Печать

Розділ VІІ Злочини проти власності

Posted in Уголовное право - Кримінальне право України Особлива частина

Розділ VІІ Злочини проти власності

 

§ 1. Поняття і види злочинів проти власності

Родовим об ’єктом злочинів проти власності є суспільні відносини власності, що охороняються кримінальним законом, як частина еконо­мічних відносин, як основа економічної системи держави. Юридичним вираженням відносин власності є право власності, яке відповідно до статей 316, 317 ЦК України є правом власника на володіння, користу­вання та розпоряджання своїм майном за своєю волею незалежно від волі інших осіб.

На підставі статей 324-327 ЦК суб ’єктами права власності висту­пають народ України, фізичні та юридичні особи, держава, територі­альні громади.

Стаття 13 Конституції України проголошує рівність усіх суб’єктів права власності перед законом і забезпечення захисту їх прав держа­вою. Тому кримінальне законодавство також охороняє права всіх суб’єктів власності.

Небезпечність злочинів проти власності, важливість її охорони кримінально-правовими засобами визначається тим, що вона є най­важливішою соціальною цінністю: нормальне функціонування від­носин власності забезпечує стабільність всієї економічної системи, підвищення рівня добробуту народу.

Особливе значення для цих злочинів має їх предмет. Ним є при­ватне, державне та комунальне майно, яке має певні обов’язкові озна­ки: 1) юридична — право на майно належить певному власнику або особі, якій воно на законній підставі ввірено, знаходиться у її віданні чи під її охороною: для винного майно є чужим; 2) економічна — май­но має становити матеріальну цінність, мати певну вартість. Іноді цю ознаку називають соціальною, оскільки вона означає, що у майно вкладена праця людини. Цінність, вартість майна саме і вимірюється цією працею; 3) фізична — це предмети, речі, які можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити, знищити тощо.

Предметом злочинів проти власності можуть бути також гроші, цінні папери, документи, які є еквівалентом вартості.

Не є предметами злочинів проти власності такі, що перебувають у природному стані: ліс на корені, риба та інші водяні тварини в при­родних водоймах, звірі у лісі тощо. Їх незаконне знищення, пошко­дження, вилов належать до злочинів проти довкілля (статті 246, 248 і 249 КК). Але ці предмети стають предметом злочинів проти власнос­ті, якщо вони вже вилучені з природного стану працею людини або вирощуються людиною в спеціальних розплідниках, ставках тощо.

Не є предметами злочинів проти власності вогнепальна зброя, бойові припаси, вибухові речовини, радіоактивні матеріали (статті 262, 263, 265 КК); наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги та прекурсори (ст. 312 та ін.); військове майно (статті 410, 411 КК та ін.). які внаслідок своїх особливих (небезпечних) властивостей віднесені до предметів злочинів проти громадської безпеки, здоров’я людей.

Не є предметами злочинів проти власності об’ єкти інтелектуальної та промислової власності (статті 176, 177 КК).

Крім майна у деяких злочинах проти власності предметом можуть бути право на майно, а також дії майнового характеру. Це такі злочини, як вимагання (ст. 189 КК) та шахрайство (ст. 190 КК).

Специфіка об’єкта і предмета злочинів проти власності визначає і загальні об’єктивні та суб’єктивні ознаки цих злочинів.

З об ’єктивної сторони переважна більшість з них визначені законо­давцем як злочини з матеріальним складом: їх обов’язковою ознакою є спричинення суспільно небезпечних наслідків у вигляді матеріальної шкоди в певному розмірі відносинам власності. Тому закінченими вони є з моменту настання цієї шкоди. Однак для закінчення таких злочинів, як розбій, вимагання, погроза знищенням майна, не потрібно фактично­го настання шкоди (це так звані усічені склади злочинів).

Із суб ’єктивної сторони більшість злочинів проти власності харак­теризуються прямим умислом, при якому особа усвідомлює, що по­сягає на чужу власність, на яку вона не має права, передбачає спричи­нення матеріальної шкоди і прагне цього, одночасно бажаючи власно­го незаконного збагачення. Певні особливості суб’єктивної сторони мають злочини, передбачені статтями 194, 196, 197 КК, про що буде сказано далі при аналізі цих злочинів.

За рядом загальних ознак, що характеризують злочини проти влас­ності, вони істотно розрізняються між собою за характером діяння, способом їх вчинення, мотивами та метою. Саме це дає можливість класифікувати їх на різні групи, побудувати їх систему. Так, за наяв­ності як обов’язкових ознак корисливих мотиву та мети злочини про­ти власності поділяються на: корисливі і некорисливі. Корисливі зло­чини, у свою чергу, за характером діяння, за способом їх вчинення можуть бути поділені на злочини: пов’язані з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб і не пов’язані з таким обертанням.

 


 

 

§ 2. Корисливі злочини, пов’язані з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб

Загальними ознаками, що об’ єднують різні злочини цієї групи, є: 1) незаконне, безоплатне обертання чужого майна на користь винного або інших осіб; 2) корисливі мотив та мета — прагнення, спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

Обертання як обов’язкова ознака об’єктивної сторони злочинів цієї групи передбачає активну поведінку (дію) — вилучення чужого майна з володіння, розпорядження, користування власника або особи, якій воно ввірене на законній підставі, на користь винного або інших осіб і збагачення його або інших осіб за рахунок цього майна.

Обертання має бути незаконним. Це означає, що суб’єкт не має права на це майно, оскільки воно для нього є чужим. Обертання майна має бути безоплатним, тобто воно не повертається, не оплачується, не відшкодовується власнику еквівалент його вартості.

З об’єктивної сторони більшість злочинів, пов’язаних з неза­конним безоплатним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб, належать до злочинів з матеріальним складом: крім діяння необхідною ознакою їх об’єктивної сторони є наслідки — ма­теріальна шкода: власник позбавляється майна, можливості володіти, користуватися, розпоряджатися ним за своєю волею. Тому закінче­ними ці злочини визнаються з моменту фактичного заподіяння мате­ріальної шкоди у певному розмірі. Особливості в цьому питанні є в складах розбою і вимагання, про що буде зазначено при аналізі цих злочинів.

Суб’єктивна сторона всіх цих злочинів характеризується прямим умислом, корисливими мотивом і метою: особа усвідомлює, що вона посягає на чужу власність, не маючи права на неї, передбачає завдання матеріальної шкоди власнику і бажає настання цього наслідку, маючи на меті незаконне збагачення.

Мотив корисливий — прагнення одержати матеріальну вигоду для себе або інших осіб, спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

Суб’єкт корисливих злочинів — крадіжки, грабежу, розбою, ви­магання — будь-яка особа, яка досягла 14-річного віку. В інших зло­чинах — особа, яка досягла 16-річного віку. У разі привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем суб’єкт спеціальний — особа, якій майно ввірено чи пере­буває в її віданні, або службова особа, яка заволодіває чужим майном шляхом зловживання службовим становищем.

Поряд з цими загальними ознаками корисливі злочини, які пов’язані з обертанням чужого майна, мають і відмітні ознаки: вони відрізня­ються один від одного за способом їх вчинення, тобто прийомами, методами, які використовує винний для досягнення злочинної мети збагачення за рахунок чужого майна. Саме за способом вчинення цих злочинів КК виділяє: крадіжку; грабіж; розбій; вимагання; шахрайство; привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловжи­вання службовим становищем.

Вивчаючи такі злочини, як крадіжка (ст. 185 КК), шахрайство (ст. 190 КК), привласнення чи розтрата (ст. 191 КК), слід мати на ува­зі, що ці злочини треба відрізняти від однойменних адміністративних правопорушень, передбачених ст. 51 Кодексу України про адміністра­тивні правопорушення (далі — КУпАП). Законом України від 4 черв­ня 2009 р. до ст. 51 КУпАП внесено зміни, відповідно до яких ви­крадення чужого майна вважається дрібним, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищувала 0,2 нео­податковуваного мінімуму доходів громадян[1].

 

Крадіжка (ст. 185 КК). Частина 1 ст. 185 КК визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна.

Об’єктивна сторона крадіжки виявляється в дії: таємному неза­конному, безоплатному, поза волею власника викраденні чужого майна.

Таємне викрадення означає, що майно вилучається непомітно для ін­ших: за відсутності власника чи інших осіб або в їх присутності, але за умови, що потерпілий або інші особи не здатні усвідомлювати факт викрадення (наприклад, на очах у людей, які відпочивають на пляжі і не усвідомлюють, що винний викрадає чужі речі; у присутності мало­літніх тощо). Таємним вважається і викрадення в присутності осіб, які усвідомлюють, що вчинюється крадіжка, але суб’єкт знає, що ці особи не будуть йому перешкоджати: він впевнений у їх мовчазній згоді, не­втручанні (наприклад, крадіжка продуктів на м’ ясокомбінаті в при­сутності інших працівників).

Із суб’єктивної сторони крадіжка передбачає прямий умисел, при якому винний усвідомлює, що вилучає чуже майно таємно. І це пси­хічне ставлення винного має вирішальне значення для кваліфікації вчиненого як крадіжки. Тому навіть якщо злочинець помиляється, вважаючи свої дії непомітними, а за ним фактично хтось спостерігає і усвідомлює, що ці дії є незаконними, все вчинене залишається кра­діжкою.

Закінченою крадіжка визнається з моменту вилучення майна і отри­мання винним можливості хоча б початкового розпорядження вилуче­ним (сховати, передати, викинути тощо).

Частина 2 ст. 185 КК встановлює відповідальність за крадіжку, вчинену повторно або за попередньою змовою групою осіб. Відповідно до примітки 1 до ст. 185 КК повторною визнається крадіжка, вчинена особою, яка раніше вчинила не лише крадіжку, а й будь-який із зло­чинів, передбачених статтями 185, 186, 189-191 або статтями 187 і 262 КК (повторність однорідних злочинів), незалежно від того, чи була особа судима за раніше вчинений злочин, чи ні. Важливо лише мати на увазі загальне положення, що належить до поняття повторності (ст. 32 КК): повторність крадіжки виключається, якщо за раніше вчи­нену крадіжку (або інший злочин, вказаний у примітці) особу було звільнено від кримінальної відповідальності або якщо судимість за цей злочин було погашено чи знято.

