Розділ III  ОГЛЯДИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

Судова практика розгляду кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення, вчинені на кордоні з Респуб­лікою Молдова^[1] // ВВСУ. — 2006. — № 3. — С. 13—23

(витяг)

Україна має кордон із Республікою Молдова протяжністю 1222 кіломет­ри, у тому числі 452 кілометри придністровської ділянки^[2]. Межують із Рес­публікою Молдова Вінницька, Одеська та Чернівецька області.

За дорученням Ради національної безпеки та оборони України Верхов­ний Суд України разом з апеляційними судами названих прикордонних об­ластей узагальнив судову практику розгляду кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення, вчинені на кордоні з Республікою Молдо­ва у 2004 р. та I півріччі 2005 р.

В Україні, як і в інших державах світу, особлива увага приділяється про­тидії злочинності та митним правопорушенням, вчиненим на кордоні. Такі протиправні дії мають підвищену суспільну небезпеку, завдають шкоди еко­номічним інтересам держави, оскільки до бюджету не надходять мито і збо­ри, призводять до розширення тіньового сектору економіки, крім того, може бути заподіяна шкода громадській безпеці. У зв’язку із зазначеними діями по­рушується встановлений порядок переміщення через митний кордон Украї­ни товарів і транспортних засобів, завдаються збитки культурній спадщині держави, формується її негативний імідж та знижується міжнародний авто­ритет. У деяких випадках такі дії можуть поєднуватися з вчиненням інших тяжких злочинів.

Проведене узагальнення засвідчило, що основними видами правопо­рушень та злочинів, які вчинялися на кордоні з Республікою Молдова, бу­ли: порушення митних правил щодо недекларування товарів і транспорт­них засобів, порядку проходження митного контролю, контрабанда това­рів і наркотичних засобів та незаконне перетинання державного кордону України.

Предметами контрабанди у кримінальних справах здебільшого були нар­котичні засоби та психотропні речовини (каннабіс, феназепам, діазепам, ма­кова солома), іноземна валюта (долари США, євро), транспортні засоби (авто­мобілі іноземного виробництва), історичні та культурні цінності (ікони), хут­ряні вироби, взуття, ювелірні вироби (золоті каблучки, браслети, ланцюжки) тощо.

Найчастіше предметами порушень митних правил при переміщенні че­рез митний кордон були транспортні засоби (легкові автомобілі), валюта (до­лари США, євро, російські рублі, молдавські леї, а також гривні), продукти харчування (молдавські яблука, чорнослив та помідори, цукор, м’ясні про­дукти), сигарети «Ністру», молдавські вина та коньяк, горілка, спирт, побу­това техніка (магнітоли, телевізори, копірувальні апарати), мобільні телефо­ни, тканини, овеча вовна тощо.

Боротьбу з контрабандою та контроль за додержанням вимог митного законодавства України на українсько-молдавському державному кордоні, за даними Державної митної служби України (далі — ДМС), здійснюють (вклю­чаючи придністровську ділянку) п’ять митниць — Кельменецька, Дністрян­ська, Білгород-Дністровська, !змаїльська, Котовська, які мають 57 пунктів пропуску^[3].

Відповідальність осіб, які вчнннлн контрабанду товарів і порушення мит­них правил, передбачена статтями 201 та 305 Кримінального кодексу Украї­ни (далі — КК) та Митним кодексом України (далі — МК). Нормативними актами із зазначених питань також є: закони України від 13 вересня 2001 р. № 2681-Ш «Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного офор­млення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України», від 21 вересня 1999 р. № 1068-Х!У «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», від 4 листопада 1991 р. № 1777-XII «Про державний кордон України», від 15 лютого 1995 р. № 60/95-ВР «Про обіг в Україні нар­котичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» (далі — Закон № 60/95-ВР), Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», по­станови Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1375 «Про за­твердження Порядку декларування митної вартості товарів, що переміщують­ся через митний кордон України», від 6 травня 2000 р. № 770 «Про затвер­дження переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів» (далі — постанова КМ від 6 травня 2000 р. № 770) та ін.

Якість проведення досудового слідства

Суди повертали на додаткове розслідування кримінальні справи про контрабанду в основному у випадках, коли під час провадження досудового слідства були допущені істотні порушення кримінально-процесуального за­кону, без усунення яких справа не могла розглядатися судом.

Наприклад, !ллічівськнй міський суд Одеської області постановою від 15 березня 2004 р. повернув на додаткове розслідування кримінальну справу за обвинуваченням Я. та інших за ч. 2 ст. 201 КК у зв’язку з порушенням ор­ганами слідства права обвинувачених на захист, оскільки всупереч вимогам ст. 140 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) обвину­ваченим не було вручено копію постанови про притягнення їх як обвинува­чених та не складено відповідного протоколу, не представлено їм усі матеріа­ли справи для ознайомлення. Крім того, суд ухвалив окрему постанову про виявлені порушення закону, допущені при провадженні досудового слідства, яку направив прокурору для відповідного реагування.

У багатьох випадках при вчиненні контрабанди правопорушники вико­ристовували транспортні засоби, зокрема автомобілі, для переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю. Але органи досудового слідства не завжди виконува­ли вимоги ст. 81 КПК і не виносили постанови про визнання автомобілів, які використовувалися при перевезенні контрабандних товарів, знаряддям зло­чину та не накладали на них арешт.

Так, вироком від 19 липня 2004 р. Сокирянський районний суд Черніве­цької області засудив Б. за ч. 1 ст. 201 КК на три роки позбавлення волі із за­стосуванням ст. 75 КК. Б. визнано винним у тому, що він придбав на терито­рії Республіки Молдова яблука та з метою подальшої їх реалізації вивіз по­за митним контролем на територію України на власному автомобілі КАМАЗ. У зв’язку з тим, що органи досудового слідства в порядку, передбаченому п. 1 ст. 81 КПК, зазначений автомобіль не визнали знаряддям злочину, його не було конфісковано, хоча він використовувався для незаконного переміщен­ня товару через митний кордон України.

Практика розгляду судами кримінальних справ

У I півріччі 2005 р. за злочини, вчинені на кордоні з Республікою Мол­дова та в прикордонній смузі, митницях і митних зонах, суди Вінницької, Одеської та Чернівецької областей розглянули 31 кримінальну справу, із них про: контрабанду товарів (ст. 201 КК) — 17, або 54,8%; контрабанду нарко­тичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 305 КК) — 13, або 40,6%; незаконне переправлення осіб через державний кордон (ст. 332 КК) — 1. Більшу частину цих справ (53,1%) розглянули суди Одесь­кої області^[4].

При розгляді кримінальних справ про контрабанду суди в основному правильно застосовували положення КК, проте в деяких випадках були до­пущені помилки.

Відповідальність за контрабанду товарів за ст. 201 КК настає у випадках, коли мало місце умисне переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від такого контролю, вчинене у великих розмірах. Згідно з приміткою до цієї статті контрабанда товарів вва­жається вчиненою у великих розмірах, якщо їх вартість у 1000 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

При вирішенні питання про великий розмір контрабанди товарів, вчи­неної після 1 січня 2004 р., судам треба враховувати роз’яснення, що містять­ся у постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 травня 2004 р. № 9 «Про деякі питання застосування судами України адміністративного та кри­мінального законодавства у зв’язку з набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фізичних осіб». Однак трапився випадок, коли суд не врахував вартості товару, яка є ознакою складу злочн- ну, передбаченого ст. 201 КК.

Котовськнй міськрайонннй суд Одеської області постановою від 15 лип­ня 2004 р. притягнув за ст. 352 МК до адміністративної відповідальності К., який перемістив на митну територію України з приховуванням від митного контролю товари (металобрухт) на суму 84 тис. грн шляхом надання як під­стави для переміщення вантажу документів, що містили неправдиві дані. За­значені дії К. вчинив 9 квітня 2004 р. На той час податкова соціальна піль­га на підставі п. 22.4 ст. 22 Закону України від 22 травня 2003 р. № 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» на 2004 р. була встановлена в розмірі 61,5 грн, тобто контрабанда товарів вважалася вчиненою у великих розмірах, якщо їх вартість становила 61 тис. 500 грн і більше. Таким чином, у діях К. вбачається склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 201 КК.

Суди неоднаково вирішували питання щодо кваліфікації дій винних осіб, які намагалися незаконно перемістити приховані від митного контролю предмети через митний кордон України, але були затримані працівниками митниці під час огляду. У більшості випадків такі дії суди правильно квалі­фікували як замах на контрабанду з посиланням на ст. 15 КК й при цьому за­значали, що підсудні не довели свій намір до кінця з причин, що не залежали від їх волі.

Так, Роздільнянськнй районний суд Одеської області вироком від 12 бе­резня 2004 р. засудив I. та Д. за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 305 КК за те, що вони за по­передньою змовою групою осіб вчнннлн замах на контрабанду особливо не­безпечного наркотичного засобу (4,2 грама каннабісу) у Республіку Молдо­ва, однак при проходженні митного контролю були затримані працівниками митниці, які виявили прихований наркотичний засіб.

Кельменецькнй районний суд Чернівецької області по-іншому визначив момент закінчення злочину. Так, вироком зазначеного суду від 12 листопада 2004  р. засуджено К. за ч. 2 ст. 305, ч. 1 ст. 309 КК за те, що вона намагала­ся перемістити через митний кордон України приховані в особистих речах 8,3 грама марихуани, яка є особливо небезпечним наркотичним засобом. Однак під час проведення митного огляду інспектор Кельменецької митниці виявив у її валізі названий наркотичний засіб. У цьому випадку суд неправильно ква­ліфікував дії К. як закінчений злочин.

Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови від 3 червня 2005 р. № 8 «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил» (далі — постанова Пленуму від 3 червня 2005 р. № 8) роз’яснив су­дам, що злочин вважається закінченим з моменту незаконного переміщення предметів контрабанди через митний кордон України. Замах на контрабанду має місце, якщо її предмети виявлено до переміщення через митний кордон України (під час огляду чи переогляду товарів, транспортних засобів, ручної поклажі, багажу або особистого огляду тощо).

У судовій практиці трапляються помилки при кваліфікації дій вин­них осіб у випадках транзитного переміщення автомобілів через територію України.

Наприклад, Новоселицький районний суд Чернівецької області вироком від 15 березня 2004 р. визнав винним Т. за ч. 1 ст. 201, ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 201, ст. 358 КК і призначив відповідне покарання. З матеріалів справи вбачається, що громадянин Молдови Т. контрабандним шляхом, з використанням підро­бленого технічного паспорта, ввіз на територію України з Польщі через мит­ний пост «Рава-Руська» (Львівська область) легковий автомобіль: Т. пряму­вав у транзитному режимі через територію України до Республіки Молдова, однак під час проходження огляду на митному посту «Мамалига» Кельме- нецької митниці (Чернівецька область) був затриманий працівниками мит­ниці. Дії засудженого суд кваліфікував за сукупністю злочинів: при ввезенні автомобіля на територію України з Польщі — як закінчений злочин за ч. 1 ст. 201 КК, а намір вивезти автомобіль з території України в Республіку Мо­лдова — як замах за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 201 КК.

На нашу думку, дії Т. слід було кваліфікувати як замах на вчинення конт­рабанди, оскільки органи досудового слідства і суд визнали, що Т. перемі­щував автомобіль через митний кордон України до Республіки Молдова у режимі транзиту, про що було зазначено в митних документах. Згідно зі ст. 200 МК транзит — це митний режим, відповідно до якого товари і транс­портні засоби переміщуються під митним контролем між двома митними ор­ганами або в межах зони діяльності одного митного органу без будь-якого використання таких товарів і транспортних засобів на митній території Украї­ни. Оскільки Т. не порушив митного режиму, не використовував цей транс­портний засіб на митній території України і не довів свій намір до кінця щодо незаконного переміщення автомобіля в Республіку Молдова за підроблени­ми документами з причин, які не залежали від його волі, його дії підлягали кваліфікації лише за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 201 КК як замах на вчинення контра­банди.

Контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 305 КК) становить спеціальний склад злочину, суміжний зі складом злочину, передбаченим ст. 201 КК. Основна відмінність між ними полягає у предметі злочину. В п. 12 постанови Пленуму від 3 червня 2005 р. № 8 роз’яснено, що для наявності складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 305 КК, розмір предмета контрабанди значення не має. Проте деякі суди помил­ково тлумачать зазначену норму закону та притягують осіб, які вчинили зло­чини, до адміністративної відповідальності замість кримінальної, обґрунто­вуючи свої рішення невеликим розміром наркотичних засобів або психотро­пних речовин.

Так, Роздільнянський районний суд Одеської області постановою від 15 листопада 2004 р. притягнув до адміністративної відповідальності А. за ст. 352 МК та конфіскував предмети контрабанди. З матеріалів спра­ви вбачається, що А. без відповідного дозволу (сертифіката) перемістив че­рез митний кордон України з приховуванням від митного контролю 39 пігу­лок лікарського засобу феназепам, який, за висновком експертизи, є психо­тропною речовиною, а отже, предметом злочину, склад якого передбачений ст. 305 КК.

Статтею 352 МК, за якою кваліфіковано дії А., взагалі не передбачено адміністративної відповідальності за контрабанду наркотичних засобів, пси­хотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, оскільки за такі дії ст. 305

КК встановлено кримінальну відповідальність. Відповідно до постанови КМ від 6 травня 2000 р. № 770 феназепам належить до психотропних речовин, обіг яких обмежено. Статтею 12 Закону № 60/95-ВР визначено, що імпорт, експорт або транзит наркотичних засобів, психотропних речовин і прекур­сорів має здійснюватися відповідно до сертифіката (окремого дозволу), ви­даного спеціально уповноваженим органом виконавчої влади в галузі охо­рони здоров’я для для кожного такого випадку, незалежно від того, стосу­ється це одного чи кількох наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів.

Призначення судами кримінального покарання

Санкціями ч. 2 ст. 201 та частин 2, 3 ст. 305 КК за вчинення контрабанди товарів або наркотичних засобів за наявності кваліфікуючих обставин крім основного передбачено й додаткове покарання у виді конфіскації майна за­судженого. Суди в основному дотримуються вимог чинного законодавства при призначенні покарань особам, які вчнннлн злочини цієї категорії. Вод­ночас у судовій практиці при призначенні засудженим додаткового покаран­ня іноді трапляються випадки порушення вимог закону. Так, за вчинення злочинів, склад яких передбачений ч. 2 ст. 201, частинами 2, 3 ст. 305 КК, суди призначали конфіскацію майна як додаткове покарання, хоча при цьо­му із застосуванням ст. 75 КК звільняли засуджених від відбування основ­ного покарання з випробуванням. Однак згідно зі змістом ст. 77 цього Ко­дексу конфіскація майна як додаткове покарання не може застосовуватись у разі звільнення судом засудженого від відбування основного покарання з випробуванням.

Наприклад, Могнлів-Подільськнй міськрайонннй суд Вінницької обла­сті вироком від 25 червня 2004 р. засудив Л. за ч. 2 ст. 305, ч. 2 ст. 307 КК на п’ять років позбавлення волі з конфіскацією всього майна і на підставі ст. 75 цього Кодексу звільнив його від відбування основного покарання з випробу­ванням. Застосування судом конфіскації майна як додаткового покарання у цій справі суперечить вимогам ст. 77 КК, оскільки суд звільнив засудженого від відбування покарання з випробуванням.

Конфіскацію майна як додаткове покарання слід розрізняти від спеціа­льної конфіскації, яка полягає у вилученні у засудженого предметів, що ви­знані засобом чи знаряддям вчинення злочину або одержані внаслідок його вчинення, предметів злочину, інших предметів, які не можуть перебувати в цивільному обороті. У статтях 201, 305 КК спеціальна конфіскація предметів контрабанди визначена як обов’язковий примусовий захід.

Проте Староміськнй районний суд м. Вінниці вироком від 7 лютого 2005  р. визнав Н. винним у вчиненні злочинів, склад яких передбачений ч. 1 ст. 201, ч. 3 ст. 358 КК. fa застосуванням ст. 69 цього Кодексу суд призначив засудженому покарання у виді трьох років позбавлення волі, але без конфіс­кації предмета контрабанди — автомобіля «Опель-Астра», і на підставі ст. 75 КК звільнив Н. від відбування покарання з випробуванням. За поданням про­курора Апеляційний суд Вінницької області зазначений вирок у частині при­значення покарання Н. скасував і своїм вироком від 19 травня 2005 р. при­значив Н. покарання за ч. 1 ст. 201 та ч. 3 ст. 358 КК у виді трьох років позбав­лення волі із конфіскацією названого автомобіля як предмета контрабанди і на підставі ст. 75 КК звільнив Н. від відбування основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням.

Спеціальна конфіскація допускається і при звільненні від відбуван­ня покарання з випробуванням (ст. 75 КК), однак додаткове покарання у виді конфіскації майна при застосуванні цього інституту не допускається (ст. 77 КК)^[5].

Так, Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області виро­ком від 3 лютого 2005 р. засудив Л. за те, що останній перемістив автобус «Сетра» вартістю 125 тис. грн через митний кордон України з приховуван­ням від митного контролю шляхом подання митному органу як підстави для переміщення документів, що містили неправдиві дані, і призначив Л. за ч. 1 ст. 201 КК покарання у виді трьох років позбавлення волі з конфіскацією цього автобуса як предмета контрабанди. На підставі ст. 75 КК суд звільнив його від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням стро­ком на один рік.

Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрис­дикції в 2005 р. (за даними судової статистики)^[6] // ВВСУ. — 2006. — №6. — С. 33—40

(витяг)

Діяльність судів загальної юрисдикції в 2005 р. в цілому здійснювалася відповідно до конституційних засад судочинства і була спрямована на забез­печення захисту прав громадян, інтересів суспільства і держави та підвищен­ня ефективності функціонування незалежного і неупередженого суду.

У державі створено 789 судів, у яких фактично працював 6631 суддя. Вакантними були 1333 посади суддів. Усього в аналізований період місцеві та апеляційні суди по першій інстанції розглянули 6,3 млн справ та матеріа­лів, що в два рази більше, ніж у 2001 р.

Апеляційні суди перевірили за апеляціями 198 тис. справ та матеріалів усіх категорій, що на 2,2% більше^[7]. Вищий господарський суд України закін­чив провадження за 25,7 тис. касаційних скарг, подань.

Верховний Суд України розглянув 52,5 тис. справ та матеріалів, із них кримінальних — 24,3 тис, що на 14,6% менше, цивільних — 19,6 тис, що на 27,5% більше, господарських — 7,8 тис, що також більше на 13,5%.

В останні роки значно збільшилась кількість громадян, які зверталися в суди для захисту своїх прав та законних інтересів. Так, у 2005 р. суди пер­шої інстанції розглянули 1 млн 648 тис. цивільних справ та матеріалів, що на 375 тис. більше, ніж у 2001 р. У минулому році суди також розглянули 21,3  тис. адміністративних справ з приводу рішень, дій чи бездіяльності по­садових або службових осіб та у господарських спорах 295, 5 тис. справ, що на 6,7% більше.

На виконання рекомендацій Верховного Суду України в усіх апеляцій­них судах було створено мобільні робочі групи з найбільш досвідчених суддів, які впродовж минулого року оперативно вивчали в місцевих судах причини тривалого розгляду справ та надавали суддям методичну допомогу в подолан­ні тяганини. Завдяки вжитим заходам у багатьох судах значно поліпшилися показники оперативності розгляду справ, зменшилися на кінець звітного періоду залишки нерозглянутнх своєчасно справ, менше стало процесуаль­них порушень, які ще допускають судді. У 2005 р. з порушенням процесуаль­них строків було розглянуто менше справ: кримінальних — на 28,9% і ци­вільних — на 20,1%.

На кінець звітного періоду (без урахування справ, провадження в яких зупинено) зменшився залишок нерозглянутнх судами справ: кримінальних — на 18,3%, у тому числі таких, що не були розглянуті впродовж 6 місяців, — на 23,8%, і цивільних — на 14,6%, у тому числі не розглянутих у строк понад 3 місяці — на 34,3%. На 20,3% зменшилася кількість арештованих осіб, щодо яких кримінальні справи не були розглянуті судами понад 6 місяців. Госпо­дарські справи розглядалися в основному в установлені строки.

При значному перевантаженні суддів справами та матеріалами багатьма судами досягнуто поліпшення оперативності розгляду справ. У 2005 р. се­редньомісячне надходження на розгляд до одного судді становило майже 120 справ та матеріалів. Перевантаження місцевих судів виникло значною мірою через віднесення до їхньої компетенції розгляду адміністративних справ про порушення Правил дорожнього руху. У 2005 р. суди розглянули понад 3 млн таких справ, що становило 47,8% від закінчених судами справ усіх категорій. Причому з року в рік кількість таких справ постійно збільшу­ється. Так, у 2005 р. суди розглянули з постановленням рішення на чверть (25,4%) більше таких справ про порушення, ніж у 2001 р. Вочевидь, для роз­гляду справ про адміністративні правопорушення необхідно повернутися до порядку, за яким інспектори патрульно-дорожньої служби на місці б вирі­шували питання про притягнення правопорушників до відповідальності і ли­ше в разі виникнення спору передавали протоколи до суду.

Перевантаженість суддів справами та неукомплектованість штатів су­дів призвели до того, що багато суддів, особливо молодих фахівців з невели­ким стажем суддівської роботи, змушені були розглядати велику кількість справ та матеріалів, тому припускалися помилок. У 2005 р. були скасовані і змінені вироки місцевих судів в апеляційному порядку стосовно 5,5% [4,3%р засуджених, щодо яких постановлено вироки, та 2,6% [1,9%] рішень у цивіль­них справах. Зазначені статистичні показники свідчать також про те, що апе­ляційні й Верховний Суд України з метою забезпечення законності та обґрун­тованості судових рішень вимогливіше і прискіпливіше ставилися до пере­вірки останніх.

На поліпшення ефективності здійснення судочинства у судах загальної юрисдикції в минулому році була спрямована діяльність Верховного Суду України: для забезпечення однакового та правильного застосування судами чинного законодавства суд підготував 27 узагальнень та 15 аналізів судової практики. За цими узагальненнями Пленум Верховного Суду України прий­няв 11 постанов, у яких містяться роз’яснення практики застосування суда­ми кримінального, цивільного та адміністративного законодавства.

З метою підвищення оперативності та якості розгляду справ судами нижчого рівня Верховний Суд України спільно з Радою суддів України планово надавав їм методичну допомогу. Упродовж минулого року стан здійснення судочинства аналізувався в судах Вінницької, Дніпропетров­ської, !вано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Одеської та Полтав­ської областей.

Аналіз засвідчив, що недоліки у здійсненні судочинства та реальному забезпеченні судами законних прав і свобод людини пов’язані здебільшого із  законодавчими проблемами правосуддя, що роками не вирішуються. По­дальша невизначеність у державі щодо перспектив та етапів проведення су­дової реформи у вигляді цілісної системи законодавчих та нормативно-пра­вових актів, які базувалися б на економічно обґрунтованих розрахунках, як зазначалось у рішенні VII з’їзду суддів України, що відбувся 2—3 листопа­да 2005 р., істотно знижує ефективність роботи судів і доступність грома­дян до правосуддя. Крім того, вплинула на стан здійснення судочинства й та обставина, що протягом 15 років судова влада була недофінансована дер­жавою.

Обсяг роботи судів та навантаження на суддів

У 2005 р. в суди першої інстанції надійшло понад 6, 3 млн справ (кримі­нальних, цивільних, адміністративного судочинства, господарських, справ про адміністративні правопорушення) та постанов, подань, клопотань, позовних заяв (заяв) скарг (далі — справ і матеріалів), що на 0,4% менше. Зменшилося надходження до судів цивільних справ на 340,2 тис. та кримінальних — на 18,4  тис. Водночас збільшилося надходження на розгляд до судів справ про адміністративні правопорушення на 103,3 тис, господарських справ та мате­ріалів — на 20,9 тис., подань слідчих у кримінальних справах — на 19,9 тис, подань і клопотань у порядку виконання вироків — на 72,8 тис.

Щомісяця до одного судді місцевого суду в минулому році у середньому надходило 119,6 [120,9] справ та матеріалів, у тому числі кримінальних — 4,2, цивільних — 32,6, справ про адміністративні правопорушення — 74,5, інших — 8,3. Однак у деяких місцевих судах цей показник значно більший. Так, у Ові- діопольському районному суді Одеської області щомісяця до одного судді у середньому надходило на розгляд 315 справ та матеріалів, Сихівському ра­йонному суді м. Львова — 283.

Кількість справ і матеріалів, що надходили щомісяця на розгляд до кож­ного судді військового суду гарнізону, зменшилася з 27 до 22.

У 2005 р. до кожного судді апеляційного суду щомісяця надходило на розгляд у середньому 8,5 справ і матеріалів, як і в попередньому році; до кож­ного судді військового апеляційного суду — 2,5 [2,7] справ і матеріалів.

До кожного судді місцевого господарського суду щомісяця надходило на розгляд 43 [40] справи і матеріали.

На розгляд Верховного Суду України надійшло 62,5 тис. касаційних скарг, касаційних подань, справ і матеріалів, що на 7,2% менше. Щомісяця до одного судді Верховного Суду України у середньому надходило на розгляд 65 [71,7] справ та матеріалів.

З урахуванням надходження справ, а також залишків попереднього року у провадженні судів загальної юрисдикції по першій інстанції перебувало по­над 6,7 млн справ та матеріалів усіх категорій. У провадженні кожного судді загального місцевого суду щомісяця у середньому перебувало 137 справ і ма­теріалів усіх категорій, із них — 81 справа — про адміністративні правопору­шення. З найбільшим навантаженням працювали судді місцевих судів Оде­ської області, на розгляді кожного з яких щомісяця перебувало у середньому 189 справ і матеріалів, Автономної Республіки Крим — 180, м. Севастополя — 179.

Розгляд кримінальних справ

У 2005 р. на розгляді судів по першій інстанції перебувало майже 650 тис. кримінальних справ і матеріалів, із них — 252,1 тис. справ. b поста- новленням вироку суди розглянули 160,8 тис. справ, що на 10,7% менше, або 76,7% [81,4%] від тих, провадження в яких закінчено. З фіксуванням судово­го процесу за допомогою технічних засобів розглянуто 5,5 тис. справ, що на 64,1% більше.

Протягом звітного періоду про злочини, вчинені організованими гру­пами та злочинними організаціями, з постановленням вироку розглянуто 504 кримінальні справи, або 77,8% [79,6%] від тих справ, провадження в яких закінчено. Суди визнали винними у вчиненні злочинів у складі організова­них груп та злочинних організацій 1,5 тис. осіб, або 75,3% [76,3%] від кількос­ті засуджених за вироками, що набрали і не набрали законної сили. Щодо 507 осіб, або 24,7% [23,7%], суди хоча й постановили обвинувальні вироки, але не підтвердили вчинення ними злочинів саме у складі організованої гру­пи чи злочинної організації.

У 2005 р. із постановленням вироку розглянуто 12,7 тис. справ про зло­чини, вчинені неповнолітніми, або на 19,3% менше. Оперативність розгляду справ названої категорії значно поліпшилася. Питома вага таких справ, при­значених до розгляду з порушенням процесуальних строків, передбачених статтями 241 та 256 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК), зменшилася з 6 до 3,7%. На кінець року в термін понад 6 місяців не розглянуто 179 справ, що вдвічі менше.

Значна кількість справ щодо неповнолітніх була розглянута місцеви­ми судами з порушенням вимог ст. 442 КПК без участі в судовому засіданні представників служби і кримінальної міліції у справах неповнолітніх. При­чому в багатьох випадках у матеріалах кримінальних справ відсутні дані про те, що суд повідомляв зазначених представників про час і місце розгляду справи. Незважаючи на це суди звільнили від покарання з випробуванням 72,3% неповнолітніх.

Оперативність розгляду судами кримінальних справ у минулому році істотно поліпшилася. Кількість справ, що були призначені з порушенням процесуальних строків, передбачених статтями 241, 256 КПК, зменшилася в 2002  р. на 28,9% і становила 13,7 тис. справ, або 6,5% [8,7%] від тих, про­вадження в яких закінчено. З них до попереднього розгляду призначено 3,6 тис. кримінальних справ, або 1,7% [2,4%], що на 34,0% менше, а до судово­го розгляду — 10,1 тис, або 4,8% [6,2%], що на 26,9% менше. Найбільший від­соток кримінальних справ, які були призначені до попереднього та судового розгляду із порушенням процесуальних строків, відмічено у судах областей: Дніпропетровської — 15.8%, Харківської — 13,6%, Львівської — 10,6%, Пол­тавської — 10,5%, а також Автономної Республіки Крим — 9,4%.

У зв’язку з підвищенням рівня оперативності розгляду справ залишок нерозглянутнх місцевими судами кримінальних справ (без урахування справ, провадження в яких зупинено) зменшився на 18,4%. На кінець минулого ро­ку залишилися нерозглянутнмн 29,7 тис. справ, або 11,8% [13,5%] від кіль­кості справ, що перебували на розгляді в судах.

У строк понад 6 місяців суди не розглянули 5,4 тис. справ, що на 23,8% менше. їх питома вага серед тих, що перебували на розгляді (без урахування справ, провадження в яких зупинено) становила 2,2% [2,6%]. Питома вага за­значених справ більша у місцевих судах таких областей: Дніпропетровсь­кої — 5,6% (1349 справ), Харківської — 4,7% (942), Рівненської — 3,0% (134), м. Севастополя — 12,3% (266).

Майже 2 тис. кримінальних справ перебували в провадженні судів по­над один рік, найбільше таких справ у судах областей: Дніпропетровської — 430, Харківської — 346, Донецької — 275, м. Севастополя — 143.

На кінець минулого року не було розглянуто 1,7 тис. справ, за матеріалами яких 2,9 тис. осіб трималися під вартою і рахувалися за судами понад 6 міся­ців, що на 20,3% менше. Найбільше таких нерозглянутнх справ було в судах областей: Дніпропетровської — 274, Харківської — 261, Донецької — 177, Лу­ганської — 166, Запорізької — 129, м. Севастополя — 127.

В апеляційних судах залишилися не розглянутими по першій інстанції 230 справ (без урахування справ, провадження в яких зупинено), що на 4,6% менше.

До тривалого перебування на розгляді в судах кримінальних справ, як і в минулі роки, призводили неявка в судове засідання підсудних, потерпі­лих, свідків, прокурорів, захисників, інших учасників процесу, недоставлення конвойною службою органів внутрішніх справ у судове засідання підсудних, які трималися під вартою, призначення судом експертизи, зміна прокурором обвинувачення, відсутність необхідної кількості залів судових засідань, пе­ревантаженість суддів справами, невиконання органами досудового слідства судових доручень, а також неналежна організація окремими суддями судово­го процесу. Усього через названі та інші причини упродовж 2005 р. суди від­клали розгляд 163,6 тис. справ, або 64,9% від кількості кримінальних справ, що перебували у провадженні. Так, протягом 2005 р. суди відкладали роз­гляд справ через неявку прокурорів 7,7 тис. разів, адвокатів — 21,3 тис, обви­нувачених — 56,7 тис, потерпілих та свідків — понад 100 тис. З огляду на на­ведені дані можна дійти висновку, що суди ще недостатньо використовують заходи процесуального впливу на осіб, які перешкоджають здійсненню кри­мінального судочинства. Так, упродовж минулого року окремі ухвали у зв’яз­ку зі зривом судових засідань були постановлені лише у 2,1 тис. справ. За не­явку в судове засідання оштрафовано 1,6 тис. осіб, що на 17,1% більше.

Відповідно до ч. 3 ст. 289 КПК про неявку прокурора або адвоката в су­дове засідання суд повідомляє відповідні органи. Однак, зважаючи на ту об­ставину, що зриви судових процесів через неявку прокурорів та адвокатів набули поширення, деякі апеляційні суди ініціюють питання про необхід­ність передбачити в законі більш дієві заходи процесуального впливу на за­значених осіб.

Протягом минулого року суди приймали рішення про привід свідків чи потерпілих під час розгляду 43,2 тис. справ, із них органи внутрішніх справ не виконали постанови судів про привід осіб у 19,5 тис. справ, або 45,1% від прийнятих.

У 2005 р. суди повернули на додаткове розслідування і для усунення виявлених недоліків та істотних процесуальних порушень, а також проку­рори відкликали 17,3 тис. справ, що на 7,8% менше. Суди повернули або про­курори відкликали кожну дванадцяту неякісно розслідувану справу, або 8,2% від тих справ, провадження в яких закінчено. Привертають увагу випад­ки недбалості органів досудового слідства при розслідуванні кримінальних справ, однобічність і неповнота досудового слідства, особливо щодо перевір­ки пояснень обвинуваченого на свій захист, порушення процесуальних норм, у тому числі права обвинуваченого на захист. Під час перевірки прокурором справи з обвинувальним висновком у порядку, передбаченому ст. 228 КПК, недоліки слідства нерідко не усуваються.

Найпоширенішими підставами для повернення справ прокурору на до­даткове розслідування були: невідповідність обвинувачення, зазначеного в постанові про пред’явлення обвинувачення, обвинувальному висновку; не- конкретність пред’явленого обвинувачення; посилання в обвинувальному висновку на відсутні у матеріалах справи докази; однобічність у дослідженні обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи; нездійснення перевірки доводів обвинуваченого на свій захист; порушення права обвинуваченого на захист; проведення досудового слідства за виділе­ними в окреме провадження матеріалами без порушення кримінальної спра­ви; захист декількох обвинувачених, які мають протилежні інтереси, одним адвокатом тощо. Крім того, на підставі ст. 315¹ КПК суди давали органам до- судового слідства доручення виконати певні слідчі дії (найчастіше — прове­дення обшуку, виїмки документів, відтворення обстановки та обставин події, встановлення свідків та їх допит, перевірку заяв підсудних про застосування до них незаконних методів слідства) й вимушені були повертати справи для проведення додаткового розслідування у зв’язку з тим, що органи досудово- го слідства не виконували судових доручень.

Найбільший відсоток справ, повернених судами по першій інстанції на додаткове розслідування та відкликаних прокурорами, зафіксовано в областях: Черкаській — 14,2% (743 справи), Київській — 11,1% (733), Кіровоградській — 11,1% (559), Львівській — 10,5% (780). Крім того, на додаткове розслідуван­ня суди повертали справи також в апеляційному та касаційному порядку; у 2005 р. скасовано вироки з поверненням справ на додаткове розслідування стосовно 1,2 тис. осіб, що на 11,6% більше.

Деякі місцеві суди самі допускали помилки при прийнятті рішень про повернення справ на додаткове розслідування. Упродовж 2005 р. апеляційні суди скасували ухвали (постанови) місцевих судів про повернення справ на додаткове розслідування стосовно 2,2 тис. осіб, що на 7,1% більше, або 17,3% [15,0%] від кількості осіб, щодо яких справи було направлено на додаткове розслідування. Найбільша частка скасованих ухвал про повернення справ на додаткове розслідування, постановлених судами областей: ^ано-Франків- ської — 47,5% (щодо 19 осіб), Чернігівської — 36,4% (56), Рівненської — 35,0% (35), Закарпатської — 31,5% (56), Кіровоградської — 24,5% (112). Підставами для скасування судових рішень було недотримання місцевими судами вста­новленого законом порядку направлення справ на додаткове розслідування, нез’ясування думки прокурора та інших учасників судового розгляду у пе­редбачених ст. 246 КПК випадках, передчасність повернення справи на дода­ткове розслідування, тоді як однобічність і неповноту судового слідства мо­жна було усунути в судовому засіданні. При цьому деякі апеляційні суди по­силалися на положення ст. 315¹ КПК і вказували, що суди першої інстанції мали можливість доручити органу досудового слідства виконати певні слідчі дії для уточнення фактичних даних, одержаних у ході судового слідства, не повертаючи справу на додаткове розслідування. Однак, наприклад, Апеля­ційний суд Дніпропетровської області повідомив, що місцеві суди повертали справи на додаткове розслідування на підставі ст. 281 КПК з мотивів непов­ноти досудового слідства, оскільки прокурори в судовому засіданні не нада­вали суду доказів на підтвердження пред’явленого обвинувачення.

За фактами порушення законності при провадженні дізнання чи досудо­вого слідства суди постановили 2,7 тис. окремих ухвал, що на 7,1% менше. Деякі суди недостатньо реагували окремими ухвалами на виявлені істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону, допущені у справах під час проведення досудового слідства. Наприклад, суди Дніпропетровської області повернули на додаткове розслідування понад 1,2 тис. справ, за якими постановили лише 196 окремих ухвал.

Результативність додаткового розслідування органами досудового слід­ства повернених судами справ упродовж останніх років залишається невели­кою. Згідно з оперативною інформацією апеляційних судів, у минулому році лише 3,2 тис. кримінальних справ, або 37,0%, були направлені повторно в су­ди після їх повернення судами першої та апеляційної інстанцій на додатко­ве розслідування. У строк понад 6 місяців з часу повернення судами справ на додаткове розслідування не завершено досудове слідство у 850 справах, або 9,8%.

У 2005 р. скасовано i змїнено вироки в апеляцїйному та касацїйному порядку стосовно майже 11 тис. осїб, або 5,5% [4,3%] від кількості осіб, що­до яких постановлено вироки, із них в апеляційному порядку — 9,6 тис. осіб, касаційному — 1,4 тис. осіб. В апеляційному порядку переглянуто найбіль­ший відсоток вироків, постановлених судами м. Севастополя, — 9,1% [11,4%], військовими судами гарнізонів Західного регіону — 9,0% [6,9%], а також об­ластей: Закарпатської — 7,1% [5,2%], Полтавської — 6,9% [6,2%], Хмельниць­кої — 6,3% [6,2%], Чернігівської — 6,3% [4,3%].

Скасовано вироки щодо 5,6 тис. осіб, або 2,8% [2,2%] від кількості поста­новлених вироків, із них в апеляційному порядку — 4,8 тис, або 2,5% [1,9%], у касаційному — 802, або 0,4% [0,3%]. У тому числі із закриттям проваджен­ня у справі за відсутності події або складу злочину в справах публічного об­винувачення скасовано вироки щодо 167 [50] осіб, або 3% [1,1%] від загальної кількості скасованих у касаційному та апеляційному порядку, із них 110 — за злочини проти власності, що пов’язано зі зміною законодавства щодо розме­жування адміністративної та кримінальної відповідальності.

Через неповноту досудового та судового слідства з поверненням спра­ви публічного обвинувачення на додаткове розслідування скасовано виро­ки стосовно 1,1 тис. осіб, або 24,9% [24,5%] від усіх скасованих. Основними підставами для такого повернення справ були: порушення права на захист, недотримання принципу всебічного, повного й об’єктивного дослідження об­ставин вчинення злочину; такі недоліки не можна усунути в судовому засі­данні. З направленням справи на новий судовий розгляд скасовано вироки щодо 2,6 тис. осіб, або 54,3% [57,7%] від усіх скасованих.

Незважаючи на запроваджену в судах спеціалізацію суддів щодо розгляду справ про злочини, вчинені неповнолітніми, якість розгляду цих справ істот­но не поліпшилась. У 2005 р. було скасовано та змінено в апеляційному по­рядку вироки щодо 769 неповнолітніх осіб, або 4,4% [3,6%} від числа засу­джених, зокрема в областях: Херсонській — 9,7% (щодо 45 осіб), Закарпатсь­кій — 9,3% (23), Черкаській — 7,8% (28), м. Києві — 9,7% (48).

Найчастіше причинами скасування вироків були істотні порушення су­дами вимог кримінально-процесуального закону, які перешкоджали повно й усебічно розглянути справу та постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок, а саме: порушення права обвинуваченого на захист; нефіксування перебігу судового процесу технічними засобами за наявності клопотання; незатвердження прокурором обвинувального висновку або не­своєчасне вручення останнього обвинуваченому чи неоголошення його в су­довому засіданні; порушення вимог ст. 299 КПК, зокрема застосування спро­щеного порядку судового слідства без допиту підсудного за всіма пунктами обвинувачення або навіть у випадках, коли підсудний оспорював фактичні обставини справи та розмір цивільного позову; ненадання підсудному пра­ва виступити в дебатах; попередній розгляд справи без участі прокурора; роз­гляд справи за відсутності потерпілого, якого не повідомили про місце та час судового засідання. Згідно з даними апеляційних судів, з таких підстав було скасовано понад 50% вироків місцевих судів від загальної кількості скасованих. Апеляційні суди за виявленими фактами порушення закону, допущеними суддями місцевих судів, постановили 831 окрему ухвалу, що на 7,4% більше.

Окремі апеляційні суди, направляючи справи на новий судовий розгляд, не використовували передбачену ч. 1 ст. 378 КПК процесуальну можливість постановлення свого вироку. Скасовуючи вирок місцевого суду, апеляційні суди постановили нові вироки щодо 666 осіб, їх частка серед осіб, щодо яких вироки скасовано, становила лише 13,8% [14,3%]. Найчастіше підставою для постановлення апеляційною інстанцією нового вироку була необхідність за­стосування більш суворого покарання. З такої підстави апеляційні суди по­становили нові вироки щодо 468 осіб, або 70,3% [71%] від кількості осіб, що­до яких постановлено нові вироки.

Змінено вироки стосовно 5,3 тис. осіб, або 2,7% [2,2%] від постановлених по першій інстанції, із них в апеляційному порядку — 4,8 тис. і касаційно­му — 554. В апеляційному порядку без зміни кваліфікації злочину з пом’як- шенням покарання змінено вироки щодо 2,5 тис. осіб, або 53% від усіх зміне­них, як і в попередньому році.

Виправдувальні вироки було скасовано в апеляційному порядку з на­правленням справи на додаткове розслідування щодо 64 осіб, або 15,6% [24,5%] від кількості осіб, щодо яких постановлено виправдувальні вироки місцеви­ми судами; з постановленням нового вироку у зв’язку зі скасуванням необ- ґрунтованого виправдувального вироку — щодо 28 осіб, або 6,8% [4,8%]. Ос­новними причинами скасування виправдувальних вироків були: істотні по­рушення вимог процесуального закону; недослідження обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи; неналежна оцінка до­сліджених у суді та інших доказів.

У 2005 р. суди розглянули 142,3 тис. [122,6 тис] подань органів досу- дового слідства з різних питань, що на 16,1% більше; із них задоволено

133,6  тис. подань, або 93,9% [94,5%] від кількості розглянутих. Зокрема, роз­глянуто 50,1 тис. подань про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, що на 5,2% менше; задоволено 44,9 тис. таких подань, або 89,5% [90,5%]. На постанови суддів про застосування цього запобіжного заходу до апеляційних судів надійшло 3,3 тис. апеляцій від обвинувачених та їх захис­ників, що на 13,5% більше; із них розглянуто 3,2 тис, із яких задоволено 554, або 1,2% [1,1%] від кількості винесених судами постанов про взяття під вар­ту. Про відмову в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту на­дійшло 2,2 тис. апеляцій прокурорів, що також на 6,2% більше; із них 682 задоволено. До скасування постанов про взяття під варту призвело нез’ясу- вання судами основних підстав для обрання цього заходу, а саме: можливості ухилення підозрюваного чи обвинуваченого від слідства та суду, перешко­джання встановленню істини у справі, продовження злочинної діяльності, а також неврахування стану його здоров’я, віку, сімейного стану та інших об­ставин.

Розглянуто 13,1 тис. подань про продовження строків тримання під вар­тою; із них задоволено майже 12,8 тис, або 97,2% [98%].

Суди зупинили провадження в 12,2 тис. [13,1 тис] кримінальних справ публічного обвинувачення, у тому числі у зв’язку з розшуком підсудних — 10.4 тис На стадії досудового слідства питання про обрання цим особам запо­біжного заходу у вигляді взяття під варту слідчі не вирішували.

За результатами розгляду судами справ минулого року взято під варту 11,0 тис. осіб, що на 10,7% менше, звільнено з-під варти 9,2 тис. осіб, що на 6,0% більше.

Під заставу суди звільнили 63 особи, що на 38,2% менше. За порушення вимог застави суди постановили звернути на користь держави 140 тис. грн.

На 33,7% збільшилася кількість розглянутих судами скарг на дії орга­нів досудового слідства. Суди розглянули 10 тис. [7,5 тис] таких скарг, з яких задоволено 4,6 тис, або 46,1% [46,6%] від кількості розглянутих. Також роз­глянуто 6,4 тис. скарг на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, що на 17,6% більше; із них задоволено 3,0 тис, або 47,0% [49%] від кількості розглянутих.

На розгляді в судах у порядку, передбаченому ст. 27 КПК, перебувало 13.4   тис. скарг потерпілих про притягнення осіб до кримінальної відпові­дальності, що на 1,6% менше; із них розглянуто 12,2 тис. скарг, у тому числі за 4,9 тис. скарг порушено кримінальні справи, що на 6,1% менше; відмовле­но у задоволенні 2,7 тис. скарг, що на 6,5% більше.

Звільнено від кримїнальної вїдповїдальностї за постановами слідчих 11,9 тис. осіб, що на 14,1% більше.

З метою усунення причин та умов, сприятливих для вчинення злочи­нів, а також з інших підстав суди постановили 7,3 тис. окремих ухвал (по­станов), що на 1% менше; їх частка серед справ, провадження в яких закін­чено, — лише 3,5% [3,3%]. За 4,3 тис. ухвал, що становить 59,3% [63,7%] від усіх постановлених, надійшли повідомлення про вжиті заходи. Понад тре­тину окремих ухвал (37,2%) суди постановили за фактами порушення за­конності, допущеними органами досудового слідства. Зменшилася кількість окремих ухвал, постановлених судами таких областей: Чернівецької — на 24,6%, Тернопільської — на 21,0%, Луганської — на 20,4%, м. Севастополя — на81,3%.

