2.1. Спільні ознаки складів злочинів

2.1.1. Поняття спільних ознак складів злочинів

У кримінально-правовій літературі давно підмічали, що, коли кілька складів злочинів мають ознаки, що тотожні (однакові) за змістом — спільні ознаки складів злочинів^[223], ознаки подібності^[224] виникає потреба в їх розмежуванні.

Водночас деякими авторами наявність у кількох складах злочинів однакових за змістом ознак сприймалася як істотний недолік кримінального закону^[225]. Ними пропонувалося усувати із законодавчого матеріалу випадки збіжності змісту ознак тих, чи інших складів злочинів.

Так, наприклад, Н.О. Горб. у висновках своєї дисертації резюмує: «Оскільки наруга над могилою містить значну кількість суміжних з іншими злочинами ознак, що значно ускладнює процес кваліфікації вчиненого діяння, практичне застосування розроблених автором рекомендацій сприятиме підвищенню правоохоронного потенціалу цієї норми»^[226].

Ще більш радикально висловлювався М.Г. Арманов. «Склади злочинів, передбачені статтями 129 та 355 КК, мають багато схожих ознак, що перешкоджає їх відмежовувати один від одного»^[227], — писав він. Навряд чи із сказаним можна погодитись. Складається враження, що М.Г. Арманов вважає злом необхідність розмежовувати склади злочинів. Якщо далі розвивати висловлену ним думку, то тоді слід визнати злом диференціацію кримінальної відповідальності. Адже навряд чи комусь спало б на думку розмежовувати склади злочинів, які не мають тотожних за змістом ознак. Диференціація ж кримінальної відповідальності передбачає створення складів злочинів, що мають певну кількість тотожних за змістом ознак, і хоча б одну відмінну. Кримінально-правовий принцип диференціації кримінальної відповідальності якраз і втілюється у створенні в законі складів злочинів, що мають тотожні за змістом ознаки, і в якийсь конкретний спосіб відрізняються (суміжних складів злочинів, складів злочинів, передбачених конкуруючими нормами). Проблемою є не сама наявність складів злочинів зі спільними ознаками, а нечітке формулювання (описання) в законі тих ознак, за якими можна було б їх відрізнити, або взагалі відсутність таких відмінних ознак, що є вже колізією. Остання дійсно, будучи неконструктивним типом співвідношення складів злочинів, є істотним недоліком закону. На це, як на причину труднощів для розмежування і кримінально-правової кваліфікації неодноразово вказувалося у кримінально-правовій літературі, з чим без сумніву можна погодитися. Особливо багато складностей виникає в тих випадках, коли розмежувальна ознака сформульована нечітко, аморфно, або є оціночною ознакою складу злочину, — пишуть автори одного з підручників з кримінального права^[228].

Ознаки, що мають однаковий зміст у кількох складах злочинів, у кримінально-правовій літературі отримали різне термінологічне позначення: спільні^[229]; схожі^[230]; загальні^[231]; однакові^[232]; близькі^[233]; такі, що повторюються; збіжні ознаки^[234]; ознаки подібності^[235]. З метою уніфікації термінології пропоную називати їх спільними ознаками, що ґрунтується на етимологічному значенні цього слова. Детальніше це буде показано далі у цій структурній частині роботи.

Для того, щоб сформувати поняття спільних ознак складів злочинів та сформулювати їх дефініцію, потрібно розглянути властивості спільних ознак складів злочинів.

По-перше, спільними пропонується вважати збіжні за змістом ознаки, кожна з яких є приналежністю окремого складу злочину. Для визнання ознак спільними не обов’язково, щоб ці ознаки співпадали текстуально. Важливо, щоб тотожним був їхній зміст. Non differunt quae concordant re, tametsi non in verbis iisdem [ті речі не відрізняються, суть яких однакова, хоч вони й виражені різними словами]^[236], стверджували древньоримські юристи. Наприклад, «ненадання без поважних причин допомоги» потерпілому назване в законі як суспільно-небезпечне діяння у складі ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК України). А одне з альтернативних суспільно небезпечних діянь у складі неналежного виконання професійних обов’язків медичним чи фармацевтичним працівником (ст. 140 КК України) сформульовано законодавцем, як «невиконання своїх професійних обов’язків» суб’єктом злочину. Незважаючи на те, що в законодавчому формулюванні суспільно-небезпечного діяння в аналізованих складах злочинів є вербальні відмінності, тобто, відмінності за формою, наведені ознаки, є такими, що частково співпадають за змістом, тобто за змістом і за обсягом збігаються певні елементи цих ознак.

По-друге, не обов’язковою є збіжність змісту цих ознак в повному обсязі. Можливою є часткова збіжність, як у наведеному вище прикладі. За такої часткової збіжності спільною буде не ознака складу злочину в цілому, а той її елемент, котрий збігається і за змістом, і за обсягом з відповідним елементом ознаки чи цілою ознакою з іншого складу злочину. Спільним буде те, що відповідає формулі: А=А1, за умови що кожен з цих елементів є «конкретним поняттям, тим, яке відтворює певний предмет у його цілісності»^[237].

Твердження ж Є.В. Фесенка, котрий писав, що ці ознаки (він називав їх загальними) можуть або збігатися за обсягом, або співвідноситися, як частина і ціле^[238] може бути застосоване до ознаки складу злочину, яка включає елемент, тотожний за змістом відповідному елементу ознаки чи цілій ознаці іншого складу злочину. Той елемент ознаки складу злочину, котрий саме й збігається і за змістом, і за обсягом з ознакою з іншого складу злочину чи її елементом можна назвати спільним. А ознаку складу злочину, яка його включає — носієм спільності.

По-третє, спільними ознаками можуть бути тільки ознаки складу злочину. Вони можуть бути як ознаками основного складу, так і кваліфікуючими ознаками. Разом з тим, вони можуть належати, як до одних і тих самих, так і до різних ознак складу (займати як однакове, так і різне місце у системі ознак складу злочину). Важливо, щоб ці ознаки, по-перше, були порівнюваними поняттями; по-друге, позначали одне й те саме поняття про певне явище реальної дійсності. Так, одні й ті самі явища матеріального світу у одних складах злочинів можуть відображуватися такою ознакою, як предмет складу злочину, у інших — чи як знаряддя, засоби вчинення злочину^[239], чи як місце вчинення злочину, чи як суспільно небезпечні наслідки. Наприклад, однією з ознак незаконної порубки лісу (ст. 246 КК України) є місце вчинення злочину — заповідники або території та об’єкти природно-заповідного фонду, або інші особливо охоронювані ліси. Території, взяті під охорону держави, та об’єкти природно-заповідного фонду виступають предметом злочину в основному і кваліфікованому складах умисного знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду (ч. 1 і 2 ст. 252 КК України). Відповідно, заповідники чи інші території і об’єкти природно-заповідного фонду є спільними ознаками названих складів злочинів.

Але, якщо ознаки, що позначені однаковими термінами, в одному складі належать до числа об’єктивних ознак, у іншому — суб’єктивних, то такі ознаки, як такі, що відображені непорівнюваними поняттями, не є спільними. Якщо відповідні склади злочинів не містять інших ознак тотожного змісту, то вони не є такими, що потребують розмежування. В такому випадку ці ознаки, навіть маючи вербальну подібність (однакову словесну форму), не позначають однакові за своєю сутністю явища реальної дійсності. Детальніше це розглядається у підрозділі цієї праці про значення вербальної тотожності понять, що позначають ознаки різних складів злочинів.

По-четверте, спільність ознак визначається наявністю хоча би двох складів злочинів, у яких зміст цих ознак однаковий. Тобто, спільні ознаки має пара чи група складів злочинів. Так, А.Н. Трайнін наводив і аналізував суміжні склади злочинів парами^[240]. У співвідношенні з одними складами злочинів спільними можуть бути одні ознаки, у співвідношенні з іншими — інші. Тому один і той самий склад злочину може одночасно перебувати у різних типах співвідношення з різними складами злочинів.

Поняття спільних ознак є відносним поняттям, адже в ньому мисляться предмети, що існують не самі по собі, а відносно інших предметів^[241]. Кожна така ознака є спільною не сама по собі, а відносно певної ознаки з іншого складу злочину.

Спільними, такими, що визначають коло складів злочинів, що підлягають розмежуванню, можуть бути ознаки, властиві парі чи обмеженій групі складів злочинів. Їх потрібно відрізняти від інших за ступенем визначення ними подібності складів злочинів рівнів тотожних за змістом ознак складу: загальних та родових, про що йтиметься у підрозділі, де висвітлюється значення ознак складу злочину за їхніми функціями у розмежуванні.

Виходячи зі сказаного можна сформулювати дефініцію спільних ознак. Спільні ознаки — це пара (група) ознак різних складів злочинів, кожна з яких є ознакою окремого складу злочину, зміст яких повністю або частково збігається.

Виявлення спільних ознак складів злочинів є першим кроком у їх розмежуванні. Наявність спільних ознак у певної пари (групи) складів злочинів, визначаючи коло складів злочинів зі спільними ознаками, тягне за собою такі правові наслідки:

1. Необхідність розмежовувати відповідні склади злочинів.

2. Необхідність вирішити питання про наявність чи відсутність ідеальної сукупності злочинів, що містять юридичні склади зі спільними ознаками.

Що стосується необхідності розмежовувати склади злочинів зі спільними ознаками, то, перш за все, наявність спільних ознак визначає коло складів злочинів, котрі підлягають розмежуванню. У правозастосуванні — коло складів злочинів, що включаються до версії кримінально-правової кваліфікації. Зв’язки між складами злочинів, що мають спільні ознаки, не є однаковими в межах всієї особливої частини кримінального закону. Вид логічного відношення між поняттями про спільні ознаки різних юридичних складів є одним з кількох критеріїв, що визначають певний тип співвідношення між юридичними складами зі спільними ознаками. Проте самодостатньої ролі у диференціації типів співвідношення між юридичними складами зі спільними ознаками він не відіграє, що детальніше буде розглянуто пізніше.

Відсутність спільних ознак означає, що між відповідними складами злочинів не виникає такого типу співвідношення, який викликає потребу в їх розмежуванні. Одним з наслідків цього є те, що вони не можуть бути представленими в одній формулі кримінально-правової кваліфікації, котра відображує ідеальну сукупність злочинів.