Повторну крадіжку слід відрізняти від продовжуваної крадіжки, при якій вчиняється одна крадіжка, але кількома тотожними діями, об’ єднаними єдиною метою (наприклад, крадіжка із заводу велосипе­да окремими деталями).

Якщо крадіжка вчиняється після крадіжки, то вчинене кваліфіку­ється за ч. 2 ст. 185 КК.

У разі вчинення крадіжки після інших, вказаних у статтях 186, 187, 189-191 і 262 КК однорідних злочинів, необхідна кваліфікація вчине­ного за сукупністю: за ч. 2 ст. 185 КК і відповідною статтею, що перед­бачає відповідальність за ці злочини, наприклад, ч. 1 ст. 187 та ч. 2 ст. 185 КК.

Крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб, передбачає вчинення її спільно декількома суб’єктами (двома і більше), які зазда­легідь, тобто до початку вчинення крадіжки, домовилися про спільне її вчинення (ч. 2 ст. 28 КК). При цьому не має значення, яку конкретно роль виконував кожний з них при вчиненні крадіжки.

У частині 3 ст. 185 КК встановлена відповідальність за крадіжку, поєднану з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або таку, що завдала значної шкоди потерпілому.

Аналіз першої ознаки вимагає з’ясування, по-перше, понять «житло», «інше приміщення», «сховище»; по-друге, поняття «проникнення».

Житло — це приміщення, призначене для постійного або тимчасо­вого проживання людей (будинок, квартира, дача, номер у готелі тощо). До житла прирівнюються і його складові частини, де може зберігатися майно (балкон, льох тощо), за винятком господарських приміщень, не пов’язаних безпосередньо з житлом (гараж, сарай тощо). Примі­щення — це різного роду споруди, будови, в яких постійно або тим­часово знаходиться майно. Це може бути магазин, база, промислове підприємство, музей тощо. Інше сховище — це широке поняття — будь-яка споруда для постійного або тимчасового зберігання майна (контейнер, фургон, дільниця території, що охороняється, тощо). Під проникненням у житло, інше приміщення чи сховище розуміється не­законне вторгнення до них у будь-який спосіб: із застосуванням засо­бів подолання перешкод або без їх використання. Однак обов’язковою його ознакою є незаконність — з метою крадіжки. Якщо особа увійшла до приміщення, житло не з метою крадіжки, але потім викрала майно, то ознака, що розглядається, відсутня. Так, наприклад, І. прийшов у гуртожиток до своєї знайомої, але її в кімнаті не було. І. пішов шу­кати її в інших кімнатах. Побачивши в одній з порожніх кімнат, що на столі лежав гаманець, І. викрав його. У цьому випадку відсутня кра­діжка з проникненням у житло.

Для проникнення не має значення, чи проник винний сам (фізично) у житло, приміщення або використав знаряддя, якими, наприклад, через відкриту кватирку вилучав майно.

Якщо з метою проникнення застосовується насильство (наприклад, щодо охоронця, господаря квартири та ін.), то залежно від характеру насильства усе вчинене має кваліфікуватися як грабіж або розбій.

Крадіжка, що завдала значної шкоди потерпілому, визначається за сукупності двох умов: матеріального становища потерпілого та роз­міру збитку на суму від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (примітка 2 до ст. 185 КК). Тому, якщо спричинена шкода відповідає розміру від ста до двохсот п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян, але матеріальне стано­вище потерпілого таке, що для нього ця шкода не є значною, крадіжка не може визнаватися такою, що спричинила значну шкоду. Втім не буде такої крадіжки і в тому разі, якщо розмір шкоди є нижчим за сто не­оподаткованих мінімумів доходів громадян[2], незалежно від матеріаль­ного становища потерпілого. Матеріальне становище потерпілого встановлюється в кожному конкретному випадку на підставі оцінки заробітної плати, інших доходів, кількості членів сім’ ї, наявності дітей або хворих тощо.

Частини 4 і 5 ст. 185 КК передбачають відповідальність за крадіж­ку, вчинену у великому і особливо великому розмірі. Крадіжка, вчинена у великому розмірі, має місце при вчиненні її однією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподат­ковуваний мінімум доходів громадян, а в особливо великих розмірах — на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує цей мінімум доходів на момент вчинення злочинів (примітки 3 і 4 до ст. 185 КК).

Крім того, ч. 5 ст. 185 КК передбачає відповідальність за крадіжку, вчинену організованою групою, ознаки якої передбачені у ч. 2 ст. 28 КК.

 

Грабіж (ст. 186 КК) з об ’єктивної сторони виражається у відкри­тому викраденні чужого майна, тобто вилученні його в присутності власника або інших осіб, які усвідомлюють те, що вчинюється злочин. При цьому винний також усвідомлює, що його дії помічені, але ігнорує це. Якщо винний помиляється і вважає, що його помітили, а фактично його дії не були помічені, він відповідає за грабіж; якщо ж ситуація інша — особа вважає, що її ніхто не бачить, але насправді за нею сте­жать, то вчинене вважається крадіжкою. Грабіж матиме місце і в тому випадку, якщо викрадення, почате таємно, переросло у відкрите (на­приклад, при вчиненні винним крадіжки несподівано з’явився охоро­нець, але винний ігнорує це і, схопивши викрадене, тікає).

Грабіж, як і крадіжка, вважається закінченим з моменту вилучення майна і отримання можливості розпорядитися ним як своїм.

Частина 2 ст. 186 КК передбачає відповідальність за грабіж, по­єднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Під таким насильством розуміється як фізичне насильство — обмеження волі потерпілого або інших осіб (зв’язування, замкнення в певному при­міщенні), нанесення ударів, побоїв, заподіяння легкого тілесного ушко­дження, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я або не­значної втрати працездатності, так і психічне насильство — погроза застосувати вказане фізичне насильство. Такий грабіж має додатковий безпосередній об’єкт — свободу і тілесну недоторканність особи.

Насильство при грабежі у більшості випадків застосовується з ме­тою вилучити майно, а тому передує вилученню. Але насильство може застосовуватися і для утримання вже вилученого майна, тобто сліду­вати за вилученням (наприклад, винний, скориставшись тим, що про­давець магазину пішов у підсобне приміщення, з прилавка викрав річ. Продавець, помітивши це, намагався її відібрати, але винний, утриму­ючи річ, наніс кілька ударів продавцю і з викраденим зник). Якщо ж насильство застосовується тільки з метою уникнути затримання, то грабежу, поєднаного з насильством, не буде (наприклад, винний кинув відкрито викрадену річ і, тікаючи, застосовує насильство щодо особи, яка намагається його затримати).

Від грабежу, поєднаного з насильством, слід відрізняти так званий грабіж-ривок, при якому винний застосовує певні зусилля, щоб відібра­ти у потерпілого річ, предмет (наприклад, вирвав з рук сумку, зірвав з голови шапку тощо). У цих випадках насильство до потерпілого не за­стосовується, тому грабіж-ривок кваліфікується за ч. 1 ст. 186 КК.

Усі інші кваліфікуючі ознаки грабежу: повторність, за попередньою змовою групою осіб, з проникненням у житло, інше приміщення, за­вдання значної шкоди потерпілому, а також грабіж у великих і осо­бливо великих розмірах або організованою групою (частини 2-5 ст. 186 КК) аналогічні тим, які проаналізовано щодо крадіжки.

 

Розбій (ст. 187 КК) є найбільш небезпечним злочином проти влас­ності. Його обов’язковим додатковим об’єктом виступають життя і здоров’ я потерпілих.

Об’єктивна сторона розбою полягає в нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства. Насильство має реальний характер: здатне приду­шити волю потерпілого і примусити його передати майно винному.

Під фізичним насильством, небезпечним для життя чи здоров’я, розуміється легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжко­сті, тяжке тілесне ушкодження, замах на вбивство, вбивство. Однак слід зазначити, що замах на вбивство і вбивство, що супроводили роз­бій, не охоплюються цим складом і вимагають додаткової кваліфікації за відповідним пунктом ч. 2 ст. 115 КК.

До насильства як обов’язкової ознаки розбою належить і насиль­ство, небезпечне для життя в момент заподіяння. Специфіка його по­лягає в тому, що реальна небезпека для життя існує для потерпілого лише в момент застосування насильства, фактично воно не призводить до настання смерті. Наприклад, стиснення шиї, застосування електро­струму, скидання з висоти тощо. Фізичне насильство може бути як відкритим, так і таємним (нанесення удару потерпілому, який спав).

Психічне насильство — це погроза заподіяти вказане фізичне на­сильство або погроза вбивством. Додаткової кваліфікації за ст. 129 КК тут не потрібно.

Насильство при розбої є способом заволодіння майном і, як прави­ло, передує йому. Однак воно може застосовуватися і після заволодін- ня майном для його утримання. Насильство, небезпечне для життя чи здоров’я, застосоване винним з метою уникнути затримання, вимагає самостійної кваліфікації за сукупністю з крадіжкою чи грабежем.

Тривалий час спірним у судовій практиці було питання про мож­ливість віднесення до насильства, небезпечного для життя чи здоров’я, давання потерпілому з метою вилучення в нього майна наркотичних, психотропних речовин, що призвели до його несвідомого стану. Пле­нум Верховного Суду України визнав, що якщо такі засоби були за­стосовані без згоди потерпілого (всупереч його волі) і містили в собі небезпеку для його життя чи здоров’я, про що знав винний, то такі дії кваліфікуються як розбій[3].

Розбій належить до усічених складів злочинів, тому він вважається закінченим з моменту нападу, тобто з моменту застосування насиль­ства, незалежно від того, вдалося винному заволодіти майном чи ні.

Кваліфікуючими ознаками розбою є: вчинення його за попередньою змовою групою осіб або особою, яка раніше вчинила розбій або бан­дитизм (ч. 2 ст. 187 КК); поєднання розбою з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (ч. 3 ст. 187 КК); спрямування розбою на заволодіння майном у великих чи особливо великих розмірах або вчинення його організованою групою, або поєднання із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187 КК). Ці ознаки аналогічні тим, які розкриті при аналізі крадіжки, за винятком двох. Це розбій, вчине­ний особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм, і розбій, по­єднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень.

