Печать

Розділ 4. Продовжуваний злочин

Posted in Уголовное право - Одиничні злочині: поняття, види, кваліфікація

4.1. Наукові підходи до визначення поняття продовжуваного злочину

Поняття продовжуваного злочину було запозичено із Європи російським дореволюційним кримінальним правом і широко використовувалось теорією і судовою практикою. В Уложенні 1845 р. продовжувані злочини називались «поновлюваною злочинною діяльністю», а Урядовий Сенат в 1892 році, постановляючи рішення з конкретної справи, дав трактовку цього поняття, як такого діяння підсудного, «що є результатом одного й того самого наміру, спрямоване до одної мети, що досягається одним і тим же способом, і складає один продовжуваний злочин»[162].

Приблизно таке саме визначення містила і наука кримінального права тих часів. Зокрема, М.С. Таганцев зазначав, що «для поняття продовжуваного злочину необхідно, щоб всі діяння підсудного були втіленням одного й того самого злочинного наміру, а єдність різних об'єктивних умов: об'єкта, часу, місця та способу дії, може слугувати тільки доказом єдності наміру»[163].

М.Д. Сергєєвський вважав, що продовжуваний злочин є низкою актів, з котрих кожен, взятий окремо, містить у собі повний склад злочинного діяння і може розглядатись як закінчена дія, однак визнається одним злочинним діянням і інкримінується як таке, а не як сукупність злочинних діянь. Як приклад такого злочину М.Д. Сергєєвський наводить щоденне викрадення із особистої бібліотеки по одній книзі[164].

В. Спасович називав такі ознаки продовжуваного злочину, як: а) багаточисельність злочинних дій; б) кожна окрема дія має бути злочином чи замахом на нього; в) ці дії мають бути однорідними, належати до одного злочину і порушувати один і той же кримінальний закон; г) всі злочинні діяння можуть бути віднесені на рахунок одного злочинного наміру і розглядатися як його здійснення[165].

Водночас у науці існували і протилежні думки, автори яких заперечували навіть існування продовжуваного злочину, вважаючи його видом сукупності. Так, О.Ф Кістяківський писав, що до видів сукупності злочинів належать: а) ідеальна; б) реальна; і в) продовжуваний злочин[166]. А.А. Піонтковський (батько) займав проміжну позицію, стверджуючи, що в одних випадках продовжуваний злочин є видом складного одиничного злочину, а в інших — різновидом сукупності злочинів. При цьому він вказував, що думка, згідно з якою продовжувана злочинна діяльність є спеціальним випадком сукупності злочинів «більш правильна, більш наближена до істини, більш відповідає природі продовжуваної злочинної діяльності»[167].

У радянському кримінальному праві поняття продовжуваного злочину було закріплено вже в згадуваній тут постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 4 березня 1929 р. «Про умови застосування давності і амністії до триваючих і продовжуваних злочинів»[168]. Однак лише з середини 40-х років минулого століття спостерігається посилення цікавості до дослідження вказаного питання наукою кримінального права. На думку А.М. Рішелюка. цю тенденцію можна пояснити низкою причин: з одного боку, це закріплення в нормах кримінального закону кваліфікуючих ознак (повторності, неодноразовості), яких майже не існувало в законодавстві 20-30-х років, а з іншого, — все більш широким застосуванням таких кваліфікуючих ознак, як великий і особливо великий розмір розкрадань[169].

Як бачимо, поняття продовжуваного злочину виявилося тим засобом, за допомогою якого можна було вирішити проблеми співвідношення і розмежування вищезазначених кваліфікуючих ознак, дати більш точну кваліфікацію вчиненого, призначати покарання, що є адекватним суспільній небезпечності злочину.

У той же час у сучасній науці кримінального права немає одностайності при визначенні змісту цього поняття та його ознак.

М.І. Бажанов, В.П. Малков під продовжуваним злочином розуміють злочин, що складається із низки тотожних злочинних діянь, які спрямовані до спільної мети і утворюють в цілому єдиний злочин[170]. На думку Малкова В.П., особливістю таких діянь є те, що вони вчиняються не безперервними, а поновлюваними в часі діями, кожна з яких не має характеру самостійного злочину, а є етапом здійснення одного й того самого злочинного діяння[171].

П.К. Кривошеїн вказує, що продовжуваний злочин є сукупністю (двох чи більше) юридично тотожних правопорушень, які посягають на об’єкт, конкретизований предметом і місцем їх вчинення, причому кожний із цих елементів, взятий окремо, не утворює самостійного злочину[172].

А.М. Ришелюк зазначає, що продовжуваним слід вважати злочин, який складається із низки тотожних діянь, що представляють собою реалізацію єдиного умислу винного і наслідки яких є єдиним злочинним результатом[173]. На думку цього автора, продовжуваними можуть бути тільки майнові злочини, які мають своїм предметом різного роду матеріальні блага, або в якості результату яких виникає шкода вартісного (що вираховується в грошових сумах) характеру. Інші злочини не можуть бути визнані продовжуваними через несумісність, неможливість складання наслідків окремих дій. Очевидно така точка зору в А.М. Ришелюка склалася під впливом теорії А.А. Піонтковського про «єдиний злочинний наслідок» у злочинах даного виду.

Вважаємо, що запропонований A M Ришелкжом підхід істотно звужує межі продовжуваного злочину. Адже не викликає сумніву, що продовжуваними можуть визнаватись не тільки злочини з матеріальним складом, а і з формальним. Наразі судова практика на рівні Верховного Суду України визнає можливість продовжуваного зґвалтування, хабарництва, хуліганства, вимагання тощо. А тому говорити про обов'язковий єдиний наслідок у продовжуваному злочині навряд чи правильно.

