ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ^[1]

Пост. ПВСУ від 24 жовтня 2003 р. № 7 (зі змїнами, внесеними пост. Пленуму від 10 грудня 2004 р. № 18) «Про практику призначення судами кримінального покарання» // ВВСУ. — 2003. — №6. — С. 14 —20; 2005. — №1. — С. 13

Вирок скасовано, оскільки суд призначив однакові за розміром по­карання і на підставі ст. 70 КК України склав їх шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 червня 2005 р. // ВВСУ. — 2006. — №2. — С. 25—26

(витяг)

Кузнецовський міський суд Рівненської області вироком від 29 грудня 2003 р. засудив К. за ч. 2 ст. 307 та ч. 2 ст. 317 КК на п’ять років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві влас­ності. Відповідно до ст. 70 КК за сукупністю злочинів К. остаточно визначе­но покарання у виді п’яти років позбавлення волі з конфіскацією всього май­на, яке належить засудженому на праві власності, та на підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки. Згідно зі ст. 76 КК на К. покладено обов’язки не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу органу кримінально-ви­конавчої системи, повідомляти їх про зміну місця проживання, роботи та пе­ріодично з’являтися в ці органи для реєстрації.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

К. визнано винним та засуджено за те, що у вересні 2003 р. він незакон­но й неодноразово надавав Р. і М. приміщення квартири для незаконного виготовлення та вживання наркотичного засобу, а також за те, що повторно придбав та зберігав за місцем свого проживання наркотичні засоби з метою збуту.

У касаційному поданні заступник прокурора Рівненської області, не оспо­рюючи правильності кваліфікації дій К. та обґрунтованості його засудження, порушив питання про скасування постановленого у справі вироку, оскільки покарання йому призначено з порушенням вимог закону.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який підтримав подання, розглянувши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному по­данні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України визнала, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Висновки суду про доведеність винності К. у вчиненні злочинів, за які його засуджено, правильність кваліфікації його дій ґрунтуються на дослід­жених і перевірених у судовому засіданні доказах, що в касаційному поданні не оспорюється. Водночас вирок суду щодо К. підлягає скасуванню у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону.

Згідно із ч. 1 ст. 70 КК за сукупності злочинів суд, призначаючи пока­рання (основне й додаткове) за кожен злочин окремо, визначає остаточне по­карання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

Відповідно до п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» суд вправі визначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим при призначенні за окремі злочи­ни, що входять у сукупність, покарання як одного виду, так і різних. Однако­ві за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максимальних межах санкцій статей КК. Застосову­ючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд по­винен зазначити у вироку, про яке саме покарання йдеться — основне чи до­даткове.

Згідно з вироком суд, призначаючи К. однакові за розміром та видом по­карання за ч. 2 ст. 307 та ч. 2 ст. 317 КК, порушив вимоги ст. 70 КК та зазна­ченої постанови Пленуму Верховного Суду України, тобто неправильно за­стосував кримінальний закон, що відповідно до ст. 371 КПК є підставою для скасування вироку. Крім того, суд, звільняючи К. від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, усупереч ст. 77 КК призначив йому до­даткове покарання у виді конфіскації майна.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Рів­ненської області задовольнила: вирок місцевого суду м. Кузнецовська Рів­ненської області від 29 грудня 2003 р. щодо К. скасувала і направила справу на новий судовий розгляд у той же суд в іншому складі суддів.

Ухвалу апеляційного суду скасовано, а справу направлено на новий апеляційний розгляд у зв'язку з неправильним застосуванням ст. 69 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 травня 2005р. //ВВСУ. — 2006. — № 3. — С. 12,23

(витяг)

Слов’янський міськрайонний суд Донецької області вироком від 29 квіт­ня 2004 р. засудив С. і Ж. за ч. 3 ст. 289 КК на 10 років шість місяців позбав­лення волі з конфіскацією майна. На підставі ст. 71 КК за сукупністю виро­ків остаточно визначив їм покарання у виді 11 років позбавлення волі з кон­фіскацією майна. Цим же вироком засуджено К. за ч. 3 ст. 289 КК на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 10 серпня 2004 р. вирок щодо засуджених змінив: із застосуванням ст. 69 КК призначив їм покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції ст. 289 КК, а саме: С. — чотири роки позбавлення волі з конфіскацією майна, Ж. — три роки шість місяців позбавлення волі з конфіскацією майна, на підставі ст. 71 КК за суку­пністю вироків остаточно визначив: С. — чотири роки шість місяців позбав­лення волі з конфіскацією майна, Ж. — чотири роки позбавлення волі з кон­фіскацією майна; дії К. перекваліфікував з ч. 3 ст. 289 КК на ст. 356 КК і при­значив йому покарання у виді двох років виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням у дохід держави 20% заробітної плати.

Як визнав суд, 2 жовтня 2003 р. С., Ж. і К. після вживання спиртних на­поїв заволоділи автомобілем, викравши його з території гаража, який охоро­няв К. На цьому транспортному засобі вони відвезли до прийомного пункту зібраний брухт, після чого повернули автомобіль на стоянку.

Крім того, наступного дня С. і Ж. після продовження розпиття спиртних напоїв за попередньою змовою заволоділи іншим автомобілем, але, побачив­ши працівників міліції, залишили автомобіль на дорозі і втекли.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування ухвали апеляційного суду щодо С., Ж. і К. та направлення справи на новий апеля­ційний розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального за­кону, невідповідністю призначеного їм покарання тяжкості злочину й особам засуджених внаслідок м’якості та істотним порушенням кримінально-проце­суального закону.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України частково його задовольнила з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 65 КК при призначенні покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та яке б запобігло вчиненню нею нових зло­чинів.

Проте суд апеляційної інстанції зазначені вимоги закону належним чи­ном не виконав.

У ст. 69 КК передбачено виняток з одного із загальних принципів при­значення покарання, сформульованих у ст. 65 КК. Згідно з вимогами ст. 69 КК суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, за наявності декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно зни­жують ступінь тяжкості вчиненого злочину, а також з урахуванням особи винного.

Апеляційний суд при розгляді справи щодо С. і Ж. взяв до уваги лише одну пом’якшуючу обставину — щире каяття засуджених, але не навів інших обставин, які можуть бути визнані такими, що пом’якшують покарання.

Посилання суду апеляційної інстанції на те, що злочин було розкрито лише завдяки заявам про його вчинення самих засуджених, не відповідає ма­теріалам справи, оскільки його було перепинено і оперативно розкрито пра­воохоронними органами, яким повідомив про вчинення протиправних дій К., а не С. і Ж.

Більше того, С. і Ж. раніше були засуджені за вчинення умисних корис­ливих злочинів, повністю не відбули покарання і вчинили новий умисний тяжкий злочин, а це свідчить про те, що вони не стали на шлях виправлення.

Згідно зі ст. 372 КПК невідповідним ступеню тяжкості злочину та особі засудженого визнається таке покарання, яке за своїм видом чи розміром є явно несправедливим внаслідок м’якості.

Кваліфікація дій К. визнана касаційним судом правильною, а призначе­не йому покарання — таким, що відповідає вимогам ст. 65 КК.

Враховуючи, що за наведених обставин рішення апеляційного суду що­до С. і Ж. не можна визнати законним і обґрунтованим, колегія суддів Судо­вої палати у кримінальних справах Верховного Суду України подання про­курора задовольнила частково: ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 10 серпня 2004 р. щодо них скасувала у зв’язку з м’якістю призначеного покарання і справу направила на новий апеляційний розгляд.

У разі звільнення засудженого від покарання, призначеного за попе­реднім вироком, визначення остаточного покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК України є помилковим

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 10 лютого 2006р.//ВВСУ. — 2006. — № 4. — С. 20—21

(витяг)

Запорізький районний суд Запорізької області вироком від 23 верес­ня 2004 р. засудив П. за ч. 2 ст. 364 КК на п’ять років позбавлення волі з по­збавленням права обіймати посади, пов’язані з організаційно-розпорядчими функціями, строком на один рік та відповідно до ч. 4 ст. 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів з урахуванням попереднього вироку шляхом поглинен­ня покарань остаточно визначив йому п’ять років позбавлення волі з позбав­ленням права обіймати зазначені посади строком на один рік. На підставі ст. 75 того ж Кодексу суд звільнив його від відбування покарання з випробу­ванням з іспитовим строком один рік.

П. визнано винним у тому, що він, обіймаючи посаду голови правління сільськогосподарського виробничого кооперативу (далі — СВК), яке є пра­вонаступником колективного сільськогосподарського підприємства (далі — КСП), та діючи в інтересах третіх осіб, порушив законні права пайовиків КСП розпоряджатися своїми паями за таких обставин.

30  жовтня 2002 р. він без проведення загальних зборів власників майно­вих паїв запропонував на розгляд правління СВК питання про розподіл май­на власників майнових паїв, на якому одноособово виділив у натурі майно 97 власників майнових паїв, котрі виявили бажання перейти зі своїми паями до інших сільськогосподарських підприємств. Зазначеними протиправними діями П. заподіяв іншим 148 власникам майнових паїв матеріальну шкоду в розмірі 487 тис. 218 грн.

В апеляційному і касаційному порядках справа не розглядалася.

У клопотанні заступник прокурора Запорізької області порушив питан­ня про зміну вироку місцевого суду щодо П. через неправильне застосування кримінального закону — безпідставне застосування ч. 4 ст. 70 КК при при­значенні остаточного покарання засудженому, який на час постановлення останнього вироку був звільнений від покарання, призначеного за поперед­нім вироком, у зв’язку із закінченням іспитового строку.

У поданні, підписаному п’ятьма суддями Верховного Суду України, які вважають клопотання обґрунтованим, наведено аналогічні підстави для пе­регляду вироку щодо П.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у клопотанні доводи, Судова палата у кримінальних справах та Військова судова колегія Верховного Суду України дійшли висновку, що клопотання підлягає задово­ленню з таких підстав.

Як убачається з матеріалів справи та долучених прокурором до кло­потання додаткових матеріалів, Запорізький районний суд постановою від 19 квітня 2004 р. звільнив П. від покарання, призначеного за вироком цього ж суду від 28 березня 2003 р., на підставі ст. 75 КК — у зв’язку із закінченням іспитового строку.

Передбачений ч. 2 ст. 364 КК злочин, за який П. засуджено вироком від  23  вересня 2004 р., вчинений ним до постановлення попереднього вироку.

Місцевий суд, призначаючи П. на підставі ч. 4 ст. 70 КК остаточне пока­рання за останнім вироком, не врахував, що на час його постановлення засу­джений був звільнений від призначеного покарання з випробуванням за ви­роком від 19 квітня 2004 р. у зв’язку із закінченням іспитового строку, а тому підстав для призначення йому покарання за цією правовою нормою не було.

Отже, рішення районного суду про визначення П. остаточного покаран­ня на підставі ч. 4 ст. 70 КК є помилковим.

Виходячи з викладеного Верховний Суд України клопотання заступника прокурора Запорізької області задовольнив: вирок Запорізького районного суду Запорізької області від 23 вересня 2004 р. щодо П. змінив, виключивши з нього призначене йому покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК, і постановив вважати П. засудженим за ч. 2 ст. 364 цього ж Кодексу на п’ять років позбав­лення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з організацій­но-розпорядчими функціями, строком на один рік зі звільненням на підставі ст. 75 того ж Кодексу від відбування покарання з випробуванням з іспито­вим строком один рік.

Резолютивна частина обвинувального вироку повинна бути викладе­на чітко і ясно, щоб при його виконанні не виникало ніяких сумні­вів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від  7  жовтня 2005р. //ВВСУ. —2006. —№4. — С.22—23

(витяг)

Іванівський районний суд Одеської області вироком від 19 листопада 2003  р. засудив Ш. за ч. 1 ст. 185 КК на шість місяців позбавлення волі. До покарання за цим вироком суд приєднав три роки два місяці чотири дні по­збавлення волі, невідбутих Ш. за попереднім вироком, і остаточно визначив йому до відбування чотири роки вісім місяців чотири дні позбавлення волі.

Цей же суд постановою від 27 листопада 2003 р. вніс у вирок зміни: ви­знав Ш. остаточно засудженим за правилами ст. 71 КК до покарання, визна­ченого вироком від 19 листопада 2003 р.

При цьому як у вироку, так і в постанові суд зазначив, що засуджений замість сплати штрафу має відбути чотири місяці 16 днів позбавлення волі.

У апеляційному і касаційному порядках справа не розглядалася.

Ш. визнано винним в тому, що 11 листопада 2002 р. він таємно викрав із подвір’я Ш. А. належні йому бідон і відро загальною вартістю 182 грн.

У клопотанні прокурор Одеської області порушив питання про зміну по­становлених щодо Ш. судових рішень у зв’язку з неправильним застосуван­ням кримінального закону. Зокрема, прокурор, пославшись на те, що суд по­милково перевів засудженому покарання у виді штрафу на покарання у виді позбавлення волі, просив визнати Ш. засудженим за сукупністю вироків на чотири роки три місяці 18 днів позбавлення волі. Ш. у своєму клопотанні та­кож просив вирок змінити: виключити з нього рішення про переведення по­карання у виді штрафу на покарання у виді позбавлення волі та зарахувати у строк покарання час перебування під вартою за попереднім вироком.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у клопотаннях доводи, Судова палата у кримінальних справах та Військова судова колегія Верховного Суду України дійшли висновку, що клопотання засудженого під­лягає задоволенню повністю, а клопотання прокурора — частково з таких під­став.

Відповідно до вимог ст. 335 КПК резолютивна частина обвинувального вироку повинна бути викладена чітко і ясно, щоб при його виконанні не ви­никало ніяких сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом.

Постановляючи вирок, суд не дотримався цих вимог, внаслідок чого ви­никли труднощі в його виконанні.

Розглядаючи подання адміністрації слідчого ізолятора про уточнення резолютивної частини вироку щодо розміру призначеного Ш. покарання, суд постановою від 27 листопада 2003 р. у порядку, передбаченому ст. 411 КПК, вніс у вирок зміни: приєднав до покарання, призначеного засудженому за вироком від 19 листопада 2003 р., замість трьох років двох місяців і чоти­рьох днів позбавлення волі (про що йшлося в резолютивній частині вироку) покарання у виді чотирьох років двох місяців і чотирьох днів позбавлення волі, погіршивши таким чином становище засудженого. При цьому виходя­чи із наведених у мотивувальній частині вироку розрахунків суд у строк цьо­го покарання замість штрафу в розмірі 850 грн, який Ш. не сплатив за попе­реднім вироком, зарахував чотири місяці 16 днів позбавлення волі.

Таке рішення суду не узгоджується з роз’ясненням, що міститься в п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. № 11 «Про практику застосування судами України процесуального законодавства при вирішенні питань, пов’язаних із виконанням вироків» (зі змінами), від­повідно до якого в порядку, передбаченому ст. 411 КПК, можуть вирішува­тися лише ті питання, які не стосуються суті вироку і не тягнуть погіршення становища засудженого.

Не ґрунтується на вимогах закону і рішення про переведення покарання у виді штрафу на покарання у виді позбавлення волі, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 72 КК основне покарання у виді штрафу при призначенні його за су­купністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає і вико­нується самостійно.

З огляду на зазначене судді Верховного Суду України на спільному засі­данні дійшли висновку про необхідність скасування судових рішень у части­ні переведення покарання у виді штрафу на покарання у виді позбавлення волі та зарахування останнього у строк невідбутого Ш. покарання за попере­днім вироком.

Обговоривши питання щодо покарання, яке повинен відбувати за сукуп­ністю вироків Ш., судді Верховного Суду України визнали, що воно має бу­ти меншим від того, яке призначив районний суд, з таких підстав.

Призначаючи Ш. покарання за сукупністю вироків, районний суд пови­нен був визначити вид і розмір покарання за вчинений ним новий злочин, а потім на підставі ст. 71 КК повністю або частково приєднати невідбуту час­тину покарання за попереднім вироком.

Суд при визначенні Ш. виду і розміру покарання за останнім вироком дотримався вимог закону, але при визначенні розміру невідбутого засудже­ним покарання за першим вироком припустився помилки.

Із мотивувальної частини останнього вироку вбачається, що встановлюю­чи розмір такого покарання, суд послався на те, що він мав становити три роки дев’ять місяців і 18 днів позбавлення волі. При цьому суд зарахував у строк відбування покарання, призначеного Ш. за першим вироком, два місяці 12 днів позбавлення волі, відбутих ним (за висновком суду) у випробувальний період

із 29 серпня по 11 листопада 2002 р., тобто з дня проголошення першого виро­ку і до дня вчинення нового злочину. Таке рішення суду не ґрунтується на ви­могах закону і суперечить роз’ясненню, що міститься в п. 26 постанови Плену­му Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику при­значення судами кримінального покарання», відповідно до якого невідбутою частиною покарання за попереднім вироком у цьому випадку треба було вва­жати покарання, від відбування якого Ш. було звільнено з випробуванням, за винятком часу перебування його під вартою в порядку запобіжного заходу.

Згідно з вироком Іванівського районного суду від 29 серпня 2002 р. Ш. перебував під вартою шість місяців 13 днів.

Отже, цей час підлягав зарахуванню у строк невідбутого засудженим по­карання за першим вироком і, таким чином, невідбуте ним покарання мало становити три роки п’ять місяців 17 днів, а не три роки дев’ять місяців і 18 днів позбавлення волі, як про це помилково зазначено в останньому вироку.

З урахуванням наведеного, Ш. слід визнати засудженим за сукупністю вироків до трьох років 11 місяців 17 днів позбавлення волі.

За таких обставин на спільному засіданні Судова палата у кримінальних справах та Військова судова колегія Верховного Суду України вирок Іванів­ського районного суду Одеської області від 19 листопада 2003 р. щодо Ш. змінили: виключили з вироку рішення суду про переведення призначеного Ш. за вироком цього ж суду від 29 серпня 2002 р. покарання у виді штрафу на позбавлення волі на чотири місяці 16 днів та зарахування їх у строк невід- бутого засудженим покарання за попереднім вироком. На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків постановлено вважати Ш. остаточно засудженим до покарання у виді трьох років 11 місяців 17 днів позбавлення волі та рахувати йому строк покарання з 1 липня 2003 р. Постанову від 27 листопада 2003 р. в частині внесення у зазначений вирок від 19 листопада 2003 р. змін, що стосу­ються призначеного Ш. покарання, скасовано.

При призначенні покарання нижче від найнижчої межі, встановле­ної в санкції статті Особливої частини КК України, суд має посила­тися на ст. 69 КК цього Кодексу

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 березня 2006р. // ВВСУ. — 2006. — We 5. — С. 17

(витяг)

Гадяцький районний суд Полтавської області вироком від 31 березня 2005 р. засудив К. за ч. 1 ст. 186 КК до штрафу в сумі 510 грн.

В апеляційному порядку вирок не розглядався.

К. визнано винним у тому, що він 8 січня 2005 р. відкрито заволодів гро­шима І. в сумі 30 грн.

У касаційному поданні заступника прокурора Полтавської області пору­шено питання про скасування вироку направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним призначенням засудженому покарання у виді штрафу нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особ­ливої частини КК.

Перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши наведені у ка­саційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України задовольнила подання частково з таких підстав.

Суд правильно встановив фактичні обставини справи та зробив обґрун­тований висновок про доведеність вини К. у вчиненні злочину, що, по суті, в поданні не заперечується. Кваліфікація дій засудженого також є правильною і прокурором не оспорюється.

Санкцією ч. 1 ст. 186 КК передбачено можливість призначення покаран­ня у виді штрафу в розмірі від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів дохо­дів громадян, тобто від 850 до 1 тис. 700 грн.

Проте суд визначив К. штраф у меншому розмірі, ніж це передбачено за­коном, і при цьому не застосував ст. 69 КК, порушивши таким чином кримі­нальний закон.

Колегія суддів Верховного Суду України дійшла висновку, що у справі є ряд обставин, що пом’якшують покарання (К. раніше не засуджувався, пози­тивно характеризується за місцем проживання, щиро розкаявся у вчинено­му) та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, що дає підста­ви для застосування ст. 69 КК.

Враховуючи зазначене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Гадяцького районного суду Полтав­ської області від 31 березня 2005 р. щодо К. змінила, призначивши йому за ч. 1 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 КК покарання у виді штрафу в сумі 510 грн.

Попередню судимість засудженого не може бути враховано при при­значенні покарання, якщо її знято або погашено в установленому законом порядку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 лютого 2006 р. // ВВСУ. — 2006. — № 6. — С. 29—30

(витяг)

Шевченківський районний суд м. Чернівців вироком від 18 серпня 2005 р. засудив Ш. за ч. 1 ст. 187 КК на три роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки та покладено на нього обов’язки, передбачені ст. 76 КК, а саме: не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу орга­ну кримінально-виконавчої системи, повідомляти цей орган про зміну місця проживання та раз на місяць з’являтися в зазначений орган для реєстрації.

В апеляційному порядку вирок щодо Ш. не переглядався.

Ш. визнано винним у тому, що він 9 липня 2005 р., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, учинив розбійний напад на Є. із застосуванням на­сильства, небезпечного для життя та здоров’я потеріплого, і заволодів його майном на суму 415 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Чернівецької області пору­шив питання про скасування вироку суду і направлення справи на новий су­довий розгляд. Свої вимоги він мотивував тим, що суд обрав Ш. міру пока­рання, порушивши вимоги закону, — недостатньо врахував ступінь суспіль­ної небезпечності вчиненого ним злочину, даних про його особу й те, що він вже був засуджений за вчинення аналогічного злочину. У зв’язку з наведе­ним прокурор вважав, що суд повинен обрати Ш. міру покарання, пов’язану з реальним позбавленням волі.

Перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що подання задоволенню не під­лягає з таких підстав.

Винність Ш. у вчиненні злочину підтверджена сукупністю зібраних у справі, правильно оцінених та обґрунтовано покладених судом в основу ви­року доказів, що в касаційному поданні, по суті, не заперечується. Кваліфіка­ція дій засудженого за ч. 1 ст. 187 КК є правильною і теж не оспорюється.

Що ж стосується обраної судом Ш. міри покарання, то її визначено пра­вильно, з урахуванням характеру та ступеня суспільної небезпечності вчине­ного ним злочину, даних про його особу, а також усіх обставин справи. У виро­ку достатньо вмотивовано прийняте рішення, а саме — зазначено, що Ш. ви­знав себе винним, має на утриманні неповнолітню дитину, позитивно характе­ризується за місцем роботи та проживання, відшкодував заподіяну Є. шкоду.

Доводи прокурора про те, що Ш. і раніше засуджувався за аналогічний злочин, не можуть бути враховані, оскільки його попередня судимість на під­ставі ст. 89 КК погашена.

Враховуючи наведене та не встановивши передбачених ст. 398 КПК під­став для скасування або зміни судових рішень щодо Ш., колегія суддів Судо­вої палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційного подання заступника прокурора Чернівецької області відмовила.

Коли особа, яку звільнено від відбування покарання з випробуван­ням, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший зло­чин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кожен вирок виконується самостійно

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 квітня 2006 р. // ВВСУ. — 2006. — №в8. — С. 16—17

(витяг)

Кам’янсько-Дніпровський районний суд Запорізької області вироком від 19  травня 2005 р. засудив П. за ч. 3 ст. 185 КК на чотири роки позбавлення волі, на підставі ч. 4 ст. 70 КК частково приєднав до цього покарання невідбуту частину покарання за вироком Великобілозерського районного суду Запорізької області від 20 грудня 2004 р. і остаточно призначив засудженому п’ять років три місяці позбавлення волі.

П. визнано винним у тому, що 1 листопада 2004 р. він за попередньою змовою з О., якого засуджено цим же вироком, що в касаційному порядку не оскаржено, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, проник у будинок, звідки таємно викрав належне С. майно на суму 1 тис. 535 грн.

В апеляційному порядку справа не переглядалася.

У касаційній скарзі П. послався на незаконне засудження його вироком від 20 грудня 2004 р., що потягло безпідставне застосування щодо нього ч. 4 ст. 70 КК при засудженні за новий злочин.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню част­ково з таких підстав.

Законність та обґрунтованість вироку від 20 грудня 2004 р., яким П. за­суджено за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК, перевірці в ка­саційному порядку не підлягає.

Висновок суду, викладений у вироку від 19 травня 2005 р., про доведе­ність винуватості П. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, під­тверджений доказами, дослідженими судом у порядку, встановленому в ч. 3 ст. 299 КПК, і засудженим не заперечується.

Покарання за вчинення цього злочину призначено П. відповідно до ви­мог ст. 65 КК (з урахуванням тяжкості вчиненого ним злочину, даних про його особу, обтяжуючих та пом’якшуючих покарання обставин). Це пока­рання є необхідним та достатнім для виправлення засудженого і запобігання вчиненню ним нових злочинів.

Разом із тим при призначенні П. і О. покарання суд порушив вимоги ч. 4 ст. 70 КК і не врахував роз’яснень, що містяться в п. 23 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», відповідно до яких у випадках, коли осо­ба, яку звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим стро­ком, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосуван­ня принципів поглинення, часткового та повного складання призначених по­карань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно.

Як убачається із матеріалів справи, П. було засуджено вироком від 20  грудня 2004 р. на п’ять років позбавлення волі та звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки, а О. — вироком від 7 лютого 2005 р. на чотири роки позбавлення волі та звільнено від відбу­вання покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки.

Злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК, за який вони засуджені вироком від 19 травня 2005 р. до покарання, яке належить відбувати реально, вони вчинили 1 листопада 2004 р., тобто до засудження за попереднім вироком.

За таких обставин суд при призначенні П. і О. покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК не повинен був застосовувати принцип часткового складання пока­рань, оскільки в такому випадку вироки мали виконуватися самостійно.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Кам’янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 19 травня 2005 р. щодо П. та в порядку, передба­ченому ст. 395 КПК, щодо О. змінила: виключила з нього рішення суду про часткове приєднання до покарання, призначеного за вироком від 19 травня 2005  р., невідбуте засудженими покарання за попередніми вироками. На під­ставі ч. 4 ст. 70 КК постановлено вважати П. і О. засудженими до покарання за ч. 3 ст. 185 КК на чотири роки позбавлення волі та до покарання, визначе­ного їм за попередніми вироками, які належить виконувати самостійно.

Якщо обставина, наведена у ч. 1 ст. 67 КК, передбачена в статті Особ­ливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз ураховувати її як обтяжуючу пока­рання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2004 року // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. — К., 2006. — С. 35—37

(витяг)

Вироком судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Сумської області від 28 жовтня 2003 р. М. засуджений за ч. 1 ст. 152 КК на

4  роки позбавлення волі, за пунктами 4, 9 ч. 2 ст. 115 КК на 14 років позбав­лення волі, а за сукупністю вчинених злочинів на підставі ст. 70 КК Украї­ни — на 15 років позбавлення волі. Судом також постановлено стягнути з нього на користь потерпілого Н. 1735 грн 53 коп. матеріальної і 10 000 грн моральної шкоди.

Як зазначено у вироку суду, 6 травня 2003 р. М., повертаючись додому в с. Ленінське Кролевецького району, у стані алкогольного сп’яніння, наздо­гнавши на дорозі односельчанку В., запропонував їй вступити в статеві зно­сини. Одержавши відмову, він, застосовуючи фізичне насильство — завдав­ши В. цеглиною удар по голові, затягнув її до лісосмуги, де, завдаючи ударів руками в обличчя, подолав волю потерпілої та зґвалтував її. Коли потерпіла заявила, що вона повідомить про це правоохоронні органи, М., з метою при­ховати вчинений ним злочин, умисно вбив її з особливою жорстокістю, зав­даючи численних ударів цеглиною по голові та залишками скляної пляшки, яку розбив об голову потерпілої, в шию і обличчя.

У касаційних скаргах засуджений та його захисники стверджують, що М. безпідставно визнано винним у вчиненні зґвалтування потерпілої В. та за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України у вчиненні вбивства В. з метою приховати інший зло­чин вказують, що суд безпідставно визнав обтяжуючою обставиною завдан­ня злочином тяжких наслідків у вигляді смерті також необґрунтовано послав­ся на те, що М. негативно характеризується за місцем проживання.

Заслухавши доповідача, пояснення засудженого, захисників засуджено­го, потерпілого, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та об­говоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що вони підляга­ють частковому задоволенню з таких підстав.

Висновок суду про доведеність винності М. у вчиненні: зґвалтування по­терпілої В. та її умисного вбивства з особливою жорстокістю з метою при­ховання іншого злочину підтверджується дослідженими в судовому засідан­ні доказами; доводи касаційних скарг не ґрунтуються на матеріалах справі і спростовуються наведеними у вироку доказами.

Так, з пояснень засудженого під час досудового слідства, вбачається, що він 6 травня 2003 р. після відмови потерпілої В. вступив із нею в статеві зно­сини, вдарив її по голові цеглиною, а коли вона впала, то затягнув її у лісо­смугу і зґвалтував. Після вчинених щодо В. дій остання заявила йому, що во­на про це повідомить правоохоронним органам. Тоді він вбив В., завдаючи їй удари цеглиною по голові та залишками скляної пляшки, котру розбив об го­лову потерпілої, по шиї та обличчю, а труп В. засипав землею за допомогою шматків шиферу. Зазначені факти підтверджуються явкою з повинною, по­казаннями свідків та засудженого у судовому засіданні.

З огляду на матеріали справи М. обґрунтовано засуджено за вчинення зґвалтування В. та її умисне вбивство з особливою жорстокістю з метою при­ховати інший злочин і його дії правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 152, пунк­тами 4, 9 ч. 2 ст. 115 КК України.

Колегія суддів вважає, що суд безпідставно визнав обтяжуючою обстави­ною завдання злочином тяжких наслідків у вигляді смерті, оскільки ця обстави­на передбачена у статті як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію. Саме тому суд не міг враховувати її як таку ще раз при призначенні покарання.

Також підлягає виключенню з вироку посилання на те, що засуджений негативно характеризується за місцем проживання, оскільки в матеріалах справи є дві довідки — характеристики, видані головою Ленінської сільської ради, які є суперечливими: за однією М. характеризується позитивно, а за ін­шою — негативно.

З урахуванням наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційні скарги задовольнила частково. Вирок апеляційного суду від 28 жовтня 2003 р. щодо М. змінила: виключила з мотивувальної частини вироку посилання як на обставину, що обтяжує по­карання, завдання злочином тяжких наслідків у вигляді смерті та вказівку на те, що засуджений негативно характеризується за місцем проживання.

Скасовуючи вирок суду першої інстанції і постановляючи свій вирок, апеляційний суд зобов'язаний дотримуватися загальних засад при­значення покарання, передбачених ст. 65 КК. Недотримання зазначе­них вимог закону потягло скасування вироку з направленням справи на новий апеляційний розгляд

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від28жовтня2004року//Судова практи­ка Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. — К., 2006. — С. 37—41

(витяг)

Вироком Житомирського районного суду Житомирської області від 14 квітня 2004 р. Я. засуджений за ч. 2 ст. 121 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі; за ч. 1 ст. 119 КК України на 4 роки позбавлення волі та за ч. 1 ст. 296 КК України на 3 місяці арешту. На підставі ст. 70 КК України йому остаточно призначено 5 років позбавлення волі, і на підставі статей 75, 76 КК України він звільнений від відбування по­карання з випробуванням протягом іспитового строку тривалістю 3 роки та покладенням відповідних обов’язків.

К. засуджений за ч. 2 ст. 121 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 4 роки позбавлення волі. На підставі статей 75, 76 КК України він звільнений від відбування покарання з випробуванням із іспитовим стро­ком 2 роки з покладенням відповідних обов’язків.

Із засуджених на користь потерпілого Л. стягнуто солідарно 2428 грн на відшкодування матеріальної шкоди та 1000 грн — моральної шкоди.

25  квітня 2002 р. о 3 год. К. зі своєю знайомою П. біля будинку № 26 на вул. Грищенка в с. Калинівка Житомирського району зустрілися з раніше незнайомими їм Л., Є. та А., які почали приставати до П. та пропонувати вступити з ними в статеві зносини, нецензурно при цьому висловлюючись на адресу П. та Я.

Обурений такою поведінкою, Я. вирвав з паркану штахетину і завдав Л. удар по голові, спричинивши фізичний біль, а А. — удар у ділянку передпліч­чя, спричинивши легкі тілесні ушкодження. А. вихопив із рук Я. штахетину і разом з Є. побіг за Я., який втік від нього, а Л. залишився біля П.

А. та Є. повернулись, не наздогнавши Я., а останній, зустрівшись зі своїм двоюрідним братом К., з метою помсти, взявши по штахетині, побігли до за­значених осіб, де між ними почалася бійка, під час якої А. та Є. отримали лег­кі тілесні ушкодження та втекли. Після цього Я. і К. побили Л. штахетинами, спричинивши йому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя та здо­ров’я в момент заподіяння.

Крім того, 22 червня 2003 р. о 22 год. Я. вчинив убивство С. із необереж­ності, а також хуліганство, що супроводжувалось особливою зухвалістю.

Вироком Апеляційного суду Житомирської області від 27 липня 2004 р. цей вирок суду першої інстанції щодо обох засуджених у частині покарання скасовано і постановлено призначити К. із застосуванням ст. 69 КК Украї­ни 4 роки позбавлення волі, а Я. постановлено призначити за ч. 1 ст. 119 КК України 4 роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 121 КК України — 7 років позбав­лення волі та за ч. 1 ст. 296 КК України — 3 місяці арешту і на підставі ст. 70 КК України остаточно визначити 7 років позбавлення волі.

В іншій частині цей вирок залишений без зміни.

У касаційній скарзі захисник засудженого просить вирок апеляційного суду щодо К. скасувати, посилаючись на те, що у справі відсутні докази спри­чинення потерпілому Л. тяжких тілесних ушкоджень саме К. Водночас він просить залишити в силі вирок місцевого суду, зазначаючи, що у ньому були наведені і враховані при призначенні покарання пом’якшуючі відповідаль­ність обставини, незважаючи на які апеляційний суд, погодившись із висно­вками місцевого суду, безпідставно посилив покарання.

Засуджений К., підтримуючи доводи касаційної скарги свого захисни­ка, звертає увагу на те, що він діяв в інтересах захисту свого брата та його дівчини, щодо яких були вчинені протиправні дії. Зазначає, що апеляцій­ний суд у своєму вироку залишив поза увагою при визначенні покарання протиправну поведінку потерпілих, що, на його думку, свідчить про необ’єк- тивність суду.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора про відсутність підстав для задоволення касаційних скарг, пояснення засудженого К., дослідивши ма­теріали справи та обговоривши наведені доводи, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах задовольнили їх частково з таких підстав.

