Розділ 6. Злочин із похідними наслідками
6.1. Наукові підходи до визначення поняття злочину з похідними наслідками
До одиничних ускладнених злочинів належать також злочини з похідними наслідками. У літературі щодо таких діянь можна зустріти різні найменування, «злочини, що кваліфікуються за наслідками», «злочини, що характеризуються наявністю додаткових тяжких наслідків», «злочини, що кваліфікуються за додатковими тяжкими наслідками» тощо. Указаною термінологією, яка в принципі є ідентичною, вчені прагнуть відобразити специфіку цих діянь, яка полягає в тому, що такі злочини мають два види наслідків: основний (прямий, найближчий) і додатковий (похідний, віддалений), які настають послідовно, один за іншим внаслідок вчиненої особою дії (бездіяльності). До злочинів з похідними наслідками належать, наприклад, тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК); незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134 КК); зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки (ч. 4 ст 152 КК); умисне знищення або пошкодження майна, що спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194 КК); умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу, що спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 347 КК) та ін.
Злочини, в яких визначаються додаткові (похідні) наслідки, не є новелою сучасного законодавства і здавна відомі кримінальному праву. Їх склади передбачались ще в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 року (наприклад, «необережне вбивство, як результат умисних понівечень або поранень» (ст. 1484), «необережне позбавлення життя, як результат умисного спричинення психічної або фізичної хвороби» (ст. 1488) тощо. Особливістю цих законодавчих конструкцій було те, що похідні наслідки ставилися в них на перше місце, вони передували основним наслідкам і виносилися законодавцем, так би мовити, на передній план. Поступово, з розвитком законодавства, спочатку в Уголовному уложенні 1903 року, а потім і в радянських кримінальних кодексах акценти у визначенні суспільно небезпечних наслідків змінилися, і вони стали визначатися законодавцем в послідовному (хронологічному порядку): спочатку зазначався основний наслідок, потім похідний від нього.
У науці кримінального права на особливості цих злочинів першим звернув увагу А.Ф. Кістяківський, який, досліджуючи випадки сполучення в одному діянні умислу і необережності, зазначав, що все, що в діянні є умисного, ставиться за провину умисну; все, що є необережного — у провину необережну[306]. Однак серйозне наукове обґрунтування юридичної природи злочинів з похідними наслідками здійснив А.А Піонтковський, який вказував, що низка складів злочинів описана в законі таким чином, що до ознак об'єктивної сторони складу віднесені безпосередньо і певні якості дії (бездіяльності), і спричинений нею злочинний наслідок. У зв'язку з цим, розглядаючи їхню суб'єктивну сторону, необхідно розрізняти психічне ставлення особи до вчинених дій (бездіяльності) і психічне ставлення до злочинних наслідків, що настали. У таких складах ми зустрічаємося із випадками так званої «змішаної вини»[307].
Точка зору А.А. Піонтковського була сприйнята більшістю науковців, на підставі чого в кримінальному праві злочини, що кваліфікуються за наслідками, стали виділяти в окремий вид одиничних складних (ускладнених) злочинів.
Наприклад, Б.М. Леонтьев, І.М. Тяжкова. А.М. Наумов вказували, що до складних одиничних злочинів належать злочини, ускладнені наявністю додаткових тяжких наслідків, що передбачає одночасно і наявність двох форм вини[308].
З.А. Незнамова називала такі діяння злочинами з декількома наслідками[309], а Є.В. Шевченко щодо цих злочинних діянь навіть ввів у науковий оборот новий термін — «злочини з похідними наслідками». На думку цього автора, у всіх деліктах даного виду мають місце два наслідки, «які настають послідовно, один за одним, як результат вчинення особою суспільно небезпечного діяння. Наявність проміжного наслідку в цих злочинах — головна ознака, що відокремлює їх від інших, передбачених у КК злочинів, які також мають в об'єктивній стороні складу злочину певні наслідки. Якщо немає проміжного наслідку — не буде і злочину, кваліфікованого за наслідками»[310].
Можна погодитися із таким поглядом на юридичну природу злочинів, що розглядаються, однак наступні висновки Є.В. Шевченка викликають заперечення. Так, на підставі визначення ознак злочинів з похідним наслідками, автор стверджує, що частина з них є складеними злочинами, тобто «в них кваліфікуюче похідне діяння, що утворює другий злочин, як би випливає із проміжного наслідку, що настав раніше, причому настав, виходячи з одного й того самого діяння особи. Прикладами таких складених злочинів є: умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК); проведення аборту особою, що не має спеціальної медичної освіти, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров'я, безплідність або смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134 КК) тощо»[311].
Думка про те, що злочини з похідними наслідками є видом складених злочинів, у літературі не нова. На цьому наполягали В П. Малков. А.Д Горбуза. Ю.І. Ляпунов та інші вчені. Так. характеризуючи тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого Ю.І. Ляпунов вказував, що воно «складається із умисного тяжкого тілесного ушкодження і необережного вбивства, і у сполученні вони складають якісно новий єдиний злочин, що має підвищений ступінь суспільної небезпеки»[312].
А.О. Пінаєв також писав, що конструюючи складені делікти законодавець не завжди чітко називає злочини при об'єднанні їх в один склад. «Найчастіше закон використовує таку термінологію, як «людські жертви», «загибель людей», «смерть потерпілого», «нещасні випадки з людьми», «тривалий розлад здоров'я», «тяжкі наслідки» тощо. Однак, загальновідомо, що під людськими жертвами, загибеллю людей і смертю потерпілого тут мається на увазі вбивство з необережності (ст. 119 КК), під тривалим розладом здоров'я — необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК), а під тяжкими та особливо тяжкими наслідками розуміється як вбивство або спричинення тілесних ушкоджень з необережності, так і необережне знищення чи пошкодження майна (ст. 196 КК)». Прикладом такого складеного злочину, на думку А.О. Пінаєва, є умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК). де законодавець об'єднав умисне тяжке тілесне ушкодження з необережним вбивством в один загальний склад, застосувавши модель ідеальної сукупності злочинів, передбачених ч 2 ст 121 і ст. 119 КК[313].
