ЗЛОЧИНИ ПРОТИ БЕЗПЕКИ РУХУ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ^[1]

Пост. ПВСУ від 23 грудня 2005 р. № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти без­пеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адмініс­тративні правопорушення на транспорті» // ВВСУ. — 2006. — № 1. — С. 6—11

З метою забезпечення однакового і правильного застосування судами законодавства у справах про злочини проти безпеки дорожнього руху та екс­плуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транс­порті Пленум Верховного Суду України постановляє:

1. Звернути увагу судів на те, що своєчасний і правильний розгляд справ про злочини, передбачені статтями 286—289, 415 Кримінального ко­дексу України (далі — КК), а також справ про адміністративні правопору­шення, передбачені статтями 121, 122, 122¹, 122², 123, 124, 130, 132 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КпАП), має важливе значення для забезпечення безпеки дорожнього руху й експлуатації транс­порту, захисту життя та здоров’я людей, майнових прав фізичних і юридич­них осіб.

2. При розгляді кримінальних та адміністративних справ зазначених ка­тегорій суди мають ураховувати положення правових норм, у яких визначе­но поняття «транспортні засоби», зокрема, примітки до ст. 286 КК, ч. 6 ст. 121 КпАП, п. 1.10 Правнл дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. № 1306. Виходячи із цих положень транспортними засобами, про які йдеться у статтях 286, 287, 289, 290 КК, статтях 121, 122, 122¹, 122², 123, 124, 130, 132 КпАП, слід вважати всі вндн автомобілів, трактори й інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а та­кож мотоцикли та інші механічні транспортні засоби, що приводяться в рух за допомогою двигуна з робочим об’ємом 50 куб. см і більше або електродви­гуна потужністю понад 3 квт.

До транспортних засобів, зокрема, належать: усі види автобусів; усі вндн автомобілів, у тому числі спеціальні і спеціалізовані (наприклад, санітарні, пожежні, спортивні, поливальні, автокрани, навантажувачі); трактори — са­мохідні машини (колісні або на гусеничному ходу), призначені для переве­зення вантажів чи виконання сільськогосподарських, будівельних, лісових та інших робіт; самохідні машини, призначені для виконання сільськогосподар­ських, дорожніх, будівельних, меліоративних і лісових робіт, — комбайни, грейдери, бульдозери, екскаватори, крани та ін.; міський електротранспорт — трамваї і тролейбуси, в тому числі пасажирські, вантажні, ремонтні, спеціа­льного обслуговування, колієукладачі; мотоцикли, зокрема дорожні, спорти­вні, спеціального призначення, з боковим причепом або без нього; мотороле­ри, мотоколяски й інші механічні транспортні засоби, дозволена максимальна маса яких не перевищує 400 кг; інші механічні транспортні засоби — всюди­ходи, аеросани, амфібії тощо; причепи.

Не є транспортними засобами мопеди, велосипеди з двигуном із робо­чим об’ємом до 50 куб. см, рухомий склад метрополітену, фунікулера та ін­ших видів залізниць (пасажирські й вантажні потяги, локомотиви, дрези­ни тощо).

3. При розгляді справ про злочини, відповідальність за які встановлено статтями 286—288, 415 КК, слід мати на увазі, що диспозиції сформульова­них у них норм — бланкетні. У зв’язку з цим суди повинні ретельно з’ясову­вати і зазначати у вироках, у чому саме полягали названі у перелічених стат­тях порушення; норми яких правил, інструкцій, інших нормативних актів не додержано; чи є причинний зв’язок між учиненими порушеннями та перед­баченими законом суспільно небезпечними наслідками.

4. Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 286 КК, визнають особу, яка керує транспортним засобом, незалежно від того, чи має вона на це право, а злочину, передбаченого ст. 415 КК, — військовослужбовця (військово­зобов’язаного під час проходження навчальних або спеціальних зборів), кот­рий безпосередньо керує бойовою, спеціальною чи транспортною машиною, незалежно від того, чи є він штатним водієм такої машини і чи вміє він нею керувати. За певних умов до відповідальності за цими статтями може бути притягнута особа, яка навчає водінню іншу особу і перебуває під час навчальної їзди поруч із учнем (майстер виробничого навчання, інструктор тощо).

5. Треба мати на увазі, що відповідальність за статтями 286, 415 КК на­стає незалежно від місця, де були допущені порушення правил безпеки до­рожнього руху чи експлуатації транспорту, правил водіння або експлуатації машини (на магістралі, шосе, вулиці, залізничному переїзді, полі, території підприємства, у дворі тощо).

Це стосується й випадків, коли зазначені правила було порушено під час виконання з допомогою транспортних засобів різних робіт (дорожніх, сіль­ськогосподарських, будівельних та ін.). Якщо ж особа під час виконання та­ких робіт, хоча б і під час руху чи експлуатації машини, порушила не ці, а інші правила (наприклад, правила охорони праці, зокрема правила техніки безпе­ки), її дії, за наявності до того підстав, підлягають кваліфікації за статтями КК, які передбачають відповідальність за недодержання саме інших правил, а у відповідних випадках — за злочини проти життя та здоров’я особи або за знищення чи пошкодження майна.

6. Роз’яснити судам, що порушення особою правил безпеки дорожнього руху чи експлуатації транспорту, яке спричинило наслідки, передбачені різ­ними частинами ст. 286 КК, слід кваліфікувати як один злочин за тією її час­тиною, яка передбачає більш тяжкі наслідки. При цьому у вироку необхідно зазначати всі кваліфікуючі ознаки злочину.

Якщо ж наслідки, зазначені у різних частинах ст. 286 КК, спричинені двома або більше порушеннями, винна особа має нести відповідальність за сукупністю злочинів, передбачених цими нормами.

7. У випадках, коли передбачені ст. 286 КК суспільно небезпечні наслід­ки настали через порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуа­тації транспорту двома або більше водіями транспортних засобів, суди пови­нні з’ясовувати характер порушень, які допустив кожен із них, а також чи не було причиною порушення зазначених правил одним водієм їх недодержан­ня іншим і чи мав перший можливість уникнути дорожньо-транспортної по­дії та її наслідків. При цьому треба мати на увазі, що за певних умов виклю­чається кримінальна відповідальність особи, яка порушила правила дорож­нього руху вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою, котра керувала транспортним засобом.

