ЗАКОН ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВIДПОВIДАЛЬНIСТЬ

Пост. ПВСУ від 28 травня 2004 р. № 9 «Про дєякі питання застосуван­ня судами України адміністративного та кримінального законодавства у зв'язку з набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фізичних осіб» // ВВСУ. — 2004. — №6. — С.29

Неправильне застосування кримінального закону при приведенні ви­року у відповідність з КК України 2001 р. потягло зміну судового рішення в порядку виключного провадження

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 13 лип­ня 2005р.//ВВСУ. — 2006. —№1.— С. 24—25

(витяг)

Яворівський районний суд Львівської області вироком від 28 вересня 1998 р. засудив К. за ст. 86^[1], ч. 2 ст. 17, ч. 3 ст. 81, ч. 1 ст. 89, ч. 2 ст. 140, ч. 1 ст. 145, ч.2іч. 3 ст. 193, ч. 1 ст. 222 КК 1960 р. та на підставі ст. 42 цього Кодек­су шляхом часткового складання покарань визначив йому покарання у виді 12 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна.

К. визнано винним у тому, що він викрав: з 28 на 29 вересня 1996 р. та з 25 на 26 липня 1997 р. індивідуальне майно громадян Л. на суму 8 тис. 917 грн, Б. — 1 тис. 574 грн; з 1 на 2 червня 1997 р. за попередньою змовою з Ш. і К. О. з проникненням у приміщення державного підприємства — колек­тивне майно на суму 2 тис. 226 грн та індивідуальне майно громадян Б. Г. на суму 200 грн, С. С. — 180 грн, М. — 1 тис. 282 грн, С. М. — 130 грн; з 14 на 15 червня 1997 р. та з 22 на 23 червня 1997 р. з проникненням у приміщення магазинів — колективне майно на суму відповідно 1 тис. 548 грн і 1 тис. 415 грн, а також 8 серпня 1997 р. за попередньою змовою із Ш., К. О., К. Я. та невстановленою слідством особою вчинив з проникненням у приміщення за­мах на викрадення колективного майна з іншого магазину.

Сарненський районний суд Рівненської області постановою від 26 груд­ня 2001 р. вирок Яворівського районного суду Львівської області привів у відповідність із чинним КК. Зокрема, дії К. перекваліфікував з ст. 86¹ КК 1960 р. на ч. 5 ст. 185 КК 2001 р. і залишив призначене йому покарання у виді 12 років позбавлення волі.

Засуджений у клопотанні порушив питання про зміну постанови район­ного суду від 26 грудня 2001 р. у зв’язку з неправильним застосуванням кри­мінального закону, перекваліфікацію його дій з ч. 5 на ч. 4 ст. 185 КК 2001 р. й призначення йому остаточного покарання за сукупністю злочинів, відпові­дальність за які передбачена цією та іншими статтями.

Клопотання було внесене на судовий розгляд у порядку виключного про­вадження за поданням, підписаним п’ятьма суддями Верховного Суду України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку заступни­ка Генерального прокурора України, який підтримав клопотання, перевірив­ши матеріали справи та викладені у поданні доводи, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду Украї­ни на спільному засіданні дійшли висновку, що клопотання підлягає задово­ленню з таких підстав.

Згідно з вироком К. крім вчинення інших злочинів визнано винним у тому, що він з 1 по 23 червня 1997 р. одноособово та за попередньою змовою з іншими особами вчинив розкрадання колективного майна на суму 5 тис. 190 грн, що на час його вчинення вважалося розкраданням в особливо вели­ких розмірах.

У п. 4 примітки до ст. 185 КК 2001 р. зазначено, що в особливо великих розмірах визнається злочин, вчинений однією особою чи групою осіб на су­му, яка в 600 разів і більше перевищує неоподаткований мінімум доходів гро­мадян на момент вчинення злочину.

Відповідно до Указу Президента України від 25 серпня 1996 р. № 762/96 «Про грошову реформу в Україні» з 2 вересня 1996 р. встановлено неоподат­ковуваний мінімум доходів громадян в розмірі 17 грн.

У ст. 5 КК передбачено, що закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбу­вають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

З огляду на спосіб викрадення майна, неодноразове вчинення злочину

13заздалегідь поставленою метою та єдиним умислом, вчинення його також за попередньою змовою групою осіб та виходячи з того, що вартість викра­деного К. колективного майна не перевищує шістсот неоподаткованих міні­мумів доходів громадян (305,3 грн) і є меншими від суми, встановленої у п. 4 примітки до ст. 185 КК 2001 р., Сарненський районний суд Рівненської області при приведенні вироку щодо К. у відповідність із КК 2001 р. пови­нен був перекваліфікувати його дії з ст. 86¹ КК 1960 р. на ч. 4 ст. 185 КК 2001 р., виключивши кваліфікуючу ознаку злочину — заподіяння шкоди в особливо великому розмірі — та призначити йому покарання в межах санкції цієї статті.

Отже, цей суд при приведенні вироку щодо засудженого у відповідність із  КК 2001 р. неправильно застосував кримінальний закон, що призвело до прийняття помилкового рішення.

На підставі наведеного Верховний Суд України клопотання К. задоволь­нив: постанову Сарненського районного суду Рівненської області від 26 груд­ня 2001 р. щодо нього змінив, перекваліфікувавши його дії з ч. 5 на ч. 4 ст. 185 КК 2001 р. і призначивши йому покарання у виді восьми років позбавлення волі, на підставі ст. 42 КК 1960 р. за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачена ч. 4 ст. 185 КК 2001 р., ч. 2 ст. 17, ч. 3 ст. 81, ч. 1 ст. 89, ч. 2 ст. 140, ч. 1 ст. 145, ч. 2 і ч. 3 ст. 193, ч. 1 ст. 222 КК 1960 р. остаточно визначив покарання засудженому у виді восьми років позбавлення волі.

Приведення вироків у відповідність із КК України 2001 р. з пору­шенням вимог пунктів 5 і 10 розд. 2 «Прикінцеві та перехідні поло­ження» цього Кодексу призвело до зміни судових рішень та зменшен­ня призначеного засудженому покарання

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 11 лис­топада 2005 р. // ВВСУ. —2006. — №3.— С.9—10

(витяг)

Дзержинський міський суд Донецької області вироком від 24 травня 1996  р. засудив С. заст. 86¹ КК 1960 р. на 12 років позбавлення волі з конфіс­кацією всього майна, за ч. 2 ст. 141 КК 1960 р. — на три роки позбавлення во­лі з конфіскацією всього майна. На підставі ст. 42 КК 1960 р. за сукупністю злочинів С. остаточно визначено покарання у виді 12 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна і відповідно до ст. 26 КК 1960 р. його визнано особливо небезпечним рецидивістом.

Згідно з вироком суду С. визнано винним і засуджено за те, що він 8, 24 травня 1995 р. одноособово та 14 серпня цього ж року за попередньою змо­вою з іншими особами вчинив з проникненням у приміщення крадіжку май­на споживчого товариства на загальну суму 174 млн 82 тис. 20 крб., а також 19 серпня того ж року відкрито заволодів курткою К. вартістю 3 млн крб.

Герцаївський районний суд Чернівецької області вироком від 11 листо­пада 1996 р. засудив С. за ст. 17, ч. 3 ст. 117 КК 1960 р. на п’ять років позбав­лення волі за те, що він 20 червня 1994 р., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, намагався зґвалтувати неповнолітню В., але свій умисел до кінця не довів з причин, які не залежали від його волі. На підставі ч. 3 ст. 42 КК 1960 р. йому за сукупністю злочинів визначено покарання у виді 15 років по­збавлення волі. При цьому С. зараховано відбуте ним покарання за вироком від 24 травня 1996 р. і визначено до відбування 13 років дев’ять місяців 29 днів позбавлення волі.

Єнакіївський міський суд Донецької області постановою від 21 грудня 2001 р. при приведенні зазначених вироків у відповідність із КК^[2] вирок Дзержинського міського суду від 24 травня 1996 р. змінив: виключив з нього рі­шення про визнання С. особливо небезпечним рецидивістом; в іншій частині вирок залишив без зміни. Вирок Герцаївського районного суду від 11 листо­пада 1996 р. суд не змінював.

У клопотанні про перегляд справи в порядку виключного провадження заступник прокурора Донецької області порушив питання про зміну поста­нови Єнакіївського міського суду від 21 грудня 2001 р., вироків Дзержинсь- кого міського суду від 24 травня 1996 р. та Герцаївського районного суду від 11  листопада 1996 р., а саме: перекваліфікацію дій С. зі ст. 86¹ КК 1960 р. на ч. 3 ст. 185 КК, призначення за цим законом покарання у виді шести років позбавлення волі та за сукупністю злочинів визначення йому остаточного покарання у виді 10 років позбавлення волі.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, думку прокурора, який вважав, що клопотання підлягає задоволенню частково, а судові рішен­ня — зміні, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у клопо­танні доводи, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової су­дової колегії Верховного Суду України клопотання частково задовольнили з таких підстав.

Приводячи у відповідність із КК вирок Дзержинського міського суду від 24 травня 1996 р. та Герцаївського районного суду від 11 листопада 1996 р. Єнакіївський міський суд з порушенням вимог п. 10 розд. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» нового Кодексу не зробив цього щодо ст. 86¹ КК 1960 р.

Суд установив, що С. вчинив крадіжки чужого майна шляхом проник­нення у приміщення, що на час вчинення ним злочинів становило 174 млн 82 тис. 20 крб., тобто особливо великий розмір.