Подібні погляди можна зустріти і в наукових працях М.Г. Угрехелідзе. Хоча цей автор не розглядав злочини, що кваліфікуються за наслідками, як складені злочини, але так само стверджував що «будь-який делікт, кваліфікований за наслідками є складною конструкцією, яка складається із двох повноцінних і самостійних складів. Так, умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть, передбачає умисне тяжке тілесне ушкодження плюс необережне вбивство, ... як перший, так і другий злочин у цю конструкцію увійшли в первозданному онтологічному вигляді без будь-яких змін»[314].
А.Д. Горбуза писав, що складений злочин представляє собою єдність двох відносно самостійних злочинних діянь основного (умисного) і додаткового (необережного), тобто фактично ототожнював складені злочини і злочини, що кваліфікуються за наслідками[315].
Т.Г. Черненко також не виділяє як окремий вид злочини, кваліфіковані за наслідками, називає їх злочинами із двома формами вини і вважає різновидом складених злочинів із врахованою законодавцем ідеальною сукупністю[316].
А.Г. Безверхов і І.Г. Шевченко відносять до складених злочинів умисне знищення або пошкодження майна, що потягло за собою смерть людини чи інші тяжкі наслідки, вважаючи, що своєрідність конструкції ч. 2 ст. 167 КК РФ (аналог ч. 2 ст. 194 КК України — авт.) «...полягає в тому, що законодавець як би зливає в один склад, юридично об’єднує два самостійних злочини, один з яких умисне знищення чи пошкодження майна, що потягло заподіяння значної шкоди, а інший — необережне спричинення смерті»[317].
Вважаємо, що всі вищенаведені точки зору суперечать не тільки ознакам складених деліктів, які нами розглядалися в попередньому розділі, а й не відповідають загальному поняттю злочину в кримінальному праві.
Згідно з ч. 1 ст. 11 КК України злочином визнається передбачене цим кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Таким чином, злочин — це протиправне діяння. Кримінальна протиправність як формальна ознака злочину означає передбаченість його в кримінальному законі, а саме, що дія чи бездіяльність особи містять ознаки окремого складу злочину, описаного в конкретній статті Особливої частини КК, де вичерпним чином передбачені всі суспільно небезпечні діяння, які визнаються в даний час злочинами. Отже, акцентуючи увагу на тому, що складений злочин — є законодавчим об'єднанням в одному складі декількох самостійних злочинних діянь, ми тим самим не просто можемо знайти в законі юридичні склади цих діянь, айв самому складеному злочині звичайно можемо виділити (виокремити), часто, навіть, «прочитати» ті злочини, з яких він складається: вбивство, поєднане іззґвалтуванням; розбій, поєднаний із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження; заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем; хуліганство, поєднане із опором представнику влади тощо.
Виходячи із викладеного, зазначені точки зору щодо юридичної природи злочинів із похідними наслідками, на нашу думку, є не зовсім коректними. Такі делікти не можуть належати до складених діянь, тому що не мають необхідних для них ознак і не складаються із декількох окремих злочинів. У цих злочинах законодавець об'єднує діяння і наслідки, що настали в результаті цього діяння. Аргументи щодо того, що «наслідки, вказані в конкретних статтях КК (наприклад, спричинення тяжкої шкоди, загибель потерпілого тощо) утворюють окремий злочин»[318], не витримують критики, бо наслідки самі по собі не можуть утворювати окремого злочину. Вони завжди є суспільно небезпечним результатом, істотною (матеріальною чи нематеріальною) шкодою, яку шляхом злочинного діяння (дії чи бездіяльності) спричиняє винний об'єкту посягання — охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам та їх учасникам.
Таким чином, злочин із похідними наслідками є окремим видом одиничного злочину, який теж має ускладнену законодавчу конструкцію. Зі складеним злочином його об'єднує те, що він також виникає тільки «на підставі особливої вказівки закону та існує лише настільки, наскільки він визнаний законом»[319]. Однак, це є особливі випадки, які на думку М.Д. Сергєєвського, повинні мати місце тоді, коли переслідування за найбільш тяжкі злочинні діяння не може бути порушене за формальними підставами, а також тоді, коли обвинувачення в більшому зі злочинних діянь є недоведеним на суді. Говорячи так, автор підкреслював думку, що подібні конструкції створені законом для полегшення діяльності судових органів[320].
Вважаємо, що законодавець, закріплюючи в законі склад злочину з похідними наслідками, враховує, передусім, його підвищену суспільну небезпечність, значну «руйнівну» силу прямого (першого, найближчого) наслідку, який об'єктивно, закономірно спроможний викликати похідні (віддалені) від нього шкідливі зміни. Типовість усталених сполучень діяння і декількох його наслідків. які мають вірогідність наставати один за іншим, їх підвищену суспільну небезпечність — все це законодавець повинен врахувати і відобразити. А це можливо лише за умови, якщо особливості породження одного наслідку іншим будуть адекватно закріплені у відповідній кримінально-правовій забороні. Саме тому, використовуючи наявні можливості законодавчої техніки, законодавець і зводить в єдине ціле діяння і його можливі наслідки, отримуючи при цьому якісно нову законодавчу конструкцію — злочин з похідними наслідками, з притаманними лише йому ознаками і особливостями.