Вирок апеляційного суду є рішенням суду вищої інстанції, що в апеля­ційному порядку перевіряє обґрунтованість і законність судових рішень міс­цевих судів, а тому повинен відповідати вимогам глави 28 КПК України, яка регламентує питання постановлення вироку. У вироку повинно бути зазна­чено зміст вироку суду першої інстанції, суть апеляції і мотиви прийнятого рішення, але ці вимоги апеляційний суд при постановленні вироку не вико­нав належним чином.

Так, задовольняючи апеляції та скасовуючи вирок місцевого суду у зв’яз­ку з необхідністю призначення засудженим більш суворого покарання, апе­ляційний суд визнав, що суд першої інстанції правильно встановлені фак­тичні обставі справи та правильно кваліфіковані дії, оскільки вирок ґрунту­ється на перевірених і досліджених у суді доказах.

Однак, приймаючи таке рішення, апеляційний суд не навів жодних об­ставин, які, на його думку, не були враховані судом першої інстанції при ви­рішенні питання про призначення засудженим покарання.

Якщо суд першої інстанції, обґрунтовуючи своє рішення у частині при­значення засудженим покарання, врахував тяжкість вчиненого злочину, так і його наслідки, а також дані про особи винних і обставини, що впливають на призначення покарання, то апеляційний суд у вироку не зазначив обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання, чим порушив вимоги ст. 334 КПК України.

Так, судом першої інстанції було обґрунтовано висновокпро відсутність обтяжуючих покарання обставин і враховані дані щодо осіб засуджених. Вра­ховано судом і те, що потерпілі своєю неправомірною поведінкою спровоку­вали вчинення засудженими злочину.

Апеляційний суд у вироку не спростував наведені судом першої інстан­ції пом’якшуючі обставини і визнав, що Л., Є. та А. вчинили неправомірні дії, безпідставно приставали до П., пропонуючи вступити з ними в статеві зноси­ни, нецензурно висловлюючись при цьому на адресу П. та Я., але залишив цю обставину, яка визначає ступінь суспільної небезпечності дій, вчинених засудженими, поза увагою.

При цьому судом при визначенні покарання засудженим не оцінено дії Л., який залишався біля П., зірвав її ланцюжок, пошкодив куртку, а кулон бу­ло втрачено, тобто судом не було оцінено моменту припинення протиправ­них дій щодо П.

Оскільки ст. 65 КК України встановлює, що суд призначає покарання винній особі відповідно до положень Загальної частини КК, а суд апеляцій­ної інстанції при постановленні вироку в цій справі у частині призначення покарання послався лише на ступінь тяжкості вчиненого злочину, доводи касаційних скарг про недотримання апеляційним судом вимог статей 65, 66,  323—324, 379 КПК України та проявлену однобічність в оцінці обста­вин, що мають значення при вирішенні питання про покарання, заслугову­ють на увагу.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України касаційні скарги засудженого та адвоката за­довольнила частково, вирок апеляційного суду скасувала, а справу направи­ла на новий апеляційний розгляд у той же суд.

Призначаючи міру покарання особам, засудженим за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України, суд правильно керувався не тільки загальною оцінкою суспільної небезпечності цього виду злочинів, а й оцінкою конкретних діянь, вчинених підсудними, їх особи, а також обставин, які пом'якшу­ють і обтяжують покарання, встановлених у справі

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 2 березня 2006р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 53—58

(витяг)

Вироком колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Донецької області від 10 червня 2005 р. засуджено:

Ш. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 12 років позбавлення волі; за ст. 304 КК України — на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК України Ш. остаточно визначено 12 років і 6 місяців позбавлення волі;

Р. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України — на 12 років позбавлення волі;

Б. В. О. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України — на 12 років позбавлення волі, а за сукупністю злочинів — на 12 років і 6 місяців позбавлення волі;

С. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України — на 11 років позбавлення волі;

Б. Є. В. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України — на 11 років позбавлення волі.

Засуджених визнано винними у вчиненні злочину за таких обставин. На початку жовтня 2003 р. у дворі будинку між Б., який перебував у стані алко­гольного сп’яніння, з однієї сторони і Ш., Б. В.О., Р., Б. Є.В. і С. з іншої на ґрунті особистих неприязних відносин (Б. скривдив їх знайому Т.) виникла сварка. Після неї Б. пішов на город, що розташований біля зазначеного будин­ку, і там заснув. Ш., знаючи про неповнолітній вік С. і Б. Є.В., запропонував їм, а також Р. та Б. В.О. напасти на Б. з метою його умисного вбивства з моти­вів помсти, і ті погодилися. Діючи за попередньою змовою групою осіб і згідно з планом, спрямованим на позбавлення життя Б., Ш., С., Б. Є. В., Р. і Б. В. О., озброївшись принесеними Ш. дерев’яними палицями, прийшли на город до Б. Там вони напали на потерпілого, який спав, і нанесли йому множинні уда­ри палицями по голові, а також ногами в інші частини тіла. Внаслідок узго­джених спільних дій усіх засуджених Б. крім інших тілесних ушкоджень бу­ло заподіяно відкриту непроникаючу черепно-мозкову травму, від якої він помер на місці злочину. Переконавшись у цьому, Ш., С., Б. Є. В., Р. і Б. В. О. зв’язали мотузкою убитому руки і ноги та на велосипеді відвезли його в по­ле, розташоване неподалік від села. Там вони скинули труп у яму і засипали землею.

У касаційних скаргах засуджений Р. просив вирок скасувати, а справу пе­редати на на нове розслідування, оскільки в ній немає переконливих доказів його вини у вчиненні злочину, а його показання на досудовому слідстві суд не повинен був враховувати у вироку, оскільки їх було одержано внаслідок застосування до нього незаконних заходів. Крім цього, засуджений зазначив й інші порушення слідчим вимог кримінально-процесуального законодавства; захисники П. В. П. і Р. Н. М. стверджували, що суд не врахував показання свідків Б., С. і Р., якими спростовуються його висновки щодо доведеності ви­ни Р. у вчиненні злочину, і врахував у вироку сумнівні та одержані з пору­шенням вимог закону докази; у Рю не було умислу і попередньої змови з ін­шими засудженими на вчинення умисного вбивства Б.; зібраними у справі до­казами не підтверджено особу вбитого та час її смерті. Посилаючись на ці та інші обставини, вони просять вирок скасувати, а справу передати на нове роз­слідування. Поряд із цим Р. Н. М. також наголошує на тому, що суд призна­чив Р. надто суворе покарання;

— захисник Р. П. І. просить вирок щодо засудженого Р. скасувати, а спра­ву передати на нове розслідування. Обґрунтовуючи свою скаргу, він посила­ється на однобічність і неповноту досудового та судового слідства; невідпо­відність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи; істотне порушення кримінально-процесуального законодавства; неправильне застосування кримінального законодавства;

— засуджений С., не наводячи підстав, просить вирок скасувати, а спра­ву — передати на нове розслідування.

Засуджені Ш., Б. В. О. і Б. Є. В. вирок не оскаржили.

Заслухавши доповідача, пояснення засудженого Р., який підтримав свою касаційну скаргу, міркування прокурора про законність та обґрунтованість вироку, перевіривши доводи касаційних скарг і доповнень, заперечення по­терпілого, а також матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарги не під­лягають задоволенню.

Висновки суду про доведеність винності Р. і С. у вчиненні злочину від­повідають зібраним у справі доказам і є обґрунтованими.

Посилання засудженого Р. та захисників П. В. П. і Р. Н. М. у касаційних скаргах на те, що в Р., який лише захищав скривджену Т., не було умислу та попередньої змови з іншими засудженими на вчинення групою осіб умисно­го вбивства Б., є безпідставними.

З матеріалів справи видно, що засуджений Р. на досудовому слідстві, зокрема в присутності захисника, дав такі показання.

На початку жовтня 2003 р. С. і Ш. сказали йому і Б. Є. В. про те, що Б. вдарив Т. й за це йому треба помститись. За спільною домовленістю між усі­ма засудженими у справі було вирішено, що вони поб’ють Б. Для цього Ш. дав кожному із них дерев’яні палиці (ручки від лопат, частини віконних рам довжиною приблизно 1,5 м і товщиною приблизно 5 см), а сам узяв камін­ці. З цією зброєю вони разом пішли на город Т., де спав п’яний потерпілий. Йдучи туди, Ш. і С. казали, що вб’ють Б. Він та Б. Є.В. першими підійшли до потерпілого. Той намагався схопити його (Р.) за ногу. У відповідь він ударив його палицею по руках і тулубу. Після цього на потерпілого напали всі інші засуджені і спільно завдали йому множинних ударів ногами й палицями по голові й по тулубу. До того ж С. закликав усіх бити Б. по голові. Він бачив, що С. і Б. В. О. робили саме так, а Ш. кидав камінці в голову потерпілого. Побит­тя потерпілого продовжувалося приблизно п’ять хвилин. У присутності всіх засуджених Ш. перевірив стан Б. Пересвідчившись у тому, що він помер, вони спільно зв’язали мотузкою йому руки і ноги та на велосипеді відвезли труп у поле й там поховали.

Твердження засудженого Р. і його захисників у скаргах про те, що зазна­чене вище показання було одержано внаслідок застосування слідчим до пер­шого незаконних заходів, є непереконливими.

У справі встановлено, що Р. аналогічні твердження висловлював у суді першої інстанції, який їх визнавав такими, що не ґрунтуються на матеріалах справи. Такі висновки (з якими погоджується колегія суддів) суд першої ін­станції належним чином мотивував. Вони підтверджені доказами, які суд на­званої інстанції ретельно перевірив і належно оцінив. У касаційній скарзі за­судженого та його захисників не наведено інші (недосліджені) судом докази, якими б спростовувались висновки суду першої інстанції за обговорювани­ми твердженнями.

За таких обставин суд обґрунтовано врахував у вироку частину пока­зань засудженого Р.

Так, свідки Т. Л. С. і Т. С. Л. засвідчили, що 6 жовтня 2003 р. між засу­дженими у справі та Б. виникла сварка через неправомірну поведінку остан­нього стосовно Т. Засуджені домовились, що помстяться Б. за таку його пове­дінку й поб’ють його. Т. чула, як вони, озброївшись дерев’яними палицями й камінцями, обговорювали між собою те, хто і куди буде завдавати ударів по­терпілому. Після того, як засуджені знайшли на городі Б., вони чули, як звід­ти лунали звуки ударів. Після цих звуків, наголосив Т. С. Л., засуджені під­ходили до нього і казали, що, мабуть, Б. мертвий. Він порадив їм вивезти труп, і засуджені, зв’язавши мотузкою кінцівки убитого, це зробили.

Засуджені Ш., Б. В. О. і Б. Є. В. у судовому засіданні щодо обставин, які передували побиттю Б., дали такі самі, як і засуджені Р. і С. і свідки Т-и., по­казання. В іншій частині вони зазначили таке. Зокрема, Ш. показав, що між ними була домовленість про побиття потерпілого палицями. Реалізуючи її, всі засуджені, крім нього, спільно били потерпілого палицями у різні частини тіла, Р. у цей час не відходив від решти засуджених, як він про це зазначав на слідстві та в суді. Конкретизуючи свою участь у насильстві над потерпілим, Ш. зазначив, що він бив Б. ногами куди попало, кидав у його голову каміння, але не попав. Б. В.О. і Б. Є.В. також визнали, що всі засуджені у справі били потерпілого. Перший наголосив на тому, що він бив Б. ногою та дерев’яною палицею по тулубу й обличчю, другий — лише про те, що він бив потерпілого тільки палицею і тільки по ногах. Б. Є. В., крім того, зазначив, що, завдавши потерпілому 3—4 удари, він відійшов від нього, а решта засуджених продов­жували спільно бити до тих пір, поки Б. не захрипів. Ш. також підтвердив, що насильство продовжувалося приблизно п’ять хвилин. Б. хрипів і захлина­вся кров’ю. Його перестали бити. Потерпілий не дихав і серце його не било­ся. Про це він повідомив Т. С. Л. і той сказав, щоб вони забрали труп з його двору, що всіма засудженими спільно й було зроблено за обставин, викладе­них судом у вироку. І Ш., і Б. В. О. підтвердили, що труп Б. було знайдено в тому місці, на яке вони вказали, відтворюючи обстановку і обставин події, і воно збіглося з місцем, де засуджені поховали потерпілого.

Покликання в касаційних скаргах захисників П. В. П. і Р. Н. М. на те, що зібраними у справі доказами не підтверджено особу вбитого та час її смерті, є надуманими.

Як видно з протоколу судового засідання, всі засуджені знали Б. Кожен із них не заперечував, що на початку жовтня 2003 р. вони з помсти спільно побили Б., і він помер на місці злочину, що труп ними було відвезено в поле і там поховано. Їх показання про зв’язування потерпілому після смерті рук і ніг мотузкою (при похованні її не знімали) і щодо місця його поховання по­вністю узгоджуються з даними протоколу огляду місця події. Труп потерпі­лого було знайдено саме на тому місці, на яке при відтворенні обстановки й обставин події і при ексгумації трупа показали засуджені Ш. і Б. В. О. При перегляді відеозапису відтворення обстановки й обставин події за участю за­судженого Ш. останній, а також решта засуджених у справі в суді підтверди­ли, що 20 січня 2003 р. було ексгумовано труп Б., а не іншої особи, як про це зазначається в касаційних скаргах захисників засудженого Р. Судово-медич­ний експерт К. О. В. у суді показав, що зовнішній вигляд ексгумованого тру­па потерпілого дозволяв його впізнати. Це також підтвердили в суді батько убитого (потерпілий Б.), а також свідок Т-в, яким показували ексгумований труп, і в ньому вони впізнали Б. Висновками комісійної судово-медичної експертизи підтверджено, що потерпілому Б. було заподіяно відкриту непро­никну черепно-мозкову травму (рану в лівій скроневій частини, крововилив у м’яких покривах у лівій височно-тім’яній частини, оскольчатий перелом лі­вих скроневої і тім’яної кістки із переходом на основу черепа), закриту тупу травму грудної клітки (переломи 5—8 ребер ліворуч), закриті оскольчаті пе­реломи кісток носа, лівих скулової й верхнечелюсної кісток, нижньої щелепи ліворуч, великий синець на передній поверхні грудної клітки праворуч. У ре­зультаті відкритої непроникної черепно-мозкової травми потерпілий Б. по­мер на місці злочину. Ці тілесні ушкодження потерпілий міг отримати за об- ствин, про які засуджені Ш., Б. Є. В., Б. В. О. і Р. показали, відтворюючи за їх участю обстановку та обставини події.

Оцінивши наведені докази в сукупності, суд дійшов правильних виснов­ків про безпідставність тверджень у суді захисників і засудженого Р. про те, що слідчі органи не зібрали достатньо доказів, якими підтверджено особу вбитого та час її смерті.

З огляду на викладені вище докази суд, вирішуючи справу, обґрунтова­но не взяв до уваги свідчення Б-ї та С-о про те, що вони бачили живого потер­пілого в кінці жовтня — на початку листопада 2003 р.; Р-ї — про те, що 30 ве­ресня 2003 р. Т. С. Л гнався за Б. із палицею в руках і погрожував останньому вбивством.

Отже, Р. і С., завдаючи разом з іншими засудженими у справі з помсти зі значною силою численних ударів дерев’яними палицями в голову та гру­ди Б. до тих пір, поки він не перестав подавати ознаки життя (матеріалами справи підтверджено, що засуджені на місці злочину пересвідчились у тому, що потерпілий від їхніх ударів помер), усвідомлювали суспільно небезпеч­ний характер своїх дій, передбачали настання суспільно небезпечних наслід­ків і бажали їх. Тобто в цьому випадку вони за попередньою змовою групою осіб спільно з іншими засудженими у справі діяли, як правильно зазначив суд, із прямим умислом на позбавлення потерпілого життя.

Враховуючи викладене, суд законно й обґрунтовано визнав Р. і С. винни­ми в умисному вбивстві Б. і правильно кваліфікував їх дії за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

Призначене засудженим Р. і С. покарання у виді позбавлення волі на три­валий термін відповідає вимогам ст. 65 КК України. Обираючи його, суд ураху­вав ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу цих засуджених, роль кожного в цьому, а також обставини, що пом’якшують (зокрема й ті, про які згадується в касаційній скарзі Р. Н.М.) покарання. Таке покарання не можна визнати надто суворим, на що посилається в касаційній скарзі захисник Р. Н. М.

Істотних порушень вимог кримінально-процесуального законодавства, які б перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок, у справі не допущено.

З огляду на викладене вище посилання в касаційних скаргах: захисника Р. П. І. — на однобічність і неповноту досудового та судового слідства; невід­повідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам спра­ви; істотне порушення кримінально-процесуального закону; неправильне за­стосування кримінального законодавства; засудженого Р. — на відсутність у справі переконливих доказів його вини у вчиненні злочину; істотне пору­шення кримінально-процесуального законодавства — колегія судів визнає необґрунтованими.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів ухвалила:

Касаційні скарги засуджених Р. О. П. і С. Р. В., захисників Р. П. І., Р. Н. М. і П. В. П. залишити без задоволення, а вирок колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Донецької області від 10 червня 2005 р. щодо Р. О. П. та С. Р. В. — без змін.

Відповідно до ст. 70 КК України при сукупності злочинів суд, призна­чивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого по­карання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

Звільнення особи від покарання у зв'язку з амністією за один зло­чин і одночасне призначення покарання за іншим чинним законодав­ством не передбачено

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 червня 2006р. //ВВСУ. — 2006. — № 10. — С. 13

(витяг)

Карлівський районний суд Полтавської області вироком від 17 серпня 2005  р. засудив С. за ч. 3 ст. 185 КК на три роки позбавлення волі, за ст. 15, ч. 2 ст. 190 КК — на два роки позбавлення волі. На підставі ст. 1 Закону «Про амністію» від 31 травня 2005 р. № 2591-ІУ засуджену звільнено від покаран­ня, призначеного за ст. 15, ч. 2 ст. 190 КК, і відповідно до ст. 75 КК її звільне­но від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

Цим же вироком засуджені також Д. і Т., судові рішення щодо яких у ка­саційному порядку не оскаржені.

С. визнано винною в тому, що 2 лютого 2005 р. вона за попередньою змо­вою з Д., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, проникла до квартири Д. М, звідки таємно викрала телевізор вартістю 1 тис. 240 грн, який згодом продала Д. І.

9 лютого 2005 р. С. вирішила незаконно заволодіти телевізором. З цією метою вона домовилася з Т., що він, приїхавши з нею до Д. І., відрекоменду­ється працівником міліції і вони шляхом обману заволодіють зазначеним май­ном. Того ж дня вони так і вчинили, однак, коли С. і Т. винесли телевізор на вулицю, до них підійшов П., який викрив їх у шахрайстві й таким чином не дав можливості довести їм свій злочинний намір до кінця.

У касаційному поданні заступник прокурора Полтавської області послав­ся на те, що районний суд неправильно застосував кримінальний закон, оскіль­ки в чинному законодавстві не передбачено можливості звільнення особи від покарання у зв’язку з амністією за один злочин і одночасного призначення їй покарання за інший. Із цих підстав він порушив питання про скасування ви­року і направлення справи на новий судовий розгляд в той же суд в іншому складі суду.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України дійшла висновку, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 337 КПК при постановленні вироку за сукупністю злочинів суд призначає покарання, керуючись статтями 70, 71 КК. Відповідно до ст. 70 КК при сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додат­кове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом по­глинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

С. визнано винною у вчиненні двох злочинів, відповідальність за які пе­редбачено у ч. 3 ст. 185 і ст. 15, ч. 2 ст. 190 КК. Однак суд, призначивши засу­дженій покарання за кожний злочин окремо, всупереч вимогам ст. 70 КК і ст. 337 КПК, не визначив їй остаточного покарання за сукупністю злочинів, більш того, при цьому не врахував, що чинним законодавством не передбаче­но можливості звільнення особи від покарання за амністією і одночасне при­значення покарання за інший злочин.

У зв’язку з цим колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Карлівського районного суду Полтавської області від 17 серпня 2005 р. щодо С. скасувала і направила справу на новий судовий розгляд у той же суд.

Коли особа, щодо якої було застосовано звільнення від відбуван­ня покарання з випробуванням, вчинила до постановлення виро­ку в першій справі інший злочин, за який її засуджено до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань (ст. 70 КК України) не допускається. За таких умов кожний вирок виконується са­мостійно

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 вересня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 70—72

(витяг)

Вироком Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 26 травня 2006 р. Л. (раніше судимого 4 червня 2004 р. за ст. 185 ч. 3, 69 на 1 рік позбавлення волі з іспитовим строком на 1 рік) засуджено за ч. 2 ст. 187 КК України на 7 років позбавлення волі.

На підставі ч. 1 ст. 71 КК України Л. до призначеного покарання за цим вироком частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Сло­в’янського міськрайонного суду Донецької області від 4 червня 2004 р. і оста­точно призначено покарання у виді 7 років 6 місяців позбавлення волі.

Вирок в апеляційному порядку щодо Л. не переглядався.

Цим же вироком засуджено П., судові рішення щодо якого переглядали­ся в касаційному порядку. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України від 15 грудня 2005 р. у задово­ленні касаційної скарги засудженого П. відмовлено.

Постановлено стягнути в солідарному порядку з П. та Л. на користь по­терпілої П. 3000 грн на відшкодування завданої їй моральної шкоди та УДППЗ «Укрпошта» в особі Слов’янського вузла поштового зв’язку Донецької дирек­ції 1803 грн 35 коп.

Як визнав суд, П. та Л. (4 березня 2004 р. приблизно о 10 год. 25 хв.) за попередньою змовою між собою, озброївшись гумовим кийком, підійшли до Слов’янського вузла зв’язку, де за обставин, встановлених судом і детально викладених у вироку, діючи узгоджено, вчинили розбійний напад на потер­пілу П., заволодівши грошима вузла зв’язку в сумі 1803 грн 35 коп. та її осо­бистим майном на загальну суму 9 грн 25 коп., спричинивши потерпілій лег­кі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я.

У касаційній скарзі засуджений Л., не оспорюючи доведеності своєї ви­ни у вчиненні злочину та правильності кваліфікації його дій, просить судо­ві рішення щодо нього змінити, пом’якшивши призначене йому покарання. Звертає увагу на те, що судом при постановленні вироку не взято до уваги, що злочин він вчинив у неповнолітньому віці, а також належним чином не враховано всі обставини, які б могли вплинути на призначення йому більш м’якого покарання.

Заслухавши доповідь суддів Верховного Суду України, думку прокуро­ра про те, що суд безпідставно застосував принцип часткового складання по­карань за сукупністю вироків, перевіривши матеріали справи та обговорив­ши доводи скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга засудженого підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Винуватість Л. у вчиненні зазначеного злочину підтверджена сукупніс­тю зібраних у справі, правильно оцінених та обґрунтовано покладених судом в основу вироку доказів, і в касаційній скарзі не оспорюється. Дії засуджено­го за ч. 2 ст. 187 КК України кваліфіковано правильно. Вивченням матеріа­лів справи не встановлено даних, які б свідчили про те, що у справі допущено істотне порушення кримінально-процесуального закону, яке тягне скасуван­ня вироку.

Покарання Л. (за вчинення цього злочину) призначено відповідно до вимог ст. 65 КК України з урахуванням тяжкості вчинення злочину, даних про особу засудженого, обтяжуючих та пом’якшуючих покарання обставин, зокрема і тих, на які наголошено в касаційній скарзі. Це покарання є необхід­ним та достатнім для виправлення засудженого Л. та попередження нових злочинів.

Водночас суд помилково призначив Л. покарання на підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків.

Так, із матеріалів справи вбачається, що Л. вироком Слов’янського міськ- районного суду Донецької області від 4 червня 2004 р. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 1 рік позбавлення волі зі звільненням на підставі ст. 75 КК України від відбування покарання з ви­пробуванням з іспитовим строком на 1 рік.

Після винесення цього вироку було встановлено, що Л. вчинив інший злочин 4 березня 2004 р., тобто до винесення вироку Слов’янським міськра- йонним судом Донецької області від 4 червня 2004 р.

За таких обставин при призначенні Л. остаточного покарання суду нале­жало керуватися ч. 4 ст. 70 КК України, яка передбачає покарання за сукуп­ністю злочинів, а не ст. 71 КК України, яка встановлює правила призначення покарань за сукупністю вироків.

Відповідно до роз’яснень п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24  жовтня 2003 р. № 7 у випадках, коли особа, щодо якої застосовано звіль­нення від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який її засуджено до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених по­карань не допускається, за таких обставин кожний вирок виконується са­мостійно.

З огляду на викладене вирок від 26 травня 2004 р. підлягає зміні, з нього має бути виключено застосування до Л. ст. 71 КК України.

На підставі викладеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженого задоволь­нила частково.

Вирок Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 26 трав­ня 2004 р. щодо Л. змінила. Виключила з цього вироку рішення суду про част­кове приєднання на підставі ст. 71 КК України до покарання, призначеного за ч. 2 ст. 187 КК України, невідбутого Л. покарання за попереднім вироком у виді 6 місяців позбавлення волі, і визнала Л. засудженим вироком Слов’ян­ського міськрайонного суду Донецької області від 26 травня 2004 р. до пока­рання за ч. 2 ст. 187 КК України на 7 років позбавлення волі та до покаран­ня, призначеного йому попереднім вироком цього самого суду від 4 березня 2004 р., які виконувати самостійно.

Міру покарання пом'якшено, а розмір стягнення на відшкодування моральної шкоди змінено, оскільки суд не врахував належним чи­ном даних про особу винного та обставин, що пом'якшують покарання, характер і ступінь завданої моральної шкоди

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 28 вересня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 67—69

(витяг)

Вироком Барвінківського районного суду Харківської області від 21 груд­ня 2005 р. Б. М. (судимого 5 лютого 2002 р. за ч. 1 ст. 286 КК України на 1 рік виправних робіт з іспитовим строком 1 рік) засуджено за ч. 2 ст. 289 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. На підста­ві ст. 71 КК України призначено покарання за сукупністю вироків строком на 5 років 4 місяці позбавлення волі з конфіскацією всього майна, що є його особистою власністю.

Постановлено стягнути з Б. М. на користь Б. В. на відшкодування мате­ріальної шкоди 5622 грн, моральної шкоди — 5000 грн та 1100 грн, витраче­них потерпілим за надання юридичної допомоги.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 11 травня 2006 р. вирок змінено, виключено з нього посилання на обставину, що обтяжує по­карання — вчинення раніше злочину та засудження за нього.

В іншій частині вирок залишено без змін.

Згідно з вироком Б. М. визнано винним у тому, що він 14 грудня 2002 р. приблизно о 1 год., перебуваючи у нетверезому стані, незаконно заволодів транспортним засобом (автомобілем ВАЗ-2103 вартістю 4157 грн 40 коп.), що належав Б. В., не впорався з керуванням і скоїв ДТП, внаслідок чого авто­мобіль було пошкоджено. Вартість відновлювально-ремонтних робіт визна­чена в сумі 5622 грн 23 коп.

У касаційній скарзі засуджений просить скасувати судові рішення, а спра­ву направити на новий судовий розгляд або закрити справу на підставі п. 2 ст. 6 КК України. Посилається на те, що матеріали справи щодо нього сфальшова- ні, а також на те, що судами першої та апеляційної інстанцій допущені істотні порушення вимог кримінально-процесуального законодавства, не зазначаючи конкретних порушень. На думку засудженого, органи досудового слідства до­пустили явну неповноту розслідування, а суди першої й апеляційної інстанцій належним чином не дослідили обставини справи, що підлягають доказуван­ню. Розглядаючи справу, суд першої інстанції порушив його право на захист, оскільки головуючий не дозволяв йому вільно спілкуватись із захисником.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суд­дів вважає, що касаційна скарга засудженого підлягає задоволенню частково.

Висновок суду стосовно доведеності винності Б. М. у вчиненні ним зло­чинних дій відповідає фактичним обставинам справи, стверджується дослі­дженими у судовому засіданні доказами і є правильним.

Незважаючи на те, що Б. М. у судовому засіданні винним себе у вчинен­ні злочину не визнав, суд обґрунтовано взяв за основу і визнав такими, що відповідають дійсності, показання потерпілого Б. В. і свідків С. Н. і С. О., очевидців незаконного заволодіння автомобілем.

Так, зокрема потерпілий Б. В., як видно з його показань, у судовому засі­данні пояснив, що він на своєму автомобілі разом із Б. М. у зазначений у ви­року час заїхали на вул. 8 Березня до сестер С. Н та О., де разом з ними вжи­вали алкогольні напої. Він заснув, а коли прокинувся, то йому повідомили, що Б. М. їздив на його автомобілі і пошкодив його. Дозволу на те, щоб Б. М. користувався автомобілем, він не давав.

Показання потерпілого в тій частині, що Б. М. без його відома заволодів автомобілем, підтвердили в судовому засіданні свідки С. Н. та С. О. З їх по­казань вбачається, що після того, як потерпілий Б. В. заснув, Б. М. запропо­нував Ч. і С. поїхати до бару. На їх запитання, чи дозволяв Б. В. брати авто­мобіль, він промовчав. У їх присутності Б. М. не запитував у Б. В. дозволу брати автомобіль. Під час поїздки Б. М. не впорався з керуванням автомобі­ля і пошкодив його.

Оцінюючи наведені показання потерпілого, суд обґрунтовано визнав їх достовірними, оскільки вони були послідовними як під час досудового слід­ства, так в судовому засіданні, суперечностей не містять і підтверджуються іншими розглянутими в судовому засіданні доказами.

Тому доводи засудженого про невідповідність висновків суду, викладе­них у вироку, фактичним обставинам справи — безпідставні.

Згідно з даними, що містяться у висновку судово-автотоварознавчої екс­пертизи від 22 липня 2005 р., вартість відновлювальних робіт автомобіля ВАЗ-2103 становить 5622 грн 23 коп., а вартість цього автомобіля на час ДТП становила 4157 грн 4 коп.

Із матеріалів справи вбачається, що слідчим органом і судом досліджено всі обставини, з’ясування яких могло мати істотне значення для правильного вирішення справи.

За цих обставин слід визнати, що Б. М. обґрунтовано засуджено за неза­конне заволодіння транспортним засобом, і його дії правильно кваліфікова­но зач. 2 ст. 289 КК України.

Порушень вимог кримінально-процесуального законодавства, що стави­ли б під сумнів правильність висновку суду щодо доведеності винності Б. М. у вчиненні зазначеного злочину, не встановлено.

Водночас встановлені об’єктивні дані у справі свідчать про те, що по­карання Б. М. за ч. 2 ст. 289 КК України призначене хоча і в межах санкції зазначеної статті, але є занадто суворим, і сума 5000 грн, яку постановлено стягнути із засудженого на користь потерпілого на відшкодування моральної шкоди, є занадто великою і не відповідає характеру і ступеню завданої мо­ральної шкоди.

Так, призначаючи покарання Б. М., суд не врахував низку обставин, що свідчать про віктимну поведінку самого потерпілого, що провокувало скоєн­ня злочину. З матеріалів справи вбачається, що потерпілий Б. В. і засудже­ний 13 грудня 2002 р. на автомобілі, що належав потерпілому, на прохання останнього їздили цілий день. При цьому Б. М. також перебував за кермом автомобіля. Протягом дня вони разом вживали алкогольні напої і в стані алко­гольного сп’яніння обоє керували автомобілем. Близько 18 год. мати потер­пілого Б. В., Б. Р, побачивши сина за кермом автомобіля у нетверезому стані, забрала ключі від автомобіля і передала їх Б. М. для того, щоб він відігнав ав­томобіль до неї додому. Такі обставини справи підтвердила у судовому засі­данні свідок Б. Р. Але засуджений не виконав її прохання і разом з потерпі­лим продовжували їздити та вживати алкогольні напої.

З огляду на це колегія суддів вважає, що в цьому випадку можливо за­стосувати ст. 69 КК України та пом’якшити покарання за ч. 2 ст. 289 КК України до 3 років позбавлення волі.

На цих самих підставах колегія суддів вважає, що вирок суду підлягає зміні і в частині стягнення з засудженого сум на відшкодування моральної шкоди потерпілому. Всі заявлені потерпілим вимоги на відшкодування спри­чиненої йому матеріальної шкоди судом задоволені. Водночас обсяг завданих моральних страждань потерпілому внаслідок злочину за наявності віктим- ності його поведінки судом у вироку мотивовано недостатньо, і 5000 грн є сумою завищеною, і тому підлягає зменшенню до 500 грн.

З урахуванням наведеного та керуючись статтями 395, 396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила:

Касаційну скаргу засудженого Б. М. задовольнити частково.

Вирок Барвінківського районного суду та ухвалу апеляційного суду Хар­ківської області щодо Б. М. змінити.

Пом’якшити Б. М. покарання за ч. 2 ст. 289 КК України із застосуван­ням ст. 69 КК України і вважати його засудженим за цим законом на 3 роки позбавлення волі з конфіскацією всього майна. На підставі ст. 71 КК Украї­ни за сукупністю вироків призначити 5 років 4 місяці позбавлення волі з кон­фіскацією всього майна, що є його особистою власністю.

Зменшити суму, постановлену стягнути із Б. М. на користь Б. В. на від­шкодування моральної шкоди, з 5000 грн до 500 грн.

В іншій частині постановлені рішення щодо Б. М. залишити без змін.

Міру покарання апеляційний суд обрав з урахуванням характеру та ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, даних про особу засудженого та обставин справи, які пом'якшують та обтяжують покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 лютого 2006р. // Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 628—630

(витяг)

Вироком Київського районного суду м. Харкова від 16 травня 2005 р. П. засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі.

За вироком суду з П. стягнуто на користь З. 5000 грн на покриття запо­діяної злочином матеріальної шкоди та 50 000 грн — моральної шкоди. Крім того, з засудженого стягнуто 564 грн 92 коп. судових витрат.

П. за вироком суду визнано винним і засуджено за злочин, вчинений ним за таких обставин.