8. Відповідальність за статтями 286—288, 415 КК настає лише за умови, що винна особа внаслідок порушення певних правил спричинила з необе­режності потерпілому середньої тяжкості чи тяжке тілесне ушкодження або його смерть. Якщо ж, порушуючи відповідні правила й усвідомлюючи суспіль­но небезпечний характер своїх дій, винний передбачав суспільно небезпечні наслідки і бажав або свідомо припускав їх настання, ці дії необхідно кваліфі­кувати за статтями КК, в яких установлено відповідальність за умисні зло­чини проти життя та здоров’я особи.

9. Загибеллю кількох людей (ч. 3 ст. 286, ч. 2 ст. 415 КК) є смерть хоча б двох потерпілих, що настала внаслідок порушення особою правил безпеки дорожнього руху чи експлуатації транспорту, правил водіння або експлуата­ції машини під час однієї дорожньо-транспортної події. У разі загибелі двох людей під час різних дорожньо-транспортних подій винна особа має відпові­дати за ч. 2 ст. 286 або ч. 1 ст. 415 КК.

10. Порушення особою правил безпеки дорожнього руху чи експлуата­ції транспорту, правил водіння або експлуатації машини і наступне залишен­ня потерпілого від такого злочину без допомоги слід кваліфікувати, за на­явності до того підстав, за сукупністю злочинів, передбачених відповідни­ми частинами статей 286 чи 415 КК та відповідною частиною ст. 135 цього Кодексу.

11. Випуск в експлуатацію завідомо технічно несправного транспортно­го засобу (ст. 287 КК) належить розуміти як усні або письмові згоду, розпо­рядження, вказівку особи, відповідальної за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів, про використання у сфері дорожнього руху якогось із них із такими технічними несправностями, за яких його експлуатація відпо­відно до розд. 31 Правил дорожнього руху заборонена.

Допуском до керування транспортним засобом особи, яка не має права ним керувати або перебуває у стані сп’яніння, визнають усні чи письмові зго­ду, розпорядження, вказівку особи, відповідальної за технічний стан чи екс­плуатацію цього засобу, про його використання у сфері дорожнього руху та­ким водієм. Як допуск можна розглядати також мовчазну згоду, видачу мар­шрутного листа, передачу ключів і документів або керма, невідсторонення водія від керування тощо.

Іншими грубими порушеннями правнл експлуатації транспорту, що убез­печують дорожній рух, є грубе порушення режиму роботи водіїв; відсутність контролю за технічним станом транспортних засобів; надання дозволу на ви­користання не обладнаного належним чином вантажного транспортного за­собу для перевезення пасажирів, перевантаженого транспортного засобу чн завантаженого з порушенням вимог правил дорожнього руху; допуск до ке­рування особи, яка перебуває під впливом лікарських препаратів, у стомле­ному або хворобливому стані, тощо.

12. Стаття 287 КК може бути застосована лише за умови, що особа, від­повідальна за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів, усвідо­млювала наявність зазначених у цій статті обставин, які унеможливлюють експлуатацію таких засобів. До осіб названої категорії належать працівники підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, на яких законом або підзаконннмн нормативними актами покладено відповідальність за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів (завідувачі та на­чальники гаражів, інспектори безпеки руху, головні механіки, власники та водії таких засобів, які дозволили іншим особам керувати останніми, тощо).

Службові особи, які не є суб’єктами цього злочину, але внаслідок зло­вживання службовим становищем чи несумлінного виконання своїх обов’яз­ків сприяли настанню тяжких наслідків, з урахуванням конкретних обставин справи можуть нести кримінальну відповідальність за злочини у сфері служ­бової діяльності.

13. Судам слід мати на увазі, що водій чи власник транспортного засобу (уповноважена особа), який на порушення чинних правил передав керуван­ня ним особі, котра не мала або була позбавлена права керувати такими засо­бами взагалі чи засобом відповідної категорії, у разі спричинення зазначеними діями перелічених у ст. 287 КК наслідків несе відповідальність за цією стат­тею, а особа, яка фактично керувала транспортним засобом, — за ст. 286 КК.

Кримінальна відповідальність за ст. 287 КК настає також у випадках, ко­ли потерпілим від передбаченого зазначеною статтею злочину є особа, яка керувала транспортним засобом.

Передача на порушення чинних правил керування транспортним засо­бом службовій особі, від якої водій залежить по службі, не звільняє остан­нього від відповідальності. Виняток становить випадок, коли зазначена служ­бова особа чи працівник органу внутрішніх справ усунули водія від керуван­ня цим засобом.

14. Суспільно небезпечне діяння, передбачене ст. 288 КК, полягає у по­рушенні відповідних правил, норм і стандартів при будівництві, реконструк­ції, ремонті чи утриманні шляхів, вулиць, залізничних переїздів, інших шля­хових споруд (наприклад, вимиканні вуличного освітлення в темну пору до­би, наданні дозволу на експлуатацію ділянки дороги з поганим покриттям, невстановленні загороджувальних засобів та попереджувальних знаків на міс­ці проведення дорожніх робіт, несвоєчасному огляді доріг, вулиць, залізнич­них переїздів, інших шляхових споруд з метою з’ясувати, чи відповідає їх стан вимозі убезпечення дорожнього руху, тощо).

Суб’єктом цього злочину можуть бути особи, які виконують такі робо­ти або відповідальні за їх проведення: керівники дорожньо-експлуатаційних підприємств, їхні підлеглі, котрим надано повноваження щодо дотримання відповідних правил, норм і стандартів, та рядові працівники зазначених під­приємств; інспектори безпеки руху; виконроби, майстри, інші особи, які ке­рують проведенням дорожніх робіт чи робіт у межах проїзної частини; тощо.

15. Незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289 КК) слід ро­зуміти як умисне, протиправне вилучення його з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі (з місця стоянки чи під час руху) шляхом запуску двигуна, буксирування, завантажування на інший транс­портний засіб, примусового відсторонення зазначених осіб від керування, примушування їх до початку чи продовження руху тощо. Таке заволодіння може бути вчинене таємно або відкрито, шляхом обману чи зловживання до­вірою, із застосуванням насильства або погроз.