Таким чином, як і у випадку зі складеними злочинами, у злочинах із похідними наслідками закон лише відображає реально існуючу дійсність, сутність і характер складної форми злочинної поведінки. Отже, на нашу думку, злочин із похідними наслідками за своєю соціальною сутністю є особливою формою злочинної поведінки, яка характеризується підвищеним ступенем суспільної небезпечності через спроможність діяння викликати декілька наслідків, які породжують один одного, настають послідовно і спричиняють шкоду декільком суспільним відносинам.
6.2. Об'єктивні та суб’єктивні ознаки злочину з похідними наслідками
Розглянемо об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочинів з похідними наслідками.
До об'єктивних ознак цих злочинів належать такі.
1. Наявність двох чи більше об'єктів (поліоб'єктність). Один із цих об'єктів є основним, а інший — додатковим обов'язковим об'єктом, якому завжди у разі вчинення вказаного злочину завдається шкода. Можна погодитися із Є.В. Шевченком, який аналізуючи співвідношення даних об'єктів з точки зору їхньої соціальної цінності, дійшов висновку, що додатковий обов'язковий об'єкт у злочинах із похідними наслідками завжди є більш важливим соціальним благом, ніж основний об'єкт. Найменування «додатковий» об'єкт у цих випадках характеризує не його цінність порівняно з основним об'єктом, а лише місце даного складу злочину в системі Особливої частини КК, яке визначається відповідно до основного безпосереднього об'єкту як складової частини об'єкта родового[321].
На перший погляд, за ознакою багатооб’єктності злочини з похідними наслідками співпадають зі складеними злочинами, які також завжди викликають соціально шкідливі зміни у сфері декількох об'єктів кримінально-правової охорони. Однак співвідношення основного і додаткового об'єктів у них відрізняється. Багатооб'єктність складеного делікту обумовлена тим, що він утворений із декількох окремих злочинів, кожен з яких посягає на певні (свої) суспільні відносини. Ці окремі злочини, як частини складеного, перебувають між собою у відносинах супідрядності: один з них завжди є основним діянням, а піший — додатковим (способом чи умовою вчинення першого). Відповідно, і об’єкт основного діяння, як правило, превалює над іншим, визначає ступінь суспільної небезпечності, спрямованість і зміст злочину в цілому, тоді як об'єкт додаткового діяння виконує допоміжну функцію, конкретизує зміст і спрямованість злочину, підвищує його суспільну небезпечність. Отже, для складених злочинів визначальним є основний безпосередній об’єкт (хоча іноді його соціальна цінність може бути меншою ніж у додаткового об’єкта).
У злочинах із похідними наслідками основний об'єкт також вказує на місце злочину в системі Особливої частини КК, однак ступінь суспільної небезпечності вчиненого діяння визначається, як правило, за ознаками додаткового об'єкту. Основний безпосередній об'єкт у цих злочинах виконує охоронювальну функцію щодо тих суспільних відносин, які є додатковим об'єктом. Можна зазначити, що в діяннях даного виду додатковий об'єкт є головним, більш значущим, він превалює над основним і вирішальним чином впливає на суспільну небезпечність злочину з похідними наслідками. При цьому механізм спричинення шкоди додатковому об’єкту завжди обумовлюється шкодою, яка завдається основному безпосередньому об’єкту.
2. Наявність, як правило, активної поведінки — дії. Аналіз злочинів із похідними наслідками свідчить, що більшість із них може бути вчинена лише шляхом складних дій[322]. Як свідчать дослідження Є.В. Шевченка, у диспозиціях статей Особливої частини КК, що передбачають відповідальність за злочини з похідними наслідками, дія особи найчастіше виражається у фізичному впливі, за винятком окремих випадків, коли може мати місце вербальний вплив, наприклад, переляк, що спричинив психічне захворювання (ст. 121 КК), загроза при зґвалтуванні (ст. 152 КК) тощо[323].
Як виняток, у злочинах із похідними наслідками припускається і пасивна поведінка особи (змішана бездіяльність). Прикладом може стати спричинення тяжких тілесних ушкоджень шляхом бездіяльності, скажімо, коли маги не годує свою новонароджену дитину, внаслідок чого настають незворотні порушення функцій життєво важливих органів, що в наступному призводить до смерті дитини[324].
У багатьох випадках у злочинах із похідними наслідками в описування діяння іманентно включаються і певні способи вчинення даних посягань.
Способи вчинення вказаних злочинів звичайно характеризуються підвищеною суспільною небезпечністю (є загально небезпечними) або пов’язані із насильницьким впливом на об’єкт. В обох випадках вказані способи є настільки інтенсивними, що призводять до спричинення шкоди декільком об’єктам кримінально-правової охорони, тобто певним чином обумовлюють багатооб'єктність них злочинів.
3. Наявність двох суспільно небезпечних наслідків — основного (прямого, найближчого) і додаткового (похідного, віддаленого)[325]. Ці наслідки настають послідовно, так би мовити, хронологічно, один за іншим внаслідок вчинення дії чи бездіяльності. При цьому основний (прямий) наслідок завжди тягне за собою додатковий (похідний), бо за своєю сутністю він є настільки інтенсивним, «руйнівним», що об'єктивно містить у собі реальну можливість настання похідного наслідку у всіх випадках вчинення такого злочину. Суспільно небезпечне діяння безпосередньої участі в настанні додаткового (похідного) наслідку не приймає. Воно породжує основний наслідок, який в свою чергу, викликає наслідок додатковий.
Розберемо викладене на прикладі злочину, передбаченого ч. 2 ст. 194 КК України. У цьому злочині є: а) діяння — знищення або пошкодження чужого майна; б) основний (прямий) наслідок — майнові збитки (у великих чи особливо великих розмірах), які настали через знищення чи пошкодження майна; в) додатковий (похідний) наслідок — загибель людей чи інші тяжкі наслідки. За аналогічною схемою можна розглядати будь-який злочин зазначеного виду.
