ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ^[1]

Пост. ПВСУ від 2 липня 1976 р. № 4 «Про судову практику в справах про знищення та пошкодження державного чи колективного майна шля­хом підпалу або внаслідок порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки» // Постанови... — С. 103—107

Пост. ПВСУ від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» // Постанови... — С. 90—102

Дії засудженої особи, спрямовані на заволодіння майном потерпіло­го, що супроводжувалися погрозою негайного застосування наси­льства, що є небезпечним для його життя та здоров'я, суд правильно кваліфікував як розбій

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 лютого 2006р. // ВВСУ. — 2006. — № 6. — С. 30

(витяг)

Фастівський міськрайонннй суд Київської області вироком від 1 берез­ня 2005 р. засудив Ш. за ч. 1 ст. 187 КК на три роки позбавлення волі.

Ш. визнано вннною у вчиненні розбійного нападу за таких обставин.

14 січня 2005 р. вона, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, зайш­ла до магазину, відбила дно пляшки об прилавок та, погрожуючи продавцю магазина П. заподіяти цією пляшкою тілесні ушкодження, вимагала 100 грн. П., реально сприймаючи погрозу, передала Ш. гроші в сумі 90 грн.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 18 травня 2006 р. вирок міськрайонного суду залишив без зміни.

У касаційній скарзі Ш. зазначила, що її дії були спрямовані на вимаган­ня грошей, а тому вони підлягають перекваліфікації на ч. 1 ст. 189 КК. З ура­хуванням цього та обставин, що пом’якшують покарання, вона просила його призначити із застосуванням ст. 69 КК.

Перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши викладені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України відмовила у задоволенні скарги з таких підстав.

Як на досудовому слідстві, так і в судовому засіданні засуджена ствер­джувала, що 14 січня 2005 р. вона, зайшовши до магазину, розбила об прила­вок принесену із собою пляшку та, висловлюючи продавцю П. погрози зни­щити товар магазину, вимагала у неї 100 грн, а коли в цьому їй було відмов­лено, приставляла побиту пляшку до обличчя П., погрожуючи порізати, на що остання, злякавшись, передала їй 90 грн.

Фактичні обставини справи в судовому засіданні ніким не заперечува­лись і досліджувалися судом першої інстанції в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 299 КПК.

Відповідно до п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику в справах про корисливі зло­чини проти приватної власності» дії, що полягають у погрозі застосування насильства, спрямовані на одержання майна в майбутньому, належить квалі­фікувати як вимагання, а такі ж дії, спрямовані на заволодіння майном у мо­мент висловлювання погрози, що і мало місце в діях Ш., — як розбій.

Отже, за встановлених у справі фактичних обставин дії засудженої ква­ліфіковано за ч. 1 ст. 187 КК правильно.

Покарання Ш. призначено в межах нижчої межі, встановленої санкцією ч. 1 ст. 187 КК, з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, даних про особу засудженої, яка неодноразово засуджувалася, обставин, що обтяжують пока­рання (вчинення злочину в стані алкогольного сп’яніння) та що його пом’як­шують (визнання вини, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування завданої шкоди).

Оскільки передбачених ст. 398 КПК підстав для перегляду судових рі­шень щодо Ш. не встановлено, колегія суддів Судової палати у криміналь­них справах Верховного Суду України відмовила їй у задоволенні касаційної скарги.

Якщо судимість за раніше вчинене викрадення чужого майна (кра­діжку) погашена або знята в установленому законом порядку, то наступна крадіжка, вчинена винним, не може визнаватися вчиненою повторно.

Напад з метою заволодіння чужим майном з торгового прилавка під час роботи магазину не може розглядатися як розбій, поєднаний з про­никненням в інше приміщення чи сховище

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 серпня 2006р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 109—111

(витяг)

Вироком Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 18 квіт­ня 2005 р. С, раніше неодноразово судимого, засуджено за ст. 185 ч. 2 КК України на 3 роки позбавлення волі; за ст. 187 ч. 4 КК України на 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. За сукупністю злочинів на під­ставі ст. 70 КК України шляхом часткового складання покарань остаточно С. призначено 11 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 5 липня 2005 р. вирок щодо С. залишено без змін.

С. визнаний винним у тому, що він 25 серпня 2004 р. з метою крадіжки зайшов до приміщення Слов’янського районного центру соціальних служб для молоді у м. Слов’янську, шляхом вільного доступу пройшов у один із ка­бінетів, де зі столу таємно викрав шкіряну сумку (вартістю 40 грн), що нале­жала Т., у якій було майно потерпілої на загальну суму 246 грн 70 коп.

Також С. 25 серпня 2004 р. з метою заволодіння чужим майном шляхом розбою, маючи при собі ніж, зайшов у магазин «Альянс» у м. Слов’янську, проник за торговий прилавок і заволодів грошима в сумі 68 грн, після чого, будучи поміченим працівниками магазину, які намагалися його затримати, з метою утримання викраденого С. ножем заподіяв К. легкі тілесні ушкоджен­ня, що спричинили короткочасний розлад здоров’я, а Г. і Ф., які усвідомлю­вали злочинний характер дій засудженого і намагалися його затримати, — тяжкі тілесні ушкодження.

У касаційній скарзі засуджений С. заперечував вчинення ним розбійного нападу, стверджував про безпідставність засудження за ч. 2 ст. 185 КК Украї­ни, оскільки попередня його судимість погашена, і просив вирок скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. Засуджений посилався на те, що вирок не відповідає вимогам закону, оскільки у ньому не вирішено долю речових доказів, не зараховано строк тримання його під вартою. Також стве­рджує те, що йому не пред’являлося обвинувачення після перекваліфікації дій з ч. 1 ст. 121 на ч. 4 ст. 187 КК України.

Дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Дії С. кваліфіковані судом за ч. 2 ст. 185 КК України як таємне викра­дення чужого майна повторно. Така кваліфікуюча ознака, як повторність ін­кримінована С. у зв’язку тим, що, як зазначено у вироку, в засудженого є не знята і не погашена судимість. Дійсно С. раніше був засуджений за вчинення тяжких злочинів, останнього разу 13 липня 1993 р. — на 7 років позбавлення волі, а звільнений 16 січня 1998 р. за відбуттям строку покарання. Також С. був засуджений у 1980 році на 10 років позбавлення волі. Строк погашення судимості за ст. 55 КК УРСР для осіб, засуджених до позбавлення волі на строк не більше 10 років, був установлений на рівні 8 років зі дня відбуття покарання. Строк погашення судимості за п. 8 ст. 89 КК України для осіб, за­суджених до позбавлення волі за тяжкий злочин, дорівнює 6 рокам зі дня від­буття покарання, якщо вони не вчинять нового злочину. Відповідно до ст. 5 КК України, закон про кримінальну відповідальність, який її пом’якшує, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які, зокрема, відбули пока­рання, але мають судимість. Злочин, передбачений ст. 185 КК України, С. ско­їв 25 серпня 2004 р., тобто через 6 років і 7 місяців після відбуття покарання. Отже, врахування такої кваліфікаційної ознаки, як повторність, у зв’язку з наявністю попередньої судимості С. є безпідставною, тому його дії належить перекваліфікувати з ч. 2 на ч. 1 ст. 185 КК України.

Що стосується доводів касаційної скарги щодо заперечення вчинення С. розбійного нападу, то колегія суддів вважає їх безпідставними. Винуватість засудженого підтверджена зібраними та дослідженими доказами: показання­ми потерпілих П. і К (працівниць магазину «Альянс»), потерпілих Г. і Ф. (які намагалися затримати С. одразу після нападу), свідків події Р. і Н., а також даними судово-медичних експертиз, згідно з якими потерпілій К. були запо­діяні легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я, потерпі­лому Ф. — легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я та тяжкі тілесні ушкодження, і потерпілому Г. — тяжкі тілесні ушкодження. Дії С. правильно кваліфіковані судом у цій частині як напад з метою заволодіння чужим майном із застосуванням небезпечного для життя і здоров’я насиль­ства та із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень.

Однак така кваліфікуюча ознака, як проникнення у приміщення підля­гає виключенню з вироку, оскільки торговий прилавок у магазині, звідки С. дістав гроші, не може вважатися приміщенням, оскільки не є спорудою чи бу­довою, в якій постійно чи тимчасово знаходиться майно, а перебування засу­дженого в самому відкритому магазині не є незаконним проникненням.

Обвинувачення за ч. 4 ст. 187 КК України С. пред’явлено відповідно до вимог закону. Долю речових доказів вирішено, строк покарання С. постанов­лено рахувати з 25 серпня 2004 р. — з моменту затримання.

Отже, щодо кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 185 КК України за­стосовано кримінальне законодавство, яке не підлягало застосуванню, тому цей вирок слід змінити, виключити кваліфікуючу ознаку повторності кра­діжки і перекваліфікувати дії С. з ч. 2 на ч. 1 ст. 185 КК України та призначи­ти йому за цим законом 2 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 395 КПК України касаційний суд вважає за необхідне та­кож виключити з вироку кваліфікуючу ознаку розбійного нападу («проник­нення у приміщення»). У зв’язку з цим дії С. слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 187 КК України як напад з метою заволодіння чужим майном із застосуванням небезпечного для життя і здоров’я насильства та із заподіянням тяжких тілес­них ушкоджень.

На підставі викладеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженого С. задово­льнила частково. Вирок Слов’янського міськрайонного суду та ухвалу апе­ляційного суду Донецької області щодо С. змінила, виключила з вироку ква­ліфікуючу ознаку повторності стосовно крадіжки та кваліфікуючу ознаку проникнення у приміщення стосовно розбою, перекваліфікувала дії С. з ч. 2 на ч. 1 ст. 185 КК України і призначила йому за цим законом покарання у виді 2 років позбавлення волі, а за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 185, ч. 4 ст. 187 КК України, на підставі ст. 70 КК України призначила 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

В іншій частині судові рішення залишити без змін.

Відкрите заволодіння майном потерпілого, що супроводжувалося насильством, яке не є небезпечним для його життя чи здоров'я, суд правильно кваліфікував за ч. 2 ст. 186 КК України як грабіж

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2006р. //ВВСУ. —2006. — № 12. — С. 12—13

(витяг)

Луцький міськрайонний суд Волинської області вироком від 23 червня 2005 р., який залишив без зміни ухвалою від 23 серпня 2005 р. Апеляційний суд Волинської області, засудив Д. за ч. 2 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 КК на два роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік та по­кладено на нього обов’язки, передбачені ст. 76 КК.

Д. визнано винним у тому, що 11 березня 2005 р. він умисно завдав уда­ру головою в обличчя Ц. і відкрито викрав у нього мобільний телефон вар­тістю 600 грн.

У касаційній скарзі засуджений Д. просив судові рішення щодо нього скасувати і справу закрити у зв’язку з істотним порушенням судами першої та апеляційної інстанцій кримінально-процесуального закону, невідповід­ністю висновків суду фактичним обставинам справи та неправильністю ква­ліфікації його дій.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та обговорив­ши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кри­мінальних справах Верховного Суду України відмовила у задоволенні скар­ги з таких підстав.

Висновок про доведеність винності Д. у вчиненні зазначених злочинних дій суд обґрунтував на підставі досліджених у судовому засіданні доказів, зокрема, показань самого Д., потерпілого Ц., свідка З. та даних протоколів очних ставок.

Д. визнав, що він відкрито викрав у Ц. мобільний телефон, який через декілька днів продав. Проте він заперечував, що умисно завдав удару потер­пілому в обличчя, стверджуючи, що це сталося випадково, через необереж­ність.

Твердження засудженого перевіряли суди першої й апеляційної інстан­цій і визнали таким, що спростовується показаннями Ц. та свідка З., з яких убачається, що коли потерпілий попросив Д. повернути мобільний телефон, то той умисно ударив його і з місця події з викраденим телефоном зник.

Отже, підстав вважати, що в діях засудженого відсутній склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 186 КК, немає.

Відповідно до матеріалів справи слідчі органи і суд дослідили всі обстави­ни, з’ясування яких мало істотне значення для правильного вирішення спра­ви. Проявив упередженості щодо Д. під час досудового слідства і судового розгляду справи не виявлено.

Підстав вважати, що висновки суду першої інстанції не відповідають фак­тичним обставинам справи також немає. Тому відповідні у скарзі Д. доводи є необґрунтованими.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги засуджено­го Д. відмовила.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілими чи ін­шими особами і, незважаючи на це, продовжені винною особою з ме­тою заволодіння майном або його утримання, необхідно кваліфікувати як грабіж

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 вересня 2006р. // ВВСУ. — 2007. — №2. — С. 22—23

(витяг)

Токмацькнй районний суд Запорізької області вироком від 30 березня 2005  р. засудив С, неодноразово судимого, за ч. 2 ст. 185 КК на два роки по­збавлення волі, за ч. 3 цієї статті — на три роки позбавлення волі, а на підста­ві частин 1, 4 ст. 70, ст. 71 КК остаточно призначив йому покарання у виді трьох років шести місяців позбавлення волі.

