Печать

Розділ ХVІ Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації

Posted in Уголовное право - Кримінальне право України Особлива частина

Розділ ХVІ Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації

Родовим об ’єктом цих злочинів є сукупність суспільних відносин, що забезпечують обороноздатність України, її незалежність, територі­альну цілісність та недоторканність. Важливість цього об’єкта обумов­лена тим, що відповідно до ст. 17 Конституції України «Захист суве­ренітету і територіальної цілісності України, забезпечення економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу».

Водночас злочини, об’єднані зазначеним родовим об’єктом, мають різні безпосередні об’єкти. Виходячи з цього, можна визначити таку систему цих злочинів:

1.  Злочини, які посягають на відносини у сфері охорони державної таємниці або конфіденційної інформації. Це: розголошення державної таємниці (ст. 328 КК); втрата документів, що містять державну таєм­ницю (ст. 329 КК); передача або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави (ст. 330 КК).

2.  Злочини, які посягають на недоторканність державного кордо­ну України[1]. Це: незаконне переправлення осіб через державний кордон України (ст. 332 КК); порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю (ст. 333); порушення правил міжнародних польотів (ст. 334 КК).

3.  Злочини, які порушують порядок комплектування Збройних Сил України. Це: ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК); ухилення від призову за мобілізацією (ст. 336 КК); ухи­лення від військового обліку або спеціальних зборів (ст. 337 КК).


§ 1. Злочини, які посягають на відносини у сфері охорони державної таємниці або конфіденційної інформації

Загальним для цих злочинів є їх безпосередній об ’єкт — суспільні відносини у сфері охорони державної таємниці або конфіденційної інформації в різних сферах діяльності держави, що можна охаракте­ризувати як відносини інформаційної безпеки. При посяганні на цей об’єкт може заподіюватися шкода військовому, економічному, науко­вому потенціалу держави. Тому зберігання державної таємниці або конфіденційної інформації — одна з гарантій незалежності України, її недоторканності та національної безпеки.

Втім з огляду на єдність об’єкта ці злочини мають певні особли­вості в предметі, в об’єктивній і суб’єктивній стороні їх складів, тому і потребують самостійного аналізу.

 

Розголошення державної таємниці (ст. 328 КК). Відповідно до ч.  1 ст. 328 предметом цього злочину є відомості, що становлять дер­жавну таємницю, вичерпний перелік яких дано у Законі України «Про державну таємницю» (у редакції від 21 вересня 1999 р.)1. У статті 1 цього Закону державна таємниця визначається як вид таємної інфор­мації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і тех­ніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною та­ємницею і підлягають охороні державою. Так, наприклад, відповідно до ст. 8 цього Закону державну таємницю у сфері оборони становлять відомості про стратегічні й оперативні плани; у сфері науки — про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські і проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва продукції і технологічних процесів, що мають оборонне чи економічне значення або істотно впливають на зовнішньоекономіч­ну діяльність і національну безпеку України; у сфері економіки — це відомості про державні запаси дорогоцінних металів монетарної групи; у сфері зовнішніх відносин — про експорт і імпорт озброєння, військо­вої техніки, окремих видів стратегічної сировини. Ці відомості мають гриф секретності, ступінь якої («особливої важливості», «цілком таємно», «таємно») залежить від їх важливості і визначає строк секретнос­ті, ступінь обмеженості доступу до неї та рівень охорони державою.

Водночас ця ж стаття забороняє віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим порушуватимуться конституційні права людини і громадянина, заподіюватиметься шкода здоров’ю і без­пеці населення. Це відомості про стихійні лиха, катастрофи, стан на­вколишнього середовища, здоров’я населення, характеристики стану правопорядку тощо.

Об ’єктивна сторона злочину виявляється в розголошенні відо­мостей, що становлять державну таємницю. Діяння може виражатися як у дії, так і в бездіяльності, які призводять до того, що відомості стають надбанням сторонніх осіб. Під сторонніми особами слід розу­міти осіб, яким ці відомості не повинні бути відомі. Дія може виража­тися, наприклад, у розголошенні секретних даних у розмові, письмо­вому повідомленні, шляхом публікації у пресі, у виступі на радіо чи телебаченні, у передачі для друкування особі, що не має права на озна­йомлення з цими відомостями, у показі креслень, документів тощо. Бездіяльність може полягати в недотриманні правил зберігання, ви­користання, перевезення матеріалів, документів, коли створюється можливість ознайомлення з відомостями сторонніх осіб. Спосіб роз­голошення для кваліфікації значення не має.