Що стосується можливості поєднуватися в ідеальній сукупності складів злочинів зі спільними ознаками, то це залежить від типу співвідношення між ними. Через дію принципу non bis in idem за наявності такого типу співвідношення юридичних складів зі спільними ознаками, що потенціює конкуренцію правових норм будь-якого виду, ідеальна сукупність передбачених ними злочинів не можлива, що давно відомо у доктрині кримінального права. За наявності такого типу співвідношення юридичних складів як суміжність, в більшості випадків їхнє поєднання в ідеальну сукупність не можливе. Наприклад, якщо у складах злочинів збігається за змістом така ознака, як суспільно небезпечні наслідки. В окремих випадках ідеальна сукупність суміжних складів є можливою залежно від властивостей і співвідношення тих ознак, котрі мають тотожний зміст, у різних складах злочинів, наприклад, якщо це суспільно небезпечне діяння, а також від того, яке місце в системі ознак складу злочину посідають розмежувальні ознаки.

2.1.2. Значення вербальної тотожності понять, що позначають ознаки різних складів злочинів, для розмежування складів злочинів

У Особливій частині КК можна виявити склади злочинів, у конструкції яких фігурує ознака, вербальне позначення котрої тотожне позначенню певної ознаки з іншого складу злочину. Тут мається на увазі не абсолютна буквальна ідентичність. Як тотожно позначені розглядаються випадки, коли використовуються слова, що мають однаковий корінь. Незбіжність слів за відмінками, родами, часами, належністю до різних частин мови щодо ознак складу злочину, позначених цими словами, в межах цього дослідження не вважається вербальною відмінністю.

В одних випадках текстуальної збіжності ознак, однаковим є й їхній зміст. Це має місце тоді, коли такі ознаки, навіть будучи приналежністю різних елементів складу злочину, проте обов’язково або лише об’єктивних, або лише суб’єктивних, позначають одне й те саме явище реальної дійсності. Такі ознаки, як уже говорилось, є спільними ознаками різних складів злочинів. Наявність спільних ознак є передумовою визнання складів злочинів суміжними чи такими, що передбачені конкуруючими, або колізійними нормами.

У інших випадках словесний збіг не означає тотожності змісту таких ознак. За таких умов ці ознаки, навіть маючи вербальну подібність, не охоплюють одне й те саме явище реальної дійсності. Це має місце, якщо ознаки, що позначені однаковими термінами, в одному складі належать до числа об’єктивних ознак, у іншому — суб’єктивних. Однакова словесна форма відповідних понять за різного їхнього змісту створює видимість не існуючої насправді спільності ознак відповідних складів злочинів. Відповідно й склади злочинів, що містять такі ознаки, не маючи поряд з цим інших ознак складу злочину, що були б спільними за змістом, не можна віднести ні до суміжних, ні до тих, що передбачені конкуруючими нормами.

Така конструкція складу злочину, коли має місце текстуальна збіжність ознак різних складів злочинів за відмінного їхнього змісту, в окремих випадках є передумовою кваліфікації вчиненого за сукупністю норм, як реальної сукупності злочинів. Тобто є проявом закладеної в законі, так званої, постійної сукупності, яка не врахована законодавцем у створенні складених складів злочинів, — коли реально вчинене діяння, що містить такий склад злочину, в усіх випадках поряд з цим одночасно містить і інший склад злочину — той з яким у них є ця видимість спільності ознак. Вчинене буде кваліфікуватись як сукупність злочинів. Тому в кожному з таких випадків виникає необхідність з'ясувати, чи однаковим є зміст текстуально однакових ознак, чи ні, й, відповідно, відрізнити дійсну спільність ознак різних складів злочинів від міражу — видимості такої спільності.

Теоретичне вирішення цього питання, дає можливість відрізнити кілька одиничних (простих чи складених^[242]) складів злочинів — суміжних, чи передбачених конкуруючими нормами, від сукупності складів злочинів. Правила кримінально-правової кваліфікації є різними для кожної з наведених ситуацій застосування норм, що закріплюють наведені склади злочинів. Констатація наявності конкуренції кримінально-правових норм визначає необхідність вибору між відповідними нормами і кваліфікації вчиненого як одиничного злочину. Виходячи з обґрунтованого у кримінально-правовій літературі принципу недопустимості подвійного ставлення у вину^[243], ідеальна сукупність тут неможлива. Суміжні склади злочинів можуть поєднуватися в ідеальній сукупності лише за певних умов. Можливість ідеальної сукупності суміжних складів злочинів залежить від того, які саме ознаки є спільними і за якими саме ознаками, розмежовуються ці склади злочинів. Якщо розмежувальними ознаками є предмет, потерпілий (коли йдеться про різних осіб), суспільно небезпечні наслідки, форма вини, то ідеальна сукупність таких суміжних складів злочинів можлива. Інша справа, якщо розмежувальними, тобто несумісними за змістом ознаками, є ознаки об’єктивної сторони, що нерозривно пов’язані з суспільно небезпечним діянням: спосіб, місце, час, обстановка, ну і, звісно, саме суспільно небезпечне діяння, а також ознаки спеціального суб’єкта. Це ознаки, які, кожна зі свого боку, характеризують суспільно небезпечне діяння. Діяння, як і кожне явище реальної дійсності, відбувається в просторі, часі, обстановці. Одне й те саме діяння не може бути одночасно вчинене в різних місцях, в різний час, різними способами, різними особами, що випливає із такого закону формальної логіки, як закон несуперечності. Несумісність змісту саме цих ознак унеможливлює їх поєднання в одному реально вчиненому злочині. Тим самим унеможливлює ідеальну сукупність злочинів, яким вони властиві. Оскільки, для ідеальної сукупності характерним є те, що злочини, які входять в таку сукупність мають ряд спільних ознак. Ними, як писав В.Н. Кудрявцев є не лише суб’єкт злочину, але і дія, чи хоча б частина дії^[244].

Гіпотетично, реальна сукупність можлива завжди: як щодо тих складів злочинів, що не мають спільних ознак, так і щодо тих складів злочинів, що такі ознаки мають, навіть у тих випадках, коли розмежувальними ознаками суміжних складів злочинів є ознаки спеціального суб’єкта. Наприклад, державна зрада і шпигунство. Адже, на момент вчинення державної зради особа могла бути громадянином України. А на момент вчинення шпигунства — вже ні. Встановлення факту сукупності тягне застосування усіх норм, що передбачають вчинене діяння. У наведеному й полягає практичне значення того, щоб досліджувати вказану проблему.

Ця проблема, як така, що лежить в основі визначення необхідності розмежовувати склади злочинів: суміжні між собою; чи передбачені конкуруючими нормами один з одним; чи сукупність одиничних простих зі складеним складом злочину, у кримінально-правовій літературі не розглядалася.

Ситуацій, коли завдяки особливостям конструкції складу злочину потрібно вирішувати питання про дійсну чи лише видиму спільність ознак, можна виділити кілька типів. Один з них — використання у формулюванні складу злочину дієприкметника «поєднаний», його синоніма «пов’язаний» або однокореневих з ними слів, що належать до інших частин мови.

Проблема впливу на кваліфікацію вчиненого конструкції складу злочину, побудованої на поєднанні діянь, що вимагає вирішити питання про кваліфікацію відповідного діяння за статтею Особливої частини КК, що передбачає одиничний складений склад злочину, чи за кількома статтями, як сукупність злочинів, як типова, у вітчизняній кримінально-правовій літературі не досліджувалась. Розглядались лише питання кваліфікації окремих злочинів, юридичні склади яких мають розглядувану конструкцію^[245]. Але відповідні ситуації не систематизувались.

Стосовно кваліфікації злочину, поєднаного з вчиненням іншого злочину, в тих випадках, коли його юридичний склад передбачає таке поєднання, у російській кримінально-правовій літературі простежуються два підходи. Перша група авторів обґрунтовує недоцільність кваліфікації вчиненого у таких ситуаціях за сукупністю злочинів. Таку позицію відстоюють Л.В. Іногамова-Хегай^[246], А.І. Рарог^[247], Є.В. Благов^[248], А.В. Корнєєва^[249], В.Н. Вінокуров^[250]. Мотивується це тим, що конструкція складу злочину, до якої включена вказівка на поєднання одного злочину з іншим, уже є врахованою законодавцем ідеальною або реальною сукупністю в конструкції єдиного складеного складу злочину^[251]. А також тим, що законодавче поняття сукупності злочинів, сформульоване у ст. 17 КК РФ в редакції Закону від 8 грудня 2004 р., виключає можливість кваліфікації за сукупністю злочинів у ситуації вчинення злочину, поєднаного з іншим злочином у випадках, коли ця обставина відіграє роль кваліфікуючої ознаки^[252].

Виходячи із наведеної мотивації, названі автори не погоджуються із рекомендаціями Пленуму Верховного Суду РФ щодо необхідності кваліфікувати вбивство, поєднане з іншими злочинами, за сукупністю злочинів, що містяться в постановах «Про судову практику в справах про вбивство (ст. 105 КК РФ)» та «Про судову практику в справах про злочини, передбачені ст. 131 і 132 КК РФ».

Друга група авторів вважає правильною кваліфікацію за сукупністю злочинів вчинених діянь, юридичний склад одного з яких містить вказівку на «поєднання» його з іншим злочином, а друге з яких є тим іншим злочином. Пояснюючи такий підхід щодо вбивств, поєднаних з іншими злочинами, Н.М. Салєва обґрунтовувала свою позицію тим, що такі «поєднані» злочини не повинні розглядатись як складені, оскільки поняття «поєднання» означає взаємозв'язок, наприклад, вбивства та інших злочинів як самостійних явищ, що не підпорядковані одне одному та не співвідносяться як ціле та частина^[253].

Суперечливий підхід продемонстрований Н.Ф. Кузнєцовою, яка розглядала деякі аспекти цієї проблеми в межах теми «Кваліфікація складених складів злочинів». Використання терміну «поєднаний» вона відносила до одного із трьох прийомів законодавчої техніки для формулювання складених складів злочинів^[254]. Водночас, незважаючи на чіткі приписи щодо поняття сукупності у ч. 1 ст. 17 КК РФ, цей науковець, аналізуючи проблему кваліфікації умисного вбивства, поєднаного з терористичним актом, бандитизмом, розбоєм, викраденням людини та іншими діяннями, передбаченими в ч. 2 ст. 105 КК РФ, пропонувала кваліфікувати вчинення цих злочинів за сукупністю відповідних статей, а норму, закріплену в ч. 1 ст. 17 КК РФ, називаючи її законодавчою кваліфікаційною помилкою, не виконувати. Ця вчена, висловлюючи підтримку позиції Б.В. Волженкіна, Г.Н. Борзенкова, В.Ф. Побєгайла, В.В. Пітєцкого, Т.А Плаксіна, Т.Г. Черненка, П.С. Яні, пропонувала законодавцю відмовитися від конструювання кваліфікованих видів вбивства через ознаку поєднання з іншими, однаковими за тяжкістю злочинами, що мають при цьому інші об’єкти посягання. Вона також вважала, що в ході подальшого вдосконалення КК РФ потрібно скорочувати кількість складних складених складів злочинів, переходячи на конструювання одиничних простих складів і кваліфікації їх за правилами сукупності злочинів^[255].