Цей суд також засудив Я. за ч. 2 ст. 185 КК на один рік позбавлення волі та звільнив його від відбування покарання, поклавши на нього обов’язки, пе­редбачені ст. 76 цього Кодексу.

Згідно з вироком суду С. та Я. визнано винними в тому, що вони у дру­гій половині серпня 2004 р. за попередньою змовою між собою умисно, з ко­рисливих спонукань викрали пивну кегу, заподіявши потерпілому X. матері­альну шкоду на 420 грн.

Крім того, з кінця серпня по 8 жовтня 2004 р. С. неодноразово вчиняв крадіжки майна з автомобілів потерпілих Д., Б., Ч., заподіявши їм матеріаль­ну шкоду відповідно на суми 280, 200, 585 грн.

22 грудня того ж року С. за попередньою змовою з малолітніми А. і С. В. таємно викрав майно з аптеки, яке належало комунальному підприємству та В., відповідно на загальні суми 344, 305 грн.

Апеляційний суд Запорізької області ухвалою від 8 червня 2005 р. вирок залишив без зміни.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування су­дових рішень щодо С. та Я. у частині засудження їх за епізодом викраден­ня пивної кегн за ч. 2 ст. 185 КК через неправильне застосування кримі­нального закону і про направлення справи на новий судовий розгляд. Він вважав, що за цим епізодом дії засуджених необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 186 КК.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України визнала, що воно є обґрунтованим і підлягає задово­ленню з таких підстав.

Як свідчать матеріали справи, дії С. та Я. були спрямовані на таємне ви­крадення пивної кеги і розпочалися таємно, але в процесі вчинення цієї кра­діжки були виявлені. Знаючи про це, вони продовжили злочинні дії, тобто відкрито викрали чуже майно.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику в справах про корисливі зло­чини проти приватної власності» (зі змінами та доповненнями) дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілими чи іншими особами і, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодін-ня майном або його утри­мання, необхідно кваліфікувати як грабіж.

Колегія суддів встановила, що висновки суду не відповідають фактич­ним обставинам справи через неправильну оцінку зібраних у справі доказів, внаслідок чого було неправильно застосовано кримінальний закон при ква­ліфікації дій засуджених і призначенні їм покарання.

З огляду на це колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 394?396 КПК, вирок Ток- мацького районного суду Запорізької області від 30 березня 2005 р. і ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 8 червня 2005 р. у частині засу­дження С. та Я. за ч. 2 ст. 185 КК скасувала, а справу направила на новий су­довий розгляд.

За змістом закону відповідальність за ч. 3 ст. 185 КК України наступає за умови протиправного проникнення винного до чужого житла

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 5 січня 2006р. — Судова практика у кри­мінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 33 —34

(витяг)

Вироком Червоноармійського міського суду Донецької області від 30 черв­ня 2004 р. Ф., раніше судимий, засуджений за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 ро­ки 6 місяців позбавлення волі; за ст. 395 КК України — до арешту на 6 місяців.

На підставі ст. 70 КК України остаточно Ф. до відбування призначено 3 роки 6 місяців позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 16 листопада 2004 р. вирок залишено без зміни.

Ф. визнаний винним у вчиненні злочинів за таких обставин.

Постановою Жданівського місцевого суду Донецької області від 2 груд­ня 2002 р. стосовно Ф. був встановлений адміністративний нагляд за місцем його проживання на 1 рік 6 місяців з відповідними обмеженнями.

8  квітня 2004 р. Ф. самовільно залишив своє місце проживання з метою ухилення від адміністративного нагляду, чим порушив правила адміністра­тивного нагляду.

З метою крадіжки чужого майна Ф. 14 травня 2004 р. прибув до місця проживання своєї матері Ф. М., проник до житла останньої, звідки викрав майно на загальну суму 624 грн 5 коп., і з місця події зник.

У касаційній скарзі Ф. оспорював обґрунтованість засудження за ч. 3 ст. 185 КК України і, як вбачається зі змісту скарги, просив у цій частині ви­рок скасувати, а справу закрити за відсутністю в його діях складу злочину.

Заслухавши доповідь судді, виступ прокурора, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Як свідчать матеріали справи, суд правильно встановив фактичні обста­вини справи, але дав їм неправильну юридичну оцінку, у зв’язку з чим згідно з п. 1 ч. 2 ст. 398 КПК України судові рішення підлягають зміні.

За змістом закону відповідальність за ч. 3 ст. 185 КК України наступає за умови протиправного проникнення винного до чужого житла.

Як свідчать матеріали справи, квартира, до якої проник Ф., була місцем його постійного проживання, яке він добровільно залишив, і права на про­живання в якій в установленому законом порядку його ніхто не позбавляв. Це підтвердила і потерпіла Ф. М.

Ця обставина підтверджується і постановою Жданівського місцевого су­ду Донецької області від 2 грудня 2002 р. про встановлення адміністративно­го нагляду за Ф., згідно з яким за місцем його постійного проживання були встановлені обмеження.

Отже, визнавши з одного боку, що Ф. порушив правила адміністратив­ного нагляду, зникнувши з місця постійного проживання, а з іншого боку — що він незаконно проник до цього житла, суд тим самим допустився і супере­чностей у своїх висновках.

Висновок суду про те, що дії Ф., пов’язані із заволодінням майном своєї матері Ф. М., слід оцінювати як крадіжку, є правильним, оскільки жодної участі у нагромадженні цього майна, як свідчать матеріали справи, Ф. не брав.

Що ж стосується неодноразових заяв потерпілої Ф. М. про закриття справи, то ця обставина не впливає на кримінально-правову відповідаль­ність, оскільки, як вбачається зі справи, Ф. не просив згоди матері привлас­нити її майно, заволодів ним протиправно, і справа цієї категорії не є спра­вою приватного обвинувачення, яка може підлягати закриттю за примирен­ням сторін.

За наведених обставин дії Ф. належить перекваліфікувати на ч. 2 ст. 185 КК України і, враховуючи зменшення обсягу обвинувачення та думку потер­пілої Ф. М., призначити за нею більш м’яке покарання.

Матеріалами справи доведена винність Ф. у вчиненні злочину, передба­ченого ст. 395 КК України, його дії в цій частині кваліфіковані правильно.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Укра­їни вирок і ухвалу апеляційного суду щодо Ф. змінила і перекваліфікувала його дії з ч. З ст. 185 на ч. 2 ст. 185 КК України, за якою призначила покаран­ня у виді 2 років позбавлення волі.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, передбаче­них ч. 2 ст. 185 і 395 КК України, шляхом поглинення менш суворого пока­рання більш суворим остаточно до відбування призначила 2 роки позбав­лення волі.

Викрадення грошей та майна зі скрині неправильно кваліфіковано за ч. 3 ст. 185 КК України як вчинене з проникненням у сховище

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2 (4). — С. 27—28

(витяг)

Вироком Козельщинського районного суду Полтавської області від 9 серп­ня 2005 р. Б., засуджено за ч. З ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення во­лі, а за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК України — до остаточного покарання у виді 4 років 2 місяців позбавлення волі.

На підставі ст. 96 КК України Б. призначене примусове лікування від алкоголізму в місцях позбавлення волі.

В апеляційному та касаційному порядку справа не розглядалася.

Б. визнано винним у викраденні чужого майна з проникненням у сховище.

Як визнав суд, 15 червня 2004 р., перебуваючи в с. Вишняки Козельщин­ського району Полтавської області на запрошення господаря Б. Д. у його бу­динку, скориставшись тим, що той пішов до крамниці, раніше судимий за кра­діжку Б. таємно проник у скриню, звідки викрав гроші в сумі 1520 грн та речі потерпілого, заподіявши йому шкоду на загальну суму 1847 грн.

У клопотанні заступника Генерального прокурора України порушено питання про зміну вироку та перекваліфікацію дій Б. з ч. 3 на ч. 2 ст. 185 КК України та виключення з вироку рішення суду про призначення йому на під­ставі ст. 96 КК України примусового лікування від алкоголізму.

Клопотання заступника Генерального прокурора України внесено на су­довий розгляд спільного засідання за поданням, підписаним п’ятьма суддя­ми Верховного Суду України.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав своє клопотання, перевіривши матеріали справи та наведені у клопотанні доводи, судді Судо­вої палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України вважають, що клопотання прокурора підлягає задоволенню на таких підставах.

Встановивши обставини, за яких засуджений Б. вчинив крадіжку майна потерпілого Б. Д., суд кваліфікував його дії за ч. 3 ст. 185 КК України.

Приймаючи таке рішення щодо кваліфікації злочинних дій Б., органи до- судового слідства та суд керувалися тим, що крадіжка зі скрині є крадіжкою з проникненням у сховище.

Проте такий висновок є помилковим, оскільки під сховищем слід розу­міти таке місце, яке призначене для зберігання майна та має засоби охорони від доступу сторонніх осіб. Такими сховищами мають визнаватися контейне­ри, товарні вагони, охоронювані загони для худоби тощо.

Тому викрадення грошей та майна зі скрині, яка була в будинку потерпі­лого, куди Б. був запрошений потерпілим Б. Д., не можна визнати таким, що вчинене із проникненням у сховище.

За таких обставин дії засудженого Б. підлягають перекваліфікації з ч. 3 ст. 185 КК України на ч. 2 ст. 185 КК України.

Крім того, з вироку підлягає виключенню рішення суду про призначен­ня Б. примусового лікування від алкоголізму на підставі ст. 96 КК України, оскільки хронічний алкоголізм не належить до хвороб, що становлять небез­пеку для здоров’я інших осіб.

На підставі наведеного, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК Украї­ни, Верховний Суд України клопотання заступника Генерального прокурора України задовольнив, вирок Козельщннського районного суду Полтавської області від 9 серпня 2004 р. щодо Б. змінив.

Перекваліфікував дії засудженого Б. з ч. 3 ст. 185 КК України на ч. 2 ст. 185 КК України і за цим законом призначив йому покарання у виді 3 ро­ків позбавлення волі, а за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК України остаточно визначив йому покарання у виді 4 років 2 місяців позбавлення волі.

Виключив з резолютивної частини вироку рішення суду про призначен­ня Б. примусового лікування від алкоголізму на підставі ст. 96 КК України.

Якщо винна особа опинилась у житлі без наміру вчинити злочин, а потім відкрито заволоділа чужим майном, її дії не можна кваліфі­кувати як учинені з проникненням у житло

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 25 липня 2006 р. // РВСУ. — 2007. — Вип. 1(14). — С. 105—106

(витяг)

Красноперекопськнй міськрайонннй суд Автономної Республіки Крим вироком від 4 лютого 2005 р. засудив Г. за ч. 3 ст. 186 КК на чотири роки по­збавлення волі.

Апеляційний суд Автономної Республіки Крим ухвалою від 12 квітня 2005 р. зазначений вирок залишив без змін.

Г. визнано винним у тому, що він 19 жовтня 2004 р. о 20-й годині, пере­буваючи у стані алкогольного сп’яніння, проник у будинок, де, застосувавши насильство, що не є небезпечним для життя і здоров’я, відкрито заволодів майном З., завдавши шкоди потерпілій на суму 1 тис. 480 грн.

У касаційній скарзі Г. просив перекваліфікувати його дії на ч. 2 ст. 186 КК, мотивуючи це тим, що він прийшов у помешкання потерпілої не з метою грабежу, а для вживання спиртних напоїв, ночував у неї разом з іншими осо­бами, тобто законно перебував у її житлі. Просив також обрати відповідне покарання зі звільненням від його відбування з випробуванням, посилаючись на те, що раніше не засуджувався, розкаявся у вчиненому, наслідків від зло­чину не настало, потерпіла претензій до нього не має.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України частково задовольнила її з таких підстав.

Як установив суд, у будинок потерпілої З. засуджений Г. прийшов 18 жовт­ня 2004 р. о 15-й годині разом зі свідками Н. та іншими особами з метою роз­пивання спиртних напоїв. З дозволу господарів вони залишились у будинку потерпілої до 19 жовтня 2004 р., разом там розпивали спиртні напої і ночува­ли. Майном З. засуджений відкрито заволодів увечері 19 жовтня, після того, як прокинувся, перебуваючи в помешканні потерпілої з дозволу господарів. Тобто умисел на заволодіння майном З. виник у Г. після того, як він правомір­но опинився у будинку потерпілої. Отже, у його діях відсутня кваліфікуюча ознака злочину, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК — проникнення у житло.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що кваліфікуюча ознака злочи­ну, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК, підлягає виключенню з вироку, а дії Г. ма­ють кваліфікуватися за ч. 2 цієї ж статті як грабіж, поєднаний з насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої.

У зв’язку зі зменшенням обсягу обвинувачення, а також зважаючи на те, що Г. вперше притягнутий до кримінальної відповідальності, має неповноліт­ню дитину, щиро розкаявся у вчиненому, враховуючи обставини розглядува­ної справи та думку потерпілої, колегія суддів визнала за можливе обрати Г. за ч. 2 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу більш м’яке покаран­ня, ніж передбачене законом.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 4 лютого 2005 р. та ухвалу Апеляцій­ного суду Автономної Республіки Крим від 12 квітня 2005 р. щодо Г. зміни­ла, перекваліфікувавши його дії з ч. 3 ст. 186 КК на ч. 2 тієї ж статті, і призна­чила йому за цим законом покарання із застосуванням ст. 69 зазначеного Ко­дексу у виді трьох років позбавлення волі.

