ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ ТА МОРАЛЬНСТОІ Печать
Уголовное право - Практика судів Укр. з крим. справ (2006-2007)

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ ТА МОРАЛЬНСТОІ[1]

Пост. ПВСУ від 27 лютого 2004 р. № 2 «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у зло­чинну чи іншу антигромадську діяльність» // ВВСУ. — 2004. — №4. — С. 16—19

Пост. ПВСУ від 22 грудня 2006 р. № 10 «Про судову практику у спра­вах про хулиганство» // ВВСУ. — 2007. — №°2 — С. 4—7

З метою забезпечення судового захисту фізичних і юридичних осіб від протиправних посягань, а також правильного й однакового застосування зако­нодавства при розгляді кримінальних та адміністративних справ про хуліган­ство Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз’яснення:

1. Своєчасний і правильний розгляд кримінальних та адміністративних справ про хуліганство є дієвим засобом захисту нормальних умов життя лю­дей, поновлення порушених прав потерпілих.

При розгляді кримінальних справ зазначеної категорії суди, пред’явля­ючи високі вимоги щодо якості дізнання і досудового слідства, не повинні пе­ребирати на себе функцію обвинувачення чи функцію захисту, а мають спря­мовувати процес таким чином, щоб усі обставини справи були розглянуті всебічно, повно й об’єктивно, а вирок ґрунтувався лише на доказах, ретельно досліджених у судовому засіданні. Зокрема, необхідно встановлювати всі фак­тичні обставини справи, в тому числі спрямованість умислу, мотиви, мету, характер дій кожного з учасників хуліганства, з’ясовувати, чи порушив під­судний своїми діями громадський порядок, чи були вони вчинені з мотивів явної неповаги до суспільства, чи супроводжувалися особливою зухвалістю або винятковим цинізмом. Суди зобов’язані як установлювати вмну підсуд­них та призначати їм справедливе покарання, так і вживати всіх необхідних заходів для повного відшкодування потерпілим заподіяної матеріальної та мо­ральної шкоди, а також з’ясовувати причини й умови, що призвели до вчн- нення хуліганства.

2. Слід мати на увазі, що суд може визнати підсудного винним у вчинен­ні лише тих дій і за тими кваліфікуючими ознаками, які зазначені в постано­ві про притягнення як обвинуваченого або в постанові прокурора про зміну обвинувачення в суді.

Повернення справи на додаткове розслідування з метою перекваліфі­кації дій обвинуваченого на частину ст. 296 Кримінального кодексу Украї­ни (далі — КК), яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, ін­кримінування обвинуваченому нових кваліфікуючих ознак хуліганства, збільшення обсягу обвинувачення можливе лише за клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника за умови, що ці недоліки досудового слід­ства не можуть бути виправлені шляхом зміни прокурором обвинувачення в суді.

Якщо справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 296 КК, надійшли до суду в порядку, визначеному гл. 35 Кримінально-процесуального кодексу Украї­ни, прокурор не вправі змінити обвинувачення в суді з перекваліфікацією дій підсудного на інші частини ст. 296 КК чи статті цього Кодексу, що передба­чають відповідальність за злочини, у справах про які обов’язкове проваджен­ня досудового слідства. За наявності для цього підстав кримінальну справу потрібно повернути з дотриманням установленого законом порядку для про­вадження дізнання або досудового слідства.

3. При вирішенні питання про відмежування кримінально караного ху­ліганства від дрібного слід виходити з того, що відповідно до ч. 1 ст. 296 КК хуліганство — це умисне грубе порушення громадського порядку з мотивов явної неповаги до суспільства, яке супроводжується особливою зухвалістю або винятковим цинізмом.

Якщо таке порушення не супроводжувалось особливою зухвалістю або винятковим цинізмом, його необхідно кваліфікувати як дрібне хуліган­ство за ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення (да­лі — КпАП).

4. Суди мають відрізняти хуліганство від інших злочинів залежно від спрямованості умислу, мотивів, цілей винного та обставин учинення ним кримінально караних дій.

Дії, що супроводжувалися погрозами вбивством, завданням побоїв, за­подіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім’ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, неправильними діями потерпілих тощо, слід кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Як хулиганство зазначені дії квалі­фікують лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для вин­ного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим ци­нізмом.

5. За ознакою особливої зухвалості хуліганством може бути визнано та­ке грубе порушення громадського порядку, яке супроводжувалось, наприклад, насильством із завданням потерпілій особі побоїв або заподіянням тілесних ушкоджень, знущанням над нею, знищенням чи пошкодженням майна, зри­вом масового заходу, тимчасовим припиненням нормальної діяльності уста­нови, підприємства чи організації, руху громадського транспорту тощо, або таке, яке особа тривалий час уперто не припиняла.

Хуліганством, яке супроводжувалось винятковим цинізмом, можуть бу­ти визнані дії, поєднані з демонстративною зневагою до загальноприйнятих норм моралі, наприклад, проявом безсоромності чи грубої непристойності, знущанням над хворим, дитиною, особою похилого віку або такою, яка пере­бувала у безпорадному стані, та ін.

6. Хуліганство визнають учиненим групою осіб і кваліфікують за ч. 2 ст. 296 КК у разі участі в злочинних діях декількох (двох і більше) виконав­ців незалежно від того, яка форма співучасті (ст. 28 КК) мала місце. Кваліфі­кація за цією ознакою дій осіб, які вчнннлн злочин за попередньою змовою або організованою групою, не виключає визнання зазначених обставин таки­ми, що обтяжують покарання (п. 2 ч. 1 ст. 67 КК).

7. За ознакою вчинення хуліганства особою, раніше судимою за нього, дії винного кваліфікують за ч. 3 ст. 296 КК тоді, коли він на час учинен­ня злочину мав не зняту чи не погашену судимість хоча б за однією з час­тин зазначеної статті або за ч. 2 чи ч. 3 ст. 206 КК 1960 р. У разі кваліфіка­ції дій винного за цією ознакою не можна визнавати обставинами, які обтя­жують покарання, вчинення злочину повторно і рецидив злочинів (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК).

8. Як опір представникові влади, представникові громадськості або ін­шим громадянам, які припиняли хуліганські дії (ч. 3 ст. 296 КК), слід розуміти активну протидію особи, котра вчиняє хуліганство (відштовхування, завдан­ня побоїв, заподіяння тілесних ушкоджень тощо), з метою позбавити зазна­чених особ можливості виконати службовий чи громадський обов’язок з охо­рони громадського порядку.

Такий опір охоплюється ч. 3 ст. 296 КК як кваліфікуюча ознака передба­ченого нею злочину, а тому не потребує додаткової кваліфікації за частина­ми 2 і 3 ст. 342 цього Кодексу.

Якщо ж опір було вчинено після припинення хуліганських дій — як про­тидію затриманню, він не може бути кваліфікуючою ознакою хуліганства і відповідальність має наставати за сукупністю злочинів, передбачених відпо­відними частинами статей 296 і 342 КК.

У разі коли опір представникові влади чи громадськості мав місце під час учинення дрібного хуліганства, винна особа підлягає відповідно кримі­нальній (за ч. 2 чи ч. 3 ст. 342 КК) та адміністративній (за ст. 173 КпАП) від­повідальності.