Згідно з приміткою до ст. 185 КК злочин вважається вчиненим в особ­ливо великих розмірах, якщо шкода від нього заподіяна на суму, яка в 600 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на час вчинення злочину.

Відповідно до Указу Президента України від 3 лютого 1995 р. № 100/95 (був чинним на час вчинення С. злочину)^[3] станом на серпень 1995 р. неопо­датковуваний мінімум доходів громадян становив 1 млн 400 тис. крб.

Таким чином, з травня по серпень 1995 р. С. викрав майно на суму, яка в 124 рази перевищувала неоподатковуваний мінімум доходів громадян, що не є великим, а тим більше особливо великим розміром.

У ст. 5 КК передбачено, що закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання законом чинності. Тому Єнакіївський міський суд згідно з вимогами п. 10 розд. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» КК мав привести вирок Дзер- жинського міського суду у відповідність із новим КК, перекваліфікувавши його дії зі ст. 86¹ КК 1960 р. на ч. 3 ст. 185 КК як крадіжку, поєднану з проникненням у приміщення. Оскільки в ч. 3 ст. 185 КК передбачено максимальне покарання у виді шести років позбавлення волі, то відповідно до п. 5 розд. 2 наведених поло­жень призначене С. покарання підлягало зменшенню до зазначеної межі.

У зв’язку з цим підлягав приведенню у відповідність із КК й вирок Гер- цаївського районного суду від 11 листопада 1996 р., за яким С. слід було визначити покарання на підставі ч. 3 ст. 42 КК 1960 р. за сукупністю злочи­нів з урахуванням зазначених вище змін до вироку Дзержинського міського суду.

Єнакіївський міський суд цього не зробив, тому його постанова від 21 груд­ня 2001 р. підлягає зміні.

Враховуючи наведене, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України клопотання заступника прокурора Донецької області задовольнили частково: змінили постановлені щодо С. судові рішення Єнакіївського міського суду, Дзержинського місько­го суду та Герцаївського районного суду, перекваліфікувавши дії С. зі ст. 86¹ КК 1960 р. на ч. 3 ст. 185 КК та на підставі ч. 3 ст. 42 кК 1960 р. постановили вважати його засудженим за сукупністю злочинів, передбачених ст. 17, ч. 3 ст. 117, ч. 2 ст. 141 КК 1960 р. і ч. 3 ст. 185 КК, на 10 років три місяці позбав­лення волі без конфіскації належного йому майна.

Посилання прокурора у касаційному поданні на необхідність приєд­нання до покарання, призначеного за новим вироком, невідбутої час­тини покарання за вироком суду Республіки Білорусь, визнано необґрунтованим Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 лютого 2004року// Судова практи­ка Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. — К., 2006.  — С. 114—116

(витяг)

Вироком Коростенського районного суду Житомирської області від 16 травня 2003 р. Б. засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України на 4 роки позбав­лення волі.

Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 26 серпня 2003 р. вирок щодо нього залишено без зміни.

Б. визнано винним у тому, що 1 лютого 2003 р. приблизно о 18 год. пере­буваючи у стані алкогольного сп’яніння, застосував до М. насильство і від­крито заволодів майном потерпілої на загальну суму 125 грн.

У касаційному поданні прокурор просить вирок щодо Б. скасувати, а спра­ву направити на новий судовий розгляд, оскільки він вважає, що суд непра­вильно застосував кримінальний закон при призначенні покарання. На дум­ку прокурора, місцевий суд безпідставно не врахував попередню судимість Б. за вироком Гомельського обласного суду від 25 листопада 2003 р. за вчинен­ня злочинів на території іноземної держави.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів вважає, що подання прокурора не підлягає задоволенню з таких підстав.

З огляду на матеріали справи, Б., будучи громадянином України, вчи­нив ряд злочинів на території Республіки Білорусь, за що був засуджений і відбував покарання в місцях позбавлення волі з 17 вересня 1992 р. по 12 лип­ня 2002 р. Після звільнення з місць позбавлення волі Б. прибув в Україну, де 1 лютого 2003 р. вчинив грабіж, за що був засуджений.

Посилання прокурора у касаційному поданні на необхідність приєднан­ня до призначеного покарання невідбутого строку покарання за вироком міс­цевого суду Республіки Білорусь є необґрунтованим.

Відповідно до вимог Закону України від 3 березня 1998 р. «Про ратифі­кацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року», який є чинним, Україна не взяла на себе зобов’язання визнавати та враховувати ви­роки, постановлені судами Договірних Сторін.

Отже, Коростенський районний суд обґрунтовано не застосував вимоги статей 9 та 71 КК, оскільки зазначеним міжнародним договором вироки су­дів держав—СНД не тягнуть правові наслідки при засудженні особи на тери­торії України.

З огляду на наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України не знайшла підстав для задоволення ка­саційного подання і відмовила у задоволенні касаційного подання проку­рора.

Відповідно до вимог Закону України від 3 березня 1998 р. «Про ра­тифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року» Україна не взяла на себе зобов'язань визнавати та врахо­вувати вироки, винесені судами Договірних Сторін, при вирішенні пи­тання про встановлення факту вчинення злочину повторно

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від25 листопада 2004року// Судова прак­тика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. — К, 2006. — С. 116—118

(витяг)

Вироком Білозерського районного суду Херсонської області від 3 груд­ня 2003 р. Д. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення во­лі. На підставі ч. 3 ст. 42 КК 1960 р. шляхом часткового складання покарань йому остаточно було призначено 4 роки 50 днів позбавлення волі.

Постановлено зарахувати у строк покарання, призначеного за цим виро­ком, відбуте покарання за попереднім вироком Бєлгородського районного суду РФ з 24 грудня 1998 р. по 23 грудня 2002 р. і визнано вважати Д. таким, що відбув покарання на день винесення вироку.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

За вироком суду Д. визнано винним у тому, що вночі 10 червня 1998 р., за попередньою змовою з особою, матеріали щодо якої передано в окреме провадження, він проник на територію літнього загону свиноферми ВАТ «Нікольське» Білозерського району Херсонської області та таємно викрав дві свиноматки вагою 370 кг, заподіявши ВАТ «Нікольське» матеріальну шкоду на суму 1850 грн.

У касаційному поданні прокурор просить вирок Білозерського районно­го суду Херсонської області від 3 грудня 2003 р. скасувати, а справу направи­ти на новий судовий розгляд, оскільки суд безпідставно зарахував засудже­ному відбуте покарання за вироком місцевого суду Російської Федерації, по­славшись на ч. 3 ст. 42 КК України 1960 р.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав подання, перевірив­ши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суд­дів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вва­жає, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

З огляду на матеріали справи Д. вчинив крадіжку вночі 10 червня 1998 р., і досудове слідство у справі було зупинено у зв’язку із тим, що він перехову­вався від слідства.

Вироком Бєлгородського районного суду Бєлгородської області Росій­ської Федерації від 18 червня 1999 р. він був засуджений до позбавлення волі за крадіжку чужого майна, вчинену ним 2 грудня 1998 р. із магазину в с. Не- лидівка Бєлгородського району. Після повного відбуття покарання за цим вироком Д. повернувся в Україну.

Вироком Білозерського районного суду від 3 грудня 2003 р. Д. засудже­но за крадіжку, вчинену ним 10 червня 1998 р. на території цього ж райо­ну, на 3 роки позбавлення волі. При цьому суд, враховуючи, що крадіжка на території України була вчинена до постановлення вироку судом Бєлгород­ського району РФ, застосував ч. 3 ст. 42 КК України 1960 р. і зарахував у строк відбування покарання за новим вироком ув’язнення за попереднім ви­роком місцевого суду РФ з 24 грудня 1998 р. по 23 грудня 2002 р., а також попереднє ув’язнення з 15 жовтня 2003 р. і звільнив Д. від відбування пока­рання.

Відповідно до вимог Закону України від 3 березня 1998 р. «Про рати­фікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відно­сини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 ро­ку» Україна не взяла на себе зобов’язання визнавати та враховувати ви­роки, винесені судами Договірних Сторін, і, зокрема, при вирішенні питань про встановлення факту вчинення злочину повторно тощо. З огляду на на­ведене при призначенні покарання Д. за злочин, вчинений ним на терито­рії України, місцевий суд не повинен враховувати вирок суду іноземної дер­жави.

Для вирішення питання про наявність складу злочину в діяннях, які були вчинені до 1 січня 2004 р., а також для їх кваліфікації поло­ження Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» не засто­совуються

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 березня 2006 р. // ВВСУ. —2006. — №е9. — С. 17—18

(витяг)

Заводський районний суд м. Запоріжжя вироком від 1 червня 2005 р. за­судив З. за частинами 2, 3, 4 ст. 185 та ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК і на підставі ст. 70 цього Кодексу призначив йому покарання у виді трьох років позбав­лення волі. Відповідно до ст. 71 того ж Кодексу до призначеного З. покаран­ня приєднано невідбуту ним частину покарання за попереднім вироком і за правилами ст. 72 КК остаточно визначено йому до відбування три роки один місяць позбавлення волі.

Апеляційний суд Запорізької області ухвалою від 28 вересня 2005 р. ви­рок змінив. За ч. 3 ст. 185 КК він призначив З. покарання із застосуванням ст. 69 КК у виді двох років шести місяців позбавлення волі; за ч. 4 ст. 185 КК із застосуванням ст. 69 КК — у виді трьох років позбавлення волі, на підставі ч. 4 ст. 70 КК приєднав до призначеного покарання невідбуте пока­рання за попереднім вироком і остаточно визначив засудженому покарання у виді трьох років позбавлення волі. За ч. 2 ст. 185 КК З. призначено пока­рання у виді одного року позбавлення волі, за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК — двох років шести місяців позбавлення волі, а за сукупністю злочинів на під­ставі ст. 70 КК — двох років шести місяців позбавлення волі. Відповідно до ст. 71 КК засудженому остаточно визначено три роки один місяць позбав­лення волі.