Таким чином, саме наявність у діянні двох наслідків — прямого і похідного від нього — є визначальною ознакою злочинів з похідними наслідками, яка і відрізняє їх від ускладнених діянь інших видів.
Дослідження розглядуваних злочинів дає підстави для висновку, що визначення в них наслідків законодавець здійснює різним чином. У більшості випадків в якості прямого і похідного наслідків виступає реальна шкода життю, здоров'ю, власності, громадській безпеці тощо. Однак в окремих випадках як похідний наслідок законодавець називає створення небезпеки спричинення шкоди (тобто визначає шкідливі наслідки як потенційно можливі)[326]. Наприклад, умисне руйнування або пошкодження шляхів сполучення, споруд на них, рухомого складу або суден, засобів зв'язку чи сигналізації, а також інші дії. спрямовані на приведення зазначених предметів у непридатний для експлуатації стан, якщо це спричинило чи могло спричинити аварію поїзда, судна або порушило нормальну роботу транспорту, або створило небезпеку для життя людей чи настання інших тяжких наслідків (ч. 1 ст. 277 КК)[327].
Крім того, досить часто похідні наслідки формулюються законодавцем як альтернативні або із застосуванням оціночних понять, як то: «загибель людей», «інші тяжкі наслідки», «особливо тяжкі наслідки», «велика матеріальна шкода», «істотна шкода» тощо.
На нашу думку, використання вказаних прийомів законодавчої техніки при конструюванні злочинів із похідними наслідками не є випадковим. По-перше, тому, що залежно від особливостей основного безпосереднього об’єкту в різних складах цих злочинів як наслідок може виступати шкода, що завдається різноманітним додатковим безпосереднім об'єктам. А, по-друге, руйнівна сила основного (прямого) наслідку в окремих злочинах із похідними наслідками настільки велика і «різновекторна». що може викликати широкий спектр можливих наслідків. В останньому випадку їх визначення в законі навряд чи можливо здійснити без застосування оціночних понять, які «мають різноманітний зміст і у конкретному своєму прояві виступають у різних формах»[328]. Вносячи у правові норми оціночний момент, такі поняття передбачають можливість самостійної оцінки конкретного випадку з боку правозастосувачів і здійснення на її основі індивідуального піднормативного регулювання суспільних відносин[329].
Нагадаємо, що в юридичний літературі висловлюються різні думки щодо доцільності існування в законі оціночних понять. Низка науковців, наприклад, Т.А. Костарева, М.І. Ковальов, А.В. Наумов вважають, що таких понять взагалі слід позбуватися, тому що вони істотно підвищують ризик судових помилок[330]. Про необхідність за можливості уникати застосування оціночних понять для визначення кваліфікуючих ознак особливо щодо суспільно небезпечних наслідків, писали С.В. Землюков, М.І. Панов, В.І. Ткаченко та інші вчені[331].
Ми погоджуємося із тим, що оціночні поняття не повинні широко використовуватися для визначення ознак складу злочину, однак вважаємо, що в певних випадках їх застосування є доцільним і, навіть, корисним. Як справедливо зазначив В.М. Кудрявцев, «суспільні відносини протягом дії кримінально-правової норми постійно зазнають змін, розвиваються, ускладнюються. Суд повинен мати можливість в певних межах враховувати ті зміни, що відбуваються в житті. Таку можливість забезпечують оціночні поняття»[332]. Про важливу регулятивну функцію, яку виконують оціночні поняття, писав і М.І. Панов, зазначаючи, що оціночні поняття «... надають кримінально-правовому регулюванню більшу гнучкість, повноту, динамічність, що дозволяє кримінальному закону враховувати всю різноманітність явищ у їх динаміці та розвитку»[333].
Отже, використання оціночних понять при визначенні похідних наслідків у розглядуваних злочинах є виправданим, однак має бути виваженим і обережним. У тих випадках, де їх неможливо уникну ти в законі, формалізація оціночних понять має здійснюватись за допомогою судової практики.
Наразі в судовій практиці існують певні напрацювання щодо тлумачення змісту похідних наслідків, які визначені через оціночні поняття в окремих злочинах з похідними наслідками Наприклад, згідно з п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 5 «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи» особливо тяжкими наслідками, передбаченими ч. 4 ст. 152 та ч. 3 ст. 153 КК можуть бути визнані, зокрема, смерть або самогубство потерпілої особи, втрата нею будь-якого органу чи втрата органом його функцій, психічна хвороба або інший розлад здоров'я, поєднаний із стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрата репродуктивної функції, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є не безпечною для життя людини, які сталися внаслідок зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом[334].
У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 10 грудня 2004 р № 17 «Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» вказується, що під тяжкими наслідками в ч. 2 ст. 245, ч. 2 ст. 252 КК слід розуміти: загибель чи масове захворювання людей; істотне погіршення екологічної обстановки в тому чи іншому регіоні (місцевості); зникнення, масові загибель чи тяжкі захворювання об’єктів тваринного і рослинного світу; неможливість відтворити протягом тривалого часу ті чи інші природні об’єкти або використовувати природні ресурси в певному регіоні; генетичне перетворення тих чи інших природних об'єктів; заподіяння матеріальної шкоди в особливо великих розмірах, тощо[335].
Тяжкими наслідками при перевищенні влади або службових повноважень (ч. 3 ст. 365 КК), згідно з роз'ясненнями, що містяться у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду від 26 грудня 2003 р. № 15 «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень», визнаються заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, або смерті, доведення його до самогубства, спричинення матеріальних збитків, які у 250 і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян, розвал діяльності підприємства, установи, організації, їх банкрутство, створення аварійної ситуації, що потягла людські жертви, тощо[336].