З.А. Незнамова продовжуваним називає злочин, що складається із низки юридично тотожних діянь (дій чи бездіяльності), що вчиняються, як правило, через незначний проміжок часу, в одній і тій самій обстановці, і об’єднаних єдністю умислу[174]. Ця авторка, навпаки, впевнена, що продовжуваний злочин є особливою комплексною формою як простих, так і складних злочинів, а тому практично всякий злочин може бути продовжуваним. На її думку, вирішити питання про те, чи є епізоди тотожних діянь єдиним злочином чи самостійними злочинами, що утворюють неоднократність, спроможні тільки правоохоронні органи на підставі аналізу всіх ознак злочинів. Вочевидь, що за такого підходу межі продовжуваного злочину невиправдано розширюються. Наприклад, ні в якому разі не можуть бути продовжуваними злочинами розбій, грабіж, угон повітряного судна та багато інших діянь — це випливає із особливих ознак цих злочинів: посягати на їх об’єкти можна тільки одноактною злочинною дією.

Зустрічаються в літературі думки, які взагалі заперечують існування продовжуваних злочинів. Так, О.М. Яковлев та Г.А. Кригер вказували, що за своєю сутністю продовжуваний злочин нічим не відрізняється від злочинів, що визнаються повторними, і оскільки продовжуваний злочин складається із окремих діянь, що містять ознаки одного й того самого складу злочину, то він може і повинен з цих підстав розглядатися як повторність[175]. Вважаємо, що в наведеній точці зору очевидним є змішування двох різнорівневих понять: множинності злочинів і одиничного злочину, як її структурного елементу. Через це продовжуваний злочин не може одночасно розглядатися і як одиничне діяння, і як їх множинність.

Як уже наголошувалося, судова практика також широко використовує поняття продовжуваного злочину. Наприклад, Пленум Верховного Суду України в постанові від 6 листопада 2009 р. № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» (п. 20) роз'яснив, що «неодноразове незаконне вилучення чужого майна чи заволодіння ним, що складається із тотожних діянь, які мають загальну мету та із самого початку охоплюються єдиним злочинним наміром на заволодіння конкретним майном, слід розглядати як один продовжуваний злочин»[176].

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 5 «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» (п. 7) зазначається, що «зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом не може вважатися вчиненим повторно, якщо винна особа, діючи з єдиним злочинним наміром, без перерви або без значної перерви у часі, вчинила два чи більше насильницьких природних статевих актів або два чи більше актів насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом з однією і тією ж потерпілою особою, тобто за наявності ознак продовжуваного злочину»[177].

У постанові Пленуму Верховного Суду від 8 жовтня 2004 р. № 15 «Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів» (п.12) наголошується: «вчинені в різний час діяння, що полягали в ухиленні від сплати різних видів податків, зборів, інших обов'язкових платежів або сплаті їх у неповному обсязі, необхідно кваліфікувати залежно від наявності чи відсутності в них ознак єдиного продовжуваного злочину.

Якщо ці діяння охоплювались єдиним умислом (тобто мав місце продовжуваний злочин — авт.) — не сплачувати певні види податків, зборів, інших обов’язкових платежів, розмір коштів, що не надійшли до бюджетів чи державних цільових фондів, потрібно обчислювати виходячи із загальної несплаченої суми і залежно від її розміру кваліфікувати вчинене за відповідною частиною ст. 212 КК»[178].

Фактично про наявність продовжуваного злочину йдеться і в постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво», в п. 14 якої зазначено: «Якщо умисел службової особи при одержанні декількох хабарів був спрямований на збагачення у великих чи особливо великих розмірах (наприклад, у випадках систематичного одержання хабарів на підставі так званих такс або поборів, данини, тощо), то її дії треба розцінювати як один злочин і залежно від фактично одержаного кваліфікувати за відповідною частиною статті 368 КК»[179].

Таким чином, наразі ні в кого не викликає сумнівів, що поняття продовжуваного злочину є потрібним і виправданим не лише з теоретичної, а й з суто практичної точки зору.

Головним соціальним фактором, який обумовлює існування продовжуваного злочину є особливості злочинної поведінки особи, «можливість людини вчиняти аналогічні умисні злочинні діяння, об'єднані єдністю мотивації, загальною метою і тісним внутрішнім зв'язком»[180]. Як правило, єдність продовжуваного діяння визначається тими завданнями, які перед собою ставить особа. Якщо завдання складне, і для його вирішення суб’єкт вчинює декілька самостійних актів зовнішньої поведінки, які об’єднані єдиним наміром, то кожний з таких актів не має самостійного правового значення, а розглядається як етап, операція, засіб, спосіб реалізації кінцевої мети. Варто погодитися із думкою А.М. Ораздурдиєва, що «продовжувана злочинна діяльність є своєрідною формою динамічної та такої, що розвивається, діяльності людини, характерною особливістю якої є здатність прогресувати в масштабах шкоди, що спричиняється об’єкту. Який би злочин не вчинявся у формі продовжуваної злочинної діяльності, його кінцевий результат ніколи не в змозі залишатися тотожним результату окремо взятого злочинного акту»[181].

Отже, підставою для виділення продовжуваних злочинів, так само, як і триваючих, в якості окремих видів одиничних злочинів, є механізм злочинної діяльності, психологічний зміст злочинів, а не конструктивні особливості їхніх складів.