З. визнано винним у тому, що із 21 травня по 18 листопада 2002 р. він таємно викрав із проникненням у приміщення майно громадян: Т. на су­му 5 тис. 742 грн, Л. — 160 грн, Л. О. — 300 грн, Ш. — 5 тис. 725 грн, К. — 2 тис. грн.

На початку серпня 2003 р. він вчинив ряд крадіжок майна з автомобілів: Д. — на суму 200 грн, К. В. — 100 грн, С. — 80 грн.

Крім того, у вересні того ж року З. проник до квартири з метою вчинен­ня крадіжки, однак злочинного наміру до кінця не довів із не залежних від його волі причин — у квартирі не було майна, яке б він міг викрасти.

У касаційній скарзі З. порушив питання про перекваліфікацію його дій 3  ч. 4 на ч. 3 ст. 185 КК та пом’якшення йому покарання, мотивувавши це тим, що суд кваліфікував його дії без урахування розміру податкової со­ціальної пільги, а отже, неправильно застосував закон. Засуджений також просив призначити йому покарання, не пов’язане з реальним позбавленням волі, з урахуванням усіх обставин справи, в тому числі незадовільного ста­ну здоров’я.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України у задоволенні скарги відмовила з таких підстав.

Винність З. у вчиненні злочинів підтверджена сукупністю зібраних у справі, правильно оцінених та обґрунтовано покладених судом в основу вироку доказів, зокрема: показаннями засудженого (який не заперечував факту вчинення крадіжок), потерпілих (про кількість і вартість викраде­ного майна), свідків, даними протоколів огляду місця події, пред’явлен­ня предметів для впізнання, відтворення обстановки та обставин події за участю З.

Дії З. правильно кваліфіковано за частинами 2, 3, 4 ст. 185 КК та ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК.

Посилання засудженого на необхідність перекваліфікації його дій у зв’яз­ку з набранням чинності законом, яким встановлено податкову соціальну пільгу, розмір якої впливає на кваліфікацію дій, є безпідставними.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28  травня 2004 р. № 9 «Про деякі питання застосування судами України адміністративного та кримінального законодавства у зв’язку з набранням чинності Законом України від 22 травня 2003 р. «Про податок з доходів фі­зичних осіб» для вирішення питання про наявність складу злочину в діян­нях, які були вчинені до 1 січня 2004 р., а також для їх кваліфікації положен­ня цього Закону не застосовуються.

Крім того, зазначений Закон не має зворотної дії в часі, оскільки він, по суті, регулює правовідносини в економічній сфері життя держави і не є зако­ном про кримінальну відповідальність, про який ідеться у ст. 5 КК.

З огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги З. від­мовила.

Кваліфікуючи діяння особи з урахуванням положень Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», необхідно враховувати, що для вирішення питання про наявність складу злочину в діяннях, які були вчинені до 1 січня 2004 р., а також для їх кваліфікації положення зазначеного Закону не застосовуються. У таких випадках розрахунки провадяться з огляду на неоподатковуваний мінімум доходів громадян у сумі 17 грн.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 9 серпня 2005 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 41—43

(витяг)

Сихівський районний суд м. Львова вироком від 29 квітня 2004 р. засу­див С. за ч. 2 ст. 289 КК на 5 років позбавлення волі.

Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 20 липня 2005 р. зазна­чений вирок залишив без зміни.

С. визнано винним у тому, що він 27 грудня 2003 р. опівночі, перебу­ваючи у стані алкогольного сп’яніння, шляхом підбору ключів проник до приміщення гаража, звідки викрав автомобіль, що належав О., вартістю 10 тис. 65 грн. Вранці наступного дня, рухаючись названим автомобілем, С. не справився з керуванням і виїхав на зустрічну смугу руху, внаслідок чо­го здійснив зіткнення з іншим транспортним засобом, пошкодивши викра­дений.

У касаційному поданні заступник прокурора Львівської області пору­шив питання про направлення справи на новий судовий розгляд через не­правильне застосування судом норм матеріального права, вважаючи, що дії С. слід кваліфікувати за ч. 3 ст. 289 КК, оскільки вартість викраденого ним транспортного засобу в 250 разів перевищує неоподатковуваний мінімум до­ходів громадян.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України задовольнила подання на таких підставах.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 277 КПК зміна обвинувачення в суді допус­кається лише до закінчення судового слідства і за мотивованою постановою прокурора, який її оголошує і копії вручає учасникам процесу. Постанову до­лучають до справи. Недодержання цих вимог закону є істотним порушенням права підсудного на захист.

Як убачається з матеріалів справи, С. було пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 289 КК.

Прокурор, який брав участь у розгляді справи, виступаючи у судових дебатах, ініціював зміну обвинувачення з ч. 3 на ч. 2 зазначеної статті без ви­несення процесуального рішення у вигляді постанови і без викладення мо­тивів свого рішення.

Ця обставина згідно зі ст. 370 КПК є істотним порушенням вимог кримі­нально-процесуального законодавства, що має наслідком безумовне скасуван­ня вироку.

Суд, визнаючи С. винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 289 КК, послався на рекомендації Верховного Суду України щодо кваліфікації злочинних дій у зв’язку з набуттям чинності Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. № 889-IV.

Проте Пленум Верховного Суду України в постанові «Про деякі питан­ня застосування судами України адміністративного та кримінального зако­нодавства у зв’язку з набранням чинності Законом України від 22 травня

2003  р. «Про податок з доходів фізичних осіб» від 28 травня 2004 р. № 9 дав судам роз’яснення, що для вирішення питання про наявність складу злочину в діяннях, які були вчинені до 1 січня 2004 р., а також для їх кваліфікації по­ложення зазначеного Закону не застосовуються. У таких випадках розрахун­ки провадяться з огляду на неоподатковуваний мінімум доходів громадян у сумі 17 грн.

Враховуючи те, що Сихівський районний суд м. Львова кримінальний закон застосував неправильно, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок названого суду від 29 квітня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 20 липня 2005 р. скасува­ла і передала справу на новий судовий розгляд.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну від­повідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набуття таким законом чинності

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 2 листопада 2006р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 9—10

(витяг)

Вироком Червонозаводського районного суду м. Харкова від 23 лютого 2006 р. К. засуджено за ч. 1 ст. 303 КК України до громадських робіт строком на 80 годин, а на підставі статей 71, 72 КК України за сукупністю вироків ос­таточно визначено 2 роки 10 днів позбавлення волі.

В апеляційній інстанції вирок не переглядався.

К. визнано винною і засуджено за систематичне зайняття проституцією, тобто надання сексуальних послуг з метою отримання доходу.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про скасування ви­року суду та закриття справи на підставі ч. 2 ст. 6 КПК України, ст. 5 КК України. Зазначає, що на момент винесення вироку щодо К. набув чиннос­ті Закон України від 12 січня 2006 р. № 3316-IV, який декриміналізував інкриміноване К. злочинне діяння, а тому К. була незаконно засуджена за ч. 1 ст. 303 КК України та їй необґрунтовано призначено покарання за пра­вилами ст. 71 КК України і визначено міру покарання у вигляді позбавлен­ня волі.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримку касаційного по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідаль­ність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відпо­відні діяння до набуття таким законом чинності, зокрема на осіб, які відбува­ють або відбули покарання, але мають судимість.

Як убачається із матеріалів справи, у період розгляду кримінальної справи судом першої інстанції щодо К., якій органами досудового слід­ства було пред’явлене обвинувачення у систематичному занятті прости­туцією, редакція зазначеної статті була змінена. Відповідно до Закону України від 12 січня 2006 р. № 3316-1У (набув чинності 10 лютого 2006 р.) вчинене К. діяння перестало бути злочинним. Однак К. було визнано ви­нуватою і притягнуто до кримінальної відповідальності за зазначеним ви­ще законом.

Отже, К. безпідставно засуджено за вчинення злочину, передбаченого за­коном, що втратив чинність.

У зв’язку з тим, що К. було засуджено за ч. 1 ст. 303 КК України неза­конно, їй необґрунтовано було призначено і покарання за правилами ст. 71 КК України за сукупністю вироків.

Враховуючи викладене, обвинувальний вирок щодо К. підлягає скасу­ванню, справа — закриттю на підставі ч. 2 ст. 6 КПК України, ст. 5 КК Украї­ни у зв’язку з декриміналізацією злочинного діяння, а засуджена має бути негайно звільнена з-під варти.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника прокурора Харківської області задовольнила, вирок Чер- вонозаводського районного суду м. Харкова від 23 лютого 2006 р. щодо К. скасувала, а справу щодо неї провадженням закрила на підставі п. 2 ст. 6 КПК України, ст. 5 КК України.

Згідно з ч. 1 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідаль­ність, який пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію вчасі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідне діяння до набуття таким законом чинності, зокрема і на осіб, які відбувають покарання

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кри­мінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 3—5

(витяг)

Вироком Харківського районного суду м. Києва від 2 серпня 2001 р. Л. засуджено за ч. 3 ст. 141 КК 1960 р. на 7 років позбавлення волі без конфіска­ції майна.

