Печать

Розділ VIII Злочини у сфері господарської діяльності

Posted in Уголовное право - Кримінальне право України Особлива частина

Розділ VIII Злочини у сфері господарської діяльності

 

§ 1. Поняття, загальна характеристика та види злочинів у сфері господарської діяльності

Родовим об ’єктом злочинів, включених до розділу VII Особливої частини КК, є суспільні відносини у сфері господарської діяльності. Економічний зміст цих відносин характеризується тим, що вони ви­никають з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів, робіт і послуг.

Безпосереднім об ’єктом злочинів виступають суспільні відносини, що складаються у певній сфері господарської діяльності. Так, до скла­ду злочину, передбаченого ч. 2 ст. 202 КК, входять суспільні відносини у сфері банківської діяльності, надання фінансових послуг і професій­ної діяльності на ринку цінних паперів. При вчиненні деяких злочинів одночасно має місце посягання і на додаткові безпосередні об’ єкти, наприклад на життя та здоров’я людини чи власність — при протидії законній господарській діяльності.

Відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяль­ності законодавець пов’язує з розміром предмета злочину, наприклад з великим розміром бюджетних коштів при порушенні законодавства про бюджетну систему України. При визначенні такого розміру в не­оподатковуваних мінімумах доходів громадян слід виходити з того, що один мінімум дорівнює податковій соціальній пільзі, яка становить передбачену законом кількість процентів від офіційно встановленої мінімальної заробітної плати на 1 січня відповідного року: в 2004 р. — 30 % (61 грн 50 коп.); у 2005 р. — 50 % (131 грн); у 2006 р. — 50 % (175 грн); у 2007 р. — 50 % (200 грн); у 2008 р. — 50 % (257 грн 50 коп.); у 2009 р. — 50 % (302 грн 50 коп.) (п. 22.5 Закону України «Про по­даток з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р.1). Таким чином визначений неоподатковуваний мінімум доходів громадян застосовується для кваліфікації діянь, учинених після 1 січня 2004 р. При кваліфікації продовжуваного злочину, який починався і закінчувався в періоди, коли діяли різні неоподатковувані мінімуми доходів громадян, слід виходити з кількості таких мінімумів, вирахуваних за кожний період окремо.

З об ’єктивної сторони більшість злочинів у сфері господарської діяльності вчинюються шляхом дії (фіктивне підприємництво, конт­рабанда тощо). Окремі злочини можуть виявитися в бездіяльності (наприклад, ухилення від повернення виручки в іноземній валюті).

Більшість диспозицій статей про ці злочини є бланкетними, тому встановлення ознак об’єктивної сторони злочинів передбачає звернен­ня до нормативних актів господарського, цивільного, митного, подат­кового законодавства та ін.

Значна частина злочинів у сфері господарської діяльності мають формальні склади і вважаються закінченими з моменту вчинення вка­заних у законі дій, наприклад з моменту вчинення хоча б однієї неза­конної дії з підакцизними товарами. Є злочини з так званим матеріаль­ним складом, для об’єктивної сторони яких необхідно встановити також настання суспільно небезпечних наслідків, наприклад при до­веденні до банкрутства.

Суб’єктивна сторона більшості цих злочинів характеризується умисною формою вини. Для деяких злочинів обов’язковими є мотив або мета їх вчинення. Зокрема, розголошення комерційної та банків­ської таємниці вчинюється з корисливих чи інших особистих мотивів, а збирання відомостей, що становлять таку таємницю, — з метою роз­голошення чи іншого використання цих відомостей.

Суб’єктами злочинів у сфері господарської діяльності можуть бути особи, які досягли 16-річного віку. Є злочини зі спеціальним суб’єктом: підприємець, службова особа або засновник (учасник) суб’єкта госпо­дарської діяльності та ін.

Залежно від безпосереднього об’єкта злочини у сфері господарської діяльності можна поділити на такі групи:

1)  злочини у сфері кредитно-фінансової, банківської і бюджетної систем України (статті 199, 200, 201, 207, 208, 210, 211, 212, 2121, 204, 215 і 216 КК);

2)  злочини у сфері підприємництва, конкурентних відносин та ін­шої діяльності суб’єктів господарювання (статті 202, 203, 2031, 205, 206, 209, 2091, 213, 214, 228, 229, 231 і 232 КК);

3)  злочини у сфері банкрутства (статті 218, 219, 220 і 221 КК);

4)   злочини у сфері використання фінансових ресурсів та обігу цінних паперів (статті 222, 223, 2231, 2232, 224, 2321 і 2322 КК);

5)   злочини у сфері обслуговування споживачів і захисту їх прав (статті 217, 225, 226 і 227 КК);

6)  злочини у сфері приватизації державного і комунального майна (статті 233, 234 і 235 КК).

 


 

§ 2. Злочини у сфері кредитно-фінансової, банківської і бюджетної систем України

 

Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, переси­лання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК). Безпосереднім об ’єктом злочину є кредитно-фінансова система України.

Предмет злочину — підроблені національна валюта України у ви­гляді банкнот чи металевої монети, іноземна валюта, державні цінні папери, білети державної лотереї. Не визнаються предметом цього злочину грошові знаки та цінні папери, що були вилучені з обігу і ма­ють лише колекційну цінність.

Об’єктивна сторона злочину може виражатися у виготовленні, зберіганні, придбанні, перевезенні, пересиланні, ввезенні в Україну з метою збуту, а також збуті зазначених предметів.

Виготовлення полягає у виготовленні будь-яким способом повніс­тю фальшивих предметів або в їх частковій підробці, наприклад під­роблення номера та серії лотерейного білета.

Підроблені предмети повинні мати значну схожість зі справжніми за формою, розміром, кольором і основними реквізитами. У разі гру­бого підроблення, що легко виявляється, і обманного способу збуту діяння кваліфікується як шахрайство (ст. 190 КК). Злочин вважається закінченим з моменту виготовлення хоча б одного фальшивого при­мірника для подальшого збуту.

Зберіганням є утримання предмета злочину у володінні винного: при собі, у приміщенні, у тайниках чи інших визначених ним місцях.

Придбання — це отримання предметів злочину в будь-який спосіб, наприклад шляхом купівлі, обміну на інші товари, у рахунок сплати боргу, як дар тощо.

Під перевезенням слід розуміти переміщення предметів злочину з використанням будь-якого транспортного засобу.

Пересилання — це переміщення тих самих предметів за умови, що транспортування здійснюється без участі відправника, наприклад у ви­гляді поштових або багажних відправлень.

Ввезення в Україну передбачає переміщення предметів злочину з-за кордону на територію України з використанням будь-якого тран­спортного засобу.

Зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Укра­їну визнаються закінченим злочином з моменту вчинення хоча б од­нієї з цих дій.

Збут предметів злочину означає випуск їх в обіг шляхом оплати куплених товарів, розміну, дарування, надання позики, продажу, пред’явлення облігації до оплати тощо. Збут може вчинятися як під­роблювачем, так й іншими особами. Злочин визнається закінченим з моменту, коли був збутий хоча б один підроблений предмет.

Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел, поєднаний з ме­тою збуту вищевказаних предметів.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

Відповідно до Міжнародної конвенції від 20 квітня 1929 р. щодо боротьби з підробкою грошових знаків, ратифікованої Урядом СРСР 3 травня 1931 р., особа підлягає кримінальній відповідальності за вказаний у ній злочин незалежно від місця його вчинення, навіть якщо вона вчинила його за кордоном, проти грошової системи будь-якої з держав — учасниць конвенції.

У частинах 2 та 3 ст. 199 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені: 1) повторно (ч. 2); 2) за попередньою змовою групою осіб (ч. 2); 3) організованою групою (ч. 3); 4) у великому розмірі (ч. 2) або в особливо великому розмірі (ч. 3). Сума підробки за таких розмірів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян відповідно у двісті та чотириста разів (згідно з приміткою до статті).

Незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення (ст. 200 КК). Безпосередній об’єкт цього злочи­ну — суспільні відносини у сфері випуску в обіг і використання доку­ментів на переказ та інших засобів доступу до банківських рахунків.

Предметом злочину є підроблені документи на переказ, платіжні картки, інші засоби доступу до банківських рахунків.

Згідно з приміткою до цієї статті під документами на переказ слід розуміти документ в паперовому або електронному виді, що викорис­товується банками чи їх клієнтами для передачі доручень або інфор­мації на переказ грошових коштів між суб’єктами переказу грошових коштів (розрахункові документи, документи на переказ готівкових коштів, а також ті, що використовуються при проведенні міжбанків- ського переказу та платіжного повідомлення, інші).

Платіжна картка — це спеціальний платіжний засіб у вигляді емі­тованої в установленому законодавством порядку пластикової чи ін­шого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахун­ків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.

Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 5 квітня 2001 р.1 розкриває зміст термінів, що використовуються в диспозиції ст. 200 КК для позначення предмета злочину, у тому чис­лі інших засобів доступу до банківських рахунків.

Об ’єктивна сторона злочину може виражатися в підробленні за­значених вище предметів, придбанні, зберіганні, перевезенні, пере­силанні з метою збуту підроблених документів на переказ чи платіжних карток або їх використанні чи збуті.

Поняття підробки, придбання, зберігання, перевезення, пересилан­ня та збуту визначаються аналогічно ст. 199 КК.

Використання підроблених документів на переказ або платіжних карток здійснюється за їх прямим призначенням, тобто для розрахунків з банком чи іншою фінансовою установою.

Злочин визнається закінченим з моменту вчинення особою будь- якої дії, передбаченої ст. 200 КК.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, який при під­робленні, придбанні, зберіганні, перевезенні, пересиланні вказаних предметів поєднаний з метою їх збуту.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

Частина 2 ст. 200 КК передбачає відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб.

 

Контрабанда (ст. 201 КК). Безпосередній об’єкт злочину — сус­пільні відносини у сфері державного регулювання переміщення това­рів та інших предметів через митний кордон України і внесення до бюджету мита та інших платежів. Додатковими об’єктами можуть ви­ступати громадська безпека та здоров’я населення.

Предмети контрабанди, зазначені у ст. 201 КК, можна поділити на дві групи, що має значення для кваліфікації цього злочину. Перша група — це товари, тобто будь-яке рухоме майно (у тому числі валют­ні цінності), електрична, теплова та інші види енергії, а також тран­спортні засоби, за винятком транспортних засобів, що використову­ються виключно для перевезення пасажирів і товарів через митний кордон України. Друга група — це історичні і культурні цінності, отруйні, сильнодіючі або вибухові речовини, радіоактивні матеріали, зброя і боєприпаси (крім гладкоствольної мисливської зброї та бойо­вих припасів до неї), а також стратегічно важливі сировинні товари, щодо яких законодавством встановлені відповідні правила вивезення за межі України.

Об ’єктивна сторона злочину виражається: 1) у незаконному пере­міщенні товарів (що належать до першої групи предметів контрабанди) через митний кордон України поза митним контролем або з прихову­ванням від митного контролю, вчиненому у великих розмірах, тобто коли їх вартість у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до ст. 201 КК); 2) у не­законному переміщенні через митний кордон України предметів контра­банди другої групи незалежно від способу переміщення, вартості чи розміру предмета злочину (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 3 червня 2005 р. № 8 «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил»1).

Під переміщенням слід розуміти ввезення товарів на митну тери­торію України, вивезення з цієї території чи переміщення їх митною територією України транзитом.

Митний кордон — це межі митної території України. Митний кордон збігається з державним кордоном України або з межами територій спе­ціальних митних зон. Поняття митної території, митного контролю та спеціальних митних зон визначені у Митному кодексі (МК) України.

Переміщення предметів поза митним контролем означає: 1) поза місцем розташування митного органу; 2) поза часом здійснення митного оформлення; 3) з використанням незаконного звільнення від митного контролю внаслідок зловживання службовим становищем службовими особами митного органу (ст. 351 МК України).

Переміщення предметів з приховуванням від митного контролю здійснюється: 1) з використанням спеціально виготовлених сховищ (тайників) та інших засобів або способів, що утруднюють виявлення таких товарів; 2) шляхом надання одним товарам вигляду інших; 3) із поданням митному органу як підстави для переміщення товарів під­роблених документів чи одержаних незаконним шляхом, або таких, що містять неправдиві дані (ст. 352 МК України).

Злочин вважається закінченим з моменту незаконного переміщен­ня предметів через митний кордон України.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

Частина 2 ст. 201 КК передбачає відповідальність за контрабанду, вчинену за попередньою змовою групою осіб або особою, раніше су­димою за контрабанду.

Кримінальна відповідальність за незаконне переміщення через мит­ний кордон України деяких предметів може наставати лише за спеціаль­ними нормами, передбаченими статтями 199, 300, 301, 305 КК.

 

Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК). Безпосередній об ’єкт цього злочину — суспільні відносини у сфе­рі валютного регулювання та валютного контролю.

Предметом злочину є: 1) виручка в іноземній валюті, отримана від реалізації на експорт товарів (робіт, послуг); 2) товари та інші матері­альні цінності, отримані від цієї виручки.

Об’єктивна сторона злочину виражається в ухиленні від повер­нення в Україну в передбачені законом строки вищеназваного пред­мета злочину або в його приховуванні будь-яким способом.

Ухилення від повернення з-за кордону валютної виручки — це зло­чинна бездіяльність, яка полягає в неповерненні виручки в іноземній валюті, отриманої за кордоном від реалізації на експорт товарів (робіт, послуг) і яка належить, відповідно до законодавства України, обов’язковому зарахуванню на рахунки уповноваженого банку Украї­ни. Переказ такої виручки має бути зроблений у строки, вказані в конт­рактах, але, за вимогою загальних правил, не пізніше ніж через 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної ван­тажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності — з моменту підписання документа, що засвідчує такий експорт, виконання робіт, надання послуг (ст. 1 Закону України «Про порядок здійснення роз­рахунків в іноземній валюті» від 23 вересня 1994 р.1). Закон передбачає й інші строки, а також можливість їх продовження.

Відповідальність за ст. 207 КК може настати тільки у разі, якщо конкретна особа була зобов’язана повернути в Україну валютну ви­ручку або інші матеріальні цінності, отримані від цієї виручки, і мала реальну можливість здійснити цю дію. Злочин вважається закінченим з моменту неповернення в Україну зазначених предметів у передбаче­ний законом строк.

Приховування валютної виручки, інших матеріальних цінностей, одержаних від цієї виручки, — це дії щодо приховування цих пред­метів від належного документального обліку і державного валютного контролю (перекручення фактів в облікових документах, внесення в них недостовірних даних тощо). Злочин вважається закінченим із мо­менту вчинення таких дій.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину спеціальний: 1) службова особа підприємства, установи чи організації незалежно від форми власності; 2) особа, яка здійснює господарську діяльність без створення юридичної особи.

У частинах 2 і 3 ст. 207 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно (ч. 2) або за попередньою змовою групою осіб (ч. 2), у великих розмірах (ч. 2) або в особливо великих розмірах (ч. 3).

Згідно з приміткою до ст. 207 КК, виручка, товари або інші мате­ріальні цінності перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян: при великому розмірі — в тисячу і більше, а при особливо великому розмірі — у три тисячі і більше разів. При визначенні роз­міру здійснюється перерахунок у валюту України за офіційним курсом національної валюти, визначеним Національним банком України, на останній день строку, передбаченого законодавством для перерахуван­ня виручки в іноземній валюті з-за кордону.

 

Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків (ст. 208 КК). Безпосередній об ’єкт злочину такий самий, як у ст. 207 КК.

Предмет злочину — валютні рахунки, що незаконно відкривають­ся чи використовуються за межами України. Це рахунки як юридичних, так і фізичних осіб, у тому числі тих, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи.

Об’єктивна сторона злочину виражається у незаконному відкрит­ті або використанні за межами України валютних рахунків.

Незаконне відкриття резидентами України рахунків в іноземній валюті за межами України має місце, якщо воно здійснюється без отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України. Така ліцензія надається на підставах і в порядку, передбачених Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. № 15-93[1], Положенням про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на розміщення резидентами (юридичними та фізичними осо­бами) валютних цінностей на рахунках за межами України, затвердже­ним постановою Правління Національного банку України від 14 жовт­ня 2004 р. № 485[2].

Незаконне використання валютних рахунків має місце, зокрема, коли резидент України використовує незаконно відкритий за межами України валютний рахунок або коли законно відкритий валютний ра­хунок використовує для здійснення операцій, що не передбачені інди­відуальною ліцензією, або у разі використання такого рахунка після закінчення терміну дії ліцензії.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з указаних дій.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел.

Суб ’єктом злочину можуть бути: 1) громадянин України, який по­стійно проживає на її території; 2) службова особа підприємства, установи чи організації (юридичних осіб) незалежно від форми влас­ності, які діють на території України, або інша особа, яка вчинила дії, передбачені ст. 208 КК, за дорученням такої службової особи; 3) осо­ба, яка здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

У частині 2 ст. 208 КК встановлена відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб.

 

Порушення законодавства про бюджетну систему України (ст. 210). Безпосередній об’єкт цього злочину — суспільні відносини у сфері використання бюджетних коштів.

Предмет злочину — бюджетні кошти. Це кошти, що включаються до бюджетів усіх рівнів незалежно від джерела їх формування. Склад злочину матиме місце, якщо його предметом були бюджетні кошти у великих розмірах, тобто коли їх сума в тисячу і більше разів переви­щила неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміт­кою до цієї статті).

