ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Печать
Уголовное право - Практика судів Укр. з крим. справ (2006-2007)

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ[1]

Пост. ПВСУ від 2 березня 1973 р. № 2 «Про судову практику в спра­вах про обман покупців» // Постанови... — С. 134—140

Пост. ПВСУ від 12 квітня 1996 р. № 6 «Про практику розгляду судами кримінальних справ про виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів» // Постанови... — С. 108—111

Пост. ПВСУ від 25 квітня 2003 р. № 3 «Про практику застосування су­дами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності» // ВВСУ. — 2003. — №3. — С. 2—6

Пост. ПВСУ від 8 жовтня 2004 р. № 15 «Про деякі питання засто­сування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів» // ВВСУ. — 2004. — № 11. — С. 8—13

Пост. ПВСУ від 15 квітня 2005 р. № 5 «Про практику застосування су­дами законодавства про кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом» // ВВСУ. — 2005. — №5. — С. 9—12

Пост. ПВСУ від 3 червня 2005 р. № 8 «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил» // ВВСУ. — 2005. — № 6. — С. 10—13

 

Постанову про порушення кримінальної справи скасовано всупереч положенням ст. 94 КПК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 травня 2005р. //ВВСУ. — 2006. — №2. — С. 26—27

(витяг)

Приморський районний суд м. Маріуполя постановою від 20 травня 2004 р. скасував постанову начальника Маріупольської митниці від 25 берез­ня 2004 р. про порушення кримінальної справи щодо Н. за наявності в його діях ознак злочину, відповідальність за який передбачена ч. 1 ст. 201 КК.

Начальник Маріупольської митниці постановою від 25 березня 2004 р. порушив кримінальну справу за ч. 1 ст. 201 КК щодо Н., який при перетині митного кордону України приховав від митного контролю 10 тис. євро.

Скасовуючи постанову від 25 березня 2004 р. як таку, що ухвалена неза­конно, районний суд керувався тим, що законодавець виключив з чинного КК кримінальну відповідальність за контрабанду валюти, а п. 39 ст. 1 МК не мо­же бути підставою для визнання валюти товаром.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 28 липня 2004 р. поста­нову районного суду від 20 травня 2004 р. залишив без зміни.

У касаційному поданні заступник прокурора Донецької області, вва­жаючи, що в діях Н. є склад злочину, відповідальність за який передбаче­на ст. 201 КК, порушив питання про скасування судових рішень щодо цієї особи у зв’язку з недотриманням судами норм кримінального та криміналь­но-процесуального законів та направлення справи на новий судовий роз­гляд.

Заслухавши доповідача, думку прокурора про необхідність задоволення касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведе­ні у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у криміналь­них справах Верховного Суду України визнала, що подання підлягає частко­вому задоволенню з таких підстав.

У ст. 201 КК передбачено кримінальну відповідальність за контрабан­ду, тобто переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю, вчинене у великих розмірах.

Диспозиція зазначеної статті є бланкетною і роз’яснення термінів, які згадуються в ній, дане в ст. 1 МК, в п. 39 якої визначено поняття «товар». Відповідно до п. 39 ст. 1 МК товари — це будь-яке рухоме майно, в тому чис­лі валютні та культурні цінності. До валютних цінностей за змістом п. 1 ст. 1 цього Кодексу належить валюта України та іноземна.

Згідно з постановою про порушення кримінальної справи від 25 березня 2004 р. н. перемістив через митний кордон України з приховуванням від ми­тного контролю 10 тис. євро, що є великим розміром.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що п. 39 ст. 1 МК не може бути підставою для притягнення Н. до кримінальної відповідально­сті за ст. 201 КК, не ґрунтуються на законі та є помилковими.

Про те, що у справі суд мав керуватися положеннями МК, свідчить ст. 7 цього Кодексу, в якій передбачено, що законодавство України з питань мит­ної справи складається з Конституції України, цього Кодексу, законів Украї­ни та інших нормативно-правових актів з питань митної справи.

Апеляційний суд безпідставно зазначив, що порушення встановленого законом порядку переміщення валюти України через митний кордон визна­ється порушенням тільки митних правил і не може бути злочином, навіть як­що вчинене у великих розмірах.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України дійшла висновку, що постанова Приморського районного суду м. Маріуполя та ухвала Апеляційного суду Донецької облас­ті є такими, що суперечать вимогам ст. 94 КПК, й з урахуванням наведеного касаційне подання заступника прокурора Донецької області задовольнила частково: скасувала постанову Приморського районного суду м. Маріупо­ля від 20 травня 2004 р. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 27 липня 2004 р. щодо Н.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 209 КК України обов'язковою умовою, за якої настає відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одер­жаних злочинним шляхом, є одержання таких доходів унаслідок вчи­нення визначеного у п. 1 примітки до ст. 209 КК України суспільно небезпечного протиправного діяння

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня 2005  р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. —2007. — Вип.. 1(3). — С. 36—38

(витяг)

Вироком Підволочнського районного суду Тернопільської області від 22 вересня 2004 р. Л. засуджено:

— за ч. 5 ст. 191 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 3 роки 5  місяців позбавлення волі з позбавленням права займатися підприємниць­кою діяльністю строком на 3 роки, без конфіскації майна;

— за ч. 1 ст. 209 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 2 роки позбавлення волі з позбавленням права займатися підприємницькою діяль­ністю на 2 роки, з конфіскацією 3800 грн, отриманих злочинним шляхом, без конфіскації майна.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Л. остаточно ви­значено 3 роки 6 місяців позбавлення волі з позбавленням права займатись підприємницькою діяльністю строком на 3 роки, з конфіскацією 3800 грн, отриманих злочинним шляхом, без конфіскації майна.