У порядку приведення вироку суду першої інстанції у відповідність до нового кримінального закону дії засудженого перекваліфіковані з ч. 4 ст. 185 на ч. 3 ст. 185 КК України

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 27 квітня 2006  р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 77—78

(витяг)

Вироком Золотоніського міського суду Черкаської області від 18 липня 2000 р. Щ., засуджено:

— 16 серпня 1965 р. за ч. 2 ст. 206 КК України на 3 роки позбавлення волі;

— 25 серпня 1969 р. за ч. 1 ст. 215 КК України на 2 роки позбавлення волі;

— 15 червня 1972 р. за ч. 2 ст. 206 КК України на 3 роки позбавлення волі;

— 18 жовтня 1977 р. зач. 2 ст. 140 КК України на 2 роки позбавлення волі;

— 13 березня 1981 р. за ст. 94 КК України на 15 років позбавлення волі. Крім того, Щ. було визнано особливо небезпечним рецидивістом;

— 5 червня 1994 р. за ч. 4 ст. 81, ч. 1 ст. 106 КК України на 5 років 6 міся­ців позбавлення волі визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 140 КК України (1960 р.) і засуджено до покарання у виді позбавлен­ня волі на 8 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

Ухвалою Тростянецького місцевого суду Вінницької області від 5 груд­ня 2001 р. вирок суду стосовно Щ. було приведено у відповідність до нового кримінального закону: дії засудженого Щ. перекваліфіковано з ч. 4 ст. 140 КК України (1960 р.) на ч. 4 ст. 185 КК України (2001 р.) і призначено йому по­карання у виді позбавлення волі на 8 років, а також постановлено не вважати Щ. особливо небезпечним рецидивістом.

Апеляційним та касаційним судами справа не розглядалась. За зазначе­ним вироком Щ., який у 1981 році був визнаний особливо небезпечним реци­дивістом, засуджено за те, що 10 березня 2000 р., приблизно о 10 год., шляхом проникнення через вікно до будинку в м. Золотоноші він вчинив крадіжку майна потерпілої С. на загальну суму 17 163 грн 13 коп., чим заподіяв потер­пілій значну шкоду.

У клопотанні, внесеному за поданням п’яти суддів про перегляд судового рішення в порядку виключного провадження, порушено питання про зміну ухвали суду щодо приведення у відповідність вироку стосовно Щ. у зв’язку з неправильним застосуванням судом кримінального закону.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора про обґрунтованість подання, перевіривши матеріали справи та обговорив­ши викладені у клопотанні та поданні доводи, судді Судової палати у кримі­нальних справах та Військової судової колегії вважають, що це клопотання підлягає задоволенню на таких підставах.

Згідно з вироком суд визнав Щ. винуватим у таємному викраденні чу­жого майна потерпілої С. на загальну суму 17 163 грн 13 коп., що завдало їй значної шкоди, вчиненому повторно, шляхом проникнення до житла потерпі­лої. Неправомірні дії Щ. суд кваліфікував за ч. 4 ст. 140 КК України (1960 р.), беручи до уваги, що на момент вчинення цієї крадіжки Щ. був визнаний особ­ливо небезпечним рецидивістом. Санкція статті передбачала покарання у ви­ді позбавлення волі на строк від 7 до 15 років з конфіскацією майна.

Зі змісту оскаржуваної ухвали вбачається, що при вирішенні питання про приведення вироку суду першої інстанції щодо Щ. у відповідність до но­вого кримінального закону суд керувався вимогами ст. 9 Прикінцевих і пере­хідних положень КК України (2001 р.), у зв’язку з чим дійшов обґрунтовано­го висновку про необхідність виключення із вироку посилання на ст. 26 КК України (1960 р.), але перекваліфікував дії засудженого Щ. на ч. 4 ст. 185 КК України (2001 р.), призначивши йому максимальне покарання, передбачене санкцією цієї статті — 8 років позбавлення волі.

У частині 4 ст. 185 КК України (2001 р.), порівняно із старим кримі­нальним законом, було встановлено нову кваліфікуючу ознаку вчинення крадіжки у великих розмірах, яка не передбачалась у ст. 140 КК України (1960 р.). У той же час відповідальність за крадіжку, вчинену повторно, з проникненням у житло та із заподіянням значної шкоди потерпілому за но­вим кримінальним законом настає за ч. 3 ст. 185 КК України (2001 р.) Санк­ція цієї статті передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 3 до 6  років.

Зазначені обставини залишись поза увагою місцевого суду підчас приве­дення у відповідність вироку стосовно Щ., що призвело до неправильного застосування кримінального закону. У зв’язку з цим оскаржувану ухвалу не­обхідно змінити, перекваліфікувавши дії Щ. з ч. 4 ст. 185 КК України на ч. 3 ст. 185 КК України, та призначити йому покарання в межах санкції цього за­кону — 6 років позбавлення волі.

Оскільки за вироком строк відбуття покарання Щ. відраховується з 16  березня 2000 р., засуджений підлягає негайному звільненню з-під варти у зв’язку з відбуттям покарання.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК Украї­ни, Верховний Суд України ухвалив клопотання засудженого Щ. задоволь­нити.

Ухвалу Тростянецького місцевого суду Вінницької області від 5 грудня 2001 р. щодо засудженого Щ. змінити: перекваліфікувати дії засудженого з ч. 4 ст. 185 КК України на ч. 3 ст. 185 КК України та призначити йому пока­рання у виді позбавлення волі на 6 років. В іншій частині ухвалу залишити без змін.

Щ. з-під варти звільнити негайно у зв’язку з відбуттям покарання.

Визнавши, що грабіж вчинений повторно, суд помилково кваліфіку­вав дії засудженого не за ч. 2 ст. 186 КК України, як належало, а за ч. 1 ст. 186 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 30 січня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 79—80

(витяг)

Вироком Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 13 березня 2006 р. П. засуджено за ч. 1 ст. 186 КК України на 4 роки позбав­лення волі.

На підставі статей 75 і 76 КК України П. звільнено від відбування пока­рання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки та покладенням на нього відповідних обов’язків.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком П. визнаний винним у тому, що 19 грудня 2005 р., при­близно о 16 год., повторно, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, у ка­фе «Вись» у м. Мала Виска він відкрито викрав у неповнолітнього У. мобіль­ний телефон вартістю 450 грн.

У касаційному поданні заступника прокурора Кіровоградської області порушено питання про скасування вироку щодо П. та направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням криміналь­ного закону та невідповідністю призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого. При цьому прокурор зазначає, що хоча суд визнав вин­ним П. у відкритому викраденні чужого майна, вчиненому повторно, але за­судив його зач. 1 ст. 186 КК України. Крім того, прокурор вважає, що П. без­підставно звільнено від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України, оскільки злочин він вчинив щодо неповнолітньої особи, тричі притягувався до кримінальної відповідальності за корисливі злочини, але висновків для себе не зробив і на шлях виправлення не став.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню на таких підставах.

Як вбачається із матеріалів справи, злочинні дії П. органами досудово- го слідства кваліфіковані за ч. 2 ст. 186 КК України як грабіж, вчинений по­вторно. Таку кваліфікацію дій П. визнано правильною і судом, про що зазна­чено у мотивувальній частині вироку. Однак, незважаючи на це, вироком су­ду П. визнаний винним та засуджений за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 186 КК України, що суперечить фактичним обставинам справи, хоча покарання йому призначено за санкцією ч. 2 ст. 186 КК України.

Таким чином, доводи касаційного подання про те, що до засудженого П. судом неправильно застосовано кримінальний закон, колегія суддів вважає обґрунтованими.

Тому відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 398 КК України вирок суду першої ін­станції щодо П. підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий су­довий розгляд, під час якого суду слід визначитися з правильністю кваліфі­кації дій засудженого та покаранням, врахувавши доводи касаційного по­дання про невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину і особі засудженого внаслідок його невмотивованого звільнення від відбування по­карання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України. При цьому суду слід також звернути увагу не лише на тяжкість злочину, а й на те, що П. уже три­чі судимий за вчинення корисливих злочинів, проте відповідних висновків не зробив і на шлях виправлення не став, що ставить під сумнів висновок суду про його щире каяття у вчиненому та обґрунтованість застосування ст. 75 КК України.

На підставі наведеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання заступника прокурора Кіровоградської області задо­вольнила.

Вирок Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 13 березня 2006 р. щодо П. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Дії засудженого перекваліфіковані з ч. 4 на ч. 2 ст. 187 КК України, оскільки, кваліфікуючи його дії як розбій, вчинений організованою групою, суд не врахував, що відповідно до ч. 3 ст. 28 КК України зло­чин вважається вчиненим організованою групою, якщо в його вчиненні брали участь три і більше осіб, які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та інших злочинів

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 1 лютого 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 80—82

(витяг)

Вироком Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 9 березня 2006 р. Б., раніше засудженого 8 червня 2000 р. за ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 82 КК України на 1 рік 6 місяців позбавлення волі, 3 липня 2001 р. за ч. 2 ст. 82 КК України на з роки позбавлення волі, засуджено за ч. 4 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

За частиною 5 ст. 186, ч. 3 ст. 357, ст. 304 КК України Б. виправдано.

Ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2006 р. вирок щодо Б. залишено без зміни.

Б, визнано винним у вчиненні у складі організованої групи нападів з ме­тою заволодіння чужим майном за таких обставин.

6 грудня 2003 р. ввечері Б., Д., К, Т., перебуваючи в с. Радча Тисменицько- го району Івано-Франківської області, вчинили напад із застосуванням газо­балонного пістолета на Т. І. з метою заволодіння його майном та заволоділи майном потерпілого на загальну суму 835 грн.

З січня 2004 р. ввечері зазначені особи, перебуваючи у с. Сілець того ж району, вчнннлн напад, поєднаний з насильством, небезпечним для життя та здоров’я потерпілого, на К. Р. з метою заволодіння майном та заволоділи його спортивною шапкою вартістю 10 грн.

Після цього вони заїхали в с. Єзупіль Тнсменнцького району Івано- Франківської області, де вчнннлн напад, поєднаний з насильством, небезпеч­ним для життя та здоров’я потерпілого, на К. В. з метою заволодіння майном та заволоділи майном потерпілого на загальну суму 63 грн.

Того ж дня, продовжуючи свої злочинні дії, Б., Д., К. та Т., перебуваючи в с. Побережжя зазначеного вище району, вчнннлн напад із застосуванням газобалонного пістолета на Щ. та напад, поєднаний із насильством, небезпеч­ним для життя та здоров’я потерпілого, на Н. з метою заволодіння майном та заволоділи майном потерпілих на загальну суму 50 грн.

У касаційній скарзі засуджений Б. зазначив, що він не причетний до вчи­нення інкримінованих йому злочинів, а висновок суду ґрунтується на супе­речливих показаннях засуджених Д., К. та Т., які його обмовляють. Просив судові рішення щодо нього скасувати, а справу закрити.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який просив частково задовольнити касаційну скаргу та перекваліфікувати дії Б. з ч. 4 ст. 187 на ч. 2 ст. 187 КК України, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що вона під­лягає частковому задоволенню на таких підставах.

Висновок суду про доведеність винності Б. у вчиненні нападів на Т. І., К. Р., К. В., Н. О. та Щ. з метою заволодіння їх майном, поєднаних із насиль­ством, небезпечним для життя та здоров’я потерпілих, відповідає фактичним обставинам справи, підтверджується зібраними у справі та дослідженими в судовому засіданні доказами і є обґрунтованим. Цей висновок, зокрема, ґрун­тується на фактичних даних, встановлених показаннями потерпілих, свід­ків Д. І., О., К. У, Т., протоколами відтворення обстановки і обставин події за участю К., Т., висновками судово-медичних експертиз щодо заподіяння по­терпілим тілесних ушкоджень.

Разом з тим, кваліфікуючи дії Б. за ч. 4 ст. 187 КК України як розбій, вчинений організованою групою, суд не врахував, що відповідно до ч. 3 ст. 28 КК України злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його вчиненні брали участь три і більше осіб, які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та інших злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Відповідно до змісту цієї норми закону вступ особи до організованої гру­пи означає надання цією особою згоди на участь саме у такому об’єднанні за умови, що вона усвідомлювала факт його існування і підтвердила певними діями реальність своїх намірів.

Проте, як видно з вироку, він не містить доказів, що Б. був членом орга­нізованої групи, до якої входили Д., К. та Т., що він брав участь у придбанні зазначеними особами зброї та перебував з ними у стійких відносинах, пов’яза­них з підготовкою та вчиненням злочинів.

Доказів того, що Б., даючи свою згоду на участь у вчиненні злочинів, усві­домлював факт існування саме організованої групи, до якої входили Д., К. та Т., і підтвердив своїми діями бажання вчиняти злочини у складі цієї групи, у вироку також не міститься.