9. Вирішуючи питання щодо наявності в діях винної особи такої ква­ліфікуючої ознаки хуліганства, як застосування вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спецнально пристосованого або заздалегідь заго­товленого для нанесення тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 296 КК), слід врахову­вати, що ця ознака має місце лише в тих випадках, коли винний за допомо­гою названих предметів заподіяв чи намагався заподіяти тілесні ушкоджен­ня або коли використання цих предметів під час учинення хуліганських дій створювало реальну загрозу для життя чи здоров’я громадян.

10. Вогнепальною зброєю вважаються будь-які пристрої заводського чи кустарного виробництва, призначені для ураження живої цілі за допомогою снаряда (кулі, дробу тощо), що приводиться в рух за рахунок енергії порохо­вих газів чи інших спеціальних горючих сумішей, — усі вндн бойової та ін­шої стрілецької зброї військового зразка, спортивні малокаліберні пістолети, гвинтівки, самопали, пристосовані для стрільби пороховими зарядами, газо­ві пістолети, нарізна мисливська зброя, а також перероблена зброя (присто­сована для стрільби кулями іншого калібру), в тому числі обрізи з гладко- ствольної мисливської зброї.

До холодної зброї належать предмети, які відповідають стандартним зразкам або історично виробленим її типам, а також інші предмети, що справ­ляють колючий, колючо-ріжучнй, рубаючий, роздроблювальний чи ударний ефект (багнет, стилет, ніж, кинджал, арбалет, нунчаки, кастет тощо), кон­структивно призначені для ураження живої цілі за допомогою м’язової сили людини або механічного пристрою.

11. Спеціально пристосованими для нанесення тілесних ушкоджень слід визнавати предмети, які пристосовані винною особою для цієї мети наперед або під час учинення хуліганських дій, а заздалегідь заготовленими — пред­мети, які хоч і не зазнали якоїсь попередньої обробки, але ще до початку хулі­ганства були приготовлені винним для зазначеної мети.

Використання при вчиненні хуліганства ножів, які не належать до холод­ної зброї, інших предметів господарсько-побутового призначення, спеціаль­них засобів (гумового кийка, газових пістолета, балончика, гранати, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертель­ної дії), пневматичної зброї, сигнальних, стартових, будівельних пістолетів, ракетниць, вибухових пакетів, імітаційно-піротехнічних та освітлюваних за­собів, що не містять у собі вибухових речовин і сумішей, а також інших спе­ціально пристосованих для нанесення тілесних ушкоджень знарядь злочину є підставою для кваліфікації дій винної особи за ч. 4 ст. 296 КК не тільки в тих випадках, коли вона заподіює ними тілесні ушкодження, а й тоді, коли ця особа за допомогою зазначених предметів створює реальну загрозу для жит­тя чи здоров’я громадян.

Застосування або спроба застосування предметів, підібраних на місці зло­чину, які не були спеціально пристосовані для нанесення тілесних ушко­джень, не дає підстав для кваліфікації дій винного за ч. 4 ст. 296 КК.

12. При вчиненні хуліганства групою осіб за ч. 4 ст. 296 КК можуть бути кваліфіковані дії тих його учасників, які особисто застосували зброю або ін­ший предмет, спеціально пристосований чи заздалегідь заготовлений для на­несення тілесних ушкоджень, а також тих осіб, які хоча самі й не застосовува­ли зазначених знарядь, але дали згоду чи в інший спосіб сприяли їх застосу­ванню іншими виконавцями цього злочину. Якщо один з учасників злочину застосував такі знаряддя без відома інших, то відповідальність за ч. 4 ст. 296 КК має нести лише він.

13. При вирішенні питання про кваліфікацію дій винних осіб, які під час грубого порушення громадського порядку з мотиву явної неповаги до суспіль­ства вчинили й інші злочини, передбачені різними статтями Особливої час­тини КК, судам належить виходити з положень ст. 33 цього Кодексу.

Так, поєднана з хуліганством погроза вбивством, насильством або зни­щенням чи пошкодженням майна щодо судді, народного засідателя чи при­сяжного, а також щодо їх близьких родичів у зв’язку з їх діяльністю, пов’яза­ною зі здійсненням правосуддя, має кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 377 і відповідною частиною ст. 296 КК.

У разі коли хуліганські дії містять ознаки, передбачені різними частина­ми ст. 296 КК, одночасна їх кваліфікація за цими нормами закону можлива тільки за наявності реальної сукупності злочинів. Наприклад, хуліганство, що складалося з кількох епізодів, перший із яких характеризувався особли­вою зухвалістю, другий крім того — застосуванням зброї, а третій — опором представникові влади, необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, пе­редбачених відповідно частинами 1, 3, 4 ст. 296 КК.

14. При призначенні покарання за хуліганство суди зобов’язані в кожно­му конкретному випадку і стосовно кожного подсудного неухильно додержу­вати вимог ст. 65 КК щодо загальних засад призначення покарання, оскільки саме через них реалізуються принципи його законності, справедливості, об­ґрунтованості та індивідуалізації.

Суди мають призначати, як правило, суворі міри покарання особам, які вчинили хуліганство із заподіянням потерпілим значної фізичної або ма­теріальної шкоди. Разом з тим доцільно застосовувати міри покарання, не пов’язані з позбавленням волі, а за наявності підстав, зазначених у ст. 69 КК, — і більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, щодо осіб, які вчи­нили менш небезпечні діяння та можуть бути виправлені без ізоляції від су­спільства.

Призначаючи за ч. 1 ст. 296 КК покарання у виді штрафу і застосовуючи ст. 69 названого Кодексу, судам слід виходити з того, що в таких випадках розмір штрафу не може бути меньшим від найнижчої межі, встановленої для цього виду покарання в ч. 2 ст. 53 КК.

15. Суди не повинні застосовувати заходи адміністративного стягнення, передбачені ст. 173 КпАП, щодо осіб, дії яких містять ознаки злочинів (само­правство, завдання побоїв, заподіяння легких тілесних ушкоджень та ін.) або проступків, що не є дрібним хуліганством.

16. Судам належить забезпечувати своєчасний і правильний розгляд ад­міністративних справ про дрібне хуліганство.

У протоколі про адміністративне правопорушення мають бути зазначе­ні: дата і місце складення; посада, прізвище, ім’я, по батькові особи, яка його склала; відомості про особу порушника; місце, час учинення і суть дрібного хуліганства; прізвища, адреси свідків і потерпілих, якщо вони є; пояснення порушника; інші відомості, необхідні для вирішення справи, у т. ч. про мате­ріальну шкоду, якщо її було заподіяно (ч. 1 ст. 256 КпАП). За відсутності таких даних і неможливості їх доповнити суддя повертає матеріали органу внутрішніх справ для додаткового оформлення.

Суддям слід забезпечувати розгляд справ про дрібне хулиганство в при­сутності особи, яка його вчинила. Якщо порушник заперечує факт проступ­ку або оспорює обставини його вчинення, необхідно допитати потерпілого, свідків, витребувати додаткові матеріали. У таких випадках доцільно вести протокол судового засідання.

При накладенні адміністративних стягнень, передбачених ст. 173 КпАП, на осіб, які вчинили дрібне хуліганство, суддя повинен у кожному конкрет­ному випадку враховувати характер учиненого правопорушення, дані про особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’як­шують і обтяжують відповідальність. Щодо осіб, які займаються суспільно корисною працею і позитивно характеризуються за місцем роботи, навчання та проживання, необхідно застосовувати, як правило, не арешт, а інші адміні­стративні стягнення, а також заходи громадського впливу.