Цей злочин визнають закінченим з моменту, коли транспортний засіб по­чав рухатись унаслідок запуску двигуна чи буксирування, а якщо заволодін- ня відбувається під час руху такого засобу, — з моменту встановлення конт­ролю над ним.

Проникнення в кабіну, гараж чи інше сховище, спробу запустити двигун або буксирувати транспортний засіб з метою заволодіння ним необхідно роз­глядати як замах на вчинення злочину.

Не є незаконним заволодіння транспортним засобом у стані крайньої не­обхідності, наприклад, для того, щоб терміново доставити тяжко хвору лю­дину до лікарні, приборкати стихійне лихо, усунути іншу небезпеку, яка за­грожує людям, інтересам суспільства чи держави.

16. Заволодіння транспортним засобом за попередньою змовою групою осіб має місце у випадках, коли дві особи і більше заздалегідь, тобто до поча­тку виконання дій, які становлять об’єктивну сторону складу злочину, домо­вилися про спільне його вчинення, незалежно від того, хто з них керував цим засобом. Проте не підлягають кримінальній відповідальності за ст. 289 КК особи, які не брали участі у вилученні транспортного засобу, але після заво- лодіння ним винною особою здійснили поїздку на ньому.

17. Відповідно до частин 2, 3 ст. 289 КК та п. 3 примітки до цієї статті ма­теріальну шкоду слід визнавати значною в разі заподіяння реальних збитків на суму від 100 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а ве­ликою — на суму понад 250 таких мінімумів.

При вирішенні питання про те, чи були збитки реальними, необхідно ви­ходити з положень п. 1 ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України, де зазначено, що такими збитками є втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, що вона зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Якщо транспортний засіб не зазнав ніяких пошкоджень унаслідок неза­конного заволодіння, його технічний стан не погіршився і відновлення він не потребує або сума відповідних витрат менша від зазначеної у п. 3 примітки до ст. 289 КК, така кваліфікуюча ознака, як заподіяння значної або великої шкоди, відсутня.

У випадках, коли особа знищила транспортний засіб, яким незаконно за­володіла, чи призвела до такого стану, що він повністю втратив свою цінність і його вже не можна використовувати за прямим призначенням, розмір реаль­них збитків дорівнює вартості автомобіля на день учинення злочину. Таким же чином треба вирішувати це питання, якщо транспортний засіб після неза­конного заволодіння не знайдено.

У разі пошкодження внаслідок дій винної особи окремих деталей, вузлів, агрегатів транспортного засобу розмір реальних збитків необхідно визначати виходячи з вартості запасних частин і відновлювального ремонту.

18. Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 289 КК, не можна визнавати осіб, які є співвласниками або законними користувачами транспортного за­собу; працівників підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, котрі без належного дозволу здійснили поїздку на закріпленому за ними транспортному засобі; а також службових осіб, наділених повноважен­нями щодо використання чи експлуатації транспортних засобів.

19. Якщо для вирішення питань, які виникли у справі про злочин проти безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, потрібні спеціальні знання, суд має призначити експертизу. У відповідній ухвалі (постанові) слід навести необхідні експерту вихідні дані, що ґрунтуються на матеріалах спра­ви. За наявності в них різних даних щодо обставин події суд доручає експер­ту дати висновок стосовно кожного з варіантів окремо. На підставі аналізу всіх зібраних у справі доказів суд повинен зазначити у вироку, які вихідні да­ні він визнав такими, що відповідають дійсності, і з їх урахуванням оцінити висновок експерта. При цьому слід виходити з того, що згідно зі ст. 67 Кри­мінально-процесуального кодексу України висновок експерта не має наперед установленої сили, а також переваги перед іншими доказами і, як і всі вони, має бути оцінений судом за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукуп­ності та відповідно до закону.

20. При призначенні покарання за ст. 286 КК суди мають ураховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину ін­ших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію транспортних засобів, тощо), а та­кож обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання, та особу винного.

21. У кожному випадку призначення покарання за частинами 1, 2 ст. 286 і ст. 287 КК необхідно обговорювати питання про доцільність застосування до винного додаткового покарання — позбавлення права керувати транспорт­ними засобами або обіймати посади, пов’язані з відповідальністю за техніч­ний стан чи експлуатацію транспортних засобів, відповідно.

Додаткове покарання, передбачене як обов’язкове ч. 3 ст. 286 КК, суд згідно зі ст. 69 КК може не призначати лише за наявності декількох обста­вин, які пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчи­неного злочину, і з урахуванням особи винного.

Позбавлення права керувати транспортними засобами можна застосо­вувати як додаткове покарання незалежно від того, що особу вже було позбав­лено такого права в адміністративному порядку. Однак призначення цього покарання особі, яка взагалі не мала права керувати транспортними засоба­ми, є неможливим.

22. У разі вчинення злочину в стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних чи інших одурманюючих засобів, суд повинен обговорити питання про визнання цієї обставини відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 67 КК такою, яка обтяжує покарання винного.

23. Потерпілий, якому внаслідок учинення транспортного злочину за­подіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду, вправі пред’явити цивільний позов про її відшкодування, який має бути розглянутий судом разом із кри­мінальною справою. Якщо цивільний позов не був заявлений, суд повинен роз’яснити особі, яка зазнала шкоди від злочину, її право пред’явити такий позов до підсудного або до особи, котра за законом несе матеріальну відпові­дальність за заподіяну ним шкоду.

24. Звернути увагу судів на неприпустимість спрощеного підходу до су­дового розгляду справ про адміністративні правопорушення на транспорті та ігнорування прав осіб, яких притягають до відповідальності, потерпілих, їх законних представників і захисників.

Суди повинні неухильно виконувати вимоги ст. 268 КпАП щодо розгля­ду справи про адміністративне правопорушення у присутності особи, яка при­тягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності зазначе­ної особи це можливо лише у випадках, коли є дані про своєчасне її спові­щення про місце та час розгляду і від неї не надійшло клопотання про його відкладення.

При розгляді справ зазначеної категорії необхідно з’ясовувати всі обста­вини, перелічені у статтях 247, 280 КпАП, у тому числі шляхом допиту свід­ків та призначення експертиз.

Зміст постанови судді має відповідати вимогам, передбаченим стаття­ми 283 і 284 КпАП. У ній, зокрема, потрібно навести докази, на яких ґрунту­ється висновок про вчинення особою адміністративного правопорушення, та зазначити мотиви відхилення інших доказів, на які посилався правопоруш­ник, чи висловлених останнім доводів.