За невжиття заходів за окремими ухвалами (постановами) судів, по­даннями (протестами) прокурорів та органів досудового слідства до адміні­стративної відповідальності за ст. 185⁶ Кодексу України про адміністратив­ні правопорушення (далі — КпАП) суди притягнули 294 особи, що на 15,3% більше.

У військових мїсцевих судах на розгляді по першій інстанції перебува­ло 999 кримінальних справ, що на 9,2% менше. З постановленням вироку розглянуто 685 справ, або 72,3% [76%] від тих, провадження в яких закін­чено. Залишилися нерозглянутнмн (без урахування справ, провадження в яких зупинено) 36 справ, або 3,6% [4,8%] від тих, що перебували на розгляді в судах.

В апеляцшних судах на розглядї по першїй інстанції перебувало 1,3 тис. кримінальних справ, що на 14,5% менше. Закінчено провадження в 1 тис. кри­мінальних справ. b постановленням вироку розглянуто 810 справ, або 80,4% [80,8%].

Апєляційні суди за апеляцїями перевїрили законнїсть та обґрунтова- нїсть 36,5 тис. вироків, ухвал (постанов) місцевих судів, що на 7,8% більше. Апеляції задоволено в 12,6 тис кримінальних справ і матеріалів, що на 10,1% більше. Кількість окремих ухвал, постановлених апеляційними судами, збі­льшилася на 18,2% і становила 1,5 тис.

У 2005 р. на розгляді Верховного Суду України у порядку касаційно­го та виключного провадження перебувало 29 тис. касаційних скарг, по­дань, клопотань та кримінальних справ, що на 2,8% менше, з яких розгляну­то 24,3 тис.

У касаційному порядку перевірено судові рішення в 6,1 тис. криміналь­них справ щодо 8,9 тис. осіб; із них касаційні скарги, подання задоволено у 1,2  тис. справ, що на 22,5% більше. Скасовано і змінено вироки щодо 1,4 тис. осіб, у тому числі скасовано — стосовно 802 осіб, що на 40% більше, і зміне­но — щодо 554 осіб, що також більше на 56,9%. Найбільшу кількість скасо­вано та змінено вироків, що були постановлені судами таких областей: До­нецької — щодо 124 осіб, Херсонської — 81, Одеської — 75, Дніпропетров­ської — 74, а також Автономної Республіки Крим — 110. Закрито справи щодо 23  осіб.

Привертає увагу збільшення з 91 до 241, тобто у 2,6 раза, кількості осіб, щодо яких Верховним Судом України були скасовані ухвали апеляційних судів з направленням справ на новий апеляційний розгляд. Найбільша кіль­кість таких осіб зафіксована у судах областей: Херсонської — 24 особи, До­нецької — 22, Одеської — 14, а також Автономної Республіки Крим — 21. Стосовно 173 осіб були скасовані й ухвали апеляційної інстанції, і вироки місцевих судів, що на 24,5% більше.

Причиною скасування багатьох ухвал було невиконання апеляційними судами вимог КПК, зокрема відсутність в ухвалах відповідей на всі наведені в апеляціях доводи та переконливих мотивів прийнятого рішення.

Майже вдвічі зменшилася кількість осіб, щодо яких скасовано та зміне­но ухвали (постанови) в касаційному порядку. Так, усього переглянуто ухва­ли (постанови) щодо 232 осіб; із них скасовано 221 ухвалу (постанову), у то­му числі 218 — постановлених судами першої інстанції; змінено — 11.

У Верховному Суді України було розглянуто справи щодо 164 осіб, за­суджених до довічного позбавлення волі за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, із них: щодо 140 осіб вироки залишено без зміни, щодо 3 осіб — скасовано. Довічне позбавлення волі замінено на позбавлення волі на пев­ний строк без перекваліфікації злочину 19 особам, з перекваліфікацією зло­чину — 2 особам. У порядку виключного провадження щодо 1 засудженого вирок залишено без зміни.

У 2005 р. за вироками, що набрали законної сили, засуджено 176,9 тис. [204,8 тис] осіб, що на 13,6% менше; із них за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів — 82,2 тис. осіб, або 46,5% [47,5%]. Зменшення кількості за­суджених осіб пов’язано зі зменшенням на 19,3 тис. розглянутих судами кри­мінальних справ із постановленням вироку та зміною законодавства, зокре­ма збільшенням у 2005 р. до 393 грн мінімальної суми вартості викраденого чужого майна, що вважається дрібним (Закон від 2 червня 2005 р. № 2635-IV «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня»). Так, у 2005 р. за крадіжку чужого майна засуджено 60 тис. осіб, що мен­ше на 20,4 тис. осіб, або на 25,4%.

За вчинення злочинів проти власності засуджено 85,5 тис. осіб, що на 20,3% менше. У структурі судимості осіб вони становили майже половину, або 48,3% [52,4%] від усіх засуджених. !нша велика група в структурі суди­мості — засуджені за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотроп­них речовин, їх аналогів або прекурсорів. Усього за вчинення таких злочинів засуджено 32,3 тис. осіб, або 18,3% [16,5%], що на 4,6% менше.

Кількість осіб, які на час вчинення злочину ніде не працювали і не на­вчалися або перебували на обліку в державній службі зайнятості, минулого року зменшилася на 11%. Усього було засуджено 114,7 тис. таких осіб, або 64,8% [62,9%] від кількості всіх засуджених; із них 24,3 тис. осіб — раніше су­димі, 15,1 тис. осіб на час вчинення злочину перебували на обліку в службі зайнятості.

Кожний четвертий засуджений, як і в попередньому році, вчинив злочин у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Кількість таких засуджених зменшилася на 15,3% і становила 45,8 тис. осіб.

Були раніше судимими і мали не зняту або непогашену судимість 42,9 тис. осіб, або 24,2% [23,4%] від загальної кількості засуджених, що на 10,5% мен­ше; із них раніше було звільнено умовно-достроково майже 8,6 тис. осіб, або 20,1% [18,7%].

За вчинення злочинів у неповнолітньому віці засуджено 17,6 тис. осіб, що на 19,5% менше; із них 5,1 тис. неповнолітніх, або 28,8% [29,7%], — за вчи­нення злочинів у віці від 14 до 16 років. До позбавлення волі на певний строк засуджено 3,6 тис. неповнолітніх, або 20,7% [20,1%]. Звільнено від покарання з випробуванням 12,7 тис. таких засуджених, або 72,3% [74,4%]. Проваджен­ня у справі було закрито і застосовано примусові заходи виховного характе­ру стосовно 3,8 тис. осіб, або на 21,5% менше.

Упродовж 2005 р. засуджено 22,7 тис. жінок, або 12,8% [13,3%] від зага­льної кількості засуджених, що на 16,5% менше.

Провадження у справах було закрито щодо 33,3 тис. осіб [24,4 тис], що на 36,5% менше, у тому числі стосовно 29,7 тис. осіб — у справах публічно­го обвинувачення. За відсутності події або складу злочину місцеві та апеля­ційні суди закрили провадження у справах публічного обвинувачення щодо 1,3 тис. осіб.

Звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку: зі зміною обста­новки — 5,3 тис. осіб; з примиренням винного з потерпілим — 4,6 тис; з дійо­вим каяттям — 2 тис; із передачею на поруки — 2,2 тис.

Виправдано судами, у тому числі за справами приватного обвинувачен­ня, 578 осіб, або 0,3% від засуджених за вироками, що набрали законної сили. У справах публічного обвинувачення було виправдано 178 [190] осіб, що на 6,3% менше. Натомість відмічена тенденція до повернення судами для додат­кового розслідування справ за наявності підстав для їх розгляду і постанов- лення виправдувальних вироків, коли немає доказів, які б підтверджували обвинувачення, і вичерпані всі можливості одержання додаткових доказів. За оперативними даними апеляційних судів, у 2005 р. органи досудового слідства на підставі п. 1 чи п. 2 ст. 6 або ст. 213 КПК закрили справи щодо 223 осіб; із них 58 осіб трималися під вартою, тоді як справи щодо них були повернені судами до зазначених органів для проведення додаткового розслі­дування, після якого й були закриті. Найбільше таких випадків зафіксовано в областях: Дніпропетровській — щодо 45 осіб, Донецькій — 39, Рівненській — 22,  Сумській і Вінницькій — по 12.

Примусові заходи медичного характеру застосовано до 1,1 тис. неосуд­них осіб.

У 2005 р. збереглася тенденція до гуманізації призначення судами кримінального покарання особам, визнаним винними у вчиненні злочинів. До позбавлення волі на певний строк засуджено 45,7 тис. осіб, що на 15,6% менше, або 25,8% [26,5%] від загальної кількості засуджених. Найчастіше таке покарання застосовували суди Автономної Республіки Крим — 35,4% [34,6%], м. Києва — 38,7% [37,6%] та областей: Донецької — 31,1% [31,2%], Сумської — 28,5% [22,8%], Миколаївської — 27,8% [28,7%].

Суди здебільшого призначали покарання у виді позбавлення волі осо­бам, засудженим за тяжкі та особливо тяжкі злочини. Так, у 2005 р. частка цих осіб серед тих, до кого застосовано зазначений вид покарання, становила дві третини, або 70% [68,5%]. До позбавлення волі на певний строк засуджено за вчинення таких злочинів: умисне вбивство — 2 тис. осіб, або 94,8% [97%] від усіх засуджених за цей злочин; заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень — 2,6 тис. осіб, або 63,8% [64,8%]; катування — 13 осіб, або 39,4% [55,6%]; бандитизм — 12 осіб, або 85,7% [86,8%]; розбійний напад — 3,3 тис. осіб, або 75,8% [78,7%]; грабіж — 5,3 тис. осіб, або 39,4% [41,9%]; незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилан­ня чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів — 2,4 тис. осіб, або 38,5% [43,2%].

У структурі покарання збільшилася частка засуджених, до яких суди за­стосували види покарання, альтернативні позбавленню волі. Усього було за­суджено до покарання, не пов’язаного із позбавленням волі, 22,9 тис. осіб, їх частка у числі всіх засуджених збільшилася з 11,6% у 2004 р. до 13,0% у 2005  р. Зокрема, арешт застосовано до 2,0 тис. осіб, або 1,1% [1%]від загаль­ної кількості засуджених; обмеження волі — до 3,5 тис. осіб, або 2,0% [1,9%]. Штраф як основне покарання накладено на 11,7 тис. осіб, або 6,6% [5,6%], що на 2,4% більше. Громадські роботи призначено 3,4 тис. осіб, що на 0,3% біль­ше, і їх частка від загальної кількості засуджених становила 1,9% [1,7%]. Най­частіше засудженим громадські роботи призначали в судах областей: До­нецької — 379 особам, Сумської — 342, Луганської — 235, Житомирської — 223, Рівненської — 220. Найменше — в судах м. Києва — 3 та м. Севастопо­ля — 5 особам.

Водночас зменшилася кількість засуджених осіб, до яких застосовано виправні роботи; зазначений вид покарання застосовано до 2,1 тис. осіб, що на 25,4% менше, і становить 1,2% [1,4%] від загальної кількості засуджених.

У 2005 р. суди призначили більш м’яке покарання, ніж це передбаче­но законом, з урахуванням особи винного і наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчине­ного злочину, 18,9 тис. особам, або 10,7% [9,5%] від загальної кількості за­суджених.

Суди звільнили від відбування покарання 108,1 тис. засуджених, або 61,1% [61,9%]; із них 103,6 тис. осіб — з випробуванням, що на 15,7% менше, або 58,6% [60%] від загальної кількості засуджених. У тому числі за тяжкі злочини звільнено від відбування покарання з випробуванням 44,7 тис. засу­джених, а за особливо тяжкі — 2,2 тис.

Додаткове покарання у виді конфіскації майна суди застосували до 5,3  тис. засуджених, що на 7,1% менше, або 37,8% [38,2%] від кількості засу­джених за статтями КК, санкцією яких передбачено застосування конфіска­ції; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю — до 3,1 тис, що на 8,2% менше, або 1,8% [1,7%].

Узагальнення практики розгляду судами кримінальних справ про злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах. Офіц. вид. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2006. — С. 150—166

(витяг)

Це узагальнення проведено Верховним Судом України з метою вивчен­ня судової практики розгляду судами кримінальних справ про злочини про­ти безпеки руху та експлуатації транспорту.

З  огляду на конституційні положення пріоритетності захисту прав лю­дини, її життя і здоров’я в суспільстві, а також враховуючи, що, за оцінками спеціалістів, втрати, пов’язані з аварійністю на автомобільному транспорті, у декілька разів перевищують кількість загиблих осіб від усіх інших нещасних випадків, запобігання дорожньо-транспортного травматизму є однією з най­більш вагомих проблем у суспільстві.

У 2004 р. порівняно з попереднім аналогічним періодом збільшилася на 4,1% кількість засуджених за статтями 286—288, 291 Кримінального кодек­су України (далі — КК). Усього засуджено за ці види злочинів 4173 особи (2003 р. — 4007). їх збільшення відбулося за рахунок засуджених осіб за по­рушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту осо­бами, які керують транспортними засобами (ст. 286 КК), їх кількість ста­новила 4126, що на 4,1% більше ніж у попередньому році (2003 р. — 3964). Кількість засуджених за: випуск в експлуатацію технічно несправних транс­портних засобів або інше порушення їх експлуатації (ст. 287 КК) становила 27 осіб (2003 р. — 20); порушення правил, норм і стандартів, що стосуються убезпечення дорожнього руху (ст. 288 КК) — 1 особа (2003 р. — 1); порушен­ня чинних на транспорті правил (ст. 291 КК) — 19 осіб (2003 р. — 22).

За статтею 286 КК справи закрито щодо 947 осіб (2003 р. — 1342), із них у зв’язку з: амністією — 273 (2003 р. — 823), примиренням винного з потерпі­лим — 452 (2003 р. — 336)^[8].

До позбавлення волі за вищезгаданою статтею було засуджено 286 осіб (2003 р. — 333), що на 14,1% менше^[9].

Майже незмінною залишилася кількість осіб, засуджених до виправних робіт за цей вид злочину, — 195 у 2003 р. та 197 у 2004 р.

За порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транс­порту особами, які керують транспортними засобами, суди застосовували таку міру покарання, як штраф щодо 647 осіб (2003 р. — 521), що на 29,7% більше.

У 2004 р. порівняно з минулим аналогічним періодом збільшилася кіль­кість засуджених, звільнених від покарання з випробовуванням. Так, у 2004 р. звільнено 2532 особи (2003 р. — 2301), що на 10% більше.

Кримінальні справи про порушення Правил дорожнього руху за стаття­ми 215, 215², 215⁵, 217 КК у редакції 1960 р., статтями 286, 287, 288, 291 ККв редакції 2001 р. в цілому органами досудового слідства розслідуються відпо­відно до вимог закону.

Однак за окремими особливо складними справами цієї категорії якість досудового слідства ще не досягла належного рівня, що призводить до повер­нення справ на додаткове розслідування або до доручення судом органу, який проводив розслідування, виконання певних слідчих дій, що впливає на строки розгляду цих справ.

Основними недоліками досудового слідства є: неякісне проведення огля­ду місця події, неналежне зберігання речових доказів, непризначення необхід­них експертиз або призначення їх після значного спливу часу після дорож­ньо-транспортної пригоди (далі — ДТП), невилучення транспортний засобів, які не зареєстровані у встановленому законом порядку, невнлучення посвід­чення водія, що дає змогу правопорушникам далі керувати транспортними засобами і робить можливим повторне вчинення злочинів.

Для якісного розслідування та подальшого судового розгляду таких справ важливе значення має своєчасне і повне з’ясовування обставин, за яких від­булася ДТП та її наслідки, тобто точні дані про місце події, розташування транспортних засобів, які потрапили в аварію, характер ушкоджень цих засо­бів, їх технічний стан, характер тілесних ушкоджень потерпілих та стан їх здо­ров’я тощо.

Внмогн закону щодо невідкладності та повноти проведення першочер­гових слідчих дій зумовлені насамперед тим, що надалі при проведенні різ­них експертиз, відтворенні обстановки та обставин події тощо, їх висновки ґрунтуватимуться саме на первинних вихідних даних, від чого залежить якіс­не розслідування справи.

Виявлено випадки, коли на стадії вирішення питання про порушення кримінальної справи виносяться необґрунтовані постанови про відмову в її порушенні. Надалі ці постанови скасовуються прокурорами, однак у зв’язку з перебігом часу втрачається можливість повного та об’єктивного досліджен­ня та зібрання всіх необхідних доказів у справі (Закарпатська, Івано-Фран­ківська та інші області).

Слід звернути увагу на недостатню якість складання протоколів огляду місця ДТП та планів-схем до них. Характерними помилками при складанні цих документів є те, що не завжди відображається розташування транспорт­них засобів, сліди гальмування, гальмівний шлях, місця зіткнення, стан до­рожнього покриття, ступінь нахилу дороги, видимість з кабіни автомобіля, осип ґрунту та лакофарбових частин автотранспортних засобів тощо та ін­ших даних, необхідних для об’єктивного вирішення справи. Це ускладнює проведення автотехнічної експертизи та, крім того, призводить до затягуван­ня розгляду кримінальних справ у суді, оскільки неповнота досудового слід­ства, зокрема у зв’язку з неповними або спірними даними ДТП, зазначеними у протоколі, тягне проведення судом повторного відтворення обстановки та обставин подій, призначення додаткових автотехнічннх експертиз та вико­нання інших слідчих дій тощо.

Однак такі процесуальні дії проводяться судом вже після того, як прой­шов тривалий час і в обстановці на місці події відбулися суттєві зміни, тобто втрачається можливість повного з’ясування всіх обставин справи.

Так, у справі щодо К., розглянутої місцевим судом м. Саки Автономної Республіки Крим за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р., у протоколі огляду місця події та у схемі до нього не було зазначено наявність слідів транспортних засобів, уламків скла та землі, які залишилися після зіткнення транспортних засобів, хоча у фототаблнцях такі сліди були зафіксовані.

У схемі до протоколу огляду місця події в кримінальній справі щодо Б. слідчим Берегівського РВ УМВС у Закарпатській області не позначено галь­мівний шлях автомобіля, який збив пішохода.

Вказані порушення ускладнили розгляд цих справ у судовому засіданні.

Не завжди водії — учасники дорожньо-транспортних пригод — направ­ляються для проведення огляду на встановлення стану алкогольного чи нар­котичного сп’яніння, що впливає на визначення ступеня вини таких осіб.

Так, при розгляді справи щодо К. згідно з ч. 3 ст. 215 КК 1960 р. в місь­кому суді м. Ялти встановлено, що після ДТП, внаслідок якої загинуло троє людей, органом досудового слідства не було перевірено, чи був водій у ста­ні сп’яніння під час керування транспортним засобом. З цієї справи су­дом було винесено окрему постанову щодо виявлених недоліків досудового слідства.

У зв’язку з неякісно проведеним досудовим слідством, справи цієї кате­горії поверталися судами і для проведення додаткового розслідування.

Відповідно до ст. 22 КПК прокурор, слідчий і особа, яка провадить ді­знання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обстави­ни, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також об­ставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.

Як показало вивчення, ці вимоги закону органами досудового слідства виконуються не завжди. Причинами повернення справ на додаткове розслі­дування були неповнота досудового слідства і порушення норм криміналь­но-процесуального законодавства.

У справах вказаної категорії, відповідно до ст. 76 КПК, обов’язковим є призначення судово-медичної експертизи для встановлення тяжкості тілес­них ушкоджень або причини смерті потерпілих, що органами досудового слід­ства виконується не завжди.

Так, постановою Коростенського міського суду Житомирської області кри­мінальна справа щодо М. за ч. 1 ст. 215 КК 1960 р. направлена на додаткове розслідування з мотивів неповноти, оскільки органом слідства не були при­значені судово-медичні експертизи щодо двох осіб, які внаслідок ДТП отри­мали тілесні ушкодження, та не було вирішено питання про визнання їх по­терпілими.

При розслідуванні кримінальних справ про злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту необхідно встановити і зазначити в процесуаль­них документах, які саме правила безпеки руху чи експлуатації транспорту порушені, у чому конкретно виявилося порушення та чи є причинний зв’я­зок між порушенням та наслідками, що сталися. Ці вимоги закону слідчими виконуються не завжди.

Незаконність порушення кримінальної справи за фактом у разі, коли особу, яка вчинила злочин, встановлено, полягає у порушенні процесуаль­них прав підозрюваного. У таких справах винні особи допитувались як свід­ки, а не підозрювані, без роз’яснення та дотримання відповідних процесу­альних прав.

Крім того, оскільки така особа своєчасно не визнається підозрюваним і обвинуваченим, до неї не може бути застосовано запобіжне обмеження або запобіжний захід. У кримінальній справі щодо Т. (Воловецький РВ УМВС Закарпатської області) це призвело до того, що останній під час розслідуван­ня справи виїхав за межі України.

Згідно з ч. 1 ст. 113 КПК досудове слідство провадиться лише після по­рушення кримінальної справи і в порядку, встановленому цим Кодексом.

До порушення кримінальної справи складається протокол огляду місця ДТП, схема до нього, протоколи огляду транспортних засобів, і лише після встановлення факту ДТП має бути порушена кримінальна справа, після чого за законом провадяться слідчі дії, призначаються відповідні судові експерти­зи тощо.

Стаття 206 КПК регламентує підстави та порядок зупинення слідства.

Однак досить часто слідство зупиняється з підстав, які не передбачені вказаною статтею.

Так, у справі щодо Б. за ч. 1 ст. 215 КК 1960 р. (місцевий суд Личаківсь- кого району м. Львова) слідчим була зупинена справа у зв’язку із допитом свідка.

Нерідко слідчі зупиняють слідство у справі з посиланням на п. 2 ст. 206 КПК України, не долучаючи необхідних документів. У справі щодо Б. за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р. (Франківський районний суд м. Львова) слідчими кілька разів зупинялося слідство у зв’язку із хворобою обвинуваченого, але жодної довідки про стан його здоров’я у матеріалах справи немає.

Виявлено випадки, коли слідчі своїми постановами зупиняють прова­дження досудового слідства на підставі п. 3 ч. 1 ст. 206 КПК України, поси­лаючись на те, що особу, яка вчинила злочин, не встановлено, хоча у тій же постанові слідчий вказує прізвище особи, яка спричинила ДТП.

Слідчим Пирятинського РВВС УМВС Полтавської області було зупи­нено провадження у справі щодо громадянина Ч. з 1 листопада до 22 грудня 2000 р. за відсутності перешкод для закінчення досудового слідства, яке піс­ля скасування прокурором незаконної постанови було завершено протягом 4  днів.

Виявлені факти необґрунтованого закриття кримінальних справ органа­ми досудового слідства.

Так, постановою прокурора відділу Генеральної прокуратури України скасована постанова слідчого прокуратури Дубровицького району Рівнен­ської області про закриття кримінальної справи за п. 2 ст. 6 КПК щодо П., по­рушеної за фактом ДТП, яка мала місце 17 травня 1998 р., у результаті чого одна особа загинула, а троє отримали тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості. Вироком Сарненського місцевого суду Рівненської області П. ви­знаний винним і засуджений за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р.

Відповідно до ст. 120 КПК досудове слідство у кримінальних справах повинно бути закінчено протягом 2 місяців. У цей строк включається час з моменту порушення справи до направлення її прокуророві з обвинувальним висновком чи постановою про передачу справи до суду для розгляду питан­ня про застосування примусових заходів медичного характеру або до закрит­тя чи зупинення провадження у справі.

Згідно з ч. 5 ст. 120 КПК строки досудового слідства припиняються у справах, в яких не встановлено особу, що вчинила злочин, а тому перебіг строку слідства у таких випадках починається з дня встановлення такої особи.

Узагальнення показало, що строки розслідування кримінальних справ, в основному, слідчими дотримуються, однак ще мають місце і порушення ви­мог ст. 120 КПК.

Тяганина органами досудового слідства починається ще на стадії вирі­шення питання про порушення кримінальної справи.

Виявлено випадки, коли за наявності підстав, передбачених ст. 94 КПК України, кримінальні справи порушуються без дотримання строків, встанов­лених ст. 97 КПК.

За повідомленням Апеляційного суду Запорізької області, всупереч вимогам закону, строки досудового слідства у більшості справ не контро­люються і не продовжуються. Вивчено 117 кримінальних справ, і тільки у 23 справах дотриманий передбачений законом 2-місячннй строк розсліду­вання.

Аналогічні порушення допускалися в м. Києві, Автономній Республіці Крим, Вінницькій, Кіровоградській, Полтавській, Івано-Франківській та ін­ших областях.

Однією з причин порушення цих строків є зволікання органу дізнання з передачею справи до слідчого.

В окремих випадках затягування строків розслідування кримінальних справ призводить до того, що винні уникають відповідальності.

Встановлено також факти, коли провадження у справах безпідставно зу­пинялося на тривалий час. Так, у справі щодо М. за ч. 1 ст. 215 КК 1960 р. (місцевий суд Франківського району м. Львова) досудове слідство тривало більше 5 років у зв’язку з частими зупиненнями справи, і 2 роки справа роз­глядалася в суді.

Непоодннокі випадки, коли обвинувальний висновок затверджується про­курором з порушенням встановленого ст. 233 КПК 5-денного строку.

Узагальнення показало, що суди в основному дотримувалися вимог кри­мінально-процесуального та кримінального законодавства при розгляді справ про злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту.

Однак є випадки, коли при попередньому розгляді справи суди не по- вною мірою вирішують питання відповідно до вимог ст. 237 КПК України.

Особливості розгляду справ зазначеної категорії та призначення пока­рання полягає у тому, що після вчинення таких злочинів у більшості випад­ків настають тяжкі наслідки — від тілесних ушкоджень різного ступеня тяж­кості до загибелі іноді декількох осіб, але вчиняються вони з необережності. Суди, як правило, при призначенні винним покарань у таких справах врахо­вують думку потерпілих.

У разі, коли водій керував транспортним засобом у стані сп’яніння і вна­слідок ДТП загинули люди або їм були спричинені тяжкі тілесні ушкоджен­ня, суди, як правило, підсудним обирають покарання у виді позбавлення волі.

У більшості випадків міра покарання призначається з урахуванням об­ставин справи та даних про особу винного.

За злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту, які не спри­чинили тяжких наслідків, в основному призначалося покарання, не пов’яза­не із позбавленням волі.

Переважно застосовувалося звільнення від відбування покарання з ви­пробуванням, рідше — виправні роботи і штраф. Призначаючи покарання із застосуванням ст. 75 КК, суди не завжди покладають на таких осіб обов’язки, передбачені ст. 76 КК, що позбавляє відповідні ограни можливості контро­лювати поведінку таких засуджених. Додаткове покарання у таких справах призначається, як правило, обґрунтовано.

Водночас трапляються випадки, коли при постановленні обвинувально­го вироку засудженому призначається додаткове покарання у вигляді позбав­лення права керувати транспортними засобами за відсутності у винної особи таких прав. Так, у справі Ч. (Пирятинський районний суд Полтавської облас­ті) ухвалою апеляційного суду скасовано вирок в частині призначення додат­кового покарання саме з таких підстав.

Якщо особа вчинила злочин у стані алкогольного сп’яніння, суди, як правило, призначають винним передбачене законом додаткове покарання у виді позбавлення прав керувати транспортними засобами. Таку практику, на наш погляд, слід визнати правильною. Адже навіть за адміністративні пору­шення Правил дорожнього руху законодавством передбачено позбавлення пра­ва керування транспортними засобами осіб, які керують ними у стані сп’я­ніння (ст. 130 КпАП).

Встановлено випадки, коли судом у вироках не завжди повною мірою обґрунтовується призначення того чи іншого покарання, не вказуються всі пом’якшуючі та обтяжуючі покарання обставини, мотиви та підстави засто­сування чи не-застосування додаткового покарання.

Однією з причин вчинення автотранспортних злочинів є керування во­діями транспортними засобами у стані алкогольного сп’яніння. Однак деякі суди, призначаючи покарання таким особам, допускають лібералізм і звіль­няють засуджених від додаткової міри покарання — позбавлення права керу­вати транспортними засобами на певний строк, мотивуючи таке рішення тим, що робота водія є для них основним джерелом матеріального забезпечення життя.

Така практика судів при призначенні покарань не впливає на зміцнення дисципліни на автотранспорті, а також не є дійовим профілактичним заходом у запобіганні дорожньо-транспортним пригодам. Призначаючи м’яке покаран­ня правопорушникам, які вчинили злочин у стані алкогольного сп’яніння, суди не враховують соціальну небезпечність цього явища. Не можна погоди­тися з практикою тих місцевих судів, які не застосовували додаткової міри покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами при настанні тяжких наслідків, особливо у тих випадках, коли під час скоєння ДТП водії перебували у стані алкогольного сп’яніння.

Так, згідно з вироком Маньківського районного суду Черкаської облас­ті водій П., керуючи автомобілем у стані алкогольного сп’яніння, порушив Правила дорожнього руху. В результаті ДТП загинув пасажир Б., а пасажи­рам М. і Ч. були спричинені тілесні ушкодження. Суд постановив щодо П. покарання у виді 4 років позбавлення волі та звільнив його від відбування покарання з випробуванням на 1 рік.

Керування автомобілем у нетверезому стані в цьому випадку стало ос­новною причиною порушення водієм Правил дорожнього руху та вчинення злочину, однак суд не позбавив П. права керувати транспортними засобами. Отже, призначене судом основне покарання та непризначення додаткового не відповідає вимогам ч. 2 ст. 50 КК, якою передбачено, що покарання має на меті також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й ін­шими особами, а також вимогам ст. 65 КК щодо загальних засад призначен­ня покарання. Апеляція у цій справі ні потерпілими, ні прокурором не пода­валась.

У деяких областях, наприклад Чернівецькій, Запорізькій, Волинській, ви­никали труднощі при розгляді справ щодо громадян інших країн, які вчини­ли злочини, пов’язані з їх неявкою у судове засідання.

Так, у справі щодо Б., обвинуваченого за ч. 1 ст. 215 КК 1960 р. (Хотин­ський районний суд Чернівецької області), слухання справи неодноразово відкладалося через неявк; у судове засідання обвинуваченого, який є грома­дянином Республіки Молдова. Справу розглянули без участі підсудного.

Житомирський районний суд упродовж 10 місяців вживав заходів щодо явки у судове засідання К., обвинуваченого зач. 1 ст. 215 КК 1960 р., який є громадянином Росії. Справу також розглянули без його участі.

Мелітопольським місцевим судом 14 грудня 1995 р. громадянин Украї­ни Т. був притягнутий до відповідальності зач. 1 ст. 215 КК 1960 р. У зв’язку з неявкою у судове засідання у 1996 р. було оголошено розшук і змінено міру запобіжного заходу на утримання під вартою. Після встановлення його міс­ця перебування у 2000 р. на території Російської Федерації Т. був затрима­ний і поміщений у СІЗО м. Мурманська. У зв’язку з неможливістю його до­ставки на підставі п. 1 ч. 2 ст. 262 КПК України 5 вересня 2001 р. кримінальну справу розглянуто місцевим судом без участі підсудного, якого було визнано винним і засуджено за ч. 1 ст. 286 КК.

Відповідно до п. 4 ст. 64 КПК при провадженні досудового слідства і розгляді у суді кримінальної справи підлягають доказуванню характер і роз­мір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоро­в’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Однак у значній частині перевірених справ відсутні відомості про роз­мір витрат, понесених закладом охорони здоров’я на лікування потерпілого від злочинного діяння, що позбавляє суд можливості при постановленні ви­року їх стягнути.

Характерними недоліками, які допускають суди при вирішенні вказаної категорії справ, є недостатньо конкретне викладення в мотивувальній части­ні вироку, формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, непе­реконливий зміст мотивувальної частини при наведенні доказів, безпідстав­не у деяких випадках залишення без розгляду цивільних позовів, зокрема що­до відшкодування моральної шкоди.

При розгляді кримінальних справ про порушення правнл безпеки руху або експлуатації транспорту виникають труднощі при вирішенні цивільних позовів про відшкодування завданої матеріальної шкоди, зокрема через те, що на досудовому слідстві не завжди призначалися товарознавчі експертизи для визначення розміру матеріальної шкоди, завданої потерпілим у резуль­таті ДТП.

У зв’язку з неналежним зібранням доказів досудовнм слідством щодо ма­теріальних і моральних збитків, спричинених потерпілим у результаті ДТП, суди змушені досліджувати ці питання в ході судового слідства за додатко­вими матеріалами, що затягує розгляд справ та задоволення законних вимог потерпілих.

Суттєвим недоліком при розгляді кримінальних справ про автотранспо­ртні злочини є те, що суди безпідставно залишають цивільні позови потерпі­лих про відшкодування заподіяних збитків без розгляду, чим порушуються їх права.

Так, вироком Ніжинського міського суду Чернігівської області був за­суджений Г., який 11 лютого 2001 р. у стані алкогольного сп’яніння в м. Ні­жин учинив наїзд на велосипедистку Ш. Остання заявила у справі цнвіль- ний позов про відшкодування моральної шкоди в розмірі 2000 грн, який су­дом при постановленні вироку безпідставно залишений без розгляду. Цей вирок був скасований, при новому розгляді справи вимоги потерпілої Ш. задоволені.

Понад 4 роки була на розгляді у Чутівському районному суді Полтавсь­кої області справа з обвинувачення Ф. за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р., який, перебу­ваючи в стані сп’яніння, порушив Правила дорожнього руху та вчинив наїзд на потерпілу, внаслідок чого Ш. залишилася без ноги і стала інвалідом I гру­пи у віці 31 рік. На утриманні потерпілої знаходилося двоє неповнолітніх ді­тей. Однак при постановленні вироку цивільний позов потерпілої безпідстав­но залишено без розгляду.

Як свідчить узагальнення, кримінальні справи цієї категорії, як правило, призначаються судами до попереднього розгляду та розгляду у судовому за­сіданні у строки, встановлені статтями 241, 256 КПК.

Виявлено випадки, коли деякі справи багато місяців і навіть років без­підставно не знаходили свого вирішення.

Так, розглядаючи справу щодо Г. за ч. 2 ст. 286 КК, Андрушівський ра­йонний суд Житомирської області зробив пері рву для виклику свідків, які не з’являлися, на 6 місяців.

Попри те, що необхідні експертизи були проведені при де судовому слідс­тві, Лугинський районний суд Житомирське області у справі щодо Д. за ч. 1 ст. 215 КК 1960 р. за клопотанням адвоката призначив комплексну судово- медично-авто технічну експертизу. Висновки повторної експертизи не спро­стували висновків попередніх, але це затягло судовий розгляд майже на 10 мі­сяців.

Причинами, які зумовили скасування вироків, в основному були непов­нота та односторонність дослідження доказів як органами досудового слід­ства, так і судами, невідповідність висновків суду фактичним обставинам спра­ви, невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості злочину й осо­бі засудженого, незастосування або неправильне застосування судом закону, неповне дослідження та неправильна оцінка доказів при вирішенні питання про стягнення моральної та матеріальної шкоди.

У мотивувальній частині вироку при формулюванні обвинувачення де­які судді не завжди зазначали, які саме пункти Правил дорожнього руху по­рушено. В інших випадках робилося посилання на такі пункти без розкриття об’єктивної сторони діяння, тобто не вказувалось, у чому саме полягало по­рушення Правил дорожнього руху.

Мали місце випадки, коли суди при призначенні покарання не врахову­вали наявності вини самих потерпілих.

Так, Мукачівський районний суд Закарпатської області, призначаючи по­карання Р, не врахував, що ДТП сталася внаслідок порушення самою потер­пілою П. п. 10.4 Правил дорожнього руху, оскільки остання, керуючи вело­сипедом, почала виконувати поворот, не надавши перевагу попутному транс­порту.

!ноді у вироку не вказується навіть стаття КК України, за якою кваліфі­куються дії засудженого.

Так, у вироку Тульчинського місцевого суду Вінницької області щодо С. з обвинувачення за ч. 1 ст. 286 КК суд лише обмежився висновком, що дії підсудного кваліфіковано правильно, без посилання на статтю Кримінально­го кодексу і на кваліфікуючі ознаки злочину.

Підставами змін вироків судів першої інстанції, як правило, були: непра­вильна кваліфікація дій засуджених, суворе покарання тощо.

Не завжди суди у вироках мотивують застосування або незастосування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними за­собами. В окремих випадках призначене судом додаткове покарання не від­повідає формулюванню цього покарання в законі.

Після набрання чинності новим КК України 2001 р. суди Закарпатської, Вінницької областей при розгляді цієї категорії справ не враховують вимоги ст. 5 КК про зворотну дію закону в часі, який пом’якшує кримінальну відпо­відальність.

Так, вироком Барського районного суду Вінницької області від 17 жовт­ня 2001 р. М. засуджено за ч. 2 ст. 215 КК 1960 р. із застосуванням додатково­го покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на 5 років, тоді як санкцією ч. 2 ст. 286 КК 2001 р. такий строк змен­шено до 3 років.

Інколи судами призначаються покарання, не передбачені санкцією ч. 1 ст. 286 КК. Так, у справі з обвинувачення К. місцевим судом Нахімовського району м. Севастополя було призначено покарання у виді штрафу, розмір якого менший мінімального розміру штрафу, передбаченого санкцією вказа­ної норми закону. Апеляційним судом Севастополя вирок було скасовано, а справа повернена на новий судовий розгляд.

Вивчення касаційної практики розгляду справ, пов’язаних з порушен­ням правил дорожнього руху та експлуатацією транспорту, показало, що основними причинами скасування відповідних рішень судів у касаційному порядку є м’якість призначеного покарання, невідповідність висновків су­ду фактичним обставинам справи, неповне з’ясування цих обставин, необ- ґрунтоване повернення справ на додаткове розслідування. Мають також мі­сце випадки порушення процесуальних прав учасників судового розгляду тощо.

Зокрема, відповідно до вимог ст. 281 КПК поверненню справи на додат­кове розслідування з мотивів неповноти абс неправильності досудового слід­ства може мати місце лише тоді, коли ця неповнота або неправильність не може бути усунута у судовому засіданні.

Постановою Деснянського районного суду м. Чернігова, яку залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області, направлено для проведення додаткового розслідування кримінальну справу з обвинувачен­ня С. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 215 КК 1960 р., який грубо порушив Правила дорожнього руху, внаслідок чого спричинив зіткнення ке­рованого ним автомобіля з автобусом під управлінням 3., а також наїзд на пі­шохода Н. Скасовуючи ці рішення судів першої та апеляційної інстанцій за касаційним поданням прокурора, Верховний Суд України зазначив, що у спра­ві зібрано достатньо доказів, необхідних для розгляду справи по суті, які суд мав ретельно дослідити, належним чином проаналізувати і зробити відповідні висновки. Крім того, суд міг сам призначити у справі додаткову автотехнічну експертизу, оскільки всі дані для цього у справі зібрані. За таких обставин зазначена справа була повернена на новий судовий розгляд.

Відповідно до ст. 69 КК за наявності декількох обставин, що пом’якшу­ють покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом. Ці вимоги закону суди не завжди виконують, призна­чаючи винним особам необґрунтовано м’які покарання, незважаючи на тяж­кі наслідки вчинення злочину.

У практиці розгляду судами кримінальних справ цієї категорії є випадки, коли до кримінальної відповідальності притягуються особи, що скоїли ДТП, внаслідок створення аварійної ситуації іншими учасниками дорожнього руху. Однак визначення поняття «аварійна обстановка» або «аварійна ситуація» у КК України немає.

Слід зазначити, що в Правилах дорожнього руху, основному норматив­но-правовому акті в цій сфері, оскільки норми закону відсилають саме до нього, термін «аварійна обстановка» взагалі не вживається. Сукупність фак­торів, які повинен враховувати водій, керуючи транспортним засобом, у цих Правилах називається дорожньою обстановкою, а обов’язок водія реагувати на небезпеку для руху не має залежати від того, чи є у нього технічна можли­вість уникнути небезпеки.

Поняття «аварійна обстановка» існує, але тільки в Кодексі України про адміністративні правопорушення у ч. 4 ст. 122, зі змісту якої випливає, що за­конодавець не пов’язав поняття «аварійна обстановка» з настанням небезпеч­них наслідків.

Тлумачення вказаного поняття при вирішенні кримінальних справ не­обхідне, бо судова практика з цього питання суперечлива, а це є суттєвим для встановлення факту ДТП та винних осіб.

У зазначених справах визначальну роль відіграють особливості суб’єк­тивної сторони діяння, а саме та обставина, що учасник руху, який створив аварійну ситуацію, позбавив цим водія, який потрапив у таку ситуацію, мож­ливості однозначно прогнозувати розвиток подій. Відсутність у нього такої можливості дає змогу вважати його дії вимушеними, а тому такими, що не є суспільно небезпечними.

Деякі справи, у яких визнавалося, що ДТП сталася в аварійній обстано­вці, закривалися за відсутністю у діях водія складу злочину. Проте нерідко це мало місце лише при перегляді вироків вищими судами, іноді вже після відбуття засудженим покарання.

Неоднакова судова практика склалася щодо визначення належного ци­вільного відповідача при покладанні матеріальної і моральної відповідально­сті на осіб, які не є власниками джерела підвищеної небезпеки, але безпосе­редньо скоїли правопорушення, зокрема у неробочий час.

По-різному суди підходять до визначення розміру моральної шкоди, за­подіяної злочином, яка підлягає відшкодуванню на користь потерпілого.

У деяких судах виникла проблема щодо визначення передбаченого в диспозиції ст. 291 КК терміна «інші тяжкі наслідки» при кваліфікації дій вин­них осіб, оскільки роз’яснень з цього питання немає (не визначена сума збит­ків та інше).

Під час розгляду вказаної категорії справ за ч. 1 ст. 286 КК виникають спірні питання про можливість застосування ст. 46 КК 2001 р. про закрит­тя справи за примиренням. Деяк суди відмовляють у цьому, посилаючись на те, що таким зло чином заподіяно шкоду не тільки здоров’ю потерпілого, але і безпеці руху та експлуатації транспорту, що є безпосереднім об’єктом злочину.

У випадках, коли порушник Правил дорожнього руху залишив потерпі­лого, що знаходився у небезпечному для життя становищі, без допомоги, його дії у більшості кваліфікувались як сукупність злочинів, передбачених ст. 111 КК 1960 р., або ст. 135 КК 2001 р. таст. 215 КК 1960 р., або ст. 286 КК 2001 р., що, на нашу думку, є правильним.

Отже, проведене узагальнення показало, що як органами досудового слід­ства, так і судами при розслідуванні та розгляді справ досліджуваної катего­рії ще мають місце недоліки та порушення вимог законодавства.

Певною мірою це зумовлено невизначеністю у законі деяких питань, які мають суттєве значення для правильного вирішення справ цієї категорії.

За результатами проведеного узагальнення вважаємо за необхідне під­готувати нову постанову Пленуму Верховного Суду України про судову прак­тику розгляду кримінальних справ про злочини проти безпеки руху та екс­плуатації транспорту^[10].

Практика розгляду судами кримінальних справ про невиплату заробітної плати, стипендій, пенсій чи інших установлених за­коном виплат^[11] // ВВСУ. — 2006. — № 10. — С. 15—21

Право кожного громадянина на своєчасне одержання винагороди за пра­цю та соціальних виплат закріплено у статтях 43, 46 Конституції України. Реалізація зазначених конституційних прав громадян врегульована Законом від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР «Про оплату праці», Кодексом законів про працю України (далі — КЗпП), іншими законодавчими та нормативни­ми актами. Зокрема, ст. 1 названого Закону визначено, що заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу; ч. 3 ст. 15 (у редакції Закону від 21 жовтня 2004 р. № 2103-IV) передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійс­нюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі підприємство здійс­нює після виконання зобов’язань щодо оплати праці (у попередній редакції оплата праці провадилася в першочерговому порядку після сплати обов’яз­кових платежів); у ч. 5 ст. 24 (у тій же редакції) зазначено, що своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості. У ст. 115 КЗпП передбачено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в ро­бочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох ра­зів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів.

Відповідно до ст. 116 цього Кодексу при звільненні працівника виплата всіх належних йому сум провадиться в день звільнення.

Кримінальну відповідальність за невиплату заробітної плати встановле­но ст. 175 Кримінального кодексу України (далі — КК), згідно з якою за умис­ну безпідставну невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої соці­альної виплати громадянам більше ніж за один місяць керівник підприємства, установи або організації незалежно від форми власності може бути притяг­нутий до такої відповідальності.

Статистичні дані

За даними державної статистики, у 2005 р. суди України засудили за ст. 175 КК 284 особи, що на 6,3% менше, ніж у 2004 р. (303 особи). Найбіль­ше за цією статтею засуджено осіб в областях: Львівській — 45, Донецькій — 26, Дніпропетровській — 23, Тернопільській — 19, Харківській — 16, Запо­різькій — 15.

Згідно з оперативними статистичними даними апеляційних судів у 2005 р. за цей вид злочинів суди призначали такі види покарання, як штраф, позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправ­ні роботи, обмеження волі, позбавлення волі (із застосуванням ст. 75 КК). Зокрема, позбавлення волі на певний строк було призначено 16,8% від кіль­кості осіб, засуджених за цей вид злочину, обмеження волі — 5,6%, виправні роботи — 11,9%, позбавлення права обіймати певні посади — 12,5%, оштра­фовано — 53,1% осіб. Позбавлення права обіймати певні посади або займати­ся певною діяльністю як додаткове покарання застосоване до 12,2% засудже­них. Від кримінальної відповідальності було звільнено 645 осіб.

Усі справи, за винятком однієї, стосувалися невиплати заробітної плати. Виняток становить справа про невиплату Г. допомоги по догляду за дитиною в сумі 1 тис. 44 грн головою ТОВ з Вінницької області П. (ч. 1 ст. 175 КК). Тому в цьому узагальненні увага акцентується на справах про безпідставну невиплату заробітної плати.