17. Установивши при розгляді матеріалів про дрібне хулиганство в діях особи ознаки злочину, суддя має закрити провадження за ст. 173 КпАП і на­правити ці матеріали прокурору для вирішення питання про порушення кри­мінальної справи та організації її розслідування.

Якщо ж при розгляді матеріалів про дрібне хуліганство суддя встано­вить у діях порушника ознаки іншого адміністративного проступку, він по­винен своєю вмотивованою постановою повернути зазначені матеріали орга­ну внутрішніх справ для вирішення питання про відповідальність цієї особн згідно з чинним законодавством України.

18. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верхов­ного Суду України від 28 червня 1991 р. № 3 (зі змінами, внесеними постано­вами від 4 червня 1993 р. № 3 та від 3 грудня 1997 р. № 12) «Про судову прак­тику в справах про хуліганство».

 

 

Ухвала Верховного Суду України від 7 квітня 2006 р. у справі про перегляд у порядку виключного провадження судових рішень щодо Ляховича М. П. та інших// ВВСУ. — 2006. — №9 7. — С. 27—31[2]

Верховний Суд України на спільному засіданні Судової палати у кримі­нальних справах та Військової судової колегії під головуванням Першого за­ступника Голови Верховного Суду України Пнлнпчука П. П., за участю за­ступника Генерального прокурора України Кудрявцева В. В., засуджених Ля­ховича М. П., Карпюка М. А., захисників Мамалиги А. В., Янка М. О. і Ніко- ленка Є. О. розглянув у судовому засіданні у м. Києві 7 квітня 2006 р. кримі­нальну справу за клопотаннями заступника Генерального прокурора України та захисника Мамалиги А. В., внесеними на розгляд за поданням п’яти суддів Верховного Суду України, про перегляд у порядку виключного проваджен­ня судових рішень щодо Ляховича М. П. та інших

Вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 25 грудня 2002 р. засуджено:

Ляховича Миколу Петровича (15 березня 1976 р. н.) за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на п’ять років позбавлення волі;

Мазура Ігоря Петровича (18 березня 1973 р. н.), несудимого відповід­но до ст. 55 КК 1960 р. за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на чотири роки позбавлен­ня волі;

Зайченка Руслана Петровича (3 жовтня 1963 р. н.) за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на чотири роки позбавлення волі;

Карпюка Миколу Андроновнча (21 травня 1964 р. н.) за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на чотири роки шість місяців позбавлення волі;

Андрусенка Дениса Анатолійовича (2 травня 1981 р. н.) за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на два роки позбавлення волі; на підставі ст. 75 КК 2001 р. його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік і відповідно до ст. 76 КК 2001 р. зобов’язано не виїжджати за межі України без дозволу органу кримінально-виконавчої системи, повідомляти цей орган про зміну місця проживання, роботи або навчання, а також пері­одично з’являтися для реєстрації в зазначений орган;

Бойка Олега Миколайовича (6 лютого 1967 р. н.) за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на три роки шість місяців позбавлення волі;

Бурячка Олега Анатолійовича (6 червня 1979 р. н.) за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на три роки позбавлення волі;

Гальчика Сергія Володимировича (31 березня 1982 р. н.) зач. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на чотири роки позбавлення волі;

Горощука Володимира Віталійовича (8 березня 1977 р. н.) за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на три роки шість місяців позбавлення волі;

Кайдановича Сергія Йосиповича (17 жовтня 1982 р. н.) за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на два роки позбавлення волі; на підставі ст. 75 КК 2001 р. його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік і відповідно до ст. 76 КК 2001 р. зобов’язано не виїжджати за межі Украї­ни без дозволу органу кримінально-виконавчої системи та повідомляти цей орган про зміну місця проживання, роботи або навчання;

Косенка Андрія Васильовича (22 лютого 1980 р. н.) за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на два роки позбавлення волі;

Литвиненка Павла Миколайовича (5 липня 1979 р. н.) за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на два роки позбавлення волі; на підставі ст. 75 КК 2001 р. його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки і відповідно до ст. 76 КК 2001 р. зобов’язано не виїжджати за межі України без дозволу органу кримінально-виконавчої системи, повідомляти цей орган про зміну місця проживання, роботи або навчання, а також періо­дично з’являтися для реєстрації в зазначений орган;

Ляховича Григорія Петровича (30 вересня 1982 р. н.) за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на два роки позбавлення волі; на підставі ст. 75 КК 2001 р. його звіль­нено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два ро­ки і відповідно до ст. 76 КК 2001 р. зобов’язано не виїжджати за межі України без дозволу органу кримінально-виконавчої системи, повідомляти цей орган про зміну місця проживання, роботи або навчання, а також періодично з’явля­тися для реєстрації в зазначений орган;

Мирончука Владислава Вікторовича (27 січня 1971 р. н.) за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на три роки позбавлення волі, за ч. 1 ст. 263 КК 2001 р. — на два роки позбавлення волі; на підставі ст. 42 КК 1960 р. за сукупністю злочинів йому остаточно визначено чотири роки позбавлення волі;

Назара Василя Володимировича (3 лютого 1967 р. н.), судимого 10 черв­ня 1999 р. Жовківським районним судом за ч. 2 ст. 2291 КК 1960 р. із застосу­ванням ст. 44 КК 1960 р. — на один рік позбавлення волі з конфіскацією май­на, за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на два роки три місяці позбавлення волі;

Павлюка Володимира Георгійовича (27 березня 1949 р. н.), несудимого відповідно до ст. 55 КК 1960 р., за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на два роки позбав­лення волі;

Самофалова Станіслава Олександровича (2 серпня 1962 р. н.), несуди- мого відповідно до ст. 55 КК 1960 р., за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на два роки позбавлення волі;

Селегу Олега Володимировича (20 лютого 1971 р. н.) за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. — на два роки позбавлення волі.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 травня 2003 р. вирок зміне­но: постановлено виключити з мотивувальної частини вироку щодо всіх за­суджених рішення суду про кваліфікуючі ознаки ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. (орга­нізація масових безпорядків і участь у них) — «підпали», вчинення цих дій «із застосуванням зброї», «знищення майна», а також вказівку суду про об­тяжуючу покарання обставину — вчинення злочину загальнонебезпечннм способом;

виключено з вироку рішення суду щодо засуджених Мазура І. П., Ляхо­вича М. П., Карпюка М. А. та Зайченка Р. П. про організацію ними пошко­дження належного АТП-13029 автобуса «Ікарус-280» не встановленими слід­ством активними учасниками масових безпорядків;

пом’якшено покарання за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р.:

Ляховнчу М. П. — до чотирьох років позбавлення волі;

Мазуру І. П. — до трьох років позбавлення волі;

Зайченку Р. П. — до трьох років двох місяців позбавлення волі;

Карпюку М. А. — до трьох років шести місяців позбавлення волі;

Бойку О. М. — до трьох років позбавлення волі;

Бурячку О. А. — до двох років шести місяців позбавлення волі;

Гальчику С. В. — до трьох років позбавлення волі;

Горощуку В. В. — до трьох років позбавлення волі;

Назару В. В. — до двох років двох місяців п’яти днів позбавлення волі;

Мирончуку В. В. — до двох років позбавлення волі;

постановлено вважати Мирончука В. В. засудженим за сукупністю зло­чинів, передбачених ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. та ч. 1 ст. 263 КК 2001 р., на два ро­ки шість місяців позбавлення волі;

визнано вважати розмір стягнення судових витрат на користь КНДІ по 612 грн з кожного засудженого;

виключено з вироку суду рішення про стягнення з Мирончука В. В. і Назара В. В. солідарно 178 грн 4 коп. судових витрат і постановлено стягну­ти зазначену суму із засудженого Назара В. В.