18 січня 2005 р. увечері П. вживав спиртні напої з Л. за місцем прожи­вання останнього. Близько 3 год. 30 хв. 19 січня 2005 р. між П. і Л. на ґрунті неприязних стосунків виникла сварка, оскільки останній образливо висло­вився на адресу співмешканки Я. Після того він вирішив убити Л., з цією ме­тою о 4 год. увійшов до кімнати, в якій господар лежав на дивані, і ножем за­вдав йому удар у скроню. У результаті цього Л. було заподіяно проникаюче поранення голови з ураженням головного мозку, що призвело до смерті по­терпілого.

Розглядаючи кримінальну справу в апеляційному порядку, апеляційний суд Харківської області за апеляцією прокурора скасував вирок Київського районного суду м. Харкова в частині призначення покарання і постановив свій вирок від 13 жовтня 2005 р., яким засудив П. за ч. 1 ст. 115 КК України на 12 років позбавлення волі.

На вирок потерпілою З. подано касаційну скаргу, в якій вона не пого­джується з кваліфікацією дій П., вважаючи, що він має нести відповідаль­ність за умисне вбивство за обтяжуючих обставин. На її думку, визначена апеляційним судом міра покарання засудженому є невиправдано м’якою. З урахуванням цих обставин просить прийняти відповідне рішення.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, пере­віривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів не вбачає підстав для її задоволення.

Судом правильно встановлено фактичні обставини справи та зроблений обґрунтований висновок про доведеність винності у вчиненні злочину. Такий висновок ґрунтується на зібраних у встановленому законом порядку та пере­вірених судом доказах, зокрема показаннях самого засудженого у судовому засіданні, в яких він повністю визнавав себе винним у скоєнні злочину і не заперечував своєї причетності до умисного вбивства Л., у зв’язку з чим спра­ва розглядалася в порядку, передбаченому ст. 299 КПК, без дослідження ін­ших доказів.

Потерпіла З. у своїй касаційній скарзі по суті не заперечувала висновків суду про доведеність винності П. у вчиненні умисного вбивства її сина.

Кваліфікація дій засудженого за ч. 1 ст. 115 КК України є правильною.

Міру покарання апеляційний суд обрав з дотриманням чинного законо­давства з урахуванням характеру та ступеня суспільної небезпечності вчине­ного злочину, який є особливо тяжким, даних про особу засудженого та всіх обставин справи, що пом’якшують та обтяжують П. До того ж апеляційний суд частково задовольнив апеляцію прокурора та потерпілої З., скасувавши вирок місцевого суду та призначив більш суворе покарання.

Колегія суддів вважає, що в цьому випадку апеляційним судом обрано саме таке покарання, яке є необхідним та достатнім для виправлення П. та попередження нових злочинів. Доводи скарги потерпілої в тій частині, що судом не враховано судимість П., не відповідають матеріалам справи, в якій правильно встановлено, що засуджений раніше не судимий.

Виходячи з наведеного, колегія суддів не вбачає підстав для задоволен­ня касаційної скарги, доводи якої про невиправдану м’якість покарання є не- обґрунтованими. На підставі наведеного колегія суддів Судової палати у кри­мінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу потерпілої З. залишила без задоволення.

Покарання засудженому суд призначив відповідно до вимог ста­тей 65, 103 КК України з урахуванням ступеня тяжкості вчинених особливо тяжких злочинів і даних про особу винного, обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, тому підстав для пом'якшення йому покарання та застосування ст. 69 КК України судова колегія не знайшла

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 2 березня 2006р. // Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «ІнЮре», 2007. — С. 630—633

(витяг)

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Запорізької області від 9 листопада 2005 р. засуджено:

П. за ч. 2 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі; за ч. 4 ст. 187 КК України на 8 років позбавлення волі; за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі; на підставі ст. 70 КК України за су­купність злочинів П. визначено 10 років позбавлення волі;

Г. за ч. 2 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі; за ч. 4 ст. 187 КК України на 8 років позбавлення волі; за пунктами 6, 12 ст. 115 КК Украї­ни на 10 років позбавлення волі; на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Г. призначено 10 років позбавлення волі;

У. за ч. 4 ст. 187 КК України на 8 років позбавлення волі; за пунктами 6,

12 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі;

С. за ч. 2 ст. 185 КК України на 2 роки позбавлення волі; за ч. 4 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі; за пунктами 6, 12 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 8 років позбавлення волі; на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочи­нів С. призначено 8 років позбавлення волі.

Як визнав встановленим суд, П., У., С. і Г. визнані винними та засуджені за вчинення злочинів за таких обставин.

Усі засуджені з дитинства знали один одного, дружили між собою і ко­жен з них був знайомий з онуком Н. А. — неповнолітнім Н. О.

П., С. та Г. неодноразово приходили до них у квартиру, С. інколи зали­шався там спати, а Г. у листопаді 2004 р. жив у них.

У червні 2004 р. удень П. і С., перебуваючи в гостях у Н. О. в його квар­тирі у м. Запоріжжі за попередньою змовою викрали його телефон мобільного зв’язку «Нокіа-5210» вартістю 500 грн зі стартовим пакетом компанії «Київ- стар» вартістю 50 грн.

У листопаді 2004 р. вдень П., С. та Г. знову прийшли в ту саму квартиру до Н. О. і за попередньою змовою таємно викрали його телефон марки «Нокіа-7210» вартістю 800 грн зі стартовим пакетом компанії «Київстар» вартіс­тю 50 грн.

24 грудня 2004 р. вранці У., П., Г. і С. домовились вчинити розбійний на­пад з метою заволодіння майном Н-в і вбити потерпілу. З цією метою при­близно о 8 год. 24 грудня 2004 р. вони прийшли до кв. 33 на вул. Чумаченка у м. Запоріжжя. Згідно з розробленим планом вони одягнули на руки рукавич­ки, після чого У. і П. під видуманим приводом увійшли до квартири Н. А., а Г. і С. залишились на сходах, щоб забезпечувати їх безпеку та прийти у разі необхідності на допомогу.

Зайшовши у квартиру, У. відразу напав на Н. А., ззаду обхватив рукою шию потерпілої та став душити, а другою рукою закривав їй рот. У цей час П., долаючи опір Н. А., утримував їй руки, а потім штовхнув її на підлогу.

Почувши шум боротьби, в квартиру увійшли Г. і С. Останній закрив двері та став обшуковувати квартиру, складаючи в сумку майно Н-в, а Г. став утримувати ноги потерпілої, долаючи опір.

У., П. і Г. з метою вбивства, почергово міняючись, утримували руки і ноги потерпілої та здавлювали руками її шию. Внаслідок механічної асфікції Н. А. померла на місті події.

Після вбивства в процесі розбійного нападу на Н. А., У., П., Г. та С. заво­лоділи майном Н-в на загальну суму 1550 грн і з місця вчинення злочинів втекли.

На вирок подана касаційна скарга, в якій захисник У. посилається на те, що суд під час призначення покарання неповнолітньому засудженому У. не­достатньо врахував сукупність пом’якшуючих його відповідальність обста­вин і, зокрема те, що він, як і його батько, страждає хронічними захворюван­нями. Просить вирок змінити, застосувати до У. ст. 69 КК України, призна­чити йому покарання нижче від найнижчої межі передбачених санкціями статей, за якими він засуджений.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення захис­ника, міркування прокурора, перевіривши кримінальну справу, колегія суд­дів не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги.

Висновок суду про доведеність винності У. у вчиненні злочинів, за які його засуджено, підтверджується сукупністю доказів, зібраних у справі та пе­ревірених у судовому засіданні в установленому кримінально-процесуальним законодавством порядку.

У. як на досудовому слідстві, так и в судовому засіданні визнав, що ра­зом з П., Г. і С. вчинили розбійний напад, під час якого вбили Н. А. за обста­вин, викладених у вироку.

Згідно з показаннями засуджених П., Г. і С. вранці 24 грудня 2004 р. во­ни і У. домовились шляхом розбійного нападу заволодіти майном Н-в. Роз­робивши план нападу, вони шляхом обману проникли у квартиру Н-в, вбили потерпілу і заволоділи її та Н. О. майном.

Крім показань засуджених винність У. підтверджується іншими наведе­ними у вироку доказами, яким суд дав правильну оцінку.

Дії засудженого правильно кваліфіковані за ч. 4 ст. 187 та пунктами 6,12 ст. 115 КК України.

Покарання засудженому У. призначено відповідно до вимог статей 65 та 103 КК України, з урахуванням ступеня тяжкості вчинених злочинів, особи винного, обставин, що пом’якшують та обтяжують його відповідальність.

З огляду на вирок суд урахував сукупність обставин, що пом’якшують відповідальність У., зокрема на які посилається захисник у скарзі, і призна­чив мінімальні міри покарання, передбачені санкціями ч. 4 ст. 187 КК Украї­ни. Враховуючи наведене, а також те, що У. вчинив два особливо тяжких злочини, колегія суддів не знаходить підстав для пом’якшення йому пока­рання із застосуванням ст. 69 КК України.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу захисника У. залишила без задоволення, а вирок колегії суддів Судової палати у кримінальних спра­вах апеляційного суду Запорізької області — без зміни.

На підставі положення ч. 4 ст. 67 КК України з вироку виключено по­силання суду як на обставини, що обтяжують покарання засудже­них — посягання ними на чужу власність із застосуванням насильства із проникненням у житло, а також на те, що засуджений посягнув на життя двох людей з корисливих мотивів, оскільки ці обставини перед­бачені у пунктах 1, 6 ч. 2 ст. 115 і ч. 4 ст. 187 КК України як ознаки зло­чину, що впливають на його кваліфікацію

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від28 березня 2006р.//Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «ІнЮре», 2007. — С. 643—649

(витяг)

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2005 р. засуджено: О. В. за пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115 КК України до позбавлення волі строком на 15 років з конфіскацією всього належного йому майна; за ч. 4 ст. 187 КК України до позбавлення волі строком на 10 років з конфіскацією всього на­лежного йому майна, а за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК України до позбавлення волі строком на 15 років з конфіскацією всього належного йому майна; О. З. за ч. 5 ст. 27 і ч. 3 ст. 187 КК України до позбавлення волі строком на 7 років з конфіскацією всього належного їй майна.

О. В. засуджено за вмисне вбивство двох потерпілих з корисливих моти­вів під час розбійного нападу, а О. З. — за пособництво в розбійному нападі на потерпілих.

Як визнав суд, мешканці м. Дніпропетровська, подружжя О. попередньо домовилися між собою про вчинення розбійного нападу на двох сестер похи­лого віку К. Г. і К. А. — мешканок с. Виноградне Дніпропетровського району Дніпропетровської області, та узгодили план вчинення цього злочину.

26 липня 2005 р., близько 23 год., вони автомобілем приїхали на околи­цю села, де проживали сестри К.

Залишивши в автомобілі О. З., О. В. захопив із собою шмат тканини, на­шатирний спирт, ломик, ніж та рукавички і прийшов до буд. 31, що на вул. Ви­ноградній с. Виноградне.

Тут за допомогою ножа і ломика він відкрив зовнішні двері, проник у житло, де у цей час відпочивали сестри К.; виходячи за межі попередньої до­мовленості з О. З., за допомогою просоченого нашатирним спиртом шматом тканини та подушок умисно задушив спершу К. Г., а потім таким самим спо­собом умисно вбив К. А.

Обшукавши будинок і не знайшовши грошей, він повернувся до автомо­біля і разом з О. З. зник з місця злочину.

У касаційному поданні прокурора порушується питання про скасування вироку щодо засуджених О. В. і О. З. з направленням справи на новий су­довий розгляд у зв’язку з призначенням їм покарання, яке не відповідає ви­могам ст. 65 КК України.

У касаційній скарзі адвокат Т. просить вирок щодо О. З. скасувати і спра­ву закрити за відсутності в її діях складу злочину.

При цьому адвокат посилається на те, що О. З. не брала участі у тих по­діях, за які засуджено її чоловіка, не була з ним у змові щодо розбійного на­паду на потерпілих сестер К. і ніяких дій у сприянні злочину не вчиняла.

Вважає, що суд не здобув доказів вини О. З. у пособництві в розбійному нападі, а її пояснення в стадії досудового слідства, в яких вона визнавала се­бе винною у цьому злочині, були здобуті внаслідок застосування недозволе- них методів слідства.

Засуджена О. З. у своїх запереченнях щодо принесеного подання проку­рора твердить, що вона домовлялася з чоловіком лише на крадіжку з поля кукурудзи, а чоловік самостійно прийняв рішення про розбійний напад на потерпілих. Тому вона не визнає себе винною і просить касаційне подання залишити без задоволення.

Прокурор у своїх запереченнях на касаційну скаргу зазначає, що твер­дження адвоката Т. про те, що суд при розгляді цієї справи допустив однобіч­ність і не з’ясував питання про те, що на місці події могли бути й інші не встановлені слідством особи, від дій яких могла настати смерть потерпілих, є лише припущенням. На його думку, вина засуджених О. З. і О. В. у злочинах, за які їх засуджено, повністю доведена.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України на підтримання ка­саційного подання, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційне подання та касаційна скарга задоволенню не підлягають, а вирок підлягає зміні у порядку ст. 395 КПК України на таких підставах.

Висновок суду про доведеність вини О. В. у вмисному вбивстві двох по­терпілих з корисливих мотивів під час розбійного нападу і про доведеність вини у пособництві розбійному нападу на потерпілих узгоджується з доказа­ми у справі, яким у вироку дана всебічна оцінка.

Викладені в касаційній скарзі доводи про те, що О. З. не причетна до роз­бійного нападу на потерпілих К., що вона жодними діями не сприяла своєму чоловікові О. В. у вчиненні цього злочину, є безпідставними, оскільки вони спростовуються як показаннями самих засуджених, котрі вони дали протя­гом досудового і судового слідства, так і іншими доказами.

Зокрема, згідно з поясненнями О. В. у стадії досудового слідства, ще до вчинення злочину, спілкуючись з потерпілими і Я., яка здійснювала нагляд за сестрами К., він достовірно знав, що сестри отримують пенсію, а також отрима­ли грошову допомогу в євровалюті за перебування в концентраційному таборі.

У зв’язку з цим він виношував думку про заволодіння цими грошима і про свій намір повідомив свою дружину, яка погодилася допомогти йому. Спільно обговоривши та розробивши план розбійного нападу та попередньо узгодивши свої дії, вони увечері 26 липня 2005 р. попередили свого сина про те, що повернуться додому вночі, своїм автомобілем «Москвич-2140» при­їхали на околицю села, де проживали сестри К. За спільною домовленістю з дружиною для здійснення розбійного нападу О. В. взяв з собою ломик і ніж для того, щоб відкрити вхідні двері будинку потерпілих, два флакони з наша­тирним спиртом, дві ганчірки, рукавички та ліхтарик. Залишивши дружину в автомобілі чекати його, він прийшов до будинку потерпілих, з допомогою ломика відкрив двері та проник у житло, розраховуючи знайти і забрати гроші.

Змочивши нашатирним спиртом ганчірки, він поклав їх на обличчя по­терпілих, накрив подушками і в такому положенні утримував їх протягом певного часу доки вони перестали рухатися.

Як пояснив О. В., він розумів, що від його дій може настати смерть потер­пілих, але продовжував здійснювати свій намір для заволодіння грошима до кінця. Не знайшовши грошей, він повернувся до автомобіля, розповів дру­жині про те, яким чином він вчинив розбійний напад. Прибувши вранці до­дому, вони обговорили нічну подію і вирішили на деякий час виїхати до м. Приморська.

Ці пояснення О. В. підтвердив і під час відтворення обстановки й обста­вин події злочину, що підтверджується відповідним протоколом, і ці самі по­казання відповідають протоколу огляду місця події, згідно з яким у буд. 31 навул. Виноградній с. Виноградного були виявлені трупи К. А. (1913 р. н.) та К. Г. (1926 р. н.), зі слідами насильницької смерті, висновкам судово-медич­ної експертизи про те, що смерть потерпілої К. Г. настала від механічної асфік­сії внаслідок насильницького перекриття органів дихання, а смерть потер­пілої К. А. настала внаслідок закритої спинно-мозкової травми з переломом шийного відділка хребта.

Про своє сприяння розбійному нападу на потерпілих за обставин, як про них зазначив у вироку суд, у стадії досудового слідства визнала і О. З. Її по­казання повністю узгоджуються з поясненнями О. В. та з протоколом відтво­рення обстановки і обставин події за її участю.

Проте під час розгляду цієї справи в суді О. В. змінив свої показання і став стверджувати, що про свій намір вчинити розбійний напад на сестер К. і про здійснення цього злочину він дружину не ставив до відома.

Приїхавши вночі до села, де проживали потерпілі, він залишив дружину в автомобілі, сказавши їй, що йде на поле подивитися на кукурудзу, і якщо вона достигла, то наламати качанів, а сам вчинив розбійний напад на потер­пілих К. і вбив їх. Такої самої позиції дотримувалася й О. З., даючи пояснен­ня в судовому засіданні.

З метою усунення суперечностей у поясненнях О. В. і О. З. суд переві­рив показання свідка Я., згідно з якими в березні 2005 р. О. В. розпитував у неї про наявність грошей у сестер К. і їх кількість та про те, яким чином мож­на відкрити двері в будинку. Приблизно 22—23 липня 2005 р. О. В. і його дру­жина приїхали в с. Верхня Маєвка та пропонували їй узяти участь у пограбу­ванні сестер К. Особливо на цьому наполягала О. З.

Як пояснила свідок, вона сприйняла їх домагання як жарт і відмовилася від такої пропозиції.

Крім того, з матеріалів справи видно, що після вбивства потерпілих К. саме на підставі цих пояснень свідка Я. подружжя О-в було затримано.

Її поясненнями певною мірою підтверджуються ті обставини, про які О. В. і О. З. зазначали у своїх поясненнях у стадії досудового слідства, повні­стю визнаючи себе винними в готуванні розбійного нападу і його здійсненні з умисним вбивством, вчиненим О. В. та за пособництвом у розбійному на­паді з боку О. З.

Таким чином, зміна засудженими своїх показань щодо обставин події зло­чину свідчить про їх безпідставне намагання таким способом вивести з числа обвинувачених О. З.

У вироку дана правильна оцінка зазначеним показанням. Доводи адво­ката Т. про те, що на місці події крім О. В. могли бути інші особи, які могли самостійно вчинити напад на потерпілих, а також доводи про те, що в стадії досудового слідства до О. В. та О. З. застосовувалися недозволені методи слідства, внаслідок чого О. З. обмовила себе в пособництві при розбійному нападі, перевірялися судом і не знайшли свого підтвердження.

Ті докази, що покладено в основу обвинувального вироку, повністю ви­кривають О. З. як співвиконавицю розбійного нападу в формі пособництва.

Злочинні дії О. З. правильно кваліфіковано за ст. 27 і ч. 3 ст. 187 КК України як пособництво в розбійному нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному з насильством, що є небезпечним для життя і здоров’я в момент нападу, та з проникненням у житло.

Злочинні дії О. В. правильно кваліфіковано за ч. 4 ст. 187 та пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115 КК України як умисне вбивство двох осіб з корисливих мотивів під час розбійного нападу з проникненням у житло.

Питання про міру покарання судом вирішено відповідно до вимог ст. 65 КК України, оскільки кожному з засуджених визначено покарання, яке є до­статнім і необхідним для їх перевиховання та попередження нових злочинів.

При вирішенні цього питання судом взято до уваги всі обставини спра­ви, дані про особу засуджених, ступінь суспільної небезпечності вчинених злочинів та виконувану при цьому засудженими роль.

У зв’язку з цим засудженому О. В. призначено покарання у вигляді по­збавлення волі на максимальний строк, передбачений санкцією ч. 2 ст. 115 КК України, а О. З. — у вигляді позбавлення волі на мінімальний строк, пе­редбачений санкцією ч. 3 ст. 187 КК України.

Призначення засудженим саме такої міри покарання у вироку належно мотивовано, тому не можна погодитися з доводами касаційного подання про­курора про те, що призначене засудженим покарання не є достатнім.

З огляду на наведене колегія суддів не вбачає підстав для скасування вироку, у зв’язку з чим касаційне подання і касаційну скаргу слід залишити без задоволення.

Поряд з цим, розглядаючи справу в повному обсязі, колегія суддів вва­жає, що з вироку підлягають виключенню посилання суду на обставини, що обтяжують покарання, які хоч і передбачені ст. 67 КК України, але вони є кваліфікуючими ознаками ч. 2 ст. 115 та ч. 3 і 4 ст. 187 КК України, за якими О. В. і О. З. засуджено, і не можуть ще раз враховуватися при призначенні покарання, а саме: посягання засуджених на чужу власність із застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров’я потерпілих, із проникненням у житло та щодо О. В. — посилання суду на те, що він посягнув на життя двох людей з корисливих мотивів.

У зв’язку з цим вирок у порядку ст. 395 КПК підлягає зміні в цій частині.

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора і касаційну скаргу адвоката Т. залишила без задоволення, вирок колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Дніпропетровської облас­ті щодо засуджених О. В. і О. З. у порядку ст. 395 КПК змінила, виключила з нього посилання суду на обставини, що обтяжують покарання засуджених, посягання ними на чужу власність із застосуванням насильства, небезпечно­го для життя та здоров’я потерпілих із проникненням у житло; виключила посилання суду як на обставину, що обтяжує покарання засудженого О. В., на те, що він посягнув на життя двох людей з корисливих мотивів.

Касаційне подання прокурора на м'якість покарання особі, засудже­ній за умисне вбивство, залишено без задоволення у зв'язку з тим, що міра покарання призначена з урахуванням як ступеня тяжкості вчи­неного нею злочину і даних про особу винного, так і конкретних обста­вин, що передували вчиненню цього злочину

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 травня 2006р. //Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 649—651

(витяг)

Вироком апеляційного суду АР Крим від 2 березня 2006 р. Я. засуджено за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України на 11 років позбавлення волі.

За вироком суду Я. визнано винним у вмисному вбивстві двох осіб.

Як визнав суд Я., ревнуючи свою дружину Я. Л. до К., 20 жовтня 2005 р., близько 21 год. 30 хв., достовірно знаючи, що останні знаходяться в кв. 9, що в буд. 3 на вул. Кірова с. Уютне Сакського району АР Крим, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, з метою вбивства на ґрунті ревнощів, взяв удома ніж і приїхав із м. Євпаторії до потерпілих за вказаною адресою. Там, реалі­зовуючи свій умисел на вбивство двох осіб, за обставин, встановлених судом і детально наведених у вироку, вчинив побиття дружини та К., завдаючи їм численні удари ножем у різні частини тіла, й у такий спосіб позбавив їх життя.

У касаційному поданні прокурор, який брав участь у розгляді справи су­дом першої інстанції, не заперечуючи винності Я. у вбивстві двох осіб на ґру­нті ревнощів та правильності кваліфікації його злочинних дій, порушує пи­тання про скасування вироку з мотивів невідповідності призначеного Я. по­карання, ступеня тяжкості вчиненого ним злочину та особі засудженого, у зв’язку з його м’якістю. Вказує, зокрема, що Я., перебуваючи в стані алко­гольного сп’яніння, вчинив умисне вбивство двох осіб.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, потерпілого, який про­сив вирок апеляційного суду залишити без зміни, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що таке слід залишити без задоволення.

Як встановлено перевіркою матеріалів справи, досудове слідство і судо­вий розгляд у ній проведені з дотриманням вимог кримінально-процесуаль­ного законодавства, спрямованих на всебічне, повне й об’єктивне досліджен­ня обставин справи.

Викладені у вироку висновки суду про доведеність винності в умисному вбивстві Я. Л. та К. на ґрунті ревнощів та кваліфікацію його дій за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України відповідають фактичним обставинам справи, які встанов­лені з урахуванням усіх як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів, що ма­ли бути взяті до уваги під час з’ясування дійсних обставин події та ґрунту­ються на зібраних у справі доказах, яким суд дав оцінку в їх сукупності та взаємозв’язку, і такі висновки у касаційному поданні не оспорюються.

Під час перевірки справи у касаційному порядку істотних порушень ви­мог КПК, які б могли вплинути на правильність висновків суду та доведе­ність винності Я., не встановлено. Висновки суду ґрунтуються на доказах, установлених із дотриманням процесуального порядку їх збирання.

Що стосується призначеної Я. міри покарання, то вона відповідає вимо­гам ст. 65 КК України. Суд урахував як ступінь тяжкості вчиненого ним зло­чину, так й особу винного, котрий до кримінальної відповідальності притя­гується вперше, виключно позитивно характеризується, щиро розкаявся в учиненому, інші обставини, зокрема ті, на які є посилання у касаційному по­данні. А отже, враховуючи при цьому конкретні обставини, що передували вчиненню Я. такого злочину, а також те, що потерпілий Я. просить вирок су­ду першої інстанції залишити без зміни, колегія суддів підстав для скасуван­ня вироку з мотивів м’якості призначеного засудженому покарання, про що йдеться у касаційному поданні, не вбачає.

Не знаходячи підстав для скасування чи зміни вироку, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора залишила без задоволення, а вирок апеляційного суду АР Крим щодо Я. — без зміни.

Відповідно до ст. 69 КК України призначення покарання, нижче від найнижчої межі, передбаченої законом, може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують пока­рання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, і з ура­хуванням особи винного

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 грудня 2006р. // ВВСУ. —2007. — № 1. — С. 12—13

(витяг)

Сімферопольський районний суд Автономної Республіки Крим від 14 бе­резня 2006 р. засудив Н. за ч. 2 ст. 121 КК на сім років позбавлення волі.

Апеляційний суд Автономної Республіки Крим ухвалою від 16 травня 2006 р. зазначений вирок залишив без зміни.

Як визнав суд, 11 листопада 2005 р. н., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, на ґрунті неприязни стосунків під час сварки та бійки з В. умисно завдав йому ударів руками й ногами в різні частини тіла, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок чого потерпілий помер.

У касаційній скарзі захисник засудженого порушив питания про зміну судових рішень — пом’якшення призначеного Н. покарання. При цьому він послався на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неповноту досудового і судового слідства та на відсутність у діях засуджено­го складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Висновок про доведеність винуватості Н. у вчиненні злочину, відпові­дальність за який передбачена ч. 2 ст. 121 КК, суд зробив на підставі дослі­джених у судовому засіданні і детально викладених у вироку доказів.

Доводи захисника про те, що суд однобічно й неповно дослідив обста­вини справи, його висновки не відповідають фактичним обставинам справи, відповідно до ч. 1 ст. 398 КПК не підлягають перегляду в касаційному поряд­ку, оскільки за змістом цієї норми суд касаційної інстанції не вправі скасову­вати вирок місцевого суду з підстав, наведених у скарзі захисника.

Злочинні дії Н. кваліфіковано правильно.

У п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» перед­бачено, що призначення основного покарання, нижче від найнижчої межі, пе­редбаченої законом, згідно зі ст. 69 КК може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного.

Оскільки достатніх підстав для призначення Н. більш м’якого покаран­ня, ніж передбачено законом, немає, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги захисника засудженого відмовила.

При визначенні покарання за правилами ст. 71 КК України до по­карання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднується невідбута його частина за попереднім вироком. При цьо­му суд повинен точно встановити невідбуту частину покарання й зазна­чити його вид і розмір у новому вироку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 3 жовтня 2006 р. // ВВСУ. — 2007. — № 1. — С. 13

(витяг)

Жовтневий районний суд м. Маріуполя вироком від 15 вересня 2005 р. засудив Б., раніше судимого, за ч. 2 ст. 186 КК на чотири роки три місяці по­збавлення волі.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 25 листопада 2005 р. за­значений вирок залишив без зміни.

Як визнав суд, 17 лютого 2004 р. Б., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, за попередньою змовою з К. заволодів майном С. на загальну суму 330 грн, заподіявши потерпілому легкі тілесні ушкодження. 20 грудня того ж року Б. відкрито викрав майно К. В. на загальну суму 820 грн.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування су­дових рішень і направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з не­правильним застосуванням кримінального закону: послався на те, що всупе­реч вимогам ч. 4 ст. 81 КК суд не врахував, що Б. учинив злочин у період умов­но-дострокового звільнення від відбування покарання за попереднім вироком.

Перевіривши матеріали кримінальної справи, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила каса­ційне подання з таких підстав.

Суд правильно встановив фактичні обставини справи та дійшов обґрун­тованого висновку про доведеність винуватості Б. у вчиненні злочину. Дії за­судженого правильно кваліфіковано за ч. 2 ст. 186 КК.

Як убачається з матеріалів справи, Жданівський міський суд Донецької області постановою від 18 грудня 2003 р. звільнив засудженого від відбуван­ня покарання умовно-достроково на один рік один місяць 22 дні. 17 лютого та 20 грудня 2004 р. Б. учинив нові злочини, відповідальність за які передба­чена ч. 2 ст. 186 КК, тобто до закінчення строку відбування покарання.

Відповідно до роз’яснень, які містяться у п. 26 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначен­ня судами кримінального покарання», при визначенні покарання за прави­лами ст. 71 КК до покарання за новим вироком повністю або частково приєд­нується невідбута частина покарання за попереднім вироком. Тому суди повинні точно встановлювати невідбуту частину основного й додаткового покарань і зазначати їх вид та розмір у новому вироку.

Однак суд зазначені вимоги порушив. Призначаючи Б. покарання за но­вим вироком, він не визначив та не приєднав до цього покарання не відбуту засудженим частину покарання за попереднім вироком.

З огляду на те, що покарання засудженому призначено всупереч ви­могам ст. 65 КК, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України вирок Жовтневого районного суду м. Маріуполя від

15  вересня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 25 лис­топада 2005 р. щодо Б. скасувала і направила справу на новий судовий роз­гляд у той самий суд в іншому складі суддів.

Відповідно до ч. 4 ст. 71 КК України остаточне покарання за сукуп­ністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за но­вий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 30 листопада 2006р. //ВВСУ. —2007. — № 3. — С. 12

(витяг)

Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області вироком від 19 жовтня 2005 р. засудив П. за ч. 2 ст. 185 КК на два роки позбавлення волі та на під­ставі ст. 71 цього ж Кодексу за сукупністю вироків призначив засудженому остаточне покарання у виді двох років шести місяців позбавлення волі.

Цей же суд засудив також П. А., вирок щодо якої не оскаржено.

В апеляційному порядку справа не розглядалася. П. визнано винним у тому, що він з грудня 2004 р. по лютий 2005 р. за попередньою змовою з гру­пою осіб повторно таємно викрав із дачних ділянок майно потерпілих Б., Н. та К. відповідно на суми 850, 500 і 500 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Одеської області, не оспо­рюючи фактичних обставин справи та правильності кваліфікації дій П., по­рушив питання про скасування вироку і направлення справи на новий судо­вий розгляд у зв’язку з призначенням засудженому покарання всупереч ч. 4 ст. 71 КК і невідповідністю останнього тяжкості вчинених злочинів та особі винного.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в поданні до­води, колегія суддів Судової палати в кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з таких під­став.

Відповідно до ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Як убачається з матеріалів справи, П. засуджено за злочини, які він учи­няв з грудня 2004 р. по лютий 2005 р., тобто в період відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік за попереднім вироком від 31 серпня 2004 р., яким його засуджено на три роки шість місяців позбавлен­ня волі.

Проте суд, ухвалюючи вирок від 19 жовтня 2005 р., на підставі ст. 71 КК призначив П. остаточне покарання у виді двох років шести місяців позбав­лення волі, що є меншим від невідбутої його частини за попереднім вироком. Отже, суд неправильно застосував кримінальний закон, що призвело до при­значення за сукупністю вироків м’якого покарання.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Ізмаїльського міськрайонного суду Оде­ської області від 19 жовтня 2005 р. щодо П. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Якщо особа вчинила злочини, за один із яких її було засуджено до покарання із застосуванням ст. 75 КК України, а за інший — до по­карання, що належить відбувати реально, застосування ч. 4 ст. 70 цьо­го Кодексу є недопустимим. За таких умов кожен вирок виконується самостійно

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 грудня 2006р. //ВВСУ. — 2007. — №5. — С. 19—20

(витяг)

Харківський районний суд Харківської області вироком від 31 травня 2006 р. засудив Г., останній раз засудженого вироком від 5 червня 2002 р., за ч. 2 ст. 289 цього Кодексу до п’яти років позбавлення волі та відповідно до ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів остаточно визначив йому п’ять років позбавлення волі. Постановлено також стягнути з Г. на користь С. 500 грн на відшкодування матеріальної шкоди.

В апеляційному порядку справа не переглядалася.

Г. визнано винним у тому, що 5 травня 2002 р. він, перебуваючи у ста­ні алкогольного сп’яніння, незаконно заволодів мотоциклом вартістю 1 тис. 200 грн, що належав потерпілому С.

У касаційному поданні перший заступник прокурора Харківської облас­ті порушив питання про зміну вироку, посилаючись на неправильне застосу­вання судом кримінального закону.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України задовольнила його з таких підстав.

Висновки суду про винність Г. у вчиненні злочину та кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 289 КК відповідають дослідженим у судовому засіданні дока­зам, що в поданні не оспорюється.

Покарання Г. за вчинення цього злочину призначено відповідно до ви­мог ст. 65 КК.

Разом з тим, вирішуючи питання про призначення засудженому оста­точного покарання за сукупністю злочинів, суд порушив вимоги ч. 4 ст. 70 КК та не врахував роз’яснення, що містяться у п. 23 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначен­ня судами кримінального покарання», відповідно до яких, якщо особа, яку звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком, вчинила до постановлення вироку у першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосу­вання принципів поглинення, часткового чи повного складання призначе­них покарань не допускається. За таких умов кожен вирок виконується са­мостійно.

Із матеріалів справи вбачається, що вироком від 5 червня 2002 р. Г. бу­ло засуджено до трьох років позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК звіль­нено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки.

Передбачений ч. 2 ст. 289 КК злочин, за вчинення якого Г. засуджено вироком від 31 травня 2006 р. до покарання, яке належить відбувати реаль­но, він вчинив 5 травня 2002 р., тобто до засудження його за попереднім ви­роком.

Неврахування наведених обставин потягло неправильне застосування су­дом ч. 4 ст. 70 КК при призначенні Г. покарання. У зв’язку з цим колегія суд­дів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Харківського районного суду Харківської області від 31 травня 2006 р. змі­нила: виключила з нього рішення про призначення Г. остаточного покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК. Постановлено вважати Г. засудженим за ч. 2 ст. 289 КК до п’яти років позбавлення волі і виконувати цей вирок самостійно. У решті вирок залишено без змін.

Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, має бути мотивовано з викладенням підстав, передбачених ст. 69 КК України, які необхідно зазначати у вироку. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для цього виду покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 вересня 2006р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 21—23

(витяг)

Вироком апеляційного суду Кіровоградської області від 28 грудня 2005 р., засуджено: І. за пунктами 8, 12 ч. 2 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 7 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 296 КК України на 3 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю вироків йому призначено остаточне покарання — 7 років позбавлення волі;

Б. за пунктами 8, 12 ч. 2 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 296 КК України на 2 роки по­збавлення волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю вироків йому призначено остаточне покарання — 5 років позбавлення волі.

Суд визнав, що І. та Б. 5 березня 2005 р. у смт Новгородка Кіровоградсь­кої області, перебуваючи в нетверезому стані, далеко за північ, прямуючи з дискотеки додому, зайшли до будинку раніше їм знайомого Л., вчинили там хуліганство, побили руками й ногами Я., заподіявши їй легкі тілесні ушко­дження, а коли Л. почав захищати свою співмешканку, то вони нанесли йому ногами і руками численні удари по різних частинах тіла, зокрема і по голові, й умисно вбили потерпілого.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування ви­року за м’якістю призначених покарань засудженим. На його думку, суд без­підставно застосував щодо засуджених положення ст. 69 КК України.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав доводи касаційного подання засуджених І. та Б., захисників І. О. та І. Л., які заперечували проти задоволення касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обгово­ривши доводи касаційного подання, колегія суддів дійшла такого висновку.

Обґрунтовуючи свій висновок про застосування щодо обох засуджених ст. 69 КК України і призначаючи їм покарання, нижчі від найнижчої межі, встановленої в санкції ч. 2 ст. 115 КК України, апеляційний суд, як видно з мотивувальної частини вироку, послався лише на те, що обставиною, яка по­м’якшує покарання Б., є вчинення ним злочину в неповнолітньому віці, а сто­совно І. він таких висновків фактично не зробив.

Проте при вирішенні цього питання суд мав належно досліджувати й оці­нювати всі обставини, що мають істотне значення, та враховувати, що ст. 69 КК України застосовується лише в тому разі, коли для цього є як умови, так і підстави, які необхідно зазначати у вироку.

Суд визнав, що І. та Б. умисно вбили потерпілого у його власному будин­ку, що цей злочин вони вчинили за попередньою змовою групою осіб, у не­тверезому стані та у зв’язку з тим, що потерпілий став на захист своєї співме­шканки, яку засуджені побили, тобто потерпілий у цьому разі виконував гро­мадський обов’язок. Наведені обставини суд зазначив у вироку, але в повній мірі їх не врахував.

Суд зазначає, що засуджені характеризуються позитивно, проте в харак­теристиці засудженого Б. йдеться про схильність до правопорушень.

Отже, питання про застосування ст. 69 КК України вирішено однобічно, без урахування визнаних судом обтяжуючих обставин і належного мотиву­вання, тому вирок є необгрунтованим і підлягає скасуванню.

При новому судовому розгляді справи у разі доведеності винуватості за­суджених у вчиненні зазначених злочинів призначені їм покарання слід вва­жати м’якими.

На підставі наведеного та керуючись статтями 394—398 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила.

Вирок апеляційного суду Кіровоградської області від 28 грудня 2005 р. щодо І. та Б. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Відповідно до ст. 69 КК України призначення основного покарання, нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за цей злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду основного покарання може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчине­ного злочину, з урахуванням особи винного.

На порушення вимог ч. 1 ст. 70 КК України, призначаючи остаточне покарання за сукупністю злочинів, суд помилково поглинув менш су­ворим покарання більше суворе, яким є виправні роботи щодо арешту

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від30 листопада 2006р. — Судова практи­ка у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 23—24

(витяг)

Вироком Арбузинського районного суду Миколаївської області від 17  жовтня 2005 р. В. засуджено за ч. 1 ст. 296 КК України на 1 місяць ареш­ту, за ч. 3 ст. 186 КК України із застосуванням ст. 69 КК України — на 2 роки виправних робіт з відрахуванням у дохід держави 20% із суми заробітку засу­дженого, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, шляхом по­глинення менш суворого покарання більш суворим, призначено 2 роки виправ­них робіт з відрахуванням у дохід держави 20% із суми заробітку засудженого.

В. визнано винуватим у тому, що він 15 серпня 2005 р., перебуваючи у нетверезому стані, у с. Виноградний Яр Арбузинського району Миколаїв­ської області, вимагаючи сплати боргу у З. О., почав бити його молодшого брата — З. М., та, погрожуючи розправою, примусив З. М. зняти з мотоцикла П. міст вартістю 180 грн, після чого відкрито ним заволодів. Продовжуючи свої злочинні дії В., грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю у ви­гляді нахабності та грубості, став ображати З. М. брутальною лайкою та бити його руками і ногами по різних частинах тіла, примусивши останнього відне­сти викрадений міст до його місця проживання, чим спричинив потерпілому П. шкоду на суму 180 грн. Крім того, В. став ображати батька З. М. — П. О., який відразу прийшов до його двору та пропонував заспокоїтися і віддати ви­крадене, але В. продовжував брутально висловлюватися на їх адресу та, схо­пивши вила, почав ними розмахувати, погрожуючи розправою.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

У касаційному поданні прокурор просив вирок щодо В. скасувати, спра­ву направити на новий судовий розгляд, посилаючись на те, що суд безпід­ставно призначив засудженому покарання із застосуванням ст. 69 КК Украї­ни, що призвело до призначення покарання, яке не відповідає тяжкості зло­чину і не в повній мірі врахував обставини, що обтяжують покарання.

Заслухавши доповідача, який підтримав касаційне подання, перевірив­ши матеріали справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню на таких підставах.

Призначаючи покарання менш суворіше, ніж передбачено ч. 3 ст. 186 КК України на підставі ст. 69 КК України, суд навів лише одну обставину, яка пом’якшує покарання, що недостатньо для застосування ст. 69 КК України.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України суд призначає остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом повного чи часткового складання покарання, що призначені за окремі злочини, або шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим.

Призначаючи покарання В. за сукупністю злочинів, суд порушив кримі­нальний закон і поглинув більш суворе покарання менш суворим, яким є ви­правні роботи щодо арешту.

У зв’язку з порушенням кримінального закону при призначенні покарання вирок підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий судовий розгляд.

При новому розгляді справи суду слід усунути зазначені порушення і по­становити рішення відповідно до вимог законодавства.

Ураховуючи викладене, керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України каса­ційне подання заступника прокурора Миколаївської області задовольнила, ви­рок Арбузинського районного суду Миколаївської області від 17 жовтня 2005 р. щодо засудженого В. скасувала, справу направила на новий судовий розгляд.

Вирок змінено, оскільки покарання за сукупністю злочинів засудже­ному визначено з недотриманням правил, передбачених у части­нах 1—3 ст. 70 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 26—28

(витяг)

Вироком Бершадського районного суду Вінницької області від 4 червня 2004 р. Г., судимий 17 березня 2004 р. за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України із за­стосуванням ст. 69 КК України на 1 рік виправних робіт з утриманням 15% заробітку в дохід держави, засуджений за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 70 ч. 4 КК України за сукупністю злочинів шляхом при­єднання до призначеного покарання невідбутої частини покарання за попе­реднім вироком остаточно визначено Г. 3 роки 4 місяці позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України звільнено Г. від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки 6 місяців.

Цим вироком засуджено також В., який касаційну скаргу не подавав і щодо якого касаційного подання не внесено.

В апеляційному порядку справа не розглядалась.

Згідно з вироком Г. визнано винним і засуджено за те, що він 7 березня 2004 р. приблизно о 20 год. за попередньою змовою з В. шляхом вільного до­ступу проник у приміщення корівника, звідки таємно викрав 18 м транспор­терної стрічки вартістю 250 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Вінницької області просив вирок щодо Г. змінити і вважати його засудженим за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі та звільненим від призначеного покарання з ви­пробуванням на підставі ст. 75 КК України з іспитовим строком на 2 роки 6  місяців, а вирок від 17 березня 2004 р. допустити до самостійного виконання. Посилається на те, що суд, призначаючи Г. покарання за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 ч. 4 КК України, неправильно застосував кримінальний закон.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримання касаційного подання, обговоривши його доводи та перевіривши матеріали справи, коле­гія суддів дійшла висновку, що воно підлягає частковому задоволенню.

Висновки суду про винність Г. у злочині, за який його засуджено, відпо­відають фактичним обставинам справи, сторонами не оспорюються і підтвер­джуються наведеними у вироку доказами.

Остаточне покарання засудженому за сукупністю злочинів, як правиль­но зазначається в поданні, визначено з недотриманням правил, які містяться в частинах 1—3 ст. 70 КК України.

Матеріалами справи встановлено, що Г. перший злочин учинив 4 грудня 2003  р. і був засуджений 17 березня 2004 р. за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України на 1 рік виправних робіт. Другий злочин він вчинив 7 березня 2004 р., тобто за 10 днів до постановлення вироку в першій справі. За таких обставин при призначенні покарання суд повинен був застосувати правила частин 1—3 ст. 70 КК України: призначити покарання за останній злочин і визначити ос­таточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш су­ворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. У цьому випадку суд відповідно до вимог ч. 4 ст. 70 КК України в строк по­карання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, мав зарахувати по­карання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правила­ми, передбаченими ст. 72 КК України.

При визначенні Г. остаточного покарання суд не дотримався вимог за­значеного закону, змішав установлений порядок призначення покарання за сукупністю злочинів із правилами призначення покарання за сукупністю ви­років, унаслідок чого припустився помилки, яка підлягає виправленню, але не в такий спосіб, як це запропоновано в касаційному поданні.

Посилання в цьому документі на те, що в такому випадку вироки судів мали виконуватись окремо, на вимогах закону не грунтується, оскільки засу­дження до виправних робіт за один із злочинів, що входить у сукупність, не є перешкодою для застосування принципів поглинення, часткового чи повно­го складання покарань за сукупністю злочинів, а також для звільнення при цьому на підставі ст. 75 КК України від остаточно визначеного покарання.

Не міститься такого роз’яснення і в п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, на що посилається в касаційному поданні його автор.

Відповідно до правил ст. 70 КК України колегія суддів вважає можли­вим визначити Г. остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим і застосувати до нього ст. 75 КК України.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Вінницької області задовольнила частково, вирок Бер- шадського районного суду Вінницької області щодо Г. змінила.

Визначила Г. покарання за сукупністю злочинів, передбачених ст. 15, час­тинами 2, 3 ст. 185 КК України, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим і вважати його остаточно засудженим на 3 роки позбавлення волі.

Застосувала ст. 75 КК України і звільнила Г. від призначеного покаран­ня з випробуванням протягом 2 років 6 місяців.

Відповідно до ч. 4 ст. 81 КК України у разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування по­карання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає цій особі покарання за правилами, передбаченими стаття­ми 71 і 72 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 листопада 2006р. — Судова практи­ка у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 28—29

(витяг)

Вироком Кам’янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 29 вересня 2005 р. П., судимого 18 грудня 2001 р. зач. 3 ст. 185 КК України на 3 роки 6 місяців позбавлення волі, звільненого з місць позбавлен­ня волі 19 травня 2004 р. умовно-достроково на невідбутий строк 1 рік, засу­джено за ст. 395 КК України на 3 місяця арешту.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком П. визнано винним у тому, що, перебуваючи за поста­новою Кам’янець-Подільського міськрайонного суду від 9 вересня 2004 р. під адміністративним наглядом, будучи попередженим про недопустимість порушень правил адміністративного нагляду і встановлених обмежень, він свідомо ухилявся від нагляду, починаючи з 26 березня 2005 р. не з’являвся в Кам’янець-Подільський МВ УМВС України у Хмельницькій області, під час перевірок був відсутній за місцем проживання, а 25 квітня 2005 р. самовіль­но залишив місце постійного проживання, де перебував на обліку, і почав проживати за іншою адресою.

У касаційному поданні заступника прокурора порушено питання про ска­сування вироку щодо П. та направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону з посиланням на те, що суд не призначив йому покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК України.

Захисник Л. у своєму запереченні просив відмовити у задоволенні каса­ційного подання прокурора щодо П., посилаючись на відбуття засудженим покарання за оскаржуваним вироком.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що це подання підлягає задоволенню.

Із матеріалів справи вбачається, що порушення правил встановленого адміністративного нагляду П. вчинив під час умовно-дострокового звільнен­ня від відбування покарання за попереднім вироком.

Відповідно до ч. 4 ст. 81 КК України у разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, про­тягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає цій особі покарання за правилами, передбаченими статтями 71 і 72 КК України.

На порушення зазначених вимог закону суд не призначив П. остаточне покарання за сукупністю вироків. Тому відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 398 КК України цей вирок підлягає скасуванню через неправильне застосуван­ня кримінального закону, а справа — направленню на новий судовий розгляд.

На підставі наведеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання заступника прокурора Хмельницької області задоволь­нила, вирок Кам’янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької об­ласті від 29 вересня 2005 р. щодо П. скасувала, а справу щодо нього направи­ла на новий судовий розгляд.

Відповідно до ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю виро­ків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 жовтня 2006 р. // ВВСУ. — 2007. — № 6. — С. 18—19

(витяг)

Добровеличківський районний суд Кіровоградської області вироком від 7 червня 2005 р. засудив Б. за ст. 395 КК на один місяць арешту.

На підставі ст. 71 цього Кодексу до покарання приєднано невідбуту час­тину покарання за попереднім вироком і за сукупністю вироків засудженому остаточно призначено покарання у виді трьох місяців арешту.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Б. визнано винним у вчиненні такого злочину.

Добровеличківський районний суд постановою від 20 січня 2004 р. встановив щодо Б. адміністративний нагляд строком на один рік, згідно з правилами якого йому було заборонено залишати місце постійного про­живання.

Однак Б. порушив правила адміністративного нагляду, оскільки 1 трав­ня 2004 р. з метою ухилення від виконання вироку самовільно залишив міс­це проживання.

У касаційному поданні прокурор з посиланням на те, що суд при призна­ченні засудженому покарання за сукупністю вироків порушив вимоги ст. 71 КК, просив вирок щодо Б. скасувати та направити справу на новий судовий розгляд.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України подання прокурора задовольни­ла з таких підстав.

Як убачалося із матеріалів справи, Б. за попереднім вироком від 6 листо­пада 2000 р. було засуджено за частинами 2, 3 ст. 140 КК 1963 р. на три роки шість місяців позбавлення волі.

Згідно з наявними у справі даними 15 квітня 2003 р. засудженого звіль­нено з місць позбавлення волі умовно-достроково на один рік 21 день.

Злочин, за який його було засуджено вироком від 7 червня 2005 р., Б. вчинив 1 травня 2004 р., тобто у період невідбутої частини покарання, при­значеної йому за попереднім вироком.

За сукупністю вироків суд призначив засудженому покарання у виді трьох місяців арешту, однак при цьому не врахував того, що згідно з вимога­ми ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків має бути біль­шим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої час­тини покарання за попереднім вироком.

Як видно з матеріалів справи, невідбута Б. частина покарання за попере­днім вироком становила один рік 21 день позбавлення волі.

Виходячи з наведеного, остаточне покарання за сукупністю вироків ма­ло б бути більшим від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Враховуючи те, що суд неправильно застосував кримінальний закон при призначенні Б. кримінального покарання, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Добровеличківсько- го районного суду Кіровоградської області від 7 червня 2005 р. скасувала і направила справу на новий судовий розгляд.

Згідно з ч. 4 ст. 70 КК України у разі, якщо після постановлення виро­ку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку, суд призначає засудженому покарання за правилами, передбаченими в час­тинах 1—3 ст. 70 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 січня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 20—22

(витяг)

Вироком Лубенського міськрайонного суду Рівненської області від 25 бе­резня 2005 р. Р., раніше судимого:

1 грудня 2003 р. Лубенським міським судом Рівненської області за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК Украї­ни звільненого від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком на 2 роки;

8 листопада 2004 р. Млинівським районним судом Рівненської області за ч. 2 ст. 185, ч. 4 ст. 70, ч. 1 ст. 71 КК України на 3 роки 1 місяць позбавлен­ня волі, засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки 3 місяці позбавлення волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КК України до призначеного покарання частко­во приєднано невідбуте покарання за вироком Млинівського районного суду Рівненської області від 8 листопада 2004 р. і остаточно за сукупністю вироків призначено покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі.

Постановлено стягнути з Р. на відшкодування матеріальної шкоди по­терпілому М. 200 грн.

Р. визнано винним у тому, що він 11 липня 2004 р. близько 13 год. про­ник до підсобного приміщення будинку М., розташованого по вул. Фабрич­ній у м. Дубно, звідки таємно викрав металеву клітку вартістю 5 грн, у якій було 50 каченят на суму 200 грн.

В апеляційному порядку справа не переглядалась.

У касаційному поданні заступник Генерального прокурора України, не заперечуючи правильності кваліфікації дій Р., посилався на неправильне за­стосування судом кримінального закону при призначенні засудженому пока­рання та просив змінити вирок щодо Р., призначивши йому остаточне пока­рання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі на підставі ч. 4 ст. 70 КК України замість ст. 71 КК України.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню на таких під­ставах.

Доведеність вини Р., правильність юридичної кваліфікації його дій в ка­саційному поданні не заперечуються. Докази у справі досліджувались у по­рядку, передбаченому ч. 3 ст. 299 КПК України.

При призначенні покарання засудженому за ч. 3 ст. 185 КК України суд дотримав вимоги ст. 65 КК України.

Але, призначаючи остаточне покарання, суд допустив помилку і засто­сував кримінальний закон, який не підлягав застосуванню.

Як убачається з матеріалів справи, Р. був засуджений вироком Млинів- ського районного суду Рівненської області від 8 листопада 2004 р. за ч. 2 ст. 185 КК України за крадіжки, вчинені у вересні 2003 р. та у квітні 2004 р. — під час іспитового строку при звільненні від відбування покарання за попе­реднім вироком Лубенського міського суду Рівненської області від 1 грудня 2003  р., а тому за вироком від 8 листопада 2004 р. остаточне покарання йому було призначено на підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків. Новий злочин, за який Р. засуджений вироком Лубенського міськрайонного суду Рівненської області від 25 березня 2005 р., він вчинив 11 липня 2004 р., тобто до винесення вироку Млинівським районним судом Рівненської області від 8  листопада 2004 р.

За таких обставин суд при призначенні покарання повинен був керува­тися не ст. 71 КК України, а ч. 4 ст. 70 КК України, згідно з якою в разі, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений ви­нен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку, суд призначає засудженому покарання за правилами, передбачени­ми частинами 1—3 ст. 70 КК України.

З огляду на викладене вище вирок Лубенського міськрайонного суду Рів­ненської області від 25 березня 2005 р. щодо Р. підлягає зміні у зв’язку з не­правильним застосуванням судом кримінального закону.

Керуючись статтями 394—396 К. ПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника Генерального прокурора України задовольнила.

Вирок Лубенського міськрайонного суду Рівненської області щодо Р. змі­нила: замість ст. 71 КК України застосувала ч. 4 ст. 70 КК України, призна­чивши за цією статтею засудженому шляхом часткового складання покарань, призначених за цим вироком та вироком Млинівського районного суду Рів­ненської області від 8 листопада 2005 р., остаточне покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі.

В іншій частині вирок Лубенського міськрайонного суду Рівненської об­ласті від 25 березня 2005 р. щодо Р. залишити без зміни.

Суд допустився помилки, призначивши покарання за сукупністю ви­років на підставі ст. 71 КК України після спливу терміну умовно-до­строкового звільнення

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня 2007  р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 22—23

(витяг)

Вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 24 лютого 2003 р. С. А., раніше судимого (попередня судимість 8 лютого 1999 р.) Дарницьким районним судом м. Києва за ч. 3 ст. 81, ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. на 4 роки позба­влення волі; постановою Богунського районного суду м. Житомира від 14 ве­ресня 2000 р. звільненого від покарання умовно-достроково на 1 рік 8 міся­ців 18 днів, засуджено: за ч. 4 ст. 185 КК України на 6 років позбавлення волі; за ст. 304 КК України на 1 рік позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК Украї­ни за сукупністю злочинів призначено остаточне покарання 6 років позбав­лення волі.

На підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків С. А. призначено остаточне покарання 6 років 6 місяців позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2003 р. вирок зали­шено без зміни.

У касаційному порядку судові рішення не переглядалися.

За вироком суду С. А., М. та С. М. визнані винними за обставин, зазна­чених у вироку, у вчиненні таємного викрадення чужого майна у великих розмірах за попередньою змовою групою осіб, з проникненням у приміщен­ня, а С. А. ще й у повторному викраденні чужого майна та у втягненні непов­нолітнього у злочинну діяльність.

У клопотанні прокурор порушує питання про зміну судових рішень що­до С. А. через неправильне застосування кримінального закону в частині при­значеного покарання засудженому. Зазначає, що Шевченківським районним судом м. Києва безпідставно призначено С. А. покарання за правилами ст. 71 КК України і приєднано невідбуту частину покарання за попереднім виро­ком, оскільки на момент вчинення злочину, за який його було засуджено цим вироком, він її фактично відбув.

У поданні, внесеному п’ятьма суддями Верховного Суду України, пору­шено питання про внесення клопотання на судовий розгляд спільного засі­дання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії та прийняття рішення про зміну судових рішень стосовно С. А.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав подане кло­потання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи клопотання, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії вважають, що клопотання підлягає задоволенню.

Як убачається з матеріалів справи, вироком Дарницького районного су­ду від 8 лютого 1999 р. С. А. було засуджено до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки, а на підставі постанови Богунського районного суду м. Житомира від 14 вересня 2000 р. його було звільнено від призначеного по­карання згідно зі ст. 53 КК 1960 р. умовно-достроково на 1 рік 8 місяців 18 днів. Термін умовно-дострокового звільнення сплинув 2 червня 2002 р.

Новий злочин С. А. вчинив 13 липня 2002 р., тобто після спливу строку умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, і засуджений вва­жався таким, який відбув покарання за попереднім вироком.

Отже, Шевченківський районний суд м. Києва, визнаючи винуватим С. А. у вчиненні інкримінованих йому злочинів, при призначенні йому покарання допустився помилки, призначивши покарання за сукупністю вироків на під­ставі ст. 71 КК України.

Зазначені обставини залишилися поза увагою й апеляційного суду при розгляді апеляції засудженого С. А.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 400⁴ КПК України неправильне застосу­вання кримінального закону є підставою для зміни судових рішень, що на­брали законної сили щодо С. А., в порядку виключного провадження.

Керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України клопотання заступника прокурора м. Києва задовольнив, вирок Шевченків­ського районного суду м. Києва від 24 лютого 2003 р. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2003 р. щодо С. А. змінив:

— виключив із мотивувальної частини вироку та ухвали апеляційного су­ду вказівку про те, що С. А. вчинив новий злочин під час умовно-достроково­го звільнення від покарання і про часткове приєднання невідбутого покаран­ня за сукупністю вироків;

— виключив із резолютивної частини вироку та ухвали апеляційного су­ду застосування ст. 71 КК України і постановив вважати його засудженим: за ч. 4 ст. 185 КК України на 6 років позбавлення волі; за ст. 304 КК України на 1  рік позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочи­нів — на 6 років позбавлення волі.

Відповідно до ст. 69 КК України призначити засудженому покарання нижче від найнижчої межі, встановленої законом, можна лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують пока­рання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з ура­хуванням особи винного

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 березня 2007 р. // ВВСУ. — 2007. — № 7. — С. 33 —34

(витяг)

Шахтарський районний суд Донецької області вироком від 14 листопада 2003  р. засудив Т. за ст. 15 і ч. 3 ст. 289 КК на 11 років позбавлення волі з кон­фіскацією майна, яке є його власністю. На підставі ст. 71 КК до цього пока­рання частково приєднано покарання, не відбуте засудженим за вироком Чер­воногвардійського районного суду м. Макіївки від 28 грудня 2002 р., і остаточ­но визначено йому 12 років позбавлення волі з конфіскацією зазначеного майна. Відповідно до ст. 96 КК до Т. застосовано примусове лікування від алкоголізму в місцях позбавлення волі.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 21 червня 2004 р. цей вирок змінив: постановив вважати Т. засудженим за ст. 15 і ч. 3 ст. 289 із за­стосуванням ст. 69 КК на шість років позбавлення волі з конфіскацією май­на, що є його власністю, та на підставі ст. 71 цього Кодексу остаточно визна­чив йому шість років шість місяців позбавлення волі з конфіскацією зазначе­ного майна і виключив із вироку застосування до нього ст. 96 КК.

Як визнав суд, 23 березня 2003 р. Т., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, в салоні автомобіля, що рухався, з метою відкритого заволодіння цим транспортним засобом учинив на водія Д. напад, поєднаний з насильст­вом, небезпечним для життя та здоров’я останнього. Під час нападу він при­ставив до шиї потерпілого ножа, спричинивши йому легкі тілесні ушкоджен­ня, та вимагав зупинити автомобіль і вийти з нього. Однак засуджений свій злочинний умисел до кінця не довів, оскільки потерпілий чинив йому актив­ний опір, а Т. невдовзі затримали працівники міліції.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування ухва­ли апеляційного суду у зв’язку з невідповідністю призначеного покарання сту­пеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого внаслідок м’якості.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України його задовольнила з таких підстав.

Правильність встановлення фактичних обставин справи та кваліфікація дій Т. за ст. 15 і ч. 3 ст. 289 КК у касаційному поданні не оскаржувалися.

Доводи прокурора про те, що апеляційний суд призначив засудженому надмірно м’яке покарання, заслуговують на увагу.

Відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінально­го покарання» (зі змінами, внесеними постановою від 10 грудня 2004 р. № 18) призначення основного покарання нижче від найнижчої межі, встанов­леної законом, згідно зі ст. 69 КК може мати місце лише за наявності декіль­кох (не менше двох) обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижу­ють ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного.

Апеляційний суд, обґрунтовуючи рішення про призначення засуджено­му покарання із застосуванням ст. 69 КК, послався на те, що Т. вчинив зло­чин у молодому віці та що від його дій не настало суспільно небезпечних нас­лідків. Проте ці обставини не є такими, що пом’якшують покарання та істот­но знижують ступінь вчиненого Т. злочину.

Крім того, призначаючи засудженому покарання, апеляційний суд не вра­хував, що він вчинив особливо тяжкий злочин у стані алкогольного сп’янін­ня, раніше був засуджений за злочин середньої тяжкості та новий учинив у період іспитового строку.

Із огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України визнала, що призначене Т. покарання із засто­суванням ст. 69 КК не відповідає вимогам цієї статті, у зв’язку з чим ухвалу Апеляційного суду Донецької області скасувала, а справу направила в цей самий суд на новий судовий розгляд. Якщо при новому розгляді суд дійде висновку про винуватість Т. у вчиненні злочину за зазначених обставин, то призначене йому покарання слід вважати м’яким.

Відповідно до ч. 1 ст. 69 КК призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, можливе за наявності декількох (не мен­ше двох) обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 16 листопада 2006р. // РВСУ. —2007. — Вип. 1(14). — С. 96—97

(витяг)

Іллічівський районний суд Одеської області вироком від 17 січня 2006 р. засудив З. за ч. 1 ст. 121 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу на два ро­ки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків до названо­го покарання частково приєднано покарання, не відбуте за вироком Мали- новського районного суду м. Одеси, і остаточно З. призначено два роки шість місяців позбавлення волі.

З. визнано винним у тому, що він 20 грудня 2004 р. приблизно о 19-й годи­ні, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, через особисту неприязнь під час бійки умисно завдав два удари ножем у живіт З. О., спричинивши потерпі­лому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи правильність встанов­лення фактичних обставин і кваліфікації злочинних дій З., просив вирок ска­сувати, а справу направити на новий судовий розгляд, вважаючи, що призна­чене покарання через м’якість не відповідає тяжкості вчиненого злочину та даним про особу винного.

Перевіривши матеріали справи й обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України визнала, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Висновки суду щодо доведеності винності З. в умисному заподіянні по­терпілому тяжких тілесних ушкоджень за вказаних у вироку обставин ґрун­туються на сукупності досліджених у судовому засіданні доказів, є правиль­ними і в поданні прокурора не оспорюються.

Призначаючи З. покарання, суд послався у вироку на те, що винний щи­ро розкаявся у вчиненому, сприяв встановленню істини у справі, позитивно характеризується, відшкодував потерпілому заподіяну матеріальну та мораль­ну шкоду. Суд урахував, що злочин засуджений вчинив у стані алкогольного сп’яніння у період умовно-дострокового звільнення від відбування покаран­ня за попереднім вироком, і дійшов висновку, що виправлення засудженого можливе лише в умовах його ізоляції від суспільства. При цьому, не мотиву­ючи свого рішення, призначив З. покарання із застосуванням ст. 69 КК.

Рішення місцевого суду щодо призначення винному більш м’якого по­карання, ніж передбачено законом, суперечить загальним засадам призначен­ня покарання і його не можна визнати законним.

Визначаючи З. покарання із застосуванням ст. 69 КК у виді двох років позбавлення волі за ч. 1 ст. 121 цього Кодексу, суд фактично не врахував, що злочин, учинений засудженим, відповідно до п. 4 ст. 12 КК, є тяжким: внаслі­док злочинних дій потерпілому заподіяні тяжкі тілесні ушкодження; засудже­ний вчинив злочин у період умовно-дострокового звільнення до повного від­буття покарання за попереднім вироком, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння.

Наведені обставини свідчать про те, що винний на шлях виправлення не став.

Дані, що містяться у характеристиках, на котрі послався суд, не дають підстав вважати, що З. в цілому характеризується позитивно.

Відповідно до роз’яснень, що містяться у п. 8 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» призначення покарання із застосуванням ст. 69 КК може мати місце лише за наявності не менше двох обставин, що по­м’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого зло­чину, з урахуванням особи винного.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Іллічівського районного суду Оде­ської області від 17 січня 2006 р. в частині призначення покарання скасувала, а справу повернула на новий судовий розгляд.

Принцип індивідуалізації покарання повинен застосовуватися у спра­вах про всі злочини

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 8 лютого 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 35—36

(витяг)

Вироком Скадовського районного суду Херсонської області від 5 жовтня 2004 р. С. засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України на 12 років позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 14 березня 2006 р. вирок щодо С. залишено без зміни.

С. визнано винним у тому, що він 4 серпня 2003 р. у період часу з 22 до 23  год., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння у дворі свого будинку в с. Новоукраїнка (Скадовський район, Херсонська область), побачивши, що його дружина С. Т. зраджує йому з іншим чоловіком, із ревнощів вчинив її умисне вбивство.

У касаційній скарзі засуджений С. зазначав, що він не причетний до вчи­нення злочину, посилався на однобічність та неповноту досудового і судо­вого слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, істотні порушення кримінально-процесуального закону та неправильне засто­сування кримінального закону. Просив судові рішення щодо нього скасува­ти, а справу передати на нове розслідування.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, міркування про­курора про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а ви­року — без зміни, перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скар­ги, колегія суддів вважає, що вона підлягає частковому задоволенню на та­ких підставах.

Висновок суду про винуватість С. у вчиненні зазначеного у вироку зло­чину ґрунтується на доказах, зібраних у встановленому законом порядку, до­сліджених у судовому засіданні, належно оцінених судом, і є обґрунтованим. Цей висновок, зокрема, ґрунтується на показаннях засудженого С. на досудо­вому слідстві про обставини вчинення ним вбивства потерпілої С. Т., свідків С. П., К., Ж., які узгоджуються з протоколом огляду місця події, висновком судово-медичної експертизи щодо заподіяння тілесних ушкоджень потерпі­лій, висновком судово-імунологічної експертизи, а тому доводи касаційної скарги засудженого про непричетність його до вчинення вбивства С. Т. коле­гія суддів вважає безпідставними.

Дії С. правильно кваліфіковані судом за ч. 1 ст. 115 КК України.

У процесі досудового слідства та при розгляді справи в суді були вста­новлені і досліджені всі обставини, з’ясування яких мало істотне значення для правильного вирішення справи, допитані всі особи, показання яких ма­ють істотне значення для справи, тому колегія суддів вважає, що доводи скар­ги засудженого С. про однобічність та неповноту досудового та судового слід­ства, а також про невідповідність висновків суду фактичним обставинам спра­ви є безпідставними.

Разом з тим, при призначенні С. покарання суд не повною мірою враху­вав конкретні обставини, за яких було вчинено злочин, та призначив засу­дженому надміру суворе покарання, яке, на думку колегії суддів, має бути по­м’якшене.

На підставі наведеного та керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни ухвалила: касаційну скаргу засудженого С. задовольнила частково.

Вирок Скадовського районного суду Херсонської області від 5 жовтня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 14 березня 2006 р. щодо С. змінити.

Пом’якшити призначене за ч. 1 ст. 115 КК України С. покарання до 9 ро­ків позбавлення волі.

Відповідно до ч. 4 ст. 67 КК України, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не має права ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 травня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 37—38

(витяг)

Вироком Іршавського районного суду Закарпатської області від 15 лю­того 2006 р. М. засуджено за ч. 2 ст. 121 КК України на 8 років позбавлення волі.

Цим вироком М. засуджено за те, що він 22 жовтня 2005 р. близько 22 год., будучи у стані алкогольного сп’яніння, за місцем свого проживання на ґрунті неприязних стосунків, що раптово виникли, умисно завдав своїй матері М. М. три удари руками по голові та численні удари ногами в груди, спричинивши їй тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала смерть потер­пілої.

Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 31 травня 2006 р. вирок щодо М. залишено без зміни.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи обґрунтованості виснов­ків суду про доведеність винуватості засудженого та призначення йому міри покарання, вважає, що судове рішення стосовно М. підлягає зміні у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону. Звертає увагу на те, що суд на порушення вимог ст. 67 КК України визнав кваліфікуючу ознаку складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України (настання тяжких на­слідків) обставиною, яка обтяжує покарання.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення про­курора, яка підтримала касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у поданні доводи, колегія суддів вважає, що воно під­лягає задоволенню на таких підставах.

Висновки суду щодо доведеності винуватості М. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, ґрунтуються на сукупності зібраних у справі доказів, вони є правильними і в касаційному поданні не заперечую­ться.