Розбій вважається повторним лише тоді, коли йому передував роз­бій або бандитизм. Вчинення раніше крадіжки, грабежу чи інших ко­рисливих злочинів, пов’ язаних із обертанням чужого майна, повтор­ності розбою не утворюють.

Заподіяння в процесі розбою тяжких тілесних ушкоджень охоплю­ється ч. 4 ст. 187 КК і додаткової кваліфікації за ст. 121 КК не потребує, навіть якщо вони спричинили смерть потерпілого.

 

Вимагання (ст. 189 КК) має своїм безпосереднім додатковим об’єктом відносини у сфері охорони безпеки життя, здоров’я, честі, гідності, особистої недоторканності потерпілих.

Предметом вимагання є не тільки майно, а й право на майно, а та­кож дії майнового характеру. Право на майно — це документ, що до­зволяє отримати у власність майно (приміром, заповіт на квартиру, договір дарування машини, боргова розписка тощо).

Дії майнового характеру — це, наприклад, вимога підвищити на посаді, видати безкоштовну путівку на курорт тощо.

Об ’єктивна сторона вимагання виражається у вимозі передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майново­го характеру, поєднаної з погрозою насильства щодо потерпілого чи його близьких родичів, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відо­мостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в та­ємниці.

Таким чином, діяння виражається в активній поведінці та може виявлятися в незаконній вимозі: а) майна; б) права на май­но; в) вчинення будь-яких дій майнового характеру, на які винний не має права.

Потерпілими можуть бути: власник; особа, якій майно ввірене на законній підставі; близькі родичі цих осіб (батьки, діти, бабуся, дідусь, сестри, брати).

Спосіб вимагання — це погроза заподіяння шкоди потерпілому або його близьким родичам, зміст якої може бути різним. Це не тільки по­гроза насильством, хоча вона зустрічається найчастіше, а й обмеженням прав, свобод або законних інтересів вказаних осіб, пошкодженням чи знищенням їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (наприклад, розголо­сити дані про усиновлення потерпілим дитини, про наявність захво­рювання, про інтимне життя, про злочинну діяльність тощо). Ці відо­мості можуть бути дійсними або вигаданими, ганебними тощо. По­гроза може бути виражена усно, письмово, за допомогою жестів, де­монстрації зброї тощо. У будь-якому разі важливо встановити, що винний, застосовуючи погрозу, прагне того, щоб у потерпілого скла­лося переконання про реальність, дійсність реалізації цієї погрози, якщо він не виконає пред’явленої вимоги. Тому навіть у разі, якщо винний і не думав розголошувати відомості або погрожував непри­датною зброєю чи її макетом, а потерпілий сприймав таку погрозу як реальну, — вчинене є вимаганням.

При вимаганні суб’єкт злочину вимагає передати майно в майбут­ньому (завтра, через тиждень). При цьому сама погроза також зверне­на в майбутнє: вона буде реалізована лише після того, як вимогу не буде виконано. У потерпілого є час прийняти рішення — виконувати чи не виконувати цю вимогу.

Вимагання вважається закінченим з моменту пред’явлення вимог, тобто з моменту погрози. Якщо винний при відмові потерпілого від виконання вимоги з помсти реалізував свою погрозу і умисно заподіяв потерпілому або його близьким родичам шкоду, необхідна кваліфікація за сукупністю певної частини ст. 189 і відповідної статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за фактично спричинену шкоду (наприклад, ст. 122 або ст. 194 КК).

Частина 2 ст. 189 КК передбачає відповідальність за вимагання, вчинене повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або служ­бовою особою з використанням свого службового становища, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або з пошкодженням чи знищенням майна, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому. У частині 3 кваліфікованим визнається вимагання, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, або таке, що завдало майнової шкоди у великих розмірах, а в ч. 4 — вимагання, що завдало майнової шкоди в особливо великих розмірах або вчинене організованою групою, або поєднане із заподіянням тяж­кого тілесного ушкодження.

Такі кваліфікуючі ознаки, як повторність, вчинення вимагання за попередньою змовою групою осіб, завдання значної шкоди або май­нової шкоди у великих або в особливо великих розмірах, вчинення вимагання організованою групою або з погрозою вбивства або спри­чинення тяжких тілесних ушкоджень (тобто погроза насильством, небезпечним для життя чи здоров’я), за своїм змістом аналогічні таким же ознакам крадіжки і розбою, розглянутим раніше.

Кваліфікуючими ознаками, специфічними для вимагання, є: вчи­нення вимагання службовою особою з використанням свого службо­вого становища; вимагання, пов’язане з пошкодженням чи знищенням майна (ч. 2 ст. 189 КК); з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи (ч. 3 ст. 189 КК), а також поєднане із заподіянням тяж­кого тілесного ушкодження (ч. 4 ст. 189 КК). У всіх цих випадках за­гальним є те, що вимагання пов’язане з реальним завданням шкоди потерпілому: вимога передати майно, право на майно, вчинити дії майнового характеру в майбутньому підкріплюється негайним, у мо­мент вимоги, фізичним насильством, або пошкодженням чи знищенням майна. Ці дії відіграють роль залякування, попередження про серйоз­ність вимоги, реальну можливість виконання погрози, якщо вимогу не буде виконано. Вказане насильство охоплюється складом вимаган­ня і не потребує додаткової кваліфікації.

Аналіз об’єктивних і суб’єктивних ознак вимагання й особливо його кваліфікованих видів свідчить, що воно дуже схоже зі складами насиль­ницького грабежу (ч. 2 ст. 186 КК) та розбою (ст. 187 КК), і тому для ви­ключення помилок у кваліфікації, слід виділяти ті ознаки, за якими ці злочини відрізняються: 1) при вимаганні винний погрожує застосуванням насильства, пошкодженням або знищенням майна, розголошенням відо­мостей, а при насильницькому грабежі і розбої має місце тільки погроза насильством; 2) при вимаганні винний погрожує застосувати насильство і вчинити інші дії в майбутньому, якщо не будуть виконані вимоги, а при насильницькому грабежі і розбої — негайно; 3) при вимаганні вимога стосується не тільки передачі майна, а й прав на майно або вчинення дій майнового характеру, а при грабежі і розбої — тільки майна; 4) при ви­маганні погроза завдання шкоди існує не тільки для потерпілого, а і його близьких родичів, а при грабежі і розбої — для особи, яка зазнала нападу (насильства); 5) реальне застосування насильства при вимаганні має за мету підкріплення вимоги, залякування потерпілого, а при грабежі і роз­бої — воно є способом вимоги негайної передачі майна.

 

Шахрайство (ст. 190 КК). Предметом шахрайства є не тільки майно, а й право на майно.

Об’єктивна сторона цього злочину виражається у заволодінні чужим майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зло­вживання довірою.

Обман — це повідомлення неправдивих відомостей або замовчу­вання відомостей, які мають бути повідомлені, з метою заволодіння чужим майном або придбання права на майно. Він може виражатися в усній, письмовій формі, у використанні підроблених документів.

Зловживання довірою — це вид обману, що полягає у використан­ні винним довірливих відносин з власником або іншою особою, засно­ваних на родинних, службових відносинах, знайомстві, інших цивільно- правових відносинах.

Особливості шахрайства полягають у тому, що потерпілий, будучи введеним в оману, зовні добровільно передає винному майно або право на майно. Тому обман або зловживання довірою за часом передують передачі майна або права на майно і викликають у потерпілого усвідом­лення правомірності такої передачі. Наприклад, винний за фальшивим документом отримує грошовий переказ. Таким чином, обман чи зло­вживання довірою виступають як спосіб зовні законного, за згодою потерпілого, отримання майна або придбання права на майно.

Якщо обман або зловживання довірою були лише способом отри­мання доступу до майна, а вилучення відбувалося таємно чи відкрито, то склад шахрайства відсутній. Винний має відповідати за крадіжку або грабіж (наприклад, особа під виглядом телефонного майстра, пред’явивши підроблене посвідчення, проникає до квартири, а потім непомітно викрадає зі столу золоту обручку. У цьому випадку він має відповідати за крадіжку і використання підробленого документа).

Закінченим шахрайство вважається з моменту заволодіння майном або придбання права на майно. Обман, що не привів до заволодіння майном, визнається незакінченим шахрайством. Так, якщо винний підробив документ для заволодіння чужим майном, але був затриманий, вчинене буде готуванням до шахрайства; якщо ж він був затриманий при пред’ явленні такого документа з метою заволодіння майном, то це буде замахом на шахрайство.

Частина 2 ст. 190 КК передбачає відповідальність за шахрайство, вчинене повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому; ч. 3 — за шахрайство, вчине­не у великих розмірах, або шляхом незаконних операцій з використан­ням електронно-обчислювальної техніки; ч. 4 — за вчинене в особли­во великих розмірах або організованою групою.

Специфічною кваліфікуючою ознакою шахрайства, таким чином, є спосіб обману: шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки. Небезпечність такого шахрайства полягає у тому, що ця техніка значно полегшує вчинення шахрайства, дозволяє заволодівати значними коштами, завдаючи непоправної шко­ди власникам. Усі інші ознаки тотожні за своїм змістом тим, що були викладені при аналізі крадіжки.

 

Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК). Цей злочин ха­рактеризується особливим відношенням винного до майна, яким він заволодіває. Особа в цих випадках не є сторонньою для майна: воно їй ввірене, перебуває в її віданні, або особа внаслідок службового стано­вища має певні повноваження щодо цього майна. Юридичною під­ставою для такого відношення винного до майна є цивільно-правові відносини, договірні відносини, спеціальне доручення, службові по­вноваження. Інакше кажучи, суб’єкт злочину на законній підставі здійснює повноваження щодо майна. Суб ’єкт привласнення і розтра­ти може бути як приватною особою — експедитором, комірником, водієм приватної машини, агентом з нерухомості тощо (ч. 1 ст. 191 КК), так і службовою особою (ч. 2 ст. 191 КК).