Об’єктивна сторона злочину може виражатися у використанні бюджетних коштів усупереч їх цільовому призначенню або в обсягах, що перевищують затверджені межі видатків, у недотриманні вимог щодо пропорційного скорочення видатків бюджету чи пропорційного фінансування видатків бюджетів усіх рівнів.

Використання бюджетних коштів усупереч їх цільовому призна­ченню — це, наприклад, фінансування за рахунок бюджету видатків, не передбачених бюджетом, або фінансування одних статей видатків бюджету за рахунок інших.

Використання бюджетних коштів в обсягах, що перевищують за­тверджені межі видатків, — це фінансування передбачених бюджетом видатків у сумах, які перевищують межі, встановлені щодо фінансу­вання конкретних заходів, або загальні межі видатків.

Недотримання вимог щодо пропорційного скорочення видатків бюджету — це зменшення фінансування лише за окремими статтями видатків, непропорційне зниження фінансування за всіма статтями видатків тощо.

Недотримання вимог щодо пропорційного фінансування видатків бюджетів усіх рівнів виражається у непропорційному фінансуванні визначених бюджетом статей видатків: фінансуванні у повному обсязі одних статей з одночасним частковим фінансуванням або з нефінан- суванням інших; порушенні вимог щодо пропорційного фінансування залежно від певних періодів бюджетного року (кварталів чи місяців) тощо.

Вчинення названих дій пов’язане з порушенням певних статей Бюджетного кодексу України, інших нормативно-правових актів, що встановлюють порядок виконання бюджету.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з вищезазначених дій.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел.

Суб’єктом злочину виступають службові особи, уповноважені здійснювати діяльність, пов’язану з виконанням бюджету і розпоря­дженням бюджетними коштами, у тому числі службові особи підпри­ємств, установ та організацій, фінансування яких здійснюється за ра­хунок бюджету.

У частині 2 ст. 210 КК передбачена відповідальність за ті самі ді­яння, предметом яких були бюджетні кошти в особливо великих роз­мірах (згідно з приміткою до цієї статті це три тисячі і більше неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян), або вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб.

 

Видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому за­коном порядку (ст. 211 КК). Безпосередній об’єкт цього злочину — встановлений законом порядок видання (прийняття) нормативно- правових або розпорядчих актів, які впливають на прибуткову або видаткову частину бюджету.

Предмет злочину — бюджетні кошти у великих розмірах, тобто в сумі, що у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний міні­мум доходів громадян (згідно з приміткою до ст. 210 КК).

Об’єктивна сторона злочину полягає у виданні нормативно- правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бю­джету всупереч встановленому Бюджетним кодексом України та інши­ми законодавчими актами порядку.

Нормативно-правовий акт — це офіційний документ, прийнятий уповноваженим на те суб’єктом у встановленому законом порядку та формі, який спрямований на регулювання суспільних відносин, вста­новлення загальнообов’язкових прав і обов’язків для невизначеного кола осіб, і розрахований на тривале багаторазове застосування.

Розпорядчий акт не містить загальних правил, а є актом застосу­вання права до конкретних осіб і випадків.

Злочин вважається закінченим з моменту видання (прийняття) нормативно-правового або розпорядчого акта незалежно від того, чи спричинило це зміни у прибутковій чи видатковій частині бюджету.

Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб ’єкт злочину — службова особа, наділена правом видання (прийняття) нормативно-правових або розпорядчих актів.

У частині 2 ст. 211 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, предметом яких були бюджетні кошти в особливо великих розмірах (згідно з приміткою до ст. 210 КК це три тисячі і більше неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян), або вчинені повторно.

 

Ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) (ст. 212 КК). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері державного регулювання оподаткування і формування доходної частини бюджетів та державних цільових фондів.

Предметом злочину є податки, збори (обов’язкові платежі), що вхо­дять у систему оподаткування і введені у встановленому законом по­рядку. Страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне стра­хування визнаються предметом злочину, передбаченого ст. 2121 КК.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про систему оподаткування» в редакції від 18 лютого 1997 р.1 під податком, збором (обов’язковим платежем) розуміється обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, який здійснюється платниками у порядку та на умовах, що визначаються законами України про опо­даткування. Предметом цього злочину є лише ті обов’язкові платежі, які передбачені цим Законом.

Об’єктивна сторона злочину полягає в ухиленні від сплати по­датків, зборів (обов’язкових платежів), якщо це призвело до фактич­ного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах, тобто в сумі, що в тисячу і більше разів перевищує установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

Ухилення від сплати податків, зборів (обов’ язкових платежів) може відбуватися у формі бездіяльності, наприклад неподання податкових декларацій і розрахунків у тих випадках, коли таке подання є обов’язковим, або у формі бездіяльності, поєднаної з активною поведінкою. Способи ухилення можуть бути різними: внесення до поданих податкових де­кларацій, розрахунків завідомо неправдивих відомостей про доходи і видатки, приховування або заниження об’єктів оподаткування, від­мова сплатити податок тощо. Якщо способом є вчинення самостійно­го злочину (наприклад, підроблення документів), можлива кваліфікація за сукупністю злочинів.

Злочин вважається закінченим з моменту ненадходження зазна­чених сум до бюджету або цільового фонду. У судовій практиці таким моментом визнається наступний день після настання строку, до якого мав бути сплачений податок, збір чи інший обов’язковий платіж, а коли закон пов’язує цей строк із виконанням певної дії, — з моменту фак­тичного ухилення від їх сплати (див. п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів» від 8 жовтня 2004 р. № 15[3]).

Суб ’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел, що харак­теризується наявністю в особи наміру не сплачувати належні до спла­ти податки, збори (обов’язкові платежі) в повному обсязі чи певну їх частину.

Суб ’єктом злочину можуть бути: 1) службова особа підприємства, установи, організації будь-якої форми власності; 2) особа, що займа­ється підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи; 3) інша особа, яка зобов’язана сплачувати вищезазначені платежі.

У частинах 2 та 3 ст. 212 КК встановлена відповідальність за ті самі діяння, вчинені: 1) за попередньою змовою групою осіб (ч. 2); 2) осо­бою, раніше судимою за цей злочин (ч. 3); 3) якщо вони призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фон­дів коштів у великих розмірах (ч. 2) чи в особливо великих розмірах (ч. 3). Згідно з приміткою до цієї статті великий розмір — це три ти­сячі і більше, а особливо великий розмір — п’ять тисяч і більше не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Частина 4 ст. 212 КК встановлює, що від кримінальної відповідаль­ності звільняється особа, яка вперше вчинила діяння, передбачені частинами 1 та 2 цієї статті, якщо вона до притягнення до криміналь­ної відповідальності сплатила податки, збори (обов’язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня). Під притягненням до кримінальної відпові­дальності слід розуміти стадію кримінального переслідування: вине­сення слідчим постанови про притягнення особи як обвинувачуваного і пред’явлення обвинувачення.

 

Ухилення від сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування (ст. 2121 КК). Безпосереднім об ’єктом злочину є суспільні відносини у сфері загальнообов’язкового держав­ного пенсійного страхування.

Предмет злочину — страхові внески на загальнообов’язкове дер­жавне пенсійне страхування — цільовий загальнообов’язковий платіж, який справляється на всій території України в порядку, встановленому Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне стра­хування» від 9 липня 2003 р.[4]

Об ’єктивна сторона злочину полягає в ухиленні від сплати стра­хових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, якщо це призвело до фактичного ненадходження до Пенсійного фонду України коштів у значних розмірах, тобто в сумі, що в тисячу і більше разів перевищує установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

Поняття «ухилення» від сплати страхових внесків розуміється аналогічно ст. 212 КК.

Злочин вважається закінченим з моменту ненадходження зазна­чених сум коштів до Пенсійного фонду України.

Суб ’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел, що харак­теризується наявністю в особи наміру не сплачувати належні до спла­ти страхові внески в повному обсязі чи певну їх частину.

Суб’єктом злочину можуть бути: 1) службова особа підприємства, установи, організації будь-якої форми власності; 2) особа, що займа­ється підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи;

3)   будь-яка інша особа, яка зобов’язана сплачувати вищезазначені страхові внески.

У частинах 2 та 3 ст. 2121 КК встановлена відповідальність за ті самі діяння, вчинені: 1) за попередньою змовою групою осіб (ч. 2); 2) особою, раніше судимою за цей злочин (ч. 3); 3) якщо вони при­звели до фактичного ненадходження до Пенсійного фонду України коштів у великих розмірах (ч. 2) чи в особливо великих розмірах (ч. 3). Згідно з приміткою до цієї статті великий розмір — це три тисячі і більше, а особливо великий розмір — п’ять тисяч і більше неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян.

Частина 4 ст. 2121 КК встановлює, що від кримінальної відпові­дальності звільняється особа, яка вперше вчинила діяння, передбачені частинами 1 та 2 цієї статті, якщо вона до притягнення до криміналь­ної відповідальності сплатила страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня).

 

Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортуван­ня з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204 КК). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері державного регулю­вання оподатковування і формування доходної частини державного бюджету. Додатковим безпосереднім об’єктом може виступати здоров’я людей.

Предмет злочину — незаконно виготовлені підакцизні товари: алкогольні напої, тютюнові вироби та ін.

Підакцизні товари — це товари, до ціни яких включається акцизний збір — непрямий податок. Перелік товарів (продукції), на які встанов­люється акцизний збір, а також його ставки затверджуються Верховною Радою України. Перелік підакцизних товарів визначено законами України «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби» від 15 вересня 1995 р.[5], «Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами» від 19 грудня 1995 р.[6], «Про ставки акцизного збору на тютюнові вироби» від 6 лютого 1996 р. (у редакції Закону від 31 березня 2009 р. № 1201 -VI)[7], «Про ставки акцизного збору на спирт етиловий та алкогольні напої» від 7 травня 1996 р.[8], «Про ставки акцизного збору на деякі транспортні засоби та кузови до них» від 24 травня 1996 р.[9], «Про ставки акцизного збору і ввізного мита на деякі товари (продукцію)» від 11 липня 1996 р.[10]

Алкогольні напої — це продукти, отримані шляхом спиртового бродіння матеріалів, що містять цукор, або виготовлені на основі хар­чових спиртів з умістом спирту етилового понад 1,2 % об’ємних оди­ниць. Вони належать до товарних груп Гармонізованої системи опису і кодування товарів під кодами 2204, 2205, 2206, 2208.

Предметом цього злочину також можуть бути алкогольні напої, виготовлені на основі етилового спирту шляхом його розбавляння водою. Виготовлення, придбання, зберігання, транспортування з метою збуту і збут самогону та інших міцних спиртних напоїв домашнього вироблення кваліфікується як зайняття забороненим видом господар­ської діяльності за ст. 203 КК.

Тютюнові вироби — сигарети з фільтром або без фільтра, цигарки, сигари, сигарили, а також люльковий, нюхальний, смоктальний, жу­вальний тютюн, махорка та інші вироби з тютюну чи його замінників для куріння, нюхання, смоктання чи жування.

До інших підакцизних товарів належать: спирт етиловий, деякі транспортні засоби та кузови до них, дистиляти, спеціальні та моторні бензини, гас, пиво солодове.

Незаконно виготовленими підакцизними товарами є товари, ви­готовлені особою, яка не зареєстрована як суб’єкт підприємництва або без отримання ліцензії, якщо відповідна діяльність підлягає ліцензу­ванню.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК, може виражатися в придбанні, зберіганні, транспортуванні з метою збуту не­законно виготовлених підакцизних товарів, а також у самому їх збуті.

Придбання — це одержання незаконно виготовлених алкогольних напоїв, тютюнових виробів або інших підакцизних товарів будь-яким способом (купівля, одержання в обмін на інші товари, у рахунок спла­ти боргу тощо).

Зберіганням є утримання предмета злочину у володінні винного: при собі, у помешканні, у тайниках чи інших визначених ним місцях.

Транспортування — це переміщення зазначених предметів будь- яким видом транспорту.

Збут означає будь-яку реалізацію підакцизних товарів: продаж, дарування, обмін, передача в рахунок погашення боргу тощо.

Злочин є закінченим з моменту вчинення хоча б однієї із зазначених у ч. 1 ст. 204 КК дій.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, поєднаний з ме­тою збуту незаконно виготовлених підакцизних товарів.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 204 КК передбачений самостійний склад злочину. Його об ’єктивну сторону характеризує незаконне виготовлення алко­гольних напоїв, тютюнових виробів або інших підакцизних товарів, яке здійснюється: 1) шляхом відкриття підпільних цехів або 2) з ви­користанням обладнання, що забезпечує масове виробництво таких товарів, або 3) особою, раніше засудженою за цією статтею.

Питання про те, чи є обладнання таким, що забезпечує масове ви­робництво зазначених товарів, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням його технічних можливостей та стану, наявнос­ті кваліфікованого персоналу, умов, у яких обладнання експлуатується, тощо.

Злочин, передбачений ч. 2 ст. 204 КК, є закінченим з моменту не­законного виготовлення будь-якої кількості підакцизних товарів.

У частині 3 ст. 204 КК також передбачений самостійний склад зло­чину. Його об ’єктивну сторону характеризують: 1) незаконне виготов­лення підакцизних товарів, вказаних у частині першій або другій цієї статті, з недоброякісної сировини (матеріалів), що становлять загрозу для життя і здоров’я людей; 2) незаконний збут таких товарів, що при­звело до отруєння людей чи інших тяжких наслідків.

Недоброякісними визнаються сировина і матеріали, що не відпо­відають встановленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам (ст. 227 КК). Саме ця недоброякісність сировини і матеріалів визначає небезпечні властивості виготовлених із них підакцизних то­варів, які можуть завдати шкоди здоров’ю чи життю людей після їх збуту споживачам (можливість смерті хоча б однієї людини, отруєння, радіоактивного опромінення, травмування тощо).

Отруєння людей як один із видів тяжких наслідків може бути пов’язане із заподіянням смерті хоча б одній людині або значної шкоди здоров’ю людей.

Інші тяжкі наслідки — це, наприклад, спричинення тяжких тілес­них ушкоджень, масове захворювання людей, знищення або пошко­дження майна у великих розмірах тощо.

Злочин є закінченим з моменту незаконного виготовлення будь-якої кількості підакцизних товарів, а у випадках їх збуту — з моменту на­стання тяжких наслідків.

Суб’єктивні сторони злочинів, передбачених у частинах 2 та 3 ст. 204 КК, характеризуються прямим умислом на вчинення зазначених діянь і умислом або необережністю щодо тяжких наслідків (у ч. 3).

Суб ’єкт цих злочинів — особа, яка досягла 16-річного віку.

 

Підроблення знаків поштової оплати і проїзних квитків (ст. 215 КК). Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини у сфері надання поштових і транспортних послуг.

Предметом злочину є: знаки поштової оплати, маркована продук­ція, міжнародні купони для відповіді, посвідчення особи для міжна­родного поштового обміну, відбитки маркувальних машин, квитки залізничного, водного, повітряного, автомобільного транспорту, інші проїзні документи і документи на перевезення вантажу.

Знаки поштової оплати — це реквізити поштових відправлень, що підтверджують оплату послуг поштового зв’язку. Як знаки поштової оплати в Україні використовуються поштові марки, відбитки кліше маркувальних машин, відбитки спеціальних штемпелів, міжнародні купони для відповіді.

Під поштовою маркою розуміється державний знак, виготовлений у встановленому законодавством порядку із зазначенням його номі­нальної вартості та держави, який є засобом оплати послуг поштового зв’язку, що надаються національним оператором.

Маркована продукція — це виготовлені друкарським способом поштові відправлення (марковані конверти і марковані поштові картки) із надрукованим на них зображенням поштових марок (віньєтки) (див. Закон України «Про поштовий зв’язок» від 4 жовтня 2001 р.[11]; Поло­ження про поштові марки, блоки, марковані конверти і картки, затвер­джене наказом Державного комітету зв’язку та інформатизації України від 18 травня 2004 р. № 104[12]).

Міжнародний купон для відповіді — це спеціальний знак Міжна­родного бюро Всесвітнього поштового союзу, надрукований на папері з водяними знаками, яким можна замінити поштові марки.

Посвідчення особи для міжнародного поштового обміну — це по­свідчення, що видається поштовими органами країн — учасниць Все­світнього поштового союзу і засвідчує право особи на одержання по­штової кореспонденції, що адресується їй або на поштову скриньку.

Під маркувальною машиною розуміється пристрій, призначений для нанесення на письмову кореспонденцію відбитків державного знака, що підтверджує оплату послуг поштового зв’язку, дату прий­мання й іншої інформації.

Проїзні документи — це документи, що дають право проїзду на залізничному, водному, повітряному або автомобільному транспорті (квитки зазначених видів транспорту, у тому числі талони, жетони, службові проїзні документи тощо). Документами на перевезення ван­тажів є, наприклад, вантажні квитанції, дорожні відомості тощо.

Об’єктивна сторона злочину може виражатися у виготовленні з метою збуту зазначених предметів, їх збуті або використанні.

Під виготовленням слід розуміти повне чи часткове підроблення зазначених предметів або надання використаним знакам поштової оплати вигляду невикористаних знаків.

Збут — це оплатна або безоплатна передача (продаж, обмін, дару­вання тощо) зазначених підроблених предметів іншим особам або організаціям для їх подальшого використання. Збут може вчинювати­ся як особою, що підробила предмети, так й іншою особою.

Використання передбачає будь-яку форму застосування підробле­них предметів, наприклад надання їх замість справжніх, тощо.