Якість досудового слідства

Відповідно до ст. 112 Кримінально-процесуального кодексу України (да­лі — КПК) у справах про злочини, відповідальність за які передбачена ст. 175 КК, досудове слідство провадиться слідчими прокуратури.

Загалом якість досудового слідства у справах названої категорії низька. Типовими недоліками є неправильність та неповнота такого слідства. Так, у практиці органів досудового слідства Сумської, Вінницької, Волинської, Дніп­ропетровської областей та м. Севастополя поширені випадки порушення справ «за фактом невиплати заробітної плати», а не щодо конкретної особи, що є порушенням вимог ч. 2 ст. 98 КПК, зважаючи на те, що суб’єкт зазначено­го злочину спеціальний, тобто ним може бути лише керівник підприємства, установи, організації.

Порушувалися справи вказаної категорії за матеріалами перевірок, здійс­нених територіальними державними інспекціями праці, контрольно-ревізій­ними управліннями, а також органами прокуратури, щодо дотримання зако­нодавства про працю. При цьому нерідко прокурори та слідчі виявляли по­спішність, порушуючи кримінальні справи лише за наявності самого факту заборгованості із виплати заробітної плати, не з’ясовували, зокрема, чи ма­ли підприємство, установа, організація кошти для її виплати. З’ясування цієї обставини має важливе значення для встановлення в діях службової особи складу злочину, оскільки суб’єктивна його сторона характеризується прямим умислом.

У більшості проаналізованих справ об’єктивна та суб’єктивна сторони цього складу злочину в обвинуваченні не відображалися зовсім або відобра­жались не повною мірою, під час досудового слідства належним чином не до­сліджувались, інколи у зв’язку з їх відсутністю.

На порушення вимог ст. 132 КПК неконкретні обвинувачення пред’яв­лялись особам у справах названої категорії, розслідуваних органами досудо- вого слідства всіх областей і м. Києва.

Наприклад, у справі щодо К. слідчий прокуратури Оболонського району м. Києва в обвинуваченні за ч. 2 ст. 175 КК детально виклав обставини ви­користання коштів підприємства, водночас стосовно невиплати заробітної плати працівникам обмежився загальними формулюваннями. Яким праців­никам, у яких сумах та за який період не була виплачена заробітна плата, не зазначено.

Найхарактернішими обставинами, за яких мала місце невиплата праців­никам заробітку, були:

— скрутне фінансове становище сільськогосподарських підприємств і під­приємств оптової та роздрібної торгівлі;

— наявність значної заборгованості із заробітної плати, яка виникла з вини попереднього керівника;

— необхідність сплатити податки, збори та інші обов’язкові платежі, по­гасити банківські кредити;

— спрямування коштів на поточні невідкладні потреби підприємств для забезпечення виробничої та господарської діяльності або попередження бан­крутства (закупівля пально-мастильних матеріалів, запасних частин, комплек­туючих деталей для техніки, а також сировини, посівного матеріалу, добрив тощо).

Слідчі у справах зазначеної категорії не завжди встановлюють причини (об’єктивні й суб’єктивні) невиплати протягом певного часу працівникам за­робітної плати, допускають неточності і помилки у визначенні розміру забо­ргованості, строків її утворення. Привертає увагу, що в переважній більшості справ органи досудового слідства не досліджують питання щодо безпідстав­ності та умисності невиплати заробітної плати і не наводять доказів на під­твердження цих обставин. Тому є слушними зауваження та побажання апе­ляційних судів про необхідність проведення в кожній такій справі судово- бухгалтерської експертизи, за допомогою якої, вивчивши й проаналізувавши відповідні документи, можна дати відповідь на поставлені питання однознач­но, що полегшило б органам досудового слідства і судам прийняття правиль­ного рішення. Необхідно також розробити і впровадити у практику органів досудового слідства методику розслідування кримінальних справ вказаної категорії, де передбачити коло питань, які потрібно з’ясовувати при розслі­дуванні, та джерела доказів, за допомогою яких мають встановлюватись об­ставини справи.

Об’єктом злочину, склад якого передбачений ст. 175 КК, є трудові права громадян (у разі невиплати заробітної плати) та інші їхні права (невиплата пенсії, стипендії тощо). Отже, за змістом цього закону та відповідно до вимог ст. 49 КПК потерпілими у справах вказаної категорії мають визнаватись кон­кретні особи, яким таким злочином заподіяно шкоду. Проте типовим явищем при розслідуванні цих кримінальних справ є те, що працівників підприємств, установ, організацій, яким не виплачували заробітну плату, не визнають по­терпілими. В одних випадках таких осіб допитували як свідків, в інших — їхні інтереси представляли представники профспілкових органів.

Така ситуація склалась унаслідок того, що керівників підприємств при­тягують до кримінальної відповідальності за невиплату заробітної плати всьо­му трудовому колективу або значній його частині, а визнання потерпілими великої кількості осіб ускладнює розслідування справи, і цього свідомо на­магаються уникнути слідчі, не визнаючи потерпілими осіб, яким не виплаче­но заробітну плату, хоча в таких випадках порушуються їхні права.

Під час досудового слідства та розгляду справи в суді є допустимою участь представників потерпілих, повноваження яких підтверджено відпові­дними документами, наприклад рішенням зборів трудового колективу, чле­нам якого не виплачено заробітну плату, про надання певній особі (особам) права представляти їхні інтереси як потерпілих у конкретній кримінальній справі.

Судовий розгляд справ

Суди під час розгляду справ названої категорії також допускали помил­ки і недоліки. У більшості справ простежується тенденція до автоматичного перенесення формулювання обвинувачення, пред’явленого особі органами до- судового слідства, мотивувальну частину вироку або постанови про закриття справи, причому з тими ж помилками і неточностями, які допустили органи досудового слідства. Простежуються також формальність проведення суда­ми попереднього розгляду справ, пасивність у дослідженні доказів тощо. Так, у жодній із вивчених справ суд не визнав працівників підприємств потерпі­лими, якщо вони не були визнані такими в ході досудового слідства. Не було випадків повернення справ зі стадії попереднього розгляду прокурору на до­даткове розслідування, тоді як апеляційні суди при підготовці узагальнення судової практики місцевих судів вивчили справи цієї категорії і відзначили безліч помилок, фактів неправильної кваліфікації та інших порушень, допу­щених органами досудового слідства.

Узагальнення засвідчило, що у більшості вироків не зазначена мотива­ція умислу винного на вчинення злочину, склад якого передбачений ст. 175 КК, а докази просто перелічені без їх аналізу й оцінки. При цьому нерідко підсудні посилалися на об’єктивну неможливість своєчасної виплати заробіт­ної плати, але ні слідчий, ні суд не перевіряли їхніх показань і правової оцін­ки їм не давали.

Так, Любешівський районний суд Волинської області вироком від 12 бе­резня 2004 р. засудив голову правління ВАТ Я. за ч. 2 ст. 175 та ч. 1 ст. 364 КК на три роки шість місяців обмеження волі із застосуванням ст. 75 цього Кодексу. Формулювання мотивувальної частини вироку неконкретне і пов­ністю ідентичне обвинуваченню. У справі відсутні докази того, що засудже­ний мав можливість повністю сплатити заборгованість із заробітної плати. Суд, скориставшись тим, що Я. свою вмну визнав, проведення судового слід­ства обмежив допитом обвинуваченого і постановив обвинувальний вирок, незважаючи на неповноту досудового слідства.

Узагальнення показало, що велику кількість справ цієї категорії суди розглянули у спрощеному порядку відповідно до ч. 3 ст. 299 КПК, тобто без дослідження всіх доказів, які є у справі. Загалом застосування зазначеної но­рми закону при розгляді справ названої категорії досить поширене в судах усіх областей, а також м. Києва. При цьому суди часто, розглянувши справи в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 299 КПК, на порушення вимог ст. 334 цього Кодексу в мотивувальній частині вироків посилались на докази, які в ході судового слідства не досліджувалися (справи Свалявського районного суду Закарпатської області щодо Б. та щодо М., справа Воловецького районного суду цієї ж області щодо Г.).

Деякі суди, зіткнувшись із неповнотою досудового слідства, відсутніс­тю у справах повного пакета необхідних документів, на підставі ст. 315¹ КПК направляли прокурорам доручення про проведення необхідних слідчих дій, зокрема документальної ревізії діяльності підприємств тощо. Але при цьому слід мати на увазі, що за змістом цієї статті судові доручення направляються з метою перевірки та уточнення фактичних даних, одержаних у ході судово­го слідства, а не для з’ясування якихось нових даних.

Питання квалiфiкацiї дій засуджених

Аналіз надісланих для узагальнення справ висвітлив проблему правиль­ності кваліфікації дій засуджених. Згідно з диспозицією ст. 175 КК кримі­нальна відповідальність настає в разі безпідставності невиплати заробітної плати, що є обов’язковим елементом цього складу злочину. Але поняття «без­підставність» є оціночним, і його застосування у практиці розгляду справ на­званої категорії неоднозначне.

Безпідставною треба вважати таку невиплату заробітної плати, яка вчи­нена за наявності об’єктивної можливості здійснити виплату, а для з’ясуван­ня такої можливості необхідно перевіряти фінансово-економічний стан під­приємства, установи чи організації, де виявлено невиплату, а також мету ви­користання коштів, які надходили на їхні рахунки. При цьому можна виявити й конфлікт інтересів підприємства та його працівників, коли за наявності за­боргованості з виплати заробітної плати кошти, що надходили на рахунок підприємства, витрачались для підтримання його діяльності. У таких випад­ках при вирішенні питання про притягнення керівника підприємства до кри­мінальної відповідальності за ст. 175 КК слід виходити з положень ст. 39 цього Кодексу, яка містить поняття крайньої необхідності.

За ч. 2 ст. 175 КК необхідно кваліфікувати дії керівника, спрямовані на умисну безпідставну невиплату заробітної плати, якщо вони були вчинені внаслідок нецільового використання коштів, призначених саме для виплати заробітної плати.

Узагальнення засвідчило, що на практиці виникають певні труднощі при визначенні цієї кваліфікуючої ознаки дій винних осіб, і зокрема при з’ясуванні питання, які кошти були призначені для виплати заробітної плати.

Слідчі прокуратури м. Одеси при розслідуванні справ названої категорії призначали судово-бухгалтерські експертизи для підтвердження фактів не­цільового використання коштів, що могли бути використані на погашення заборгованості із виплати заробітної плати, проте кваліфікували дії обвину­вачених не за ч. 2, а за ч. 1 ст. 175 КК. Подібних прикладів неправильної ква­ліфікації дій засуджених, а саме коли в діях винних убачались ознаки злочи­ну, передбаченого ч. 2 ст. 175 КК, а справа надходила до суду з обвинувачен­ням за ч. 1 цієї статті, багато в судовій практиці всіх регіонів. Це пов’язано з певними труднощами, що виникають в органів досудового слідства і судів при тлумаченні поняття «нецільове використання коштів, призначених для виплати заробітної плати». Органи досудового слідства не з’ясовували, яким чином на підприємстві, особливо недержавної форми власності, формується фонд заробітної плати, як використовуються кошти, які надходили на раху­нок підприємства. Нерідко суди погоджувалися з висновками слідчих про те, що дії керівника, який мав на рахунку чи в касі підприємства кошти і не сплачував заробітну плату, а витрачав їх на господарські потреби для забез­печення нормальної господарської діяльності підприємства, є діями, які під­падають лише під ознаки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 175 КК.

Так, Ямпільський районний суд Сумської області вироком від 29 червня 2004 р. засудив за ч. 1 ст. 175 КК генерального директора ТОВ Ф. за те, що, маючи на рахунку і в касі товариства кошти в сумі понад 112 тис. грн (забор­гованість на 1 квітня 2004 р. становила 51 тис. грн), на виплату заробітної плати витратив 12 тис. грн, а решту грошових надходжень витратив на опла­ту енергоносіїв, придбання пально-мастильних матеріалів, виплату відсотків за використання банківського кредиту й інші потреби товариства.

У зазначеній справі невиплата заробітної плати внаслідок нецільового використання коштів була закладена у формулюванні обвинувачення, але питання про кваліфікацію дій винних осіб за ч. 2 ст. 175 КК залишилося поза увагою слідчого і прокурора.

Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством суд роз­глядає справу в межах пред’явленого обвинувачення і не може ініціювати змі­ну обвинувачення на більш тяжкий злочин, а прокурори, які беруть участь у розгляді справи судом першої інстанції, не реагують належним чином на не­правильну кваліфікацію дій винних осіб.

Деякі суди Львівської й інших областей перекваліфіковували дії підсуд­них з ч. 2 на ч. 1 ст. 175 КК, мотивуючи свої рішення тим, що керівники під­приємств приватної форми власності є розпорядниками одержаних доходів, які не мають цільового призначення на виплату заробітної плати на відміну від державних підприємств. !нші суди при витрачанні керівниками підпри­ємств грошей на господарські цілі, а не на виплату заробітної плати або пога­шення заборгованості з її виплати, засуджували підсудних за ч. 2 ст. 175 КК. Наведене свідчить про відсутність єдиної судової практики щодо кваліфіка­ції дій осіб, винних у невиплаті працівникам заробітної плати.

Розпорядження коштами за призначенням регламентується тільки для установ та організацій, які фінансуються з бюджету і у фінансових докумен­тах яких чітко визначено кошти для виплати заробітної плати. Тоді як згід­но зі ст. 319 Цивільного кодексу України та ст. 134 Господарського кодексу

України власник (суб’єкт господарювання) володіє, користується і розпоря­джається своїм майном, у тому числі коштами, на власний розсуд.

Таким чином, якщо тлумачити кваліфікуючу ознаку ч. 2 ст. 175 КК бук­вально, то до кримінальної відповідальності за цією статтею можна було б при­тягнути лише керівників тих установ та організацій, у яких використання коштів є цільовим. Проте відповідно до ч. 3 ст. 15 Закону «Про оплату праці» оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому по­рядку. Отже, у разі розширеного тлумачення кваліфікуючої ознаки ч. 2 ст. 175 КК за цією частиною можна притягнути до кримінальної відповідальності керівника підприємства в усіх випадках, коли кошти підприємства він вико­ристовував не на виплату заробітної плати, а на інші потреби. Тоді ч. 1 ст. 175 КК взагалі втрачає сенс існування, оскільки в разі відсутності у підприємст­ва коштів відсутня й обов’язкова ознака злочину — безпідставність невипла­ти заробітної плати, а у випадках використання коштів підприємства на ін­ші потреби, а не на виплату заробітної плати, настає відповідальність за ч. 2 ст. 175 КК. Тому кваліфікуюча ознака ч. 2 цієї статті потребує ретельного ви­вчення й аналізу, а практика її застосування — додаткового роз’яснення.

Узагальнення засвідчило, що зі злочинів, вчинених за сукупністю з не­виплатою заробітної плати, найбільше поширені злочини, передбачені стат­тями 172, 212, 364 та 366 КК, але й у цих випадках однакової практики щодо кваліфікації дій винних осіб немає.

Слід ураховувати, що безпідставна умисна невиплата заробітної плати за відсутності в діях винної особи іншого складу злочину охоплюється спеці­альним складом злочину, передбаченим ст. 175 КК, і додаткової кваліфікації, зокрема за ст. 364 КК, не потребує.

Найбільш типовими є випадки кваліфікації дій засуджених за сукупніс­тю злочинів, склад яких передбачений ч. 1 ст. 175 та ч. 1 ст. 366 КК (службове підроблення). Як правило, така кваліфікація пов’язана зі складанням керівни­ками підприємств фіктивних документів статистичної звітності (статистич­ний звіт форми № 1-ПВ, звіт «Про роботу») для приховування наявної на підприємстві заборгованості з виплати заробітної плати.

У судах немає однакової практики щодо кваліфікації дій керівників, які крім невиплати заробітної плати ще й ухилялися від сплати податків.

Наприклад, Токмацькнй районний суд Запорізької області вироком від 11 березня 2004 р. засудив зач. 1 ст. 175тач.2ст. 367 КК директора ТОВ К., який крім невиплати заробітної плати не перерахував до бюджету 13 тис. 677 грн прибуткового податку з громадян, що завдало тяжких наслідків дер­жавним інтересам.

Інші суди дії підсудних із ухилення від сплати податків кваліфікували за ст. 364 КК.

Згідно з роз’ясненнями, наведеними у пунктах 7, 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 р. № 15 «Про деякі питання за­стосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати по­датків, зборів, інших обов’язкових платежів», ухилення від сплати податку з доходів фізичних осіб, справляння якого з 1 січня 2004 р. передбачено Зако­ном від 22 травня 2003 р. № 889-ІУ «Про податок з доходів фізичних осіб», кваліфікується за ст. 212 КК, а умисне неутрнмання чи неперерахування до бюджету до 1 січня 2004 р. прибуткового податку з громадян, справляння яко­го передбачалося Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 13-92 «Про прибутковий податок з громадян», має кваліфікуватись як зло­вживання владою або службовим становищем за ст. 364 КК.

Немає єдиної практики в судах і щодо кваліфікації дій керівників, з ви­ни яких працівникам виплачувалася заробітна плата не в повному обсязі, а частково.

Частиною 1 ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня (далі — КпАП) передбачено адміністративну відповідальність за пору­шення встановлених термінів виплати заробітної плати або виплату остан­ньої не в повному обсязі, причому незалежно від розміру заборгованості. Тому кримінальна відповідальність за ст. 175 КК може наставати лише у випадку невиплати заробітної плати в повному обсязі, а в разі її неповної виплати кож­ного місяця керівника можна притягнути тільки до адміністративної відпо­відальності. Шакше зводиться нанівець дія ч. 1 ст. 41 КпАП і настає зайва й безпідставна криміналізація діянь керівників підприємств.

Безпідставну невиплату заробітної плати не можна кваліфікувати за ст. 172 КК, оскільки відповідальність за такі діяння передбачено спеціальною нор­мою — ст. 175 КК. Враховуючи, що ця стаття має бланкетний характер, суди у вироках і постановах, як правило, зазначають, які саме норми були пору­шені. Однак єдиної практики в цьому питанні немає. Більшість судів поси­лалась на Конституцію України, закони: «Про оплату праці», від 21 грудня 2000 р. №2181-111 «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», від 3 липня 1991 р. № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» (у редакції Зако­ну від 6 лютого 2003 р. № 491-IV), від 16 липня 1999 р. № 996-Х!У «Про бух­галтерський облік та фінансову звітність в Україні», статті 115 та 116 КЗпП, укази Президента України від 12 травня 1996 р. № 333/96 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, сти­пендій та інших соціальних виплат» та від 7 травня 2001 р. № 292/2001 «Про невідкладні заходи щодо прискорення погашення заборгованості із заробіт­ної плати». У деяких вироках відсутні посилання на будь-які законодавчі або нормативні акти.

У диспозиції ст. 175 КК зазначено про відповідальність за невиплату заро­бітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати. Отже, при формулюванні обвинувачення та постановленні вироку необхідно поси­латися на конкретні норми закону (законів), якими установлено ці виплати. Для заробітної плати такими, зокрема, є Конституція України, Закон «Про оплату праці» та положення КЗпП.

Звільнення осіб від кримінальної відповідальності

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 175 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до такої відповідальності вона здійс­нить виплату заробітної плати.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), притягнення до кримі­нальної відповідальності як стадія кримінального переслідування починаєть­ся з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.

Отже, для звільнення керівника від кримінальної відповідальності на під­ставі ч. 3 ст. 175 КК необхідно, щоб виплату заробітної плати він здійснив до пред’явлення йому обвинувачення у безпідставній невиплаті заробітної плати. Але деякі суди допускають порушення цієї вимоги закону.

Так, Луцький міськрайонннй суд постановою від 25 березня 2004 р. звіль­нив від кримінальної відповідальності на підставі ч. 3 ст. 175 КК директо­ра приватної фірми П, який протягом 2002—2003 рр. не платив працівникам фірми заробітну плату, заборгувавши 12 тис. 600 грн. При цьому суд не вра­хував, що заборгованість із заробітної плати Г. погасив після направлення справи щодо нього в суд з обвинувальним висновком. Справу закрито на під­ставі ст. 7 КПК та ст. 48 КК.

Деякі суди закривали справи й у випадках погашення заборгованості на стадії розгляду справи в суді. Така практика є хибною.

Частина 3 ст. 175 КК є спеціальною нормою звільнення від криміналь­ної відповідальності, і в разі її застосування посилання на інші норми КК є зайвим. Крім того, застосування судами при цьому, наприклад, ст. 45 чн ст. 48 КК зобов’язує їх дотримувати зазначених у цих нормах умов звільнен­ня від кримінальної відповідальності (вчинення злочину вперше тощо), тоді як ч. 3 ст. 175 КК інших умов, ніж виплата заробітної плати до притягнення до кримінальної відповідальності, не передбачено.

Водночас у суддів виникає питання, якою нормою КПК керуватись у ра­зі звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ч. 3 ст. 175 КК. Одні суди керуються при цьому ст. 7 КПК (звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки), інші — ст. 7² КПК (звільнен­ня у зв’язку з дійовим каяттям). Але ці норми КПК містять посилання на пе­вні статті КК (ст. 48 і ст. 45 відповідно), що передбачають певні умови і під­стави для звільнення від кримінальної відповідальності.

У зв’язку з тим, що такий порядок звільнення кримінально-процесуаль­ним законом не регламентовано, до урегулювання цього питання на законо­давчому рівні при звільненні особи від кримінальної відповідальності на під­ставі ч. 3 ст. 175 КК слід керуватися ст. 7² КПК.

Практика призначення кримінального покарання

Аналіз практики призначення покарання за вчинені злочини засвідчив, що до реального покарання у виді позбавлення волі винні не засуджувалися. Здебільшого суди призначали покарання у виді штрафу. Засуджувались осо­би також до виправних робіт, обмеження волі або позбавлення волі зі звіль­ненням від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК. За­стосовувалося й додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати пев­ні посади або займатися певною діяльністю.

Загалом суди правильно вирішують питання щодо призначення покаран­ня винним, тобто додержують вимог статей 65-73 КК та роз’яснень, які дав Пленум Верховного Суду України у постанові від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» (далі — по­станова Пленуму № 7), й обирають засудженим покарання, достатні для їх виправлення та попередження нових злочинів.

Однак узагальнення висвітлило ряд проблем щодо застосування судами додаткового покарання, передбаченого ч. 1 ст. 175 КК.

Апеляційні суди нарікають на непослідовність законодавця і недоскона­лість санкції ч. 2 ст. 175 КК, якою не передбачено обов’язкове додаткове по­карання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев- ною діяльністю, як це має місце у ч. 1 цієї статті. Водночас у жодній з переві­рених справ суди не застосовували ч. 2 ст. 55 КК при засудженні особи за ч. 2 ст. 175 цього Кодексу та наявності підстав для застосування додаткового по­карання у виді правової заборони обіймати певні посади або займатися пев- ною діяльністю. Це свідчить про те, що суди не повною мірою використову­ють можливості кримінального закону.

Значна кількість судів першої інстанції при призначенні засудженим по­карання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев- ною діяльністю не конкретизує такі посади чи діяльність, обмежуючись за­гальним формулюванням, тобто суди не дотримують вимог, викладених у п. 17 постанови Пленуму № 7.

Нерідко суди порушують вимоги ст. 70 КК й обирають додаткове пока­рання не за окремий злочин, а за їх сукупністю.

Цивільні позови

Позови про стягнення заборгованої заробітної плати у справах зазначе­ної категорії пред’являли потерпілі або в їхніх інтересах прокурори лише в поодиноких випадках, але й у цих випадках суди вирішували такі позови не­однозначно.

У деяких випадках суди взагалі не приймали рішень щодо заявлених ци­вільних позовів про стягнення заборгованості із заробітної плати, в інших — приймали рішення про стягнення заборгованості з підприємства, а іноді — із засудженого за ст. 175 КК керівника.

Наприклад, Малиновський районний суд м. Одеси вироком від 10 серп­ня 2004 р. постановив стягнути на користь потерпілих 65 тис. 859 грн неви- плаченої заробітної плати із засудженого за ч. 1 ст. 175 КК директора ВАТ Ю. Таке рішення суду є неправильним, оскільки заробітна плата виплачується з коштів підприємства, установи, організації і заборгованість із заробітної пла­ти може стягуватись лише з цих юридичних осіб.

Апеляційний суд Харківської області вважає, що вирішення питання що­до стягнення заборгованості із заробітної плати та відшкодування завданої її невиплатою шкоди можливе лише в порядку цивільного судочинства, тому що (враховуючи специфіку об’єкта злочинного посягання — трудові права потерпілого) предметом цивільного позову в кримінальних справах названої категорії не може бути матеріальна вимога. Така думка є слушною.

Крім того, відповідно до ст. 32 Закону «Про оплату праці» трудові спори з питань оплати праці розглядаються і вирішуються згідно із законодавством про трудові спори.

Порядок розгляду індивідуальних трудових спорів регламентовано гл. XV КЗпП, де передбачено, що трудовий спір вирішується комісією по трудових спорах або місцевим судом за заявою працівника.

Зважаючи на те, що трудові спори не можуть розглядатись у криміналь­ному процесі і що об’єктом злочину, склад якого передбачений ст. 175 КК, є трудові, а не майнові права особи, позови про стягнення заборгованості із заробітної плати та компенсації у зв’язку з порушенням строків її виплати мають розглядатися в порядку цивільного судочинства, тим більше, що від­повідачем за такими позовами має бути підприємство, установа чи органі­зація, а не керівник, який притягується до кримінальної відповідальності за ст. 175 КК.

Окремі постанови

Незважаючи на надзвичайну важливість у соціальному аспекті питання щодо своєчасної оплати праці і наявність підстав для відповідного судового реагування за результатами розгляду справ, суди вкрай рідко використову­вали можливості, надані їм положеннями ст. 23² КПК.

Окремі постанови в порядку, передбаченому зазначеною статтею, у спра­вах аналізованої категорії суди виносили лише в деяких випадках, і стосува­лися вони, як правило, недоліків роботи прокуратури.

* * *

Узагальнення практики розгляду кримінальних справ про злочини, склад яких передбачений ст. 175 КК, засвідчило, що необхідно підвищува­ти рівень якості досудового слідства і судового розгляду справ названої ка­тегорії.

У зв’язку з відсутністю методики розслідування справ такої категорії органи досудового слідства порушують вимоги КПК, допускають помилки при кваліфікації дій осіб, що притягуються до відповідальності, тощо.

Слідчі та суди не завжди перевіряють і досліджують такі ознаки цього складу злочину, як умисність та безпідставність невиплати заробітної плати, а також причини її невиплати; чи не було це зумовлено необхідністю вико­ристання коштів для продовження господарської діяльності підприємства та його існування, а така неповнота досудового і судового слідства може поста­вити під сумнів обґрунтованість засудження керівника підприємства за умис­ну та безпідставну невиплату працівникам заробітної плати.

Узагальнення судової практики застосування законодавства про відповідальність за умисні вбивства на замовлення, за по­переднім зговором та організованою групою // Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 817—835

(витяг)

Право на життя є невід’ємним правом людини. Таким його визначає ст. 27 Конституції України. Цією ж статтею встановлено, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя і що захист життя людини є обов’язком держа­ви. Умисне позбавлення життя іншої людини (вбивство) відноситься до най­тяжчих злочинів проти особи.

Статистичні дані свідчать про зростання найтяжчих насильницьких зло­чинів, спрямованих на умисне позбавлення людини життя. Якщо в 1993 р. за вчинення злочинів, передбачених статтями 93—96, 190^[12] КК (1960 р.)¹ засу­джено 2632 особи, то у 1994 р. — 2666; у 1995 р. — 3102, у 1996 р. — 3565, у 1997 р. — 3398 осіб. Таким чином у порівнянні з 1993 р. кількість осіб, засу­джених за ці злочини в 1997 р., зросла на 29,1%. Дані судової статистики про судимість за вказаний період такі:

з огляду на ці дані переважну більшість засуджених за вбивства склада­ють особи, які вчнннлн злочини, передбачені ст. 93 і ст. 94 КК. До того ж са­ме вони впливають не тільки на структуру, але й на динаміку судимості за вбивства.

Звертає також увагу постійне зростання співвідношення осіб, засудже­них за злочини, передбачені ст. 93 КК, до осіб, які засуджені за всі вндн умис­них вбивств.

Одночасно відбуваються зміни і в якісних характеристиках цих найбільш суспільно небезпечних діянь. Спостерігається стійка тенденція до збільшен­ня серед засуджених за умисні вбивства «частки жінок — з 8,8% у 1993 р. до 12% в 1997 р., неповнолітніх — з 4% до 6%, осіб, які вчнннлн умисні вбивства групою — з 20,3% до 26,9%, частка засуджених за вчинення кваліфікованих умисних вбивств (ст. 93 КК) у складі групи в 1997 р. складає 62,3% від усіх засуджених за цей злочин, проти 50,8% у 1993 р. Детальні дані судової статис­тики з цих питань наведені в таблиці, що додається.

Значна частина злочинів, передбачених ст. 93 КК, вчиняється з корис­ливих мотивів. Одночасно відбувається зниження суспільної вартості жит­тя — найбільш цінного природного блага людини. Часто мають місце випад­ки вчинення умисних вбивств безпричинно чи з незначного приводу. Виро­ком Київського міського суду в лютому 1998 р. засуджені неповнолітні П. та О., обидва 1981 р. н., які за попереднім зговором, з корисливих мотивів вчи­нили вбивство Ю. Причиною вчинення вбивства стало небажання П. відда­вати потерпілому борг у сумі 2 грн.

Зростає жорстокість, з якою вчиняються ці злочини. У жовтні 1997 р. Донецьким обласним судом за пунктами «б», «є», «і» ст. 93 КК засуджено неповнолітнього М., 1982 р. н., який разом з трьома іншими неповнолітніми, 1983—1984 рр. народження, протягом двох днів з особливою жорстокістю й особливими знущаннями, без будь-яких причин вбивали 8-літнього Г.

В останні роки став набирати небувалого розповсюдження новий, над­звичайно небезпечний різновид умисних вбивств — вбивство на замовлення. У 1993 р. таких злочинів було зареєстровано 87, у 1995 — 210, що у 2,4 рази більше, у 1996 — понад 100^[13]. Все частіше вбивства вчиняються за попереднім зговором групою осіб або організованими групами. Мотивація вбивств все частіше відзначається зв’язком з боротьбою за розподіл сфер впливу між ко­мерційними структурами та злочинними угрупованнями, тіньовою економі­кою, організованою злочинністю.

З метою посилення боротьби з організованою злочинністю взагалі та з убивствами, вчинюваними на замовлення та злочинними угрупованнями, зокрема Законом України від 2 жовтня 1996 р.^[14] статтю 93 КК було допов­нено пунктами «и» (умисне вбивство, вчинене на замовлення) та «і» (умис­не вбивство, вчинене за попереднім зговором групою осіб або організованою групою).

Вплинути, однак, на стан злочинності, посилити відповідальність за ці злочини вказані зміни не могли, оскільки і до того майже у всіх випадках вчи­нення умисних вбивств на замовлення, за попереднім зговором групою осіб чи організованими групами дії винних кваліфікувалися за ст. 93 КК (як пра­вило за п. «а» цієї статті). Вони і не вплинули. Натомість доповнення ст. 93 КК цими пунктами поставило перед органами досудового розслідування і су­дами безліч проблем, пов’язаних з визначенням правової природи і змісту но­вих кваліфікуючих вбивство ознак та зміною підходів до особливостей ква­ліфікації умисних вбивств, вчинених за декількох обтяжуючих обставин.

Метою цього узагальнення було вивчення судової практики застосуван­ня пунктів «и» та «і» ст. 93 КК, питань та проблем, що виникають під час їх тлумачень та застосування, напрацювання відповідних рекомендацій судам і пропозицій щодо внесення змін та доповнень до постанови Пленуму Верхов­ного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти жит­тя і здоров’я людини» від 1 квітня 1994 р. № 1.

Застосування пунктів «и» та «і» ст. 93 КК України

Судова статистика відображає лише дані про розгляд кримінальних справ про злочини передбачені ст. 93 КК, не виділяючи окремо результатів розгляду кримінальних справ про умисні вбивства, вчинені на замовлен­ня (п. «и»), за попереднім зговором групою осіб та організованою групою (п. «і»).

З повідомлень обласних і прирівняних до них судів відомо, що у 1997 р. та першому кварталі 1998 р. розглянуто 78 кримінальних справ, за якими, за­суджено 152 особи, визнаних винними у вчиненні злочинів, передбачених пунктами «и» або (та) «і» ст. 93 КК, з них: 15 справ щодо 27 осіб, обвинува­чуваних у вчиненні умисних вбивств на замовлення, і решта — у вчиненні умисних вбивств за попереднім зговором групою осіб чи організованою гру­пою (у переважній більшості — за попереднім зговором).

Закон України від 2 жовтня 1996 р. було опубліковано 31 жовтня 1996 р. у газеті «Голос України», який набув чинності з 11 листопада 1996 р. Згідно зі ст. 6 КК цей Закон зворотної сили не має і застосовується лише до діянь, учинених після 10 листопада 1996 р. У переважній більшості випадків орга­ни попереднього розслідування і суди враховували цю обставину і не засто­совували пункти «и» та «і» ст. 93 КК щодо злочинів учинених до 11 листопа­да 1996 р.

Умисне вбивство, вчинене на замовлення

Закон не визначає змісту цієї обтяжуючої обставини. Автори науково- практичного коментаря КК^[15] пропонують розглядати вбивство на замовлен­ня як виконання угоди про позбавлення потерпілого життя. Сторонами такої угоди є, як мінімум, дві особи — замовник і виконавець. Проте їх може бути і більше — кілька замовників, кілька виконавців; до цих злочинів також мо­жуть бути причетними посередники між замовником і виконавцем.

Для більшості справ таке розуміння вбивства на замовлення є правиль­ним. Проте в окремих випадках замовлення вбивства і виконання цього за­мовлення нагадують угоду дуже схематично або й зовсім її не нагадують. Це, наприклад, стосується тих випадків, коли замовлення носить характер наказу чи вказівки, яка виконується не у зв’язку з якимись зобов’язаннями з боку замовника щодо конкретного вбивства, а в силу того, що виконавець задовго до надходження доручення на вбивство (замовлення) взяв на себе кілерські обов’язки відповідно до ролі, яку він виконує у злочинному угру­пованні.

Разом з тим, для вбивства на замовлення характерно те, що виконавець такого вбивства одержує чи бажає одержати певну вигоду (матеріального чи нематеріального змісту) чи ухилитися від якихось негативних обставин не від позбавлення життя потерпілого, а за виконання замовлення — чи у зв’язку з його виконанням, тобто опосередковано через волю та дії (бездіяльність) за­мовника чи уповноважених на те ним осіб. Саме ця обставина принципово відрізняє вбивство на замовлення від інших вбивств, учинених під впливом сторонніх осіб.

Обтяжуюча обставина, передбачена п. «и» ст. 93 КК України, відносить­ся до обставин, що характеризують суб’єктивні властивості вбивства. Саме факт надходження замовлення на вбивство є причиною, що спонукає форму­вання (або завершення формування) у виконавця умислу на вбивство, ним же зумовлено формування у виконавця мотиву злочину. Якщо рішучість учинити вбивство виникла не у зв’язку з замовленням, а під впливом яки­хось інших факторів, кваліфікувати вбивство як вчинене на замовлення, не можна.

Навіть у разі найбільш простої ситуації, коли до злочину причетні дві осо­би — замовник та виконавець — і їх ролі чітко розмежовані, виникає ряд пи­тань як суто теоретичного, так і практичного значення. Усі вони зводяться для кваліфікації злочинних дій. Відповіді на ці питання можна знайти шля­хом аналізу об’єктивної та суб’єктивної сторони цих злочинів.

Об’єктивна сторона вбивства на замовлення нічим принциповим не від­різняється від об’єктивної сторони інших умисних вбивств і полягає у про­типравному позбавленні життя іншої людини.

Суб’єктивна сторона вбивства на замовлення, як правило, характеризу­ється прямим умислом — винна особа усвідомлює, що вона виконує проти­правне замовлення на позбавлення потерпілого життя і бажає це замовлення виконати. Разом з тим цей злочин може бути вчинено із непрямим умислом. Це, наприклад, стосується випадків, коли доручення замовника містить аль­тернативу, коли він ставить завдання або заподіяти тілесні ушкодження по­терпілому або вбити його. Якщо виконавець під час виконання такого замов­лення застосує насильство, за якого не бажатиме настання смерті потерпіло­го, але свідомо допускатиме, що смерть може настати, і потерпілому дійсно заподіюється смерть, він повинен нести відповідальність за вбивство, вчинене на замовлення.

Разом з тим, треба особливо підкреслити, що диспозиція п. «и» ст. 93 КК сформульована як «умисне вбивство, вчинене на замовлення», тобто йдеться про випадки, коли замовляється саме вбивство, а не якесь інше насильство. У зв’язку з цим за п. «и» ст. 93 КК не може бути кваліфіковано вбивство у випадках, коли замовник наказав заподіяти потерпілому тілесні ушкоджен­ня, а виконавець під час виконання замовлення умисно (з прямим чи евенту­альним умислом) вбив потерпілого.

Саме по собі бажання виконати замовлення на вбивство не є мотивом цього злочину. Надходження такого замовлення лише породжує мотив, за­початковує його, зумовлює формування. Мотиви такого вбивства можуть бути різними, але вони завжди полягають у бажанні одержати від замовни­ка чи уповноважених ним осіб за вчинене вбивство вигоди матеріального чи нематеріального характеру або ухилитися від якихось негативних обставин. Матеріальна вигода у разі вбивства на замовлення може полягати у винаго­роді за вбивство у вигляді одержання грошей, майна, цінних паперів тощо, одержання чи збереження прав на майно, звільнення від матеріальних витрат чи матеріальних обов’язків. Бажання одержати таку вигоду за своєю приро­дою є корисливими мотивами. Нематеріальна вигода може бути одержана у вигляді допомоги з працевлаштування, вирішення певних життєвих проблем, звільнення від кримінальної відповідальності чи від відповідальності перед злочинними «авторитетами», залученні до вчинення інших злочинів, якщо цього бажає виконавець, тощо. !ншими словами нематеріальна вигода — це вчинення чи невчинення на користь виконавця таких дій нематеріального змісту, які той вважає відповідно до свого світогляду і розуміння бажаними та корисними для нього. Вбивство на замовлення буде і тоді, коли воно вчи­няється зі страху перед замовником, під погрозою вбивства, застосування на­сильства чи вчинення інших дій, небажаних для виконавця.

Вивчення конкретних справ показало, що у переважній більшості випа­дків мотивом виконання вбивства на замовлення є користь. Замовник пере­дає або обіцяє передати виконавцю певну грошову суму чи іншу матеріальну винагороду за вбивство, а виконавець за це вчиняє вбивство.

Треба зазначити, що у випадках вчинення вбивства на замовлення з ко­ристі суди дії винної особи (виконавця) кваліфікують за пунктами «и» й «а» ст. 93 КК. Є підстави вважати, що така практика є правильною.

Дії замовника і дії виконавця вбивства тісно пов’язані між собою, про­те з об’єктивної сторони вони суттєво відрізняються. Замовник (якщо тіль­ки він не є одночасно і співучасником вбивства) безпосередньо не позбав­ляє потерпілого життя, об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 93 КК, не виконує. Залежно від конкретних обставин справи замовник, замов­ляючи вбивство, вчиняє дії, що спонукають виконавця до вчинення вбивства, тобто він виступає в ролі підмовника (а в деяких випадках — організатора або й пособника).

Саме цим шляхом пішла судова практика — замовники визнавалися під­мовниками чи організаторами злочину й їх дії кваліфікувалися, відповідно, за частинами 5 чи 4 ст. 19 та п. «и» ст. 93 КК.

Слід також оговорити, що підмовлення до вбивства не завжди є його за­мовленням. Замовлення вбивства як кваліфікований вид підмовництва, від­значається особливим способом впливу замовника на виконавця — замов­ник переконує майбутнього виконавця в тому, що для нього вигідно вбити потерпілого, оскільки він у зв’язку з цим одержить певні блага або ж щодо нього не настануть певні наслідки, досягнута між ними домовленість носить характер і ознаки угоди, відповідно до якої виконавець бере на себе обов’я­зок позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити чи не вчинити на користь виконавця певні дії. Крім того, замовник завжди зацікавлений у по­збавленні потерпілого життя, зацікавленість же виконавця у цьому (звісно, до надходження і прийняття замовлення) відсутня або ж недостатня для того, щоб самостійно викликати у нього рішучість вчинити вбивство. Після прий­няття замовлення виконавець розглядає вбивство лише як засіб одержання тих вигод, які йому були обіцяні чи малися на увазі під час надходження та прийняття замовлення.

З суб’єктивної точки зору замовника характеризуються також прямим умислом — замовляючи вбивство, він усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій і бажає настання шкідливих наслідків (смерті потерпілого) від дій особи, якій адресується замовлення.

Щодо мотиву дій замовника, то він з мотивом дій виконавця не збігаєть­ся, замовник, замовляючи вбивство, керується власними мотивами і метою, про які виконавець може і не знати. За вивченими справами замовники та­кож керувалися переважно корисливими мотивами — бажанням заволодіти будинком чи квартирою, уникнути розділу спільно нажитого майна, усунути конкурента у підприємницькій діяльності тощо.

У зв’язку з цим постає питання: керуючим чиїм корисливим мотивом — замовника чи виконавця — дії першого отримують кваліфікацію за п. «а» ст. 93 КК.

Це питання може набути принципового значення у випадках, коли замо­вник керується корисливими, а виконавець — якимись іншими, некорисли­вими мотивами. Вважаємо, що під час його вирішення слід керуватись на­ступним. За загальним правилом корисливий мотив впливає на кваліфіка­цію лише у випадках, коли він згадується у нормі Особливої частини КК як кваліфікуючої ознаки; в решті випадків він відповідно до ст. 41 КК може бу­ти врахований як обставина, що обтяжує відповідальність. Закон передбачає підвищену відповідальність за умисне вбивство з користі, а не за замовлення з користі умисного вбивства. Відтак замовник повинен нести відповідаль­ність за п. «а» ст. 93 КК (з посиланням на відповідну частину ст. 19 КК) ли­ше тоді, коли він схилив виконавця до вчинення вбивства з корисних моти­вів. Якщо ж виконавець вчиняє вбивство не з користі, наявність у замовника корисливого мотиву може бути враховано лише під час призначення йому покарання або, за наявності до того підстав, додатково кваліфіковано за від­повідними статтями КК (наприклад, за ч. 1 ст. 17 і 143 КК)^[16].

Така позиція має підтримку і з боку науковців. С. Тарарухін, наприклад, відзначає: «Мотиви н целн преступлення у пособннка могут отлнчаться от мотнвацни нсполннтеля. Однако зто не нмеет самостоятельного правового значення, поскольку квадификацня определяется тем, чему он способствовал, а не тем, чем руководствовался. Его сознаннем охвативаается характер совершаемого преступлення, в том чнсле мотиви н целн действнй, хотя би в общих чертах, так как иначе утрачивается смисл соучастия»^[17].

Правильно з цієї точки зору, на нашу думку, вирішено Вінницьким об­ласним судом справу щодо М. Вона, бажаючи помстнтнся своєму чоловікові Л. за те, що він зловживав спиртними напоями, ображав та принижував її, до­мовилася через посередника з Д., що той уб’є Л. та пообіцяла йому 1000 дол. США. Д. замовлення виконав. Суд кваліфікував дії Д. за пунктами «а» та «и» (а також п. «і», який касаційна інстанція виключила) ст. 93 КК. Дії ж М. ква­ліфіковано за ч.4 і ч. 6 ст. 19та пунктами «а» та «и» ст. 93 КК як замовлення і організація умисного вбивства, яке Д. учинив на замовлення та з користі. В касаційній скарзі правильність такої кваліфікації оспорювалася. Спростову­ючи ці доводи, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду Укра­їни вказала, що замовлення вбивства, яке виконавець повинен був учинити із користі, повинно кваліфікуватися за відповідною частиною ст. 19 і пунк­тами «а» та «и» ст. 93 КК незалежно від того, переслідував чи ні замовник власні корисливі цілі.

Зважаючи на згадані суб’єктивні та об’єктивні властивості замовлення на вбивство органи попереднього слідства під час пред’явлення обвинувачен­ня, а суди — у вироку повинні розкривати зміст замовлення.

Слід зазначити, що єдиної точки зору щодо питання про можливість ква­ліфікації умисних вбивств за кількома пунктами ст. 93 КК, що як обтяжуючі обставини передбачають мотив злочину, у юридичній літературі немає^[18]. Ра­зом з тим є загальноприйнятою точка зору про те, що всякий умисний зло­чин, зокрема вбивство, може бути вчинено з декількох мотивів, якщо вони не суперечать один одному^[19].

Зважаючи на те, що ні стара, ні нова редакція вказаного пункту потреб практики не задовольняє, вважаємо за необхідне ще раз звернутися до цієї проблеми та внести до п. 20 такі зміни, які б залежно від конкретних обста­вин справи дозволяли кваліфікувати дії винних за кількома пунктами ст. 93 КК, якими як обтяжуючими обставинами передбачено мотив злочину, або ж орієнтували суди на те, що вони у таких випадках повинні кваліфікувати дії винних, виходячи з основного, домінуючого мотиву^[20].

Виникає також ряд питань, пов’язаних з кваліфікацією дій замовника у випадках, коли злочинний результат (позбавлення потерпілого життя) з тих чи інших причин не настав.

Перш за все це стосується випадків, коли особа, яка бажає заподіяння смерті потерпілого, вчиняє певні дії з метою замовити вбивство, але особа, до якої вона звернулася, відмовляється вчинити його.