При призначенні покарання засудженому суд урахував характер і ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про його особу, пом’якшуючі та обтяжуючі покарання обставини. Призначене покарання є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.

Одночасно заслуговують на увагу доводи подання про безпідставне вра­хування судом настання тяжких наслідків обставиною, яка обтяжує покаран­ня засудженого, оскільки ця обставина визначена у ч. 2 ст. 121 КК України як кваліфікуюча ознака складу злочину, за яким засуджено М. Тому відпові­дно до ч. 4 ст. 67 КК України суд не може ще раз враховувати її при призна­ченні покарання як таку, що його обтяжує.

З огляду на наведене з вироку суду належить виключити посилання суду на обставину, що обтяжує покарання, — настання тяжких наслідків. Однак колегія суддів вважає, що це не дає підстав для пом’якшення покарання.

Враховуючи, що ця помилка не була виправлена при апеляційному роз­гляді справи, належить внести відповідні зміни і в ухвалу апеляційного суду.

На підставі викладеного і керуючись статтями 394—396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Закарпатської області за­довольнила.

Вирок Іршавського районного суду Закарпатської області від 15 люто­го 2006 р. щодо М. та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 31 травня 2006 р. — змінила.

Виключила з цих судових рішень посилання суду на настання тяжких наслідків як на обставину, що обтяжує покарання.

В іншій частині вирок та ухвалу апеляційного суду залишила без зміни.

Призначення м'якого покарання особі, яка раніше неодноразово була судима за вчинення умисних злочинів і знову вчинила небезпечний злочин

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 10 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 38—39

(витяг)

Вироком Краматорського міського суду Донецької області від 3 березня 2006 р. С. засуджено за ч. 1 ст. 122 КК України на 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України С. від призначеного покарання звільнено з випробуванням на іспитовий строк 1 рік з покладенням на нього обов’язків, передбачених ст. 76 КК України.

С. визнано винним у тому, що він 17 листопада 2005 р., близько 25 год. 30 хв., перебуваючи у дворі свого домоволодіння, під час сварки зі своїм бра­том С. М. на ґрунті особистих неприязних стосунків завдав останньому обрі­зком металевої труби не менше трьох ударів по різних частинах тіла, заподія­вши йому тілесні ушкодження середньої тяжкості.

В апеляційному порядку вирок залишено без зміни.

У касаційному поданні прокурор, який брав участь у справі, порушив питання про скасування судових рішень щодо С. і передачу справи на новий судовий розгляд у зв’язку з істотними порушеннями судом кримінального і кримінально-процесуального закону, невідповідністю призначеного засу­дженому покарання тяжкості вчиненого ним злочину і даним про його особу, який раніше неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення умисних злочинів, і судимості не були погашені.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав подання, пе­ревіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів вбачає, що касаційне подання підлягає задоволенню.

Із  матеріалів справи видно, що С. раніше був 8 разів судимий за вчинен­ня умисних злочинів, знову скоїв умисний злочин, характер і обставини вчи­нення якого свідчать про значну суспільну небезпечність особи засудженого, який в судовому засіданні свою винуватість у скоєнні злочину не визнав, не­гативно характеризується за місцем проживання, на момент вчинення зло­чину ніде не працював.

За таких обставин, враховуючи те, що суд не навів пом’якшуючих по­карання засудженого обставин, вирок суду, яким засудженого С. звільнено від відбування покарання з випробуванням, не відповідає тяжкості злочи­ну, ступеню його суспільної небезпечності й даним про його особу внаслі­док м’якості такого покарання, а рішення апеляційної інстанції про залишен­ня без задоволення апеляції прокурора на цих підставах — необґрунтованим, підлягають скасуванню, а кримінальна справа — передачі на новий судовий розгляд.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного суду України ухвалила касаційне подання прокурора, який брав участь у справі, задовольнити.

Вирок Краматорського міського суду Донецької області від 3 березня 2006 р. і ухвалу апеляційного суду Донецької області від 9 червня 2006 р. щодо С.  скасувати, а кримінальну справу передати до того самого місцевого суду на новий розгляд.

У кожному випадку застосування ст. 69 КК України суд зобов'язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини спра­ви або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижу­ють ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом'якшення покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 13 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 39—41

(витяг)

Вироком Новотроїцького районного суду Херсонської області від 6 серп­ня 2004 р. К. Н. засуджено за ч. 2 ст. 121 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України К. Н. від відбування покарання звільнено з випробуванням на іспитовий строк 3 роки з покладенням на неї обов’язків, передбачених ст. 76 КК України.

К. Н. визнано винною у тому, що вона 24 грудня 2002 р., близько 13 год., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, під час розпивання спиртних напоїв зі своїм співмешканцем К. В. за місцем свого проживання у смт Ново- троїцьке Херсонської області на ґрунті особистих неприязних стосунків на­несла йому кілька ударів дерев’яною качалкою в різні частини тіла, заподіяв­ши йому тяжкі тілесні ушкодження, від яких той помер у лікарні.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

У касаційному поданні порушувалося питання про скасування вироку суду і передачу справи на новий розгляд у зв’язку з порушенням судом ви­мог закону при призначенні засудженій покарання та невідповідністю пока­рання тяжкості злочину і даним про особу засудженої.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав подання, перевірив­ши матеріали кримінальної справи і обговоривши доводи касаційного подан­ня, колегія суддів вбачає його таким, що підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог ст. 69 КК України і роз’яснень Пленуму Верховно­го Суду України, які містяться у п. 8 його постанови «Про практику призна­чення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7 призна­чення основного покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої зако­ном за такий злочин, може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяж­кості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного. У кожному випадку застосування ст. 69 КК України суд у мотивувальній частині вироку зобов’я­заний зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом’якшення покарання.

Однак на порушення зазначених вимог суд, призначаючи засудженій К. Н. покарання із застосуванням ст. 69 КК України, не навів у вироку обста­вин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого нею злочину і вплива­ють на пом’якшення покарання.

Крім того, при призначенні засудженій К. Н. покарання суд визнав од­нією з пом’якшуючих обставин те, що на її утриманні перебувають четверо дітей, однак з наявної у справі довідки про склад сім’ї К. Н. вбачається, що дітей на її утриманні немає, не встановлено таких даних і в судовому засі­данні.

При призначенні засудженій покарання судом не враховано і ступінь тяжкості скоєного нею злочину, зокрема те, що злочин, передбачений ч. 2 ст. 121 КК України, відноситься до категорії тяжких злочинів, а також дані про особу засудженої, яка за місцем проживання характеризується негатив­но, зловживає спиртними напоями і злочин вчинила у стані алкогольного сп’яніння.

За таких обставин призначене засудженій К. Н. за ч. 2 ст. 121 КК Украї­ни покарання із застосуванням ст. 75 КК України не можна вважати достат­нім для її виправлення і попередження вчинення нею нових злочинів, а тому вирок щодо неї підлягає скасуванню, а кримінальна справа — передачі на но­вий судовий розгляд.

Якщо при новому розгляді справи буде встановлено винність К. Н. у вчи­ненні зазначеного злочину, то призначене їй покарання із застосуванням ст. 75 КК України слід вважати таким, що не відповідає ступеню тяжкості злочину і даним про її особу внаслідок його м’якості.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника прокурора Херсонської області задовольнила.

Вирок Новотроїцького районного суду Херсонської області від 6 серпня 2004 р. щодо К. Н. скасувала, а кримінальну справу стосовно неї направила до того самого суду на новий розгляд.

З вироку виключено призначення покарання за сукупністю злочинів за правилами ч. 4 ст. 70 КК України

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 1 червня 2007  р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 41—42

(витяг)

Вироком Вовчанського районного суду Харківської області від 24 лис­топада 2003 р. К., раніше судимого 24 вересня 1998 р. за ч. 2 ст. 140, ч. 3 ст. 140, ч. 3 ст. 81 КК України на 4 роки позбавлення волі, засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі зі звільненням від відбування пока­рання на підставі ст. 75 КК України з іспитовим строком на 2 роки.

Згідно з вироком суду К. засуджено за те, що він навесні 2002 року, пере­буваючи в с. Хотомля Вовчанського району, повторно вчинив крадіжку май­на Р. на загальну суму 39 грн 5 коп.

Вироком Вовчанського районного суду Харківської області від 29 берез­ня 2004 р. К. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення во­лі за те, що він 4 листопада 2003 р. (тобто ще до постановлення вироку від 24 листопада 2003 р.) у зазначеному вище селі повторно, з проникненням у приміщення, викрав майно С. на загальну суму 113 грн 4 коп.

Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно призначено 3 роки 6 місяців позбавлення волі.

На підставі ст. 96 КК України К. призначено примусове лікування від алкоголізму.

В апеляційному порядку вирок не оскаржувався.

У клопотанні, поданому в порядку ст. 400⁹ КПК України, засуджений К. порушив питання про перегляд вироків Вовчанського районного суду Хар­ківської області від 24 листопада 2003 р. та від 29 березня 2004 р. щодо нього у зв’язку з тим, що вирок від 24 листопада 2003 р. необхідно привести у від­повідність до Закону України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення» від 2 червня 2005 р., а з вироку від 29 бе­резня 2004 р. необхідно виключити застосування судом ч. 4 ст. 70 КК Украї­ни, у зв’язку із чим він підлягає звільненню з місць позбавлення волі.

У поданні, підписаному п’ятьма суддями Верховного Суду України, кло­потання засудженого К. підтримано. На думку суддів, необхідно виключити з вироку застосування ч. 4 ст. 70 КК України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, міркування про­курора, який підтримав клопотання та просив виключити із судових рішень також застосування ст. 96 КК України, перевіривши матеріали справи, Вер­ховний Суд України вважає, що зазначене клопотання та подання п’яти суд­дів підлягають задоволенню на таких підставах.

З матеріалів справи вбачається, що постановою Вовчанського районно­го суду Харківської області від 19 жовтня 2005 р. К. звільнено від покарання, призначеного вироком Вовчанського районного суду Харківської області від 24  листопада 2003 р. у зв’язку з декриміналізацією вчиненого ним злочину.

Однак зазначена постанова суду не виконана, і К. продовжує відбувати покарання в місцях позбавлення волі на підставі ч. 4 ст. 70 КК України, тоб­то за сукупністю злочинів (за вироком від 24 листопада 2003 р. та вироком від 29 березня 2004 р.).

Як видно з довідки Харківської виправної колонії від 23 березня 2007 р. № 43, умовно-дострокове звільнення від покарання щодо К. не застосовува­лося і подання з цих підстав внесене не було. У цей час К. відбуває покаран­ня в зазначеній колонії за вироком Вовчанського районного суду Харківсь­кої області від 29 березня 2004 р.

Проте суд при призначенні покарання К. безпідставно застосував ч. 4 ст. 70 КК України.

У зв’язку з цим із вироку Вовчанського районного суду Харківської об­ласті від 29 березня 2004 р. підлягає виключенню застосування ч. 4 ст. 70 КК України, оскільки цим вироком приєднано покарання за вироком від 24 лис­топада 2003 р., від якого К. звільнено.

Також до К. було незаконно застосоване примусове лікування від алко­голізму на підставі ст. 96 КК України, оскільки ця хвороба не є такою, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

Керуючись статтями 400⁴ і 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання засудженого К., внесене за поданням п’яти суддів Вер­ховного Суду України задовольнити: вирок Вовчанського районного суду Хар­ківської області від 29 березня 2004 р. щодо К. змінити.

Виключити з вироку рішення суду про призначення покарання на під­ставі ч. 4 ст. 70 КК України та застосування щодо К. КК України і вважати його засудженим за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі.

У зв’язку з відбуттям покарання станом на 29 березня 2007 р. К. звільне­но з місць позбавлення волі.

Призначення засудженому, визнаному винним в умисному вбивстві із незаконно придбаної вогнепальної зброї, покарання із застосу­ванням ст. 69 КК України визнано м'яким і таким, що не відповідає сту­пеню тяжкості злочину та особі засудженого

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 березня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 64—66

(витяг)

Вироком Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетров­ської області від 2 листопада 2005 р. Т. засуджений:

— за ч. 1 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 ро­ків позбавлення волі;

— за ч. 1 ст. 263 КК України на 2 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно визначено 5 років по­збавлення волі.

Постановлено стягнути із засудженого Т. на користь потерпілої Л. О. 324 грн 51 коп. на відшкодування матеріальної шкоди та 52 500 грн мораль­ної шкоди.

За вироком суду Т. визнано винним у тому, що він у вересні 2004 р., пе­ребуваючи біля будинку по вул. 50 років Жовтня у м. Кривому Розі, без пе­редбаченого законом дозволу придбав у невстановленої слідством особи об­різ рушниці, виготовлений саморобним способом, що є нестандартною глад- коствольною вогнепальною зброєю, а також два патрони 16-го калібру до цієї рушниці. Після придбання зазначеної вогнепальної зброї Т. переніс і збері­гав її на своїй дачній ділянці в кооперативі «Інгулець» у м. Кривому Розі.

25  квітня 2005 р., близько 18 год. 30 хв., Т., перебуваючи на своїй дачній ділянці, за обставин, встановлених судом та детально наведених у вироку, на ґрунті особистої неприязні, що раптово виникла, висловлюючи претензії з приводу перебування Л. А. та Л. В. на території зазначеного кооперативу, здійснив постріл з обріза рушниці у праву частину черевної порожнини у Л. В. і у такий спосіб позбавив його життя.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2006 р. вирок щодо Т. залишено без зміни.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про скасування су­дових рішень та направлення справи на новий судовий розгляд, посилаючись на невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засу­дженого. Звертає увагу на те, що місцевий суд безпідставно застосував до Т. ст. 69 КК України, не мотивувавши належним чином своє рішення.

У касаційній скарзі потерпіла Л. О. зазначає, що дії Т. необхідно пере­кваліфікувати з ч. 1 ст. 115 КК України на п. 7 ч. 2 ст. 115 КК України, оскі­льки він вчинив вбивство Л. В. з хуліганських мотивів. Стверджує також про необґрунтоване застосування щодо Т. ст. 69 КК України, наводячи відповід­ні доводи стосовно цього. Звертає увагу на неправильне розв’язання судом цивільного позову в частині відшкодування моральної шкоди.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора на підтримання касацій­ного подання та скарги потерпілої Л. О., перевіривши матеріали справи та об­говоривши доводи касаційного подання та касаційної скарги, колегія суддів вважає, що подання прокурора підлягає задоволенню, а касаційна скарга по­терпілої — частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 65 КК України при призначенні покарання суд має врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.

Відповідно до ст. 69 КК України суд має право призначити покарання нижче нижчої межі, передбаченої законом за цей злочин, лише за наявності декількох обставини, що пом’якшують покарання та істотно знижують сту­пінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного.

Проте суд, визнавши Т. винним в умисному вбивстві потерпілого Л. В., при призначенні йому покарання із застосуванням ст. 69 КК України не вра­хував належним чином суспільну небезпечність та ступінь тяжкості вчине­ного ним злочину, який згідно зі ст. 12 КК України є особливо тяжким.

За таких обставин призначене судом Т. покарання із застосуванням ст. 69 КК України слід вважати м’яким, таким, що не відповідає тяжкості вчинено­го ним злочину.

Тому зазначені судові рішення підлягають скасуванню, а справа — на­правленню на новий судовий розгляд, під час якого серед іншого належить врахувати наведене вище і перевірити інші доводи скарги потерпілої.

Якщо при новому судовому розгляді справи суд дійде висновку про до­веденість винності Т. у вчиненні зазначених злочинів, то покарання йому має бути визначене з дотриманням положень, передбачених ст. 65 КК України.

На підставі викладеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Дніпропетровської облас­ті задовольнила, касаційну скаргу потерпілої Л. О. задовольнила частково. Вирок Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської об­ласті від 2 листопада 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2006 р. щодо Т. скасувала за м’якістю призначеного йому покарання, а справу направила на новий судовий розгляд до того самого міс­цевого суду в іншому складі суддів.

Ухвала апеляційного суду скасована у зв'язку з призначенням осо­бам, які вчинили розбій за обтяжуючих обставин, надмірно м'якого покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 3 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 82—84

(витяг)

Вироком Комсомольського районного суду м. Херсона від 13 січня 2006 р. засуджені Ш., М., Л., X. кожний за ч. 2 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 4 роки позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженим на праві власності.

Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 16 травня 2006 р. вирок суду в частині призначеного покарання змінено: Ш., М., Л., X. кожний вважаються засудженими за ч. 2 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 4 роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України Ш., М., Л., X. кожний звільнені від призначеного покарання з випробуванням та іспитовим строком 1 рік. Відповідно до ст. 76 КК України на Ш., М., Л., X. кожного покладено обов’язок не виїжджати за межі України на постійне міс­це проживання без дозволу органів кримінально-виконавчої системи.

За вироком суду Ш., М., Л., X. визнані винними та засуджені за те, що 22 жовтня 2003 р. приблизно о 24 год., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння на зупинці громадського транспорту в м. Харкові, за попередньою змовою вчинили розбійний напад на Б., заподіявши потерпілому матеріаль­ну шкоду на суму 1080 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Херсонської області, не оспорюючи правильності кваліфікації та обґрунтованості засудження, пору­шив питання про скасування ухвали апеляційного суду, оскільки вважає, що суд апеляційної інстанції без достатніх підстав пом’якшив засудженим Ш., М., Л., X. призначене районним судом покарання.

Заслухавши доповідача, прокурора, яка підтримала подання, пояснення засуджених Ш., X., які вважали ухвалу апеляційної інстанції законною, роз­глянувши матеріали справи, колегія суддів вважає, що воно підлягає задово­ленню.

Ухвала апеляційного суду щодо визначення міри покарання Ш., М., Л., X. підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний роз­гляд через невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та осо­бі засуджених.

Відповідно до вимог ст. 398 КПК України підставами для скасування або зміни вироку, ухвали чи постанови є, зокрема, невідповідність призначе­ного покарання тяжкості злочину та особі засудженого.

За змістом ст. 372 КПК України невідповідним ступеню тяжкості злочи­ну та особі засудженого визначається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею КК України, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим — як внаслідок м’якості, так і суворості.

Як видно із вироку, висновок про доведеність винності Ш., М., Л., X. у вчиненні злочину, за який їх засуджено, суд зробив на підставі показань са­мих засуджених, потерпілого та інших доказів, яким дана оцінка, що не оспо­рюється у поданні.

Проте, обираючи засудженим Ш., М., Л., X. міру покарання, апеляційний суд достатньою мірою не врахував, що останні визнані винними і засуджені за вчинення корисливого злочину, який відповідно до ст. 12 КК України від­носиться до категорії тяжких. Зазначений злочин вчинено за попередньою змовою групою осіб із застосуванням насильства, яке було небезпечним для життя та здоров’я потерпілого Б. У результаті злочинних дій потерпілому за­подіяні середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Крім того, колегією суддів не враховано, що Ш., М., Л., X. вчинили за­значений злочин у стані алкогольного сп’яніння, що згідно з п. 4 ст. 67 КК України є обставиною, яка обтяжує покарання.

Посилання суду на одну з обставин, яка пом’якшує кримінальне пока­рання засуджених, — добровільне відшкодування завданих збитків, не відпо­відає дійсності, оскільки майно потерпілого, яким заволоділи засуджені, було у них виявлено, вилучено працівниками міліції та повернуто потерпілому.

За таких обставин звільнення Ш., М., Л., X. від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України є необгрунтованим та немоти­вованим і суперечить принципам призначення покарання і вимогам постано­ви Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7.

Таким чином, слід визнати, що покарання, визначене Ш., М., Л., X., є яв­но несправедливим, не відповідає ступеню тяжкості злочину та особі засу­джених.

Отже, оскільки суд визначив покарання всім засудженим всупереч ви­могам закону, ухвала щодо них в цій частині підлягає скасуванню.

Якщо при новому розгляді апеляційний суд дійде висновку про винність Ш., М., Л., X. у вчиненні злочину за аналогічних обставин, визначене їм по­карання слід вважати м’яким.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне подання заступника прокурора Херсонської області задовольнити. Ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 16 травня 2006 р. щодо Ш., М., Л.,

X. скасувати на підставах невідповідності призначеного покарання тяжкос­ті злочину та особі засуджених у зв’язку з м’якістю призначеного покарання.

Кримінальну справу направити на новий апеляційний розгляд до того самого суду в іншому складі суду.

Покарання за хуліганство, як і за інші злочини, повинно визначатися з урахуванням не тільки характера і ступеня суспільної небезпечості вчиненого, а й особи винного і обставин справи, що пом'якшують і об­тяжують покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 102—103

(витяг)

Вироком Чернігівського районного суду Запорізької області від 12 травня 2006 р. Б. Д. засуджено за ч. 2 ст. 296 КК України на 2 роки позбавлення волі.

Р., раніше судимого 28 травня 2004 р. Мелітопольським районним судом за ч. 1 ст. 185 КК України на 2 роки позбавлення волі з випробуванням з іс­питовим строком на 2 роки, засуджено за ч. 2 ст. 296 КК України на 2 роки позбавлення волі;

Б. Ю. засуджено за ч. 2 ст. 296 КК України на 2 роки позбавлення волі.

Постановлено стягнути в солідарному порядку із Б. Д., Р на користь по­терпілого П. на відшкодування матеріальної шкоди 1837 грн та моральної — 7000 грн.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 19 липня 2006 р. ви­рок щодо Б. Ю. та Р. змінено. Р. пом’якшено покарання до 1 року 6 місяців, Б. Ю. на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування покарання з ви­пробуванням з іспитовим строком на 2 роки. Вирок щодо Б. Д. залишено без зміни.

Як визнав суд, 21 жовтня 2003 р. близько 23 год. 30 хв. Б. Д., Р. та Б. Ю., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на літньому майданчику кафе- бару «Нетков» у смт Чернігівка Чернігівського району Запорізької області умисно вчинили за попередньою змовою між собою хуліганські дії. Грубо по­рушуючи громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, розпочали з відвідувачами кафе- бару бійку, під час якої Б. Ю., Б. Д. та Р. завдали удари руками й ногами по голові та різних частинах тіла П. і С., а Н., який намагався припинити непра­вомірні дії засуджених, Б. Д. наніс удар кулаком в обличчя. Внаслідок чого П. та Н. були заподіяні легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я, а С. — легкі тілесні ушкодження.

У касаційній скарзі захисник З. в інтересах Б. Д. звернув увагу на те, що судом при постановленні вироку належним чином не враховані характер і сту­пінь тяжкості вчиненого злочину та дані про особу засудженого. Просив су­дові рішення щодо Б. Д. змінити, урахувати усі пом’якшуючі покарання об­ставини та застосувати ст. 75 КК України.

Заслухавши доповідача, пояснення прокурора, яка просила касаційну скаргу задовольнити частково, перевіривши матеріали справи, колегія суд­дів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Висновки суду щодо доведеності винуватості Б. Д. у вчиненні злочину, за який його засуджено, підтверджені дослідженими в судовому засіданні до­казами, яким суд дав належну оцінку, є обґрунтованими і в касаційній скарзі не оспорюються.

Що стосується доводів про пом’якшення призначеного Б. Д. покарання, то вони, на думку колегії суддів, заслуговують на увагу.

При призначенні Б. Д. покарання суд першої інстанції, з висновками яко­го погодився і апеляційний суд, не повною мірою врахував обставини, за яких був вчинений злочин, роль кожного із засуджених, те, що від злочинних дій тяжких наслідків не настало, молодий вік Б. Д., його позитивну характерис­тику за місцем проживання, перше притягнення до кримінальної відпові­дальності, думку потерпілого Н.

З урахуванням усіх цих обставин колегія суддів вважає можливим по­м’якшити засудженому покарання.

З огляду на наведене та керуючись статтями 395, 396 КІЖ України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни ухвалила касаційну скаргу захисника З. задовольнити частково.

Вирок Чернігівського районного суду Запорізької області від 12 травня 2006 р. та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 19 липня 2006 р. щодо Б. Д. змінити, пом’якшити йому покарання за ч. 2 ст. 296 КК України до 1 року позбавлення волі.

В іншій частині судові рішення щодо Б. Д. залишити без зміни.

Відповідно до ч. 4 ст. 67 КК України якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 червня 2007р. //ВВСУ. — 2007. — № 10. — С. 20—21

(витяг)

Каланчацький районний суд Херсонської області вироком від 3 серпня 2006  р. засудив П. А. і П. І. за ч. 3 ст. 185 КК на три роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 цього Кодексу — на три роки позбавлення волі та від­повідно до ст. 70 того ж Кодексу за сукупністю злочинів шляхом часткового складання призначених покарань остаточно визначив три роки один місяць позбавлення волі кожному. На підставі ст. 75 КК засуджених звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки и по­кладено на них обов’язки, передбачені пунктами 3, 4 ч. 1 ст. 76 цього Кодексу.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком П. А. і П. І. визнано винними в тому, що вони 29 груд­ня 2005 р. за попередньою змовою між собою проникли на територію молоч­нотоварної ферми відкритого акціонерного товариства, звідки таємно викра­ли майно на загальну суму 748 грн, а 9 січня наступного року — на загальну суму 1 тис. 501 грн. 10 січня 2006 р. ці особи із метою вчинення крадіжки проникли на тери­торію ферми, але свій злочинний намір до кінця не довели, оскільки були за­тримані працівниками міліції.

У касаційному поданні заступник прокурора Херсонської області пору­шив питання про скасування вироку щодо П. А. і направлення справи щодо нього на новий судовий розгляд у зв’язку з невідповідністю призначеного су­дом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину й особі засудженого внаслідок його м’якості та неправильного застосування кримінального зако­ну. Крім того, прокурор указав на те, що суд усупереч ч. 4 ст. 67 КК врахував вчинення П. А. крадіжок повторно як обставину, що обтяжує покарання.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з та­ких підстав.

Відповідно до вимог ст. 65 КК при призначенні покарання суд повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне і достатнє для її виправлення та запо­бігання вчиненню нових злочинів.

Згідно з вимогами ст. 75 КК якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість зло­чину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можли­вість виправлення засудженого без відбування покарання, то він може прий­няти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Суд, визнавши П. А. винним у вчиненні злочину, який належить до ка­тегорії тяжких, призначив йому покарання у виді позбавлення волі та звіль­нив його від відбування покарання з випробуванням.

Проте з таким рішенням суду не можна погодитись, оскільки воно супе­речить принципу справедливості покарання.

Так, рішення про звільнення П. А. від відбування покарання з випробу­ванням, суд належним чином не мотивував і не врахував, що ця особа двічі засуджувалася за вчинення умисних злочинів, протягом року з дня звільнен­ня з місць позбавлення волі знову вчинила злочини та не відшкодувала в по­вному обсязі завдану товариству шкоду.

Таким чином, суд неправильно застосував кримінальний закон.

Висновок суду про доведеність винності П. І. у вчиненні злочинів відпо­відає фактичним обставинам справи та підтверджується дослідженими судом доказами.

Дії П. І. кваліфіковано за ч. 3 ст. 185 і ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК правиль­но, а покарання йому призначено відповідно до вимог ст. 65 цього Кодексу.

Разом з тим, суд усупереч вимогам ч. 4 ст. 67 КК визнав вчинення П. І. крадіжок повторно як обставину, що обтяжує покарання, тоді як повторність була врахована як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Херсонської області задовольнила: вирок Каланчацького районного суду Херсонської області від 3 серпня 2006 р. щодо П. А. скасувала, а справу в цій частині направила на новий судовий розгляд. Вирок щодо П. І. у порядку, передбаченому ст. 395 КПК, змінено — виключено з нього визнання повтор­ності як обставини, що обтяжує його покарання.

Згідно з вимогами ст. 65 КК України при призначенні покарання суд повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу вин­ного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й до­статнє для її виправлення та попередження нових злочинів

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22листопада 2005р.// Судова практи­ка Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 67—71

(витяг)

Вироком апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2005 р. засу­джено: П. за ч. 4 ст. 187 КК України на 8 років позбавлення волі з конфіска­цією всього належного йому майна; Б. за ч. 4 ст. 187 КК України на 9 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна; за ч. 1 ст. 263 КК України на 2 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Б. призначено ос­таточне покарання у вигляді 9 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.

За пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України виправдано Б. на підставі п. 2 ст. 6 КПК України за відсутністю в його діях складу злочину.

Стягнуто з засуджених П. і Б. солідарно на користь В. 652 902 грн.

Б. та П. визнано винними у злочині, вчиненому за таких обставин.

Улітку 2002 р. на території дитячого табору «Молода Гвардія», розташо­ваного в м. Одесі на вул. Миколаївська дорога, 172, Б. за 1000 дол. США у не- встановленої особи незаконно придбав пістолет системи «Макаров» калібру 9 мм з глушником та 48 патронів до вказаного пістолета. Зазначений пістолет Б. постійно носив з собою.

П., займаючись скупкою доларів США на промисловому ринку «7-й кі­лометр» м. Одеси, маючи відомості про наявність великої суми грошей у сво­го знайомого Г., який мешкав у м. Києві та займався продажем доларів на вказаному ринку, керуючись корисливим мотивами, а також наміром позба­витися конкурента, вирішив заволодіти грошима потерпілого.

Вчинити зазначений злочин він запропонував Б., який погодився з про­позицією П., оскільки мав борг перед ним; залучив до участі у скоєнні свого знайомого Б. І., справа щодо якого закрита на підставі п. 8 ст. 6 КПК України у зв’язку з його смертю, якому пообіцяв винагороду у сумі 10—15 тис. дол. США.

Діючи згідно із заздалегідь розробленим планом та розподілом ролей, у першій половині дня 17 травня 2004 р., маючи відомості про те, що Г. з вели­кою сумою доларів США займається скупкою гривні, П. повідомив про це Б. та особу, справу щодо якої закрито на підставі п. 8 ст. 6 КПК України, на рин­ку показав їм потерпілого Г. Крім того, П. пообіцяв Г. підвезти його з м. Оде­си в м. Київ, домовився з потерпілим зустрітися близько 12 год. цього самого дня біля «Клеверного моста» на автотрасі Одеса—Київ.

Діючи узгоджено і згідно з домовленістю, близько 12 год. Б. і особа, справа щодо якої закрита на підставі п. 8 ст. 6 КПК України, на автомобілі ВАЗ-2107 під керуванням Б. приїхали в район «Клеверного мосту». Залишив­шись в салоні автомобіля, Б. передав особі, справу щодо якої закрито на під­ставі п. 8 ст. 6 КПК України, заряджений бойовими патронами пістолет «ПМ» з метою вчинення розбійного нападу на Г. і заволодіння належними йому грошима.

Побачивши Г., який чекав на П., особа, справу щодо якої закрито у зв’яз­ку зі смертю, виходячи за межі злочинної домовленості з П. і Б., з метою уми­сного вбивства з корисливих мотивів з відстані 5—6 м зробив 5 прицільних пострілів у потерпілого, заподіявши вогнепальні поранення з пошкодженням внутрішніх органів грудної і черевної порожнин, внаслідок яких Г. помер на місці злочину.

Застосувавши до потерпілого небезпечне для його життя і здоров’я на­сильство, особа, справу щодо якої закрито на підставі п. 8 ст. 6 КПК Украї­ни, вихопила з рук Г. спортивну сумку, в якій знаходилися гроші в сумі 532 000 грн, і, заволодівши таким чином майном потерпілого в особливо ве­ликому розмірі, разом із Б. з місця злочину зникли.

Вирок суду оскаржено.

У касаційній скарзі та численних доповненнях до неї засуджений П. за­значає, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, до­казів його причетності до вчинення розбійного нападу на потерпілого Г. у су­довому засіданні не зібрано. Посилається на те, що Б. і Б. І. на досудовому слідстві обмовили його, що умислу на заволодіння майном потерпілого він не мав. Крім того, зазначає, що під час розгляду справи у судовому засіданні було порушено його право на захист, оскільки, на його думку, адвокат належ­но виконував свої функції, що призначене покарання є надто суворим і при­значено без урахування обставин, що пом’якшують відповідальність. Просить вирок скасувати, справу направити на додаткове досудове розслідування.

У касаційній скарзі потерпілі X. і Г. М. — батьки загиблого — просять вирок щодо П. і Б. скасувати за м’якістю призначеного покарання та необ- ґрунтованим виключенням з їх обвинувачення пунктів 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України. Крім того, вони посилаються на те, що суд безпідставно не стягнув на їх користь моральну шкоду в сумі 200 000 грн, допустив низку порушень кримінально-процесуального закону, що вплинуло на правильність прийня­того рішення.

У касаційному поданні прокурор М. просить вирок скасувати за м’якіс­тю призначеного покарання та у зв’язку з тим, що суд без будь-яких мотивів не розглянув цивільний позов потерпілих X. і Г.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав доводи касаційного подання, пояснення засудженого П., захисника В. та адвоката З., які підтри­мали касаційну скаргу П. з доповненнями до неї; потерпілих X., Г. та їх пред­ставника В. О., які підтримали скаргу потерпілих; представника потерпілої

В. — адвоката Б., який просив касаційну скаргу засудженого П. залишити без задоволення, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи каса­ційних скарг і подання, колегія суддів вважає, що подання підлягає задово­ленню, а касаційні скарги засудженого П. і потерпілих X. та Г. — частковому задоволенню на таких підставах.

Згідно з вимогами ст. 65 КК України при призначенні покарання суд по­винен враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та об­ставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила зло­чин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Як встановлено вивченням справи, суд неналежно виконав зазначені ви­моги закону.

Так, суд недостатньо врахував ступінь тяжкості вчиненого П. і Б. злочи­ну, роль та ступінь участі кожного з них у його скоєнні. Крім того, судом за­лишено поза увагою розмір та суму майна, яким вони заволоділи внаслідок розбійного нападу. Посилаючись на добровільне часткове відшкодування шкоди, суд не зіставив ту частку грошей, яку відшкодували, з розміром за­гальної шкоди, заподіяної діями винних.

Розцінюючи визнання П. своєї вини та його щире каяття, обставини, що пом’якшують покарання, суд не мотивував свої висновки в цій частині. Ра­зом з тим, згідно з матеріалами кримінальної справи, протоколом судового засідання П. вину не визнавав і спростовував свою причетність до вчинено­го злочину. У касаційній скарзі та численних доповненнях до неї П. також оспорює висновки суду щодо доведеності його винності у вчиненні злочину, вважає вирок незаконним та необґрунтованим. Таким чином, висновки суду стосовно наведених пом’якшуючих покарання обставин не відповідають фак­тичним обставинам справи, як і посилання суду, на думку представника по­терпілих, оскільки адвокат Б. висловив лише думку потерпілої В., а думку потерпілих X. та Г. М. суд не з’ясовував.

