ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ^[1]

Пост. ПВСУ від 16 квітня 2004 р. № 5 «Про практику застосування су­дами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» // ВВСУ. — 2004. — №5. — С. 4—8

Пост. ПВСУ від 15 травня 2006 р. № 2 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру» // ВВСУ. — 2006. — №7. — С. 11—16

Обговоривши практику застосування до неповнолітніх примусових за­ходів виховного характеру, Пленум Верховного Суду України зазначає, що суди в основному додержують відповідних вимог законодавства. Проте при розгляді ними справ зазначеної категорії мають місце й істотні недоліки.

З метою усунення помилок у судовій практиці та однакового розумін­ня і додержання судами норм законодавства про застосування примусових заходів виховного характеру Пленум Верховного Суду України поста­новляє:

1. Звернути увагу судів на необхідність додержання вимог законодав­ства, що регулює застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх, котрі вчинили злочини у віці до 18 років або суспільно небез­печні діяння до досягнення віку, з якого може наставати криминальна відпо­відальність.

Метою застосування таких заходів має бути забезпечення інтересів не­повнолітнього, які полягають в одержанні не тільки належного виховання, а й освіти, лікування, соціальної, психологічної допомоги, захисту від жорс­токого поводження, насильства та експлуатації, а також у наявності можли­вості адаптуватися до реалій суспільного життя, підвищити загальноосвітній і культурний рівень, набути професії та працевлаштуватися.

2. Роз’яснити судам, що в кожному випадку вирішення питання про від­повідальність неповнолітнього за злочин невеликої або середньої тяжкості необхідно обговорити можливість застосування до нього примусових захо­дів виховного характеру замість кримінального покарання.

Відповідно до чинного законодавства примусові заходи виховного хара­ктеру можна застосовувати до особи, яка у віці від 14 до 18 років учинила злочин невеликої або середньої тяжкості, а також до особи, котра у період від 11  років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповіда­льність, учинила суспільно небезпечне діяння, що має ознаки дії чи бездіяль­ності, передбачених Особливою частиною Кримінального кодексу України (далі — КК).

Примусові заходи виховного характеру, зокрема, застосовують:

—  у разі постановлення судом рішення про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК;

—  до особи, котра до досягнення віку, з якого може наставати кримі­нальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння (ч. 2 ст. 97 КК);

—  при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч. 1 ст. 105 КК.

Якщо в матеріалах справи крім зазначених наявні й інші підстави для звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності (наприклад, передбачені статтями 45—49 КК), які за правовими наслідками є більш сприятливими для забезпечення його інтересів, мають бути обрані саме ці підстави.

3. Представники органу у справах неповнолітніх, на який покладено ви­конання судового рішення про застосування до неповнолітнього примусо­вих заходів виховного характеру, зобов’язані здійснювати ефективний конт­роль за його поведінкою і в разі ухилення від застосування призначеного су­дом заходу постійно аналізувати й усувати причини ухилення та запобігати йому в подальшому.

Ухиленням від застосування примусових заходів виховного характеру слід вважати таку поведінку неповнолітнього, коли він без поважних причин протягом установленого строку систематично порушує або не виконує умо­ви застосування визначеного судом заходу (заходів) — не дотримує встанов­лених судом обмежень свободи дій або вимог щодо його поведінки; не підда­ється виховному впливу та ухиляється від контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, педагогічного або трудового колективу; відмовляється відшкоду­вати майнові збитки; не виконує умов угоди про примирення; самовільно за­лишає школу чи училище соціальної реабілітації або систематично порушує порядок перебування в цих установах тощо.

4. Судам слід мати на увазі, що передбачений ч. 2 ст. 105 КК перелік при­мусових заходів виховного характеру є вичерпним.

Поряд із застосуванням одного чи декількох із них суд може в передба­ченому законом порядку призначити неповнолітньому вихователя з ураху­ванням позитивних даних про певну особу та її здатності благотворно впли­вати на поведінку неповнолітнього. Ця особа має підтвердити у судовому за­сіданні свою згоду бути вихователем.

Додатковим виховним чинником при вирішенні судами зазначених пи­тань має бути залучення до цього громадських організацій та осіб, які займа­ються примиренням потерпілих із неповнолітніми, котрі вчинили злочин чи суспільно небезпечне діяння.

Результати примирення (у разі досягнення такого і виконання всіх його умов у повному обсязі — відшкодування потерпілому завданих злочином май­нових збитків та/або усунення заподіяної шкоди, укладення відповідної уго­ди тощо) дають змогу обрати щодо таких неповнолітніх найбільш ефектив­ний захід виховного характеру, а також мають ураховуватись як істотні об­ставини при вирішенні питання про звільнення неповнолітнього, який вчи­нив злочин, від кримінальної відповідальності (закриття справи) у зв’язку із застосуванням зазначених заходів чи примиренням із потерпілим.

5. Застереження (п. 1 ч. 2 ст. 105 КК), яке є одним із найм’якших заходів виховного характеру, може бути зроблено шляхом роз’яснення судом непов­нолітньому наслідків його дій — шкоди, завданої охоронюваним законом пра­вам особи (осіб), інтересам суспільства або держави, — та оголошення непов­нолітньому осуду за ці дії, а також попередження про більш суворі правові наслідки, які можуть настати в разі продовження ним протиправної поведін­ки чи вчинення нового злочину.

6. Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог щодо поведінки неповнолітнього (п. 2 ч. 2 ст. 105 КК) слід розуміти як: обмеження перебу­вання поза домівкою в певний час доби; заборону відвідувати певні місця, змінювати без згоди органу, який здійснює за ним нагляд, місце проживан­ня, навчання чи роботи, виїжджати в іншу місцевість; покладення обов’язку продовжити навчання, пройти курс лікування (за наявності хворобливого потягу до спиртного або в разі вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів) тощо.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 KK суд у кожному випадку встановлює конк­ретний строк, протягом якого органи, що здійснюють контроль та нагляд за поведінкою неповнолітнього, повинні пред’являти особливі вимоги щодо неї, а неповнолітній зобов’язаний їх дотримувати. З урахуванням даних про осо­бу неповнолітнього та характеру вчиненого ним злочину чи суспільно небез­печного діяння суд визначає, які види дозвілля слід обмежити, а які — забо­ронити, або які обов’язки покласти на неповнолітнього і на який саме строк. Тривалість останнього має бути достатньою для виправлення неповноліт­нього. На практиці обмеження дозвілля чи інші особливі вимоги щодо пове­дінки неповнолітнього можуть установлюватися на декілька місяців, що по­в’язано, наприклад, із необхідністю пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, позбутися інших шкідливих для здоров’я звичок або закінчити навчання в школі, одержати професійні навики та працевлаш- туватися (іноді — і на певний період після цього).

7. Передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміня­ють (п. 3 ч. 2 ст. 105 КК), допускається лише за наявності даних про те, що вони здатні забезпечити позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Особами, які заміняють батьків, є, зокрема, уси­новителі, опікуни і піклувальники.

Питання про передачу неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх заміняють, суд повинен вирішувати з урахуванням даних, що їх характе­ризують. Неприпустимо передавати неповнолітнього під нагляд батька чи матері, які позбавлені батьківських прав, а також батьків чи інших осіб, ко­трі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього. Хоча в за­коні не передбачено обов’язкове отримання згоди батьків або осіб, які їх за­міняють, на передачу їм неповнолітнього під нагляд, суд має отримати таку згоду.

Неповнолітнього можна передати під нагляд педагогічного (за місцем навчання) чи трудового (за місцем роботи) колективу — за згодою цього колективу, а також під нагляд окремих громадян — на їхнє прохання. При цьому як педагогічний чи трудовий колектив, так і окремий громадянин мають бути спроможні здійснювати виховний вплив на неповнолітнього, постійно й належним чином контролювати його поведінку та зобов’язані це робити.

Строк нагляду, передбаченого п. 3 ч. 2 ст. 105 КК, суд встановлює з ура­хуванням конкретних обставин справи та мети виправлення неповнолітньо­го. Як свідчить практика, цей нагляд має здійснюватись, як правило, не мен­ше одного року, оскільки за коротшого строку він буде малоефективним (але не довше, ніж до досягнення особою повноліття).

8. Покладення обов’язку відшкодувати заподіяні майнові збитки як при­мусовий захід виховного характеру (п. 4 ч. 2 ст. 105 КК) можна застосовува­ти лише до неповнолітнього, який досяг 15 років, має майно чи кошти, що є його власністю, або самостійно одержує заробіток (заробітну плату, стипен­дію тощо). У постанові (ухвалі) суд повинен зазначити розмір збитків, що під­лягають відшкодуванню, та строки виконання цього рішення.

9. Роз’яснити судам, що до спеціальних навчально-виховних установ від­повідно до п. 5 ч. 2 ст. 105 КК направляють неповнолітніх, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу та не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових захо­дів виховного характеру. До таких установ не можна направляти осіб, визна­них інвалідами, а також тих, кому згідно з висновком відповідних спеціаліс­тів перебування там протипоказане за станом здоров’я через наявність пев­них захворювань. Докладний перелік останніх наведено у п. 11 Інструкції про медичне обстеження дітей і підлітків, які направляються до загальноос­вітніх шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації для дітей і підліт­ків, які потребують особливих умов виховання (затверджена наказом Міні­стерства охорони здоров’я та Міністерства освіти України від 5 травня 1997 р. № 137/131, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 20 серпня 1997 р. за № 328/2132; далі — Інструкція).

Необхідно також ураховувати застереження щодо протипоказань для на­правлення неповнолітніх до зазначених установ, які містяться у пунктах 12, 13  Інструкції.

До спеціальних навчально-виховних установ належать загальноосвітні школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації. Їх статус визначений Законом України від 24 січня 1995 р. № 20/95-ВР «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» (з наступними змінами; далі — Закон). Мережа цих установ і положення про них затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 р. № 859 «Про організацію діяльності загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації» (зі змі­нами, внесеними постановою від 11 серпня 1995 р. № 646).

10. Неповнолітній, якого направлено до загальноосвітньої школи соці­альної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації, за своїм правовим статусом є учнем, щодо якого положеннями про ці навчально-ви­ховні установи встановлено певні обмеження.

11. Слід мати на увазі, що згідно зі ст. 8 Закону до загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляють неповнолітніх віком від 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації — віком від 14 років.

Учнів тримають у зазначених установах у межах установленого судом строку, але не більше трьох років: у загальноосвітніх школах соціальної реа­білітації — до досягнення ними 14, у професійних училищах соціальної реа­білітації — 18 років, а у виняткових випадках (якщо це необхідно для завер­шення навчального року або професійної підготовки) за рішенням суду — відповідно 15 і 19 років.

Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким виповнилося  14  років, але які не стали на шлях виправлення, за рішенням суду за місцем знаходження зазначеної установи, постановленим у порядку, передбачено­му статтями 409, 411 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК), можуть бути переведені до професійного училища соціальної реабі­літації.

Дострокове звільнення зі спеціальної навчально-виховної установи уч­ня, який довів своє виправлення, провадиться за клопотанням ради школи чи училища на підставі постанови судді районного (міського) суду за міс­цем їх знаходження. До клопотання необхідно долучити особову справу уч­ня, яка має містити дані, що характеризують його ставлення до навчання і праці, а також поведінку протягом усього часу перебування у відповідній установі.

12. У постанові судді чи ухвалі суду про направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи мають бути зазначені тип цієї установи (загальноосвітня школа соціальної реабілітації чи професійне учи­лище соціальної реабілітації — залежно від віку неповнолітнього та його загальноосвітньої підготовки) і строк його тримання там, який суд визна­чає відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 105 КК, враховуючи при цьому необхідність завершення учнем навчального року в школі чи професійної підготовки в училищі.

Зазначати конкретну школу або училище та місце їх знаходження не по­трібно, оскільки це питання вирішує відповідний орган освіти. Виняток мо­жливий у випадку, коли необхідно убезпечити неповнолітнього від негатив­ного впливу з боку батьків або осіб, які можуть схилити його до вчинення нових злочинів, і тому його доцільно направити до навчально-виховної уста­нови, що знаходиться в іншій області (регіоні).

13. Відповідно до ст. 111 КПК досудове слідство у справах про застосу­вання до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру є обов’яз­ковим і провадиться за загальними правилами, встановленими названим Ко­дексом, з урахуванням особливостей провадження у справах про злочини не­повнолітніх, передбачених у розд. VIII цього Кодексу.

Справу, що надійшла від прокурора в порядку, передбаченому ст. 73 або ст. 9 КПК, для вирішення питання про застосування до неповнолітнього при­мусових заходів виховного характеру, суддя за наявності згоди з цим рішен­ням слідчого або прокурора у десятиденний строк призначає своєю поста­новою до судового розгляду із зазначенням часу й місця, а також осіб, яких необхідно викликати в судове засідання.

У разі незгоди з таким рішенням слідчого чи прокурора суд мотивова­ною постановою (ухвалою) повертає справу прокурору.

Слідчий та прокурор вправі знову ініціювати звільнення особи, яка не досягла 18 років, від кримінальної відповідальності за вчинений злочин ли­ше в разі встановлення під час досудового слідства нових підстав чи обста­вин, що свідчать про можливість виправлення цього неповнолітнього без за­стосування покарання.

Якщо ж виявлено порушення вимог КПК, без усунення яких справу не можна призначати до судового розгляду, або порушення права неповноліт­нього на захист, або неповноту чи неправильність досудового слідства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні, суддя має мотивованою постано­вою (суд — ухвалою) з додержанням вимог, передбачених статтями 246 і 281 КПК, повернути справу прокуророві для усунення цих порушень чи для про­ведення додаткового розслідування, обов’язково зазначивши підстави свого рішення.

14. Рекомендувати головам місцевих судів на виконання вимог ч. 2 ст. 6 Закону уповноважувати своїм наказом розглядати справи про застосування примусових заходів виховного характеру найбільш кваліфікованих суддів (переважно тих, які відповідно до внутрішньої спеціалізації розглядають справи про злочини неповнолітніх), а також забезпечувати цих суддів необ­хідною методичною літературою, регулярно проводити з ними заняття з ме­тою вдосконалення професійного рівня і набуття знань у галузі дитячої та юнацької психології.

15. Розгляд справи, яка надійшла до суду в порядку, передбаченому ст. 73 чи ст. 9 КПК, провадиться за обов’язковою участю прокурора і захисника.

У судове засідання слід викликати законного представника неповноліт­нього, але його неявка не є перешкодою для розгляду справи. У виняткових випадках, коли участь такого представника може зашкодити інтересам непов­нолітнього, суд повинен своїм рішенням обмежити її відповідною частиною судового засідання або зовсім усунути певну особу від участі у розгляді спра­ви і допустити замість неї іншого законного представника.

Закритий розгляд справ зазначеної категорії допустимий за мотивованою постановою (ухвалою) суду у випадках, передбачених ст. 20 КПК.

16. Про час і місце розгляду справи про застосування до неповнолітньо­го примусового заходу виховного характеру суд відповідно до ч. 1 ст. 442 КПК повідомляє службу у справах неповнолітніх та міліцію у справах неповноліт­ніх. У судовому засіданні представники цих органів, зокрема, висловлюють думку про те, який саме примусовий захід виховного характеру буде в кон­кретному випадку найбільш ефективним.

При розгляді справи суд з’ясовує дані про особу неповнолітнього та пов­новаження законного представника; роз’яснює їм процесуальні права, перед­бачені ст. 263 КПК; приймає рішення щодо заяв і клопотань осіб, які беруть участь у розгляді справи; заслуховує пояснення неповнолітнього, його за­конного представника; перевіряє докази, що доводять або спростовують вчи­нення неповнолітнім злочину чи суспільно небезпечного діяння, та інші об­ставини, які мають істотне значення для вирішення питання про застосування примусового заходу виховного характеру. Після того як суд закінчить пере­вірку матеріалів справи, свою думку з цього питання висловлюють проку­рор, захисник, законний представник та неповнолітній.

17. Суди зобов’язані додержувати норм кримінально-процесуального закону, які гарантують неповнолітньому право на захист. Невиконання ви­мог ст. 447 КПК про розгляд справи за участю захисника неповнолітнього є істотним порушенням цього права і підставою для скасування судового рі­шення про застосування примусового заходу виховного характеру. У разі, коли неповнолітній або його законний представник не запросили захисника, суддя призначає останнього і забезпечує його участь у справі відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 47 КПК. При цьому близьких родичів, опікунів або піклувальни­ків неповнолітнього можна допускати до участі у справі як захисників лише за наявності адвоката.