Рішення щодо стягнення із засуджених 1 тис. 157 грн 21 коп. на користь АТП-13029 скасовано і цивільний позов залишено без розгляду. У решті ви­рок залишено без зміни.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України від 4 березня 2004 р. вирок Голосіївського районного су­ду м. Києва від 25 грудня 2002 р. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 травня 2003 р. щодо Карпюка М. А. змінено та пом’якшено йому покаран­ня за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. до двох років шести місяців позбавлення волі. У решті вирок районного та ухвалу апеляційного судів щодо Карпюка М. А. та в цілому щодо Ляховича Г. П., Бурячка О. А., Гальчнка С. В., Мазура І. П., Назара В. В., Зайченка Р. П., Лнтвнненка П. М., Косенка А. В. та Ляховича М. П. залишено без зміни.

З урахуванням змін, внесених до вироку апеляційним судом, Ляховнч М. П., Мазур І. П., Зайченко Р. П., Карпюк М. А., Бойко О. М., Андрусенко Д. А., Бурячок О. А., Гальчнк С. В., Горощук В. В., Кайдановнч С. Й., Косенко А. В., Лнтвнненко П. М., Ляховнч Г. П., Павлюк В. Г., Назар В. В., Селега О. В., Са- мофалов С. О. та Мнрончук В. В. визнані винними в тому, що вони вчнннлн масові безпорядки, які супроводжувалися погромами, опором представникам влади із застосуванням предметів, що використовувалися як зброя, а Мнрон- чук В. В., крім того, незаконно придбав та зберігав вогнепальну зброю, бойо­ві припаси та вибухову речовину.

Злочинні дії вчинено за таких обставин.

Протягом 7—8 березня 2001 р. Ляхович М. П., Мазур I. П., Зайченко Р. П., Карпюк М. А. та особа, щодо якої кримінальну справу виділено в окреме провадження, — лідери політичної партії Українська Національна Асамблея (далі — УНА) та керівники незареєстрованої організації Українська незалеж­на солідарна організація (далі — УНСО) організували прибуття до м. Києва членів та прихильників УНА—УНСО з регіонів України, забезпечивши фі­нансування їх проїзду до столиці.

Увечері 8 березня 2001 р. до м. Києва прибули Косенко А. В. та Андрусенко Д. А., а вранці наступного дня — Гальчик С. В., Горощук В. В., Назар В. В., Литвиненко П. М., Самофалов С. О., Павлюк В. Г. та Мирончук В. В.  9  березня 2001 р. приблизно о 8-й годині особа, щодо якої криміналь­ну справу виділено в окреме провадження, а також лідери місцевих осеред­ків УНА—УНСО Ляхович М. П., Мазур I. П. та Зайченко Р. П. на перехресті вул. Володимирської та бульв. Тараса Шевченка в м. Києві навмисно, з ме­тою організації масових безпорядків під час покладання квітів до пам’ятника Т. Г. Шевченку вищими посадовими особами держави, вишикували колону членів та прихильників названих організацій і спрямували її на шеренгу пра­цівників міліції, які забезпечували охорону правопорядку, віддавши наказ членам УНА—УНСО силою прорвати «цей кордон», обіцяючи винагороду за насильство над працівниками міліції. Закликаючи до вчинення опору представникам влади, вони теж взяли активну участь у фізичному зіткненні із працівниками міліції та зміщенні тимчасової захисної огорожі, що відокрем­лювала учасників масових безпорядків від міліціонерів. Зокрема, Ляхович М. П. закликав натовп: «Шикуйся в колону по шість!», «За кожен трофей буде наго­рода!», «Слава нації — смерть ворогам!», «Зрадників — на палю!», «УНСО — до штурму! УНА — до влади!», «За трофеями — вперед!»

Унаслідок вказаних дій зазначених осіб натовп, серед якого разом із не встановленими слідством особами були Мирончук В. В. та Литвиненко П. М., застосував насильство до працівників міліції і військовослужбовців внутріш­ніх військ МВСУ, а також вчинив опір представникам влади із застосуван­ням як зброї металевих і дерев’яних палиць та інших предметів.

9   березня 2001 р. з 8-ї години 00 хвилин до 8 години 50 хвилин на вул. Володимирській у м. Києві під час масових безпорядків, організованих Ляховичем М. П., Мазуром I. П., Зайченком Р. П. та іншою особою, праців­никам міліції та військовослужбовцям внутрішніх військ МВСУ (Татарніко- ву А. А., Загородньому В. В., Ковалю В. М., Кононцю С. П., Косікову I. М., Олійнику Л. А., Рожі I. М., Смітченку С. Г., Стельмаху О. М., Фещенку Ю. М., Шевчуку М. М., Яценку А. I., Коломійцю С. I., Павчуку А. Б. та Холмецько- му О. О.) було заподіяно тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості — від побоїв до тілесних ушкоджень з короткочасним розладом здоров’я.

Продовжуючи свої злочинні дії, Ляхович М. П., Мазур I. П., Зайчен­ко Р. П. та інша особа, очоливши колону УНА—УНСО, попрямували вули­цями м. Києва до будівель МВСУ, що знаходяться на вул. Богомольця, 10, підбурюючи учасників масових безпорядків антигромадськими, спрямова­ними на негативне ставлення до правопорядку і громадської безпеки закли­ками.

Приблизно о 14-й годині 45 хвилин натовп, серед якого були Назар В. В., Гальчик С. В. і Бойко О. М., з метою дезорганізації діяльності правоохорон­ного органу та спричинення шкоди його авторитету, пошкодив тимчасовий дерев’яний паркан та закидав курячими яйцями приміщення контрольно-про­пускного пункту МВСУ. При цьому Ляховнч М. П. кидав курячі яйця на сті­ни зазначеного приміщення, а Бойко О. М., Гальчнк С. В. та Назар В. В. ра­зом із іншими особами звалили і пошкодили паркан з метою подальшого ви­користання його уламків як зброї під час масових безпорядків на вул. Банко­вій у м. Києві.

Того ж дня приблизно о 15-й годині учасники масових безпорядків у кі­лькості понад тисячу осіб, частина з яких була озброєна уламками паркану, вирушили у напрямку вулиць Лютеранської та Банкової. Серед натовпу були: Ляховнч М. П., Мазур І. П., Зайченко Р. П., Карпюк М. А., Андрусенко Д. А., Бойко О. М., Бурячок О. А., Гальчнк С. В., Горощук В. В., Кайдановнч С. Й., Косенко А. В., Лнтвнненко П. М., Ляховнч Г. П., Мнрончук В. В., Назар В. В., Павлюк В. Г., Самофалов С. О. та Селега О. В.