Злочин вважається закінченим з моменту розголошення відомостей, коли вони стали відомі хоча б одній сторонній особі.

Суб ’єктивна сторона цього злочину — це будь-яка форма вини: як умисел (прямий і непрямий), так і необережність (самовпевненість і недбалість). Обов’язковою ознакою вини є усвідомлення суб’єктом того, що відомості, які розголошуються, становлять державну таємни­цю, і що вони доводяться до відома сторонніх осіб. Так, умисним буде розголошення відомостей, якщо суб’єкт бажав похвалитися про на­явність у нього інформації про державну таємницю. Недбалість має місце, наприклад, у випадку, коли особа, приймаючи відвідувачів, не ховає зі столу документ, який містить державну таємницю, що дає можливість прочитати його стороннім особам. Мотиви розголошення можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають. Втім при вчи­ненні цього злочину розголошення відомостей, що становлять держав­ну таємницю, не повинно мати ознак державної зради або шпигунства (статті 111 та 114 КК), тобто не повинно бути умисно спрямоване на спричинення шкоди основам національної безпеки України.

Суб’єкт цього злочину спеціальний — це особа, якій відомості, що становлять державну таємницю, були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків. Це може бути як служ­бова особа, поняття якої наведено в примітці до ст. 364 КК, так і інша особа, пов’язана по службі з такими відомостями (секретар, шифру­вальник тощо). Для цих осіб Закон України «Про державну таємницю» передбачає спеціальний порядок допуску до державної таємниці і пев­ні обов’язки її охорони. Військовослужбовець за розголошення відо­мостей військового характеру, що становлять державну таємницю, відповідає за ст. 422 КК.

Частина 2 ст. 328 КК передбачає таку кваліфікуючу ознаку, як спричинення тяжких наслідків. Закон не розкриває поняття тяжких наслідків. Їх зміст визначається, виходячи з конкретних матеріалів справи. Це випадки, коли відомості, наприклад, стали відомі іноземній розвідці чи її представникам або коли розголошені відомості за своїм змістом є особливо важливими (наприклад, особливо важливі дані про новітні розробки в галузі оборони).

 

Втрата документів, що містять державну таємницю (ст. 329 КК). Відповідно до ч. 1 ст. 329 КК предметом цього злочину є: 1) докумен­ти, тобто письмові, з певними реквізитами акти, що містять відомості, які становлять державну таємницю (схеми, карти, накази, звіти, науко­ві висновки тощо); 2) інші матеріальні носії секретної інформації (дис­кети, кінофільми та ін.); 3) предмети, відомості про які є державною таємницею (наприклад, нові види зброї, прилади, медичні препарати). Саме за характером предмета слід відмежовувати ст. 329 від ст. 328 КК, в якій предметом злочину передбачені відомості, що становлять дер­жавну таємницю.

З об ’єктивної сторони цей злочин характеризується сукупністю трьох ознак: 1) порушення встановленого законом порядку поводжен­ня з документами, матеріальними носіями інформації або предметами; 2)  втрата документа або предмета; 3) причинний зв’язок між порушен­ням правил і втратою.

Порушення встановленого порядку поводження з документами або предметами може виражатися як у дії, так і в бездіяльності, що пору­шують конкретні правила, спеціально встановлені для охорони доку­ментів, носіїв інформації, предметів, унаслідок чого вони втрачаються, тобто виходять із володіння особи, якій вони були довірені (десь за­буті, викрадені, випадково викинуті тощо). Порушення правил, напри­клад, може полягати в роботі з документом у неналежному місці; за­лишенні відкритим сейфа, де зберігаються документи, предмети, тощо. Між порушенням правил і втратою має бути встановлений необхідний причинний зв’язок.