Визнати правильною практику тих суддів, які вмотивованими поста­новами повертають протоколи про адміністративні правопорушення, скла­дені не уповноваженою на те посадовою особою або без додержання вимог ст. 256 КпАП, відповідному правоохоронному органу для належного оформ­лення.

Установивши в діях особи, притягнутої до адміністративної відпові­дальності, ознаки злочину, суддя відповідно до ст. 253 КпАП зобов’язаний вмотивованою постановою передати матеріали за належністю — прокурору, органу досудового слідства або дізнання — для вирішення питання про пору­шення кримінальної справи.

25. Розглядаючи справи про керування транспортними засобами з тех­нічними несправностями, з якими їх експлуатація заборонена (ч. 2 ст. 121 КпАП), судді повинні зазначати у постанові характер несправності з поси­ланням на відповідний пункт розд. 31 Правил дорожнього руху, де наведено перелік таких несправностей.

26. Суб’єктом адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КпАП, можуть бути лише водії транспортних засобів. При цьому пошкоджен­ня таких засобів, вантажів, шляхів, шляхових та інших споруд чи іншого май­на має бути наслідком порушення правил дорожнього руху. Пошкодження названих об’єктів, спричинене порушенням зазначених правил не водієм або діями водія, не пов’язаними з таким порушенням, не тягне адміністративної відповідальності за цією статтею.

27. При розгляді справ про адміністративні правопорушення, передба­чені ст. 130 КпАП, судам слід враховувати, що сп’яніння може бути як алко­гольним, так і наркотичним. Стан сп’яніння встановлюють шляхом огляду правопорушника, який проводять згідно з Інструкцією про порядок направ­лення громадян для огляду на стан сп’яніння в заклади охорони здоров’я та проведення огляду з використанням технічних засобів (затверджена спіль­ним наказом Міністерства внутрішніх справ, Міністерства охорони здоров’я та Міністерства юстиції України від 24 лютого 1995 р. № 114/38/15-36-18).

Якщо водій ухилявся від огляду, то відповідні його дії та ознаки сп’янін­ня необхідно зафіксувати в протоколі про адміністративне правопорушення, складеному у присутності двох свідків, що є підставою для притягнення по­рушника до адміністративної відповідальності.

Керування транспортним засобом слід розуміти як виконання функцій водія під час руху такого засобу або інструктора-водія під час навчання уч- нів-водіїв, незалежно від того, керує особа транспортним засобом, який руха­ється своїм ходом чи за допомогою буксирування.

Для притягнення до відповідальності за ст. 130 КпАП не має значення, протягом якого часу особа, яка перебуває у стані сп’яніння, керувала транс­портним засобом. Правопорушення вважають закінченим з того моменту, ко­ли останній почав рухатись.

Відповідальність за передачу керування транспортним засобом особі, яка перебуває у стані сп’яніння (ч. 1 ст. 130 КпАП), настає за умови, що тому, хто це робить, відомо про такий стан.

28. Судам необхідно враховувати, що КпАП не передбачає накладення адміністративного стягнення нижче від найнижчої межі, передбаченої санк­цією певної норми. Тому згідно зі ст. 33 цього Кодексу основні й додаткові стягнення слід застосовувати з урахуванням характеру вчиненого правопо­рушення, особи правопорушника, ступеня його вини, майнового стану, об­ставин, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, у межах санкцій від­повідних норм.

Оскільки наведений у ст. 34 КпАП перелік обставин, які пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, не є вичерпним, суддя при накладенні адміністративного стягнення може визнати пом’якшуючими й інші обставини, не передбачені цією статтею. Перелік обставин, що обтя­жують відповідальність за адміністративне правопорушення (ст. 35 КпАП), навпаки, є вичерпним, тому суддя не вправі посилатись у постанові як на об­тяжуючі і враховувати при накладенні стягнення обставини, не передбачені законом.

Позбавлення права керувати транспортними засобами можна застосо­вувати тільки як основне адміністративне стягнення за вчинення правопору­шень, передбачених ч. 4 ст. 122, статтями 122^[2] і 122², ч. 3 ст. 123, статтями 124 і 130, ч. 1 ст. 132 КпАП. Можливості накладати на винну особу таке стягнен­ня як додаткове цей Кодекс не надає. Суди не вправі застосовувати його й тоді, коли винна особа вже позбавлена такого права або взагалі його не мала.

Оплатне вилучення транспортного засобу є допустимим тільки як додат­кове адміністративне стягнення за вчинення правопорушень, за які встанов­лено відповідальність ч. 5 ст. 121, ч. 2 ст. 130 КпАП. Застосування його як основного стягнення законом не передбачено. Не можна накладати це стяг­нення й на особу, яка вчинила відповідне правопорушення, керуючи транс­портним засобом, що належить іншій особі.

29. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верхов­ного Суду України від 24 грудня 1982 р. № 7 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини» (зі змі­нами, внесеними постановами від 28 березня 1986 р. № 4, від 4 червня 1993 р. № 3 та від 3 грудня 1997 р. № 12).

Відповідно до ст. 289 КК України відповідальність за частинами 2 i 3 цієї статті за ознаками заподіяння значної та великої матерiальної шкоди настає в тому разі, коли мали місце реальні збитки. Незаконне заволодіння транспортним засобом, незалежно від його вартості, за від­сутності інших кваліфікуючих ознак діяння не утворює кваліфікованих видів злочину, передбаченого зазначеною статтею

Ухвала колеги суддїв Судової палати у кримтальних справах Верховного Суду України вїд 13 червня 2006р. //ВВСУ. —2006. — № 9. — С. 18—19

(витяг)

Калінінськнй районний суд м. Донецька вироком від 24 грудня 2004 р. засудив С. за ч. 3 ст. 289 КК¹ на десять років позбавлення волі з конфіска­цією всього належного йому майна.

Апеляційннй суд Донецької області ухвалою від 7 квітня 2005 р. вирок змінив: виключив з нього рішення про призначення С. додаткового покаран­ня у виді конфіскації майна.