18. Під час досудового слідства та розгляду в суді справи про застосу­вання примусових заходів виховного характеру крім обставин, зазначених у ст. 64 КПК, необхідно повно й усебічно з’ясувати:

1)  дані про особу неповнолітнього — вік (число, місяць, рік народження, які мають бути підтверджені долученими до справи копіями свідоцтва чи ак­тового запису про народження), інші біографічні дані; вікові і психологічні особливості (темперамент, рівень загального розвитку, інтереси, ціннісні орі­єнтації та ін.); стан здоров’я; соціальну (суспільну) характеристику (взаємо­відносини в сім’ї та колективі, ставлення до праці, навчання, участь у суспіль­ному житті тощо). За наявності даних про розумову відсталість неповноліт­нього, не пов’язану із психічним захворюванням, має бути також з’ясовано, чи здатний він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою мо­же керувати ними, для чого в разі потреби призначають експертизу за учас­тю спеціалістів у галузі дитячої чи юнацької психології або ж експертів-пси- хіатрів;

2)  ставлення неповнолітнього до наслідків діяння, яке він учинив;

3)  дані про батьків неповнолітнього (наявність у них судимостей, по­збавлення їх батьківських прав, їхній спосіб життя, здатність забезпечи­ти виховний вплив на неповнолітнього та постійний контроль за його пове­дінкою);

4)  обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;

5)  наявність дорослих підбурювачів та інших осіб, які втягнули непов­нолітнього у злочинну діяльність.

Відповідно до положень гл. 36 КПК (зокрема ст. 433) та згідно з п. 2 Ін­струкції медичний огляд кожного неповнолітнього має бути проведений до розгляду справи судом, а тому він повинен звертати увагу на повноту дослі­дження цих обставин під час досудового слідства у справах, які йому напра­вив прокурор у порядку, передбаченому ст. 73 або ст. 9 КПК, та відповідно реагувати у разі недотримання органом досудового слідства цих вимог зако­ну. За відсутності даних щодо проведення медичного огляду неповнолітньо­го суд має право своєю постановою призначити його.

Якщо є підстави вважати, що неповнолітній за своїм інтелектуальним розвитком не досяг віку (14, 16 або 18 років), який відповідає даним свідоц­тва про народження чи іншого документа, необхідно призначити психолого- психіатрично-педагогічну експертизу, за допомогою якої це можна підтвер­дити або спростувати. У разі підтвердження висновком експертизи наявнос­ті у неповнолітнього розумової чи психічної відсталості (не пов’язаної із пси­хічним розладом) такого ступеня, за якого він за розвитком не відповідає ві­ку, про який свідчать документи про народження, суд має поставити на роз­гляд питання щодо визнання неповнолітнього таким, що не досяг віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність та можливе застосування при­мусових заходів виховного характеру.

19. За результатами розгляду справи суддя виносить постанову, а суд — ухвалу.

З метою здійснення контролю за виконанням рішення про застосування примусового заходу виховного характеру суд своєчасно інформує про це рі­шення уповноважених осіб служби у справах неповнолітніх та кримінальної міліції у справах неповнолітніх.

20. Якщо при розгляді кримінальної справи, яка надійшла в порядку, пе­редбаченому ч. 2 ст. 9 КПК, суд дійде висновку, що неповнолітній не потре­бує покарання, він закриває справу і застосовує до цієї особи примусові захо­ди виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 КК.

У разі необхідності застосування таких заходів до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у період від 11 років до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, слідчий відповідно до ст. 73 КПК ви­носить постанову про закриття кримінальної справи та про застосування до неповнолітнього зазначених заходів, після чого направляє справу разом із постановою прокурору, а прокурор — до суду, який і постановляє рішення про застосування цих заходів.

21. Роз’яснити судам, що справа про застосування примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітнього (ст. 9 КПК) і справа з обвинува­льним висновком про притягнення до кримінальної відповідальності особи, разом із якою він вчинив суспільно небезпечне діяння, можуть бути виріше­ні в одному судовому засіданні з додержанням вимог, передбачених глава­ми 25—28 і 36 КПК.

Після закінчення судового слідства в об’єднаній справі суд, заслухавши думку прокурора і захисника із зазначених у ст. 448 КПК питань, виконує дії, передбачені статтями 318 і 319 цього Кодексу, та постановляє в нарадчій кімнаті щодо підсудного вирок, а щодо неповнолітнього — ухвалу (постано­ву) про застосування (чи незастосування) примусового заходу виховного ха­рактеру.

22. У випадках, коли кримінальна справа щодо неповнолітнього надхо­дить до суду з обвинувальним висновком, але в процесі судового слідства прокурор своєю постановою у порядку, визначеному ст. 277 КПК, змінює об­винувачення з перекваліфікацією вчинених дій за іншим законом (за яким неповнолітній через недосягнення віку, передбаченого ст. 22 КК, не може бу­ти притягнутий до кримінальної відповідальності) та одночасно відповідно до ст. 73 КПК порушує питання про закриття справи із застосуванням до не­повнолітнього примусових заходів виховного характеру, а потерпілий (його представник) заперечує проти цього і підтримує в повному обсязі раніше пред’явлене обвинувачення, суд повинен продовжити розгляд справи у за­гальному порядку і провести судові дебати. У нарадчій кімнаті за умови не­доведеності пред’явленого обвинувачення у повному обсязі, але наявності в діях неповнолітнього ознак іншого передбаченого Особливою частиною КК злочину, суб’єктом якого він за віком бути не може (тобто в разі вчинення суспільно небезпечного діяння), суд згідно зі ст. 73 КПК ухвалює рішення (постанову, ухвалу) про закриття справи та застосовує до неповнолітнього примусовий захід (заходи) виховного характеру на підставі ч. 2 ст. 97 КК.

23. У тому разі, коли в провадженні суду одночасно перебувають справа щодо неповнолітнього, яка надійшла в порядку, передбаченому ст. 73 КПК, із постановою прокурора про її закриття і застосування примусових заходів виховного характеру, а також кримінальна справа з обвинувальним виснов­ком про вчинення цим же неповнолітнім тяжкого чи особливо тяжкого зло­чину, суд вправі з дотриманням положень процесуального закону (ст. 26 КПК) об’єднати зазначені справи в одне провадження, але за результатами їх роз­гляду ухвалити два процесуальні документи: постанову (ухвалу) про за­стосування до неповнолітнього примусових заходів за вчинене ним суспіль­но небезпечне діяння, що має ознаки злочину, суб’єктом якого він згідно зі ст. 22 КК не може бути за віком, та вирок із призначенням цьому неповноліт­ньому покарання за вчинений тяжкий чи особливо тяжкий злочин (за умови доведеності пред’явленого обвинувачення та відсутності будь-яких підстав для звільнення цієї особи від кримінальної відповідальності). Постановлені таким чином судові рішення не можуть суперечити одне одному, і їх необхід­но виконувати окремо.

Суд також може об’єднати в одне провадження кілька кримінальних справ щодо одного неповнолітнього: ті, які надійшли від прокурора в поряд­ку, передбаченому ст. 9 КПК, з постановами про застосування примусових заходів виховного характеру, і/або справи з обвинувальними висновками про вчинення злочинів невеликої чи середньої тяжкості та ухвалити або один процесуальний документ — постанову про закриття справи і звільнен­ня неповнолітнього від кримінальної відповідальності за всі вчинені ним зло­чини із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру (за наявності до того підстав), або ж два процесуальні документи — постанову про застосування таких заходів і вирок (у разі неможливості звільнення не­повнолітнього від кримінальної відповідальності за злочини, зазначені в об­винувальних висновках).

24. Цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок учинення злочину чи суспільно небезпечного діяння, у справі про застосу­вання примусового заходу виховного характеру суд не вирішує (він має бути розглянутий у порядку цивільного судочинства).

25. Особу, яка відповідно до ч. 3 ст. 73 КПК поміщена до приймальни- ка-розподільника для неповнолітніх, доставляє до суду орган внутрішніх справ. У випадках, передбачених ч. 4 ст. 447 КПК, суд вправі тимчасово, стро­ком до 30 діб, помістити у приймальник-розподільник і неповнолітнього, який підлягає направленню до спеціальної навчально-виховної установи. Час пе­ребування у приймальнику-розподільнику (працівники якого і доставляють неповнолітнього до загальноосвітньої школи чи професійного училища соці­альної реабілітації) зараховується до визначеного судом строку тримання в цій установі.

26. Суди повинні приділяти більше уваги підвищенню виховного зна­чення та посиленню профілактичного впливу судових процесів у справах про злочини неповнолітніх. У кожній справі необхідно встановлювати при­чини вчинення злочинів неповнолітніми та умови, що цьому сприяли; не за­лишати без реагування виявлені у судовому засіданні недоліки в роботі на­вчальних закладів і громадських організацій та органів, які зобов’язані запо­бігати правопорушенням неповнолітніх; виносити відповідно до статей 23, 232 КПК окремі ухвали (постанови) із зазначенням конкретних обставин, за яких стало можливим учинення неповнолітнім злочину, та осіб, із чиєї вини це сталося.

Щоб підвищити ефективність цих процесуальних документів, суди (суд­ді) мають висловлювати в них конкретні пропозиції щодо заходів, спрямова­них на усунення недоліків і прогалин у вихованні неповнолітніх та недопу­щення неналежного виконання обов’язків представниками органів, служб і кримінальної міліції у справах неповнолітніх, адміністрацією шкіл, училищ чи дитячих будинків, а також реагувати на факти порушення законодавства органами досудового слідства у ході провадження у справах неповнолітніх та судами першої інстанції під час розгляду цих справ.

Для запобігання протиправній поведінці неповнолітніх, забезпечення вчасного втручання з метою її коригування та виправлення таких осіб орга­ни та служби у справах неповнолітніх повинні здійснювати соціальний пат­ронаж не тільки тих сімей, у яких є неповнолітні, схильні до такої поведінки, а й сімей, що належать до групи ризику.

27. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верхов­ного Суду України від 31 травня 2002 р. № 6 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру».

Покарання у виді позбавлення волі неповнолітньому засудженому має призначатися з урахуванням вимог ст. 102 КК України

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 10 лю­того 2006р. // ВВСУ. —2006. — №3. — С. 10—11

(витяг)

Слов’яносербський районний суд Луганської області вироком від 23 трав­ня 2002 р. засудив К. за ч. 2 ст. 121 КК на вісім років позбавлення волі.

Апеляційний суд Луганської області ухвалою від 20 серпня 2002 р. ви­рок щодо К. залишив без зміни.

Згідно з вироком суду К. визнано винним у тому, що він у ніч на 12 лю­того 2002 р., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на ґрунті особис­тих неприязних стосунків під час сварки завдав руками й ногами декілька ударів П., спричинивши йому тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок чого по­терпілий помер.

У клопотанні прокурор Луганської області порушив питання про зміну судових рішень щодо К. у зв’язку з недотриманням судами вимог ст. 102 КК.

У поданні, підписаному п’ятьма суддями Верховного Суду України, та­кож порушено питання про недотримання вимог кримінального закону.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у клопотанні доводи, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії дійшли висновку, що воно підлягає задоволенню з таких підстав.

Як убачається із матеріалів справи, К. вчинив злочин, за який його засу­джено за ч. 2 ст. 121 КК, у сімнадцятирічному віці.

Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 102 КК особі, що не досягла на час вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, за вчинення тяжкого злочину може бути призначене покарання у виді позбавлення волі на строк, не більший ніж сім років.

Однак суд першої інстанції з порушенням вимог ст. 102 КК призначив К. покарання у виді восьми років позбавлення волі, а апеляційний суд під час розгляду кримінальної справи цієї помилки не виправив.

З  огляду на наведене судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України клопотання прокурора Луганської області задовольнили: вирок Слов’яносербського районного суду Луганської області від 23 травня 2002 р. та ухвалу Апеляційного суду цієї ж області від 20 серпня 2002 р. змінили, зменшивши за ч. 2 ст. 121 КК засудже­ному покарання до семи років позбавлення волі.

Неповнолітнього засудженого може бути звільнено від покарання з випробуванням на підставі ст. 104 КК України.

Вчинення крадіжки з проникненням у приміщення необґрунтовано кваліфіковано судом як крадіжка з проникненням у житло

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 11 лис­топада 2005р. //ВВСУ. —2006. — № 3. — С. 11—12

(витяг)

Ужгородський міський суд Закарпатської області вироком від 29 квітня 2002 р. Ч. засудив: за ч. 3 ст. 185 КК — на чотири роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК — на три роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 185 КК — на два роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 289 КК — на п’ять років позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів йому остаточно визначено п’ять років позбавлення волі. Відповідно до статей 75 і 76 КК засудженого звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки та покладено на нього обов’язок повідомляти органи кримінально- виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання.

В апеляційному та касаційному порядку справа щодо Ч. не розглядалася.

Ч. визнано винним у вчиненні таких злочинів.

18 грудня 2000 р. він за попередньою змовою з не встановленими слідством особами викрав з проникненням у приміщення майно С. на загальну суму 4 тис. 500 грн, що заподіяло потерпілій значної шкоди, а також майно С. І. на загальну суму 186 грн.

2  січня 2001 р. Ч. за попередньою змовою з не встановленими слідством особами викрав шляхом проникнення у приміщення редакції газети майно С. на загальну суму 9 тис. 644 грн, що заподіяло потерпілій значної шкоди.

У ніч з 30 листопада на 1 грудня 2001 р. він за попередньою змовою з не встановленою слідством особою незаконно заволодів належним С. автомо­білем вартістю 4 тис. 49 грн, із салону якого викрав майно на загальну суму 136 грн. Через деякий час після вчиненого Ч. за попередньою змовою з тією ж особою, розбивши вітрину магазину, намагався проникнути до нього й ви­красти майно, але свій умисел до кінця не довів, оскільки був затриманий працівниками міліції.

У клопотанні Ч. та його захисник порушили питання про перегляд ви­року в порядку виключного провадження у зв’язку з неправильним застосу­ванням судом кримінального закону при звільненні засудженого від відбу­вання покарання з випробуванням.

Перевіривши матеріали справи та наведені у клопотанні доводи, судді Су­дової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії дійшли вис­новку, що клопотання підлягає задоволенню, а вирок — зміні з таких підстав.

Як убачається з матеріалів справи, Ч. вчинив злочини, за які його засу­див Ужгородський міський суд Закарпатської області вироком від 29 квітня 2002 р., у неповнолітньому віці.

Однак суд першої інстанції при звільненні Ч. від відбування призначе­ного покарання з випробуванням зазначену обставину не врахував, замість ст. 104 КК застосував до нього ст. 75 цього Кодексу і встановив йому іспито­вий строк три роки, тоді як при звільненні неповнолітнього від відбування покарання йому може бути установлений іспитовий строк тривалістю від од­ного до двох років. Тому вирок в цій частині підлягає зміні з установленням іспитового строку в межах, передбачених ч. 3 ст. 104 КК.

Крім того, з постановленого щодо Ч. вироку підлягає виключенню така кваліфікуюча ознака злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, як крадіжка, по­єднана з проникненням у приміщення, з таких підстав.

Суд установив, що Ч. викрав особисте майно потерпілих С. і С. І. із при­міщення 18 грудня 2000 р. і 2 січня 2001 р., тобто ще коли був чинним КК 1960 р., у ч. 3 ст. 140 якого передбачалася відповідальність за вчинення кра­діжки особистого майна особи, поєднаної із проникненням у житло, а не при­міщення.

Вчинення крадіжки, поєднаної із проникненням у приміщення, незалежно від форми власності майна, передбачене ч. 3 ст. 185 КК. Тому на підставі ст. 5 КК зазначена кваліфікуюча ознака злочину підлягає виключенню із вироку.

З огляду на наведене судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України клопотання засуджено­го Ч. та його захисника задовольнили: вирок Ужгородського міського суду Закарпатської області від 29 квітня 2002 р. змінили, виключивши з обви­нувачення щодо крадіжки особистого майна С. і С. І. кваліфікуючу ознаку злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, а саме крадіжку, поєднану з проник­ненням у приміщення, та на підставі ст. 104 КК звільнили Ч. від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки та поклали на нього обов’язок повідомляти органи кримінально-виконавчої си­стеми про зміну місця проживання, роботи або навчання.

Вирок змінено, оскільки при призначенні покарання не було врахо­вано, що із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, відрахування в дохід держави не може перевищувати 10%

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 березня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 50—53

(витяг)

Вироком колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Одеської області від 20 жовтня 2005 р., яким Г. засуджена за 2 пунк­тами 9, 12 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі, за ст. 304 КК України — на 3 роки позбавлення волі, за ч. 1 ст. 125 КК України на 1 рік ви­правних робіт з утриманням 20% заробітку.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно визна­чено 10 років позбавлення волі.

С. О. засуджена за ч. 2 пунктами 9, 12 ст. 115 КК України із застосуван­ням ст. 69 КК України на 6 років позбавлення волі, ч. 1 ст. 125 КК України — на 1 рік виправних робіт з утриманням 20% заробітку.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно визна­чено 6 років позбавлення волі.

За вироком суду Г. і С. О. визнані винними в тому, що вони 17 квітня 2004 р. приблизно о 13 год. 30 хв. у будинку по вул. Шевченка під час вжи­вання спиртних напоїв разом із С. Г. під час сварки, що виникла на ґрунті особистих неприязних стосунків, по черзі завдали останній кілька ударів по обличчю, спричинивши їй легкі тілесні ушкодження. Після чого потерпіла С. Г. повідомила їм про свій намір звернутися в органи міліції з цього приводу.