На підставі ст. 75 КК України Л. від відбування основного покарання звільнена з випробуванням, з іспитовим строком 1 рік.

Відповідно до ст. 76 КК України на засуджену покладено обов’язок пові­домляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання.

В апеляційному і касаційному порядку вирок не переглядався.

У клопотанні в порядку виключного провадження засуджена Л. пору­шила питання про скасування вироку в частині її засудження за ч. 1 ст. 209 КК України у зв’язку з відсутністю в її діях складу цього злочину. Посилала­ся на те, що згідно з договором грошима, які були використані на закупівлю худоби у липні 2003 р., вона до 31 грудня 2003 р. володіла законно, оскільки отримала їх під звіт.

Клопотання внесено на судовий розгляд спільного засідання за подан­ням, підписаним п’ятьма суддями Верховного Суду України.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, який вважав, що клопо­тання засудженої Л. підлягає задоволенню, перевіривши викладені у клопо­танні доводи та матеріали справи, судді Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії вважають, що клопотання є обґрунтованим і підлягає задоволенню.

За вироком суду Л. засуджено за те, що 1 серпня 2002 р. між нею як суб’єктом підприємницької діяльності і ТОВ «Заготзбут» було укладено до- говір-доручення на закупівлю худоби. 2 квітня 2003 р. сторони уклали новий договір-доручення № 6/01 на закупівлю худоби, на підставі якого Л. отримала в касі ТОВ «Заготзбут» під звіт 30 800 грн. Частина цих грошей (16 682 грн) була призначена на погашення кредиторської заборгованості товариства пе­ред нею, а 14 118 грн було призначено для закупівлі худоби від виробника. Однак Л. у встановлений строк (до 31 грудня 2003 р.) гроші товариству не повернула, а зазначену суму витратила на власні потреби.

Крім того, із привласнених 14 118 грн Л. протягом липня 2003 р. закупи­ла худобу для ТОВ «Заготсервіс» на суму 3800 грн. За здану худобу в зазна­ченому підприємстві вона отримала 3800 грн і використала їх на власні по­треби, легалізувавши таким чином 3800 грн.

Як убачається з вироку суду, дії Л. були кваліфіковані за ч. 1 ст. 209 КК України, оскільки вона вчинила фінансову операцію — протягом липня 2003 р. закупила худобу для ТОВ «Заготсервіс» на суму 3800 грн за рахунок грошей, які отримала у ТОВ «Заготзбут» за договором від 2 квітня 2003 р. під звіт, зі строком повернення 31 грудня 2003 р.

За змістом ч. 1 ст. 209 КК України злочин, у результаті якого отримані незаконні доходи, обов’язково має передувати легалізації.

У той же час відповідно до формулювання обвинувачення, викладено­го у вироку, привласнення коштів ТОВ «Заготзбут» Л. полягало у тому, що вона не повернула їх у строк, встановлений договором, тобто до 31 грудня 2003 р., і використала на власні потреби. Таким чином, гроші, які були у Л. в липні 2003 р., ще не були нею привласнені, а тому вчинення нею фінансової операції з використанням грошей, які були в її розпорядженні на законних підставах (за договором), не можна вважати легалізацією доходів, отриманих злочинним шляхом.

За таких обставин вирок Підволочиського районного суду Тернопіль­ської області від 22 вересня 2004 р. у частині засудження Л. за ч. 1 ст. 209 КК України підлягає скасуванню, а справа — закриттю на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України за відсутністю в діянні складу злочину, оскільки Л. був вчине­ний предикатний злочин.

З огляду на наведене, керуючись статтями 4004 і 40010 КПК України, Верховний Суд України клопотання засудженої Л. задовольнив.

Вирок Підволочиського районного суду Тернопільської області від 22 ве­ресня 2004 р. щодо Л. у частині її засудження за ч. 1 ст. 209 КК України ска­сував. Справу закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України за відсутністю в діянні складу злочину.

Л. визнана засудженою за ч. 5 ст. 191 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 3 роки 6 місяців позбавлення волі з позбавленням права займатися підприємницькою діяльністю строком на 3 роки, без конфіскації майна.

На підставі ст. 75 КК України Л. від відбування основного покарання звільнена з випробуванням, з іспитовим строком 1 рік. Відповідно до ст. 76 КК України на засуджену покладено обов’язок повідомляти органи кримі­нально-виконавчої системи про зміну місця проживання.

В іншій частині вирок залишено без змін.

 

Умисне ухилення від сплати податків, поєднане із складанням заві- домо неправдивих документів, яке спричинило тяжкі наслідки, пра­вильно кваліфіковано за ч. 3 ст. 212 і ч. 2 ст. 366 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 90—91

(витяг)

Вироком Перевальського районного суду Луганської області від 27 лнп- ня 2006 р. Т. засуджено:

— за ч. 3 ст. 212 КК України на 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням адміністративно-господар­ських та організаційно-розпорядчих функцій, строком на 1 рік та з конфіска­цією всього майна, що є її власністю;

— за ч. 2 ст. 366 КК України на 2 роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням адміністративно-господарсь­ких та організаційно-розпорядчих функцій, строком на 1 рік.

На підставі ст. 70 КК України Т. визначено остаточне покарання 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з вико­нанням адміністративно-господарських та організаційно-розпорядчих функ­цій, строком на 1 рік та з конфіскацією всього майна, що є її власністю.

На підставі ст. 75 КК України Т. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки з покладенням відповідно до ви­мог ст. 76 КК України обов’язку повідомляти органи кримінально-виконав­чої системи про зміну місця проживання.

У апеляційному порядку вирок щодо Т. не переглядався.