Обов’язковою умовою втрати є вихід документів, предметів із володіння особи, якій вони були довірені, поза її волею. Якщо ж пред­мет переданий, залишений за волею особи, і відомості стали надбанням сторонніх осіб, то це буде розголошенням відомостей, що становлять державну таємницю, і кваліфікується за ст. 328 КК. Тривалість часу, на який були втрачені документи, предмети (назавжди або через якийсь час повернені, знайдені), не має значення. Закінченим цей злочин є з моменту втрати, при якій створена реальна можливість ознайомлення з такими документами, предметами сторонніх осіб. Якщо ж втрата такої можливості не містила, то аналізований склад злочину відсутній. Наприклад, якщо через порушення правил поводження предмет був знищений, то особа не може відповідати за ст. 329 КК. При наявності в таких випадках ознак службового злочину відповідальність може наставати за ст. 367 КК.

Із суб ’єктивної сторони втрата документів, що містять державну таємницю, характеризується складною (змішаною) формою вини: щодо порушення правил можливі як умисел, так і необережність, а щодо самої втрати — тільки необережність.

Суб’єктом цього злочину є особа, якій документи, матеріальні носії секретної інформації, предмети були довірені. Це може бути обумовлено або службовими функціями, або роботою, що виконується, або окремим дорученням.

Військовослужбовець за втрату документів, що містять відомості військового характеру, відповідає за ст. 422 КК.

Частина 2 ст. 329 КК передбачає як кваліфікуючу ознаку спричи­нення тяжких наслідків, характеристика яких аналогічна тій, що дана при аналізі такої самої ознаки ст. 328 КК.

 

Передача або збирання відомостей, що становлять конфіден­ційну інформацію, яка є власністю держави (ст. 330 КК). Частина 1 ст. 330 КК передбачає відповідальність за передачу або збирання з ме­тою передачі іноземним підприємствам, установам, організаціям або їх представникам економічних, науково-технічних або інших відомос­тей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю дер­жави, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства. Згідно з цим предметом цього злочину є відо­мості економічного, науково-технічного й іншого характеру, що ста­новлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, тобто відомості, що стосуються діяльності окремих підприємств, установ, наукових, господарських організацій, дипломатичних відносин, полі­тики, розголошення яких може заподіяти шкоду діяльності цих орга­нізацій і вплинути на обороноздатність держави[2].

Конфіденційна інформація характеризується обов’язковою сукупніс­тю трьох ознак: 1) вона не є державною таємницею; 2) вона є власністю держави; 3) вона є обмеженою для користування: заборона на її збирання та передачу іноземним підприємствам, установам, організаціям або їх представникам міститься в наказах, інструкціях, розпорядженнях мініс­терств та відомств. Загальний порядок обліку, зберігання і використання такої інформації затверджується Кабінетом Міністрів України[3].

Об’єктивна сторона виражається у двох формах: 1) передача іно­земним підприємствам, установам, організаціям відомостей, що ста­новлять конфіденційну інформацію; 2) збирання зазначених відомостей з метою їх передачі. Відповідно злочин вважається закінченим або з моменту передачі, або з моменту збирання відомостей з метою їх передачі. Не має значення, за чиєю ініціативою збираються відомості: або за ініціативою іноземної організації, або особа сама за своєю іні­ціативою збирає їх. При цьому відомості повинні передаватися саме іноземним організаціям або їх представникам. Це можуть бути будь-які іноземні організації: як державні, так і недержавні (комерційні, посе­редницькі тощо). Способи передачі та збирання можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають. Передача може здійснюватися теле­фоном, листом, на дискеті тощо. Збирається інформація шляхом фото­графування, викрадення, прослуховування інформації тощо.

Суб’єктивна сторона виявляється в прямому умислі: особа усві­домлює конфіденційність інформації, а також те, що вона є власністю держави, і бажає її передати або збирати для передачі саме іноземним організаціям, установам. Це усвідомлення обумовлено тим, що особи, які працюють з такою інформацією, підлягають обов’язковому озна­йомленню під розписку про конфіденційність інформації та встанов­лені правила щодо користування нею, наприклад забороною виносити за межі службового приміщення документи з такою інформацією, роз­множувати їх технічними засобами, які не обладнані спеціальними пристроями охорони тощо. Обов’язковим є і усвідомлення винним того, що відомості передаються або збираються для передачі саме іно­земним підприємствам, установам, організаціям або їх представникам (це можуть бути будь-які іноземні організації: як державні, так і не­державні — наукові, комерційні, посередницькі тощо).

За характером відомостей і за відсутності мети підриву або ослаблення держави цей злочин відрізняється від державної зради і шпигунства.

Суб’єкт злочину — особа, якій конфіденційна інформація була довірена або стала відома у зв’ язку з виконанням службових обов’язків.