З огляду на викладене, навряд чи можна погодитися із думкою, що існування продовжуваних злочинів обумовлюється їхньою законодавчою конструкцією. На це вказують, зокрема, О.М. Яковлев, А.А. Піонтковський, В.Ф. Дьомин та деякі інші автори, які вважають, що об'єднання окремих злочинних діянь в єдиний продовжуваний злочин може відбуватися виходячи із безпосередньої вказівки про те в кримінальному законі[182]. Зазначимо, що в чинному КК України наразі немає жодного злочину, який би міг вчинятися лише як продовжуване діяння.

Отже, на нашу думку, продовжуваний злочин — це не формальна законодавча конструкція, а реально існуюче соціальне явище. Відбутися йому чи ні — залежить від того, в який спосіб актами поведінки (одним актом дії (бездіяльності) чи, навпаки, декількома тотожними) особа вирішила вчинити суспільно небезпечне діяння, передбачене в КК.

4.2. Об'єктивні та суб’єктивні ознаки продовжуваного злочину

Розглянемо об’єктивні і суб’єктивні ознаки продовжуваного злочину.

До об'єктивних ознак продовжуваного злочину належать такі.

1. Наявність двох чи більше самостійних діянь. Абсолютна більшість продовжуваних злочинів вчиняються шляхом активних дій (наприклад, продовжувана крадіжка), однак продовжуваними можуть бути і злочини, що вчиняються шляхом чистої або змішаної бездіяльності (наприклад, коли умисне вбивство особи, що знаходиться в безпорадному стані внаслідок хвороби чи малолітства, вчинюється шляхом неодноразових актів позбавлення її їжі).

2. Кожне з діянь, що складають продовжуваний злочин, може розглядатися або як окремий злочин, або як адміністративне чи дисциплінарне правопорушення, аналогічне відповідному складу злочину (наприклад, декілька дрібних крадіжок, які в сукупності утворюють кримінально-карану крадіжку). Виступаючи складовими частинами продовжуваного злочину, такі правопорушення втрачають свою малозначність, і разом (у цілому) утворюють злочинне діяння.

Якщо ж кожний епізод вчиненого діяння сам по собі є злочином, то він не може отримувати самостійну кримінально-правову оцінку, тому що є окремим етапом одиничного продовжуваного злочину.

В юридичній літературі вказана ознака розглядуваного злочину тлумачиться різним чином. Одні автори переконані, що кожне з діянь в структурі продовжуваного злочину' не утворює самостійного складу злочину. На думку П.К. Кривошеїна, «в підставу поняття продовжуваного злочину покладено ступінь суспільної небезпечності його структурних елементів, кожен з яких окремо не є самостійним злочином»[183]. Такий погляд звужу є зміст продовжуваного злочину, «вимиваючи» з нього окремі злочинні діяння.

На думку інших науковців, продовжуваний злочин утворюють дії, кожна з яких, взята ізольовано, є самостійним злочином. Вочевидь, за такого підходу продовжуваний злочин «зникає» і перетворюється на повторність.

3. Усі вчинені діяння, що утворюють продовжуваний злочин, є юридично тотожними (однаковими) за своїм юридичним складом. тобто містять у собі ознаки одного й того самого складу злочину або правопорушення.

Із точки зору формальної логіки тотожність — це співвідношення між об'єктами, яке фіксує повний збіг їх властивостей або їх невідмінюваність стосовно певної сукупності властивостей[184].

Під тотожними злочинами слід розуміти такі діяння, які повністю співпадають за ступенем суспільної небезпечності, а також за своїми об’єктивними та суб’єктивними ознаками і передбачені однією і тією самою статтею Особливої частини КК. Наприклад, вчинені послідовно дві крадіжки або два шахрайства.

Проте в літературі іноді зазначають, що діяння, з яких складається продовжуваний злочин, можуть бути тотожними або однорідними[185]. Вважаємо, що це не тільки термінологічна неточність.

Питання про поняття однорідного злочину кримінальний закон не визначає. У теорії воно тлумачиться різним чином. Так, ще С.В. Познишев писав, що «під однорідним злочином слід розуміти посягання на такий самий об'єкт, що за характером своїм має такого ж роду вплив на нього»[186]. А.Н. Трайнін зазначав, що однорідними вважаються злочини, в яких предметом посягання є одна й та ж сама група інтересів, що порушуються, а Г.Т. Ткешеліадзе вказував, що для визнання злочинів однорідними необхідна схожість їх об'єктів, вини і мотивів[187].

Однак найбільшу розповсюдженість отримала точка зору, згідно з якою однорідними злочинами визнаються такі злочини, які посягають на однакові або подібні безпосередні об’єкти і вчинені з однією формою вини (обидва умисно або необережно). Це положення було викладене в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 3 грудня 1962 року «Про практику призначення судами покарання у випадку вчинення нового однорідного чи не менш тяжкого злочину»[188]. І хоча це роз'яснення формально вже давно не є чинним, практика все одно його використовує при вирішенні даного питання

За обсягом юридична тотожність є більш вузьким поняттям ніж юридична однорідність. Однорідні діяння мають низку спільних ознак, вони можуть бути передбачені як однією, так і різними статями Особливої частини КК, тоді як тотожні діяння мають юридично однаковий (ідентичний) склад, передбачений однією і тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК

Тут слід зауважити, що за своїми фактичними ознаками діяння в складі продовжуваного злочину можуть не співпадати. Якщо, скажімо, склад певного злочину з об'єктивної сторони передбачає альтернативні дії, наприклад, обмірювання, обважування, обрахування тощо, тоді вони виступають альтернативними різновидами одного й того самого складу злочину — обману покупців та замовників (ст. 225 КК).