Органами досудового слідства батьки загиблого Г. — X. і Г. М. — були визнані потерпілими. В матеріалах справи є заява про стягнення на їх ко­ристь з винних осіб моральної шкоди в сумі 200 000 грн. У судове засідання X. і Г. М. (мешканці м. Києва) з’явитись не змогли через відсутність коштів на проїзд та проживання у готелі, але вони підтримали свої позовні вимо­ги і просили суд стягнути з засуджених моральну шкоду в сумі 200 000 грн. Однак вимоги потерпілих у порушення вимог статей 28, 328, 335 КПК Украї­ни взагалі не розглядалися і будь-яких мотивів з цього приводу у вироку не наведено.

Отже, за наведених обставин вирок щодо П. і Б. підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий судовий розгляд, під час якого суду необхід­но усунути зазначені недоліки та прийняти відповідне рішення. Якщо суд під час нового розгляду справи дійде висновку про доведеність винності П. і Б. у вчиненні злочину, за який їх засуджено, то цим вироком призначене покарання слід вважати м’яким.

Наведені у скаргах потерпілих X. і Г. М. доводи про необхідність квалі­фікації дії П. і Б. за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України та доводи, що міс­тяться у касаційній скарзі П. та численних доповненнях до неї, мають бути перевірені судом під час розгляду справи.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання прокурора задовольнила.

Касаційні скарги засудженого П. та потерпілих X. і Г. М. задовольнила частково.

Вирок апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2005 р. щодо П. і Б. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд у той самий суд в іншому складі суддів.

Міру запобіжного заходу П. і Б. залишила попередню — тримання під вартою.

Невідповідність призначеного судом покарання тяжкості злочину й особі засудженого призвела до скасування вироку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 жовтня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 72—74

(витяг)

Вироком апеляційного суду Запорізької області від 21 червня 2005 р. О. засуджено: за пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115 КК України на 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; за ч. 4 ст. 187 КК України на 10 років по­збавлення волі з конфіскацією всього майна; за ч. 2 ст. 194 КК України на 5  років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 289 КК України на 6 років позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК України остаточно призначено покарання за су­купністю злочинів у вигляді позбавлення волі строком на 15 років з конфіс­кацією всього майна.

Постановлено стягнути з О. на користь потерпілого Б. Д. 21 920 грн на відшкодування матеріальної і 10 000 грн — моральної шкоди.

За вироком суду О. визнано винним в умисному вбивстві з корисливих мотивів, вчиненому під час розбійного нападу, незаконному заволодінні транс­портним засобом, що завдало потерпілому значної матеріальної шкоди, а та­кож у вмисному знищенні майна шляхом підпалу.

Як визнав суд, 27 грудня 2003 р., близько 19 год., О. з метою заволодіння майном своїх далеких родичів — подружжя Б. — прийшов в оселю останніх, розташовану в с. Степанівка-2 Приазовського району Запорізької області, де в той час на кухні знаходилась Б. І. На відмову останньої дати грошей О., по­валивши потерпілу на підлогу, почав завдавати їй численні удари кришкою від стола по голові і таким чином позбавив Б. І. життя. Смерть потерпілої на­стала від відкритої черепно-мозкової травми. В цей час додому приїхав Б. П., якого О. також позбавив життя під час розбійного нападу з корисливих мо­тивів, завдаючи йому численні удари в різні частини тіла ніжкою від жур­нального стола, кришкою від цього стола та дерев’яним табуретом. Смерть Б. П. настала від відкритої проникаючої черепно-мозкової травми.

Позбавивши потерпілих життя, О. заволодів їхніми грошима в сумі 1000 грн і, залишаючи місце злочину, з метою приховання їх, за обставин, детально наведених у вироку, підпалив будинок подружжя Б. Внаслідок по­жежі знищено і пошкоджено вказане у вироку майно потерпілих на загальну суму 16 920 грн. Після цього, незаконно заволодівши автомобілем потерпі­лого Б. П. ВАЗ-2106 вартістю 4236 грн, О. покинув місце події.

На вирок подані касаційні скарги:

— засуджений О. зазначає, що під час розслідування справи і при її судо­вому розгляді обставини того, що сталось, з достатньою повнотою встанов­лені не були, що призвело до безпідставного засудження його за умисне вбив­ство потерпілих. Порушує питання, за змістом скарги, про скасування вироку в частині засудження його за ч. 4 ст. 187 та ч. 2 ст. 194 КК України і закриття справи за недоведеністю його участі у вчиненні цих злочинів, а також про­сить перекваліфікувати його дії з ч. 2 ст. 115 КК України на ч. 2 ст. 121 КК України, і, відповідно, пом’якшити йому покарання.

Захисник засудженого О. — адвокат Г. — по суті приводить такі самі до­води і порушує питання аналогічного змісту.

Потерпілі Б. Д. та В. Р. порушують питання про скасування вироку і направлення справи на новий судовий розгляд з мотивів невідповідності призначеного О. покарання тяжкості вчинених ним злочинів та особі засу­дженого.

Заслухавши доповідача, засудженого О. на підтримання касаційних скарг, потерпілих Б. Д., В., міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що касацій­ну скаргу потерпілих слід задовольнити, а касаційні скарги засудженого та його захисника — задовольнити частково.

За вироком суду О. визнано винним у вмисному вбивстві двох осіб, вчи­неному під час розбійного нападу, та у вчиненні інших тяжких злочинів.

Відповідно до ст. 65 КК України, призначаючи покарання, суд має вра­хувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність. Суд, призначивши О. покарання за пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115 КК України, а також за сукупністю злочинів, до­статньою мірою не врахував характер і ступінь суспільної небезпечності ско­єних ним злочинів, а також конкретні обставини їх вчинення і дані про осо­бу засудженого. Він учинив ряд особливо тяжких злочинів, зокрема умисне вбивство двох осіб пенсійного віку з корисливих мотивів під час розбійного нападу, а потім підпалив оселю потерпілих, в якій знаходились останні, а та­кож заволодів їхнім транспортним засобом.

Тому доводи касаційної скарги потерпілих про м’якість призначеного О. покарання є обґрунтованими і постановлений у справі вирок підлягає скасу­ванню у зв’язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості злочи­ну та особі засудженого з направленням справи на новий судовий розгляд в апеляційний суд.

Якщо при новому розгляді справи буде встановлена винність О. у вчи­ненні злочинів, за які він засуджений, і в тому самому об’ємі, то призначене йому покарання слід визнати м’яким.

Під час нового судового розгляду суду слід перевірити також доводи, ви­кладені у касаційних скаргах засудженого та його захисника.

На підставі викладеного, керуючись статтями 395—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу потерпілих Б. Д. та В. задовольнила, а касаційні скарги засудженого О., його захисника — адвоката Г. — задовольнила част­ково.

Вирок апеляційного суду Запорізької області від 21 червня 2005 р. щодо О. скасувала за м’якістю призначеного йому покарання, а справу направила на новий судовий розгляд.

Згідно зі ст. 67 КК України, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК України як ознака злочину, що впливає на кваліфікацію, суд не може ще раз вра­ховувати її при призначенні покарання як таку, що обтяжує відпові­дальність винної особи

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 25 січня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 75—78

(витяг)

Вироком Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 3 серпня 2004 р. засуджено Л. за ч. 2 ст. 286 КК України до позбавлення во­лі строком на 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засоба­ми строком на 2 роки і на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбуття основного покарання з випробуванням строком на 3 роки.

Л. засуджено за порушення правил безпеки дорожнього руху, що спри­чинило заподіяння потерпілому Р. тяжких тілесних ушкоджень.

Як визнав суд, вранці 11 жовтня 2002 р., керуючи мікроавтобусом «Фольк- сваген-Транспорт», який належить на правах власності Р-ко, та рухаючись по автодорозі Запоріжжя — Дніпропетровськ — Бориспіль, Л. на 438 км про­явив неуважність до дорожньої обстановки, не врахував особливості погоди і не вибрав безпечну для руху швидкість, внаслідок чого вчинив наїзд на пі­шохода Р., який ішов у попутному напрямку, і заподіяв йому тяжкі тілесні ушкодження.

Потерпілий, отримавши тяжкі тілесні ушкодження, став інвалідом 2-ї групи.

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2004 р. цей вирок у частині призначення покарання скасовано і засудженому за ч. 2 ст. 286 КК України призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 4 ро­ки з позбавленням права керувати транспортними засобами протягом двох років без застосування ст. 75 КК України.

У решті вирок залишено без зміни.

На вирок апеляційного суду подана касаційна скарга, в якій засуджений Л. просить зазначене судове рішення змінити, застосувати до нього ст. 75 КК України і звільнити від відбування покарання з випробуванням, вважаючи, що апеляційний суд безпідставно дійшов висновку про необхідність відбут­тя призначеного покарання реально, оскільки при цьому не враховані всі да­ні про його особу та обставини справи.

Заслухавши доповідача, вислухавши пояснення засудженого Л. на під­тримання касаційної скарги, думку прокурора, перевіривши матеріали спра­ви, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню на та­ких підставах.

Фактичні обставини події злочину встановлено правильно і його висно­вок про доведеність вини засудженого Л. у порушенні правил безпеки руху, внаслідок чого потерпілому Р. заподіяні тяжкі тілесні ушкодження, відпові­дає доказам у справі.

Цей висновок суду не оспорюється в касаційні скарзі засудженого.

Кваліфікація дій засудженого за ч. 2 ст. 286 КК України є правильною.

Відповідно до санкцій цієї статті, конкретних обставин справи, даних про особу засудженого, суд першої інстанції прийняв рішення про можли­вість застосування до засудженого ст. 75 КК України і звільнив його від від­бування призначеного покарання у вигляді позбавлення волі з випробуван­ням та відповідним іспитовим строком.

Розглядаючи зазначену справу за апеляціями, апеляційний суд визнав, що суд першої інстанції належно не мотивував застосування до засудженого ст. 75 КК України і що саме застосування цієї статті і звільнення Л. від відбу­вання покарання не відповідає вимогам ст. 65 КК України.

У зв’язку з цим він скасував вирок суду першої інстанції в частині засто­сування ст. 75 КК України.

При цьому він послався на те, що вчинений Л. злочин віднесено до тяж­ких і що від дій засудженого настали тяжкі наслідки у вигляді того, що потер­пілий став інвалідом 2-ї групи.

Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції при розгляді цієї справи сам допустив помилку, коли вирішував питання про відповідність визначеного засудженому покарання.

Згідно зі ст. 67 КК України якщо будь-яка з обставин, що обтяжує пока­рання, передбачена в статті Особливої частини КК України як ознака злочи­ну, що впливає на кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при при­значенні покарання як таку, що обтяжує відповідальність винної особи.

Цю вимогу закону апеляційним судом було порушено, оскільки, моти­вуючи неможливість застосування до Л. ст. 75 КК України, суд послався на те, що від злочину, який він учинив, настали тяжкі наслідки — потерпілий став інвалідом 2-ї групи.

Проте настання саме таких наслідків є кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 286 КК України і вони ще раз враховуватися при обранні покарання не можуть, а тому таке посилання суду як на обтяжуючу обставину підлягає виключенню з вироку.

Керуючись тим, що Л. хоч і вчинив злочин, який відповідно до ст. 12 КК України віднесено до тяжких, але з урахуванням всіх обставин справи, даних про особу засудженого (Л. раніше до кримінальної відповідальності не при­тягувався, визнав себе винним, суд першої інстанції розглянув справу в по­рядку ст. 299 КПК України, засуджений позитивно характеризується, на мо­мент вчинення злочину він працював у приватному підприємстві з пере­везення вантажів), колегія суддів вважає, що для його виправлення буде необхідним і достатнім покарання, визначене судом, але зі звільненням від його відбування з випробуванням, як це визнав суд першої інстанції.

За таких обставин вирок апеляційного суду в частині визначення засу­дженому Л. більш суворого покарання, ніж його визначив районний суд, під­лягає зміні, а касаційна скарга засудженого — задоволенню.

На підставі наведеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційну скаргу засудженого Л. задовольнила.

Вирок колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2004 р. щодо Л. змі­нила: виключила з мотивувальної частини вироку посилання суду як на об­ставину, що обтяжує покарання, — настання від злочину тяжких наслідків, застосувала ст. 75 КК України і звільнила засудженого від відбування основ­ного покарання у вигляді позбавлення волі строком на 4 роки, визначеного за ч. 2 ст. 286 КК України, з випробуванням та іспитовим строком на 2 роки.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 67 КК України, якщо будь-яка з обста­вин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої части­ни цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 травня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 78—80

(витяг)

Вироком Суворовського районного суду м. Херсона від 17 червня 2004 р. З. засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України на 4 роки позбавлення волі.

Судом постановлено стягнути з З. на користь Ж. на відшкодування ма­теріальної шкоди 817 грн.

Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 12 жовтня 2004 р. вирок щодо З. залишено без зміни.

З.  визнано судом винним і засуджено за те, що він 19 жовтня 2003 р., близько 0 год. 10 хв., будучи в стані алкогольного сп’яніння та перебуваючи в приміщенні кафе по пр-ту Сенявіна, 156 у м. Херсоні, за попередньою змо­вою з невстановленою особою, з погрозою застосування насильства, що не бу­ло небезпечним для життя та здоров’я, відкрито заволоділи майном К. на су­му 993 грн.

6 листопада 2003 р., близько 19 год. 40 хв., З., перебуваючи неподалік буд. 166 (корпус 6) по пр-ту Сенявіна та буд. 48 (корпус 2) по пр-ту 200-річчя Херсона, відкрито заволодів майном Ж. на суму 817 грн.

У касаційному поданні прокурора порушується питання про зміну ви­року суду щодо З. через неправильне застосування судом кримінального за­кону. Свою вимогу прокурор мотивує тим, що судом при призначенні пока­рання З. було враховано як обтяжуючі покарання обставини кваліфікуючі ознаки злочину — «повторність та вчинення злочину за попередньою змо­вою групою осіб». Тому ці обставини повинні бути виключені з вироку як обтяжуючі покарання.

Заслухавши доповідача, прокурора, яка підтримала касаційне подання, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи каса­ційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню на та­ких підставах.

З огляду на матеріали справи З. засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України за грабіж, вчинений за обтяжуючих обставин, зокрема за попереднім зговором групою осіб та повторно, тобто ці обставини враховані судом для кваліфіка­ції дій засудженого. Урахування їх ще й як обставин, що обтяжують покаран­ня, є незаконним. Відповідно до вимог ч. 4 ст. 67 КК України, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його об­тяжує.

Тому зазначені обставини мають бути виключені з вироку як обтяжуючі покарання, про що правильно зазначено в касаційному поданні прокурора. Однак колегія суддів вважає, що виключення цих обставин не впливає на розмір і вид покарання, призначеного З.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника Генерального прокурора України задовольнила.

Вирок Суворовського районного суду м. Херсона від 17 червня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 12 жовтня 2004 р. щодо З. змінила, виключила з цих судових рішень посилання як на обтяжуючі по­карання обставини — «вчинення злочину за попереднім зговором групою осіб та повторно». У решті зазначені судові рішення залишила без зміни.

Вирок змінено у зв'язку з неправильним застосуванням судом поло­жень статей 71 і 72 КК України при призначенні покарання і скла­денні покарань за сукупністю вироків

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 10 березня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 80—82

(витяг)

Вироком Корольовського районного суду м. Житомира від 2 квітня 2004 р. К., який раніше неодноразово судився, останній раз 28 жовтня 2003 р. за ч. 1 ст. 309 КК України на 1 рік обмеження волі, засуджений за ч. 2 ст. 309 КК України на 3 роки позбавлення волі і на підставі статей 71, 72 КК України до призначеного покарання частково приєднано невідбуте покарання за попе­реднім вироком Корольовського районного суду м. Житомира від 28 жовтня 2003 р., остаточно призначено 3 роки 6 місяців позбавлення волі.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

За вироком К. визнано винним у тому, що він 20 листопада 2003 р., близь­ко 13 год., в особи, матеріали справи щодо якої виділені в окреме проваджен­ня, у кв. 10 на вул. Селецькій, 21 у м. Житомирі, повторно незаконно придбав без мети збуту для власного вживання наркотичний засіб — макову соломку вагою 53,521 г.

Крім того, К. у період з 22 листопада 2003 р. по 11 січня 2004 р. в осо­би, матеріали справи щодо якої виділено в окреме провадження, в буд. 6 по пров. Ясному в м. Житомирі 8 разів повторно незаконно придбав без мети збуту для власного вживання наркотичний засіб — макову соломку — вагою по 53,521 г кожного разу.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи фактичних обставин справи та правильності кваліфікації дій К., просить судові рішення щодо ньо­го змінити, посилаючись на неправильне застосування кримінального зако­ну при призначенні покарання засудженому за сукупністю вироків.

Так, у поданні зазначено, що суд, застосовуючи на підставі ст. 71 КК України принцип часткового приєднання відбутого засудженим покаран­ня за попереднім вироком Корольовського районного суду м. Житомира від 28 жовтня 2003 р., за яким його було засуджено на 1 рік обмеження волі, фактично повністю приєднав це покарання (з урахуванням, що два дні обме­ження волі прирівнюються одному дню позбавлення волі) і призначив К. 3  роки 6 місяців позбавлення волі. Прокурор вважає, що, не змінюючи прин­цип часткового складання покарань за вироками, слід зменшити строк оста­точно призначеного К. покарання на 2 місяці.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та викладені в касаційному поданні прокурора доводи, колегія суддів касаційного суду вважає, що подання підлягає задоволенню.

Як видно із мотивувальної частини вироку, суд при визначенні К. оста­точного покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК України вка­зав про застосування принципу часткового складання покарань, тобто про часткове приєднання невідбутого засудженим покарання за ч. 1 ст. 309 КК України у вигляді 1 року обмеження волі за попереднім вироком від 28 жовт­ня 2003 р. до призначеного покарання у вигляді 3 років позбавлення волі за ч. 2 ст. 309 КК України вироком у зазначеній справі.

Водночас, визначене у резолютивній частині вироку покарання К. на під­ставі ст. 71 КК України свідчить, що суд фактично повністю приєднав пока­рання за попереднім вироком від 28 жовтня 2003 р., оскільки відповідно до ст. 72 КК України 1 рік обмеження волі при переведенні в позбавлення волі складає 6 місяців позбавлення волі, що суд повністю приєднав до призначе­ного покарання за ч. 2 ст. 309 КК України у вказаній справі.

Отже, у касаційному поданні прокурором обґрунтовано зазначено не­правильне застосування судом положень статей 71, 72 КК України під час призначення остаточного покарання засудженому.

За таких обставин колегія суддів касаційного суду вважає необхідним, не погіршуючи становища засудженого К., усунути допущені судом супере­чності у вироку при вирішенні питання про остаточне покарання засудже­ному на підставі ст. 71 КК України шляхом пом’якшення йому покарання при застосуванні принципу часткового складання покарань за сукупністю вироків.

Виходячи з викладеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Житомирської області за­довольнила, вирок Корольовського районного суду м. Житомира від 2 квітня 2004 р. щодо К. змінила, шляхом часткового приєднання невідбутого пока­рання за попереднім вироком від 28 жовтня 2003 р. пом’якшила визначене засудженому на підставі ст. 71 КК України остаточне покарання за сукупніс­тю вироків до 3 років 3 місяців позбавлення волі.

Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України, якщо після постановлення ви­року в справі буде встановлено, що засуджений винний ще в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку, суд призначає засудженому покарання за правилами, передбаченими в час­тинах 1—3 цієї статті.

Згідно з ч. 3 ст. 13 Кримінально-виконавчого кодексу України вста­новлення періодичності та днів проведення реєстрації засуджених осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, віднесено до компетенції кримінально-виконавчих інспекцій

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 квітня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 83—85

(витяг)

Вироком Народицького районного суду Житомирської області від 2 че­рвня 2004 р. засуджено: Б., судимого: 1) 7 червня 1993 р. Макарівським ра­йонним судом за ч. 1 ст. 140, ч. 1 ст. 215, ст. 42 КК України на 2 роки виправ­них робіт, 1 червня 1994 р. на підставі ст. 30 КК України виправні роботи за­мінено на 11 місяців позбавлення волі; 2) 23 липня 1996 р. цим самим судом за ч. 2 ст. 140, ч. 3 ст. 193, ст. 42 КК України на 2 роки позбавлення волі; 3) 11 липня 2000 р. Народницьким районним судом за ч. 3 ст. 81, ч. 2 ст. 140, ст. 42, ст. 14 КК України на 3 роки 1 місяць позбавлення волі з конфіскацією майна; 4) 24 березня 2004 р. цим самим судом за ч. 2 ст. 185 КК України на 3  роки 9 днів позбавлення волі, за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки 6 місяців позбавлення волі та на підставі ст. 71 КК України частково приєднано невідбуте покарання за попереднім вироком і остаточно призначено покарання — 4  роки позбавлення волі; Ш. за ч. 3 ст. 185 КК України засуджено на 3 ро­ки позбавлення волі, звільненої на підставі ст. 5 КК України з призначенням іспитового строку на 2 роки.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Як визнав суд, 13 грудня 2003 р., близько 1 год., Б. та Ш. проникли у ма­газин приватного підприємця К. у с. Молотниця, звідки таємно викрали май­но останнього на загальну суму 2011 грн 20 коп.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про зміну вироку, стверджує, що суд неправильно призначив Б. покарання за сукупністю виро­ків, оскільки засуджений учинив злочин до постановлення попереднього ви­року, а тому останньому слід призначити покарання за сукупністю злочинів, на підставі ч. 4 ст. 70 КК України, вважає, що суд безпідставно визначив пе­ріодичність реєстрації в органах кримінально-виконавчої системи засудже­ної Ш.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши до­води касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задово­ленню.

Доведеність вини Б. і Ш. у вчиненні таємного викрадення чужого майна з проникненням у приміщення, що завдало шкоди потерпілому, за поперед­ньою змовою групою осіб, вчинене Б. повторно, підтверджена сукупністю зі­браних у справі доказів, що правильно оцінені та обґрунтовано покладені су­дом в основу вироку, і, по суті, у поданні не заперечується.

Кваліфікація дій Б. і Ш. за ч. 3 ст. 185 КК України є правильною і також не оспорюється.

З огляду на матеріали справи Б. 13 грудня 2003 р. учинив злочин, за який його засуджено цим вироком, до постановлення попереднього вироку щодо нього від 24 березня 2004 р.

За таких обставин суд першої інстанції мав призначити Б. покарання за сукупністю злочинів і керуватися правилами ч. 4 ст. 70 КК України, чого у зазначеній справі зроблено не було, а тому вирок щодо нього в цій частині підлягає зміні.

Разом із тим колегія суддів визнає обґрунтованими доводи касаційного подання про неправильність вироку в частині визначення періодичності яв­ки засудженої Ш. на реєстрацію в органи кримінально-виконавчої інспекції щопонеділка.

Згідно з ч. 3 ст. 13 Кримінально-виконавчого кодексу України таке пи­тання до компетенції суду не відноситься і покладається на кримінально-ви­конавчу інспекцію, а тому таке посилання у вироку підлягає виключенню.

На переконання колегії суддів, міра покарання призначена засудженим з урахуванням даних про їх особи та усіх обставин, що обтяжують і пом’як­шують покарання, відповідає характеру і ступеню тяжкості вчиненого ними злочину.

Істотних порушень органами досудового слідства чи судом норм кримі­нально-процесуального закону, які були б підставою для сканування судо­вих рішень, не встановлено.

Керуючись статтями 494, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила.

Вирок Народицького районного суду Житомирської області від 2 черв­ня 2004 р. змінила та постановила вважати Б. засудженим за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки 6 місяців позбавлення волі.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК України, за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 185 КК України та ч. 2 ст. 185 КК України, за які Б. було засуджено 24  березня 2004 р., призначила вважати його засудженим на 4 роки позбав­лення волі. Виключила з резолютивної частини вироку посилання про пері­одичність явки засудженої Ш. для реєстрації в органи кримінально-виконав­чої інспекції щопонеділка.

У разі, коли особа була засуджена до позбавлення волі та звільнена від відбування покарання умовно-достроково, і в період умовно- дострокового звільнення вчинила новий злочин, суд зобов'язаний ви­значити остаточне покарання у виглядіпозбавлення волі, зокрема тоді, коли останнім за часом вироком призначаються більш м'які види пока­рання.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 71 та ч. 5 ст. 107 КК України остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини пока­рання за попереднім вироком

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 28 квітня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 86—88

(витяг)

Вироком Корецького районного суду Рівненської області від 6 травня 2004 р. Д., раніше судимий, засуджений за ст. 128 КК України на 1 рік обме­ження волі.

На підставі ст. 71 КК України Д. за сукупністю вироків призначено 2 ро­ки позбавлення волі.

Відповідно до ст. 75 КК України його звільнено від відбування покаран­ня з випробуванням та іспитовим строком терміном на 1 рік.

Відповідно до ст. 76 КК України на Д. покладено обов’язок не виїжджа­ти за межі України на постійне проживання без дозволу органу криміналь­но-виконавчої системи та повідомляти ці органи про зміну місця проживан­ня, роботи або навчання.

Д. визнано винним у тому, що він 19 вересня 2003 р., близько 2 год., пе­ребуваючи на вулиці в с. Крилів Корецького району Рівненської області, на ґрунті особистих неприязних стосунків наніс один удар у груди С., від якого останній впав на землю, вдарившись об кузов автомобіля ГАЗ-51, внаслідок чого отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості.

У касаційному поданні прокурор, посилаючись на неправильне застосу­вання кримінального закону, просить вирок суду скасувати, а справу напра­вити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, перевіривши матеріали справи та ознайомившись з доводами подання, колегія суддів вважає, що во­но підлягає задоволенню на таких підставах.

Суд, визнавши Д. винним у необережному заподіянні С. середньої тяж­кості тілесних ушкоджень, призначив йому покарання без урахування роз’яс­нень п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику при­значення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р., відповідно до якого у разі, коли особа засуджена до позбавлення волі та була звільнена від відбування покарання умовно-достроково, і в період умовно-достроково­го звільнення вчинила новий злочин, суд зобов’язаний визначити остаточне покарання у вигляді позбавлення волі, зокрема тоді, коли останнім за часом вироком призначаються більш м’які види покарання.

Крім цього, відповідно до вимог ч. 5 ст. 107 та ч. 4 ст. 71 КК України остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покаран­ня, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

У справі встановлено, що Д. 23 березня 2001 р. був осуджений за ч. 2 ст. 81 КК України 1960 р. та за сукупністю вироків на 3 роки позбавлення волі, а 3 вересня 2002 р. був умовно-достроково звільнений на 1 рік 4 місяці 15 днів.

Таким чином суд, визнаючи Д. винним за ст. 128 КК України і признача­ючи йому відповідно до ст. 107 КК України покарання за сукупністю виро­ків, повинен був призначити йому покарання у вигляді позбавлення волі та з урахуванням вимог ч. 4 ст. 71 КК України.

На підставі наведеного та керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила, вирок Корецького ра­йонного суду Рівненської області щодо Д. скасувала, а справу повернула на новий судовий розгляд.

З вироку виключено рішення суду про призначення засудженому по­карання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31 травня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 88—90

(витяг)

Вироком Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської об­ласті від 4 червня 2004 р. П., раніше судимого 17 травня 2000 р. за ч. 3 ст. 81; ч. 2 ст. 17 і ч. 3 ст. 81; ч. 1 ст. 89 КК України до позбавлення волі на 3 роки 6 місяців; постановою від 21 червня 2002 р. умовно-достроково звільненого на 1 рік 1 місяць 25 днів, засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України до позбавлення волі на 3 роки; за ч. 1 ст. 309 КК України до позбавлення волі на 3 роки 6 мі­сяців, а відповідно до ст. 71 КК України за сукупністю вироків — до позбав­лення волі на 4 роки.

Цим самим вироком засуджено М., вирок суду щодо якого не оскаржено.

В апеляційному порядку вирок суду не переглядався.

П. засуджено за крадіжки, вчинені повторно та за попередньою змовою групою осіб, поєднані з проникненням у житло, та за незаконне придбання, виготовлення та зберігання наркотичних засобів без мети збуту.

Як визнав суд, у листопаді 2003 р. П. та М. за попередньою змовою між собою, перебуваючи у м. Переяславі-Хмельницькому Київської області, в ра­йоні дачного кооперативу «Меліоратор», шляхом розбиття віконного скла проникли через вікно в дачний будинок, який належить Р., звідки вчинили крадіжку його майна на загальну суму 700 грн.

Повторно, в цей самий день у листопаді 2003 р. П. за попередньою змо­вою з М., знаходячись у м. Переяславі-Хмельницькому в районі дачного ко­оперативу «Меліоратор», шляхом розбиття віконного скла проникли через вікно в дачний будинок, який належить Г., звідки викрали його майно на за­гальну суму 478 грн 50 коп.

16  лютого 2004 р., близько 18 год., П. за попередньою змовою з М., зна­ходячись у м. Переяславі-Хмельницькому Київської області, розбили скло у вікні сараю, розташованого на вул. Героїв Дніпра, 45а, який належить Ч., звідки вчинили крадіжку його майна на загальну суму 376 грн.

У вересні 2003 р. П., перебуваючи в м. Переяславі-Хмельницькому Київ­ської області в районі «Ефіроолійного заводу», нарвав дикоростучі росли­ни коноплі, які приніс до себе додому, де висушив та подрібнив, а 12 лютого 2004  р. приніс у квартиру на вул. Набережна, буд. 8, кв. 6, що належить Ф. (де тимчасово проживав), 73,7 г сухої коноплі, що згідно з висновком судо­во-криміналістичної експертизи є особливо небезпечним наркотичним засо­бом — каннабісом, яку зберігав без мети збуту для власного вживання.

У касаційному поданні заступник прокурора Київської області просить вирок суду змінити у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону: виключити застосування ст. 71 КК України і вважати П. засудженим за ч. 1 ст. 309 КК України до 1 року позбавлення волі, за ч. 3 ст. 185 КК Украї­ни — до 3 років позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупніс­тю злочинів — до позбавлення волі строком на 3 роки 6 місяців.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційне подання заступника прокурора Київської області підлягає задоволенню на таких підставах.

Вирок підлягає зміні у зв’язку з неправильним застосуванням криміна­льного закону при призначенні П. покарання.

Так, відповідно до постанови Краснолуцького міського суду Луганської області від 21 червня 2003 р. П. звільнено умовно-достроково на невідбутий строк — 1 рік 1 місяць 25 днів.

Строк умовно-дострокового звільнення закінчився 15 серпня 2003 р.

Як видно з вироку, нові злочини П. учинив у вересні-листопаді 2003 р. та у лютому 2004 р., тобто після закінчення строку умовно-дострокового звіль­нення.

Таким чином, суд неправильно застосував ст. 71 КК України, частко­во приєднавши невідбутий строк покарання, у зв’язку з чим вирок підлягає зміні.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Київської області задовольнила.

Вирок Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської облас­ті від 4 червня 2004 р. щодо П. змінила, виключила з вироку рішення суду про призначення засудженому покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК України і призначила вважати П. засудженим за сукупністю злочи­нів, передбачених ч. 3 ст. 185 та ч. 1 ст. 309 КК України, на підставі ст. 70 КК України до позбавлення волі строком на 3 роки 6 місяців.

Вирок змінено у зв'язку з неправильним застосуванням судом ст. 71 КК України при призначенні покарання за сукупністю вироків

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 9 червня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 90—92

(витяг)

Вироком Бєлозерського районного суду Херсонської області від 7 липня 2004 р. С., раніше судимого 1)6 червня 2001 р. за ч. 3 ст. 81, ч. 1 ст. 89, ст. 461 КК України на 3 роки позбавлення волі з відстрочкою на 1 рік 6 місяців; 2) 11 липня 2003 р. за ч. 4 ст. 185, ч. 5 ст. 185, статтями 70, 71 КК України на 7  років 6 місяців позбавлення волі, засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 71 КК України частково приєднано 4 роки 8 місяців не- відбутого покарання за вироком від 11 липня 2003 р. і остаточно С. призна­чено 7 років 8 місяців позбавлення волі.

На підставі ч. 3 ст. 42 КК України 1960 р. вирок від 6 червня 2001 р. що­до С. постановлено виконувати самостійно. В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком С. засуджено за те, що він 16 січня 2001 р. о 4-й год. ранку за попередньою змовою із Г. у с. Чорнобаївка Білозерського району, на вул. Жовтневій викрали із меморіального комплексу «Слава» на честь вої­нів, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, що перебуває на балансі ПОК «Зоря», 6 табличок з написами і 15 літер, виготовлених із бронзового сплаву, заподіявши ПОК «Зоря» матеріальні збитки на суму 991 грн 76 коп.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи доведеності вини і пра­вильності кваліфікації дій С., зазначає, що суд, призначаючи йому відбувати покарання, призначене вироком Снігурівського районного суду від 6 червня 2001 р., самостійно, припустився помилки, оскільки це покарання вже було враховано при постановлені вироку Великолепетиського районного суду від 11 липня 2003 р.

Просить скасувати вирок суду щодо нього внаслідок неправильного за­стосування кримінального закону, а справу направити на новий судовий роз­гляд.

Заслухавши доповідача, прокурора, який частково підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає частковому задоволенню, а вирок — зміні.

Як видно із матеріалів справи, С. раніше двічі судимий: вироком Снігу- рівського районного суду Миколаївської області від 6 червня 2001 р. за ч. 3 ст. 81, ч. 1 ст. 89, КК України 1960 р. на 3 роки позбавлення волі з відстроч­кою виконання вироку, на підставі ст. 461 КК України 1960 р. строком на 1 рік 6 місяців, вироком Великолепетиського районного суду Херсонської області від 11 липня 2003 р. за частинами 4, 5 ст. 185 КК України на 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його особистою власніс­тю, а в силу ст. 71 КК України за сукупністю вироків остаточно на 7 років 6  місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його особис­тою власністю.

Тобто, вироком Великолепетиського районного суду Херсонської облас­ті від 11 липня 2003 р. С. засуджено за злочини, який він учинив у період від­строчки виконання за попереднім вироком, і йому було призначено покаран­ня за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК України.