Проте, дискусії у російській кримінально-правовій літературі розгортаються на базі відмінного від того, котре міститься у КК України, поняття сукупності злочинів. Тому, щодо українського права ми не маємо, принаймні, законодавчих перешкод стверджувати про наявність реальної сукупності злочинів у разі вчинення «поєднаних злочинів».

Аналіз статей Особливої частини КК України, у диспозиціях яких міститься пряма вказівка на поєднання передбаченого у них злочину з іншими, дає можливість виділити три типових ситуації, коли законодавець використовує термін «поєднаний» («пов’язаний») для конструювання складу злочину:

1) у диспозиції статті (частини статті) Особливої частини КК про основний склад певного злочину вказується на поєднання суспільно небезпечного діяння, що є ознакою цього складу злочину, із діянням, що водночас є ознакою іншого складу злочину або із самим іншим складом злочину. Ця типова ситуація має місце у ст. 353 «Самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи, поєднане із вчиненням будь-яких суспільно небезпечних діянь».

2) у диспозиції статті (частини статті) Особливої частини КК про кваліфікований склад певного злочину вказується на поєднання суспільно небезпечного діяння, що є ознакою цього складу злочину, із діянням, що водночас є ознакою іншого складу злочину або із самим іншим складом злочину, й таке поєднання є кваліфікуючою ознакою. Цей тип ситуації має місце у таких статтях Особливої частини КК України: ч. 2 ст. 110 «Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України» — «поєднані із розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі»; п. 10 ч. 2 ст. 115 «Умисне вбивство» — «поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом; ч. 2 ст. 181 КК «Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів» — «поєднані із втягуванням в діяльність групи неповнолітніх»; ч. 3 ст. 296 «Хуліганство» — «пов’язане з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку, чи іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії»; ч. 2 ст. 438 «Порушення законів та звичаїв війни» — «поєднані з умисним вбивством».

3) у диспозиції статті (частини статті) Особливої частини КК про основний чи кваліфікований склад певного злочину вказується на поєднання суспільно небезпечного діяння, що є ознакою цього складу злочину, із певним способом вчинення цього ж злочину. Ситуація цього типу, зокрема, поєднання суспільно небезпечного діяння з певним способом його вчинення, має місце у таких, наприклад, статтях Особливої частини КК України: ч. 3 ст. 185 «Крадіжка» — «поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище»; ч. 2 ст. 186 «Грабіж» — «поєднаний з насильством, яке не є небезпечним…, або з погрозою застосування такого насильства»; ч. 1 ст. 187 «Розбій» — «поєднаний із насильством, що є небезпечним…, або з погрозою застосування такого насильства»; ч. 3 ст. 189 «Вимагання» — «поєднане із насильством, небезпечним…»; ч. 1 ст. 157 «Перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача» — «поєднані з підкупом, обманом або примушуванням»; ч. 2 ст. 157 — «поєднані із застосуванням насильства, знищенням чи пошкодженням майна…».

Наведену ситуацію від перших двох відрізняє те, що спосіб вчинення злочину, поєднання якого з діянням утворює певний склад злочину, є ознакою, залежною від суспільно небезпечного діяння, зміст якої визначається змістом цього суспільно небезпечного діяння. І не навпаки. Сказаному не суперечить те, що в окремих випадках способи вчинення злочину, будучи зовнішніми виявами діяння вказують на те, яким було це діяння. Тобто діяння об’єктивно є первинним відносно способу його вчинення. В.Н. Кудрявцев спосіб, місце, час та обстановку вчинення злочину відносив до суттєвих характеристик діяння, однак зазначав, що самостійними ознаками об’єктивної сторони складу злочину вони не є^[256]. Тому, природно, що законодавча конструкція, яка вказує на поєднання діяння зі способом вчинення злочину, як тим методом, яким воно вчиняється, є одиничним складом злочину. Й застосування способу передбаченого одночасно, як ознака іншого складу злочину, не вимагає кваліфікації вчиненого за сукупністю. Сказане можна проілюструвати на прикладі основного складу розбою, де, як відомо, спосіб є обов'язковою ознакою складу злочину. Без цього способу вчинене взагалі не може кваліфікуватись як розбій. Фактичний перехід майна від однієї особи до іншої не є злочином сам по собі безвідносно до способу такого переходу. З точки зору формальної логіки, в цьому випадку термін «поєднаний» («поєднувати») позначає зв'язок між предметом і його ознакою у судженні, яким є відповідний склад злочину. Проте, покладена законодавцем на цей термін логічна змістова функція не відповідає лінгвістичному значенню цього слова — зводити в одне ціле раніше відокремлені, самостійні явища. Тому термін «поєднаний» вжитий тут недоречно. І це шкодить правильному застосуванню відповідної кримінально-правової норми, створюючи ілюзію у правозастосувача, що склад розбою включає й насильство, котре може бути відокремленим від заволодіння майном, тобто не спрямованим на заволодіння майном. Так, застосоване до потерпілої Б. фізичне насильство, вчинене з метою її зґвалтування і наступне за цим відкрите викрадення грошей потерпілої, щодо якого потерпіла не чинила опору, було розцінене судом і як спосіб вчинення зґвалтування, і як спосіб вчинення розбою^[257].

Спосіб вчинення злочину, поєднання якого з діянням утворює конструкцію складеного складу злочину, є спільною ознакою відповідного складу й того, у якому цей спосіб є самостійним діянням. Ці ознаки, кожна у своєму складі злочину, позначають одне й те саме явище реальної дійсності — певну поведінку, яка в одному складі злочину передбачена в ролі суспільно небезпечного діяння, у іншому — способу вчинення злочину. Наприклад, насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, як спосіб насильницького грабежу (ч. 2 ст. 186 КК України) і вияв цього насильства — завдання удару, як суспільно небезпечне діяння у основному складі злочину «Побої і мордування» (ч. 1 ст. 126 КК України). Наявність спільних ознак обумовлює потребу визначити приналежність складів злочинів з такими ознаками до категорії суміжних, чи таких, що передбачені конкуруючими нормами. Аналіз змісту ознак, за якими відрізняються, наприклад, насильницький грабіж (ч. 2 ст. 186 КК України) і «Побої і мордування» (ч. 1 ст. 126 КК України), дає підстави констатувати наявність конкуренції цілого і частини між нормами, що закріплюють названі склади злочинів. Виходячи з принципу «non bis in idem», кваліфікувати вчинене за сукупністю не можна. У тих випадках, коли в законі вказується на поєднання діяння зі способом його вчинення, це не має ніякого відношення до реальної сукупності злочинів, — стверджує Л.В. Іногамова-Хегай^[258].

На перший погляд диспозиції ч. 4 ст. 187 КК України та ч. 3 ст. 189 КК України є судженнями про поєднання одного складу злочину з іншим. На такий висновок наштовхує те, що у відповідних юридичних конструкціях законодавець, оперуючи терміном «заподіяння», визначає як ознаку відповідного кваліфікованого складу злочину ще одне суспільно небезпечне діяння, котре й породжує суспільно небезпечні наслідки у вигляді тяжких тілесних ушкоджень. Проте, більш глибокий аналіз приводить до інших висновків. Вказівка на поєднання сукупності ознак, що становлять основний склад злочину із певними суспільно небезпечними наслідками (ч. 4 ст. 187 КК України «Розбій» — «поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень»; ч. 4 ст. 189 КК України «Вимагання» — «поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження»), так само, як і у випадку вказівки в законі на поєднання суспільно небезпечного діяння з певним способом його вчинення, використання терміна «поєднаний» для позначення зв’язку діяння з наслідками, котрі воно спричинило, є недоречним. Адже діяння, в тому числі, й той спосіб, що був застосований, і шкода, яка ним заподіяна не є самостійними, існуючими відокремлено від суспільно небезпечного діяння явищами. Вчинене, виходячи з принципу non bis in idem, не можна кваліфікувати за сукупністю частин статей Особливої частини КК України, котрі передбачають таке поєднання, і тими, які передбачають заподіяння відповідного виду шкоди. А оцінюючи ситуацію з точки зору de lege ferenda, потрібно замінити термін «поєднаний» на більш доречний в даній ситуації.

На відміну від проаналізованої перша і друга типові конструкції подібні між собою в тому, що вони ґрунтуються на поєднанні ознак, які у конкретному складі злочину є суспільно небезпечним діянням або передбачені як інший самостійний склад злочину. З точки зору формальної логіки у судженнях, якими є розглядувані склади злочинів, терміном «поєднаний» позначений зв’язок між предметами, тобто явищами самостійними, такими, що можуть існувати відокремлено, що цілком відповідає лінгвістичному значенню цього слова.

Відрізняє їх те, що в першій типовій ситуації таке поєднання формує окремий основний склад злочину, тобто є умовою криміналізації основного діяння. В цьому випадку термін «поєднаний», вказує на одну з істотних ознак «основного» діяння, бо визначаючи умову його існування як діяння злочинного, стає однією з невід’ємних рис суспільно небезпечного діяння. В другому — поєднання з іншим діянням (самостійним складом злочину) утворює кваліфікований склад злочину, тобто є підставою диференціації кримінальної відповідальності. Але в цьому випадку термін «поєднаний» позначає умови існування певного явища, яким є конкретний склад злочину, що є зовнішніми відносно нього.

Розглядаючи першу з наведених ситуацій, слід зауважити, що у кримінально-правовій літературі не висловлюється сумнівів, щодо того, що самовільне присвоєння влади або звання службової особи, поєднане із вчиненням злочину «підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів — за ст. 353 КК та статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинене при цьому діяння»^[259]. Водночас, твердження, що об’єктивну сторону аналізованого злочину «утворює сукупність двох взаємопов’язаних ознак: 1) самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи; 2) вчинення особою, яка присвоїла такі повноваження чи звання суспільно небезпечного діяння»^[260], яке перекочовує і в судові рішення^[261], є юридично неточним. Тому що, якщо наведені діяння утворюють об’єктивну сторону аналізованого злочину, то кваліфікація за сукупністю злочинів не потрібна.