Таким чином, вчинення однорідних та різнорідних діянь не може утворити продовжуваного злочину.

4. Наявність незначного проміжку часу між тотожними діяннями. У літературі існує думка, що при вчиненні продовжуваного злочину тривалість проміжку часу між окремими діяннями не має значення, тобто може бути будь-якою[189]. Зокрема, А.М. Ораздурдиєв наголошує, що між окремими актами діяння неминуче утворюються певні більш чи менш тривалі і перерви в часі, протягом яких поведінка суб’єкта є абсолютно байдужою для закону[190]. Однак, вважаємо, що проміжок часу між вчиненням кожного діяння не повинен бути досить значним, інакше неможливо буде довести наявність суб'єктивних ознак продовжуваного злочину.

5. Єдність об'єкта посягання, тобто при вчиненні кожного із окремих діянь, суб'єкт почергово впливає (посягає) на одні й ті самі суспільні відносини. Звідсіля можна зробити висновок, що об'єкт продовжуваного злочину повинен мати такі властивості, що дозволяють впливати на нього не тільки одноактною злочинною дією. Через це, як наголошувалося вище, не всі діяння, передбачені в КК, можуть бути вчинені як продовжувані злочини (наприклад, розбій).

Утім, наявність одного й того самого потерпілого не завжди є обов’язковою ознакою продовжуваного злочину. На думку Т.Г. Черненко, можливі ситуації, за яких потерпілих декілька, а вчинений злочин за своєю юридичною сутністю є єдиним. Припустимо, із однієї квартири в декілька прийомів вчинено крадіжку майна, яке належало різним власникам (хазяїнам та їх знайомим). Тільки через цю обставину, як справедливо зазначає авторка, немає підстав розглядати вчинене як множинність злочинів[191].

6. Наявність єдиного суспільно небезпечного наслідку через вчинення декількох тотожних діянь, якщо склад продовжуваного злочину за конструкцією є матеріальним. Визначаючи цю ознаку, можна погодитись із думкою А.М. Ришелюка, що єдиний результат у продовжуваному злочині представляє собою сумарний вираз наслідків всіх вчинених дій[192]. Причому, між цими діями і злочинним наслідком повинен бути встановлений необхідний причинний зв’язок, так би мовити, вся сума діянь в продовжуваному злочині є необхідною причиною настання спільного наслідку.

Суб'єктивні ознаки продовжуваного злочину полягають у тому, що всі тотожні діяння в продовжуваному злочині об'єднані єдиним злочинним наміром, який реалізується поетапно. Злочинний намір є більш широким поняттям ніж єдиний умисел. До нього входять заздалегідь поставлена мета та єдиний умисел, що об’єднує всі вчинені особою діяння[193]. На думку А.М. Ришелюка, про єдність умислу свідчить таке: а) винний має намір вчинити не одну, а декілька злочинних дій; б) він у загальних рисах уявляє собі спосіб посягання (або способи різні за деталями, але юридично тотожні); в) має уявлення про якісні особливості предмета злочину. Відсутність будь-якої з цих умов буде свідчити про відсутність єдиного умислу[194].

У літературі більшість науковців вважають, що умисел у продовжуваному злочині може бути конкретизованим (наприклад, викрадення певної кількості майна) або мати неконкретизований характер (вчиняти цей злочин, поки є така можливість). При цьому продовжувані злочини з неконкретизованим умислом пропонують кваліфікувати за наслідками, що фактично настали[195].

Однак є і протилежні позиції. Зокрема, А.П. Козлов заперечує неконкретизований умисел у розглядуваних злочинах, а А.В. Корнеева вказує, що при неконкретизованому умислі, коли немає чіткого уявлення про єдиний злочинний результат, у особи виникає окремий умисел на вчинення конкретного злочинного епізоду, кожен з яких має кваліфікуватись самостійно, якщо містить ознаки самостійного складу злочину. Таким чином, якщо умисел винного був неконкретизованим, вчинені ним тотожні злочинні діяння підлягають самостійній оцінці, і кваліфікуються за сукупністю[196].

Нам складно погодитися з наведеними точками зору. Запропоноване тлумачення суперечить сутності продовжуваного злочину. По-перше, як зазначалося, окремі з цих діянь можуть мати формальний склад (зґвалтування, одержання хабара тощо), а отже взагалі не охоплювати умислом наслідки вчиненого діяння.

По-друге, єдиний суспільно небезпечний наслідок, що є ознакою продовжуваного злочину з матеріальним складом, зовсім не обов'язково передбачає «жорстку конкретизацію бажаного результату», як про це пише А.П. Козлов. За неконкретизованого умислу особа усвідомлює, що вчиняє злочин тотожними діями, передбачає, що результатом цих дій буде спільний наслідок і бажає цього наслідку. Крім того, навіть при неконкретизованому умислі обов'язковою суб'єктивною ознакою продовжуваного злочину є заздалегідь поставлена єдина мета — вчиняти цей злочин до тих пір, поки це можливо, яка об’єднує в єдине ціле вчинені особою умисні тотожні діяння.

На нашу думку, єдиний умисел (конктеризований чи неконкретизований) — це той стрижень, який об’єднує всі епізоди продовжуваного злочину. Він є визначальною ознакою такого діяння, свідчить про його внутрішню, так би мовити, психічну (психологічну) єдність, до того ж без нього неможлива спільна мета. Напевно, через це в ч. 2 ст. 32 КК законодавець у визначенні продовжуваного злочину вказує, що він складається із двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром.