А у випадках, коли замовлення відбулося, тобто коли виконавець взяв на себе обов’язок позбавити життя потерпілого, але з незалежних від його волі причин умисел на вбивство не довів до кінця, дії замовника повинні ква­ліфікуватися як співучасть у вчиненні цього злочину за статтями 17, 19 та відповідними пунктами (зокрема п. «и») ст. 93 КК.

Умисне вбивство, вчинене за попереднім зговором групою осіб

Визнання підвищеної суспільної небезпечності умисного вбивства, вчи­неного за попереднім зговором групою осіб, зумовлено тим, що під час гру­пового здійснення злочину інтересам суспільства заподіюється, як правило, більша шкода, ніж злочином, учиненим однією особою. Підсумовуючи свої дії, підтримуючи один одного інтелектуально, діючі групою, злочинці одер­жують можливість вчинити такі посягання, які одному не під силу.

Зміст цієї кваліфікуючої ознаки законом також не визначено. В одній із своїх постанов^[21] Пленум Верховного Суду України відзначає, що злочин слід кваліфікувати як здійснений за попереднім зговором групою осіб тоді, коли у його вчиненні брали участь за домовленістю як співучасниками дві і біль­ше особи.

Злочинна група, таким чином, є тоді, коли хоча б дві діючі спільно особи безпосередньо виконують об’єктивну сторону злочину. їхні дії у одних випа­дках можуть бути майже однаковими, а в інших суттєво відрізнятися, збігаю­чись лише за своєю спрямованістю. Останнє характерно для випадків розпо­ділу ролей під час вчинення групового вбивства. Для правової оцінки вчине­ного це не має значення, оскільки закон (ст. 19 КК) усіх таких осіб визнає виконавцями й установлює рівну відповідальність.

Зі сказаного випливає, що ні організатор вбивства, ні підмовник, ні по- собник за п. «ї» ст. 93 КК відповідальність нести не можуть.

Відповідно і дії виконавця, навіть якщо він перебував зі згаданими осо­бами в зговорі на вбивство, не можуть кваліфікуватися за цим пунктом ст. 93 КК. Суди, однак, під час вирішення таких справ щодо цього питання допус­кають помилки.

С-в вирішив усунути напарника із підприємницької діяльності. Він під­мовив А., а той у свою чергу — Б. до побиття М. А. також одержав від С. як плату за насильницькі дії щодо М. 200 дол. США, із яких 100 передав Б. Пізні­ше за ініціативою С-ва вони втрьох вирішили вбити М. Б. домовився з С-м, що злочин вчинить він та К, з яким про це домовився С-в. Б., С-м та К. спіль­ними діями вбили М.

Обґрунтовуючи кваліфікацію дій С-ва та А. за ст. 19 і п. «1» ст. 93, вка­зав, що С-в виконав роль організатора та підмовника у вбивстві, зробив на це замовлення, свої дії вчинив у групі, А. виконав роль підмовника у вбивстві

М. і свої дії вчинив у групі. Таким чином факт перебування організатора та підмовника С-ва і підмовника А. у попередньому зговорі з виконавцями на вбивство потерпілого суд розцінив як вчинення вбивства за попереднім зго­вором групою осіб, що є неправильним. (Дії С-ва та А. дійсно потрібно бу­ло кваліфікувати за ст. 19 і п. «1» ст. 93 КК, але виходячи не з цих підстав, а з того, що вони були співучасниками злочину, вчиненого за попереднім зго­вором Б. та К.).

Проте найбільші труднощі виникають тоді, коли дії співвнконавця за своїм обсягом та характером близькі до пособннцтва, а дії пособннка нагаду­ють дії співучасника. Іншими словами у кожній подібній справі суд надзви­чайно чітко повинен визначитися з питанням, коли сприяння вбивству пере­стає бути пособннцтвом і стає співучастю, які дії сприяючої злочину особи знаходяться в межах об’єктивної сторони злочину, а які знаходяться за ци­ми межами. Саме під час вирішення цих питань суди допускають найбільше помилок.

Співучасть (зокрема у вбивстві) не вимагає обов’язкового виконання кожним співучасником усього обсягу об’єктивної сторони злочину, дії кож­ного з них можуть бути недостатніми для досягнення злочинного результату і лише в сукупності вони цей результат породжують. Вивчення конкретних справ показало, що до співучасті під час вбивства, вчинюваного за попереднім зговором групою осіб, суди відносили застосування насильства на початку нападу на потерпілого, що до смерті не призвело, але через що потерпілий втратив свідомість і його добив другий співучасник, утримання потерпіло­го за руки під час нанесення іншим співучасником ударів з метою заподіян­ня смерті, позбавлення потерпілого можливості чинити опір шляхом зв’я­зування.

Можна, однак, зазначити, що у судовій практиці спостерігається тенден­ція, згідно з якою співучасника визнаються тільки особи, які вчиняли певні дії, перш за все насильницькі, щодо потерпілого.

На нашу думку, така практика не зовсім відповідає змісту п. «і» ст. 93 КК. Лише у разі несподіваного нападу на потерпілого смерть йому може бу­ти заподіяна одним чи декількома ударами, що (при деякому спрощеному під­ході до цього питання) й є об’єктивною стороною вбивства.

Під час відкритого вбивства (коли потерпілий усвідомлює характер і зна­чення вчинюваних щодо нього дій, а так само коли це усвідомлюють інші особи), умисел на вбивство може бути виконаний шляхом виконання знач­но більшого обсягу дій — крім дій, спрямованих на безпосереднє заподіяння смерті, учасники групи повинні долати певні перепони (виламати двері, утри­мати особу, яка намагається чи може допомогти жертві, тощо), спостерігати за обстановкою з метою не дати можливості кому-небудь зашкодити дове­денню умислу до кінця, долати (психічно чи фізично) опір потерпілого, утри­мувати жертву, на місці вчинення злочину передати у потрібний момент зброю і т. ін. Учасники групи, які діють з метою позбавлення потерпілого жит­тя, усвідомлюють весь обсяг цих дій як такий, що необхідно виконати для досягнення поставленої мети, що без виконання сукупності цих дій вони не зможуть досягти злочинного результату, що невиконання якоїсь частини цих дій (навіть якщо вони безпосередньо не пов’язані з насильством щодо потер­пілого) одним із учасників групи не дасть можливості іншим учасникам гру­пи вчинити задумане або суттєво це ускладнити. Відтак, весь цей обсяг усві­домлюється ними як об’єктивна сторона вбивства. До того ж для досягнення спільного умислу не принципово, хто з учасників яку роль буде виконувати, головне, щоб дії кожного з них були невід’ємною складовою загального обся­гу дій, який вчиняється задля досягнення поставленої мети.

Таким чином, до об’єктивної сторони вбивства, вчинюваного за попе­реднім зговором групою осіб (звичайно, з оглядом на конкретні обставини справи), відносяться всі дії, які учасники групи вважали за необхідне вико­нати безпосередньо на місці вчинення злочину з метою досягнення злочин­ного результату, якщо ці дії в їх сукупності до цього результату призвели. Ви­рішальним значенням для визначення, чи є особа співучасником, є не обсяг вчинених нею дій, а їх взаємозв’язаність та взаємоузгодженість із діями ви­конавця (інших співвиконавців) і загальна їх спрямованість на заподіяння потерпілому смерті, те, що його дії у сукупності з діями іншої особи (осіб) знаходиться у причинному зв’язку зі злочинним результатом.

Слід відзначити, що саме до такого розуміння співучасті під час вчинення злочину групою осіб, яка діє за попереднім зговором, давно прийшла судова практика у справах про статеві злочини і про посягання на власність.

З огляду на сказане важливе значення має і те, що суд, викладаючи у ви­року обставини справи, повинен точно вказати, які конкретно дії, що стосу­ються об’єктивної сторони злочину, вчинив кожен зі співучасників, чи зна­ходяться вони у причинному зв’язку з наслідками злочину.

Певні питання виникають під час розгляду таких справ, коли учасники групи вступають у зговір на вбивство двох осіб, а вбивство вчиняють із роз­поділом ролей — один убиває одного потерпілого, а другий — іншого. К., ба­жаючи помститися Г. за викриття його у вчиненні іншого злочину і перешко­дити встановленню істини у справі, вирішив Г. убити. Про свій намір та мо­тиви він розповів П. і попросив допомогти йому в цьому. П. погодився. К. та­кож повідомив П., що в будинку разом з Г. знаходиться Щ. У відповідь на це П. повідомив К., що бажає розправитися з Щ. у зв’язку з тим, що той образив його матір. Вони проникли до будинку Г, розбудили Г. та Щ. і почали їх бити. К. завдавав Г. удари металевою трубою та совком по тілу і голові. П. у цей час бив кулаками і ногами у різні частини тіла. Після цього К. запропонував П. убити потерпілих, на що той погодився. Здійснюючи свої наміри, К. кухон­ним ножем завдав Г. удар у серце, що призвело до його смерті. У цей час П. іншим ножем завдав Щ. удар у обшир огруддя, що призвело до кровотечі й смерті потерпілого. Ці дії засуджених суд кваліфікував за пунктами «в», «г», «і» ст. 93 КК.

Під час вирішення справи суд виходив з того, що засуджені перебували у зговорі на вбивство двох осіб і досягли злочинного результату спільними діями. Те, що кожен із них позбавив життя одного потерпілого, на кваліфі­кацію їх дій вплинути не може, оскільки саме таким чином вони розподіли­ли свої ролі. Судова колегія з цими рішеннями суду першої інстанції пого­дилася.

Група відзначається не лише кількісним показником, але й якісним — на­явністю попереднього зговору між її учасниками, їх домовленістю щодо спіль­ного вчинення злочину. Попереднім визнається зговір, який виник до початку вчинення злочину, тобто до початку виконання дій, які відносяться до об’єк­тивної сторони злочину (а відтак не пізніше, ніж на стадії готування). Така домовленість може бути як щодо всіх обставин майбутнього злочину, так і стосовно найзагальніших питань.

Проте стосовно позбавлення життя потерпілого зговір повинен бути обов’язково (тобто учасники групи повинні мати прямий умисел на вбив­ство), інакше відповідальність за п. «і» ст. 93 КК настати не може.

Суди виходять з того, що зговір повинен виникнути до початку вико­нання дій, що входять до об’єктивної сторони вбивства, навіть якщо він ви­ник у процесі вчинення інших злочинних дій щодо того самого потерпілого. До того ж, однак, дії, що були вчинені до виникнення зговору на вбивство, повинні отримувати окрему кваліфікацію.

Умисне вбивство, вчинене організованою групою

У згаданій постанові Пленуму пропонується під організованою групою розуміти стійке об’єднання двох і більше осіб^[22], які спеціально були органі­зовані для спільної злочинної діяльності. На наявність цієї кваліфікуючої ознаки можуть, зокрема, вказувати: розроблений (хоча б у загальних рисах) і схвалений учасниками групи план злочинної діяльності або вчинення кон­кретного злочину, розподіл ролей, наявність організатора (керівника), при­криття своєї діяльності як своїми силами, так і за допомогою сторонніх осіб (зокрема і підкупом посадових осіб шляхом дачі хабарів), вербування нових членів, наявність загальних правил поведінки тощо.

Прикладом справи про умисне вбивство, вчинене організованою групою, може бути справи щодо Г., К. і Д., розглянута Вінницьким обласним судом. Ці особи в січні 1997 р. зорганізувалися в групу з метою вчинення розбійно­го нападу на С. Спочатку вони приїхали до Т. і розпитали його, чи є у С. гро­ші, золото або зброя. Встановивши, що у потерпілого є майно, яким можна заволодіти, Г, К. і Д. розробили детальний план нападу, передбачивши його час і місце, спосіб, у який вони на початковій стадії нападу увійдуть у довіру потерпілого. Реалізовуючи план, вони, озброївшись монтировкою, заздалегідь приїхали в село, де проживав потерпілий, Г. на місці як керівник групи уточ­нив деякі деталі нападу. Ввечері вони прийшли до будинку потерпілого і вста­новили, що в ньому перебуває чотири особи. Вони домовилися, що Д. обман­ним шляхом викличе С. на веранду, буде відволікати його увагу, К. із засади нападе на потерпілого і вб’є його, після чого вони вб’ють решту потерпілих. Діючи відповідно до плану та корегуючи його згідно з обставинами, Г., К. і Д. вбили С, його матір, зв’язали С. Н. та її 12-річного сина, заволоділи майном потерпілих, зґвалтували С. Н., після чого за вказівкою Г. здійснили насиль­ство щодо С. Н. та її сина з метою вбивства, сина вбили, а умисел на вбивство С. Н. не довели до кінця з причин, що не залежали від їх волі.

Цю групу суд визнав організованою (на нашу думку, цілком обґрунтова­но) і відповідно кваліфікував дії засуджених. Визнаючи групу організованою, суд послався на те, що група мала керівника в особі Г., діяла за планом, який залежно від розвитку подій постійно корегувався, перед учиненням злочину здійснили певні дії розвідувального характеру.

Додержання процесуальних норм при розслідуванні' та судовому розгляді' справ

Реалізація основних завдань судочинства значною мірою залежить від оперативності, повноти та об’єктивності попереднього розслідування в ціло­му справ. Узагальнення показало, що більшість вивчених справ розслідувані відповідно до вимог чинного кримінально-процесуального законодавства.

Разом з тим, у ході узагальнення виявлені і непоодинокі недоліки в ро­боті органів попереднього розслідування, що призвели до перекваліфікації дій винних осіб, повернення справ на додаткове розслідування чи навіть скасу­вання постановлених у таких справах вироків судами вищої ланки.

Є окремі приклади, коли органи попереднього розслідування не інкри­мінували обвинуваченим складів злочинів, передбачених пунктами «и» та «і» ст. 93 КК, незважаючи на наявність в їх діях ознак цих злочинів, що виклика­ло повернення справ для проведення додаткового розслідування.

В окремих справах такі упущення органів попереднього розслідування не виправлялися своєчасно під час розгляду судами першої інстанції, що ви­кликало необхідність перегляду вироків судами вищої ланки.

Допускаються й інші порушення кримінально-процесуального закону, за наявності яких справа підлягає поверненню для проведення додаткового роз­слідування.

Внрішуючн питання про повернення справи на додаткове розслідуван­ня, суд не має права вважати встановленими обставини, що органи розсліду­вання ще мають з’ясувати, вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обвинувачення, про достовірність чи недостовірність окремих доказів, про перевагу одних доказів над іншими.

Узагальненням виявлені непоодинокі факти, коли справи щодо окремих співучасників умисних вбивств на замовлення, організованою групою чи гру­пою осіб за попереднім зговором виділялися в окреме провадження. Як пра­вило, це було пов’язано з розшуком таких осіб. Але мали місце випадки, коли таке виділення перешкоджало подальшому вирішенню справи.

Відповідно до статей 132, 142, 223 КПК обвинувачений має право знати, в чому він обвинувачується, постанова про притягнення як обвинуваченого та обвинувальний висновок повинні відповідати вимогам цих норм закону. Недотримання органами попереднього розслідування вимог статей 132, 142 КПК може бути підставою для повернення справи на додаткове розсліду­вання.

Важлнвою гарантією об’єктивного розгляду справи та запобігання при­тягненню до кримінальної відповідальності невинних осіб є реальне забезпе­чення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист. Узагаль­ненням встановлені факти, коли недодержання під час попереднього слідства вимог закону про забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого на за­хист було причиною повернення судом справ для проведення додаткового розслідування, наприклад, мали місце в Харківському обласному суді.

Практика призначення судами покарань

Вивчення показало, що суди в переважній більшості справ про злочини призначали винним особам покарання відповідно до вимог ст. 39 КК: з ура­хуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності вчинених злочинів, даних про особи винних та обставини справи, що пом’якшують і обтяжують відповідальність.

У переважній більшості випадків суди за ці злочини призначали суворі покарання в межах санкції ст. 93 КК у вигляді позбавлення волі на тривалі строки. Більшість вироків залишено без зміни під час розгляду цих справ у Верховному Суді України у касаційному порядку.

Узагальнення практики призначення судами кримінального покарання у вигляді довічного позбавлення волі // Кримінальне судочинство в Україні: Судова практика. Злочини проти жит­тя особи (вбивства): Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 849—870

Відповідно до статей 3, 27 Конституції України людина, її життя і здо­ров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою со­ціальною цінністю. Кожна людина має невід’ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя людини.

Ці положення Конституції України відповідають загальновизнаним принципам міжнародного права, що сформульовані у Загальній Декларації прав людини, Європейській конвенції з прав людини, Міжнародному Пакті про громадянські та політичні права, і закріплюють пріоритет загальнолюд­ських цінностей та положень про заборону свавільного позбавлення людини життя.

Враховуючи наведені вище положення міжнародного права і Конститу­ції України у КК УРСР 1960 р. у 2000 р. були внесені зміни, змістом яких стало скасування виняткової міри покарання — смертної кари, і введення за­мість нього нового виду покарання — довічного позбавлення волі як найсу- ворішої, виключної форми державного примусу щодо винної особи.

Питання, пов’язані із призначенням довічного позбавлення волі, у ново­му КК України від 5 квітня 2001 р. регулюються ст. 64 цього Кодексу.

Зокрема відповідно до ч. 1 зазначеної статті довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується у ви­падках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе засто­сувати позбавлення волі на певний строк.

Згідно з ч. 2 ст. 64 КК довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постанов-лення вироку.

Отже, кримінальним законодавством визначено принципи й умови, за яких особі, яка вчинила особливо тяжкий злочин, може бути призначено кри­мінальне покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

КК України 2001 р. містить 7 складів злочинів, за вчинення яких може бути призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Це, зокре­ма, ст. 112 (посягання на життя державного чи громадського діяча), ч. 2 ст. 115 (умисне вбивство за обтяжуючих обставин), ч. 4 ст. 404 (опір начальнико­ві або примушування його до порушення службових обов’язків), ч. 2 ст. 438 (порушення законів та звичаїв війни), ч. 2 ст. 439 (застосування зброї масо­вого знищення), статті 442 (геноцид) та 443 (посягання на життя представ­ника іноземної держави).

У ході узагальнення опрацьовано статистичні дані Державної судової адміністрації України, інформації та матеріали апеляційних судів України, а також вивчено 55 кримінальних справ, у яких засудженим призначалося по­карання у вигляді довічного позбавлення волі.

Аналіз статистичних даних

Як свідчить статистика, питома вага частки засуджених, яким признача­лося кримінальне покарання у вигляді довічного позбавлення волі, в загаль­ній структурі судимості є незначною. Зокрема, відповідно до звіту за фор­мою № 6 про засуджених та вндн кримінального покарання за вироками, що набрали законної сили, частка засуджених до довічного позбавлення волі се­ред усієї кількості засуджених, за всі вндн кримінальних покарань складала у 2003 р. — 0,06% до числа усіх засуджених; у 2004 р. цей показник становив 0,01% відповідно, а в 2005 р. — 0,04%. В абсолютних цифрах у 2003 р. до до­вічного позбавлення волі було засуджено 130 осіб з 201 081 засуджених за всі види злочинів; у 2004 р. — 22 особи з 204 794 осіб; у 2005 р. — 71 особу з 176 934 засуджених за всі вндн злочинів відповідно.

Отже, тенденція до застосування кримінального покарання у вигляді до­вічного позбавлення волі є нестійкою. Щодо застосування зазначеного виду покарання у регіонах у 2005 р., найчастіше довічне позбавлення волі застосо­вується у промислових регіонах, насамперед, у Донецькій, Запорізькій обла­стях. Взагалі, враховуючи поширеність випадків застосування довічного по­збавлення волі у регіонах, довічне позбавлення волі частіше застосовується судамн східного та центрального регіону України та АР Крим. Це можна по­яснити, серед іншого, підвищеним рівнем злочинності у цих регіонах Украї­ни. Винятком можна вважати засудження 5 осіб апеляційним судом Івано- Франківської області.

Таблиця № 1

Дат про засуджених, місцє, час та обставини вчинення злочину (за вивченими кримінальними справами)

Таблиця № 2

Відомості про потерпілих

Кримінологічна характеристика засуджених Обставини вчинення злочину

Як свідчить судова практика, особи, які засуджуються до довічного по­збавлення волі, є вкрай небезпечними для суспільства, проявляють схиль­ність до вчинення злочинів та ведення злочинного способу життя, не розкая- лнся, їх подальше проживання у людському суспільстві неможливе. Перева­жна більшість цих осіб негативно, а то й украй негативно характеризується за місцем проживання й інколи — роботи. 355 вивчених справ видно, що з 64 засуджених до довічного позбавлення волі 55 осіб ніде не працювали і не навчалися.

Привертає увагу й той факт, що переважна більшість осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, в минулому притягувалася до кримінальної відповідальності. Деякі з цих осіб раніше неодноразово засуджувалися, зок­рема за умисне вбивство за обтяжуючих обставин. Із 64 осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, 38 осіб (59,4%) вже раніше засуджувалися, при­чому 31 особа — за вчинення тяжких злочинів, а 15 із них — раніше засуджу­валися неодноразово.

До того ж 11 осіб учинили злочин, за який їх було засуджено до довічно­го позбавлення волі у період умовно-дострокового звільнення від відбуван­ня покарання за попереднім вироком.

Л., засуджений вироком апеляційного суду м. Києва від 7 лютого 2005 р. за п. 6. ч. 2 ст. 115, пунктами 2, 4, 9, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 186, ч. 1 ст. 187, ч. 2 ст. 194 КК України за вбивство своєї приятельки Б. тільки за те, що вона ви­магала повернення грошового боргу, і за спалення живцем її 11-річної дочки у приміщенні дачного будинку. Він раніше засуджувався вироком Залізнич­ного районного суду м. Києва від 31 травня 2000 р. за частинами 2, 3 ст. 140, частинами 1, 2 ст. 194 КК 1960 р.

Вироком апеляційного суду м. Києва від 9 червня 2004 р. Г. і М. засу­джені за ч. 4 ст. 186, ч. 4 ст. 187, пунктами 6, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК України за вчинення вбивства 2 таксистів шляхом задушення шнурком від куртки та за­володіння їхніми автомашинами. До того ж Г. раніше вже засуджувався за вчинення тяжкого злочину до 6 років позбавленні волі і був звільнений з місць позбавлення волі відповідно до Закону України «Про амністію», М. три рази засуджувався до позбавлення волі за вчинення тяжких злочинів, а після цього вже два рази звільнявся умовно-достроково з місць позбавлення волі. Обидва засуджені характеризуються звуженістю і спрощеністю інтере­сів, направлених тільки на негайні задоволення своїх фізичних потреб у їжі й алкоголі, відсутністю сприймання критики своєї поведінки та повним ігно­руванням інтересів інших людей, елементарних умов суспільного існування. Засуджені проявили невмотнвоваиу жорстокість під час вчинення вбивства, а способом захисту обрали невизнання своєї вини і заперечення очевидних фактів та скарг на застосування щодо них незаконних методів досудового слідства. Під час розгляду кримінальної справи засуджений М. з метою захи­сту у судовому засіданні навіть учинив демонстративну спробу самогубства шляхом перерізана вен на руках.

Вироком апеляційного суду АР Крим від 1 червня 2004 р. за ч. 4 ст. 187, ч. 2 ст. 15, пунктами 1, 4, 6, 9, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 309 КК України до довіч­ного позбавлення волі засуджено Ш. З огляду на вирок суду Ш. у складі орга­нізованої групи, яку він і очолював, з особливою жорстокістю та з корисли­вих мотивів убив подружжя X. Злочини він учинив у період умовно-достро­кового звільнення від відбування покарання за попереднім вироком. Рідний брат охарактеризував Ш. як зажерливу, користолюбну, заздрісну людину, жорстоку за своєю натурою, яка нічого не бажає досягати своєю працею, а готова відняти в іншого. У судовому засіданні Ш. не розкаявся у вчиненому, а лише пошкодував, що не зміг заволодіти грошима загиблих, і звинуватив себе лише у тому, що не перевірив, чи дійсно інший член організованої групи вбив К., який вижив, що і стало причиною їх викриття.

Отже, переважна більшість осіб, які вчиняють особливо тяжкі злочини, за які вони засуджуються до довічного позбавлення волі, мають негативну характеристику. Як правило, це люди з низьким рівнем освіти, неодружені, без визначеного певного роду занять, з наявністю однієї або ряду судимос­тей, до того ж у деяких випадках — за вчинення особливо тяжких або тяжких злочинів.

Зокрема з 64 засуджених до довічного позбавлення волі 13 осіб мали не­повну середню освіту; середню освіту мали 38 осіб; ще 11 осіб мали середню спеціальну освіту і лише 2 особи — незакінчену вищу освіту.

Звертає на себе увагу той факт, що з 55 вивчених справ у 41 справі осо­би вчинили вбивство за обтяжуючих обставин у стані алкогольного сп’я­ніння.

У 45 справах злочини були вчинені у вечірній або нічний час.

Подібний соціопсихологічний портрет зазначених осіб дає підстави ствер­джувати, що вони росли й виховувалися у несприятливих умовах, як наслі­док, мають низький рівень культури, світоглядних поглядів, мають шкідливі звички, схильності (алкоголізм, наркоманія), що посилюють антисуспільну поведінку цих осіб.

Наприклад, з огляду на матеріали справи Л. (апеляційний суд Терно­пільської області), зокрема висновок стаціонарної судово-психіатричної екс­пертизи Л. з підліткового віку знаходився на обліку в інспекції у справах неповнолітніх, мав неодноразові приводи за крадіжки. Часто втікав з до­му, зі школи та бродяжив. I хоча з огляду на довідки за місцем проживання про склад сім’ї ріс у повній сім’ї, зазначені вище обставини дають підстави для висновку про те, що батьки не приділяли належної уваги вихованню сина.

Згідно з характеристикою засудженого до довічного позбавлення волі Г. (апеляційний суд Одеської області) він ріс без батька. Мати хоча і з’являлася на виклики до школи, але позитивних зрушень у поведінці сина в школі не відбулося. I в цьому випадку з високою долею вірогідності можна констату­вати неналежне виконання матір’ю своїх обов’язків з виховання сина.

Слід констатувати, що ті міри покарання, що застосовувалися до них су­дом раніше, не виправдовують своєї мети. Скоріше за все перебування у міс­цях позбавлення волі посилює негативні риси зазначених осіб. Про це свід­чать і цифрові дані. Як вже зазначалося, більшість засуджених до довічного позбавлення волі — раніше судимі, переважно за вчинення тяжких чи особ­ливо тяжких злочинів, особи.

Інколи органи внутрішніх справ не реагують на відповідні звернення гро­мадян та не ведуть роботу з громадянами, що мають схильність до вчинення злочинів, що також є причиною вчинення злочинів.

Через бездіяльність саме правоохоронних органів держави апеляційним судом Кіровоградської області у справі В., засудженого за ч. 1 ст. 115, пункта­ми 2, 4, 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК України на адресу начальника УМВС України у Кіровоградській області була винесена окрема ухвала.

З огляду на зміст цього документу Т., яка серед інших також загинула внаслідок вчинення злочину, неодноразово зверталася за допомогою до діль­ничного інспектора, однак він не вживав жодних заходів, щоб вплинути на поведінку В., посилаючись на те, що не має бензину для виїзду. До того ж по­терпіла залишала гроші на бензин, але це ні до чого не призвело.

А в справі Б., засудженого апеляційним судом Чернівецької області за пунктами «а», «г» ст. 93, ч. 3 ст. 142 КК 1960 р. до довічного позбавлення во­лі, окрему ухвалу було винесено на адресу начальника УМВС України у Че­рнівецькій області. Зокрема, в ході розгляду справи було встановлено, що Б. був засуджений за вчинення тяжких злочинів 19 квітня 2000 р. і звільнений з місць позбавлення волі умовно-достроково.

З моменту звільнення з місць позбавлення волі Б. не займався суспіль­но-корисною працею, з боку органів внутрішніх справ був відсутній належ­ний контроль за його поведінкою, що і стало умовою вчинення особливо тяжкого злочину через 6 місяців після дня звільнення з місць позбавлення волі.

Характеристика об'єктивної сторони злочинів. Питання кваліфікації

Вивчення справ показало, що суди у більшості випадків правильно за­стосовують законодавство, розглядаючи справи зазначеної категорії. Про це свідчать і дані касаційного перегляду вироків апеляційних судів, що здебіль­шого залишаються без змін.

Аналіз кримінальних справ і повідомлень апеляційних судів свідчить, що засуджені вчиняли умисне вбивство потерпілих за обтяжуючих обставин, тоб­то злочини, передбачені ч. 2 ст. 115 КК України.

Як свідчать дані у вивчених справах, найчастіше засуджені вчиняли вбивства з корисливих мотивів; інколи такі мотиви були поєднані з неприяз- неними стосунками з потерпілими. Розмір викраденого становив: у 1 спра­ві — до 500 грн; у 4 справах — від 500 до 1000 грн; від 1000 до 5000 грн — у 7 справах і ще у стількох же розмір викраденого становив 5000—10 000 грн і більше.

Вироком апеляційного суду Івано-Франківської області за ч. 4 ст. 187; пунктами 1,4, 6 ч. 2 ст. 115 КК України до довічного позбавлення волі засу­джено Г.

Його визнано винним і засуджено за те, що він у 2004 р. близько 23 год., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, з метою заволодіння майном проник у будинок, де вчинив напад на проживаючих у будинку осіб похило­го віку — подружжя М. та брата дружини — Р., у процесі якого вчинив умисне вбивство усіх трьох осіб з особливою жорстокістю та з корисливих мотивів. Після цього він заволодів майном потерпілих на суму 40 грн.

Слід відмітити те, що особи, засуджені за вчинення умисних вбивств з корисливих мотивів, як правило, знайомі із своїми жертвами. Зокрема з 105 загиблих 71 були знайомі з засудженими. Тому, вірогідно, обізнаність за­суджених про наявність у потерпілих грошей чи іншого майна і стала причи­ною виникнення в них умислу на вбивство з корисливих мотивів.

З іншого боку, значна частина вбивств учинялася на побутовому ґрун­ті — внаслідок сварок, що починалися в процесі спільного розпивання спирт­них напоїв, інколи — на ґрунті ревнощів. Зокрема 11 осіб, засуджених до до­вічного позбавлення волі, вчинили вбивство потерпілих на ґрунті неприяз­них стосунків після розпивання з ними спиртних напоїв.

Мають місце випадки вчинення умисних вбивств, поєднаних із зґвалту­ванням потерпілих, зокрема малолітніх.

Наприклад, 26 січня 2005 р. апеляційним судом Луганської області до до­вічного позбавлення волі засуджено Б. за ч. 1 ст. 263, ч. 3 ст. 153, ч. 4 ст. 154, пунктамн 2, 10 ч. 2 ст. 115 КК.

Б. визнано винним у тому, що у ніч з 14 на 15 серпня 2004 р., перебува­ючи у стані алкогольного сп’яніння, він завів у закинутий сарай малолітню П. (1999 р. н.) й із застосуванням фізичного насильства здійснив з нею при­родний статевий акт та задовольнив свою пристрасть неприродним спосо­бом, заподіявши потерпілій тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для здо­ров’я в момент заподіяння. Після цього, маючи умисел на умисне вбивство потерпілої, здавив руками її шию, внаслідок чого сталася смерть малоліт­ньої П.

Практика призначення покарання

Вивчення справ показало, що суди переважно виважено підходять до питань призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Моти­вуючи призначення покарання саме у вигляді довічного позбавлення волі, суди враховують як обставини справи, так і дані про особу винного. Відпо­відно до ст. 64 КК України довічне позбавлення волі застосовується тоді, коли суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Однак юридичних критеріїв визначення неможливості застосувати позбав­лення волі на певний строк кримінальний закон не містить. Це питання ви­рішується, виходячи із загальних засад призначення покарання, визначених ст. 65 КК України, а також з урахуванням обставин справи і даних про особу винного. Правильною, на нашу думку, є практика тих судів, котрі призна­чають вказаний вид кримінального покарання з урахуванням таких даних, як наявність судимостей в особи, зокрема за вчинення тяжких насильниць­ких злочинів, з урахуванням негативних характеристик з місця проживан­ня, що, в свою чергу, свідчить про небажання особи стати на шлях виправ­лення і, як наслідок, нехтування загальнолюдськими цінностями, зокрема, життям іншої людини.

Зокрема вироком апеляційного суду Рівненської області засуджені Я. та Ш. — кожен за пунктами 4, 12 ч. 2 ст. 115 КК України. Обираючи Я. покарання у вигляді довічного позбавлення волі, суд у вироку послався на те, що він ра­ніше неодноразово засуджувався, зокрема у 1995 р. — зач. 2 ст. 141 КК Украї­ни 1960 р., у 1999 р. — за ч. 3 ст. 101 того самого Кодексу, негативно характе­ризується, не працює, злочин вчинив через 4 місяці після умовно-достроково­го звільнення з місць позбавлення волі. З цим вироком погодилась і колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, залишаючи вирок щодо Я. без змін, а касаційну скаргу його адвоката — без задоволення.

Правильною також є практика тих судів, що, призначаючи зазначений вид кримінального покарання, враховують обставини вчиненого злочину, зокрема його спосіб, кількість загиблих осіб, вік осіб, які загинули, тощо. У цьому разі суди цілком обґрунтовано вважають, що навіть з урахуванням позитивних характеристик винних осіб спосіб вчинення злочину (наприклад, спалювання живцем людини), кількість загиблих внаслідок злочину (дві чи більше осіб) самі по собі є достатньою підставою вважати, що такі особи та­кож свідомо вчинили акт вбивства, нехтуючи найвищою соціальною цінні­стю людини — її життям, а тому вони є особливо небезпечними для суспіль­ства.

Так, апеляційним судом Херсонської області було засуджено М., Є. за пунктами 1,4, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України. Обираючи М. покарання у вигля­ді довічного позбавлення волі, суд обґрунтовано врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину (М. із Є. спалили живими двох жінок, одна з яких — по­хилого віку) та вчинення злочину щодо особи похилого віку.

Водночас, як свідчить касаційна практика, суди ще допускають помилки під час призначення покарання.

Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, призначаючи покарання, треба враховувати роль кожного зі співучас­ників, якщо злочин вчинено групою осіб.

Однак, призначаючи Е., засудженому за пунктами 1, 4, 9,12 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 189 КК України покарання у вигляді довічного позбавлення волі, апеляційний суд Рівненської області не врахував, хоча у вироку зазна­чив, що смерть потерпілих С. та З. настала від асфіксії і що задушив їх не Г., а інша особа — Д. Г., домовившись із Д. про умисне вбивство потерпілих з ме­тою приховати вимагання, будучи об’єднаним із ним єдиним умислом, ви­конав свою частину дій, які він та Д. вважали необхідними для реалізації їх спільного умислу.

Враховуючи, що за таких обставин роль Г. у вчиненні вбивства була менш активною, касаційна інстанція Верховного Суду України виправила цю по­милку апеляційного суду, змінивши вирок апеляційного суду Рівненської області та пом’якшивши Г. покарання за пунктами 1, 4, 9, 12 ч. 2 ст. 115 КК України до 15 років позбавлення волі.

Змінюючи вирок апеляційного суду Хмельницької області від 13 лип­ня 2004 р., яким К. засуджено за ч. 3 ст. 357, ч. 1 ст. 358, пунктами 4, 12 ч. 2 ст. 115 КК України до довічного позбавлення волі, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України виходила, зокрема, з того, що з огляду на матеріали справи найбільш активним під час вчинен­ня умисного вбивства потерпілого С. був засуджений вироком апеляційного суду Хмельницької області від 7 червня 2002 р. до довічного позбавлення во­лі Р. Саме він облив бензином потерпілого і підпалив його.

Враховуючи менш активну роль К. під час вчинення цього злочину, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни змінила вирок щодо нього, призначивши йому покарання у вигляді 15 ро­ків позбавлення волі за законами, за якими К. було засуджено апеляційним судом.

Змінено і вирок апеляційного суду Волинської області, яким засудже­но Н. зач. 1 ст. 121, ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 289, ч. 2 ст. 263, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України до довічного позбавлення волі. Призначаючи остаточне покарання за сукупністю злочинів Н., колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України виходила з того, що з урахуванням да­них про особу винного покарання у вигляді довічного позбавлення волі є занадто суворим. Зокрема колегія суддів врахувала, ще засуджений моло­дий за віком, раніше не судимий, за місцем свого проживання характеризу­ється позитивно, виховувався у багатодітній сім’ї, щиро розкаявся у вчине­ному й сприяв розкриттю злочину. Апеляційний суд хоча і зазначив ці об­ставини у вироку, однак не врахував їх під час призначення кримінального покарання.

Таким чином, основними причинами зміни вироків апеляційних судів є недостатнє врахування ними під час призначення покарання обставин вчи­ненню злочину, зокрема ролі, ступеню участі кожного з учасників злочину та даних про особу винного.

Огляд касаційної практики Верховного Суду України

Практично всі вироки апеляційних судів, якими особи засуджуються до довічного позбавлення волі, оскаржуються у Верховному Суді України.

Таблиця № 3

Дані про перегляд Верховним Судом України вироків, якими осіб засуджено до довічного позбавлення волі (за 2004—2005 рр. за КК України 1960 р. та 2001 р.)

Таблиця № 4

Дані про кількість засуджених до довічного позбавлення волі, які оскаржували вироки у касаційному порядку (за вивченими справами)

Отже, із цієї таблиці видно, що майже половина засуджених до довічно­го позбавлення волі не згодна з кваліфікацією дій судом першої інстанції або вважає, що висновки суду суперечать фактичним обставинам справи.

Значна частина засуджених, подаючи касаційні скарги на вироки, зазна­чають, що вони обмовили себе під тиском працівників міліції, які застосо­вували до них незаконні методи ведення досудового слідства. 358 осіб, які подали касаційні скарги до Верховного Суду України, 19 осіб або 33% за­значили про те, що до них застосовувалося насильство з боку правоохорон­них органів.

Слід звернути увагу й на те, що у деяких справах під час розгляду спра­ви в суді першої інстанції підсудні визнавали свою вину у вчиненні злочину і давали в судовому засіданні покази, котрі узгоджувалися із тими, що вони давали на досудовому слідстві, і лише після закінчення судового розгляду справи, коли їм було призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, вони, подаючи скарги до Верховного Суду України, не визнавали своєї вини, мотивуючи це тиском з боку працівників міліції.

Наприклад, згідно з матеріалами справи Г., засудженого вироком апеля­ційного суду Одеської області від 25 лютого 2005 р. за ч. 2 ст. 263, ч. 1 ст. 185, ч. 4 ст. 152, пунктами 9, 10, 13 ч. 2 ст. 115 КК України до довічного позбав­лення волі, Г. у судовому засіданні визнав себе винним у вчиненні злочинів, відмовився давати суду показання, але підтвердив ті покази, які він давав під час провадження досудового слідства. А у своїй касаційній скарзі він уже по­рушив питання про закриття кримінальної справи щодо нього, мотивуючи це тим, що покази він давав через застосування до нього незаконних методів ведення досудового слідства.

Оцінюючи цей довід, касаційна інстанція Верховного Суду України за­значила, що оскільки допити та інші слідчі дії щодо Г. проводилися у присут­ності захисника і понятих, а зауважень, заяв чи доповнень з приводу застосу­вання незаконних методів слідства від нього не надходило, ці доводи є наду­маними і такими, що суперечать матеріалам справи.

Аналогічні доводи висував у своїй касаційній скарзі й А., якого було за­суджено вироком апеляційного суду Полтавської області від 23 вересня 2004 р. за ч. 4 ст. 187, пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115 КК України до довічного позбавлення волі. У цьому випадку колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України, перевіривши матеріали справи, визнала необ­грунтованими доводи засудженого про те, що до нього застосовувалися неза­конні методи ведення досудового слідства, оскільки визнавальні покази він давав у присутності захисника і не заявляв про застосування до нього тиску з боку органів досудового слідства. Він під час судового розгляду справи та­кож визнав свою вину у вчиненні інкримінованих йому злочинів.

Таким чином, ці доводи належно перевіряються як Верховним Судом України, так і судами першої інстанції, що розглядають справи, і не знахо­дять свого підтвердження.

Аналіз причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів

Важливе значення має питання дослідження причин і умов, що сприя­ють вчиненню тяжких насильницьких злочинів. Вивчення справ показало, що 55 засуджених до довічного позбавлення волі осіб ніде не працювали і не навчалися. Певною мірою це можна пояснити рівнем безробіття, подорож­чанням життя. Зазначені чинники призводять до того, що людина не завжди має можливість реалізувати себе у суспільному житті. З іншого боку, деякі з засуджених до довічного позбавлення волі осіб росли й виховувалися у не­сприятливих умовах чи неповних сім’ях. Відсутність належної уваги з боку батьків, байдуже, а то й негативне ставлення їх до своїх дітей, зловживання спиртними напоями, як правило, призводить до того, що дитина отримує мо­ральну травму і, стаючи дорослою, нерідко не має можливості знайти себе у нормальному повноцінному суспільному житті, що безумовно є причиною вчинення тяжких насильницьких злочинів.

Серйозною проблемою у цьому контексті є контроль держави за пост- кримінальною поведінкою особи, яка вчинила злочин. Як показує практика, зі сторони органів внутрішніх справ, органів кримінально-виконавчих інспек­цій робота із засудженими, які відбули кримінальне покарання, практично проводиться ще недостатньо, а інколи й зовсім не ведеться. Про це свідчить, зокрема, їх негативна посткримінальна поведінка. Крім того, з огляду на окремі ухвали судів та подань слідчих прокуратури про усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів, органи внутрішніх справ нерідко не вживали жодних заходів з профілактики злочинів з особами, які раніше за­суджувалися або негативно характеризуються за місцем проживання. Як вже зазначалося, з 64 осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, 38 (59,4%) раніше засуджувалися, до того ж 31 особу засуджували за вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів. Слід відмітити й те, що 11 осіб (17,2%) вчи­нили злочин у період умовно-дострокового звільнення від відбування по­карання.

Таким чином, слід констатувати, що органи внутрішніх справ не приді­ляють належної уваги роботі із соціально неблагополучним контингентом осіб з метою профілактики й попередження правопорушень і не вживають відпо­відних заходів, подекуди навіть у тих випадках, коли до них звертаються гро­мадяни. За таких обставин можна говорити про те, що органи внутрішніх справ недостатньо ефективно виконують вимоги ст. 10 Закону України «Про міліцію», зокрема щодо проведення профілактичної роботи серед осіб, схиль­них до вчинення злочинів, здійснення адміністративного догляду за особа­ми, щодо яких його встановлено, а також контролю за засудженими до кри­мінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.

Наведене свідчить про необхідність здійснення реформ як у державі та суспільстві, так і в пенітенціарній системі. На наш погляд, метою діяльності цієї системи має бути виправлення засудженого як логічний, закономірний та очікуваний результат кримінального покарання. Якщо цієї мети не досяг­нуто, кримінальне покарання втрачає свій сенс, оскільки його головні ознаки та мета, визначені ст. 65 КК, — необхідність і достатність для виправлення особи й попередження нових злочинів — відсутні.

З іншого боку суди, що розглядають справи, не завжди реагують на при­чини й умови вчинення злочину окремими ухвалами. З 55 вивчених справ ли­ше у 2 справах такі ухвали були винесені саме у зв’язку з причинами та умо­вами, що сприяли вчиненню злочинів. На нашу думку, така ситуація потре­бує виправлення. Суд, виявивши причини й умови, що сприяли вчиненню злочинів, повинен відповідно до ст. 23 КПК прореагувати на них окремою ухвалою.

Висновки та пропозиції

Практика свідчить про виваженість підходу судів під час призначення по­карання у вигляді довічного позбавлення волі особам, засудженим за вчинен­ня особливо тяжких насильницьких злочинів. У вироках вони наводять до­статньо переконливі аргументи на обґрунтування саме цього виду криміналь­ного покарання.

Згідно з даними, надісланими до Верховного Суду України апеляцій­ними судами, спірних та проблемних питань застосування покарання у ви­гляді довічного позбавлення волі в судах не виникало. Отже, є підстави кон­статувати, що питання застосування відповідного законодавства досить по­вно роз’яснені у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003  р. №2.

Довічне позбавлення волі як акт правосуддя — це реакція держави на най­тяжчий злочин, що може скоїти людина, — вбивство за обтяжуючих обста­вин. Такий вид покарання є практично в усіх кримінальних кодексах розви­нених країн Європи та світу. Принциповою відмінністю довічного позбав­лення волі від смертної кари є можливість виправлення судової помилки; при цьому особа має реальну можливість отримати прижиттєву сатисфакцію з від­шкодуванням шкоди, завданої незаконним засудженням.

Значна частина осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, не вва­жає себе винними у вчиненні злочинів, або якщо і вважає, то, як правило, не розкаюється у вчиненні вбивств. Єдине, що дійсно турбує цих осіб, — це те, що вони назавжди позбавлені волі, тобто власна доля. Мабуть, цим можна пояснити те, що, захищаючись від пред’явленого обвинувачення і подаючи касаційні скарги до Верховного Суду України, значна частина цих осіб вчи­няє цей захист шляхом невизнання своєї вини, посиланням на застосуван­ня до них незаконних методів досудового слідства. Ці доводи завжди належ­но перевіряються і, як правило, спростовуються, оскільки у всіх перевірених Верховним Судом України справах під час проведення слідчих дій залучали­ся професійні захисники. Отже, ці люди навіть після вчиненого намагаються будь-якою (з урахуванням їх становища) ціною уникнути відповідальності за вчинене.