Привласнення — це незаконне безоплатне утримання майна, ввіре­ного винному, або майна, яке перебуває в його віданні на законній підставі. Утримання як спосіб привласнення полягає у невиконанні вимог повернути майно у певний строк і встановленні володіння ним як власним. Тому час невиконання вимоги про повернення свідчить про закінчення привласнення. Розтрата — це незаконне безвідплатне відчуження, використання, витрачення майна, яке було ввірене винно­му чи перебувало в його віданні (продаж, дарування, споживання, передача іншим особам тощо).

Як правило, розтрата слідує за привласненням, є наступним після привласнення етапом злочину. Але розтрата може бути і не пов’язаною з привласненням. Наприклад, коли комірник незаконно, з корисливою метою передає майно третім особам.

Розтрата вважається закінченою з моменту відчуження, витрачення майна. На відміну від привласнення, при розтраті на момент пред’явлення вимоги про повернення ввірене майно у винного відсутнє.

Частина 2 ст. 191 КК передбачає, крім того, відповідальність за заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем за умови, що майно, яким винний за­володіває, не ввірене йому, не перебуває в його безпосередньому відан­ні, але внаслідок службового становища суб’єкт злочину має право оперативного управління цим майном.

Зловживання службовим становищем як спосіб заволодіння майном означає, що особа порушує свої повноваження і використовує органі­заційно-розпорядчі або адміністративно-господарчі функції для неза­конного і безоплатного обертання чужого майна: незаконно дає вказів­ку матеріально відповідальній особі, підлеглій їй, про видачу майна; отримує майно за фіктивними документами тощо. Наприклад, служ­бова особа, зловживаючи своїм службовим становищем, незаконно отримує премії, надбавки до зарплати. Закінченим цей злочин визна­ється з моменту незаконного, безоплатного заволодіння майном.

Кваліфікуючими ознаками цього злочину є: вчинення його повтор­но або за попередньою змовою групою осіб (ч. 3 ст. 191 КК); у великих розмірах (ч. 4 ст. 191 КК); в особливо великих розмірах або організо­ваною групою (ч. 5 ст. 191 КК). Усі ці ознаки аналогічні тим, які були розглянуті при аналізі крадіжки.

 


 

 

§ 3. Корисливі злочини проти власності, не пов’язані з обертанням чужого майна на свою користь або на користь інших осіб

Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК). Безпосередній об ’єкт цього злочину — відноси­ни власності в галузі використання майна, що належить власнику, а також відносини, які випливають із різного роду договорів і зобов’язань, унаслідок яких власник мав би реально одержати до­хід, — відносини з формування фондів власності.

Предмет злочину — чуже майно, що незаконно використовується всупереч інтересам власника, а також грошові суми (кошти), які мали б надійти в розпорядження власника на підставі тих або інших зобов’язань, договорів, правових приписів тощо, — неодержаний дохід (упущена вигода).

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується відсутністю ознак шахрайства (ст. 190 КК). Тут особа, яка вдається до обману або зловживання довірою, не заволодіває чужим майном, не обертає його на свою або інших осіб користь, не набуває права на таке майно. Влас­ник не позбавляється реально належного йому майна, воно не вибуває з його фондів. Заподіяння майнової шкоди може виявлятися в таких формах: 1) незаконному використанні чужого майна; 2) ухиленні від сплати обов’язкових платежів; 3) обертанні на власну користь грошо­вих коштів, які на підставі тих або інших договорів і зобов’ язань мають надійти до фондів власності і на користь власника.

I. Незаконне використання чужого майна являє собою протиправне безоплатне використання чужого майна всупереч інтересам власника для отримання майнових вигод. Майно, що належить власнику, неза­конно використовується винним для виконання різного роду робіт в інтересах окремих громадян або організацій, від яких він отримує винагороди (наживи), тобто той дохід, котрий повинен був поступити власнику майна і таким чином протиправно збагачується (так звані «ліві роботи»). Судовій практиці відомі випадки незаконного викорис­тання різних знарядь виробництва: транспортних засобів (автотран­спорт, залізничний і повітряний транспорт), будівельних машин і ме­ханізмів (трактори, автокрани, скрепери, грейдери, бульдозери, екс­каватори) та ін. Тут винний, який перебуває в договірних відносинах із власником майна, зловживає наданою довірою (виходить за межі наданих йому повноважень), використовує майно всупереч приписам і інтересам власника для особистого незаконного збагачення (зловжи­вання довірою). При цьому завжди порушується одна з важливих правомочностей власника — право користування належним йому на праві власності майном.

II.  Ухилення від сплати обов’язкових платежів полягає в тому, що суб’єкт шляхом обману не передає державі, організації або громадя­нину своє особисте майно — обов’язкові платежі, які він з тих чи інших юридичних підстав зобов’ язаний був передати власнику. Це може ви­пливати, наприклад, із законів (сплата різних обов’ язкових платежів), із цивільно-правових договорів про надання громадянам у користуван­ня майна і полягає в обов’язку здійснити (виплатити) платежі за кому­нальні послуги, користування електроенергією, газом, транспортом тощо (наприклад, використання підроблених документів щодо наяв­ності на боці особи тих чи інших пільг, за якими вона звільняється частково або в повному обсязі від обов’ язку сплатити платежі за отри­мані комунальні чи інші послуги); або з вчинених на користь винного тих або інших послуг немайнового характеру — ухилення від сплати мита за посвідчення нотаріальними конторами договорів, довіреностей тощо. Цю форму заподіяння майнової шкоди слід відрізняти від зло­чину, передбаченого ст. 212 КК, — ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів. В останньому випадку злочин також вчиняється (або може вчинитися) шляхом обману. Однак тут особа ухиляється від сплати спеціальних видів платежів — податків, зборів, інших обов’язкових платежів, що входять до системи оподат­кування, за умови, що ці діяння призвели до фактичного ненадходжен- ня до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних роз­мірах (які в тисячу і більше разів перевищують установлений законо­давством неоподатковуваний мінімум доходів громадян) і передбачені як злочин у сфері господарської діяльності. У даному випадку повинна застосовуватися ст. 212 КК.

ІІІ Обертання на власну користь платежів, які мали б надійти власнику від окремих громадян або організацій, характеризується тим, що обов’язкові платежі, які мали б надійти у володіння власника май­на за надані ним майнові послуги організаціям або громадянам, винний протиправно обертає на свою користь. Такі суспільно небезпечні ді­яння вчинюються шляхом обману або зловживання довірою особою, наділеною повноваженнями використання або контролю за викорис­танням майна, що надається громадянам або організаціям за відповід­ну оплату у вигляді транспортних, комунальних, видовищних і подіб­них до них послуг. Ці особи, порушуючи свої обов’язки, протиправ­но привласнюють платежі, що мають надходити до фондів власника (провезення провідником залізничного транспорту, водієм автобуса пасажирів, які не сплатили вартості проїзного квитка, з одержанням від них оплати вартості проїзду; надання можливості окремим особам користуватися без відповідної оплати видовищними послугами (кон­церти, театр, інші заходи) з отриманням за це від вказаних осіб вартос­ті наданих послуг тощо). Проте, якщо на цю особу власником покладе­ний обов’язок одержання платежів від громадян або організацій за на­дані їм послуги (кондуктор, касир, бухгалтер), вчинене має розглядати­ся як привласнення чужого майна (ст. 191 КК), оскільки з моменту отримання вказаними особами цих платежів вони вже визнаються таки­ми, що надійшли і знаходяться у фондах власності власника майна.

Способами заподіяння майнової шкоди, як і при шахрайстві, є об­ман або зловживання довірою (ст. 190 КК). Однак у злочині, що роз­глядається, обман на відміну від шахрайства виступає не як спосіб заволодіння чужим майном або правом на нього, а як спосіб незакон­ного користування таким майном чи ухилення від сплати обов’язкових платежів або обертання на свою користь платежів, які мали б надійти власнику від окремих громадян або організацій за надані їм послуги майнового або немайнового характеру і при цьому ще не надійшли до фондів власника. Зловживання довірою виступає, як правило, у ви­гляді способу незаконного використання чужого майна. Якщо обман при заподіянні майнової шкоди був пов’ язаний з використанням під­роблених документів або їх підробкою, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів — за статтями 192 і 358 КК.

У злочині, що розглядається, обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є суспільно небезпечний наслідок, що, як і при шахрайстві, виявляється в майновій шкоді. Але при шахрайстві майнова шкода полягає в позбавленні власника (потерпілого) належного йому майна внаслідок протиправного заволодіння ним і обертання його винним на свою або інших осіб користь. При заподіянні ж майнової шкоди за- володіння чужим майном або придбання права на майно відсутнє. Залежно від форми вчинення даного злочину в одних випадках (при незаконному користуванні чужим майном) вона полягає у вартості використаного або спожитого майна (газ, електроенергія, паливно- мастильні матеріали, інші майнові витрати), або в розмірі платежів, що мали б надійти, але не надійшли внаслідок обману або зловживан­ня довірою до фондів власника.

Майнова шкода відповідно до ч. 1 ст. 192 КК має бути значною, тобто у п’ятдесят і більше разів перевищувати неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 192 КК). Від майнової шко­ди як наслідку складу, що розглядається, слід відрізняти незаконну наживу (збагачення), отриману винним. Нажива може бути однаковою, більшою або меншою порівняно із заподіяною шкодою і не впливає на кваліфікацію вчиненого. Розмір наживи при призначенні покарання враховується судом при оцінці суспільної небезпеки вчиненого.

Злочин вважається закінченим з моменту настання суспільно не­безпечних наслідків — заподіяння значної майнової шкоди.

Суб ’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, що поєднаний з корисливими мотивом і метою.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа, яка не є службовою. Такі самі дії службової особи слід кваліфікувати за ст. 364 КК — зловживання владою або службовим становищем (примітка до ст. 364 КК).

Частина 2 ст. 192 КК передбачає відповідальність за ті ж дії, вчи­нені за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28 КК), або такі, що заподіяли майнову шкоду у великих розмірах, тобто таку, яка у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 192 КК).