У літературі також можна зустріти думку щодо можливості необережної вини в таких діяннях. Зокрема, Т.Г. Черненко впевнена, що «продовжуваний злочин може бути вчинений і з необережності (наприклад, халатність). Тут йдеться про єдину необережну форму вини. Продовжуваний злочин завжди вчиняється в межах однієї форми вини — умислу або необережності»[197].

Запропонована точка зору викликає великі сумніви. Декілька необережних злочинних діянь за об’єктивними ознаками дійсно можуть бути тотожними, однак єдина вина пов’язувати їх не може. Особа, що діє з необережності, не може усвідомлювати свої дії як єдине ціле, в її свідомості відсутнє розуміння взаємозв'язку між такими діями.

Ігнорування суб'єктивних ознак продовжуваного злочину нерідко призводить до судових помилок. Такої помилки припустився Апеляційний суд Хмельницької області у справі гр-ки Ч., яка була засуджена Кам'янець-Подільським міськрайонним судом Хмельницької області за ч. 3 ст. 190 КК за шахрайство, вчинене повторно та у великих розмірах.

Ч. визнано винною у тому, що на початку листопада 2003 р. вона шляхом обману, пообіцявши поставити на облік у центрі зайнятості співмешканця Б., заволоділа грішми і речами останньої, чим спричинила потерпілій матеріальну шкоду на загальну суму 55 грн.

Шляхом зловживання довірою Ч. заволоділа також майном потерпілої Т., чим заподіяла потерпілій матеріальну шкоду на загальну суму 4 тис. 740 грн.

У такий самий спосіб Ч. заволоділа майном потерпілого Т., чим спричинила потерпілому матеріальну шкоду на загальну суму 445 грн.

Наприкінці листопада 2003 р. Ч шляхом обману заволоділа грішми потерпіло Б. в сумі 80 грн., а 15 грудня того ж року в такий же спосіб — майном потерпілого Б. М. і потерпілого К., спричинивши їм матеріальну шкоду відповідно на суму 793 грн. та 1 тис. 149 грн.

Апеляційний суд Хмельницької області вироком від 7 липня 2004 р. вирок Кам’янець-Подільського міськрайонного суду в частині кваліфікації дій і призначення покарання скасував, і кваліфікував дії засудженої за ч. 4 ст. 190 КК та призначив їй із застосуванням ст 69 цього Кодексу покарання у виді чотирьох років позбавлення волі.

У касаційній скарзі засуджена Ч. просила пом'якшити призначене їй покарання, застосувавши ст. 75 КК.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скаргу Ч. частково задовольнила з таких підстав. Органи досудового слідства обвинувачували Ч. у шахрайстві, вчиненому повторно і в особливо великих розмірах, та кваліфікували такі дії за ч. 4 ст. 190 КК. Суд першої інстанції визнав, що Ч. вчинила дії, пов'язані із заволодінням чужим майном шляхом обману та зловживання довірою, повторно й у великих розмірах, і кваліфікував їх за ч. 3 ст. 190 КК. Апеляційний суд перекваліфікував дії Ч. з ч. 3 на ч. 4 ст. 190 КК, мотивувавши таке рішення тим, що засуджена заволоділа майном потерпілих на загальну суму 11 тис. 272 грн., що в 663 рази перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на час вчинення злочину, тобто вчинила шахрайство в особливо великих розмірах.

Проте апеляційний суд помилково розцінив дії Ч. як один продовжуваний злочин, оскільки не взяв до уваги те, що засуджена вчинила щодо різних потерпілих ряд тотожних дій, відповідальність за які передбачено однією статтею КК, не маючи єдиного умислу, і тому такі дії потрібно розглядати як повторність злочинів. У такому випадку складання сум заподіяної кожному потерпілому шкоди виключається.

Відповідно до ст. 32 КК кваліфікація повторності залежить від того, якими злочинами вона утворена. Якщо злочини є тотожними, всі вони охоплюються однією й тією самою статтею Особливої частини КК, якою передбачено відповідальність за повторне вчинення цього злочину[198]. Таким чином, міськрайонний суд правильно кваліфікував дії Ч. за ч. 3 ст. 190 КК як шахрайство, вчинене повторно та у великих розмірах. Тому колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Апеляційного суду Хмельницької області від 7 липня 2004 р. змінила — перекваліфікувала дії Ч. з ч. 4 на ч. 3 ст. 190 КК[199].

Іноді як додаткові ознаки продовжуваного злочину науковці називають єдиний спосіб посягання, єдиний предмет, однакову обстановку, одне джерело тощо[200]. Наприклад, С.В Познишев зазначав, що «велике значення для визначення продовжуваного злочину має предмет посягання. Можна навіть сказати визначальне значення. Таке значення, якого він не має при вчиненні інших простих злочинів»[201].

На нашу думку, вказаний автор дещо переоцінив значення предмета злочину для даних випадків. По-перше тому, що не всі продовжувані злочини є предметними (наприклад, продовжуване зґвалтування, або спричинення тяжкого тілесного ушкодження шляхом систематичних мордувань), а по-друге, навіть у предметних продовжуваних злочинах єдність предмета сама по собі не спроможна визначити єдність злочину, хоча може певним чином вплинути на визначення єдності наміру чи підтвердити наявність спільної (єдиної мети). Єдність предмета посягання, як й інші вказані ознаки, в тій чи іншій мірі, підкреслюють дієвість основних ознак, доповнюють їх, однак лише в сукупності з останніми свідчать про наявність продовжуваного злочину.

В.М. Кудрявцев пропонує при характеристиці продовжуваного злочину вказувати якості його суб’єкта. «Йдеться в даному випадку про особу, що вчинила всі розглядувані дії до притягнення до кримінальної відповідальності хоча б за одну з них, і таким чином, не отримала ще державної оцінки своєї злочинної поведінки», — пише науковець[202].