За вироком суду Л. визнано винним в тому, що він 29 березня 2001 р. близько 10 год. 30 хв., перебуваючи у гуртожитку по вул. Горлівськійу м. Києві, з метою крадіжки індивідуального майна громадян проник у кімнату № 203, де мешкала I., та викрав індивідуальне майно останньої на загальну суму 233 грн 50 коп. Виходячи з кімнати, був помічений сином потерпілої I., однак Л. став тікати, утримуючи при собі викрадені речі, таким чином вчинивши грабіж індивідуального майна I.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 9 жовтня 2001 р. вирок залише­но без зміни.

У касаційному порядку вирок не переглядався.

У клопотанні про перегляд судових рішень у порядку виключеного про­вадження заступник прокурора м. Києва просив змінити вирок та ухвалу у зв’язку з необхідністю перекваліфікації дій Л. з ч. 3 ст. 141 КК у редакції 1960 р. на ч. 3 ст. 186 КК України у редакції 2001 р., виключення кваліфікуючої ознаки «завдання значної шкоди потерпілому» та пом’якшення покарання.

Зазначене клопотання внесене на судовий розгляд спільного засідання за поданням п’яти суддів Верховного Суду України, які вважають його та­ким, що підлягає задоволенню, а судові рішення щодо Л. такими, що підляга­ють зміні.

Заслухавши доповідача, заступника Генерального прокурора України К., який вважав, що клопотання слід задовольнити, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи клопотання, судді судових палат вважають, що клопотання прокурора підлягає частковому задоволенню на таких під­ставах.

Висновок суду про доведеність винності Л. у вчиненні злочину, за який його засуджено, ґрунтується на доказах, що були досліджені судом, і не оспо­рюється у клопотанні.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 КК України закон про кримінальну відповідаль­ність, який пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в ча­сі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання та­ким законом чинності, зокрема і на осіб, які відбувають покарання.

Санкція ч. 3 ст. 186 КК у редакції 2001 р. передбачає покарання у ви­ді позбавлення волі на строк від 4 до 8 років, тоді як санкція ч. 3 ст. 141 КК України у редакції 1960 р. передбачала покарання у виді позбавлення волі на строк від 7 до 12 років з конфіскацією або без конфіскації майна.

Таким чином, новий кримінальний закон пом’якшує кримінальну відпо­відальність Л., а отже, має зворотну дію в часі.

Крім того, відповідно до примітки 2 до ст. 185 КК України у редакції 2001 р. у статтях 185, 186, 189 та 190 цього Кодексу значна шкода визнача­ється з урахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинено збитки на суму від 100 до 250 неоподаткованих мінімумів дохо­дів громадян на момент вчинення злочину, а згідно з КК 1960 р. значна мате­ріальна шкода була оціночним поняттям та залежала лише від вартості ви­краденого та майнового стану потерпілого.

Для кваліфікації дій Л. як таких, що спричинили значну шкоду, вартість викраденого мала б становити 1700 грн, натомість Л. засуджений за викра­дення майна на суму 233 грн 50 коп., а тому зазначена кваліфікуюча ознака не повинна враховуватись при кваліфікації його дій за ч. 3 ст. 186 КК Украї­ни. Таким чином, дії Л. необхідно кваліфікувати за ч. 3 ст. 186 КК України як відкрите викрадення чужого майна, вчинене повторно, поєднане з проникнен­ням у житло.

Оскільки Апеляційним судом м. Києва не було внесено відповідних змін до вироку суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду, як і вирок, підля­гає зміні.

З урахуванням ступеня тяжкості вчиненого Л. злочину, даних про особу винного не вбачається підстав для пом’якшення засудженому покарання, як про це йдеться у клопотанні прокурора та поданні.

Відповідно до наведеного, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК Украї­ни, Верховний Суд України клопотання заступника прокурора м. Києва за­довольнив частково, вирок Харківського районного суду м. Києва від 2 серп­ня 2001 р. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 жовтня 2001 р. щодо Л. змінив.

Перекваліфікував дії Л. з ч. 3 ст. 141 КК 1960 р. на ч. 3 ст. 186 ККУкраї- ни з одночасним виключенням кваліфікуючої ознаки «завдання значної шко­ди потерпілому».

Статтею 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року передбачено, що видана особа не може переслідуватися та засуджуватися ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26   січня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кри­мінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 5—8

(витяг)

Вироком апеляційного суду Луганської області від 1 липня 2005 р. Г. ви­знано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 357; ч. 3 ст. 357; ч. 2 ст. 358; ч. 3 ст. 358; ч. 5 ст. 185; ст. 15, ч. 5 ст. 185 КК України, і йому призначе­но покарання:

за ч. 2 ст. 357 КК України 1 рік обмеження волі;

за ч. 3 ст. 357 КК України 2 роки обмеження волі;

за ч. 2 ст. 358 КК України 1 рік позбавлення волі;

за ч. 3 ст. 358 КК України 1 рік обмеження волі;

за ч. 5 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 69 КК України 5 років по­збавлення волі з конфіскацією ¹/2 частини майна, яке є його власністю;

за ст. 15, ч. 5 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 69 КК України 4  роки позбавлення волі з конфіскацією ¹/2 частини майна, яке є його влас­ністю.

На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно Г. призначено 5 років позбавлення волі з конфіскацією 1/2 частини майна, яке є його власністю.

У касаційному порядку ця справа не розглядалась.

Згідно з вироком Г. визнано винним у вчиненні злочинів за таких об­ставин.

22 вересня 1993 р. Г., скориставшись тим, що Д. забув у нього вдома в м. Лисичанську по вул. Свердлова папку з документами, таємно викрав пе­чатку ТОВ «Люкс» і паспорт на ім’я Д., які знаходились у цій папці.

Наприкінці липня 1994 р. Г. та особи, яких раніше засуджено за цей зло­чин, а також особа, справу щодо якої виділено в окреме провадження, за по­передньою змовою групою осіб зі складу АТ «Лінос», розташованого в м. Ли- сичанську Луганської області, таємно викрали 2400 кг каталізатора КР-108 вартістю 45 767 грн 46 коп., який продали особам, справу щодо яких виділе­но в окреме провадження.

Для перевезення викраденого каталізатора Г. та невстановлені особи за попередньою змовою підробили довідку Лисичанської санітарно-епідеміо­логічної станції та з використанням викраденої у Д. печатки ТОВ «Люкс» підробили накладну, яку Г. використав при перевезенні каталізатора.

14 березня 1995 р. Г. та особи, яких раніше засуджено за цей злочин, осо­ба, справу щодо якої виділено в окреме провадження, а також особа, справу щодо якої закрито у зв’язку зі смертю, за попередньою змовою намагались таємно викрасти зі складу АТ «Лінос» 750 кг каталізатора КР-108 вартістю 72 047 грн 70 коп., завантаживши його на автомобіль, але злочин не було до­ведено до кінця з причин, що не залежали від їх волі, оскільки їх було затри­мано працівниками міліції на місці події.

У клопотанні заступника Генерального прокурора України порушува­лось питання про зміну вироку апеляційного суду щодо Г., виключення з ви­року вказівки суду про визнання винним та засудження Г. за частинами 2, 3 ст. 357, частинами 2, 3 ст. 358 КК України, перекваліфікацію його дій з ч. 5 ст. 185 КК України на ч. 2 ст. 185 КК України, а зі ст. 15, ч. 5 ст. 185 КК Украї­ни на ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України з тих мотивів, що суд при постановлен- ні вироку щодо Г. порушив вимоги ст. 9 Конституції України, ч. 5 ст. 3 КК України, ст. 5 КПК України, Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-IV та ст. 14 Європейської конвен­ції про видачу правопорушників і засудив Г. за злочини, за які його не було видано Російською Федерацією, на території якої було розшукано і затри­мано Г.

Заслухавши доповідача, пояснення заступника Генерального прокурора України К., який підтримав клопотання, перевіривши матеріали справи та об­говоривши доводи клопотання, судді Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України вважають, що кло­потання підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Статтею 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 ро­ку, ратифікованої Верховною Радою України згідно із Законом України від 16 січня 1998 р. № 43/98-ВР, передбачено, що видана особа не може переслі­дуватися та засуджуватися ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана.

Як убачається із матеріалів справи, у зв’язку з ухиленням Г. від суду і відсутністю його за місцем проживання постановою Луганського обласного суду від 31 березня 1997 р. обраний Г. запобіжний захід підписку про невиїзд змінено на взяття під варту і оголошено його розшук. За результатами роз­шуку Г. було затримано 1 липня 2004 р. у м. Нижньому Новгороді Російської Федерації.

На запит Міністерства юстиції України про видачу Г. для притягнення його до кримінальної відповідальності за пред’явленим йому обвинувачен­ням Генеральною прокуратурою Російської Федерації 11 лютого 2005 р. бу­ло прийнято рішення про видачу Г. для притягнення його до кримінальної відповідальності за крадіжку і замах на крадіжку за обтяжуючих обставин і залишено без задоволення вимоги про видачу Г. у частині інкримінування йому кваліфікуючих ознак розкрадання державного майна в особливо вели­ких розмірах, оскільки на момент вчинення злочину цієї кваліфікуючої озна­ки у ст. 144 КК РСФСР (у редакції від 1 липня 1994 р.) не було, а також по­вторності у зв’язку з тим, що цю кваліфікуючу ознаку виключено з чинного російського кримінального закону.