Злочин є закінченим з моменту вчинення будь-якої із зазначених дій.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, а виготовлення предметів цього злочину — також метою їх збуту.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

Незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акциз­ного збору чи контрольних марок (ст. 216 КК). Безпосередній об ’єкт злочину — суспільні відносини у сфері державного регулювання ви­пуску продукції і формування доходної частини державного бюджету.

Предметом злочину є: 1) марки акцизного збору; 2) контрольні марки для маркування упаковок примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних; 3) гологра­фічні захисні елементи.

Марка акцизного збору — це спеціальний знак, яким маркуються алкогольні і тютюнові вироби. Наявність на цих товарах акцизної марки підтверджує сплату платником акцизного збору, легальність їх ввезення і реалізації на території України.

Контрольна марка — це спеціальний знак, що засвідчує дотриман­ня авторських і (або) суміжних прав і надає право на розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних.

Голографічний захисний елемент — це голографічний елемент, призначений для маркування носіїв інформації, документів і товарів з метою підтвердження їх справжності, авторства тощо, виконаний із використанням технологій, що роблять неможливим його несанкціо­новане відтворення.

Об ’єктивна сторона злочину може виражатися: 1) у незаконному виготовленні предмета цього злочину; 2) у його підробці; 3) у викорис­танні незаконно виготовленого, одержаного чи підробленого предмета злочину; 4) у збуті такого предмета.

Під незаконним виготовленням предметів, зазначених у ст. 216 КК, слід розуміти їх виготовлення без необхідного дозволу, або з порушен­ням порядку одержання, оформлення такого дозволу, за підробленими документами, підприємствами, що не мають ліцензії на виготовлення таких предметів тощо. Тобто йдеться про виготовлення не фальшивих, а дійсних предметів, проте за відсутності необхідних правових підстав або з порушенням встановленого порядку їх виробництва.

Для встановлення незаконності дій мають значення: закони Украї­ни «Про акцизний збір на алкогольні напої і тютюнові вироби» від 15 вересня 1995 р.[13] та «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп ’ютерних програм, баз даних» у ре­дакції від 10 липня 2003 р.[14]; постанова Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2001 р. № 171 «Про затвердження Положення про порядок голографічного захисту документів і товарів»[15]; Положення про вироб­ництво, зберігання, продаж марок акцизного збору нового зразка з го­лографічними захисними елементами і маркування алкогольних напо­їв та тютюнових виробів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2003 р. № 567[16]; постанова Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2005 р. № 297 «Про запровадження марок акциз­ного збору нового зразка для маркування алкогольної продукції»[17]; Порядок виробництва, зберігання, видачі контрольних марок та мар­кування примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп ’ютерних програм, баз даних, затверджений постановою Кабіне­ту Міністрів України у редакції від 24 березня 2004 р.[18]; Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з розроблення, виробни­цтва та сертифікаційних випробувань голографічних захисних елемен­тів, затверджені наказом Державного комітету України з питань регу­ляторної політики та підприємництва, Міністерства фінансів України від 13 липня 2007 р. № 96/822[19]; постанова Кабінету Міністрів України від 12 березня 2008 р. № 179 «Про запровадження марок акцизного збору нового зразка для алкогольних напоїв»[20] та ін.

Під підробленням слід розуміти повне створення фальшивих пред­метів будь-яким способом або часткові зміни тексту, серії, номера чи інших реквізитів.

Незаконно одержаними предметами визнаються ті, що раніше були отримані будь-яким протиправним способом, наприклад шляхом ви­крадення, шахрайства, зловживання службовою особою своїм служ­бовим становищем.

Використання незаконно виготовлених, одержаних або підроблених марок акцизного збору, контрольних марок або голографічних захисних елементів виражається в маркуванні ними певних товарів, творів або інших предметів.

Збут — це будь-яка форма їх оплатного або безоплатного відчужен­ня — продаж, обмін, дарування, передача в борг, у рахунок оплати боргу тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення однієї із зазна­чених дій.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 216 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб.

 


 

§ 3. Злочини у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності суб’єктів господарювання

 

Порушення порядку зайняття господарською діяльністю та ді­яльністю з надання фінансових послуг (ст. 202 КК). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері зайняття господарською і банківською діяльністю.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 202 КК, ха­рактеризується такими порушеннями порядку зайняття господарською діяльністю: 1) здійснення діяльності, що містить ознаки підприємниць­кої і підлягає ліцензуванню, без державної реєстрації суб’єкта підпри­ємницької діяльності; 2) здійснення без одержання ліцензії видів гос­подарської діяльності, які підлягають ліцензуванню; 3) здійснення видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, з пору­шенням умов ліцензування. Відповідальність за кожне з цих діянь настає за умови, що воно було пов’язано з отриманням доходу у вели­ких розмірах, тобто коли сума доходу в тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на ви­готовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ст. 3 ГК України). Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на влас­ний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами гос­подарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і со­ціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК України).

Систематичність підприємницької діяльності традиційно розумі­ється як її здійснення три чи більше разів. Пленум Верховного Суду України рекомендує судам розуміти систематичність не менше як три рази протягом одного календарного року (п. 4 постанови «Про прак­тику застосування судами законодавства про відповідальність за окре­мі злочини у сфері господарської діяльності» від 25 квітня 2003 р. № 3[21]). Виняток із цього правила стосується продажу вироблених, пере­роблених та куплених продукції, речей, товарів, який вважається сис­тематичним тоді, коли здійснюється протягом календарного року більше чотирьох разів (ч. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про податок на промисел» від 17 березня 1993 р. № 24-93[22]).

Державна реєстрація особи як суб’єкта підприємницької діяльнос­ті здійснюється відповідно до ст. 58 ГК України та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 р.[23] Перелік видів діяльності, які підлягають ліцен­зуванню, встановлюється виключно законом і визначений Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р.[24] Такими видами господарської діяльності, зокрема, є виготовлення і реалізація лікарських засобів, особливо небезпечних хімічних речовин, медична і ветеринарна практика, зовнішньоеконо­мічна діяльність та ін. Порядок ліцензування передбачений цим же Законом, а в деяких сферах діяльності — спеціальними законами.

Під порушенням умов ліцензування слід розуміти порушення осо­бою, яка одержала ліцензію, певних кваліфікаційних, організаційних, технологічних чи інших спеціальних вимог, обов’язкових при здій­сненні ліцензованого виду господарської діяльності, наприклад за­йняття такою діяльністю не в тій місцевості або місці, що зазначені в ліцензії. Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом. Пленум Верховного Суду України в зазначеній вище постанові широко розуміє порушення умов ліцензування, охоплюючи цією ознакою також по­рушення порядку одержання ліцензії.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якого передбаченого ч. 1 ст. 202 КК діяння, від якого отримано дохід у вели­ких розмірах. При його обчисленні із обсягу валового доходу від реа­лізації продукції (робіт, послуг) вираховуються витрати, безпосередньо пов’ язані з отриманням доходу.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Для підприєм­ницької діяльності обов’язковою є мета — одержання прибутку.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і зобов’язана зареєструватися як підприємець та/або одержати відповідну ліцензію на зайняття певною господарською діяльністю. Суб’єктом здійснення господарської діяльності з порушенням умов ліцензування є особа, яка має відповідну ліцензію.

Частина 2 ст. 202 КК передбачає самостійний склад злочину.

Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері бан­ківської діяльності, банківських операцій та іншої діяльності з надан­ня фінансових послуг, а також професійної діяльності на ринку цінних паперів.

Об’єктивна сторона злочину характеризується порушенням порядку здійснення банківської діяльності, банківських операцій чи іншої діяльності з надання фінансових послуг або професійної діяльності на ринку цінних паперів. Порушення полягає у здійснен­ні такої діяльності: 1) без передбаченого законом набуття статусу фінансової установи, або 2) без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законом, або 3) з порушенням умов ліцензування. Кожне з цих порушень має бути пов’язане з отриман­ням доходу у великих розмірах, що розуміється так само, як у ч. 1 ст. 202 КК.

Банківська діяльність — це діяльність із залучення у вклади гро­шових коштів фізичних і юридичних осіб, розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкрит­тя і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб. Така діяльність може здійснюватися банками, тобто юридичними особами, що мають виключне право на здійснення в сукупності таких операцій на підставі ліцензії Національного банку України. Правові підстави створення банків, їх державної реєстрації, ліцензування і діяльності передбачені Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7  грудня 2000 р.[25]

Поняття «банківські операції» охоплює операції з валютними цін­ностями, емісію власних цінних паперів, здійснення операцій на рин­ку цінних паперів від свого імені, надання гарантій і поручительств та ін. Перелік банківських операцій передбачений у ст. 47 вищеназва­ного Закону. Деякі банківські операції можуть здійснювати інші юри­дичні особи, які не є банками, після одержання відповідної ліцензії. Зокрема, це передбачено Положенням про порядок видачі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій небанківськими фінансови­ми установами, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 16 серпня 2001 р. № 344[26].

Під фінансовими послугами розуміються операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Визначення та перелік таких послуг, а також види такої ді­яльності, що підлягають ліцензуванню, містяться в Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р.[27]

Фінансовою установою визнається юридична особа, яка відповід­но до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. Зокрема, це банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі това­риства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного за­безпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Професійна діяльність на ринку цінних паперів — це діяльність з надання фінансових та інших послуг у сфері розміщення та обігу цінних паперів, обліку прав за цінними паперами, управління актива­ми інституційних інвесторів. Таку діяльність можуть здійснювати юридичні особи виключно на підставі ліцензії, що видається Держав­ною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Видами такої ді­яльності є: 1) діяльність з торгівлі цінними паперами, яка включає брокерську та дилерську діяльність, андеррайтинг, діяльність з управ­ління цінними паперами; 2) діяльність з управління активами інститу- ційних інвесторів; 3) депозитарна діяльність; 4) діяльність з організа­ції торгівлі на фондовому ринку (ст. 16-27 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р.[28]). Порядок та умови видачі ліцензії на провадження окремих видів професійної діяльності на фондовому ринку, переоформлення ліцензії, видачі дубліката та копії ліцензії затверджено рішенням Державної комісії з цінних папе­рів та фондового ринку від 26 травня 2006 р. № 345[29].

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якого передбаченого ч. 2 ст. 202 КК діяння, від якого отриманий дохід у ве­ликих розмірах.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і здійсню­вала вказану у ч. 2 ст. 202 КК діяльність: а) не маючи на це права, отримання якого відповідно до закону можливе після набуття статусу фінансової установи та/або одержання спеціального дозволу (ліцензії) або б) маючи таке право, здійснювала діяльність з порушенням умов ліцензування.

 

Зайняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері зайняття господарською діяльністю.

Об’єктивна сторона злочину виражається в зайнятті видами гос­подарської діяльності, щодо яких є спеціальна заборона, встановлена законом, окрім випадків, передбачених іншими статтями Криміналь­ного кодексу.

Чинне законодавство не передбачає єдиного вичерпного переліку заборонених видів господарської діяльності. У статті 203 КК ідеться про спеціальну законодавчу заборону певного виду господарської ді­яльності. Це означає, що законодавець установлював заборону, врахо­вуючи головним чином особливості певного виду господарської ді­яльності. Ті ж особливості діяльності визначають суспільно небезпеч­ний характер порушення такої заборони.

Такі спеціальні заборони, зокрема, передбачені у ст. 4 Закону Укра­їни «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р.[30], у якій міститься пере­лік видів господарської діяльності, що можуть здійснюватися тільки державними підприємствами (наприклад, космічний запуск ракет), підприємствами певних організаційно-правових форм (наприклад, проведення ломбардних операцій — також і повними товариствами) або підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України (наприклад, виробництво деяких видів бензинів).

Широке тлумачення спеціальних заборон лежить в основі роз’яснень з цих питань, даних Пленумом Верховного Суду України, який поши­рює дію ст. 203 КК також на порушення заборон, пов’язаних з певни­ми категоріями осіб. Зокрема, це такі види господарської діяльності:

1)  якими громадяни, навіть зареєстровані як суб’єкти підприємництва, та юридичні особи — суб’єкти господарської діяльності певної форми власності чи організаційно-правової форми займатися не мають права без зміни свого правового статусу (відсутність необхідної освіти, ква­ліфікації тощо), а тому не можуть одержати ліцензії на їх здійснення, тобто види діяльності, які можуть здійснюватися лише спеціальними суб’єктами; 2) якими не можуть займатися певні суб’єкти господарської діяльності через те, що види діяльності, якими вони вже займаються, виключають таку можливість (наприклад, аудиторам заборонено без­посередньо займатися торговельною, посередницькою та виробничою діяльністю); 3) якими громадяни згідно із законом не мають права за­йматись у зв’язку з наявністю в них непогашеної або незнятої суди­мості за окремі злочини (див. п. 8 вищезазначеної постанови від 25 квітня 2003 р. № 3).

Не утворює ознак цього злочину зайняття дозволеними видами господарської діяльності, що вчинюється особами, яким узагалі за­боронено займатися підприємницькою діяльністю (наприклад, військо­вослужбовцям).

Відповідно до ч. 3 ст. 43 ГК України перелік видів діяльності, підпри­ємництво в яких забороняється, встановлюється виключно законом.

Злочин вважається закінченим з початку зайняття забороненою господарською діяльністю.

Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

Зайняття забороненою господарською діяльністю кваліфікується за ст. 203 КК лише тоді, коли це діяння не передбачено спеціальною нормою. Тому, наприклад, виготовлення і розповсюдження предметів порнографічного характеру кваліфікується лише за ст. 301 КК.

Частина 2 ст. 203 КК встановлює відповідальність за ті самі дії, пов’язані з отриманням доходу у великих розмірах (згідно з приміткою до цієї статті — це тисяча і більше неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян) або вчинені особою, раніше судимою за такий злочин.

Незаконний обіг дисків для лазерних систем зчитування, ма­триць, обладнання та сировини для їх виробництва (ст. 203[31] КК). Безпосередній об ’єкт злочину — суспільні відносини у сфері госпо­дарської діяльності, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування, матриць.

Предметом злочину виступають: 1) диски для лазерних систем зчитування; 2) матриці; 3) обладнання і сировина для їх виробни­цтва.

Диск для лазерних систем зчитування — будь-який оптичний диск для лазерних систем зчитування із записом або з можливістю запису на ньому інформації, що відображає об’ єкти авторського права чи суміжних прав, або без запису такої інформації.

Матриця — матеріальний носій у вигляді штампа або іншого ана­логічного чи еквівалентного пристрою, який містить інформацію у цифровій формі і використовується для безпосереднього перенесен­ня цієї інформації на диск для лазерних систем зчитування під час його виробництва.

Перелік основних вузлів для спеціалізованого обладнання з ви­робництва дисків для лазерних систем зчитування і матриць затвер­джується Кабінетом Міністрів України, а сировиною, що використо­вується у їх виробництві, є оптичний полікарбонат.

З об ’єктивної сторони злочин виражається в незаконному вироб­ництві, експорті, імпорті, зберіганні, реалізації та переміщенні дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва, якщо ці дії вчинені у значних розмірах.

Відносини у сфері виробництва, експорту, імпорту зазначених предметів регулюються законами України «Про особливості держав­ного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» від 17 січня 2002 р.1, «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р., «Про авторське право і суміжні права» в редакції від 11 липня 2001 р.[32], «Про зовнішньоеко­номічну діяльність» від 16 квітня 1991 р.[33], іншими законами та між­народними договорами України.

Порушення законодавства, зокрема, може виражатися в зайнятті вказаною господарською діяльністю без ліцензії або з порушенням ліцензійних умов.

Виробництво дисків — це діяльність, пов’язана із застосуванням технологічного процесу щодо переробки сировини в оптичні носії інформації у формі диску для лазерних систем зчитування, матриць, під час якого одночасно з виготовленням диску здійснюється запис на нього інформації, яка є об’єктом авторського права та/або суміжних прав, або без запису, а також реалізацією дисків або матриць власно­го виробництва.

Експорт — продаж товарів українськими суб’єктами зовнішньо­економічної діяльності іноземним суб’єктам господарської діяльності з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон Укра­їни, включаючи реекспорт товарів.

Імпорт — купівля українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб’єктів господарської діяльності товарів з увезенням або без ввезення цих товарів на територію України.

Зберігання, реалізація та переміщення — це дії з дисками для ла­зерних систем зчитування чи матрицями власного виробництва, об­ладнанням або сировиною для такого виробництва, що не відповідають вимогам Закону України «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, екс­портом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» від 17 січня 2002 р. Для кваліфікації не має значення тривалість незаконного збе­рігання, кому були реалізовані ці предмети, яким способом їх пере­міщували на території України.

Злочин визнається закінченим, коли зазначена у ст. 2031 КК неза­конна господарська діяльність учинена у значних розмірах, тобто коли вартість предмета злочину у двадцять разів і більше перевищила неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і є службо­вою особою суб’єкта господарювання або громадянином-підпри- ємцем.

У частині 2 ст. 2031 КК встановлена відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або у ве­ликих розмірах, тобто коли вартість дисків для лазерних систем зчи­тування, матриць, обладнання чи сировини для їх виробництва у сто і більше разів перевищує рівень неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

 

Фіктивне підприємництво (ст. 205 КК). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері підприємницької діяльності.

Об ’єктивна сторона злочину виражається в створенні або при­дбанні суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) для прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.

Створення суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) передбачає вчинення певної сукупності дій: прийняття рішення, роз­роблення установчих документів тощо (ст. 87 ЦК України та статті 56-58 ГК України), а також підготовку та здійснення державної реє­страції нового суб’єкта підприємництва. Дії винного виглядають зовні цілком законно: подаються документи на державну реєстрацію, із до­триманням необхідної процедури приймається рішення про реєстра­цію. Проте ще до реєстрації винний знає, що це підприємство не здій­снюватиме статутну діяльність узагалі, або ж тільки імітуватиме її, створюватиме видимість діяльності.