Найтяжчим злочином, незважаючи на політичний устрій держави, її со­ціально-економічне становище і т. ін., завжди є вбивство людини. Про це свід­чить і ст. 3 Конституції України, відповідно до якої людина, її життя і здо­ров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні най­вищою соціальною цінністю. Проголосивши зазначені положення, держава фактично взяла на себе зобов’язання гарантувати їх. Відповідно до ч. 2 тієї самої статті Конституції права і свободи людини та їх гаранти визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед люди­ною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Кримінально-правовий аспект наведених положень Конституції Украї­ни характеризується встановленням конкретного виду й міри юридичної від­повідальності не тільки з точки зору доцільності, а й із співвідношення міри відповідальності з учиненим злочином. Саме тому, якщо людину було умисно вбито, до вбивці застосовується позбавлення волі на тривалий строк. Однак, якщо вбито двох чи більше осіб, або це зроблено з корисливих мотивів, або з особливою жорстокістю — це свідчить про відверте нехтування особою: не тільки окремо взятим людським життям, а й суспільними цінностями взагалі. Невідворотність наслідків (загибель людини) на фоні обтяжуючих обставин викликає необхідність застосування до винного таких наслідків, які б спів­відносилися зі вчиненим діянням.

Держава має відповідати перед людиною, зокрема потерпілим, який на­завжди втратив близьку людину, що завдало йому моральних страждань, за свою діяльність, зокрема за те, як покарано злочинця, чи співвідноситься по­карання зі ступенем тяжкості вчиненого. I це, з огляду на наведене, не пови­нно стосуватися таких питань, як, наприклад, фінансова доцільність утриман­ня злочинця довічно.

Виходячи саме з цього, на нашу думку, потребує посиленої уваги питан­ня про подальше реформування пенітенціарної системи та удосконалення роботи органів внутрішніх справ. Як свідчить практика, органи внутрішніх справ не завжди ефективно ведуть роботу із соціально неблагополучним кон­тингентом осіб, не завжди оперативно реагують на відповідні звернення гро­мадян, що надалі також стає підґрунтям для вчинення тяжких насильницьких злочинів.

Разом з тим, законодавство щодо призначення покарання у вигляді до­вічного позбавлення волі також потребує удосконалення. Так, це покаран­ня призначається за вчинення вбивства як однієї особи, так і кількох, навіть кількох десятків осіб. У зв’язку з цим є необхідність збільшити максималь­ний строк призначення покарання у вигляді позбавлення волі як під час при­значенні покарань за певні види злочинів, так і під час призначення пока­рань за їх сукупністю. У цьому випадку певній частині засуджених це пока­рання могло бути призначено не у вигляді довічного позбавленні волі, а як великий строк позбавлення волі. Це дало б змогу належно врахувати сту­пінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та всі пом’якшуючі та об­тяжуючі обставини.

Отже, з урахуванням наведеного, вважаємо, що на сьогоднішній день по­рушувати питання про доцільність існування в Україні такого виду криміна­льного покарання, як довічне позбавлення волі, не можна, навпаки, слід по­рушити питання про посилення відповідальності за вбивство людини. Адже необхідно дбати про захист прав не тільки підсудних чи засуджених, а й по­терпілих, для чого власне й функціонує держава та 'її органи.

Але найприорітетнішими напрямами має стати діяльність держави з по­передження вчинення злочинів. Заходи, що повинні при цьому вживатися, мають бути спрямовані на подолання правового нігілізму, що панує в суспіль­стві. Такими заходами має стати реформування пенітенціарної системи Украї­ни з тим, щоб відбування покарання у вигляді позбавлення особи волі могло реально досягти своєї мети виправлення засудженого й попередження реци­диву злочинів; запровадження комплексної системи заходів, метою яких має стати соціальна реабілітація особи, яка відбувала покарання у вигляді позбав­лення волі; посилення контролю з боку правоохоронних органів за поведін­кою осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі, тощо.

Саме усунення причин та умов, що сприяють вчиненню злочинів, дасть можливість суттєво зменшити випадки вчинення особливо тяжких насиль­ницьких злочинів, а відтак — і застосування найсуворішого виду криміналь­ного покарання — довічного позбавлення волі.

Міри кримінального покарання в 2003—2004 рр. (за вироками, що набрали законної сили)

Розгляд судами кримінальних справ про хуліганство^[23] // ВВСУ. — 2007. —№2.— С. 26—32

Хуліганство є одним із найпоширеніших правопорушень, спрямованих проти громадського порядку. Особа, яка вчинила хуліганство, посягає на су­спільні відносини, що забезпечують нормальні умови життя людей у різних сферах суспільно корисної діяльності, спокійний відпочинок і дотримання правил поведінки в суспільному житті та побуті, часто завдає шкоди особис­тим інтересам людей, їхньому здоров’ю, власності, навколишньому середови­щу тощо.

Чинним законодавством країни кримінальну відповідальність за хуліган­ство встановлено ст. 296 Кримінального кодексу України (далі — КК).

Статистичні дані з розгляду кримінальних справ про хуліганство

У 2005 р. в провадженні судів перебувало 10 175 кримінальних справ про хуліганство, що на 9,8% менше, ніж у 2004 р. Закінчено проваджен­ня у 8414 кримінальних справах цієї категорії, що становить 82,7% від тих, що перебували у провадженні. Із постановленням вироку суди розглянули 5808 справ.

Із порушенням строків, передбачених статтями 241 і 256 Кримінально- процесуального кодексу України (далі — КПК), у 2005 р. було призначено до розгляду 507 справ, що на 37,6% менше порівняно з попереднім роком. З по­рушенням строків суди призначили до попереднього розгляду 131 (201) спра­ву, а до судового розгляду — 376 (612) справ.

У 2005 р. за вироками, що набрали законної сили, засуджено 7343 (8617) особи за хуліганство, що на 14,8% менше, ніж у попередньому році. За відпо­відними частинами ст. 296 КК засуджено осіб: ч. 1 — 2770, ч. 2 — 2933, ч. 3 — 927, ч. 4 —681.

Звільнено від відбування покарання 5417 осіб, або 73,8% від числа всіх засуджених, у тому числі з випробуванням — 5037, або 68,6%.

Якість досудового слідства

На додаткове розслідування судами було повернено 427 справ, що на 14,1% менше, ніж у 2004 р. Крім того, в порядку, передбаченому ст. 2491 КПК, суди повернули прокурору для усунення істотних порушень вимог ста­тей 228—232 цього Кодексу ще 102 справи (у 2004 р. — 148). Виправдано бу­ло 17 (12) осіб, які обвинувачувалися за ст. 296 КК.

За матеріалами узагальнення виявлено факти надходження до судів справ про хуліганство, що були розслідувані однобічно й неповно, а іноді й необ’єктивно. У справах, повернених судами на додаткове розслідування, найчастіше не були встановлені час, місце, спосіб, мотиви вчинення злочин­них дій, не було притягнуто до відповідальності всіх осіб, які брали участь у вчиненні злочину, й не був з’ясований розмір завданої шкоди.

Мали місце випадки, коли суд, повертаючи справу на додаткове розслі­дування з мотивів неповноти досудового слідства, не вказував при цьому, в чому саме полягала ця неповнота і чому її не можна було усунути в судовому слідстві.

Наприклад, Жовтневий районний суд м. Харкова постановою від 2 лип­ня 2004 р. направив на додаткове розслідування кримінальну справу за обви­нуваченням Ш. В. і П. Р. у вчиненні ними злочину, відповідальність за який передбачено ч. 3 ст. 206 та ч. 2 ст. 296 КК. У постанові районний суд зазна­чив, що органу досудового слідства необхідно було відтворити обстановку та обставини події за участю допитаних у суді свідків, потерпілих та підсудних, оскільки в їхніх свідченнях були суперечності. Судова палата з криміналь­них справ Апеляційного суду Харківської області ухвалою від 26 жовтня 2004 р. цю постанову скасувала через порушення вимог ст. 281 КПК, а спра­ву повернула на новий судовий розгляд.

Під час аналізу й узагальнення справ виявлено випадки неправильної кваліфікації органами досудового слідства дій осіб, що обвинувачувались у вчиненні хуліганства.

Так, Шевченківський районний суд м. Львова, розглядаючи справу щодо обвинуваченої К. Т. за ч. 4 ст. 296 і ч. 2 ст. 263 КК за кваліфікую­чою ознакою вчинення хуліганства із застосуванням холодної зброї, вста­новив, що вилучені в підсудної нунчаку вона взяла для самозахисту і три­мала при собі в поліетиленовому пакеті. При вчиненні хуліганських дій во­на їх не застосовувала. Тому суд її дії з ч. 4 ст. 296 КК перекваліфікував на ч. 1 ст. 296 КК.

Судовий розгляд справ

Кримінально караним хуліганством визнається таке умисне грубе по­рушення громадського порядку, яке вчинене з мотивів явної неповаги до су­спільства і супроводжувалось особливою зухвалістю чи винятковим циніз­мом. Основним безпосереднім об’єктом хуліганства є громадський порядок. Його додатковим факультативним об’єктом можуть бути здоров’я особи, ав­торитет органів державної влади, громадська безпека^[24].

Громадський порядок визначається в юридичній літературі як зумовле­на закономірностями соціального розвитку система правил та інститутів, що забезпечує упорядкованість суспільних відносин і надає їм певної організа­ційної форми^[25]. Хуліганство є суспільно небезпечною дією, що грубо пору­шує громадський порядок. Зазначений у ч. 1 ст. 296 КК термін «грубе пору­шення» є оціночною категорією. Його предметний зміст залежить від конк­ретних обставин вчинення винним діяння. Такими закон визначає лише дії, якими спричинено істотну шкоду громадському порядку. Грубість порушен­ня громадського порядку слід визначати з урахуванням характеру вчинених хуліганських дій, їх наслідків, місця й тривалості їх вчинення, кількості по­терпілих від зазначених дій, їхнього віку, стану здоров’я, істотності порушен­ня їхніх інтересів або інтересів підприємств, установ, організацій. Особа, яка вчиняє хуліганські дії, грубо нехтує правилами поведінки в суспільстві.

Суди при доведенні факту вчинення хуліганства не завжди визначають зміст та ознаки «грубого порушення» громадського порядку, іноді лише ци­тують наведене визначення, не розкриваючи ознак хуліганства. Такий під­хід зумовлений тим, що поняття «грубе» є оціночною категорією, тобто не конкретизованою в законі. Але слід мати на увазі, що саме порушення гро­мадського порядку ще не свідчить про вчинення кримінально караного хулі­ганства.

Хуліганські дії можуть бути вчинені в будь-якому місці. Найчастіше це відбувається на вулицях, у парках, у місцях проведення публічних заходів й інших громадських місцях. Але наявність у діях особи ознаки хуліганства за­коном не пов’язано з його вчиненням лише в громадських місцях. Вважається, що громадський порядок може бути порушений в окремій квартирі чи кімна­ті, в безлюдному місці, у будь-який час доби, за відсутності сторонніх осіб, тобто в присутності лише потерпілого.

Мотивом грубого порушення громадського порядку є явна неповага до суспільства. При цьому явною (очевидною як для винної особи, так і для потерпілих чи оточуючих) неповагою до суспільства вважається прагнен­ня показати свою зневагу до існуючих правил і норм поведінки в суспіль­стві, самоутвердитися за рахунок приниження інших осіб, протиставити се­бе іншим громадянам, суспільству, державі. Відсутність у діях винної особи прояву явної неповаги до суспільства виключає визнання злочину хуліган­ством.

Обов’язковою ознакою хуліганства є вчинення таких умисних дій, що су­проводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом. За ознакою особливої зухвалості хуліганством може бути визнано таке грубе порушен­ня громадського порядку, яке супроводжувалося, наприклад, насильством із завданням потерпілій особі побоїв або заподіянням тілесних ушкоджень, зну­щанням над нею, знищенням чи пошкодженням майна, зривом масового захо­ду, тимчасовим припиненням нормальної діяльності установи, підприємства чи організації, руху громадського транспорту тощо, або таке, яке особа три­валий час уперто не припиняла.

Хуліганством, яке супроводжувалося винятковим цинізмом, можуть бу­ти визнані дії, поєднані з демонстративною зневагою до загальноприйнятих норм моралі, наприклад проявом безсоромності чи грубої непристойності, знущанням над хворим, дитиною, особою похилого віку або такою, яка пере­бувала у безпорадному стані, та ін.

Наприклад, Малиновський районний суд Одеської області 29 жовтня 2004 р. засудив З. О. за ч. 1 ст. 296 КК за те, що той, перебуваючи на автобус­ній зупинці у стані алкогольного сп’яніння, у присутності громадян пошко­див рекламний щит, супроводжуючи свої дії нецензурною лайкою. На заува­ження присутніх не звертав уваги. Крім того, з винятковим цинізмом біля зупинки на проїжджій частині вулиці прилюдно справив природні потреби, чим зупинив рух транспорту, а потім продовжував чіплятися до перехожих та водіїв.

Оскільки особлива зухвалість чи винятковий цинізм дій винного є озна­ками хуліганства, то в мотивувальній частині вироку суд має вказати, в яких діях винної особи чи їх наслідках виразилися зазначені ознаки злочину.

Так, Здолбунівський районний суд Рівненської області вироком від 27 січ­ня 2004 р. засудив Н. В. за ч. 1 ст. 296 КК за те, що той, перебуваючи в кафе у стані алкогольного сп’яніння, грубо порушив громадський порядок, виявля­ючи при цьому особливу зухвалість, яка полягала в тому, що під час вчинен­ня хуліганських дій було знищене і пошкоджене майно власника кафе. Суд послався у вироку на наявність двох ознак хуліганства (особлива зухвалість і винятковий цинізм), але при цьому не зазначив, які дії винного супроводжу­валися проявами виняткового цинізму.

Деякі суди часто не розрізняють поняття «особлива зухвалість» та «ви­нятковий цинізм».

Наприклад, Апеляційний суд Львівської області змінив вирок Галиць­кого районного суду м. Львова від 28 вересня 2004 р., яким Ж. В. було засу­джено за ч. 1 ст. 296 КК, і виключив вказівку суду про те, що дії засуджено­го крім особливої зухвалості супроводжувалися ще й винятковим цинізмом, оскільки такий у діях засудженого був відсутній. Нахабне поводження, буй­ство, бешкетування винного, поєднане з насильством, були помилково розці­нені судом як винятковий цинізм.

У судовій практиці виникають труднощі при розмежуванні хуліганства та злочинів проти життя і здоров’я особи. Критеріями, які можуть бути по­кладені в основу відмежування хуліганства від інших злочинів, є спрямова­ність умислу, мотиви, цілі винного та обставини вчинення ним кримінально караних дій. Дії, що супроводжувалися погрозами вбивством, завданням по­боїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім’ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, непра­вильними діями потерпілих тощо, слід кваліфікувати за статтями КК, якими передбачено відповідальність за злочини проти особи. Як хуліганство зазна­чені дії кваліфікують лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевид­ним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи ви­нятковим цинізмом.

Так, Ленінський районний суд м. Севастополя 8 квітня 2004 р. визнав винним і засудив Б. С. за ч. 1 ст. 121, ч. 4 ст. 296 КК. Маючи при собі газо­вий балончик «Терен-1» і складаний ніж, Б. С. 30 вересня 2003 р. увійшов до кімнати готелю «Україна» і декілька разів випустив струмінь газу з газо­вого балончика в обличчя З. О. Після цього заздалегідь заготовленим для заподіяння тілесних ушкоджень складаним ножем став завдавати З. О. удари у піднижньощелепову ділянку шиї. Внаслідок таких дій потерпілій було за­подіяно тяжкі тілесні ушкодження, що спричинили непоправне знівечення обличчя.

Апеляційний суд м. Севастополя погодився з кваліфікацією дій Б. С. за ч. 1 ст. 121 КК, але скасував вирок у частині його засудження за ч. 4 ст. 296 КК на підставі п. 2 ст. 6 КПК. При цьому колегія суддів дійшла обґрунтова­ного висновку, що місцевий суд, оцінюючи зібрані у справі докази обвину­вачення Б. С. в хуліганстві, не врахував таких важливих обставин, як те, що суб’єктивна сторона хуліганства характеризується навмисною формою вини і мотивом явної неповаги до суспільства. Із матеріалів справи вбачається, що Б. С. прийшов до З. О. у робочий офіс, що розташований у кімнаті готелю, з метою з’ясування особистих стосунків. Сам факт навмисного заподіяння ті­лесних ушкоджень З. О. у приміщенні за місцем 'її роботи не свідчить про на­явність у Б. С. наміру вчинити хуліганство.

При вирішенні питання про кваліфікацію дій винних осіб, які під час вчинення грубого порушення громадського порядку з мотиву явної неповаги до суспільства вчинили й інші злочини, склад яких передбачений різними статтями Особливої частини КК, судам належить виходити з положень ст. 33 цього Кодексу.

Наприклад, вироком Дніпровського районного суду м. Дніпродзержин- ська від 2 червня 2006 р. Ф. Я. засуджено за сукупністю злочинів, відпові­дальність за які передбачена ч. 1 ст. 121 і ч. 4 ст. 296 КК. Так, Ф. Я., перебуваю­чи у стані алкогольного сп’яніння біля кафе у м. Дніпродзержинську, грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, використовуючи малозначний привід, виявляючи особливу зухвалість, умис­но завдав потерпілому Д. В. удар у голову, а потім заздалегідь заготовленим для заподіяння тілесних ушкоджень ножем завдав також один удар у живіт, тобто тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіян­ня. Ухвалою Верховного Суду України від 28 листопада 2006 р. вирок зали­шено без зміни, оскільки суд правильно кваліфікував дії засудженого відпо­відно до установлених фактичних обставин справи.

Хуліганство, яке супроводжується побоями (ч. 1 ст. 126 КК) або спричи­ненням легкого тілесного ушкодження (ст. 125 КК), не потребує додаткової кваліфікації, оскільки такі дії характеризують його особливу зухвалість. Од­нак якщо в такій ситуації були вчинені злочини, які за своїми ознаками і сту­пенем тяжкості істотно відрізняються від хуліганства, має місце сукупність злочинів, що потребує кваліфікації дій за ст. 296 і відповідними статтями КК (наприклад, статтями 121, 122, ч. 2 ст. 126, статтями 127, 194, 352)^[26].

Так, поєднана з грубим порушенням громадського порядку з хулігансь­ких мотивів погроза вбивством, насильством або знищенням чи пошкоджен­ням майна щодо судді, народного засідателя чи присяжного (а також їхніх близьких родичів) у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною зі здійсненням пра­восуддя, має кваліфікуватися за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачено ч. 1 ст. 377 КК і відповідною частиною ст. 296 КК.

У разі коли хуліганські дії містять ознаки злочинів, склад яких передба­чений різними частинами ст. 296 КК, одночасна кваліфікація дій за цими час­тинами може мати місце лише за наявності реальної сукупності злочинів.

Так, дії особи, яка вчинила кілька епізодів хуліганства, перший з яких характеризувався особливою зухвалістю, другий — застосуванням зброї, а третій — опором представникові влади, належить кваліфікувати за сукупніс­тю злочинів, відповідальність за які передбачено відповідно частинами 1, 3, 4 ст. 296 КК.

Хуліганські дії, поєднані з наругою над могилою, нищенням, руйнуван­ням чи псуванням пам’яток історії або культури, необхідно кваліфікувати за сукупністю вказаних злочинів.

Наприклад, Новоодеський районний суд Миколаївської області виро­ком від 19 листопада 2004 р. засудив С. І. за ч. 2 ст. 296 КК за те, що він у гру­пі з іншою особою на огородженій території братської могили загиблих вої­нів відламав від історико-архітектурного пам’ятника Воїну-визволителю го­лову. Після цього умисно розбив два кам’яних стовпчики та секцію огорожі братської могили. Зазначені хуліганські дії підлягали додатковій кваліфіка­ції ще й за ст. 297 КК (наруга над могилою).

Дії, пов’язані з публічною наругою над Державним Прапором Украї­ни, Державним Гербом України або Державним Гімном України чи офіційно встановленим або піднятим прапором або ж гербом іноземної держави, під­лягають кваліфікації за сукупністю злочинів, якими передбачено відпові­дальність за хуліганство та наругу над державними символами.

Іншою є судова практика при кваліфікації дій винних осіб у вчиненні умисного вбивства з хуліганських мотивів. Оскільки п. 7 ч. 2 ст. 115 КК спе­ціально передбачено відповідальність за зазначений злочин, вчинене в тако­му випадку необхідно кваліфікувати лише за цією нормою.

Пленум Верховного Суду України у п. 11 постанови від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» роз’яснив судам, що як умисне вбивство з хуліганських мотивів за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК дії винного кваліфікуються, коли він позбавляє іншу осо­бу життя внаслідок явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюд­ськими правилами співжиття і нормами моралі, а так само без будь-якої при­чини чи з використанням малозначного приводу.

Якщо крім убивства з хуліганських мотивів винний вчинив ще й інші хуліганські дії, що супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, вчинене належить кваліфікувати за п. 7 ч. 2 ст. 115 і за відповід­ною частиною ст. 296 КК.

Не можна кваліфікувати як вчинене з хуліганських мотивів умисне вбив­ство під час сварки чи бійки, яку розпочав сам потерпілий, а так само з ревно­щів, помсти чи з інших мотивів, що виникли на ґрунті особистих неприязних стосунків, навіть якщо при цьому було порушено громадський порядок.

Дії, що становлять об’єктивну сторону складу умисного вбивства, вчине­ного з хуліганських мотивів, не повинні враховуватись як кваліфікуюча озна­ка при вирішенні питання про вид вчиненого при цьому хуліганства. Зокрема, використання за таких обставин фінського ножа лише для вбивства не пере­творює просте хуліганство в особливо кваліфіковане, відповідальність за яке передбачено ч. 4 ст. 296 КК^[27].

У ч. 2 ст. 296 КК передбачено нову кваліфікуючу ознаку — вчинення ху­ліганства групою осіб, тоді як у ст. 206 КК 1960 р. такої кваліфікуючої озна­ки не було. Деякі дослідники хуліганства називають «природною» ознакою вчинення його групою осіб^[28]. Так, за статистичними даними, у 2005 р. було засуджено за ч. 2 ст. 296 КК майже 3000 осіб, що становить 40,2% від загаль­ної кількості засуджених за цей вид злочину.

Хуліганство визнається вчиненим групою осіб і кваліфікується за ч. 2 ст. 296 КК, якщо у вчиненні злочинних дій брали участь декілька (два і біль­ше) виконавців — незалежно від того, яка форма співучасті (ст. 28 КК) мала місце. Кваліфікація за цією ознакою дій осіб, які вчинили злочин за поперед­ньою змовою або організованою групою, не виключає визнання цих обста­вин такими, що обтяжують покарання (п. 2 ч. 1 ст. 67 КК).

Хуліганство, вчинене групою осіб, необхідно відрізняти від групового по­рушення громадського порядку (ст. 293 КК) і від масових заворушень.

Для групового порушення громадського порядку (ст. 293 КК) характе­рне порушення значною кількістю людей порядку проведення мітингів, пі­кетувань, демонстрацій, що полягає в їх відмові звільнити певну територію чи приміщення та в ігноруванні розпоряджень представників влади чи ад­міністрації цього приміщення. Але групове порушення громадського поряд­ку (ст. 293 КК) відрізняється від хуліганства, вчиненого групою осіб (ч. 2 ст. 296 КК), відсутністю хуліганських мотивів. Тому в разі, коли групове по­рушення громадського порядку вчиняється з мотивів явної неповаги до су­спільства, відповідальність має наставати за ч. 2 ст. 296 КК.

При масових заворушеннях дії завжди вчиняються натовпом, причо­му ці дії супроводжуються погромами, підпалами, руйнуванням чого-небудь, насильницьким виселенням громадян, нерідко озброєним опором представ­никам влади. При вчиненні групового хуліганства ці ознаки відсутні, а його виконавці грубо порушують громадський порядок винятково з мотивів явної неповаги до суспільства. Відповідальність за масові заворушення несуть ор­ганізатори та активні його учасники, тоді як за групові хуліганські дії — усі учасники.

У ч. 3 ст. 296 КК передбачено відповідальність за хуліганство, визначене в перших двох частинах цієї статті, якщо воно було вчинене особою, раніше судимою за хуліганство. За ознакою вчинення хуліганства особою, рані­ше судимою за нього, дії винного кваліфікуються за ч. 3 ст. 296 КК тоді, коли він на час учинення злочину мав не зняту чи непогашену судимість хоча б за однією з частин зазначеної статті або за ч. 2 чи ч. 3 ст. 206 КК 1960 р. Хулі­ганські дії, вчинені повторно без наявності судимості за одну з них, не є під­ставою для кваліфікації вчиненого за ч. 3 ст. 296 КК, але це може бути вра­ховано при призначенні покарання як обтяжуюча обставина. Судимість за вбивство з хуліганських мотивів не є кваліфікуючою ознакою ч. 3 ст. 296 КК.

Кваліфікований вид хуліганства утворюють також хуліганські дії, пов’я­зані з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку, чи іншому громадяни­нові, який припиняв хуліганські дії (ч. 3 ст. 296 КК). Саме при кваліфікації цього виду хуліганства органи досудового слідства та суди допускають най­більше помилок.

Опір як кваліфікуюча ознака хуліганства виявляється в активній проти­дії представникові влади чи громадськості або іншим громадянам, які при­пиняли хуліганські дії, з метою позбавити зазначених осіб можливості вико­нати службовий чи громадський обов’язок з охорони громадського порядку. Опором можна вважати такі дії винного, як відштовхування, завдання по­боїв, заподіяння тілесних ушкоджень тощо. При цьому опір має бути складо­вою частиною хуліганства, мати місце у період його вчинення. Такий опір охоплюється ч. 3 ст. 296 КК як кваліфікуюча ознака передбаченого нею зло­чину, а тому не потребує додаткової кваліфікації за частинами 2, 3 ст. 342 цього Кодексу. Винятком із цього є опір, поєднаний з таким насильством, що містить ознаки ще й іншого, більш тяжкого злочину (наприклад, ст. 121, ч. 3 ст. 345 КК таін.).

У тих випадках, коли опір мав місце після припинення хуліганських дій, — як протидія затриманню, він не може бути кваліфікуючою ознакою хуліганства, і відповідальність за такі дії має наставати за сукупністю злочи­нів, склад яких передбачений відповідними частинами статей 296 і 342 КК.

Наприклад, Сихівський районний суд м. Львова вироком від 5 квітня 2004  р. засудив З. Є. за ч. 1 ст. 296 КК та ч. 2 ст. 342 КК за те, що той, перебу­ваючи у стані алкогольного сп’яніння, у приміщенні комунального підпри­ємства грубо порушив громадський порядок з мотивів явної неповаги до су­спільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, завдав декілька ударів руками в голову головному інженеру К. Б., при цьому нецензурно висловлю­вався на його адресу, а на вимогу працівника міліції припинити такі дії не ре­агував. З метою уникнути затримання З. Є. вчинив опір працівникові право­охоронного органу. Суд правильно кваліфікував дії засудженого З. Є. за су­купністю вказаних злочинів у зв’язку з тим, що опір працівникові міліції було вчинено винним після припинення ним хуліганських дій, з метою протидії його затриманню.

Деякі суди при кваліфікації дій винного за ч. 3 ст. 296 КК у вироку не формулюють свого висновку із конкретним зазначенням, у чому саме поля­гав опір представникові влади або представникові громадськості, який вико­нував обов’язки з охорони громадського порядку, чи іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії.

Наприклад, Березнівський районний суд Рівненської області вироком від 5 квітня 2004 р. визнав винним Г. М. за ч. 3 ст. 296 КК. У вироку зазначе­но, що Г. М., грубо порушуючи громадський порядок і виявляючи явну непо­вагу до суспільства, спричинив дружині тілесні ушкодження середньої тяж­кості, а доньці — легкі. Також суд визнав, що хуліганські дії Г. М. супрово­джувались опором громадянам, які їх припиняли. Але у вироку не вказано, хто із громадян припиняв хуліганські дії винного і які заходи для цього вжи­валися.

До поняття «припинення хуліганських дій» належать активні дії, напри­клад затримання, зв’язування тощо. Водночас умовляння, прохання, вимоги припинити злочин не є його припиненням, оскільки в подібному випадку припинення хуліганства залежить від прийнятого самим винним рішення, а не всупереч йому. Тому заподіяння хуліганом удару громадянину, який ви­магав припинити хуліганство, але не вживав для цього активних дій, саме по собі не свідчить про наявність розглядуваної кваліфікуючої ознаки, тоді як завдання за таких же обставин удару працівнику міліції або члену добровіль­ної народної дружини (члену громадського формування з охорони громадсь­кого порядку) має кваліфікуватися за ч. 3 ст. 296 КК за ознакою здійснення під час хуліганства опору представникові влади чи громадськості, які вико­нували обов’язки з охорони громадського порядку.

Від опору як активної протидії треба відрізняти злісну непокору. Зліс­ною непокорою, відповідальність за яку передбачено ст. 185 Кодексу про адмі­ністративні правопорушення (далі — КпАП), є відмова від виконання напо­легливих, неодноразово повторених законних вимог чи розпоряджень праців­ника міліції при виконанні ним службових обов’язків, члена громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовця у зв’яз­ку з їх участю в охороні громадського порядку або виражена у зухвалій формі, щосвідчить про явну зневагу до осіб, які охороняють громадський порядок. Відмінність опору від злісної непокори полягає в тому, що опір — це активна фізична протидія законній діяльності потерпілих, а злісна непокора — це па­сивна поведінка.

У разі коли опір представникові владі чи громадськості мав місце під час учинення дрібного хуліганства, тобто нецензурна лайка в громадських міс­цях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують гро­мадський порядок і спокій громадян, винна особа підлягає відповідно кримі­нальній (за ч. 2 чи ч. 3 ст. 342 КК) та адміністративній (за ст. 173 КпАП) від­повідальності.

Кваліфікуюча ознака хуліганства

Кваліфікуючою ознакою хуліганства, що передбачена ч. 4 ст. 296 КК, є застосування вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для заподіяння тілесних ушко­джень. Таке застосування вогнепальної або холодної зброї чи іншого предме­та полягає у фактичному їх використанні для спричинення шкоди здоров’ю та заподіяння тілесних ушкоджень, використанні бойових властивостей вог­непальної зброї, направленні такої зброї на особу, здійсненні пострілу в сто­рону потерпілого, намаганні завдати ударів ножем потерпілому, киданні но­жа з метою ураження потерпілого, приставлянні ножа (його колото-ріжучої частини) до тіла потерпілого. Ця ознака має місце лише в тих випадках, коли винний за допомогою названих предметів заподіяв чи намагався заподіяти тілесні ушкодження або коли використання цих предметів під час учинення хуліганських дій створювало реальну загрозу для життя чи здоров’я громадян.

Потрібно мати на увазі, що диспозиція ч. 4 ст. 296 КК (в редакції 2001 р.) на відміну від диспозиції ч. 3 ст. 206 КК (в редакції 1960 р.) не містить такої кваліфікуючої ознаки хуліганства, як спроба застосування вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздале­гідь заготовленого для заподіяння тілесних ушкоджень. Тому однієї погрози застосування зброї або іншого предмета, спеціально пристосованого або за­здалегідь заготовленого для зазначеної мети, навіть підкріпленої їх демон­страцією, недостатньо для кваліфікації дій за ч. 4 ст. 296 КК.

Наприклад, Апеляційний суд Чернігівської області новим вироком від 20 жовтня 2005 р., постановленим після скасування вироку Бахмацького ра­йонного суду цієї ж області, засудив І. В. за ч. 2 ст. 121 і ч. 4 ст. 296 КК та І. П. — за ч. 4 ст. 296 КК. Згідно з вироком апеляційного суду, І. В. визнано винним у тому, що він, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння та діючи спільно з батьком І. П. на літньому майданчику кафе-бару у м. Бахмачі, без­підставно й грубо порушуючи громадський порядок, з мотивів явної непова­ги до суспільства, з особливою зухвалістю вчинив хуліганські дії, які поляга­ли в тому, що ігноруючи існуючі в суспільстві правила поведінки, разом із батьком вони витягнули заздалегідь заготовлені для заподіяння тілесних ушкоджень ножі, стали ними розмахувати і кидатися на громадян, які пере­бували на літньому майданчику. Під час вчинення хуліганських дій І. П. но­жем завдав один удар в ногу громадянину М., внаслідок чого останній отри­мав тяжкі тілесні ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.

Верховний Суд України ухвалою від 7 лютого 2006 р. вирок щодо засу­дженого І. П. змінив: перекваліфікував його дії з ч. 4 на ч. 2 ст. 296 КК, оскіль­ки засуджений І. П. жодним чином не допомагав сину в заподіянні потерпі­лому тілесних ушкоджень, а лише в процесі здійснення хуліганства в групі зі своїм сином демонстрував взятий із собою ніж.

Вогнепальною зброєю вважаються пристрої заводського чи кустарного виробництва, призначені для ураження живої цілі за допомогою снаряда, що приводиться в рух енергією порохових газів чи інших спеціальних горючих сумішей. Це всі види бойової та іншої стрілецької зброї військового зразка, спортивні малокаліберні пістолети, гвинтівки, самопали, пристосовані для стрільби пороховими зарядами, газові пістолети, нарізна мисливська зброя, а також перероблена зброя, в тому числі обрізи із гладкоствольної мислив­ської зброї.

Холодною зброєю вважаються предмети, які відповідають стандартним зразкам або історично виробленим її типам зброї, чи інші предмети, що спра­вляють колючий, колото-ріжучий, рубаючий, роздроблюваний або ударний ефект (багнет, стилет, ніж, кинджал, арбалет, нунчаку, кастет тощо), конструк­тивно призначені для ураження живої цілі за допомогою м’язової сили лю­дини або механічного пристрою.

Гагарінський районний суд м. Севастополя 28 січня 2004 р. засудив за ч. 2 ст. 263 та ч. 4 ст. 296 КК М. Н., який, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння й грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної непова­ги до суспільства, діючи з хуліганських спонукань, злякав малолітнього Ф., за якого заступився дідусь Б. В. Але М. Н., продовжуючи хуліганські дії з особливою зухвалістю, кастетом завдав удар у голову Ф. О., матері малоліт­нього потерпілого, заподіявши їй рубану рану лівої вушної раковини з ушко­дженням хрящової частини.

Суд правильно визнав вчинене М. Н. хуліганством із застосуванням хо­лодної зброї ударно-роздроблюваної дії.

Іншими предметами, спеціально пристосованими для заподіяння тілес­них ушкоджень, слід вважати предмети, які пристосовані винною особою для цієї мети заздалегідь або під час учинення хуліганських дій.

Використання при вчиненні хуліганства ножів, які не належать до холод­ної зброї, інших предметів господарсько-побутового призначення, спеціаль­них засобів (гумового кийка, газових пістолета, балончика, гранати, а також пневматичної зброї, сигнальних, стартових, будівельних пістолетів, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертель­ної дії), пневматичної зброї, сигнальних, стартових, будівельних пістолетів, ракетниць, вибухових пакетів, імітаційно-піротехнічних та освітлюваних за­собів, що не містять у собі вибухових речовин і сумішей, а також інших спе­ціально пристосованих для заподіяння тілесних ушкоджень знарядь злочину є підставою для кваліфікації дій винної особи за ч. 4 ст. 296 КК не лише в тих випадках, коли вона заподіює ними тілесні ушкодження, а й тоді, коли ця особа за допомогою зазначених предметів створює реальну загрозу для жит­тя чи здоров’я громадян.

Наприклад, Гагарінський районний суд м. Севастополя 26 травня 2004 р. засудив за ч. 4 ст. 296 КК Ш. Д., який, перебуваючи у приміщенні ігрових ав­томатів ПП «Акрос», порушуючи при цьому нормальну діяльність зазначе­ного підприємства, застосував газовий пістолет, зробивши з нього п’ять по­стрілів у потерпілого Ч. А., заподіявши йому легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я.

Застосування або спроба застосування предметів, підібраних на місці злочину (цеглина, палиця), які не були спеціально пристосовані для заподі­яння тілесних ушкоджень, не дає підстав для кваліфікації дій винного за ч. 4 ст. 296 КК.

До заздалегідь заготовлених предметів, які хоч і не зазнали попередньо­го оброблення, але ще до початку хуліганства були заготовлені винним для заподіяння тілесних ушкоджень, можна віднести будь-які предмети (госпо­дарський, садовий або складаний ніж, молоток, шило, ножиці, гумовий ки­йок тощо), якими реально можна заподіяти тілесні ушкодження і які умисно й цілеспрямовано приховані чи принесені на місце вчинення злочину і були застосовані при вчиненні хуліганства. Предмети, заздалегідь заготовлені для заподіяння тілесних ушкоджень, — це такі, які за своїми об’єктивними фізи­чними властивостями не піддавалися будь-якому попередньому обробленню і залишаються у первісному вигляді, придатні для заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого.

Спеціально пристосованими для заподіяння тілесних ушкоджень нале­жать такі предмети, які можуть бути знаряддям цього злочину і були для та­ких цілей пристосовані як завчасно, так і в ході хуліганських дій (розбиті спеціально пляшка, віконне або дверне скло, зламаний більярдний кий тощо); за їх допомогою було заподіяно тілесне ушкодження потерпілому або мало місце реальне намагання його заподіяти. Предмети, спеціально пристосовані для заподіяння тілесних ушкоджень, набувають такої специфічної якості в разі їх виготовлення, повної або часткової зміни форми (заточене лезо ви­крутки), тобто предмет виготовляється чи пристосовується для зазначеної мети як у цілому, так і в будь-якій його частині. Головне, що після таких дій предмет набуває реальних властивостей, зручності та придатності для запо­діяння потерпілому тілесних ушкоджень.

Шевченківський районний суд м. Львова вироком від 22 червня 2004 р. засудив Я. С. за ч. 3 ст. 296 КК із перекваліфікацією дій з ч. 4 цієї ж статті з підстав, що ніж, яким підсудний завдавав удари, вчиняючи хуліганство, не був заздалегідь заготовлений для заподіяння тілесних ушкоджень. Апеляцій­ний суд Львівської області скасував вказаний вирок і, визнавши ніж предме­том, спеціально пристосованим для заподіяння тілесних ушкоджень, засудив Я. С. за ч. 4 ст. 296 КК.

Практика судів, відповідно до якої необхідною умовою для кваліфікації дій за ч. 4 ст. 296 КК є доведеність наявності у винного мети носіння ножа для заподіяння тілесних ушкоджень, не є правильною. По-перше, ніж має колото-ріжучі властивості і за своїм призначенням може бути використаний з будь-якою метою, у тому числі для заподіяння шкоди здоров’ю громадян шляхом завдання ударів, порізів тощо, а по-друге, встановлення наявності такої мети (виходячи з різноплановості застосування ножа) на практиці є майже неможливим, що призводить до того, що хуліганські дії із завданням потерпілим ножових поранень не одержують у суді належної правової оцін­ки, що дає можливість винній особі й за вчинення тяжкого злочину уникну­ти більш суворої відповідальності.

Зважаючи на те, що суб’єктивна сторона хуліганства характеризується умисною формою вини і мотивом явної неповаги до суспільства, правильною є практика тих судів, які хуліганські дії із застосуванням ножа для заподіян­ня тілесних ушкоджень кваліфікують за ч. 4 ст. 296 КК незалежно від мети, з якою його носила винна особа, оскільки умисел на застосування цього зна­ряддя злочину може виникнути як на стадії підготовки до хуліганства, так і безпосередньо в процесі його вчинення.

При вчиненні хуліганства групою осіб за ч. 4 ст. 296 КК можуть бути кваліфіковані дії тих його учасників, які особисто застосували зброю або ін­ший спеціально пристосований чи заздалегідь заготовлений предмет для за­подіяння тілесних ушкоджень, а також тих, які хоча самі й не застосували, але дали згоду чи в інший спосіб сприяли застосуванню зазначених знарядь іншими виконавцями такого хуліганства. Якщо під час вчинення хуліган­ських дій одним із учасників злочину були застосовані знаряддя вчинення особливо кваліфікованого хуліганства без відома інших учасників злочину, то відповідальність за ч. 4 ст. 296 КК має нести лише особа, яка застосувала зазначені знаряддя.

Вирішуючи питання про наявність у діях винної особи такої кваліфіку­ючої ознаки, як застосування при вчиненні хуліганських дій вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або зазда­легідь заготовленого для заподіяння тілесних ушкоджень, слід враховувати, що ця ознака має місце лише в тих випадках, коли винний за допомогою на­званих предметів заподіяв або намагався заподіяти тілесні ушкодження або коли їх використання у процесі хуліганських дій створювало реальну загро­зу для життя чи здоров’я громадян.

Судова практика у справах про злочини проти статевої свобо­ди та статевої недоторканості особи^[29] // ВВСУ. — 2007. — № 3. — С. 15—27

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціаль­ною цінністю. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканос­ті особи є посяганнями на особистість і пов’язані з грубими порушеннями норм суспільної моралі, тому кримінальним законодавством за їх вчинення передбачено доволі суворе покарання.

Статеві злочини характеризуються аморальністю та цинічністю дій вин­них осіб, принижують честь і гідність потерпілої особи та можуть завдати значної шкоди здоров’ю.

Надзвичайно небезпечні статеві злочини проти неповнолітніх, вони по­сягають на їх статеву недоторканість та нормальний статевий розвиток. Такі злочини часто призводять до глибоких душевних травм у потерпілих осіб, штовхають їх до аморального способу життя.

Згідно з чинним законодавством України кримінальна відповідальність за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи перед­бачена розд. ІУ Особливої частини Кримінального кодексу України (далі — КК), зокрема за: зґвалтування (ст. 152); насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153); примушування до вступу в ста­тевий зв’язок (ст. 154); статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрі­лості (ст. 155); розбещення неповнолітніх (ст. 156).

Найбільш тяжким і найпоширенішим серед злочинів проти статевої сво­боди та статевої недоторканості особи є зґвалтування.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 27 березня 1992 р. № 4 «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочи­ни» (зі змінами та доповненнями, внесеними у 1993 р. та 1997 р.; далі — по­станова Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4) надав судам роз’яснення з пи­тань застосування законодавства при розгляді справ цієї категорії.

Але із введенням у дію в 2001 р. нового КК у законодавство про відпові­дальність за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості осо­би були внесені зміни, у зв’язку з якими постанова Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4 потребує внесення відповідних доповнень. З метою надання су­дам роз’яснень з питань застосування нового законодавства про відповідаль­ність за вчинення злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи Верховним Судом України проаналізовано судову практику щодо роз­гляду справ цієї категорії, розглянутих судами в 2005 р.

Аналіз статистичних даних

За вчинення зґвалтування (ст. 152 КК) у 2005 р. суди розглянули 688 справ, що на 6,4% менше від попереднього року^[30]. З постановленням ви­року розглянуто 573 справи, закрито провадження з різних підстав у 22 спра­вах, на додаткове розслідування судами повернено прокурору 57 справ, або 8,3% від кількості розглянутих.

За вироками, що набрали законної сили, суди за зґвалтування засуди­ли осіб: у 2001 р. — 787, у 2002 р. — 727, у 2003 р. — 695, у 2004 р. — 640 та у 2005 р. — 656. У 2005 р. за ст. 152 КК засуджено три жінки. За частинами ст. 152 КК засуджено: ч. 1 — 194 особи, ч. 2 — 63, ч. 3 — 313 та ч. 4 — 86 осіб.

Привертає увагу та обставина, що абсолютна більшість засуджених за зґвал­тування осіб вчинили цей злочин у стані алкогольного сп’яніння. Так, у 2005 р. за вчинення зґвалтування у нетверезому стані засуджено 540 осіб, або 82,3% від кількості засуджених за цей вид злочину. Більше половини засуджених вчинили зґвалтування у віці від 18 до 30 років, у 2005 р. судами було засуджено 379 таких осіб, або 57,8% від числа засуджених за цей вид злочину.

Серед засуджених за зґвалтування — 380 осіб, або 57,9%, які вчинили й інші злочини, у зв’язку з цим суди призначили їм покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків

За вчинення інших злочинів проти статевої свободи та статевої недотор­каності у 2005 р. судами було засуджено за: насильницьке задоволення ста­тевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК) — 228 осіб, що на 18% менше, ніж у попередньому році; статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК) — 25 осіб, що на 30,6% менше; розбещення не­повнолітніх (ст. 156 КК) — 75, що на 12,8% менше порівняно з минулим ро­ком. У 2005 р. засуджених за примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК) не було.

Усього у 2005 р. за статтями 152—156 КК засуджено 984 особи, що на 5,5% менше від попереднього року

Якість проведення досудового слідства

Досудове слідство у справах цієї категорії в цілому провадилося з дотри­манням вимог кримінально-процесуального закону щодо всебічного, повно­го та об’єктивного розслідування справ. Органи досудового слідства викону­вали необхідні слідчі дії, що є характерними при розслідуванні таких справ, зокрема здійснювали огляд місця події, направляли на медичне обстеження потерпілих та підозрюваних, призначали проведення судово-медичних і су­дово-імунологічних експертиз підозрюваних та потерпілих.

Водночас траплялися й випадки, коли досудове слідство було проведено неповно та односторонньо, що не давало підстав для постановлення вироку. Інколи така неповнота слідства поєднувалася з істотними порушеннями ви­мог кримінально-процесуального закону, які перешкоджали суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний та обґрунтований вирок. Зазначені обставини були підставами для направлення справ на проведення додаткового розслідування.

Наприклад, при розгляді П’ятихатським районним судом Дніпропетров­ської області справи за обвинуваченням Г. за ч.4 ст. 152, ч. 2 ст. 155 КК вста­новлено допущені органами досудового слідства істотні порушення криміналь­но-процесуального закону щодо забезпечення прав неповнолітньої потерпілої особи, оскільки розслідування справи проведено без участі її законного пред­ставника і в обвинувальному висновку не вказано статтю КК, за якою обви­нувачений Г. притягувався до кримінальної відповідальності. Справу було по­вернено прокурору для усунення виявлених порушень закону.