С. визнано винним у тому, що 4 червня 2004 р. Він незаконно заволодів автомобілем вартістю 661 тис. 189 грн, що у двісті п’ятдесят разів перевищу­вала неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

У касаційній скарзі засуджений послався на істотні порушення вимог кримінально-процесуального законодавства та неправильну кваліфікацію його дій, вважаючи, що їх необхідно було кваліфікувати за ч. 1 або ч. 4 ст. 289 КК. Він також просив призначити йому покарання із застосуванням ст. 69 КК.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України скаргу С. частково задовольнила з таких підстав.

Висновок суду про доведеність винуватості С. у вчиненні злочину відпо­відає фактичним обставинам справи, підтверджений дослідженими в судо­вому засіданні доказами, яким суд дав належну оцінку, і є обґрунтованим.

Доводи засудженого про істотні порушення судом вимог кримінально- процесуального законодавства не ґрунтуються на матеріалах справи.

Твердження С. про те, що його дії необхідно було кваліфікувати за ч. 4 ст. 289 КК, є безпідставними.

Відповідно до ч. 4 зазначеної статті звільняється від кримінальної відпо­відальності особа, яка вперше вчинила дії, передбачені цією статтею, але доб­ровільно заявила про це правоохоронним органам, повернула транспортний засіб власнику і повністю відшкодувала завдані збитки.

Як видно з матеріалів справи, автомобіль потерпілому повернув не С., а це зробили працівники Державної автомобільної інспекції, які затримали його після незаконного заволодіння цим транспортним засобом.

Дії С. кваліфіковано за ч. 3 ст. 289 КК як незаконне заволодіння транс­портним засобом, вартість якого у двісті п’ятдесят разів перевищує неопода­тковуваний мінімум доходів громадян.

За змістом Закону від 22 вересня 2005 р. № 2903-IV «Про внесення змі­ни до статті 289 Кримінального кодексу України (набрав чинності з дня опуб­лікування — «Урядовий кур’єр», 13 жовтня 2005 р., № 194) кримінальна від­повідальність за частинами 2 і 3 ст. 289 КК настає за незаконне заволодіння транспортним засобом, якщо, крім іншого, такі дії завдали відповідно знач­ної або великої матеріальної шкоди. Відповідно до п. 3 примітки зазначеної статті матеріальна шкода визнається значною у разі заподіяння реальних збитків на суму від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а великою — понад двісті п’ятдесят таких мінімумів дохо­дів громадян.

Названим Законом пом’якшено кримінальну відповідальність за вчинен­ня зазначеного злочину. Отже, відповідно до ст. 5 КК цей Закон має зворот­ну дію у часі.

Оскільки у справі встановлено, що С. реально не заподіяв потерпілому ні значної, ні великої матеріальної шкоди, колегія суддів Судової палати у кри­мінальних справах Верховного Суду України вирок Калінінського районного суду м. Донецька від 24 грудня 2004 р. й ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 7 квітня 2005 р. щодо С. змінила: перекваліфікувала його дії з ч. 3 на ч. 1 ст. 289 КК і призначила йому за цим законом покарання у виді трьох років позбавлення волі.

Кваліфікувати дії особи, яка незаконно заволоділа транспортним за­собом, за ч. 3 ст. 289 КК України за ознакою завдання великої мате­ріальної шкоди за відсутності інших кваліфікуючих ознак злочину мо­жна у разі заподіяння реальних збитків

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 вересня 2006р. //ВВСУ. — 2006. — We 11. — С. 14—15

(витяг)

Малиновський районний суд м. Одеси вироком від 25 травня 2005 р. за­судив Г. за ч. 3 ст. 289 КК на 10 років позбавлення волі з конфіскацією нале­жного йому майна, за ч. 1 ст. 121 КК — на сім років позбавлення волі та на підставі ст. 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів остаточно визначив йому покарання у виді 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього зазначе­ного майна. Суд також постановив стягнути з Г. на користь Н. 10 тис. грн на відшкодування матеріальної шкоди і 5 тис. грн — моральної.

Апеляційний суд Одеської області ухвалою від 17 листопада 2005 р. ви­рок змінив. Постановлено вважати Г. засудженим за ч. 3 ст. 289 КК на сім ро­ків один місяць позбавлення волі без конфіскації належного йому майна. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів остаточно визначено засудженому покарання у виді семи років одного місяця позбавлення волі без конфіскації зазначеного майна. Вирок в частині стягнення з Г. на користь Н. 10 тис. грн на відшкодування матеріальної шкоди скасовано, а Н. у задоволенні цивіль­ного позову в цій частині відмовлено.

Г. визнано винним у тому, що 8 серпня 2003 р. він, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, незаконно заволодів належним І. автомобілем вартіс­тю 26 тис. 500 грн.

Крім того, Г. також визнано винним у тому, що 9 січня 2004 р. він, пере­буваючи в названому стані, на ґрунті особистих неприязних стосунків умис­но ударив металевою балкою по голові Н., спричинивши потерпілому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння.

У касаційній скарзі засуджений заперечував винність у заподіянні Н. тяжких тілесних ушкоджень та просив пом’якшити призначене йому пока­рання.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України задовольнила скаргу частково з таких підстав.

Висновки суду щодо винності Г. у вчиненні ним злочинів ґрунтуються на досліджених і належно оцінених у судовому засіданні доказах, які деталь­но викладені у вироку. Кваліфікація дій засудженого за ч. 1 ст. 121 КК відпо­відає встановленим обставинам справи.

Доводи Г. про те, що він заподіяв тяжкі тілесні ушкодження Н. ненавмис­но, а той отримав їх унаслідок падіння в яму, перевірив апеляційний суд і об­ґрунтовано визнав такими, що не узгоджуються з матеріалами справи.

Порушень процесуального закону та прав засудженого під час розгляду справи в матеріалах справи не виявлено.

Разом з тим колегія суддів визнала, що кваліфікація дій Г. за ч. 3 ст. 289 КК є неправильною.

За змістом Закону від 22 вересня 2005 р. № 2903-ІУ «Про внесення змі­ни до статті 289 Кримінального Кодексу України» (набрав чинності з дня опублікування)^[3] кримінальна відповідальність за ч. 3 ст. 289 КК настає за незаконне заволодіння транспортним засобом, якщо, крім іншого, такі дії зав­дали великої матеріальної шкоди. Відповідно до п. 3 примітки зазначеної статті матеріальна шкода визнається великою у разі заподіяння реальних збитків на суму понад двісті п’ятдесят неоподатковуваних мінімумів дохо­дів громадян.