Необхідність же кваліфікації самовільного присвоєння владних повноважень або звання службової особи, поєднаного із вчиненням будь-яких суспільно небезпечних діянь за сукупністю злочинів ґрунтується на такому. Умовою криміналізації основного діяння — самовільного присвоєння влади або звання службової особи у диспозиції ст. 353 КК України названо вчинення абстрактного суспільно небезпечного діяння. Вчинення ж конкретного злочину в поєднанні із самовільним присвоєнням влади або звання службової особи, виходячи з принципів точності та повноти кримінально-правової кваліфікації, потребує самостійного відображення у формулі кримінально-правової кваліфікації.

На перший погляд, роль терміну «поєднаний» у конструкції складу злочину, закріпленого у ч. 1 ст. 181 КК України «Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів», така сама, як у проаналізованому вище прикладі. Тому окремо потрібно розглянути використання терміну «поєднаний» у ч. 1 ст. 181 КК України у логіко-граматичній конструкції «і поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою». Стосовно поняття «заподіяння шкоди здоров’ю людей», вжитого у диспозиції ч. 1 ст. 181 КК України «Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів» науковці демонструють різні підходи. Бачення деякими авторами поняття «шкода здоров’ю людей» у логіко-граматичній конструкції «і поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою» як такого, котре охоплює суспільно небезпечні наслідки відповідного складу злочину виявляється у їхніх пропозиціях кваліфікувати відповідні діяння за сукупністю злочинів лише у випадках вчинення поряд з «основним» діянням, передбаченим ч. 1 ст. 181 КК України, діянь, що фігурують у конструкції складу відповідного злочину, як поєднані з ним, і становлять собою самостійні, але більш небезпечні склади злочинів^[262].

Алогічну позицію щодо розуміння змісту логіко-граматичної конструкції, що міститься у ч. 1 ст. 181 КК України, позначеної терміном «заподіяння шкоди здоров’ю людей», демонструють С.Ф. Денисов та Д.О. Сіц. Спочатку, вони стверджують, що до поняття «заподіяння шкоди здоров’ю людей» у складі злочину, передбаченому ч. 1 ст. 181 КК України, можна віднести як заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, розлад психічного стану, фізичне виснаження організму, так і заподіяння смерті. А вже у наступному реченні, суперечачи самі собі, пишуть про необхідність додаткової кваліфікації «у разі заподіяння середньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121, 122 КК України), мордування (ч. 2 ст. 126), катування (ст. 127), доведення до самогубства (ст. 120), умисне убивство (ст. 115), вбивство через необережність (ст. 119), зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153), статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155)». С.Ф. Денисов і Д.О. Сіц відносять логіко-граматичну конструкцію «поєднання із заподіянням шкоди здоров’ю людей» до одного з двох «основоположних елементів суспільно небезпечного діяння»^[263].

Для того, щоб зробити висновок про дійсний зміст аналізованого поняття в контексті складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 181 КК України, потрібно встановити місце розглядуваної логіко-граматичної конструкції в системі ознак складу злочину. Ключем для цього стане визначення ролі терміну «поєднаний» у ч. 1 ст. 181 КК України у логіко-граматичній конструкції «і поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою». Наведена логіко-граматична конструкція є однією з двох обов’язкових характерних рис групи, за організацію якої або керівництво якою встановлена кримінальна відповідальність у ч. 1 ст. 181 КК України. Але діяльність цієї групи, як обґрунтовано стверджує М.І. Хавронюк, знаходиться за межами аналізованого складу злочину, а злочин є закінченим з моменту організації групи^[264]. Заподіяння шкоди здоров’ю людей не може бути визнано таким структурним елементом розглядуваного складу злочину, як суспільно небезпечні наслідки. Адже наслідок у вигляді шкоди здоров’ю людей не може перебувати у необхідному причиновому зв’язку із діями, що полягають у організації і керівництві відповідною групою. Шкода здоров’ю людей може бути наслідком певних інших дій організатора, керівника чи учасників такої групи. Очевидно, що все таки криміналізації у аналізованій статті піддана організація і керівництво групою, діяльність якої спрямована на заподіяння шкоди здоров’ю людей або статеву розпусту. Це все дає підстави для висновку, що термін «поєднаний» вжитий у диспозиції ч. 1 ст. 181 КК України недоречно — неузгоджено з лінгвістичним значенням цього слова. Мова йде не про поєднання, а про спрямованість, мету діяльності відповідної групи. На це звертає увагу й М.І. Хавронюк у запропонованій ним новій редакції ч. 1 ст. 181 КК України^[265]. Тому не можна погодитись з авторами, які ведуть мову про сукупність злочинів лише у випадках вчинення поряд з «основним» діянням, передбаченим ч. 1 ст. 181 КК України, діянь, що фігурують у конструкції складу відповідного злочину, як поєднані з ним, і становлять собою самостійні, але більш небезпечні склади злочинів^[266]. Заподіяння будь-якої кримінально-караної шкоди здоров’ю і будь-які кримінально-карані прояви статевої розпусти, вчинені такою групою підлягають самостійній кваліфікації.

Розглядаючи другу типову ситуацію, слід зауважити, що щодо кваліфікації діянь, вчинених у поєднанні з іншими злочинами, у випадках, коли таке поєднання є кваліфікуючою ознакою, Пленумом Верховного Суду України стосовно різних злочинів висловлювалися різні підходи. Так, у п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. та у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» від 30 травня 2008 р. сформульоване правило кваліфікації умисного вбивства, поєднаного зі зґвалтуванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом: за сукупністю п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України та за ч. 4 ст. 152 КК України чи ч. 3 ст. 153 КК України. Такий підхід виконується судами України^[267]. У кримінально-правовій науці сприйняття правової позиції Верховного Суду України неоднозначне. Одними вченими вона підтримується^[268]. Іншими — заперечується^[269]. В окремих випадках це заперечення мотивують, апелюючи до принципу non bis in idem. Якщо абстрагуватись від того, що у наведеній постанові Пленуму Верховного Суду України пропонується смерть потерпілої особи кваліфікувати двічі: як наслідок умисного вбивства, і як особливо тяжкий наслідок зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, то загальний концептуальний підхід Верховного Суду України щодо кваліфікації поєднаних злочинів, юридичний склад одного з яких містить вказівку на поєднання, виражений ним стосовно умисного вбивства, поєднаного зі зґвалтуванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом, за двома статтями, як кваліфікованого виду умисного вбивства і як відповідного злочину проти статевої свободи, є підстави вважати правильною. Така кваліфікація була б більш точною, якби при цьому у формулі кваліфікації фігурувала не ч. 4, а залежно від конкретних обставин справи — ч. 1, 2 або 3 ст. 152 чи ст. 153 КК України. Т.Д. Лисько висловлює підтримку позиції тих вчених, котрі, через порушення принципу недопустимості подвійного ставлення вину, заперечують коректність застосування у формулі кваліфікації умисного вбивства, поєднаного зі зґвалтуванням, ч. 4, а не ч. 1 ст. 152 КК України^[270]. Проте, суди України йдуть шляхом, вказаним їм Верховним Судом, в тому числі двічі, а то й тричі, відображуючи у формулі кримінально-правової кваліфікації одні й ті самі наслідки злочину (смерть потерпілої особи)^[271], кваліфікуючи вчинене як умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом і як зґвалтування, що потягло особливо тяжкі наслідки, і як розбій, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень. Водночас слід зауважити, що залежно від конкретних обставин справи кваліфікація вчиненого щодо однієї потерпілої зґвалтування і вбивства, поєднаного із зґвалтуванням і за ч. 4 ст. 152 і за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України може бути правильною, якщо мала місце реальна сукупність вказаних злочинів^[272].

Що ж до кваліфікації хуліганства, поєднаного з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку, у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 р. «Про судову практику у справах про хуліганство» пропонується абсолютно протилежне, ніж у наведеному вище прикладі, правило кваліфікації. Такий самий підхід відтворений і в узагальненні практики розгляду судами кримінальних справ про хуліганство, підготовленому суддею Верховного Суду України Ю.М. Кармазіним і науковим консультантом управління вивчення та узагальнення судової практики О.Г. Литвишко: опір, який має місце в період вчинення хуліганства, «охоплюється ч. 3 ст. 296 КК як кваліфікуюча ознака, передбаченого нею злочину, а тому не потребує додаткової кваліфікації за ч. 2, 3 ст. 342 цього Кодексу»^[273].

У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2004 р. «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» наведений перелік статей, котрими поряд зі ст. 304 КК України встановлена кримінальна відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність, що містять норми, які є спеціальними відносно тієї, що закріплена у цій статті. Вчинення злочину, передбаченого такою нормою, як сказано у цьому пункті постанови, не потребує кваліфікації дій винної особи ще й за ст. 304 КК України. В цьому переліку ч. 2 ст. 181 КК України не названа.

Стосовно кваліфікації одержання хабара^[274], поєднаного з його вимаганням, чи як одиничного злочину, чи як сукупності злочинів, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 лютого 2002 р. «Про судову практику в справах про хабарництво» немає прямих вказівок. Судовою практикою традиційно такі діяння розглядались як одиничний злочин і кваліфікувались лише за ч. 2 ст. 368 КК України, що містила вказівку на таку кваліфікуючу ознаку, як поєднання одержання хабара з його вимаганням. У доктрині кримінального права така кваліфікація не піддавалася сумніву^[275]. Інша дослідниця — О.В. Ільїна, вважаючи, що наявність у ч. 2 ст. 189 КК України кваліфікуючої ознаки «вимагання, вчинене службовою особою з використанням службового становища» «створює складнощі при відмежуванні вимагання, вчиненого службовою особою від одержання хабара, поєднаного з його вимаганням (ч. 3 ст. 368 КК України)^[276], пропонувала виключити з ч. 2 ст. 189 КК України зазначену кваліфікуючу ознаку. Мабуть, висуваючи цю пропозицію, вказана авторка виходила зі сприйняття вказаних кваліфікуючих ознак як спільних ознак відповідних складів злочинів.