Т. визнано судом вннною і засуджено за те, що вона, обіймаючи посаду головного бухгалтера ВАТ Державної холдингової компанії «Луганськвугле- буд», що розташовувалося в м. Перевальську Луганської області, і будучи службовою особою, у 2002 році не внесла у рахунок валового доходу цього підприємства суми кредиторської заборгованості, за якими спливли строки позовної давності, що призвело до несплати цим підприємством податку на прибуток у сумі 303 731 грн.

Також Т. при складанні декларації про прибуток за ІУ квартал 2002 р., яка є офіційним документом, внесла до неї завідомо неправдиві відомості — занизила валові прибутки підприємства в сумі 1 012 438 грн 24 коп., тобто приховала об’єкт оподаткування, що призвело до несплати до бюджету подат­ку в сумі 303 731 грн, що призвело до настання тяжких наслідків.

У касаційному поданні прокурора порушується питання про зміну ви­року суду щодо Т. — виключення з нього додаткового покарання у вигляді конфіскації майна. Свою вимогу прокурор обґрунтовує тим, що, звільнивши Т. від відбування покарання з випробуванням, суд неправильно призначив їй додаткову міру покарання у виді конфіскації майна, оскільки в цьому ви­падку таке покарання за чинним законодавством не передбачено.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Висновки суду про доведеність винності Т. у вчиненні злочинів та ква­ліфікацію її дій за ч. 3 ст. 212 і ч. 2 ст. 366 КК України у поданні не оспорю­ються.

У той же час при призначенні покарання суд допустив помилку.

Відповідно до вимог ст. 77 КК України у разі звільнення особи від відбу­вання покарання з випробуванням можуть бути призначені лише певні пере­лічені в цій статті додаткові покарання, серед яких конфіскації майна немає.

Отже, при засудженні Т. та звільненні від відбування покарання з ви­пробуванням суд не мав права застосовувати додаткове покарання у виді конфіскації майна. Тому рішення про застосування такого додаткового пока­рання підлягає виключенню з вироку суду, як стосовно цього правильно по­рушено питання в поданні прокурора.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне подання заступника прокурора Луганської області задовольнити.

Вирок Перевальського районного суду Луганської області від 27 липня 2004 р. щодо Т. змінити, виключити з нього рішення про призначення додат­кового покарання у вигляді конфіскації майна.

В іншій частині цей вирок залишити без зміни.

 

Злочинні дії перекваліфіковано з ч. 3 ст. 199 на ч. 2 ст. 199 КК Украї­ни, оскільки не встановлено, що придбання, зберігання, перевезення та збут підробленої національної валюти України засуджені здійсню­вали у складі організованої групи

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 91—94

(витяг)

Вироком Бучацького районного суду Тернопільської області від 30 черв­ня 2006 р. засуджено:

— Ш. за ч. 3 ст. 199 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна, а на підставі ст. 75 КК Украї­ни його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки 6 місяців;

— Ч. за ч. 3 ст. 199 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна, а на підставі ст. 75 КК Украї­ни її звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим стро­ком тривалістю 2 роки 6 місяців;

— К. за ч. 3 ст. 199 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна, а на підставі ст. 75 КК України його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим стро­ком тривалістю 2 роки 6 місяців;

— Г. за ч. 3 ст. 199 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 1 років позбавлення волі з конфіскацією майна, а на підставі ст. 75 КК Украї­ни його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки 6 місяців.

Постановлено стягнути з Ш., Ч., К. та Г. солідарно на користь науково- дослідного експертно-криміналістичного центру при УМВСУ в Тернопіль­ській області 753 грн 20 коп. судових витрат.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Як зазначено у вироку, Ш. у червні 2005 р., отримавши від особи, справа щодо якої виділена в окреме провадження, підроблені банкноти НБУ номі­налом по 100 та 200 грн на загальну суму 2300 грн, перевіз їх до місця свого проживання в с. Підзамочок Бучацького району Тернопільської області для зберігання з метою подальшого збуту.

На початку лютого 2006 р. Ш. створив організовану групу, діяльність якої була спрямована на придбання, зберігання, перевезення з метою збуту та збут підробленої національної валюти України. До складу цієї групи ввій­шли Ч., К. та Г. 10 лютого 2006 р. Ш. з метою збуту підробленої національної валюти України взяв сховані у своєму будинку в с. Підзамочок три підроблені банк­ноти по 200 грн, які передав Ч. з метою збуту, а вона, у свою чергу, з цією ж метою передала їх К.

14 лютого 2006 р. вдень К. передав одну зазначену банкноту Г., а той по­зичив цю банкноту С., який не запідозрив підробки.

Після цього Г. намагався розміняти підроблену банкноту номіналом 200 грн на автозаправній станції «Лана» у м. Бучачі, однак оператор АЗС П., запідозривши підробку, повернув банкноту Г.

16 лютого 2006 р. К., перебуваючи у барі «Орхідея» у м. Бучачі, пред’явив до оплати підроблену банкноту номіналом 200 грн та отримав здачу в сумі 192 грн 20 коп.

Цього ж дня К., перебуваючи в зазначеному барі разом з Г, ще раз пред’явив до оплати підроблену банкноту номіналом 200 грн, проте злочин до кінця не довів з причин, що не залежали від його волі, оскільки бармен М., запідозрив­ши підробку, повернула банкноту К.

17 лютого 2006 р. у помешканні Ш. працівниками міліції було виявлено та вилучено п’ять підроблених банкнот НБУ номіналом 200 грн та одну під­роблену банкноту номіналом 100 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора зазначає про неправильне застосування судом кримінального закону, просить змінити вирок щодо за­суджених, перекваліфікувати їх дії з ч. 3 ст. 199 на ч. 2 ст. 199 КК України та стягнути з них судові витрати у дольовому порядку.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який просив задовольнити касаційне подання, перевіривши матеріали спра­ви та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню на таких підставах.