 

Викрадення електричної або теплової енергії шляхом її само­вільного використання (ст. 188[4] КК)1. Безпосередній об’єкт цього злочину — відносини власності в галузі використання електричної або теплової енергії. Додатковим безпосереднім об’єктом є відносини, пов’язані із забезпеченням електроенергією та тепловою енергією споживачів.

Предмет злочину — електрична або теплова енергія, що само­вільно використовується суб’єктом злочину. Електрична енергія — це різновид енергії, пов’язаної з використанням електричного струму, який передається від джерела електроенергії до споживача по елек­тричних мережах. Призначенням електричної енергії є перетворюван­ня її у теплову чи механічну енергію шляхом застосування теплонагрі- вальних чи інших приладів і приборів. Теплова енергія — це гаряча вода і пара, що виробляються паровими або атомними електростанці­ями, геотермальними, геліотермальними та іншими нетрадиційними джерелами, котельнями, теплоутилізаційними установками. Теплова енергія передається від джерела до споживача через теплові мережі, тобто систему теплопроводів (трубопроводів).

Загальним і притаманним всім вказаним видам енергії[5] є те, що вони: 1) пов’язані з наявністю певних енергоносіїв, які здатні пере­творюватися в інші види енергії; 2) пов’ язані з наявністю певного джерела енергії і окремо від нього існувати не можуть.

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується викраданням електричної або теплової енергії, яка згідно із ст. 1881 КК вчинюється:

а) шляхом самовільного використання електричної або теплової енер­гії без приладів обліку (якщо наявність приладів обліку обов’язкова);

б) внаслідок умисного пошкодження приладів обліку; в) у будь-який інший спосіб. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони даного зло­чину є суспільно небезпечні наслідки — завдання вказаними діями власнику значної шкоди.

Викрадення електричної або теплової енергії полягає у протиправ­ному вилученні чужої для суб’єкта злочину електричної чи теплової енергії і використанні її у своїх чи інших осіб інтересах. Вилучення вказаної енергії може бути таємним чи відкритим, що не впливає на кваліфікацію, але має значення для оцінки ступеня суспільної небез­пеки вчинюваного злочину. Протиправність вилучення енергії знахо­дить відображення в тому, що особа не має на енергію, яка викрада­ється, ні дійсного, ні передбачуваного права, вона діє самовільно, ця енергія для нього є чужою («крадіжка енергії»).

A.  Викрадення електричної і теплової енергії шляхом її самовіль­ного використання без приладів обліку (якщо використання приладів обліку обов’язкове) полягає у протиправному підключенні особою до мереж постачання електричної чи теплової енергії і самовільному користуванні і споживанні енергії, що подається цими мережами, вин- ною особою. Причому використання енергії здійснюється в обхід приладів обліку, тобто безконтрольно і без обчислення кількості (об­сягів) енергії, що протиправно споживається.

Б. Викрадення електричної або теплової енергії внаслідок умисно­го пошкодження приладів обліку виявляється в тому, що шляхом по­шкодження приладів обліку (лічильників електричного струму, лічиль­ників спожитої теплової енергії — гарячої води, пари тощо) винна особа ухиляється від обліку енергії, яку споживає, і при цьому ухиля­ється від сплати вартості фактично спожитої нею енергії. У випадках, коли пошкодження приладів обліку енергії, що споживається, містить у собі склад злочину, передбаченого ст. 194 КК, все вчинене кваліфі­кується за сукупністю злочинів — за статтями 1881 і 194 КК.

B.  Викрадання електричної або теплової енергії у будь-який інший спосіб характеризується тим, що винна особа використовує інші (різні), не вказані у ст. 1881 КК, способи чи дії, наприклад обман (при викорис­танні підроблених документів), зловживання довірою та ін. Їх особли­вості і специфічні ознаки не мають суттєвого значення для встановлен­ня складу злочину як підстави кримінальної відповідальності і правиль­ної кваліфікації розглядуваного злочину, але впливають на оцінку сту­пеня його суспільної небезпечності. Проте і в даному випадку треба встановити, що особа протиправно (самовільно) споживає чужу для неї енергію і спричиняє тим самим власнику цієї енергії значну шкоду.

Склад злочину, передбачений ст. 188[6] КК, є матеріальним і може мати місце лише у випадку, коли внаслідок викрадення електричної або теплової енергії власнику такими діями завдано значної шкоди, тобто, коли вона у сто і більше разів перевищує неоподаткований мі­німум доходів громадян (примітка до ст. 1881 КК). При обчисленні розміру збитків, завданих власнику енергії, треба керуватися відповід­ними законами чи підзаконними нормативно-правовими актами, які регулюють ці питання. Наприклад, при викраденні електроенергії, ви­рішуючи питання про обчислення розміру збитків, завданих електро- постачальнику внаслідок порушення споживачем правил користуван­ня електричною енергією для населення, треба користуватися відпо­відними Методиками, затвердженими постановою Національної комі­сії регулювання електроенергетики України № 1416 від 22.11.1999 р.1, а при обчисленні розміру обсягу електричної енергії, недоврахованої унаслідок порушення споживачем — юридичною особою правил ко­ристування електричною енергією, — Методиками, затвердженими постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України № 1197 від 05.12.2001 р.[7]

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, який поєднаний з корисливими мотивом і метою.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа, яка не є службовою. Такі самі дії службової особи слід кваліфікувати за ст. 364 КК — зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК).

Частина 2 ст. 1881 КК передбачає відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно (ст. 33 КК), за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28 КК) або якщо вони завдали шкоду у великих розмірах, тоб­то таку, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподаткову­ваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 1881 КК).

Норми, передбачені ст. 1881 та ст. 192 КК, співвідносяться як спе­ціальна і загальна. У випадках, коли вчинене діяння одночасно під­падає під ознаки обох норм, має застосовуватися спеціальна норма, тобто ст. 1881 КК.

 

Привласнення особою знайденого або чужого майна, що ви­падково опинилося у неї (ст. 193 КК). Цей злочин полягає у привлас­ненні особою знайденого або такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна, яке має особливу історичну, наукову, художню чи куль­турну цінність, а також скарбу.

Безпосереднім об ’єктом злочину є відносини власності та право власності на майно, що вибуло з фактичного володіння власника: дер­жави, організації, громадянина, а також право держави на отримання знайденого скарбу. Відповідно до ст. 337 ЦК України 2003 р., громадя­нин, який знайшов чужу річ, зобов’ язаний повідомити про знахідку власника та повернути річ йому або органу влади, а згідно зі ст. 343 цього Кодексу скарб, який є пам’яткою історії та культури, — здати від­повідному державному органу чи органу місцевого самоврядування.

Предмет злочину — чуже майно, яке має особливу історичну, на­укову, художню, культурну цінність, а також скарб.

Майно, яке має історичну цінність, — це предмети та цінності, пов’язані з історичними подіями в житті народів, розвитком суспільства і держави, історією науки і техніки, а також такі, що стосуються життя і діяльності видатних осіб (державних, політичних, суспільних діячів), рідкісні рукописи, предмети та їх фрагменти, отримані внаслідок ар­хеологічних розкопок, старовинні книги та архіви, що становлять іс­торичну цінність, тощо.

Майно, яке має наукову цінність, — це предмети (цінності), що містять інформацію (систему знань) про закони природи, суспільства і мислення, а також інформацію з окремих галузей знання. До цих предметів слід відносити наукові праці, відкриття, винаходи, що на­лежать на праві авторства іншим особам, рідкісні колекції та зразки флори і фауни, інші предмети, що становлять винятковий інтерес для різних наук.

Майно, яке має художню цінність, — це твори мистецтва, які відо­бражають дійсність у творчих образах. До них належать твори худож­ників (картини, малюнки, портрети, фрески, гравюри, естампи, літогра­фії); інші твори (кіно-, фото-, відеоматеріали, скульптурні твори, аудіо­візуальні твори, унікальні та рідкісні музичні інструменти тощо).

Майно, яке має культурну цінність, — це предмети, що відобража­ють досягнення людства в духовних, інтелектуальних, культурних, виробничих відносинах. Це, наприклад, твори прикладного мистецтва; предмети культового призначення (зокрема ікони); вироби традиційних художніх народних промислів; старовинні книги; вироби, що станов­лять літературний інтерес; рідкісні рукописи; поштові марки, інші філателістичні матеріали; монети, ордени, медалі та інші предмети колекціонування тощо.

Знайдене або таке, що випадково опинилося у винного, чуже май­но має володіти ознакою особливої цінності. Питання про особливу цінність чужого майна, так само як і належність його до історичних, наукових, художніх або культурних цінностей, слід вирішувати в кож­ному конкретному випадку на підставі висновку експертизи.

Знайдене або таке, що випадково опинилося в особи та привласне­не нею майно, має бути для неї чужим. Це означає, що ця особа не має на це майно ні дійсного, ні передбачуваного права. Воно фактично належить на праві власності (державної, колективної, приватної) іншій особі — юридичній або фізичній.

Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. Скарб може бути визнано предметом даного злочину, якщо він є пам’яткою історії та культури й особа, яка його знайшла, згідно із ч. 4 ст. 343 ЦК повинна здати його відповідному державному органу чи органу місцевого самоврядування.

Об ’єктивна сторона злочину полягає у привласненні особою знай­деного або такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна.

I.  Привласнення знайденого чужого майна полягає у тому, що осо­ба заволодіває виявленим нею майном, що вибуло з фактичного воло­діння власника цього майна. До знахідки слід відносити виявлене і привласнене особою чуже майно, власник якого втратив його, напри­клад, під час перевезення (випало з автомобіля, вагона) або внаслідок стихійного лиха (повені, землетрусу), тощо. До знайденого чужого майна прирівнюється і скарб. Для цієї форми вчинення злочину харак­терно, що суб’єкт не вчиняє жодних дій для втрати власником належ­ного йому майна. Останнє потрапляє в його володіння випадково, внаслідок знахідки.

II. Привласнення чужого майна, що випадково опинилося в особи, полягає у тому, що майно поступає у володіння особи внаслідок яки­хось випадкових обставин, головним чином унаслідок помилки влас­ника чи іншої особи, яка володіла цим майном. Особа, яка отримала майно, привласнює це майно, перетворює його у своє, начебто належ­не їй. Наприклад, привласнення особою помилково направленої їй художньої картини як подарунка, що було адресовано іншій особі, тощо. Якщо при цьому були порушені авторське право або суміжні права, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів за статтями 176 і 193 КК.