У постанові про пред’явлення обвинувачення за вчинення зґвалтування (ст. 152 КК) та обвинувальному висновку слідчі не завжди вказували, в чому полягало фізичне насильство та погроза його застосування з боку обвинува­ченого як спосіб подолання опору потерпілої особи, що становить об’єктив­ну сторону зазначеного злочину. На ці недоліки не звертали уваги і прокуро­ри, які затверджували обвинувальні висновки.

Так, слідчий прокуратури Любешівського району Волинської області у справі за обвинуваченням Б. за ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 153 КК, пред’являючи йому обвинувачення, зазначив, що останній, застосовуючи фізичне насильство та погрозу його застосування, вступив у статеві зносини зі своєю матір’ю. Але слідчий не вказав, у чому саме виражалися фізичне насильство та погроза його застосування.

У деяких справах про злочини проти статевої свободи та статевої недо­торканості особи слідчі обмежувалися проведенням судово-медичних екс­пертиз лише потерпілих. Щодо обвинувачених такі судово-медичні дослі­дження провадились не завжди, що істотно ускладнювало перевірку заяв по­терпілих про їх зґвалтування обвинуваченими.

Так, у справі, розглянутій Євпаторійським міським судом АР Крим за об­винуваченням Б. зач. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 153КК, видно, що підозрюваний був за­триманий працівниками міліції безпосередньо після вчинення насильницьких статевих зносин із потерпілою Т. Однак судово-медичну експертизу для об­стеження підозрюваного не призначено. Зразки для проведення експертного дослідження було взято лише в потерпілої, що дало можливість Б. у судовому засіданні заперечувати свою причетність до вчинення щодо потерпілої Т. на­сильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом.

Апеляційний суд Волинської області повідомив, що майже за всіма справами, які надійшли для аналізу, слідчі порушували вимоги ч. 2 ст. 197 КПК, оскільки лише після проведення експертиз та пред’явлення цих мате­ріалів обвинувачених ознайомлювали із постановами про призначення екс­пертиз і роз’яснювали їм передбачені законом права, у тому числі просити про постановку перед експертизою додаткових питань, давати пояснення екс­пертам.

Інколи дії обвинуваченого у вчиненні статевих зносин із застосуванням фізичного насильства органи досудового слідства кваліфікували лише як за­подіяння потерпілій тілесних ушкоджень.

Наприклад, Первомайський районний суд АР Крим 20 січня 2005р. напра­вив прокурору справу за обвинуваченням М. за ч. 1 ст. 122 КК для проведення додаткового розслідування у зв’язку з неправильністю досудового слідства, яка не могла бути усунена у судовому засіданні. У цій справі було винесено поста­нову про відмову в порушенні кримінальної справи за ст. 152 КК про зґвалту­вання із застосуванням фізичного насильства до неповнолітньої Б. Заподіян­ня їй умисних середньої тяжкості тілесних ушкоджень кваліфіковано за ч. 1 ст. 122 КК. Із матеріалів справи вбачається, що заподіяння тілесних ушко­джень було засобом подолання опору потерпілої при вчиненні з нею статевих зносин із застосуванням фізичного насильства. Повторно ця справа надійшла до суду за обвинуваченням М. у вчиненні зґвалтування.

У п. 3 постанови Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4 роз’яснено про не­допустимість натуралізації в обвинувальних висновках та у вироках обста­вин вчинених статевих злочинів, що виключають їх публічне оголошення. У випадках недопустимої натуралізації опису злочинів в обвинувальних ви­сновках судам слід повертати такі справи прокурору для складання цих до­кументів відповідно до вимог ст. 230 КПК. Вирок, у якому допущено таку на­туралізацію, підлягає скасуванню як постановлений з порушенням закону. Але майже з усіх апеляційних судів надійшла інформація про випадки не­припустимої натуралізації опису в обвинувальних висновках обставин вчи­нення насильницького статевого акту як з боку органів досудового слідства, так і судів при складенні вироків.

Так, Прилуцький міськрайонний суд Чернігівської області визнав винним М. за ч. 3 ст. 152 КК та призначив йому покарання у виді семи років позбав­лення волі. М. із застосуванням фізичного насильства зґвалтував неповноліт­ню Ч. Але в обвинувальному висновку допущено неприпустиму натуралізацію опису обставин вчиненого насильницького статевого акту, яку суд відтворив у вироку. Зазначена обставина залишилася поза увагою й Апеляційного суду Чернігівської області при розгляді апеляцій на вирок. Верховний Суд України ухвалою від 28лютого 2006р. скасував цей вирок, оскільки він принижує авто­ритет цього документа, проголошеного іменем держави Україна, та виключає його публічне оголошення. Справу було направлено прокурору на нове розсліду­вання зі стадії складання нового обвинувального висновку.

Органи досудового слідства неоднаково кваліфікували дії винних осіб у разі вчинення ними зґвалтування, поєднаного з незаконним проникненням до житла потерпілої.

Наприклад, із матеріалів кримінальної справи за обвинуваченням Д. за ч. 3 ст. 152, ч. 1 ст. 162 КК вбачається, що обвинувачений незаконно проник до бу­динку, в якому проживала неповнолітня Я., де із застосуванням фізичного на­сильства зґвалтував її. Такі дії Д. органи досудового слідства правильно квалі­фікували за ч. 1 ст. 162 КК як незаконне проникнення до житла та за ч. 3 ст. 152 КК як зґвалтування неповнолітньої. Прилуцький міськрайонний суд Чернігів­ської області вироком від 10 листопада 2005 р. засудив Д. за ч. 3 ст. 152, ч. 1 ст. 162 КК до семи років позбавлення волі.

В аналогічному випадку у кримінальній справі, розглянутій 1 березня 2005р. Бердянським міськрайонним судом Запорізької області за обвинува­ченням К. зач. 1 ст. 153 КК, органи досудового слідства кваліфікували дії об­винуваченого лише за ч. 1 ст. 153 КК, хоча з матеріалів справи видно, що він шляхом вибиття вхідних дверей незаконно проник до помешкання потерпі­лої С., із застосуванням фізичного насильства вчинив щодо неї насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Такі дії К. органи досудового слідства кваліфікували лише як вчинення насильницького задово­лення статевої пристрасті неприродним способом, хоча в його діях також наявний склад злочину, передбаченого ст. 162 КК (порушення недоторканнос­ті житла).

Практика розгляду судами справ про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи

З об’єктивної сторони зґвалтування та насильницьке задоволення стате­вої пристрасті неприродним способом полягають у вчиненні винною особою вказаних дій сексуального характеру та застосуванні при цьому фізичного насильства, погрози його застосування або використанні безпорадного стану потерпілої особи. Фізичним насильством слід розуміти застосування до по­терпілої особи фізичних дій, спрямованих на подолання її опору. Внаслідок зазначених дій потерпілій особі можуть бути завдані тілесні ушкодження. Згід­но з роз’ясненнями, які містяться у п. 7 постанови Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4, заподіяння потерпілій особі легких або середньої тяжкості тілес­них ушкоджень у такому випадку не потребує додаткової кваліфікації, оскіль­ки заподіяння шкоди здоров’ю у вказаних межах є складовим елементом об’єктивної сторони зґвалтування.

Однак при розгляді справ цієї категорії суди не завжди дотримуються за­значених роз’яснень.

Наприклад, Житомирський районний суд вироком від 30 травня 2005 р. засудив М. за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 122 КК до двох років позбавлен­ня волі. Він із застосуванням фізичного насильства до потерпілої Б. намагався вступити з нею в статеві зносини, однак свій намір не довів до кінця з незалеж­них від його волі фізіологічних причин. Внаслідок насильницьких дій М. запо­діяв потерпілій тілесні ушкодження, які відповідно до висновку судово-медич­ної експертизи належать до категорії середньої тяжкості. У цьому випадку дії М. не потребували додаткової кваліфікації за ст. 122 КК, оскільки він, на­магаючись вступити з потерпілою в статевий зв’язок, застосовував при цьо­му фізичну силу як спосіб подолання її опору, чим заподіяв останній тілесні ушкодження середньої тяжкості. Диспозицією ст. 152 КК повністю охоплю­ються такі дії. З цих підстав Апеляційний суд Житомирської області ухва­лою від 9 серпня 2005р. змінив вирок районного суду та закрив провадження у справі в частині засудження М. за ч. 1 ст. 122 КК.

У разі заподіяння потерпілій особі тілесних ушкоджень із застосуванням до неї фізичного насильства, яке не було спрямоване на подолання її опору, а вчинене з будь-яких інших мотивів, такі дії підлягають додатковій кваліфі­кації за сукупністю злочинів за ст. 152 КК або ст. 153 КК та відповідною стат­тею КК, якою передбачено відповідальність за злочин проти життя та здоро­в’я особи.

У ч. 1 ст. 152 КК України 2001 р. порівняно з ч. 1 ст. 117 КК 1960 р. ви­значення поняття «зґвалтування» має чіткіший характер у частині, що стосу­ється застосування погрози як засобу подолання опору потерпілої і досягнен­ня при цьому злочинної мети. Раніше мова йшла про погрозу взагалі, нині поняття «погроза» при вчиненні зґвалтування або насильницького задово­лення статевої пристрасті неприродним способом звужене.

Погрозою, що застосовується як замб подолання опору потерпшої особи, слід розуміти її залякування висловлюваннями, жестами чи іншими діями про застосування фізичного насильства до самої потерпілої особи чи до її родичів (наприклад, до дитини).

Інші види погроз, наприклад погроза знищенням або пошкодженням майна потерпілої особи або її родичів, розголошення компрометуючих відо­мостей або застосування фізичного насильства до потерпілої чи її родичів у майбутньому, не дають підстав для кваліфікації зґвалтування чи насиль­ницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом із погро­зою застосування фізичного насильства. За наявності підстав такі дії можуть бути кваліфіковані за іншими статтями Особливої частини КК.

Погрозу фізичним насильством як ознаку об’єктивної сторони зґвалту­вання або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним спо­собом поставлено в один ряд із застосуванням фізичного насильства, отже, ця погроза є рівнозначною фізичному насильству.

Погроза має сприйматися потерпілою особою як дійсна та розцінювати­ся нею як реальна небезпека для її життя чи здоров’я або її родичів. Погро­за може сприйматися потерпілою особою як реальна виходячи з обстановки, що склалася (оточення потерпілої групою осіб, глухе і безлюдне місце, ніч­ний час, зухвале, грубе й настирливе домагання вступити в статевий зв’язок, особа винного тощо). Однак не завжди у вироках міститься мотивація на під­твердження реальності сприйняття потерпілою такої погрози.

Із проаналізованих справ вбачається, що погроза застосування фізично­го насильства як засіб подолання опору потерпілої виражалася в погрозі вби­ти, завдати тілесних ушкоджень, демонстрації зброї або інших предметів, яки­ми можна заподіяти тілесні ушкодження, вчинення з потерпілою статевих актів кількома особами тощо.

Наприклад, Бахчисарайський районний суд АР Крим вироком від 11 липня 2005р. засудив І. за ч. 3 ст. 152 КК та призначив йому покарання у виді 10ро­ків позбавлення волі. Із матеріалів цієї справи видно, що I. шляхом обману при­вів неповнолітню В. до себе додому, де прочитав їй копію вироку, яким він був раніше засуджений за вчинення зґвалтування із застосуванням до потерпілої фізичної сили. Погрожуючи аналогічною фізичною розправою, I. зґвалтував В. Потерпіла сприймала погрозу застосування до неї фізичного насильства як реальну, оскільки з прочитаного вироку вбачається, що засуджений застосо­вував грубу фізичну силу до іншої потерпілої.

Якщо після вчинення зґвалтування мала місце реальна погроза вбив­ством потерпілої особи для того, наприклад, щоб вона нікому не повідо­мила про те, що трапилося, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю статей 152 КК та 129 КК^[31].

Апеляційний суд Львівської області визнав винним К. за ч. 3 ст. 152 та ч. 1 ст. 129 КК, який із застосуванням фізичного насильства зґвалтував не­повнолітню С, після чого, тримаючи в руках ножа, погрожував потерпілій вбив­ством, якщо вона заявить про зґвалтування в органи міліції. Суд обґрунто­вано дійшов висновку про те, що К., застосовуючи фізичне насильство, вчинив зґвалтування неповнолітньої та вчинив щодо неї погрозу вбивством, оскіль­ки в неї були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози. Ухвалою Верховного Суду України від 30 березня 2004 р. цей вирок було залишено без зміни.

Слід також зазначити, що суди у вироках не завжди мотивують, в яких саме діях обвинувачених виражалася погроза застосування фізичного наси­льства як засіб подолання опору потерпілих осіб, та не наводять на підтвер­дження доказів реальності сприйняття потерпілими таких погроз.

Так, Старовижівський районний суд Волинської області вироком від 17 бе­резня 2005р. визнав С. винним за ч. 1 ст. 152 КК та призначив йому покаран­ня у виді трьох років позбавлення волі. С., погрожуючи застосувати фізичне насильство до потерпілої В., проти її волі вступив з нею в статеві зносини. Суд у вироку не вказав, в яких саме діях С. виражалася погроза застосування фізичного насильства до потерпілої, та не навів доказів на підтвердження реальності сприйняття погрози потерпілою. Проте з матеріалів справи вба­чається, що С. погрожував потерпілій кулаками та ножем. З урахуванням того, що зазначені дії відбувалися в лісі, були підстави вважати, що потерпі­ла реально сприймала погрози ґвалтівника застосувати до неї фізичне насиль­ство.

Однією з кваліфікуючих ознак відповідно до диспозиції ст. 152 КК є вчи­нення зґвалтування винною особою з використанням безпорадного стану потерпілої особи. У судовій практиці зґвалтування визначається вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої особи у випадках, коли вона за своїм фізичним або психічним станом (малолітній вік, фізичні вади, роз­лад душевної діяльності, хворобливий або непритомний її стан тощо) не могла розуміти характеру і значення вчинюваних із нею дій або не могла чинити опір насильнику, який міг і повинен був усвідомлювати, що потерпіла особа перебуває саме в такому стані.

Розрізняють два види безпорадного стану: психічну безпорадність і фі­зичну безпорадність.

У разі психічної безпорадності потерпіла особа не може розуміти харак­теру і значення вчинюваних із нею дій. Про психічну безпорадність свідчать:

а)  психічна хвороба, за наявності якої потерпіла особа не усвідомлює своїх дій, не може керувати ними. Психічну хворобу такої особи можна роз­глядати як безпорадний стан тільки у випадках, якщо ця хвороба має явний характер або коли винний знав про неї та свідомо використовував неспромо­жність потерпілої особи внаслідок психічної хвороби правильно усвідомлю­вати або оцінювати те, що відбувається;

б) непритомний стан (наприклад, непритомність, що виникла незалеж­но від дій винного);

в)  малоліття потерпілої особи^[32].

Для визнання зґвалтування вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої внаслідок алкогольного, наркотичного сп’яніння або дії на її організм отруйних, токсичних та інших сильнодіючих речовин не має зна­чення, чи винний довів потерпілу до такого стану (наприклад, дав наркотик, снотворне тощо), чи вона перебувала у безпорадному стані незалежно від його дій.

Наприклад, вироком від 8 листопада 2005 р. Красноперекопського міськ- районного суду АР Крим засуджено О. за ч. 2 ст. 152 КК та призначено йому покарання у виді семи років і шести місяців позбавлення волі. О., будучи рані­ше судимим за зґвалтування (судимість не знята і не погашена), з викорис­танням безпорадного стану потерпілої зґвалтував її. Безпорадний стан потер­пілої виник у зв’язку з тим, що вона з приводу випускного вечора у школі вжи­вала спиртні напої, перебувала в стані сильного алкогольного сп’яніння і не могла чинити опір ґвалтівнику.

Безпорадний стан може бути викликаний фізичними вадами потерпілої особи (наприклад, відсутність рук, ніг, сліпота тощо), її похилим віком або хворобою, що не є психічною, наприклад пов’язаною з високою температу­рою; виснаженістю організму, перенесеною операцією тощо. У цих випадках, хоча потерпіла особа й усвідомлює характер вчинюваних щодо неї дій, але не може чинити опір ґвалтівнику.

Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови від 27 березня 1992 р. № 4 роз’яснив судам, що для визначення того, чи була потерпіла в безпо­радному стані внаслідок застосування лікарських препаратів, наркотичних засобів, отруйних, токсичних чи інших сильнодіючих речовин, з’ясування механізму впливу яких на організм людини потребує спеціальних знань, слід призначати відповідну експертизу.

При кваліфікації дій винних осіб за ст. 152 КК чи ст. 153 КК суди вихо­дили з того, що зґвалтування вважається закінченим злочином з моменту по­чатку насильницького статевого акту, при цьому не має значення чи закін­чив ґвалтівник статевий акт у фізіологічному розумінні. Насильницьке задо­волення статевої пристрасті неприродним способом вважається закінченим злочином з початку здійснення, вказаних у законі дій сексуального характе­ру, спрямованих на задоволення статевої пристрасті. Кваліфікуючи дії вин­ної особи як замах на зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, суди мають виходити з того, що ця особа вчинила дії, безпосередньо спрямовані на вчинення цих злочинів, але злочи­ни не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі (напри­клад, коли потерпіла вирвалася від ґвалтівника, вчинила сильний опір, зло­чинні дії були припинені іншими особами тощо).

Суд повинен зазначити у вироку причини, у зв’язку з якими злочин не було доведено до кінця. Дії, спрямовані на здійснення насильницького ста­тевого акту природним або неприродним способом, але не доведені до кінця з незалежних від волі винного причин, суди із посиланням на ст. 15 КК пра­вильно кваліфікували як замах на зґвалтування чи замах на насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом.

Так, Марганецький міський суд Дніпропетровської області визнав винним М. за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 152 КК та із застосуванням ст. 75 КК звільнив його від відбування покарання з іспитовим строком на два роки. М. із застосуван­ням фізичного насильства намагався вступити у статеві зносини з потер­пілою Р, однак не зміг це зробити з причини фізіологічної неспроможності. У цьому випадку суд дійшов обґрунтованого висновку, що М, подолавши опір потерпілої, виконав всі дії, спрямовані на вчинення зазначеного злочину, але не довів його до кінця з причин, що не залежали від його волі.

Відповідно до ст. 17 КК добровільна відмова від вчинення зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом виключає відповідальність за замах на вчинення цих злочинів. При визнанні відмови від зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрас­ті неприродним способом добровільною суди повинні виходити з того, що осо­ба, маючи реальну можливість довести такі злочини до кінця, відмовилась від цього та з власної волі припинила злочинні дії. У таких випадках особа може нести відповідальність лише за фактично вчинені нею дії, якщо вони утворюють склад іншого злочину.

Наприклад, Коломийський районний суд Івано-Франківської області ви­роком від 4 жовтня 2005 р. визнав винним Т. за ч. 1 ст. 296 КК та призначив йому відповідне покарання. Із матеріалів справи видно, що Т. вчинив грубе по­рушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що су­проводжувалося винятковим цинізмом. У громадському місці, у присутності інших осіб він із застосуванням фізичного насильства до потерпілої Д. нама­гався вступити з нею в статеві зносини, однак не довів свій намір до кінця, оскільки дізнавшись, що потерпіла є неповнолітньою, погодився на її пропози­цію зустрітися наступного дня для добровільних стосунків. За таких обста­вин суд обґрунтовано дійшов висновку, що Т. добровільно відмовився від вчи­нення зґвалтування, маючи реальну можливість це зробити, та перекваліфі­кував його дії на ч. 1 ст. 296 КК як вчинення хуліганства.

У ч. 2 ст. 152 і ч. 2 ст. 153 КК передбачена відповідальність за зґвалту­вання або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним спо­собом, вчинені повторно (тобто хоча б двічі). Повторним буде зґвалтування чи насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, якщо кожному з них відповідно передувало здійснення такого ж злочину.

Зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті непри­родним способом не може розглядатись як вчинення одного з цих злочинів повторно, якщо винна особа, діючи з єдиним умислом, без значної перерви у часі, вчинила два чи більше природних статевих актів або два чи більше ак­тів насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом з однією й тією ж потерпілою особою, тобто за наявності ознак продовжува­ного злочину. У цих випадках потерпіла особа продовжує перебувати під впли­вом психічної або фізичної дії насильника, її воля паралізована ще при пер­ших статевих зносинах.

Водночас у судовій практиці трапляються випадки, коли суди зазначені дії кваліфікували за ознакою повторності.

Так, Крюківський районний суд м. Кременчука Полтавської області виро­ком від 18 січня 2005р. засудив О. за ч. 2 ст. 153 КК за те, що він під вигада­ним приводом завів у квартиру свою знайому Т. де із застосуванням фізичного насильства декілька разів вчинив із нею насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом. У вироку суд, зазначивши це, кваліфікував його дії за ознакою повторності (за ч. 2 ст. 153 КК). Апеляційний суд Полтав­ської області ухвалою від 20 квітня 2005 р. цей вирок районного суду змінив та перекваліфікував дії О.зч.2 ст. 153 КК на ч. 1 ст. 153 КК.

У ч. 2 ст. 152 і ч. 2 ст. 153 КК передбачено спеціальний вид повторності зґвалтування та насильницького задоволення статевої пристрасті неприрод­ним способом, якщо вказані злочини були вчинені особою, яка раніше вчи­нила будь-який із злочинів, які перелічені у цих статтях. Так, за ч. 2 ст. 152 КК кваліфікується зґвалтування вчинене особою, яка раніше вчинила будь-­який із злочинів, передбачених статтями 153 (насильницьке задоволення ста­тевої пристрасті неприродним способом), 154 (примушування до вступу в ста­тевий зв’язок) і 155 (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості) цього Кодексу. За ч. 2 ст. 153 КК кваліфікується задоволення статевої при­страсті неприродним способом вчинене особою, яка раніше вчинила будь- який із злочинів, передбачених статтями 152 (зґвалтування) або 154 (приму­шування до вступу в статевий зв’язок) цього Кодексу.

Для визнання злочину повторним не має значення, чи була винна особа засуджена за раніше вчинений злочин, чи були обидва злочини закінченими і чи є особа їх виконавцем або іншим співучасником. Ознака повторності ви­ключається, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кри­мінальної відповідальності або якщо судимість за раніше вчинений злочин була погашена чи знята у встановленому законом порядку або на момент вчи­нення нового злочину минули строки давності притягнення до відповідаль­ності за раніше вчинений злочин.

Якщо умислом особи охоплювалося вчинення нею (у будь-якій послідо­вності) зґвалтування і насильницького задоволення статевої пристрасті не­природним способом стосовно однієї і тієї ж потерпілої, вчинене належить оцінювати як сукупність злочинів, передбачених статтями 152 і 153 КК. При цьому для кваліфікації вчиненого не має значення чи була значна перерва в часі при вчиненні стосовно потерпілої зґвалтування і насильницького задо­волення статевої пристрасті неприродним способом. У випадках, коли в діях особи містяться ознаки вчинення щодо потерпілої зґвалтування чи насиль­ницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом при обтя­жуючих обставинах, вчинене має кваліфікуватися за відповідними частина­ми статей 152 і 153 КК. Разом з тим неоднаковою є судова практика у визна­ченні ознаки повторності при кваліфікації дій винної особи, яка без значної перерви в часі вчинила стосовно однієї й тієї ж потерпілої особи насильниць­ке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, а потім її зґвал­тувала в зворотному порядку.

Так, Євпаторійський міський суд АР Крим вироком від 22 жовтня 2004 р. засудив Б. за ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 153 КК за те, що він із застосуванням фізи­чного насильства до потерпілої Т. вчинив задоволення статевої пристрасті неприродним способом. За тих же обставин Б. вчинив з Т. проти її волі ще й насильницький статевий акт природним способом. Такі дії Б. суд кваліфіку­вав як продовжуваний злочин без кваліфікуючої ознаки повторності зґвалту­вання.

Водночас деякі суди за таких обставин дотримувались іншої позиції що­до визначення повторності вчинення цього виду злочинів.

Наприклад, Дзержинський районний суд м. Харкова вироком від 7 травня 2004 р. визнав винним М. за ч. 2 ст. 152, ч. 1 ст. 153 КК та призначив йому по­карання у виді п’яти років позбавлення волі. М. із застосуванням фізичного насильства задовольнив статеву пристрасть неприродним способом зі своєю колишньою дружиною І., а потім зґвалтував її. Такі дії М. суд кваліфікував за ч. 1 ст. 153 КК як задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства та за ч. 2 ст. 152 КК, як зґвалтування із застосуванням фізичного насильства, вчинене особою, яка раніше вчиняла злочин, передбачений ст. 153 КК. Ухвалою Верховного Суду України від 12 січ­ня 2006 р. цей вирок було залишено без зміни.

На нашу думку, у разі вчинення стосовно однієї й тієї ж потерпілої осо­би насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, а потім її зґвалтування чи навпаки, ці злочини кваліфікуються окремо, при­чому останній злочин кваліфікується за ознакою повторності, оскільки нею вже було вчинено злочин, передбачений статями 152 чи 153 КК.

Кваліфікація зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, вчиненого групою осіб, може мати місце у разі, коли група осіб (два і більше) діяла узгоджено з метою вчинення наси­льницького акту з потерпілою особою. Узгодженість дій учасників групи що­до потерпілої особи означає, що свідомістю кожного учасника охоплюється об’єктивне сприяння один одному у вчиненні злочину. Для визнання зґвал­тування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом вчиненими групою осіб, не обов’язковою є попередня змова між учасниками цих злочинів.

Дії особи, яка не вчинила і не мала наміру вчинити статевий акт, але без­посередньо застосовувала фізичне насильство, погрозу його застосування чи довела потерпілу особу до безпорадного стану з метою зґвалтування її іншою особою, повинні розглядатися, як співвиконавство у цьому злочині. Квалі­фікацію дій таких співвиконавців необхідно здійснювати без посилання на ст. 27 КК.

Так, вироком від 21 квітня 2005р. Хортицького районного суду м. Запоріж­жя визнано винною Д. за ч. 3 ст. 152 КК та із застосуванням ст. 69 КК при­значено їй покарання у виді трьох років позбавлення волі. Д. за попередньою змовою з особою, матеріали справи стосовно якої виділені в окреме проваджен­ня у зв’язку з розшуком, застосувала до неповнолітньої М. фізичне насильство з метою її зґвалтування особою чоловічої статі.

Дії учасників групового зґвалтування або насильницького задоволен­ня статевої пристрасті неприродним способом підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 152 КК або ч. 2 ст. 153 КК і в тому разі, коли інші учасники злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до криміналь­ної відповідальності.

Проте деякі суди помилково вважають, що кваліфікуюча ознака вчинен­ня зґвалтування групою осіб відсутня у разі, коли інші учасники злочину не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Вироком від 1 листопада 2005 р. Гуляйпільський районний суд Запорізь­кої області засудив Ф. за ч. 3 ст. 152 КК та ст. 304 КК і на підставі ст. 70 КК призначив йому сім років позбавлення волі. Ф. засуджено за те, що він із застосуванням фізичного насильства, з використанням безпорадного ста­ну потерпілої, групою осіб за участю П., 1992 р. н., котрий на момент вчи­нення злочину не досяг віку, з якого настає кримінальна відповідальність, зґвал­тував потерпілу Б., а також втягнув неповнолітнього П. у злочинну діяль­ність.

Але ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 23 січня 2006 р. вирок щодо Ф. змінено: його дії перекваліфіковано з ч. 3 ст. 152 КК на ч. 1 ст. 152 КК і призначено покарання у виді трьох років позбавлення волі. Апеля­ційний суд обґрунтував перекваліфікацію дій Ф. тією обставиною, що співучас­ник зґвалтування П. на момент вчинення злочину не був суб’єктом зґвалту­вання, а тому, на думку апеляційного суду, в діях Ф. відсутня кваліфікуюча ознака вчинення зґвалтування групою осіб.

Апеляційний суд помилково перекваліфікував дії Ф. із ч. 3 ст. 152 КК на ч. 1 цієї статті, тобто визнав їх як більш м’який злочин. Відповідно до п. 14 постанови Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4 дії учасника групового зґвал­тування підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 152 КК і в тому разі, коли інші учасники злочину через недосягнення віку, з якого настає кримінальна від­повідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до кримінальної відповідальності.

Якщо винні особи діяли узгоджено щодо кількох потерпілих, хоча ко­жен з них мав на меті і зґвалтував одну потерпілу, дії кожного підлягають кваліфікації як зґвалтування, вчинене групою осіб.

При застосуванні закону про кримінальну відповідальність за зґвалту­вання неповнолітньої або малолітньої особи, судам слід мати на увазі, що ква­ліфікація цих злочинів за ч. 3 або ч. 4 ст. 152 КК можлива лише у випадках, коли винний знав або допускав, що вчиняє насильницький статевий акт з не­повнолітньою або малолітньою особою, а так само, коли він міг і повинен був це передбачати. При цьому суд повинен ураховувати показання не тільки підсудного, а й потерпілої особи, ретельно перевіряти їх відповідність усім конкретним обставинам справи. При вирішенні цього питання має врахову­ватися вся сукупність обставин справи, зокрема зовнішні фізичні дані потер­пілої особи, її поведінка, знайомство з нею винного, володіння останнім від­повідною інформацією. Неповнолітній або малолітній вік потерпілої особи не може бути підставою для кваліфікації зґвалтування за ч. 3 чи ч. 4 цієї стат­ті, якщо буде доведено, що винний помилявся щодо фактичного віку потер­пілої.

Наприклад, Вільнянський районний суд Запорізької області визнав вин­ним неповнолітнього Б. за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 152 КК і на підставі ст. 104 КК звільнив його від відбування покарання з випробуванням. Б. із застосуванням фізичного насильства намагався зґвалтувати неповнолітню X, однак свій на­мір не довів до кінця, оскільки його дії було припинено сторонніми особами. Із матеріалів цієї справи вбачається, що ні під час досудового слідства, ні в су­ді не було доведено, що ґвалтівник на момент вчинення злочину був обізнаний про неповнолітній вік потерпілої. Враховуючи, що цей злочин Б. вчинив у ніч­ний час, раніше не був знайомий з потерпілою, якій тоді було більше 17 років і яка відповідно до показань свідків була фізично розвинутою та виглядала старшою від свого віку, він міг вірогідно помилятися щодо її фактичного віку. Однак суд ці обставини залишив поза увагою. В апеляційному порядку справа не розглядалася.

З моменту прийняття у 2001 р. КК у тексті ч. 3 ст. 153 цього Кодексу міс­тилася неточність, згідно з якою можна було розуміти, що відповідальність за цією частиною статті настає лише у разі вчинення насильницького задово­лення статевої пристрасті неприродним способом щодо малолітньої чи мало­літнього за умови, якщо воно спричинило особливо тяжкі наслідки. Законом від 21 грудня 2004 р. № 2276-ІУ «Про внесення зміни до статті 153 Криміна­льного кодексу України» цю неточність було виправлено. У новій редакції ч. 3 ст. 153 КК насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом має дві кваліфікуючі ознаки: вчинене щодо малолітньої або мало­літнього, або якщо воно спричинило тяжкі наслідки. Але деякі суди й до цьо­го часу використовують стару редакцію ч. 3 ст. 153 КК і допускають помилки при кваліфікації вказаних дій.

Наприклад, Генічеський районний суд Херсонської області вироком від 30 травня 2005р. засудив Т. за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 153 КК та із за­стосуванням ст. 69 КК призначив йому покарання у виді п’яти років позбав­лення волі. Із матеріалів цієї справи видно, що Т. із застосуванням фізичного насильства та з використанням безпорадного стану потерпілої намагався зґвалтувати малолітню М, 1999 р. н., яка через свій вік не могла усвідомлюва­ти характер вчинюваних із нею дій та чинити йому опір. Цей злочин Т. не зміг довести до кінця з причини анатомічного розвитку малолітньої потерпілої, проте задовольнив з нею свою статеву пристрасть неприродним способом. Суд помилково кваліфікував дії засудженого Т. за ч. 2, а не ч. 3 ст. 153 КК, по­славшись при цьому на те, що внаслідок вчинення вказаних дій малолітній по­терпілій не було заподіяно особливо тяжких наслідків.

У разі зґвалтування малолітньої особи, яка не досягла статевої зрілості, такі дії утворюють склад злочину, передбаченого ч. 4 ст. 152 КК, і не потребу­ють додаткової кваліфікації за ст. 155 КК.

Проте Красилівський районний суд Хмельницької області вироком від 7 червня 2005 р. визнав Ч. винним зач. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 155 КК і призначив йому покарання у виді 10 років позбавлення волі. Судом було встановлено, що Ч. протягом тривалого часу із застосуванням фізичного насильства та погроз його застосування вступав у статеві зносини зі своєю малолітньою дочкою, якій на момент вчинення насильницьких дій виповнилося лише 11 років. Дії за­судженого суд кваліфікував за сукупністю злочинів: зґвалтування малолітньої особи за ч. 4 ст. 152 КК та статеві зносини, вчинені батьком з особою, яка не досягла статевої зрілості, за ч. 2 ст. 155 КК.

У цьому випадку додаткова кваліфікація за ч. 2 ст. 155 КК є зайвою, оскільки відповідальність за зґвалтування малолітньої особи повністю охоп­люється диспозицією ч. 4 ст. 152 КК, а ст. 155 КК передбачено відповідаль­ність за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, при цьому такі статеві зносини з боку потерпілої мають добровільний характер.

Особливо тяжкими наслідками, про які йдеться у ч. 4 ст. 152 та ч. З ст. 153 КК, можуть бути визнані смерть або самогубство потерпілої особи, втрата будь-якого органу чи його функцій, душевна хвороба або інший роз­лад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрата здатності до дітонародження, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби або сифілісом, що стали­ся внаслідок зґвалтування. Відповідальність за спричинення особливо тяж­ких наслідків настає як тоді, коли винний передбачав їх можливість, так і ко­ли він міг і повинен був їх передбачити.

При цьому не можуть вважатися такими, що спричинили особливо тяж­кі наслідки, зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом чи замах на ці злочини, поєднані із заподіянням по­терпілій особі тілесного ушкодження, визнаного тяжким лише за ознакою небезпечності для життя на момент його заподіяння. Такі дії підлягають ква­ліфікації за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами ста­тей 152 або 153 і 121 КК.

Наприклад, Кагарлицький районний суд Київської області вироком від 15 бе­резня 2005 р. визнав винним П. за ч. 1 ст. 121, ч. 2 ст. 152 КК та призначив йому покарання у виді дев’яти років позбавлення волі. Із матеріалів справи вид - но, що П. з метою зґвалтування потерпілої Ч. для подолання її опору здавлю­вав їй шию руками, внаслідок чого вона знепритомніла. Подолавши таким чи­ном опір потерпілої, П. зґвалтував її. Згідно з висновком судово-медичної екс­пертизи потерпілій було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. За таких обставин суд правильно дійшов висновку про наявність у діях П. ознак злочинів, передбачених статтями 121 та 152 КК.

Також не може бути визнано особливо тяжкими наслідками свідоме по­ставлення потерпілої особи в загрозу зараження вірусом імунодефіциту лю­дини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою або сифілісом, якщо захворювання не настало. Вказані дії слід кваліфікувати за сукупністю зло­чинів.

Так, Тернопільський міськрайонний суд вироком від 18 серпня 2005р. за­судив Тзач. 1 ст. 130 і ч. 1 ст. 152 КК та призначив йому покарання у виді чо­тирьох років позбавлення волі. Т, достовірно знаючи, що він є носієм вірусу імунодефіциту, із застосуванням фізичного насильства вступив у статеві зносини із потерпілою М. Ураховуючи, що в результаті вказаних дій захворю­вання потерпілої М. не настало, суд правильно кваліфікував дії Т. за сукупніс­тю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 152 і ч. 1 ст. 130 КК як зґвалтування та сві­доме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини.

Пленум Верховного Суду України у п. 14 постанови від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» роз’яснив, що умисне вбивство, якщо воно було поєднане зі зґвалту­ванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом, тобто мало місце в процесі вчинення за­значених злочинів чи одразу ж після нього, тягне відповідальність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК. При цьому злочинні дії кваліфікуються і за ч. 4 ст. 152 чи ч. 3 ст. 153 КК або ще й за відповідною частиною ст. 15 КК. Умисне вбивство з метою задовольнити статеву пристрасть із трупом також тягне відповідаль­ність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК. У випадках, коли особу було умисно вбито через певний час після її зґвалтування чи насильницького задоволення з нею ста­тевої пристрасті неприродним способом з метою їх приховання, дії винного кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених відповідними части­нами ст. 152 або ст. 153 та п. 9 ч. 2 ст. 115 КК.

Апеляційний суд Миколаївської області вироком від 30 липня 2005р. ви­знав винним зач. 4 ст. 152,ч.З ст. 153, пунктами 9, 10ч.2ст. 115 ККС.іпри- значив йому покарання у виді 15 років позбавлення волі. С. із застосуванням фізичного насильства зґвалтував Н. та задовольнив з нею статеву пристрасть неприродним способом. Під час вчинення вказаних дій С. задушив потерпілу. Верховний Суд України ухвалою від 6 жовтня 2005р. зазначений вирок апеля­ційного суду змінив: виключив із нього засудження С. за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК (вбивство з метою приховати інші злочини), оскільки засуджений позбавив життя потерпілу під час вчинення щодо неї статевих злочинів. Дії засудже­ного С. у цій частині повністю охоплюються п. 10 ч. 2 ст. 115 КК.

Зґвалтуванням є вчинення статевого акту між особами різної статі при­родним способом усупереч бажанню або поза бажанням однієї з них, шляхом застосування до неї фізичного насильства, погрози застосування такого на­сильства або з використанням її безпорадного стану^[33].

При відмежуванні зґвалтування від інших статевих злочинів треба мати на увазі, що насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним спо­собом виключає природний статевий акт і вміщує у собі акти мужолозтва, лесбійства, а також інші прояви неприродного збудження і реалізації стате­вої пристрасті чоловіка або жінки неприродним способом, які супроводжу­валися фізичним насильством, погрозою його застосування або з викорис­танням безпорадного стану потерпілої особи. Проте в деяких випадках, коли мало місце зґвалтування, поєднане із насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, суди такі дії помилково розглядали як продовжуваний злочин.

Так, Бериславський районний суд Херсонської області вироком від 3 жов­тня 2005р. засудив У. зач. 1 ст. 153 КК до трьох років позбавлення волі. Із ма­теріалів цієї справи вбачається, що У. із застосуванням фізичного насильства та погрози його застосування вчинив природний статевий акт із потерпілою В., після чого задовольнив з останньою свою статеву пристрасть неприрод­ним способом. За таких обставин суд кваліфікував дії У. лише як насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом за ч. 1 ст. 153 КК, хоча в його діях був також наявний склад злочину, передбачений ст. 152 КК (згвалтування).

Статтею 155 КК передбачено вїдповїдальнїсть за добровїльнї статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрїлостї. Потерпілою може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі, яка не досягла статевої зрілості.

Відповідно до підпунктів 2.1.2, 2.13.2 «Правил проведення судово-меди­чних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медич­ної експертизи» (затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я Украї­ни від 17 січня 1995 р. № 6; зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26  липня 1995 р. за № 248/784; далі — Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів), станом статевої зрїлостї у жінок слід розуміти закінчення формування організму, коли статеве життя, запліднення, вагітність, пологи та годування дитини є нормальною функ­цією і не призводять до розладу здоров’я; статева зрілість в осіб чоловічої статі характеризується станом загального фізичного розвитку та формуванням ста­тевих залоз, за якого статеве життя є фізіологічно нормальною функцією, не викликає розладу здоров’я і не завдає шкоди подальшому розвитку організ­му. Встановлення статевої зрілості проводиться щодо осіб як жіночої, так і чоловічої статі віком з 14 до 18 років. Досягнення статевої зрілості встанов­люється судово-медичною експертизою відповідно до Правил проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів.Обов’яз- ковість проведення такої експертизи зумовлена п. 4 ст. 76 Кримінально-про­цесуального кодексу України (далі — КПК). Кримінальна відповідальність за ст. 155 КК виключається у разі, коли судово-медичною експертизою буде встановлено, що потерпіла неповнолітня особа досягла статевої зрілості.

Добровільні статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, утворюють склад злочину в разі, коли суб’єкт знав або припускав, що потер­піла особа не досягла статевої зрілості, а так само тоді, коли міг і повинен був це передбачити. Така оцінка статевого статусу потерпілої особи має ґрунту­ватися на об’єктивних обставинах: її зовнішній вигляд, знання про її вік, ме­дичні показники тощо.

Так, Корольовський районний суд м. Житомира вироком від 19 травня 2005р. визнав винним Ю. за ч. 1 ст. 155 КК та із застосуванням ст. 75 КК зві­льнив його від відбування покарання з випробуванням. Ю, достовірно знаючи, що потерпілій С. ще не виповнилося 13 років, тобто вона є малолітньою осо­бою й тому не досягла статевої зрілості, за погодженням з останньою декіль­ка разів вступав із нею в статеві зносини природним способом.

Якщо потерпіла особа за своїм розвитком або через свій малолітній вік не розуміла характеру та наслідків вчинюваних з нею дій, злочин підлягає кваліфікації як зґвалтування з використанням безпорадного стану потерпі­лої особи. Висновок про саме такий стан потерпілої особи має ґрунтуватися на даних судово-психологічної експертизи^[34].

Засуджуючи осіб за вчинення статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК), суди не в усіх випадках досліджували здат­ність потерпілих з урахуванням їх малолітнього віку усвідомлювати харак­тер вчинюваних із ними дій. Відсутність у потерпілої особи можливості пра­вильно розуміти ступінь і характер вчинюваних із нею сексуальних дій або керувати своїми вчинками свідчить про використання її безпорадного стану, що є предметом злочину, передбаченого ст. 152 або ст. 153 КК.

Так, Сокальський районний суд Львівської області вироком від 22 черв­ня 2005р. визнав винним К. за ч. 1 ст. 155 КК та із застосуванням ст. 75 КК звільнив його від відбування покарання з випробуванням. К за взаємною згодою неодноразово вступав у статеві зносини із малолітньою С. Із матеріалів цієї справи видно, що судом не вирішувалося питання, чи здатна була потерпіла за своїм віком розуміти характер вчинюваних із нею за її згодою дій та їх нас­лідки, оскільки їй виповнилося лише 12 років.

Статтею 156 КК передбачено відповідальність за вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Суспільна небез­печність цього злочину полягає в тому, що він спричиняє шкоду нормально­му моральному та фізичному становленню неповнолітніх, формує аморальні погляди у дитини^[35].

Потерпілими від зазначеного злочину можуть бути особи як чоловічої, так і жіночої статі, яким не виповнилося 16 років. Для відповідальності за цей злочин не має значення, чи досягла потерпіла особа статевої зрілості.

Розпусні дії мають сексуальний характер і можуть набувати вигляду фізичних дій або інтелектуального розбещення. Такі дії спрямовані на задо­волення винною особою статевої пристрасті або на збудження у неповноліт­ньої особи статевого інстинкт.

До фізичних розпусних дій належать оголення статевих органів винної чи потерпілої особи, непристойні доторкання до статевих органів, які викли­кають статеві збудження, навчання статевим збоченням, імітація статевого акту, схилення або примушування потерпілих до вчинення певних сексуаль­них дій між собою, вчинення статевих зносин у присутності дитини, акту ано- нізму тощо. Інтелектуальними розпусними діями можуть бути випадки озна­йомлення дитини із порнографічними зображеннями, відеофільмами, циніч­ні розмови з потерпілою особою на сексуальні теми тощо. Використання в ході вчинення розпусних дій порнографічних предметів тягне кваліфікацію за сукупністю злочинів — за ст. 156 і ст. 301 КК. Розпусні дії можуть бути спрямовані на задоволення винним таким чином статевої пристрасті або на збудження у неповнолітньої особи статевого інстинкту.

Згода потерпілих на вчинення щодо них розпусних дій на кримінально- правову оцінку дій винного не впливає. Розпусні дії щодо особи, яка не дося­гла шістнадцятирічного віку, можуть відбуватись як за її згодою, так і з за­стосуванням до неї фізичної сили з метою примушення її до вчинення пев­них дій сексуального характеру.

Наприклад, Чугуївський міський суд Харківської області вироком від 26 жовт­ня 2005 р. визнав винним Г. за ч. 2 ст. 156 КК та призначив йому покарання у виді трьох років позбавлення волі. Г., перебуваючи у нетверезому стані, зайшов у квартиру, в якій перебувала одна малолітня А., і, знаючи про її малолітній вік, з метою вчинення розпусних дій із застосуванням фізичної сили завів по­терпілу в одну з кімнат, повалив її на диван та, утримуючи силою, зняв з неї одяг і вчинив непристойні доторкання руками до статевих органів потерпі­лої. Згідно з висновком судово-медичної експертизи потерпілій при вчиненні з нею розпусних дій тілесних ушкоджень не було спричинено.

Заподіяння потерпілій особі шкоди здоров’ю шляхом спричинення тілес­них ушкоджень не охоплюється диспозицією закону про відповідальність за вчинення розпусних дій. Тому, якщо розпусним діям передували або вони су­проводжувалися нанесенням побоїв чи мордуванням, тілесними ушкоджен­нями або погрозами вбивством, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 156 і статтями 126, 125, 121, 122 чи 129 КК^[36].

Розпусні дії з потерпілою особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку, вчинені безпосередньо перед її зґвалтуванням, насильницьким задо­воленням статевої пристрасті неприродним способом або в процесі замаху на зазначені злочини, повністю охоплюються відповідними частинами ста­тей 152, 153 КК, оскільки в подібних випадках розбещення неповнолітніх із урахуванням спрямованості умислу винного розглядається лише як етап у вчиненні інших статевих злочинів. Однак суди допускали помилки при ква­ліфікації вказаних дій.