Крім того, відмовлено у видачі Г. для притягнення його до кримінальної відповідальності за крадіжку та підробку документів, оскільки за російським кримінальним законом минули строки давності притягнення до криміналь­ної відповідальності за ці злочини, а також за крадіжку паспорта Д. і викорис­тання підробленого документа у зв’язку із тим, що санкції ч. 2 ст. 325 і ч. 3 ст. 327 КК Російської Федерації не передбачають покарання у виді позбав­лення волі.

Зазначені обставини залишились поза увагою апеляційного суду при роз­гляді справи щодо Г., і його було засуджено за крадіжку та замах на крадіж­ку чужого майна в особливо великих розмірах, за викрадення печатки та пас­порта Д., за підроблення документів та використання завідомо підроблених документів, тобто за злочини, за які не було надано дозволу на притягнен­ня до кримінальної відповідальності Г. з боку сторони, яка його видала, що є порушенням вимог ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопору­шників.

У зв’язку з цим з вироку необхідно виключити рішення суду про ви­знання винним та засудження Г. за частинами 2, 3 ст. 357, частинами 2, 3 ст. 358 КК України, а також перекваліфікувати дії Г. з ч. 5 ст. 185 на ч. 2 ст. 185 КК України, зі ст. 15, ч. 5 ст. 185 на ст. 15 ч. 2 ст. 185 КК України за кваліфікуючою ознакою вчинення крадіжки та замаху на крадіжку чужого майна за попередньою змовою групою осіб і призначити йому покарання від­повідно до вимог ст. 65 КК України.

Крім того, відповідно до п. 12 розділу II Прикінцевих та перехідних по­ложень КК України у разі призначення покарання за сукупністю злочинів, вчинених до набуття чинності цим Кодексом, застосовується ст. 42 КК 1960 р., а суд, призначаючи Г. покарання за сукупністю злочинів, вчинених до набут­тя чинності КК України, застосував ч. 1 ст. 70 цього Кодексу.

На підставі наведеного, керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК Украї­ни, Верховний Суд України клопотання заступника Генерального прокурора України задовольнив.

Вирок апеляційного суду Луганської області від 1 липня 2005 р. щодо Г. змінив.

Виключив з мотивувальної та резолютивної частин вироку рішення су­ду про визнання винним та засудження Г. за частинами 2, 3 ст. 357, частина­ми 2, 3 ст. 358 КК України.

Перекваліфікував дії Г. з ч. 5 ст. 185 КК України на ч. 2 ст. 185 КК Украї­ни та призначив за цим законом 5 років позбавлення волі; зі ст. 15, ч. 5 ст. 185 КК України на ст. 15 ч. 2 ст. 185 КК України та призначив йому за цим зако­ном 4 роки позбавлення волі.

На підставі ч. 1 ст. 42 КК 1960 р. шляхом поглинення менш суворого по­карання більш суворим остаточно призначив Г. 5 років позбавлення волі.

В іншій частині вирок залишив без зміни.

Закон, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, поширюється на діяння, вчинені до його видання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 12—14

(витяг)

Вироком Роздільнянського районного суду Одеської області від 15 лис­топада 2004 р. М. засуджено:

— за ч. 3 ст. 289 КК України на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна;

— за ч. 2 ст. 289 КК України на 5 років позбавлення волі;

— за ч. 3 ст. 187 КК України на 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

На підставі ст. 70 КК України М. призначено покарання на 10 років по­збавлення волі з конфіскацією майна.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 1 березня 2005 р. вирок щодо М. залишено без зміни.

Цим самим вироком засуджено Н., вирок щодо якого в касаційному по­рядку не оскаржується.

М. засуджено за те, що він 26 травня 2003 р., близько 19 год., за поперед­ньою змовою з Н., перебуваючи на дачній ділянці, що на дачному масиві с. Алтестово Біляєвського району, із застосуванням фізичного насильства, не­безпечного для життя та здоров’я потерпілого, заволоділи належним К. авто­мобілем ВАЗ-21099 (вартістю 15 000 грн) та завдали потерпілому легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я.

М. 6 червня 2003 р., близько 3 год., за попередньою змовою з Н., проник­нувши на подвір’я будинку в с. !ванівна Великомихайлівського району Оде­ської області, а потім і в гараж, викрали належний Б. мотоцикл «!Ж-6-113» (вартістю 1100 грн).

Тоді ж ці особи, проникнувши спочатку до літньої кухні, а потім до бу­динку, вчинили розбійний напад на потерпілих Б. Ф. та Б. Е., під час якого заволоділи майном на загальну суму 602 грн.

У касаційній скарзі засуджений М. зазначав, що суд неправильно вста­новив обставини справи, оскільки автомобіль К. він забрав за домовленістю з потерпілим як компенсацію за невиплачені ним гроші за виконану роботу. Вважає, що розбійного нападу на сім’ю Б-ів не вчиняв і не заволодівав належ­ним їм мотоциклом. Скаржився на застосування до нього під час досудового слідства фізичного насильства. Просив вирок щодо нього в частині його за­судження за ч. 2 ст. 289, ч. 3 ст. 187 КК України скасувати з передачею спра­ви на новий судовий розгляд, а ч. 3 ст. 289 КК України перекваліфікувати на ст. 356 КК України та відповідно пом’якшити призначене покарання.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора про зміну вироку, виклю­чення з обвинувачення М. та Н. за епізодом незаконного заволодіння мото­циклом такої кваліфікуючої ознаки, як завдання злочином значної шкоди, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга засудженого підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Висновок суду про доведеність винності М. у вчиненні інкримінованих йому злочинів, за обставин, викладених у вироку, підтверджується сукупніс­тю зібраних та перевірених у судовому засіданні доказів.

Твердження ж засудженого про те, що автомобіль К. він забрав за домов­леністю з потерпілим у рахунок невиплачених ним грошей за виконану робо­ту, а розбійного нападу на сім’ю Б-ів не вчиняв і не заволодівав належним їм мотоциклом, є непереконливими.

Як судом першої, так і апеляційної інстанцій ця версія М. детально пере­вірялася і обґрунтовано визнана такою, що не відповідає дійсності, оскільки спростовується матеріалами справи і спрямована на зменшення його вини у вчинених злочинах та ухилення від кримінального покарання.

Разом з тим, відповідно до ст. 5 КК України колегія суддів вважає за не­обхідне виключити з мотивувальної частини вироку щодо М. за епізодом не­законного заволодіння мотоциклом, у зв’язку з новою редакцією ст. 289 КК України та приміткою № 3 до цієї статті, таку кваліфікуючу ознаку, як за­вдання злочином значної матеріальної шкоди, оскільки вартість викраденого транспортного засобу становила лише 1100 грн.

У порядку ст. 395 КПК України аналогічну кваліфікуючу ознаку слід ви­ключити з обвинувачення Н.

За таких обставин вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду щодо М. та Н. підлягають зміні.

Виходячи з наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційну скаргу засудженого М. задовольнила частково.

Вирок Роздільнянського районного суду Одеської області від 15 листо­пада 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 1 березня 2005 р. щодо М. та в порядку ст. 395 КПК України щодо Н. змінила.

Виключила за епізодом незаконного заволодіння мотоциклом кваліфі­куючу ознаку — завдання злочином значної матеріальної шкоди.

Відповідно до ст. 58 Конституції України та ч. 1 ст. 5 КК України за­кон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, зокрема на осіб, які відбувають по­карання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 травня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 14—15

(витяг)

Вироком Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 20 ве­ресня 2004 р. X., раніше неодноразово судимого (останній раз 27 лютого 2002 р. за ч. 2 ст. 185, ст. 43 КК України на 2 роки 6 місяців позбавлення волі, звіль­неного 12 травня 2004 р. за відбуттям покарання), засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України на 2 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України Т. звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік.

На підставі ст. 76 КК України на Т. покладено обов’язки: повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання та ро­боти; періодично з’являтися в ці органи для реєстрації.

Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 14 грудня 2004 р. вирок щодо Т. залишено без зміни.

Т. визнано винним у тому, що він 3 серпня 2004 р., приблизно о 17 год., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, з подвір’я будинку № 5 по вул. Миколаївській у с. Богданівна Каховського району таємно викрав мета­леву хвіртку вартістю 100 грн, яка належала Д.

У касаційному поданні прокурор просив вирок та ухвалу щодо Т. скасу­вати, а справу передати на новий судовий розгляд, посилаючись на невідпо­відність призначеного засудженому покарання внаслідок його м’якості.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, яка просила на підста­ві ст. 5, ч. 2 ст. 74 КК України звільнити Т. від призначеного покарання, пе­ревіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційне подання задоволенню не підлягає, а вирок та ухвала підлягають зміні на таких під­ставах.

Матеріалами справи встановлено, що Т. таємно викрав чуже майно на суму 100 грн. Злочин, за який Т. засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України, був вчинений 3 серпня 2004 р., а 30 червня 2005 р. набув чинності Закон Украї­ни «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопору­шення» від 2 червня 2005 р., яким ст. 51 КпАП викладено у новій редакції і встановлено, що викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати вважається дрібним, за що передбачена адміні­стративна відповідальність, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Таким чином, цим законом здійснена часткова декриміналізація окремих злочинів, і зокрема, діяння, передбаченого ст. 185 КК України.

Оскільки відповідно до ст. 58 Конституції України та ч. 1 ст. 5 КК України закон, який скасовує або пом’якшує відповідальність, має зворот­ну дію в часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, зокрема на осіб, які відбувають по­карання, то, керуючись положеннями зазначених законів, вчинене Т. 3 серп­ня 2004 р. таємне викрадення чужого майна на суму 100 грн, яке кваліфіко­вано судом за ч. 2 ст. 185 КК України, на сьогодні не може визнаватися зло­чином.