Привласнення особою знайденого або такого, що випадково опи­нилося у неї, чужого майна полягає в тому, що винний включає його до фонду майна, яке належить йому на праві власності, «умисно робить його своїм», користується ним як таким, що належить йому на праві власності.

Суспільно небезпечні наслідки розглядуваного злочину полягають у тому, що власник майна, яке має особливу історичну, наукову, худож­ню або культурну цінність, втрачає його і не може здійснювати свою правомочність користування, володіння і розпорядження ним. У цьому випадку знайдене винним або таке, що випадково опинилося у нього, чуже майно протизаконно привласнюється ним і не повертається влас­нику (скарб не передається державі).

Привласнення знайденого або такого, що випадково опинилося у володінні винної особи, чужого майна слід відрізняти від заволодіння чужими речами (майном) у місці, відомому для особи, яка їх забула, наприклад, в автомобілі чи іншому транспорті, в якому вони перево­зилися. Тут потерпілий має можливість здійснити своє право власника, але не реалізовує його внаслідок протиправних дій винного (привлас­нення знайденого). Подібні дії слід кваліфікувати як крадіжку за ст. 185 КК. Крадіжкою також слід вважати привласнення чужого майна, яке було знайдено і привласнено винною особою внаслідок: катастрофи літака або поїзда, автоаварії, землетрусу, повені тощо.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, що поєднаний із корисливими мотивом і метою.

Суб ’єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16-річного віку.

 

Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будів­ництво (ст. 197[8] КК)1. Стаття 14 Конституції встановлює: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону». Згідно з цим визначається і суспільна небезпечність посягань на землю.

Безпосередній об ’єкт цього злочину — земельні відносини — як суспільні відносини власності щодо володіння, користування і розпо­рядження землею. Суб’єктами цих відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об’єктами відносин є земля в межах України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). Земельні відноси­ни опосередковуються правом власності на землю і регулюються Зе­мельним кодексом України (далі — ЗК) та іншими нормативно- правовими актами.

Предметом злочину є земельна ділянка як об’єкт права власності. Земельна ділянка — це частина земельної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї пра­вами суб’єктів власності. Право власності на земельну ділянку поши­рюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на про­стір, що знаходиться над поверхнею ділянки та під нею (ст. 79 ЗК).

Об ’єктивна сторона злочину полягає у самовільному зайнятті земельної ділянки. Самовільне зайняття ділянки — це активні проти­правні дії по заволодінню (захопленню) всупереч встановленому по­рядку земельної ділянки. Остання належить на праві власності іншій особі (фізичній чи юридичній) чи вона володіє нею на інших законних підставах (наприклад, на підставі договору оренди). Причому земель­на ділянка для винної особи є чужою, вона не має необхідних і до­статніх прав на володіння, користування чи розпорядження ділянкою як власник чи як особа, якій надано право постійно чи тимчасово во­лодіти і користуватися нею.

Самовільне зайняття земельної ділянки з об’єктивної сторони може знайти вияв у різних діях — у незаконному огорожуванні ділянки, знищенні і встановленні «своїх» межових знаків, у протиправному використанні землі у своїх потребах: обробці, удобренні землі, висіві насіння, насадженні дерев або чагарників, меліорації, проведенні інших робіт, завезенні і розміщенні будівельних матеріалів тощо. Але в усіх випадках особа протиправно заволодіває земельною ділянкою, вчинює відносно неї певні дії як власник чи законний користувач і при цьому порушує суб’єктивні інтереси учасників земельних правовідносин у галузі використання, відтворення та охорони земель.

Аналізований злочин є злочином з матеріальним складом: для встановлення об’єктивної сторони цього злочину треба встановити не тільки самовільне зайняття земельної ділянки, але й настання су­спільно небезпечних наслідків — заподіяння її законному володарю чи власнику значної шкоди. Шкода визнається значною, якщо вона у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 1971 КК).

Злочин, передбачений ст. 1971 КК, визнається закінченим з момен­ту самовільного зайняття ділянки і настання вказаних суспільно не­безпечних наслідків.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною виною: особа усвідомлює, що самовільно, всупереч встановленому порядку займає (захоплює) чужу для неї земельну ділянку, передбачає, що власнику чи законному володарю буде завдано її діями значної шкоди, і бажає цього. Мотив і мета злочину — корисні та ін.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку. Якщо вка­заний у ст. 1971 КК злочин вчинює службова особа шляхом викорис­тання службового становища, все скоєне охоплюється ст. 364 КК.

У частині 2 ст. 1971 КК передбачені кваліфікуючі ознаки складу злочину. Тут встановлено кримінальну відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки, якщо воно вчинене особою, раніше суди­мою за злочин, передбачений цією статтею, або групою осіб, або щодо земельних ділянок особливо цінних земель, земель в охоронних зонах, зонах санітарної охорони, санітарно-захисних зонах чи зонах особли­вого режиму використання земель.

Розглянемо їх детальніше.

Самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене особою, раніше су­димою за злочин, передбачений цією статтею. Йдеться про те, що злочин, передбачений ч. 1 ст. 1971 КК, вчиняє особа, яка має судимість за розгля­дуваний злочин, передбачений будь-якою частиною ст. 1971 КК, і ця су­димість не погашена чи не знята в установленому законом порядку.

Самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене групою осіб. Під даною кваліфікуючою ознакою слід розуміти дії двох чи більше осіб, які діють як співвиконавці без попередньої змови чи за попередньою змовою (ч. 1, ч. 2 ст. 28 КК).

Самовільне зайняття земельної ділянки особливо цінних земель. Під останніми розуміють окремі види земель, що становлять з огляду їх агроекологічних історико-культурних чи інших особливостей (висо­ка родючість, наявність унікальних природних комплексів, історико- археологічних об’єктів або об’єктів культурної спадщини) особливу цінність. Перелік особливо цінних земель наведено у ст. 150 ЗК України. На ці землі поширюються особливий правовий режим охорони, який гарантує запобігання їх використанню для потреб, не пов’язаних із за­безпеченням режиму даних земель. Але у кожному випадку висновок щодо визнання незаконним зайняття ділянки як землі, що є особливо цінною, повинен робитися на підставі екологічної експертизи.

Самовільне зайняття земельної ділянки, на якій є певні обмеження прав (земель зі спеціальним правовим режимом): земель в охоронних зонах. Охоронні зони створюються: а) навколо особливо цінних при­родних об’єктів, об’єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антро­погенних впливів; б) уздовж ліній зв’язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об’єктів для забезпечення нормаль­них умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а також зменшен­ню їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об’єкти (ст. 112 ЗК).

Самовільне зайняття земельної ділянки земель у зонах санітарної охорони. Зони санітарної охорони створюються навколо об’єктів, де є підземні та відкриті джерела водопостачання, водозабірні та водо­очисні споруди, водоводи, об’єкти оздоровчого призначення та ін., для їх санітарно-епідеміологічної захищеності. У межах зон санітарної охорони забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабір­ним і водоочисним спорудам, водоводам, об’ єктам оздоровчого при­значення, навколо яких вони створені (ст. 113 ЗК).

Самовільне зайняття земельної ділянки земель у санітарно- захисних зонах. Санітарно-захисні зони створюються навколо об’єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, елек­тронних полів, іонізуючих випромінювань, тощо з метою відокремлен­ня таких об’єктів від територій житлової забудови. У межах санітарно- захисних зон забороняється будівництво житлових об’єктів, об’єктів соціальної інфраструктури та інших об’єктів, пов’язаних з постійним перебуванням людей (ст. 114 ЗК).

Самовільне зайняття земельної ділянки у зонах особливого режи­му використання земель. Зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об’єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України для забезпечення функціонування цих об’єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господар­ських об’єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об’ єктах. Уздовж державного кордону України встановлюється прикордонна смуга, у межах якої діє особливий режим використання земель (ст. 115 ЗК).

У частині 3 ст. 1971 КК встановлена кримінальна відповідальність за самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці. Ця кваліфікуюча ознака розглядуваного злочину вказує на підвищену суспільну небезпечність самовільного зайняття земельної ділянки (ч. 1 ст. 1971 КК), яке супроводжується самовільним будівництвом будівель чи споруд. Самовільним є таке будівництво житлових чи нежитлових приміщень чи інших споруд: будинків, дач, гаражів, льохів, сараїв, сховищ та ін., які споруджуються на самовіль­но зайнятих земельних ділянках. Ці дії спричиняють більш тяжку шкоду земельним відносинам власності. Вони свідчать, що особа не тільки самоправно зайняла земельну ділянку, а й умисно ставить себе на місце власника, розпоряджається ділянкою на свій розсуд, по­рушуючи встановлений порядок на зведення будівель і споруд, що безумовно завдає шкоди еколого-земельним відносинам. Тому вони тягнуть більш сувору відповідальність.

У частині 4 ст. 1971 КК передбачені такі кваліфікуючі ознаки, як:

а) самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці, зазначеній у частині другій цієї статті (особливо цінних земель, земель в охоронних зонах, зонах санітарної охорони, санітарно-захисних зонах чи зонах особливого режиму використання земель);

б) або вчинене особою, раніше судимою за такий саме злочин;

в) або злочин, передбачений частиною третьою цієї статті.

 

Придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шля­хом (ст. 198 КК). Злочин полягає у заздалегідь не обіцяному придбанні або отриманні, зберіганні чи збуті майна, завідомо здобутого злочинним шляхом за відсутності ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, і становить спеціальний вид (форму) причетності до злочину, за допомогою якого (наприклад, крадіжки, грабежу, шахрай­ства тощо) противоправно здобуто те чи інше майно.

Безпосереднім об’єктом злочину є відносини власності у сфері виникнення, зміни і припинення права власності на майно. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в дезорганізації порядку при­дбання і відчуження майна, внаслідок чого до товарного обігу надхо­дить і легалізується майно, здобуте злочинним шляхом.