Апеляційний суд на допущені судом першої інстанції порушення уваги не звернув, у зв’язку з чим судові рішення щодо Б. підлягають зміні, а дії за­судженого — перекваліфікації з ч. 4 ст. 187 на ч. 2 ст. 187 КК України як роз­бій, вчинений за попередньою змовою групою осіб, особою, яка раніше вчи­нила розбій.

У зв’язку зі зменшенням обсягу обвинувачення, визнаного судом дове­деним, призначене засудженому покарання має бути пом’якшене.

На підставі наведеного та керуючись статтями 395, 396 ЮЖ України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни ухвалила: касаційну скаргу засудженого Б. задовольнити частково; вирок Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 9 березня 2006 р. та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 14 червня 2006 р. щодо Б. змінити; перекваліфікувати дії Б. з ч. 4 ст. 187 на ч. 2 ст. 187 КК України і призначити йому за цим законом покарання із застосуванням ст. 69 КК України у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців з конфіс­кацією майна.

Заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою (шахрай­ство) помилково розцінене судом першої та апеляційної інстанцій як кра­діжка.

Незважаючи на те, що матеріальну шкоду від злочину завдано юри­дичним особам, суд помилково стягнув матеріальні збитки із засу­дженої на користь фізичної особи

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31 травня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 85—89

(витяг)

Вироком Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 1 березня 2005 р. М. засуджено за ч. 5 ст. 185 КК України із застосуван­ням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є її власністю, за ч. 5 ст. 191 КК України із застосуванням ст. 69 КК України — на 4 роки позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є її власністю, та позбавленням права обіймати адміністративно-господарські посади, пов’язані з веденням бухгалтерського обліку, на 3 роки, за ч. 2 ст. 366 КК України на 3 роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати адмі- ністратнвно-господарські посади, пов’язані з веденням бухгалтерського фі­нансового обліку, на 3 роки.

На підставі ст. 70 КК України М. остаточно призначено 5 років позбав­лення волі з конфіскацією всього майна, яке є її власністю, та позбавленням права обіймати адміністративно-господарські посади, пов’язані з веденням бухгалтерського фінансового обліку, на 3 роки.

Постановлено стягнути з М. на користь З. на відшкодування матеріаль­ної шкоди — 130 545 грн та витрат, пов’язаних із послугами адвоката, у су­мі 1500 грн, а загалом — 132 045 грн.

Цим же вироком засуджено Т. за ч. 2 ст. 367 КК України, судові рішення щодо якого не оскаржено.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 17 травня 2005 р. ви­рок щодо М. залишено без зміни.

М. визнано винуватою і засуджено за вчинення злочинів за таких об­ставин.

Згідно з наказом від 22 квітня 1992 р. № 2 М. працювала головним бух­галтером МПП «Азовметалообмін», а відповідно до наказу від 2 серпня 2000 р. № 1 — головним бухгалтером ПП «Азоввуглезбут» за сумісництвом. Окрім того, вона з вересня 2000 р. без юридичного оформлення фактично викону­вала обов’язки головного бухгалтера ТОВ «Благодійний фонд відродження Прназов’я». Власником і засновником МПП «Азовметалообмін» та ПП «Азов­вуглезбут» був 3. Він же був одним із засновників ТОВ «Благодійний фонд відродження Прназов’я».

Згідно з посадовою інструкцією та Положенням про головного бухгал­тера М. як головний бухгалтер була посадовою особою, наділеною організа­ційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими функціями.

За період із 8 травня 2001 р. по 21 лютого 2002 р. М., працюючи за суміс­ництвом головним бухгалтером ПП «Азоввуглезбут», розташованого у м. Ма­ріуполі, будучи посадовою особою, використовуючи своє службове станови­ще з корисливих мотивів, систематично, діючи з єдиним наміром, на банків­ських платіжних документах з підписом керівника підприємства З. складала підроблені платіжні доручення і надавала їх у банк, унаслідок чого незаконно, шляхом зловживання службовим становищем, перерахувала за нібито надані нею інформаційно-консультативні послуги кошти з рахунка ПП «Азоввугле­збут» на свій особистий рахунок приватного підприємця у розмірі 63 320 грн, які використовувала в особистих цілях.

Вона також, фактично виконуючи обов’язки головного бухгалтера ТОВ «Благодійний фонд відродження Прназов’я», маючи доступ до бухгалтерсь­ких та банківських документів і використовуючи ці обставини, а також служ­бову недбалість директора Т. у своїх корисливих цілях, у період із 17 травня 2001 р. по 31 січня 2002 р. у приміщенні ТОВ «Благодійний фонд відроджен­ня Прназов’я», яке розташоване в м. Маріуполі, систематично, шляхом скла­дання підроблених платіжних доручень і надання їх у банк, перераховуючи кошти з рахунка ТОВ «Благодійний фонд відродження Приазов’я» на осо­бистий рахунок приватного підприємця за нібито виконані нею інформацій­но-консультативні послуги, таємно викрала 67 225 грн, чим спричинила під­приємству шкоду в особливо великих розмірах.

При вчиненні дій щодо незаконного заволодіння коштами ПП «Азоввуглезбут» М. складала підроблені офіційні документи — платіжні доручення, згідно з якими з рахунка цього підприємства на її рахунок приватного під­приємця було перераховано 63 320 грн, що спричинило тяжкі наслідки.

За змістом касаційної скарги засуджена М., посилаючись на невідпові­дність висновків суду фактичним обставинам справи, однобічність і непов­ноту досудового та судового слідства й безпідставність засудження за ч. 5 ст. 191 і ч. 5 ст. 185 КК України, з огляду на те, що перерахування грошей на її розрахунковий рахунок приватного підприємця здійснювалось за на­дані нею інформаційно-консультативні послуги та з відома З., просила су­дові рішення скасувати, а справу направити на нове розслідування або но­вий судовий розгляд. Окрім цього, засуджена вказувала на неправильність вирішення цивільного позову на користь З., оскільки суд визнав, що матері­альну шкоду заподіяно підприємствам, засновником яких він був, а не йому особисто.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, яка вважала за необхідне змінити судові рішення щодо М. у частині її засудження за ч. 5 ст. 185 КК України й скасувати вирок і ухвалу щодо вирішення цивільного позову, а справу в цій частині направити на новий судовий розгляду порядку цивіль­ного судочинства, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги засудженої й доповнень до неї, заперечення на неї потерпілого З., ко­легія суддів уважає, що касаційна скарга засудженої підлягає частковому за­доволенню.

Твердження засудженої М. у касаційній скарзі про безпідставність засу­дження з огляду на те, що перерахування грошей на її розрахунковий раху­нок приватного підприємця здійснювалось за надані нею інформаційно-кон­сультативні послуги та з відома З., спростовуються матеріалами справи.

Так, потерпілий З. як на досудовому слідстві, так і в суді, показав, що він є засновником та директором ПП «Азоввуглезбут». У період із 8 травня 2001  р. по 21 лютого 2002 р. на цьому підприємстві за сумісництвом голов­ним бухгалтером працювала М. Основним місцем її роботи на посаді голов­ного бухгалтера було МПП «Азовметалообмін», засновником та директором якого також був він. За роботу на цих підприємствах М. відповідно до наказу отримувала заробітну плату в розмірі 500 дол. США. Одночасно М. згідно з його усним розпорядженням виконувала обов’язки головного бухгалтера ТОВ «Благодійний фонд відродження Приазов’я». Оскільки за час роботи М. зарекомендувала себе позитивно, останні роки вони проживали однією сім’єю, він, довіряючи їй, не звертав особливої уваги на ведення бухгалтер­ського обліку на підприємствах, зокрема й на бухгалтерське оформлення гро­шових перерахувань. У 2002 році вони посварились, перестали спільно про­живати і М. перестала виходити на роботу, а тому він у лютому 2002 р. виму­шений був запросити іншого бухгалтера Г, яка виявила, що з розрахункового рахунка ПП «Азоввуглезбут» були здійснені перерахування коштів на роз­рахунковий рахунок приватного підприємця М., про що йому не було відо­мо. У зв’язку цим він призначив аудиторську перевірку фінансової діяльнос­ті ПП «Азоввуглезбут» та ТОВ «Благодійний фонд відродження Прназов’я», яка підтвердила такі перерахування грошей за інформаційно-консультатнв- ні послуги, хоча М. цим підприємствам їх не надавала. Усі перерахування здійснювались без його відома, із використанням підроблених платіжних до­ручень, у яких було також підроблено його підпис. З. заперечував підписання будь-яких договорів та інших пов’язаних із ними документів між ПП «Азов­вуглезбут», ТОВ «Благодійний фонд відродження Прназов’я» та приватним підприємцем М.

Ці показання потерпілого З. підтвердила свідок Г, яка показала, що вона після звільнення М. у лютому 2002 р. була прийнята на роботу головним бу­хгалтером і під час роботи виявила платіжне доручення, відповідно до якого з розрахункового рахунка ПП «Азоввуглезбут» на рахунок приватного під­приємця М. здійснювалось грошове перерахування. Про зазначене вона до­повіла директору підприємства З., який про це нічого не знав. Надалі підчас аудиторської перевірки виявилась систематичність таких перерахувань. Сві­док К. пояснила, що всі договори ПП «Азоввуглезбут» та ТОВ «Благодій­ний фонд відродження Прназов’я» вона реєструвала в спеціально відведеній книзі. Договорів між цими підприємствами та приватним підприємцем М. вона не реєструвала, як і актів виконаних робіт, а тому цих документів не мог­ло бути.

Окрім показань потерпілого З. і свідків Г. та К., винуватість М. підтвер­джується також висновками почеркознавчих експертиз, відповідно до яких у платіжних дорученнях, на підставі яких здійснювались перерахування кош­тів з ПП «Азоввуглезбут» на розрахунковий рахунок приватного підприєм­ця М., підпис від імені директора З. підроблено.

Зазначені вище докази свідчать про те, що З. не було відомо про зазначе­ні вище перерахування грошей на рахунок М.

За таких обставин суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що М., зловживаючи службовим становищем головного бухгалтера ПП «Азоввугле­збут», вчиняючи службове підроблення, присвоїла кошти цього підприємст­ва в особливо великих розмірах і правильно кваліфікував її дії за ч. 5 ст. 191, ч. 2 ст. 366 КК України.

Також правильно суд визнав, що М. незаконно привласнила кошти ТОВ «Благодійний фонд відродження Прназов’я» в сумі 67 225 грн.

Однак, кваліфікувавши ці дії за ч. 5 ст. 185 КК України, суд дав їм не­правильну юридичну оцінку.

Зокрема, суд першої інстанції визнав, що М. ці злочинні діяння вчинила, скориставшись тим, що за усним розпорядженням З. виконувала обов’язки головного бухгалтера ТОВ «Благодійний фонд відродження Прназов’я», ма­ла доступ до бухгалтерських та банківських документів, унаслідок чого си­стематично складала підроблені платіжні доручення, надавала їх у банк, який на підставі цих документів перераховував кошти з рахунка ТОВ «Благодій­ний фонд відродження Прназов’я» на особистий рахунок приватного підпри­ємця М. за нібито виконані нею інформаційно-консультативні послуги.

Зазначене свідчить про те, що при заволодінні коштами ТОВ «Благодій­ний фонд відродження Прназов’я» засуджена М. зловживала довірою заснов­ника цього підприємства З. та його директора ТІ., які надали їй вільний до­ступ до бухгалтерських і банківських документів зазначеного підприємства.

За таких обставин її дії за цим епізодом повинні бути розцінені не як таємне викрадення чужого майна, а як заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою, вчинене в особливо великих розмірах.

Тому судові рішення у частині засудження М. за ч. 5 ст. 185 КК України підлягають зміні, її дії перекваліфікації на ч. 4 ст. 190 КК України з призна­ченням за цією статтею покарання в межах санкції закону. Ураховуючи сту­пінь тяжкості вчиненого злочину, підстав для застосування ст. 69 КК України колегія суддів не вбачає.

Що ж стосується посилання засудженої М. у касаційній скарзі на непра­вильність вирішення цивільного позову в частині відшкодування завданих матеріальних збитків на користь З., то воно ґрунтується на законі.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КПК України цивільним позивачем визнається громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред’явили вимогу про відшкодування збитків відповідно до ст. 28 цього Кодексу.

Як убачається з матеріалів справи, органи досудового слідства та суд ви­знали доведеним, що злочинними діями М. ПП «Азоввуглезбут» та ТОВ «Бла­годійний фонд відродження Приазов’я» заподіяно матеріальну шкоду в роз­мірі відповідно 63 320 і 67 225 грн. Незважаючи на те, що матеріальну шкоду завдано юридичним особам, органи досудового слідства визнали цивільним позивачем фізичну особу.

Суд першої інстанції, розв’язуючи цивільний позов 3., теж не звернув на це уваги і безпідставно стягнув із засудженої М. на відшкодування матеріаль­ної шкоди 130 545 грн на користь З.

Не виправив цієї помилки і апеляційний суд, а тому судові рішення щодо М. у цій частині підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий судовий розгляду порядку цивільного судочинства.

Керуючись статтями 395 і 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за­судженої М. задовольнила частково.

Вирок Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 1 березня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 17 трав­ня 2005 р. щодо М. змінила.