Отже, вважаємо, що завдяки судовій практиці і роз’ясненням вищої судової інстанції цілком можливо нейтралізувати негативні якості оціночних понять, уніфікувати їх зміст і тим самим уникнути помилок при кваліфікації злочинів.
4. Матеріальний склад злочинів із похідними наслідками і наявність опосередкованого причинного зв'язку. Усі злочини з похідними наслідками мають матеріальний склад, а тому встановлення причинного зв'язку в них є обов'язковим. Однак з'ясування особливостей співвідношення діяння і наслідків у їх складах призводять до висновку, що встановленню підлягає не тільки причинний зв’язок між діянням і основним (прямим, найближчим) наслідком, а й зв'язок між діянням і наслідком додатковим (похідним, віддаленим).
Причинний зв'язок у першій із зазначених ланок є прямим або безпосереднім[337]. Щодо діяння і додаткового (похідного) наслідку слід говорити про опосередкований причинний зв'язок. При його встановленні потрібно визначити: а) наявність безпосереднього зв'язку між діянням і основним (прямим) наслідком: б) передування в часі прямого наслідку щодо похідного наслідку: в) обумовленість похідного наслідку прямим наслідком; г) реальну можливість настання похідного наслідку внаслідок спричинення основного (прямого) наслідку. Як бачимо, в зазначеному випадку спрацьовує правило «причина причини є причиною спричинення» (causa causae est causa causati), що визначає сутність опосередкованого причинного зв'язку.
Таким чином, якщо не встановлено причинний зв'язок між діянням і додатковим (похідним) наслідком, то буде відсутнім і склад даного злочину, а особа може понести кримінальну відповідальність лише за діяння, що спричинило настання основного (прямого) наслідку, звичайно, за умови причинного зв’язку між ними.
Наведене дозволяє стверджувати, що приналежність злочинів із похідними наслідками до складних одиничних злочинів пояснюється також і специфічним характером їх причинного зв’язку, який, як доведено, також має складний характер.
Прикладом правильного встановлення причинного зв'язку між діянням і наслідками у злочині даного виду може стати наступна кримінальна справа.
Дніпровський районний суд м. Києва вироком від 24 травня 2005 р. засудив Б. за ч. 2 ст. 121 КК за те, що він 18 вересня 2004 р., перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, через особисту неприязнь побив А., завдавши йому по декілька ударів кулаком у голову та ногою в живіт, заподіявши потерпілому тяжкі тілесні ушкодження, від яких 22 вересня цього ж року А. помер.
У касаційній скарзі захисник посилався на те, що судове слідство у справі проведено неповно й однобічно, з порушенням права засудженого на захист та інших вимог кримінально-процесуального закону. Він стверджував, що Б. злочинів, за які його засуджено, не вчиняв, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи і не підтверджені зібраними у ній доказами, котрим суд, крім того, не дав належної оцінки, внаслідок чого неправильно застосував кримінальний закон.
Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги відмовила з таких підстав. Як убачалося із матеріалів справи, досудове та судове слідство у ній проведено з додержанням вимог кримінально-процесуального закону, порушень закону, що тяти б скасування постановлених у справі судових рішень, не встановлено, а висновки суду про винність Б. у вчиненні ним злочинів, за які його засуджено, відповідають фактичним обставинам справи і підтверджені перевіреними у ній та викладеними у вироку доказами.
Зокрема, свідок К. на досудовому слідстві та в судовому засіданні дав докладні показання про обставини побиття Б. потерпілого А. і заподіяння останньому таких тілесних ушкоджень, від яких той помер. Свої показання свідок підтвердив і при проведенні за його участю відтворення обстановки й обставин події, очної ставки з Б. Інший свідок — Л. — послався у своїх показаннях на те, що під час інциденту між А. та Б., останній завдавав удари ногами по тілу потерпілого і при цьому один з ударів було завдано ногою зверху вниз.
Згідно з висновками судово-медичної експертизи в А. виявлені тяжкі тілесні ушкодження живота, небезпечні для життя в момент заподіяння, від яких сталася смерть потерпілого. Експерту судовому засіданні повністю підтвердив висновок експертизи і пояснив, що між отриманою потерпілим А. травмою живота та настанням його смерті є необхідний причинний зв'язок. Крім того, експерт зазначив, що така травма при падінні виникнути не може.
Виходячи з наведеного, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги відмовила і визначила, що завдання ударів ногами по тілу потерпілого, від яких настала його смерть, за відсутності доказів наявності умислу в особи на позбавлення потерпілого життя, суд правильно кваліфікував за ч. 2 ст. 121 КК[338].
До суб'єктивних ознак розглядуваних злочинів належить змішана вина: умисел щодо діяння і основного (прямого, найближчого) наслідку і необережність щодо додаткового (похідного, віддаленого) наслідку.
Питання про змішану (складну, подвійну) вину є неоднозначним і суперечливим у кримінальному праві[339]. Як відомо, окремі склади злочинів у законі сформульовані таким чином, що в них має місце ускладнена суб'єктивна сторона, коли в межах одного складу злочину чітко проглядається різне психічне ставлення суб'єкта до діяння (умисел) і до наслідків (необережність). Такі склади в теорії кримінального права називаються складними складами з двома формами вини[340]. їм в свою чергу відповідають складні злочини з двома формами вини, які інакше вчені називають злочинами, що кваліфікуються за тяжкими наслідками або злочинами з похідними наслідками[341].