Побоюючись бути викритими в умисному заподіянні легких тілесних ушкоджень, з 16-ї до 17-ї години цього самого дня Г. і С. О., діючи за по­передньою змовою, вчинили умисне вбивство С. Г. шляхом удушення її по­душкою.

Крім того, Г., знаючи про неповнолітній вік С. О., втягнула її в злочинну діяльність, у результаті чого остання вчинила вмисне вбивство.

У касаційній скарзі засуджена Г., визнаючи свою вину у вбивстві потер­пілої, стверджує, що не знала про неповнолітній вік С. О., і просить виправ­дати її за ст. 304 КК України.

Засудженою С. О. також було подано касаційну скаргу, яку вона відкли­кала 25 січня 2006 р.

Заслухавши доповідь судді, міркування прокурора про залишення вироку без змін, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скар­ги, колегія суддів вважає, що скарга засудженої Г. задоволенню не підлягає.

Висновки суду про винність Г. і С. О. в умисному вбивстві потерпілої С. Г., вчиненому нею за попередньою змовою з групою осіб з метою прихо­вати інший злочин, підтверджуються сукупністю зібраних у справі доказів, яким суд дав належну оцінку.

Так, Г. під час допитів за участю захисника-адвоката детально і послідов­но показувала, що, коли С. Г. стала їх ображати, С. О. у відповідь на це нанес­ла їй кілька ударів по обличчю, і вона також вдарила потерпілу, на що та при­грозила їм повідомленням у міліцію. Тоді, вийшовши у гараж, вона запропо­нувала С. О. задушити С. Г., на що та погодилася. Разом вони завели С. Г., яка перебувала в стані сильного алкогольного сп’яніння, в сусідню кімна­ту, де поклали на підлогу і стали притискати подушку їй до обличчя, поки не впевнилися, що потерпіла мертва. А через кілька днів вони по телефону повідомили в міліцію про вчинений ними злочин.

Такі свідчення Г. у деталях узгоджуються зі свідченнями С. О., яка на досудовому слідстві в присутності захисника-адвоката визнала, що, образив­шись на С. Г., першою стала завдавати їй удари по обличчю, потім до неї при­єдналася Г. і, побоюючись заяви потерпілої в міліцію, за пропозицією остан­ньої вони задушили С. Г. подушкою.

Свідчення засуджених підтверджуються даними протоколів відтворен­ня обстановки і обставин події та показаннями свідків Н., К., С. А. проте, що самі засуджені повідомили їм про скоєння ними вбивства.

За даними висновку судово-медичної експертизи смерть С. Г. настала внаслідок механічної асфіксії в результаті закриття носа і рота.

Також проведеною експертизою встановлено наявність у С. Г. легких ті­лесних ушкоджень, які виникли від дії тупих предметів незадовго до настан­ня смерті, що підтверджує факт її побиття Г. і С. О.

Твердження Г. про незаконність її засудження за ст. 304 КК України є безпідставними.

Обставини справи, зокрема те, що засуджені тривалий час підтримували дружні стосунки між собою і Г. була присутня на святкуванні С. О. 16-річчя, свідчать про те, що вона знала про неповнолітній вік останньої.

Крім того, Г. на досудовому слідстві і в судовому засіданні вказувала на те, що саме за її пропозицією вони задушили потерпілу подушкою, що узго­джується з показами С. О. з цього приводу.

Таким чином, причиною виникнення у С. О. наміру і бажання вбити С. Г. та приводом її дій, спрямованих на позбавлення потерпілої життя, стала саме пропозиція Г., що правильно оцінено судом як втягнення неповнолітньої в зло­чинну діяльність.

Отже, дії С. О. і Г. правильно кваліфіковані судом за ч. 2 пунктами 9, 12 ст. 115, ч. 1 ст. 125 таст. 304 КК України.

Перевіркою матеріалів справи не встановлено даних, які б свідчили про порушення вимог кримінально-процесуального законодавства під час досу- дового та судового слідства.

Водночас вирок щодо С. О. відповідно до ст. 395 КПК України підлягає зміні.

Матеріалами справи встановлено, що інкриміновані дії С. О. вчинила, бу­дучи неповнолітньою особою.

Судом при призначенні покарання не враховано положень ст. 100 КК України, якими передбачено, що розмір відрахувань у дохід держави вдвічі менший для неповнолітніх, ніж для дорослих, і не може перевищувати 10%, тому він підлягає відповідному зменшенню.

Покарання призначено Г. і С. О. відповідно до вимог ст. 65 КК України.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за­судженої Г. залишила без задоволення.

Вирок колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Одеської області щодо Г. залишила без змін, а щодо С. О. відповід­но до ст. 395 КПК України у частині призначення їй покарання за ч. 1 ст. 125 КК України змінила, зменшивши розмір відрахування в дохід держави із її заробітку до 10%.

Вважати С. О. засудженою за ч. 2 пунктами 9, 12 ст. 115, ч. 1 ст. 125 КК України на підставі ст. 70 КК України на 6 років позбавлення волі.

В іншій частині вирок залишити без змін.

Перелік видів покарань, які можуть бути застосовані до неповноліт­ньої особи, визначений у ст. 98 КК України.

Застосування до неповнолітніх, які на час постановлення вироку не досягли шістнадцятирічного віку, покарання у виді обмеження волі законом не передбачено

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 19 грудня 2006 р. // ВВСУ. — 2007. — № 4. — С. 32—33

(витяг)

Кіровський районний суд м. Кіровограда вироком від 21 червня 2005 р. засудив Р. за ч. 2 ст. 187 КК на вісім років позбавлення волі з конфіскацією майна, за ч. 3 ст. 357 КК — на два роки обмеження волі. На підставі ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим йому визначе­но вісім років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Цим вироком також засуджено М. і Р. А., судові рішення щодо яких не оскаржено.

Постановлено також солідарно стягнути: з Р. і Р. А. на користь Ш. 600 грн матеріальної та 1 тис. грн моральної шкоди; з Р. і М. на користь Л. — 1 тис. 377 грн, С. — 624 грн, Г. — 710 грн матеріальної та по 1 тис. грн моральної шкоди кожному.

Апеляційний суд Кіровоградської області ухвалою від 18 жовтня 2005 р. вирок суду щодо Р. за епізодом вчинення розбою 23 січня 2005 р. змінив: пе­рекваліфікував його дії з ч. 2 ст. 187 на ч. 2 ст. 186 КК та призначив йому за цією статтею покарання у виді чотирьох років позбавлення волі; пом’якшив засудженому покарання, призначене за ч. 2 ст. 187 КК, до семи років позбав­лення волі, а на підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 187, ч. 3 ст. 357 КК, остаточно визначив йому сім років позбав­лення волі.

З вироку також виключено рішення суду про застосування до Р. додатко­вого покарання у виді конфіскації майна. У решті вирок залишено без зміни.

Згідно з вироком суду Р. визнано винним у вчиненні таких злочинів.

22 січня 2005 р. він за попередньою змовою з Р. А. відкрито викрав у Ш. мобільний телефон зі стартовим пакетом загальною вартістю 770 грн.

2  лютого 2005 р. він за попередньою змовою з М. і не встановленими слідством особами, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, напав на Л., заподіявши йому легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я, і заволодів майном потерпілого на загальну суму 1 тис. 377 грн та його особистими документами — посвідченням водія і технічним паспор­том на автомобіль. 8 лютого 2005 р. Р. за попередньою змовою з М. і не вста­новленими слідством особами, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, вчинив розбійний напад на С. і Г., поєднаний із насильством, небезпечним для їхнього життя та здоров’я, та заволодів майном потерпілих відповідно на загальні суми 624 і 710 грн.

У касаційній скарзі засуджений Р. просив змінити судові рішення і по­м’якшити покарання. Він мотивував це тим, що апеляційний суд переквалі­фікував його дії за епізодом 23 січня 2005 р. на ч. 2 ст. 186 КК, якою передба­чене менш тяжке покарання, проте покарання за цією статтею не пом’якшив.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, проте вирок і ухвала підлягають зміні в по­рядку, передбаченому ст. 395 КПК, з таких підстав.

Висновок суду про доведеність винуватості Р. у вчиненні зазначених зло­чинів відповідає фактичним обставинам справи, підтверджується дослідже­ними судом доказами, що в касаційній скарзі не оспорюється.

Дії Р. кваліфіковано за ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 187, ч. 3 ст. 357 КК правильно, а призначене покарання за цими статтями, крім ч. 3 ст. 357, відповідає вимо­гам ст. 65 цього ж Кодексу.

При призначенні покарання за ч. 3 ст. 357 КК суд помилково застосував до Р. обмеження волі.

Відповідно до матеріалів справи засуджений вчинив злочини у неповно­літньому віці.

Згідно зі ст. 98 КК до неповнолітніх як основні покарання можуть бути застосовані лише штраф, громадські та виправні роботи, арешт і позбавлен­ня волі на певний строк, а як додаткові — штраф і позбавлення права обійма­ти певні посади або займатися певною діяльністю.

Застосування до осіб, які на час постановлення вироку не досягли шіст­надцятирічного віку, таких покарань, як громадські та виправні роботи, а та­кож арешту законом не передбачено.

Перелік видів покарань, визначений у ст. 98 КК, є вичерпним. Інші основ­ні та додаткові покарання до неповнолітніх не застосовуються, навіть якщо на час розгляду справи судом вони досягли повноліття. Обмеження волі як вид покарання в зазначений перелік не входить.

Допущена судом помилка підлягає виправленню шляхом призначення за ч. 3 ст. 357 КК замість покарання у виді обмеження волі покарання у виді арешту з дотриманням вимог ст. 101 КК та з урахуванням того, що засудже­ний на час постановлення вироку досяг шістнадцятирічного віку.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Кіровського районного суду м. Кірово­града від 21 червня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської об­ласті від 18 жовтня 2005 р. щодо Р. у порядку, передбаченому ст. 395 КПК, змінила: призначила йому тридцять діб арешту за ч. 3 ст. 357 КК замість по­карання у виді двох років обмеження волі. Постановлено також вважати Р. засудженим за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 187 і ч. 3 ст. 357 КК, до покарання, призначеного судом апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України покарання у виді обмеження во­лі не застосовується до неповнолітніх

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 19—20

(витяг)

Вироком Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 21 березня 2006 р. Р. засуджено зач. 1 ст. 296 КК України на 2 роки обмежен­ня волі.

На підставі ст. 75 КК України Р. звільнено від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком 1 рік.

В апеляційному порядку справа не переглядалась.

Р. засуджено за хуліганські дії, що супроводжувалися особливою зухва­лістю, за таких обставин. 15 січня 2006 р. близько 19 год. засуджений, перебу­ваючи у стані алкогольного сп’яніння, на дискотеці в СПТУ-40 перекинув музичну колонку. На зауваження потерпілого М. став висловлюватися нецен­зурною лайкою, намагався його вдарити та вчинити бійку. Упродовж при­близно години продовжував хуліганські дії, не реагуючи на прохання припи­нити дії.

У касаційному поданні заступник прокурора області просив скасувати вирок щодо Р. і направити кримінальну справу на новий судовий розгляд. Посилався на неправильне застосування кримінального закону в частині призначення останньому покарання, зазначав, що обмеження волі не може бути застосоване до неповнолітньої особи, якою на момент винесення виро­ку був засуджений.

Заслухавши доповідача, прокурора, яка підтримала касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає частковому задоволен­ню на таких підставах.

Доведеність винності Р. у вчиненні інкримінованого йому злочину ґрун­тується на сукупності зібраних у справі доказів, що не оспорюється у каса­ційному поданні.

Обираючи покарання Р. у виді обмеження волі, суд не взяв до уваги, що він на момент постановлення вироку був неповнолітнім, чим порушив вимо­ги ч. 3 ст. 61 КК України, згідно з якими обмеження волі до таких осіб не мо­же бути застосоване.

Для скасування вироку з направленням справи на новий судовий роз­гляд підстав немає, оскільки під час повторного розгляду справи суд першої інстанції не може призначити Р. інше покарання з передбачених санкцією за­значених норм.

Інші міри покарання (штраф та арешт), передбачені цим законом, не мо­жуть бути застосовані, оскільки вироком суду щодо Р. застосовано ст. 75 КК України, згідно з якою звільнення особи від відбування покарання з випро­буванням можливе в разі призначення їй покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі та позбав­лення волі на строк не більше 5 років. Оскільки в касаційному поданні не по­рушене питання про необґрунтоване застосування ст. 75 КК України у зв’язку з невідповідністю його ступеню тяжкості злочину та особі засудженого, каса­ційний суд позбавлений можливості скасувати вирок на цих підставах для призначення Р. іншого покарання, передбаченого санкцією ч. 1 ст. 296 КК України, але без застосування ст. 75 КК України.

Таким чином, з огляду на роз’яснення, що містяться в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кри­мінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, з урахуванням того, що Р. не може бути призначено жодне з покарань, передбачених санкцією зако­ну, за яким він засуджений, його необхідно звільнити від призначеного пока­рання.

За таких обставин на підставі ст. 371 КПК України у зв’язку з непра­вильним застосуванням кримінального закону вирок підлягає зміні.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Кіровоградської області задовольнила частково, вирок Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 21 березня 2005 р. щодо Р. змінила. Засудженого від покарання звільнила.

Відповідно до положень п. 3 ч. 3 ст. 102 КК України покарання у ви­гляді позбавлення волі призначається неповнолітньому за тяжкий злочин — на строк не більше 7 років

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 27квіт­ня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах//Криміналь­не судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 49—50

(витяг)

Вироком Єнакіївського міського суду Донецької області від 11 лютого 2004 р. С. засуджено за ч. 2 ст. 121 КК України на 8 років позбавлення волі.

С. визнано винуватим у тому, що він 16 вересня 2003 р. у нетверезому стані вдома, в м. Єнакієве, під час сварки з неприязні умисно наніс Ф. мно­жинні удари руками і ногами, заподівши їй тяжкі тілесні ушкодження, від яких потерпіла померла.

В апеляційному порядку справа не переглядалась.

У клопотанні прокурор просив змінити зазначений вирок та за правила­ми п. 3 ч. 3 ст. 102 КК України пом’якшити покарання С. до 7 років позбав­лення волі, оскільки злочин, за який його засуджено, він учинив у неповно­літньому віці.

У поданні п’яти суддів Верховного Суду України порушено питання про внесення клопотання на судовий розгляд та наведені підстави для зміни зазначеного вироку Єнакіївського міського суду Донецької області щодо С.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, який підтримав клопотання, перевіривши матеріали справи та обговоривши дово­ди клопотання, судді Верховного Суду України вважають, що клопотання підлягає задоволенню на таких підставах.

Відповідно до положень п. 3 ч. 3 ст. 102 КК України покарання у виді по­збавлення волі призначається неповнолітньому за тяжкий злочин — на строк не більше 7 років.

Як убачається з матеріалів справи, С. вчинив злочин, передбачений ч. 2 ст. 121 КК України, у неповнолітньому віці. Цей злочин класифікується тя­жким (ст. 12 КК України).

Отже, суд мав призначати покарання С. з обов’язковим дотриманням правил ст. 102 КК України, але не зробив цього.

Оскільки суд припустився помилки у застосуванні кримінального зако­ну, то вирок підлягає зміні — покарання С. має бути зменшено до 7 років по­збавлення волі.

На підставі наведеного та керуючись статтями 400⁴, 400⁹, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання прокурора задоволь­нити.

Вирок Єнакіївського міського суду Донецької області від 11 лютого 2004 р. щодо С. змінити. Знизити покарання С. за ч. 2 ст. 121 КК України до 7 років позбавлення волі.

Рекомендувати місцевому суду уточнити в порядку ст. 409 КПК України дату винесення вироку щодо засудженого С.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України такий вид покарання, як обме­ження волі, до неповнолітніх не застосовується.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосову­ється до неповнолітніх згідно зі ст. 104 КК України лише у разіїх засу­дження до позбавлення волі

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 50—51

(витяг)

Вироком Барвінківського районного суду Харківської області від 29 ве­ресня 2005 р. П. засуджений за ч. 1 ст. 309 КК України на 1 рік обмеження волі.

На підставі ст. 75 КК України П. звільнений від відбування покарання з іспитовим строком на 1 рік та зобов’язаний повідомляти органи криміналь­но-виконавчої системи про зміну місця проживання.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

П. визнаний винним у тому, що він 31 липня 2005 р. на пустирі за с. Ко- товка Барвінківського району незаконно придбав, удома в с. Котовка вигото­вив і зберігав без мети збуту 29,3 г марихуани.

У касаційному поданні перший заступник прокурора Харківської області стверджує, що суд неправильно застосував ст. 61 КК України та не врахував правила, передбачені ст. 104 КК України, і просив вирок щодо П. скасувати, а справу передати на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримання касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, ко­легія суддів вважає, що подання прокурора підлягає задоволенню.