Кваліфікуючи дії Ш., Ч., К. та Г. за ч. 3 ст. 199 КК України як придбання, зберігання, перевезення з метою збуту та збут підроблених банкнот НБУ, вчинені організованою групою, суд не врахував, що відповідно до ч. 3 ст. 28

КК України злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його вчиненні брали участь три і більше осіб, які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та інших злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Проте у внроку місцевого суду не наведено ознак стійкості групи, в яку, на думку місцевого суду, зорганізувалися Ш., Ч., К. та Г. Вирок не містить доказів того, що засуджені розробили (хоча б у загальних рисах) і схвалили план злочинної діяльності, розподілили між собою ролі, вербували нових членів, встановили загальні правила поведінки, прикривали свою діяльність як своїми силами, так і з допомогою сторонніх осіб.

За таких обставин дії Ш., Ч., К. та Г. підлягають перекваліфікації з ч. 3 ст. 199 на ч. 2 ст. 199 КК України.

Крім того, призначаючи засудженим покарання за вчинений ними зло­чин, суд неправильно застосував кримінальний закон.

Так, у ст. 77 КК України законодавець передбачив вичерпний перелік додаткових покарань, які можуть бути призначені у разі звільнення засудже­ної особи від відбування покарання з випробуванням. Конфіскація майна у цьому переліку не значиться, а тому суд не міг засудженим, яких він звіль­нив від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України, призначити цей вид додаткового покарання.

Крім того, на порушення вимог ч. 2 ст. 93 КПК України суд стягнув су­дові витрати з Ш., Ч., К. та Г. солідарно, хоча відповідно до зазначеної норми закону мав визначити розмір стягнення цих витрат у дольовому порядку з кожного із засуджених, ураховуючи при цьому ступінь вини кожного з них та їх майновий стан.

До того ж, на порушення вимог ст. 334 КПК України суд зазначив у ви­року про вчинення злочину В., хоча справа щодо цієї особи виділена в окре­ме провадження, а тому це посилання підлягає виключенню з вироку.

У зв’язку із застосуванням кримінального закону, який передбачає від­повідальність за менш тяжкий злочин, колегія суддів вважає за необхідне по­м’якшити призначене засудженим покарання.

З  огляду на наведене та керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни ухвалила касаційне подання заступника прокурора Тернопільської облас­ті задовольнити.

Вирок Бучацького районного суду від 30 червня 2006 р. щодо Ш., Ч., К. та Г. змінити.

Перекваліфікувати дії Ш., Ч., К. та Г. з ч. 3 ст. 199 на ч. 2 ст. 199 КК України і призначити їм за цим законом покарання із застосуванням ст. 69 КК Украї­ни у вигляді позбавлення волі на строк 4 роки кожному.

На підставі ст. 75 КК України засуджених звільнити від відбування по­карання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки 6 місяців.

Стягнути з Ш., Ч., К. та Г. судові витрати на користь науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при УМВСУ в Тернопільській області в дольовому порядку по 188 грн 30 коп. з кожного. Виключити з вироку по­силання на вчинення злочинів В.


Одноразовий продаж пенсіонеркою, яка не є суб'єктом підприємни­цької діяльності, 0,5 л самогону за 3 грн 50 коп. не містить складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 203 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 листопада 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 292—294

(витяг)

Вироком Арбузинського районного суду Миколаївської області від 15 черв­ня 2004 р. Т. засуджено за ч. 1 ст. 203 КК України до 600 грн штрафу.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Вироком суду Т. визнано винною в тому, що вона 5 травня 2004 р. у ден­ний час у с. Агрономія Арбузинського району Миколаївської області у своїй кв. 1, розташованій на вул. Леніна, 3, продала М. 0,5 л самогону за 3 грн 50 коп. та зберігала з метою збуту ще 0,5 л самогону, не будучи при цьому суб’єктом підприємницької діяльності і не маючи ліцензії на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями. Своїми діями Т. порушила вимоги ч. 6 ст. 15 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів», згідно з якими роздрібна торгівля алкогольними напоями може здійснюватися лише суб’єктами підприємницької діяльності.

У касаційному поданні прокурор просить вирок щодо Т. скасувати, а спра­ву направити на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуван­ням кримінального закону при призначенні засудженій покарання, оскільки суд вийшов за межі санкції ч. 1 ст. 203 КК України та не призначив обов’язко­вого у зазначеному випадку додаткового покарання, не посилаючись також на ст. 69 КК України, хоча вона і не поширюється на злочини невеликої тяжкості.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, яка частково підтримала ка­саційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи по­дання, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає частковому за­доволенню, а вирок щодо Т. — скасуванню на таких підставах.

Місцевий суд при призначенні Т. покарання вийшов за межі санкції ч. 1 ст. 203 КК України, оскільки розмір штрафу в сумі 600 грн менший від 50 не­оподатковуваних мінімумів громадян. Також санкція ч. 1 ст. 203 КК України передбачає обов’язкове додаткове покарання у вигляді позбавлення права обій­мати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років, що не було застосовано до Т. Крім того, на момент постановлення вироку діяла ви­знана рішенням Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. неконс­титуційною норма ст. 69 КК України, яка унеможливлювала призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, за злочини невеликої тяжкості. Тобто касаційне подання прокурора в цій частині є повністю справедливим.

Однак для скасування вироку щодо Т. колегія суддів користується пе­редбаченим у ст. 395 КПК України правом вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого.

Закон України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виро­бів» встановлює, що роздрібна торгівля алкогольними напоями або тютюно­вими виробами може здійснюватися суб’єктами підприємницької діяльності всіх форм власності за наявності у них ліцензій.