Частина 2 ст. 330 КК передбачає відповідальність за ті самі дії, вчинені з корисливих мотивів, або такі, що спричинили тяжкі наслідки для інтересів держави, або вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб.

Корисливий мотив означає спрямованість передачі або збирання інформації на отримання матеріальної вигоди (грошей, майна, вигод майнового характеру) або звільнення від обов’язків матеріального характеру (наприклад, у рахунок боргу).

Зміст тяжких наслідків для інтересів держави є оціночним поняттям і залежить від конкретних обставин справи (важливість інформації, розмір матеріальної або моральної шкоди тощо).

Повторність у цьому складі злочину спеціальна: вчинення хоча б удруге злочину, передбаченого ст. 330 КК, незалежно від наявності чи відсутності судимості.

Вчинення цього злочину за попередньою змовою групою осіб пе­редбачає наявність ознак ч. 2 ст. 28 КК.


§ 2. Злочини, які посягають на недоторканність державного кордону

Безпосереднім об ’єктом цих злочинів є суспільні відносини з охо­рони суверенітету України, цілісності і недоторканності її кордонів. Правовою основою відповідальності за ці злочини є ст. 2 Конституції

України, відповідно до якої суверенітет України поширюється на всю її територію. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Поняття державного кордону визначено в ст. 1 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.[4]: «Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, пові­тряного простору».

Для захисту державного кордону від незаконного його перетинан­ня Кабінетом Міністрів України встановлюються певні правила[5].

 

Незаконне переправлення осіб через державний кордон Укра­їни (ст. 332 КК). Відповідно до ч. 1 ст. 332 КК об’єктивна сторона цього злочину виявляється в: 1) організації незаконного переправлен­ня осіб через державний кордон України; 2) керівництві такими діями; 3)   сприянні їх вчиненню порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод.

Організація — це розробка планів незаконного переміщення, ви­значення його місця, часу, способів; підшукування співучасників, фі­нансування незаконного переміщення тощо. Керівництво — це актив­на діяльність із забезпечення самого переміщення: розстановка учас­ників, розподіл та визначення їх обов’язків під час переміщення, від­дання певних команд тощо. Сприяння — це допомога у здійсненні переміщення: порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод.

Підвищена суспільна небезпека організованих форм злочинної ді­яльності з незаконного переправлення осіб через державний кордон обумовила специфічну структуру цього складу: по-перше, сама орга­нізаційна діяльність, незалежно від того, чи вдалося переправлення, чи ні, а також керівництво або сприяння цій діяльності розглядаються як закінчені злочини (злочини з усіченим складом); по-друге, особи, які здійснюють переправлення, а також особи, які сприяють цьому порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод, вважаються виконавцями злочину.

Із суб ’єктивної сторони цей злочин вчинюється з прямим умислом. Мотиви і мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають. Як правило, для цього злочину характерні корисливі мотиви і мета.

Суб ’єкт — будь-яка особа, яка досягла до вчинення злочину 16 років.

Якщо такі дії вчиняються службовою особою з використанням своїх службових обов’язків, то необхідна кваліфікація за сукупністю статей 332 та 364 КК.

У частині 2 ст. 332 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб (статті 28, 32 КК).

 

Порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю (ст. 333 КК)[6]. Диспозиція ч. 1 ст. 333 КК є бланкетною. Тому для розкриття об’ єктивних та суб’єктивних ознак цього злочину слід звертатися до певних нормативних актів, основними з яких є: Закон України «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання» від 20 лютого 2003 р.[7] та положення «Про державну службу експортного контролю», затвердже­не Президентом України 17 квітня 2002 р.[8]

На підставі цих нормативних актів Державною службою експорт­ного контролю розробляються окремі положення, інструкції щодо порядку здійснення міжнародних передач конкретних товарів, що під­лягають державному експортному контролю.

Об ’єктом цього злочину виступають відносини національної без­пеки України, її міжнародного авторитету у сфері дотримання між­народних зобов’ язань щодо нерозповсюдження зброї масового зни­щення, недопущення її використання у терористичних та в інших протиправних цілях. Додатковим об’єктом є недоторканність держав­ного кордону України.

Обов ’язковою ознакою злочину є його предмет — товари, що під­лягають державному експортному контролю.