На момент постановлення вироку П. був неповнолітнім і його вік стано­вив 17 років. Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК України такий вид покарання, як обмеження волі, до неповнолітніх не застосовується. Звільнення від відбу­вання покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх з ураху­ванням положень, передбачених ст. 104 КК України, згідно з якою таке зві­льнення може бути застосоване до неповнолітнього лише у разі засудження його до позбавлення волі. Отже, постановляючи вирок, суд неправильно за­стосував положення статей 61, 104 КК України, у зв’язку з чим вирок підля­гає скасуванню. Колегія суддів звертає увагу також на те, що передбачений у п. 3 ст. 76 КК України обов’язок повідомляти органи кримінально-виконав­чої системи про зміну місця проживання був покладений на П. судом без по­силання на відповідну норму кримінального закону.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання першого заступника прокурора Харківської області за­довольнила.

Вирок Барвінківського районного суду Харківської області від 29 верес­ня 2005 р. щодо П. скасувала, справу направила на новий судовий розгляд.

Відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у спра­вах про злочини неповнолітніх» від 16 квітня 2004 р. № 5, якщо санк­цією закону, за яким засуджується неповнолітній, передбачено лише такі види покарання, які з огляду на вік підсудного чи його стан не мо­жуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від кримінальної від­повідальності та відповідно до ст. 7 КПК України закриває кримінальну справу.

Згідно з вимогами ст. 98 КК України до неповнолітнього не може бути застосоване таке додаткове покарання, як конфіскація майна

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 8 лютого 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 51—54

(витяг)

Вироком Гусятинського районного суду Тернопільської області від 12 лип­ня 2006 р. Ю. А. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна, яке належить йому на праві власності, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів призначено 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є його власністю.

На підставі ст. 75 КК України Ю. А. звільнено від покарання з випробу­ванням з іспитовим строком 2 роки та покладено обов’язки, передбачені ст. 76 КК України.

М. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 5 років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 186 КК України на 4 роки позбавлення волі; за ч. 1 ст. 296 КК України на 3 роки обмеження волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю зло­чинів остаточно призначено 5 років позбавлення волі.

На підставі ст. 104 КК України М. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки, з покладанням обов’язків, пе­редбачених ст. 76 КК України.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

Цим вироком засуджено також В., П., К. та Ю. В., вирок щодо яких у ка­саційному порядку не оскаржено і щодо них не внесено касаційного подання.

Зазначеним вище вироком Ю. А. визнано винним у вчиненні таємного викрадення чужого майна із проникненням у сховище, за попередньою змо­вою групою осіб, та у незаконному придбанні, виготовленні, зберіганні та збу­ті наркотичних засобів у великих розмірах, а М. — у вчиненні таємного ви­крадення чужого майна з проникненням у житло, сховище, за попередньою змовою групою осіб, а також відкритого викрадення майна із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя і здоров’я потерпілої З., та хулі­ганства, під час якого ним було заподіяно матеріальну шкоду.

Як визнав встановленим суд, приблизно у третій декаді квітня 2003 р. Ю. В. за попередньою змовою із К. та М. протягом одного дня двічі проника­ли у приміщення цеху ТОВ «Копичинецький переробний сільськогосподар­ський комбінат» та викрали майно підприємства на загальну суму 2881 грн 17 коп.

У той же період зазначені вище особи вчинили ще дві крадіжки із зазна­ченого підприємства відповідно на суму 600, 880 грн, а через два дні від попе­редньої крадіжки Ю. В., К. і Л. у такий самий спосіб із зазначеного підприєм­ства викрали майно підприємства на суму 90 грн.

Через два дні від попередньої крадіжки Ю. В., за попередньою змовою з Ю. А., К. та П., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, двічі (вранці та в обідню пору) проникали на територію Копичинецького ковбасного цеху та викрали майно цього підприємства на суму відповідно 297 та 674 грн.

У третій декаді квітня 2003 р. Ю. В., за попередньою змовою із К., про­никли на територію ТОВ «Адоніс» та викрали майно підприємства на за­гальну суму 2576 грн 63 коп.

У ніч на 16 червня 2003 р. П. за попередньою змовою із М., проникнув­ши на територію домогосподарства В., що у м. Копичинці, таємно викрали її майно на суму 646 грн 80 коп.

У ніч на 18 червня 2003 р. П. із М. проникли у продуктовий кіоск Г., що у м. Копичинці, звідки викрали її майно на суму 155 грн 2 коп.

Протягом червня—липня 2003 р. Ю. А. на центральному смітнику в м. Ко­пичинці назбирав рослини конопель у кількості 24,85 г, що зберігав за міс­цем помешкання К. Р., які 11 липня 2003 р. двічі збув працівникам міліції при проведенні оперативної закупівлі у кількості 13,35 та 11,5 г по 20 грн від­повідно.

У ніч на 8 лютого 2004 р. П., Ю. В. та М., перебуваючи у стані алкоголь­ного сп’яніння, із двору домогосподарства С. у м. Копичинці таємно викрали її майно на суму 140 грн.

Ті самі особи тієї ж ночі вчинили ряд крадіжок чужого майна, зокрема з двору та підвального приміщення на загальну суму 1450 грн; з двору — май­но К. І. на суму 120 грн; з домогосподарства С. П. на суму 185 грн, Б. — на су­му 460 грн, Н. — на суму 350 грн.

Крім цього, тієї самої ночі М., перебуваючи у стані алкогольного сп’я­ніння, проник у каплицю (м. Копичинці), збудовану і прикрашену на кошти Щ., де з хуліганських спонукань пошкодив майно, вікна та двері, завдавши Щ. матеріальну шкоду на загальну суму 420 грн.

У ніч з 6 на 7 травня 2005 р. М. за попередньою змовою із не встановле­ною слідством особою, проникнувши у будинок у тому ж місті, таємно ви­крали майно О. на загальну суму 703 грн.

Крім того, 30 листопада 2005 р. в 19 год. у м. Копичинці М., застосовую­чи насильство, яке не є небезпечним для життя та здоров’я, відкрито викрав майно З. на загальну суму 64 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Тернопільської області, не оскаржуючи висновків суду щодо юридичної оцінки та кваліфікації дій засу­джених Ю. А. і М., вважає, що суд неправильно застосував кримінальний за­кон, призначаючи покарання цим засудженим. Зазначив, що суд, призначив­ши Ю. А. покарання за ч. 2 ст. 307 КК України та за сукупністю злочинів у виді 5 років позбавлення волі і додаткове — у виді конфіскації майна, звіль­нивши його від цього покарання на підставі ст. 75 КК України, порушив ст. 77 КК України, якою не передбачено конфіскації майна.

Крім того, прокурор зазначає, що призначаючи покарання М. за ч. 1 ст. 296 КК України, суд не урахував, що той є неповнолітнім, і на порушення ст. 61 КК України призначив йому такий вид покарання, як обмеження волі. Просив змінити вирок суду щодо Ю. А. і М., виключити вказівку суду щодо Ю. А. про призначення додаткового виду покарання конфіскації майна, а що­до М., у зв’язку із тим, що ч. 1 ст. 296 КК України не передбачає таких видів покарань, які можуть бути застосовані до нього, визнати його винним у цьо­му злочині без призначення покарання. В іншій частині вирок залишити без зміни.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримку касаційного по­дання та необхідність зміни судових рішень щодо Ю. А. та М. на підставах, наведених у касаційному поданні, перевіривши матеріали справи та обгово­ривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Висновок суду про доведеність винності Ю. А. та М. у вчиненні інкримі­нованих їм злочинів та правильності кваліфікації його дій ґрунтується на до­статніх та допустимих доказах, які досліджені в судовому засіданні та в каса­ційному поданні не оспорюються.

Водночас призначаючи засудженим Ю. А. та М. покарання, суд допус­тив помилку у застосуванні кримінального закону, а тому вирок у цій части­ні підлягає зміні.

Як убачається із матеріалів справи, Ю. А. було визнано винуватим і за­суджено, крім ч. 3 ст. 185 КК України, за ч. 2 ст. 307 КК України до 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є його власністю, а за сукупніс­тю злочинів остаточно на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Однак на момент вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 309 КК Украї­ни, — 3 червня 2003 р. — Ю. А. був неповнолітнім.

Відповідно вимог ст. 98 КК України до неповнолітнього не можуть бути застосовані такі додаткові види покарання, як конфіскація майна.

Отже, вказівка суду про застосування до Ю. А. додаткового покарання у виді конфіскації майна підлягає виключенню з вироку суду.

Крім того, призначаючи покарання за ч. 1 ст. 296 КК України засудже­ному М., який є неповнолітнім, суд порушив вимоги ст. 98 КК України, при­значивши йому покарання у виді обмеження волі, тоді як зазначена стаття наводить виключний перелік покарань, що можуть бути застосовані до непо­внолітніх, і такого виду покарання в ній не зазначено.

Відповідно п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочи­ни неповнолітніх», якщо санкцією закону, за яким засуджується неповноліт­ній, передбачено лише такі види покарань, які з огляду на вік підсудного чи його стан не можуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від криміна­льної відповідальності та згідно зі ст. 7 КПК України закриває кримінальну справу.

Отже, вказівка суду про призначення покарання М. за ч. 1 ст. 296 КК України у виді обмеження волі підлягає виключенню з вироку, а справа в цій частині — закриттю на підставі ст. 7 КПК України.

Враховуючи викладене, вирок суду в частині призначення покарання за­судженим Ю. А. та М. підлягає зміні.

Керуючись статтями 395, 396 КК України, колегія суддів Судової пала­ти у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне по­дання заступника прокурора Тернопільської області задовольнити.

Вирок Гусятинського районного суду Тернопільської області від 12 лип­ня 2006 р. щодо Ю. А. та М. змінити.

Виключити з вироку щодо Ю. А. у частині призначення за ч. 2 ст. 307 КК України та за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 185 КК України і ч. 2 ст. 307 КК України, призначення додаткового покарання у виді конфіс­кації майна.

Виключити із вироку щодо М. вказівку суду про призначення йому за ч. 1 ст. 296 КК України покарання у виді 3 років обмеження волі, а справу в цій частині на підставі ст. 7 КПК України закрити.

В іншій частині вирок залишити без зміни.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК України тривалість заходів виховного характеру, передбачених у пунктах 2 та 3 ч. 2 цієї статті, встановлю­ються судом, який їх призначає

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С.55

(витяг)

Постановою Романівського районного суду Житомирської області від 30 січня 2006 р. закрито провадження у справі про вчинення С. суспільно не­безпечного діяння, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України.

Щодо С. застосовано примусовий захід виховного характеру у вигляді передачі його під нагляд матері С. О.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

С. у кінці квітня 2004 р. у домогосподарстві своєї матері у смт Романів незаконно виготовив вогнепальну зброю, яку незаконно зберігав до 15 лис­топада 2005 р., носив при собі та використовував для стрільби, тобто вчинив суспільно небезпечне діяння, передбачене ч. 1 ст. 263 КК України.

У касаційному поданні прокурор просив постанову щодо С. скасувати і передати справу на новий судовий розгляду зв’язку з тим, що суд порушив вимоги ч. 3 ст. 105 КК України, не встановивши тривалості заходів виховно­го характеру, застосованих щодо С.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримання касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, ко­легія суддів вважає, що касаційне подання прокурора підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК України тривалість заходів виховного ха­рактеру, передбачених у пунктах 2 та 3 ч. 2 цієї статті, встановлюється судом, який їх призначає. Стосовно малолітнього судом застосовано примусовий захід виховного характеру, передбачений п. 3 ч. 2 ст. 105 КК України. Однак місцевий суд не встановив тривалості цього заходу виховного характеру, тобто неправильно застосував кримінальний закон, у зв’язку з чим постано­ва місцевого суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий судовий розгляд.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання заступника прокурора Житомирської області задово­льнила. Постанову Романівського районного суду Житомирської області від 29  січня 2006 р. щодо С. скасувала, а справу передала на новий судовий роз­гляд.

Відповідно до ч. 3 ст. 102 КК України покарання у вигляді позбав­лення волі призначається неповнолітньому за тяжкий злочин на строк не більше 10 років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, — на строк до 15 років

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 121—131

(витяг)

Вироком апеляційного суду Донецької області від 5 квітня 2004 р. Г. за­суджено: за пунктами 6, 10, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 98 КК України на 14 років позбавлення волі без конфіскації майна; за ч. 4 ст. 187 КК України на 11 років позбавлення волі із застосуванням ст. 98 КК України без конфіскації майна; за ч. 4 ст. 152 КК України на 13 років позбав­лення волі; за ч. 2 ст. 153 КК України на 6 років позбавлення волі; за ч. 3 ст. 117 КК України на 7 років позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України остаточно до відбування призначено 15 ро­ків позбавлення волі без конфіскації майна; В. засуджено за пунктами 6, 10, 12,  13 ч. 2 ст. 115 КК України на 14 років позбавлення волі із застосуванням ст. 98 КК України без конфіскації майна; за ч. 4 ст. 187 КК України на 10 ро­ків позбавлення волі із застосуванням ст. 98 КК України без конфіскації майна; за ч. 4 ст. 152 КК України на 13 років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 153 КК України на 6 років позбавлення волі; за ч. 3 ст. 185 КК України на 4 роки позбавлення волі; за ч. 3 ст. 185 КК України на 4 роки позбавлення волі; за ч. 3 ст. 117 КК України на 7 років позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України остаточно до відбування призначено 15 ро­ків позбавлення волі без конфіскації майна.

Засуджених Г. і В. визнано винними у вчиненні злочинів за таких обставин.

В один із днів травня 2001 р., близько 19 год. 30 хв., В. і Г. зі своєю знайо­мою М. (1986 р. н.), біля буд. 57 на вул. Шевченко у с. Новомихайлівка Ма­рийського району Донецької області грали у карти. У цей самий час обидва домовились зґвалтувати М., достовірно знаючи, що вона неповнолітня.

Реалізуючи умисел, близько 20 год., застосовуючи фізичне насильство, В. і Г. повалили потерпілу на землю, утримуючи за руки і ноги, подолавши в такий спосіб її здатність чинити опір.

Після цього В. зняв нижній одяг із М. і обидва по черзі її зґвалтували.

21 січня 2003 р., близько 21 год., В. з метою крадіжки прийшов до будинковолодіння Ч. на вул. Кірова, 54а у с. Новомихайлівка. Скориставшись вільним доступом, він проник у сарай і вкрав там 4 гусей на загальну суму 100 грн та мішок. Через незакриті двері він проник у будинок, звідки викрав алюмінієвий бідон вартістю 150 грн.

У середині січня 2003 р. Г. таємно від батьків вирішив вкрасти і продати частину вугілля, яке зберігалося на подвір’ї його бабусі X. на вул. Кірова, 83 у с. Новомихайлівка.

З цією метою він вступив у попередню змову з В., пообіцявши, що на ви­ручені гроші придбають спиртне. 22 січня 2003 р., скориставшись вільним доступом, обидва проникли в сарай і викрали 180 кг вугілля на суму 25 грн 19  коп., яке реалізували односельцю.

Того самого дня, близько 20 год., вони знову зайшли до зазначеного са­раю і приготували до викрадення 480 кг вугілля на суму 67 грн 20 коп. їх дії були помічені господаркою X., на вимогу якої припинити протиправні дії обидва не реагували і відкрито викрали мішок вугілля вагою 60 кг на суму 7  грн 40 коп., який знову реалізували Б. за 10 грн.

Близько 20 год. 30 хв. обидва купили спиртні напої і розпили.

Перебуваючи в нетверезому стані, Г. і В. домовились учинити розбійний напад на X. і вбити її з корисливих мотивів з метою заволодіння вугіллям.

Близько 24 год. того самого дня через вікно горища Г. і В. проникли в бу­динок X.

Обидва напали на сплячу X., застосовуючи насильство, небезпечне для життя і здоров’я потерпілої, накинувши на голову пальто. З метою умисного вбивства X. Г. схопив її за шию руками і з великою силою здавив, а В. у цей час утримував руки потерпілої. Оскільки X. подавала ознаки життя, Г. і В. накинули їй на шию хустку, з великою силою затягнули, внаслідок чого від механічної асфіксії настала смерть потерпілої. З метою приховання слідів злочинів Г. і В. спалили хустку Х. в печі.

22 січня 2003 р. з 24 год. до 5 год. 23 січня 2003 р. Г. за попереднім згово­ром із В. проникли в сарай X. і викрали 360 кг вугілля на суму 50 грн 40 коп., яке продали Б. за 20 грн.

29 січня 2003 р., близько 18 год., В. і Г., перебуваючи в нетверезому ста­ні, у буд. 83 на вул. Кірова в с. Новомихайлівка домовились вчинити групове зґвалтування когось із молодих дівчат та задовольнити з ними статеву при­страсть неприродним способом, а після цього задушити жертву.

З цією метою вони вирішили під будь-яким приводом заманити дівчину у будинок за вказаною адресою.

Того самого дня, близько 19 год., В. і Г. прибули на місце проживання їх спільної знайомої Г. О., (1987 р. н.), на вул. Леніна, 115а у с. Новомихайлівка і запропонували їй вийти на вулицю, щоб разом провести час, з чим вона по­годилась. Усі домовились зустрітися о 20 год.