Перекваліфікувала її дії з ч. 5 ст. 185 КК України на ч. 4 ст. 190 КК Украї­ни й призначила за цією статтею покарання — 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є її власністю. На підставі ст. 70 КК України М. за сукупністю злочинів, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 190, ч. 2 ст. 366 КК України остаточно призначила покарання шляхом поглинення менш су­ворого покарання більш суворим — 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є її власністю, та з позбавленням права обіймати адміні­стративно-господарські посади, пов’язані з веденням бухгалтерського фінан­сового обліку на 3 роки.

Цей же вирок і ухвалу щодо М. у частині вирішення цивільного позову З. щодо відшкодування на його користь матеріальної шкоди в розмірі 130 545 грн скасувати, а справу направити на новий судовий розгляду порядку цивільно­го судочинства.

Крадіжка майна з приміщення покинутої свиноферми не визнана по­єднаною з проникненням у інше приміщення чи сховище, тому дії засуджених перекваліфіковані з ч. 3 на ч. 2 ст. 185 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 18 жовтня 2005р. // Судова практика Вер­ховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «^ Юре», 2007. — С. 282—284

(витяг)

Вироком Житомирського районного суду Житомирської області від 11 червня 2004 р. Г., неодноразово судимого, засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі.

Цим самим вироком засуджено П. і Г. О., судові рішення щодо яких в ка­саційному порядку не оскаржено.

Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 21 вересня 2004 р. вирок щодо Г. залишено без зміни.

Згідно з вироком Г. визнано винним у тому, що 10 січня 2004 р., близько

11  год., за попередньою змовою із П. та Г. О., вони прийшли до приміщення свинарника, що належить СВК «Глнбочнцькнй», розташованого в с. Глнбо- чнця Житомирського району, де через дверний отвір проникли всередину приміщення, звідки викрали 11 металевих секцій для утримання свиней вар­тістю 20 грн кожна, на загальну суму 220 грн.

У касаційній скарзі захисник Л. просить судові рішення щодо засудже­ного Г. змінити, перекваліфікувати його дії з ч. 3 на ч. 2 ст. 185 КК України та пом’якшити призначене покарання, посилаючись на те, що в діях Г. відсутня кваліфікуюча ознака крадіжки, поєднаної з проникнення у сховище, оскіль­ки ферма ніким не охоронялася.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора про перекваліфікацію зло­чинних дій засудженого Г. з ч. 3 на ч. 2 ст. 185 КК України, перевіривши мате­ріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга захисника підлягає задоволенню на таких підставах.

Відповідно до диспозиції ч. 3 ст. 185 КК України кваліфікуючою озна­кою цього закону є викрадення майна, поєднаного із проникненням до жит­ла, іншого приміщення чи сховища.

З огляду на матеріали справи крадіжку металевих секцій Г., П. і Г. О. вчи­нили за попередньою змовою між собою шляхом вільного доступу до примі­щення покинутої свиноферми, яке за своїм функціональним призначенням не використовувалося, не мало ні вікон, ні дверей. Крім того, ця будівля ніким не охоронялася, для інших господарських цілей, наприклад, для зберігання май­на, також не використовувалася. Більш того, засуджені викрали металеві сек­ції, які були складовою частиною свиноферми, а не просто зберігалися у ній.

Наведені обставини свідчать, що крадіжка майна, вчинена засудженими, не тягнула за собою проникнення у приміщення, тобто подолання певної пе­решкоди, якою могли бути наявні у приміщенні вікна чи двері, інші пристрої чи охорона цього приміщення.

З урахуванням зазначених обставин колегія суддів вважає помилковою ква­ліфікацію дій засуджених Г., П. та Г. О. за ч. 3 ст. 185 КК України. Разом із тим, враховуючи вчинення засудженими вказаної крадіжки за попередньою змо­вою між собою, правильною є кваліфікація їхніх дій за ч. 2 ст. 185 КК України.

Тому судові рішення щодо Г. за касаційною скаргою захисника, а щодо П. 1 Г. О. — в порядку ст. 395 КК України підлягають зміні як в частині кваліфіка­ції їхніх дій, так і призначеного покарання. При цьому колегія суддів вважає не­обхідним врахувати, що заподіяну крадіжкою шкоду Г. повністю відшкодовано.

На підставі наведеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційну скаргу захисника Л. задовольнила.

Вирок Житомирського районного суду Житомирської області від 11 черв­ня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 21 вересня

2004  р. щодо Г. та в порядку ст. 395 КПК України щодо П. та Г. О. змінила, перекваліфікувала їхні злочинні дії з ч. 3 ст. 185 КК України на ч. 2 ст. 185 КК України і за цим законом призначила їм покарання у вигляді 1 року 6 мі­сяців позбавлення волі кожному.

На підставі статей 75 та 76 КК України П. та Г. О. від відбування при­значеного покарання звільнила з випробуванням з іспитовим строком на 2  роки та покладенням на них обов’язку періодично з’являтися для реєстра­ції в органи кримінально-виконавчої системи.

У решті вказані судові рішення залишила без зміни.

З мотивувальної частини вироку виключено кваліфікуючу ознаку зло­чину, передбаченого ч. 2 ст. 188 КК України («викрадення шляхом демонтажу електричних мереж») — «викрадення майна у великих роз­мірах»

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 8 лютого 2005р. // Судова практика Вер­ховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 285—286

(витяг)

Вироком Бахмацького районного суду Чернігівської області від 19 берез­ня 2004 р. засуджено: X., Н. В., Н. Д. та П. за ч. 2 ст. 188 КК України із застосу­ванням ст. 69 КК України на 3 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування покарання з іспитовим строком на 2 роки.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Як визнав суд, 10 січня 2004 р., близько 21 год., X., Н. В., Н. Д. та П. таємно викрали шляхом демонтажу з діючої повітряної лінії електропередач 2 про­льоти алюмінієвого проводу марки А-35 у 3 проводи загальною довжиною 668,4 м, вагою 63,5 кг, заподіявши матеріальну шкоду Батуринській селищ­ний раді на суму 6523 грн 5 коп.

У касаційному поданні заступник Генерального прокурора України по­рушує питання про зміну вироку, стверджує, що в діях засуджених відсутня кваліфікуюча ознака злочину — «викрадення майна у великих розмірах».

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Доведеність вини засуджених у вчиненні інкримінованого їм злочину під­тверджена сукупністю зібраних у справі доказів, які правильно оцінені та обґрун­товано покладені судом в основу вироку, і, по суті, у поданні не заперечується.

Відповідно до п. 3 примітки до ст. 185 КК України у статтях 185—191 КК України великим розміром визнається злочин, учинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в 250 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент учинення злочину.

Згідно з роз’ясненнями, даними у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 травня 2004 р. № 9, сума неоподатковуваного мінімуму доходів громадян для норм кримінального законодавства у частині кваліфі­кації злочинів встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визна­ченої підпунктами 6.1.1 п. 6.1 ст. 6 Закону України «Про податок із доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. і становить 61 грн 5 коп.

Таким чином, відповідно до п. 3 примітки до ст. 185 КК України наяв­ність кваліфікуючої ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 188 КК України, — «викрадення майна у великих розмірах», — обумовлюється вчиненням зло­чину на суму, не менше ніж 15 375 грн.

З огляду на матеріали справи засуджені викрали майно на суму 6523 грн 5 коп., що не є викраденням у великих розмірах, а тому така кваліфікуюча ознака злочину підлягає виключенню з вироку.

Отже, суд неправильно застосував кримінальний закон, що відповідно до ст. 398 КПК України є підставою для зміни постановленого щодо X., Н. В., Н. Д. та Г. судового рішення.

Керуючись ст. 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду касаційне подання заступника Генераль­ного прокурора України задовольнила, вирок Бахмацького районного суду Чернігівської області щодо X., Н. В., Н. Д. та П. змінила, виключила з моти­вувальної частини вироку кваліфікаційну ознаку злочину, передбаченого ч. 2 ст. 188 КК України, — «викрадення майна у великих розмірах».

Відповідно до роз'яснень, які містяться у п. 6 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України «Про судову практику в справах про корисли­ві злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12, дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, не дивлячись на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном або його утримання, слід кваліфікувати як грабіж

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 15 березня 2005р. // Судова практика Вер­ховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 287—289

(витяг)

Вироком Ленінського районного суду м. Кіровограда від 18 травня 2004 р. К. засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України на 4 роки позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 3 серпня 2004 р. вирок щодо К. залишено без зміни.

Як визнав суд, 23 грудня 2003 р., близько 18 год. 30 хв., К., знаходячись у торговельному відділі «Дитячий одяг» магазину «Оксана» на вул. Шевчен­ка, 26 у м. Кіровограді, повторно відкрито викрала джинси вартістю 132 грн, що належать потерпілій А., та була затримана продавцем К.

У касаційній скарзі засуджена порушує питання про зміну вироку, про­сить перекваліфікувати її дії з ч. 2 ст. 186 на ч. 2 ст. 15, ст. 185 КК України та звільнити від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суд­дів вважає, що вона підлягає частковому задоволенню.

Висновок суду щодо доведеності вини К. у вчиненні відкритого викра­дення майна потерпілої А. повторно підтверджується зібраними у справі до­казами, зокрема показаннями засудженої про вчинення злочину за обставин, встановлених у справі, та показаннями свідків К., С., М. та С. О. про відкрите викрадення засудженою майна, а також іншими зібраними доказами.

Суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили фактич­ні обставини вчиненого засудженою злочину, але неправильно кваліфіку­вали її дії за ч. 2 ст. 186 КК України із визначенням закінченого складу зло­чину.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власнос­ті» від 25 грудня 1992 р. № 12 крадіжка і грабіж вважаються закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпо­ряджатися чи користуватися ним (заховати, передати іншим особам тощо). Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами, і, не дивлячись на це, продовжені вннною особою з метою заволодіння майном або його утримання, слід кваліфікувати як грабіж.

З огляду на матеріали справи засуджена намагалась у магазині викрасти джинси, які зняла з вішалки і заховала собі під куртку, але була помічена продавцем К., яка вимагала повернути майно, проте К., усвідомлюючи, що її дії помічені, проігнорувала це і намагалася з вилученим майном утекти з ма­газину у фойє, в якому її затримали інші продавці.

Зазначені обставини підтвердили у своїх показаннях засуджена та свідки.

Отже, засуджена, вилучивши джинси з вішалки торгового залу, намага­лась їх викрасти і зникнути з місця події, але не довела злочин до кінця, оскі­льки була затримана продавцями. При цьому вона не мала реальної можли­вості розпоряджатися чи користуватися вилученим майном.

За таких обставин колегія суддів вважає, що дії К. необхідно переквалі­фікувати з ч. 2 ст. 186 на ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК України як замах на відкрите викрадення чужого майна, вчинений повторно.

Доводи касаційної скарги засудженої про вчинення нею замаху на таєм­не викрадення майна і кваліфікацію її дій за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України є безпідставними і спростовуються матеріалами справи.

Суттєвих порушень органами досудового слідства чи судом норм кримі­нально-процесуального закону не встановлено.

Керуючись ст. 394 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженої К. задовольнила частково, вирок Ленінського районного суду м. Кіровограда від 18 травня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 3 серпня 2004 р. щодо К. змінила.

Перекваліфікувала дії К. з ч. 2 ст. 186 на ст. 15, ч. 2 ст. 186 КК України.

Крадіжку майна з кабіни вантажного автомобіля через незачинені двері суд помилково кваліфікував як вчинену з проникненням у приміщення

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 березня 2007 р. // РВСУ. —2007. — Вип. 2(15). — С. 106—108

(витяг)

Білогірський районний суд Автономної Республіки Крим вироком від 20 травня 2005 р. засудив Т. за ч. 3 ст. 185 КК на три роки позбавлення волі та на підставі ст. 71 цього Кодексу за сукупністю вироків до цього покарання частково приєднав не відбуту засудженим частину покарання за вироком від 7 червня 2001 р. та остаточно визначив йому три роки шість місяців позбав­лення волі.

Цим вироком засуджено також К., вирок щодо якого в касаційному по­рядку не оскаржено та касаційного подання стосовно якого не внесено.

Апеляційний суд Автономної Республіки Крим ухвалою від 18 серпня 2005 р. зазначений вирок залишив без змін.

Т. визнано винним утому, що 21 грудня 2004 р. він, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, за попередньою змовою з К. із метою викрадення чужого майна проник через незачинені двері в кабіну вантажного автомобі­ля, звідки таємно викрав належний Є. мобільний телефон вартістю 580 грн.

У касаційній скарзі засуджений Т. зазначив, що суд безпідставно квалі­фікував його дії за ч. 3 ст. 185 КК та неправильно визначив вартість викраде­ного телефону, у зв’язку з цим просив скасувати судові рішення і направити справу на новий судовий розгляд.

Перевіривши матеріали справи й обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що вона підлягає задоволенню частково з та­ких підстав.