Законодавчі конструкції: як складу умисного вбивства, поєднаного зі зґвалтуванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України), так і складу хуліганства, поєднаного з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку (ч. 3 ст. 296 КК України), так і складу одержання неправомірної вигоди службовою особою, поєднаного з вимаганням неправомірної вигоди (ч. 4 ст. 368 КК України), так і складу порушення законів і звичаїв війни, поєднаного з умисним вбивством (ч. 2 ст. 438 КК України)^[277], сформовані так, що діяння, яким заподіюється шкода об’єкту злочину, вчиняється поєднано з іншим діянням, яке передбачене у КК як самостійний склад злочину. Зв’язки між поєднаними ознаками тут є юридично тотожними. Системний підхід^[278]передбачає, що мають бути чіткі й однакові правила, як тлумачення, так і кваліфікації для всіх юридично тотожних ситуацій у правозастосуванні.

Виходячи з лінгвістичного значення терміну «поєднаний», у кримінальному праві його треба розуміти так, що цим терміном законодавець вказує не на істотні ознаки явища, яким є конкретний склад злочину, а на наявність певних умов існування цього явища. Зокрема, на одночасне вчинення злочинів, на те, що один злочин вчиняється в процесі вчинення іншого — «основного» діяння, тобто в обстановці вчинення іншого злочину. Одночасне вчинення злочинів не означає, що той злочин, юридичний склад якого містить вказівку на поєднання, охоплює інший. Одночасність також не означає одномоментність вчинення злочину, як це зрозумів Т.І. Созанський^[279]. Відповідно, це інше діяння має бути окремо відображене у формулі кваліфікації. Вчинене характеризується як реальна сукупність злочинів^[280]. Лише вчинення певного діяння поєднано з іншим, передбаченим як самостійний склад злочину, діянням, в одних випадках (ст. 353 КК України) надає цьому основному діянню якості суспільної небезпеки, щоб бути визнаним законодавцем злочином. Саме поєднання є умовою криміналізації відповідного діяння. В інших випадках (п. 10 ч. 2 ст. 115; ч. 2 ст. 181; ч. 3 ст. 296 КК України) саме у поєднанні втілена підвищена суспільна небезпека, яке, відповідно, і є кваліфікуючою ознакою. З проведеного аналізу можна зробити висновок, що використовуючи термін «поєднаний» законодавець має вказувати не на одиничний складений склад злочину, як враховану законодавцем сукупність злочинів, а позначати органічний зв’язок певного суспільно небезпечного діяння з іншим діянням.

Саме поєднання суспільно небезпечних діянь має місце у разі одержання неправомірної вигоди службовою особою, поєднаного з вимаганням неправомірної вигоди (ч. 4 ст. 368 КК України); одержання неправомірної вигоди за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, поєднане з вимаганням такої вигоди (ч. 3 ст. 369² КК України). Тому, кваліфікація одержання службовою особою неправомірної вигоди, поєднаної з вимаганням неправомірної вигоди, за сукупністю злочинів, передбачених ч. 4 ст. 368 і ч. 2 ст. 189 КК України; а одержання неправомірної вигоди за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, поєднане з вимаганням такої вигоди за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 369^{1 2} і ч. 2 ст. 189 КК України, узгоджується з принципом повноти кримінально-правової кваліфікації та не суперечить принципу non bis in idem.

Розглядаючи проблему з позицій de lege ferenda, слід звернути увагу на те, що оскільки термін «поєднаний» означає одночасне існування у одній площині (в один час, у одному просторі, в одній обстановці) кількох відокремлених, самостійних явищ, то цей термін повинен використовуватись законодавцем в одиничних випадках лише для позначення зв'язку саме таких явищ. Проте, немає підстав стверджувати, як це зустрічається у кримінально-правовій літературі^[281], що така конструкція означає вказівку на наявність єдиного, тобто одночасного, умислу на вчинення обидвох посягань. Законодавцю слід відмовитися від використання цього терміна, як такого, що за своїм лінгвістичним значенням не відповідає покладеній на нього логічній функції у конструкції складу злочину, для позначення, наприклад, того, що певне діяння вчиняється визначеним способом. Адже суспільно небезпечне діяння і спосіб його вчинення — явища нерозривні. У судженні, яким є відповідний склад злочину, вони перебувають у зв’язку певного предмета з його ознакою. Відповідна конструкція, наприклад, у складі розбою могла б бути сформульована за допомогою єднального сполучника «із»: «напад… із застосуванням насильства…», або «напад…, що виявився у застосуванні насильства…».

Більш радикальною є позиція Б.В. Волженкіна^[282] та Н.А. Лопашенко^[283]. Кожен з цих авторів пропонує повністю відмовитися від такого роду конструкцій кваліфікованих складів злочинів (злочин, поєднаний з вчиненням іншого злочину). Б.В. Волженкін мотивуючи свою позицію, стверджував, що кваліфікуючою ознакою злочину може бути будь-яка із обставин, що так чи інакше характеризує ознаки основного складу даного злочину (мотив, ціль, спосіб дії, кількість потерпілих і інше), але аж ніяк не вчинення іншого злочину.

Водночас, у кримінально-правовій літературі — у дослідженнях окремих складів злочинів — відстоюються й протилежні думки. Так, М.О. Акімов пропонує у диспозиції про основний склад захоплення заручників замінити вказівку на мету вказівкою на поєднання захоплення або тримання особи як заручника зі спонуканням названих у цій диспозиції адресатів до вчинення чи утримання від вчинення певної дії як умови звільнення заручника^[284]. Аналіз тексту автореферату дисертації цього автора приводить до висновку, що така пропозиція обумовлена ігноруванням ним різниці у змісті ознак об’єктивної та ознак суб’єктивної сторони, що буде розглянуто нижче.

Р.О. Мовчан вказує «на недоцільність передбачення в назві ст. 197¹ КК України поруч із самовільним зайняттям земельної ділянки самовільного будівництва, а також на недоцільність існування кваліфікуючих ознак самовільного будівництва. Натомість дисертантом аргументовано створення ч. 2, яка б передбачала кримінальну відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки поєднане з будівництвом на цій земельній ділянці»^[285]. Можна погодитися з цим автором у тому, що основному складу злочину, суспільно небезпечне діяння в якому полягає у самовільному будівництві не місце в розділі про злочини проти власності. Думка про те, що в такому випадку складу злочину властивий інший, ніж для злочинів проти власності основний безпосередній об'єкт вже висловлювалася у висновку кафедри кримінального права і кримінології Львівського національного університету імені Івана Франка про проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо відповідальності за самовільне захоплення земельної ділянки», що скеровувався до Верховної Ради України, у підготовці якого брала участь автор цих рядків. Але запропоноване Р.О. Мовчаном нововведення, порівняно з редакцією чинної ч. 3 ст. 197¹ КК України, в якій йдеться про самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці, може створити більше плутанини для правозастосування. Діючий, хоч і недосконалий варіант, принаймні, не примушує правозастосувача впевнюватися в тому, чи існує в Особливій частині КК України інша стаття, котра передбачає відповідальність за самовільне будівництво. До вступу в силу закону України від 11 січня 2007 р., яким Особливу частину КК України було доповнено ст. 197¹, самовільне будівництво на чужій земельній ділянці могло кваліфікуватися за ст. 356 КК України «Самоправство». І якщо втілити ідею Р.О. Мовчана, самовільне будівництво на самовільно зайнятій земельній ділянці потрібно буде кваліфікувати за сукупністю злочинів: за ч. 2 запропонованої ним редакції ст. 197¹ та за ст. 356 КК України. Найоптимальніший вихід — виключення зі ст. 197¹ КК України основного та кваліфікованого складів злочинів, де суспільно небезпечне діяння полягає у самовільному будівництві, що уже пропонувалися у згаданому висновку кафедри.

В окремих ситуаціях вчинення певного злочину не є кінцевою метою злочинної поведінки. Він вчинюється для того, щоб уможливити вчинення інших злочинів. Іншими словами це злочини, поєднані з іншими злочинами, але на це поєднання немає прямої вказівки в диспозиції статті (частини статті) Особливої частини КК. Таких злочинів можна виділити два різновиди. Один — це ті злочини, які за своєю суттю є лише передумовою іншої злочинної поведінки. Вони не є самодостатніми. Законодавцем криміналізовані такі прояви суспільно небезпечної поведінки, які не є кінцевою метою певної злочинної поведінки. Наприклад, створення злочинної організації (ст. 255 КК України). Інший різновид — це злочини, які можуть вчинятися, як заради власного злочинного результату, так і заради створення умов для вчинення іншого злочину. За наявності останньої з наведених типових ситуацій Верховний Суд України пропонував кваліфікувати вчинене за сукупністю злочинів: «У разі вчинення умисного вбивства під час розбійного нападу, вимагання, незаконного заволодіння транспортним засобом дії винного кваліфікуються за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК і статтею, якою передбачено відповідальність за злочинне заволодіння майном», — сказано в Ухвалі Верховного Суду України від 25 жовтня 2005 р.^[286].

В окремих випадках, коли конструкція складу злочину не містить прямої вказівки «поєднаний», на таке поєднання вказує мета, або «спрямованість діяння», яке по-суті є метою, що названі як обов’язкова ознака складу певного злочину. В інших випадках на мету як невід’ємну ознаку вказує інша ознака чи сукупність ознак складу цього злочину. Як приклади можна навести: «Створення злочинної організації» (ст. 255 КК України) і ті злочини, які вчиняються створеною злочинною організацією; «Бандитизм» (ст. 257 КК України) і ті злочини, які вчиняються бандою; «Диверсія» (ст. 113 КК України) і «Умисне вбивство» (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України); «Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою» — «Пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі» (ст. 368, ст. 369 КК України) і «Зловживання владою або службовим становищем» (ст. 364 КК України) чи «Службове підроблення» (ст. 366 КК України); «Вимагання» (ч. 3 або 4 ст. 189 КК України), що заподіяло майнову шкоду і «Умисне знищення або пошкодження майна» (ч. 2 ст. 194 КК України); предикатні злочини і «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом» (ст. 209 КК України); «Зґвалтування» (ст. 152 КК України) чи «Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом» (ст. 153 КК України) і «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів» (ст. 301 КК України)… Наведені злочини, що вчиняються поєднано один одним вимагають кваліфікації за сукупністю відповідних статей.

Зв’язок складів «Давання хабара»-«Одержання хабара» (відповідно до Закону України від 18 квітня 2013 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією» — «Пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі»-«Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою») у кримінально-правовій літературі розумівся трояко: 1) як самостійні злочини; 2) як складний двосторонній єдиний злочин; 3) як злочини, які утворюють необхідну співучасть^[287]. Якщо стати на позицію, що це єдиний склад злочину, через певні традиції розділений між окремими статтями Особливої частини КК України, то очевидним стає, що конструкція, передбачена у ч. 1 ст. 368 КК України: «виконання чи невиконання в інтересах… будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища», позначає мету дій особи, яка дає хабар. В судовій практиці давно утвердився підхід, згідно з яким «виконання чи невиконання службовою особою відповідних дій перебуває поза межами об’єктивної сторони даного злочину.». «Якщо виконані службовою особою у зв’язку з одержанням хабара дії самі є злочинними (службове підроблення, зловживання владою чи службовим становищем тощо), вчинене належить кваліфікувати за сукупністю злочинів»^[288].