Повернувшись додому, В. і Г. приготували 4 мотузки, якими мали намір зв’язати руки і ноги Г. О., щоб вона не могла чинити опір.

Крім того, вони приготували мотузку, як удавку для вбивства Г. О. Зу­стрівшись з Г. О., В. і Г. шляхом обману заманили її в буд. 83 на вул. Кірова.

Після спільного розлиття спиртного, перебуваючи в нетверезому стані, діючи згідно з попередньою змовою, з метою зґвалтування Г. О., достовірно знаючи про її неповноліття, повалили її на ліжко, зняли одяг і, застосовуючи фізичне насильство, впродовж години по черзі ґвалтували її та задовольняли статеву пристрасть неприродним способом.

У цьому процесі Г. і В. неодноразово прив’язували до ліжка руки і ноги потерпілої, внаслідок чого вона не могла чинити опір. Крім того, з метою по­долання опору Г. О. В. кілька разів ударив її кулаком в обличчя, а Г. погро­жував застосуванням насильства, демонструючи столовий ніж, та вкусив Г. О. за молочну залозу.

З  метою вбивства Г. О., діючи згідно з попередньою змовою, В. і Г. наки­нули на її шию мотузку, по черзі затягуючи її з великою силою, внаслідок чо­го смерть потерпілої настала на місці події. Її труп В. і Г. винесли в погріб за буд. 83 на вул. Кірова.

У касаційному поданні прокурор, який брав участь у розгляді справи в суді, просить змінити вирок щодо Г. і В. і, враховуючи, що вони були непов­нолітніми на час вчинення злочинів, передбачених ч. 4 ст. 187 та ч. 4 ст. 152 КК України, призначити покарання з дотриманням вимог п. 4 ч. 3 ст. 102 України, тобто таке, яке б не перевищувало 10 років позбавлення волі; за­конний представник неповнолітнього засудженого В. — В. Н. — вважає необґрунтованим засудження В. за всіма епізодами обвинувачення, за виключен­ням крадіжки. При цьому посилається на застосування до В. недозволених методів ведення слідства. Просить скасувати вирок у частині засудження В. за пунктами 6, 10, 12, 13, ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 3 ст. 117 КК України, а справу закрити, звільнити його від відшкодування мо­ральної шкоди. За ч. 3 ст. 185 КК України просить пом’якшити покарання;

— засуджений В. фактично наводить аналогічні доводи, просить скасу­вати вирок та направити справу на новий судовий розгляд;

— захисник В. — адвокат Г., — оспорюючи обґрунтованість засудження В. за тим самим епізодом обвинувачення, вважає, що вирок у цій частині ба­зується на суперечливих і непереконливих доказах. У частині засудження В. за пунктами 6,10, 13, ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 3 ст. 117 КК України просить вирок скасувати, а справу закрити за відсутністю скла­ду злочину, а за ч. 3 ст. 185 КК України пом’якшити покарання, оскільки по­терпілій Ч. відшкодована матеріальна шкода;

— захисник засудженого Г. — адвокат Я. — наводить аналогічні доводи про незаконність вироку щодо її підзахисного. Вона вважає, що покладені в обґрунтування винності Г. докази добуті із застосуванням недозволених ме­тодів ведення слідства. Просить скасувати вирок, а справу закрити за відсут­ністю в діях Г. складу злочину.

Заслухавши доповідь судді, міркування прокурора, перевіривши матері­али справи, колегія суддів вважає, що касаційні скарги не підлягають задово­ленню, а касаційне подання слід задовольнити.

Висновок суду про винність Г. і В. у вчиненні злочинів, за які вони засу­джені, ґрунтується на зібраних у справі та перевірених у суді доказах, оціне­них у сукупності, як того вимагає ст. 323 КПК України.

Наведені у вироку докази в обґрунтування винності В. і Г. у зґвалтуван­ні неповнолітньої М., умисних вбивствах X. та Г. О. за обтяжуючих обставин покладені допустимі, достовірні й достатні докази. Потерпіла М. впродовж попереднього слідства давала неодноразові показання, які є послідовними, про зґвалтування її В. і Г. їх вона підтвердила в суді. Не вірити цим показан­ням у суду не було жодних підстав, оскільки у справі відсутні будь-які дані, які б вказували на наявність причин для обмови ГіВ. Більш того, як свідчать матеріали справи потерпіла, соромлячись розголосу та побоюючись погрози з  боку засуджених, лише через місяць повідомила про це своїй матері та по­друзі Х. А.

Це підтверджується і показаннями законного представника неповноліт­ньої потерпілої X. — М., яка ствердила, що не зверталась із заявою до пра­воохоронних органів, побоюючись за життя дочки і соромлячись розголо­шення інформації, яка принижувала її. Коли працівникам міліції із зізнання В. і Г. стало відомо про зґвалтування її дочки, вона як законний представ­ник звернулася з заявою про притягнення винних до кримінальної відпові­дальності.

Об’єктивність показань потерпілої підтверджується неодноразовими по­казаннями В. і Г. на досудовому слідстві, зокрема обвинувачуваних, допита­них за участю захисників, на очних ставках з потерпілою, під час відтворен­ня обстановки й обставин події, в яких вони визнали, що по черзі зґвалту­вали М.

Пізніше, як свідчать матеріали справи, засуджені змінили показання, за­являючи, що мали намір вчинити статевий акт, але не вчинили з фізіологіч­них причин.

Доводи скарги, що даними висновку судово-медичної експертизи спрос­товується факт зґвалтування М., дівоча пліва у якої не порушена, — безпід­ставні.

Ці дані узгоджуються як з показаннями потерпілої М. щодо конкрет­них обставин зґвалтування, так і зі зміненими показаннями засуджених, з яких випливає, що закінчити статевий акт вони не змогли з фізіологічних причин.

З урахуванням роз’яснень, що містяться у п. 6 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 4, ці дії правильно кваліфіко­вані за ч. 3 ст. 117 КК України.

В обґрунтування винності В. і Г. у вмисних вбивствах X. та Г. судом ціл­ком законно покладені показання засуджених, неодноразово дані на досудо- вому слідстві, які колегія, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, визнає достовірними і допустимими, оскільки вони узгоджуються з іншими об’єктивними доказами, які є у справі.

Як свідчать матеріали справи Г. і В. були затримані за підозрою у вбив­стві Г. О., вчиненому ними після вбивства X., у смерті якої їх ніхто не підо­зрював, а отже, працівники міліції не могли добиватися недозволеними ме­тодами зізнання у вчиненні цього злочину, як на це покликаються у скаргах касатори.

Отже, дані явки з повинною Г. і В., в якій вони повідомили правоохоронні органи про групове умисне вбивство X., є об’єктивним і допустимим доказом.

Аналогічними доказами є неодноразово дані на досудовому слідстві по­казання Г. і В. як обвинувачуваних, допитаних за участю захисників під час відтворення обстановки й обставин події.

У цих показаннях обидва назвали один і той самий спосіб вбивства — за­душення, який об’єктивно узгоджується з даними висновку додаткової судо­во-медичної експертизи трупа X., котрий після повідомлення В. і Г. про її вбивство був ексгумований.

Визнаючи себе винними в умисному вбивстві X., Г. і В. назвали один і той самий мотив вбивства — з корисливих мотивів, оскільки вона могла ста­ти на перешкоді продажу вугілля, яке зберігалось у неї на подвір’ї і яка бачи­ла їх, коли вони крали це вугілля.

У цій частині показання щодо мотиву вбивства об’єктивно підтверджу­ються показаннями свідка Б., який ствердив, що Г. і В. 22 і 23 січня 2003 р. продавали йому вугілля.

Обидва засуджені в різний час вказали один і той самий спосіб проник­нення у будинковолодіння X. — через вікно горища. Обидва, як видно з про­токолу відтворення обстановки й обставин події, показали одне й те саме вікно.

Доводи касаційних скарг, що ці показання є недостовірними і викликані застосуванням недозволених методів ведення слідства, оскільки під час від­творення обстановки й обставин події, проведеного на підставі судового до­ручення, статист не зміг проникнути через це вікно у будинок X., не спросто­вують наявні у справі докази винності засуджених.

Цій обставині у вироку дана ґрунтовна логічна оцінка, яка враховує ан­тропометричні дані Г. і В. та фізичні індивідуальні можливості осіб.

Крім того, як видно зі справи, крім перевірки прокурором заяви засу­джених про застосування недозволених методів ведення слідства працівни­ками Марийського РВ УМВС України в Донецькій області ця заява переві­рялася в суді і свого підтвердження не знайшла.

Колегія суддів погоджується з висновком суду, що ця заява В. і Г. зроб­лена з метою уникнення ними кримінальної відповідальності. Дії В. і Г. за цим епізодом правильно кваліфіковані за ч. 4 ст. 187, пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

Достовірними, достатніми і допустимими є докази, наведені у вироку в обґрунтування винності В. і Г. у вмисному вбивстві Г. О., вчиненому ними за попередньою змовою, поєднаному з її зґвалтуванням і задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, а доводи скарг у цій частині слід визнати надуманими і безпідставними.

Як видно зі справи, впродовж досудового слідства допитані як обвину­вачувані, за участю захисників, Г. і В. детально і послідовно пояснили, що за­здалегідь розробили план, яким передбачалося заманити Г. О. в будинок по­кійної X., яким користувався Г., щоб зґвалтувати Г. О. і задовольнити статеву пристрасть неприродним способом. Обидва визнали, що після вчинення що­до Г. О. статевих злочинів вони вдвох задушили потерпілу, застосовуючи для цього заздалегідь заготовлену мотузку.

Під час відтворення обстановки й обставин події В. підтвердив свої по­казання.

Зміні показань В. та Г. на завершальній стадії досудового слідства та в суді дана об’єктивна і ґрунтовна оцінка, з якою погоджується колегія суддів.

Доводи скарг, що зізнавальні показання не відповідають дійсності, оскіль­ки дані під впливом застосування недозволених методів ведення слідства, без­підставні з наведених раніше в цій ухвалі мотивів та враховуючи наступне.

Як видно з матеріалів справи, ні батькам потерпілої, ні працівникам мі­ліції не було відоме місцезнаходження трупа Г. О.

Про те, що труп Г. О. знаходиться у погребі на подвір’ї будинку бабусі Г., працівникам міліції стало відомо від В.

За даними протоколу огляду місця події за буд. 83 на вул. Кірова у с. Но­вомихайлівка Марійського району Донецької області, яке належало покійній X., виявлено труп неповнолітньої Г. О. з ознаками насильницької смерті. На лівій руці трупа був прив’язаний відрізок білизняної мотузки, чим також об’єктивно підтверджується правдивість засуджених на досудовому слідстві, що в процесі зґвалтування та задоволення статевої пристрасті неприродним способом вони зв’язували Г. О., використовуючи білизняну мотузку.

За даними висновку судово-медичної експертизи на трупі потерпілої се­ред інших виявлено тілесні ушкодження в області шиї у вигляді смужчатого садна, які утворилися від дії «удавки» шириною близько 2,5 см.

Цим самим висновком констатується наявність безлічі тілесних ушко­джень в області статевих органів та анального отвору, які утворились від дії тупого твердого предмета.

Також згідно з висновком на трупі Г. О. виявлено кільцеподібне садно лівої молочної залози, яке могло бути спричинене укусом зубами.

Цим також підтверджується об’єктивність показань засуджених на до- судовому слідстві, які неодноразово повідомляли, що в процесі зґвалтування Г. укусив Г. О. за ліву молочну залозу.

За показаннями Г. і В. на досудовому слідстві відрізки мотузки, якими вони душили Г. О. та зв’язували в процесі зґвалтування, вони сховали у ве­лику металеву каструлю на подвір’ї садиби покійної бабусі Г.

У процесі огляду місця події ця каструля, а в ній — відрізки мотузки, дійсно були виявлені, що також свідчить про правдивість показань В. і Г. на досудовому слідстві.

За даними висновків судово-трасологічної експертизи відрізки мотузки, зняті з руки Г. О. та вилучені на місці події, складають одне ціле.

Зі справи видно, що в процесі досудового слідства було вилучено одяг В. і Г. На одязі останнього виявлені плями бурого кольору, які, за дани­ми висновку судово-імунологічної експертизи, могли утворитися від кро­ві Г. О.

Згідно з висновками судово-імунологічної експертизи на тампонах з вміс­том вагіни та прямої кишки виявлена сперма з домішками крові, яка могла походити від В. і Г.

Судом як об’єктивний доказ винності Г. і В. у вмисному вбивстві Г. О. за обтяжуючих обставин обґрунтовано прийнято до уваги той факт, що ключ від зачинення дверей, які вели в погріб, де знаходився труп Г. О., був вилуче­ний у Г.

Ці та інші докази є беззаперечними і спростовують доводи скарг.

Дії В. і Г. за цим епізодом правильно кваліфіковані за пунктами 10, 12, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 153 КК України.

Остаточно призначене В. і Г. покарання відповідає вимогам ст. 65 КК України. Разом із тим підлягає задоволенню касаційне подання прокурора в частині призначення покарання Г. і В. за ч. 4 ст. 152 КК України та Г. за ч. 4 ст. 187 КК України на наступних підставах.

Як свідчать матеріали справи, Г. і В. вчинили злочин неповнолітніми.

Відповідно до пунктів 4 і 5 ч. 3 ст. 102 КК України неповнолітнім, які вчинили особливо тяжкий злочин, може бути призначено позбавлення волі на строк не більше 10 років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умис­ним позбавленням життя людини, — не більше 15 років.

Як видно зі змісту санкцій ч. 4 ст. 152 і ч. 4 ст. 187 КК України, ці злочи­ни відповідно до ст. 12 КК України є особливо тяжкими.

Водночас диспозиції ч. 4 статей 152 та 187 КК України не містять квалі­фікуючої ознаки «умисне позбавлення життя людини».

За таких обставин призначене В. і Г. покарання за ч. 4 ст. 152 та Г. за ч. 4 ст. 187 КК України підлягає пом’якшенню.

Оскільки обсяг обвинувачення, визнаного доведеним, при цьому не змен­шується, загальний строк покарання, призначений судом, зміні не підлягає.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційні скарги засудженого В., у його інтересах захисника-адвоката Г. I., законного представника — В. Н., захисника засудженого Г. — адвоката Я. — залишила без задоволення. Касаційне подання прокурора, який брав участь у розгляді справи в суді, задовольнила. Вирок апеляційного суду Донецької області від 5 квітня 2004 р. щодо Г. та В. змінила. Пом’якшила Г. та В. пока­рання за ч. 4 ст. 152 КК України до 10 років позбавлення волі, Г. за ч. 4 ст. 187 КК України — до 10 років позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, передбачених пунктами 6, 10, 12, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 3 ст. 117 КК України шляхом часткового складання призначених покарань ухва­лила остаточно вважати засудженим Г. до 15 років позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, передбачених пунктами 6, 10, 12, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 117 КК України, шляхом часткового складання призначених покарань ухвалила остаточно вважати засудженим В. до 15 років позбавлен­ня волі.

У решті цей вирок залишила без зміни.

Відповідно до ч. 1 ст. 100 КК України громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 1 березня 2005р.// Судова практика Верхов­ного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 131—133

(витяг)

Вироком Бахмацького районного суду Чернігівської області від 25 трав­ня 2004 р. засуджено: Т. В. за ч. 2 ст. 125 КК України до 150 годин громад­ських робіт; Т. О. за ч. 2 ст. 125 КК України на 8 місяців виправних робіт за місцем роботи із відрахуванням у дохід держави 15% заробітку.

Для відшкодування моральної шкоди постановлено стягнути з засудже­них на користь Г. 2000 грн.

Цим вироком Г. та Я. виправдано.

Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 23 вересня 2004 р. вирок щодо Т. В. та Т. О. залишено без зміни.

Т. В. та Т. О. засуджено за те, що 23 листопада 2003 р., близько 10 год., у с. Фастові Бахмацького району Чернігівської області біля магазину «Пролі­сок» на ґрунті особистих неприязних стосунків у сварці вони заподіяли Г. легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про зміну вироку що­до Т. В. з пом’якшенням покарання, оскільки суд, призначаючи покарання Т. В. у вигляді 150 год. громадських робіт, не врахував, що він на час вчинен­ня злочину був неповнолітнім.

У касаційній скарзі засуджені Т. В. та Т. О. порушують питання про ска­сування судових рішень щодо них з направленням справи на новий розгляд, посилаючись на те, що судове слідство проведено неповно та однобічно. Стверджують, що Г. вони не били, а висновок суду щодо їх винності ґрунту­ється на показаннях Г., С. і Я., які їх обмовили.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши справу, ко­легія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню, а скарга — частковому задоволенню на таких підставах.

Висновок суду щодо винності засуджених у вчиненні злочину доведе­но зібраними у справі доказами, які отримано з додержанням КПК України і які наведено у вироку.

Істотних порушень норм КПК України, які могли бути підставою для скасування вироку, у справі не допущено. Злочинні дії засуджених кваліфі­ковано правильно.