У період часу з 15-ї години 15 хвилин до 15-ї години 45 хвилин Ляхович М. П., Мазур І. П., Карпюк М. А., Зайченко Р. П. та інша особа організу­вали масові безпорядки на перехресті вулиць Лютеранської та Банкової. Під­бурені ними активні учасники масових безпорядків, серед яких були як орга­нізатори Мазур І. П., Зайченко Р. П. і Карпюк М. А., так і Бурячок О. А., Гальчик С. В., Кайданович С. Й., Назар В. В., Горощук В. В., Бойко О. М., Косен­ко А. В., Лнтвнненко П. М., Мирончук В. В., Андрусенко Д. А., Ляхович Г. П., Селега О. В., Павлюк В. Г., Самофалов С. О., підійшли впритул до шеренг працівників міліції, які виконували обов’язки по забезпеченню громадського порядку та охороні державних установ. З метою прорватися через шерен­ги працівників міліції до будинку Адміністрації Президента України натовп пошкодив ворота та тимчасову огорожу, зруйнував чотири тротуарні плити і, застосовуючи кнстень, дерев’яні та металеві палиці, гумові кийки, каміння, секції металевої огорожі (52 кілограми кожна), пляшки із запалювальною сумішшю та інші предмети, що використовувались як зброя, вчнннлн напад на працівників міліції.

Учасники масових безпорядків, керуючись різними мотивами, застосу­вали насильство до працівників міліції — кидали в них каміння, пляшки, гай­ки, завдавали ударів металевими предметами, дерев’яними палицями, шмат­ками дроту, кнстенем, руками й ногами, використовували газові балончики, а Мнрончук В. В. кинув пляшку із запалювальною сумішшю.

Під час організованих Ляховнчем М. П., Мазуром І. П., Карпюком М. А., Зайченком Р. П. та іншою особою масових безпорядків, серед яких були як організатори, так і інші особи, 56 працівникам міліції було заподіяно легкі ті­лесні ушкодження та нанесені побої, а двом — тілесні ушкодження середньо­го ступеня тяжкості. Діями членів УНА—УНСО та їх прибічниками також пошкоджено автобус, що належав АТП-13029, і майно МВСУ та Державного Управління справами Президента України на загальну суму 13 тис. 291 грн 43 коп.

Крім того, Мирончук В. В. за невстановленнх слідством обставин і з не- внзначеного часу до 16 березня 2001 р. незаконно придбав і зберігав за міс­цем свого проживання обріз мисливської рушниці 16-го калібру № 73-В, один гвинтівковий набій калібру 7,92 міліметра, 81-міліметрову мінометну міну, 76-міліметровнй артилерійський снаряд, а також 25 грамів суміші пороху.

У клопотанні заступник Генерального прокурора України порушив пи­тання про перегляд судових рішень у порядку виключного провадження що­до всіх засуджених, скасування зазначених судових рішень і закриття справи за відсутністю в їхніх діях складу злочину. При цьому він посилався на не­правильне застосування судами кримінального закону та істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правиль­ність судових рішень, зокрема на однобічність, неповноту і необ’єктивність досудового слідства.

Заступник Генерального прокурора України зазначив: поза увагою та від­повідною оцінкою суду залишилося те, що наведені події відбувалися в рам­ках політичної акції «Україна без Кучми», організованої багатьма опозицій­ними, на той час, політичними силами; потерпілими у справі є лише праців­ники міліції, стосовно яких застосовувалося насильство та яким чинився опір; майнова шкода заподіяна тільки МВСУ; конфлікт, у тому числі між засу­дженими і працівниками міліції, виник у зв’язку з тим, що сили правопорядку блокували підходи й не пустили мирно налаштованих громадян вшанувати пам’ять Т. Г. Шевченка та покласти квіти до пам’ятника; конфлікт розпочав­ся лише після того, як працівники міліції застосували насильство до декіль­кох осіб, у тому числі до народного депутата України Семенюк В. П.; засу­джені були учасниками політичної акції, а не її організаторами, діяли відпо­відно до своїх переконань, умисел яких на порушення громадського порядку та безпеки ні досудовим слідством, ні судом не встановлено, що виключає можливість притягнення їх до кримінальної відповідальності за ст. 71 КК 1960 р.; досудовим та судовим слідством не доведено винність засудженого Мирончука В. В. у незаконному поводженні зі зброєю та бойовими припа­сами, зокрема на таке не вказують висновки судово-балістичної експертизи; речові докази у справі — відеокасети із записами подій, що відбулися 9 бе­резня 2001р., — у безпосередніх виконавців запису не вилучалися, а були на­правлені до СБУ згідно з усними розпорядженнями та запитами. fa 26 відео­касет до справи долучено лише 18, оригінальність яких, згідно з висновками експертизи матеріалів та засобів відеозвукозапису, не підтверджено, а навпа­ки, встановлено, що записи на касетах за відсутності механічного монтажу мають ознаки зміни ракурсу, розриву запису та сюжету, вставки інших запи­сів, ознаки корегування показу таймера, монтажу шляхом накладення кадру, на окремих касетах записи зроблені різними камерами (т. 47, а. с. 162; т. 85, а. с. 363—382).

Зазначені обставини, на думку заступника Генерального прокурора Украї­ни, викликають сумніви не тільки у достовірності та допустимості відеокасет як доказів у справі, айв обґрунтованості зроблених висновків портретно- ідентифікаційних експертиз, зокрема, що на деяких записах ідентифіковано засуджених як осіб, котрі беруть участь в акції; за наявності показань народ­них депутатів України Луценка Ю. В., Шкіля А. В., Чорновола Т. В., Жовтя­ка Є. Д. та інших осіб, які були очевидцями подій, про можливу провокацію силового протистояння між учасниками акції «Україна без Кучми» та право­охоронцями органами досудового слідства не перевірено всіх обставин по­дій, які мали місце 9 березня 2001 р., з метою всебічного, повного й об’єктив­ного дослідження обставин справи, хоча відповідно до вимог ст. 22 КПК бу­ли зобов’язані це зробити.

У клопотанні захисник Мамалига А. В., підтримуючи вимоги, які викла­дені у клопотанні заступника Генерального прокурора України, стверджував про відсутність у діях засуджених складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 71 КК 1960 р., та вважав, що на досудовому слідстві і в судовому засіданні не здобуто доказів про те, що Зайченко Р. П., Кнрнлюк М. А., Мазур І. П., Само­фалов С. О., Мнрончук В. В., Бойко О. М., Гальчнк С. В., Бурячок О. А., Го­рощук В. В. та Андрусенко Д. А. діяли з прямим умислом на організацію ма­сових безпорядків та брали активну участь у них. У зв’язку з цим захисник просив зазначені судові рішення скасувати і справу закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК.

У поданні, внесеному на судовий розгляд п’ятьма суддями Верховного Суду України, порушено питання про внесення клопотань на судовий роз­гляд спільного засідання, оскільки в них йдеться про істотні порушення ви­мог кримінального, кримінально-процесуального закону та прийняття рішен­ня про скасування судових рішень щодо засуджених і направлення справи на нове розслідування.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора і за­хисника Мамалиги А. В., які підтримали внесені ними клопотання, пояс­нення захисників Янка М. Р., Ніколенка Є. О. і засуджених Ляховича М. П. та Карпюка М. А., які просили клопотання задовольнити, перевіривши ма­теріали справи та обговоривши наведені у клопотаннях доводи, судді Судо­вої палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховно­го Суду України вважають, що клопотання та подання слід відхилити вихо­дячи з такого.