Диспозиція ч. 1 ст. 203 КК України передбачає кримінальну відповіда­льність за зайняття видами господарської діяльності, щодо яких є спеціальна заборона, встановлена законом, крім випадків, передбачених іншими стаття­ми КК.

Згідно з Законом України «Про ліцензування певних видів господар­ської діяльності» господарська діяльність — це будь-яка діяльність, зокрема підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб — суб’єктів підпри­ємницької діяльності, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт.

За визначенням Закону України «Про оподаткування прибутку підпри­ємств» господарська діяльність — це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі, коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є ре­гулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, від­ділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента, або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи.

Виходячи з наведеного вище, одноразовий продаж пенсіонеркою, яка не є суб’єктом підприємницької діяльності, 0,5 л самогону за 3 грн 50 коп. не мо­же бути визнаний господарською діяльністю чи діяльністю взагалі. Торгівля ж сама по собі не є забороненим видом господарської діяльності, а обіг спир­ту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових ви­робів лише підлягає ліцензуванню.

Таким чином у діях Т. відсутній склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 203 КК України, у зв’язку з чим вирок щодо неї підлягає скасуванню, а справа — закриттю на підставі п. 2 ст. 6 КПК України.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила частково.

Вирок Арбузннського районного суду Миколаївської області від 15 черв­ня 2004 р. щодо Т скасувала, а кримінальну справу з обвинувачення Т. за ч. 1 ст. 203 КК України закрила на підставі п. 2 ст. б КПК України.

 

Особу обґрунтовано визнано винною у випуску на товарний ринок та іншій реалізації споживачам недобросовісної продукції

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 2 серпня 2005р. // Судова практика Вер­ховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «h Юре», 2007. — С. 295—298

(витяг)

Вироком Голосіївського райсуду м. Києва від 21 червня 2004 р. П. засу­джено: за ст. 227 КК України до штрафу у сумі 1700 грн з позбавленням пра­ва займатися діяльністю, пов’язаною з виробництвом та реалізацією продук­ції строком на 2 роки; за ч. 2 ст. 229 КК України на 2 роки позбавлення волі.

На підставі статей 75, 76 КК України П. звільнено від відбування пока­рання з іспитовим строком на 2 роки.

На підставі ч. 3 ст. 72 КК України остаточно визначено, що покарання у вигляді штрафу з позбавленням права займатися діяльністю, пов’язаною з виробництвом та реалізацією продукції строком на 2 роки, та у вигляді по­збавлення волі зі звільненням від відбування покарання з іспитовим стро­ком на 2 роки, виконуються самостійно.

Цим самим вироком засуджено Ш., який касаційної скарги на вирок не подав.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Апеля­ційного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 р. вирок залишено без зміни.

Згідно з вироком суду П. визнано винним і засуджено за те, що протягом серпня-вересня 2003 р. за попередньою змовою з Ш. вони здійснили випуск на товарний ринок недоброякісної продукції — ґрунтовки, всього — 5250 л, загальною вартістю 32 978 грн 31 коп., що перевищує 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто у великих розмірах.

До того ж вони незаконно використали знаки для товарів реального влас­ника цієї продукції — ТОВ з іноземними інвестиціями «Хенкель Баутехнік (Україна)», а саме: етикетки з написом «Ґрунтовка глибокопроникна «Сеге- зіг. СТ-17», чим завдали йому матеріальної шкоди в особливо великих розмі­рах, на загальну суму 32 879 грн 31 коп., оскільки ця сума у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

17 вересня 2003 р. П. разом з Ш. реалізували П. Т. 600 л недоброякісної ґрунтовки на суму 2820 грн, і повторно, 26 вересня 2003 р., реалізували цьо­му самому покупцеві під контролем працівників міліції в ході контрольної закупки ще 1200 л ґрунтовки на суму 17 030 грн, що призвело до вилучення у них не тільки зазначеної виручки, але і всієї недоброякісної продукції.

У касаційній скарзі засуджений П. порушує питання про перегляд судо­вих рішень щодо нього у зв’язку з неправильним застосуванням криміналь­ного закону та істотними порушеннями кримінально-процесуального зако­ну. Вважає, що у задоволенні цивільних позовів необхідно відмовити. Про­сить скасувати судові рішення, а за статтями 227, 229 КК України визнати його невинним, оскільки в його діях відсутній склад цих злочинів і вина ма­теріалами справи не доведена. Крім того, стверджує, що суд безпідставно ви­знав його цивільним відповідачем і задовольнив позовні вимоги потерпілого П. та ТОВ з іноземними інвестиціями «Хенкель Баутехнік (Україна)».

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню частково на таких підставах.

Перевіркою встановлено, що суд правильно встановив фактичні обста­вини вчиненого засудженим злочину, передбаченого ст. 227 КК України.

Висновки суду про винність П. у вчиненні зазначеного злочину ґрунту­ються на досліджених у судовому засіданні доказах, які детально викладені у вироку й яким суд дав належну оцінку.

Кваліфікація дій засудженого за ст. 227 КК України відповідає встанов­леним обставинам справи.

Доводи засудженого аналогічного змісту про те, що судом його вмну не доведено, були предметом ретельної перевірки в суді апеляційної інстанції і визнані такими, що не відповідають матеріалам справи.

Так, згідно з показаннями потерпілого П. Т. на досудовому слідстві в обох випадках 17 та 26 вересня 2003 р. як Ш., так і П. були безпосередніми учасниками реалізації йому недоброякісної ґрунтовки.