Враховуючи те, що вирок стосовно Т. набрав чинності, а справа за каса­ційним поданням розглядається в касаційному порядку, колегія суддів вва­жає за необхідне в порядку ст. 395 КПК України на підставі ч. 2 ст. 74 КК України звільнити засудженого вироком Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 20 вересня 2004 р. від призначеного покарання за ч. 2 ст. 185 КК України.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни у задоволенні касаційного подання заступника прокурора Херсонської об­ласті відмовила.

Відповідно до ст. 395 КК України вирок Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 20 вересня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 14 грудня 2004 р. щодо Т. змінила, на підставі ч. 2 ст. 74 КК України звільнила його від призначеного покарання за цим виро­ком за ч. 2 ст. 185 КК України.

Суд, розглядаючи кримінальні справи про злочини, вчинені особами, котрі були видані Україні іншими країнами, слід ураховувати поло­ження Європейської конвенції про видачу правопорушників, в якій пе­редбачено, що така особа не може переслідуватися та засуджуватися ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке її було видано

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 червня 2007 р. // ВВСУ. — 2007. — № 10. — С. 21—22

(витяг)

Ковельський міськрайонний суд Волинської області вироком від 1 вере­сня 2006 р. засудив М., раніше судимого, за ч. 3 ст. 152 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу на п’ять років позбавлення волі та за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 153 і ч. 2 ст. 186 того ж Кодексу виправдав.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком суду М. визнано винним у тому, що він 14 березня 2005 р., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, за попередньою змовою групою осіб із метою зґвалтування потерпілої К. проник у квартиру за міс­цем її проживання, де, застосувавши фізичне насильство, проти її волі всту­пив із нею у статеві зносини.

У касаційному поданні заступник прокурора Волинської області, не оспо­рюючи доведеність вини, правильність кваліфікації дій М., а також обґрунто­ваність його виправдання, порушив питання про скасування вироку і напра­влення справи на додаткове розслідування у зв’язку з неврахуванням судом вимог ч. 5 ст. 3 КК і ч. 1 ст. 14 Європейської конвенції про видачу правопору­шників (прийнята в Парижі 13 грудня 1957 р.; ратифікована Законом від 16 січ­ня 1998 р. № 43/98-ВР; далі — Європейська конвенція) та ст. 66 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і криміналь­них справах (прийнята в Кишиневі 7 жовтня 2002 р.). Прокурор зазначив, що під час досудового слідства М. перебував у розшуку і був затриманий на території Російської Федерації (далі — РФ) та переданий правоохоронним органам України для притягнення до кримінальної відповідальності за вчи­нення грабежу, а засуджений за зґвалтування, вчинене групою осіб, тобто за більш тяжкий злочин, за який дозволу на притягнення до відповідальності стороною, яка видала цю особу, надано не було.

Перевіривши матеріали справи та наведені в касаційному поданні дово­ди, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила його частково з таких підстав.

Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону від 29 червня 2004  р. № 1906-IV «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому нормами національного законодавства.

У ст. 14 Європейської конвенції передбачено, що видана особа не може переслідуватися та засуджуватися ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке її було видано.

Як убачається із матеріалів справи, 18 березня 2005 р. щодо М. було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 186 КК.

У ході досудового слідства М. із метою уникнення відповідальності за вчинений злочин утік з постійного місця проживання, у зв’язку з чим 24 бе­резня 2005 р. його було оголошено в розшук і 29 грудня того ж року затрима­но на території РФ.

Генеральна прокуратура РФ на запит Міністерства внутрішніх справ України про видачу М. для притягнення до кримінальної відповідальності за пред’явленим обвинуваченням прийняла рішення про видачу його для при­тягнення до кримінальної відповідальності за вчинення грабежу, а вимоги про видачу цієї особи в частині інкримінування їй такої кваліфікуючої ознаки, як повторність, не задовольнила, оскільки її виключено з чинного кримінального законодавства цієї країни.

Проте зазначені обставини органи досудового слідства та суд не вра­хували.

Так, у ході досудового слідства 20 червня 2006 р. щодо М. було поруше­но кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 153 КК, хоча за ці злочини він не видавався. Крім того, 26 черв­ня зазначеного року йому було пред’явлено обвинувачення за ч. 3 ст. 186, ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 153 КК.

Міськрайонний суд, не перевіривши умови видачі М. РФ Україні, визнав його винуватим і засудив за зґвалтування, вчинене групою осіб, тобто за зло­чин, за який він не видавався, порушивши таким чином вимоги ст. 14 Євро­пейської конвенції.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Ковельського міськрайонного суду Во­линської області від 1 вересня 2006 р. у частині засудження М. за ч. 3 ст. 152 КК скасувала, а справу направила на додаткове розслідування.

Дії засудженого перекваліфіковані з ч. 1 ст. 115 КК України (2001 р.) на ст. 94 КК України (1960 р.), оскільки, хоча санкції цих статей од­накові, ч. 1 ст. 115 КК (2001 р.) віднесена цим Кодексом до особливо тяжких злочинів, а ст. 94 КК (1960 р.) за цим Кодексом є тяжким зло­чином

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 травня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «in Юре», 2007. — С. 160—164

(витяг)

Вироком Комсомольського районного суду м. Херсона від 26 січня 2004 р. Ш. засуджено: за ч. 1 ст. 115 КК України на 15 років позбавлення волі; за ч. 1 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі; за ст. 198 КК України на 2 роки позбавлення волі; за ч. 1 ст. 396 КК України на 2 роки позбавлен­ня волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Ш. призначено 15 років позбавлення волі.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Херсонської області від 25 травня 2004 р. вирок залишено без зміни.

Згідно з вироком Ш. визнано винним та засуджено за те, що він 29 трав­ня 1997 р., близько 24 год., перебуваючи в гідропарку м. Херсона, під час роз­лиття спиртних напоїв зі знайомою Ф. запропонував їй скупатися в річці. Під час купання між ними виникла сварка, в ході якої Ш. з метою вбивства умисно накинув на шию Ф. бюстгальтер та затягнув його, внаслідок чого на­стала смерть Ф. від механічної асфіксії.

Після цього Ш. таємно викрав належні Ф. золоті вироби загальною вар­тістю 1180 грн.

Крім того, Ш., достовірно знаючи, що X. 3 березня 2002 р. близько 16 год. учинив умисне вбивство О. та крадіжку його майна загальною вартістю 1750 грн, заздалегідь не обіцяючи приховування вчиненого X. умисного вбивства та викраденого ним майна, о 17 год. 30 хв. перевіз разом з X. викра­дене майно до свого будинку, де зберігав його, та цього самого дня близько 19 год. збув К.

У касаційних скаргах:

— засуджений Ш. просить судові рішення щодо нього скасувати, поси­лаючись на те, що достовірні докази його винності у вчиненні злочинів, за які його засуджено, у справі відсутні, а здобуті під час досудового слідства докази сфальсифіковано. Зазначає, що досудове та судове слідство проведе­но з порушенням вимог кримінально-процесуального закону, зокрема з по­рушенням його права на захист.

Захисник Н. просить судові рішення щодо Ш. у частині засудження його за ч. 1 ст. 115, ч. 1 ст. 185 КК України скасувати, а справу у цій частині за­крити. Мотивує тим, що під час досудового слідства Ш. визнавав себе вин­ним у вчиненні цих злочинів внаслідок застосування працівниками ОЗО фізичного та морального тиску на нього і такі його показання не можуть бу­ти доказами, а достовірні та допустимі докази винності Ш. у вчиненні цих злочинів у справі відсутні. Зазначає також, що досудове та судове слідство проведені неправильно і неповно, суд не дав належної оцінки дослідженим доказам і необґрунтовано визнав Ш. винним у вбивстві Ф. та крадіжці її речей.

Захисник Ш. Н. просить судові рішення щодо Ш. скасувати та направи­ти справу на новий судовий розгляд у місцевий суд іншої області. Мотивує це тим, що переконливих доказів винності Ш. у вчиненні злочинів, за які його засуджено, у справі немає, а докази на досудовому слідстві здобуті з пору­шенням вимог кримінально-процесуального закону. Під час розгляду справи у суді порушення вимог закону не були усунуті, тому вважає, що для об’єк­тивного розгляду справу слід розглядати місцевим судом іншої області.

Заслухавши доповідача, пояснення захисників Н. та Ш. Н., які підтри­мали касаційні скарги, думку прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарг, колегія суддів вважає, що касаційні скарги необ­хідно залишити без задоволення на таких підставах.

Твердження у касаційних скаргах про необґрунтованість засудження Ш. безпідставні і спростовуються дослідженими судом доказами.

Так, засуджений Ш., перебуваючи під вартою у кримінальній справі про обвинувачення його за ч. 1 ст. 396, ст. 198 КК України, в червні 2002 р. подав на ім’я начальника ИЗО № 228 в Херсонській області явку з повинною та доповнення до неї, в яких зізнався у вчиненні ним у травні 1997 р. умисного вбивства Ф. та крадіжки її золотих виробів.

Надалі під час допитів як підозрюваного та обвинуваченого Ш. визна­вав себе винним у вчиненні цих злочинів і давав детальні показання про обставини їх вчинення так, як вони зазначені у вироку, описав зовніш­ній вигляд виробів із золота, які належали Ф. і які він викрав після її вбив­ства.