Відповідно до ст. 1 розділу 1 Закону України «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призна­чення та подвійного використання» такими товарами є: 1) товари військового призначення; 2) товари подвійного використання.

До товарів військового призначення належать: вироби військового призначення — озброєння, боєприпаси, вій­ськова та спеціальна техніка, спеціальні комплектуючі вироби для їх виробництва, вибухові речовини, а також матеріали та обладнання, спеціально призначені для розроблення, виробництва або використан­ня зазначених виробів; послуги військового призначення — надання іноземним юридичним чи фізичним особам в Україні або за її межами послуг, у тому числі по­середницьких (брокерських), у сфері розроблення, виробництва, будів­ництва, складання, випробування, ремонту, технічного обслуговування, модифікації, модернізації, експлуатації, управління, демілітаризації, знищення, збуту, зберігання, виявлення, ідентифікації, придбання або використання виробів чи технологій військового призначення, а також надання зазначеним юридичним особам іноземної держави чи її пред­ставникам або іноземцям послуг із фінансування таких робіт; технології військового призначення — спеціальна інформація в будь-якій формі (за винятком загальнодоступної інформації), яка необхідна для розроблення, виробництва або використання виробів військового призначення та надання послуг військового призначення. Ця інформація може надаватися у формі технічних даних або технічної допомоги:

технічні дані — проекти, плани, креслення, схеми, діаграми, моде­лі, формули, специфікації, програмне забезпечення, посібники та ін­струкції, розміщені на папері або інших, у тому числі й електронних, носіях інформації;

технічна допомога — проведення інструктажів, надання консуль­тацій, здійснення заходів з метою підвищення кваліфікації, навчання, практичного освоєння методів роботи;

базові технології — технології, які визначають принцип роботи і використання техніки, та елементи технологій, без яких військова техніка не може бути створена і використана.

До товарів подвійного призначення належать: окремі види виробів, обладнання, матеріалів, програмного забез­печення і технологій, спеціально не призначені для військового вико­ристання, а також роботи і послуги, пов’язані з ними, які, крім цивіль­ного призначення, можуть бути використані з військовою або терорис­тичною метою чи для розроблення, виробництва, використання товарів військового призначення, зброї масового знищення, засобів доставки зазначеної зброї чи ядерних вибухових пристроїв, у тому числі окремі види ядерних матеріалів, хімічних речовин, бактеріологічних, біоло­гічних та токсичних препаратів.

Списки конкретних видів цих товарів розробляються Державною службою експортного контролю та затверджуються Кабінетом Міні­стрів України.

Для міжнародної передачі таких товарів необхідний дозвіл Дер­жавної служби експортного контролю України.

Об’єктивна сторона злочину виражається в порушенні встанов­леного порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підляга­ють державному експортному контролю.

Під міжнародними передачами товарів розуміють такі дії, як екс­порт, імпорт, реекспорт, тимчасове вивезення предметів за межі Укра­їни або тимчасове ввезення їх на її територію, транзит товарів терито­рією України тощо. Діяння можуть бути вчиненні як на території України, так і за її межами. Наприклад, це може бути продаж або пе­редача товарів в Україні посольству чи представникові будь-якої юри­дичної особи іноземної держави.

Порушення правил міжнародних передач можуть виявлятися в тому, що товари не пройшли державного експортного контролю, або суб’єкти не одержали дозволу цього контролю, висновку або документа про гарантії, або одержали дозвіл незаконно, шляхом подання підроблених документів, умисно приховали відомості, які мають значення для отримання дозволу, отримали дозвіл шляхом зловживання службовим становищем тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дії або безді­яльності, якими порушується порядок міжнародних передач визначе­них товарів (формальний склад злочину).

Суб’єктивна сторона — прямий умисел, за якого особа усвідом­лює, що здійснює міжнародну передачу товарів військового або по­двійного призначення, які підлягають державному експортному конт­ролю, з порушенням встановленого порядку такої передачі, і бажає це зробити.

Мотиви і мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають. Частіше вони є корисливими, але можуть бути й іншими: помста, за­здрість.

Суб’єкт злочину — загальний — фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Це може бути як особа, яка взагалі не має права здійсню­вати міжнародні передачі зазначених товарів, так і особа, яка має право на заняття такою діяльністю, але порушує встановлений порядок.