Вважаємо, що ознаки суб’єкта нічого не додають до поняття продовжуваного злочину, тим більше, що пропозиція В.М. Кудрявцева більше стосується об'єктивних ознак цього діяння, при вчиненні якого кожна тотожна дія (бездіяльність) є лише певним етапом у його здійсненні, а припинення (присічення) одного з таких етапів означає, що припинено (присічено) в цілому весь продовжуваний злочин.

Таким чином, продовжуваний злочин — це вид простого (чи ускладненого) одиничного злочину, який складається з двох або більше юридично тотожних, не співпадаючих у часі діянь (дій чи бездіяльності), що посягають на один об'єкт, спричиняють єдиний злочинний наслідок (в злочинах із матеріальним складом) та об'єднані єдиним умислам і спільною метою.

Початком вчинення продовжуваного злочину є виконання першого із декількох юридично тотожних діянь, а закінченням — момент вчинення останньої із запланованих злочинних дій, тобто досягнення тієї спільної, єдиної мети, якої прагнув досягти суб'єкт даного злочину[203]. Із цього моменту починають спливати (відраховуватися) строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності (ст. 49 КК) за продовжуваний злочин і стає можливим застосування щодо неї акту амністії (ст. 86 КК)[204].


4.3. Відмежування продовжуваного злочину від суміжних понять та окремі питання його кваліфікації

Продовжуваний злочин слід відмежовувати від суміжних з ним понять.

Передусім, важливим є питання про відмежування продовжуваних злочинів від триваючих злочинів. Ці поняття змішують не тільки в судовій практиці (приклади наводилися вище), а й в юридичній літературі. Зокрема, на думку В.М Кудрявцева, триваючі злочини характеризуються в цілому тими самими рисами, що і продовжувані злочини[205]. Його підтримує Т.А. Калінина, вказуючи, що визначення триваючого злочину не містить ознак, які б дозволили швидко і безпомилково провести розмежування між ним і продовжуваними злочинами, які також характеризуються тривалістю при вчиненні дії чи бездіяльності[206].

Ми не погоджуємося із наведеними судженнями, адже незважаючи на певну схожість, названі злочини істотно відрізняються один від одного за характером вчинюваних дій. Триваючий злочин — це «безперервний злочин», де особа вчинює одну дію (бездіяльність), а продовжуваний злочин, навпаки, «перерваний злочин». Тут мають місце два (або більше) тотожних діянь, відокремлених одне від одного проміжком часу. Також між цими злочинами існують відмінності і за суб’єктивними ознаками. У триваючому злочині умисел реалізується одночасно із вчиненням дії (бездіяльності). А в продовжуваному злочині вчинені діяння об'єднані єдиним злочинним наміром, який реалізується поетапно протягом певного часу.

Щодо окремих видів продовжуваних злочинів також є різні думки Наприклад, П.К. Кривошеєв вважає, що регулярне отримання будь-яких виплат (пенсій, надбавок, тощо) на підставі один раз наданого підробленого документа є не продовжуваним, а триваючим злочином[207].

Ця думка викликає заперечення. У випадку, про який пише автор, існує розрив у часі між діяннями Кожне отримання виплати можна вважати окремою злочинною дією, що містить ознаки шахрайства, однак вони об'єднані єдиним неконкретизованим чи конкретизованим умислом суб’єкта.

При розгляді питання про відмежування продовжуваного злочину від суміжних понять не можна залишити поза увагою позицію Т.І. Созанського, який вважає, що «найскладнішим питанням є розмежування реальної сукупності і продовжуваного злочину». Автор зазначає, що «при розмежуванні продовжуваного злочину і реальної сукупності злочинів необхідно встановити, чи був у винного єдиний умисел на завдання шкоди певного розміру, в іншому випадку діяння утворюють реальну сукупність»[208].

На нашу думку, тут взагалі немає проблеми, адже вказані поняття розмежовує сам закон. У них немає «точок зіткнення». Як випливає із положень ст. ст. 32 та 33 КК сукупність злочинів утворюється із різнорідних та однорідних злочинів, а продовжуваний злочин складають лише тотожні діяння. Лише у окремих випадках сукупність можуть утворювати тотожні злочини, вчинення яких є якісною ознакою іншого виду множинності-повторності. Це, наприклад, закінчений злочин і кримінально-каране готування чи замах на такий самий (тотожний злочин), а так само співучасть в такому злочині[209]. Слід також зазначити, що у деяких випадках сукупність можуть утворювати декілька закінчених тотожних злочинів, які передбачені не тільки однією статтею Особливої частини КК, а, навіть, однією частиною цієї статті. Мається на увазі ситуація, передбачена в ч. 4 ст. 70 КК, коли після постановленні вироку за один зі злочинів, виявляється, що особа до постановлення цього вироку вчинила ще один чи декілька злочинів, за які не засуджувалася. Не виключається, що саме у цих випадках усі вчинені особою злочини, можуть бути передбачені однією і тією ж самою частиною однієї статті КК. Однак у всіх наведених прикладах буде існувати так звана «повторність-сукупність», а аж ніяк не одиничний продовжуваний злочин[210].

У той же час існують певні труднощі при відмежуванні продовжуваного злочину від повторності злочинів. Зокрема, повторність тотожних злочинів, яка не пов'язана із засудженням винного за раніше вчинений ним злочин, зовні дуже схожа із одиничним продовжуваним злочином. Схожість продовжуваного злочину із повторністю тотожних злочинів обумовлюється двома ознаками: а) продовжуваний злочин також, як і повторність, складається із низки тотожних (однакових за юридичним складом діянь) і б) між цими діяннями існує певний проміжок часу.