Наявність мети як обов'язкової ознаки певних складів злочинів також викликає необхідність вирішувати питання про дійсну чи лише видиму спільність ознак складів злочинів. Йдеться про злочини, суб’єктивна сторона яких характеризується не просто наявністю мети як обов’язкової ознаки цього складу злочину. Метою, з якою вчиняється суспільно небезпечне діяння в цих злочинах, є вчинення іншого діяння, передбаченого у Особливій частині КК як самостійний склад злочину. Будь-який свідомий вольовий акт людської поведінки (умисний злочин), що спрямований на досягнення певної мети, у своєму закономірному, безперешкодному розвитку досягає свого результату. Тому така конструкція часом призводить до помилкових рекомендацій кваліфікувати, як одиничний злочин, злочини, які насправді утворюють сукупність^[289]. Таких прикладів є достатньо. Зокрема, неоднозначно вирішувана у теорії та практиці кримінального права проблема кваліфікації створення злочинної організації чи бандитизму і тих злочинів, вчинення яких було метою створення цих злочинних об’єднань (злочинної організації чи банди). Суперечливе рішення пропонує Л.М. Демидова. Наявність додаткових безпосередніх об’єктів складу створення злочинної організації Л.М. Демидова обґрунтовує тим, що створення злочинної організації обов’язково пов’язане з метою вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів. Водночас вона декларує, що «в роботі проаналізована проблема кваліфікації за сукупністю ст. 255 і статтями, які передбачають відповідальність за злочини, що вчинені злочинною організацією»^[290]. Суперечливість цієї позиції полягає в тому, що, обґрунтовуючи наявність додаткових безпосередніх об’єктів відповідного складу злочину, дослідниця пропонує кваліфікувати заподіяння шкоди цим об’єктам окремо — за іншими статтями Особливої частини КК.

Є.В. Благов вважає, що склад бандитизму є складеним складом злочину, а норма про бандитизм є нормою про ціле у конкуренції з нормами про злочини, що вчиняються бандою. Відповідно, цей вчений робить висновок, що вчинені бандою злочини охоплюються складом бандитизму. В основу обґрунтування своєї позиції він кладе те, що банда вчиняється з метою нападів на громадян чи на організації. Тим самим, пише цей автор, бандитизм включає ряд додаткових об’єктів^[291]. Такий самий концептуальний підхід демонструє М.О. Акімов, стверджуючи, «що об’єктивна сторона даного злочину (мається на увазі захоплення заручників — Л.Б.) полягає у захопленні або триманні особи як заручника, поєднаному із спонуканням визначених у диспозиції норми адресатів вимог до вчинення чи утримання від вчинення певної дії як умови звільнення заручника (тому посягання слід вважати закінченим з моменту завершення спонукання хоча б одного з адресатів)»^[292]. Очевидно, витоки такої позиції — у логічній помилці — в ототожненні мети як ознаки суб’єктивної сторони складу злочину і того, в чому полягає реалізація цієї мети, що є проявом об’єктивної сторони.

Категорично стверджує, що бандитизм є складеним складом Н.Ф. Кузнєцова, а слідом за нею А.В. Корнєєва^[293]. Не знаходячи підстав для такого твердження у диспозиції статті про бандитизм (ст. 209 КК РФ), на відміну від інших статей, де, за словами самої Н.Ф. Кузнєцової, законодавець вичерпно перерахував прості склади, які він включив у складні складені діяння, вона пише, що склад бандитизму сформульований невдало. Обов’язковим елементом бандитизму закон називає тільки напади, — вказує ця авторка^[294]. Насправді ж у ч. 1 ст. 209 КК РФ «Бандитизм» прямо вказано на напад на громадян чи організації як на мету створення стійкої озброєної групи (банди). Таким чином Н.Ф. Кузнєцова видозмінила волю законодавця, який чітко назвав відповідний напад (в однині) метою у складі бандитизму, інтерпретувавши його як напад — суспільно небезпечне діяння, що є ознакою об’єктивної сторони.

Протилежну точку зору щодо кваліфікації злочинів, вчинених злочинною організацією, висловив В.О. Навроцький^[295]. Він обґрунтував кваліфікацію злочинів, вчинених у складі злочинної організації, за сукупністю з нормами, які передбачають відповідальність за їх створення чи участь. Слідом за ним інші автори дотримувалися такого самого підходу. Так, І.В. Іваненко вважає, «що у разі, коли створеною бандою вчинено певний злочин, незалежно від того, чи встановлено законом за його вчинення більш сувору або менш сувору відповідальність, ніж за бандитизм, такі дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів — бандитизму і того більш чи менш тяжкого злочину, який вчинила банда…»^[296].

Позиція судової практики щодо кваліфікації вчинених бандою злочинів є не однаковою. Її тривалий час визначало положення, закріплене у п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 липня 1995 р. № 9 «Про судову практику в справах про бандитизм», де судам щодо ст. 69 КК України 1960 р. вказано, що «в разі, коли створеною бандою вчинено злочин, за який законом встановлено більш сувору відповідальність, ніж за бандитизм, такі дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів — бандитизму і того більш тяжкого злочину, який вчинила банда». В унісон з цією позицією Пленуму Верховного Суду України, вираженою у названій постанові, звучать окремі судові рішення. Так, судом касаційної інстанції виключено із вироку засудження осіб, які у складі банди вчинили злочини, менш суспільно небезпечні, ніж бандитизм. «Колегія суддів вважає, що засудження Особа_1 за ст. 215-3 КК України 1960 р. та за ст. 185 ч. 5 КК України 2001 р. є зайвим, оскільки ці злочини охоплюються ст. 257 КК України 2001 р. і додаткової кваліфікації не потребують»^[297]. Слід звернути увагу, що наведена позиція суду касаційної інстанції у конкретній справі дисонує з п. 26 прийнятої 23 грудня 2005 р. постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями», де сказано: «Суди мають ураховувати, що ст. 257 КК, яка містить законодавче визначення поняття бандитизму, не передбачає ні якихось конкретних цілей вчинюваних бандою нападів як обов’язкової ознаки складу цього злочину, ні відповідальності за вчинення її членами під час нападу злочинних діянь, які утворюють самостійні склади злочинів (крім відповідальності за організацію банди, участь у ній та у вчинюваних нею нападах). Тому в таких випадках судам належить керуватися положенням ст. 33 КК, згідно з яким за сукупності злочинів кожен з них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини КК».

Сукупність вчинених бандою злочинів: як більш, так і менш суспільно небезпечних, ніж бандитизм, відображена у формулі кримінально-правової кваліфікації злочинних діянь, що зафіксована в судових рішеннях у інших справах. Так, судом касаційної інстанції підтримано кваліфікацію дій засудженого Особа_1 за п.п. а), і) ст. 93 КК України 1960 р.; ч. 3 ст. 142 КК України 1960 р.; ч. 3 ст. 215³ КК України 1960 р.; за ч. 2 ст. 17 п.п. а), з), і) ст. 93 КК України 1960 р.; ст. 257 КК України 2001 р.; п.п. 6,12, 13 ч. 2 ст. 115 КК України 2001 р.; ч. 3 ст. 146 КК України 2001 р.; ч. 2 ст. 187 КК України 2001 р.; ч. 4 ст. 187 КК України 2001 р.; ч. 1 ст. 263 КК України 2001 р.; ч. 3 ст. 289 КК України 2001 р.^[298].

У іншій справі, винним інкриміновано, крім бандитизму, інші, вчинені, як прояви злочинної діяльності банди, злочини. Зокрема, засудженого Л.А суд визнав «виновным в совершении преступлений, предусмотренных ст. ст. 257, ст. 263 ч. 1, ст. 189 ч. 4 УК Украины; ст. ст. 17 ч. 2, 93 п.п. «г», «е», «з», 17 ч. 1, 93 п.п. «е», «з», 101 ч. 3, 123 ч. 2, ст. 189-2 УК Украины (в ред. 1960 г.)»^[299]. Суд касаційної інстанції підтримав таку кваліфікацію дій засудженого, лише замінивши у формулі кримінально-правової кваліфікації вказівку на ч. 3 ст. 101 КК України 1960 р. вказівкою на ч. 2 ст. 121 КК України 2001 р.^[300].

Також неодностайними є підходи авторів до розуміння змісту такої ознаки як мета експлуатації людини у складі злочину «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини». Окремі науковці вважають діяння, у яких виявляється експлуатація людей, частиною об’єктивної сторони складу злочину «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини». Так, В.О. Іващенко експлуатацію проституції третіми особами називає «одним з різновидів торгівлі жінками і дітьми»^[301]. З наведеного випливає, що за цією авторкою мета експлуатації людини охоплює (включає) її ж досягнення, тобто вчинення самої експлуатації людини. А.М. Орлеан вважає, що реалізація особою, що вчинила торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини, кінцевої мети, наприклад незаконне проведення дослідів над людиною, охоплюється ст. 149 КК України і додаткової кваліфікації за ст. 142 КК України не потребує^[302]. Інші вчені стосовно складу злочину, закріпленого у ч. 1 ст. 149 КК України цілком слушно зауважують, що мета злочину не вимагає її досягнення^[303], «досягнення мети експлуатації… знаходиться поза складом злочину, передбаченого ст. 149 КК»^[304], «у випадку вчинення поряд із торгівлею людьми, злочинів, які були метою торгівлі людьми, необхідна кваліфікація за сукупністю злочинів»^[305]. Інші українські автори, предметом кандидатських дисертацій яких був розглядуваний склад злочину до проблеми співвідношення мети у складі торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини і злочинів, що полягають у її реалізації, за чинним КК чи КК 1960 р. не зверталися^[306].