Висновок суду про доведеність винності Т. у вчиненні крадіжки мобіль­ного телефону підтверджено показаннями засудженого, які він дав у судово­му засіданні. Оскільки фактичні обставини справи, в тому числі й вартість викраденого майна, засудженим та іншими учасниками судового розгляду не оспорювались, суд першої інстанції відповідно до ст. 299 КПК визнав недо­цільним дослідження доказів стосовно цих обставин. Із огляду на це колегія суддів визнала необгрунтованими викладені в касаційній скарзі доводи про неправильне визначення вартості мобільного телефону.

Разом із тим районний суд, кваліфікуючи дії Т. за ч. 3 ст. 185 КК як кра­діжку, поєднану з проникненням у сховище, не врахував, що сховищем вва­жається будь-яке місце, яке спеціально призначене для постійного чи тимча­сового зберігання майна, що має засоби охорони від доступу сторонніх осіб, а кабіна автомобіля не є таким місцем.

Апеляційний суд на порушення, допущене судом першої інстанції, увагн не звернув.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Білогірського районного суду Автоном­ної Республіки Крим від 20 травня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду Авто­номної Республіки Крим від 18 серпня 2005 р. щодо Т. змінила: переквалі­фікувала дії засудженого з ч. 3 на ч. 2 ст. 185 КК, призначивши йому за цим законом покарання у виді двох років позбавлення волі, а на підставі ст. 71 цього Кодексу за сукупністю вироків постановила вважати його засудженим на два роки шість місяців позбавлення волі.

Згідно з п. 2 примітки до ст. 185 КК України шкода визнається знач­ною з урахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинені збитки на суму від 100 до 250 неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 27 квіт­ня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 68—69

(витяг)

Вироком Андрушівського районного суду Житомирської області від 27  лютого 2006 р. С. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбав­лення волі.

На підставі статей 76, 104 КК України С. звільнено від відбування пока­рання з випробуванням та встановленням іспитового строку 2 роки.

В апеляційному і касаційному порядку судове рішення не перевірялось.

С. визнано вннною в тому, що вона, проживаючи разом зі своєю бабу­сею, потерпілою Б., в її будинку у с. Івннця Андрушівського району Жито­мирської області, в період з 23 серпня по 18 вересня 2005 р. шляхом вільного доступу за декілька разів таємно викрала із шафи гроші Б. на загальну суму 3600 грн, заподіявши потерпілій значну шкоду.

У клопотанні заступник прокурора Житомирської області порушив пи­тання про перегляд вироку щодо С. у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону при кваліфікації дій засудженої. Вважає, що діями за­судженої не завдано значної шкоди потерпілій, а тому дії С. підлягають пере­кваліфікації з ч. 3 на ч. 1 ст. 185 КК України.

Поданням п’яти суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України клопотання заступника прокурора Житомирської облас­ті підтримано. На думку суддів, вирок суду щодо С. підлягає зміні з переква­ліфікацією її дій з ч. 3 на ч. 1 ст. 185 КК України і залишенням за цим зако­ном покарання, призначеного судом першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, який підтримав клопотання і подання, перевіривши матеріали справи та обгово­ривши доводи клопотання, судді спільного засідання вважають, що клопотан­ня підлягає задоволенню на таких підставах.

За вироком суду С. визнано винною у вчиненні крадіжки на суму 3600 грн.

Висновки суду щодо доведеності вини засудженої у вчиненні злочину за викладених у вироку обставин у клопотанні прокурором не оспорюються.

Зазначені дії С. суд першої інстанції кваліфікував за ч. 3 ст. 185 КК Украї­ни, посилаючись на те, що в результаті цієї крадіжки потерпілій було запо­діяно значну шкоду.

Згідно з п. 2 примітки до ст. 185 КК України шкода визнається значною з урахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричи­нені збитки на суму від 100 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян.

Відповідно до п. 22.5 ст. 22 Закону України «Про податок з доходів фі­зичних осіб» при кваліфікації злочинів сума неоподатковуваного мінімуму доходів громадян встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, ви­значеної пп. 6.1.1 п. 6.1 ст. 6 цього Закону для відповідного року з урахуван­ням положень п. 22.4 ст. 22 Закону. У 2005 році розмір податкової соціальної пільги становив 131 грн.

Відповідно до вимог зазначених законів заподіяна потерпілій Б. шкода у розмірі 3600 грн не є значною, а тому дії засудженої С. необхідно переквалі­фікувати з ч. 3 на ч. 1 ст. 185 КК України як таємне викрадення чужого май­на і вважати її засудженою за цим законом до покарання, призначеного су­дом першої інстанції.

На підставі наведеного, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання заступника прокурора Жито­мирської області, внесене на розгляд за поданням п’яти суддів, задовольни­ти. Вирок Андрушівського районного суду Житомирської області від 27 лю­того 2006 р. щодо С. змінити. Перекваліфікувати дії С. з ч. 3 на ч. 1 ст. 185 КК України і вважати її засудженою за цим законом до покарання, призначеного судом першої інстанції.

З мотивувальної частини вироку виключено вказівку суду про вчи­нення крадіжки за попередньою змовою з невстановленою особою. Згідно зі ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунту­ватися на припущеннях, а усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від27квіт- ня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 69—71

(витяг)

Вироком Броварського міськрайонного суду Київської області від 30 че­рвня 2004 р. Ш., раніше судимого 9 вересня 1982 р. за ч. 2 ст. 140; ч. 2 ст. 81; ст. 42 КК України на 3 роки позбавлення волі; 13 грудня 1989 р. за ст. 17, ч. 3 ст. 117; ст. 17, ч. 3 ст. 140; ч. 2 ст. 206, ч. 1ст. 101; ч. 1ст. 142; ст. 42 КК України на 12 років позбавлення волі, — засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 5 ро­ків позбавлення волі. До Ш. застосовано ст. 75 КК України, його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки, а на підставі ст. 76 КК України на нього покладено обов’язки повідомляти органн кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання та періодично з’являтися для реєстрації в ці органи.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Ш. визнано винним у тому, що він 5 березня 2003 р. приблизно о 23 год. разом з невстановленою особою з погреба домоволодіння В., що у с. Русанів Броварського району Київської області, таємно викрав належне потерпілій майно на загальну суму 299 грн 50 коп.

У клопотанні про перегляд вироку на підставах, передбачених у п. 2 ч. 1 ст. 400⁴ КПК України, засуджений Ш. посилався на необґрунтованість засу­дження, стверджував, що злочину не вчиняв, судом неправильно встановле­но кваліфікуючі ознаки злочину, за який його засуджено, також: вважає, що суд необґрунтовано призначив йому 5 років позбавлення волі, оскільки рані­ше вироком від 22 жовтня 2003 р. він був засуджений за цим самим обвину­ваченням на 4 роки позбавлення волі й цей вирок був скасований ухвалою апеляційного суду Київської області від 24 грудня 2003 р. не у зв’язку з м’я­кістю призначеного покарання.

Поданням п’яти суддів Судової палати у кримінальних справах Верхо­вного Суду України клопотання засудженого Ш. підтримано частково. На думку суддів, вирок щодо Ш. підлягає зміні з виключенням з мотивуваль­ної частини вироку вчинення крадіжки разом з невстановленою особою та зниженням йому покарання за ч. 3 ст. 185 КК України до 4 років позбавлен­ня волі.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокуро­ра, який підтримав подання, а клопотання засудженого Ш. частково, пере­віривши матеріали справи та обговоривши доводи клопотання, судді Судо­вої палати у кримінальних справах та Військової судової колегії вважають, що клопотання засудженого підлягає частковому задоволенню на таких під­ставах.

Висновок суду про винність Ш. у вчиненні ним крадіжки майна В. з про­никненням у сховище, повторно, підтверджується дослідженими в судовому засіданні доказами і є обґрунтованими. Тому доводи клопотання про необ­ґрунтованість засудження Ш. є безпідставними, а його дії за ч. 3 ст. 185 КК України кваліфіковано правильно.

Суд безпідставно зазначив у мотивувальній частині вироку, що Ш. вчи­нив крадіжку майна В. спільно з невстановленою особою.

Так, згідно зі ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунту­ватися на припущеннях, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлума­чаться на її користь.

Як вбачається з матеріалів справи, Ш. під час досудового слідства звер­тав увагу на те, що крадіжку вчинив самостійно. Ці ж показання він під­твердив при проведенні за його участю відтворення обстановки та обставин події.

При огляді місця події було виявлено два різні сліди взуття, які згідно з висновком судово-трасологічної експертизи не придатні для ідентифікації. Інших доказів того, що Ш. вчинив крадіжку майна потерпілої В. разом з не­встановленою особою, в матеріалах справи немає.

За таких обставин підлягає виключенню з мотивувальної частини вироку вказівка суду про вчинення крадіжки майна В. разом з невстановленою особою.

Крім того, згідно з вироком Броварського районного суду Київської об­ласті від 22 жовтня 2003 р. Ш. за вчинення крадіжки майна В. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 4 роки позбавлення волі.

Цей вирок за апеляцією засудженого Ш. було скасовано ухвалою апеля­ційного суду Київської області від 24 грудня 2003 р., а справу направлено на додаткове розслідування у зв’язку з неповнотою досудового слідства.

Питання щодо скасування вироку за м’якістю призначеного покарання апеляційним судом не вирішувалося.

Після додаткового розслідування суд при новому розгляді справи за тим самим обвинуваченням, передбаченим ч. 3 ст. 185 КК України, призначив Ш. 5 років позбавлення волі, порушивши вимоги ст. 375 КПК України, оскільки при новому розгляді справи судом першої інстанції посилення покарання до­пускається тільки за умови, якщо вирок було скасовано за апеляцією проку­рора або потерпілого чи його представника у зв’язку з необхідністю засто­сування більш суворого покарання, а також коли при додатковому розслі­дуванні справи буде встановлено, що обвинувачений вчинив більш тяжкий злочин, або коли збільшився обсяг обвинувачення. Таких підстав у матеріа­лах справи немає.

Враховуючи те, що судом першої інстанції неправильно застосовано кри­мінальний закон, то вироку частині призначення Ш. покарання підлягає зміні. Покарання йому має бути визначено за ч. 3 ст. 185 КК України 4 роки позбав­лення волі.

Керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання засудженого Ш., внесене за поданням п’яти суддів, задо­вольнити частково.

Вирок Броварського міськрайонного суду Київської області від 30 черв­ня 2004 р. щодо Ш. змінити — за ч. 3 ст. 185 КК України знизити йому пока­рання до 4 років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України зі звільнен­ням від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки та відповідно до ст. 76 КК України з покладенням на нього обов’язків пові­домляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця прожи­вання та періодично з’являтися для реєстрації в ці органи. Виключити з мо­тивувальної частини вироку вказівку суду про вчинення крадіжки майна В. за попередньою змовою з невстановленою особою.

Таємне викрадення чужого майна (крадіжка) безпідставно кваліфіко­вано як грабіж

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 березня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 74—76

(витяг)

Вироком Дзержинського міського суду Донецької області від 28 квітня 2005 р. Г, раніше судимого вироком від 20 серпня 2004 р. за ч. 1 ст. 187, ч. 3 ст. 187 КК України на 4 роки 6 місяців позбавлення волі засуджено за ч. 1 ст. 186 КК України на 1 рік позбавлення волі; за ч. 3 ст. 187 КК України на 7 років позбавлення волі.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно Г. призначено 8 років позбавлення волі.

X. засуджено за ч. 3 ст. 187 КК України на 7 років позбавлення волі.

Г. засуджений за те, що 1 травня 2003 р. близько 19 год. 30 хв., знаходя­чись у приміщенні комп’ютерного клубу «Комбат-П» у м. Горлівці Донець­кої області, скориставшись відсутністю В., відкрито викрав її майно на суму 600 грн.

Крім того, 27 січня 2004 р. близько 19 год. Г. за попередньою змовою з X. та невстановленою слідством особою проникли у квартиру Ж. та, по­грожуючи останньому ножем, відкрито заволоділи його майном на суму 3107 грн.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 8 листопада 2005 р. вирок змінено: перекваліфіковано дії X. з ч. 3 ст. 187 КК України на ч. 3 ст. 186 КК України та призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі.

В іншій частині вирок залишено без зміни.

У касаційній скарзі X. просить скасувати судові рішення, а справу на­правити на новий судовий розгляд. Вважає, що судом не були враховані всі обставини, що пом’якшують його покарання.

Засуджений Г. у своїй касаційній скарзі та доповненнях до неї просив скасувати судові рішення з направленням справи на новий судовий розгляд. Посилався на порушення вимог кримінально-процесуального закону, засто­сування незаконних методів ведення слідства. Звертав увагу на неправильне застосування кримінального закону, внаслідок чого його дії кваліфіковані неправильно та призначено надто суворе покарання.

Заслухавши доповідача, прокурора, який просив залишити судові рішен­ня без зміни, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касацій­них скарг, колегія суддів вважає, що касаційна скарга Г. підлягає частковому задоволенню, касаційна скарга X. задоволенню не підлягає, а вирок підлягає зміні на таких підставах.