Предмет злочину — майно, здобуте злочинним шляхом. Це товари (промислові, побутові товари, продукти харчування), речі, гроші, цін­ні папери (векселі, акції), які мають становити матеріальну цінність і володіють товарною, міновою вартістю. Таке майно має здобуватися злочинним шляхом, тобто бути «результатом» вчиненого суспільно небезпечного діяння, що визнається злочином.

Виняток становлять предмети, поводження з якими (придбання, зберігання, збут) утворює самостійний склад злочину, — зброя, бойо­ві припаси, вибухові речовини (ст. 263 КК), радіоактивні матеріали, легкозаймисті та їдкі речовини (ст. 267 КК), наркотичні засоби, психо­тропні речовини, їх аналоги або прекурсори (статті 307, 309, 311 КК) тощо. Стаття 198 КК у цих випадках не підлягає застосуванню.

Об’єктивна сторона цього злочину полягає у заздалегідь не обі­цяному придбанні, отриманні, збуті чи зберіганні майна, завідомо здобутого злочинним шляхом.

Придбання полягає в отриманні майна, здобутого злочинним шля­хом у будь-яких формах: купівля, обмін, прийняття в дарунок тощо. При цьому особа, яка отримує майно (оплатно чи безоплатно), дістає можливості користуватися, володіти і розпоряджатися цим майном, хоч і не стає його власником у прямому значенні цього слова, оскільки таке майно здобуто злочинним шляхом. Не є придбанням виготовлен­ня майна (предметів), щодо якого встановлено спеціальну заборону, — виготовлення чи ремонт вогнепальної зброї, вибухонебезпечних речо­вин тощо.

Отримання майна, одержаного злочинним шляхом, — це всі інші форми (крім придбання) здобуття такого майна, наприклад прийняття дарунку, запозичення тощо.

Збут майна може бути платним і безоплатним та виражатися в будь- яких формах його відчуження (продаж, передача як погашення боргу, дарування тощо), а також інших формах, наприклад у прийнятті осо­бою на себе зобов’язань із реалізації викраденого або здобутого іншим злочинним шляхом, коли реалізатор продає за винагороду чуже майно, що йому не належить.

Зберігання полягає в тимчасовому перебуванні вказаного майна у володінні особи або у певному місці (сховищі), яке належить винно­му для подальшої реалізації чи повернення особі, яка передала на зберігання майно, здобуте злочинним шляхом.

Придбання, збут чи зберігання майна, здобутого злочинним шля­хом, мають бути заздалегідь не обіцяними. Це означає, що вказані дії відбуваються вже після факту вчинення злочину, не перебувають із ним у причинному зв’язку і винний заздалегідь (до вчинення злочину) не обіцяв сприяти в придбанні, збуті чи зберіганні майна, здобутого злочинним шляхом. Якщо така обіцянка мала місце до вчинення зло­чину або в момент його вчинення і перебувала з ним у причинному зв’язку, вчинене слід розглядати як співучасть у цьому злочині (пособ- ництво) та кваліфікувати за ст. 27 КК і відповідною статтею Особливої частини КК (наприклад, крадіжка — ст. 185, грабіж — ст. 186, контра­банда — ст. 201 тощо). Як співучасть у злочині слід розглядати і систематичне (хоча заздалегідь не обіцяне в конкретних випадках) придбання або зберігання краденого майна чи іншого майна, здобуто­го злочинним шляхом, якщо особа, яка вчиняє злочин, має підстави розраховувати, що майно, здобуте нею злочинним шляхом, і у цьому випадку, як і раніше, буде придбано, наприклад, для збуту краденого або на зберігання внаслідок попередніх систематичних дій винного (скупника), чи для особистого споживання.

Для об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 198 КК, по­трібно встановити відсутність ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209 КК). В іншому випадку, за на­явності складу легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, все вчинене кваліфікується за ст. 209 КК.

Злочин вважається закінченим із моменту фактичного придбання чи збуту майна або ж з моменту прийняття на зберігання майна, здо­бутого злочинним шляхом.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Особа усвідом­лює, що придбає, отримує, зберігає чи збуває майно, здобуте злочинним шляхом, і бажає цього. При цьому винний достовірно може не знати конкретних обставин вчиненого злочину (місце, час, обстановка, спо­сіб, засоби вчинення злочину тощо), унаслідок чого було одержано майно. Достатньо, щоб він усвідомлював хоча б у загальних (родових) рисах, що майно здобуте за допомогою вчинення іншою особою су­спільно небезпечного діяння, що є злочином, у результаті, наприклад, крадіжки, грабежу, шахрайства тощо.

Суб ’єкт злочину — будь-яка особа. Дії, вчинені службовою особою шляхом використання свого службового становища, підлягають квалі­фікації за статтями 198 і 364 КК.


§ 4. Некорисливі злочини проти власності

 

Умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК). Безпо­середнім об’єктом цього злочину є відносини власності з належності матеріальних благ (при знищенні майна) і використання матеріальних благ (при пошкодженні майна). Додатковим об’єктом злочину (ч. 2 ст. 194 КК) виступає життя і здоров’я людини.

Предмет злочину — майно, що належить державним, колективним, приватним організаціям, а також індивідуальне чи приватне майно. Воно може бути рухомим і, на відміну від викрадення, заволодіння і привласнення чужого майна, нерухомим — будівлі, споруди, облад­нання тощо. Майно як предмет злочину повинно мати товарну, мінову вартість. При цьому воно має бути для особи, яка вчиняє цей злочин, чужим — тобто належати на праві власності іншій особі, на це майно винний не має ні дійсного, ні уявного права.

Знищення і пошкодження спеціальних видів майна або природних багатств в їх природному стані вимагає кваліфікації за іншими стаття­ми КК. Зокрема, знищення або пошкодження лісових масивів та зеле­них насаджень, незаконна порубка лісу, умисне знищення або пошко­дження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно- заповідного фонду, за наявності ознак складу злочину, підлягає квалі­фікації за ст. 245, або ст. 246, або ст. 252 КК; пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів — за ст. 277 КК; знищення, руйну­вання чи псування пам’яток історії або культури — за ст. 298 КК. За­стосовуються спеціальні норми (статті 290, 292, 347, 352, 399 і 411 КК) і у випадках знищення чи пошкодження інших спеціальних видів май­на. Стаття 194 КК тут не застосовується, за винятком випадків, коли знищення або пошкодження спеціальних видів майна підпадає під ознаки ч. 2 ст. 194 КК і карається більш суворо, ніж передбачено санк­ціями спеціальних норм.

Об’єктивна сторона злочину полягає у знищенні або пошкоджен­ні чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах.

Знищення чужого майна — це такий протиправний руйнуючий вплив на майно, внаслідок якого воно повністю втрачає свою спожив­чу або економічну цінність, приведення його до такого стану, за якого воно взагалі не може бути використане за своїм призначенням, при­чому втрачені майном властивості не можуть бути відновлені. Пред­мет — майно (речі, гроші, цінні папери, будівлі, споруди тощо) — вна­слідок знищення перестає існувати як таке.

Пошкодження чужого майна полягає в такому протиправному впливі на предмет, внаслідок якого він частково, не в повному обсязі втрачає свої споживчі властивості та економічну цінність і при цьому істотно обмежується можливість його використання за призначенням. Пошкоджене майно може бути відновлене і знову набути тимчасово або частково втрачених корисних якостей для використання його за функціональним призначенням лише за необхідних фінансових, тру­дових та інших витрат.

Суспільно небезпечні наслідки як ознака об’ єктивної сторони зло­чину полягають у спричиненні знищенням чи пошкодженням чужого майна шкоди у великих розмірах. У великих розмірах визнається зло­чин, що вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину (п. 3 примітки до ст. 185 КК).

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується умисною формою вини — прямий або непрямий умисел.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16-річного віку, а за ч. 2 ст. 194 КК — особа, яка досягла 14-річного віку.

Частина 2 ст. 194 КК передбачає відповідальність за те саме діяння, вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним спо­собом, або заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки.

Знищення чи пошкодження майна шляхом підпалу. Підпал — це знищення чи пошкодження майна вогнем, коли створюється загроза життю чи здоров’ю людей або заподіяння великих матеріальних збит­ків, загроза знищення інших матеріальних об’єктів. Знищення майна вогнем, коли не створювалася така загроза (наприклад, знищення май­на вогнем у печі), не може розглядатися як знищення чи пошкодження майна шляхом підпалу і не може кваліфікуватися за ч. 2 ст. 194 КК.

Такі самі дії, вчинені шляхом вибуху. Вибух — це знищення або пошкодження майна за допомогою застосування вибухових речовин чи вибухових предметів, вибухових пристроїв, що містять порох, ди­наміт, тротил, інші хімічні речовини і їх сполуки, що можуть вибухну­ти. При такому способі завжди створюється загроза життю, здоров’ю людей, знищення або пошкодження інших майнових об’єктів.

Такі самі дії (знищення чи пошкодження майна) іншим загально- небезпечним способом. Загальнонебезпечний спосіб — це такий спосіб знищення чи пошкодження майна, із застосуванням якого реально створюється небезпека позбавлення життя, а також заподіяння шкоди здоров’ю людей, знищення або пошкодження майна фізичних чи юри­дичних осіб (наприклад, отруєння тварин, затоплення майна тощо).

Знищення чи пошкодження майна, що заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах. В особливо великих розмірах визнається злочин, що вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в шіст­сот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів гро­мадян на момент вчинення злочину (п. 4 примітки до ст. 185 КК).

Загибель людей при умисному знищенні чи пошкодженні майна передбачає настання смерті від цього діяння хоча б однієї людини.

До інших тяжких наслідків відносять заподіяння тяжкого тілесно­го ушкодження одному чи кільком особам або тілесного шкодження середньої тяжкості двом чи більше особам. Форма вини у даному ви­падку стосовно наслідків необережна. Якщо при знищенні чи пошко­дженні чужого майна особа бажала або свідомо допускала настання смерті потерпілого чи інших тяжких наслідків, вчинене слід кваліфі­кувати за ч. 2 ст. 194 і відповідними статтями КК, що передбачають відповідальність за умисний злочин проти життя чи здоров’я людини (статті 115, 121, 122 КК та ін.).