На думку А.І. Рарога, який досліджував суб'єктивну сторону злочинів даного виду, вони характеризуються сполученням двох різних форм вини: умислу і необережності (сполучення прямого і непрямого умислу, а також самовпевненості та недбалості змішаної вини не утворює ). При цьому йдеться про «різне психічне ставлення особи щодо різних юридично значущих об'єктивних ознак, одні з яких є обов'язковою ознакою основного складу злочину, а інші — кваліфікуючим наслідком»[342]. На неоднорідне психічне ставлення особи щодо діяння і наслідків у злочинах даного виду вказують В.Д. Іванов. С.К. Мазуков, Є.В. Шевченко та інші автори.
А.І. Рарог виділяє два типи злочинів, кваліфікованих за наслідками, залежно від особливостей їх суб’єктивної сторони. Перший тип складають злочини, основний склад яких є матеріальним, а в ролі кваліфікуючої ознаки виступає більш тяжкий наслідок, ніж той, що є обов'язковою ознакою основного складу. Для цих злочинів характерним є те, що кваліфікуючий наслідок полягає у спричиненні шкоди не тому безпосередньому об'єкту, на який посягає основний вид даного злочину, а іншому об’єкту. Скажімо, умисне тяжке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 121 КК) в якості об’єкта має здоров'я людини, однак якщо воно спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), то об’єктом цього необережного посягання стає життя людини. Злочини з похідними наслідками даного типу характеризуються умисним спричиненням прямого наслідку і необережним ставленням до більш тяжкого похідного наслідку, який є кваліфікуючою ознакою цього злочину.
Другий тип злочинів, кваліфікованих за наслідками, характеризується неоднорідним психічним ставленням до дії (бездіяльності), що є злочинними незалежно від наслідків, а також до кваліфікуючого наслідку. Це стосується тих злочинів, основний склад яких є формальним, а кваліфікований склад містить певні тяжкі наслідки. Вказані наслідки можуть визначатися конкретно, наприклад, незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров'я, безплідність або смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134 КК) або формулюватись за допомогою оціночних понять — зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки (ч. 4 ст. 152 КК). У складах цього типу умисне вчинення злочинної дії (бездіяльності) сполучається із необережним ставленням до кваліфікуючого наслідку[343].
Звернемо увагу, що в КК РФ 1996 р. питання щодо відповідальності за злочини, які вчинені з двома формами вини, регламентується безпосередньо в законі У ст. 27 КК РФ зазначається, «якщо в результаті вчинення умисного злочину спричиняються більш ТЯЖКІ наслідки, які за законом тягнуть більш суворе покарання і не охоплюються умислом особи, кримінальна відповідальність за такі наслідки настає тільки у випадках, якщо особа передбачала можливість їх настання, але без достатніх до того підстав розраховувала на їх відвернення, або у випадку, якщо особа не передбачала, але повинна була і могла передбачити настання цих наслідків У цілому такий злочин визнається вчиненим умисно». Приблизно так само вирішується зазначене питання і в КК Туркменістану 1997 р. тощо.
Отже, додаткові (похідні) наслідки можуть бути поставлені особі у провину лише за умови необережного до них ставлення. Щодо діяння і основного (прямого) наслідку повинна бути встановлена умисна форма вини.
Таким чином, підсумовуючи розглянуті вище ознаки, визначимо, що злочин із похідними наслідками — це вид багатооб'єктного ускладненого одиничного злочину, в якому умисне суспільно небезпечне діяння спричиняє два окремих наслідки — основний (прямий) та додатковий (похідний), що настають послідовно і характеризуються різним психічним ставленням особи до прямого наслідку — умисел, а до похідного — необережна форма вини.
Як і всі одиничні злочини, злочин із похідними наслідками завжди кваліфікується за однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК.
6.3. Відмежування злочину з похідними наслідками від суміжних понять і окремі питання його кваліфікації
Злочини з похідними наслідками, передусім, слід відрізняти від складених злочинів. Як зазначалося, в юридичній літературі багато авторів ототожнюють такі діяння[344] або співвідносять їх як родове (складений злочин) та видове (злочин з похідними наслідками) поняття[345].
Вище вже наводилися аргументи на користь того, що вказані одиничні злочини мають різну юридичну природу, самостійні ознаки і є окремими видами ускладнених одиничних злочинів. Об’єднує складені злочини і злочини з похідними наслідками те, що вони мають складні законодавчі конструкції, через що зовні видаються схожими на множинність злочинів. Існують ці законодавчі конструкції до тих пір. поки їх такими визнає законодавець.
У той же час об’єктивні та суб’єктивні ознаки зазначених злочинів істотно відрізняються. Складені злочини утворюються із двох або більше окремих взаємопов'язаних умисних злочинних діянь, з яких одне є основним, а інші — додатковими, що сприяють (супроводжують) вчинення основного.
Злочин із похідними наслідками складається із умисного діяння і двох наслідків: основного (прямого) і додаткового (похідного). причому, психічне ставлення до останнього характеризується лише необережною формою вини.
На практиці визначення суб'єктивних ознак злочинів із похідними наслідками викликає найбільше помилок. Особливі проблеми виникають при кваліфікації тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК) і його відмежуванні від умисного та необережного вбивства.
Зокрема, неправильне встановлення форми вини щодо наслідків злочину призвело до судової помилки за справою Б і Д,. яких було засуджено апеляційним судом Луганської області: Б. — за пунктами 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК; Д — за п. 12 ч. 2 цієї ж статті КК за те, що вони, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, затіяли сварку з О., під час якої в них на ґрунті особистих неприязних стосунків виник умисел на його вбивство. Б., діючи за попередньою змовою з Д., завдав кілька ударів кулаками в обличчя О. Після нього потерпілому завдав ударів кулаками в цю ж частину тіла Д, від чого О. впав на підлогу. Намагаючись позбавити життя потерпілого, Д. і Б. завдали йому не менше ніж п’ять ударів ногами по тулубу з обох боків, а останній — ще й удару ногою по голові. Потім Д., а після нього й Б., завдали металевим совком не менше ніж п’ять ударів по голові О., а Б. — ще й по тулубу потерпілого. Діючи спільно, Б і Д. заподіяли О. тілесні ушкодження у виді ран, перелому кісток носа, численних переломів ребер, розриву тканини печінки, від яких той помер на місці події.
Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню частково, а вирок щодо Б. і Д. — зміні у порядку, передбаченому ст. 395 КПК, з таких підстав.
Висновки суду про винність Б. у злочині, за який його засуджено, відповідають фактичним обставинам справи і підтверджені наведеними у вироку доказами, які суд належним чином дослідив. Доводи засудженого Б. про те, що між його діями і смертю О. немає причинного зв’язку, безпідставні і спростовані такими доказами.
При розслідуванні справи та її розгляді в суді Б. визнав факт побиття разом із Д. потерпілого. Він засвідчив, що спочатку удари завдав кулаками в обличчя О., а після того, як той впав, — ногами по тулубу й голові, а також ударив один раз у живіт. Показання Б. про обставини побиття потерпілого підтверджені показаннями Д.. які останній давав під час досудового слідства, а також об’єктивно узгоджуються з даними судово-медичної експертизи трупа О., згідно з якими наявні на ньому рани, крововиливи, садно, переломи кісток носа і ребер та розрив тканини печінки утворилися внаслідок дії тупих твердих предметів, якими, за висновком експерта, могли бути кулаки, взуті ноги. Рани в ділянці голови, за його ж твердженням, могли утворитися від дії тупого твердого предмета з обмеженою контактуючою поверхнею, яким міг бути металевий совок, долучений до справи як речовий доказ. Смерть потерпілого настала від закритої травми тулуба, що супроводжувалася численними переломами ребер, розривом тканини печінки. Разом з тим доводи Б. про відсутність у нього умислу на вбивство О. та вчинення злочину за попередньою змовою із Д. ґрунтуються на матеріалах справи, тому заслуговують на увагу.
Обґрунтовуючи наявність у засуджених умислу на вбивство потерпілого, суд у вироку послався на їхні дії, спрямовані на виконання об’єктивної сторони злочину, а також кількість і локалізацію тілесних ушкоджень на трупі О. та механізм їх заподіяння. Однак з такими висновками суду погодитися не можна.
Як убачається з матеріалів справи. Б., Д. і О. проживали неподалік один від одного, стосунки між ними були нормальними. Безпосередньо перед подією, що сталася, а також у перервах між побиттям потерпілого Б. і Д. розпивали з ним спиртні напої. Б. і Д. ще на початку досудового слідства заявили, що умислу на вбивство О. не мали, а побили його за те, що він проміняв телевізора, який йому не належав, на горілку, але в цьому зізнатися не бажав. Крім того, відповідно до показань засуджених при побитті потерпілого вони один одного стримували від активних дій і залишили його живим. Такі показання Б. і Д. наявними у справі доказами не спростовані та не суперечать висновку судово-медичної експертизи, згідно з яким потерпілий після заподіяння йому тілесних ушкоджень короткий проміжок часу міг рухатися і вчиняти певні дії.
Не може в цьому випадку бути доказом про умисне позбавлення життя засудженими О. й та обставина, що вони, як установив суд, завдали йому ударів совком по голові. Такі дії не мають причинного зв’язку зі смертю потерпілого. Згідно з висновком судово-медичного експерта в такий спосіб О. були заподіяні легкі тілесні ушкодження. Із пояснень експерта в суді вбачається, що за умови надання потерпілому медичної допомоги наслідок його лікування міг бути позитивним.
Суд установив і зазначив у вироку, що Б. і Д. під час побиття потерпілого діяли спільно і в ситуації, що склалася, були сліввиконавцями злочину. Даних про те, що вони заздалегідь домовилися про вбивство О. у справі немає. Не навів їх у вироку й апеляційний суд, обмежившись лише формальним посиланням на вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб.
Ураховуючи всі обставини вчинення злочину, спосіб заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому, причини припинення злочинних дій, а також поведінку засуджених і потерпілого, яка передувала події, їх відносини, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що Б. і Д. при побитті О. не мали умислу на його вбивство, а тілесні ушкодження заподіяли йому в обопільній бійці без мети позбавлення життя. Про те, що така бійка мала місце, крім визнання цієї обставини засудженими, свідчать також дані судово-медичних експертиз про наявність у них тілесних ушкоджень. При цьому, завдаючи потерпілому ударів по тулубу, засуджені усвідомлювали, що такими діями заподіюють тілесні ушкодження, небезпечні для його життя, передбачали, що від таких дій може настати смерть О., але легковажно розраховували на її відвернення, тобто ставлення засуджених до наслідків, що настали, було необережним (злочинно самовпевненим).
За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок апеляційного суду щодо Б. та Д. змінила: перекваліфікувала дії Б. із пунктів 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК, Д. — із п. 12 ч. 2 цієї ж статті на ч. 2 ст. 121 КК[346].
Таким чином, невстановлення умислу до похідного наслідку надало підстави кваліфікувати це діяння за ч. 2 ст. 121 КК, тобто як злочин з похідними наслідками.
Питання щодо відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, через свою суперечливість і неоднозначність спеціально роз'яснено Пленумом Верховного Суду України в постанові від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи» (п. 22), де акцентувалася увага, що «суди повинні ретельно досліджу вати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: (при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю»[347].