Згідно з ч. 3 ст. 5 КК закон, який пом’якшує кримінальну відповідаль­ність, має зворотну дію в часі.

Із матеріалів справи вбачається, що автомобіль, яким незаконно заволо­дів Г., повернено власнику невдовзі після вчинення цього злочину. Тому дія­ми Г. реальних збитків потерпілому І. не заподіяно.

Отже, дії засудженого за ч. 3 ст. 289 КК за ознакою заподіяння великої матеріальної шкоди кваліфіковано безпідставно.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Малнновського районного суду м. Оде­си від 25 травня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 17 листопада 2005 р. щодо Г. змінила: перекваліфікувала його дії з ч. 3 на ч. 1 ст. 289 КК і призначила за цим законом покарання у виді трьох років позбав­лення волі, а на підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачена ч. 1 ст. 121 іч. 1 ст. 289 КК, остаточно визначила йому по­карання у виді семи років позбавлення волі.

Порушення водієм транспортного засобу правил безпеки дорожньо­го руху, що спричинило заподіяння потерпілому середньої тяжкос­ті тілесних ушкоджень, суд правильно кваліфікував за ч. 1 ст. 286 КК України

Ухвала колеги суддїв Судової палати у кримтальних справах Верховного Суду України від 13 червня 2006р. //ВВСУ. — 2006. — № 12. — С. 14

(витяг)

Червоногвардійськнй районний суд м. Макіївки Донецької області ви­роком від 7 червня 2005 р. засудив Н. за ч. 1 ст. 286 КК на один рік обмеження волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на три роки. На підставі ст. 75 цього Кодексу його звільнено від відбування основ­ного покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік і покладено на нього зазначені в пунктах 2—4 ч. 1 ст. 76 того ж Кодексу обов’язки. Поста­новлено також стягнути з Н. на користь міської лікарні та Н. Є. відповідно 1 тис. 92 грн на стаціонарне лікування потерпілого і 3 тис. 682 грн на відшко­дування матеріальної шкоди, а також судові витрати.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 9 серпня 2005 р. вирок залишив без зміни.

Н. визнано винним у тому, що він 4 жовтня 2004 р. приблизно о 20-й го­дині 40 хвилин, рухаючись по шосе на мотоциклі, порушив правила безпеки дорожнього руху — пункти 10.1 і 12.3 Правил дорожнього руху (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. № 1306), вна­слідок чого зіткнувся з автомобілем під керуванням Н. Є., що потягло запо­діяння потерпілому середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

У касаційній скарзі засуджений просив судові рішення щодо нього ска­сувати і справу направити на новий судовой розгляд, посилаючись на одно­бічність і неповноту слідства, недостовірність схеми дорожньо-транспортної події, на якій ґрунтуються висновки експертів.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верхо­вного Суду України дійшла висновку, що скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Висновок суду про винуватість Н. у порушенні правил безпеки дорож­нього руху ґрунтується на всебічно досліджених і належно оцінених у судо­вому засіданні доказах, якими підтверджено, що водій мотоцикла, виявивши на своєму шляху автомобіль, який збирався повернути вліво, не вжив захо­дів для гальмування, а намагався об’їхати перешкоду, внаслідок чого й стала­ся дорожньо-транспортна подія. Такі дії Н. суперечать вимогам пунктів 12.3 і 10.1 Правил дорожнього руху.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги Н. відмовила.

Кваліфікація дій винної особи, яка незаконно заволоділа транспорт­ним засобом, за ч. 3 ст. 289 КК України можлива лише тоді, коли в результаті цього злочину заподіяно реальну шкоду

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 30—31

(витяг)

Вироком Лохвицького районного суду Полтавської області від 19 липня 2004 р. Я., засуджений:

— за ч. 1 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі;

— за ч. 3 ст. 289 КК України на 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;

— за ч. 1 ст. 185 КК України на 1 рік позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України остаточно визначено Я. покарання за су­купністю злочинів 12 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

Постановлено стягнути з Я. на користь С. Н. і С. Г. по 30 000 грн на від­шкодування моральної шкоди.

За вироком суду Я. визнано винним в умисному вбивстві, незаконному заволодінні транспортним засобом і крадіжці чужого майна.

Як встановив суд, 18 липня 2003 р. близько 3 год. Я. з С. О. на автомобілі ВАЗ-2106, що належав останньому, приїхали до будинку № 4 по вул. Леніна у м. Лохвнця, де у квартирі Л., ключі від якої мав засуджений, почали гратн у карти та вживати пиво.

Близько 5 год. між Я. та С. О. на ґрунті підозри у шахрайстві виникла сварка, що переросла в бійку, підчас якої Я. ножем вчинив умисне вбивство С. О., завдавши останньому удар в шию та декілька ударів у груди.

З метою приховання слідів вбивства Я. заволодів зазначеним автомобі­лем потерпілого, на якому вивіз труп С. О. до лісосмуги. Наступного дня Я. залишив автомобіль потерпілого біля будинку № 79 на вул. Озерній у м. Лох- внця.

Повернувшись на місце подій, Я. таємно викрав гроші потерпілого С. О. в сумі 1000 грн, що були у квартирі Л.

Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 13 жовтня 2004 р. та ухвалою Верховного Суду України від 10 травня 2005 р. зазначений вирок залишено без змін.

У клопотанні засудженого та доповненнях до нього порушується питан­ня про перегляд постановлених щодо нього судових рішень з мотивів непра­вильного застосування кримінального закону з урахуванням внесених змін до ст. 289 КК України згідно із Законом України від 22 вересня 2005 р.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, який вважав клопотан­ня обґрунтованим і таким, що підлягає задоволенню, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи клопотання, судді Судової палати у кримі­нальних справах та Військової судової колегії вважають, що клопотання під­лягає задоволенню.

Як вбачається зі змісту вироку, за епізодом заволодіння транспортним засобом потерпілого (автомобілем ВАЗ-2106) суд першої інстанції встановив, що його вартість становить 5518 грн 52 коп.