З  цими показаннями потерпілого узгоджуються дані пояснень на досу­довому слідстві самого П. про те, що він за пропозицією Ш. погодився взяти участь у виготовленні та реалізації підробленої ґрунтовки. У зв’язку з цим фінансував з самого початку цю діяльність, зокрема особисто закупляв тару (каністри) та етикетки з написом «Сегезіг. СТ-17», а також двічі концентрат ґрунтовки, все це завозив в гараж на вул. Ягідній, 24/3, 8 у м. Києві, де Ш. безпосередньо виготовляв ґрунтовку начебто «Сегезіг. СТ-17». Разом з ним він брав участь у її реалізації П.

Разом з тим, колегія суддів вважає, що засудження П. і Ш. за ч. 2 ст. 229 К України є необґрунтованнм, що вирок та ухвала апеляційного суду в час­тині засудження Ш. і П. за ч. 2 ст. 229 КК України та в частині вирішення ци­вільного позову ТОВ з іноземними інвестиціями «Хенкель Баутехнік (Украї­на)» підлягають скасуванню, а справа — направленню на нове розслідування.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за­судженого П. задовольнила частково.

Вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 21 червня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 р. щодо П. і в порядку ст. 395 КПК України щодо Ш. змінила.

Скасувала названі судові рішення в частині засудження П. і Ш. за ч. 2 ст. 229 КК України та в частині стягнення з них на користь ТОВ з іноземни­ми інвестиціями «Хенкель Баутехнік (Україна)» матеріальної і моральної шкоди, а справу направила на нове розслідування.

Ухвалила вважати Ш. і П. засудженими за ст. 227 КК України до пока­рання, призначеного судом.


Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів» осо­би, які своїми діями сприяли платникам податків (виконавцям злочину) в ухиленні від сплати податків, несуть відповідальність як співучасники за ст. 27 і тією частиною ст. 212 КК, за якою кваліфіковано дії виконавця

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 3 квітня 2007р. // РВСУ. — 2007. — Вип. 2(15). — С. 108—111

(витяг)

Деснянський районний суд м. Чернігова вироком від 4 травня 2001 р. за­судив К. за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачена ч. 3 ст. 212, ч. 2 ст. 366, ч. 3 ст. 358 КК, і відповідно до ст. 70 цього Кодексу остаточ­но визначив їй три роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати по­сади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, строком на два роки. На підставі ст. 75 КК засуджену звільнено від відбування покаран­ня з випробуванням з іспитовим строком один рік.

Цей суд також виправдав: С. — за ч. 3 ст. 1482, ст. 19 і ч. 2 ст. 194 КК 1960 р. — за недоведеністю його участі у вчиненні злочинів, за ч. 2 ст. 167 цього Кодексу — за відсутністю в діях складу злочину; Ш. — за ст. 19 і ч. 3 ст. 1482, ч. 2 ст. 194 КК 1960 р. — за недоведеністю його участі у вчиненні зло­чинів.

Апеляційний суд Чернігівської області вироком від 22 вересня 2005 р. вирок районного суду щодо зазначених осіб скасував і постановив новий, згід­но з яким:

К. засуджено за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбаче­на ч. 3 ст. 212, ч. 2 ст. 366, ч. 3 ст. 358 КК, і відповідно до ст. 70 цього Кодексу їй остаточно визначено три роки позбавлення волі з позбавленням права обій­мати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, строком на два роки, а на підставі ст. 75 КК засуджену звільнено від відбу­вання покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік;

С. засуджено за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбаче­на ч. 3 ст. 212, ч. 2 ст. 367, ст. 27 і ч. 3 ст. 358 КК, та відповідно до ст. 70 цього Кодексу йому остаточно визначено чотири роки позбавлення волі з позбав­ленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпо­рядчих функцій, строком на три роки, а на підставі ст. 75 КК засудженого звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік;

Ш. виправдано за ст. 19 і ч. 3 ст. 1482, ст. 19 і ч. 2 ст. 194 КК 1960 р. за не­доведеністю його участі у вчиненні злочинів.

Верховний Суд України ухвалою від 20 грудня 2005 р. вирок апеляцій­ного суду скасував, а справу направив на новий апеляційний розгляд.

Суд установив, що К., обіймаючи посаду комерційного директора і фак­тично виконуючи обов’язки головного бухгалтера ТОВ, як посадова особа у період із липня по жовтень 1999 р. ухилялася від сплати податків за таких обставин.

ТОВ протягом липня 1999 р. займалося продажем паливно-мастильних матеріалів, у зв’язку з чим у нього виникли податкові зобов’язання зі сплати ПДВ у сумі 91 тис. 977 грн. К. з метою ухилитися від сплати податків шля­хом безпідставного завищення податкового кредиту з ПДВ вступила в змову з  директором ТОВ С, повідомивши його про виникнення податкових зобо­в’язань з ПДВ за липень 1999 р. у сумі 85 тис. грн, тобто в особливо великих розмірах.

С, обіймаючи посаду директора ТОВ і будучи відповідальним за органі­зацію бухгалтерського та податкового обліку на підприємстві, повноту нара­хування та сплати податків і зборів до державного бюджету, складання звіт­ності до податкової інспекції, документів і відомостей, пов’язаних з обчис­ленням та сплатою податків, неналежним чином виконував свої посадові обо­в’язки через недбале ставлення до них, а саме у період із липня по жовтень 1999 р. неналежно контролював діяльність головного бухгалтера товариства К., що призвело до того, що вона безпідставно занизила об’єкт оподаткуван­ня ПДВ, а відповідну декларацію із завідомо неправдивими відомостями під­писала від імені директора ТОВ і 20 серпня зазначеного року.

К. отримала від С. незаповнені бланки накладної та податкової наклад­ної з відбитками печатки ТОВ про внесення до цих документів інформації про придбання насосного обладнання з метою їх використання в податково­му обліку підприємства. I., яка була при цьому присутня, на прохання К., не знаючи достовірної мети цих дій, заповнила зазначені документи про нібито отримання від ТОВ насосного обладнання на суму 510 тис. грн, у тому числі ПДВ у сумі 85 тис. грн.