Покарання Т. О. призначено з дотриманням вимог закону. Призначаю­чи покарання Т. В., який на час вчинення злочину був неповнолітнім (17 ро­ків), суд порушив вимоги ст. 100 КК України, згідно з якою громадські ро­боти можуть бути призначені неповнолітньому на строк від 30 до 120 годин. Тому призначений йому строк громадських робіт повинен бути знижений до 120 годин.

Крім того, при вирішенні питання про суму моральної шкоди, заподіяної Г., суд недостатньо врахував конкретні обставини справи, а тому сума відшко­дування підлягає зменшенню до 1000 грн.

Виходячи з наведеного та керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Чернігівської області за­довольнила, касаційну скаргу засуджених Т. О. та Т. В. задовольнила част­ково.

Вирок Бахмацького районного суду Чернігівської області від 25 травня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 23 вересня 2004 р. щодо Т. О. та Т. В. змінила. Знизила призначене Т. В. за ч. 2 ст. 125 КК України покарання до 120 годин громадських робіт.

Стягнуту солідарно з засуджених суму на користь Г. у відшкодування моральної шкоди зменшила до 1000 грн.

Суд не звернув уваги на ту обставину, що застосування до неповно­літнього такого покарання, як обмеження волі, суперечить вимогам ст. 98 КК України і не може бути застосоване до таких осіб

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 березня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 133—135

(витяг)

Вироком Миронівського районного суду Київської області від 11 берез­ня 2004 р. Т. визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України, і призначено йому покарання у вигляді 1 року обмеження волі.

На підставі ст. 105 КК України Т. звільнено від призначеного покарання із застосуванням примусового заходу виховного характеру у вигляді переда­чі під нагляд матері Т. Н. строком на 1 рік.

Кримінальну справу з обвинувачення Т. за ч. 1 ст. 309 КК України закрито.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Т. визнано винним у тому, що 4 грудня 2003 р., близько 16 год. 30 хв., на території Миронівського міського продуктового ринку від не встановленої слідством особи незаконно, безоплатно отримав паперовий пакунок з речо­виною рослинного походження, яка є наркотичним засобом — висушеною марихуаною (каннабісом) — вагою 0,25 г, що мала на собі смолоподібні на­шарування, які є наркотичним засобом — екстрактом каннабісу точною ва­гою 0,32 г, і його незаконно зберігав при собі з метою власного вживання.

5  грудня 2003 р., близько 16 год. 10 хв. на пероні вокзалу станції Миронівка при його затриманні працівниками міліції вказаний паперовий пакунок з нар­котичним засобом у нього було виявлено і вилучено.

У касаційному поданні заступник прокурора Київської області просить вирок щодо Т. у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального зако­ну та суттєвим порушенням кримінально-процесуального закону скасувати, а справу закрити, вважаючи його звільненим від відбування покарання із за­стосуванням примусового заходу виховного характеру з передачею під нагляд матері Т. Н. на підставі ст. 105 КК України. Мотивує тим, що суд всупереч вимогам ст. 98 КК України застосував до Т., який є неповнолітнім, обмежен­ня волі і порушив визначений у ст. 447 КПК України порядок застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню на таких підставах.

За вироком суду Т. учинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 309 КК Украї­ни, у віці 17 років, тобто будучи неповнолітнім.

Згідно зі ст. 447 КПК України встановлено порядок застосування до не­повнолітнього примусових заходів виховного характеру, відповідно до якого, коли суд під час розгляду справи, що надійшла з обвинувальним висновком, дійде висновку про можливість виправлення неповнолітнього, який учинив злочин середньої тяжкості, без застосування кримінального покарання, він виносить ухвалу, а суддя — постанову про закриття кримінальної справи, і вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбаченого ч. 2 ст. 105 КК України.

У цій справі зазначені вимоги закону судом не були дотримані. Суд по­становив щодо Т. вирок і, визнавши його винним у вчиненні злочину, пе­редбаченого ч. 1 ст. 309 КК України, та призначивши покарання у вигляді 1 року обмеження волі, звільнив його від покарання із застосуванням при­мусових заходів виховного характеру із закриттям щодо нього криміналь­ної справи.

Разом з тим, суд не звернув уваги на ту обставину, що застосування до неповнолітнього такого покарання, як обмеження волі, суперечить вимогам ст. 98 КК України і не може бути застосоване до таких осіб.

Тому колегія суддів вважає необхідним вирок щодо Т. скасувати, а спра­ву закрити і вважати його звільненим від покарання із застосуванням приму­сового заходу виховного характеру з передачею під нагляд матері Т. Н. стро­ком на 1 рік.

На підставі викладеного та керуючись статтями 394—396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Київської області задо­вольнила, вирок Миронівського районного суду Київської області від 11 бе­резня 2004 р. щодо Т. скасувала, а справу закрила й ухвалила вважати його звільненим від покарання на підставі ст. 105 КК України із застосуванням примусового заходу виховного характеру з передачею під нагляд матері Т. Н. строком на 1 рік.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК України суд, призначаючи заходи вихов­ного характеру у вигляді передачі неповнолітнього під нагляд бать­ків, встановлює тривалість такого заходу

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 9 червня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 140—141

(витяг)

Постановою Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 27 квітня 2004 р. закрито кримінальну справу щодо О. О., О. С. та П. на підставі ст. 97 КК України із застосуванням примусових заходів вихов­ного характеру.

В апеляційному порядку зазначена постанова не оскаржувалася.

Як визнав встановленим суд, О. О., О. С. та П. 5 жовтня 2003 р., близько 18  год, з горища будинку потерпілої Я. в с. Несолонь Новоград-Волинського району викрали 6 мішків вівса на суму 173 грн 27 жовтня 2003 р., близько 19  год., брати О. О та О. С. з магазину цього самого села викрали продоволь­чі товари і майно на суму 173 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Житомирської області по­силається на порушення судом вимог ст. 105 КК України при вирішенні пи­тання про закриття справи. Просить зазначену постанову скасувати, а спра­ву направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, який підтримав касацій­не подання, перевіривши матеріали кримінальної справи, колегія суддів вва­жає, що касаційне подання підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 КК України суд, призначаючи заходи виховно­го характеру у вигляді передачі неповнолітніх під нагляд батьків, встановлює термін такого заходу. Невстановлення зазначеного терміну залишає встанов­лений нагляд батьків за поведінкою неповнолітнього безстроковим, що супе­речить зазначеному закону.

Разом із тим, колегія суддів вважає, що невстановлення терміну переда­чі неповнолітніх під нагляд батьків не є суттєвим порушенням матеріально­го закону, яке б тягло безумовне скасування зазначеної постанови. Відповід­но до ст. 396 КПК України суд касаційної інстанції може змінити постанову суду першої інстанції, визначивши термін передачі неповнолітніх під нагляд батьків.

Тому касаційне подання заступника прокурора Житомирської області підлягає частковому задоволенню.

На підставі наведеного та керуючись ст. 394 КПК України, колегія суд­дів Судової палати у кримінальних справах Верхового Суду України каса­ційне подання заступника прокурора Житомирської області задовольнила частково, змінила постанову Новоград-Волинського міськрайонного суду Жи­томирської області від 27 квітня 2004 р. щодо О. О., О. С. та П., встановивши термін застосованих щодо них примусових заходів виховного характеру у вигляді передачі під нагляд батьків на 1 рік 6 місяців. Урешті зазначену по­станову залишено без зміни.

Відповідно до положень ст. 98 КК України до неповнолітніх конфіс­кація майна як додаткове покарання не може бути застосована

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 25 серпня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 141—147

(витяг)

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Полтавської області від 28 березня 2005 р. засуджено до позбав­лення волі: Ш., раніше судимого за ч. 1 ст. 309 КК України, на 2 роки; за ч. 2 ст. 187 КК України на 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; за ч. 4 ст. 187 КК України на 10 років позбавлення волі з конфіскацією всьо­го майна; за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 14 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК України остаточне покарання призначено у вигляді 14 років позбавлен­ня волі з конфіскацією всього майна; Б. за ч. 2 ст. 187 КК України на 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; за ч. 4 ст. 187 КК України на

10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 14 років позбавлення волі з конфіскацією всього май­на; на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточне покаран­ня йому визначено у вигляді 14 років позбавлення волі з конфіскацією всьо­го майна; Г. за ст. 187 КК України на 7 років позбавлення волі з конфіска­цією всього майна; за ч. 4 ст. 187 КК України на 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 14 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточне покарання йому визначене у ви­гляді 14 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна.

Вирішено вирок Білоцерківського міськрайонного суду від 11 травня 2004 р. щодо Ш. виконувати самостійно.

Постановлено стягнути з Ш. і Г. солідарно на користь потерпілого К. на відшкодування матеріальної та моральної шкоди відповідно 1200 грн і 20 000 грн.

Вирішено стягнути на відшкодування судових витрат з Ш. і Г. солідарно 672 грн 26 коп. в дохід держави, а також з Ш. — 50 грн 32 коп. на користь НДЕКЦ УМВС України у Полтавській області.

Ш. і Г. засуджено за вчинення таких злочинів.

Ш. 17—18 вересня 2003 р. на полі поблизу с. Попівка Миргородського району Полтавської області незаконно нарвав рослини дикорослої коноплі для власного вживання та перевіз їх до місця свого проживання у м. Мирго­род, де частину цих рослин подрібнив та зберігав без мети збуту.

27 серпня 2003 р. у його помешканні було виявлено 51,7 г цієї подрібне­ної рослини, яка відповідно до висновку судово-хімічної експертизи є нарко­тичним засобом — каннабісом.

17  листопада 2003 р. Г. і Ш. у стані алкогольного сп’яніння за попере­дньою змовою між собою разом із Щ., щодо якого відмовлено в порушенні кримінальної справи на підставі п. 2 ст. 6 КПК України, вчинили напад на С. у його садибі на вул. Воскресінській, 8/1 у м. Миргороді з метою заволодіння грошима та майном потерпілого. Проте самого заволодіння їм здійснити не вдалося через активний опір С. 10  травня 2004 р., близько 15 год., Г. і Ш. за попередньою змовою вчини­ли розбійний напад на К., поєднаний із проникненням в її житло.

Під час нападу вони із корисливих мотивів за попередньою змовою вчи­нили умисне вбивство К., завдавши їй по кілька ударів дерев’яною палицею по голові, та заволоділи грошима потерпілої у сумі 480 грн.

Упевнившись, що К. мертва, Г. і Ш. перемістили її тіло під ліжко у спа­льній кімнаті будинку, де Г. замаскував його побутовими предметами, після чого вони з місця злочину зникли.

У поданих на вирок касаційних скаргах:

— засуджений Ш. твердить, що він не вчиняв злочинів щодо потерпілої К., що в той час він знаходився в іншому місці і що показання, в яких він ви­знавав себе винним, змушений був давати під примусом з боку працівників міліції;

— засуджений Г., вважаючи вирок суду незаконним, посилаючись на за­стосування щодо нього незаконних методів слідства, просить скасувати ви­рок з направленням справи на додаткове розслідування.

Заслухавши доповідь судді, пояснення засуджених Ш. і Г., які підтрима­ли свої касаційні скарги, міркування прокурора, перевіривши матеріали спра­ви і доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що скарги задоволенню не підлягають.

Висновок суду про доведеність винності Ш. і Г. у вчиненні зазначених дій щодо потерпілої К. відповідає фактичним обставинам справи, підтвер­джується дослідженими в судовому засіданні доказами, аналіз яких суд дав у вироку, і цей висновок є обґрунтованим.

Доводи Ш. і Г. про необґрунтованість їх засудження за розбій та умисне вбивство К. є безпідставними.

Так, Г., як видно із матеріалів справи, на стадії досудового слідства під час допитів його як підозрюваного та обвинуваченого визнавав факт вчинен­ня ним із Ш. розбійного нападу на К. та її умисного вбивства. До того ж він докладно розповідав про обставини вчинення злочину.

З огляду на його показання про заволодіння майном К. вони з Ш. домо­вилися заздалегідь, що під час вчинення нападу на неї він першим став завда­вати потерпілій ударів палицею по голові, що він заволодів її грошима в су­мі 480 грн.

Ш. під час проведення досудового слідства у справі також визнавав себе винним у вчиненні цього злочину і підтвердив показання Г. та більш деталь­но розповів про обставини скоєння злочину.

Із його показань видно, що ініціатором заволодіння грошима К. був Г., і саме той першим напав на потерпілу, завдавши їй три удари дерев’яною па­лицею по голові, а потім, через деякі проміжки часу, ще по кілька разів тією самою палицею; він, Ш., також завдав К. три удари палицею в ділянку по­тилиці.

Ті показання, в яких Г. і Ш. визнавали себе винними у вчиненні цього злочину, вони підтверджували під час проведення відтворення обстановки й обставин події.

У судовому засіданні Г. і Ш. змінили свої показання і почали твердити, що зазначених дій щодо потерпілої К. вони не вчиняли, що показання на стадії досудового слідства у справі, в яких вони визнавали себе винними, змушені були давати у зв’язку із застосуванням щодо них незаконних методів слідства.

Суд, з огляду на протокол судового засідання і вироку, ретельно переві­рив ті й інші показання Г. та Ш. і в результаті їх дослідження в сукупності з іншими розглянутими в судовому засіданні доказами дав їм належну оцін­ку й обґрунтовано визнав, що більше відповідають дійсності ті показання, в яких вони визнавали себе винними, оскільки вони підтверджуються іншими зібраними у справі доказами й узгоджуються з ними.

Зокрема зазначені показання Г. і Ш. підтверджуються висновком судо­во-медичної експертизи про характер і локалізацію ушкоджень на тілі потер­пілої К. та про причини її смерті, висновком судово-імунологічної експертизи про те, що на вилученій на місці злочину дерев’яній палиці, якою, за твер­дженнями на стадії досудового слідства Г. і Ш., вони завдавали удари потер­пілій К., виявлено сліди крові, яка могла походити від потерпілої.

Крім того, вказані показання Ш., в яких він зазначив, що після вбивства К. вони затягли її тіло під ліжко у спальній кімнаті, та показання Г. у цій частині узгоджуються з даними, встановленими під час огляду місця події, згідно з яки­ми труп потерпілої було виявлено під ліжком у спальній кімнаті її будинку.

Окрім цього, як видно із матеріалів справи, Ш. і Г. у своїх показаннях, в яких вони визнавали себе винними, вказували на такі деталі й подробиці, які могли бути відомі лише особам, причетним до вчинення злочину.

Показання Г. на стадії досудового слідства про те, що 10 травня 2004 р. (ко­ли було вчинено вбивство К.) він був у садибі потерпілої, де виконував на го­роді обумовлену з нею роботу, підтверджуються показаннями свідків З. та З. О.

Про причетність Г. і Ш. до зазначеного злочину свідчать і інші наявні у матеріалах справи дані, зокрема ті, які одержані саме від них.

Суд, з огляду на протокол судового засідання, ретельно перевірив заяви Ш. і Г. про алібі, зроблені ними під час проведення судового слідства, і ви­знав їх безпідставними, навівши при цьому у вироку переконливі мотиви на обґрунтування свого висновку у цій частині.

Судом також уживалися належні заходи для перевірки тверджень Г. і Ш. про застосування щодо них незаконних методів слідства, і в ході проведення відповідних перевірок ці їх заяви не підтвердилися. Тому доводи у скаргах засуджених про те, що показання, в яких вони визнавали себе винними у вчиненні вказаного злочину, змушені були давати у зв’язку із застосуванням недозволених методів слідства, є безпідставними.

З урахуванням зазначених вище обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано визнав Г. і Ш. винними у розбійному нападі на потерпілу К., поєднаному з її умисним вбивством із корисливих мотивів, вчинених за попередньою змовою групою осіб, та правильно кваліфікував їх дії за ч. 4 ст. 187, пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

Винність Г. і Ш. у вчиненні розбійного нападу на потерпілого С. підтве­рджується їх показаннями, в яких вони визнали себе винними: Г. повністю, а Ш. — частково; показаннями потерпілого С. і даними протоколів відтворень обстановки й обставин події, проведених за участю Г. і потерпілого, та інши­ми наведеними у вироку суду доказами.

Злочинні дії Ш. і Г. у цій частині обвинувачення за ч. 2 ст. 187 КК Украї­ни кваліфіковані правильно.

Доводи у касаційній скарзі засудженого Ш. про неправильність кваліфі­кації його дій щодо С. як розбою, про необхідність перекваліфікації їх на ін­шу норму кримінального закону є безпідставними.

Висновок суду про винність Ш. у незаконному придбанні, перевезенні, зберіганні наркотичного засобу без змети збуту підтверджується визнанням ним своєї вини, фактом виявлення та вилучення у помешканні Ш. наркотич­ного засобу — каннабісу (марихуани) — та іншими дослідженими в судовому засіданні доказами. Доведеність винності Ш. у вчиненні зазначених дій та правильність їх кваліфікації за ч. 1 ст. 309 КК України в його касаційній ска­рзі не оспорюються.

Призначене Ш. і Г. покарання у вигляді 14 років позбавлення волі кож­ному відповідає ступеню тяжкості ними скоєного та їх особам і є необхідним для виправлення кожного з них.

За таких обставин підстав для скасування чи зміни вироку щодо обох засуджених за їх касаційними скаргами немає.

Разом із тим, у порядку ст. 395 КПК України колегія суддів звертає ува­гу на те, що суд неправильно застосував щодо Г. додаткове покарання у ви­гляді конфіскації майна за ч. 2 ст. 187 КК України.

Як видно із матеріалів справи і вироку суду, зазначений злочин Г. учи­нив у неповнолітньому віці.

Відповідно до положень ст. 98 КК України до неповнолітніх конфіска­ція майна як додаткове покарання не може бути застосована.

Тому вирок щодо Г. у цій частині підлягає зміні — рішення суду про за­стосування до нього конфіскації майна за вказаним законом підлягає виклю­ченню.

Крім того, суд неправильно застосував солідарний порядок стягнення із засуджених судових витрат у дохід держави, оскільки згідно з ч. 2 ст. 93 КПК України у разі визнання винними кількох осіб суд приймає рішення про стяг­нення судових витрат окремо з кожного із них (у частках) з урахуванням ступеня вини та їх майнового стану.

У зв’язку з цим вирок суду в цій частині також підлягає зміні. Судова колегія з урахуванням ступеня вини Ш. і Г. та їх матеріального стану вважає, що з кожного з них слід стягнути судові витрати в однаковому розмірі, тобто по 336 грн 13 коп.

На підставі викладеного та керуючись статтями 395—396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційні скарги залишила без задоволення.

Вирок колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Полтавської області від 28 березня 2005 р. щодо Ш. і Г. у порядку ст. 395 КПК України змінила, виключила з вироку суду стосовно Г. рішення про застосування щодо нього додаткового покарання у вигляді конфіскації всього належного йому майна за ч. 2 ст. 187 КК України; замість застосуван­ня судом солідарного порядку стягнення із засуджених судових витрат у су­мі 672 грн 26 коп. стягнула з Ш. і Г. у дохід держави по 336 грн 13 коп. судо­вих витрат з кожного.

У решті вирок стосовно Ш. і Г. залишила без зміни.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 53 та ст. 99 КК України штраф засто­совується до неповнолітніх, які мають самостійний дохід, власні кош­ти або майно, на яке може бути звернене стягнення.

Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчинено­го злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах від 30 до 500 встановлених законодавством неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 жовтня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 148—149

(витяг)

Вироком Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 16 вересня 2004 р. Ч. засуджено за ст. 98, ч. 1 ст. 185 КК України до штрафу в сумі двох неоподаткованих мінімумів доходів громадян — 34 грн.

В апеляційному порядку зазначений вирок не оскаржувався.

За вироком суду Ч. визнано винним в тому, що він 14 червня 2004 р. о 19  год. у с. Тужна таємно викрав належний ТОВ «Тужна» розкидач РУМ-8 від тракторного причепа вартістю 240 грн.

У касаційному поданні прокурор посилається на те, що суд неправильно застосував кримінальний закон щодо призначення засудженому Ч. покаран­ня: розмір штрафу в сумі 34 грн, стягнутий з неповнолітнього засудженого, не відповідає вимогам ч. 2 ст. 53 КК України, оскільки мінімальний розмір штрафу, встановлений в межах 30 неоподаткованих мінімумів, становить 510 грн; крім того, всупереч вимог ст. 99 КК України суд, призначаючи не­повнолітньому засудженому покарання у вигляді штрафу, не встановив, чи має він самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути зверне­не стягнення. А тому просить вирок скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали кримінальної справи, колегія суддів вважає, що каса­ційне подання підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 53 КК України розмір штрафу визначається судом залеж­но від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винно­го в межах від 30 до 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу. А відповідно до вимог ст. 99 КК України штраф до неповнолітніх застосовується в межах до 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, якщо вони мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення.

Встановивши в судовому засіданні, що неповнолітній Ч. учинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 185 КК України, суд, призначаючи йому покарання у вигляді штрафу, всупереч вимогам кримінального закону не перевірив, чи має за своїм майновим станом неповнолітній засуджений можливість сплати­ти штраф, а також неправильно визначив розмір штрафу, який не відповідає мінімальній межі, яка в зазначеному випадку повинна бути не менш 510 грн. За таких обставин зазначений вирок не може бути визнаний законним та об­ґрунтованим і підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий судо­вий розгляд.

На підставі наведеного та керуючись ст. 394 КК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Кіровоградської області задовольнила, вирок Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 16 вересня 2004 р. щодо Ч. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд у той са­мий суд, але в іншому складі суддів.

Ураховуючи конкретний розмір викраденого майна, першу судимість, умови життя і виховання неповнолітніх засуджених, суд касаційної інстанції дійшов висновку про можливість виправлення цих неповно­літніх без реального відбування покарання із застосуванням статей 75, 104 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України від 11 січня 2005 р. // Судова практика Верхов­ного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 150—155

(витяг)

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Львівської області від 23 вересня 2004 р. засуджено до позбав­лення волі: Р. за п. 12 ч. 2 ст. 115, КК України на 11 років 6 місяців позбав­лення волі; за ч. 2 ст. 263 КК України на 1 рік позбавлення волі; за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Р. до відбування остаточно визна­чено 11 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією майна; Ш. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 185 КК Украї­ни на 2 роки позбавлення волі; за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки по­збавлення волі; за ч. 2 ст. 189 КК України на 3 роки позбавлення волі. На під­ставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Ш. до відбування остаточно визначено 10 років позбавлення волі; Б. за ч. 2 ст. 189 КК України на 3 роки позбавлення волі; Л. і Я. за ч. 2 ст. 185 КК України на 1 рік 6 місяців і за ч. 3 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 2 роки, а за сукуп­ністю злочинів на підставі ст. 70 КК України остаточно визначено 2 роки по­збавлення волі кожному.

Цим вироком постановлено стягнути: із Ш., Л. і Я. солідарно на користь ДП «Хлібокомбінат» 690 грн 50 коп. заподіяної злочином шкоди; із Р. і Ш. солідарно на користь С. 20 000 грн моральної шкоди.

Р., Ш., Б., Я. і Л. засуджено за злочини, які вони згідно з вироком учини­ли за таких обставин.

12  січня 2004 р., близько 19 год., Р., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння в будинку Ш., що знаходився в с. Баківці Жидачівського району Львівської області, за попередньою змовою з Ш. на умисне вбивство Н. на побутовому ґрунті почали завдавати йому удари руками, ногами і кастетом у голову, обличчя та інші частини тіла. Вони продовжили в такий спосіб побиття потерпілого на вулиці та в господарській будівлі зазначеної сади­би, куди завели його. Потім, доводячи свій умисел позбавлення життя Н. до кінця, засуджені почали стрибати на його тілі і таким чином вбили потерпі­лого.

На початку січня 2004 р. Р. у цьому самому селі придбав у невстанов- леної особи кастета, якого носив і зберігав, не маючи на те відповідного до­зволу.

У цей самий день Р. у цьому самому селі за попередньою змовою з невстановленою особою з метою збуту незаконно придбав макову соломку ва­гою 298,6 г, яка була вилучена за місцем його тимчасового проживання 14 січ­ня 2004 р.

11 вересня 2003 р., близько 11 год., Б. у приміщенні універмагу «Львів», що розташований на вул. Княгині Ольги в м. Львові, вчинив вимагання в П. належних йому 10 грн з погрозою насильства над потерпілим.

12 вересня того самого року, близько 9 год. 30 хв., Б. за попередньою змо­вою з Ш. на вул. Кульпарківській, 117 у м. Львові вчинили вимагання в П. належних йому 15 грн з погрозою насильства над потерпілим.

17 вересня того самого року, близько 11 год., Б. і Ш. у приміщенні уні­вермагу «Львів» у такий самий спосіб заволоділи належними П. 20 грн.

Цього самого дня, близько 15 год., вони, діючи аналогічно, на вул. В. Ве­ликого в м. Львові заволоділи належними П. 20 грн.

18 вересня 2003 р., близько 12 год., в тому самому приміщенні універма­гу «Львів» Б. у такий самий спосіб заволодів належними П. 20 грн.

19 вересня 2003 р., близько 11 год. 30 хв., на вул. Княгині Ольги вчинив вимагання ще 20 грн у потерпілого П., погрожуючи йому при цьому насиль­ством.

У цей самий день, близько 15 год. 15 хв., Б. у такий самий спосіб на вул. Кульпарківській у м. Львові заволодів належними П. 20 грн.

26  вересня 2003 р., близько 10 год. 45 хв., Б. у приміщенні універмагу «Львів», що знаходиться на вул. Княгині Ольги, вчинив вимагання в П. 30 грн з погрозою застосування насильства.

Уночі 21 грудня 2003 р. Ш. за попередньою змовою з Л. і Я. вчинили крадіжку продуктів харчування з холодильника, що знаходився біля кіос­ку приватного підприємця П. Н., розташованого на вул. Володимира Вели­кого в м. Львові, якою потерпілій заподіяли матеріальну шкоду на 133 грн 20  коп.

Уночі 23 грудня 2003 р. Ш. із належного приватному підприємцю П. кіос­ку, що знаходився на тій самий вулиці м. Львова, таємно викрав продукти харчування вартістю 79 грн 20 коп.

11 січня 2004 р. Ш., Л. і Я. за попередньою змовою між собою вночі вчи­нили крадіжку 166 грн 48 коп. та продуктів харчування вартістю 414 грн 2  коп., а всього грошей і продуктів харчування на 580 грн 50 коп. з кіос­ку ДП «Хлібокомбінат», що знаходився на території ринку «Провесінь» у м. Львові.

13 січня цього самого року вночі Ш. з Л. за попередньої змовою між со­бою вчинили крадіжку продуктів харчування із належного приватному під­приємцю С. кіоску, що знаходився на вул. Науковій, 29а в м. Львові, заподіяв­ши йому шкоду на 41 грн 25 коп.

16 січня 2004 р. вночі Ш., Л. і Я. за попередньою змовою між собою із торгової ятки, що розташовувалася біля магазину «Бест» на вул. Науковій у м. Львові, таємно викрали промислові товари загальною вартістю 23 грн 20  коп., чим заподіяли приватному підприємцю С. на таку суму матеріальну шкоду.

У касаційних скаргах:

— засуджений Ш. просить вирок змінити і пом’якшити покарання. По­силається на те, що під час його обрання суд недостатньо врахував такі по­м’якшуючі обставини, якими, на його думку, є вчинення злочину щодо Н. у неповнолітньому віці, його першу судимість, а також дані про особу потер­пілого, який зловживав алкогольними напоями, і, будучи п’яним, знущався над його сестрою і матір’ю;

— засуджений Л. і його захисник Г. також порушують питання про зміну вироку і застосування до нього ст. 75 КК України. Мотивують це тим, що зло­чини були вчинені в неповнолітньому віці внаслідок тяжкого матеріального становища сім’ї;

— засуджений Я. і його захисник Г. просять вирок змінити, застосувати до нього ст. 75 КК України і звільнити від призначеного судом покарання з випробуванням, посилаючись на те, що злочини були вчинені внаслідок збі­гу тяжких сімейних обставин, які проявилися в тому, що він виховувався без матері, в сім’ї з матеріальними нестатками.

Вирок щодо Р. і Б. не оскаржується і на нього не внесено касаційного по­дання.

Заслухавши доповідача, пояснення захисника Г., яка касаційні скарги під­тримала, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговори­вши доводи касаційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги засуджених Л. і Я. та їх захисника Г. підлягають задоволенню, а каса­ційна скарга засудженого Ш. — не підлягає на таких підставах.

Висновки суду про винність Ш., Л. і Я. у злочинах, за які їх засуджено, відповідають фактичним обставинам справи, засудженими та захисником не оспорюються і підтверджуються наведеними у вироку доказами, які судом досліджено всебічно, повно й об’єктивно.

Дії Ш. зап. 12 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185 і ч. 2 ст. 189 КК України, Л., і Я. за ч. 2 ст. 185 і ч. 3 ст. 185 КК України кваліфіковані правильно.

З огляду на це та враховуючи положення ст. 395 КПК України, згідно з якими касаційний суд перевіряє законність та обґрунтованість судового рі­шення за наявними у справі і додатково поданими матеріалами в тій частині, в якій воно було оскаржене, колегія суддів в обговорення безспірних питань не входить.

Вивченням касаційних скарг установлено, що їх доводи зводяться до при­значеного засудженим покарання, яке ними та захисником вважається не­справедливим унаслідок суворості.

З такими доводами колегія суддів погоджується частково на наступних підставах.

Згідно з вироком під час призначення покарання Ш. суд урахував сту­пінь тяжкості вчинених ним злочинів, особи винних та обставини, що його пом’якшують та обтяжують. До обставин, що пом’якшують покарання, судом віднесено щире каяття засудженого, його активне сприяння розкриттю зло­чинів та їх учинення в неповнолітньому віці, відсутність судимості тощо.

До обставин, що обтяжують покарання Ш., суд відніс вчинення ним зло­чину — умисного вбивства Н. — у стані алкогольного сп’яніння, в якому той знаходився під час умисного вбивства Н.

Урахувавши наведені вище обставини в їх сукупності, суд знайшов мож­ливість призначити Ш. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України, тобто за особливо тя­жкий злочин, який входить у сукупність злочинів, у вчиненні яких він ви­знаний винним, мінімальне покарання.

Таке рішення суду, за переконанням колегії суддів, відповідає вимогам ст. 65 КК України, оскільки призначене Ш. покарання є необхідним і достат­нім для його виправлення та попередження нових злочинів. Підстав вважати його несправедливим через суворість немає. Тому доводи касаційної скарги про те, що Ш. призначено покарання без дотримання вимог закону, є безпід­ставними.

Водночас, засуджуючи Л. і Я. до позбавлення волі, суд в обґрунтування такого рішення у вироку також послався на їхнє щире каяття, активне спри­яння розкриттю злочинів, вчинення їх у неповнолітньому віці, відсутність судимостей. Таке обґрунтування необхідності застосування покарання у ви­гляді позбавлення волі вважається колегією суддів нелогічним, оскільки на­ведені обставини свідчать не про стійку соціальну небезпечність засуджених, а навпаки, про їх здатність до виправлення і перевиховання з допомогою ін­шого, більш гуманного покарання.

Ураховуючи наведене вище та конкретний розмір викраденого Л. і Я. майна, а також умови їх життя та виховання, колегія суддів дійшла висновку про можливість виправлення цих неповнолітніх засуджених без відбування покарання, а тому прийняла рішення про застосування до них статей 75, 104 КК України і звільнення їх від відбування покарання з випробуванням та покладенням на них відповідно до ст. 76 КК України обов’язку повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, а та­кож періодично з’являтися в ці органи для реєстрації.

Суттєвих порушень норм кримінально-процесуального закону, які були б безумовною підставою для скасування вироку, в справі не встановлено.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за­судженого Ш. залишила без задоволення, а вирок колегії суддів Судової па­лати у кримінальних справах апеляційного суду Львівської області від 23 ве­ресня 2004 р. щодо нього — без зміни; касаційні скарги засуджених Л. і Я. та їх захисника Г. задовольнила, цей самий вирок стосовно Л. і Я. змінила; за­стосувала до Л. і Я. статті 75, 104 КК України і звільнила їх від відбування призначеного покарання з іспитовим строком; відповідно до ст. 76 КК Украї­ни поклала на засуджених Л. і Я. обов’язок повідомляти органи криміналь­но-виконавчої системи про зміну місця проживання та періодично з’являти­ся в ці органи для реєстрації.

Л. і Я. з-під варти звільнено.

Відповідно до ч. 1 ст. 100 КК громадські роботи можуть бути призна­чені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання цього виду по­карання не може перевищувати двох годин на день

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 1 лютого 2007р. // РВСУ. — 2007. — Вип. 2(15). — С. 101—102

(витяг)

Володарський районний суд Донецької області вироком від 28 березня 2006 р. засудив Л. за ст. 128 КК до 150 годин громадських робіт, але не біль­ше двох годин на день. Постановлено стягнути з Л. на користь Л. О. 1 тис. грн на відшкодування матеріальної шкоди.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Л. визнано винним у тому, що він 7 листопада 2005 р., проявивши зло­чинну недбалість, через необережність вистрелив із пневматичної гвинтівки, влучивши в око Л. С., що спричинило потерпілому тяжкі тілесні ушкодження.

У касаційному поданні заступник прокурора Донецької області, не оспо­рюючи юридичної оцінки кваліфікації дій засудженого, зазначив, що суд, при­значаючи Л. покарання у виді громадських робіт, не врахував вимог ст. 100 КК. У зв’язку з цим він порушив питання про зміну вироку і призначення Л. покарання відповідно до вимог зазначеної статті.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені в касаційно­му поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку про необхідність задоволення його частково з таких підстав.

Висновок суду про доведеність винності Л. у вчиненні інкримінованого йому злочину та правильність кваліфікації його дій ґрунтується на дослідже­них у судовому засіданні достатніх та допустимих доказах, що в касаційному поданні не оспорювалося.

Разом з тим, суд при призначенні засудженому покарання неправильно застосував кримінальний закон. Як убачалося із матеріалів справи, Л. учи­нив злочин через необережність у неповнолітньому віці, тому суд, признача­ючи йому покарання, повинен був ураховувати особливості кримінальної від­повідальності та покарання неповнолітніх.

Суд, призначивши Л. покарання у виді громадських робіт, правильно ви­значив тривалість виконання таких робіт (дві години на день), проте поми­лився при визначенні строку відбування цього покарання, вказавши 150 го­дин, що є порушенням вимог ст. 100 КК.

У цій статті передбачено, що неповнолітньому у віці від 16 до 18 років громадські роботи можуть бути призначені на строк від 30 до 120 годин.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Володарського районного суду Донець­кої області від 28 березня 2006 р. змінила: постановила вважати Л. засудже­ним за ст. 128 КК до 120 годин громадських робіт, але не більше двох годин на день. У решті вирок залишено без змін.

Визначаючи розмір покарання особам, які вчинили злочини у віці до 18 років, навіть якщо на час розгляду справи судом вони досягли повноліття, суд має виходити з відповідних положень статей 99—102 КК

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 березня 2007 р. // РВСУ. — 2007. — Вип. 2(15). — С. 102—104

(витяг)

Ленінський районний суд м. Севастополя вироком від 21 березня 2006 р. засудив Т.: за ч. 2 ст. 185 КК — на два роки позбавлення волі, за ч. 3 цієї стат­ті — на три роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 358 КК — на один рік позбавлен­ня волі, за ч. 3 цієї статті — на шість місяців арешту, за ч. 3 ст. 357 КК — на три місяці арешту.

На підставі ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено засудженій три роки позбавлення волі. Відповідно до ст. 75 КК Т. звільнено від відбування покарання з випробуван­ням з іспитовим строком один рік шість місяців та покладено на неї обов’яз­ки, передбачені пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 76 цього Кодексу.

Цим вироком засуджено також Т. О., щодо якого касаційні скарги та по­дання не внесено.

В апеляційному порядку справа не розглядалась.

Згідно з вироком Т. визнано винною у вчиненні злочинів за таких обста­вин.

На початку жовтня 2004 р. вона за попередньою змовою з Т. О. підробила з  метою подальшого використання придбаний за невстановлених обставин паспорт іншої особи, в якому замінила первинну фотографію на свою.

У кінці жовтня зазначеного року Т. із метою працевлаштування нада­ла завідомо підроблений паспорт приватному підприємцю X., а 19 листопада 2004 р. вона за попередньою змовою з тією ж особою таємно викрала з торго­вельного павільйону майно X. на загальну суму 8 тис. 960 грн.

Того ж дня Т. таким самим чином влаштувалася на роботу до приватно­го підприємця I., а 20 грудня вказаного року за попередньою змовою з Т. О., перебуваючи в торговельному павільйоні, вчинила крадіжку майна I. на зага­льну суму 3 тис. 223 грн та його особистих документів.

Крім того, Т. у період із 22 грудня 2004 р. по 12 березня 2005 р. за попе­редньою змовою з Т. О. викрала шляхом вільного доступу гроші та майно по­терпілих М., Ф. і Ш. відповідно на суми 1 тис. 695 грн, 5 тис. 455 грн і 499 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора м. Севастополя порушив питання про зміну вироку щодо Т. у зв’язку з тим, що суд не врахував вимог ст. 101 КК при призначенні засудженій покарання, що потягло неправильне застосування кримінального закону.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з та­ких підстав.

Обґрунтованість засудження та правильність кваліфікації дій Т. у каса­ційному поданні не оспорювалися.

Однак призначене Т. за ч. 3 ст. 358 і ч. 3 ст. 357 КК покарання відповідно у виді шести та трьох місяців арешту суперечить вимогам ст. 101 КК, згідно з якою арешт полягає у триманні неповнолітнього, який на момент постанов- лення вироку досяг 16 років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від 15 до 45 діб.

Так, із вироку щодо Т. убачається, що вона вчинила злочини у віці до 18 років, а на момент ухвалення щодо неї вироку досягла повноліття.

Відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16  квітня 2004 р. № 5 «Про практику застосування судами України законо­давства у справах про злочини неповнолітніх» суд, визначаючи розмір пока­рання особам, які вчинили злочини у віці до 18 років, навіть якщо на час роз­гляду справи судом вони досягли повноліття, має виходити з відповідних по­ложень статей 99—102 КК.

Отже, суд неправильно застосував кримінальний закон.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Ленінського районного суду м. Севасто­поля від 21 березня 2006 р. змінила: привела призначене Т. за ч. 3 ст. 358 і ч. 3 ст. 357 КК покарання у відповідність з вимогами кримінального закону, змен­шивши строк призначеного їй за цими статтями покарання відповідно до 45 і 40 діб арешту. Постановлено вважати Т. засудженою за сукупністю злочинів, передбачених частинами 2 і 3 ст. 185, частинами 2 і 3 ст. 358, ч. 3 ст. 357 КК, на три роки позбавлення волі і звільненою на підставі ст. 75 цього Кодексу від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік шість місяців та з покладенням на неї обов’язків, передбачених пунктами 2 і 3 ч. 1 ст. 76 того ж Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 98 КК України до осіб, які вчинили злочин у не­повнолітньому віці, додаткове покарання у виді конфіскації майна не застосовується

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 27квіт- ня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 49—51

(витяг)

Вироком Червоноградського міського суду Львівської області від 30 груд­ня 2002 р. Ж. засуджено за ч. 4 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 3 роки позбавлення волі за ч. 2 ст. 186 КК України із застосуван­ням ст. 69 КК України на 3 роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 187 КК Украї­ни із застосуванням ст. 69 КК України на 4 роки позбавлення волі з конфіс­кацією половини майна, яке є власністю засудженого.

На підставі ст. 70 КК України, за сукупністю злочинів, шляхом частко­вого складання призначених покарань остаточно визначено покарання — 4  роки і 10 місяців позбавлення волі з конфіскацією половини майна, яке є власністю засудженого.

Цим самим вироком були засуджені Б., Д., К., О. і Р. Г., щодо яких кло­потання не подається.

В апеляційному і касаційному порядку судове рішення щодо Ж. не пере­вірялось.

Як установив суд, злочини засудженим були вчинені за таких обставин.

11  вересня 2001 р. о 18 год. у м. Соснівка Львівської області Ж. за попе­редньою змовою групою осіб з Д., з проникненням у житло, таємно викрав 98 грн 80 коп. потерпілої К. В.

У вересні 2001 р. Ж. повторно, за попередньою змовою групою осіб з К., з подвір’я будинку в м. Соснівка вчинив крадіжку майна потерпілої Р. на 30  грн.

Наступного дня в цьому самому місці Ж. повторно, за попередньою змо­вою групою осіб з К. і Д., з проникненням у житло Р. таємно викрали її май­но на суму 1425 грн.

Після цього там само Ж. повторно, за попередньою змовою групою осіб з К., з проникненням у житло Р. вчинив крадіжку її майна на 195 грн. Наступ­ного дня, у цьому самому місці, Ж. повторно, за попередньою змовою групою осіб з Д., К., Р. Г. і особою, стосовно якої справу зупинено до її розшуку, з проникненням у житло Р. вчинили крадіжку у великих розмірах, викравши майно потерпілої на 5680 грн.

13 жовтня 2001 р. у м. Соснівка Ж. повторно, із застосуванням насиль­ства, яке не було небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої, відкрито ви­крав майно Г. на 285 грн.

27 жовтня 2001 р. о 13 год. у лісовому масиві, на околиці м. Соснівка Ж. з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я по­терпілої, вчинив напад на М., заволодівши її майном на 82 грн.

10 листопада 2001 р. у тому самому місті Ж., який раніше вчинив розбій, із застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров’я потерпіло­го, вчинив напад на К. М., заволодівши майном потерпілого на 425 грн.

У клопотанні про перегляд судового рішення в порядку виключного про­вадження заступник прокурора Львівської області порушив питання про змі­ну вироку у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та просив виключити з вироку призначене неповнолітньому Ж. додаткове по­карання у виді конфіскації майна.

Зазначене клопотання внесене на судовий розгляд спільного засідання за поданням п’яти суддів Верховного Суду України, які вважають його та­ким, що підлягає задоволенню, а вирок щодо Ж. — зміні.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, заступника Гене­рального прокурора України, який підтримав клопотання та подання, пере­віривши матеріали справи та обговоривши доводи клопотання, судді Судо­вої палати у в кримінальних справах та Військової судової колегії Верховно­го Суду України вважають, що клопотання прокурора підлягає задоволенню на таких підставах.

Відповідно до ч. 2 ст. 98 КК України до осіб, які вчинили злочини у не­повнолітньому віці, додаткове покарання у виді конфіскації майна не засто­совується.

Матеріалами справи встановлено, що ці вимоги закону судом порушені.

Як убачається із свідоцтва про народження, Ж. народився 16 листопа­да 1986 р. і на момент вчинення злочинів у 2001 році йому не виповнилось 18 років.

За таких обставин з вироку щодо Ж. підлягає виключенню посилан­ня про застосування щодо нього додаткового покарання у виді конфіскації майна.

Із матеріалів кримінальної справи видно, що Ж. цим вироком засудже­ний за ч. 4 ст. 185 КК України за вчинення крадіжки у великих розмірах і су­дом встановлено, що ним викрадено майна на 5680 грн, тобто на суму, яка в 250 і більше разів перевищувала неоподаткований мінімум доходів грома­дян на момент вчинення злочину.

Проте, формулюючи обвинувачення, суд зайво зазначив у мотивуваль­ній частині вироку, що цими діями Ж. ще й заподіяно значну матеріальну шкоду, яка підлягає виключенню з вироку.

Виходячи з наведеного, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання заступника прокурора Львів­ської області задовольнити. Вирок Червоноградського міського суду Львів­ської області від 30 грудня 2002 р. щодо Ж. змінити.

Виключити з нього посилання на застосування до Ж. додаткового пока­рання у виді конфіскації половини майна.

Із мотивувальної частини вироку за епізодом вчинення Ж. крадіжки май­на потерпілої Р. на суму 5680 грн виключити посилання на те, що крадіжкою завдано значної шкоди.

Відповідно до ч. 3 ст. 61, ст. 98 КК України обмеження волі не засто­совується до осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці, неза­лежно від того, чи досягли вони повноліття на час розгляду справи судом

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 27 квіт­ня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 51—54

(витяг)

Вироком Амвросіївського районного суду Донецької області від 23 трав­ня 2002 р. засуджено:

М. за ч. 3 ст. 101 КК України 1960 р. на 7 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 206 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 140 КК України 1960 р. на 1 рік 6 місяців позбавлення волі, а за сукупністю вчинених злочи­нів на підставі ст. 42 КК 1960 р. остаточно призначено 9 років позбавлен­ня волі;

О. зач. 3 ст. 101 КК 1960 р. на 6 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 206 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі, а за сукупністю вчинених злочинів на підставі ст. 42 КК 1960 р. остаточно призначено, 8 років позбавлення волі;

П. за ч. 3 ст. 101 КК 1960 р. на 6 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 206 КК 1960 р. на 3 роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. на 1 рік 6 місяців позбавлення волі, а за сукупністю вчинених злочинів на підставі ст. 42 КК 1960 р. остаточно призначено 8 років позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 4 жовтня 2002 р. ви­рок щодо О., М. і П. змінено. Їхні дії перекваліфіковано з ч. 2 ст. 206 КК 1960 р. на ч. 1 ст. 296 КК України, і за цим законом кожному призначено по­карання у виді 3 років обмеження волі. Відповідно до ст. 72 КК України це покарання переведено у більш суворе, а саме — позбавлення волі на 1 рік 6 мі­сяців. На підставі ст. 42 КК 1960 р. призначено покарання у вигляді позбав­лення волі: М. — на 9 років, П. — 8 років та О. — 7 років 6 місяців.

Ухвалою Верховного Суду України від 22 квітня 2003 р. відмовлено у задоволенні касаційних скарг адвокату В. (в інтересах засуджених О. й В.) і законному представнику неповнолітнього засудженого О. — О. А.

Цим самим вироком засуджено В., клопотання щодо якого прокурором не внесено.

П., О. і М. засуджено за те, що вони 14 травня 2000 р., приблизно о 18 год., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння у м. Амвросіївка Донецької об­ласті, спочатку П., В. та О. вчинили хуліганські дії щодо І., під час яких запо­діяли йому легкі тілесні ушкодження, а потім вони разом з М. о 20 год. 30 хв. цього дня вчинили хуліганські дії щодо С., заподіявши йому тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть.

Крім того, М. і П. у ніч із 5 на 6 серпня 1999 р. і 12 травня 2000 р. у м. Амвросіївка за попередньою змовою між собою вчинили таємне викраден­ня майна I. і С. вартістю відповідно 714 грн 75 коп. і 420 грн.

У клопотанні заступник прокурора Донецької області просив перегляну­ти в порядку виключного провадження ухвалу апеляційного суду Донецької області від 4 жовтня 2002 р. і ухвалу Верховного Суду України від 22 квіт­ня 2003 р. у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону, оскільки до особи, яка вчинила злочин у неповнолітньому віці, таке покаран­ня, як обмеження волі застосовуватися не може.

Поданням п’яти суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України клопотання прокурора підтримано. На думку суддів, ухва­лу апеляційного суду Донецької області та ухвалу Верховного Суду Украї­ни щодо М., О. і П. слід змінити: обрати цим засудженим покарання за ч. 1 ст. 296 КК України у вигляді арешту.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який підтримав клопотання і подання, перевіривши матеріали справи та до­води клопотання, судді Судової палати у кримінальних справах та Військо­вої судової колегії Верховного Суду України вважають, що клопотання за­ступника прокурора Донецької області є обґрунтованим і підлягає частково­му задоволенню на таких підставах.

Відповідно до ч. 3 ст. 61, ст. 98 КК України обмеження волі не застосову­ється до осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці, незалежно від то­го, чи досягли вони повноліття на час розгляду справи судом (п. 11 постано­ви Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» від 16 квітня 2004 р. № 5).

У цій справі зазначених вимог закону судом не було дотримано.

Як убачається з матеріалів справи, М., П. і О. народилися в 1983 році й на момент вчинення хуліганства, 14 травня 2000 р., вони були неповнолітніми.

Отже, апеляційний суд, перекваліфікувавши дії зазначених засуджених із ч. 2 ст. 206 КК 1960 р. на ч. 1 ст. 296 КК України, не мав права застосовува­ти до них такий вид покарання, як обмеження волі. Тому М., П. й О. за ч. 1 ст. 296 КК України необхідно було призначити інше покарання, передбачене санкцією ч. 1 ст. 296 КК України — штраф або арешт.

Відповідно до ч. 2 ст. 400⁴ КПК України таке покарання, як штраф, не може бути призначено засудженим у порядку виключного провадження, оскільки за сукупністю злочинів штраф як основний вид покарання складан­ню з іншими видами покарання не підлягає й виконується самостійно, то при його застосуванні погіршується становище засуджених.

Водночас перешкод для застосування такого виду покарання, як арешт, немає.

З огляду на це засудженим М., П. й О. слід замість обмеження волі ви­значити покарання у виді арешту на 45 діб, оскільки відповідно до ст. 101 КК України неповнолітнім можна призначати такий вид покарання на строк від 15 до 45 діб.

Призначаючи М., П. й О. остаточне покарання за сукупністю злочинів на підставі ст. 42 КК 1960 р., необхідно застосувати принцип часткового скла­дання призначених покарань.

Ураховуючи викладене, ухвала апеляційного суду Донецької області від 4  жовтня 2002 р. і ухвала Верховного Суду України від 22 квітня 2003 р. під­лягають зміні в частині призначеного засудженим М., П. й О. покарання за ч. 1 ст. 296 КК України і за сукупністю злочинів на підставі ст. 42 КК 1960 р.

З огляду на наведене, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання заступника прокурора Донець­кої області, внесене на розгляд за поданням п’яти суддів, задовольнити част­ково.

Ухвалу апеляційного суду Донецької області від 4 жовтня 2002 р. і ухва­лу Верховного Суду України від 22 квітня 2003 р. щодо М., П. та О. зміни­ти: визначити їм покарання за ч. 1 ст. 296 КК України у виді 45 діб арешту кожному.

На підставі ст. 42 КК 1960 р. за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 101, ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. та ч. 1 ст. 296 КК України шляхом часткового складання призначених покарань остаточно вважати засудженими П. на 7 ро­ків позбавлення волі; М. на 8 років позбавлення волі; О. на підставі ст. 42 КК 1960 р. за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 101 КК 1960 р. і ч. 1 ст. 296 КК України шляхом часткового складання призначених покарань остаточно вважати засудженим на 6 років 1 місяць позбавлення волі.

^[1] Див. також: ВВСУ. — 2006. — № 2. — С. 13—16; Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 195—204.

^[2] Подається мовою оригіналу.