Згідно з п. 3 примітки до ст. 289 КК України в редакції Закону України від 22 вересня 2005 р. матеріальна шкода відповідно до частин 2, 3 цієї статті визнається значною чи великою у разі заподіяння реальних збитків на суму відповідно від 100 до 250 або понад 250 неоподатковуваних мінімумів дохо­дів громадян. А із наявної в матеріалах справи розписки потерпілої С. Н. від 13 серпня 2003 р. видно, що зазначений автомобіль їй було повернуто не- ушкодженнм.

За таких обставин вирок Лохвнцького районного суду Полтавської об­ласті від 19 липня 2004 р. та інші судові рішення щодо Я. необхідно зміни­ти — перекваліфікувати дії засудженого за епізодом заволодіння транспорт­ним засобом з ч. 3 на ч. 1 ст. 289 КК України.

З огляду наведене та керуючись статтями 400⁴,400¹⁰ КПК України, Вер­ховний Суд України клопотання засудженого Я. задовольнив.

Вирок Лохвнцького районного суду Полтавської області від 19 липня 2004  р., ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 13 жовтня 2004 р. та ухвалу Верховного Суду України від 10 травня 2005 р. щодо Я. змінив: пе­рекваліфікував його дії з ч. 3 ст. 289 КК України на ч. 1 ст. 289 КК України і призначив йому покарання 3 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК

України за сукупністю злочинів, передбачених цим законом, та ч. 1 ст. 115 і ч. 1 ст. 185 КК України остаточно визначив Я. покарання у виді позбавлення волі строком на 12 років.

Кваліфікувати дії винної особи за ч. 2 ст. 289 КК України за ознакою завдання значної матеріальної шкоди можна лише в тому разі, коли злочином заподіяно реальні збитки на суму від ста до двісті п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2007р. //ВВСУ. — 2007. — № 8. — С. 16

(витяг)

Роздільнянський районний суд Одеської області вироком від 15 листо­пада 2004 р. засудив М.: за ч. 3 ст. 289 — на 10 років позбавлення волі з конфі­скацією майна, за ч. 2 цієї статті — на п’ять років позбавлення волі, за ч. 3 ст. 187 КК — на вісім років позбавлення волі з конфіскацією майна. На під­ставі ст. 70 КК йому призначено покарання у виді 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Цим вироком засуджено також Н., вирок щодо якого в касаційному по­рядку не оскаржено.

Апеляційний суд Одеської області ухвалою від 1 березня 2005 р. вирок щодо М. залишив без змін. М. визнано винним у тому, що він 26 травня 2003  р. за попередньою змовою з Н., застосовуючи фізичне насильство до К., небезпечне для життя та здоров’я, заволодів належним йому автомобілем вар­тістю 15 тис. грн та завдав легкі тілесні ушкодження, що спричинили корот­кочасний розлад здоров’я потерпілого.

6 червня 2003 р. він також за попередньою змовою із тією ж особою про­ник у гараж, звідки викрав належний Б. мотоцикл вартістю 1 тис. 100 грн, а потім — до будинку, де вчинив розбійний напад на потерпілих Б. і Б. Е. та за­володів їхнім майном на загальну суму 602 грн.

У касаційній скарзі засуджений М. зазначив, що суд неправильно вста­новив фактичні обставини справи, оскільки автомобіль К. він забрав за до­мовленістю з потерпілим у рахунок не виплачених ним грошей за виконану роботу. Він також стверджував, що розбійного нападу на сім’ю Б. не вчиняв і їхній мотоцикл не викрадав. У зв’язку з наведеним М. просив вирок у частині засудження його за ч. 2 ст. 289 і ч. 3 ст. 187 КК скасувати і направити справу на новий судовий розгляд, під час якого перекваліфікувати його дії з ч. 3 ст. 289 на ст. 356 цього Кодексу та відповідно пом’якшити призначене покарання.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України дійшла висновку, що вона підлягає задоволенню частко­во з таких підстав.

Висновок суду про доведеність винності М. у вчиненні інкримінованих йому злочинів за обставин, викладених у вироку, підтверджено зібраними та перевіреними в судовому засіданні доказами в їх сукупності.

Наведені в касаційному поданні доводи суди першої та апеляційної ін­станцій детально перевірили й обґрунтовано визнали їх такими, що не відпо­відають дійсності та спрямовані на зменшення вини засудженого у вчинених злочинах і ухилення його від кримінального покарання.

Разом із тим колегія суддів відповідно до ст. 5 КК та у зв’язку зі зміною редакції ст. 289 цього Кодексу і примітки 3 до цієї статті визнала за необхідне виключити з мотивувальної частини вироку щодо М. за епізодом незаконно­го заволодіння мотоциклом таку кваліфікуючу ознаку, як завдання злочином значної матеріальної шкоди, оскільки вартість викраденого транспортного засобу становила лише 1 тис. 100 грн.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів щодо М. і Н. змінила, виключивши в порядку, передбаченому ст. 395 КПК, за епізодом незаконного заволодіння мотоциклом кваліфікуючу ознаку — зав­дання злочином значної матеріальної шкоди.

За змістом Закону України «Про внесення змін до ст. 289 КК України» від 22 вересня 2005 р. кримінальна відповідальність за ч. 3 ст. 289 КК України настає за незаконне заволодіння транспортним засобом, якщо, крім іншого, такі дії завдали потерпілому великої матеріальної шкоди.

Відповідно до п. 3 примітки до ст. 289 КК України матеріальна шкода визначається великою у разі заподіяння реальних збитків на суму понад 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах і Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 89—92

(витяг)

Вироком Оболонського районного суду м. Києва від 22 квітня 2002 р. засуджено Б., раніше судимого: 21 грудня 1989 р. за ч. 2 ст. 215³, ч. 2 ст. 145 КК України на 7 років позбавлення волі (звільнився у зв’язку з відбуттям покарання), — за ч. 3 ст. 289 КК України на 10 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого; за ст. 15, ч. 3 ст. 289 КК України на 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього май­на, яке є власністю засудженого; за ч. 2 ст. 185 КК України на 3 роки позбав­лення волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів призначено 10 ро­ків 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

Засуджено П., відповідно до ст. 89 КК України не судимого, за ч. 3 ст. 289 КК України на 11 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого; за ст. 15, ч. 3 ст. 289 КК України на 10 років позбав­лення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого за ч. 2 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів призначено 11 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

Суд постановив стягнути з П. на відшкодування матеріальної шкоди К. — 1960 грн, Ч. — 1150 грн.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2002 р. зазначений вирок залишено без зміни.