Наприклад, Тростянецький районний суд Сумської області вироком від 25 жовтня 2005р. засудив Д. за ч. 2 ст. 15,ч.3 ст. 153, ч. 2 ст. 156 КК та при­значив йому покарання із застосуванням ст. 69 ККу виді п’яти років позбав­лення волі. Із матеріалів справи видно, щоД. заманив до підвального приміщен­ня жилого будинку малолітню Б., 2000 р. н., де, скориставшись її безпорадним станом, оскільки вона через свій малолітній вік не могла усвідомлювати харак­теру вчинюваних із нею дій та чинити йому опір, намагався задовольнити з останньою статеву пристрасть неприродним способом. Однак Д. не довів зло­чин до кінця з причин, що не залежали від його волі, оскільки його дії були при­пинені мешканцями цього будинку. Суд правильно кваліфікував дії Д. як замах на задоволення статевої пристрасті неприродним способом з використанням безпорадного стану потерпілої, вчинений щодо малолітньої особи. Але квалі­фікація за ч. 2 ст. 156 КК є зайвою.

Відповідно до статей 20, 253 КПК розгляд кримінальних справ про зґвалтування та інші статеві злочини допускається в закритому судовому засіданні за мотивованою постановою судді чи ухвалою суду з метою за­побігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі. При цьому судом може бути прийнято рішення про закритий розгляд справи як у повному обсязі, так і частково (наприклад, при проведенні судового слідства). З урахуванням вимог статей 20 і 307 КПК суд під час розгляду справ цієї категорії повинен вживати необхідних заходів для того, щоб особи молодше 16 років, крім підсудних, не перебували у залі судового засідання. Головуючим у судових засіданнях потрібно стежити за змістом і формою запитань, що ставляться підсудним, потерпілим і свідкам, а також за виступами учасників розгляду справи в судових дебатах із тим, щоб не принижувалася честь і гідність цих осіб.

Але суди в багатьох випадках, прийнявши рішення про призначення справи до судового розгляду, не вирішували при цьому питання про розгляд справи цієї категорії у відкритому чи закритому судовому засіданні. Справи у таких випадках слухалися судами в режимі відкритого судового засідання. У деяких справах в протоколі зазначено, що справа слухається у відкритому судовому засідання, а у вироку — в закритому, чи навпаки.

Наприклад, справу за обвинуваченням Ш. за ч. 3 ст. 152 КК Луцьким міськрайонним судом Волинської області було вирішено за клопотанням по­терпілої слухати у закритому судовому засіданні, хоча у вироку вказано, що справа слухалась у відкритому судовому засіданні.

З метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, суди мають чітко вирішувати на ста­дії попереднього розгляду питання щодо слухання справ про злочини про­ти статевої свободи та статевої недоторканості особи у закритому судовому засіданні.

Крім того, деякі суди направляли копії вироків у справах про зґвалту­вання для обговорення за місцем проживання, роботи, навчання засуджених або потерпілих осіб.

Так, Дунаєвецький районний суд Хмельницької області вироком від 26 кві­тня 2005р. визнав винним неповнолітнього Л. за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 152 КК та звільнив його від відбування покарання з випробуванням. Л. із застосуванням фізичного насильства намагався вступити в статеві зносини із малолітньою Д., однак не зміг цього зробити з причин, які не залежали від його волі, а саме через анатомічний розвиток малолітньої потерпілої. Для обговорення поведін­ки Л. суд направив копію вироку до Сокільнянської загальноосвітньої школи, де навчалися Л. та малолітня потерпіла.

Відшкодування шкоди

При вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди за позовами потерпілих осіб суди мають керуватися відповідними положеннями Цивіль­ного кодексу України та роз’ясненнями, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (зі змінами, вне­сеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. №5).

Питання про розмір відшкодування моральної шкоди у справах про ста­теві злочини суди вирішували, в основному, залежно від характеру та трива­лості страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнала потер­піла особа, та з урахуванням інших обставин. Зокрема, суди враховували стан здоров’я потерпілої особи, необхідність лікування, вимушені зміни в її жит­тєвих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього ста­ну тощо. Однак у деяких вироках суди не обґрунтовували визначення розміру моральної шкоди для відшкодування.

Наприклад, Олександрійський районний суд Кіровоградської області ви­знав винними Ю. О. за ч. 3 ст. 152 КК і Ю. П. — зач. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153 КК, призначивши їм відповідне покарання. У справі потерпілою М. було заявлено цивільний позов про стягнення на її користь 10 тис. грн моральної шкоди. Суд задовольнив цивільний позов лише частково — на суму 1 тис. грн, пославшись на великий розмір заявленого цивільного позову. Апеляційний суд Кіровоград­ської області вирок районного суду залишив без зміни.

Ухвалою від 7 лютого 2006 р. Верховний Суд України скасував цей ви­рок, оскільки висновки районного суду про часткове задоволення у сумі лише 1 тис. грн заявленого потерпілою позову, разом із твердженням про великий розмір її відшкодування, є необґрунтованими і не містять мотивів визначен­ня заподіяними злочинами моральної шкоди з посиланням на сукупність не­гативних наслідків. Оскільки суд призначив покарання засудженим усупереч вимогам ст. 65 КК, а також невірно вирішив цивільний позов, судові рішен­ня щодо Ю. О. та Ю. П. скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд.

Відповідно до ст. 28 КПК цивільний позов може бути пред’явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Однак не в усіх випадках суди враховували зазначені положення закону.

Так, Красноперекопський міськрайонний суд АР Крим визнав винним Д. за ч. 1 ст. 154 КК та призначив йому покарання у виді шести місяців арешту і постановив стягнути з нього моральну шкоду на користь потерпілих К., М. В., М. Л, Ш. — по 1 тис. грн кожній.

Але ухвалою Верховного Суду України від 30 червня 2005р. вказаний ви­рок у частині вирішення цивільного позову було скасовано, а справу направ­лено на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства, оскільки суд порушив вимоги ст. 28 КПК. Як вбачається з матеріалів справи, потерпілі заявили цивільний позов після дослідження доказів судом першої інстанції, що унеможливило доказування підстав і розміру цивільного позову.

Призначення покарання

Відповідно до вимог ст. 65 КК при призначенні покарання за вчинення статевих злочинів суд повинен урахувати ступінь тяжкості цього злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне і достатнє для її виправлення, а також для запобігання вчиненню нею нових злочинів.

Згідно зі статистичними даними у 2005 р. за вчинення зґвалтування (ст. 152 КК) суди призначили покарання у виді позбавлення волі 524 особам, або 79,9% від засуджених за цей вид злочину. Більш м’яке покарання, ніж пе­редбачено законом, із застосуванням ст. 69 КК за вчинення зґвалтування бу­ло призначено 141 особі, або 21,5%. Від відбування покарання з випробуван­ням за ст. 75 КК звільнено 107 осіб, або 16,3% від числа засуджених за цей вид злочину.

Призначаючи більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, та зві­льняючи засуджених від відбування покарання з випробуванням, суди вра­ховували їх неповнолітній вік, щире каяття, сприяння розкриттю злочину, неправильну поведінку потерпілих осіб, відсутність тяжких наслідків та доб­ровільне відшкодування завданої шкоди. При призначенні винним особам ви­ду та розміру покарання суди враховували також думку потерпілих.

Із  вивчених справ цієї категорії вбачається, що в разі зґвалтування де­кількох потерпілих, рецидиву зґвалтування, вбивства потерпілої особи суди призначали винним особам покарання, наближене до максимальної межі.

Згідно з вимогами ст. 69 КК суд може призначити більш м’яке покаран­ня, ніж передбачено законом, лише за наявності декількох обставин, що по­м’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого зло­чину, з урахуванням особи винного.

Однак мали місце випадки, коли суди призначали більш м’яке покаран­ня, ніж передбачено законом, за вчинення статевих злочинів за наявності ли­ше однієї пом’якшуючої обставини.

Так, Прилуцький районний суд Чернігівської області вироком від 23 берез - ня 2005р. визнав винним П. за ч. 1 ст. 15, ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153 КК та із за­стосуванням ст. 69 КК призначив йому покарання у виді чотирьох років по­збавлення волі. П. намагався зґвалтувати свою прийомну чотирирічну доч­ку, однак довести свій намір до кінця не зміг із незалежних від його волі причин, після чого він задовольнив з останньою свою статеву пристрасть неприрод­ним способом. При призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено за­коном, суду вироку послався на пом’якшуючу обставину — вчинення злочину внаслідок збігу тяжких сімейних обставин — та врахував позитивну харак­теристику підсудного. Але суд при визначенні П. виду покарання не звернув уваги на те, що підсудний не визнав себе винним у вчиненому злочині й намагав­ся ввести суд в оману. Апеляційний суд Чернігівської області цей вирок у час­тині призначення покарання скасував та вироком від 1 червня 2005р. призна­чив покарання П. у виді восьми років позбавлення волі.

Відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» у кожному випадку застосування ст. 69 КК суд зобов’язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяж­кості вчиненого злочину і впливають на пом’якшення покарання.

Черкаський районний суд вироком від 4 березня 2005 р. визнав винним С. у зґвалтуванні за ч. 1 ст. 152 КК. У мотивувальній частині вироку суд зазначив, що підстав для застосування статей 69, 75 КК немає, проте з невідомих при­чин призначив С. покарання у виді одного року позбавлення волі, хоча санкцією ч. 1 ст. 152 КК передбачено покарання у виді позбавлення волі строком від трьох до п’яти років.

Серед обставин, які пом’якшують покарання та істотно знижують сту­пінь тяжкості вчиненого зґвалтування, суди у деяких справах враховували поведінку потерпілої особи, що сприяла вчиненню злочину. Але не завжди у вироках було зазначено, які ж саме дії потерпілої у конкретній ситуації були неправильними.

Наприклад, Антрацитівський міськрайонний суд Луганської області ви­роком від 4 листопада 2005р. визнав винним М. за ч. 4 ст. 152, ч. 1 ст. 185 КК та із застосуванням ст. 69 КК призначив йому покарання у виді п’яти років позбавлення волі. Із матеріалів справи видно, що М. із застосуванням фізичного насильства зґвалтував К. і викрав її мобільний телефон та інші речі на загаль­ну суму 1 тис. 953 грн. Згідно з висновком судово-медичної експертизи потер­пілій було заподіяно тілесні ушкодження середньої тяжкості, а також непо­правно знівечене обличчя, що становить особливо тяжкі наслідки. Призначаю­чи М. більш м’яке покарання, ніж передбачено ч. 4 ст. 152 КК із застосуванням ст. 69 КК, суд урахував його щире каяття, активне сприяння розкриттю зло­чину та добровільне відшкодування завданого збитку. Крім того, суд також визнав обставиною, яка пом’якшує покарання засудженому, поведінку потер­пілої, що сприяла вчиненню щодо неї злочину. Однак у вироку не вказано, яку саме поведінку потерпілої суд вважає неправильною.

Інший приклад. Житомирський районний суд вироком від 24 жовтня 2005р. засудив Д. за ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153 КК із застосуванням ст. 69 КК до семи років позбавлення волі. Призначаючи засудженому більш м’яке покаран­ня, ніж передбачено законом, суд урахував при цьому негативну характерис­тику потерпілої, а саме її неналежне ставлення до занять у школі, що ніяк не могло пом’якшити покарання засудженому та істотно знизити ступінь тя­жкості вчинених проти неї статевих злочинів.

Інколи суди неповною мірою враховували ступінь тяжкості вчинених злочинів зазначеної категорії справ і необґрунтовано звільняли винних осіб від відбування покарання з випробуванням.

Так, Деснянський районний суд м. Києва визнав винними П. і Ч. за ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153 КК та із застосуванням ст. 69 КК призначив їм покарання у виді п’яти років позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК звільнив їх від відбу­вання покарання. Засуджені особи визнані винними в тому, що, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, із застосуванням фізичного насильства завели в будинок неповнолітню А., де групою осіб протягом декількох годин її ґвалту­вали та задовольняли з нею статеву пристрасть неприродним способом. Крім того, вони не віддали потерпілій одяг, і вона вимушена була вночі роздягненою повертатися додому.

Призначаючи П. і Ч. більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, та звільняючи їх від відбування покарання з випробуванням, суд врахував їхні по­зитивні характеристики. Однак Апеляційний суд м. Києва 16 листопада 2005 р. зазначений вирок скасував і постановив новий, яким призначив П. та Ч. за вчинення вказаних злочинів покарання у виді семи років позбавлення волі. При цьому апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції у вироку не вказав жодної із пом’якшуючих покарання обставин, які б свідчили про істотне зни­ження ступеня тяжкості вчинених винними злочинів. Ухвалою Верховного Су­ду України від 21 липня 2006 р. вирок апеляційного суду щодо засуджених П. та Ч. залишено без зміни.

Статеві злочини становлять підвищену суспільну небезпеку. Сподіваємо­ся, що правильному розгляду судами справ цієї категорії має сприяти прове­дене узагальнення.

Практика розгляду судами кримінальних справ про злочи­ни, пов’язані з порушенням вимог законодавства про охорону праці^[37] // ВВСУ. — 2007. —№6.— С. 23—29

У ст. 43. Конституції України закріплено право кожного громадянина на належні, безпечні умови праці. Ця норма є похідною від іншого конституцій­ного принципу, згідно з яким людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, не­доторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінніс­тю (ст. 3).

Реалізація конституційного права громадян на охорону їх життя і здоро­в’я в процесі трудової діяльності поряд з іншими законодавчими та нормати­вними актами регулюється Законом від 14 жовтня 1992 р. № 2694-ХІІ «Про охорону праці» (далі — Закон № 2694-ХІІ). У ч. 1 ст. 6 цього Закону сказано, що умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колек­тивного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а та­кож санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства. Його дія поширюється на всі підприємства, установи, організації незалежно від форм власності та видів діяльності, а також на всіх громадян, які працю­ють або залучені до праці на цих підприємствах.

У ст. 44 Закону № 2694-ХІІ встановлено, що працівники, винні в пору­шенні законодавства про охорону праці, несуть кримінальну, адміністратив­ну, дисциплінарну чи матеріальну відповідальність згідно з чинним законо­давством. Зміцнення трудової і виробничої дисципліни на підприємствах, в установах та організаціях, зниження рівня можливості виникнення небезпеч­них та шкідливих виробничих факторів залежить і від судів, які розглядають кримінальні справи про порушення правил охорони праці.

Статистичні дані

У 2005 р. суди України з постановленням вироку розглянули 191 кримі­нальну справу, у 2004 р. — 244, за якими засуджено відповідно 200 і 247 осіб.

Найбільше справ стосувалося порушення правил безпеки під час виконання робіт із підвищеною небезпекою, відповідальність за яке передбачена у ст. 272 Кримінального кодексу України (далі — КК) — відповідно 123 та 151 справа. Не надходили на розгляд судів справи про злочини, склад яких передбаче­ний ст. 274 КК, — порушення правил ядерної або радіаційної безпеки.

За злочини вказаної категорії суди призначили такі види покарання, як позбавлення волі — 1, обмеження волі — 7, виправні роботи — 21, штраф — 41.

Від відбування покарання з випробуванням відповідно до ст. 75 КК звіль­нено 111 осіб. Додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю суди застосували до 37 осіб. Стосо­вно 30 засуджених покарання призначено із застосуванням ст. 69 КК.

Якість досудового слідства. Причини повернення справ на додаткове розслідування

В узагальненні акцентується увага на справах про злочини, склад яких передбачений статтями 271 та 272 КК.

Відповідно до ст. 112 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) досудове слідство в таких справах провадиться слідчими про­куратури.

Загалом якість досудового слідства у справах названої категорії задо­вільна. Водночас окремими слідчими були допущені серйозні помилки при застосуванні норм кримінального та кримінально-процесуального законо­давств. Так, кваліфікуючи дії особи заст. 271 або ст. 272 КК, слідчі не завжди враховували, що диспозиції цих статей є бланкетними. Тому при їх застосу­ванні необхідно встановити не лише те, які саме законодавчі та інші норма­тивно-правові акти порушено при вчиненні певного діяння, а й визначити, вимоги яких статей, пунктів, параграфів не дотримано обвинуваченим, а та­кож розкрити суть допущених порушень. Наприклад, для встановлення то­го, чи належать певні види діяльності до робіт із підвищеною небезпекою (ст. 272 КК), слід звернутися до спеціальних законодавчих та нормативних актів, якими є Закон від 18 січня 2001 р. № 2245-Ш «Про об’єкти підвищеної небезпеки» та Перелік робіт з підвищеною небезпекою, затверджений нака­зом Державного комітету України з нагляду за охороною праці від 26 січ­ня 2005 р. № 15 (далі — Перелік 2005 р.). Раніше діяв Перелік робіт з підви­щеною небезпекою, затверджений наказом цього Комітету від 30 листопада 1993 р. № 123 (далі — Перелік 1993 р.).

Слідчі не завжди всебічно й повно досліджували об’єктивну сторону злочину. Зокрема, в багатьох випадках не проводили огляд місця події, не призначали технічних експертиз тощо.

Наприклад, машиніст гірничо-виймальних машин шахти «Великомостів- ська» П. був притягнутий до кримінальної відповідальності за те, що, пору­шивши вимоги п. 123 Інструкції з охорони праці для машиністів гірничо-вий­мальних робіт, не переконався у безпечності проведення маневру і запустив комбайн, частинами якого (що оберталися) був смертельно травмований по­мічник начальника дільниці С. Слідчий прокуратури м. Червонограда Львівсь­кої області, кваліфікувавши дії П. за ч. 2 ст. 272 КК, не послався на Перелік 2005 р. і не дослідив, які саме роботи чи дії обвинуваченого призвели до нещас­ного випадку, не провів огляд місця події, не призначив судово-технічної експер­тизи у справі, внаслідок чого не був установлений причинний зв’язок між діями обвинуваченого та наслідками.

В іншій справі за обвинуваченням начальника дільниці С. та бригадира прохідників К. шахти «Краснолиманська» за ч. 2 ст. 272 КК слідчий прокура­тури м. Красноармійська Донецької області пред’явив неконкретне обвинува- чення. При цьому він не дослідив і не вказав, з якої причини стався обвал у за­бої, внаслідок чого загинули три і травмований один працівник. У постановах про пред’явлення обвинувачення слідчий лише вказав на статті Закону від 14  жовтня 1992 р. № 2694-ХП, не розкривши їх зміст, і сформулював обвину­вачення таким чином, ніби порушення С. і К. полягало у тому, що один із них видав наряд на виконання робіт, а інший — отримав цей наряд. А це не могло бути причиною нещасного випадку. Об’єктивна сторона злочину слідчим не досліджена.

Водночас є справи, в яких слідчі ставили експертам питання, вирішення яких не належить до їхньої компетенції, а є прерогативою слідчого та суду. Наприклад, чи перебували у причинному зв’язку дії особи, яка порушила пра­вила охорони праці, з наслідками, що настали—

Так, вироком Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 18 травня 2004 р. Т. засуджений за ч. 2 ст. 271 КК за те, що він як технічний директор ТОВ НВП «Сіріон» порушив вимоги ст. 18 Закону від 14 жовтня 1992  р. № 2694-ХІ1 та ряд пунктів чинного на той час Типового положення про навчання з питань охорони праці, а саме: без попереднього спеціального навчання і перевірки знань із питань охорони праці допустив до роботи на вер­статі з обробки деревини у лісопильному ц^ху ТОВ с. П’ятничани Стрийсько- го району М, яка під час виконання роботи круглопильним верстатом ампу­тувала собі кисть правої руки. Розслідуючи цю справу, слідчий прокуратури Стрийського району Львівської області не провів огляд місця події (лісопиль­ного цеху), не приєднав до матеріалів справи протокол огляду місця події, скла­дений відомчою комісією, яка розслідувала нещасний випадок на виробництві, хоча в акті розслідування вказано і у висновку технічної експертизи підтвер­джено, що верстат не обладнаний належним захисним пристроєм. Слідчий та­кож необгрунтовано поставив технічним експертам питання про наявність причинного зв’язку між діями (бездіяльністю) Т. і наслідками. Водночас він не дослідив питання про класифікацію виконуваної потерпілою роботи і не звер­нув уваги на висновок експертів про те, що роботи з обробки деревини нале­жать до робіт із підвищеною небезпекою. Тому дії Т. необхідно було кваліфіку­вати за ч. 2 ст. 272 КК.

Факти неправильної кваліфікації дій обвинувачених та підсудних непо­одинокі.

Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська погодився з кваліфікацією за ч. 1 ст. 271 КК дій Б., який, працюючи виконробом ТОВ «Індустрійбуд», по­рушив ряд законодавчих та нормативно-правових актів про охорону праці, внаслідок чого будівельник Ш. впав з 10-го поверху новобудови і загинув. Оскіль­ки на підставі п. 100 Переліку 1993 р. роботи на висоті віднесені до робіт із підвищеною небезпекою, дії Б. підлягали кваліфікації за ч. 2 ст. 272 КК.

У іншій справі старший слідчий Вознесенської міжрайонної прокуратури Миколаївської області неправильно кваліфікував за ч. 1 ст. 271 КК дії посадо­вих осіб ТОВ «ВПК» Л. і К., з вини яких отруїлись аміаком й отримали тілесні ушкодження працівники компресорного цеху Т. та Ч., які виконували ремонтні роботи у холодильній камері. Зважаючи на те, що п. 29 та п. 113 Переліку 1993 р. роботи з обслуговування, ремонту та експлуатації холодильних уста­новок віднесені до робіт із підвищеною безпекою, дії зазначених осіб необхідно було кваліфікувати за ч. 1 ст. 272 КК.

Неякісне досудове розслідування справ, зокрема невизначеність із суб’єк­том злочину, також є однією з причин повернення справ на додаткове розслі­дування.

Наприклад, при розгляді Баштанським районним судом Миколаївської об­ласті кримінальної справи щодо І., який обвинувачувався у вчиненні злочину, склад якого передбачений ч. 2 ст. 271 КК, прокурор заявив клопотання про на­правлення справи на додаткове розслідування для дослідження питання, чи був обвинувачений суб’єктом цього злочину.

Суб’єкт зазначених злочинів спеціальний, його ззнаки викладені у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 10 жовтня 1982 р. № 6 «Про судову практику в справах, пов’язаних із порушеннями вимог законо­давства про охорону праці» (далі — Постанова від 10 жовтня 1982 р. № 6). Деякі слідчі не враховували цих роз’яснень і не всіх винних у порушенні за­конодавства про охорону праці притягали до відповідальності, внаслідок чо­го справи поверталися на додаткове розслідування з мотивів неповноти до- судового слідства.

У практиці судів трапляються випадки незаконного повернення справ прокурору для проведення додаткового розслідування зі стадії попереднього розгляду справи.

Так, постановою Первомайського міського суду Луганської області на під­ставі ст. 246 КПК повернено на додаткове розслідування справу за обвинува­ченням Н. та Б. згідно з ч. 2 ст. 272 КК, які були притягнуті до відповідаль­ності за те, що вони як посадові особи шахти «Первомайськвугілля» (відпо­відно — заступник начальника дільниці та гірничий майстер) не забезпечили безпечних умов праці, внаслідок чого під обвалом породи загинув П. У постанові суд дав оцінку зібраним у справі доказам, вказав на їх неповноту та неконкрет- ність пред’явленого обвинувачення. За апеляцією помічника прокурора Апеля­ційний суд Луганської області постанову місцевого суду скасував і направив справу на новий судовий розгляд, зазначивши, що застосування ст. 246 КПК неприпустиме, якщо неповнота розслідування може бути усунута в судовому засіданні.

Згідно з п. 11 ч. 1 ст. 6 КПК кримінальна справа підлягає закриттю, якщо існує не скасована постанова слідчого про відмову в порушенні справи за тим самим фактом.

Цю вимогу закону порушено при розслідуванні та судовому розгляді кри­мінальної справи щодо Н., який був засуджений Карлівським районним судом Полтавської області за ч. 2 ст. 271 КК. У справі є не скасована прокурором по­станова слідчого прокуратури Карлівського району про відмову в порушенні кримінальної справи щодо Н. за тими ж обставинами — загибель людини вна­слідок порушення вимог законодавства про охорону праці.

Судовий розгляд справ

Аналіз справ, які надійшли для узагальнення, показав, що судді пере­важно дотримуються передбачених у статтях 241, 256 КПК строків розгляду справи. Проте деякі суди Донецької, Дніпропетровської, Черкаської, Вінни­цької, Сумської та деяких інших областей допускали порушення цих строків.

Так, Тернівський міський суд Дніпропетровської області протягом двох років розглядав справу за обвинуваченням Д. за ч. 2 ст. 272 КК. Причини від­кладення слухання справи були різні: неявка в судове засідання свідків, адвока­та, а також невиправдано великі (два-три місяці) строки перерв у слуханні справи.

У іншій справі — за обвинуваченням Ц. та X. за ч. 1 ст. 272 КК, яка надій­шла до Єнакіївського міського суду Донецької області 8 січня 2004 р., попере­дній розгляд був призначений суддею на 6 лютого цього ж року, але фактично розгляд справи суддя не провадив. У справі відсутні постанови судді про про­ведення попереднього розгляду і про призначення справи до судового розгляду. Розгляд справи по суті почався З березня 2004 р., а вирок постановлено 19 лип­ня 2004 р. До того ж слухання неодноразово відкладалося з причин неявки свід­ків. Таким чином, справу фактично не було вирішено протягом шести місяців одинадцяти днів.

Лебединський районний суд Сумської області понад рік розглядав кримі­нальну справу за обвинуваченням П. за ч. 2 ст. 271 КК. Справа надійшла до су­ду 8 січня 2003 р., була призначена до розгляду на 3 березня цього ж року, а ви­рок постановлений 4 лютого 2004 р. Слухання переносилося понад 10 разів у зв’язку із розглядом суддею і прокурором іншої справи, неявкою підсудного, свідків, витребуванням судом додаткових матеріалів тощо.

Можна навести чимало подібних прикладів.

Статтями 53 та 254 КПК передбачений обов’язок суду забезпечити пра­ва потерпілих від злочинів. Не всі суди дотримуються цих вимог закону. Так, без виклику та участі в судовому засіданні потерпілого Карлівський район­ний суд Полтавської області розглянув справу за обвинуваченням Н. за ч. 2 ст. 271 КК.

Деякі суди під час розгляду справ не звертають уваги на ігнорування органами досудового слідства бланкетності диспозицій статей 271 та 272 КК, від чого потерпає повнота з’ясування і висвітлення у вироку об’єктивної сто­рони злочину, зокрема причинного зв’язку, а також правильність кваліфіка­ції дій підсудного.

У вироку Київського районного суду м. Полтави щодо М, засудженого за ч. 2 ст. 272 КК, лише зазначено, що засуджений допустив порушення правил безпеки під час виконання робіт, пов’язаних із підвищеною небезпекою, але не вказано, які статті, пункти яких саме законодавчих або нормативних актів він порушив. Подібні випадки трапляються в судовій практиці всіх регіонів. Наприклад, із чотирьох вивчених Апеляційним судом Одеської області справ зазначеної категорії тільки в одній органи досудового слідства і суд зробили посилання на нормативні акти, які були порушені.

Неврахування деякими судами бланкетного характеру диспозицій ста­тей 271 та 272 КК зумовило неправильну кваліфікацію дій засуджених у ба­гатьох вивчених справах: така кваліфікація простежується з моменту пред’яв­лення особі обвинувачення на досудовому слідстві. Місцеві суди з підстав неправильної кваліфікації дій підсудних кримінальні справи на додаткове розслідування не повертали. Проте автори узагальнення та апеляційні суди при вивченні справ цієї категорії виявили багато випадків неправильної ква­ліфікації дій засуджених судами першої інстанції.

Солом’янський районний суд м. Києва засудив У. та П. за ч. 2 ст. 271 КК за те, що У, працюючи виконробом закритого акціонерного товариства «Обо­лонь», а П. — виконробом державного підприємства «Рембудкомплект», не за­безпечили безпечних умов праці на будівельному майданчику по вул. Кадет­ський гай, 3 у м. Києві. Внаслідок цього двоє мулярів, які працювали на кладці стіни 5-го поверху будинку, загинули від травм, отриманих від падіння на них з висоти 10-го поверху піноблоків, а одному муляру були спричинені легкі ті­лесні ушкодження. Згідно з висновком будівельно-технічної експертизи та ін­шими матеріалами справи, у діях У. і П. вбачалися порушення безпеки на будів­ництві, в тому числі при проведенні робіт із переміщення вантажів крана­ми. Враховуючи бланкетний характер диспозиції статей 271 та 272 КК, суд повинен був звернутися до законодавчих і нормативно-правових актів про охорону праці та безпеку виробництва, зокрема до законів № 2694-ХП та № 2245-Ш і Переліку 1993 р., які до таких робіт відносять і роботи з будів­ництва та монтажу будинків, роботи на висоті, вантажно-розвантажува­льні роботи за допомогою машин і механізмів. Виходячи з наведеного та аналі­зу матеріалів справи, можна зробити висновок, що своїми діями У. і П. пору­шили спеціальні правила із забезпечення безпеки будівельних робіт, а тому їхні дії необхідно було кваліфікувати не за ч. 2 ст. 271 КК, а за спеціальною нор­мою, в якій передбачено відповідальність за такі дії, а саме за ч. 2 ст. 272 КК.

Подібну помилку допускали Дніпровський районний суд м. Києва, суди Вінницької, Одеської, Закарпатської, Дніпропетровської, Сумської та інших областей. За відсутності апеляцій апеляційні суди були позбавлені можли­вості виправити судові помилки судів першої інстанції.

У судовій практиці трапляються також випадки неправильної кваліфі­кації дій засуджених внаслідок неточного визначення слідчим і судом право­вого статусу засудженого і потерпілих.

Марганецький міський суд Дніпропетровської області вироком, постанов­леним за статтями 119 і 128 КК, засудив машиніста підйомного крана С, який порушив правила роботи на крані. Як наслідок — кран перекинувся і впала люлька, в якій перебували монтажники, один з яких загинув, а два одержали тяжкі тілесні ушкодження. Потерпілі і засуджений С. були працівниками бу­дівельного управління, тому в його діях вбачаються ознаки злочину, склад яко­го передбачений ч. 2 ст. 272 КК. Вирок не оскаржений.

В іншому випадку Савранський районний суд Одеської області засудив згідно зч.2 ст. 272 КК електромонтера місцевого РЕМ П. за те, що внаслідок порушення останнім норм безпечного проведення робіт із монтажу електро­мережі був смертельно травмований житель села. Така кваліфікація дій П. є неправильною. Враховуючи, що смертельну травму отримав не працівник РЕМ, а стороння особа, дії засудженого підлягали кваліфікації за ст. 119 КК. Вирок не оскаржений.

Подібних помилок у правовій оцінці вчиненого припускалися й інші су­ди, які не враховували, що об’єктом злочинного посягання, передбаченого статтями 271 та 272 КК, є безпечні умови праці.

Відповідно до роз’яснень, наведених у п. 9 Постанови від 10 жовтня 1982 р. № 6, потерпілими внаслідок злочинних порушень правил охорони праці мо­жуть бути як працівники підприємства, так і інші особи, постійна або тимча­сова діяльність яких пов’язана з цим виробництвом. До останніх належать, зокрема особи, які прибули на виробництво у відрядження, на практику, ста­жування. Це також можуть бути робітники, студенти, учні, що надають шеф­ську допомогу підприємствам, організаціям, тощо.

Наведемо також приклад правильної кваліфікації дій підсудного.

Ямпільський районний суд Сумської області правильно кваліфікував за ч. 2 ст. 272 КК дії вальщика Чуйківського лісництва Є, котрий порушив прави­ла охорони праці при зрізанні дерева, яке, впавши, спричинило тяжкі тілесні ушкодження неповнолітньому П. Досліджуючи зв’язок потерпілого з роботою у лісництві, слідчий і суд послалися на наказ директора Чуйківської загально­освітньої школи про проведення уроків трудового навчання (збір порубочних залишків) учнями сьомих класів у Чуйківському лісництві.

У випадках, коли внаслідок порушення правил охорони праці на вироб­ництві заподіяно шкоду здоров’ю громадян, які не є його працівниками, вин­ні, залежно від характеру злочинних дій, мають нести відповідальність за стат­тями про посадові злочини або про злочини проти особи.

Судові вироки у справах названої категорії оскаржувалися лише в окре­мих випадках, здебільшого за апеляціями засуджених у зв’язку з невизнан­ням вини у вчиненні злочину.

Так, Апеляційний суд Харківської області ухвалою за апеляцією засудже­ного скасував з направленням на додаткове розслідування вирок Шевченківсько­го районного суду Харківської області щодо старшого майстра аварійно-диспе­тчерської служби ТОВ «Харківгаз» У., який засуджений за ч. 2 ст. 271 КК за те, що залучив слюсаря П. до виконання робіт на тракторі Т-40, що не входило в обов’язки останнього. Внаслідок удару дверима трактора по голові П. отримав смертельну травму. Апеляційний суд обґрунтовано повернув справу на додат­кове розслідування з мотивів неповноти досудового і судового слідства, зазначив­ши в ухвалі, що слідчому необхідно оглянути місце нещасного випадку, провести відтворення обстановки та обставин події, провести судово-технічну та ком­плексну судово-медичну експертизи, оглянути трактор та виконати ряд інших слідчих дій з метою усунення прогалин слідства та конкретизації обвинувачення.

Апеляційні суди скасовували деякі вироки також через неправильне ви­рішення судами першої інстанції питань щодо цивільних позовів, заявлених потерпілими.

Апеляційний суд Дніпропетровської області за апеляціями прокурора і потерпілої в частині цивільного позову скасував вирок Саксаганського район­ного суду м. Кривого Рогу щодо Б., засудженого за ч. 2 ст. 272 КК. Вироком су­ду з Б. на користь потерпілої стягнуто 20 тис. грн на відшкодування мораль­ної шкоди. Скасовуючи вирок, апеляційний суд послався на те, що районний суд не врахував втрату потерпілою батька і годувальника, а взяв до уваги економічне становище підприємства, яке перебувало в стадії банкрутства. Однак документів, які б цей факт підтвердили, суд не витребував. Справу по­вернено на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства.

В іншій справі Апеляційний суд Запорізької області за апеляцією потер­пілої скасував у частині вирішення цивільного позову вирок Хортицього ра­йонного суду м. Запоріжжя щодо Л., засудженого за ч. 2 ст. 271 КК. Суд пер­шої інстанції відмовив потерпілій у задоволенні позовних вимог до Фонду соціального страхування (далі — Фонд) — 90 тис. грн за моральну шкоду. Скасовуючи вирок у цій частині, апеляційний суд вказав, що суд першої ін­станції не врахував деякі статті Закону від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХІУ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного ви­падку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втра­ту працездатності» та відповідне рішення Конституційного Суду України від 27  січня 2004 р. № 1-рп/2004 (справа про відшкодування моральної шкоди фондом соціального страхування) про обов’язок Фонду у повному обсязі від­шкодувати шкоду, у тому числі моральну. Справу повернено на новий судо­вий розгляд у порядку цивільного судочинства.

Питання вирішення цивільних позовів про відшкодування матеріальної і моральної шкоди потерпілим

Згідно зі ст. 328 КПК суд, постановляючи обвинувальний вирок, залеж­но від доведеності підстав і розміру цивільного позову, задовольняє цивіль­ний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

Під час вивчення й аналізу розглянутих місцевими судами справ уста­новлено: не зважаючи на те, що потерпілим унаслідок порушення вимог за­конодавства про охорону праці було заподіяно фізичну, матеріальну і мора­льну шкоду, цивільні позови про її відшкодування заявлялися потерпілими не в усіх справах, за якими були винесені обвинувальні вироки, хоча в кож­ній справі органи слідства визнавали особу потерпілою, з’ясовували заподія­ну їй шкоду, роз’яснювали права на її відшкодування. Заподіяна у зв’язку з лікуванням матеріальна шкода була у більшості випадків відшкодована в пе­ріод досудового слідства.

Не заявлялися цивільні позови у справах вказаної категорії, розглянутих судами Черкаської, Київської, Полтавської, Одеської, Закарпатської, Херсон­ської, Рівненської, Донецької та Львівської областей. Відсутність позовів зумовлена відмовою потерпілих від позовних вимог.

Помилки, допущені місцевими судами при вирішенні цивільних позовів усувались апеляційними судами за апеляціями потерпілих або їх представ­ників.

Так, Апеляційний суд Миколаївської області скасував у частині вирішен­ня цивільного позову вирок Вознесенського міськрайонного суду щодо Б. (ч. 2 ст. 271КК) у зв’язку з тим, що цей суд не навів конкретних підстав для част­кового задоволення позовних вимог представника потерпілої про відшкодуван­ня моральної шкоди і не визначив правових підстав для цього, тому що не по­слався на матеріальний закон, відповідно до якого вирішив позов. Справа в цій частині повернена на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства. Цей же апеляційний суд скасував у частині вирішення цивільного позову вирок Миколаївського районного суду м. Миколаєва щодо Б. (ч. 2 ст. 272 КК) через те, що суд на порушення вимог статей 441, 450 ЦК, у яких передбачено обо­в’язок власника джерела підвищеної небезпеки відшкодувати збитки, завдані з вини його працівника, постановив стягнути їх із засудженого.

Практика призначення покарання

Оскільки злочини проти безпеки виробництва за формою вини є необе­режними, суди в більшості випадків призначали засудженим покарання, не пов’язані з позбавленням волі, наприклад виправні роботи, штраф тощо. Вра­ховуючи форму вини, відсутність смертельних випадків із людьми, підпа­дання певної частини винних осіб під дію закону про амністію, призначення таких видів покарання можна визнати обґрунтованим.

При обранні засудженим покарання у виді обмеження чи позбавлення волі суди широко застосовували звільнення засуджених від відбування по­карання на підставі ст. 75 КК або застосовували ст. 69 КК і призначали більш м’яке покарання або не призначали обов’язкового додаткового покарання. Така практика не може бути визнана правильною і такою, що забезпечує ви­конання вимог статей 50 та 65 КК, особливо у справах, в яких наслідком про­типравних дій засуджених була смерть потерпілих.

Так, Краснодонський міськрайонний суд Луганської області засудив гірни­чого майстра шахти ім. 50-річчя СРСРЯ. за ч. 2 ст. 272 КК із застосуванням ст. 69 КК на п’ять років позбавлення волі без позбавлення права обіймати пе­вні посади. На підставі ст. 75 КК Я. був звільнений від покарання з іспитовим строком тривалістю три роки з покладенням певних обов’язків, передбачених пунктами 2—4 ч. 1 ст. 76 КК. Я. визнано винним у порушенні правил безпеки під час виконання робіт із підвищеною небезпекою, а саме: він, порушуючи пра­вила ведення підземних робіт і знаючи, що гірник Г. працює у відсіку з видобут­ку вугілля, з метою прискорення робіт дав вказівку іншому гірнику виконати певні дії за допомогою спеціальної установки, яка смертельно травмувала Г. Своїми діями Я. грубо порушив правила безпеки, що спричинило загибель люди­ни. За таких обставин призначення йому покарання із застосуванням ст. 75 КК є занадто м’яким. Окрім того, суд, застосувавши ст. 69 КК, не конкрети­зував, у частині основного чи додаткового покарання або яку частину статті застосовано.

У деяких вироках застосування ст. 75 КК суди взагалі нічим не обґрун­товували, як, наприклад, у вироку Яготинського районного суду Київської області стосовно Ч., засудженого за ч. ¹ 2 ст. 272 КК на два роки позбавлен­ня волі та звільненого від відбування покарання з іспитовим строком на два роки.

У жодній із надісланих для узагальнення справ немає посилання на таку підставу застосування ст. 75 КК, як відшкодування засудженим у добровіль­ному порядку завданої потерпілим матеріальної або моральної шкоди.

Загалом застосування статей 69 та 75 КК у справах про тяжкі злочини (ч. 2 ст. 271 та ч. 2 ст. 272 КК) апеляційні суди розцінюють як тенденцію до необґрунтованого пом’якшення покарання і вважають таку практику непра­вильною. З такою думкою можна погодитися.

Окрім того, суди рідко застосовують до засуджених додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю. Наприклад, не застосовувалося таке додаткове покарання у судах Львів­ської області. Лише у двох із 14 розглянутих у судах Сумської області справ застосовано це покарання. Апеляційний суд Запорізької області звернув ува­гу на те, що при призначенні покарань за злочини, склад яких передбачений статтями 271 та 272 КК, судді у вироках взагалі навіть не згадували про додат­кові покарання, передбачені санкціями цих статей.

Таку практику не можна визнати правильною, й особливо у тих випад­ках, коли внаслідок порушення засудженими правил безпечної роботи ста­лися каліцтво або загибель робітників. Залишаючи таких осіб на своїх поса­дах, нівелюється така мета покарання, як запобігання вчиненню нових зло­чинів засудженими або іншими особами.

Іноді суди, засуджуючи винного до додаткового покарання у виді позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, не кон­кретизують правову заборону і точно не зазначають посади чи характер діяль­ності, права обіймати які або займатись якою позбавляється засуджений. Підставою для такого висновку є вирок Броварського міськрайонного суду Київської області стосовно X., засудженого за ч. 2 ст. 272 КК.

Деякі суди припускалися помилок при призначенні покарання. Так, Тив- рівський районний суд Вінницької області засудив М. зач. 1 ст. 272 КК на один рік позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, тоді як санкцією цієї статті не передбачено покарання у виді позбавлення волі.

Виправдання осіб у справах зазначеної категорії

Виправдувальні вироки у справах зазначеної категорії судами не поста- новлювалися, за винятком: вироку Миколаївського районного суду м. Миколаєва у справі щодо Б. Органи досудового слідства притягнули Б. до кримінальної відповідальності за те, що вона, як завідуючий цехом кормів птахокомплексу приватного підприємства «Агрофірма «Олена», порушила вимоги законодав­ства про охорону праці. Б. не пересвідчилася в безпечності роботи з кормозмі­шувачем, тобто не перевірила, чи працюють у ньому люди, включила кор­мозмішувач у той час, коли всередині перебував і чистив агрегат від залишків кормів працівник цеху С, який був смертельно травмований. Також Б. обвину­вачувалася в тому, що вчинила службове підроблення — після нещасного випад­ку внесла в офіційний документ запис про проведення інструктажу з потерпі­лим, що не відповідало дійсності. Дії Б. органи досудового слідства кваліфіку­вали за ч. 2 ст. 271 КК та ч. 1 ст. 366 КК.

Вироком суду Б. засуджена за ч. 1 ст. 366 КК до штрафу в розмірі 510 грн із позбавленням права обіймати посади, пов’язані з функціями з охорони праці на підприємствах усіх форм власності на строк один рік. Суд виправдав Б. згі­дно зч.2 ст. 271 КК за відсутністю в її діях складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК), зіславшись на те, що вона не є суб’єктом злочину, оскільки на неї не були по­кладені обов’язки із дотримання вимог законодавства про охорону праці або контролю за їх виконанням. Обґрунтованість і правильність такого рішення суду викликає сумніви. В апеляційному або касаційному порядку вказаний ви­рок не оскаржувався.

Виконання судами вимог ст. 23² КПК України

Як засвідчили матеріали узагальнення, недоліком досудового слідства і судового розгляду справ зазначеної категорії є і те, що в них не було з’ясова­но, як у цілому поставлено роботу з охорони праці на підприємствах, де став­ся нещасний випадок. Слідчі і суди також не з’ясовували, чи допускав об­винувачений (підсудний) порушення правил охорони праці до нещасного випадку, чи притягався він за це до відповідальності, чи давалися розпоря­дження про ліквідацію порушень, хоча за матеріалами кримінальних справ, зокрема за актами спеціального розслідування територіальних управлінь Держ- наглядохоронпраці на підприємствах, де були вчинені злочини, виявлено, що мали місце порушення законодавства про охорону праці та інших норматив­них актів із безпеки виробництва, які й призвели до травмування або загибе­лі людей.

За винятком судів Луганської та Львівської областей, інші місцеві суди за жодним випадком порушення законодавства про охорону праці, наявності причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, а також за фактами порушен­ня норм кримінально-процесуального законодавства під час проведення до- судового слідства окремих постанов не виносили.

***

Узагальнення дало підстави для висновку, що суди ще не достатньо ре­тельно підходять до розгляду справ зазначеної категорії, зокрема мають міс­це факти їх поверхового вивчення та розгляду.

Оскільки злочини проти безпеки виробництва завдають збитки державі, заподіюють шкоду здоров’ю потерпілих, а інколи й смерть, суди повинні ре­тельно з’ясовувати причини та умови, що спричинили такі злочини, і актив­ніше реагувати окремими постановами на недоліки в організації забезпечен­ня безпечних умов праці робітників і службовців.

Стан здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2006 р. (за даними судової статистики)^[38] // ВВСУ. — 2007. — № 6. — С. 30—37

(в и т я г)^[39]

Справедливе і доступне правосуддя має служити основною гарантією конституційних прав і свобод та рівності усіх людей перед законом. Забезпе­чення захисту цих прав і свобод людини є основним завданням суду.

В Україні створено 783 суди, у тому числі: загальних — 709, із них війсь­кових — 15; господарських — 39, адміністративних — 35. У судах фактично працювало 6 тис. 690 суддів. Станом на 1 січня 2007 р. вакантними залиша­лися 1 тис. 242 посади суддів, із них: у загальних судах — 853, у тому числі військових — 8, господарських — 143, адміністративних — 246.

Аналіз статистичних даних засвідчив, що в 2006 р., незважаючи на знач­не навантаження та складні умови, в яких працюють судді, вони забезпечу­ють якісний розгляд переважної більшості справ у розумні строки. При цьо­му майже вдвічі зменшилася кількість цивільних і кримінальних справ, роз­глянутих судами з порушенням встановлених законом строків.