Використовуючи завідомо підроблені документи, К. на порушення під­пункту 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР «Про по­даток на додану вартість» безпідставно включила до податкового кредиту в декларації з ПДВ за липень 1999 р. вказану суму ПДВ, чим занизила об’єкт оподаткування ПДВ. Таким чином, С. і К. за попередньою змовою між собою ухилилися від сплати ПДВ на зазначену суму, що призвело до ненадходжен- ня до державного бюджету коштів в особливо великих розмірах.

Крім цього, К. із метою ухилитися від сплати податків під час складання декларації з ПДВ за липень 1999 р. не врахувала операції з продажу бензину на 5 тис. 159 грн, у тому числі ПДВ у сумі 86 грн, а також не дорахувала по­даткових зобов’язань із ПДВ у сумі 5 тис. 940 грн із продажу бензину, чим занизила зазначені зобов’язання на суму 6 тис. 800 грн.

Вона також безпідставно зарахувала до складу податкового кредиту ПДВ суми 4 і 10 грн з операцій з придбання послуг відповідно на суми 24 і 60 грн.

Декларацію з ПДВ за липень 1999 р. із завідомо неправдивими відомос­тями К. підписала від імені директора ТОВ С, скріпила печаткою і подала до ДПІ, тобто склала та видала завідомо неправдивий документ, що спричини­ло тяжкі наслідки, і умисно ухилилася від сплати ПДВ за липень 1999 р. на загальну суму 91 тис. 805 грн.

У третьому кварталі 1999 р. із метою ухилитися від сплати податку на прибуток К. не включила до складу валових доходів ТОВ 4 тис. 299 грн від продажу паливно-мастильних матеріалів, не в повному обсязі відобразила операції з продажу бензину у липні та не включила до складу валового дохо­ду валютні курсові різниці за серпень та вересень у сумі 27 тис. 87 грн за роз­рахунками з АТ, занизивши таким чином валові доходи ТОВ на загальну су­му 87 тис. 698 грн. У зазначеному кварталі К. також безпідставно завищила валові витрати ТОВ на 579 тис. 411 грн.

Декларацію з податку на прибуток ТОВ за третій квартал 1999 р. із заві­домо неправдивими відомостями К. підписала від імені директора цього то­вариства С, скріпила печаткою і подала до ДПІ, тобто склала та видала заві- домо неправдивий документ, що спричинило тяжкі наслідки, і ухилилася від сплати податку на прибуток на суму 114 тис. 822 грн.

Суд при розгляді справи дійшов висновку, що пред’явлене Ш. обвинува­чення щодо його співучасті із С. і К. у підробленні документів та їх викорис­танні з метою ухилитися від сплати податків не підтверджено зібраними у справі доказами, тому виправдав Ш. за недоведеністю його участі у вчиненні злочинів.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування ви­року щодо Ш. і направлення справи на новий апеляційний розгляд. Він по- снлався на те, що суд, постановляючи виправдувальний внрок щодо Ш., не врахував показань засуджених та свідків, які на початку досудового слідства стверджували, що ініціатива виписати фіктивну накладну з метою ухилити­ся від сплати податків належала Ш., котрий надав К. відповідні бланки з від­битками печатки ТОВ.

У касаційній скарзі засуджений С. просив внрок скасувати, а проваджен­ня у справі закрити, оскільки суд апеляційної інстанції, скасовуючи виправ­дувальний вирок, допустив однобічність і неповноту — не дослідив і не оці­нив доказів, які його виправдовують.

Вирок щодо К. не оскаржено і касаційного подання на нього не внесено.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційних поданні і скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційне подання під­лягає задоволенню в повному обсязі, а касаційна скарга — частково з таких підстав.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 367 КПК підставою для скасування вироку є невідповідність викладених у ньому висновків суду фактичним обстави­нам справи.

Вирок вважається таким, що не відповідає фактичним обставинам спра­ви, коли суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його вис­новки.

Як убачається із вироку апеляційного суду, обґрунтовуючи винуватість С.  в інкримінованих йому злочинах, суд послався на показання засудженої К. і свідка І. про те, що саме С. і Ш. надали К. договір купівлі-продажу насос­ного обладнання, а також незаповнені бланки накладної та податкової накла­дної, які були використані при складанні податкової звітності ТОВ для ухи­лення від сплати податків.

Водночас, виправдовуючи Ш., суд у вироку не навів мотивів у частині невизнання як доказів показань засудженої К. і свідка І. про те, що саме той порадив занизити об’єкт оподаткування ПДВ і що із цією метою надав прайс- лнстн на насосне обладнання й бланки накладної та податкової накладної з відбитками печатки ТОВ.

Суд у виправдувальному вироку щодо Ш. послався лише на те, що ця особа не була членом ТОВ, тому її поради мали рекомендаційний характер.

Такий висновок суду не узгоджується з роз’ясненням, що міститься у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 р. №15 «Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів», згід­но з яким особи, що своїми діями сприяли платникам податків (виконав­цям злочину) в ухиленні від сплати податків, несуть відповідальність як спів­учасники за ст. 27 і тією частиною ст. 212 КК, за якою кваліфіковані дії ви­конавця.

Не врахувавши наведеного роз’яснення, суд апеляційної інстанції непра­вильно застосував кримінальний закон, унаслідок чого дійшов поспішного висновку про відсутність у діях Ш. складу злочину.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Апеляційного суду Чернігівської облас­ті від 22 вересня 2005 р. щодо К., С. і Ш. скасувала, а справу направила на но­вий апеляційний розгляд. При цьому колегія суддів зазначила, що під час нового розгляду справи суду необхідно вжити заходів для перевірки доводів прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, та за­судженого С. з метою постановлення у справі законного, обґрунтованого й справедливого рішення.