Під придбанням суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) слід розуміти отримання в будь-який спосіб права власності на вже створений суб’єкт підприємницької діяльності (юридичну особу) як у цілому, так і на певну його частину, що дозволяє здійснювати контроль над ним.

Злочин вважається закінченим з моменту державної реєстрації суб’єкта підприємництва (юридичної особи) або набуття права влас­ності на нього.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, поєднаний із спеціальною метою — прикриття незаконної діяльності або здійснен­ня видів діяльності, щодо яких є заборона.

Під незаконною діяльністю слід розуміти такі види діяльності, які особа не має права здійснювати взагалі, або ж, маючи право на це за певних умов чи з дотриманням певного порядку, здійснює з їх пору­шенням.

Діяльність, щодо якої є заборона, — це діяльність певного виду, що спеціально заборонена законодавцем з урахуванням особливостей цього виду діяльності (ст. 203 КК).

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 205 КК встановлена відповідальність за ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або заподіяли велику матеріальну шкоду державі, банкові, кредитним установам, іншим юридичним особам або громадянам. Така шкода визначається по-різному: якщо вона заподі­яна фізичним особам — це двісті і більше, а якщо державі чи юридич­ним особам — тисяча і більше неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

Деякі питання кваліфікації цього злочину детальніше роз’яснені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. № 3 «Про практику застосування судами законодавства про відпові­дальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності».

 

Протидія законній господарській діяльності (ст. 206 КК). Безпо­середній об’єкт злочину — свобода законної господарської діяльності. Додатковими об’єктами можуть виступати життя, здоров’я і недотор­канність людини, власність.

Об ’єктивна сторона злочину виражається в протидії законній господарській діяльності, тобто в протиправній вимозі припинити за­йматися законною господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю, поєднаній з погрозою насильства над потерпілим або близькими йому особами, пошкодження чи знищення їхнього майна за відсутності ознак вима­гання.

Протиправна вимога являє собою викладену в рішучій формі про­позицію про припинення зайняття законною господарською діяльніс­тю або про здійснення іншої дії (бездіяльності), зазначеної вище. Ця вимога має бути поєднана хоча б з однією із зазначених погроз.

Погроза насильством полягає в погрозі негайно або в майбутньому застосувати насильство до потерпілого або близьких йому осіб. Зо­крема, це погроза нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень, позбавлення волі, вчинення інших насильницьких дій.

Погроза пошкодження чи знищення майна стосується майна, що належить потерпілому або близьким йому особам на праві приватної власності або майна, за збереження якого вони несуть матеріальну відповідальність.

Під близькими потерпілому особами розуміються як його близькі родичі (батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки), так й інші особи, блага та інтереси яких небайдужі потерпілому (інші родичі, наречена тощо).

Злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення зазначеної вимоги, поєднаної з погрозою.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, поєднаний з метою припинення іншою особою зайняття законною господарською діяльніс­тю або обмеження її, укладання угоди або невиконання угоди, про яку йдеться у ст. 206 КК. Вчинення зазначених у цій статті дій з корисливою метою, яка характеризує вимагання, кваліфікується за ст. 189 КК.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 206 КК встановлена відповідальність за ті самі дії, вчинені: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) з по­грозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень; 4) поєд­нані з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я; 5) по­єднані з пошкодженням чи знищенням майна.

Насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я потерпі­лого, визнаються: легкі тілесні ушкодження, що не спричинили ко­роткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності, удари, побої, інші насильницькі дії, за умови, що такі дії не були не­безпечними для життя і здоров’я у момент їх вчинення.

Вчинення злочину, передбаченого ст. 206 КК, у поєднанні з умис­ним знищенням чи пошкодженням чужого майна шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 194 КК.

У частині 3 ст. 206 КК передбачена відповідальність за протидію законній господарській діяльності, вчинену: 1) організованою групою; 2) службовою особою з використанням службового становища; 3) по­єднану з насильством, що є небезпечним для життя чи здоров’я; 4) яка заподіяла велику шкоду; 5) яка спричинила інші тяжкі наслідки.

Насильство, що є небезпечним для життя або здоров’ я, — це легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості чи тяжке ті­лесне ушкодження, а також інше насильство, що було небезпечним для життя або здоров’я в момент його вчинення (застосування зброї, елек­тричного струму тощо).

Матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п’ ятсот і біль­ше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до ст. 206 КК).

Інші тяжкі наслідки — це смерть потерпілого або близької йому людини, самогубство, припинення роботи підприємства або масове звільнення з роботи його працівників тощо. Умисне вбивство, вчинене при протидії законній господарській діяльності, додатково кваліфіку­ється за ст. 115 КК.

 

Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шля­хом (ст. 209 КК). Стаття включена в Кримінальний кодекс на виконан­ня міжнародних зобов’язань України, передбачених, зокрема, Конвен­цією про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, прийнятою 8 листопада 1990 р. державами — чле­нами Ради Європи.

Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері зай­няття господарською діяльністю і боротьби з легалізацією (відмиван­ням) доходів, одержаних злочинним шляхом.

Предмет злочину — кошти та інше майно, одержані злочинним шляхом. Кошти — це готівка і безготівкові гроші в національній або іноземній валюті. До іншого майна належить як рухоме, так і нерухоме майно.

Кошти та інше майно виступають предметом легалізації за умови, що вони раніше були одержані шляхом вчинення визначеного у при­мітці до ст. 209 КК суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, тобто предикатного ді­яння. Таким предикатним діянням може бути, по-перше, передбачене Кримінальним кодексом України діяння (крім статей 207 та 212 КК), за яке передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох і більше років; по-друге, суспільно небезпечне діяння, яке ви­знається злочином за кримінальним законом іншої держави, якщо й Кримінальним кодексом України за таке саме діяння передбачена відповідальність у виді позбавлення волі на строк не менше трьох років (п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 квітня 2005 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства про кримінальну відповідальність за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом»1).

Об’єктивну сторону злочину характеризують такі альтернативні дії: 1) вчинення фінансової операції чи укладення угоди з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення предикатного діяння; 2) вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування: а) неза­конного походження таких коштів чи майна; б) володіння ними; в) прав на такі кошти чи майно; г) джерела їх походження; д) місцезнаходжен­ня; е) переміщення; 3) набуття, володіння або використання таких коштів чи іншого майна.

Фінансова операція — це будь-яка операція, пов’язана із здійснен­ням або забезпеченням здійснення платежу за допомогою суб’єкта первинного фінансового моніторингу. Таке визначення та перелік основних видів фінансових операцій, який не є вичерпним, містяться у ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (від­миванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 28 листопада 2002 р.1 Фінансова операція може здійснюватися за допомогою будь- якого суб’єкта господарювання.

Укладення угоди — це вчинення щодо предмета легалізації хоча б одного, будь-якого правочину, тобто дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ст. 202 ЦК Укра­їни), у визначеному цим Кодексом порядку незалежно від його виду — як дво- або багатостороннього, так і одностороннього.

Під вчиненням дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження таких коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місце­знаходження, переміщення слід розуміти будь-які незаконні дії, спря­мовані на те, щоб унеможливити або утруднити встановлення факту одержання коштів або іншого майна внаслідок вчинення предикатного діяння, приховати чи замаскувати «справжній характер» майна. Зо­крема, такі дії можуть бути спрямовані на: зміну правового статусу коштів або іншого майна шляхом підроблення документів, що засвід­чують право власності; отримання фіктивних документів на придбан­ня майна; вчинення цивільно-правових угод (удавана купівля у комі­сійному магазині тощо); оформлення права власності на підставних осіб; укладення фіктивних угод про надання кредитів або різноманіт­них послуг; внесення коштів на банківські рахунки юридичних чи фізичних осіб; переміщення коштів з одного рахунка на інший — за умови, що всі зазначені дії не були способом вчинення предикатного діяння.

Під набуттям коштів чи іншого майна, одержаних унаслідок вчи­нення предикатного діяння, та володінням ними потрібно розуміти відповідно одержання їх у фактичне володіння або перебування їх у господарському віданні за недійсними правочинами (якими одержан­ню таких коштів чи майна або володінню ними надано правомірного вигляду і тим самим — нібито легального статусу їм самим), тобто набуття особою права власності (володіння) на такі кошти чи майно при усвідомленні нею, що вони одержані іншими особами злочинним шляхом.

Використання коштів чи майна, одержаних злочинним шляхом, може здійснюватись будь-яким способом, з передачею їх іншим особам чи без такої, і в різних видах легальної діяльності, наприклад внесен­ня до статутного фонду підприємства чи інше інвестування їх у госпо­дарську діяльність; придбання за такі кошти сировини, продукції, ін­шого майна для використання у господарській діяльності; використан­ня такого майна як напівфабрикатів, сировини тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої дії, передбаченої у ст. 209 КК.

Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел, який характери­зується усвідомленням винним злочинного походження предмета ле­галізації. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину є мета легалізації — надання правомірного вигляду володінню, користуванню і розпорядженню предметами, зазначеними у ст. 209 КК, або прихо­вання чи маскування їх незаконного походження, володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення. Такий висновок випливає із ст. 209 КК та визначення легалізації, передбаченого у ст. 1 названого Закону.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку. Особа, котра не вчиняла предикатного діяння, може бути суб’єктом злочину при його вчиненні у формі будь-якої з дій, визначених ч. 1 ст. 209 КК. Осо­ба, яка вчинила предикатне діяння, також може бути суб’єктом цього злочину в різних його формах, окрім набуття та володіння, а за викорис­тання коштів чи іншого майна відповідає лише у разі, якщо воно по­лягало у вчиненні фінансової операції чи укладенні угоди (п. 15 зазна­ченої постанови Пленуму Верховного Суду України).

У частинах 2 і 3 ст. 209 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені: повторно (ч. 2); за попередньою змовою групою осіб (ч. 2); у великому розмірі (ч. 2); організованою групою (ч. 3); в особливо великому розмірі (ч. 3).

При вчиненні дій у великому розмірі сума коштів або іншого майна, що виступають предметом злочину, більше шести тисяч, а при особливо великому розмірі — більше вісімнадцяти тисяч неоподатковуваних мі­німумів доходів громадян (згідно з приміткою до ст. 209 КК).

Заздалегідь не обіцяне придбання або отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом, за відсутності ознак легалізації (відмивання) таких доходів кваліфікується за ст. 198 КК.

Легалізація коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, кваліфі­кується за ст. 306 КК, яка передбачає спеціальну норму.

Умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 2091 КК). Безпосередній об’єкт злочину такий самий, як у ст. 209 КК.

Предметом цього злочину є: 1) інформація про фінансові операції, що підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніто­рингу, що подається спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу; 2) завідомо недостовірна інформація про такі операції.

Об’єктивну сторону злочину характеризують: 1) повторне непо­дання інформації про фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу, спеціально уповноваже­ному органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу; 2) повторне подання цьому органу завідомо недостовірної інформації про такі операції.

Неподання інформації про відповідні фінансові операції виража­ється в бездіяльності. Обов’язок подання такої інформації передбаче­ний ст. 5 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 28 листо­пада 2002 р. і стосується фінансових операцій, які підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу, а також інших операцій, щодо яких установлено під час проведення внутрішнього фінансового мо­ніторингу, що вони можуть бути пов’ язані з легалізацією (відмиванням) доходів, отриманих злочинним шляхом.

Фінансова операція підлягає обов’язковому фінансовому моніто­рингу, якщо сума, на яку вона проводиться, дорівнює чи перевищує 80 000 гривень або дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті, еквівалентну 80 000 гривень, і має одну або більше ознак, визначених ст. 11 вищевказаного Закону.

Внутрішнім фінансовим моніторингом є моніторинг, здійснюваний суб’єктами первинного фінансового моніторингу (банками, страхови­ми і фінансовими установами, ігорними закладами й іншими юридич­ними особами, які здійснюють фінансові операції) щодо фінансових операцій, які мають одну або більше ознак, визначених ст. 12 того ж За­кону.

Спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фі­нансового моніторингу — центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом.

Порядок подання зазначеної інформації встановлюється відповідно Національним банком України — для банків і Кабінетом Міністрів України — для інших суб’єктів первинного фінансового моніторингу.

Злочин вважається закінченим з моменту повторного неподання відповідної інформації або з моменту повторного подання завідомо недостовірної інформації.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, який при по­данні вищевказаної інформації характеризується усвідомленням вин­ним її недостовірності.

Суб’єкт злочину — особа, на яку законом покладений обов’язок подання вищезазначеної інформації, а також особа, відповідальна за достовірність такої інформації.

У частині 2 ст. 2091 КК передбачено самостійний склад злочину.

Об’єктивна сторона злочину виражається в незаконному розголо­шенні у будь-якому вигляді інформації, яка надається спеціально упо­вноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніто­рингу.

Під розголошенням інформації слід розуміти протиправний їх роз­голос будь-яким способом: повідомлення в бесіді, показ документів тощо. Злочин вважається закінченим з моменту, коли ці відомості були повідомлені хоча б одній сторонній особі.

Суб’єктивна сторона злочину — умисел.

Суб’єкт злочину — особа, якій зазначена вище інформація стала відома у зв’язку з її професійною або службовою діяльністю. Це, зо­крема, керівники і працівники суб’єктів первинного фінансового мо­ніторингу, спеціально уповноваженого органу з питань фінансового моніторингу та інших органів виконавчої влади, правоохоронних ор­ганів та ін.

Злочин, передбачений ч. 2 ст. 2091 КК, необхідно відмежовувати від адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 1669 КУпАП з урахуванням положень, що містяться у ч. 2 ст. 9 цього Кодексу.

 

Порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ст. 213 КК). Безпосереднім об ’єктом цього злочину є суспільні відно­сини у сфері господарської діяльності з металобрухтом. Ці відносини регулюються Законом України «Про металобрухт» від 5 травня 1999 р.[34] та іншими нормативно-правовими актами.

Предмет злочину — брухт кольорових і чорних металів (метало­брухт). Тобто непридатні для прямого використання вироби або час­тина виробів, які за рішенням власника втратили експлуатаційну цін­ність унаслідок фізичного або морального зносу та містять чорні або кольорові метали чи їх сплави, а також вироби з металу, що мають не­поправний брак, залишки чорних і кольорових металів і їх сплавів.

Об ’єктивну сторону цього злочину характеризують альтернативні дії: 1) здійснення операцій з металобрухтом без державної реєстрації;

2)   здійснення операцій з металобрухтом без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачене законодавством; 3) надання приміщень та споруд для розташування незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту; 4) організація незаконних пунктів при­йому, схову та збуту металобрухту.

Операції з металобрухтом — це заготівля, переробка, металургійна переробка брухту чорних і кольорових металів. Визначення цих опе­рацій містяться у вищеназваному Законі.

Здійснення операцій без державної реєстрації означає зайняття особою будь-яким із цих видів господарської діяльності без реєстрації як суб’єкта господарювання.

Здійснення операцій з металобрухтом без спеціального дозволу (ліцензії) слід розуміти як здійснення будь-якої з названих операцій без законного отримання ліцензії і за умови, що отримання ліцензії на здійснення таких операцій є обов’язковим згідно із законодавством.

Ліцензії на здійснення операцій з металобрухтом видаються лише спеціалізованим підприємствам (на заготівлю та переробку) та спеці­алізованим металургійним переробним підприємствам (на заготівлю, переробку та металургійну переробку). Порядок отримання ліцензії передбачено Законом України «Про ліцензування певних видів госпо­дарської діяльності» від 1 червня 2000 р.[35] та наказом Державного ко­мітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства промислової політики від 23 жовтня 2007 р. «Про за­твердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з заготівлі, переробки, металургійної переробки металобрухту кольоро­вих і чорних металів»[36]. Не підлягає ліцензуванню діяльність фізичних осіб, пов’язана із збиранням і реалізацією побутового металобрухту.

Під незаконними пунктами прийому, схову і збуту металобрухту слід розуміти пункти, на здійснення операцій у яких особа не має права, тому що вона не отримала ліцензії або пункт не вказаний у ліцензії.

Надання приміщень та споруд для розташування незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту означає надання іншій особі будь- яких приміщень та споруд повністю або частково для використання як бази для незаконного прийому, схову чи збуту металобрухту.

Організація незаконних пунктів прийому, схову та збуту метало­брухту — це сукупність дій з їх створення (підшукування приміщень, транспортних та фінансових засобів, співучасників; розробка плану функціонування пункту, конспіративних заходів; об’єднання або узго­дження дій співучасників тощо).

Злочин вважається закінченим з моменту здійснення будь-якої з дій, передбачених ст. 213 КК. Організація незаконних пунктів закінчена з моменту, коли такий пункт був створений.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 213 КК встановлена відповідальність за дії, перед­бачені ч. 1 цієї статті, якщо вони вчинені особою, раніше судимою за цей злочин.

 

Порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння (ст. 214 КК). Безпосередній об ’єкт злочину — суспільні від­носини у сфері господарської діяльності, пов’ язаної із видобутком та обігом дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння. Ці відносини регулюються Законом України «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» від 18 листопада 1997 р.[37], а також іншими нормативно-правовими актами.

Предметом злочину можуть бути дорогоцінні метали, дорогоцінне каміння, ювелірні чи побутові вироби з них або лом таких виробів.