Постановою Білоцерківського міського суду Київської області від 5 чер­вня 2006 р. відмовлено в задоволенні подання Б. про зниження покарання на підставі ч. 3 ст. 74 КК України.

Вироком суду Б. та П. визнані винуватими у вчиненні злочинів за таких обставин.

У період часу з 15 год. 23 вересня 2001 р. до 5 год. 30 хв. 24 вересня 2001 р. біля будинку на вул. Тнмошенка в м. Києві П. незаконно заволодів автомобілем К. вартістю 6000 грн.

У період часу з 23 години 23 вересня 2001 р. до 7 год. 30 хв. 24 вересня 2001 р., біля будинку на пр. Оболонському в м. Києві П. за попередньою змо­вою з невстановленою слідством особою, матеріали щодо якої виділені в окре­ме провадження, незаконно заволоділи автомобілем Ч. вартістю 5000 грн.

У період часу з 22 год. 15 листопада 2001 р. до 6 год. 20 хв. 16 листопада 2001  р. біля будинку на вул. Північній у м. Києві П. та Б. за попередньою змовою незаконно заволоділи автомобілем М. вартістю 5000 грн. Крім того, засуджені викрали з двигуна зазначеного автомобіля карбюратор і акумуля­тор загальною вартістю 250 грн.

20 листопада 2001 р., приблизно о 1 год. 30 хв., біля будинку на вул. Тимошенка в м. Києві П. та Б., за попередньою змовою між собою, вчинили за­мах на незаконне заволодіння автомобілем М. М.

У клопотанні засудженого Б. порушено питання про перегляд постанов­леного щодо нього вироку Оболонського районного суду м. Києва від 22 кві­тня 2002 р. з урахуванням внесених змін до ст. 289 КК України згідно із За­коном України від 22 вересня 2005 р.

Подання про внесення на судовий розгляд клопотання про перегляд судових рішень щодо Б. та П. внесено п’ятьма суддями Верховного Суду України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, заступника Гене­рального прокурора України, який вважав обґрунтованим клопотання, суд­ді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Вер­ховного Суду України вважають, що клопотання підставне і підлягає задо­воленню.

За змістом Закону України «Про внесення зміни до статті 289 Кримі­нального кодексу України» від 22 вересня 2005 р. кримінальна відповідаль­ність за ч. 3 ст. 289 КК України настає за незаконне заволодіння транспорт­ним засобом, якщо, крім іншого, такі дії завдали потерпілому великої мате­ріальної шкоди.

Відповідно до п. 3 примітки до ст. 289 КК України матеріальна шко­да визнається великою у разі заподіяння реальних збитків на суму понад 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Як видно із матеріалів справи, автомобілі, у незаконному заволодінні якими було визнано винуватими Б. та П., повернуті власникам. При цьому у справі немає даних, що неправомірними діями засуджених потерпілим К., Ч., М. та М. М. заподіяно реальних збитків на суму понад 250 неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян.

У зв’язку із відсутністю в діях Б. та П. кваліфікуючої ознаки «завдання великої матеріальної шкоди» їхні дії у незаконному заволодінні транспорт­ним засобом М., вчинені за попередньою змовою групою осіб, а П. — повтор­но, підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 289 КК України; у замаху на незаконне заволодіння транспортним засобом М. М., вчиненні за попередньою змовою групою осіб, повторно, — за ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України. Дії П. у незакон­ному заволодінні транспортними засобами К. як такі, що завдали значної ма­теріальної шкоди, та Ч., вчиненні за попередньою змовою групою осіб, по­вторно слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 289 КК України.

Згідно із вимогами ч. 3 ст. 5 КК України закон, який пом’якшує кримі­нальну відповідальність, має зворотну дію в часі.

З огляду на наведене вирок Оболонського районного суду м. Києва від 22 квітня 2002 р. та ухвала апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2002 р. щодо Б., а також щодо П. у порядку ст. 400⁴ КПК України підлягають зміні шляхом перекваліфікації дії засуджених: з ч. 3 на ч. 2 ст. 289 КК України, а також зі ст. 15, ч. 3 ст. 289 КК України на ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України.

На цих самих підставах підлягає скасуванню постанова Білоцерківсько­го міського суду Київської області від 5 червня 2006 р. про відмову в задово­ленні подання Б. про зниження покарання на підставі ч. 3 ст. 74 КК України;

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання засудженого Б. задовольнити.

Постанову Білоцерківського міського суду Київської області від 5 черв­ня 2006 р. щодо Б. скасувати. Вирок Оболонського районного суду м. Києва від 22 квітня 2002 р. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2002  р. щодо Б. та П. змінити: за епізодами незаконного заволодіння автомо­білями К., Ч., М. дії П. перекваліфікувати з ч. 3 ст. 289 КК України на ч. 2 ст. 289 КК України; за епізодами незаконного заволодіння автомобілем М. дії Б. перекваліфікувати з ч. 3 ст. 289 КК України на ч. 2 ст. 289 КК України; за епізодом замаху на незаконне заволодіння автомобілем М. М. дії Б. та П. перекваліфікувати зі ст. 15, ч. 3 ст. 289 КК України на ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України.

Б. вважати засудженим за ч. 2 ст. 289 КК України на 8 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю, за ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України — на 6 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого. На підставі ст. 70 КК України, за сукупністю зло­чинів, передбачених ч. 2 ст. 85, ч. 2 ст. 289, ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України, вва­жати його засудженим на 8 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

П. вважати засудженим за ч. 2 ст. 289 КК України на 8 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю, за ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України на 6 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого. На підставі ст. 70 КК України, за сукупністю злочи­нів, передбачених ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 289, ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України, вва­жати його засудженим на 8 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

^[1] Див. також: Судова практика Верховного Суду України у кримінальних спра­вах. Офіц. вид. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2006. — С. 150—166; Судова практика у кримі­нальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 92—93; 94—95.

^[2] У ред. Закону України від 5 квітня 2001 р. № 2341-ІІІ.

^[3] Див.: Урядовий кур’єр. — 2005. — № 194. — С. 18.