Зазначені роз'яснення Пленуму Верховного Суду України були покладені колегією суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у підставу виправлення судової помилки, припущеної Апеляційним судом АРК щодо кваліфікації дій А., якого було засуджено за умисне вбивство і визнано винним у тому, що він, будучи судимим за умисне вбивство, 9 травня 2005 р. під час сварки, що виникла в процесі застілля у кв. 160 на вул. Субхи, 5 смт. Гаспра м. Ялти, з неприязні умисно вбив У. А. наніс потерпілому численні удари ногами в різні частини тіла, наступив йому на шию ногою.
У касаційній скарзі засуджений А. просив змінити вирок, перекваліфікувати його дії з п. 13 ч . 2 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК України, стверджуючи, що він побив потерпілого, але не мав наміру вбивати його.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, засудженого А., який підтримав доводи скарги, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла наступного.
Винність А. у вчиненні злочину за обставин, зазначених у вироку. доведена показаннями самого засудженого, свідка К. та іншими доказами у справі. Разом із тим суд безпідставно дійшов висновку про те, що, наносячи У. численні удари ногами, А. мав умисел на позбавлення його життя.
Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України зазначила, що приймаючи рішення про зміст і спрямованість умислу винного А., суду потрібно було виходити з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, до того ж ураховувати не тільки саму по собі кількість нанесених винним ударів потерпілому, а й використані ним знаряддя і засоби злочину, його стосунки з потерпілим, які передували злочину, поведінку під час виконання злочину, причини припинення злочинних дій. У той же час, визнаючи засудженого винним в умисному вбивстві У. під час сварки і кваліфікуючи ці дії за ч. 2 п. 13 ст. 115 КК України, суд фактично виходив із факту нанесення ним численних ударів ногами в різні частини тіла потерпілого, від чого той і помер, і не врахував, що сам по собі факт нанесення потерпілому численних ударів не свідчить про умисел А. на вбивство. Не було взято до уваги і ставлення засудженого до вчиненого та інші дані, які містяться в матеріалах справи.
Під час досудового слідства і в судовому засіданні А. сам визнавав факт побиття ним потерпілого і стверджував, що не мав умислу на вбивство. Зазначені твердження засудженого не спростовані, у матеріалах справи немає даних, які б свідчили про намір А. вчинити вбивство У. Згідно з матеріалами справи засуджений, потерпілий і свідок К. упродовж вказаного дня розпивали спиртні напої. Застілля вони розпочали у квартирі останньої з самого ранку. Напідпитку з'ясовували між собою стосунки і весь час сварились. Надвечір, коли вони знову зійшлися, між А. і У. розгорівся конфлікт, оскільки К. продовжувала за столом жалітись на останнього та розповідала, що він її часто б'є. А. став на захист господарки квартири. Заявивши, що провчить її кривдника, він побив його руками і ногами.
Щодо безпосередньої події злочину, то суд, згідно з мотивувальною частиною вироку, побудував своє рішення винятково на показаннях свідка К. на досудовому слідстві. Разом із тим він проаналізував їх вибірково. До того ж у судовому засіданні К. безпосередньо не допитувалася, і ті її твердження, які мають суттєве значення для справи, залишилися без уваги. Йдеться про наступне: К. зазначала, що як тільки А. на її зауваження припинив бити У., він заставив потерпілого йти до ванної кімнати вмитись і, не дочекавшись цього, примусив його зробити це. Незабаром вони вийшли звідти, та А. знову почав бити потерпілого, проте на її зауваження припинив свої дії і пішов із квартири. Крім цього, К. твердила, що коли А. залишив квартиру, то вони ще раз повернулись до спиртного. Вона пригостила і потерпілого, який перебував на підлозі, при цьому запитала його чи потрібно викликати швидку допомогу, але він відмовився.
За таких обставин вчинене А. діяння необхідно розглядати не як умисне вбивство У., а як умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинило смерть потерпілого. Тому злочинні дії засудженого слід перекваліфікувати з п. 13 ч. 2 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК України[348].
* * *
Завершуючи розгляд питання щодо поняття і видів одиничних злочинних діянь, зазначимо, що проведений в роботі їх аналіз надає підстави зробити наступні висновки.
1. При встановленні єдності злочинного діяння необхідно базуватися на двох критеріях: юридичному і соціальному. Одиничний злочин конструюється законодавцем, виходячи із соціальних властивостей відповідного діяння, і, передусім, типовості цього діяння, єдності його об'єктивних і суб'єктивних ознак. Із точки зору юридичної форми — одиничний злочин завжди передбачається кримінально-правовою нормою в якості одного (єдиного) складу злочину. Отже одиничний характер вчиненого злочину визначається як межами кримінально-правової норми, так і соціальним змістом вчинених дій, що складають зміст злочину. Ігнорування хоча б одного із зазначених критеріїв призводить до неправильного встановлення змісту злочину, і як, наслідок, до помилок у кваліфікації.
2. Одиничні злочини можуть мати найрізноманітніші юридичні конструкції і виявлятися у різних видах. Вони можуть бути простими і ускладненими. В останньому випадку не виключається їх зовнішня схожість із множинністю злочинів і виникає потреба у відмежуванні від неї.
3. Важливість з'ясування поняття і сутності одиничних злочинів обумовлюється тим, що вони є найважливішим інструментом у пізнанні інституту множинності злочинів.
По-перше, одиничні злочини дають змогу з'ясувати із яких структурних елементів складається сама множинність.
По-друге, визначення поняття та видів одиничних злочинів має значення як для кваліфікації злочинів, так й для призначення за них покарання.
Нарешті, це дає можливість знайти критерії для відмежування одиничних злочинів від схожих з ними видів множинності та інших кримінально-правових інститутів і уникнути тим самим помилок при кваліфікації.