Дорогоцінні метали — це золото, срібло, платина і метали плати­нової групи (паладій, іридій, родій, осмій, рутеній) у будь-якому ви­гляді та стані (сировина, сплави, напівфабрикати, промислові продук­ти, хімічні сполуки, вироби, відходи, брухт тощо).

Дорогоцінне каміння — це природні та штучні (синтетичні) міне­рали в сировині, необробленому та обробленому вигляді (виробах): алмаз, рубін, сапфір, смарагд, олександрит тощо (повний перелік на­ведений у ст. 1 Закону).

Об’єктивну сторону цього злочину характеризують дві форми ухилення особи від виконання певного обов’язку: 1) ухилення від передбачених законом обов’язкової здачі на афінаж або обов’язкового продажу видобутих із надр, отриманих із вторинної сировини, піднятих чи знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння, якщо це діяння вчинене у великому розмірі; 2) ухилення від обов’язкової здачі на афінаж або для обов’язкового продажу скуплених дорогоцін­них металів, дорогоцінного каміння, ювелірних чи побутових виробів з них або лому таких виробів.

Під ухиленням слід розуміти невчинення особою у встановле­ний строк вказаних дій, яке виражає її небажання виконувати свій обов’язок.

Афінаж дорогоцінних металів — це металургійний процес одер­жання дорогоцінних металів високої чистоти шляхом відділення від них забруднюючих домішок. Тому предметом ухилення від обов’язкової здачі на афінаж виступають тільки дорогоцінні метали.

Дорогоцінні метали чи дорогоцінне каміння, видобуті із надр або отримані із вторинної сировини — результат їх вилучення певним спо­собом. Останнє не характерне для піднятих чи знайдених предметів, наприклад самородків.

Згідно з приміткою до ст. 214 КК порушення правил здачі дорого­цінних металів і дорогоцінного каміння визнається здійсненим у вели­кому розмірі, якщо вартість вказаних у цій статті предметів, не зданих або не проданих, перевищує п’ ятсот неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян.

Диспозиція цієї статті є бланкетною, тобто вимагає звернутися до інших нормативних актів для встановлення обов’язку особи вчинити зазначені у ст. 214 КК дії. Злочин вважається закінченим з моменту ухилення особи від здійснення будь-якої із цих дій.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і на яку за­коном покладений обов’язок здійснення дій, передбачених у ст. 214 КК. Зокрема, суб’єктом визнаються громадянин-підприємець і служ­бова особа суб’єкта господарської діяльності.


Примушування до антиконкурентних узгоджених дій (ст. 228 КК). Відповідно до ст. 42 Конституції України держава забезпечує за­хист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зло­вживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмежен­ня конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом.

Безпосередній об’єкт цього злочину — конкурентні відносини між суб’єктами господарювання. Додатковими об’єктами виступають осо­бистість та власність.

Об ’єктивну сторону цього злочину характеризують: 1) дії — при­мушування до антиконкурентних узгоджених дій, які заборонені за­коном про захист економічної конкуренції; 2) способи дій — насиль­ство чи заподіяння матеріальної шкоди або погроза застосування на­сильства чи заподіяння такої шкоди.

Заборони щодо здійснення антиконкурентних узгоджених дій, перелік таких дій, а також визначення основних понять, що мають значення для кваліфікації цього злочину, передбачені у ГК України, а також у Законі України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р.1

Узгодженими діями є укладення суб’єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об’єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання. Узгодженими діями є також створення суб’єкта господарювання, об’єднання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб’єктами господарювання, що створили зазначений суб’єкт господарювання, об’єднання, або між ними та новоствореним суб’єктом господарюван­ня, або вступ до такого об’єднання. Визначення суб’єкта господарю­вання міститься у ст. 55 ГК України та у ст. 1 зазначеного Закону.

Антиконкурентні узгоджені дії — це узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції. Зокрема, такими визнаються узгоджені дії, які стосуються: 1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; 2) обмеження вироб­ництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; 3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; 4) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, покупців, продавців та ін.

Примушування — це протиправна вимога, що висувається суб’єктам господарювання і спрямована на те, щоб у зазначений у ст. 228 КК спосіб примусити їх (усупереч їх небажанню) вчинювати узгоджені антиконкурентні дії. Така вимога може висуватися: 1) в різний час або одночасно двом чи більше суб’єктам господарювання; 2) тільки одно­му суб’єкту господарювання, наприклад, коли другий суб’єкт господа­рювання вже згоден вчинювати антиконкурентні узгоджені дії.

Під насильством слід розуміти фізичне насильство у вигляді запо­діяння тілесних ушкоджень, побоїв тощо. Якщо воно саме по собі більш суворо карається за Кримінальним кодексом України, необхідна додаткова кваліфікація як злочину проти особи.

Завдання матеріальної шкоди може виражатися у викраденні, зни­щенні чи пошкодженні майна, збитках у вигляді додаткових витрат чи неодержаного прибутку (втраченої вигоди) тощо.

Погроза насильством і заподіянням матеріальної шкоди має бути реальною, тобто своїми діями винний викликає в інших осіб обґрун­товане побоювання реалізації погрози негайно чи у майбутньому.

Злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення суб’єкту господарювання вищевказаної вимоги, поєднаної хоча б з однією із зазначених погроз.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 228 КК встановлена відповідальність за дії, перед­бачені ч. 1 цієї статті, вчинені організованою групою або особою, ра­ніше судимою за злочин, передбачений цією статтею.

Незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару (ст. 229 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є конкурентні відносини між суб’єктами господарювання, що базуються на принци­пі добросовісної конкуренції. Додатковий об’єкт — право інтелекту­альної власності.

Предметом злочину виступають:

1) знак для товарів і послуг;

2) фірмове найменування;

3) кваліфіковане зазначення походження товару.

Знак для товарів і послуг (торговельна марка) — це позначення, за яким товари та послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб. Знаком можуть бути слова, у тому числі власні імена, лі­тери, цифри, зображувальні елементи, кольори та інші позначення, придатні для вирізнення товарів та послуг, або будь-які комбінації таких позначень.

Фірмове (комерційне) найменування — це найменування суб’єкта господарювання (юридичної особи або громадянина — підприємця), яке дає можливість вирізнити його з-поміж інших. Воно може бути повним і скороченим.

Кваліфіковане зазначення походження товару — це термін, що охоплює (об’єднує) назву місця походження товару і географічне за­значення походження товару. Тобто йдеться про будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце (країну, регіон як частину країни, населе­ний пункт, місцевість тощо) походження товару, який має особливі властивості, певні якості чи інші характеристики, що виключно або головним чином зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами та/або людським фактором.

Об’єктивну сторону цього злочину характеризують: 1) альтерна­тивні діяння — незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару або інше умисне порушення права на ці об’ єкти; 2) наслідки — матеріальна шкода у значному розмірі; 3) причинний зв’язок між ді­янням та наслідками.

Диспозиція ст. 229 КК є бланкетною і вимагає звернення до інших нормативних актів для визначення незаконності вказаних дій. Основ­ними актами є: Цивільний та Господарський кодекси України, закони України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 груд­ня 1993 р.[38] та «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 червня 1999 р.[39]

Використанням знака для товарів і послуг визнається: 1) нанесен­ня його на будь-який товар, для якого знак зареєстровано, упаковку, вивіску, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт та експорт; 2) застосування його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстровано; 3) застосу­вання його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет.

Незаконним є таке використання чужого знака для товарів і послуг, яке здійснюється без дозволу його власника, що є володільцем відпо­відного свідоцтва про реєстрацію знака в Україні або володільцем міжнародної реєстрації, або особою, знак якої визнано в установлено­му законом порядку добре відомим.

Під незаконним використанням фірмового (комерційного) найме­нування слід розуміти будь-яке використання без дозволу уповнова­женої на те особи чужого фірмового (комерційного) найменування, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб’єкта господа­рювання, який має пріоритет на його використання.

Використанням зареєстрованого кваліфікованого зазначення по­ходження товару визнається: нанесення його на товар або на етикетку, упаковку товару, застосування у рекламі, запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.

Іншим умисним порушенням права на вказані у ст. 229 КК об’ єкти інтелектуальної власності є, наприклад, надання дозволу (видача лі­цензії) на використання знака для товарів і послуг чи передача права власності на такий знак іншій особі без згоди решти власників свідо­цтва на цей знак.

Згідно з приміткою до ст. 229 КК матеріальною шкодою у значно­му розмірі визнається шкода у розмірі від двадцяти до двохсот неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян.

Злочин вважається закінченим з моменту настання наслідків — матеріальної шкоди у значному розмірі.

Суб’єктивна сторона злочину — умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частинах 2 та 3 ст. 229 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, якщо вони вчинені повторно (ч. 2), або за попередньою змовою гру­пою осіб (ч. 2) чи організованою групою (ч. 3); або завдали матеріальної шкоди у великому розмірі (ч. 2) чи в особливо великому розмірі (ч. 3). Згідно з приміткою до цієї статті такі розміри перевищують неоподат­ковуваний мінімум доходів громадян відповідно у двісті і більше та у тисячу і більше разів. Окрім того, за ч. 3 ст. 229 КК кваліфікуються дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службо­вою особою з використанням службового становища, тобто з використанням відповідних службових повноважень, зокрема, організаційно- розпорядчих або адміністративно-господарських повноважень.


Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю (ст. 231 КК). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері охорони комерційної таємниці. Додатковий об’єкт — право інтелектуальної власності.

Предметом злочину є відомості, що становлять комерційну або банківську таємницю.

Комерційна таємниця — відомості, пов’ язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, які не є державною таємницею, але розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання (див. ч. 1 ст. 36 ГК України та ст. 505 ЦК України). Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб’єктом господарювання відповідно до закону.

Комерційною таємницею не можуть бути ті відомості, які відповід­но до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Водно­час існує Перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, передбачений постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. № 6111. До таких відомостей, зокрема, належать установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою і господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встановленими формами державної звітності; дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’ язкових платежів та ін. Законом визна­чається коло органів, які мають доступ до комерційної таємниці.

Банківською таємницею визнається інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку в процесі обслу­говування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при на­данні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту (ст. 60 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» від 7 грудня 2000 р.), зокрема це відомості про бан­ківські рахунки клієнтів; операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; фінансово-економічний стан клієнтів та інші відомості. Порядок розкриття банківської таємниці встановлений у ст. 62 цього Закону та постанові Правління Національ­ного банку України від 14 липня 2006 р. № 267 «Про затвердження Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці»1.

З об’єктивної сторони злочин може виражатися: 1) у вчиненні дій, спрямованих на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю; 2) у незаконному використанні таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності.

Стаття 231 КК встановлює відповідальність за будь-які дії, спрямо­вані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, будь-яким протиправним способом. Наприклад, викрадення, підкуп, погрози та шантаж, перехоплення інформації в засобах зв’язку, незаконне ознайомлення з документами або їх копіювання, використан­ня спеціальних технічних засобів тощо. Неправомірним збиранням відо­мостей, що становлять комерційну таємницю, вважається добування протиправним способом зазначених відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарювання (ч. 2 ст. 36 ГК України). Злочин визнається закінченим незалежно від того, чи отримав винний відомості, що становлять комерційну або банківську таємницю.

Незаконним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення під­приємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи (ч. 5 ст. 36 ГК України). Таким же чином можуть незаконно використовува­тися відомості, що становлять банківську таємницю.

Незаконне використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, як мета зазначених у ст. 231 КК дій, може бути і в іншому вигляді, без прямого застосування у господарській діяльності, наприклад умисне розголошення таких відомостей.

Істотна шкода суб’єкту господарської діяльності визначається з урахуванням конкретних обставин, за яких вчинено злочин. Така шкода, наприклад, може виражатися в збитках, заподіяних суб’єктові господарської діяльності у зв’язку зі спадом виробництва, необхідніс­тю його переорієнтування, зменшенням клієнтури тощо. Злочин є за­кінченим з моменту завдання істотної шкоди.

Суб’єктивна сторона — прямий умисел. Дії, спрямовані на отри­мання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, характеризуються спеціальною метою — розголошення або іншого використання цих відомостей. Розголошенням комерційної таємниці визнається ознайомлення з цими відомостями іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарювання (ч. 3 ст. 36 ГК України). При умисному не­законному використанні відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, щодо наслідків у вигляді істотної шкоди вина може бути як у формі умислу, так і необережності.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

 

Розголошення комерційної або банківської таємниці (ст. 232 КК). Безпосередній об ’єкт злочину такий самий, як у ст. 231 КК.

Предмет злочину — комерційна або банківська таємниця (ці по­няття пояснювалися при розгляді ст. 231 КК).

Об ’єктивна сторона злочину виражається в розголошенні комер­ційної або банківської таємниці без згоди її власника, якщо це завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності.

Під розголошенням відомостей слід розуміти передачу їх без згоди власника хоча б одній особі, якій не була відома така таємниця. Роз­голошення може бути здійснене у будь-який спосіб — усно, письмово, із використанням засобів зв’язку та масової інформації, комп’ютерних мереж тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння істотної шко­ди суб’єкту господарської діяльності, яка визначається аналогічно ст. 231 КК.

Суб’єктивна сторона злочину — щодо діяння — прямий умисел, поєднаний з корисливими чи іншими особистими мотивами; щодо наслідків у вигляді істотної шкоди — може бути умисел або необереж­ність. Корисливий мотив пов’язаний із прагненням особи одержати від цього матеріальну вигоду. Інші особисті мотиви — це, наприклад, помста, заздрість, образа, бажання догодити іншій людині тощо.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і якій у зв’язку з професійною або службовою діяльністю стали відомі відо­мості, що становлять комерційну або банківську таємницю. Це, напри­клад, працівники суб’єкта господарської діяльності або службові осо­би правоохоронних чи інших органів.


§ 4. Злочини у сфері банкрутства

Фіктивне банкрутство (ст. 218 КК). Безпосередній об’єкт зло­чину — суспільні відносини у сфері виконання суб’єктами господар­ської діяльності своїх фінансових зобов’язань.

Об’єктивну сторону злочину характеризують: 1) діяння у вигляді завідомо неправдивої офіційної заяви про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов’ язань перед бюджетом; 2) на­слідок — велика матеріальна шкода кредиторам або державі; 3) при­чинний зв’язок між діянням та наслідком.

Офіційною заявою є подання боржником у письмовій формі заяви про порушення справи про банкрутство до господарського суду. Така заява робиться відповідно до законодавства про банкрутство, зокрема Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції від 30 червня 1999 р.1 У заяві стверджується неправдивий факт про ніби існуючу фінансову неспроможність виконати зобов’язання перед кредиторами чи державою. Для кваліфікації цього злочину не є обов’язковим порушення господарським судом справи про банкрутство та визнання суб’єкта господарської діяльності банкрутом.

Фінансова неспроможність — це такий фінансовий стан суб’єкта господарської діяльності, який згідно із законодавством про банкрут­ство визнається підставою для порушення господарським судом спра­ви про банкрутство. Взагалі такий стан характеризується як неспро­можність, тобто нездатність суб’єкта підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов’ язання перед інши­ми особами, територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності (ч. 1 ст. 209 ГК України). За за­гальним правилом, справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника су­купно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено Законом (ч. 3 ст. 6 Закону).

Матеріальна шкода — це завдані кредиторам або державі збитки, під якими розуміються втрата або пошкодження майна, додаткові ви­трати (вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), неодержані доходи, які були б одержані у разі належного ви­конання зобов’язання. Згідно з приміткою до цієї статті матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п’ятсот і більше разів переви­щує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Злочин вважається закінченим з моменту завдання великої матері­альної шкоди кредиторам або державі.

Суб’єктивна сторона злочину — умисел, при якому особа усві­домлює неправдивість інформації про фінансову неспроможність суб’єкта господарювання, яка передається нею.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і є громадя­нином — засновником (учасником) або службовою особою суб’єкта господарської діяльності, або громадянином — підприємцем.

 

Доведення до банкрутства (ст. 219 КК). Безпосередній об ’єкт цьо­го злочину такий самий, як у ст. 218 КК.

Об’єктивну сторону злочину характеризують:

а) дії, що погіршу­ють фінансову спроможність суб’єкта господарської діяльності;

б) перший наслідок — стійка фінансова неспроможність цього суб’єкта господарської діяльності;

в) другий (похідний від першого) наслідок — велика матеріальна шкода державі чи кредитору;

г) причинний зв’язок між діями та наслідками.

У статті 219 КК йдеться про будь-які цілеспрямовані дії, які на­справді погіршують фінансове становище суб’єкта господарської діяльності, вчинені громадянином — засновником (учасником) або службовою особою цього ж суб’єкта (наприклад, укладання завідомо невигідних угод або завідомо нездійсненних угод із великими штраф­ними санкціями, прийняття на себе чужих боргів тощо). Такі дії можуть поєднуватися з наступною бездіяльністю (наприклад, службова особа приймає управлінське рішення не висувати вимоги до боржника щодо повернення ним боргів).

Стійка фінансова неспроможність означає, що суб’єкт господар­ської діяльності насправді не може виконати грошові зобов’язання в певному розмірі протягом визначеного законом періоду часу, що по­требує застосування передбаченої законом процедури відновлення його платоспроможності. Йдеться аналогічно ст. 218 КК про такий фінан­совий стан суб’єкта господарської діяльності, який визнається підста­вою для порушення господарським судом справи про банкрутство згідно із Законом України «Про відновлення платоспроможності борж­ника або визнання його банкрутом» у редакції від 30 червня 1999 р. Окрім того, слід брати до уваги особливості законодавства про від­новлення платоспроможності банків або визнання їх банкрутами, пе­редбачені Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р.1 Для кваліфікації цього злочину не є обов’язковим порушення господарським судом справи про банкрутство та визнання суб’єкта господарської діяльності банкрутом.