У клопотаннях прокурора та захисника порушено питання про пере­гляд судових рішень у порядку виключного провадження з підстав, перед­бачених п. 2 ч. 1 ст. 4004 КПК. Відповідно до цієї норми такими підставами є неправильне застосування кримінального закону або істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правиль­ність судового рішення. Інші підстави для перегляду судових рішень у за­значеному порядку, зокрема такі, як однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, чинним кримінально-процесуальним законодавством не передбачені.

Проте викладені у клопотаннях висновки про неправильне застосуван­ня кримінального закону ґрунтуються саме на доводах про однобічність і не­повноту досудового та судового слідства, а також про невідповідність виснов­ків суду фактичним обставинам справи. Зокрема, у клопотаннях оспорюється достовірність окремих доказів, вказується на однобічність з’ясування окре­мих обставин і на недопустимість окремих доказів, пропонується дати окре­мим доказам іншу оцінку, не таку, яку дали суди першої та апеляційної ін­станцій.

З огляду на вимоги п. 2 ч. 1 ст. 4004 КПК спільне засідання не вправі пе­ревіряти зазначені доводи сторін, які заявили клопотання.

У клопотаннях не вказується на наявність таких істотних порушень ви­мог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правиль­ність судових рішень.

Таким чином, передбачених у п. 2 ч. 1 ст. 4004 КПК підстав для перегля­ду судових рішень у справі спільне засідання не вбачає.

Разом із тим суд вважає за необхідне звернути увагу на таке.

У клопотаннях порушено питання про наявність у справі нових фактич­них обставин, які виключають караність діяння усіх засуджених за ч. 1 ст. 71 КК 1960 р. Йдеться про можливість провокації силового протистояння між учасниками політичної акції «Україна без Кучми» та працівниками міліції, у тому числі з боку останніх, що вбачається із наявних у прокурора показань на той час народних депутатів України Луценка Ю. В., Чорновола Т. В., Се­менюк В. П., Жовтяка Є. Д., Шкіля А. В. Це питання, як стверджується у клопотаннях, не було з’ясоване з достатньою повнотою, а відповідні обстави­ни не були відомі судам на час розгляду справи. Зокрема, у клопотанні засту­пника Генерального прокурора України стверджується, що у розпорядженні органів досудового слідства — СБУ є: вісім відеокасет із записами згаданих подій, котрі під час досудового і судового слідства не досліджувалися, однак які можуть містити дані як щодо провокацій, так і провокаторів силового протистояння; дані про незаконність рішень виконкому місцевої ради народ­них депутатів про заборону проведення політичної акції «Україна без Куч­ми»; дані про блокування працівниками міліції 9 березня 2001 р. вул. Воло- димирської та бульв. Тараса Шевченка; дані про незаконність зняття інфор­мації з каналів зв’язку щодо Шкіля А. В., прослуховування його службових та житлових приміщень з проникненням у них, контролю поштово-телеграф­ної кореспонденції по міжнародних та внутрішніх каналах; дані про встанов­лення не встановленими досудовим слідством особами прослуховуючого при­строю 7 березня 2001 р. у штабі УНА—УНСО у м. Києві не з метою запобігти злочину, а з тим, щоб перешкодити проведенню акції.

Таким чином, йдеться про наявність обставин, які не були відомі судам при постановленні судових рішень і які самі по собі або разом із раніше вияв­леними обставинами можуть свідчити про порушення конституційних прав Ляховича М. П., Мазура I. П., Зайченка Р. П., Карпюка М. А., Андрусенка Д. А., Бойка О. М., Бурячка О. А., Гальчика С. В., Горощука В. В., Кайдановича С. Й., Косенка А. В., Литвиненка П. М., Ляховича Г. П., Мирончука В. В., Наза- ра В. В., Павлюка В. Г., Самофалова С. О., Селеги О. В. та незаконне їх засу­дження.

Такі обставини згідно зі ст. 4005 КПК є нововиявленими і їх наявність зобов’язує прокурора (ст. 4008 КПК, п. 6 ст. 14 Міжнародного пакту про гро­мадянські та політичні права, який є частиною національного законодавства) провести їх розслідування у встановленому КПК порядку та за наявності для того підстав — звернутися до апеляційного чи касаційного суду з клопотан­ням про перегляд справи у зв’язку з такими обставинами. Зі справи вбача­ється, що Генеральною прокуратурою України зазначена справа для розслі­дування за нововиявленими обставинами витребовувалася з Голосіївського районного суду м. Києва (лист заступника Генерального прокурора України від 7 квітня 2005 р. № 0911-606-05), однак дані про його проведення, як і ма­теріали про таке, у справі відсутні.

Таким чином, національні засоби правового захисту для засуджених і потерпілих у цій справі, які гарантуються ст. 55 Конституції України, не ви­черпано, і якщо у цій справі було постановлено помилкові рішення, права осіб мають бути захищені в судовому порядку після виконання прокурату­рою вимог ст. 4008 КПК.

Порушені у поданні питання про скасування судових рішень у справі та направлення її на нове розслідування не ґрунтується на законі — у разі при­йняття такого рішення за вказаних умов (коли немає передбачених п. 2 ч. 1 ст. 4004 КПК підстав для перегляду судових рішень та є обґрунтовані доводн про наявність у справі ново виявлених обставин) Верховний Суд України вийшов би за межі наданих йому повноважень.

Керуючись статтями 4004, 40010 КПК, Судова палата у кримінальних справах та Військова Судова колегія Верховного Суду України ухвалила:

Клопотання заступника Генерального прокурора України та захисни­ка Мамалиги А. В. про перегляд у порядку виключного провадження вироку Голосіївського районного суду м. Києва від 25 грудня 2002 р., ухвали Апеля­ційного суду м. Києва від 16 травня 2003 р. та ухвали колегії суддів Судо­вої палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 4 березня 2003  р. щодо Ляховича М. П., Мазура І. П., Зайченка Р. П., Карпюка М. А., Андрусенка Д. А., Бойка О. М., Бурячка О. А., Гальчнка С. В., Горощука В. В., Кайдановнча С. Й., Косенка А. В., Лнтвнненка П. М., Ляховича Г. П., Мнрон- чука В. В., Назара В. В., Павлюка В. Г., Самофалова С. О., СелегнО. В. зали­шити без задоволення.

 

Опір, вчинений після припинення хуліганських дій у зв'язку із затри­манням винної особи, правильно кваліфіковано судом за сукупністю злочинів за ч. 1 ст. 296 і ч. 2 ст. 342 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 травня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 100—101

(витяг)

Вироком Першотравневого районного суду м. Чернівців від 14 липня 2006 р. Ф., раніше судимого: 25 жовтня 1999 р. за ч. 2 ст. 141 КК України на 2  роки 6 місяців позбавлення волі; 15 лютого 2002 р. за ч. 3 ст. 185 КК Украї­ни на 3 роки 6 місяців позбавлення волі, засуджено: за ч. 1 ст. 296 КК Украї­ни на 2 роки обмеження волі; за ч. 2 ст. 342 КК України на 1 рік позбавлен­ня волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно на 1 рік позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 12 вересня 2006 р. вирок змінений, з нього виключено вказівку про судимість Ф. за вироком Першотравневого районного суду м. Чернівців від 28 березня 1996 р. В іншій частині внрок залишено без зміни.