Частина 2 ст. 333 КК як кваліфікуючі ознаки передбачає вчинення особою такого самого діяння повторно або за попередньою змовою групою осіб (ч. 3 ст. 28 та ст. 32 КК).

 

Порушення правил міжнародних польотів (ст. 334 КК). Дис­позиція ст. 334 КК є бланкетною, тому для аналізу ознак цього зло­чину слід звернутися до статей Повітряного кодексу (ПК) України, зокрема статей 57, 58 ПК, що передбачають норми і правила здійснен­ня міжнародних польотів. Відповідно до ст. 57 ПК України під між­народними польотами розуміються польоти, пов’ язані з перетинанням повітряними судами державного кордону України та іншої держави.

Об ’єкт — недоторканність повітряних кордонів України. Стаття 1 ПК України передбачає, що «Україні належить повний і виключний суверенітет над повітряним простором України, що є частиною тери­торії України». Повітряним простором України визнається частина повітряної сфери над суходолом і водною територією, в тому числі і над її територіальними водами.

Об’єктивна сторона цього злочину може полягати в таких діяннях: 1) вліт в Україну без відповідного дозволу; 2) виліт з України без від­повідного дозволу; 3) недодержання зазначених у дозволі маршрутів, місць посадки, повітряних трас, коридорів, ешелонів.

Якщо це регулярні польоти, то вони повинні здійснюватися на підставі міждержавних домовленостей і міжнародних угод.

Для нерегулярних польотів потрібний спеціальний дозвіл. Пере­літ через державний кордон повітряного судна повинен здійснюва­тися по спеціально виділених коридорах, повітряних трасах, обме­жених за висотою та шириною, забезпечених аеродромами, засобами навігації, контролем за рухом зазначеними у дозволі маршрутами, місцями посадки і ін., що складають структуру повітряного простору (статті 9, 58 ПК).

Закінченим цей злочин вважається з моменту вчинення цих діянь незалежно від настання наслідків (формальний склад злочину). Якщо такі діяння були пов’язані з порушенням правил безпеки руху або екс­плуатації повітряного транспорту або правил повітряних польотів, кваліфікація повинна бути за сукупністю статей 276 та 334 або статей 281 та 334 КК. Також за сукупністю злочинів повинна бути кваліфіка­ція у випадку порушення правил міжнародних польотів, пов’язаного з угоном повітряного судна (статті 334 та 228 КК).

Суб’єктивна сторона цього злочину може виражатися як в умислі, так і в необережності.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа, яка керує повітряним судном, незалежно від його типу і його належності.


§ 3. Злочини, які порушують порядок комплектування Збройних Сил України, що забезпечує її обороноздатність

Безпосереднім об’єктом злочинів, передбачених статтями 335­-337 КК, виступають відносини з комплектування Збройних Сил, їх бойової підготовки, а отже, забезпечення обороноздатності України.

Диспозиції цих статей є бланкетними: статті 335 і 336 КК відсила­ють до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (у редакції Закону України від 13 травня 1999 р.)[9], а ст. 337 КК — до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» в ре­дакції від 4 квітня 2006 р.[10]

Загальною ознакою об’єктивної сторони цих злочинів є бездіяль­ність — ухилення від виконання конституційного обов’язку нести військову службу. Стаття 65 Конституції України передбачає такий обов’язок громадян України, як захист Вітчизни, незалежності та те­риторіальної цілісності України, а також обов’язок відбувати військо­ву службу відповідно до закону. Згідно з цією статтею громадянин, який підлягає черговому призову на строкову військову службу, при­зову за мобілізацією, військовому обліку або спеціальним зборам, зобов’язаний з’явитися на призовний пункт, у військкомат, інше місце, позначене в документі, у зазначений час. Невиконання цього обов’язку свідчить про ухилення. Ухилення може здійснюватися різними спосо­бами: підробка документів, заподіяння собі тілесних ушкоджень, виїзд з постійного місця проживання з метою уникнути виконання військо­вого обов’язку тощо. Усі злочини цієї групи вважаються закінченими з моменту неявки в зазначений документом (повісткою, розпоряджен­ням, наказом) час прибуття на призовний пункт, військовий комісаріат.