Матеріальна шкода державі або кредитору вважається великою у межах, встановлених ст. 218 КК.

Велика матеріальна шкода кредиторам або державі є похідним на­слідком стійкої фінансової неспроможності, спричиненої умисними діями винної особи. Тому якщо в конкретному випадку така опосередкованість відсутня — учинене, за наявності підстав, потребує іншої кваліфікації, наприклад за ст. 364 КК як зловживання службовою осо­бою своїм службовим становищем.

Злочин вважається закінченим з моменту завдання великої матері­альної шкоди державі чи кредитору.

Суб ’єктивна сторона злочину — умисел, поєднаний з корисливи­ми мотивами (прагненням до отримання будь-яких матеріальних вигод) або іншою особистою заінтересованістю (помста, заздрість, особисті неприязні стосунки з кредитором тощо) чи задоволенням інтересів третіх осіб (наприклад, інтересів осіб, які бажають купити збанкруті­ле підприємство за безцінь).

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і є громадя­нином — засновником (учасником) або службовою особою суб’єкта господарської діяльності.

 

Приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 220 КК). Безпосередній об’єкт цього злочину такий самий, як у статтях 218 та 219 КК.

Об’єктивну сторону злочину характеризують:

1) діяння у вигляді приховування стійкої фінансової неспроможності суб’єкта господар­ської діяльності;

2) спосіб дії — подання недостовірних відомостей;

3)   наслідок — велика матеріальна шкода кредиторові;

4) причинний зв’язок між діянням та наслідком.

Стаття 220 КК передбачає відповідальність за приховування стійкої фінансової неспроможності тільки шляхом дій. Тобто особа шляхом подання недостовірних відомостей вводить дійсного або потенційного кредитора в оману щодо свого фінансового становища. Це можуть бути дії, якими породжується помилкове уявлення кредитора щодо фінансо­вої спроможності суб’єкта господарської діяльності (супротивної сто­рони) або ж таке уявлення закріплюється чи продовжується в часі.

Стійку фінансову неспроможність у цьому злочині слід розуміти так само, як і при доведенні до банкрутства (ст. 219 КК). Причому фінансова неспроможність існує насправді — на відміну від фіктив­ного банкрутства (ст. 218 КК), у якому суб’єкт господарювання фак­тично фінансово спроможний. Для кваліфікації цього злочину не є обов’язковим порушення господарським судом справи про бан­крутство та визнання суб’єкта господарської діяльності банкрутом.

Матеріальна шкода кредиторові вважається великою у межах, встановлених ст. 218 КК.

Велика матеріальна шкода повинна бути в причинному зв’язку з приховуванням стійкої фінансової неспроможності, тому для квалі­фікації не має значення причина такої неспроможності. Завдання ве­ликої матеріальної шкоди кредитору та державі, яка є в причинному зв’язку із самою стійкою фінансовою неспроможністю, потребує іншої кваліфікації — залежно від причини неспроможності. Якщо причиною були цілеспрямовані дії, характерні для доведення до банкрутства, необхідна додаткова кваліфікація за ст. 219 КК. В інших випадках можлива відсутність злочину як такого, наприклад коли причиною були несприятлива економічна ситуація, надзвичайні природні умови, ви­падковий збіг обставин тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту завдання великої матері­альної шкоди кредиторові.

Суб’єктивна сторона злочину — умисел, який характеризується усвідомленням особою недостовірності інформації, яку вона подає.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і є громадя­нином — засновником (учасником) або службовою особою суб’єкта господарської діяльності.


Незаконні дії у разі банкрутства (ст. 221 КК). Безпосереднім об ’єктом злочину є суспільні відносини у сфері виконання суб’єктами господарської діяльності своїх фінансових зобов’язань та обов’язків у судових процедурах банкрутства.

Предмет злочину — майно, відомості про майно, документи, що відображають господарську чи фінансову діяльність суб’єкта госпо­дарської діяльності.

Майно — це сукупність речей та інших цінностей, які мають вар­тісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або врахо­вуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів. Особливим видом майна є цінні папери.

Відомості про майно — це відомості про наявне у боржника майно, у тому числі й кошти, які знаходяться на його рахунках у банках чи інших фінансово-кредитних установах.

Документами, що відображають господарську чи фінансову діяль­ність суб’єкта господарської діяльності, є передбачені законодавством матеріальні носії відомостей про таку діяльність. Наприклад, це пер­винні документи, що відображають господарські операції, документи бухгалтерського обліку та звітності, виражені в паперовій формі чи на машинних носіях.

Об’єктивну сторону злочину характеризують: діяння, вчинене в період провадження у справі про банкрутство; наслідок — велика матеріальна шкода; причинний зв’язок між діянням та наслідком.

У цій статті передбачені такі альтернативні діяння: 1) приховуван­ня майна; 2) відчуження майна; 3) знищення майна; 4) передача майна в інше володіння; 5) приховування відомостей про майно; 6) фальси­фікація документів, які відображають господарську чи фінансову ді­яльність суб’єкта господарської діяльності; 7) приховування таких документів; 8) знищення таких документів.

Учинення діяння в період провадження у справі про банкрутство означає вчинення його після порушення господарським судом справи про банкрутство. Тобто йдеться про порушення особою своїх обов’язків у судових процедурах банкрутства, передбачених законодавством, зо­крема Законом України «Про відновлення платоспроможності борж­ника або визнання його банкрутом» у редакції від 30 червня 1999 р. Банкрутство — це нездатність боржника відновити свою платоспро­можність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури (ч. 2 ст. 209 ГК України). Для кваліфікації цього злочину не є обов’язковим, щоб суд визнав суб’єкта господарської діяльності банкрутом.

Є відмінності у розумінні банкрутства в статтях 219 і 221 КК. У складі доведення до банкрутства (ст. 219 КК) йдеться про стійку фінансову неспроможність як підставу порушення справи про бан­крутство, однак для кваліфікації не має значення, чи була порушена справа судом. У злочині, передбаченому ст. 221 КК, навпаки — по­рушення справи є обов’язковим, однак підстави для цього можуть бути різними.

Приховування майна, відомостей про майно, документів, що відо­бражають господарську чи фінансову діяльність суб’єкта господар­ської діяльності, — це незаконні дії, спрямовані на те, щоб унемож­ливити врахування та/або використання таких предметів чи відомос­тей у процедурах банкрутства. Наприклад, переміщення майна чи документів в інше місце, розміщення їх у спеціально створених схо­ванках, знищення чи перекручення відповідної комп ’ютерної інфор­мації.

Передача майна в інше володіння означає незаконну передачу май­на боржника іншій особі з наданням права володіння або ж володіння та користування ним. Відчуження майна — незаконна передача майна боржника іншій особі разом із правом власності. Незаконність цих дій пов’язана з порушенням заборон, встановлених у процедурах банкрут­ства, наприклад розпорядження майном без погодження з арбітражним керуючим (розпорядником майна).

Знищення майна та документів, які відображають господарську чи фінансову діяльність суб’єкта господарської діяльності, — це доведен­ня їх до повної непридатності щодо цільового призначення.

Фальсифікація документів, які відображають господарську чи фі­нансову діяльність суб’єкта господарської діяльності, означає повне виготовлення сфальсифікованого документа або підроблення справж­нього документа.

Велика матеріальна шкода — це п’ятсот чи більше неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян (згідно з приміткою до ст. 218 КК). Шкода може бути заподіяна не тільки державі або кредиторові борж­ника, але і самому боржнику, а також власнику його майна.

Злочин вважається закінченим з моменту завдання великої матері­альної шкоди.

Суб’єктивна сторона злочину — умисел.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і є громадя­нином — засновником (учасником) або службовою особою суб’єкта господарської діяльності.


§ 5. Злочини у сфері використання фінансових ресурсів та обігу цінних паперів

 

Шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК). Безпосеред­нім об ’єктом злочину є суспільні відносини у сфері надання фінансо­вих ресурсів і податкових пільг. Додатковими об’єктами можуть ви­ступати власність або відносини щодо формування доходної частини державного та місцевого бюджетів.

Предмет злочину — неправдива інформація, що надається вказа­ним у цій статті адресатам і в конкретному випадку має юридичне значення як підстава для прийняття рішення щодо надання фінансових ресурсів чи податкових пільг. Ця інформація може неправдиво відо­бражати фінансово-економічний стан або певні сторони діяльності суб’єкта господарювання, мету отримання коштів чи засоби забезпе­чення їх повернення тощо.

Об ’єктивна сторона злочину полягає у наданні завідомо неправ­дивої інформації органам державної влади, органам влади Автономної Республіки Крим чи органам місцевого самоврядування, банкам або іншим кредиторам з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків у разі відсутності ознак злочину про­ти власності.

Надання неправдивої інформації спрямоване на введення указаних адресатів в оману для незаконного одержання в такий спосіб субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків.

Під іншими кредиторами слід розуміти тих суб’єктів відносин у сфері господарської діяльності, які згідно із законодавством мають право надавати кредити суб’єктам господарювання.

Субсидія — це допомога у грошовій або натуральній формі, що надається за умови цільового призначення для стимулювання певної діяльності. Субвенція — це фінансова допомога, яка надається для ці­льової реалізації конкретних програм, проектів і підлягає поверненню у разі нецільового використання. Дотація — це надання суб’єктам гос­подарської діяльності бюджетних коштів за умови їх безповоротності, для покриття виробничих витрат, збільшення обсягів виробництва, ре­алізації та підвищення якості продукції тощо. Кредит — це грошова чи товарна позика, що надається кредитором позичальнику за умови по­вернення у певний строк і, як правило, зі сплатою відсотків.

Надання суб’єктам господарювання субсидій, субвенцій, дотацій та кредитів за рахунок бюджетних коштів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України, Закону України про Державний бюджет України на відповідний рік та окремих спеціальних норма­тивних актів.

Пільги щодо податків — це повне або часткове звільнення від спла­ти всіх або окремих податків (загальнодержавних чи місцевих), які пе­редбачені законодавством про оподаткування, зокрема Законом України «Про систему оподаткування» у редакції від 18 лютого 1997 р.

Злочин вважається закінченим з моменту надання завідомо неправ­дивої інформації.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел, який ха­рактеризується усвідомленням особою неправдивості інформації ще до фактичної передачі її адресату та поєднаний з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків.

Зміст і спрямованість умислу особи, мотив, мета та момент їх ви­никнення мають вирішальне значення для відмежування цього зло­чину від злочинів проти власності. Якщо у момент надання неправди­вої інформації особа мала за мету безвідплатно звернути чуже майно на свою або інших осіб користь (наприклад, одержати кредит і не по­вертати його), вчинене кваліфікується як незакінчене або закінчене шахрайство (ст. 190 КК). Мотивом цих дій є прагнення особи неза­конно збагатити себе чи інших осіб за рахунок чужого майна. Якщо такий умисел був направлений на привласнення лише частини одер­жаних коштів або виник після фактичного незаконного їх одержання — вчинене кваліфікується як злочин проти власності та за ст. 222 КК.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і є громадя­нином — засновником (учасником) або службовою особою суб’єкта господарської діяльності, або громадянином — підприємцем.

У частині 2 ст. 222 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або завдали великої матеріальної шкоди, що в п’ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до ст. 218). Така шкода може полягати в нецільовому використанні субсидій, субвенцій чи дотацій, неповерненні кредиту, ненадходженні до бюджетів коштів у вигляді податків тощо.

При відмежуванні цього злочину від ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) (ст. 212 КК) слід враховувати, що: а) у ст. 222 КК йдеться про пільги щодо податків, а в ст. 212 КК — також про збори (обов’язкові платежі); б) є відмінності між цими злочинами за колом суб’єктів, зокрема за ст. 212 КК може нести відповідальність громадянин, який не є підприємцем, засновником (учасником) або службовою особою суб’єкта господарської діяльності. При конкурен­ції цих норм у випадках, коли завдана шкода менше 5000 неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян, застосовується лише ст. 222 КК, а при більшій шкоді — Пленум Верховного Суду України рекомендує кваліфікувати вчинене за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 222 та ч. 3 ст. 212 КК (п. 24 постанови «Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності» від 25 квітня 2003 р. № 3).

 

Розміщення цінних паперів без реєстрації їх випуску (ст. 223 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини у сфері розміщення цінних паперів.

Предмет злочину — емісійні цінні папери, розміщення яких від­повідно до закону здійснюється лише за умови попередньої реєстрації їх випуску у встановленому законом порядку. Такі цінні папери по­свідчують однакові права їх власників у межах одного випуску стосов­но особи, яка бере на себе відповідні зобов’язання (емітента).

Предметом цього злочину, зокрема, можуть виступати: акції, об­лігації (підприємств, іпотечні та місцевих позик) і сертифікати (інвес­тиційні, іпотечні та фондів операцій з нерухомістю). Обов’язковість реєстрації їх випуску передбачена Законами України «Про цінні папе­ри і фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р.[40], «Про інститути спільно­го інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р.[41], «Про іпотечне кредитування, операції з консолідова­ним іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р.[42], «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівни­цтві житла та операціях з нерухомістю» від 19 червня 2003 р.[43], «Про іпотечні облігації» від 22 грудня 2005 р.[44]

Об’єктивна сторона злочину — це розміщення цінних паперів у значних розмірах без реєстрації їх випуску в установленому законом порядку.

Розміщенням цінних паперів визнається відчуження цінних паперів емітентом або андеррайтером (торговцем цінними паперами, який діє за дорученням, від імені та за рахунок емітента) шляхом укладення цивільно-правового договору з першим власником (наприклад, шляхом підписки на акції або продажу облігацій). Самі цінні папери при цьому можуть існувати у документарній формі, що передбачає виготовлення сертифікатів, або в бездокументарній формі — у вигляді облікового запису на рахунку у системі електронного обігу цінних паперів.

Реєстрація випуску цінних паперів здійснюється у Державній ко­місії з цінних паперів та фондового ринку (далі — ДКЦПФР) одно­часно з реєстрацією проспекту їх емісії.

Порядок розміщення цінних паперів та державної реєстрації їх випуску встановлений Цивільним та Господарським кодексами Укра­їни, законами, зазначеними вище, а також «Про господарські товари­ства» від 19 вересня 1991 р.[45], «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30 жовтня 1996 р.[46], «Про Національну депози­тарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10 грудня 1997 р.[47], «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р.[48]; Положенням про порядок реєстрації випуску акцій, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 26 квітня 2007 р. № 942[49]; По­ложенням про порядок здійснення емісії облігацій підприємств та їх обігу, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 17 липня 2003 р. № 322 (у редакції рішення від 26 жовтня 2006 р. № 1178[50]) та іншими норма­тивними актами ДКЦПФР.

Відповідно до примітки до ст. 223 КК розміщення цінних паперів вважається у значних розмірах, якщо номінальна вартість таких цінних паперів у двадцять і більше разів перевищує неоподатковуваний міні­мум доходів громадян.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій — розмі­щення цінних паперів у значних розмірах без реєстрації їх випуску в ДКЦПФР.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і була упов­новажена на розміщення цінних паперів. Такі повноваження певна особа отримує від емітента, який прийняв рішення про розміщення цінних паперів, а у випадку залучення до розміщення цінних паперів андеррайтера — ще й від нього.

 

Підроблення документів, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів (ст. 2231 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини у сфері розміщення цінних паперів.

Предметом злочину виступають документи, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів. Переліки таких документів, що обов’язково подаються до ДКЦПФР, передбачають нормативні акти, вищеназвані стосовно ст. 223 КК, а також інші рішення ДКЦПФР.

Об’єктивну сторону злочину характеризують: 1) дії — внесення в документи, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів, завідомо неправдивих відомостей; 2) наслідок — значна матеріальна шкода інвесторові в цінні папери; 3) причинний зв’язок між дією та наслідком.

Внесення в документи завідомо неправдивих відомостей може здійснюватися під час їх складання (виготовлення) чи затвердження або виражатися в підробленні уже виготовленого документа (напри­клад, у зміні тексту). Неправдиві відомості — це відомості про вига­дані факти (наприклад, про збори акціонерів, які не проводилися) або спотворення дійсних фактів (наприклад, спотворення даних фінансо­вого звіту), або заперечення дійсних фактів.

Інвестор у цінні папери — це фізична або юридична особа, яка придбає цінні папери від свого імені та за свій рахунок із метою одер­жання доходу чи збільшення вартості цінних паперів або набуття від­повідних прав, що надаються власнику цінних паперів згідно з чинним законодавством.

Матеріальна шкода, заподіяна інвесторові в цінні папери, вважа­ється значною, якщо вона в двадцять і більше разів перевищує не­оподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті). Така шкода може виражатися у втраті інвестованих грошових коштів унаслідок банкрутства емітента цінних паперів чи фактичного знецінення цінних паперів після розкриття недостовірної інформації тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту настання наслідку — значної матеріальної шкоди інвесторові в цінні папери.

Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел, який характери­зується завідомістю, тобто усвідомленням особою неправдивості відо­мостей у момент внесення їх до зазначених у ст. 2231 КК документів.

Суб’єкт злочину — уповноважена особа, яка досягла 16-річного віку. У такої особи можуть бути повноваження скласти (виготовити) або затвердити документ, необхідний для реєстрації випуску цінних паперів, або безпосередньо подати його до ДКЦПФР.