За таких обставин, призначаючи С. відбувати покарання, визначене йому вироком Снігурівського районного суду Миколаївської області від 6 червня 2001 р., самостійно, суд припустився помилки, оскільки це покарання вже було враховано при постановленні вироку від 11 липня 2003 р. Великолепе- тиським районним судом Херсонської області.

На підставі наведеного вирок щодо С. підлягає зміні з виключенням із нього рішення про самостійне виконання вироку щодо нього Снігурівського районного суду Миколаївської області від 6 червня 2001 р.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника прокурора Херсонської області задовольнила частково.

Вирок Бєлозерського районного суду Херсонської області від 7 липня 2004 р. щодо С. змінила, виключила з нього рішення про виконання щодо

С. вироку Снігурівського районного суду Миколаївської області від 6 червня 2001 р. самостійно.

Районний суд, призначивши засудженому покарання за кожен зло­чин окремо у вигляді обмеження волі, визначаючи остаточне пока­рання за сукупністю злочинів, в порушення вимог ст. 70 КК України призначив інший вид покарання — позбавлення волі

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 28 липня 2005р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 93—94

(витяг)

Вироком Червонозаводського районного суду м. Харкова від 20 вересня 2004 р. Ц. засуджено за ч. 2 ст. 190 КК України на 2 роки обмеження волі; за ч. 3 ст. 358 КК України — на 1 рік обмеження волі, а на підставі ст. 70 КК України остаточно визначено покарання за сукупністю злочинів — 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України Ц. звільнено від відбування покарання з випробуванням, і встановлено іспитовий строк на 2 роки.

Постановлено стягнути з Ц. на користь ЗАТ «Страхової компанії «Укр- соцстрах» 1905 грн 44 коп. на відшкодування матеріальної шкоди.

За вироком суду Ц. визнано винним, зокрема в тому, що він 6 травня 2003  р. з метою отримання кредиту надав в Основ’янське відділення Харків­ського філіалу АК «Укрсоцбанк», що розташоване на вул. Гагаріна, 244 у м. Харкові, вказаний у вироку завідомо підроблений документ та з його ви­користанням отримав у банку кредит на суму 1980 грн.

Крім того, 16 травня 2003 р. Ц., використовуючи той самий завідомо під­роблений документ, знову отримав в АК «Укрсоцбанк» кредит у сумі 1890 грн.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про зміну вироку, посилаючись на неправильне застосування кримінального закону. Зазначає, що місцевий суд на підставі ст. 70 КК України неправильно визначив оста­точне покарання за сукупністю злочинів, оскільки за кожною статтею було призначено покарання у вигляді обмеження волі, а остаточне — у вигляді по­збавлення волі.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора на підтримання касацій­ного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи каса­ційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

З огляду на резолютивну частину вироку місцевий суд призначив Ц. по­карання за кожен злочин окремо у вигляді обмеження волі, а, визначаючи остаточне покарання за сукупністю злочинів, у порушення вимог ст. 70 КК України призначив інший вид покарання — позбавлення волі.

Таким чином, місцевий суд допустив щодо Ц. неправильне застосування кримінального закону під час призначення покарання за сукупністю злочи­нів, що відповідно до вимог ст. 398 КПК України є безумовною підставою для зміни вироку.

На підставі викладеного і керуючись статтями 394—396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Харківської області задо­вольнила.

Вирок Червонозаводського районного суду м. Харкова від 20 вересня

2004  р. щодо Ц. змінила. Призначила вважати Ц. засудженим на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 190 та ч. 3 ст. 358 КК України, на 3 роки обмеження волі. В решті цей вирок залишено без зміни.

Вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд у зв'язку з порушенням судом при призначенні покарання правил, передбачених статтями 70, 71 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від24листопада2005р.//Судова практи­ка Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 95—97

(витяг)

Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 29 вересня 2004 р. П. засуджено за ч. 2 ст. 393 КК України на 5 років позбавлення волі.

На підставі ст. 71 КК України до призначеного покарання приєднано частково невідбуте покарання за попереднім вироком і остаточно до відбу­вання призначено 5 років 6 місяців позбавлення волі.

П. визнано винним у тому, що, будучи притягнутим 4 червня 2004 р. Святошинським районним управлінням ГУ МВС України в м. Києві до кри­мінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 309 КК України, під час утримання в камері № 2 Святошинського районного управління разом з Т. та іншими особами, які утримувалися під вартою, ви­рішив вчинити втечу, зламавши 24 червня 2004 р. за допомогою заточеної ручки металевої ложки частину металевих ґрат на вікні.

25 червня 2004 р., близько 4 год., знаходячись на першому поверсі у кім­наті для затриманих Святошинського районного управління по пр-ту Пере­моги, 109 у м. Києві, погодився на пропозицію Т. втекти з-під варти з цього приміщення.

Через отвір, який утворився з металевих ґратах на вікні камери № 2 для затриманих, П. учинив втечу з-під варти.

В апеляційному порядку вирок не оскаржувався.

У касаційному поданні заступник прокурора м. Києва просить скасувати вирок, а справу направити на новий судовий розгляд у зв’язку з неправиль­ним застосуванням кримінального закону при призначенні П. покарання.

Заслухавши доповідь судді, виступ прокурора, який підтримав подання, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню.

Висновок суду про винність П. у вчиненні злочину, за який його засу­джено, ґрунтується на зібраних у справі і перевірених у судовому засіданні доказах, що і в поданні не оспорюється.

Разом з тим, суд допустився порушення норм кримінального права, при­значаючи засудженому покарання, що згідно зі ст. 398 КПК України, є під­ставою до скасування вироку.

Призначаючи П. покарання на підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків шляхом часткового приєднання невідбутої частини покарання за ви­роком Святошинського районного суду м. Києва від 8 липня 2004 р., яким його засуджено за ч. 2 ст. 309 КК України до 3 років позбавлення волі, суд мотивував це тим, що П. учинив злочин, передбачений ч. 2 ст. 393 КК Украї­ни, під час іспитового строку.

Але поза увагою суду залишилася та обставина, що П. учинив злочин, передбачений ст. 393 КК України, не тільки в період іспитового строку, а і перед постановленням стосовно нього вироку Святошинського районного су­ду від 8 липня 2004 р., у зв’язку з чим суд зобов’язаний був призначити йому покарання за правилами, передбаченими статтями 70, 71 КК України.

Отже, суд повинен був на підставі ст. 71 КК України призначити пока­рання за сукупністю вироків Святошинського районного суду м. Києва від 30 березня 2004 р. та від 29 вересня 2004 р., а потім визначити покарання за сукупністю злочинів, зарахування в його строк покарання, частково відбуте П. за вироком від 8 липня 2004 р.

При новому розгляді справи слід повно і всебічно дослідити всі її обста­вини і призначити покарання, яке відповідає вимогам закону.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Укра­їни касаційне подання прокурора задовольнила, вирок Святошинського ра­йонного суду м. Києва від 20 вересня 2004 р. щодо П. скасувала, а справу на­правила на новий судовий розгляд.

Оскільки судом порушено вимоги закону при призначенні покарання за сукупністю вироків (ч. 4 ст. 71 КК України), то вирок як такий, що постановлений у порушення вимог ст. 371 КПК України, скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від29 листопада2005р.//Судова практи­ка Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 97—99

(витяг)

Вироком Петрівського районного суду Кіровоградської області від 13  жовтня 2004 р. Щ., судимого 27 лютого 2004 р. за ч. 3 ст. 185, статтями 75, 76 КК України на 4 роки позбавлення волі з іспитовим строком на 2 роки, за­суджено за ч. 2 ст. 185 КК України на 2 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 71 КК України остаточно за сукупністю вироків призна­чено покарання у вигляді 4 років позбавлення волі.

Цим вироком засуджено П., який касаційної скарги на вирок не подав.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Кіровоградської області від 21 грудня 2004 р. вирок залишено без зміни.

Згідно з вироком суду Щ. визнано винним і засуджено за те, що він 4 бе­резня 2004 р. з домоволодіння У. на вул. Ломоносова, 4 у смт Петрове Кі­ровоградської області за попередньою змовою з П. повторно таємно викрав 75 штук металевої плитки на загальну суму 450 грн.

У касаційному поданні прокурор просить судові рішення щодо Щ. ска­сувати, а справу направити на новий судовий розгляд у зв’язку з неправиль­ним застосуванням при призначенні покарання ст. 71 КК України.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного по­дання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню на таких підставах.

Перевіркою встановлено, що суд правильно визначив фактичні обстави­ни вчиненого Щ. злочину і дав правильну кваліфікацію дій засудженого, що в поданні не заперечується.

Згідно з матеріалами справи Щ. засуджено вироком Петрівського ра­йонного суду Кіровоградської області від 27 лютого 2004 р. за ч. 3 ст. 185 КК України на 4 роки позбавлення волі, а на підставі статей 75, 76 КК України його звільнено від призначеного покарання з іспитовим строком на 2 роки. Новий злочин він учинив 4 березня 2004 р., тобто в період іспитового строку, у зв’язку з чим суд обґрунтовано застосував при призначенні покарання ст. 71 КК України.

Разом з тим, призначаючи покарання за ч. 2 ст. 185 КК України, суд у порушення ч. 4 ст. 71 КК України призначив остаточно за сукупністю виро­ків покарання у вигляді 4 років позбавлення волі, яке згідно з вимогами цього закону має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а та­кож від невідбутої частини покарання, призначеного за попереднім вироком.

Оскільки судом порушено вимоги закону при призначенні покарання за сукупністю вироків, то вирок як такий, що постановлено в порушення вимог ст. 371 КПК України, підлягає скасуванню, а справа — направленню на но­вий судовий розгляд.

При новому розгляді справи необхідно належно виконати вимоги ст. 71 КК України та прийняти законне й обґрунтоване рішення.

Керуючись ст. 394—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступ­ника прокурора Кіровоградської області задовольнила, вирок Петрівського районного суду Кіровоградської області від 13 жовтня 2004 р. щодо Щ. ска­сувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Відповідно до роз'яснень, даних у п. 23 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України «Про практику призначення судами криміналь­ного покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, у разі, коли особа, щодо якої було застосовано звільнення від відбування покарання з випробу­ванням, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший зло­чин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кож­ний вирок виконується самостійно

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 березня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 107—110

(витяг)

Вироком Новогродівського міського суду Донецької області від 27 лип­ня 2004 р. М., судимого 25 травня 2004 р. за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК України звільненого від відбуван­ня покарання з випробуванням із іспитовим строком на 2 роки, засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі, на підставі ч. 4 ст. 70 КК України йому частково приєднано покарання за вироком від 25 травня 2004 р. — 6 місяців позбавлення волі й остаточно призначено за сукупністю злочинів 3 роки 6 місяців позбавлення волі.

М. визнано винним у тому, що 7 березня 2004 р. він проник у приміщен­ня будівлі підйому шахти «Новогродівська» ДП «Селидіввугілля», звідки ви­крав майно Ш. вартістю 470 грн та майно шахти на суму 84 грн 34 коп.

У касаційному поданні прокурор, приводячи доводи, що суд при квалі­фікації дій М. та призначенні йому покарання неправильно застосував кри­мінальний закон, необґрунтовано виключив кваліфікуючу ознаку крадіжки «повторність», порушує питання про скасування вироку і направлення спра­ви на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, який підтримав доводи касаційного подання і просив вирок щодо М. скасувати, перевіривши матеріа­ли справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вва­жає, що воно підлягає частковому задоволенню.

Винність М. у вчиненні зазначеного злочину підтверджена сукупністю зібраних у справі та правильно оцінених судом доказів і в касаційному по­данні не оскаржується.

Вивченням матеріалів справи не встановлено даних, які б свідчили про те, що у справі допущено істотне порушення кримінально-процесуального закону, яке тягне скасування вироку.

Разом із тим, призначаючи М. покарання, суд допустився помилки.

Так, згідно з матеріалами справи М. вироком Константинівського ра­йонного суду від 25 травня 2004 р. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК України його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки (за вчинення крадіжки чужого майна з проникненням у житло 6 липня 2003 р.), а вироком Новогродівського міського суду від 27 липня 2004 р. його засу­джено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі (за вчинення 7  березня 2004 р. крадіжки чужого майна з проникненням у приміщення) та на підставі ч. 4 ст. 70 КК України йому остаточно призначено 3 роки 6 міся­ців позбавлення волі.

Згідно з ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів покарання при­значається, якщо після постановлення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призна­ченого за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком.

Разом із тим, з огляду на зміст п. 23 постанови Пленуму Верховного Су­ду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, у разі, коли щодо особи було прийнято рішення про її звільнення від відбування покарання з випробуванням і якщо вона вчи­нила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що слід відбувати реально, застосування прин­ципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно.

Оскільки суд призначив М. покарання із застосуванням ч. 4 ст. 70 КК України шляхом часткового складання покарань — 3 роки 6 місяців позбав­лення волі, і не зважив при цьому, що злочин, за який М. засуджено вироком від 27 липня 2004 р., було вчинено ним 7 березня 2004 р., тобто до винесення першого вироку 25 травня 2004 р., а також що за першим вироком М. звільнено від відбування покарання з випробуванням, а другим — призначено реальне позбавлення волі, ч. 4 ст. 70 КК України до нього застосовано необґрунтовано.

Вироки щодо М. від 25 травня 2004 р. та від 27 липня 2004 р. мають ви­конуватися самостійно.

Тому вирок від 27 липня 2004 р. підлягає зміні, із нього має бути виклю­чено застосування до М. ч. 4 ст. 70 КК України.

Доводи ж касаційного подання прокурора про скасування вироку на тих підставах, що суд виключив із нього кваліфікуючу ознаку крадіжки «повтор­ність», є безпідставними, оскільки зазначеними діями суд не змінив кваліфі­кацію дій М., це не відобразилося на призначеному йому покаранні і в каса­ційному поданні не порушується питання про скасування вироку за м’якістю призначеного засудженому покарання.

З урахуванням наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне поданням заступника прокурора Донецької області част­ково задовольнила, а вирок Новогродівського міського суду Донецької облас­ті від 27 липня 2004 р. щодо М. змінила, виключила із вироку застосування до М. ч. 4 ст. 70 КК України й приєднання покарання за вироком від 25 трав­ня 2004 р. — 6 місяців позбавлення волі.

Ухвалила вважати М. засудженим за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі.

Змінюючи умовне звільнення від відбування покарання з випробу­ванням із застосуванням ст. 75 КК України на фактично реальне по­карання у вигляді 510 грн штрафу із застосуванням ст. 69 КК України, апеляційний суд, по суті, погіршив становище засудженої

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 березня 2004 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 110—113

(витяг)

Вироком Франківського районного суду м. Львова від 11 березня 2004 р. М. засуджено за ч. 1 ст. 122 КК України на 1 рік обмеження волі, а на підставі ст. 75 КК України її звільнено від відбування покарання з випробуванням на 1 рік і на підставі ст. 76 КК України покладено обов’язок періодично з’явля­тися для реєстрації до органів кримінально-виконавчої системи.

Постановлено стягнути з М. на користь М. I. 3000 грн моральної шкоди.

Суд визнав М. винною у тому, що вона 9 грудня 1999 р., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, у приміщенні спільного коридору кв. 27, що на вул. Боберського, 19 м. Львова, під час конфлікту з неприязні кілька разів ударила дерев’яним предметом М. I., заподіявши йому середньої тяжкості ті­лесні ушкодження.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 18 травня 2004 р. ви­рок змінено. Постановлено вважати М. засудженою зач. 1 ст. 122 КК Украї­ни із застосуванням ст. 69 КК України до 510 грн штрафу і стягнути з неї на користь М. I. 1000 грн моральної шкоди.

У касаційній скарзі з доповненням до неї засуджена М. просить скасувати вирок і ухвалу, а справу закрити за відсутністю в діях складу злочину, твер­дить, що вона діяла у межах необхідної оборони, проте в основу обвинуваль­ного вироку суд поклав суперечливі показання свідків і потерпілого та не­правдиві дані висновків судово-медичної експертизи, звертає увагу на пору­шення її права на захист. Не погоджується з вирішенням цивільного позову.

Потерпілий М. оскаржує ухвалу апеляційного суду і порушує питання про її скасування та направлення справи на новий апеляційний розгляд. Твер­дить, що М. необгрунтовано пом’якшено покарання і зменшено розмір мо­ральної шкоди.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора про необхідність звільнення засудженої від покарання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів дійшла на­ступного.

Висновки суду про доведеність винності М. у вмисному заподіянні потер­пілому середньої тяжкості тілесних ушкоджень ґрунтуються на перевірених доказах.

В основу судових рішень покладено показання потерпілого М. I., який неодноразово твердив, що М., з якою він перебував у неприязних стосунках, у стані сп’яніння затіяла сварку і побила його. Вона кілька разів ударила його дерев’яною палкою.

Сама М., як зафіксовано у протоколі судового засідання і зазначено в су­дових рішеннях, не заперечувала, що вона дійсно під час чергового конфлік­ту з сусідом М. I. вдарила його. Твердила вона і про те, що такого характеру події між нею і потерпілим, який так само їх провокує, відбуваються не рідко.

За таких обставин та враховуючи показання свідків М. М., Д., П. Л., П. О. і М. Б. і ті дані, що містяться у висновку комісійної судово-медичної екс­пертизи про кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, виявле­них у М. I., судові інстанції мали підстави дійти висновку про умисне запо­діяння М. тілесних ушкоджень потерпілому і про те, що ці діяння за своїми ознаками утворюють склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 122 КК України.

Даних про те, що М. під час події перебувала у стані необхідної оборони чи її обмовили потерпілий або свідки у вчиненні злочину щодо потерпілого, як стверджується у скарзі, судовими інстанціями не встановлено і таких да­них у матеріалах справи немає.

Призначаючи покарання М., місцевий суд не звернув уваги на те, що во­на є інвалідом 2-ої групи і всупереч положенням ст. 61 КК України визначив його їй у вигляді обмеження волі.

Усуваючи цю помилку місцевого суду і в зв’язку з цим змінюючи вирок у частині призначеного покарання М., апеляційний суд, у свою чергу, допус­тився іншої помилки.

Пославшись на те, що М. учинила злочинні дії, що класифікуються як злочин середньої тяжкості, що вона має на утриманні двох дочок, які навча­ються на стаціонарному відділені ВУЗу і потребують матеріальної допомоги, що на утриманні винної перебуває пристаріла мати (інвалід 2-ої групи), і ви­знавши ці обставини такими, що пом’якшують покарання та суттєво знижу­ють ступінь тяжкості вчиненого М., апеляційний суд хоча і перейшов із за­стосуванням ст. 69 КК України до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції ч. 1 ст. 122 КК України (визначивши штраф), проте, перевіряючи справу за правилами зазначеної конкретної про­цедури і змінюючи засудженій умовне звільнення від покарання (із застосу­ванням статей 74, 75 КК України) на фактично реальне відбування покаран­ня, вищестоящий суд по суті погіршив становище засудженої.

З огляду на наведене та беручи до уваги час, що пройшов з моменту вчи­нення М. зазначеного злочину, колегія суддів вважає, що винна може бути визнана особою, яка на сьогодні не є суспільно небезпечною, у зв’язку з чим на підставі ч. 4 ст. 74 КК України вона може бути звільнена від покарання.

Що ж до рішення апеляційного суду в частині відшкодування М. на ко­ристь потерпілого моральної шкоди, то з ним колегія суддів погоджується і вважає його обґрунтованим.

На підставі ч. 4 ст. 74 КК України і керуючись статтями 7, 394—398 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженої М. задовольнила частково, а ка­саційну скаргу потерпілого М. I. залишила без задоволення.

Ухвалу апеляційного суду Львівської області від 18 травня 2004 р. щодо М. змінила, призначила вважати М. засудженою за ч. 1 ст. 122 КК України і від покарання її звільнити.

У решті ухвалу апеляційного суду залишила без зміни.

Міру покарання особі, засудженій за ч. 1 ст. 185 КК України, пом'як­шено, оскільки як районний, так і апеляційний суд не врахували належним чином вартості викраденого майна, даних про особу винного та обставин, що пом'якшують покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 травня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 289—291

(витяг)

Вироком Щорського районного суду від 25 листопада 2004 р. Щ., рані­ше судимого 10 грудня 2003 р. Щорським районним судом за ч. 1 ст. 122 КК України на 2 роки обмеження волі і на підставі ст. 75 КК України звільнено­го від відбування покарання з іспитовим строком на 1 рік, засуджено за ч. 1 ст. 185 КК України до 2 років позбавлення волі.

Згідно зі ст. 71 КК України до цього покарання повністю приєднано невідбуту частину покарання за попереднім вироком і за сукупністю вироків йому призначене остаточне покарання у вигляді 3 років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України від відбування покарання Щ. звільнено з ви­пробуванням з іспитовим строком на 2 роки.

Вироком апеляційного суду Чернігівської області від 2 березня 2005 р. зазначений вирок засудженого у частині призначеного йому покарання ска­совано й апеляційний суд постановив свій вирок, яким призначив Щ. пока­рання за ч. 1 ст. 185 КК України — 1 рік 6 місяців позбавлення волі.

Згідно зі ст. 71 КК України до цього покарання частково приєднано не- відбуту частину покарання за попереднім вироком і за сукупністю вироків йому призначене остаточне покарання у вигляді 2 років 1 місяця позбавлен­ня волі. В решті вирок суду першої інстанції залишено без зміни.

Засудженого визнано винним у тому, що він 31 серпня 2004 р., близько 3 год, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння в будинку своєї знайомої Ш. у м. Щорсі та скориставшись її неуважністю, здійснив крадіжку належно­го їй майна на суму 116 грн.

У касаційній скарзі засуджений посилається на те, що обрана йому міра покарання є занадто суворою. Вважає, що судом першої інстанції й апеляцій­ним судом порушено вимоги закону щодо залучення захисника до участі у справі. Цим порушено його право на захист, що суперечить вимогам п. 2 ч. 1 ст. 45 КПК України. Просить вирок скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали кримінальної справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Твердження засудженого про те, що в ході судового розгляду кримі­нальної справи було порушено його право на захист, спростовується даними амбулаторної судово-психіатричної експертизи, згідно з висновками якої у Щ. ознак психічного захворювання не виявлено і він міг усвідомлювати свої дії та керувати ними в період часу, до якого відноситься інкриміноване йому діяння. Надалі в ході судового розгляду справи засуджений заявив про те, що захист своїх інтересів він буде здійснювати самостійно.

Висновки суду першої інстанції та апеляційного суду про доведеність винності Щ. у таємному викраданні чужого майна та правильність кваліфі­кації його дій за ч. 1 ст. 185 КК України в касаційній скарзі не оспорюються і відповідають фактичним обставинам справи, підтверджені розглянутими у вироку доказами.

Разом з тим, судові рішення в частині покарання підлягають зміні на та­ких підставах.

У справі встановлено, що Щ. позитивно характеризувався за місцем про­живання, крадіжку чужого майна вчинив на суму 116 грн, у скоєному щиро розкаявся. Призначаючи йому покарання, суд не повною мірою врахував ці обставини, які значно знижують ступінь суспільної небезпечності вчиненого засудженим злочину.

Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає можливим пом’якшити по­карання Щ. і визначити йому покарання за ч. 1 ст. 185 КК України в вигляді штрафу. З огляду на матеріали справи іспитовий строк, установлений судом засудженому за попереднім вироком, скінчився у грудні 2004 р.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу за­судженого Щ. задовольнила частково, вироки Щорського районного суду Чернігівської області від 25 листопада 2004 р. та апеляційного суду Чернігів­ської області від 2 березня 2005 р. щодо Щ. змінила і призначила йому пока­рання за ч. 1 ст. 185 КК України у вигляді 800 грн штрафу.

У решті ці вироки залишила без зміни.

Призначаючи покарання особі, винній у вчиненні злочину, предме­том якого є наркотичні засоби, суд має виконувати вимоги ст. 65 КК України про індивідуалізацію покарання, враховуючи при цьому харак­тер і ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, а також інші обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 25 січня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 307—310

(витяг)

Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 30 червня 2004 р. засуджено Ч. за ч. 2 ст. 307 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 4 роки позбавлення волі без конфіскації майна; за ч. 2 ст. 309 КК України на 2 роки позбавлення волі; за ч. 2 ст. 317 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі без конфіскації майна.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом погли­нення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначено пока­рання — 5 років позбавлення волі без конфіскації майна.

На підставі статей 75, 76 КК України Ч. звільнено від відбування пока­рання з випробуванням із іспитовим строком на 3 роки та покладено відпо­відні обов’язки.

За вироком суду Ч. визнано винною в тому, що 16 лютого 2004 р., близь­ко 11 год., біля буд. 12 на вул. Райдужній у м. Києві у не встановленої слід­ством особи за 60 грн незаконно придбала особливо небезпечний наркотич­ний засіб — ацетильований опій — вагою (у перерахунку на суху речовину) 0,1766 г, який незаконно зберігала за місцем проживання. Частину наркотич­ного засобу вжила шляхом внутрішньовенної ін’єкції, а решту зберігала для особистого вживання і збуту.

Цього самого дня, близько 13 год., Ч. у своїй квартирі за 40 грн частину вказаного наркотичного засобу — не менше 0,10 г (у перерахунку на суху ре­човину — не менше 0,0211 г) — незаконно збула Б.

Перебуваючи в квартирі Ч., Б. шляхом внутрішньовенної ін’єкції вжив зазначений наркотичний засіб, після чого Ч. безоплатно збула йому нарко­тичний засіб вагою 0,22 г, що знаходився у медичному шприці і містив аце- тильований опій (у перерахунку на суху речовину вагою 0,0193 г).

О  14 год. цього самого дня засуджена у своїй квартирі за 40 грн збула ацетильований опій (у перерахунку на суху речовину вагою 0,0175 г) Т., який спільно з Б. вжили в її квартирі. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 28 жовтня 2004 р. вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 30  червня 2004 р. щодо Ч. змінено: її дії з ч. 2 ст. 309 КК України перекваліфі­ковано на ч. 1 ст. 309 КК України і за цим законом призначено покарання — 1 рік позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 307, ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 317 КК України, Ч. вважається засудженою до по­карання, призначеного судом першої інстанції — 5 років позбавлення волі без конфіскації майна.

У касаційних скаргах та доповненнях до них засуджена Ч. та її захисники наводять доводи про те, що засуджена хворіє на тяжкі хвороби і потребує по­стійного лікування, яке в умовах позбавлення волі їй надане не буде. Просять з урахуванням наведених у скаргах пом’якшуючих обставин вирок суду зміни­ти й призначити їй більш м’яке покарання, не пов’язане з позбавленням волі.

Заслухавши доповідача, пояснення засудженої Ч. та її захисників Ч. Т. та Р. на підтримання касаційних скарг, міркування прокурора, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи касаційних скарг, ко­легія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволен­ню на таких підставах.

Висновок суду про доведеність вини Ч. у незаконному придбанні з ме­тою збуту й подальшому збуті наркотичного засобу Б. та Т., у наданні примі­щення для незаконного вживання наркотичних засобів, учинених повторно, а також незаконному придбанні та зберіганні наркотичних засобів без мети збуту, по суті, не оспорюється і підтверджується сукупністю доказів, дослі­джених у ході досудового й судового слідства, які суд першої інстанції навів у вироку.

Дії засудженої Ч. судом правильно кваліфіковано за ч. 2 ст. 307 КК Украї­ни як незаконне придбання та зберігання наркотичного засобу з метою збу­ту, незаконний збут наркотичного засобу і за ч. 2 ст. 317 КК України як на­дання приміщення для вживання наркотичних засобів, вчинене повторно.

Також судом правильно перекваліфіковано дії засудженої за епізодом не­законного придбання та зберігання наркотичних засобів без мети збуту з ч. 2 на ч. 1 ст. 309 КК України.

Однак, призначаючи засудженій покарання, апеляційний суд припус­тився помилки.

Так, при визначенні покарання за ч. 2 ст. 307 та ч. 2 ст. 317 КК України із застосуванням ст. 69 КК України районний і апеляційний суди тільки зазна­чили про призначення основного покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої законом, а фактично за ч. 2 ст. 317 КК України визначили міні­мальне покарання, передбачене санкцією закону — 5 років позбавлення волі.

Крім того, апеляційний суд, застосовуючи більш суворе покарання, ніж його визначив районний суд, у мотивувальній частині вироку навів ті самі підстави, які суд першої інстанції взяв до уваги, і на підставі яких переконався у можливості звільнення Ч. від відбування покарання з випробуванням.

Обставини, які б свідчили про вчинення правопорушення Ч. протягом часу звільнення її з-під варти з 30 червня до постановляння вироку апеля­ційним судом 28 жовтня 2004 р., у справі відсутні й у вироку не наведені, нав­паки, апеляційний суд перекваліфікував дії засудженої з ч. 2 на ч. 1 ст. 309 КК України, тобто на злочин, який віднесено до невеликої тяжкості.

Посилання апеляційного суду як на обтяжуючу обставину на те, що во­на у 1998 та 2000 рр. учиняла правопорушення, пов’язані з незаконним при­дбанням наркотичних засобів, і що кримінальні справи щодо неї були закри­ті за нереабілітуючих підстав, при призначенні покарання за новий злочин, учинений у 2004 р., не є переконливим.

У той самий час апеляційним судом не враховано, що згідно з виснов­ком спецмедкомісії Ч. лікування від наркоманії не потребує, на час розгляду апеляції працювала інженером у ВАТ «Київводоканал», навчалася на 4 курсі заочного відділення Київського коледжу міського господарства Академії му­ніципального управління, з червня 1997 р. перебуває на диспансерному облі­ку у Київській туберкульозній лікарні з приводу захворювання на туберку­льоз, позитивно характеризувалася за місцем роботи та проживання.

Посилання у вироку апеляційного суду на те, що стан здоров’я засудже­ної є наслідком вживання нею наркотичних засобів, не ґрунтується на мате­ріалах справи.

За таких обставин судова колегія вважає, що із застосуванням ст. 69 КК України Ч. слід пом’якшити покарання за ч. 2 ст. 307 та ч. 2 ст. 317 КК України.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційні скарги за­судженої Ч. та її захисників Б. та Ч. О. задовольнила частково.

Вирок Апеляційного суду м. Києва від 28 жовтня 2004 р. щодо Ч. змі­нила із застосуванням ст. 69 КК України, пом’якшила їй покарання: за ч. 2 ст. 307 КК України — до 2 років позбавлення волі без конфіскації майна; за ч. 2 ст. 317 КК України — до 3 років позбавлення волі без конфіскації майна.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 307, ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 317 КК України, остаточно визначила покарання Ч. у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки без конфіскації майна.

У решті вирок залишила без зміни.

При визначенні міри покарання суд повинен враховувати тяжкість вчиненого злочину й особу винного, зокрема і попередні судимості

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 16—17

(витяг)

Вироком Сакського міськрайонного суду АРК від 13 вересня 2005 р. Є., раніше неодноразово судимого, останній раз 6 липня 2000 р. за ч. 3 ст. 142 КК України на 6 років позбавлення волі з конфіскацією майна, засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України на 4 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України Є. звільнено від покарання з іспитовим строком 2 роки та на нього покладено певні обов’язки на підставі ст. 76 КК України.

Ухвалою апеляційного суду АРК від 8 листопада 2005 р. вирок залише­но без зміни.

Є. визнано винним у тому, що 21траня 2005 р. він, перебуваючи в нетве­резому стані, на дорозі між селами Виноградово та Лугове Сакського району зустрів неповнолітнього Б. та відкрито заволодів його велосипедом.

У касаційному поданні порушувалося питання про скасування судових рішень та направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з м’якістю призначеного покарання. На думку автора подання, суд недостатньо враху­вав те, що Є. скоїв злочин у нетверезому стані, має чотири непогашені суди­мості, злочин скоєно щодо неповнолітнього та що вчинений злочин належить до тяжких.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав подання, перевірив­ши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що подання підлягає задоволенню на таких підставах.

Відповідно до вимог ст. 398 КПК України підставою для скасування чи зміни вироку, ухвали чи постанови є, зокрема, невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого.

Суд визнав доведеною винність Є. у вчиненому злочині, що ґрунтується на допустимих і достатніх доказах, які ретельно досліджені в судовому засі­данні й такі висновки суду не оспорюються в поданні.

Кваліфікація злочинних дій Є. за ч. 2 ст. 186 КК України також не оспо­рюється у поданні.

Проте, призначаючи покарання Є., суд на порушення вимог ст. 65 КК України застосував ст. 75 КК України і, звільнивши його від відбування по­карання з випробуванням, не мотивував поставлення такого рішення, а фор­мально перерахував обставини, які пом’якшують покарання: Є. щиро розкаяв­ся у скоєному, сприяв розкриттю злочину, відшкодував збитки шляхом по­вернення викраденого.

Проте ці висновки суду не ґрунтуються на матеріалах справи.

Як видно з матеріалів справи, Є. скоїв злочин у нетверезому стані, має чотири непогашені судимості, грабіж вчинено щодо 14-річного підлітка.

Судом не враховано, що Є. вчинив тяжкий злочин.

За таких обставин вирок щодо Є. підлягає скасуванню, а справа — на­правленню на новий судовий розгляд.

Якщо при новому розгляді справи винність Є. у вчиненні інкримінова­ного злочину підтвердиться, призначене йому покарання слід визнати м’яким.

Керуючись статтями 394, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подан­ня прокурора, який брав участь у розгляді справи апеляційним судом, задо­вольнила.

Вирок Сакського міськрайонного суду АРК від 13 вересня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду АРК від 8 листопада 2005 р. щодо Є. скасувала, а кримінальну справу направила на новий судовий розгляд.

Якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що за­суджений винен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до постанов­лення попереднього вироку, покарання йому призначається за прави­лами, передбаченими в частинах 1—3 ст. 70 КК України, а не за ст. 71 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 червня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 22—23

(витяг)

Вироком Подільського районного суду м. Києва від 21 серпня 2006 р. К., раніше судимого: 2 листопада 1999 р. за ч. 2 ст. 141 КК України на 2 роки по­збавлення волі з відстрочкою виконання вироку на 1 рік; 10 вересня 2001 р. за ч. 2 ст. 141 КК 1960 р., ст. 71 КК України на 3 роки 6 місяців позбавлення волі; 14 вересня 2004р. зач. 2 ст. 141, ч. 3 ст. 42 КК 1960р. на3 роки 7 місяців позбавлення волі; 28 лютого 2006 р. за ч. 2 ст. 141 КК 1960 р., ч. 2 ст. 190, ч. 2 ст. 186, ст. 70 КК України на 6 років позбавлення волі, — засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України на чотири роки позбавлення волі.