 

Якщо особа брала безпосередньо участь у державній реєстрації суб'єкта фіктивного підприємництва (підписувала чи подавала для нотаріаль­ного посвідчення установчі документи, її призначено на посаду керів­ника підприємства), її дії за наявності всіх ознак складу злочину потріб­но розцінювати як дії виконавця (співвиконавця) і кваліфікувати за ст. 205 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 травня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 87—89

(витяг)

Вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 14 серпня 2006 р. Ф. засуджено за ч. 2 ст. 27 і ч. 2 ст. 205 КК України на 3 роки позбавлен­ня волі.

На підставі ст. 75 КК України Ф. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік.

На підставі ст. 76 КК України на Ф. покладені обов’язки не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу органів кримі­нально-виконавчої системи, періодично з’являтися для реєстрації в ці орга­ни та повідомляти їх про зміну місця свого проживання, роботи чи навчання.

У апеляційному порядку вирок щодо Ф. не переглядався.

Як визнав суд, Ф. за попередньою змовою з невстановленою особою, за грошову винагороду у розмірі 150 грн вчинила фіктивне підприємництво, тобто створення суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб, за­реєстрованих на її ім’я в органах державної влади) з метою прикриття неза­конної діяльності невстановлених слідством осіб.

Так, 20 листопада 2001 р. вона надала невстановленій особі свій паспорт, довідку про присвоєння їй ідентифікаційного номера, а 29 листопада 2001 р. разом з цією особою приїхала в нотаріальну контору, розташовану по вул. Тро- стянецькій у м. Києві, де у присутності нотаріуса підписала попередньо під­готовлений невставленими особами статут ПП «Фролена».

Повторно 14 червня 2004 р. у Шостій київській державній нотаріальній конторі Ф. підписала статут ТОВ «Експо-Трейд ЛДТ», доручення, яким упов­новажила К. представляти її інтереси в державних органах, установах й орга­нізаціях з питань реєстрації зазначеного товариства. Ці документи, посвідчені державним нотаріусом, Ф. також передала невстановленій особі.

Підписання Ф. зазначених реєстраційних документів дало змогу невста- новленим співучасникам зареєструвати 30 листопада 2001 р. у Дніпровській районній державній адміністрації у м. Києві ПП «Фролена», а 22 червня 2004 р. у Голосіївській районній державній адміністрації у м. Києві — «Експо- Трейд ЛТД» як суб’єктів підприємницької діяльності; а в державних подат­кових інспекціях відповідно Дніпровського та Голосіївського районів м. Киє­ва — як платників податків та обов’язкових внесків до державних цільових фондів.

У такий спосіб створення ПП «Флорена», ТОВ «Експо-ТрейдЛТД» да­ло можливість невстановленнм особам здійснювати діяльність на порушен­ня законів України: «Про підприємництво», «Про бухгалтерський облік та фі­нансову звітність в Україні», «Про систему оподаткування». Унаслідок цьо­го до бюджету не було сплачено ПДВ в сумі 788 959 грн, що більше ніж у 1000 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян і є вели­кою матеріальною шкодою для держави.

У касаційному поданні прокурор зазначає, що суд неправильно застосу­вав кримінальний закон, що призвело до неправильної кваліфікації дій засу­дженої. Просить вирок щодо Ф. змінити, виключити застосування ч. 2 ст. 27 КК України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, яка підтримала касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговорив­ши доводи подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню на таких підставах.

Висновки суду щодо доведеності винуватості Ф. у вчиненні злочину, за який її засуджено, ґрунтуються на сукупності зібраних у справі доказів, є пра­вильними й у касаційному поданні не оспорюються.

Колегія суддів також вважає, що суд помилково кваліфікував дії Ф. за ч. 2 ст. 27 і ч. 2 ст. 205 КК України. Як убачається із матеріалів справи, суд правильно встановив, що Ф. як співвнконавець своїми навмисними діями вчинила фіктивне підприємство, оскільки вона особисто у присутності нота­ріуса підписала підготовлений невстановленнмн особами статути ПП «Фро- лена» та ТОВ «Експо-Трейд ЛДТ» і доручення, яким уповноважила К пред­ставляти її інтереси в державних органах, установах і організаціях, тобто бра­ла безпосередню участь у державній реєстрації суб’єкта підприємницької діяль­ності з метою прикриття незаконної співучасників.

Відповідно до роз’яснень, які містяться у п. 18 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності» від 25 квітня 2003 р. № 3, передбачено, що у разі, якщо особа брала безпосеред­ньо участь у державній реєстрації суб’єкта підприємництва (підписувала чи подавала для нотаріального посвідчення установчі документи, її призначено на посаду керівника підприємства), її дії за наявності всіх ознак складу зло­чину потрібно розцінювати як дії виконавця (співвнконавця) і кваліфікува­ти за ст. 205 КК України.

За таких обставин при кваліфікації дій засудженої суд помилково по­слався ще й на ч. 2 ст. 27 КК України.

З огляду на наведене з вироку суду має бути виключено застосування ч. 2 ст. 27 КК України як зайвої.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила каса­ційне подання заступника прокурора м. Києва.

Вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 14 серпня 2006 р. що­до Ф. змінила, виключила з вироку застосування до засудженої ч. 2 ст. 27 КК України та вважати Ф. засудженою за ч. 2 ст. 205 КК України до міри пока­рання, визначеної судом.

В іншій частині вирок залишила без зміни.

 

[1] Див. також: ВВСУ. — 2006. — № 3. — С. 13—23.