Аналіз судової практики виявляє помилки у кримінально-правовій кваліфікації вчиненого, обумовлені неврахуванням того, що мета, яка названа як ознака складу злочину не охоплює її реалізації. Лише за ч. 2 ст. 149 КК України «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини»^[307] кваліфікував місцевий суд Сихівського району м. Львова дії громадянок Т., П.Н. та П.О.^[308]. У вироку суду, як встановлені судом обставини були зафіксовані факти, що свідчать про втягнення підсудними потерпілих у заняття проституцією шляхом застосування погроз вчинити фізичну розправу, тобто вчинення дії, що була названа як один зі способів примушування чи втягнення у заняття проституцією — основного складу злочину передбаченого ч. 2 ст. 303 КК України «Проституція або примушування чи втягнення до заняття проституцією», яка на той час діяла у своїй первісній редакції. Тому вчинене мало бути кваліфіковане за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 149 та ч. 2 ст. 303 КК України.

Показовим є приклад регламентації кримінальної відповідальності за торгівлю людьми, поєднану з наступною експлуатацією людей за кримінальним законодавством ФРН, описаний А.І. Рарогом, Уве Хельманном та Павлом Головнєнковим^[309]. Висловлюючись звичною для нас термінологією, сексуальна експлуатація та експлуатація робочої сили включені до диспозицій закріплених у КК ФРН норм про відповідальність за торгівлю людьми як суспільно небезпечні наслідки відповідного злочину, і є кваліфікуючими ознаками.

У теорії кримінального права всі одностайні в тому, що основний склад розбою охоплює й заволодіння чужим майном у істотному розмірі^[310]. Проте заволодіння чужим майном відповідно до диспозиції ч. 1 ст. 187 КК України є метою вчинення розбійного нападу. О.В. Ільїна, яка здійснювала кримінально-правове дослідження кваліфікуючих ознак корисливих злочинів проти власності, слушно зауважувала, що така ознака як «вчинення злочину, спрямоване на заволодіння чужим майном у великих або особливо великих розмірах» характеризує мету дій винного^[311].

Таким чином проблема кваліфікації злочинів, що містять склади, обов'язковою ознакою яких є мета, а реалізація цієї мети не включена до відповідної юридичної конструкції, є типовою і потребує однакового — типового вирішення для всіх таких ситуацій у кримінально-правовій кваліфікації.

Кваліфікації за сукупністю відповідних статей вимагає вчинення однією особою злочинів, обов'язковою ознакою одного з яких є певна мета, іншого — реалізація цієї мети, за умови, що вона наділена ознаками суб'єкта кожного з них, наприклад: «Захоплення заручників» (ст. 147 КК України) і «Вимагання» (ст. 189 КК України) або інший злочин, передбачений в Особливій частині КК, що охоплюється вжитим у диспозиції ч. 1 ст. 147 КК України поняттям «спонукання»; «Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника» (ст. 349 КК України) і «Вимагання» (ст. 189 КК) або інший злочин, передбачений в Особливій частині КК, що охоплюється вжитим у диспозиції ст. 349 КК України поняттям «спонукання»; «Захоплення державних або громадських будівель чи споруд (ст. 341 КК України) і «Самоправство» (ст. 356 КК України), бо саме самоправство охоплюється поняттями, якими позначена мета у складі злочину, передбаченого у ст. 341 КК України, «незаконне користування ними» та «перешкоджання нормальній роботі підприємств, установ, організацій»; «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини» (з метою експлуатації) (ст. 149 КК України) і «Сутенерство або примушування до зайняття проституцією (ст. 303 КК України), чи «Зґвалтування» (ст. 152 КК України), чи «Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом» (ст. 153 КК України) чи «Втягнення у вчинення терористичного акту» (ст. 258¹ КК України) або інший злочин, що передбачений в Особливій частині КК України, і є будь-яким з проявів експлуатації людини; вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою трансплантації (ч. 2 ст. 143 КК України) і порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ч. 1 ст. 143 КК України); «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю» (ст. 231 КК України) і «Розголошення комерційної або банківської таємниці» (ст. 232 КК України); «Створення злочинної організації» (ст. 255 КК України) чи «Бандитизм» (ст. 257 КК України) і ті злочини, з метою вчинення яких створювалась злочинна організація чи банда; «Піратство» (ч. 1 ст. 446 КК України) і «Розбій» (ст. 187 КК України), у якому може виразитися реалізація мети «захоплення морського чи річкового судна», чи «Захоплення заручників» (ст. 147 КК України), у якому може виразитися реалізація мети, що в законі сформульована: «для… інших ворожих дій щодо екіпажу чи пасажирів такого судна».

Наявність реальної сукупності злочинів у разі вчинення однією особою злочинів, передбачених наведеними вище парами складів злочинів, обумовлюється, по-перше, тим, що мета, яка названа як ознака суб’єктивної сторони одного складу злочину, не охоплює і не може охоплювати її ж реалізацію, що є проявом об’єктивної сторони іншого складу злочину. Ці поняття позначають різні явища реальної дійсності. Мета — це прагнення особи, в тому числі вчинити певне діяння, чи досягти певних наслідків. Але її не можна ототожнювати з цим діянням чи наслідками. Суспільно небезпечне діяння чи наслідки, у яких полягає реалізація відповідної мети, якщо вони не названі серед ознак об’єктивної сторони того складу злочину, метою якого вони є, знаходяться за межами об’єктивної сторони того складу злочину, що включає цю мету. Відповідно, мета, що є ознакою суб’єктивної сторони одного складу злочину і реалізація цієї мети, яка передбачена як складова об’єктивної сторони іншого, не є їхніми спільними ознаками. Адже вони, позначаючи різні явища реальної дійсності, є поняттями, зміст яких не збігається. Дослідник ролі суб’єктивної сторони у кримінально-правовій кваліфікації А.І. Рарог зазначав, що майбутній бажаний результат безпідставно ототожнювати з суспільно небезпечним наслідком, що входить в об’єктивну сторону. Якби ціль і наслідок означали одне й те саме, — далі пише він, то не було б ніякої необхідності вводити спеціальну ціль діяння в коло ознак складу злочину. Мета ніколи, — підкреслює учений, — не збігається з наслідком і відділена від нього в часі^[312].

Не будучи спільними ознаками певних складів злочинів, мета і ті ознаки, що полягають у її реалізації, не визначають ні суміжності, ні конкурентності відповідних складів злочинів. Наявність же спільних ознак щодо суміжних складів за певних розмежувальних ознак, а стосовно складів, передбачених конкуруючими нормами, у всіх випадках виключала б можливість кваліфікації вчиненого за сукупністю, бо інакше порушувався б принцип non bis in idem.

Детальніше це можна продемонструвати на прикладі співвідношення складів захоплення заручників і вимагання. На перший погляд, основний склад «Захоплення заручників» (ч. 1 ст. 147 КК України) і основний склад «Вимагання» (ч. 1 ст. 189 КК України) мають спільну ознаку, яка виражається у пред'явленні вимоги. У нормі про вимагання це майнова вимога, яка є обов'язковою складовою частиною суспільно-небезпечного діяння. Обов’язковою ознакою захоплення заручників є те, що суспільно небезпечне діяння вчиняється з метою спонукання названих у диспозиції ч. 1 ст. 147 КК України осіб до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Хоч мета, яка полягає саме у пред'явленні вимог, в тому числі майнових, прямо не зафіксована як ознака складу захоплення заручників, але вона може охоплюватися названою вище в узагальненому вигляді метою цього складу злочину. Реалізація ж цієї мети — саме пред’явлення вимоги, як суспільно небезпечне діяння, знаходиться за межами об'єктивної сторони цього складу злочину. Воно не перелічене серед обов’язкових ознак захоплення заручників. Тому в разі захоплення заручників і пред’явлення до родичів затриманого майнових вимог, вчинене не охоплюється повністю складом злочину «Захоплення заручників». Воно також не охоплюється повністю ні основним, ні кваліфікованими складами вимагання, адже така ознака, як незаконне позбавлення волі ні у основному, ні у кваліфікованих складах вимагання не передбачена. Склади злочинів, що розглядаються, не мають спільних ознак. Норми про захоплення заручників і вимагання не перебувають між собою у конкуренції, передбачені ними склади злочинів не є суміжними. У наведеному ж прикладі має місце реальна сукупність злочинів^[313].

Визнання того, що суспільно небезпечне діяння чи наслідки, у яких виявляється реалізація мети певного злочинного діяння, не охоплюється такою ознакою складу злочину як мета, з якою вчинялося це злочинне діяння, демонструє в окремих випадках законодавець, називаючи конкретні прояви реалізації мети серед кваліфікуючих ознак складу злочину. Для прикладу, можна навести ч. 2 і ч. 3 ст. 265 КК України «Незаконне поводження з радіоактивними матеріалами»; ч. 2 і ч. 3 ст. 265¹ КК України «Незаконне виготовлення ядерного вибухового пристрою чи пристрою, що розсіює радіоактивний матеріал або випромінює радіацію». Детальніше можна розглянути втручання в діяльність працівника правоохоронного органу (ч. 1 ст. 343 КК України) і ті самі дії, якщо вони перешкодили запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчинила (ч. 2 ст. 343 КК України). В цьому випадку сам законодавець продемонстрував, що вчинення дій, які були метою іншого злочинного діяння, не охоплюється цим першим діянням і потребує окремого відображення у кваліфікації, зокрема за ч. 2 ст. 343 КК України. Але за ч. 2 ст. 343 КК України кваліфікуються лише дії, які перешкодили запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчинила. Названі дії не вичерпують усього змісту (не заповнюють увесь спектр) поняття «перешкоджання виконанню службових обов’язків або прийняття незаконних рішень» — що є метою впливу в будь-якій формі на працівника правоохоронного органу, передбаченого в ч. 1 цієї статті. Очевидно такий підхід законодавця є виправданим, бо інші наслідки із цього спектру залежать від волі працівника правоохоронного органу. Відповідно вони, тобто прийняття незаконних рішень тощо, не ставляться у вину особі, котра вчинила втручання в діяльність працівника правоохоронного органу. Така ж лінія стосовно відповідальності особи, яка вчинила незаконний вплив на потерпілого, наділеного особливим правовим статусом, витримана й стосовно «Втручання у діяльність державного діяча» (ст. 344 КК України) та «Погрози або насильства щодо службової особи або громадянина, який виконує громадський обов’язок» (ст. 350 КК України). Саме перешкоджання, яке було метою відповідної незаконної діяльності, не передбачене як кваліфікуюча ознака цих складів злочинів.

Якщо ж законодавець вважає, що одним складом злочину має охоплюватись вчинення дій з певною метою і реалізація цієї мети, то відповідними поняттями він позначає альтернативні ознаки того, чи іншого складу злочину. Наприклад, у ч. 1 ст. 199 КК України «Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту, або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї», у ч. 1 ст. 307 КК України «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів» та інші.