Згідно з вироком 25 березня 2006 р. Ф. близько 24 год., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, в кафе «Кондитерське» у м. Чернівці з хуліган­ських спонукань, грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної не­поваги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, завдав В. декілька ударів кулаком в обличчя, спричинивши останньому легкі тілес­ні ушкодження.

Цього ж дня о 2 год. 30 хв. Ф. вчинив за аналогічних обставин хулігансь­кі дії щодо К, якому завдав декілька ударів у голову, обличчя та кінцівки, та щодо Б., якому завдав удар головою в обличчя.

Унаслідок таких дій Ф. була зірвана робота установи на 10 хв.

Після цього Ф. вийшов на вулицю, де знову продовжуючи свою зло­чинну діяльність, на тротуарі біля входу в зазначене кафе вчинив хуліган­ські дії щодо Ч., завдавши потерпілій декілька ударів рукою та ногою по ту­лубу і голові.

Крім того, після вчинення зазначених дій Ф. чинив опір працівникам міліції О. та Ш. підчас виконання ними своїх службових обов’язків, а саме: відмовився виконати наказ про припинення хуліганських дій та чинив ак­тивну протидію спробі затримати його, що виразилось в шарпанні за фор­мений одяг працівників міліції, намаганні вирватись та вдарити одного з мі­ліціонерів.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи доведеності вини і пра­вильності кваліфікації дій Ф., зазначив, що при призначенні йому остаточно­го покарання за сукупністю злочинів суд неправильно застосував криміналь­ний закон, оскільки поглинув однакові за видом і розміром покарання. За змістом подання прокурор просив скасувати постановлені щодо Ф. судові рі­шення і направити справу на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Висновок про доведеність вини Ф. у вчиненні зазначених дій суду виро­ку обґрунтував дослідженими в судовому засіданні доказами, яким дав пра­вильну оцінку і що насправді у касаційному поданні не оспорюється, як не оспорюється і правильність кваліфікації дій засудженого.

Водночас при призначенні Ф. покарання суд неправильно застосував кримінальний закон.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 70 КК України при сукупності злочинів суд, призначивши покарання за кожний злочин окремо, повинен визначити оста­точне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суво­рим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

Згідно з роз’ясненнями, що містяться у п. 21 постанови Пленуму Верхо­вного Суду України «Про практику призначення судами кримінального по­карання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, однакові за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максима­льних межах санкцій статей КК України.

Відповідно до вимог ст. 72 КК України при складанні покарань за сукуп­ністю злочинів менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий відповідно з таким їх співвідношенням: одному дню позбавлення волі відпо­відають два дні обмеження волі.

Таким чином, призначивши Ф. покарання за сукупністю злочинів, суд неправильно застосував кримінальний закон, оскільки 2 роки обмеження волі відповідають 1 року позбавлення волі, а тому суд поглинув однакові за ви­дом і розміром покарання, що є неприпустимим.

Таку саму помилку допустив й апеляційний суд, у зв’язку з чим і вирок, і ухвала апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а справа — направлен­ню на новий судовий розгляд для постановлення рішення, яке б відповідало вимогам закону.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне подання заступника прокурора Чернівецької області задовольнити.

Вирок Першотравневого районного суду м. Чернівців від 14 липня 2006 р. та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 12 вересня 2006 р. щодо Ф. скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.

 

Якщо під час хуліганських дій винним було умисно заподіяно потер­пілому тілесні ушкодження середньої тяжкості, що не були небез­печними для його життя, але призвели до тривалого розладу здоров'я, то вчинене слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 122 КК України і за сукупністю з хуліганством, оскільки такі дії не охоплюються жодною частиною ст. 296 цього Кодексу

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 5 травня 2005р. // Судова практика Верхов­ного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 298—300

(витяг)

Вироком Феодосійського міського суду АР Крим від 13 жовтня 2004 р. П. та Ш. засуджено за ч. 2 ст. 296 КК України на 1 рік 6 місяців позбавлення волі кожного.

На підставі статей 75, 76, 104 КК України П. і Ш. звільнено від відбуван­ня покарання з випробуванням з іспитовим строком на 1 рік.

Постановлено стягнути з П. та Ш. у солідарному порядку на користь по­терпілого Ч. 5000 грн на відшкодування заподіяної матеріальної шкоди.

В апеляційному порядку вирок Феодосійського міського суду АР Крим від 13 жовтня 2004 р. не переглядався.

Як визнав суд, 8 червня 2004 р., близько 2 год., П. та Ш., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на непрацюючому літньому майданчику за при­міщенням магазину «Еллада» на вул. Куйбншевау м. Феодосії, грубо пору­шуючи громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, з особ­ливою зухвалістю вимагали від потерпілого Ч., щоб він залишив охоронювану ним територію. Після відмови останнього П. разом із Ш. завдали потерпіло­му кілька ударів у різні частини тіла, зокрема в голову. Внаслідок побиття потерпілому були заподіяні середньої тяжкості тілесні ушкодження з трива­лим розладом здоров’я.

У касаційному поданні заступник прокурора АР Крим, не оспорюючи правильності встановлення фактичних обставин справи, просить вирок ска­сувати, а справу направити на нове розслідування у зв’язку з неправильною кваліфікацією дій засуджених.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, який підтримав касацій­не подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касацій­ного подання, колегія суддів вважає, що подання підлягає задоволенню на на­ступних підставах.

З огляду на матеріали справи засуджені П. та Ш. грубо порушили гро­мадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства. Під час вчинен­ня хуліганських дій вони побили і потерпілого Ч., заподіявши йому тілесні ушкодження середньої тяжкості.

У зазначеному випадку хуліганські дії обох засуджених супроводжува­лися умисним побиттям потерпілого, внаслідок чого йому було заподіяно се­редньої тяжкості тілесні ушкодження із тривалим розладом здоров’я (біль­ше 21-го дня).

Якщо під час хуліганських дій винними було вчинено інший злочин, який за своїми ознаками та ступенем тяжкості суттєво відрізнявся від хуліганства, а саме: умисне заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень середньої тяж­кості, що не є небезпечним для його життя, але спричиняє тривалий розлад здоров’я, то зазначені дії слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 122 КК України і за сукупністю із хуліганством, оскільки такі дії не охоплюють­ся жодною частиною ст. 296 КК України.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора АР Крим задовольнила, вирок Феодосійського місь­кого суду АР Крим від 13 жовтня 2004 р. щодо П. та Ш. скасувала, а справу направила на нове розслідування.

 

За змістом ч. 4 ст. 296 КК України ніж, який не є холодною зброєю, може бути визнаний знаряддям вчинення особливо кваліфікованого виду хуліганства лише за умови, що підпадатиме під поняття «іншого предмета», спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 18 січня 2005р. // Судова практика Верхов­ного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 300—304

(витяг)

Вироком Шевченківського районного суду м. Львова від 22 липня 2004 р. Я. засуджений за ч. 3 ст. 296 КК України на 2 роки позбавлення волі зі звіль­ненням відповідно до ст. 75 КК України від покарання з наданням дворічно­го іспитового строку та з покладенням на нього на підставі ст. 76 цього са­мого Кодексу обов’язків не виїжджати за межі України без дозволу органів кримінально-виконавчої системи та повідомляти ці органи про зміну місця проживання і роботи.