 

Порушення порядку ведення реєстру власників іменних цінних паперів (ст. 2232 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є сус­пільні відносини у сфері обліку цінних паперів, їх емітентів, власників та прав на них інших осіб, які регулюються Законом України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10 грудня 1997 р. та іншими нормативно- правовими актами.

Предметом злочину можуть виступати система реєстру власників іменних цінних паперів або система депозитарного обліку.

Система реєстру власників іменних цінних паперів — сукупність даних, що забезпечує ідентифікацію зареєстрованих у цій системі влас­ників, номінальних утримувачів та емітента, а також іменних цінних паперів, зареєстрованих на їх ім’я, облік усіх змін інформації щодо ви­щевказаних осіб та цінних паперів, одержання та надання інформації цим особам і складання реєстру власників іменних цінних паперів.

Система депозитарного обліку цінних паперів — сукупність за­писів про цінні папери (вид, номінальна вартість і кількість, характер зареєстрованих обмежень в обігу або реалізації прав за цінними папе­рами), їх емітентів, власників іменних цінних паперів, уповноважених ними осіб, управителів, заставодержателів, інших осіб, наділених від­повідними правами щодо цінних паперів, що містять інформацію, яка дає можливість ідентифікувати названих осіб, а також іншу передба­чену законодавством інформацію.

Об’єктивна сторона злочину може виражатися в будь-якій із таких форм: 1) невнесенні змін до системи реєстру власників іменних цінних паперів або до системи депозитарного обліку, або 2) внесенні завідомо недостовірних змін до такої системи; або 3) іншому порушенні по­рядку ведення реєстру власників іменних цінних паперів, якщо воно призвело до втрати системи реєстру (її частини).

Порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів вста­новлений вищеназваним Законом, а також Положенням про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженим Рішенням ДКЦПФР від 17 жовтня 2006 р. та іншими нормативно- правовими актами.

У першій та другій формах злочин вважається закінченим з момен­ту вчинення самого діяння, а в третій формі — з моменту настання наслідку у вигляді втрати системи реєстру (її частини).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується: у першій та другій формах — умислом, а в третій формі — умислом або необережністю.

Суб’єкт злочину — службова особа емітента чи професійного учасника фондового ринку, яка досягла 16-річного віку.

Виготовлення, збут та використання підроблених недержавних цінних паперів (ст. 224 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини у сфері обігу недержавних цінних паперів.

Предмет злочину — підроблені недержавні цінні папери. Недер­жавними визнаються цінні папери, що випускаються від імені органу місцевого самоврядування, юридичної або фізичної особи, зокрема облігації місцевих позик, акції, облігації підприємств, ощадні (депо­зитні) сертифікати, інвестиційні сертифікати, векселі, сертифікати фондів операцій з нерухомістю, заставні, іпотечні облігації та серти­фікати, товаророзпорядчі цінні папери, а також похідні цінні папери. Такі цінні папери можуть існувати в документарній або бездокумен- тарній формі.

Виготовлення з метою збуту, а також збут підроблених держав­них цінних паперів чи білетів державної лотереї кваліфікується за ст. 199 КК.

Об’єктивна сторона злочину — це виготовлення з метою збуту, збут чи використання іншим чином підроблених недержавних цінних паперів.

Під виготовленням підроблених цінних паперів слід розуміти ство­рення повністю фальшивих цінних паперів або часткову підробку справ­жніх цінних паперів (підробка номера, серії облігації чи інших реквізи­тів цінних паперів). Способи виготовлення можуть бути різними.

Виготовлення характеризується тим, що виготовлювач підроблює недержавні цінні папери таким чином, щоб вони мали значну схожість за формою та основними реквізитами зі справжніми цінними папера­ми, що за його задумом у звичайних умовах ускладнить або зовсім виключить виявлення підробки під час їх збуту, зробить можливим перебування таких цінних паперів в обігу. У разі грубого підроблення, що легко виявляється, і обманного способу збуту діяння кваліфікуєть­ся як шахрайство (ст. 190 КК).

У цій статті йдеться про виготовлення цінних паперів реально іс­нуючих емітентів. У разі виготовлення особою «цінних паперів» неіс­нуючої юридичної особи з метою продажу і заволодіння в такий спосіб чужими коштами дії можуть кваліфікуватися як готування до шахрай­ства (ст. 14 та ст. 190 КК).

Збут цінних паперів — це їх відчуження будь-яким способом (на­приклад, продаж, обмін, дарування), вчинене їх виготовлювачем або іншою особою.

Використання підроблених цінних паперів іншим чином охоплює всі інші, крім відчуження, способи їх пред’явлення під виглядом справ­жніх цінних паперів для придбання або реалізації певних прав або звільнення від обов’язків (наприклад, використання їх як заставу або для отримання дивідендів, можливості голосування на зборах акціо­нерів).

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої із за­значених дій з хоча б одним підробленим екземпляром цінних паперів.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел; виготовлення цінних паперів поєднано з метою їх збуту.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частинах 2 та 3 ст. 224 КК передбачена підвищена відповідаль­ність за вчинення цього злочину повторно (ч. 2) або організованою групою (ч. 3), а також за заподіяння великої (ч. 2) чи особливо великої (ч. 3) матеріальної шкоди.

Повторним визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчи­нила злочин, передбачений цією статтею або ст. 199 КК.

Матеріальна шкода завдається державі, юридичним особам або окремим громадянам. Вона може виражатися у втраті коштів чи іншо­го майна покупцями підроблених цінних паперів або особами, які виконали майнове зобов’язання, посвідчене такими цінними паперами (наприклад, сплатили борг, виплатили дивіденди, передали майно при ліквідації емітента), у збитках від знецінення дійсних цінних паперів тощо. Визначення шкоди як великої (триста і більше неоподатковува­них мінімумів доходів громадян) та особливо великої (тисяча і більше таких мінімумів) передбачене в примітці до ст. 224 КК.

 

Незаконне використання інсайдерської інформації (ст. 2321 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини щодо розкриття та використання інформації на фондовому ринку, які регу­люються Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р. та іншими нормативно-правовими актами.

Предмет злочину — інсайдерська інформація, тобто будь-яка не опублікована або не оприлюднена в інший спосіб інформація про емітента, його цінні папери або правочини щодо них, оприлюднення якої може значно вплинути на вартість цінних паперів (ст. 44 зазна­ченого Закону). Державна комісія з цінних паперів та фондового рин­ку визначає, яка саме інформація належить до інсайдерської, а також встановлює порядок її розкриття. Зокрема, перелік видів такої інформації наведений у рішенні ДКЦПФР від 21 листопада 2006 р. № 1344 «Про визначення інформації, яка належить до інсайдерської»[51].

Об’єктивну сторону злочину характеризують: 1) діяння — неза­конне використання інсайдерської інформації; 2) наслідок — істотна шкода; 3) причинний зв’язок між діянням та наслідком.

Незаконне використання інсайдерської інформації, зокрема, може виражатися: а) у вчиненні з використанням такої інформації на власну користь або на користь інших осіб правочину, спрямованого на при­дбання або відчуження цінних паперів, яких стосується інсайдерська інформація, до моменту оприлюднення такої інформації; б) у даванні будь-якій особі рекомендації стосовно придбання або відчуження таких цінних паперів; в) у переданні інсайдерської інформації або наданні доступу до неї іншим особам.

При встановленні незаконності цих дій потрібно враховувати те, що інформація втрачає правовий статус інсайдерської з моменту її офіційного оприлюднення (розкриття) у визначеному законодавством порядку. Зокрема, такий порядок встановлений рішеннями ДКЦПФР від 19 грудня 2006 р. № 1591 «Про затвердження Положення про роз­криття інформації емітентами цінних паперів»[52] та від 22 липня 2008 р. № 792 «Про порядок розкриття інсайдерської інформації»3.

Істотна шкода, якщо вона полягає у заподіянні матеріальних збит­ків, — це п’ятсот або більше неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (відповідно до примітки до цієї статті), а в інших випадках істотність шкоди щоразу визначається з урахуванням всіх обставин справи. Така шкода може бути заподіяна фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Злочин вважається закінченим з моменту настання наслідку — іс­тотної шкоди.

Суб’єктивна сторона характеризується умисним вчиненням дій, а щодо наслідку вина може бути як у формі умислу, так і необереж­ності.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і володіє інсайдерською інформацією. При визначенні кола таких осіб потрібно керуватися положеннями ч. 3 ст. 44 та ч. 3 ст. 45 зазначеного Закону, а також враховувати, що він зобов’язує емітента та певних професійних учасників ринку цінних паперів вести облік осіб, які мають доступ до інсайдерської інформації.

У частині 2 ст. 2321 КК передбачена підвищена відповідальність за вчинення цього злочину повторно, а також за спричинення вказаними у ч. 1 діями тяжких наслідків. Матеріальні збитки, які у тисячу і біль­ше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян, визнаються тяжким наслідком відповідно до примітки до цієї статті. В інших випадках тяжкість наслідків щоразу визначається з урахуван­ням усіх обставин справи.

 

Приховування інформації про діяльність емітента (ст. 2322 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини у сфері захисту прав інвесторів в цінні папери, які регулюються Законом Украї­ни «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30 жовтня 1996 р. та іншими нормативно-правовими актами.

Предмет злочину — інформація про діяльність емітента.

Об’єктивну сторону злочину характеризують: 1) діяння — нена- дання інвестору в цінні папери (в тому числі акціонеру) на його пись­мовий запит інформації про діяльність емітента в межах, передбачених законом, або надання йому недостовірної інформації; 2) наслідок — матеріальна шкода у значному розмірі, заподіяна інвестору в цінні папери (в тому числі акціонеру); 3) причинний зв’язок між діянням та наслідком.

Основні вимоги щодо порядку та меж розкриття інформації емі­тентами цінних паперів містяться у Законі України «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р. Відповідно до п. 11 Положен­ня про розкриття інформації емітентами цінних паперів, затверджено­го рішенням ДКЦПФР від 19 грудня 2006 р. № 1591, у разі надходжен­ня звернень емітент зобов’язаний повідомляти акціонерів або інвесто­рів щодо інформації, яка розкрита емітентом відповідно до цього По­ложення. Відповідь на письмовий запит акціонера або інвестора має бути надана емітентом протягом п’ятнадцяти робочих днів з моменту його отримання.

Матеріальна шкода вважається заподіяною у значному розмірі, якщо її розмір у п’ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

Злочин вважається закінченим з моменту настання наслідку — значної матеріальної шкоди інвестору в цінні папери (у тому числі акціонеру).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисним вчинен­ням вказаного у цій статті діяння і умисною або необережною форма­ми вини стосовно названого наслідку.

Суб ’єкт злочину — службова особа емітента, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 2322 КК передбачена підвищена відповідальність за вчинення цього злочину повторно.


§ 6. Злочини у сфері обслуговування споживачів та захисту їх прав

 

Незаконне виготовлення, збут або використання державного пробірного клейма (ст. 217 КК). Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини щодо захисту прав і законних інтересів спожи­вачів у сфері господарської діяльності з виробами із дорогоцінних металів. Ці відносини регулюються Законом «Про державне регулю­вання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» від 18 листопада 1997 р.1 та іншими нормативно-правовими актами.

Предмет злочину — державне пробірне клеймо, тобто знак уста­новленого єдиного зразка, що засвідчує цінність виробів із дорогоцін­них металів і вміст вагових одиниць основного дорогоцінного металу в одній тисячі вагових одиниць сплаву. Для кожного виду дорогоцінних металів встановлені проби (державні стандарти), наприклад для пла­тини — 900 та 950 проби. Предметом злочину може бути як незаконно виготовлене державне пробірне клеймо, так і справжнє клеймо.

Об’єктивну сторону злочину характеризують альтернативні дії: незаконне виготовлення, збут або використання державного пробірно­го клейма.

Під виготовленням слід розуміти як повне створення державного пробірного клейма, так і відновлення не придатного для використання клейма. У всякому випадку тут ідеться про виготовлення предмета (приладу), яким клеймується виріб, а не самого знака на виробі.

Збут державного пробірного клейма — це його відчуження в будь- який спосіб (продаж, дарування, обмін тощо). Збутом є відчуження як законно виготовленого, так і незаконно виготовленого державного пробірного клейма. В останньому випадку дії особи, яка сама неза­конно виготовила клеймо, слід кваліфікувати як незаконне виготовлен­ня та збут, а в інших випадках — тільки як незаконний збут.

Використання означає незаконне нанесення відбитку державного пробірного клейма на виріб. Таке нанесення можливе: 1) законно ви­готовленим або незаконно виготовленим клеймом; 2) на ювелірні та побутові вироби із дорогоцінних металів або на інші вироби (включа­ючи ті, що виготовлені не із дорогоцінних металів); 3) особами, яким надано право клеймувати вироби, або іншими особами.

Диспозиція ст. 217 КК є бланкетною і вимагає звернення до інших нормативних актів для визначення незаконності дій, зокрема до зазначе­ного Закону, Інструкції про здійснення державного експертно-пробірного контролю за якістю дорогоцінних металів, вставок дорогоцінного каміння, виробів з них та матеріалів, що містять дорогоцінні метали та вставки дорогоцінного каміння (у редакції наказу Міністерства фінансів України від 5 лютого 2004 р. № 1431), та ін. Наприклад, незаконним використанням державного пробірного клейма можуть визнаватися: клеймування виробів не власного виробництва чи незаконно виготовлених виробів; клеймуван­ня виробів, покритих іншим дорогоцінним металом, не за основним сплавом; нанесення відбитку пробірного клейма, яке не відповідає пробі сплаву, з якого виготовлено виріб.

Нанесення відбитку державного пробірного клейма на виріб, ви­готовлений не з дорогоцінного металу, і подальший продаж цього ви­робу під виглядом виробу з дорогоцінного металу потребує додаткової кваліфікації за ст. 190 як шахрайство. Так само кваліфікується зави­щення проби при нанесенні клейма на виріб із дорогоцінного металу і подальший продаж цього виробу.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої з дій — виготовлення, збуту або використання.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 217 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно.

 

Обман покупців та замовників (ст. 225 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини у сфері реалізації това­рів та надання послуг суб’єктами господарської діяльності. Додатковий об’ єкт — власність покупців та замовників.

Предметом злочину можуть виступати товари або гроші.

Об’єктивну сторону цього злочину характеризують: 1) діяння — обмірювання, обважування, обраховування чи інший обман покупців або замовників під час реалізації товарів або надання послуг; 2) на­слідок — матеріальна шкода громадянинові в сумі, що перевищує три неоподатковуваних мінімуми доходів громадян; 3) причинний зв’язок між діянням та наслідком.

Обмірювання як спосіб учинення цього злочину характеризується тим, що особа вводить в оману покупця чи замовника щодо виміру, зокрема, довжини, площі чи об’єму, внаслідок чого при обчисленні оплати товарів чи послуг враховуються завищені результати виміру. При обважуванні аналогічний обман стосується виміру ваги.

Обмірювання та обважування під час реалізації товарів призводить до того, що покупці одержують їх у меншій, ніж оплачено, кількості вимірних одиниць, тобто менше за довжиною, площею, об’ємом, вагою тощо. Обманний вимір можливий як під час безпосередньої реалізації товарів, так і під час їх попереднього фасування. Обмірювання та об­важування під час надання послуг, зокрема, може виражатися в об­мані щодо виміру наданих послуг (наприклад, тривалості телефонних переговорів), отриманих від замовника предметів тощо.

Обраховування характеризується тим, що особа вводить в оману покупця чи замовника щодо розрахунку вартості товарів, послуг, ви­користаних матеріалів, або щодо кількості одиниць товарів, які реалі­зуються, або щодо суми грошей, які приймаються чи видаються під час оплати товарів чи послуг.

Під іншим обманом покупців та замовників слід розуміти продаж фальсифікованих товарів (наприклад, розбавлених водою молока чи пива) або неповного комплекту товарів, передача одного предмета під виглядом іншого, продаж товарів нижчого сорту за ціною вищого, стягування плати за послуги, що надаються безкоштовно, перевищен­ня встановлених цін на товари чи послуги, приписку робіт, що не ви­конувалися, тощо.

Загальною ознакою обману в цьому складі злочину є те, що особа умисно повідомляє потерпілому неправдиві відомості чи приховує певні обставини з метою ввести його в оману або продовжити стан омани щодо тих дій, якими завдається матеріальна шкода. Унаслідок цього потерпілий, перебуваючи в стані омани, більше передає або менше одержує грошей чи іншого майна.

Для кваліфікації обману покупців та замовників не має значення, де вчинюється цей злочин: на підприємствах торгівлі, комунального господарства, громадського харчування (ресторанного господарства), побутового обслуговування населення, на ринках чи в інших місцях.

Покупцями і замовниками в значенні ст. 225 КК виступають тільки окремі громадяни. Обман представників підприємств, установ або організацій кваліфікується як шахрайство (ст. 190 КК).

Злочин вважається закінченим з моменту, коли матеріальна шкода у вищезазначеній сумі була фактично завдана покупцеві або замовни­кові. Як правило, це момент закінчення розрахунків за товари чи по­слуги.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб ’єкт злочину — особа, яка після досягнення 16-річного віку реа­лізує товари або надає послуги від імені зареєстрованого суб’єкта госпо­дарювання (юридичної особи чи громадянина — підприємця). Обман громадянина при реалізації товару або наданні послуги в інших випадках, наприклад під час продажу продукції, вирощеної в особистому підсобно­му господарстві, кваліфікується як шахрайство (ст. 190 КК).