У 2006 р. суди загальної юрисдикції по першій інстанції розглянули 7,4  млн справ та матеріалів (що у 2,4 раза більше, ніж у 2001 р.), зокрема: ци­вільних справ та матеріалів — 1 млн 500 тис., кримінальних — 529,6 тис., госпо­дарських (без адміністративних) — 218,4 тис., адміністративних — 229,2 тис., справ про адміністративні правопорушення — 4 млн 928 тис.

Надходження на розгляд судів великої кількості справ та матеріалів призвело до значного збільшення навантаження на суддів, передусім місце­вих судів. Середня кількість справ, що надходили до кожного судді місцево­го суду щомісяця, збільшилася зі 118 у 2005 р. до 138 у 2006 р., а в окремих судах становила понад 250 справ.

Кількість справ та матеріалів усіх категорій, розглянутих апеляційни­ми судами за апеляціями, у минулому році збільшилася на 7,4% і становила 212,6 тис.^[40]

Вищий господарський суд України (далі — ВСУ) закінчив проваджен­ня у 18 тис. касаційних скарг, подань; Вищий адміністративний суд України (далі — ВАСУ) — у 13 тис. справ та матеріалів.

Верховний Суд України у 2006 р., як і в попередні роки, здійснював свої повноваження в умовах надмірного навантаження. Усього ним було розгля­нуто 66,9 тис. справ та матеріалів, що на 27,5% більше. У середньому щоміся­ця на розгляд одного судді Верховного Суду надходило 67 справ та матеріа­лів. Такий же показник в апеляційних судах становив лише 9,7 справ на од­ного суддю.

Через віднесення до компетенції місцевих судів розгляд справ про пору­шення Правил дорожнього руху, які раніше розглядалися органами Держав­ної автомобільної інспекції, збільшилося навантаження на суддів. У 2006 р. на розгляд судів надійшло 4 млн 167 тис. таких справ, що на 35,4% (або на 1 млн. 89 тис.) більше, ніж у 2005 р. Порівняно з 2001 р. кількість розгляну­тих справ цієї категорії збільшилася у 5,3 раза.

Перевантаженість суддів загальних місцевих судів справами, неукомп- лектованість штату судів, невеликий досвід роботи багатьох суддів (30,3% працюючих суддів мають стаж роботи до п’яти років) негативно позначалися на якості здійснення судочинства. Недостатній професіоналізм деяких суд­дів, поверхове вивчення ними справ, поспішність у дослідженні доказів та­кож призводили до судових помилок. Так, в апеляційному та касаційному порядку було скасовано та змінено вироки стосовно 11,1 тис. засуджених осіб, або 6,2% від кількості тих, щодо яких постановлено обвинувальні та ви­правдувальні вироки судами по першій інстанції (у 2005 р. — 5,5%); скасова­но і змінено 27,3 тис. рішень у цивільних справах, або 3% від ухвалених міс­цевими судами (у 2005 р. — 2,6%).

Слід зазначити, що деякі неправосудні судові рішення були постановле­ні суддями в результаті неправомірного стороннього впливу на них.

Апеляційні суди ще не завжди повною мірою виконували покладені на них завдання щодо усунення допущених місцевими судами помилок шляхом постановлення в апеляційному порядку нових судових рішень у передбаче­них законом випадках при скасуванні рішень та вироків судів першої інстан­ції, а повертали справи на новий судовий розгляд. Частка ухвалених апеля­ційними судами нових рішень у цивільних справах становила 50,8%, у кримі­нальних — 11,3%.

Минулого року залишилися нерозглянутими (без урахування справ, провадження в яких зупинено) 174,2 тис. цивільних справ, або 13% [10,3%]^[41] від кількості тих, що перебували в провадженні судів, та 29,2 тис. криміналь­них справ, або 12,6% [11,9%] від кількості справ, що перебували на розгляді в судах.

На судову діяльність також впливала залежність суду від органів вико­навчої влади, яка породжена установленим порядком організаційного, фінан­сового, матеріально-технічного забезпечення діяльності судів, соціально-по­бутового забезпечення суддів та працівників апарату судів. Належне фінан­сування судів не здійснюється упродовж багатьох років. Рівень видатків на безпосереднє здійснення правосуддя у бюджеті 2006 р. становив 59,7% від дійсної потреби, що негативно позначилося на організації роботи судів.

Лише кожний десятий суд загальної юрисдикції розташований в примі­щеннях, які повністю відповідають вимогам щодо здійснення судочинства. Решта потребують реконструкції або нового будівництва. У судах немає до­статньої кількості залів судових засідань, нарадчих кімнат (станом на 1 січня 2007 р. загальна кількість залів судових засідань становила лише 48% від по­треби); недостатньо приміщень для конвою та підсудних тощо, тобто відсут­ні передбачені процесуальним законодавством приміщення, без чого немож­ливо належним чином розглядати справи. Тому з об’єктивних причин у ба­гатьох випадках розгляд справ відкладався, що призводило до тяганини та порушення прав і законних інтересів громадян.

Для забезпечення однакового та правильного застосування судами за­гальної юрисдикції чинного законодавства, підвищення ефективності здійс­нення ними судочинства та належної організації їх роботи Верховний Суд України систематично узагальнює та аналізує судову практику, надає мето­дичну допомогу місцевим та апеляційним судам. У 2006 р. Пленум Верхов­ного Суду України прийняв п’ять постанов, які містять роз’яснення кримі­нального та цивільного законодавства.

Упродовж 2006 р. Верховний Суд України у плановому порядку із виїз­дом у місцеві та апеляційні суди вивчив питання щодо здійснення судочин­ства у судах областей: Закарпатської, Хмельницької, Херсонської та Харків­ської. Результати перевірок роботи судів розглянуто на засіданні президій апеляційних судів цих областей. Питання про строки розгляду криміналь­них і цивільних справ у судах Харківської області обговорено 24 листопада

2006 р. на засіданні президій Верховного Суду України та Ради суддів Украї­ни і вжито заходів для підвищення ефективності здійснення судочинства. Також було вивчено питання щодо оперативності розгляду справ судами Полтавської області, стан організації роботи Рівненського міського та район­ного судів.

Із матеріалів аналізу вбачається, що недоліки у здійсненні судочинства та реальному забезпеченні захисту судами законних прав і свобод людини значною мірою криються у недосконалості процесуального законодавства та законодавства про саму судову систему, незавершеності судової реформи, невизначеності шляхів щодо її проведення. Як зазначив Голова Верховного Суду України Василь Онопенко, відсутність організаційної та процесуальної цілісності судової системи України є ключовою навіть серед найактуальні­ших проблем правосуддя^[42]. Тому ситуація, що склалася у сфері правосуддя, потребує змін у законодавчому регулюванні судоустрою, судочинства та ста­тусу суддів.

Обсяг роботи судів та навантаження на суддів

У суди загальної юрисдикції в 2006 р. надійшло на розгляд по першій ін­станції майже 7,4 млн справ та матеріалів, що на 16,5% більше, ніж поперед­нього року, насамперед за рахунок надходження до судів на 1,2 млн більше справ про адміністративні правопорушення. Водночас зменшилася на 14,7 тис. кількість кримінальних справ. Цивільних справ та матеріалів надійшло на розгляд 1 млн 499 тис, адміністративних — 136,2 тис. До господарських судів минулого року на розгляд надійшло 285 тис. господарських та адміністратив­них справ і матеріалів.

Неукомплектованість штату судів також призводить до збільшення на­вантаження на працюючих суддів.

До кожного судді місцевого загального суду (з розрахунку чисельнос­ті суддів за штатним розписом) минулого року щомісяця в середньому надходило на розгляд 138,2 [117,7] справ та матеріалів, у тому числі про адміністративні правопорушення — 96,1 [73,1], цивільних — 29,5 [32,9], кримінальних — 10,3 [11,7]. Однак у деяких місцевих судах цей показник значно більший: Болградському районному Одеської області — 350, Сихів- ському районному м. Львова — 290, Артемівському районному м. Луган­ська — 276.

У середньому щомісяця кожний суддя апеляційного загального суду отри­мував на розгляд по 9,7 [8,3] справ та матеріалів усіх категорій, а судді апеля­ційних судів областей: Чернівецької — 4,6 [4,2], Тернопільської — 4,7 [4].

До кожного судді місцевого господарського суду щомісяця надходило на розгляд 40,6 [40] справ і матеріалів, а до кожного судді апеляційного гос­подарського суду — 12,5 [11,9].

На розгляд ВГСУ надійшло 19,7 тис. касаційних скарг, подань. У серед­ньому щомісяця до кожного судді цього суду надходило на розгляд 18,8 [27,4] справ за касаційними скаргами, поданнями.

До ВАСУ по першій інстанції, в апеляційному, касаційному порядку на­дійшло 25,1 тис. справ, матеріалів. Кожний суддя цього суду щомісяця мав отримувати на розгляд 35 справ, заяв.

Минулого року до Верховного Суду України в касаційному порядку, у зв’язку з нововиявленими або винятковими обставинами та в порядку ви­ключного провадження надійшло 69,9 тис. справ та матеріалів, що на 11,9% більше. Щомісяця до кожного судді надходило на розгляд по 67 [65] справ та матеріалів, у тому числі до судових палат: кримінальної — 53,2, цивільної — 135,6, адміністративної — 21,6, господарської — 40,6, Військової судової ко­легії — 5,6.

Аналіз стану злочинності

На стан законності та правопорядку в країні істотно впливає криміно­генна ситуація. За даними Міністерства внутрішніх справ України (далі — МВС) минулого року тривала тенденція щодо зниження рівня злочинності в Україні. Упродовж 2006 р. органами МВС та прокуратури зареєстровано 420,9 тис. злочинів, що на 13,3% менше від показника попереднього року^[43]. Зниження рівня злочинності на всій території України відбулося за рахунок різкого зменшення кількості крадіжок майна на 29,2%, або 54,5 тис. випадків.

Кількість зареєстрованих тяжких та особливо тяжких злочинів також зменшилася на 20,7%. Усього зареєстровано 175,1 тис. таких злочинів, їх пи­тома вага становила 41,6% [45,5%] від усіх зареєстрованих злочинів.

У структурі загальної злочинності дещо зменшилася частка крадіжок і грабежів з 48,1% у 2005 р. до 41,3% у 2006 р., а питома вага злочинів у сфері обігу наркотиків збільшилася з 13,4% до 15,4%.

Минулого року зареєстровано 3,2 тис. умисних убивств та замахів (стат­ті 115—118 Кримінального кодексу України; далі — КК), що на 2,9% менше. На замовлення було вчинено 25 [16] умисних убивств, із використанням вог­непальної зброї — 97 [ 105]. Також зареєстровано 114 [128] випадків одночас­ного вбивства двох або більше людей.

На побутовому Грунті вчинено 563 умисних убивств, або майже кожне шосте (17,3%) із числа розслідуваних; більше половини осіб (59,5%), які вчи­нили злочини на побутовому Грунті, перебували у стані алкогольного сп’я­ніння.

Вчинено 5,3 тис. умисних тяжких тілесних ушкоджень, що на 7,3% мен­ше, в тому числі зі смертельними наслідками — 1,7 тис, що також менше на 9,5%. З використанням вогнепальної зброї було вчинено 357 злочинів, що на 11,6% менше.

Серед злочинів проти волі, честі та гідності особи істотно збільшилася кількість фактів незаконного позбавлення волі або викрадення людини, їх зареєстровано 233, що на 30,9% більше, ніж у 2005 р.

Майже вдвічі зросла кількість випадків захоплення заручників, у 2006 р. органами МВС зареєстровано 11 [6] таких злочинів.

Упродовж 2006 р. зареєстровано 376 фактів торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини, що на 9,4% менше порівняно з 2005 р. Вод­ночас кількість таких злочинів збільшилася в 7 областях та м. Києві. Най­більше фактів торгівлі людьми виявлено в областях: Дніпропетровській — 39 [39], Донецькій — 33 [28], Волинській — 32 [54], Луганській — 29 [29].

Кількість крадіжок чужого майна зменшилася на 29,2%, у минулому ро­ці зареєстровано 132,2 тис. таких злочинів, але вони залишилися найбільш поширеними в структурі злочинності, їх питома вага становила 31,4% [38,4%]. У тому числі квартирних крадіжок вчинено 35,7 тис, що на 28,6% менше, їх частка у числі всіх крадіжок становила 27% [26,8%].

Минулого року зареєстровано 5,5 тис. випадків незаконного заволодін­ня автомобілями, що на 10,6% менше від показника 2005 р. У цілому по краї­ні не розкрито 2,9 тис. крадіжок автомобілів, що становило 44,7% [48,7%] від кількості справ цієї категорії, які перебували у провадженні.

Кількість вчинених грабежів чужого майна у 2006 р. зменшилася на 11,5% і становила 41,7 тис. Зареєстровано 6,5 тис. розбійних нападів, що на 3,6% менше. Кожен третій (36,7%) розбійний напад із числа закінчених розсліду­ванням було вчинено особами, які раніше вчиняли злочини і притягувалися до кримінальної відповідальності.

Було вчинено 25 бандитських нападів, що на 13,8% менше.

У 2006 р. виявлено 466 організованих груп та злочинних організацій, із них 28 з міжнародними зв’язками, учасниками яких вчинено 4 тис. злочинів, що на 48,6% менше.

Зареєстровано 64,6 тис. злочинів у сфері обігу наркотиків, що на 0,6% менше, але їх питома вага в структурі всієї злочинності дещо збільшилась і становила 15,4% [13,4%].

На території України минулого року сталося 3,3 тис. дорожньо-транс­портних пригод, які призвели до загибелі людей. Кількість порушень правил безпеки руху, що спричинили смерть потерпілого, зменшилася на 1,9%.

Зареєстровано 13,4 тис. хуліганських проявів, що на 10,6% менше.

Кількість виявлених правоохоронними органами в 2006 р. фактів одер­жання хабарництва зменшилася на 13,6% і становила 3,3 тис.

Органи МВС та податкової міліції зареєстрували 676 злочинів, пов’яза­них із відмиванням грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, що на 5,1% більше.

Неповнолітніми або за їх участю у 2006 р. вчинено 19,9 тис. злочинів, що на 24,9% менше від показника 2005 р.

За даними МВС у 2006 р. не розкрито 149,9 тис. злочинів, що станови­ло 30,9% від злочинів, кримінальні справи за якими перебували у прова­дженні. Із них: умисних убивств — 233, умисних тяжких тілесних ушко­джень — 695, грабежів — 22,1 тис, розбійних нападів — 1,4 тис, крадіжок із квартир — 19,5 тис.

Від насильницьких злочинів минулого року потерпіло 255,1 тис. осіб, із них 77,4 тис, або майже кожна третя — жінка. Серед потерпілих було 13,2 тис. неповнолітніх і 16,6 тис. пенсіонерів.

Кількість безвісно зниклих та не розшуканих органами міліції осіб на кі­нець 2006 р., становила 5,1 тис.

Матеріальні збитки від злочинів за порушеними кримінальними справа­ми склали 1 млрд 257 млн грн, у тому числі у сфері економіки — 717 млн грн.

Розгляд кримінальних справ

На розгляді судів по першій інстанції у 2006 р. перебувало 577,4 тис кри­мінальних справ та матеріалів, що на 11,7% менше, ніж у попередньому році, з них у 529,6 тис. провадження закінчено. Постановлено обвинувальний чи виправдувальний вирок у 150,6 тис. справ, або 79,4% [76,7%] від кількості справ, провадження в яких закінчено. З фіксуванням судового процесу за до­помогою технічних засобів розглянуто 5,4 тис. справ, або 2,8% [2,6%], що на 3% менше.

За вчинення злочинів організованими групами та злочинними органі­заціями суди розглянули з постановленням вироку 476 кримінальних справ, або 80,4% [77,8%] від тих, провадження в яких закінчено, що на 5,6% менше. Суди визнали винними у вчиненні злочинів у складі організованих груп та злочинних організацій 1,3 тис. осіб, або 74,1% [75,3%] від кількості засудже­них за вироками, що набрали і не набрали законної сили.

Кількість кримінальних справ про злочини, вчинені неповнолітніми чи за їх участю, що перебували на розгляді судів у 2006 р., зменшилася на 20% і становила 14,9 тис. Із постановленням вироку розглянуто 10,4 тис. справ, або 81,7% [78,8%] від розглянутих.

Минулого року істотно поліпшилася оперативність призначення до роз­гляду судами кримінальних справ. Кількість справ, що були призначені з по­рушенням процесуальних строків, передбачених статтями 241, 256 Криміна­льно-процесуального кодексу України (далі — КПК), зменшилася на 48,5% і становила 7 тис, або 3,7% [ 6,5%] від тих, провадження в яких закінчено. Най­більший відсоток кримінальних справ, які були призначені до попереднього та судового розгляду із порушенням процесуальних строків, відмічено в су­дах областей: Харківської — 12,9% [13,6%], Львівської — 8,8% [10,6%], Жито­мирської — 6,8% [6,8%], а також Автономної Республіки Крим — 8,8% [9,4%] та м. Севастополя — 8,4% [2,7%].

Залишилися нерозглянутими 29,2 тис. кримінальних справ (без ураху­вання справ, провадження в яких зупинено), або 12,6% [11,9%] від кількості тих, що перебували на розгляді в судах. У тому числі в строк понад 6 місяців суди не розглянули 5,5 тис. справ, або 18,9% [18,2%]. Понад один рік у прова­дженні судів перебувало більше 2 тис. кримінальних справ, що становило 0,9% від тих, які перебували на розгляді. Найбільше таких справ у судах м. Сева­стополя — 163 (7,4%), а також областей: Харківської — 333 (1,9%), Одеської — 243 (1,8%), Дніпропетровської — 283 (1,3%), Луганської — 214 (1,4%), Рів­ненської — 75 (1,8%), Житомирської — 78(1,3%).

Разом з цим помітна тенденція до зменшення кількості нерозглянутих судами справ, у яких підсудні трималися під вартою. На кінець 2006 р. не бу­ло розглянуто 1,7 тис. справ, що на 3,8% менше від відповідного показника попереднього року. Трималися під вартою 2,5 тис. осіб, справи яких не роз­глядалися судами понад 6 місяців, що також на 12,1% менше. Кількість таких справ, що не були вчасно розглянуті, збільшилась у судах областей: Івано- Франківської — з 18 до 37; Миколаївської — з 8 до 17; Київської — з 13 до 23; Львівської — з 48 до 69; Житомирської — з 48 до 68; м. Києва — з 37 до 71.

Упродовж 2006 р. суди відклали розгляд майже 143 тис. справ, або 61,8% [64,9%] від кількості кримінальних справ, що перебували у провадженні. Не­явка в судове засідання учасників процесу залишається основною причиною, що призводить до тривалого перебування справ на розгляді судів. Так, ста­ном на 1 січня поточного року через неявку підсудних, свідків, захисників, прокурорів та інших учасників процесу було відкладено розгляд 12,2 тис. справ, із них більше половини — 6,2 тис, або 50,9%, через неявку свідків чи потерпілих; 3,7 тис. справ, або 30,3% — підсудного. Тому серед проблем, які мають вирішувати судді щоденно, є належна організація судових процесів, зокрема явка всіх учасників процесу на судове засідання.

Суди приймали рішення про привід свідка чи потерпілого під час роз­гляду майже у 40 тис. справ, із них органами внутрішніх справ не виконано постанови судів про привід осіб у 16,8 тис. справ, або 42.1% [45,1 %] від при­йнятих. Суди ще недостатньо використовують заходи процесуального впли­ву до осіб, які перешкоджають здійсненню кримінального судочинства. Так, окремі ухвали у зв’язку зі зривом судових засідань були постановлені лише у 2 тис. справ, що на 40,8% менше; змінено підсудному запобіжний захід на взяття під варту у 5 тис. справ, що на 21,6% менше. За неявку в судове засі­дання викликаних осіб суди застосували штраф під час розгляду 859 справ, що вдвічі менше.

На оперативність розгляду судами справ впливала також якість розслі­дування кримінальних справ органами досудового слідства. Суди по першій інстанції повернули на додаткове розслідування і для усунення виявлених недоліків та істотних процесуальних порушень, а також прокурори відкли­кали 13,5 тис. справ, або кожну чотирнадцяту неякісно розслідувану справу від тих, провадження в яких закінчено, у тому числі 7,6 тис. справ суди по­вернули на додаткове розслідування. Водночас органам досудового слідства було надано 2,9 тис. судових доручень щодо виконання певних слідчих дій. Органи досудового слідства не виконали 388 судових доручень, або 13.2% від наданих судами.

У 2006 р. апеляційні суди скасували постанови місцевих судів про по­вернення справ на додаткове розслідування стосовно 2,1 тис. осіб, або 21,1% [17,3%] від кількості осіб, щодо яких справи було направлено на додатко­ве розслідування. Найбільше помилок при прийнятті рішень про повернен­ня справ на додаткове розслідування допускали судді місцевих судів облас­тей: Рівненської — скасовано постанови щодо 48 осіб, або 51,1% від кількості осіб, щодо яких справи було направлено на додаткове розслідування, Черні­вецької — щодо 35 осіб, або 50%, Закарпатської — щодо 55 осіб, або 37,4%, Тернопільської — щодо 15 осіб, або 35,5%, Івано-Франківської — щодо 10 осіб, або 34,5%.

Суди постановили 2,5 тис. окремих ухвал за фактами порушення закон­ності при провадженні дізнання чи досудового слідства, що на 5,8% менше. Недостатньо реагували окремими ухвалами на виявлені істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону, допущені у справах під час про­ведення досудового слідства, суди Харківської області, які повернули на до­даткове розслідування 865 справ, а постановили лише 54 окремі ухвали, а та­кож суди Кіровоградської області — відповідно 242 справи, а окремих ухвал постановлено лише 36.

У 2006 р. суди розглянули 143,8 тис. [142,3 тис] подань органів досудо­вого слідства з різних питань, із них задоволено 134,8 тис, або 93,7% [93,9%] від кількості розглянутих. Зокрема, розглянуто 44,6 тис. подань про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, що на 11% менше; задоволено

39,5  тис. таких подань, або 88,4% [89,5%]. Розглянуто 3,1 тис. апеляцій обви­нувачених та їх захисників на постанови суддів про застосування цього запо­біжного заходу, з яких задоволено 482, або 1,2% [1,2%] від кількості винесе­них судами постанов про взяття під варту. Суди розглянули 12,4 тис. подань про продовження строків тримання під вартою; із них задоволено 12,1 тис., або 97,7% [97,2%].

Майже у 12 тис. [12,2 тис.] кримінальних справах публічного обвинува­чення суди зупинили провадження, в тому числі у зв’язку з розшуком підсуд­них — у 10,5 тис. За інформацією апеляційних судів, не було виконано поста­нови про їх розшук у 7,1 тис. справ.

Минулого року за результатами розгляду справ суди звільнили з-під вар­ти 7,5 тис. осіб, що на 18,4% менше від показника 2005 р. Під заставу суди звільнили 71 особу, що на 12,7% більше. За порушення вимог застави суди постановили звернути на користь держави 54,5 тис. грн.

Кількість розглянутих судами скарг на дії органів досудового слідства збільшилася на 16,1%; їх суди розглянули 11,6 тис. [10 тис], з яких задоволе­но 5,6 тис, або 47,8% [46,1%] від кількості розглянутих. У тому числі розгля­нуто 7,1 тис. скарг на постанови про відмову в порушенні кримінальної спра­ви, що на 10,5% більше; із них задоволено 3,4 тис, або 48,4% [47%] від кількості розглянутих. На постанови про порушення кримінальної справи розглянуто 3,1 тис. скарг, з яких задоволено 1,5 тис, або 49,4%.

Суди розглянули 11,6 тис. скарг потерпілих про притягнення осіб до кримінальної відповідальності у порядку, передбаченому ст. 27 КПК, у то­му числі кримінальні справи порушено за 4,5 тис. скарг, або 39% [40,3%] від кількості розглянутих; відмовлено у задоволенні 1,9 тис. скарг, або 16,8% [21,8%].

За постановами слідчих суди звільнили від кримінальної відповідальнос­ті 8,5 тис. осіб, що на 28,4% менше. У зв’язку із закінченням строків давності у справах щодо невстановлених осіб, які вчинили злочини, суди розглянули 2,5 тис. постанов слідчих про вирішення питання щодо закриття справ, що на 64,4% більше, з яких задоволено 2,4 тис, або 98% [89,2%] від кількості роз­глянутих.

Суди постановили 6,6 тис. окремих ухвал з метою усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів, а також з інших підстав, що на 9% мен­ше; їх частка серед справ, провадження в яких закінчено, — лише 3,5% [3,5%]. За 4,4 тис. ухвал, що становить 66,7% [59,3%] від усіх постановлених, надій­шли повідомлення про вжиті заходи. Значно зменшилася їх кількість у судах областей: Одеської — на 33,8%, Черкаської — на 33,8%, Київської — на 32%, Миколаївської — на 30,3%. Понад третину окремих ухвал — 38,5% [37,2%] — суди постановили за фактами порушення законності, допущеними органами досудового слідства.

У військових місцевих судах на розгляді перебувало 845 кримінальних справ, що на 15,4% менше. З постановленням вироку розглянуто 567 справ, або 70,4% [72,3%] від тих, провадження в яких закінчено. З порушенням про­цесуальних строків, передбачених статтями 241, 256 КПК, призначено до розгляду 6 справ, або 0,7% [1,4%]. Залишилися нерозглянутими (без ураху­вання справ, провадження в яких зупинено) 29 справ, або 3,4% [3,6%] від тих, що перебували на розгляді в судах.

На розгляді в апеляційних судах по першій інстанції, як і в попередньо­му році, перебувало 1,3 тис. кримінальних справ. Закінчено провадження в 974 справах. Із постановленням вироку розглянуто 772 справи, або 79,3% [80,4%]. Найменше справ із постановленням вироку розглянули впродовж минулого року апеляційні суди областей: Рівненської — 4, Закарпатської — 9, Івано-Франківської і Тернопільської — по 10, Чернівецької — 12. Тому вба­чається недоцільним для розгляду такої невеликої кількості справ утворю­вати окружні кримінальні суди, як це пропонується у Концепції вдоскона­лення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповід­но до європейських стандартів, затвердженої Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006 р.

Апеляційні суди за апеляціями перевірили законність та обГрунтованість 35,4 тис. вироків, ухвал (постанов) місцевих судів, що на 3% менше. Апеляції задоволено в 12,9 тис. кримінальних справах і матеріалах, що на 2,4% більше, або 36,4% [34,5%] від усіх справ, у яких перевірялися вироки, ухвали (поста­нови) в апеляційному порядку.

На розгляді у Верховному Суді України минулого року перебувало по­над 30 тис. кримінальних справ, касаційних скарг, подань, клопотань, що на 4,1% більше, з яких розглянуто (без урахування повернених з різних підстав) 26,8 тис, або 89,1% [83,1%].

У касаційному порядку перевірено вироки, постанови та ухвали в 6,8 тис. кримінальних справах майже щодо 10 тис. осіб; із них касаційні скарги, по­дання задоволено стосовно 1,9 тис. осіб, що на 19,5% більше.

В апеляційному та касаційному порядку в 2006 р. скасовано і змінено вироки стосовно майже 11,1 тис. осіб, або 6,2% [5,5%] від кількості осіб, щодо яких постановлено вироки, із них в апеляційному порядку — 9,4 тис. осіб, або 5,3% [4,9%]. Найбільший відсоток переглянуто вироків в апеляційному по­рядку, постановлених судами м. Севастополя, — 9,5% [9,1%], а також областей: Закарпатської — 8% [7,1%], Запорізької — 7,5% [5,1%], Хмельницької — 7,2% [6,3%], Донецької — 7,1% [6,2%].

У касаційному порядку скасовано і змінено вироки щодо 1,6 тис. осіб, або 0,9% [0,7%] від кількості осіб, щодо яких постановлено вироки суда­ми по першій інстанції. Найчастіше скасовувалися та змінювалися виро­ки, постановлені судами м. Севастополя — 2,1% (щодо 29 осіб), м. Києва — 1,3% (87 осіб), областей: Херсонської — 1,7% (97 осіб), Вінницької — 1,5% (86 осіб), Хмельницької — 1,5% (65 осіб), Чернівецької — 1,5% (35 осіб), Кіро­воградської — 1,4% (58 осіб), а також Автономної Республіки Крим — 1,3% (123 осіб).

Скасовано вироки щодо 6,2 тис. осіб, або 3,5% [2,8%] від кількості поста­новлених вироків, із них в апеляційному порядку — 5,2 тис, або 2,9% [2,5%], у касаційному — понад 1 тис, або 0,6% [0,4%]. Найчастіше причинами скасу­вання вироків в апеляційному порядку, які перешкоджали повно й усебічно розглянути справу та постановити законний, обГрунтований і справедливий вирок, були істотні порушення судами вимог кримінально-процесуального закону. Згідно з інформацією апеляційних судів, з таких підстав у 2006 р. ска­совано вироки стосовно 1,7 тис. осіб, що становило 32% від загальної кількості скасованих в апеляційному порядку, у тому числі через порушення судом пра­ва на захист — щодо 355 осіб.

За відсутності події або складу злочину в справах публічного обвинувачен­ня скасовано вироки із закриттям провадження у справі щодо 97 [167] осіб, або 3,2% [3%] від загальної кількості скасованих у касаційному та апеляцій­ному порядку, із них 50 — за злочини проти власності, що пов’язано зі змі­ною законодавства щодо збільшення суми викраденого майна^[44].

Із поверненням справи публічного обвинувачення на додаткове розслі­дування через неповноту досудового слідства скасовано вироки у касаційно­му та апеляційному порядку стосовно 1,2 тис. осіб, або 19,5% [21,7%] від усіх скасованих. Основними підставами для такого повернення справ були: пору­шення права на захист, недотримання принципу всебічного, повного й об’єк­тивного дослідження обставин вчинення злочину. Такі недоліки усунути в судовому засіданні неможливо. З направленням справи на новий судовий розгляд скасовано вироки щодо 3,8 тис. осіб, або 61,1% [54,6%] від усіх скасо­ваних.

Апеляційні суди в 2006 р. скасували вироки місцевих судів і на підставі ч. 1 ст. 378 КПК постановили нові вироки стосовно 585 осіб, що на 12,2% менше; їх частка серед осіб, щодо яких вироки скасовано, становила лише 11,3% [666 осіб, або 13,8%]. Найменший відсоток нових вироків ухвалено апеляційними судами областей: Львівської — 1,3% (тільки щодо 1 особи) [13,9%], Закарпатської — 1,7% [5,8%], Запорізької — 2,3% [4,2%], Одеської — 2,3% [10,6%].

Найчастіше підставою для постановлення апеляційною інстанцією но­вого вироку була необхідність застосування більш суворого покарання — щодо 430 осіб, або 73,5% [70,3%] від кількості осіб, щодо яких постановлено нові вироки; у зв’язку з необхідністю застосування закону про більш тяж­кий злочин чи збільшення обсягу обвинувачення — щодо 103 осіб, або 17,6% [16,5%].

Змінено вироки стосовно 4,8 тис. осіб, або 2,7% [2,7%] від постановлених по першій інстанції, із них в апеляційному порядку — 4,2 тис. і касаційному — 612. В апеляційному порядку без зміни кваліфікації злочину з пом’якшен­ням покарання змінено вироки щодо 2,4 тис. осіб, або 56,1% [53%] від усіх змінених.

У касаційному порядку Верховний Суд України скасував вироки та ухва­ли стосовно 1030 осіб, із них ухвали апеляційних судів із направленням справ на новий апеляційний розгляд стосовно 329 осіб, що на 36,5% більше, або 31,9% [30%] від усіх скасованих. Найчастіше направлялися минулого року справи на новий розгляд до апеляційних судів областей: Дніпропетровсь­кої — 54,4% [29,5%], Чернігівської — 51,7% [37,9%], Закарпатської — 46,7% [28,6%], Одеської — 41,5% [43,8%], Донецької — 41,2% [32,4%], Луганської — 40% [26,1%]. Причиною скасування багатьох ухвал було невиконання апеля­ційними судами вимог ст. 377 КПК, зокрема відсутність в ухвалах відповідей на всі наведені в апеляціях доводи та переконливих мотивів щодо прийнято­го рішення.

У 2006 р. Верховний Суд України перевірив вироки стосовно 152 осіб, засуджених до довічного позбавлення волі за умисне вбивство за обтяжую­чих обставин. Вироки залишено без зміни щодо 130 засуджених, щодо п’яти осіб — скасовано. Довічне позбавлення волі замінено на позбавлення волі на певний строк без перекваліфікації злочину 11 особам, з перекваліфікацією злочину — шести особам.

Кількість окремих ухвал, постановлених апеляційними судами, зменши­лася на 9,3% і становила 1,4 тис, із них за виявленими фактами порушення закону, допущеними суддями місцевих судів — 731 окрему ухвалу, що також на 12% менше.

За вироками, що набрали законної сили, у 2006 р. засуджено 160,9 тис. [176,9 тис.] осіб, що на 9,1% менше, ніж у 2005 р., із них за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів — 66,9 тис. осіб, або 41,6% [46,5%]. Зменшення кількості засуджених осіб пов’язано зі зменшенням на 10,3 тис. розглянутих судами кримінальних справ із постановленням вироку та зміною законодав­ства, зокрема за таємне викрадення чужого майна (крадіжку) засуджено 39,9  тис. осіб, що менше на 20,1 тис. осіб, або на 33,5%.

У структурі судимості осіб найбільшу питому вагу становили засуджені за вчинення злочинів: проти власності — 41,7% [48,3%] від усіх засуджених, засуджено — 67,1 тис. осіб; у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів — 19,8% [18,3%], засуджено 31,9 тис. осіб; проти життя та здоров’я особи — 9,1% [8,1%], засуджено 14,7 тис. осіб.

За вчинення злочинів у складі організованої групи чи злочинної органі­зації засуджено 982 [1303] особи, що на 24,6% менше, ніж у 2005 р.

Зменшився також рівень судимості неповнолітніх, їх частка від усіх за­суджених становила 8,7% [9,9%]. За вчинення злочинів у неповнолітньому віці засуджено 13,9 тис. осіб, що на 20,6% менше, у тому числі за тяжкі та осо­бливо тяжкі злочини — 9,4 тис. осіб, що на 25,7% менше, або 67,3% [71,9%]. Серед засуджених 3,7 тис. неповнолітніх, або 26,7% [28,8%] вчинили зло­чин у віці від 14 до 16 років. До позбавлення волі на певний строк засуджено 2.7  тис. неповнолітніх осіб, або 19,3% [20,7%]. Суди звільнили від покарання з випробуванням 10,2 тис. підлітків, або 73,1% [72,3%] від усіх засуджених. Кількість неповнолітніх, стосовно яких справи закрито із застосуванням примусових заходів виховного характеру, зменшилася на 29,4% і становила 2.7 тис. осіб.

Кількість жінок, засуджених за вчинення всіх видів злочинів, зменши­лася на 7,9% і становила 20,9 тис., або 13% [12,8%] від загальної кількості за­суджених.

На час вчинення злочину ніде не працювали і не навчалися чи перебува­ли на обліку в державній службі зайнятості 105,2 тис. осіб, що на 8,2% менше, або 65,4% [64,8%] від кількості всіх засуджених; із них 22,9 тис. осіб — раніше судимі, 10,2 тис. осіб — перебували на обліку в службі зайнятості.

У стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння вчинили злочини 42,9 тис. осіб, що на 6,3% менше, або майже кожний четвертий засуджений, як і в 2005  р.

Були раніше судимими і мали не зняту або непогашену судимість 38,6 тис. осіб, або 24% [24,2%] від загальної кількості засуджених, що на 10% менше; із них раніше було звільнено умовно-достроково майже 8,3 тис. осіб, або 21,5% [20,1%].

Провадження у справах було закрито стосовно 25,8 тис. осіб [33,3 тис], що на 22,7% менше, у тому числі стосовно 22,6 тис. осіб — у справах публіч­ного обвинувачення. За відсутності події або складу злочину суди закрили провадження у справах публічного обвинувачення щодо 568 осіб, із них за вчинення крадіжки — щодо 397 осіб. Звільнено від кримінальної відпові­дальності у зв’язку: зі зміною обстановки — 5,8 тис. осіб; з примиренням вин­ного з потерпілим — 4,9 тис; з дійовим каяттям — 3 тис; із передачею особи на поруки — 2,3 тис.

Минулого року збереглася тенденція до гуманізації призначення судами кримінального покарання особам, визнаним винними у вчиненні злочинів. До покарання, не пов’язаного із позбавленням волі, було засуджено 25,4 тис. осіб. У структурі видів покарання частка засуджених, до яких суди застосу­вали покарання, альтернативні позбавленню волі, збільшилася: у 2004 р. — 11,6%, у 2005 р. — 13%, у 2006 р. — 15,8%. Зокрема, штраф як основне пока­рання накладено на 14,2 тис. осіб, або 8,8% [6,6%] від загальної кількості за­суджених, що на 21,7% більше, арешт застосовано майже до 2 тис. осіб, або 1,2% [1,1%]; обмеження волі — до 3,4 тис. осіб, або 2,1% [2%]. Громадські ро­боти призначено 3,9 тис. осіб, що на 14% більше, їх частка від загальної кіль­кості засуджених становила 2,4% [1,9%].

Водночас зменшилася кількість засуджених осіб, до яких застосовано виправні роботи; зазначений вид покарання застосовано до 1,7 тис. осіб, що на 17,8% менше, і становив 1,1% [1,2%] від загальної кількості засуджених.

До позбавлення волі на певний строк засуджено 38,6 тис. осіб, що на 15,7% менше, або 24% [25,8%] від загальної кількості засуджених. Найчасті­ше таке покарання застосовували суди Автономної Республіки Крим — 35,4% [35,4%], м. Києва — 33,4% [38,7%], м. Севастополя — 28,8% [27,3%] та облас­тей: Донецької — 29,7% [31,1%], Луганської — 25,9% [27%], Сумської — 25,6% [28,5%].

Позбавлення волі на певний строк суди здебільшого призначали особам, засудженим за тяжкі та особливо тяжкі злочини. Так, до цього виду покаран­ня засуджено 26,4 тис осіб, або 39,5% [38,9%] від усіх засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини, їх частка серед осіб, до кого застосовано зазначений вид покарання, як і в попередньому році становила дві третини, або 68,6% [70%]. Зокрема, до позбавлення волі засуджено за вчинення таких злочинів: умисне вбивство — 1,9 тис. осіб, або 94% [94,8%] від усіх засуджених за цей злочин; заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень — 2,5 тис. осіб, або 62,2% [63,8%]; бандитизм — 18 осіб, або 100% [85,7%]; зґвалтування — 436 осіб, або 76,5% [79,9%]; розбійний напад — 3,4 тис. осіб, або 71,6% [75,8%]; гра­біж — 5,6 тис. осіб, або 37,5% [39,4%]; торгівлю людьми — 37 осіб, або 43% [40,9%]; катування — 10 осіб, або 30,3% [39,4%]; незаконне виробництво, ви­готовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут нар­котичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів — 2,2 тис. осіб, або 38,1% [38,5%].

З урахуванням особи винного і наявності кількох обставин, що пом’як­шують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди із застосуванням ст. 69 КК призначили більш м’яке покарання, ніж це передбачено законом, 16,7 тис. особам, або 10,4% [10,7%] від загальної кіль­кості засуджених.

У 2006 р. суди звільнили від відбування покарання 96,7 тис. засуджених, або 60,1% [61,1%]; із них 94,4 тис. осіб — з випробуванням, або 58,7% [58,6%] від загальної кількості засуджених. У тому числі за тяжкі злочини звільнено від відбування покарання з випробуванням 36,2 тис. засуджених, а за особ­ливо тяжкі — 1,8 тис.

Додаткове покарання у виді конфіскації майна суди застосували до 5,3 тис. засуджених, що на 1,7% менше, або 34,2% [37,8%] від кількості засуджених за статтями КК, санкцією яких передбачено застосування конфіскації; позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю — до 2,9 тис, що на 5,1% менше, або 1,8% [1,8%].

Примусові заходи медичного характеру застосовано до 1 тис. неосудних осіб.

Судами по першій інстанції постановлено виправдувальні вироки стосо­вно 910 осіб, із них у справах приватного обвинувачення — 519. У справах публічного обвинувачення суди виправдали 391 особу, що становило 0,2% від кількості осіб, стосовно яких постановлено вироки.

В апеляційному порядку з направленням справи на додаткове розсліду­вання було скасовано виправдувальні вироки стосовно 70 осіб, або 18,2% [15,6%] від кількості осіб, щодо яких постановлено виправдувальні вироки місцевими судами; з постановленням нового вироку у зв’язку зі скасуванням необгрунтованого виправдувального вироку — щодо 12 осіб, або 3,1% [6,8%]. Основними причинами скасування виправдувальних вироків були: істотні порушення вимог процесуального закону; неповне дослідження обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи; неналежна оцінка досліджених у суді та інших доказів.

Стосовно 516 осіб виправдувальні вироки набрали законної сили, із них у справах публічного обвинувачення — стосовно 147 [178] осіб, що на 17,4% менше.

^[1] Узагальнення опрацьоване суддею Верховного Суду України О. С. Федченком, начальником управління узагальнення судової практики Верховного Суду України Ф. М. Марчуком, головним консультантом управління В. В. Антощуком.

^[2] Дані Державної прикордонної служби України.

^[3] Дані Державної митної служби України.

^[4] Дані надані апеляційними судами України.

^[5] Тут і далі у квадратних дужках наведено дані за 2004 р.

^[6] Статистика опрацьована начальником управління узагальнення судової практи­ки Ф. М. Марчуком і заступником начальника управління Г. І. Рудник.

^[7] Тут і далі, якщо не зазначено інше, статистичні дані наведено у порівнянні з 2004 р.

^[8] Статистичні дані за Кримінальним кодексом України 2001 р.

^[9] Там само.

^[10] Див. постанову Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочи­ни проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також адміністративні правопорушення на транспорті» // ВВСУ. — 2006.— № 1. — С. 6—11.

^[11] Узагальнення підготовлено суддею Верховного Суду України О. Ф. Селівоном та головним консультантом управління узагальнення судової практики О. С. Іщенко.

^[12] Далі — КК.

^[13] За даними МВС України.

^[14] Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 46. — С. 249.

^[15] Науково-практичний коментар КК України. — К.: Юрінком, 1997. — С. 346.

^[16] Це стосується майже повною мірою і випадків, коли виконавець обізнаний з тим, що замовник діє із користі. Виняток може бути лише в тому випадку, коли виконавець, приймаючи та виконуючи замовлення, бажає в силу якихось певних стосунків із замов­ником задовольнити його корисливі спонукання й одночасно бажає одержати вигоду за виконання замовлення, тобто коли рішучість вчинити вбивство викликана двома цими мотивами. Обмеженість фактичного матеріалу не дає можливості розглянути це питання глибше.

^[17] Тарарухин С. Квалификация преступлений в следственной и судебной практи- ке. — К.: Юринком., 1995. — С. 74.

^[18] Див.: наприклад: Бородин С. Квалификация пре ступлений против жизни. — М, 1977. — С. 43, 44.

^[19] Див.: наприклад: Тарарухин С. Квалификация преступлений в следственной и су­дебной практике. — К.: Юринком, 1995. — С. 54, 55.

^[20] Див.: п. 19 пост. ПВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2.

^[21] Пункт 25 постанови «Про судову практику в справах про корисливі злочини про­ти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12.

^[22] Частина 3 ст. 28 КК 2001 р. — «кілька осіб (три і більше):

^[23] Узагальнення підготовлене суддею Верховного Суду України Ю. М. Кармазіним та науковим консультантом управління вивчення та узагальнення судової практики О. Г. Литвишко.

^[24] Див.: Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — 3-тє вид., переробл. та доп. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — К., 2005. — С. 697.

^[25] Див.: Популярна юридична енциклопедія. — К., 2002. — С. 639.

^[26] Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Бау- лін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 3-тє вид., переробл. та доп. — Х., 2006. — С. 806.

^[27] Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Бау- лін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 3-тє вид., переробл. та доп. — Х., 2006. — С. 806.

^[28] Див.: Налуцишин В. // Прокуратура. Людина. Держава. — 2005. — № 7. — С. 48.

[29] головним консультантом цього управління В. В. Антощуком.

^[30] Дані наведено зі звіту форми № 6 Державної судової адміністрації України за 2006 р.

^[31] Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Бау- лін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К., 2003. — С. 438.

^[32] Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Бау- лін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін. — С. 438.

^[33] Див.: Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С. С. Яценка. — К, 2002. — С. 313.

^[34] Там само.

^[35] Див.: Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Бау- лін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін. — С. 448.

^[36] Див.: Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. / За ред. С. С. Яценка. — С. 321.

^[37] Узагальнення підготовлене суддею Верховного Суду України у відставці Сзме- люком П. О. та головним консультантом управління вивчення та узагальнення судової практики Іщенко О. С.

^[38] Аналіз здійснено начальником управління вивчення та узагальнення судової практики Х. М. Марчуком і заступником начальника цього управління П. І. Рудник.

^[39] Статистичні дані за справами інших категорій (цивільні, господарчі тощо) до­кладно див.: ВВСУ. — 2007. — № 6. — С. 37—44.

^[40] Тут і далі, якщо не зазначено інше, статистичні дані наведено порівняно з 2005 р.

^[41] Тут і далі у квадратних дужках наведено статистичні дані за 2005 р.

^[42] Детальніше див.: Онопенко В. В. Судова реформа має бути виваженою //Урядо­вий кур'єр. — 14 квітня 2007 р.

^[43] Дані статистичного звіту форми № 1-А Міністерства внутрішніх справ України «Про зареєстровані злочини і результати роботи на території України за 12 місяців 2006 року».

^[44] Йдеться про Закон України від 2 червня 2005 р. № 2635-IV «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення».