ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ^[1]

Пост. ПВСУ від 28 вересня 1973 р. № 8 «Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбуття покарання засудже­них, які захворіли на тяжку хворобу» // Постанови... — С. 306—309 Пост. ПВСУ № 2 від 26 квітня 2002 р. «Про умовно-дострокове звіль­нення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким» // ВВСУ. — 2002. — №3. — Вкладка. — С. 5—8

Особу звільнено від покарання у зв'язку з тим, що суд першої інстанції призначив їй покарання, яке з огляду на її вік не могло бути при­значене

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 червня 2005р. //ВВСУ. — 2006. — № 1. — С. 25—26

(витяг)

Бершадський районний суд Вінницької області вироком від 20 серпня 2004 р. засудив К. зач. 1 ст.310 КК на один рік обмеження волі та на підста­ві ст. 75 КК звільнив його від відбування покарання з іспитовим строком один рік.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком суду працівники міліції 6 липня 2004 р. виявили та ви­лучили у К. незаконно посіяний і вирощений ним на присадибній ділянці снодійний мак у кількості 491 рослина.

У касаційному поданні заступник прокурора Вінницької області пору­шив питання про неправильне призначення засудженому, який досяг пен­сійного віку, покарання у виді обмеження волі, яке відповідно до закону до нього не призначається.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суд­дів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визна­ла, що воно підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Доведеність вини К. у вчиненні інкримінованого йому злочину підтвер­джена сукупністю зібраних у справі доказів, які правильно оцінені та обґрун­товано покладені судом в основу вироку, що по суті у поданні не заперечу­ється. Кваліфікація злочинних дій засудженого за ч. 1 ст. 310 КК є правиль­ною і також не оспорюється.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 КК покарання у виді обмеження волі не призна­чається особам, що досягли пенсійного віку.

Як убачається з матеріалів справи, К. (1939 р. н.) на час постановлення вироку досяг пенсійного віку, що унеможливлює застосування до нього та­кого виду покарання. Проте ці обставини суд при призначенні засудженому покарання не врахував, а отже, порушив вимоги зазначеної вище статті.

Передбачене санкцією ч. 1 ст. 310 КК покарання, крім штрафу та ареш­ту, відповідно до ст. 57 і ст. 61 КК К. не може бути призначено.

Водночас за змістом ст. 397 КПК касаційний суд не вправі змінити при­значене К. покарання у виді обмеження волі на штраф або арешт, оскільки цим погіршиться становище засудженого, який звільнений від відбування покарання на підставі ст. 75 КК, застосування якої в разі призначення особі таких покарань не допускається.

Таким чином, санкцією ч. 1 ст. 310 КК, за якою засуджено К., передбаче­но лише такі покарання, які з огляду на його вік не можуть бути йому при­значені.

У такому випадку виходячи із роз’яснень, які містяться у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практи­ку призначення судами кримінального покарання», колегія суддів визнала, що К. підлягає звільненню від покарання на підставі ст. 48 КК (у зв’язку з тим, що він уперше вчинив злочин невеликої тяжкості та перестав бути су­спільно небезпечним) та відповідно до ч. 5 ст. 7, ст. 12 КПК.

Враховуючи наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Вінницької області задовольнила частково. Вирок Бершадського районного суду Вінницької області від 20 серпня 2004 р. щодо К. змінено та на підставі ст. 48 КК і відповідно до ч. 5 ст. 7 КПК звільнено його від покарання.

Неправильне застосування судом вимог ст. 57 КК України потягло скасування судового рішення

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 червня 2005р. //ВВСУ. — 2006. — № 2. — С. 25

(витяг)

Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області постановою від 13  жовтня 2004 р. на підставі ст. 82 КК замінив Б. невідбуту частину пока­рання у виді двох років та двох місяців позбавлення волі за вироком Вино- градівського районного суду Закарпатської області від 25 березня 2002 р., яким його було засуджено на п’ять років та два місяці позбавлення волі за ч. 3 ст. 289, ч. 2 ст. 345 КК, на більш м’яке — на два роки та два місяці виправ­них робіт з відрахуванням у дохід держави 20% заробітку.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

У касаційному поданні заступник прокурора Львівської області порушив питання про скасування постанови з направленням справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який підтримав подання, розглянувши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному подан­ні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 57 КК виправні роботи можуть бути призначені засу­дженому на строк від шести місяців до двох років і відбуваються за місцем його роботи.

Із матеріалів справи вбачається, що Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області постановою від 14 жовтня 2004 р. на підставі ст. 82 КК замі­нив Б., який ніде не працював, невідбуту частину покарання у виді двох років та двох місяців позбавлення волі на два роки та два місяці виправних робіт.

Таким чином, зазначена постанова ухвалена всупереч вимогам частин 1,

2  ст. 57 КК та роз’ясненням, що містяться в п. 12 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання».

Виходячи з наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Львівської області задовольнила: постанову Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 жовтня 2004 р. скасувала і справу направила на новий судовий розгляд у той же суд в іншому складі суддів.

У випадку неможливості застосування жодного із видів покарань, передбачених санкцією інкримінованої особі статті закону, суд, за наявності до того підстав, відповідно до ст. 7 КПК повинен закрити справу і звільнити особу від кримінальної відповідальності або поста­новити обвинувальний вирок і звільнити засудженого від покарання

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах і Військової судової колегії Верховного Суду України від 21 трав­ня 2004 року // Судова практика Верховного Суду України у кримі­нальних справах: Офіц. вид. — К., 2006. — С. 58—60

(витяг)

Вироком Київського районного суду м. Донецька від 10 липня 2002 р. П. засуджено за ст. 124 КК України на 2 роки позбавлення волі. Із застосуван­ням ст. 75 КК України від відбування покарання його звільнено з випробу­ванням та іспитовим строком 2 роки.

В апеляційному та касаційному порядку справа не розглядалася.

П. визнано винуватим у тому, що він 1 грудня 2001 р. у м. Донецьку на подвір’ї свого будинку з метою припинення протиправних дій, пов’язаних із посяганням на його майно з боку С. та Г., пострілом із рушниці умисно запо­діяв С. тяжке тілесне ушкодження, яке було небезпечним для життя потерпі­лого в момент заподіяння, перевищивши цим межі необхідної оборони.

У клопотанні про перегляд справи в порядку виключного провадження прокурором порушено питання про скасування вироку щодо П. із направлен­ням справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуван­ням судом кримінального закону при призначенні засудженому покарання.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який погодився з внесеним п’ятьма суддями Верховного Суду України клопо­танням, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені доводи, Су­дова палата у кримінальних справах і Військова судова колегія Верховного Су­ду України визнала, що воно підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Визнавши П. винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ст. 124 КК України, санкцією якої встановлено такі альтернативні види покарання, як громадські роботи, виправні роботи, арешт або обмеження волі, суд призна­чив йому покарання у виді позбавлення волі, що не передбачено санкцією за­значеної статті КК України.

За законом (статті 56, 57, 61 КК України) покарання, передбачені санкцією ст. 124 КК України у виді громадських і виправних робіт та обмеження волі, не застосовуються до осіб, що досягли пенсійного віку та визнаних інвалідами І або ІІ груп. П. є інвалідом ІІ групи, крім того, досягнув пенсійного віку, а тому до нього не може бути застосоване будь-яке із зазначених вище покарань.

Стаття 75 КК України, на підставі якої П. звільнено від відбування по­карання з випробуванням, не передбачає такого звільнення засуджених осіб, щодо яких призначено покарання у виді арешту.

Отже, суд неправильно застосував кримінальний закон, у зв’язку з чим вирок щодо П. не можна визнати законним і обґрунтованим, тому він відпо­відно до ст. 400⁴ КПК України підлягає перегляду в порядку виключного провадження.

За таких обставин та з урахуванням положень ч. 2 ст. 400⁴ КПК України, роз’яснень, що містяться у ч. 7 ст. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кри­мінального покарання», вирок Київського районного суду м. Донецька має бути змінений.

На підставі наведеного Судова палата у кримінальних справах і Військо­ва судова колегія Верховного Суду України вирок суду змінили і звільнили П. від призначеного покарання.

Особа, що відбула основне покарання до набрання чинності Законом України «Про амністію», не може бути звільнена від додаткового покарання на підставі цього Закону.

Додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні по­сади або займатися певною діяльністю можна призначити лише в разі, коли особа на момент учинення злочину обіймала таку посаду чи за­ймалася такою діяльністю, і цей злочин був із ними пов'язаний

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 13 квітня 2006р. //ВВСУ. —2006. — № 9. — С. 16—17

(витяг)

Золочівський районний суд Львівської області вироком від 8 квітня 2004 р. засудив Г. за ч. 1 ст. 203 КК до штрафу в розмірі 850 грн із позбавлен­ням права займатися підприємницькою діяльністю строком на два роки за те, що вона незаконно виготовила, зберігала з метою збуту і збула А. 1 літр самогону. Постановою від 1 серпня 2005 р. цей суд звільнив Г. від додатково­го покарання на підставі п. «в» ст. 3 Закону від 31 травня 2005 р. № 2591-ІУ «Про амністію» (далі — Закон).

В апеляційному порядку справа не переглядалася.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування по­станови у зв’язку з неправильним застосуванням судом кримінального зако­ну, пославшись на те, що Закон не надає можливості звільняти особу від до­даткового покарання окремо від основного.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України подання прокурора задовольни­ла з таких підстав.

Відповідно до Закону його дія поширюється на осіб, які на день на­брання ним чинності не відбули призначене судом основне та додаткове по­карання.

У поданні начальника Бродівського міського відділу кримінальної вико­навчої інспекції управління Державного департаменту України з питань вико­нання покарань у Львівській області від 25 липня 2005 р. зазначено, що засу­джена сплатила штраф 12 жовтня 2004 р. Отже, вона відбула призначене їй ос­новне покарання до набрання чинності Законом, тому дія останнього на неї не поширюється.

Крім того, в Законі не передбачено звільнення особи від додаткового по­карання окремо від основного. Таким чином, суд неправильно застосував кри­мінальний закон.

Суперечить вимогам кримінального закону й вирок районного суду в час­тині призначення додаткового покарання у виді позбавлення права займати­ся підприємницькою діяльністю. Як свідчать матеріали справи, це покаран­ня призначено за відсутності в ній даних про те, що Г. мала таке право.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України постанову Золочівського районного суду Львівської області від 1 серпня 2005 р. щодо Г. скасувала, а вирок цього суду від 8 квітня 2004 р. у порядку, передбаченому ст. 395 КПК, змінила: виклю­чила з нього рішення про позбавлення засудженої права займатися підпри­ємницькою діяльністю.

При звільненні особи від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України додаткове покарання у виді конфіскації майна не призначається

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 6 липня 2006 р. // ВВСУ. — 2006. — № 10. — С. 11—12

(витяг)

Ялтинський міський суд Автономної Республіки Крим вироком від 1 ве­ресня 2005 р. засудив Г. за ч. 1 ст. 309 КК на один рік позбавлення волі, за ч. 2 ст. 307 КК — на п’ять років позбавлення волі з конфіскацією майна, що є йо­го особистою власністю, і на підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів оста­точно визначив йому п’ять років позбавлення волі з конфіскацією зазначе­ного майна. Відповідно до ст. 75 КК засудженого звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки та покладено на нього обов’язки, передбачені у ст. 76 КК.

В апеляційному порядку вирок не оскаржувався.

Г. визнано винним у тому, що 22 червня 2005 р. він незаконно придбав у не встановленої слідством особи наркотичний засіб (20,75 грама каннабісу), 5,96 грама якого зберігав для власного вживання, а решту — з метою збуту. 24 червня того ж року він незаконно збув 8,6 грама зазначеного наркотично­го засобу Я., а решту продовжував зберігати з цією ж метою.

У касаційному поданні заступник прокурора Автономної Республіки Крим порушив питання про скасування вироку і повернення справи на новий су­довий розгляд у зв’язку з тим, що в резолютивній частині вироку суд не ви­знав Г. винним, а, звільняючи його від покарання з випробуванням, всупереч вимогам закону призначив додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України частково його задовольнила з таких підстав.

Висновки суду про винність Г. у незаконному придбанні, зберіганні та збуті особливо небезпечного наркотичного засобу за викладених у вироку обставин, а також правильність кваліфікації його дій у касаційному порядку не оспорювалися.

Із  матеріалів справи вбачається, що суд при призначенні Г. покарання врахував ступінь суспільної небезпечності вчиненого ним злочину, дані про особу винного (те, що він притягується до кримінальної відповідальності вперше, щиро розкаявся у вчиненому, сприяв розкриттю злочину, мав на утриманні дитину тощо) і застосував щодо нього ст. 75 КК.

Проте при призначенні Г. додаткового покарання суд неправильно за­стосував кримінальний закон — не врахував, що відповідно до ст. 77 КК у ра­зі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням цією нормою не передбачено призначення додаткового покарання у виді конфіскації майна.

Крім того, у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24  жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» (зі змінами, внесеними згідно з постановою від 10 грудня 2004 р. № 8) роз’яснено, що конфіскація майна як додаткове покарання не може бути призначена при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням.

З огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Ялтинського міського суду Авто­номної Республіки Крим від 1 вересня 2005 р. щодо Г. змінила: виключила з нього рішення про призначення засудженому додаткового покарання у виді конфіскації майна; решту — залишено без зміни.

Суд першої інстанції, не врахувавши тяжкість вчиненого злочину, не- обґрунтовано звільнив від відбування покарання з випробуванням особу, яка, використовуючи службове становище, вимагала й одержа­ла хабар в особливо великому розмірі

Вирок колегії суддів судової палати в кримінальних справах Апе­ляційного суду Херсонської області від 5 квітня 2005 р. // ВВСУ. — 2006. — № 12. — С. 14—15

(витяг)

Новокаховський міський суд Херсонської області вироком від 28 жовт­ня 2004 р. засудив М., раніше не судимого, за ч. 3 ст. 368 КК на п’ять років по­збавлення волі і на підставі ст. 75 цього Кодексу звільнив його від відбуван­ня призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки та поклав на нього зазначені у пунктах 2, 4 ч. 1 ст. 76 КК обов’язки. Запобіж­ним заходом щодо засудженого обрано підписку про невиїзд і звільнено його з-під варти в залі суду. Вирішено питання щодо речових доказів.

М. визнано винним в одержанні хабара, поєднаному з його вимаганням, в особливо великому розмірі за таких обставин.

На підставі постанови Господарського суду Херсонської області від 25 бе­резня 2003 р. у справі про банкрутство відкритого акціонерного товариства ім. Чкалова Новотроїцького району (далі — ВАТ) М. був визнаний арбітраж­ним керуючим (ліквідатором) цього товариства, тобто, виконуючи функції організаційно-розпорядчого та адміністративно-господарського характеру, був службовою особою. 6 жовтня 2003 р. між приватним підприємством «Агро- інвест» в особі Т. і арбітражним керуючим М. було укладено договір купів- лі-продажу зрошувальної системи, що належала ВАТ, і того ж дня Т. здійс­нив часткову оплату в сумі 100 тис. 702 грн. Після цього М., використовуючи своє службове становище, став вимагати від Т. передачі йому як хабара 30 тис. доларів США за виконання вказаного договору. Коли Т. відмовився від пе­редачі хабара М., останній, використовуючи допущену в ході оформлення купівлі-продажу технічну помилку, відмовився внести зміни в договір, здійс­нив повернення частини грошей як передоплати за зрошувальну систему та подав заяву до господарського суду про визнання договору купівлі-продажу недійсним, тобто став чинити Т. перешкоди у належному оформленні права власності на зрошувальну систему та вчинив дії, спрямовані на розірвання договору купівлі-продажу. За таких умов Т., щоб уникнути негативних нас­лідків, був змушений погодитися на пропозицію М. і 3 квітня 2004 р. при­близно о 14-й годині на території автовокзалу м. Нова Каховка передав М., а останній отримав частину обумовленої суми хабара в розмірі 12 тис. доларів США, що становить 63 тис. 951 грн 60 коп.

В апеляції прокурор, який брав участь у розгляді справи в суді, не запере­чуючи доведеності вини М. та правильності кваліфікації дій останнього, вка­зав на м’якість призначеного засудженому покарання за ч. 3 ст. 368 КК і запро­понував скасувати вирок місцевого суду та призначити М. із застосуванням ст. 69 КК покарання у виді позбавлення волі строком на сім років з позбав­ленням права обіймати посади арбітражного керуючого строком на два роки.

У запереченнях на апеляцію прокурора адвокат С. вказав, що вирок що­до М. є законним та обґрунтованим, і просив залишити його без зміни.

Заслухавши доповідь судді, міркування прокурора щодо скасування ви­року, адвоката і засудженого щодо залишення вироку без зміни, перевірив­ши матеріали справи й обговоривши доводи, наведені в апеляції, колегія суд­дів вважає, що апеляція прокурора підлягає задоволенню.

Висновок суду першої інстанції про винуватість М. у вчиненні злочину за вказаних у вироку обставин в апеляції не заперечується і відповідає фак­тичним обставинам справи та підтверджується перевіреними в суді і наведе­ними у вироку доказами.

Як і в суді першої інстанції, М. при розгляді апеляції вину в одержанні від Т. хабара у розмірі 12 тис. доларів США визнав.

Дії засудженого кваліфіковані правильно за ч. 3 ст. 36 КК як одержання службовою особою хабара, поєднане з його вимаганням, в особливо велико­му розмірі.

При призначенні М. покарання суд першої інстанції врахував тяжкість вчиненого засудженим злочину та особу винного і обґрунтовано дійшов ви­сновку про можливість призначення йому покарання нижче від найнижчої межі, встановленої санкцією ч. 3 ст. 368 КК. Проте, враховуючи вказані об­ставини, в суду не було підстав звільняти М. від відбування покарання на під­ставі ст. 75 КК. У цьому випадку реальне відбування М. як основного, так і додаткових покарань буде справедливим, необхідним і достатнім для його виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів. Таким чином, колегія суддів визнала за необхідне апеляцію прокурора задовольнити частково: ви­рок у частині призначення М. покарання і застосування вимог статей 75, 76 КК скасувати та постановити новий вирок, яким призначити засудженому крім основного також додаткові передбачені законом покарання.

Керуючись ст. 378 КПК, колегія суддів постановила: апеляцію прокуро­ра, який брав участь у розгляді справи в суді, задовольнити частково: вирок Новокаховського міського суду Херсонської області від 28 жовтня 2004 р. щодо М. у частині призначення засудженому покарання і застосування ста­тей 75, 76 КК скасувати і призначити М. покарання за ч. 3 ст. 368 КК із засто­суванням ст. 69 цього Кодексу у виді позбавлення волі строком на п’ять років з поміщенням до кримінально-виконавчої установи і з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням функцій організаційно-розпоряд­чого та адміністративно-господарського характеру, на три роки і конфіска­цією всього майна, яке є власністю засудженого. Взяти М. під варту в залі су­ду. Зарахувати йому в час відбування покарання час тримання під вартою з 3 квітня по 28 жовтня 2004 р. У решті вирок суду першої інстанції залишити без зміни.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Су­ду України ухвалою від 4 жовтня 2005 р. касаційну скаргу засудженого М. залишила без задоволення, а постановлений щодо нього вирок Апеляційного суду Херсонської області від 5 квітня 2005 р. — без зміни.

Поклавши на засудженого обов'язок, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 76 КК України, суд не встановлює періодичність та дні проведення ре­єстрації, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 13 Кримінально-виконавчого кодексу України вирішення цього питання віднесено до компетенції кримінально-виконавчих інспекцій

Ухвала колеги суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 серпня 2006р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 74—75

(витяг)

Вироком Київського районного суду м. Харкова від 12 січня 2006 р. Ч. засуджено за ч. 2 ст. 368 КК України на 5 років позбавлення волі з позбав­ленням права обіймати посади в органах системи МВС України строком на 2 роки без конфіскації майна.

На підставі ст. 75 КК України Ч. звільнений від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком 2 роки.

Відповідно до ст. 76 КК України на Ч. покладено обов’язки не виїжджа­ти за межі України на постійне місце проживання без дозволу органів кримі­нально-виконавчої системи, повідомляти ці органи про зміну місця прожи­вання, періодично (не менше одного разу на місяць) з’являтися для реєстра­ції в ці органи.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

За вироком суду Ч. визнаний винним та засудженим за те, що, працюючи слідчим у Харківській області, тобто будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, на яке покладені спеціальні владні повноваження щодо здійснення досудового слідства, отримав від К. хабар у сумі 1450 грн за непорушення щодо хабародавця кримінальної справи.

У касаційному поданні перший заступник прокурора Харківської області, не оспорюючи правильності кваліфікації, обґрунтованості засудження та об­раної засудженому міри покарання, порушив питання про виключення з виро­ку вказівки суду про періодичність (не менше одного разу на місяць) з’явля­тися засудженому для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, який підтримав подан­ня, розглянувши матеріали справи, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Висновки суду про доведеність винності Ч. у вчиненні злочину, за який його засуджено, суд зробив на підставі доказів, досліджених у судовому засі­данні, що не оспорюється в касаційному поданні.

Проте висновок підлягає зміні у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального законодавства.

Як видно з вироку, суд всупереч вимогам ст. 76 КК України поклав на засудженого обов’язок періодично (не менше одного разу на місяць) з’явля­тися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи, хоч це питан­ня не віднесено до компетенції кримінально-виконавчих інспекцій.

За таких обставин вирок підлягає зміні, а вказівки суду про періодич­ність явки засудженого для реєстрації в органи кримінально-виконавчої сис­теми — виключенню.

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника прокурора Харківської області задовольнила, вирок Київського районного суду м. Харкова щодо Ч. змінила, виключила із резолютивної частини виро­ку вказівку суду про те, що Ч. зобов’язаний періодично (не менше одного ра­зу на місяць) з’являтися в органи кримінально-виконавчої системи.

Відповідно до п. 5 ст. 74 КК України особа може бути за вироком звіль­нена від покарання на підставах, передбачених ст. 49 цього Кодек­су у зв'язку із закінченням строків давності

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 жовтня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 45—46

(витяг)

Вироком Євпаторійського міського суду АРК від 6 квітня 2005 р. засу­джені: А. (за ч. 2 ст. 206 ККУРСР на 3 роки позбавлення волі; за ч. 1 ст. 101 КК УРСР на 2 роки позбавлення волі; на підставі ст. 70 КК України за суку­пністю злочинів остаточно визначено 3 роки позбавлення волі; та К (за ч. 2 ст. 206 ККУРСР на 3 роки позбавлення волі; за ч. 1ст. 101 ККУРСР на 2 ро­ки позбавлення волі; на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно визначено 3 роки позбавлення волі.

Постановлено стягнути з А. та К. 3433 та 10 000 грн солідарно на ко­ристь С. на відшкодування матеріальної шкоди відповідно.

За вироком суду засуджені визнані винними у вчиненні злочинів за та­ких обставин.

14  січня 2001 р. приблизно о 4 год 50 хв А. та К., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, у дворі будинку в с. Нива Роздольнянського району АРК, де проживала сім’я С., грубо порушуючи громадський порядок з підстав явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, почали стукати у двері, внаслідок чого розбудили сім’ю С. Коли потерпілий С.  вийшов з’ясувати причину їх приходу, А. і К. запропонували йому випи­ти, але він їм відмовив. Після цього А. зайшов ззаду С. і наніс йому важким предметом удар по голові, від якого потерпілий впав, і А. та К нанесли С. ще кілька ударів по різних частинах тіла. Внаслідок зазначених дій потерпілому було спричинено тяжкі та легкі тілесні ушкодження.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду АРК від 7 червня 2005 р. вирок щодо А. та К. змінено, переква­ліфіковано дії А. і К. з ч. 2 ст. 206 КК УРСР на ч. 1 ст. 296 КК України і при­значено покарання за ч. 1 ст. 296 КК України, ч. 1 ст. 101 ККУРСР остаточно визначено два роки позбавлення волі. В іншій частині вирок залишено без змін.

У касаційній скарзі засуджені А. і К. просять судові рішення змінити у частині призначення їм покарання та пом’якшити його із застосуванням ст. 75 КК України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора про часткове задоволення касаційної скарги засуджених, перевіривши мате­ріали справи та доводи, наведені в касаційній скарзі, колегія суддів вважає, що вони підлягають частковому задоволенню на таких підставах.

Висновки суду щодо винуватості А. та К. у вчиненні ними хуліганства та спричинення тяжкого тілесного ушкодження ґрунтуються на доказах, дослі­джених у судовому засіданні й детально викладених у вироку та у скарзі, не оспорюються.

Правильно проаналізувавши зібрані у справі докази в їх сукупності та давши їм належну оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого ви­сновку про винуватість А. та К. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 206, ч. 1 ст. 101 КК України, однак помилково кваліфікував їх дії за ч. 2 ст. 206 КК УРСР.

Апеляційний суд, розглядаючи справу за наявності для цього зазначених у апеляційній ухвалі підстав, обґрунтовано перекваліфікував дії засуджених А. та К. з ч. 2 ст. 206 КК УРСР на ч. 1 ст. 296 КК України.

Розглядаючи справу та призначаючи А. та К. покарання за ч. 1 ст. 296 КК України (3 роки обмеження волі) апеляційний суд не врахував того, що відповідно до п. 5 ст. 74 КК України особа може бути звільнена за вироком суду від покарання на підставах, передбачених ст. 49 КК України.

Згідно зі ст. 49 КК України особа звільняється від кримінальної відпові­дальності, якщо зі дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком за­конної сили минуло три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді обмеження волі.

Оскільки А. та К. вчинили злочин, передбачений ч. 1 ст. 296 КК Украї­ни, 14 січня 2001 р. і до дня набрання 7 червня 2005 р. вироком законної сили минуло вже три роки, апеляційний суд повинен був вирішити питання про звільнення А. та К. від покарання згідно з п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України.

Оскільки апеляційний суд неправильно застосував кримінальне законо­давство, судові рішення підлягають зміні, а А. та К. — звільненню від пока­рання за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 296 КК України.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засуджених А. та К. за­довольнила частково.

Вирок міського суду та ухвалу апеляційного суду щодо А. та К. змінила.

Звільнила А. та К. на підставі ст. 49 КК України від покарання, призна­ченого за ч. 1 ст. 296 КК України у вигляді 3 років обмеження волі, і вважати їх засудженими за ч. 1 ст. 101 ККУРСР на 2 роки позбавлення волі.

В іншій частині вирок та ухвалу залишити без змін.

Звільнення особи від відбування покарання з випробуванням на під­ставі ст. 75 КК України виключає застосування додаткового пока­рання у виді конфіскації майна. В такому випадку не потрібно звільня­ти особу від цього виду покарання ще й із застосуванням ст. 69 цього Кодексу

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 грудня 2006р. //ВВСУ. — 2007. — № 4. — С. 31

(витяг)

Кіровський районний суд м. Донецька вироком від 16 лютого 2006 р. за­судив: М. — за ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 212 КК із застосуванням ст. 69 КК на п’ять років позбавлення волі без конфіскації майна з позбавленням права обійма­ти посади, пов’язані з наданням податкової звітності, строком на один рік, за ч. 3 ст. 358 КК — на один рік обмеження волі, за ч. 2 цієї статті — на два роки обмеження волі, за ч. 1 ст. 202 КК — на два роки обмеження волі; В. — за ч. 3 ст. 212 КК із застосуванням ст. 69 КК на п’ять років позбавлення волі без конфіскації майна з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з надан­ням податкової звітності, строком на один рік, за ч. 3 ст. 358 КК — на один рік обмеження волі, за ч. 2 цієї статті — на два роки обмеження волі.

На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів обом засудженим призна­чено остаточне покарання у виді п’яти років позбавлення волі без конфіс­кації майна з позбавленням права обіймати зазначені посади строком на один рік.

Відповідно до ст. 75 КК М. і В. звільнено від покарання з випробуван­ням з іспитовим строком один рік та покладено на них відповідні обов’язки згідно з вимогами ст. 76 цього Кодексу.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

М. і В. визнано винними в тому, що у період із 1 січня 2001 р. по 19 квіт­ня 2004 р. вони за попередньою змовою ухилилися від сплати податків на суму 108 тис. 412 грн, що потягло ненадходження до бюджету коштів в особливо великих розмірах, а також підробили документи та їх використо­вували.

Крім того, М. визнано винним у здійсненні підприємницької діяльності, яка була пов’язана з отриманням доходу у великих розмірах (всього 51 тис. 151 грн), без одержання ліцензії.

У касаційному поданні заступник прокурора Донецької області пору­шив питання про скасування вироку щодо М. і В. та направлення справи на новий судовий розгляд, посилаючись на невідповідність призначеного засу­дженим покарання ступеню тяжкості вчинених злочинів та їх особам унаслі­док м’якості, а також на те, що суд необґрунтовано призначив їм покарання із застосуванням ст. 75 КК. Він також вважав безпідставним застосування до засуджених ст. 69 КК.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України задовольнила його частково з таких підстав.

Як убачається з матеріалів кримінальної справи, висновки суду про до­веденість винності М. і В. у вчиненні злочинів суд зробив на підставі дослі­джених у судовому засіданні доказів.

Дії засуджених кваліфіковано правильно, що в касаційному поданні не оспорюється.

При обранні засудженим міри покарання суд відповідно до вимог ст. 65 КК врахував ступінь тяжкості вчинених ними злочинів, дані про їх особи (а саме те, що вони вчинили злочини вперше, характеризуються позитивно, щиро розкаялися у вчиненому, кожен з них має на утриманні неповнолітню дитину) і дійшов обґрунтованого висновку про можливість призначення їм покарання із застосуванням ст. 75 КК та покладенням на них певних обов’яз­ків. Таке покарання є необхідним і достатнім для виправлення М. і В. та за­побігання вчиненню ними нових злочинів.

Проте колегія суддів визнала, що суд застосував до засуджених ст. 69 КК і звільнив їх на цій підставі від покарання у виді конфіскації майна безпідстав­но, оскільки до осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, конфіскація майна не застосовується.

З  огляду на зазначене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Кіровського районного суду м. До­нецька від 16 лютого 2006 р. змінила: виключила з нього рішення про звіль­нення засуджених від покарання у виді конфіскації майна із застосуванням ст. 69 КК.

Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» суд при звільненні особи від відбування основного покарання з випробуван­ням згідно з вимогами ст. 77 КК України може призначити додаткове покарання, зокрема позбавити права обіймати певні посади або займа­тися певною діяльністю. У цьому випадку додаткове покарання підлягає реальному виконанню, про що суд повинен зазначити в резолютивній частині вироку.

Рішення суду про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване (п. 17 за­значеної постанови)

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 листопада 2006р. //ВВСУ. —2007. — № 4. — С. 32

(витяг)

Скадовський районний суд Херсонської області вироком від 10 березня 2004 р. засудив Д. за ч. 2 ст. 364 КК на п’ять років позбавлення волі з позбав­ленням права обіймати певні посади строком на два роки, за ч. 2 ст. 366 КК — на два роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади строком на один рік. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів засудже­ній призначено остаточне покарання у виді п’яти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади строком на два роки. Відповідно до ст. 75 КК її звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспито­вим строком два роки.

В апеляційному порядку справа не переглядалася. Д. визнано винною в тому, що вона, будучи службовою особою — головним бухгалтером-касиром сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю (далі — СТОВ), умисно в інтересах третьої особи: приватної фірми (далі — ПФ), зловживаючи своїм службовим становищем, 16 липня 2002 р. виписала при­бутковий касовий ордер про внесення в касу СТОВ представниками ПФ 18 тис. 589 грн за відвантаження СТОВ цій фірмі на підставі укладеного між сторонами договору купівлі-продажу 64 тис. 100 кг зерна пшениці. Фактич­но ж зазначену суму коштів в касу СТОВ внесено не було, що завдало збитки останньому на суму, яка перевищує у 250 і більше разів неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

У касаційному поданні та доповненні до нього заступник прокурора Херсонської області, не оспорюючи правильності кваліфікації дії Д. та обґру­нтованості її засудження, порушив питання про скасування постановленого щодо неї судового рішення в частині покарання, вважаючи, що воно призна­чене засудженій з порушенням вимог закону та є м’яким.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що подання підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Висновки про доведеність винності Д. у вчиненні злочинів та правиль­ність кваліфікації її дій суд зробив на підставі досліджених і перевірених в судовому засіданні доказів, що в касаційному поданні не оспорюється.

Проте вирок підлягає скасуванню через неправильне застосування су­дом кримінального закону.

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» перед­бачено, що суд при звільненні особи від відбування основного покарання з випробуванням відповідно до вимог ст. 77 КК може призначити додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади. У цьому випад­ку додаткове покарання підлягає реальному виконанню, про що суд повинен зазначити в резолютивній частині вироку.

Суд, призначаючи Д. за ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366 КК покарання у виді п’яти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади строком на два роки та на підставі ст. 75 КК звільнивши від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки, порушив вказані вимоги зако­ну, тобто звільнив засуджену як від основного, так і додаткового покарань.

Крім того, відповідно до вимог п. 17 зазначеної постанови Пленуму Вер­ховного Суду України рішення про позбавлення права обіймати певні поса­ди або займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване.

Однак суд на порушення цих вимог не конкретизував, які саме посади позбавлено Д. права обіймати.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Скадовського районного суду Херсон­ської області від 10 березня 2006 р. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Призначаючи засудженим покарання зі звільненням їх від відбуван­ня основного покарання з випробуванням, суд на порушення вимог ст. 77 КК України застосував до них додаткове покарання у виді конфі­скації майна, яке у цьому випадку застосуванню не підлягає

Ухвала колегії суддів Судової палата у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 вересня 2006р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 24—26

(витяг)

Вироком Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 4 травня 2005 р. засуджено: Ч. та М. за ч. 2 ст. 368 КК України на 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з органі­заційно-розпорядчими обов’язками на строк 1 рік з конфіскацією майна.

На підставі ст. 75 КК України кожного з них звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Ч. та М. визнані винними у вчиненні злочину за таких обставин.

Ч., працюючи на посаді головного механіка Павлоградського спеціалізо­ваного управління рекультивації земель Державної холдингової компанії (да­лі — ДХК) «Павлоградвугілля», будучи службовою особою, наділеною орга­нізаційно-розпорядчими обов’язками, 21 березня 2004 р. під час телефонної розмови з М., який працював майстром дільниці № 1 управління рекульти­вації земель ВАТ «Павлоградвугілля», також будучи службовою особою, на­діленою організаційно-розпорядчими обов’язками, запропонував останньому отримати від однієї особи кошти за надання можливості з 17 по 22 березня 2004  р. вибирати вугілля в териконі шахти «Самарська» ДХК «Павлоградву­гілля». М. погодився і пообіцяв після отримання грошей передати їх Ч. 22 березня 2004 р., приблизно о 13 год., В. передала 1000 грн М., після чо­го він того самого дня, приблизно о 15 год, на автобусній зупинці біля адміні­стративної будівлі управління рекультивації земель ДХК «Павлоградвугілля» передав отримані від В. гроші Ч., який за попередньою домовленістю пови­нен був розділити суму на дві частини: 700 грн забрати собі, а 300 грн дати М.

У касаційному поданні прокурор просив вирок щодо Ч. та М. скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. На обґрунтування цієї вимоги посилався на безпідставність призначення засудженим додаткового пока­рання у виді конфіскації майна та необґрунтованість застосування ст. 75 КК України до додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати поса­ди, пов’язані з організаційно-розпорядчими обов’язками.

Заслухавши доповідача, прокурора, яка частково підтримала касаційне по­дання та просила вирок змінити, виключивши додаткове покарання у виді кон­фіскації майна та на підставі ст. 69 КК України не застосовувати додаткове по­карання у виді позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю, перевіривши матеріали справи та доводи касаційного подання, ко­легія суддів вважає, що касаційне подання підлягає частковому задоволенню.

Висновки суду про доведеність винуватості Ч. та М. у вчиненні злочину, за який їх засуджено, та кваліфікація їх дій не оспорюються в касаційному поданні та ґрунтуються на розглянутих у судовому засіданні та викладених у вироку доказах, зокрема визнавальних показаннях самих засуджених.

Дії Ч. та М. за ч. 2 ст. 368 КК України кваліфіковані правильно.

Однак при призначенні Ч. та М. покарання судом було неправильно за­стосовано кримінальний закон.

Так, призначаючи засудженим покарання зі звільненням їх від відбуван­ня основного покарання з випробуванням, суд, порушивши вимоги ст. 77 КК України, застосував щодо них додаткове покарання — конфіскацію майна, яке у цьому випадку застосуванню не підлягає.

Крім того, суд, застосовуючи ст. 75 КК України, безпідставно звільнив Ч. та М. від додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати поса­ди, пов’язані з організаційно-розпорядчими обов’язками, оскільки звільнен­ня від такого виду покарання зазначеною статтею не передбачено.

З урахуванням зазначених у вироку обставин, які пом’якшують пока­рання Ч. та М., і даних про їх особу колегія суддів вважає за необхідне на підставі ч. 2 ст. 69 КК України не призначати засудженим додаткового пока­рання у виді позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю.

Тому вирок щодо Ч. та М. у частині призначення їм додаткових видів покарання підлягає зміні.

На підставі наведеного, керуючись статтями 394, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Укра­їни касаційне подання заступника прокурора Дніпропетровської області за­довольнила частково.

Вирок Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 4  травня 2005 р. щодо Ч. та М. змінила, виключила застосування щодо них додаткового покарання (конфіскації всього майна) та на підставі ч. 2 ст. 69 КК України не призначила засудженим додаткового покарання у виді позбав­лення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю.

У решті вирок залишити без зміни.

Вирок скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд у зв'язку з неправильним застосуванням судом Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р. № 2591—IV

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 жовтня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 9—10

(витяг)

Вироком Тростянецького районного суду Вінницької області від 29 серп­ня 2005 р. Б. засуджено за ст. 310 ч. 2 КК України на 3 роки позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК України її звільнено від відбування покарання з ви­пробуванням із іспитовим строком на 1 рік.

На підставі п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію» Б. звільнено від призначеного покарання.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

Б. визнана винною у тому, що вона навесні 2005 р. на своїй присадибній ділянці по вул. Надутого у с. Цибулівці Тростянецького району Вінницької області незаконно посіяла для власних потреб 680 кущів снодійного маку, які було виявлено і вилучено у неї працівниками міліції 9 липня 2005 р.

У касаційному поданні прокурора порушено питання про скасування за­значеного вироку з направленням справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням до Б. амністії.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Доводи касаційного подання прокурора про те, що до Б. неправильно за­стосовано амністію, є обґрунтованими.

Як убачається зі змісту ст. 1 Закону України «Про амністію», звільнен­ню від покарання у виді позбавлення волі на певний строк та інших покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, підлягають засуджені (п. «г» — жінки ві­ком понад 50 років) за умисні злочини, за які законом передбачено покаран­ня менш суворе, ніж позбавлення волі на строк не більше п’яти років.

Санкцією ж ч. 2 ст. 310 КК України, за якою засуджено Б., передбачено покарання від 3 до 7 років позбавлення волі, тобто більше 5 років, як перед­бачено Законом України «Про амністію».

Тому рішення суду щодо застосування до Б. амністії не відповідає вимо­гам чинного законодавства.

За таких обставин касаційне подання прокурора підлягає задоволенню, а по­становлене у справі щодо Б. судове рішення у зв’язку з порушенням вимог ст. 398 КПК України — скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

При новому розгляді має бути враховано наведене у цій ухвалі та переві­рені доводи, викладені у касаційному поданні прокурора, і залежно від уста­новленого, повинно бути прийнято рішення, яке б відповідало вимогам зако­ну і було б обґрунтованим.

З урахуванням наведеного, керуючись статтями 394—396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Вінницької області задо­вольнила, вирок Тростянецького районного суду Вінницької області від 29 сер­пня 2005 р. щодо Б. скасувала і справу направила на новий судовий розгляд.

За змістом ч. 2 ст. 78 КК України при вирішенні питання про скасу­вання звільнення засудженого від відбування покарання з випробу­ванням суд зобов'язаний з'ясувати, чи мав засуджений реальні можли­вості виконати покладені на нього обов'язки

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 16листопада 2006р. — Судова практи­ка у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 14—15

(витяг)

Постановою Сватівського районного суду Луганської області від 15 лю­того 2005 р. щодо П. (судимого 27 травня 2003 р. за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 75 КК України звільненого від від­бування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки) скасовано звільнення від відбування покарання з випробуванням, призначеного виро­ком суду, та направлено його у місця позбавлення волі строком на 3 роки.

В апеляційній інстанції постанова не переглядалась.

У касаційній скарзі засуджений П. порушував питання про скасування постанови суду з огляду на неправильне застосування кримінального зако­ну. Вважає, що суд не в повній мірі з’ясував усі обставини справи, які мають значення для вирішення питання для скасування звільнення покарання з ви­пробуванням, та дійшов неправильного висновку про те, що ухилявся від ви­конання покладених на нього обов’язків. Зазначає, що не отримував повідом­лень з кримінально-виконавчої інспекції та суду. Твердить, що став на шлях виправлення, оскільки за час іспитового строку правопорушень не вчиняв, працевлаштований, позитивно характеризується за місцем роботи та за міс­цем проживання, має дружину — інваліда другої групи.

Заслухавши доповідача, думку прокурора про відсутність підстав для за­доволення касаційної скарги засудженого П., перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що вона підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 78 КК України суд за поданням органу, який здійснює контроль за поведінкою засудженого, звільненого від відбування покарання з випробуванням, може прийняти рішення про скасування звільнення та про направлення засудженого для відбування призначеного покарання в разі не­виконання покладених на нього обов’язків, визначених ст. 76 КК України, або систематичного вчинення правопорушень, що мали наслідком адміністратив­ні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення.

При скасуванні звільнення засудженого від відбування покарання з ви­пробуванням суддя зобов’язаний з’ясувати, чи мав засуджений реальні мож­ливості виконати покладені на нього обов’язки і чи можна розглядати факти, викладені у поданні органу, що відає відбуванням покарання, як свідчення небажання засудженого стати на шлях виправлення.

Відповідно до ст. 164 КВК України на кримінально-виконавчу інспек­цію покладено обов’язок вести облік засуджених протягом іспитового стро­ку, організовувати початковий розшук засуджених, місце знаходження яких невідоме, та надсилати матеріали до органів внутрішніх справ для оголошен­ня розшуку таких засуджених.

Зазначена стаття поважними причинами неявки засудженого до кримі­нально-виконавчої інспекції визнає несвоєчасне одержання запрошення, хво­робу та інші обставини, що фактично позбавляють засудженого своєчасно прибути за викликом.

Як убачається із матеріалів справи, суд не з’ясовував у представника кри­мінально-виконавчої інспекції, чи надсилалися запрошення засудженому П. для його виклику та які заходи були вжиті інспекцією для його розшуку. У своїй постанові суд зазначив, що після отримання письмових попереджень П. відповідних висновків не зробив, однак у матеріалах справи немає даних про те, чи дійсно такі дії були вчинені інспекцією.

Крім того, перевіркою матеріалів справи встановлено, що засуджений П. з серпня 2004 р. працював у Луганській загальноосвітній школі № 55, пози­тивно характеризується за місцем роботи та місцем проживання, про що є відповідні довідки.

Враховуючи викладене, у зв’язку з тим, що зазначені вище обставини не були належним чином з’ясовані судом, зазначену постанову суду не можна вважати законною, такою, що постановлена відповідно вимог кримінального та кримінально-процесуального закону, а тому вона підлягає скасуванню.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за­судженого П. задовольнила, постанову Сватівського районного суду Луган­ської області від 15 лютого 2005 р. щодо П. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

У разі звільнення засудженого від відбування покарання з випробу­ванням на підставі ст. 75 КК України додаткове покарання у виді конфіскації майна не призначається

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня

2005  р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 16—18

(витяг)

Вироком Богунського районного суду м. Житомира від 7 червня 2002 р. М. засуджено за ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 368, статтями 69, 70 КК України на 4 роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади представника влади строком на 1 рік і 6 місяців і конфіскацією ¹/2 частини його особистого май­на та звільнено від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України з іспитовим строком на один рік з покладенням на нього обов’я­зку, передбаченого п. 2 ч. 1 ст. 76 КК України.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

За вироком суду М. засуджено за те, що він, працюючи старшим інспекто­ром, а з 9 лютого 2001 р. начальником оперативного сектора служби по бо­ротьбі з контрабандою та порушеннями митних правил Житомирської митни­ці, в період із 22 вересня 2000 р. по 15 лютого 2001 р. вчиняв службові підро­блення та одержував хабарі за сприяння в митному оформленні автомобілів.

Всього одержав хабарів від:

— Г. В. — на суму 640 грн;

— Л. — на суму 815 грн 40 коп.;

— К. О. і К. А. — на суму 650 грн;

— М. — на суму 814 грн 88 коп.;

— 3. — на суму 1629 грн;

— Т. В., який діяв в інтересах Б. О., — на суму 543 грн 6 коп.;

— К. Л. — на суму 120 грн.

У клопотанні заступник прокурора Житомирської області порушує пи­тання про скасування вироку суду щодо М. у зв’язку з істотним порушенням кримінально-процесуального закону.

Посилається на те, що вирок суду не відповідає вимогам ст. 334 КПК України, оскільки не містить доказів, на яких ґрунтується висновок суду про винуватість М., а суд не дослідив докази у справі, незважаючи на те, що засу­джений не визнав вини на досудовому слідстві та відмовився давати пока­зання в суді.

П’ятеро суддів Верховного Суду України вважають, що клопотання про­курора є необґрунтованим та наводять доводи на підтвердження свого вис­новку.

Відповідно до ст. 395 КПК України п’ятеро суддів Верховного Суду України внесли подання на спільне засідання та просили вирок щодо М. змі­нити і виключити з вироку вказівку суду про призначення засудженому до­даткового покарання у виді конфіскації частини його особистого майна.

Заслухавши доповідача, заступника Генерального прокурора України К., який вважав, що клопотання заступника прокурора не підлягає задоволенню, а вирок відповідно до ст. 395 КПК України — зміні, перевіривши матеріали справи та викладені у клопотанні доводи, судді Судової палати у криміналь­них справах та Військової судової колегії Верховного Суду України вважа­ють, що клопотання не підлягає задоволенню, а вирок відповідно до ст. 395 КПК України — зміні.

Відповідно до ч. 3 ст. 299 КПК України суд має право, якщо цього не за­перечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного по­зову, які ніким не оспорюються.

Як вбачається з протоколу судового засідання, суд, діючи відповідно до вимог ст. 299 КПК України, визнав недоцільним дослідження доказів стосов­но обставин справи, які ніким не оспорювалися, про що зазначив у вироку.

Оскільки відповідно до вимог ст. 323 КПК України суд обґрунтовує ви­рок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні, підстав посилатися у вироку на будь-які докази суд не мав.

Приймаючи рішення щодо обсягу доказів, які підлягають дослідженню, суд роз’яснив М. зміст ст. 299 КПК України, впевнився у добровільності та істинності позиції останнього, який погодився з таким порядком розгляду справи і не заперечував проти дослідження лише матеріалів, що характери­зують його особу.

При цьому, як видно з протоколу судового засідання, М. повністю ви­знавав свою вину у пред’явленому обвинуваченні, розкаювався у вчиненому, та скористався своїм правом відмовитися давати показання.

Відповідно до вимог ст. 299 КПК України допит підсудного провадить­ся обов’язково, якщо тільки він не відмовляється від дачі показань.

За таких обставин посилання у клопотанні на порушення вимог закону щодо обов’язкового допиту підсудного є безпідставним, оскільки М. було на­дано право давати показання по суті справи, однак він цим правом не скорис­тався.

Таким чином, доводи клопотання щодо порушення судом кримінально- процесуального закону при визначенні обсягу доказів та порядку їх дослі­дження при постановленні вироку суду є безпідставними.

Дії М. за ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 368 КК України кваліфіковані правильно.

Основне покарання М. призначено правильно.

Суд неправильно застосував кримінальний закон, призначивши М. до­даткове покарання у виді конфіскації майна.

Відповідно до положень ст. 77 КК України у разі звільнення від відбу­вання покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові пока­рання тільки у вигляді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

З огляду на це вирок щодо М. підлягає зміні в порядку ст. 395 КПК України шляхом виключення з нього вказівки суду про застосування до за­судженого додаткового покарання у виді конфіскації майна.

На підставі викладеного, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України клопотання заступника прокурора Житомирської області залишив без задоволення. Відповідно до ст. 395 КПК України вирок Богунського районного суду м. Житомира від 7 червня 2002 р. щодо М. змі­нив, виключив з вироку вказівку суду про призначення М. додаткового пока­рання у виді конфіскації частини його особистого майна.

Суд, звільняючи засуджених від відбування покарання з випробуван­ням, неправильно застосував до них додаткове покарання у виді конфіскації майна

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня 2004  р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 18—20

(витяг)

Вироком Ізюмського міського суду Харківської області від 3 лютого 2004  р. засуджені Г. за ч. 2 ст. 309 КК України на 2 роки позбавлення волі; за ч.2ст.311 ККУкраїни на 3 роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 317 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

Відповідно до ст. 70 КК України Г. остаточно призначено 5 років позбав­лення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

На підставі ст. 75 КК України Г. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік.

С. засуджено за ч. 1 ст. 309 КК України на 1 рік позбавлення волі; за ч. 2 ст. 309 КК України на 2 роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 315 КК України на 5  років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

Відповідно до ст. 70 КК України С. остаточно призначено 5 років позбав­лення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

На підставі ст. 75 КК України С. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік.

Г. і С. визнані винними в скоєнні таких злочинів.

11 березня 2003 р. С. в аптеці № 79 по вул. Соборній у м. Ізюмі Харківсь­кої області придбав лікарські препарати «Колдак» і «Ернаст», з яких у при­міщенні домоволодіння Г. виготовив особливо небезпечну психотропну ре­човину — катінон. Того ж дня С. у зазначеному приміщенні повторно схилив і збув Г. частину виготовленої психотропної речовини кількістю 10 мл, ввів­ши речовину останньому у вену.

П., у свою чергу, в цей же день з корисливих мотивів незаконно надав С. за зазначеною вище адресою приміщення — флігель для виготовлення та вжи­вання останнім цієї психотропної речовини, а також повторно в себе вдома збув С. для виготовлення психотропної речовини прекурсор — перманганат калію вагою 2,920 г.

Увечері того самого дня в зазначеній аптеці С. та Г. за попередньою змо­вою знову придбали лікарські препарати «Колдак» і «Ернаст», з яких у флі­гелі будинку № 4 по вул. Паромній у м. Ізюмі повторно виготовили особливо небезпечну психотропну речовину — катінон, яку там і зберігали.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України від 27 січня 2005 р. у задоволенні касаційного подання прокурора відмовлено.

У клопотанні заступник Генерального прокурора України порушив пи­тання про зміну вироку та ухвали у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та просив виключити застосування щодо С. за ч. 2 ст. 307 КК України та Г. за ч. 2 ст. 317 КК України і за сукупністю злочинів додаткового покарання — конфіскації майна. При цьому зазначає, що суд, призначаючи засудженим покарання зі звільненням від його відбування з випробуванням, застосував до них це додаткове покарання, порушивши ви­моги ст. 77 КК України.

У поданні п’яти суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України клопотання прокурора підтримано.

Заслухавши доповідача, думку прокурора К. про необхідність задово­лення подання суддів, перевіривши матеріали справи, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії вважають, що клопо­тання прокурора підлягає задоволенню.

Висновок суду про доведеність винності С. та Г. у вчиненні злочинів, за які їх засуджено, ґрунтується на допустимих і достатніх доказах, які дослі­джені в судовому засіданні відповідно до ч. 3 ст. 299 КПК України.

Кваліфікація дій С. за частинами 1 та 2 ст. 309, ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 315 КК України та Г. за ч. 2 ст. 309, ч. 2 ст. 311, ч. 2 ст. 317 КК України є правильною, а призначене основне покарання за цими статтями із застосуванням ст. 75 КК України відповідає вимогам закону.

Суд, звільняючи засуджених від відбування покарання з випробуванням, неправильно застосував до них додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Перелік додаткових покарань, які можуть бути призначені в разі звіль­нення особи від відбування покарання з випробуванням, передбачений ст. 77 КК України. Серед них такого додаткового покарання, як конфіскація май­на, немає. Оскільки цей перелік є вичерпним, то застосування конфіскації майна суперечить вимогам закону і підлягає виключенню.

З огляду на викладене посилання в касаційній ухвалі про відсутність підстав для виключення з вироку застосування зазначеного додаткового по­карання є помилковим.

Враховуючи наведене, та керуючись статтями 404⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України клопотання заступника Генерального прокурора України задовольнив, вирок Ізюмського міського суду Харківської області від 3 лютою 2004 р. та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2005 р. щодо Г. і С. змінив: ви­ключив призначення Г. за ч. 2 ст. 317 КК України і на підставі ст. 70 КК України та С. за ч. 2 ст. 307 КК України і на підставі ст. 70 КК України додат­кового покарання — конфіскації майна.

Відповідно до ст. 77 КК при звільненні особи від відбування пока­рання з випробуванням на підставі ст. 75 цього Кодексу конфіска­цію майна як додаткове покарання призначати не можна. На підставі ст. 76 КК на особу покладають лише ті обов'язки, які передбачені цією статтею

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 8 серпня 2006 р. // РВСУ. — 2007. — Вип. 1(14). — С. 97—99

(витяг)

Бахмацький районний суд Чернігівської області вироком від 23 серпня 2005  р. засудив В. за ч. 2 ст. 308 КК на п’ять років позбавлення волі з конфіс­кацією ¹/2 частини її майна та з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, пов’язаною з обігом наркотиків, строком на два роки.

На підставі ст. 79 КК її звільнено від відбування покарання з випробу­ванням з іспитовим строком три роки та покладенням обов’язків не ухиляти­ся від виховання дитини, не виїжджати за межі України на постійне прожи­вання без дозволу органів кримінально-виконавчої системи, повідомляти ці органи про зміну місця проживання, роботи, періодично з’являтися туди для реєстрації.

Цим же вироком засуджено М., судові рішення щодо якого у касаційно­му порядку не оскаржено.

В. та М. засуджені за те, що вони 23 червня 2005 р. за попередньою змо­вою групою осіб, діючи повторно, з охоронюваного поля, де ліцензійно виро­щувався снодійний мак, викрали без мети збуту наркотичний засіб — макову солому у виді невисушених плодів (коробочок із фрагментами стебел маку) вагою 24,9 кілограма, що становить великий розмір.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного су­ду Чернігівської області ухвалою від 10 листопада 2005 р. зазначений вирок місцевого суду змінила: виключила з нього рішення про позбавлення засу­джених права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, по­в’язаною з обігом наркотиків, строком на два роки. В решті вирок залишено без змін.

У касаційному поданні заступник прокурора Чернігівської області, посилаючись на порушення судом вимог ст. 77 КК, просив вирок суду що­до В. змінити: виключити з нього призначене їй при звільненні від відбу­вання покарання з випробуванням додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з та­ких підстав.

Висновок суду про доведеність винності В. у вчиненні зазначеного у ви­року злочину підтверджується доказами, дослідженими судом, і не заперечу­ється у касаційному поданні.

Дії засудженої правильно кваліфіковано за ч. 2 ст. 308 КК.

Істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які тяг­нуть зміну чи скасування судових рішень, перевіркою матеріалів справи не встановлено.

Покарання В. за вчинений злочин призначено відповідно до вимог ст. 65 КК з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, даних про особу за­судженої, обтяжуючих та пом’якшуючих покарання обставин. Це покарання колегія суддів визнала необхідним та достатнім для виправлення засудженої В. та попередження нових злочинів.

На законних підставах суд прийняв рішення про застосування до В. ст. 79 КК та звільнив засуджену від відбування покарання з випробуванням, вста­новивши їй іспитовий строк.

Разом з тим, суд порушив вимоги ст. 77 КК, відповідно до якої таке додат­кове покарання, як конфіскація майна не може бути призначено при звіль­ненні особи від відбування покарання з випробуванням.

Крім того, покладаючи на засуджену зазначені обов’язки при звільненні від відбування покарання з випробуванням, суд порушив і вимоги ст. 76 КК, у якій наведено вичерпний перелік обов’язків, що не підлягає розширеному тлумаченню. Проте на засуджену В. було прокладено обов’язок, не передба­чений вказаною статтею, а саме — не ухилятися від виховання дитини.

З огляду на викладене та враховуючи, що цю помилку суд апеляційної інстанції не усунув, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Бахмацького районного суду Чернігівської області від 23 серпня 2005 р. та ухвалу колегії суддів судової палати у кримі­нальних справах Апеляційного суду Чернігівської області від 10 листопада 2005  р. щодо В. змінила: виключила рішення суду про призначення їй додат­кового покарання у виді конфіскації майна та про покладення обов’язку не ухилятися від виховання дитини.

У решті вирок залишено без змін.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про амністію» від покарання звільняються особи, засуджені за умисні злочини, за які передба­чено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Порушення судом зазначених вимог Закону потягло скасування вироку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 1 березня 2007р. // ВВСУ. —2007. — We 8. — С. 15—16

(витяг)

Скадовський районний суд Херсонської області вироком від 25 жовт­ня 2005 р. засудив К. за ч. 1 ст. 309 КК на один рік позбавлення волі, за ч. 2 ст. 315 цього Кодексу — на п’ять років позбавлення волі та за сукупністю злочинів відповідно до ст. 70 того ж Кодексу йому визначено покарання у виді п’яти років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК засудженого звільне­но від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки та згідно з п. «б» ст. 1 Закону від 31 травня 2005 р. № 2591-IV «Про амні­стію» (далі — Закон) звільнено від цього покарання.

В апеляційному порядку зазначений вирок не переглядався.

К. визнано винним у тому, що він 9 березня 2005 р. без мети збуту не­законно придбав в особи (матеріали справи щодо якої виділено в окреме провадження) наркотичний засіб — каннабіс (вагою у висушеному стані 33 грами), який зберігав при собі, перевозив та схилив до його вживання Н., С.іВ.

У касаційному поданні заступник прокурора Херсонської області, поси­лаючись на неправильне застосування кримінального закону при звільнен­ні К. від покарання на підставі Закону, просив вирок скасувати і направити справу на новий судовий розгляд.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з та­ких підстав.

Відповідно до ст. 1 Закону звільняються від покарання особи, котрі за­суджені за умисні злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років.

Санкцією ч. 2 ст. 315 КК, за якою засуджено К., передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від п’яти до дванадцяти років.

Отже, суд безпідставно застосував до К. акт амністії.

У зв’язку з цим колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Скадовського районного суду Херсонської області від 25 жовтня 2005 р. скасувала і направила справу на новий судовий розгляд.

Відповідно до ч. 1 ст. 75 КК України засуджені особи можуть звіль­нятися від відбування основного покарання з випробуванням. При­значені при цьому додаткові покарання відповідно до ст. 77 цього Ко­дексу виконуються самостійно. Сумніви та суперечності, що виникають при виконанні вироку, повинен усувати суд, який постановив вирок

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 червня 2007р. //ВВСУ. —2007. — № 11. — С. 16—17

(витяг)

Приморський районний суд м. Маріуполя Донецької області вироком від 14 вересня 2006 р. засудив Т. за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачена ч. 1 ст. 368 і ч. 1 ст. 366 КК, та відповідно до ст. 70 цього Кодексу призначив остаточне покарання у виді трьох років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організацій­но-розпорядчих функцій, строком на два роки. На підставі ст. 75 КК засу­дженого звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік і покладено на нього обов’язки, передбачені ст. 76 цього Кодексу.

Постановлено стягнути з Т. на користь К. та Я. 247 грн кожному на від­шкодування заподіяної шкоди.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Т. визнано винним у тому, що 23 червня 2006 р. він, обіймаючи посаду заступника начальника інспекції судноплавного нагляду, отримав хабара — по 50 доларів США — від К. та Я. за видачу їм завідомо підроблених свідоцтв на право керування маломірними суднами.

У касаційному поданні заступник Генерального прокурора України по­рушив питання про скасування вироку і направлення справи на новий судо­вий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та невідповідністю призначеного покарання тяжкості злочину й особі засу­дженого внаслідок м’якості, пославшись на те, що суд всупереч вимогам ст. 75 КК звільнив Т. від відбування додаткового покарання.

Перевіривши матеріали справи й обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України дійшла висновку, що в задоволенні подання слід від­мовити з таких підстав.

Згідно з вироком Т. засуджено за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 366 і ч. 1 ст. 368 КК, до остаточного покарання у виді трьох років по­збавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконан­ням організаційно-розпорядчих функцій, строком на два роки, і від відбуван­ня покарання на підставі ст. 75 цього Кодексу звільнено з випробуванням з іспитовим строком один рік.

Відповідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмежен­ня волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення його від відбування покарання з випробу­ванням.

Згідно зі ст. 77 КК у разі звільнення від відбування покарання з випро­буванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, по­збавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікацій­ного класу.

Зазначене свідчить, що засуджена особа підлягає звільненню тільки від основного, а не додаткового покарання, яке відповідно до ст. 77 КК має вико­нуватися самостійно. Якщо в прокурора чи інших осіб є сумніви щодо мож­ливості реального виконання додаткового покарання при застосуванні ст. 75 КК, то такі сумніви має усувати суд у порядку виконання вироку відповідно до ст. 409 КПК.

З огляду на це наведені в касаційному поданні доводи про те, що вирок стосовно Т. підлягає скасуванню у зв’язку з неправильним застосуванням кри­мінального закону, безпідставні.

Крім того, підставами для скасування вироку за п. 3 ч. 1 ст. 398 КПК ви­ходячи із вимог ст. 372 цього Кодексу мають бути доводи про те, що призна­чене особі покарання за своїм видом та розміром є явно несправедливим уна­слідок саме м’якості призначеного покарання. Проте в касаційному поданні є лише посилання на те, що призначене Т. покарання не відповідає загальним засадам призначення покарання, тоді як доводів про явну невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого вна­слідок м’якості у поданні не наведено.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України у задоволенні касаційного подання заступни­ка Генерального прокурора України відмовила.

Згідно з ч. 4 ст. 53 КК України у разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді гро­мадських робіт. Така заміна відбувається в порядку, передбаченому ст. 410 КПК України, відповідно до якого вказане питання розгляда­ється судом за місцем виконання вироку за поданням органу, що відає відбуванням покарання, або за клопотанням колективу

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 квітня 2006 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 57—58

(витяг)

Вироком Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 22 квіт­ня 2004 р. Ч. засуджено за ч. 1 ст. 296 КК України до штрафу в сумі 8500 грн у дохід держави.

На підставі ч. 4 ст. 53 КК України штраф замінено громадськими робо­тами і визначено Ч. остаточне покарання у вигляді громадських робіт на строк 240 годин.

Постановлено стягнути з Ч. на користь Л. 94 грн 74 коп. на відшко­дування матеріальних збитків та 2000 грн на відшкодування моральної шкоди.

В апеляційному порядку справа не розглядалась.

Ч. визнано винною і засуджено за те, що 24 серпня 2003 р., близько 22 год., на майдані Незалежності в м. Дубно Рівненської області вона, пе­ребуваючи в стані алкогольного сп’яніння, за встановлених судом обставин з хуліганських мотивів, грубо порушуючи громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухваліс­тю, заподіяла Л. легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здо­ров’я.

У касаційному поданні прокурор Рівненської області вважає вирок що­до Ч. незаконним у зв’язку з неправильним застосування кримінального за­кону і просить його скасувати, а справу направити на новий судовий роз­гляд. Мотивує це тим, що суд порушив вимоги чинного законодавства щодо порядку заміни штрафу на громадські роботи.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню на таких під­ставах.

Згідно з ч. 4 ст. 53 КК України у разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді громадських робіт.

Така заміна відбувається в порядку, передбаченому ст. 410 КПК Украї­ни, відповідно до якого вказане питання розглядається судом за місцем ви­конання вироку за поданням органу, що відає відбуванням покарання, або за клопотанням колективу.

Наведені вимоги закону судом не додержані.

З огляду на матеріали справи суд постановив вирок щодо Ч. і, призначи­вши їй покарання за ч. 1 ст. 296 КК України у вигляді штрафу, замінив його громадськими роботами на строк 240 годин.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд неправильно застосу­вав кримінальний закон, у зв’язку з цим вирок щодо Ч. підлягає скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила, вирок Лубенського міськрайонного суду Рівнен­ської області від 22 квітня 2004 р. щодо Ч. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Суд при заміні засудженому невідбутої частини покарання на підставі ст. 82 КК України на більш м'яке неправильно застосував кримі­нальний закон. Згідно з вимогами ч. 3 ст. 61 КК України покарання у вигляді обмеження волі не застосовується до осіб, які досягли пен­сійного віку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 25 жовтня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 99—100

(витяг)

Постановою Миколаївського районного суду Львівської області від 8 черв­ня 2004 р. Е., засудженому 8 жовтня 2001 р. за статтями 17, 94 із застосуван­ням ст. 44 КК України 1960 р. на 4 роки 6 місяців позбавлення волі, на під­ставі ст. 83 КК України замінено невідбуту частину покарання у вигляді по­збавлення волі на 1 рік 4 місяці 11 днів на більш м’яке покарання, а саме — обмеження волі на той самий строк.

В апеляційному порядку вказане судове рішення не переглядалося.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про скасування по­станови Миколаївського районного суду Львівської області від 8 червня 2004 р. у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав доводи подання, пояснення Р., який також вважав постанову суду щодо нього необґрунтова- ною, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, коле­гія суддів вважає, що воно підлягає частковому задоволенню на таких під­ставах.

Згідно з вимогами ч. 3 ст. 61 КК України покарання у вигляді обмежен­ня волі не застосовується до осіб, які досягли пенсійного віку.

Як свідчать матеріали справи, на момент вирішення питання в порядку ст. 82 КК України та ст. 407 КПК України про заміну невідбутої частини по­карання у вигляді позбавлення волі на більш м’яке Р. виповнилося майже 66 років. Отже, він був особою пенсійного віку.

Таким чином, суд при заміні Р. невідбутої частини покарання на більш м’яке неправильно застосував кримінальний закон, у зв’язку з чим постанова суду підлягає зміні.

7  квітня 2005 р. Р. повністю відбув покарання, зокрема замінене на більш м’яке (обмеження волі), і був звільнений з місць позбавлення волі.

За таких обставин Р. необхідно вважати звільненим від заміненої час­тини невідбутого покарання у вигляді 1 року 4 місяців 11 днів обмеження волі.

На підставі наведеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання заступника прокурора Львівської області задовольни­ла частково, постанову Миколаївського районного суду Львівської області від 8 червня 2004 р. щодо Р. змінила.

Призначила вважати Р. звільненим від заміненої вказаним судом час­тини невідбутого покарання у вигляді 1 року 4 місяців 11 днів обмеження волі.

У статті 77 КК України міститься вичерпний перелік додаткових пока­рань, які можуть бути застосовані до засуджених у разі їх звільнен­ня від відбування основного покарання з випробуванням, а такого ви­ду додаткового покарання, як конфіскація майна, даним переліком не передбачено

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 101—103

(витяг)

Вироком Харцизького міського суду Донецької області від 17 березня 2004 р. І. засуджено: за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, що є її власністю; за ч. 1 ст. 317 КК України на 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів І. призначено 5 ро­ків позбавлення волі з конфіскацією всього майна, що є її власністю.

На підставі ст. 75 КК України І. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки та з покладенням на неї обо­в’язків, передбачених пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 76 КК України.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком І. визнано винною у тому, що вона в серпні 2003 р. у са­раї на подвір’ї свого буд. 5 на вул. Лєрмонтова у м. Харцизьк Донецької обла­сті знайшла 26,37 г особливо небезпечного наркотичного засобу кустарного виготовлення — каннабісу (марихуани) висушеного, який перенесла в буди­нок за зазначеною адресою та зберігала з метою подальшого збуту.

22 січня 2004 р., близько 10 год. І. збула М. 0,22 г особливо небезпечного наркотичного засобу кустарного виготовлення — каннабісу (марихуани) ви­сушеного.

Крім того, у цей самий день, близько 10 год., І. надала приміщення свого будинку М., К. і Д. для незаконного вживання наркотичного засобу.

Того самого дня, близько 10 год. 20 хв., працівниками міліції при огляді будинку, в якому мешкає І., виявлено та вилучено 26,15 г каннабісу (марихуа­ни) висушеного, який засуджена зберігала з метою збуту.

У касаційному поданні перший заступник прокурора Донецької області порушує питання про зміну вироку щодо І. у зв’язку з неправильним засто­сування судом кримінального закону, оскільки суд залишив поза увагою ви­моги ст. 77 КК України, яка встановлює вичерпний перелік видів додатко­вих покарань, що можуть бути призначені особі, яка звільняється від відбу­вання основного покарання з випробуванням, і конфіскацією майна у цьому переліку не передбачено.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, перевіривши матеріали спра­ви та обговоривши доводи подання, колегія суддів дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню.

Доведеність вини і правильність кваліфікації дій І. у касаційному подан­ні не оспорюються.

Однак при призначенні І. покарання із застосуванням ст. 75 КК України за вчинення нею незаконного збуту наркотичного засобу суд необґрунтовано призначив їй додаткове покарання у вигляді конфіскації майна, що є власні­стю засудженої.

Так, у ст. 77 КК України міститься вичерпний перелік додаткових пока­рань, що можуть бути застосовані до засуджених у разі їх звільнення від від­бування основного покарання з випробуванням і такого виду додаткового по­карання, як конфіскація майна, зазначеним переліком не передбачено.

Отже, судом неправильно застосовано кримінальний закон, у зв’язку з чим вирок щодо І. підлягає зміні з виключенням призначення їй за ч. 2 ст. 307 КК України та за сукупністю злочинів додаткового покарання у вигляді кон­фіскації майна.

Враховуючи наведене, керуючись статтями 394—396 КПК України, коле­гія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника прокурора Донецької області задоволь­нила, вирок Харцизького міського суду Донецької області від 17 березня 2004 р. щодо І. змінила, виключила з вироку призначення їй за ч. 2 ст. 307 КК України та за сукупністю злочинів додаткового покарання у вигляді конфіскації майна.

У решті вирок залишила без зміни.

За змістом ст. 77 КК України, якщо суд дійде висновку про звільнення винного від відбування покарання з випробуванням, то додаткове покарання у вигляді конфіскації майна не може бути застосовано

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 30 червня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 103—106

(витяг)

Вироком Керченського міського суду АР Крим від 25 вересня 2004 р. Д. засуджено за ч. 3 ст. 189 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіска­цією всього майна, що є його особистою власністю. На підставі ст. 75 КК Украї­ни Д. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим стро­ком на 3 роки.

В апеляційному порядку цей вирок не переглядався.

Д. визнано винним та засуджено за те, що він вступив у злочинний зго­вір із М., Б., П. (засудженими вироком Керченського міського суду АР Крим від 14 січня 2002 р.) та іншими особами, не встановленими слідством, і вчи­нив вимагання чужого майна.

Діючи згідно з розробленим М. планом, Д. у липні 1997 р. зустрів К. і за­пропонував йому допомогу у працевлаштуванні.

Наступного дня вони вранці зустрілися на зупинці громадського транс­порту «Інститут» на вул. Орджонікідзе у м. Керч. К. приїхав до вказаного місця на своєму автомобілі ВАЗ-2105. У салон автомобіля на переднє паса­жирське сидіння сів Д., а ззаду — М. та особа, не встановлена слідством. М. прикладом мисливської рушниці «Вінчестер» завдав потерпілому удар у по­тилицю, від чого К. втратив свідомість. Після цього М. та інша особа переміс­тили потерпілого в інший автомобіль і привезли у гараж на території ГБК «Телецентр-О», де вже знаходилися Б., П. та інша особа. Автомобіль потер­пілого залишили на зупинці.

М. та інша особа, завдаючи удари у різні частини тіла, обвинувачували потерпілого в обкраданні квартири М.

Залишивши К. у гаражі під наглядом П., Б. та іншої особи, М. та інша особа прибули до місця проживання сім’ї К. і, представившись працівниками СБУ, повідомили його батькам, що К. затримано за крадіжку. При цьому во­ни вимагали у К. О. та Т. 2000 дол. США як компенсацію. К. О. і Т., сприйня­вши повідомлення як реальний факт, погодились віддати кв. 14 у буд. 12ж на вул. Ульянових у м. Керч, що належала їх сину.

Повернувшись до гаража, погрожуючи К. вбивством, М. та інша особа зажадали від потерпілого негайної передачі їм зазначеної квартири й, отри­мавши згоду, відпустили його.

25 липня 1997 р. К., побоюючись за своє життя, переоформив свою квар­тиру на М. Злочинними діями потерпілому було заподіяно шкоду на 13 780 грн.

Крім цього, знаючи, що знайомий К. — Д. О. — має не розмитнений і не оформлений у ДАІ автомобіль «Фольксваген Поло» та маючи намір заволо­діти ним, повторно, у липні 1997 р., Д., М. та інша особа прибули до буд. 19 на вул. Толстого у м. Керч, де мешкав Д. О., Д. викликав потерпілого з квар­тири і разом із іншими особами, посадивши його в автомобіль, завезли в га­раж, де на той час перебував побитий К.

Погрожуючи вбивством, М. та інша особа вимагали у Д. О. передачі їм автомобіля. Сприйнявши погрозу реально, Д. О. у той самий день передав ін­шим особам автомобіль і ключі від нього, а на наступний день ще 1800 грн для розмитнення авто.

Злочинними спільними діями Д. та інших осіб потерпілому було запо­діяно шкоду — 20 000 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора АР Крим, не оспорюючи правильності фактичних обставин справи та кваліфікації дій засудженого, просить вирок скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. Вважає, що призначене Д. покарання не відповідає тяжкості вчиненого зло­чину та особі засудженого через м’якість. Зазначає, що суд неправильно за­стосував кримінальний закон.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав подання, перевірив­ши матеріали справи та обговоривши доводи прокурора, колегія суддів вва­жає, що подання підлягає частковому задоволенню.

Висновок місцевого суду щодо винності Д. у вчиненні вимагання за об­ставин, вказаних у вироку, ґрунтується на досліджених у судовому засіданні доказах, є правильним і у поданні не оспорюється.

Правильність кваліфікації дій засудженого за ч. 3 ст. 189 КК України сумнівів не викликає.

При призначенні покарання Д. суд у вироку навів обставини, які він урахував, чому вважає необхідним звільнити засудженого від реального від­бування покарання. Доводи, наведені місцевим судом, узгоджуються із да­ними, що характеризують особу винного, і висновки суду щодо можливості перевиховання Д. без ізоляції від суспільства є правильними.

З огляду на матеріали справи у судовому засіданні прокурор з урахуван­ням щирого каяття винного та інших пом’якшуючих обставин також просив суд застосувати до Д. статті 75, 76 КК України.

З огляду на наведене та враховуючи дані, що є у справі, колегія суддів не може погодитись із доводами заступника прокурора АР Крим про те, що при­значене покарання не відповідає ступеню тяжкості вчиненого винним і що Д. слід призначити більш суворе покарання, тому подання прокурора у цій час­тині задоволено бути не може.

За змістом ст. 77 КК України, якщо суд дійде висновку про звільнення винного від відбування покарання з випробуванням, то додаткове покарання у вигляді конфіскації майна не може бути застосовано.

У роз’ясненні, що міститься у п. 19 постанови Пленуму Верховного Су­ду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, також зазначено, що конфіскація майна як додат­кова міра покарання не може бути призначена при звільненні особи від від­бування основного покарання.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що вирок підлягає зміні.

З вироку у порядку, передбаченому ст. 395 КПК України, слід виключити рі­шення суду про конфіскацію майна засудженого.

Інших порушень кримінального та кримінально-процесуального законів, що тягнуть зміну чи скасування вироку, не здійснено.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора АР Крим задовольнила частково.

Вирок Керченського міського суду АР Крим від 25 вересня 2004 р. щодо Д. змінила, виключила з нього рішення суду про конфіскацію всього майна, що є особистою власністю засудженого.

Відповідно до статей 1 і 6 Закону України «Про амністію» від 31 тра­вня 2005 р. засудженого звільнено як від основного покарання, так і від додаткового

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 липня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 113—115

(витяг)

Вироком Ворошиловського районного суду м. Донецька від 20 грудня 2004  р. Д. засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України на 3 роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 1 рік.

На підставі ст. 75 КК України Д. звільнено від відбуття основного пока­рання з іспитовим строком на 1 рік і згідно зі ст. 76 КК України покладе­но обов’язок повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про змі­ну місця проживання та роботи.

Постановлено стягнути з Д. на користь потерпілої Т. 1572 грн на від­шкодування матеріальної та 7000 грн — моральної шкоди.

За апеляціями потерпілої Т., її представника Ш., прокурора, який брав участь у розгляді справи у суді першої інстанції, апеляційний суд Донецької області 18 березня 2005 р. скасував вирок Ворошиловського районного суду м. Донецька щодо Д. у частині призначеного покарання та цивільного позову і постановив свій вирок, призначив Д. за ч. 2 ст. 286 КК України покарання — 3  роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними за­собами строком на 1 рік. Постановлено стягнути з Д. на користь потерпілої Т. на відшкодування моральної шкоди 20 000 грн.

Д. визнано винним у тому, що 15 жовтня 2003 р., близько 17 год, керую­чи автомобілем ВАЗ-2109 і рухаючись по пр-ту Комунарів з боку вул. Ліво­бережної у м. Донецьку зі швидкістю, що перевищувала допустиму для ру­ху транспортних засобів у населених пунктах, у порушення пунктів 12.3,18.1 «Правил дорожнього руху» у зоні дії дорожніх знаків 5.35.1 і 5.35.1 «Пішо­хідний перехід», вчинив наїзд на пішохода X. Внаслідок ДТП потерпілій X. було спричинено тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала її смерть.

У касаційних скаргах:

— адвокат Н. просить змінити вирок апеляційного суду звільнити Д. від відбуття покарання на підставі ст. 75 КК України і зменшити суму на від­шкодування моральної шкоди на користь потерпілої Т.;

— потерпіла Т. вважає, що апеляційний суд призначив Д. надмірно м’яке покарання, однак просить не скасовувати вирок, змінити, призначивши більш суворе покарання.

Заслухавши доповідача, пояснення потерпілої Т., яка підтримала каса­ційну скаргу, засудженого Д., який просив застосувати до нього Закон Укра­їни «Про амністію» від 31 травня 2005 р., думку прокурора, перевіривши ма­теріали справи та доводи, наведені у скаргах, колегія суддів вважає, що скар­ги задоволенню не підлягають.

Висновок про доведеність винності Д. у порушенні правил безпеки до­рожнього руху, що спричинило смерть потерпілої X. за обставин, викладе­них у вироках Ворошиловського районного й апеляційного судів Донецької області, підтверджений дослідженими у судовому засіданні доказами і відпо­відає матеріалам справи, у скаргах не оспорюється. Дії Д. за ч. 2 ст. 286 КК України кваліфіковано правильно, апеляційний суд призначив покарання засудженому з дотриманням вимог ст. 65 КК України.

Рішення суду щодо цивільного позову у вироку належно мотивоване, підстав для скасування вироку у частині цивільного позову немає.

Разом з тим, згідно з матеріалами справи Д. є інвалідом 3-ї групи, має на утриманні доньку (2002 р. н.), а тому згідно з пунктами «б», «є» ст. 1, ст. 6 За­кону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р. підлягає звільненню як від основного покарання, так і від додаткового.

У засіданні суду касаційної інстанції засуджений просив застосувати амністію, і наслідки застосування йому роз’яснені.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 395,396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни згідно з пунктами «б», «є» ст. 1, ст. 6 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р. звільнила Д. від покарання.

Відповідно до ч. 1 ст. 75 КК України звільнення від відбування пока­рання з випробуванням можливе у разі призначення засудженому покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для війсь­ковослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 31—32

(витяг)

Вироком Оріхівського районного суду Запорізької області від 11 травня 2005 р. Л., раніше судимий: 11 травня 1999 р. за ч. 3 ст. 140 КК України до 2  років 6 місяців позбавлення волі; 21 серпня 2003 р. за ч. 3 ст. 185 КК Украї­ни до 1 року 6 місяців позбавлення волі, — засуджений за ст. 395 КК України до 6 місяців арешту.

На підставі ст. 75 КК України суд постановив звільнити Л. від відбуван­ня покарання з випробуванням та з встановленням іспитового строку 1 рік.

В апеляційному порядку справа не розглядалась. Вироком суду Л. ви­знано винуватим у тому, що, звільнившись 23 грудня 2004 р. із місць позбав­лення волі, він не став на облік в Оріхівському РВ УМВС України в Запо­різькій області. З метою ухилення від встановленого йому за постановою Оріхівського районного суду від 11 листопада 2004 р. адміністративного на­гляду засуджений самовільно покинув своє місце проживання.

У касаційному поданні заступник прокурора Запорізької області просить вирок суду щодо Л. скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції положень ст. 75 КК України.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який підтримав подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені у поданні дово­ди, колегія суддів вважає, що це касаційне подання підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до положень, передбачених ч. 1 ст. 75 КК України, звільнен­ня від відбування покарання з випробуванням можливе у разі призначення засудженому покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років.

Однак ця обставина не була врахована судом першої інстанції при по- становленні вироку, внаслідок чого суд допустив неправильне застосування кримінального закону і, обравши Л. покарання у виді арешту на 6 місяців, безпідставно звільнив засудженого від відбування покарання з випробуван­ням та з встановленням іспитового строку.

У зв’язку з цим колегія суддів вважає, що вирок суду підлягає скасуван­ню із направленням справи на новий судовий розгляд. Під час цього розгля­ду, у разі доведеності вини Л. у вчиненні злочину, суду необхідно вирішити питання призначення йому покарання з дотриманням відповідних вимог КК України.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Запорізької області задовольнила.

Вирок Оріхівського районного суду Запорізької області від 11 травня 2005 р. щодо Л. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

З ухвали апеляційного суду виключено посилання суду про встанов­лення періодичності з'явлення для реєстрації в органах криміналь­но-виконавчої системи засудженого зі звільненням від відбування по­карання з випробуванням.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 Кримінально-виконавчого кодексу України вирішення цього питання віднесено до компетенції кримінально-вико­навчих інспекцій

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 травня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 32—34

(витяг)

Вироком Новотроїцького районного суду Херсонської області від 28 січ­ня 2004 р. Р. засуджений за ч. 1 ст. 122 КК України на 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України Р. звільнено від відбування покарання з випробуванням з трирічним іспитовим строком і покладенням на нього обо­в’язку з’являтись для реєстрації в органи кримінально-виконавчої установи періодично.

Постановлено стягнути з Р. на користь Ц. 1000 грн на відшкодування мо­ральної шкоди.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Херсонської області від 29 червня 2004 р. вирок щодо Р. у порядку, передбаченому ст. 365 КПК України, змінено, покладено на нього обов’язок один раз у квартал з’являтись для реєстрації в органи кримінально-виконав­чої системи. В іншій частині вирок залишено без зміни.

Згідно з вироком Р. засуджено за те, що він 23 серпня 2003 р., перебу­ваючи в стані алкогольного сп’яніння в с. Громівка Новотроїцького району Херсонської області, на ґрунті неприязних стосунків руками та дерев’яною палицею умисно завдав Ц. удари, заподіявши йому середньої тяжкості тілес­ні ушкодження.

У касаційному поданні прокурором порушено питання про скасування судових рішень щодо Р. та направлення справи на новий судовий розгляд. Вважає, що суд безпідставно дійшов висновку про відсутність у діях Р. умис­лу на заволодіння чужим майном та кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 122 КК України. Також звернув увагу на істотні порушення кримінально процесу­ального закону, а саме на те, що постановлений вирок суддею не підписано.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримання касаційного по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного по­дання, колегія суддів дійшла висновку, що в його задоволенні необхідно від­мовити, ухвалу апеляційного суду щодо Р. відповідно до ст. 395 КПК Украї­ни змінити, виключивши з неї посилання суду на встановлення періодичності проведення реєстрації засудженого в органах кримінально-виконавчої системи.

Доводи касаційного подання прокурора про те, що суд неправильно ква­ліфікував дії Р. за ч. 1 ст. 122 КК України, є безпідставними.

Так, на досудовому слідстві та в суді Р. у пред’явленому обвинуваченні в розбої вину визнавав частково та показував, що коли Ц. підвіз його та інших осіб у с. Громівку Новотроїцького району, між ними сталась сварка через оплату за проїзд. Тому дістав з автомобіля Ц. дерев’яну палицю і вдарив нею двічі його по тулубу, від чого той впав на землю. Коли Р. піднімав Ц. його за сорочку, вона порвалась і з кишені випали гроші, які після від’їзду таксиста він підібрав.

У суді потерпілий Ц. підтвердив, що по приїзді в с. Громівку на його прохання оплатити проїзд Р. дістав з багажника дерев’яну палицю, якою став наносити йому удари в тулуб. Від ударів він впав на землю, а коли підвівся, то виявив розірвану сорочку та відсутність грошей. Крім того, потерпілий Ц. пояснив, що не бачив, хто саме забрав його гроші, та зазначив, що сварка між ним і засудженим виникла в зв’язку з розрахунком за проїзд.

Свідки П., С. і Г. показали, що бачили, як Р. завдавав удари Ц. дерев’я­ною палицею, але причина конфлікту їх невідома.

Дослідивши зібрані у справі докази та давши їм належну оцінку, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність умислу Р. на заволодіння чужим майном і правильно кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 122 КК України.

Апеляційний суд, розглядаючи справу за апеляцією прокурора, переві­рив всі викладені в ній доводи, які аналогічні доводам касаційного подання, та з наведенням відповідних мотивів визнав їх безпідставними, а вирок щодо Р. — законним і обґрунтованим.

Призначене Р. покарання відповідає вимогам ст. 65 КК України.

Однак ухвалу апеляційного суду щодо Р. необхідно змінити в порядку, передбаченому ст. 395 КПК України.

Із матеріалів справи видно, що апеляційним судом покладено на Р. обо­в’язок один раз у квартал з’являтись для реєстрації в органи кримінально-ви­конавчої системи.

Проте вирішення цього питання відповідно до ч. 3 ст. 13 Кримінально- виконавчого кодексу України віднесено до компетенції кримінально-виконав­чих інспекцій.

У зв’язку з цим підлягає виключенню з ухвали апеляційного суду щодо Р. посилання про встановлення періодичності проведення реєстрації засудже­ного в органах кримінально-виконавчої системи.

Істотних порушень вимог кримінально-процесуального закону, які були б підставою для скасування судових рішень, у справі не виявлено.

Доводи касаційного подання прокурора про те, що вирок не підписано суддею, який його постановив, є безпідставними, оскільки із вироку видно, що суддею він підписаний.

На підставі наведеного та керуючись статтями 394—396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційного подання заступника прокурора Херсон­ської області відмовила.

Ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Херсонської області від 29 червня 2004 р. щодо Р. відповідно до ст. 395 КПК України змінила.

Виключити з цього судового рішення посилання суду про встановлен­ня періодичності проведення реєстрації Р. в органах кримінально-виконав­чої системи.

Відповідно до ст. 77 КК України у разі звільнення від відбування по­карання з випробуванням додаткове покарання у виді конфіскації майна не може бути призначене

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 березня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 34—36

(витяг)

Вироком Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2006 р. М. засуджено за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 років позбав­лення волі з конфіскацією всього майна.

На підставі ст. 75 КК України М. від призначеного покарання звільнено з випробуванням і встановлено іспитовий строк 3 роки.

За вироком суду М. визнано винним у тому, що він з групою осіб неза­конно придбав та перевозив з метою збуту наркотичні засоби у великих роз­мірах.

Як визнав встановленим суд, 19 липня 2006 р. М., знаходячись на авто­вокзалі в м. Івано-Франківську, перебуваючи у змові із не встановленою слід­ством особою, з метою отримання винагороди погодився відвезти в смт Рож- нятів подрібнену макову соломку масою 3488,5 г. Рейсовим автобусом він близько 17-ї години прибув в смт Рожнятів, де мав намір збути її невідомій особі за 400 грн. Однак реалізувати свій намір йому не вдалося, так як його було затримано працівниками ВБНОН УМВС України в Івано-Франківській області.

В апеляційному порядку справа не розглядалась.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування ви­року, посилаючись на неправильне застосування кримінального закону та не­відповідність призначеного покарання тяжкості злочину й особі винного. За­значає, що органи досудового слідства інкримінували М. вчинення наведе­ного злочину за попередньою змовою, однак суд не зазначив цього у вироку без належного мотивування, а також безпідставно застосував до М. ст. 75 КК України. Зазначає, що суд, на порушення вимог ст. 77 КК України, не звіль­нив М. від додаткового покарання у виді конфіскації майна.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримання касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційно­го подання, колегія суддів вважає що подання підлягає частковому задово­ленню.

Висновки суду про доведеність винності М. у вчиненні інкримінованого злочину та кваліфікацію його дій за ч. 2 ст. 307 КК України ґрунтуються на досліджених у судовому засіданні та детально наведених у вироку доказах в їх сукупності та взаємозв’язку, і такі висновки суду не оспорюються у подан­ні прокурора.

Доводи подання у тій частині, що суд не навів у вироку інкриміновану М. органами досудового слідства кваліфікуючу ознаку вчинення ним злочи­ну за попередньою змовою, є безпідставними, оскільки, як вбачається зі зміс­ту вироку, суд, формулюючи М. обвинувачення, визнаного судом доведеним, навів, що він незаконні дії у сфері обігу наркотичних засобів вчинив, вступи­вши на автовокзалі в м. Івано-Франківську в попередню змову із не встанов­леною слідством особою.

Що стосується тверджень у поданні про безпідставність застосування судом щодо М. ст. 75 КК України, то такі, на думку колегії суддів, позбавлені підстав.

Як видно зі справи, суд при вирішенні цього питання, відповідно до ви­мог ст. 65 КК України, врахував тяжкість вчиненого ним злочину, дані про особу засудженого, який до кримінальної відповідальності притягується вперше, позитивно характеризується, має на утриманні неповнолітню дити­ну, сприяв розкриттю злочину, а також його щире каяття, і дійшов правиль­ного висновку про можливість застосування до М. ст. 75 КК України.

Водночас, ст. 77 КК України передбачено перелік видів додаткових по­карань, які можуть бути призначені у разі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України. Серед цього пере­ліку такого покарання як конфіскація майна не передбачено. Тому це додат­кове покарання застосоване незаконно і підлягає виключенню з вироку.

А отже, вирок у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону слід змінити і виключити з нього вказівку про застосування щодо М. додаткового покарання у виді конфіскації майна.

На підставі викладеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання першого заступника прокурора Івано-Франківської області задовольнити частково.

Вирок Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 8 вересня 2006 р. щодо М. змінила — виключила з нього вказівку про засто­сування до засудженого додаткового покарання у виді конфіскації майна.

Відповідно до ст. 77 КК України у разі звільнення від відбування по­карання з випробуванням можуть бути призначені додаткові пока­рання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або за­йматися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і цей перелік є вичерп­ним. Призначення додаткового покарання у виді конфіскації майна у такому випадку законом не передбачено

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 36—38

(витяг)

Вироком Докучаєвського міського суду Донецької області від 19 серп­ня 2005 р. П., раніше не судимого відповідно до ст. 89 КК України, засудже­но за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією ¹/2 частини належного йому майна.

На підставі ст. 75 КК України П. звільнено від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку на 3 роки.

Відповідно до ст. 76 КК України на П. покладені такі обов’язки: не виїж­джати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримі­нально-виконавчої системи, повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання, періодично з’яв­лятися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи.

Цим самим вироком засуджено Ш., вирок щодо якого у касаційному по­рядку не оскаржений і щодо якого не внесено касаційне подання.

Постановлено стягнути судові витрати за проведення експертиз із Ш. — 517  грн 81 коп., із П. — 329 грн 53 коп.

В апеляційному порядку зазначений вирок не переглядався.

П. засуджено за те, що він у період із жовтня 2004 р. по квітень 2005 р. за попередньою змовою із Ш. незаконно збував наркотичні засоби. При цьо­му П. надавав Ш. макову соломку та екстракційний опій, з яких останній на основі попередньої домовленості виготовляв особливо небезпечний нарко­тичний засіб — опій ацетильований, який збував у м. Докучаєвську, а части­ну отриманих від реалізації наркотичного засобу грошей передавав П. За за­значений проміжок часу П. збув Ш. близько 20 склянок макової соломи. Крім цього, 26 квітня 2006 р. під час обшуку за місцем проживання П. був виявлений та вилучений поліетиленовий пакет з особливо небезпечним нар­котичним засобом — висушеною маковою соломою вагою 141,1 г, яку він не­законно зберігав із метою збуту, а 27 квітня 2005 р. під час огляду спортзалу «Арні», розташованого на вул. Мельникова у м. Докучаєвськ, були виявлені та вилучені два медичні шприци, в яких знаходився особливо небезпечний наркотичний засіб — екстраційний опій, вагою в перерахунку на суху речо­вину 1,07 г та 1,02 г, який П. незаконно зберігав із метою збуту.

У касаційному поданні та доповненнях до нього заступник прокурора, посилаючись на невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяж­кості злочину та особі засудженого внаслідок м’якості, просить вирок щодо П. скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.

При цьому, як зазначає прокурор, суд при призначенні покарання П. не повною мірою врахував обставини скоєння злочину, характер та підвищений ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, кількість наркотичних засобів, які П. незаконно збув. За таких обставин, на думку прокурора, суд безпідставно застосував до П. ст. 75 КК України та звільнив його від відбу­вання покарання.

Крім того, прокурор звертає увагу на неправильне застосування судом кримінального закону при призначенні покарання, зокрема застосування всупереч вимогам ст. 77 КК України додаткового покарання у виді конфіска­цій майна при звільненні від відбування покарання з випробуванням.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, яка підтримала касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговорив­ши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що касаційне подан­ня підлягає задоволенню частково на таких підставах.

Висновки суду про винуватість П. у вчиненні ним зазначеного у вироку злочину відповідають дослідженим у судовому засіданні доказам і не оспо­рюються у касаційному поданні.

Кваліфікація дій засудженого за ч. 2 ст. 307 КК України є правильною та також не оспорюється прокурором.

Що стосується призначеного засудженому покарання, то воно відпові­дає ступеню тяжкості вчиненого, встановленим у справі даним про особу за­судженого, з яких убачається, що він є особою молодого віку, не судимий, по­зитивно характеризується як за місцем проживання, так і за місцем роботи, одружений, має на утриманні малолітню дитину. Крім цього, щодо засудже­ного надійшли до суду клопотання від громадськості, депутата місцевої Ра­ди, трудового колективу, в яких висловлювалося прохання про призначення П. покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. Також судом були врахо­вані обставини, що пом’якшують покарання: щире каяття та активне сприян­ня розкриттю злочину.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, врахувавши наведені об­ставини, дійшов правильного висновку про можливість виправлення засу­дженого без відбування покарання та належним чином мотивував своє рі­шення у вироку.

Водночас, суд, призначаючи покарання П. з випробуванням, неправиль­но застосував конфіскацію майна.

Відповідно до ст. 77 КК України у разі звільнення особи від відбуван­ням покарання з випробуванням можуть бути призначені вказані в цій статті додаткові покарання, і цей перелік є вичерпним.

Тому вирок суду у цій частині підлягає зміні, оскільки призначене су­дом П. додаткове покарання у вигляді конфіскації майна не передбачене за­коном.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Донецької області щодо засудженого П. задовольнила частково.

Вирок Докучаєвського міського суду Донецької області від 19 серпня 2005 р. щодо П. змінила, виключила з резолютивної частини вироку призна­чення додаткового покарання — конфіскації майна.

В іншій частині вирок залишити без зміни.

Відповідно до ч. 2 ст. 78 КК України, якщо засуджений зі звільнен­ням від відбування покарання з випробуванням не виконує покла­дені на нього обов'язки, суд направляє засудженого для відбування призначеного покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 травня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 38—41

(витяг)

Постановою Броварського міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2004 р. Ш., раніше судимому: 9 вересня 1982 р. за ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 81, ст. 42 КК України на 3 роки позбавлення волі; 13 грудня 1989 р. за ст. 17 і ч. 3 ст. 117, ст. 17 і ч. 3 ст. 140, ч. 2 ст. 206, ч. 1 ст. 101, ч. 1 ст. 142, ст. 42 КК України на 12 років позбавлення волі; 30 червня 2004 р. вироком Бровар­ського міськрайонного суду Київської області за ч. 3 ст. 185 КК України на 5 років позбавлення волі зі звільненням на підставі статей 75, 76 КК України від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 3 роки з покладенням обов’язків повідомляти органи кримінально-виконавчої систе­ми про зміну місця проживання, періодично з’являтись на реєстрацію в орга­ни кримінально-виконавчої системи, — скасовано звільнення від відбування покарання з випробуванням у зв’язку з ухиленням від виконання покладе­них на нього вироком Броварського міськрайонного суду Київської області від 30 червня 2004 р. обов’язків і направлено для відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 18 травня 2005 р. апе­ляцію засудженого Ш. залишено без задоволення, а постанову Броварсько­го міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2004 р. — без зміни.

У касаційній скарзі засуджений Ш. доводить, що йому безпідставно бу­ло скасовано звільнення від відбування покарання з випробуванням, оскіль­ки суд не перевірив поважність причин його неявки до органів криміналь­но-виконавчої системи для реєстрації. Стверджує, що він не міг проживати за місцем проживання в будинку своєї матері в с. Русанів, оскільки цей буди­нок було незаконно продано його дядьком, а про те, що він буде проживати за іншою адресою, він після засудження повідомив інспектора ВКВІ Бровар­ського району. Окрім того, він хворіє на виразку шлунку і, перебуваючи на лікуванні, не міг з’являтись на реєстрацію до органів кримінально-виконав­чої системи, про що також повідомляв інспектора ВКВІ Броварського райо­ну. Документи, які підтверджують те, що він перебував на лікуванні, він над­силав до органів кримінально-виконавчої системи, проте з невідомих при­чин у матеріалах справи їх немає.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який просив скаргу задовольнити частково, змінивши судові рішення та за­значивши, що Ш. направлено для відбування призначеного покарання на 4  роки позбавлення волі, перевіривши матеріали справи та обговоривши до­води касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Твердження Ш. про те, що він повідомляв органи кримінально-виконав­чої системи про зміну місця проживання, необґрунтовані.

Як видно зі справи, Ш. у своїх поясненнях 5 серпня 2004 р. відділу кри­мінально-виконавчої інспекції Броварського району зазначав, що постійно проживає в с. Русанів у своєї тітки, куди йому і направлялись повідомлення про необхідність з’являтись на реєстрацію до органів кримінально-виконав­чої системи.

Відповідно до довідки і довідки-характеристики Ш., виданих виконав­чим комітетом Русанівської сільської ради, Ш. характеризується негативно, веде бродячий спосіб життя, на момент перевірок у с. Русанів не проживав, і його місцезнаходження невідоме.

Ці дані підтверджені рапортами інспекторів ВКВІ Броварського району, які проводили перевірку виконання Ш. обов’язків, покладених на нього ви­роком суду.

Окрім того, у касаційній скарзі не зазначено, через які обставини Ш. не повідомив орган кримінально-виконавчої системи про зміну ним місця свого проживання.

Посилання Ш. на те, що він 24 вересня 2004 р. та 1 жовтня 2004 р. не з’явився на реєстрацію до органів кримінально-виконавчої системи, оскіль­ки перебував на лікуванні з приводу загострення наявних у нього захворю­вань, спростовані матеріалами справи.

Так, згідно з довідкою лікаря Русанівської медамбулаторії Ш. звертався за медичною допомогою лише 27 серпня 2004 р., і про цю поважну причину неяв­ки до інспекції зроблена відповідна відмітка в листку реєстрації явок до інспекції.

Однак в інші дні неявок Ш. на реєстрацію він за медичною допомогою не звертався, про що свідчать довідки Русанівської медамбулаторії та Бро­варської центральної районної лікарні.

Усім цим даним у сукупності суд дав належну оцінку й обґрунтовано виніс постанову від 26 листопада 2004 р. про направлення Ш. для відбуття покарання в місця позбавлення волі. За оголошеним розшуком на виконан­ня цієї постанови Ш. був затриманий лише 2 лютого 2005 р. у м. Києві.

Суд апеляційної інстанції належно перевірив доводи засудженого Ш., ви­сунуті ним на свій захист, і правильно визнав рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим.

Істотних порушень кримінально-процесуального законодавства, які тяг­нуть скасування постановлених у справі судових рішень, не встановлено.

Водночас, ухвалою спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 27 квітня 2007 р. вирок Броварського міськрайонного суду Київської області від 30 черв­ня 2004 р. щодо Ш. змінено: знижено призначене йому за ч. 3 ст. 185 КК України покарання у виді позбавлення волі до 4 років, а тому судові рішення про скасування Ш. звільнення від відбування покарання з випробуванням у зв’язку з ухиленням від виконання покладених на нього обов’язків і направ­лення для відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі стро­ком на 5 років підлягають зміні у частині зменшення строку відбування при­значеного йому покарання.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за­судженого Ш. задовольнила частково.

Постанову Броварського міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2004 р. про скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням і направлення для відбування призначеного покарання та ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Київської області від 18 травня 2005 р. щодо Ш. змінила: вважати його направленим для відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки.

В іншій частині судові рішення залишити без зміни.

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 р. дія закону про амністію не поширюється на зло­чини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припи­нені або перервані після прийняття закону про амністію

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 42—43

(витяг)

Постановою Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 11 квітня 2006 р. провадження у кримінальній справі щодо С., яка обвинува­чувалась у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 190, ч. 3 ст. 358 КК Украї­ни, було закрито на підставі п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р.

В апеляційному порядку постанова суду щодо С. не переглядалась.

Як видно із матеріалів справи, органами досудового слідства С. обвину­вачувалась у тому, що в період з 25 квітня 2005 р. по 5 вересня 2005 р., вико­ристовуючи підроблений документ — трудову книжку, вона незаконно заво­лоділа грошима Ізюмського міськрайонного центру зайнятості населення у виді грошової допомоги по безробіттю в сумі 749,20 грн.

У касаційному поданні перший заступник прокурора Харківської області порушив питання про скасування зазначеної постанови суду і направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку із безпідставним закриттям про­вадження у справі щодо С. за амністією.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який підтримав подан­ня, перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені у поданні до­води, колегія суддів вважає, що це подання підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до положень ст. 12 Закону України «Про амністію» його дія поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання ним чинності включно, тобто до 23 червня 2005 р.

Зі змісту наявного в матеріалах обвинувального висновку вбачається, що органами досудового слідства С. обвинувачувалась у вчиненні неправомір­них дій у період з 25 квітня по 5 вересня 2005 р.

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 р. дія закону про амністію не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію.

За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції допус­тив неправильне застосування кримінального закону, у зв’язку з чим поста­нову суду необхідно скасувати, а справу направити на новий судовий роз­гляд.

Під час цього розгляду суду необхідно повно й об’єктивно дослідити об­ставини справи та прийняти законне й обґрунтоване рішення.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне подання першого заступника прокурора Харківської області задовольнити.

Постанову Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 11 квітня 2006 р. щодо С. скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд у той самий районний суд.

^[1] Див. також: ВВСУ. — 2006. — №1. — С. 25—26; № 3. — С. 11—12; № 4. — С. 20—21; № 8. — С. 16—17; № 10. — С. 13; Судова практика у кримінальних справах // Кримі­нальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 28—29; Вип. 2(4). — С. 22—23; Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — 110—113; 136—139; 150—155 РВСУ. — 2007. — Вип. 2(15). — С. 100—101.