Однак, між повторністю і продовжуваним злочином є суттєві відмінності. Так, при продовжуваному злочині особа має єдиний злочинний намір, що охоплює заздалегідь поставлену загальну мету; єдиний умисел і об’єднує всі тотожні діяння, вчинені такою особою. При повторному вчиненні тотожних злочинів кожен з них має свою суб'єктивну сторону і самостійний умисел, який виникає кожного разу самостійно (окремо, спочатку) перед вчиненням кожного окремого злочину.

Продовжуваний злочин — це одиничний злочин. Якщо встановлені його ознаки, то повторність виключається і діяння особи кваліфікується як простий склад злочину (наприклад, за ч. 1 ст. 185 КК — як продовжувана крадіжка). При повторному вчиненні тієї самої крадіжки матиме місце множинність злочинів і застосуванню буде підлягати ч. 2 ст. 185 КК (кваліфікований склад злочину)[211].

У судовій практиці поняття продовжуваного злочину використовується здебільшого щодо корисливих посягань на власність, хабарництва тощо. Так, продовжуване вилучення майна згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, повинно складатися із низки тотожних дій, які мають загальну мету та із самого початку охоплюються єдиним злочинним наміром на заволодіння конкретним майном[212].

Виходячи з цього, суди визнають, що крадіжка або привласнення майна із одного джерела та одним і тим самим способом не може кваліфікуватись як продовжуваний злочин за відсутністю даних щодо єдиного умислу на привласнення конкретної суми грошей. Отже, якщо особа, вчиняючи крадіжки, не мала наміру на викрадення певної кількості майна і кожна крадіжка була самостійним епізодом, то в таких випадках в діях особи буде повторність, а не одиничний продовжуваний злочин.

Таку позицію займає судова практика і у справах про хабарництво. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво», зокрема, зазначається (п. 15), що «одержання службовою особою в декілька прийомів одного хабара за виконання чи невиконання дій, обумовлених із тим, хто його дає, потрібно розглядати як продовжуваний злочин. Кваліфікувати такі дії за ознакою повторності не можна»[213].

У той же час «одночасне одержання службовою особою хабара від декількох осіб належить кваліфікувати як вчинене повторно тоді, коли він дасться за вчинення дій в інтересах кожної особи, яка дає хабар, а службова особа усвідомлює, що одержує його від декількох осіб»[214].

Вчинення особою двох чи більше самостійних продовжуваних злочинів, передбачених однією статтею КК, потрібно розглядати як повторність злочинів. Наприклад, особа через деякий проміжок часу вчиняє дві самостійні продовжувані крадіжки.

Судова практика інколи помиляється у визначенні моменту закінчення продовжуваного злочину, що призводить до неправильного застосування кримінального закону.

Так, постановою Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 11 квітня 2006 року провадження у кримінальній справі щодо С., яка обвинувачувалась у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 190, ч. 3 ст. 358 КК України, було закрито на підставі п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 року.

Як видно із матеріалів справи, органами досудового слідства С. обвинувачувалась у тому, що в період з 25 квітня по 5 вересня 2005 року, використовуючи підроблений документ — трудову книжку, незаконно заволоділа грошима Ізюмського міськрайонного центру зайнятості населення у виді грошової допомоги по безробіттю в сумі 749 гривень.

У касаційному поданні перший заступник прокурора Харківської області порушив питання про скасування зазначеної постанови суду і направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з безпідставним закриттям провадження у справі щодо С. за амністією.

Заслухавши доводи сторін, колегія суддів дійшла висновку, що це подання підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до положень ст. 12 Закону України «Про амністію» його дія поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання ним чинності включно, тобто до 23 червня 2005 року. Зі змісту наявного в матеріалах обвинувального висновку вбачається, що органами досудового слідства С. обвинувачувалась у вчиненні неправомірних дій у період з 25 квітня по 5 вересня 2005 року.

Згідно із ст. 4 Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 року дія закону про амністію не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції допустив неправильне застосування кримінального закону, у зв'язку з чим постанову суду необхідно скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд, під час якого прийняти законне і обґрунтоване рішення[215].

Вивчення практики судів щодо кваліфікації продовжуваного злочину свідчить про те, що суди при розгляді кримінальних справ загалом дають належну оцінку фактичним обставинам справи і правильно кваліфікують дії осіб. Як правило, суди з’ясовують, зокрема, питання щодо спрямованості повторних дій підсудних на вчинення одного чи двох або більше злочинів, оскільки це може вплинути на кваліфікацію вчиненого діяння. Випадків, коли продовжуваний злочин кваліфікується як повторний в практиці судів небагато, але їх наявність свідчить про те, що суди не завжди розрізняють поняття «продовжуваний» та «повторний» злочин, внаслідок чого неправильно кваліфікують вчинене.

Так, Лубенський міськрайонний суд Полтавської області за сукупністю злочинів, склад яких передбачено ч. 4 ст. 187. ч. 4 ст. 186, ч. 3 ст. 357 КК, засудив П. за те, що протягом 2002 р. у різний час та у співучасті з іншими особами, які засуджені у цій же справі, вчинив два розбійних напади та три грабежі. Даючи юридичну оцінку діям засудженого, суд у вироку зазначив, що П. вчинив два розбійних напади, під час яких заволодів чужим майном на загальну суму 9 тис. 388 грн., що в 552,27 разів перевищувало неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочинів, а тому кваліфікував його дії за ч. 4 ст. 187 КК як розбій, спрямований на заволодіння майном у великих розмірах. Кваліфікуючи дії П. щодо епізодів грабежів, суд у вироку зазначив, що засуджений заволодів чужим майном на загальну суму 5 тис. 33 грн., що у 296 разів перевищувало неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочинів, а тому кваліфікував його дії за ч. 4 ст. 186 КК як вчинення грабежу у великих розмірах.