Висновок суду про доведеність винності Г. у вчиненні злочину, передба­ченого ч. 3 ст. 187 КК України, та X. — за ч. 3 ст. 186 КК України ґрунтується на зібраних у справі доказах. Так, з показань потерпілого Ж. убачається, що під час нападу засуджені примусили його відкрити двері, X. залишався на кухні, в той час як Г. погрожував йому ножем, заволодів грошима в сумі 87 грн. Після цього Г. повикидав речі з шафи і заволодів грошима в сумі 3000 грн, що випали разом з білизною. Крім того, засуджені заволоділи зв’яз­кою ключів від квартири. Свідок К., яка була присутня у квартирі під час злочину, дала аналогічні показання. Такі обставини справи під час досудово­го слідства підтвердив і засуджений X.

Крім того, винність засуджених за епізодом щодо Ж. також підтверджу­ється протоколом особистого огляду П, підчас якого у нього вилучено зв’яз­ку ключів, та протоколами їх огляду та пред’явлення для впізнання, іншнмн доказами.

Непереконливими є посилання засуджених на застосування щодо них незаконних методів ведення слідства, оскільки вони були предметом проку­рорської перевірки і свого підтвердження не знайшли.

Покарання засудженим призначено відповідно до вимог ст. 65 КК Укра­їни. Підстав для його пом’якшення немає.

Разом з тим, доводи засудженого Г. на неправильну кваліфікацію його дій за ч. 1 ст. 186 КК України заслуговують на увагу.

Так, відповідно до вимог ст. 334 КПК України суд має викласти в моти­вувальній частині вироку формулювання обвинувачення, визнаного доведе­ним, та зазначити мотиви, з яких він відкидає інші докази, крім тих, якими, на думку суду, обґрунтовується доведеність вини підсудного.

Викладаючи формулювання обвинувачення у вироку, суд не зазначив, чи усвідомлював Г. те, що він відкрито викрадає майно. При цьому звертав увагу на те, що він викрав його, скориставшись відсутністю В.

Як видно з мотивувальної частини вироку суду, основним доказом вини Г. у вчиненні відкритого викрадення чужого майна є показання свідка Б. Л. про те, що він боковим зором побачив, як засуджений підійшов до столу адмі­ністратора, і коли він повернувся, то помітив в руці Г. мобільний телефон і зрозумів, що цей телефон належав В. У цей час Г. безперешкодно вибіг через вхідні двері й Б. Л. голосно гукнув його по імені, однак він не зупинився і не відгукнувся, хоч свідок впевнений, що засуджений його чув.

В основу вироку також покладено аналогічні пояснення свідка Д.

Як видно з матеріалів кримінальної справ, зазначені свідки дійсно дава­ли такі пояснення 4 лютого 2004 р.

Однак з їх попередніх пояснень, які вони давали 24 грудня 2003 р. вба­чається, що вони бачили, як Г. підходив до столу адміністратора підчас її від­сутності й у них складалося враження, наче він дивився на годинник на сто­лі, а потім щось дістав зі столу і швидко пішов із залу. Потім від адміністра­тора їм стало відомо про те, що засуджений вчинив крадіжку її мобільного телефону.

Як видно з протоколу судового засідання, зазначені свідки не були до­питані в суді.

Таким чином, суд не надав оцінки суперечливим показанням свідків та поклав їх в основу вироку.

Під час перегляду справи в апеляційному порядку судом апеляційної ін­станції зазначені порушення не були усунуті.

На підставі наведеного та керуючись статтями 394, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни у задоволенні касаційної скарги X. відмовила, касаційну скаргу Г. задово­льнила частково.

Вирок Дзержинського міського суду Донецької області від 28 квітня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 8 листопада 2005 р. щодо X. залишила без зміни. Щодо Г. судові рішення змінила, перекваліфі­кувала його дії з ч. 1 ст. 186 КК України на ч. 1 ст. 185 КК України і призна­чила за цим законом покарання у виді 1 року позбавлення волі. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Г. призначила покарання у виді 7 років позбавлення волі.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК України остаточно Г. покарання призначити шляхом поглинення цим покаранням покарання, призначеного вироком Кі- ровського районного суду м. Макіївки від 20 серпня 2004 р., у виді 7 років по­збавлення волі.

Дії засудженого, який вчинив напади з метою заволодіння чужим май­ном, поєднані з погрозами (які потерпілі сприймали як реальні) за­стосування ножа та іншого предмета, правильно кваліфіковані як роз­бій за ч. 2 ст. 187 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 6 лютого 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 78—79

(витяг)

Вироком Трускавецького міського суду Львівської області від 5 листо­пада 2004 р. Д., раніше судимого, останнього разу — 12 лютого 2002 р. за ч. 1 ст. 296 КК України до штрафу у розмірі 510 грн, засуджено: за ч. 2 ст. 186 КК України на 5 років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 187 КК України на 7 років по­збавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України остаточно призначено покарання у виді 7 років позбавлення волі.

Згідно з вироком суду Д. визнано винним і засуджено за те, що він у се­редині серпня 2002 р., приблизно о 16 год., на вул. Крушельннцької в м. Трус- кавці, діючи в групі з невстановленою слідством особою, із застосуванням насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої, відкри­то викрав пакет з майном Ф., чим завдав потерпілій шкоду на суму 60 грн 10 коп.

9  вересня 2002 р., приблизно о 17 год., у м. Трускавці, в кабіні ліфта, із застосуванням ножа вчинив напад на Л., поєднаний з погрозою насильства, що є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої, і заволодів її майном на суму 110 грн 35 коп.

1  жовтня 2002 р. Д., приблизно о 13 год., у під’їзді будинку на вул. І. Ма­зепи в м. Трускавці, із застосуванням насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої, відкрито заволодів майном Т., чим завдав їй шкоди на суму 174 грн 50 коп.

Крім того, 13 жовтня 2002 р., приблизно о 17 год., на вул. Залізничній у м. Трускавці, діючи в групі з невстановленою слідством особою, він вчи­нив напад на Я., поєднаний з погрозою насильства, що було небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої із застосуванням металевого предмету, який потерпіла сприйняла як ніж, і заволодів її майном на суму 213 грн 60 коп.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 19 квітня 2005 р. ви­рок залишено без зміни.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи доведеності вини засу­дженого у вчиненому та кваліфікації його дій, порушив питання про скасу­вання постановлених у справі судових рішень у зв’язку з неправильним за­стосуванням кримінального закону, — непризначенням додаткового покаран­ня у виді конфіскації майна.

У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на неправильну кваліфі­кацію його дій за ч. 2 ст. 187 КК України та на порушення кримінально-про­цесуального закону, просив змінити постановлені щодо нього судові рішення і призначити покарання із застосуванням ст. 69 КК України, а також застосу­вати до нього ст. 75 КК України.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, яка підтримала касаційне по­дання частково, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи каса­ційного подання і касаційної скарги засудженого Д., колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає частковому задоволенню, а касаційну скаргу слід залишити без задоволення.

Як встановлено перевіркою матеріалів справи, досудове та судове слід­ство проведено з дотриманням вимог кримінально-процесуального закону. Таких порушень цього закону, які були б істотними і могли б потягти за со­бою скасування судових рішень, у справі не допущено, а висновки про до­веденість винності Д. у вчиненні інкримінованих йому злочинних дій суд зробив на підставі досліджених в судовому засіданні і детально викладених у вироку доказів.

Зокрема, із показань потерпілих Я., Л. вбачається, що вони сприймали як реальні погрози засудженого застосувати ніж або інший предмет.

Згідно з показаннями Д. у процесі досудового слідства, він підчас вчи­нення розбійних нападів погрожував потерпілим ножем і гребінцем. Суд на­лежно оцінив ці показання Д. в сукупності з іншими доказами у справі й об­ґрунтовано визнав кваліфікацію дій Д. за цими епізодами як розбій.

Покарання призначено засудженому Д. відповідно до вимог закону з ура­хуванням тяжкості вчинених злочинів, даних про особу засудженого, обста­вин, що впливають на покарання.

Проте при визначенні покарання засудженому суд, врахувавши ряд по­м’якшуючих покарання Д. обставин, підчас вирішення питання про неприз- начення додаткового покарання у виді конфіскації майна не послався на ст. 69 КК України.

Колегія суддів, взявши до уваги пом’якшуючі покарання Д. обставини, які враховані судом першої інстанції, дійшла висновку про можливість засто­сувати положення ст. 69 КК України і вважати його засудженим на визначе­ний судом строк позбавлення волі без конфіскації майна.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступ­ника прокурора Львівської області задовольнила частково, касаційну скаргу засудженого Д. залишила без задоволення.

Вирок Трускавецького міського суду Львівської області від 5 листопада 2004 р. і ухвалу апеляційного суду Львівської області від 19 квітня 2005 р. щодо Д. змінила.

Вважати Д. засудженим до покарання, визначеного судом, й із застосу­ванням ст. 69 КК України без конфіскації майна.

В іншій частині судові рішення щодо Д. залишити без зміни.

З вироку та ухвали апеляційного суду виключено кваліфікаційну озна­ку вчинення розбійного нападу за попередньою змовою групою осіб

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 3 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 80—81

(витяг)

Вироком Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 26 січня 2005 р. С. В., раніше неодноразово судимого, останній раз 12 ли­пня 1998 р. зач. 2 ст. 143, ч. 3 ст. 140, ч. 2 ст. 141 КК України на5 років 6 міся­ців позбавлення волі, засуджено за ч. 3 ст. 187 КК України на 7 років позбав­лення волі з конфіскацією всього належного йому майна.

Цим вироком засуджено С. С., який касаційної скарги на вирок не подав.

Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 31 травня 2005 р. вирок щодо С. В. залишено без зміни.

Згідно з вироком суду С. В. визнано винним і засуджено за те, що він 2 грудня 2003 р. з метою заволодіння чужим майном, за попередньою змовою 3 С. С., шляхом вільного доступу зайшли в приміщення сторожів на території ТОВ РПА «Андрусівське» в с. Андрусівка Світловодського району, із засто­суванням насильства, яке є небезпечним для життя і здоров’я, вчинили роз­бійний напад на Г., заволодівши майном ТОВ РПА «Андрусівське» на загаль­ну суму 2330 грн.

У касаційній скарзі засуджений С. В. порушує питання про перегляд су­дових рішень щодо нього у зв’язку з однобічністю досудового і судового слід­ства та невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи. Поси­лається на фальсифікацію матеріалів справи щодо нього та на застосування недо-зволених методів досудового слідства. Вважає кваліфікацію його дій за ч. 3 ст. 187 КК України неправильною. Просить судові рішення, зокрема і в частині призначення йому покарання, скасувати, а справу направити на но­вий судовий розгляд або на додаткове розслідування.

Заслухавши доповідача, думку прокурора про відсутність підстав до за­доволення касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга засудженого під­лягає задоволенню частково на таких підставах.

Суд правильно встановив фактичні обставини вчиненого засудженим злочину. Висновки суду ґрунтуються на доказах досліджених у судовому за­сіданні, які детально викладені у вироку.

Доводи С. В. у скарзі щодо неправильної кваліфікації дій за ч. 3 ст. 187 КК України та що він тілесних ушкоджень потерпілому Г. не наносив переві­рялись апеляційним судом і визнані безпідставними, оскільки спростовують­ся наявними в матеріалах справи доказами, про що детально зазначено в ухва­лі апеляційного суду.

Крім того, із матеріалів справи видно, що С. В. вчинив розбійний напад 2  грудня 2003 р. з проникненням у приміщення ТОВ РПА «Андрусівське», тому кваліфікація його дій за ч. 3 ст. 187 КК України відповідає встановле­ним обставинам справи.

Доводи засудженого у скарзі про те, що до нього застосувались недозво­лені методи досудового слідства, перевірялись судом першої інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Разом з тим, як видно із вироку суду, дії С. В. кваліфіковано за ч. 3 ст. 187 КК України за ознакою вчинення розбійного нападу, поєднаного з насильством, яке є небезпечним для життя і здоров’я особи, за попередньою змовою з С. С.

Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 31 травня 2005 р., зазначений вирок щодо С. С. у частині його засудження за ч. 3 ст. 187 КК України скасовано, а справу провадженням закрито.

Щодо С. В. апеляційний суд вирок залишив без зміни, не звернувши ува­ги на те, що у зв’язку із закриттям справи щодо С. С, у діях С. В. немає квалі­фікуючої ознаки — вчинення розбійного нападу за попередньою змовою гру­пою осіб.

У зв’язку з цим колегія суддів вважає, що вирок місцевого суду й ухвала апеляційного суду щодо С. В. піддягають зміні з виключенням із мотивуваль­ної частини вироку й ухвали апеляційного суду вказівки про вчинення ним розбійного нападу за попередньою змовою з С. С. та кваліфікуючої ознаки його дій — вчинення розбійного нападу за попередньою змовою групою осіб.

Враховуючи наведене керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційну скаргу засудженого С. В. задовольнила частково.

Вирок Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 26 січня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 31 травня 2005 р. щодо С. В. змінила.

Виключила із мотивувальної частини вироку Світловодського міськра­йонного суду Кіровоградської області від 26 січня 2005 р. і ухвали апеляцій­ного суду Кіровоградської області від 31 травня 2005 р. вказівку суду про вчинення С. В. розбійного нападу за попередньою змовою з С. С. та кваліфі­куючу ознаку його дій — вчинення розбійного нападу за попередньою змо­вою групою осіб.