Згідно з зазначеним вироком Я. було визнано винним і засуджено за те, що 24 травня 2004 р., близько 23 год., він, знаходячись в алкогольному сп’я­нінні, на вул. Г. Мазепи в м. Львові, грубо порушуючи громадський порядок і виражаючи явну неповагу до суспільства, діючи з особливою зухвалістю, безпричинно наніс потерпілому Д. удар ножем у ліву клубову кістку тазу, чим спричинив йому легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я. Також він цим ножем заподіяв рану правої руки О., який намагався його затримати. Зазначене тілесне ушкодження відноситься до легкого тілес­ного, без короткочасного розладу здоров’я.

Розглядаючи справу Я. за апеляцією прокурора, який брав участь у роз­гляді справи судом першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про обґрунтованість апеляції, задовольняючи її, постановила свій вирок, яким визнала його винним у вчиненні хуліганства із застосуванням ножа як предмета, спеціально пристосованого для нанесення тілесних ушко­джень. У зв’язку з цим дії засудженого кваліфікувались за ч. 4 ст. 296 КК України і за цим законом йому призначено 3 роки позбавлення волі. Як і суд першої інстанції колегія суддів апеляційного суду відповідно до ст. 75 КК України звільнила Я. від відбування покарання з випробуванням протягом дворічного іспитового строку та поклала на нього ті самі, що і суд першої ін­станції, обов’язки.

Не погоджуючись із вироком апеляційного суду, Я. у касаційній скар­зі просить його скасувати. Він не заперечує факту заподіяння тілесних ушкоджень потерпілим Д. і О. за допомогою ножа, однак вважає, що суд безпідставно визнав його предметом, спеціально пристосованим для на­несення тілесних ушкоджень, унаслідок чого неправильно кваліфікував його дії.

Заслухавши доповідача, пояснення захисника Р. на підтримку касацій­ної скарги, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обгово­ривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що вона під­лягає задоволенню на наступних підставах.

Висновки суду щодо винності Я. у злочинах, за які його засуджено, від­повідають фактичним обставинам справи, ним не оспорюються і підтверджу­ються наведеними у вироку доказами, які судом досліджені всебічно, повно й об’єктивно.

Як на досудовому слідстві, так і в судовому засіданні Я. не заперечував факту заподіяння ножем за наведених у вироку обставин тілесних ушкоджень Д. і О. Такий факт підтверджується показаннями потерпілих, свідка М. А., даними висновків судово-медичних експертиз, іншими наведеними у вироку доказами.

Ретельно дослідивши наявні у справі докази в їх сукупності, суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи. Однак під час ква­ліфікації діянь Я. суди як першої, так і апеляційної інстанцій, на думку коле­гії суддів, припустилися помилки.

Матеріалами справи беззаперечно встановлено, що причиною конфлік­ту між Я. і Д. стала відмова в грубій формі останнього дати цигарку. Викори­стовуючи цей привід, який, за висновками судів, був незначним, Я. завдав удар ножем Д. Такі суспільно небезпечні діяння засудженого судами обґрун­товано визнані як хуліганські, оскільки ними було грубо порушено громад­ський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувались особливою зухвалістю.

Разом з тим, визнаючи винним Я. у вчиненні хуліганства із застосуван­ням предмета, спеціально пристосованого для нанесення тілесних ушкоджень, яким був ніж, апеляційний суд керувався тим, що той упродовж дня 24 трав­ня 2004 р. тримав це знаряддя злочину біля себе. З таким висновком суду апеляційної інстанції колегія суддів не може погодитись на наступних під­ставах.

Перелік знарядь, які можуть бути використані для вчинення найтяжчо­го виду хуліганства, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК України 2001 р., на відміну від диспозиції ч. 3 ст. 206 КК України 1960 р. не містить вказівки на ножі як самостійне знаряддя вчинення цього злочину. За такої умови ніж, який не є холодною зброєю, може бути визнаний знаряддям вчинення особливо квалі­фікованого виду хуліганства лише за умови, що підпадатиме під поняття «ін­шого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень». Отже, самого факту носіння ножа до почат­ку хуліганства, в процесі якого його було застосовано для нанесення тілес­них ушкоджень, для кваліфікації дій за ч. 4 ст. 296 КК України 2001 р. ще не­достатньо. Необхідною умовою такої кваліфікації є доведеність наявності у винного мети його застосування для нанесення тілесних ушкоджень ще до вчинення суспільно небезпечного діяння.

Як видно із матеріалів справи, зокрема з показань Я., ніж у той день він узяв із собою на дачу, щоб порізати продукти харчування. Даних про те, що засуджений носив при собі ніж, переслідуючи при цьому мету його застосу­вання для нанесення тілесних ушкоджень, матеріали справи не містять. Не навів їх у вироку й апеляційний суд.

Не ґрунтується на вимогах закону також кваліфікація дій Я. судами пер­шої та апеляційної інстанцій за такою ознакою хуліганства, як опір громадя­нам, які припиняли хуліганські дії.

Матеріалами справи встановлено і про це зазначено у вироках судів, що ушкодження руки О. було заподіяне при затриманні засудженого, який з мі­сця події намагався втекти. Між тим опір, який мав місце після припинення хуліганських дій, зокрема у зв’язку з пізнішим затриманням винного, а саме ця обставина мала місце після вчинення Я. хуліганства щодо Д., не є кваліфі­куючою ознакою хуліганства і його дії за цим епізодом обвинувачення пови­нні кваліфікуватись за наслідками, що фактично настали. Підсумовуючи на­ведене вище, колегія суддів вважає необхідним дії Я. із ч. 4 ст. 296 КК України перекваліфікувати за епізодом хуліганства щодо потерпілого Д. на ч. 1 ст. 296 КК України, бо він учинив грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю; а за епізодом ушкодження руки потерпілого О. — на ч. 1 ст. 125 КК України як умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження.

Інших порушень при застосуванні кримінального та кримінально-про­цесуального законів, які були б підставами для скасування або зміни вироку, не встановлено.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду касаційну скаргу засуджено­го Я. задовольнила, а вирок колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Львівської області від 18 жовтня 2004 р. щодо нього змінила.

Перекваліфікувала дії Я. з ч. 4 ст. 296 КК України на ч. 1 ст. 296 і ч. 1 ст. 125 КК України і призначила за ч. 1 ст. 296 КК України 3 роки обмеження волі, а за ч. 1 ст. 125 КК України — 200 годин громадських робіт.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинен­ня менш суворого покарання більш суворим Я. визначила остаточне покаран­ня у вигляді обмеження волі строком на 3 роки.

Застосувала до Я. ст. 75 КК України і звільнила від призначеного пока­рання з випробуванням, якщо він протягом дворічного іспитового строку не вчинить нового злочину.

У решті вирок залишила без зміни.

 

[1] Див. також: Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочин­ство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 102—103; Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 304—306.

[2] За цією справою розглядалося питання про кваліфікацію дій винних за ст. 71 КК України 1960 р. (ст. 294 КК України 2001 р.).