У частині 2 ст. 225 КК встановлена підвищена відповідальність за вчинення цього злочину особою, раніше судимою за обман покупців чи замовників.

 

Фальсифікація засобів вимірювання (ст. 226 КК). Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини у сфері забезпечення єдності вимірювань в Україні, захисту громадян і національної економіки від наслідків недостовірних результатів вимірювань. Ці відносини регулю­ються Законом України «Про метрологію та метрологічну діяльність» у редакції від 15 червня 2004 р.1 та іншими нормативними актами.

Предмет злочину — фальсифіковані вимірювальні прилади та інструменти.

Прилади та інструменти є видами засобів вимірювальної техніки — технічних засобів, які застосовуються під час вимірювань і мають нормовані метрологічні характеристики. Вимірювання приладами базується на дії самого приладу, який конструктивно здатний до само­стійної роботи та відображення результатів вимірювання, наприклад вимірювання лічильниками спожитої електроенергії, води чи газу. Інструменти використовуються людиною в процесі вимірювання як допоміжний засіб, наприклад вимірювання мікрометром, штангенцир­кулем тощо. Належність технічних засобів до засобів вимірювальної техніки визначається в порядку, передбаченому відповідним наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та спо­живчої політики від 4 травня 2005 р. № 1101.

Фальсифіковані вимірювальні прилади та інструменти зовні ви­глядають як такі, що мають нормовані метрологічні характеристики, а насправді не відповідають метрологічним вимогам, що висуваються до них, і вимірювання ними дає недостовірні результати. Наприклад, зовні справні та точні терези насправді показують неточну вагу, оскіль­ки переналагоджено роботу їх внутрішнього механізму чи програму.

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується виготовлен­ням, переробленням або збутом фальсифікованих вимірювальних при­ладів чи інструментів.

Виготовлення — це дії зі створення вимірювальних приладів чи інструментів, пов’язані з їх фальсифікацією, або лише фальсифікація вже створених приладів чи інструментів. Під переробленням слід ро­зуміти видозміну вже існуючої фальсифікації приладів чи інструмен­тів.

Дії, якими фальсифікується прилад чи інструмент, можуть виявля­тися у заміні деталей, частин чи блоків, внесенні змін до конструктор­ської схеми роботи приладу або до його програми тощо. Фальсифікація може виражатися також у спеціальній технічній наладці, яка пов’язана із втручанням у внутрішню роботу приладу, проте її слід відрізняти від неправильних дій при використанні нефальсифікованого приладу, які можуть призводити до недостовірних результатів вимірювання, напри­клад неправильно виставляються механічні терези, прилад експлуату­ється в умовах надто високої або низької температури чи вологості тощо.

Поняттям збуту охоплюються будь-які види відчуження фальсифі­кованих вимірювальних приладів чи інструментів (продаж, дарування тощо).

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї дії, вказаної у ст. 226 КК.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, причому виготовлення і перероблення фальсифікованих приладів чи інструментів учиняється з метою використання (винним або іншими особами) чи збуту.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 226 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені особою, яка була засуджена за цією статтею.

 

Випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст. 227 КК). Безпосередній об ’єкт злочину — суспільні відносини, що забезпечують випуск та реалізацію доброякісної продукції і товарів, захист прав споживачів. Додатковим безпосереднім об’єктом може бути життя і здоров’ я споживача.

Предметом злочину є недоброякісна або некомплектна продукція і товари.

Недоброякісність продукції та товарів у ст. 227 КК визначається як їх невідповідність встановленим стандартам, нормам, правилам і тех­нічним умовам. Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язковим у випадках, передбачених ч. 2 ст. 15 ГК України. Право­ві та організаційні засади стандартизації в Україні визначені Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. № 2408-ІП[53], а по­рядок розроблення, перегляду, внесення змін, прийняття та опубліку­вання стандартів встановлений Законом України «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» від 1 грудня 2005 р.[54] Недоброякісну продукцію та товари взагалі не можна вико­ристовувати за призначенням або можна лише після суттєвої перероб­ки. Причини недоброякісності можуть бути різними, зокрема пов’язані безпосередньо з виробничим процесом, порушенням правил зберіган­ня товару, закінченням строків їх реалізації тощо.

Некомплектність продукції та товарів у цій статті розуміється як така їх невідповідність існуючим вимогам за ознакою комплектності, за якої їх взагалі неможливо використовувати за цільовим призначен­ням або таке використання є значно утрудненим.

Об ’єктивна сторона злочину виражається у випуску на товарний ринок або іншій реалізації споживачам недоброякісної або некомплект­ної продукції і товарів, якщо такі дії вчинені у великих розмірах — більше трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (згід­но з приміткою до ст. 227 КК).

Під випуском продукції на товарний ринок слід розуміти передачу або відправлення виробленої чи імпортованої продукції і товарів іншим суб’єктам, які діють на ринку: торговим посередникам, комісіонерам тощо.

Інша реалізація продукції споживачам — це оптова або роздрібна реалізація, що може здійснюватися у вигляді продажу, обміну, бартеру тощо. Під споживачами розуміються фізичні та юридичні особи, які одержують відповідну продукцію і товари для використання за функ­ціональним призначенням.

Злочин вважається закінченим з моменту випуску на товарний ринок або іншої реалізації недоброякісної або некомплектної продук­ції та товарів у зазначеному вище розмірі.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку, відповідаль­на за випуск на товарний ринок або за іншу реалізацію споживачам продукції та товарів. Це може бути як працівник підприємства, уста­нови чи організації, так і підприємець.


§ 7. Злочини у сфері приватизації державного та комунального майна

Незаконна приватизація державного, комунального майна (ст. 233 КК). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері приватизації державного і комунального майна.

Предмет злочину — державне або комунальне майно.

Об’єктивну сторону злочину характеризують альтернативні ді­яння: 1) приватизація шляхом заниження вартості майна через визна­чення її у спосіб, не передбачений законом; 2) приватизація шляхом використання підроблених приватизаційних документів; 3) привати­зація майна, яке не підлягає приватизації згідно із законом; 4) прива­тизація неправомочною особою.

Приватизація — це відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних чи юридичних осіб. Вона регулюється Законами України: «Про приватизацію державного майна» в редакції від 19 лютого 1997 р.[55], «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» у редакції від 15 травня 1996 р.[56] та іншими нормативно-правовими актами. Приватизація здій­снюється не інакше як на виконання державної програми приватизації, що визначає цілі, пріоритети та умови її проведення, і в порядку, вста­новленому законом.

Заниження вартості майна означає визначення її способом, який взагалі не передбачений законами про приватизацію або хоч і перед­бачений, але не має застосовуватися в конкретному випадку. Методика оцінки вартості майна в основному залежить від того, яке майно при­ватизується і яким способом.

Під приватизацією з використанням підроблених приватизаційних документів слід розуміти використання тих підроблених документів, які мають юридичне значення в процесі приватизації: для визначен­ня способу приватизації, вибору методики оцінки вартості майна, прийняття рішення про приватизацію майна або щодо вибору по­купця тощо.

Затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, є виключною компетенцією Верховної Ради України (п. 36 ст. 85 Конституції України). Такі переліки перед­бачені у ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», а також законами України «Про перелік об’єктів права державної влас­ності, що не підлягають приватизації» від 7 липня 1999 р.[57] та «Про перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» від 23 вересня 2008 р.[58]

Приватизація неправомочною особою означає приватизацію осо­бою, яка за законодавством не може бути суб’єктом приватизації.

Цей злочин вважається закінченим з моменту переходу майна, що приватизується, до покупця — фізичної чи юридичної особи.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єктом злочину можуть бути працівники органів приватизації та інші особи, які досягли 16-річного віку.

У частині 2 ст. 233 КК встановлена відповідальність за діяння, передбачене ч. 1, якщо воно призвело до незаконної приватизації май­на державної чи комунальної власності у великих розмірах, тобто на суму, що в тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті), або вчинене гру­пою осіб за попередньою змовою.

 

Незаконні дії щодо приватизаційних паперів (ст. 234 КК). Без­посередній об’єкт цього злочину — суспільні відносини у сфері обігу приватизаційних паперів.

Предмет злочину — приватизаційні папери. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 р.1 привати­заційні папери — це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі при­ватизації частки майна державних підприємств, державного житлово­го фонду, земельного фонду. Приватизаційні папери можуть бути лише іменними. Предметом злочину є чужі приватизаційні папери.

Об ’єктивну сторону злочину характеризують альтернативні дії з чу­жими приватизаційними паперами: 1) продаж; 2) інша незаконна переда­ча; 3) купівля; 4) розміщення та інші операції без належного дозволу.

Приватизаційні папери призначені для придбання частки майна державних підприємств та інших об’єктів, державного житлового фонду, земельного фонду відповідно до законодавства України про приватизацію. Вони вільному обігу не підлягають, а можуть бути ви­користані лише для обміну на документи, які встановлюють право власності на придбані об’єкти приватизації. Тому купівлю, продаж та іншу незаконну передачу чужих приватизаційних паперів слід розумі­ти як дії, що порушують заборону укладати угоди з приватизаційними паперами для цілей, не передбачених зазначеним вище Законом Укра­їни (ст. 5). Інша незаконна передача може полягати у використанні їх для розрахунків, як заставу для забезпечення платежів або кредитів, у передачі для незаконного використання в процесі приватизації осо­бою, що не є власником цих паперів тощо.

Розміщення та інші операції без належного дозволу — це ті опера­ції з чужими приватизаційними паперами, які особа може робити лише після одержання належного дозволу, однак у конкретному випадку такого дозволу не одержала, наприклад особа здійснює посередницьку діяльність з приватизаційними паперами без одержання ліцензії.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої з пе­редбачених у ст. 234 КК дій.

Суб’єктивна сторона злочину — умисел.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку та не є влас­ником приватизаційних паперів.

Частина 2 ст. 234 КК передбачає відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно або особою, раніше судимою за один із злочинів, передбачених статтями 233, 235 КК, або організованою групою, або з використанням службового становища.

У частині 3 ст. 234 встановлена відповідальність за викрадення приватизаційних паперів.

Викрадення означає протиправне таємне або відкрите вилучення чужих приватизаційних паперів поза або всупереч волі особи, у якої вони знаходяться, і обертання їх на свою або інших осіб користь. Ви­крадення може бути поєднане із застосуванням фізичного або психіч­ного насильства або без такого. Тобто викрадення охоплює всі ті спо­соби вилучення майна, які характеризують крадіжку (ст. 185 КК), грабіж (ст. 186 КК) і розбій (ст. 187 КК). У разі застосування насиль­ства, що згідно із законом карається більш суворим покаранням, вчи­нене необхідно додатково кваліфікувати за статтями про злочини проти життя та здоров’я особи.

Злочин вважається закінченим, якщо приватизаційні папери ви­лучені, а винний дістав можливість користуватися чи розпоряджатися ними.

Суб ’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

 

Недотримання особою обов’язкових умов щодо приватизації державного, комунального майна або підприємств та їх подальшо­го використання (ст. 235 КК). Безпосередній об’єкт злочину — сус­пільні відносини у сфері приватизації державного і комунального майна.

Предмет злочину — документи, необхідні для приватизації дер­жавного і комунального майна.

Об’єктивну сторону злочину характеризують альтернативні ді­яння: 1) подання неправдивих відомостей у декларації щодо походжен­ня коштів, за які приватизується державне, комунальне майно або підприємство, або в інших документах, необхідних для їх приватизації; 2) недотримання вимог щодо подальшого використання приватизова­ного об’єкта та інших обов’язкових умов щодо приватизації, встанов­лених законами та іншими нормативно-правовими актами.

Диспозиція ст. 235 КК є бланкетною і вимагає звернення до законів та інших нормативно-правових актів про приватизацію для визначення у кожному конкретному випадку переліку необхідних документів, що подаються покупцями майна, а також обов’язкових умов приватизації. Це, наприклад, зобов’язання, передбачені бізнес-планом, планом при­ватизації або умовами аукціону, конкурсу, викупу, які обов’язково вклю­чаються до договору купівлі-продажу майна, яке приватизується.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої з ука­заних дій.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку. За недо­тримання обов’язкових умов щодо приватизації несе відповідальність особа, яка зобов’язана їх дотримуватися згідно із законодавством про приватизацію.

 

Контрольні запитання

1. Яке значення для кваліфікації контрабанди (ст. 201 КК) мають спосіб вчинення дій та вартість предметів злочину?

2. Чим відрізняється ухилення від сплати податків (ст. 212 КК) від їх несвоєчасної сплати?

3. Яка сукупність ознак характеризує здійснення підприєм­ницької діяльності при вчиненні злочину, передбаченого ст. 202 КК?

4. Чому підприємництво у ст. 205 КК називається фіктив­ним?

5. Яке значення предикатного діяння для визначення предмета та суб’єкта легалізації (відмивання) доходів, одержаних зло­чинним шляхом?

6. Чи має обов’язкове значення для кваліфікації злочинів, пе­редбачених статтями 218-221 КК, порушення господарським судом справи про банкрутство та визнання суб’єкта госпо­дарювання банкрутом?

7. За якими ознаками приховування стійкої фінансової неспро­можності (ст. 220 КК) відрізняється від фіктивного банкрут­ства (ст. 218 КК)?

8. Яким є співвідношення шахрайства з фінансовими ресурса­ми (ст. 222 КК), а також обману покупців та замовників (ст. 225 КК) з шахрайством як злочином проти власності (ст. 190 КК)?

9. Які цінні папери можуть бути предметом злочину, перед­баченого ст. 223 КК «Розміщення цінних паперів без реє­страції їх випуску »?

10. Що може виступати предметом злочинів, передбачених статтями 233-235 КК?

 


[1] Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 17. - Ст. 184.

[2] Офіц. вісн. України. - 2004. - № 45. - Ст. 2978.

[3] Вісн. Верхов. Суду України. - 2004. - № 11. - С. 8-13.

[4] Відом. Верхов. Ради України. - 2003. - № 49-51. - Ст. 376.

[5] Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 40. - Ст. 297.

[6] Там само. - 1995. - № 46. - Ст. 345.

[7] Там само. - 2009. - № 32-33. - Ст. 488.

[8] Там само. - 1996. - № 28. - Ст. 131.

[9] Там само. - № 32. - Ст. 151.

[10] Там само. - № 42. - Ст. 201.

[11] Відом. Верхов. Ради України. - 2002. - № 6. - Ст. 39.

[12] Офіц. вісн. України. - 2004. - № 24. - Ст. 1605.

[13] Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 40. - Ст. 297.

[14] Там само. - 2004. - № 7. - Ст. 46.

[15] Офіц. вісн. України. - 2001. - № 9. - Ст. 355.

[16] Там само. - 2003. - № 17. - Ст. 761.

[17] Там само. - 2005. - № 16. - Ст. 838.

[18] Там само. - 2004. - № 12. - Ст. 741.

[19] Там само. - 2007. - № 57. - Ст. 2297.

[20] Там само. - 2008. - № 21. - Ст. 594.

[21] Вісн. Верхов. Суду України. - 2003. - № 3. - С. 2-6.

[22] Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 19. - Ст. 208.

[23] Офіц. вісн. України. - 2003. - № 25. - Ст. 1172.

[24] Відом. Верхов. Ради України. - 2000. - № 36. - Ст. 299.

[25] Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 5-6. - Ст. 30.

[26] Офіц. вісн. України. - 2001. - № 36. - Ст. 1668.

[27] Відом. Верхов. Ради України. - 2002. - № 1. - Ст. 1.

[28] Офіц. вісн. України. - 2006. - № 13. - Ст. 857.

[29] Там само. - № 32. - Ст. 2353.

[30] Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 14. - Ст. 169.

[31] Відом. Верхов. Ради України. - 2002. - № 17. - Ст. 121.

[32] Там само. - 2001. - № 43. - Ст. 214.

[33] Там само. - 1991. - № 29. - Ст. 377.

[34] Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 25. - Ст. 212.

[35] Там само. - 2000. - № 36. - Ст. 299.

[36] Офіц. вісн. України. - 2007. - № 86. - Ст. 3182.

[37] Відом. Верхов. Ради України. - 1998. - № 9. - Ст. 34.

[38] Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 7. - Ст. 36.

[39] Там само. - 1999. - № 32. - Ст. 267.

[40] Офіц. вісн. України. - 2006. - № 13. - Ст. 857.

[41] Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 21. - Ст. 103.

[42] Офіц. вісн. України. - 2003. - № 30. - Ст. 1526.

[43] Там само. - Ст. 1525.

[44] Там само. - 2006. - № 3. - Ст. 81.

[45] Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 49. - Ст. 682.

[46] Там само. - 1996. - № 51. - Ст. 292.

[47] Там само. - 1998. - № 15. - Ст. 67.

[48] Уряд. кур’єр. - 2008. - 29 жовт. (№ 202).

[49] Офіц. вісн. України. - 2007. - № 44. - Ст. 1826.

[50] Там само. - № 9. - Ст. 338.

[51] Офіц. вісн. України. - 2007. - № 6. - Ст. 234.

[52] Там само. - № 9. - Ст. 339.

[53] Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 31. - Ст. 145.

[54] Офіц. вісн. України. - 2005. - № 52. - Ст. 3246.

[55] Відом. Верхов. Ради України. - 1997. - № 17. - Ст. 122.

[56] Там само. - 1996. - № 34. - Ст. 160.

[57] Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 37. - Ст. 332.

[58] Офіц. вісн. України. - 2008. - № 79. - Ст. 2650.