В іншій частині судові рішення залишено без зміни.

Відповідно до роз'яснень, що містяться у п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про ко­рисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. № 12 при відмежуванні вимагання від розбою належить керувався тим, що при розбої насильство або погроза його застосування спрямовані на за- володіння майном у момент його застосування

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 82—85

(витяг)

Вироком Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 12 сер­пня 2005 р. Г. засуджений за ч. 4 ст. 187 КК України на 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна; К. О. — за ч. 4 ст. 187 КК України із застосуван­ням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна; К. В., судимий 14 листопада 2003 р. за ч. 1 ст. 185 КК України на 1 рік позбав­лення волі, звільнений з іспитовим строком 1 рік, за ч. 3 ст. 357 КК Украї­ни — на 1 рік обмеження волі; за ч. 4 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України — на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

На підставі ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого пока­рання більш суворим призначено покарання у вигляді 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

На підставі ст. 71 КК України шляхом часткового приєднання невід- бутої частини покарання за попереднім вироком остаточно визначено К. В. 5  років і 1 місяць позбавлення волі з конфіскацією майна. Автомобіль «Москвич-2141» (держномер 137633 НА) визнано знаряддям злочину та конфіс­ковано в доход держави.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2005 р.:

— апеляцію прокурора залишено без задоволення, апеляції адвоката Д. і за­суджених Г, К. О. задоволено частково, апеляцію засудженого К. В. задоволено;

— вирок щодо Г, К. О. і К. В. змінено. Перекваліфіковано дії Г. і К. В. з ч. 4 ст. 187 КК України на ч. 2 ст. 189 КК України, а дії К. О. — з ч. 4 ст. 187 КК України на ч. 2 ст. 189, ч. 3 ст. 185 КК України;

— призначено покарання: Г. за ч. 2 ст. 189 КК України 3 роки позбавлен­ня волі; К. О. за ч. 2 ст. 189 КК України 3 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 185 КК України 3 роки позбавлення волі, — на підставі ст. 70 КК України визна­чено К. О. 3 роки 6 місяців позбавлення волі; К. В. за ч. 2 ст. 189 КК України 3 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 357 КК України залишено покарання, призначене місцевим судом, у виді 1 року обмеження волі, на підставі ст. 70 КК України визначено 3 роки позбавлення волі, на підставі ст. 71 КК Украї­ни призначено К. В. 3 роки 6 місяців позбавлення волі;

— вказівку суду про визнання автомобіля «Москвич-2141» (держномер 137633 НА) знаряддям злочину та про конфіскацію його в доход держави ска­совано. В іншій частині вирок залишено без зміни.

Вироком суду з урахуванням змін, внесених ухвалою апеляційного суду, Г, К. В. і К. О. визнані винним в тому, що вони 17 лютого 2004 р. проникли у квартиру Я. у м. Запоріжжі, де за попередньою змовою групою осіб вимагали у Я., а потім у Ж. передачі їм чужого майна з погрозою вбивства або заподіян­ня тяжких тілесних ушкоджень. При цьому дії К. В. були повторними, він та­кож незаконно заволодів паспортом потерпілої Ж., а К. О., вийшовши за ме­жі злочинної домовленості, таємно викрав майно потерпілої Я., завдавши їй значної шкоди на загальну суму 1740 грн.

У касаційному поданні прокурор стверджує про необхідність кваліфіка­ції дій засуджених за частинами 3, 4 ст. 187 КК України як окремі розбійні напади на потерпілих Я. (з проникненням у її житло) і на Ж. (з метою заво- лодіння майном в особливо великому розмірі); про неправильне застосуван­ня апеляційним судом кримінального закону — ст. 189 КК України, оскільки дії засуджених слід кваліфікувати не як вимагання, а як розбій, при цьому висновок апеляційного суду про вчинення злочину Г. у зв’язку із заборгова­ністю виплати його заробітної плати свідчить лише про мотив злочину і не спричиняє зміни кваліфікації. Крім того, прокурор посилався на ряд обста­вин, які б мали обтяжити покарання засуджених, однак не оцінені апеляцій­ним судом — настання тяжких наслідків, невизнання вини та відсутність ка­яття, вчинення злочину в стані алкогольного сп’яніння, а К. В. ще й у період іспитового терміну, призначеного попереднім вироком. У зв’язку з неправи­льним застосуванням судами кримінального закону та невідповідністю при­значеного апеляційним судом покарання тяжкості злочину та особі засудже­них прокурор просить судові рішення скасувати, а справу направити на но­вий судовий розгляд.

У касаційній скарзі потерпіла Ж. посилається на доводи, аналогічні до­водам касаційного подання, та додає, що апеляційним судом порушено вимо­ги кримінально-процесуального закону, оскільки зі змісту ухвали не зрозу­міло, який саме прокурор брав участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції та хто саме підтримав апеляцію прокурора. У зв’язку з неправиль­ним застосуванням судами кримінального закону та порушенням криміналь­но-процесуального закону потерпіла просить ухвалу апеляційного суду ска­сувати, а справу направити на новий апеляційний розгляд.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який частково підтримав ка­саційне подання та просив направити справу на новий апеляційний розгляд, потерпілу Ж. та її захисника П., які підтримали касаційну скаргу та проси­ли повернути справу на новий апеляційний розгляд, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання і скарги, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга — повному задоволенню на таких підставах.

На обґрунтування перекваліфікації діянь Г., К. В. і К. О. з ч. 4 ст. 187 на ч. 2 ст. 189 КК України апеляційний суд заперечив висновок місцевого суду про наявність у засуджених умислу на розбій аналізом показань потерпілої Я. про те, що злодії не захотіли взяти її особисті гроші, показань потерпілої Ж. про те, що між нею та Г. дійсно існував конфлікт щодо заробітної плати, а злодії сказали, що її чоловік винен їм гроші і вона мусить їх зараз шукати, по­казань засудженого Г. про те, що він хотів повернути собі заборговану зар­плату в сумі 800 грн і за допомогу в цьому пообіцяв 5000 грн К. О., який за­лучив також К. В. Колегія суддів вважає наведені мотиви надуманими, як і аргументи апеляційного суду про те, що відсутність умислу на розбій спрос­товується тим, що засуджені висували нереальні вимоги, фактично нічим не заволоділи, а крім того, не взяли те майно потерпілих, яке було їм доступне. Апеляційний суд також зробив невмотнвованнй висновок, що насильство, за­стосоване до потерпілих, не було засобом заволодіння майном у момент на­паду, а свідчило про намір злочинців отримати гроші Ж. у майбутньому.

Такі висновки апеляційного суду не обґрунтовані та суперечать положен­ням кримінального закону, оскільки при вимаганні вимога передачі майна та очікуваний момент його отримання розділені в часі, а «ефективність» злочин­них діянь ґрунтується на погрозах насильством, пошкодженням чи знищен­ням майна, розголошенням таємних відомостей тощо.

Із показань потерпілих убачається, що Г, К. В. і К. О. проникли до спіль­ного коридору квартир, де мешкали Ж. і Я., напавши на пристарілу Я., якій вони приснули в обличчя з газового балончика, побили, потім зв’язали та ви­магали видати гроші Ж. Після цього засуджені чекали на прихід Ж, яка, як визнав суд апеляційної інстанції, заборгувала Г. заробітну плату. Коли з’явн- лася Ж., засуджені також напали на неї, затягнули у квартиру Я. та стали ви­магати передати їм великі суми грошей, після чого вирішили дочекатися по­вернення додому її чоловіка, щоб забрати ті гроші, які, як вважали злочинці, знаходяться у квартирі Ж. При цьому Г, який до цього працював шофером у Ж., вважав її родичкою Я. Отже, засуджені, застосувавши до потерпілих фі­зичне насильство та погрожуючи їм убивством, вимагали негайно, того само­го дня, віддати їм великі суми грошей, які, як вони вважали, знаходяться у квартирі, оскільки Г. працював у Ж. та мав уявлення про статки родини по­терпілої. Той факт, що злочинцям не вдалося заволодіти бажаними грошима, а доступне їм майно потерпілої Я. не викликало в них інтересу, не свідчить про наявність у діяннях Г., К. О. і К. В. складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 189 КК України.

Доводи касаційного подання про те, що місцевий суд безпідставно ви­ключив як зайву кваліфікацію діянь Г., К. О. і К. В. за ч. 3 ст. 187 КК України за епізодом з потерпілою Я., колегія суддів відхиляє, оскільки погоджується з  аргументами місцевого суду на користь того, що всі дії засуджених були спрямовані на заволодіння майном родини Ж.

Колегія суддів звертає увагу також на те, що К. В., який обвинувачений у незаконному заволодінні паспортом потерпілої Ж. та засуджений за ч. 3 ст. 357 КК України, не був визнаний судом винним у вчиненні цього злочи­ну — у мотивувальній частині вироку немає формулювання відповідного об­винувачення, визнаного доведеним. Однак апеляційний суд, переглядаючи кримінальну справу, залишив зазначене порушення поза увагою.

Якщо при новому апеляційному розгляді справи буде встановлено, що вина засуджених у вчиненні розбійного нападу доведена, то міра покарання, призначена їм місцевим судом, є справедливою.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Укра­їни касаційне подання прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, задовольнила частково, касаційну скаргу потерпілої Ж. за­довольнила.

Ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 16 листопада 2005 р. стосовно Г., К. О. і К. В. скасувала, а справу направили на новий апеляційний розгляд.

Водій-експедитор приватного підприємства визнаний суб'єктом зло­чину, передбаченого ст. 191 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 85—86

(витяг)

Вироком Сакського міськрайонного суду АРК від 12 травня 2006 р. Я. засуджено за ч. 3 ст. 191 КК України на 3 роки позбавлення волі з позбавлен­ням права займати посади, пов’язані з обслуговуванням матеріальних цінно­стей строком на 1 рік.

На підставі статей 75, 76 КК України Я. звільнено від відбування пока­рання з випробуванням та іспитовим строком 1 рік, а також покладено обо­в’язок не виїжджати за межі України на постійне місце проживання.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

Я. засуджено за те, що він, працюючи водієм-експеднтором приватного підприємства Г., будучи матеріально відповідальною особою та уповноваже­ним на отримання хлібобулочної продукції в ОАО «Крнмхліб» Євпаторійсь­кого хлібокомбінату, здійснював доставку продукції в торговельні об’єкти за відповідним маршрутом, отримував грошові кошти за доставлену хлібобуло­чну продукцію тау період з 12 грудня по 31 грудня 2005 р. умисно, із корис­ливих спонукань, при отриманні хлібобулочної продукції в ОАО «Крнмхліб», систематично, повторно, здійснював додаткові замовлення каламнтського хлі­ба для ПП Г., який реалізовував, а отримані гроші на загальну суму 3347 грн 4  коп. привласнив та витратив на власні потреби.

У касаційному поданні заступник Генерального прокурора України, не оспорюючи доведеності винності Я., покликається на те, що суд всупереч ви­могам закону звільнив засудженого від відбування основного та додаткового покарання, просить вирок щодо засудженого скасувати у зв’язку з неправи­льним застосуванням кримінального законну та невідповідністю призначе­ного судом покарання тяжкості злочину і особі засудженого внаслідок м’я­кості, а справу направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідь судді, прокурора, який підтримав подання частко­во і просив застосувати ст. 69 КК України, звільнивши засудженого від додат­кового покарання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи, викладені у касаційному поданні прокурора, колегія судців вважає, що по­дання підлягає частковому задоволенню.

Висновки суду про доведеність винності Я. у вчиненні інкримінованого йому злочину за наведених у вироку обставин відповідають дослідженим у судовому засіданні доказам і не оспорюються у касаційному поданні. Квалі­фікація дій засудженого за ч. 3 ст. 191 КК України є правильною і також не оспорюється.

Як видно із змісту мотивувальної частини вироку, вирішуючи питання призначення Я. покарання, суд дійшов висновку про можливість звільнення його від відбування основного покарання на підставі ст. 75 КК України і про необхідність застосування додаткового покарання у виді позбавлення права займати посади, пов’язані з обслуговуванням матеріальних цінностей.

Разом з тим, враховуючи, що тяжких наслідків від злочину не настало, позитивну характеристику з місця проживання та роботи засудженого, який щиро розкаявся у вчиненому, на момент постановлення вироку мав на утри­манні вагітну дружину, колегія суддів вважає можливим звільнити засудже­ного від додаткового покарання, застосувавши ст. 69 КК України.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника Генерального прокурора України задовольнила частково.

Вирок Сакського міськрайонного суду АРК від 12 травня 2006 р. щодо засудженою Я. змінила.

На підставі ст. 69 КК України засудженого звільнила від додаткового покарання.

^[1] Див. також: ВВСУ. — 2006. — № 1. — С. 24—25; 2006. — № 9. — С. 17—18; Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 102—105; 2007. — Вип. 1(3). — С. 11 — 12; Вип. 3(5). — С. 14—15; 23—25; 82—84; Вип. 4(6). — С. 3—6; 7—10; Кримінальне судочинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид. / Верх. Суд Украхни. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 305—309; 316—320; Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 278—282.