На підставі ст. 71 КК України К. за сукупністю вироків остаточно при­значено 4 роки 6 місяців позбавлення волі.

В апеляційній інстанції вирок щодо К. не переглядався.

Як визнав суд, 7 вересня 2005 р., приблизно о 17 год. 15 хв., К., перебува­ючи біля будинку на вул. Світлицького у м. Києві, із застосуванням насиль­ства, що не є небезпечним для здоров’я потерпілої, повторно, відкрито заволо­дів мобільним телефоном «Самсунг-Х480» зі стартовим пакетом оператора мобільно зв’язку «Діджус» загальною вартістю 755 грн, що належали А.

Крім того, 3 жовтня 2005 р., приблизно о 17 год., К., перебуваючи нав­проти будинку на вул. В. Порика у м. Києві, із застосуванням насильства, що не є небезпечним для здоров’я потерпілої, повторно, відкрито заволодів мо­більним телефоном «Самсунг-Х450» у шкіряному футлярі зі стартовими па­кетами операторів «Київстар» та «Лайф», заподіявши К. М. матеріальну шко­ду на суму 770 грн.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи правильності встанов­лення фактичних обставин справи та кваліфікації злочинних дій К., просить вирок щодо нього змінити через неправильне застосування ст. 71 КК Украї­ни при призначенні засудженому покарання.

Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що доводи прокурора підлягають задоволенню на таких підставах.

Висновок суду щодо доведеності винності К. у вчиненні злочинів, за які його засуджено, стверджується сукупністю зібраних та досліджених у судо­вому засіданні доказів і прокурором не оспорюється.

Правильність кваліфікації злочинних дій винного за ч. 2 ст. 186 КК Украї­ни сумнівів не викликає.

Водночас, як убачається із матеріалів справи, вироком у цій справі К. за­суджено за злочини, які він вчинив 7 вересня та 3 жовтня 2005 р., тобто до постановлення попереднього вироку Подільським районним судом м. Києва від 28 лютого 2006 р.

Таким чином, при призначенні К. остаточного покарання за вироком від 21  серпня 2006 р. суд неправильно застосував кримінальний закон, оскільки мав керуватися положеннями ч. 4 ст. 70 КК України, а не ст. 71 КК України, на що обґрунтовано посилається прокурор у касаційному поданні.

Колегія суддів вважає, що ця помилка місцевого суду може бути виправ­лена шляхом зміни вироку щодо К., оскільки положення засудженого у цьо­му випадку не погіршується.

На підставі наведеного та керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, задовольнила.

Вирок Подільського районного суду м. Києва від 21 серпня 2006 р. щодо К. змінила. Виключила рішення суду про призначення засудженому покаран­ня за сукупністю вироків, на підставі ст. 71 КК України. Вважати К. засудже­ним за сукупністю злочинів, відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України, на 4 роки 6  місяців позбавлення волі.

Порушення судом вимог ст. 71 КК України щодо призначення по­карання за сукупність вироків спричинило скасування судових рі­шень

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 24—25

(витяг)

Вироком Замостянського районного суду м. Вінниці від 10 листопада 2005 р. С., неодноразово судимого: 19 червня 2003 р. за ч. 1 ст. 185 КК Украї­ни на 650 грн штрафу; 21 травня 2004 р. за ч. 2 ст. 185 КК України на 3 роки обмеження волі, на підставі ст. 75 КК України звільненого з випробуванням на 3 роки, 29 червня 2005 р. за ч. 2 ст. 185 КК України на 1 рік 6 місяців по­збавлення волі, — засуджено за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України на 2 роки по­збавлення волі, за ч. 2 ст. 185 КК України на 2 роки 6 місяців позбавлення волі, за ч. 1 ст. 309 КК України на 2 роки позбавлення волі, на підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів йому призначено 3 роки позбав­лення волі, а на підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів оста­точно йому призначено 3 роки 6 місяців позбавлення волі.

Вирок Гайсинського районного суду Вінницької області від 21 травня 2004 р. постановлено виконувати самостійно.

Постановлено стягнути з С. на користь Л. 2510 грн, Г. — 2175 грн на від­шкодування матеріальної шкоди.

Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 9 лютого 2006 р. ви­рок залишено без зміни.

Суд визнав С. винуватим в тому, що він 15 квітня 2005 р., перебуваючи в магазині «Елітдім», що в смт Вапнярка Томашпільського району Вінницької області, вчинив крадіжку відеокамери Л. «Панасонік» на суму 2510 грн.

11  травня 2005 р. С., перебуваючи в магазині «Люкс» у смт Вапнярка, вчинив крадіжку карток поповнення рахунку операторів мобільного зв’яз­ку компаній «Київстар», «Джинс», «иМС», чим заподіяв Г. шкоду на суму 2175 грн.

27 травня 2005 р. С., перебуваючи в магазині «Продукти» у м. Вінниці, намагався вчинити крадіжку денної виручки на суму 780 грн, проте злочин не довів до кінця, оскільки повернувся продавець, і С. утік.

Крім того, 27 травня 2005 р. С. за місцем проживання, в м. Вінниці, неза­конно зберігав на власні потреби 161,5 г макової соломки.

У касаційному поданні прокурор просить скасувати вирок і ухвалу що­до С., а справу направити на новий судовий розгляд через неправильне за­стосування кримінального закону. Не оспорюючи правильності встановлен­ня судом фактичних обставин справи та юридичної оцінки вчиненого, С. твердить, що суд остаточно мав призначити покарання винуватому на під­ставі ст. 71 КК України за сукупністю останнього вироку та вироку Гайсин- ського районного суду Вінницької області від 21 травня 2004 р. Крім того, звертає увагу на порушення судом апеляційної інстанції вимог ст. 377 КПК України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, яка частково підтримала касаційне подання і просила скасувати ухвалу апеля­ційного суду, а кримінальну справу направити на новий апеляційний роз­гляд, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що подання підлягає задоволен­ню на таких підставах.

Визнаючи С. винуватим у таємному викраденні чужого майна, вчинено­му повторно, замаху на таємне викрадення чужого майна, вчиненому повтор­но, незаконному придбанні та зберіганні наркотичних засобів без мети збуту та приймаючи рішення про покарання, суд залишив поза увагою дані про те, що С. був засуджений вироком Гайсинського районного суду Вінницької об­ласті від 21 травня 2004 р. за ч. 2 ст. 185 КК України на 3 роки обмеження волі й на підставі ст. 75 КК України звільнений від відбування покарання з ви­пробуванням на три роки. У цьому разі, ураховуючи, що С. учинив нові зло­чини у період іспитового строку, суд мав застосувати ст. 71 КК України, про­те не зробив цього, а безпідставно зазначив, що вирок Гайсинського район­ного суду Вінницької області має виконуватися самостійно.

Апеляційна ж інстанція зазначену помилку не усунула.

Таке неправильне застосування кримінального закону відповідно до по­ложень п. 2 ч. 1 ст. 398 КПК України є підставою для скасування вироку та ухвали і направлення справи на новий судовий розгляд.

Під час нового судового розгляду справи суду необхідно усунути зазна­чені недоліки, належно перевірити всі матеріали справи і в разі доведеності винуватості С. у вчиненні зазначених злочинів прийняти рішення відповід­но до вимог закону.

Тому, керуючись статтями 394—398 КПК України, колегія суддів Судо­вої палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне по­дання прокурора задовольнила.

Вирок Замостянського районного суду м. Вінниці від 10 листопада 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 9 лютого 2006 р. щодо С. скасувала, а кримінальну справу направила на новий судовий розгляд.

Судові рішення змінено у зв'язку з неправильним призначенням у по­рядку ст. 71 КК України покарання за сукупністю вироків

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 березня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 26—27

(витяг)

Вироком Цюрупинського районного суду Херсонської області від 22 лю­того 2006 р. К., судимого: 22 лютого 2005 р. за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 ро­ки позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК України і встановлено іспи­товий строк 1 рік; 30 травня 2005 р. за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі, а на підставі ч. 4 ст. 70 КК України остаточно визначено покарання за сукупністю злочинів 4 роки позбавлення волі, із застосуванням ст. 75 КК України, і встановлено іспитовий строк 2 роки, — засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України на 2 роки позбавлення волі;

На підставі ст. 71 КК України К. до покарання за цим вироком частко­во приєднано невідбуте покарання за вироком від 22 лютого 2005 р. і оста­точно визначено покарання за сукупністю вироків 3 роки 1 день позбавлен­ня волі.

Постановлений вирок від 30 травня 2005 р. виконувати самостійно.

За вироком суду К. визнано винним у крадіжці чужого майна, вчиненої повторно: 19 травня 2005 р., близько 21 год., у с. Абрикосівка Цюрупинсько- го району Херсонської області він з подвір’я будинку по вул. Садова таємно викрав майно, що належало Ш., на загальну суму 645 грн, а 30 березня 2005 р., близько 21 год., з подвір’я будинку по вул. Вінницькій — майно потерпілого Д. на загальну суму 620 грн.

Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 1 червня 2006 р. ви­рок залишено без зміни.

У касаційному поданні заступник прокурора Херсонської області пору­шив питання про скасування вироку і направлення справи на новий судовий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судом кримінального за­кону. Зазначає, що суд, призначивши засудженому покарання за сукупністю злочинів у днях, допустив неправильне застосування ст. 73 КК України. Вва­жає також, що суд призначив засудженому покарання, яке не відповідає тяж­кості злочину та особі засудженого.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, яка касаційне подання підтри­мала частково, просила виключити з вироку вказівку про застосування ст. 71 КК України і вважати К. засудженим до покарання, визначеного йому за ч. 2 ст. 185 КК України, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає частковому задоволенню.

Висновки суду про доведеність винності К. у крадіжці чужого майна та кваліфікацію його дій за ч. 2 ст. 185 КК України ґрунтуються на дослідже­них у судовому засіданні та детально наведених у вироку доказах в їх су­купності та взаємозв’язку, і такі висновки суду не оспорюються у поданні прокурора.

Призначене К. покарання за цим вироком є справедливим, відповідає ви­могам ст. 65 КК України. Суд врахував як ступінь тяжкості вчиненого злочи­ну, так і особу винного, інші обставини.

Водночас, частково приєднуючи до покарання за цим вироком, відповідно до ст. 71 КК України, невідбуте покарання за вироком від 22 лютого 2005 р., суд не дав жодної оцінки тому, що це покарання уже було приєднане судом до покарання за вироком від 30 травня 2005 р. згідно з ч. 4 ст. 70 КК України, виконання якого цим вироком від 22 лютого 2006 р. ухвалено виконувати са­мостійно.

За таких обставин, враховуючи при цьому те, що вирок від 30 травня 2005 р. на цей час є чинним, колегія суддів вважає за необхідне в порядку ст. 395 КПК України оспорюваний вирок від 22 лютого 2006 р. змінити і ви­ключити з нього вказівку про приєднання в порядку ст. 71 КК України до покарання за цим вироком покарання за вироком від 22 лютого 2005 р. у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання заступника прокурора Херсонської області задоволь­нила частково.

Вирок Цюрупинського районного суду Херсонської області від 22 лютого 2006 р. та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 1 червня 2006 р. щодо К. змінила, виключила з нього вказівку про призначення йому пока­рання на підставі ст. 71 КК України. Постановила вважати К. засудженим за ч. 2 ст. 185 КК України на 2 роки позбавлення волі.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кри­мінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, коли особа, яку звільнено від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший зло­чин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового та повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кож­ний вирок виконується самостійно

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах і Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня 2007  р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 29—30

(витяг)

Вироком Татарбунарського районного суду Одеської області від 28 квіт­ня 2005 р. П., раніше судимого 22 лютого 2005 р. Татарбунарським райсудом Одеської області за ч. 3 ст. 185, ч. 3 статей 69, 70, 75, 76, 104, ч. 3 ст. 187 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією ¹/3 частини належно­го йому майна зі звільненням від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком 2 роки, — засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК України до призначеного покарання частково приєднано невідбуту частину покарання за попереднім вироком від 22 лютого 2005 р. і визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на 5 років 2 місяці з конфіскацією ¹/3 частини належного йому майна.

Постановлено стягнути з П. на відшкодування матеріальної шкоди на користь К. — 872 грн, М. — 999 грн 25 коп.

В апеляційному та касаційному порядку справа не переглядалась.

За вироком суду П. визнано винуватим у тому, що він 28 липня 2004 р., приблизно о 1 год. 30 хв., будучи у стані алкогольного сп’яніння, проник у приміщення магазину «Фаворит» у с. Дивізія Татарбунарського району Одеської області, звідки повторно таємно викрав майно та гроші потерпілого К., заподіявши йому матеріальну шкоду на 872 грн.

12 лютого 2005 р., приблизно о 1 год. 30 хв., будучи у стані алкогольного сп’яніння, П. проник у приміщення магазину «Самана» у с. Дивізія Татарбу- нарського району Одеської області й повторно таємно викрав гроші та майно потерпілого М., заподіявши йому матеріальну шкоду на 2329 грн 85 коп.

У клопотанні засудженого, внесеному за поданням п’яти суддів, про пе­регляд судового рішення в порядку виключного провадження порушено пи­тання про зміну вироку щодо П. у частині призначеного йому покарання за ч. 4 ст. 70 КК України і визнання, що покарання, призначені за вироком від 22 лютого 2005 р. і за ч. 3 ст. 185 КК України за вироком від 28 квітня 2005 р., підлягають самостійному виконанню.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який вважав клопотання обґрунтованим і просив його задовольнити, переві­ривши матеріали справи та обговоривши доводи клопотання, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії вважають, що клопотання підлягає задоволенню на таких підставах.

Висновок суду, викладений у вироку від 28 квітня 2005 р., про доведе­ність винуватості П. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК Укра­їни, відповідає фактичним обставинам справи, підтверджений доказами, до­слідженими судом за правилами ч. 3 ст. 299 КПК України, і засудженим не заперечується.

Покарання за вчинення цього злочину призначено П. відповідно до ви­мог ст. 65 КК України. Це покарання є необхідним та достатнім для виправ­лення засудженого і попередження нових злочинів.

При призначенні П. покарання суд порушив вимоги ч. 4 ст. 70 КК Украї­ни і не врахував роз’яснень, що містяться в п. 23 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України «Про практику призначення судами кримінального пока­рання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, відповідно до яких у випадках, коли особа, яку звільнено від відбування покарання з випробуванням та іспитовим стро­ком, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосуван­ня принципів поглинення, часткового та повного складання призначених по­карань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно.

Як убачається з матеріалів справи, П. вироком від 22 лютого 2005 р. був звільнений від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком 2  роки.

Злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК України, за який він засуджений вироком від 28 квітня 2005 р. до покарання, яке належить відбувати реально, він вчинив 28 липня 2004 р. і 12 лютого 2005 р., тобто до засудження за попе­реднім вироком.

За таких обставин при призначенні П. покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК України суд не повинен був застосовувати принцип часткового складання покарань, оскільки в такому випадку вироки мали виконуватись самостійно.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання засудженого П. задовольнити.

Вирок Татарбунарського районного суду Одеської області від 28 квітня 2005  р. щодо П. змінити: виключити з нього рішення суду про часткове при­єднання до покарання, призначеного за цим вироком за ч. 3 ст. 185 КК Украї­ни, не відбутого засудженим покарання за попереднім вироком Татарбунар- ського районного суду Одеської області від 22 лютого 2005 р.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК України вважати П. засудженим до покарання за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі та до покарання, визна­ченого йому за попереднім вироком від 22 лютого 2005 р., які виконувати са­мостійно.

Принцип індивідуалізації покарання повинен застосовуватися у спра­вах про всі злочини.

Суд з урахуванням конкретних обставин справи пом'якшив покаран­ня особі, засудженій за ч. 1 ст. 115 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 1 лютого 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 61—63

(витяг)

Вироком Червоноградського міського суду Львівської області від 30 черв­ня 2005 р. Д., раніше судимого, засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України на 12 ро­ків 6 місяців позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 18 квітня 2006 р. ви­рок щодо Д. залишено без зміни. Д. визнано винним у вчиненні злочину за таких обставин.

14 січня 2003 р. близько 5 год. ранку біля кіоску в м. Червонограді Львів­ської області під час сварки К. завдав Д. декількох ударів кулаком в ділянку голови та грудини, після чого Д. утік.

У той час, коли К. повертався додому та проходив по вул. Мазепи в м. Чер- вонограді, Д. наздогнав його та з метою позбавлення потерпілого життя, за­вдав йому удару ножем в область грудини, від чого К. помер.

У своїй касаційній скарзі засуджений Д. зазначав, що він не причет­ний до вчинення злочину, посилався на однобічність та неповноту досудо- вого і судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обстави­нам справи, істотні порушення кримінально-процесуального закону. Про­сив судові рішення щодо нього скасувати, а справу направити на нове роз­слідування.

У касаційній скарзі захисника Б. йшлося про істотні порушення кри­мінально-процесуального закону, неправильне застосування кримінально­го закону, надмірну суворість призначеного Д. покарання. Захисник просив судові рішення щодо Д. скасувати, а справу направити на новий судовий роз­гляд.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора про необхідність залишення касаційних скарг без задоволення, а судових рі­шень щодо Д. — без зміни, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що вони підлягають частко­вому задоволенню на таких підставах.

Висновок суду про доведеність винності Д. у вчиненні зазначеного у ви­року злочину відповідає фактичним обставинам справи, підтверджується зі­браними у справі та дослідженими в судовому засіданні доказами і є обґрун­тованим. Цей висновок, зокрема, ґрунтується на фактичних даних, встанов­лених показаннями свідка М., який був свідком події. М. як на досудовому слідстві, так і в судовому засіданні послідовно стверджував, що між К. і Д. виник конфлікт і К. декілька разів ударив засудженого, який після цього ку­дись побіг. Свідок також зазначив, що коли він разом з К. повертався додо­му, почув його крик. Повернувшись, побачив, що біля К. стоїть Д., який три­мав свою руку на рівні грудини потерпілого, а потім втік. М. пояснив, що, підійшовши впритул до К., він побачив, як потерпілий витягнув з лівого бо­ку своєї грудини ніж і впав на землю.

Ці показання узгоджуються з показаннями свідка Г., якого М. просив ви­кликати швидку допомогу та який бачив чоловіка, що швидко втікав з місця події.

Згідно з висновком судово-медичної експертизи на трупі К. виявлено тяжке тілесне ушкодження у вигляді рани на передній поверхні огруддя злі­ва, яка проникає в грудну порожнину з ушкодженням плеври, легені, надвір­ної серцевої оболонки та стінки правого шлуночка серця, внаслідок чого ста­лася смерть потерпілого.

Суд також дав належну оцінку фактичним даним, що містяться в пока­заннях свідків М., Г., К. I., протоколі відтворення обстановки та обставин по­дії за участю свідка М. висновках судово-імунологічної та судово-криміналі­стичної експертиз і дійшов правильного висновку про доведеність винності Д. у вчиненні інкримінованого йому злочину.

Дії Д. правильно кваліфіковані судом за ч. 1 ст. 115 КК України.

У процесі досудового слідства та при розгляді справи в суді були вста­новлені й досліджені всі обставини, з’ясування яких мало істотне значення для правильного вирішення справи, допитані всі особи, показання яких ма­ють істотне значення для справи, проведені необхідні експертизи, а тому ко­легія суддів вважає, що доводи скарг Д. та його захисника про непричетність засудженого до вчинення злочину, однобічність та неповноту досудового і су­дового слідства є безпідставними.

Не виявлено при перевірці справи в касаційному порядку й істотних по­рушень кримінально-процесуального закону під час розгляду справи судом першої інстанції, про що йдеться в касаційних скаргах.

Водночас, призначаючи Д. покарання, суд не повною мірою врахував об­ставини, за яких було вчинено злочин, та призначив засудженому надмірно суворе покарання, яке, на думку колегії суддів, має бути пом’якшене.

На підставі наведеного та керуючись статтями 395, 396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційні скарги засудженого Д. та його захисника Б. задовольни­ла частково.

Вирок Червоноградського міського суду Львівської області від 30 черв­ня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 18 квітня 2006 р. щодо Д. змінила.

Пом’якшила призначене за ч. 1 ст. 115 КК України Д. покарання до 10 ро­ків позбавлення волі.

Суд на порушення вимог ст. 65 КК України призначив засудженому, який вчинив умисне вбивство, покарання, що не відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та його особі

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 березня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 63—64

(витяг)

Вироком Красногвардійського районного суду АРК від 19 жовтня 2005 р. В. В., раніше неодноразово судимого, останній раз 17 січня 2005 р. за ст. 395

КК України (за порушення правил адміністративного нагляду), засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України на 7 років позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК України частково приєднане невідбуте покарання за попереднім вироком та В. В. остаточно призначено 7 років 5 днів позбавлення волі.

В апеляційному порядку вирок не оскаржено.

В.  В. визнано винним у тому, що він 20 червня 2005 р., у нетверезому стані, перебуваючи в будинковолодінні № 25 у с. Видне Красногвардійсько- го району АРК та розпиваючи спиртні напої з В., посварився з останнім та умисно позбавив життя, наніс йому два удари стільцем у життєво важливий орган — голову В., заподіявши тяжкі тілесні ушкодження, в результаті яких настала смерть потерпілого.

У касаційному поданні порушувалося питання про скасування вироку та направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та невідповідністю призначеного пока­рання тяжкості злочину й особі засудженого. На думку автора подання, суд недостатньо врахував, що В. В. вчинив злочин у стані сп’яніння, негативно характеризується, раніше неодноразово судимий.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав касаційне подан­ня, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного по­дання, колегія суддів вважає, що подання підлягає задоволенню на таких під­ставах.

Відповідно до вимог ст. 398 КПК України підставою для скасування чи зміни вироку, ухвали чи постанови є, зокрема, невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого.

Суд визнав доведеною винність В. В. у вчиненому злочині, яка ґрунту­ється на допустимих і достатніх доказах, що ретельно досліджені в судовому засіданні, і такі висновки суду не оспорюються в поданні.

Кваліфікація злочинних дій В. В. за ч. 1 ст. 115 КК України також не оспорюється в поданні. Проте суд на порушення вимог ст. 65 КК України призначив В. В. покарання, яке не відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та його особі. Призначаючи покарання засудженому, суд не мотиву­вав постановлення такого рішення, формально зазначивши лише обставину, що пом’якшує покарання, — явку з повинною В. В.

Водночас суд зазначив, що В. В. характеризується негативно як особа, що підтримує відносини з особами, схильними до вживання спиртних напоїв та вчинення правопорушень, раніше неодноразово судимий, скоїв злочин у нетверезому стані.

За таких обставин вирок щодо В. В. підлягає скасуванню, а справа — на­правленню на новий судовий розгляд.

Якщо при новому розгляді справи винність В. В. у вчиненні інкримі­нованого злочину підтвердиться, призначене йому покарання слід визнати м’яким.

Керуючись статтями 394, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора АРК задовольнила.

Вирок Красногвардійського районного суду АРК від 19 жовтня 2005 р. щодо В. В. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

До осіб, винних у насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом за обтяжуючих обставин з незаконним про­никненням у житло, неприпустимо необґрунтоване послаблення у за­стосуванні мір кримінального покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 66—67

(витяг)

Вироком Кіцманського районного суду Чернівецької області від 30 лис­топада 2005 р. Д. засуджено за ч. 2 ст. 153 КК України на 3 роки позбавлення волі, за ч. 1 ст. 162 КК України на 1 рік обмеження волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Д. визначено 3 ро­ки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України Д. звільнено від відбу­вання покарання з випробуванням 2 роки, з покладенням на нього обов’яз­ків, передбачених пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 76 КК України.

Постановлено стягнути із засудженого Д. на користь Р. 2500 грн, Л. — 1000 грн на відшкодування моральної шкоди.

В апеляційному порядку вирок щодо Д. не переглядався.

Зазначеним вироком засуджено Є., вирок щодо якого в касаційному по­рядку не оскаржено та касаційне подання не внесено.

За вироком суду Д. визнано винним у тому, що він 7 лютого 2005 р. о 2  год., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, разом з Є. незаконно про­никли до житлового будинку, розташованого в с. Брусниця Кіцманського ра­йону, який належить Р., після чого із застосуванням фізичного насильства до Р. задовольнили з нею статеву пристрасть неприродним способом.

У касаційному поданні заступник прокурора Чернівецької області, не оспорюючи доведеності вини та правильності кваліфікації дій засудженого Д., просив вирок щодо Д. скасувати як незаконний з огляду на м’якість при­значеного покарання, а справу направити на новий розгляд до того самого су­ду в іншому складі суддів.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, яка підтримала касаційне подання, обговоривши його доводи та перевіривши матеріали кримінальної справи, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню.

На підставі зібраних у справі доказів суд першої інстанції дійшов виснов­ку щодо доведеності вини Д. у вчиненні інкримінованих йому злочинів, ква­ліфікував його дії за ч. 1 ст. 162 та ч. 2 ст. 153 КК України і призначив йому покарання на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів у виді 3 ро­ків позбавлення волі, звільнивши Д. на підставі ст. 75 КК України від відбу­вання покарання з випробуванням 2 роки, з покладенням на нього обов’яз­ків, передбачених пунктами 2, 3, ч. 1 ст. 76 КК України.

Проте призначене засудженому Д. покарання, на думку колегії суддів, не відповідає вимогам ст. 65 КК України.

Зокрема, звільняючи Д. на підставі ст. 75 КК України від відбування по­карання з випробуванням, суд не врахував, що Д. раніше вже притягувався до кримінальної відповідальності, злочин, передбачений ч. 2 ст. 153 КК Украї­ни, який йому інкримінується, віднесений до категорії тяжких, за місцем про­живання характеризується негативно, не працює, злочини вчинив, перебува­ючи у стані алкогольного сп’яніння. Крім того, даних, які б свідчили про від­шкодування Д. моральної шкоди потерпілим, немає.

За таких обставин вирок щодо Д. підлягає скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

Якщо при новому судовому розгляді справи буде доведена вина Д. у вчи­ненні інкримінованих злочинів, призначене йому покарання із застосуван­ням ст. 75 КК України слід вважати м’яким.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання заступника прокурора Чернівецької області задоволь­нила.

Вирок Кіцманського районного суду Чернівецької області від 30 листо­пада 2005 р. щодо Д. скасувала, а справу направила на новий судовий роз­гляд до того самого суду.

Водій автомашини, який допустив грубі порушення правил дорож­нього руху, що спричинили тяжкі наслідки, повинен піддаватися су­ворому кримінальному покаранню

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 92—93

(витяг)

Вироком Харківського районного суду Харківської області від 29 травня 2006  р. В. засуджено на підставі ч. 3 ст. 286 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України В. від відбування покарання звільнено з випробуванням, з іспитовим строком 3 роки.

В апеляційному порядку справа не переглядалась.

За вироком суду В. визнано винним у тому, що він 12 жовтня 2001 р., приблизно о 16 год., керуючи автомобілем КАМАЗ-53212 з причепом і руха­ючись по автодорозі з м. Люботин Харківської області у напрямку автодоро- ги Київ — Харків — Довжанський, виїжджаючи з другорядної дороги на го­ловну і здійснюючи поворот ліворуч, порушив вимоги пунктів 1.4,10.1, 16.10 Правил дорожнього руху і не дав дороги автомобілю «ЗІЛ-431410», яким ке­рував П., внаслідок чого здійснив зіткнення транспортних засобів, що спри­чинило загибель водія автомобіля «ЗІЛ» П., його пасажира К. І. і заподіяння пасажиру К. Н. середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

У касаційному поданні порушено питання про скасування постановле­ного щодо В. вироку і направлення справи на новий судовий розгляд у зв’яз­ку з невідповідністю призначеного засудженому покарання тяжкості вчине­ного злочину та його особі внаслідок м’якості, а також у зв’язку з неправиль­ним застосуванням кримінального закону.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговорив­ши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що подання підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 65 КК України при призначенні покарання суд має врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Суд же, визнавши В. винним у вчиненні особливо тяжкого злочину, при призначенні йому покарання фактично не врахував ступеня тяжкості ним скоєного, лише перерахувавши дані про його особу і пом’якшуючі обстави­ни, які визнав виключними, але не навів належних мотивів, з яких підстав ці обставини істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Безпідставно призначивши засудженому покарання нижче від найниж­чої межі, передбаченої санкцією ч. 3 ст. 286 КК України, суд також безпідстав­но звільнив його від відбування цього покарання на підставі ст. 75 КК Украї­ни, не поклавши при цьому навіть виконання певних обов’язків відповідно до вимог ст. 76 КК України.

Крім того, місцевий суд, застосувавши правила ст. 69 КК України при призначенні основного покарання В., не призначив засудженому додатково­го покарання — позбавлення права керувати транспортними засобами, яке у цьому випадку є обов’язковим.

Тому зазначений вирок підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий судовий розгляд, під час якого серед іншого належить врахувати на­ведене вище і перевірити усі доводи, на які посилається прокурор у касацій­ному поданні. Якщо при новому судовому розгляді справи суд дійде висновку про доведеність винності В. у вчиненні інкримінованого йому злочину, то по­карання йому має бути призначеним з дотриманням вимог ст. 65 КК України.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника прокурора Харківської області задовольнила.

Вирок Харківського районного суду Харківської області від 29 травня 2006 р. щодо В. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд до того самого суду.

З урахуванням невеликого розміру психотропних речовин, які збері­гав і збув засуджений, призначене йому за ч. 2 ст. 307 КК України покарання визнано явно несправедливим внаслідок суворості

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 5 червня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 101—103

(витяг)

Вироком Краматорського міського суду Донецької області від 21 грудня 2005  р. П., раніше судимого: 20 листопада 1998 р. за ч. 3 ст. 140, ч. 1 ст. 229⁶ КК України на 4 роки і 3 місяці позбавлення волі; 30 вересня 2002 р. за ч. 2 ст. 185 КК України на 2 роки і 6 місяців позбавлення волі, звільненого 19 груд­ня 2003 р. умовно-достроково на 7 місяців і 2 дні, — засуджено за ч. 2 ст. 342 КК України на 1 рік позбавлення волі; ч. 2 ст. 345 КК України на 2 роки по­збавлення волі; ч. 2 ст. 307 КК України на 7 років позбавлення волі з конфіс­кацією всього майна, що є його власністю.

На підставі ст. 70 КК України П. визначено остаточне покарання 9 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, що є його власністю.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 19 травня 2006 р. ви­рок щодо П. залишено без зміни.

П. визнано судом винним і засуджено за те, що він 15 січня 2005 р. у не- встановленої особи придбав особливо небезпечну психотропну речовину — кустарно виготовлений препарат з ефедрину кількістю 1,8 г, який зберігав при собі. Того самого дня близько 12 год. 25 хв. у дворі будинку по вулиці Крилова в м. Краматорську Донецької області він продав цю психотропну речовину К.

Приблизно 25 травня 2005 р. П. у невстановленої особи придбав особли­во небезпечну психотропну речовину — кустарно виготовлений препарат з ефедрину кількістю 5,7 г, який зберігав при собі. Того самого дня близько 20 год. 5 хв. він у під’їзді будинку по вул. Луначарського в м. Краматорську збув К. 1,8 г особливо небезпечної психотропної речовини — кустарно виго­товленого препарату з ефедрину.

Пізніше П. було затримано працівниками міліції, у нього було виявлено та вилучено 3,9 г особливо небезпечної психотропної речовини — кустарно виготовленого препарату з ефедрину. Під час його затримання П. чинив ак­тивний опір працівникам міліції З. та Р., а також спричинив їм легкі тілесні ушкодження у зв’язку з їхніми діями, спрямованими на його затримання.

У касаційному поданні прокурора порушено питання про зміну судових рішень щодо П. з мотивів невиправданої суворості визначеного йому пока­рання. Прокурор зазначає, що П. реалізовано було незначну кількість психо­тропної речовини, тяжких наслідків від опору працівникам міліції не наста­ло. З огляду на це він просить пом’якшити засудженому міру покарання.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, яка не підтримала касаційного подання і вважала, що в його задоволенні має бути відмовлено, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши до­води касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задово­ленню на таких підставах.

Висновки суду про доведеність винності засудженого П. у вчиненні зло­чинів та кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 342 і ч. 2 ст. 345 КК Украї­ни є правильними і по суті у касаційному поданні не заперечуються.

Що стосується міри покарання за ст. 307 КК України, то колегія суддів вважає, що вона визначена невиправдано суворою. Як встановлено судом, П. і раніше засуджувався за злочини, зокрема і пов’язані з незаконним обігом наркотиків, але зберігав і двічі збув психотропні речовини в невеликому роз­мірі — кожного разу по 1,8 г, що значно знижує ступінь тяжкості вчиненого злочину. Тому колегія суддів вважає, що в цьому випадку визначене за ч. 2 ст. 307 КК України покарання має бути пом’якшене, про що правильно за­значено в поданні прокурора. Одночасно колегія суддів вважає за необхідне при визначенні покарання за сукупністю злочинів застосувати принцип по­глинення менш суворого покарання більш суворим, оскільки він учинив зло­чини невеликої та середньої тяжкості, від яких тяжких наслідків не настало, й це було пов’язано із затриманням за дії з незаконним обігом наркотичних речовин, за які його теж засуджено.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора заступника прокурора Донецької області задовольнила.

Вирок Краматорського міського суду Донецької області від 21 грудня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 19 травня 2006 р. щодо П. змінила — за ч. 2 ст. 307 КК України пом’якшила йому основне по­карання до 5 років і 6 місяців позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК Украї­ни за сукупністю злочинів визначити йому остаточне покарання шляхом по­глинення менш суворого покарання більш суворим у виді позбавлення волі строком на 5 років і 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

В іншій частині цей же вирок щодо П. залишити без зміни.

^[1] Див. також: ВВСУ. — 2006. — №1. — С. 25—26; № 5. — С. 16—17; № 9. — С. 16—17; № 10. — С. 11—12; 2007. — № 4. — С. 31—33; № 11. — С. 17—18; Судова практика Вер­ховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. — К., 2006. — С. 58—60; 114—116; Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 19—20; 24—26; Вип. 2(4). — С. 16—18; 18—20; 32—34; Вип. 3(5). — С. 26—30; 69—71; Вип. 4(6). — С. 78—79; 85—86; РВСУ. — 2007. — Вип. 1(14). — С. 97—99; Вип. 2(15). — С. 100—101.