Поважними причинами неявки відповідно до п. 4 ст. 15 Закону Украї­ни «Про військовий обов’язок і військову службу» є: 1) хвороба при­зовника, що позбавляє його можливості особисто прибути у відповід­ний пункт; 2) смерть або тяжка хвороба близького родича; 3) пере­шкода стихійного характеру або інші обставини, які позбавили призов­ника можливості особисто прибути у зазначені пункт і строк.

Суб ’єктивна сторона всіх цих злочинів характеризується прямим умислом.

Суб’єкт цих злочинів спеціальний — громадянин України, який досяг 18-річного віку і на якого законом покладений військовий обов’язок.

Цей обов’язок може бути різним за своїм змістом. Саме у цьому виражається розмежування злочинів цієї групи. Так, ст. 335 КК перед­бачає ухилення від строкової військової служби, що пов’язана з за­гальним обов’ язком громадянина України проходити військову службу протягом визначеного строку. Ухилення від військової служби за конт­рактом не підпадає під ознаки ст. 335 КК.

Стаття 336 КК встановлює відповідальність за ухилення від при­зову за мобілізацією, яка пов’ язана з особливою обстановкою в дер­жаві. Стаття 3 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобі­лізацію» визначає мобілізацію як складову частину організації обо­рони держави, змістом якої є: переведення органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, галузей національної економіки і регіонів України, підприємств, установ і ор­ганізацій на роботу в умовах особливого періоду; переведення Зброй­них Сил України, інших військових формувань на організацію і штати воєнного часу; переведення органів і сил Цивільної оборони України з мирного на воєнний стан; підготовка і переведення засобів масової інформації до роботи під час мобілізації та в особливий період. Саме це і є підставою криміналізації ухилення від призову за мобілізацією осіб, які підлягають такому призову.

Обов’язок, передбачений ч. 1 ст. 337 КК, виражається в необхід­ності проходити періодичний військовий облік. Обов’язковою умовою кримінальної відповідальності за ухилення військовозобов’язаного від військового обліку є наявність попередження, зробленого відповідним військовим комісаріатом.

Частина 2 ст. 337 КК передбачає ухилення від обов’язку проходити навчальні (чи перевірочні) або спеціальні збори, дотримання якого впли­ває на військову підготовку і боєздатність військовозобов’язаних.


Контрольні запитання

1. Що є родовим об’єктом злочинів у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечен­ня призову та мобілізації?

2. Що таке державна таємниця?

3. Які відомості не можуть бути віднесені до державної таєм­ниці?

4. З якого моменту розголошення державної таємниці вважа­ється закінченим злочином?

5. Хто може бути суб’єктом розголошення державної таємни­ці?

6. Що таке втрата документів, які містять державну таємни­цю?

7. Яка специфіка суб’єктивної сторони втрати документів, що містять державну таємницю?

8. Хто може бути суб’єктом втрати документів, що містять державну таємницю?

9. Що таке конфіденційна інформація як предмет злочину, передбаченого у ст. 330 КК?

10. Що таке недоторканність державного кордону?

11. У яких діях виявляється об’єктивна сторона незаконного переправлення осіб через державний кордон України?

12. З якого моменту незаконне переправлення осіб через дер­жавний кордон України вважається закінченим злочином?

13. Хто визнається виконавцем незаконного переправлення осіб через державний кордон України?

14. У чому виявляється об’ єктивна сторона порушення кордону, здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю (ст. 333 КК)?

15. Що є об’ єктом порушення правил міжнародних польотів?

16. Що є об’ єктом злочинів, які порушують порядок комплекту­вання Збройних Сил України?

 


[1] Статтю 331 виключено з КК України згідно із Законом України № 1723 від 18 трав­ня 2004 р. // Офіц. вісн. України. - 2004. - № 23. - Ст. 1545.

[2] Про інформацію : Закон України // Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 48. - Ст. 65 (у ред. Закону від 11.05.2004 р.).

[3] Офіц. вісн. України. - 1998. - № 48. - Ст. 1764.

[4] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 2. - Ст. 5.

[5] Зібр. постанов Уряду України. - 1995. - № 4. - Ст. 92.

[6] Стаття 333 у ред. Закону від 03.04.2003 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 2004. - № 26. - Ст. 198.

[7] Офіц. вісн. України. - 2004. - № 12. - Ст. 518.

[8] Там само. - 2002. - № 16. - Ст. 342.

[9] Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 27. - Ст. 221.

[10] Офіц. вісн. України. - 2006. - № 17. - Ст. 1261.