Наведені у скаргах доводи про те, що зізнання у вчиненні цих злочинів зроблено Ш. внаслідок фізичного і психічного впливу на нього з боку пра­цівників слідчого ізолятора та засуджених, які перебували з ним, перевіря­лися прокуратурою Херсонської області, і за результатами перевірки вине­сено постанову від 29 липня 2002 р. про відмову у порушенні кримінальної справи за відсутністю події злочину.

До того ж, з огляду на матеріали справи слідчим, який проводив розслі­дування кримінальної справи щодо Ш., доручення про провадження працівни­ками слідчого ізолятору розшукових та слідчих дій у цій справі не давалося, а згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством уповноважені на те працівники слідчих ізоляторів без такого доручення мають право про­водити дізнання тільки у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також про злочини, вчинені в розташуванні слідчих ізоляторів.

Крім того, показання, дані Ш. під час досудового слідства, підтверджу­ються іншими доказами.

Так, Ш. підтвердив такі свої показання під час відтворення обстановки та обставин події, а згідно з показаннями свідків П. та М., які були понятими при виконанні цієї слідчої дії, Ш. давав показання про обставини вбивства Ф. вільно і впевнено.

Наданий Ш. опис зовнішнього вигляду золотих виробів Ф., які він ви­крав, збігається з їх зовнішнім виглядом, описаним потерпілою Ф. П.

Ш. у судовому засіданні заперечував, що він 29 травня 1997 р. перебував з Ф. біля річки, але згідно з показаннями свідка В. — матроса-рятувальника рятувальної станції, розташованої у гідропарку м. Херсона, 29 травня 1997 р. ввечері до них на станцію зателефонувати заходили хлопець і дівчина, якій на вигляд було близько 18 років. Під час розмови він примітив, що ліве око хлопця було глибоко посаджене і косило.

Водночас, згідно з матеріалами справи Ш. було видалене ліве око після травми.

Свідок П. показав, що він працює барменом кафе, куди часто приходили Ш. та Ф. 30 травня чи 1 червня 1997 р. увечері, коли він працював у кафе, Ш. не було чим розрахуватися і він залишив у заставу обручку Ф., яка раніше також залишала її у заставу. Через кілька днів Ш. повернув борг і забрав об­ручку.

Ш. у ході досудового слідства показав, що обручку Ф. він залишав бар­мену П.

Згідно з висновком судово-медичної експертизи смерть Ф. настала від механічної асфіксії внаслідок здавлювання шиї петлею.

Винність Ш. у приховуванні вчиненого X. злочину та у зберіганні і збуті викраденого X. майна підтверджується показаннями самого Ш., даними під час досудового слідства, потерпілої К. С., свідка К. В., якому Ш. збув викра­дений X. телевізор, даними, які містяться у протоколах виїмки та огляду цьо­го телевізора, у висновку судово-медичної експертизи про те, що на одному з недопалків сигарети, вилучених під час огляду квартири, де було виявлено труп О., знайдено слину, яка могла походити від Ш.

Крім того, суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу за апеляціями засудженого Ш. та його захисника, перевірив доводи їх апеляцій, які за зміс­том аналогічні доводам їх касаційних скарг, та обґрунтовано визнав їх без­підставними. Колегія суддів знаходить це рішення суду правильним. Тому твердження з цього приводу у касаційних скаргах не ґрунтуються на матеріа­лах справи і суперечать наведеним у вироку доказам.

Суттєвих порушень вимог кримінально-процесуального закону, які мог­ли б бути підставою для зміни або скасування судових рішень, у справі не виявлено.

Як видно з матеріалів справи, суд обґрунтовано відмовив у допуску до участі у справі як захисника С., оскільки він не є адвокатом або близьким ро­дичем Ш., а його право на надання правової допомоги як фахівця у галузі права не визначено спеціальним законом. Разом із тим, захист прав та закон­них інтересів Ш. здійснювали захисники К. і Ш. Н., а тому його посилання у скарзі про порушення права на захист є безпідставними.

Разом з тим, у порядку ст. 395 КПК України судові рішення щодо Ш. підлягають зміні, оскільки їх у частині умисного вбивства Ф., вчиненого у 1997 р., неправильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 115 КК України 2001 р. Санкції ст. 94 КК України 1960 р., яка передбачала відповідальність за умисне вбивс­тво, і ч. 1 ст. 115 КК України 2001 р. однакові, але ч. 1 ст. 115 КК України 2001 р. віднесена цим Кодексом до особливо тяжких злочинів, а ст. 94 КК України 1960 р. за цим Кодексом є тяжким злочином.

Тому дії Ш. необхідно перекваліфікувати з ч. 1 ст. 115 КК України 2001 р. на ст. 94 КК України 1960 р.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційні скарги засудженого Ш. та захисників Н. і Ш. Н. залишила без задоволення.

У порядку ст. 395 КПК України вирок Комсомольського районного су­ду м. Херсона від 26 січня 2004 р. та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Херсонської області від 25 травня 2004  р. щодо Ш. змінила, перекваліфікувала дії Ш. з ч. 1 ст. 115 КК Украї­ни 2001 р. на ст. 94 КК України 1960 р. і призначила йому за цим законом 15  років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК України 2001 р. за сукуп­ністю злочинів, передбачених ст. 94 КК України 1960 р. і ч. 1 ст. 185, ст. 198, ч. 1 ст. 396 КК України 2001 р., остаточно Ш. визначила 15 років позбавлен­ня волі.

Суд неправильно, всупереч положенням статей 4і5 КК України, ква­ліфікував дії засудженого за ч. 2 ст. 296 КК України за кваліфікую­чою ознакою — «вчинення злочину групою осіб», оскільки ст. 206 КК України 1960 р. такої ознаки хуліганства не передбачала

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 6 вересня 2005р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «h Юре», 2007. — С. 304—306

(витяг)

Вироком Київського районного суду м. Сімферополя від 2 грудня 2004 р. Г. Е., раніше двічі судимого, засуджено за ч. 2 ст. 296 КК України на 2 роки позбавлення волі.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів засудженому визначено остаточне покарання — 4 роки позбавлення волі.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Як визнав суд, 18 серпня 1998 р., близько 24 год., Г. Е., Д. та Ш., перебу­ваючи в стані алкогольного сп’яніння, біля буд. 7 на вул. М. Залки у м. Сім­ферополі, грубо порушуючи громадський порядок, із мотивів явної неповаги до суспільства завдали удари руками й ногами у різні частини тіла та голову потерпілого Г. О., а коли останній забіг у під’їзд будинку, продовжили його побиття там і таким чином заподіяли потерпілому легкі тілесні ушкодження, що призвели до короткочасного розладу здоров’я.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про зміну вироку з перекваліфікацією дій засудженого з ч. 2 на ч. 1 ст. 296 КК України, ствер­джує про безпідставну кваліфікацію його дій за ознакою «вчинення хуліган­ства групою осіб», оскільки на час учинення цього діяння кримінальний за­кон такої кваліфікуючої ознаки не містив.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, який підтримав касацій­не подання, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши дово­ди касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 4 КК України злочинність і караність діяння визнача­ються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.

Як видно зі справи Г. Е. вчинив хуліганські дії щодо потерпілого Г. О. 18  серпня 1998 р., коли діяв КК України 1960 р., однак його засуджено за ч. 2 ст. 296 КК України 2001 р., оскільки цим законом кримінальну відповідаль­ність за вчинення такого діяння було пом’якшено і тому, відповідно до ст. 5 КК України, такий закон має зворотну дію у часі та поширюється на осіб, які вчинили злочини до набуття ним чинності.

Разом із тим суд неправильно кваліфікував дії засудженого за ч. 2 ст. 296 КК України за кваліфікуючою ознакою злочину «вчинення злочину групою осіб», оскільки ст. 206 КК України 1960 р. такої ознаки не передбачала.

КК України 2001 р. (ч. 2 ст. 296) у цій частині посилює кримінальну відпо­відальність і, відповідно до ст. 5 КК України, не має зворотної дії у часі, а тому дії засудженого слід перекваліфікувати з ч. 2 на ч. 1 ст. 296 КК України як хулі­ганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, застосувавши закон про зворотну дію у часі тільки в частині, яка пом’якшує відповідальність.

За таких обставин суд неправильно застосував кримінальний закон, що відповідно до ст. 398 КПК України є підставою для зміни постановленого щодо Г. Е. судового рішення та призначення йому покарання у вигляді обме­ження волі в межах санкції ч. 1 ст. 296 КК України.

Істотних порушень органами досудового слідства чи судом норм кримі­нально-процесуального закону, які були б підставою для скасування судових рішень, не встановлено.

Керуючись статтями 394, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора АР Крим у справі щодо Г. Е. задовольнила.

Вирок Київського районного суду м. Сімферополя від 2 грудня 2004 р. щодо Г. Е. змінила, перекваліфікувала дії Г. Е. з ч. 2 на ч. 1 ст. 296 КК Украї­ни, за якою призначила покарання — 2 роки обмеження волі, а на підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів визначила остаточне покарання засудженому — 4 роки позбавлення волі.

У решті вирок залишила без зміни.

Відповідно до положень ст. 58 Конституції України та ч. 1 ст. 5 КК України закон, який скасовує або пом'якшує кримінальну відпові­дальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які вчи­нили відповідні діяння до набуття таким законом чинності, зокрема на осіб, які відбувають покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 4(6). — С. 3—6

(витяг)

Вироком Вовчанського районного суду Харківської області від 18 лис­топада 2005 р. Д. і О. засуджено кожного за ч. 2 ст. 185 КК України на 2 роки позбавлення волі, за ч. 3 ст. 185 КК України — на 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України Д. та О. остаточно призначено покарання 3 роки 6 місяців позбавлення волі кожному.