Таким чином, ситуації, коли вчинення певного діяння з визначеною у статті (частині статті) Особливої частини КК метою, й наступна реалізація, досягнення цієї мети не утворюють реальної сукупності злочинів й, відповідно, не потребують кваліфікації за сукупністю, можливі лише за таких умов:

1) реалізація відповідної мети не передбачена у Особливій частині КК як самостійний склад злочину;

2) діяння, яке вчиняється з певною метою і діяння, в якому втілюється ця мета, є альтернативними суспільно небезпечними діяннями у одному складі злочину.

Втілення відповідної мети не передбачене у Особливійчастині КК як самостійний склад злочину:

— в усічених складах злочинів: коли діяння законодавцем вважається настільки небезпечним — його ступінь суспільної небезпеки досягнув такої межі, що реалізація мети вже не здатна підвищити ступінь суспільної небезпеки діяння (ч. 1 ст. 109 КК України «Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади»; ч. 1 ст. 110 КК України «Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України»; ст. 113 КК України «Диверсія»; ст. 187 КК України «Розбій»…).

Розглянемо цю ситуацію на прикладі конструкції складу розбою (ст. 187 КК України). Суспільно небезпечне діяння у складі цього злочину — напад вчиняється з відповідною метою — заволодіти чужим майном. Буквальне тлумачення цієї кримінально-правової норми дає підстави стверджувати, що реалізація мети знаходиться за межами складу розбою і потребує окремої кваліфікації за якоюсь іншою статтею Особливої частини КК, або повинна становити кваліфікований склад відповідного злочину. Але окремого складу злочину, який би полягав у розбійному заволодінні чужим майном у істотному розмірі в Особливій частині КК України не передбачено. Відповідно розбійний напад, незалежно від того, вдалося чи не вдалося винному досягнути поставленої мети, кваліфікується однаково. Хоч очевидним є те, що результативний розбій є більш суспільно небезпечним, ніж той, коли винному не вдалося досягнути поставленої мети. Тому диспозиція ч. 2 ст. 187 КК України повинна бути доповнена ще однією кваліфікуючою ознакою — заволодіння чужим майном у істотному розмірі.

— у складах злочинів, сконструйованих так, що реалізація мети, яка щодо одних складів злочинів може набувати статусу суспільно небезпечних наслідків^[314], а щодо інших — певної іншої якості діяння, досягається фактом вчинення самого діяння, котре вчиняється з цією метою: ч. 2 ст. 121 КК України «Умисне тяжке тілесне ушкодження», ч. 2 ст. 122 КК України «Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження», ч. 2 ст. 126 КК України «Побої і мордування» — «вчинені з метою залякування потерпілого або (чи) його інших осіб (родичів)…»; ч. 1 ст. 144 КК України «Насильницьке донорство» — «з метою використання її як донора»; ч. 4 ст. 157 КК України «Перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача» — «з метою вплинути на рішення виборчої комісії чи комісії з референдуму»; ч. 1 ст. 161 КК України «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії» — «спрямовані на розпалювання… ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності»; п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України «Умисне вбивство» — «з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення»; ч. 2 ст. 302 КК України «Створення або утримання місць розпусти і звідництво» — «вчинені з метою наживи».

Діяння, яке вчиняється з певною метою і діяння, в якому втілюється ця мета, є альтернативними суспільно небезпечними діяннями в одному й тому самому складі злочину, наприклад, у: ст. 114 КК України «Шпигунство» — «передача або збирання з метою передачі»; ст. 199 КК України «Виготовлення, зберігання, придбання» перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї»; ст. 300 КК України «Ввезення, виготовлення або розповсюдження товарів, що пропагують культ насильства і жорстокості» — «ввезення… з метою збуту чи розповсюдження… або їх збут чи розповсюдження»; ст. 301 України «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів» — «ввезення… з метою збуту чи розповсюдження… або їх збут чи розповсюдження»; ст. 307 КК України «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів».

У інших випадках вчинення певного діяння з визначеною у статті (частині статті) Особливої частини КК метою, й наступна реалізація, досягнення цієї мети утворюють реальну сукупність злочинів й, відповідно, потребують кваліфікації за сукупністю статей (частин статей) Особливої частини КК.

Слід зауважити, що не лише вчинення злочину, що полягає у реалізації певної мети не охоплюється складом іншого злочину, ознакою суб'єктивної сторони якого була мета, про реалізацію якої йдеться. Але й вчинення злочину з певною метою не охоплюється тим складом злочину, який полягає у реалізації цієї мети. Тобто, реалізація мети, як вияв об'єктивної сторони одного складу злочину не охоплює мету як ознаку суб'єктивної сторони іншого. Наприклад, кваліфікація вчинених діянь, що полягають у експлуатації людини, які передбачені у Особливій частині КК як окремі склади злочинів, за відповідними статтями (частинами статей) Особливої частини КК не виключає кваліфікації, вчиненої тією самою особою, торгівлі людьми з метою експлуатації людини, ще й за відповідною частиною ст. 149 КК України «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини».

Погроза заподіянням певної шкоди як обов’язкова ознака основного чи кваліфікованого складу злочину та її реалізація також є нетотожними поняттями. Й відповідно повинні бути проаналізовані з точки зору їх співвідношення за змістом та обсягом для того, щоб визначити чи можуть вони бути спільними ознаками складів злочинів. Кримінально-правове явище погрози досліджувалось у кримінальному праві і як самостійний злочин^[315], і як спосіб вчинення інших злочинів^[316], і як певна кримінально-правова абстракція у багатоманітності її проявів («Акт кримінального психічного насильства може складати злочин, тобто мати всі ознаки і склад певного злочину (наприклад, погроза знищення майна — ст. 195 КК України) або бути складовою злочину, характеризуючи частину елементів та ознак злочину (наприклад, погроза при грабежі — ч. 2 ст. 186 КК України) або складати обставину, яка пом’якшує чи обтяжує покарання, або бути складовою обставини, що виключає злочинність діяння, або робити недійсним примирення винного з потерпілим — ст. 46 КК України»^[317]). Але співвідношення складів злочинів, до конструкції яких включено погрозу, і складів злочинів, ознакою об’єктивної сторони яких (суспільно небезпечним діянням чи наслідками) є реалізація цієї погрози, у кримінально-правовій літературі спеціально не досліджувалось.

Аналіз складів злочинів, до конструкції яких законодавцем включено погрозу (ст. 129; ч. 1 ст. 152; ч. 2 ст. 154; ч. 2 ст. 157; ст. 195; ч. 1 ст. 345; ч. 1 ст. 346; ч. 1 ст. 350; ч. 1 ст. 377; ч. 1 ст. 398; ст. 386; ч. 1 ст. 405 КК України) під кутом зору місця погрози у системі ознак складу злочину дає підстави виділити дві ситуації:

1) погроза є суспільно небезпечним діянням у складі злочину. В цьому випадку, як вказують у кримінально-правовій літературі, погроза описується в законі як самостійний злочин^[318];

2) погроза є способом вчинення злочину.

Погроза і суспільно небезпечне діяння чи наслідки злочину, що є її реалізацією, незважаючи на те, що вони належать до ознак об’єктивної сторони складу злочину, є не тотожними за змістом поняттями. Відповідно погроза в будь-якому випадку: чи коли погроза виступає як суспільно небезпечне діяння у складі злочину, чи як спосіб, не охоплює наступну її реалізацію. Але реалізація погрози, яка передбачена як самостійний злочин може охоплювати саму погрозу, якщо та є етапом єдиної злочинної діяльності, об’єднаної єдиним умислом і спрямованої на заподіяння шкоди одному й тому ж об’єкту. В такому випадку кваліфікація за статтею, що передбачає відповідальність за погрозу, не потрібна. В.О. Навроцький писав, що менш тяжкий закінчений злочин, який є лише етапом на шляху до злочинних наслідків, які бажав заподіяти винний, не підлягає самостійній кваліфікації^[319].

Реалізація погрози ж, яка в конструкції іншого складу злочину посідає місце способу, яким вчиняється діяння, спрямоване на заподіяння шкоди об’єкту злочину, що знаходиться у іншій площині, ніж об’єкт погрози, не охоплює такої погрози, яка має бути самостійно відображена у формулі кримінально-правової кваліфікації.

Проілюструвати це можна на прикладі складу вимагання (ст. 189 КК України), способом вчинення якого є погроза. Зміст погрози у складі вимагання має досить широкий спектр. Це погроза насильством над потерпілим чи його близькими родичами, обмеженням прав, свобод, або законних інтересів цих осіб, пошкодженням чи знищенням їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошенням відомостей, які потерпілий чи його родичі бажають зберегти в таємниці. Реалізацію окремих з цих погроз, а саме, вчинення насильства, що є небезпечним для життя чи здоров’я особи (ч. 3), завдання майнової шкоди у великих (ч. 3) чи в особливо великих розмірах (ч. 4) названо як кваліфікуючі ознаки у ст. 189 КК України. Відповідно, вчинена особою погроза, яка потім була реалізована, у кваліфікованих складах злочинів, представлена як ознака основного складу, який, як відомо, є складовою частиною кожного кваліфікованого складу злочину. Реалізація погроз, що доводилися до потерпілого у ході вимагання, яка не передбачена як кваліфікуюча ознака вимагання, за умови, що вона передбачена як інший самостійний склад злочину, вимагає окремого відображення у формулі кваліфікації вчиненого. Так, застосування до потерпілого чи його близьких родичів насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров'я може бути кваліфіковане за відповідною частиною ст. 127 КК України. Розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці, якщо ці відомості є конфіденційною інформацією про особу, передбачене ст. 182 КК України, а обмеження прав, свобод, або законних інтересів цих осіб може виразитися у незаконному позбавленні волі (ст. 146 КК України).

Таким чином, погроза і наступна її реалізація не потребують кваліфікації за сукупністю:

1) коли погроза і її реалізація названі в диспозиції статті Особливої частини як альтернативні ознаки складу злочину;

2) коли реалізація відповідної погрози є кваліфікуючою ознакою складу того злочину, де ознакою основного виступає погроза;

3) коли погроза, яка передбачена як самостійний злочин, і наступна її реалізація, є етапами єдиної злочинної діяльності, спрямованої на заподіяння шкоди одному й тому ж об'єкту.

Таким чином продемонстровано ще один аспект значення наявності спільних ознак у кількох складах злочинів, чи констатації їх відсутності для розмежування складів злочинів.