Таким чином, суд визнав вчинені П. дії як продовжувані злочини, що призвело до неправильної їх кваліфікації. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області вирок стосовно П. змінено: його дії за другим епізодом розбійного нападу перекваліфіковано на ч. 2 ст. 187 КК, а за епізодами грабежів — на ч. 2 ст. 186 КК.

Такої ж помилки припускалися й інші місцеві суди. Наприклад, вироком Кпєво-Святошинського районного суду Київської області Ж. засуджений за ч. 5 ст. 185, ч. 2 ст. 186 КК. Ухвалою Верховного Суду України вирок змінено і дії Ж. перекваліфіковано з ч. 5 ст. 185 на ч. 2 ст. 185 КК. При цьому Верховний Суд України зазначив, що суд першої інстанції послався на те, що враховує один і той же спосіб вчинення крадіжок, кількість викраденого у потерпілих, частоту вчинення злочинів, тотожність майна, яке викрадалося, що за висновком суду в сукупності свідчить про наявність у Ж. умислу на заволодіння майном в особливо великих розмірах, у зв’язку з чим суд визнав вчинення крадіжок продовжуваним злочином. Однак матеріали справи не містять доказів того, що засуджений діяв з єдиним умислом і єдиною метою на викрадення майна саме в особливо великих розмірах. Він вчиняв крадіжки різного майна, з різних джерел та із значним розривом у часі. Його дії мали характер повторності й повинні кваліфікуватися за різними частинами ст. 185 КК. залежно від кваліфікуючих ознак за окремими епізодами. Тому дії Ж. слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 185 КК за кваліфікуючою ознакою повторності, а решту крадіжок чуткого майна, вчинених з проникненням у житло, приміщення та сховища — за ч. 3 ст. 185 КК.

Помилка при кваліфікації повторного злочину як продовжуваного крім неправильного застосування кримінального закону нерідко тягне пом’якшення міри покарання засудженому

Так, Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області засудив К. за вчинення трьох крадіжок майна однієї і тієї ж потерпілої, вчинених шляхом проникнення в так звану літню кухню, що належала потерпілій. Врахувавши загальну суму викраденого (4 тис. 359 грн,), суд кваліфікував дії К. за ч. 4 ст. 185 КК і засудив на шість років позбавлення волі. Крім того, К. визнаний винним у замаху на крадіжку майна цієї ж потерпілої з того ж приміщення, вчиненому пізніше. Ці дії засудженого суд кваліфікував за частинами 1, 2 ст. 15 та ч. 3 ст. 185 КК і засудив на три роки позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим остаточно призначене покарання у виді шести років позбавлення волі.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області цей вирок змінено через те, що К. викрадав майно із одного приміщення і одним і тим же способом, але при цьому він не мав єдиного умислу на привласнення конкретної кількості майна, кожне викрадення він вчиняв, коли йому були потрібні гроші для особистої потреби, викрадене майно збував у різних місцях та різним способом. Таким чином, К,, вчиняючи крадіжки, не мав наміру на викрадення певної кількості майна чи на певну суму, а кожна крадіжка була самостійним епізодом, тому в його діях була повторність, а не одиничний продовжуваний злочин, і його дії підлягають перекваліфікації з ч. 4 ст. 185 на ч. 3 ст. 185 КК. Оскільки санкція ч. 3 ст. 185 КК менш сувора, ніж санкція ч. 4 ст. 185 КК, колегія суддів дійшла висновку, що необхідно зменшити строк покарання до чотирьох років позбавлення волі.

Трапляються й випадки, коли суди дають неправильну кримінально-правову оцінку продовжуваного злочину. Наприклад, Баранівський районний суд Житомирської області засудив М. за те, що він протягом 25 листопада 2006 р. у смт. Першотравневську на вул. Щорса та вул. Лермонтова таємно викрав чотири металеві люки з каналізаційних колодязів, загальною вартістю 330 грн., що належали державному комунальному підприємству житлового господарства. Суд кваліфікував дії М. за ч. 2 ст. 185 КК за ознакою повторності. За касаційним поданням прокурора ухвалою Верховного Суду України вирок було змінено: дії М. перекваліфіковані з ч. 2 на ч. 1 ст. 185 КК. Верховний Суд України також вказав на неправильну кваліфікацію дій М., тому що він протягом однієї години вчинив тотожні злочинні дії — таємно викрав чотири каналізаційні люки, що заздалегідь об’єднувалось єдиним злочинним наміром на їх викрадення, а тому згідно з ч. 2 ст. 32 КК зазначеними діями М. учинив продовжуваний злочин і його дії за відсутності кваліфікуючої ознаки — повторності слід перекваліфікувати за ч. 2 на ч. 1 ст. 185 КК[216].

Отже, за своєю юридичною природою продовжуваний злочин — це особлива комплексна форма простого чи ускладненого одиничного злочину, який кваліфікується за однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК.

Вирішити питання про те, чи є епізоди тотожних діянь одиничним продовжуваним злочином, чи, навпаки, вони є самостійними злочинами, що утворюють вид множинності — повторність злочинів, можуть тільки правоохоронні органи на підставі аналізу всіх об'єктивних і суб'єктивних ознак вчинених діянь.