Відповідно до ст. 75 КК України Д. та О. звільнено від відбування пока­рання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки.

В апеляційному порядку справа не переглядалась.

Д. визнано винуватим у тому, що він у середині листопада 2004 р., про­никнувши у сховище, повторно вчинив таємне викрадення майна Ч. вартіс­тю відповідно 159 грн 84 коп. і 71 грн 4 коп.

О. визнано винуватим у тому, що він у кінці січня та всередині лютого 2005 р., проникнувши у сховище, повторно вчинив крадіжки майна Б. вартіс­тю відповідно 178 грн і 696 грн.

Також їх обох визнано винуватими у тому, що вони у період із кінця ли­стопада 2004 р. по 20-ті числа січня 2005 р. за попередньою змовою між со­бою, із проникненням у сховище і без проникнення, таємно, повторно викра­ли майно Ч. вартістю відповідно 266 грн 40 коп. і 248 грн 64 коп. та майно Б. вартістю 180 грн.

За змістом касаційного подання перший заступник прокурора Харківсь­кої області, посилаючись на те, що суд при викладенні фактичних обставин справи не зазначив у мотивувальній частині вироку всіх кваліфікуючих ознак злочинів, учинених засудженими, та неправильно вказав за епізодом крадіж­ки, вчиненої О. у середині лютого 2005 р., кваліфікуючу ознаку — проник­нення в сховище, замість необхідної — проникнення в житло, просив вирок скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. Крім того, проку­рор відзначив те, що суд, звільняючи засуджених Д. та О. від відбування по­карання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, усупереч вимогам закону не встановив їхніх обов’язків, передбачених ст. 76 КК України.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який частково підтримав по­дання прокурора та вважав за необхідне вирок щодо Д. та О. в частині засу­дження їх за ч. 2 ст. 185 КК України скасувати і справу закрити, а в частині засудження за ч. 3 ст. 185 КК України виключити епізоди крадіжок майна, яке за своїм розміром є дрібним розкраданням, перевіривши матеріали спра­ви та доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що касаційне по­дання прокурора підлягає частковому задоволенню.

Висновки про доведеність винуватості Д. та О. у вчиненні крадіжок май­на суд у вироку обґрунтував доказами, дослідженими в судовому засіданні в порядку ст. 299 КПК України, зокрема, показаннями засуджених, які повніс­тю визнали вину і не оспорювали фактичних обставин справи.

Твердження прокурора в поданні про те, що відсутність у мотивувальній частині вироку при викладенні фактичних обставин справи всіх ознак діянь, у вчиненні яких засуджені визнані винними, і зокрема, кваліфікуючої ознаки деяких крадіжок — повторності, є істотним порушенням закону, що призво­дить до безумовного скасування вироку, не ґрунтуються на законі.

Так, ст. 334 КПК України передбачені вимоги до мотивувальної частини обвинувального вироку. Зокрема, вона повинна містити формулювання об­винувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, спосо­бу вчинення та наслідків злочину, форми вини й мотивів злочину. Ці вимоги закону при викладенні судом обставин вчинення злочинів дотримані, а при обґрунтуванні кваліфікації дій засуджених у вироку зазначена кваліфікуюча ознака діяння — повторність. Таким чином, судом при викладенні фактич­них обставин справи порушень закону не допущено.

Не заслуговують на увагу й посилання прокурора в поданні про те, що суд безпідставно при звільненні Д. та О. від відбування покарання з випро­буванням не поклав на них обов’язки, передбачені ст. 76 КК України, встано­влення яких є його обов’язком.

Зі змісту ст. 76 КК України вбачається, що встановлення обов’язків є правом суду, а не імперативним обов’язком, про що зазначив прокурор.

Тому незастосування судом при звільненні засуджених від відбування по­карання з випробовуванням вимог ст. 76 КК України також не є безумовною підставою для скасування вироку і не виключає контролю органів криміналь­но-виконавчої системи за поведінкою засуджених під час іспитового строку.

Водночас, обґрунтованими є доводи подання про неправильну вказівку у вироку суду щодо О. за епізодом крадіжки в лютому 2005 р. з будинку Б. ознаки — проникнення в сховище, замість кваліфікуючої ознаки — проник­нення в житло, з урахуванням якої йому пред’явлено обвинувачення. Як уба­чається з вироку, суд визнав, що цю крадіжку О. вчинив з будинку потерпі­лої, однак, даючи юридичну оцінку діям засудженого, помилково вказав ін­шу кваліфікуючу ознаку. Така помилка суду не тягне скасування вироку, а може бути виправлена касаційною інстанцією шляхом уточнення вироку.

Крім того, вирок суду підлягає зміні на таких підставах.

Відповідно до положень ст. 58 Конституції України та ч. 1 ст. 5 КК Украї­ни закон, який скасовує або пом’якшує відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набуття таким законом чинності, зокрема на осіб, які відбувають покарання.

Законом України «Про внесення змін до Кодексу України про адмініст­ративні правопорушення» від 2 червня 2005 р., який на час розгляду справи в суді набув чинності, диспозицію ст. 51 КУпАП викладено у новій редакції, згідно з якою дрібне викрадення чужого майна шляхом крадіжки, зокрема і з проникненням у приміщення чи інше сховище, шахрайства, привласнення чи розтрати, тягне за собою адміністративну відповідальність, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує трьох не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно із Законом України «Про податок із доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р., який набув чинності 1 січня 2004 р., для кваліфікації зло­чинів або адміністративних правопорушень сума неоподатковуваного мініму­му встановлюється на рівні податкової соціальної пільги.

З 1 січня по 31 грудня 2004 р. та в цей самий період 2005 року соціальна пільга згідно з п. 22.4 ст. 22 цього Закону складала відповідно 61 грн 50 коп. і 131 грн, тому дрібним у ці періоди вважалося викрадення чужого майна, вартість якого не перевищувала, відповідно, у 2004 році — 184 грн 50 коп., у 2005 році — 393 грн.

Вироком суду встановлено, що за епізодами крадіжок Д. усередині лис­топада 2004 р. майна Ч. на суми відповідно 159 грн 84 коп. і 71 грн 4 коп., крадіжки О. у кінці січня 2005 р. майна Б. вартістю 178 грн, які кваліфіковані за ч. 3 ст. 185 КК України, один епізод крадіжки Д. та О. у 20-х числах січня 2005  р. майна Б. на суму 180 грн, який отримав окрему кваліфікацію за ч. 2 ст. 185 КК України, вартість майна є меншою, ніж три неоподатковувані мі­німуми доходів громадян з урахуванням соціальної пільги. Тому ці їх дії за зазначеними епізодами не містять складів злочинів, передбачених частина­ми 2 і 3 ст. 185 КК України.

З урахуванням викладеного вирок у частині засудження Д. та О. за ч. 2 ст. 185 КК України підлягає скасуванню, а справа — закриттю, а в частині за­судження їх за ч. 3 ст. 185 КК України з вироку належить виключити зазна­чені вище епізоди викрадення майна Ч. та Б. — за відсутністю в діях засудже­них складу злочинів.

Призначене засудженим покарання за ч. 3 ст. 185 КК України у виді 3 ро­ків позбавлення волі кожному відповідає вимогам ст. 65 КК України. Виклю­чаючи з вироку кілька епізодів обвинувачення, колегія суддів не вбачає по­м’якшуючих покарання обставин, які б істотно знижували ступінь тяжкості вчинених злочинів і давали підстави для пом’якшення призначеного засу­дженим покарання.

Водночас з урахуванням скасування вироку в частині засудження Д. та О. за ч. 2 ст. 185 КК України немає підстав для застосування ст. 70 КК України.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 394 і 395 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне подання першого заступника прокурора Хар­ківської області частково задовольнити.

Вирок Вовчанського районного суду Харківської області від 18 листопа­да 2005 р. у частині засудження Д. та О. за ч. 2 ст. 185 КК України скасувати, а справу закрити за відсутністю в їхніх діях складу цього злочину.

На цих самих підставах виключити з вироку два епізоди вчинення Д. у середині листопада 2004 р. зі сховища Ч. крадіжок майна вартістю 159 грн 84 коп. і 71 грн 4 коп. та О. у кінці січня 2005 р. крадіжки зі сховища майна Б. вартістю 178 грн.

Уточнити мотивувальну частину вироку щодо О. за епізодом крадіжки ним у середині лютого 2005 р. майна Б., вказавши, що зазначений злочин ним учинено з проникненням у житло.

Виключити з вироку застосування при призначенні Д. та О. покарання ст. 70 КК України.

Вважати засудженими за ч. 3 ст. 185 КК України Д. та О. за епізодами кра­діжок у кінці листопада 2004 р. майна Ч. вартістю відповідно 266 грн 40 коп. та 248 грн 64 коп., а О. також за епізодом крадіжки в середині лютого 2005 р. майна Б. вартістю 696 грн, до міри покарання, призначеної судом за цей зло­чин, тобто кожного на 3 роки позбавлення волі, зі звільненням відповідно до ст. 75 КК України від відбування покарання з іспитовим строком 2 роки.

^[1] Див, також: ВВСУ. — 2006. — №3. — С. 11—12; № 11. — С.14—15; Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 77—78; Вип. 4(6). — С. 89—92.

^[2] Тут і далі, якщо інше не застережено, мається на увазі КК 2001 р.

^[3] Втратив чинність на підставі Указу Президента України від 25 грудня 2003 р. № 1497.