Умисне знищення чи пошкодження чужого майна обтяжуючими обставинами (ч. 2 ст. 194 КК), поєднане з вимаганням, потребує ква­ліфікації за сукупністю злочинів (ст. 189 і ч. 2 ст. 194 КК).

 

Умисне пошкодження об’єктів електроенергетики (от. 194[9] КК)1. Безпосереднім об ’єктом цього злочину є відносини власності з належ­ності об’єктів електроенергетики (при їх руйнуванні) і використання цих об’єктів (при пошкодженні таких об’єктів). Додатковим об’єктом є безпечне функціонування цих об’єктів і безпека життя людей.

Предмет злочину — об’єкти електроенергетики. Згідно із Законом України «Про електроенергетику» від 16.10.1997 р.[10] об’єкт електро­енергетики — це електрична станція (крім ядерної частини атомної електричної станції), електрична підстанція, електрична мережа, під­ключені до об’єднаної енергетичної системи України, а також котель­ня, підключена до магістральної теплової мережі, магістральна тепло­ва мережа. Мережа (електрична чи теплова) як складова об’ єктів електроенергетики — це сукупність енергетичних і трубопровідних установок для передачі та розподілу електричної енергії, гарячої води та пари. Видами мереж як об’єктів електроенергетики, зокрема, є: магістральна електрична мережа — електрична мережа, призначена для передачі електричної енергії від виробника до пунктів підключен­ня місцевих (локальних) мереж; магістральна теплова мережа — комп­лекс трубопроводів і насосних станцій, що забезпечує передачу гарячої води та пари від електричних станцій та котелень до місцевої (локаль­ної) теплової мережі; місцева (локальна) електрична мережа — елек­трична мережа, призначена для передачі електричної енергії від магі­стральної електричної мережі до споживача; об’єднана енергетична система України — сукупність електростанцій, електричних і теплових мереж, інших об’єктів електроенергетики, які об’єднані спільним ре­жимом виробництва, передачі та розподілу електричної і теплової енергії при централізованому управлінні цим режимом; міждержавна електрична мережа — електрична мережа, призначена для передачі електричної енергії між державами.

Об ’єктивна сторона злочину характеризується пошкодженням або руйнуванням об’єктів електроенергетики, якщо ці дії призвели чи могли призвести до порушення нормальної роботи цих об’єктів або спричинили небезпеку для життя людей. Зміст термінів «пошкоджен­ня» і «руйнування» (знищення), якими визначаються альтернативні дії цього злочину, такі ж, як і в ст. 194 КК.

Своєрідними суспільно небезпечними наслідками вказаних дій є те, що вони призвели чи могли призвести до порушення нормальної роботи об’єктів електроенергетики або створили небезпеку для життя людей.

Порушення нормальної роботи об’єктів електроенергетики — це зупинка чи призупинення або ж зрив графіка діяльності вказаних об’єктів; перерва, незалежно від кількості часу, постачання електро­енергії споживачам; порушення режиму виробництва, передачі та розподілу електричної і теплової енергії і т. ін. Причому розмір завда­ної шкоди для наявності об’єктивної сторони складу даного злочину не має значення, хоча враховується при оцінці суспільної небезпечнос­ті вчиненого злочину. Головне, щоб унаслідок руйнування або пошко­дження об’єктів електроенергетики було порушено їх нормальну ро­боту чи склалася реальна загроза такого порушення.

Спричинення небезпеки для життя людей — це створення унаслі­док руйнування чи пошкодження об’єктів реальної загрози завдання смерті хоча б одній людині. Між діями, що утворюють об’єктивну сторону, і суспільно небезпечними наслідками необхідно встановити наявність причинного зв’язку.

Суб’єктивна сторона характеризується умисною формою вини — умисел прямий чи непрямий. Але щодо наслідків, передбачених ч. 1 ст. 1941 КК, — будь-яка форма вини.

Суб’єкт злочину — будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 1941 КК встановлено кримінальну відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або загальнонебезпечним способом. Поняття повторності по­шкодження об’єктів електроенергетики — див. ст. 32 КК, умисне по­шкодження об’єктів електроенергетики за попередньою змовою групою осіб — див. ч. 2 ст. 28 КК, про умисне пошкодження об’єктів електро­енергетики загальнонебезпечним способом див. ч. 2 ст. 194 КК.

У частині 3 ст. 1941 КК встановлено кримінальну відповідальність за умисне пошкодження об’єктів електроенергетики, якщо ці дії спри­чинили загибель людей або інші тяжкі наслідки. Зміст поняття «загибель людей чи настання інших тяжких наслідків» — див. ч. 2 ст. 194 КК.

У випадках, коли вчинене суспільно небезпечне діяння підпадає одночасно під ознаки ст. 1941 та ст. 194 КК, має застосовуватися ст. 1941 КК як спеціальна норма.

 

Погроза знищення майна (ст. 195 КК). Об’єкт злочину — від­носини власності. Додатковий об’єкт — особиста безпека людини.

Об’єктивна сторона злочину полягає у погрозі знищення чужого майна шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним спо­собом, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї по­грози. Поняття погрози та поняття знищення чужого майна шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним способом висвітлено при аналізі статей 129 (погроза вбивством) і 194 КК (умисне знищення або пошкодження чужого майна).

Цей злочин з формальним складом і вважається закінченим із мо­менту здійснення погрози за наявності реальних підстав побоюватися її здійснення. Якщо після погрози майно знищено, вчинене слід квалі­фікувати за ч. 2 ст. 194 КК.

Суб ’єктивна сторона злочину характеризується прямим умис­лом.

Мотиви і мета погрози знищення майна можуть бути різними — помста, ненависть, нездорова конкуренція тощо. Якщо погроза здій­снюється з хуліганських мотивів у процесі вчинення хуліганських дій, вчинене охоплюється ст. 296 КК (хуліганство) та додаткової кваліфі­кації за ст. 195 КК не потребує. Погроза знищення майна, поєднана із вимаганням, тобто вимогою передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру на користь винного, кваліфікується за ст. 189 КК як вимагання.

Суб’єкт злочину — будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

 

Необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК) утворює злочин, якщо воно спричинило тяжкі тілесні ушкодження або загибель людей.

Об’єкт, предмет і об’єктивна сторона злочину такі самі, як і в зло­чині, передбаченому ст. 194 КК.

Суб’єктивна сторона — необережність (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість).

Суб’єкт злочину — будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

 

Порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК). Пред­метом цього злочину є чуже майно, яке передано власником іншій особі, наприклад сторожу, водієві, кур’єру, на зберігання чи під охоро­ну і яка несе перед власником на договірних підставах обов’язок із забезпечення збереження цього майна.

Об’єктивна сторона злочину виражається в порушенні винним обов’язків із забезпечення збереження майна, тобто у невиконанні або неналежному виконанні особою, якій доручено зберігання чи охорону чужого майна, своїх обов’язків (злочинна бездіяльність). Невиконання обов’язків з охорони чи збереження чужого майна виражається в тому, що винна особа не вчиняє необхідних дій щодо виконання взятих на себе обов’язків. Неналежне виконання обов’язків передбачає, що осо­ба хоч і здійснює певні дії для виконання своїх обов’язків, але не в пов­ному обсязі або не таким чином, як це було потрібно відповідно до взятих нею на себе зобов’язань. Об’єктивної сторони розглядуваного злочину немає, якщо у винної особи не було об’ єктивної можливості виконати покладені на неї обов’язки із забезпечення охорони і збере­ження майна, наприклад, в умовах непереборної сили (внаслідок сти­хійного лиха: землетрусу, повені; раптового приступу хвороби — сер­цевого нападу), злочинних дій інших осіб тощо.

Для наявності об’єктивної сторони даного злочину необхідне на­стання, внаслідок порушення особою обов’язків із збереження чи охорони майна, тяжких наслідків, які мають знаходитися в причинно­му зв’язку з цим порушенням. Тяжкі наслідки — це розкрадання, за­гибель, псування майна тощо. Це оціночне поняття, його обсяг і зміст уточнюється і конкретизується в кожному випадку з урахуванням всіх обставин справи.

Невиконання (чи неналежне виконання) особою обов’язків щодо охорони і збереження чужого майна саме по собі не викликає настання тяжких наслідків. Але така поведінка винної особи створює необхідні умови для спричинення вказаних наслідків. Тяжкі наслідки настають у результаті дій інших осіб (розкрадання, знищення чи пошкодження майна), стихійних сил природи (загибель, псування майна) тощо. Тому для наявності даного складу злочину завжди необхідно встановити, що невиконання або неналежне виконання особою, якій доручено зберігання чи охорону чужого майна, своїх обов’язків знаходяться із тяжкими наслідками у причинному зв’язку.

Суб’єктивна сторона злочину — щодо порушення обов’язків з охорони майна — будь-яка форма вини (як умисел, так і необереж­ність), щодо тяжких наслідків — тільки необережність.

Суб ’єкт злочину — будь-яка особа, яка не є службовою. Для служ­бової особи відповідальність за такі дії настає за службову недбалість за ст. 367 КК.

 

Контрольні запитання

1. Що є предметом злочинів проти власності?

2. Яка різниця між об ’ єктом і предметом злочинів проти власності?

3. Які злочини належать до групи корисливих, пов’язаних з не­законним обертанням чужого майна?

4. Які злочини проти власності належать до некорисливих?

5. Яка мета є обов’ язковою для крадіжки та грабежу?

6. Чим відрізняється грабіж від крадіжки?

7. Які обов’ язкові ознаки розбою?

8. Як відмежовується розбій від насильницького грабежу? Момент закінчення розбою.

9. Вимагання, його об’єктивні та суб’єктивні ознаки.

10. Як відмежовується вимагання від насильницького грабежу та розбою?

11. За якими ознаками розмежовуються привласнення та роз­трата майна?

12. Що таке шахрайство? Які способи шахрайства передбачені у законі?

13. Хто є суб’єктом привласнення, розтрати та заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем?

14. Які корисливі злочини проти власності належать до злочи­нів, не пов’ язаних з обертанням чужого майна? У чому по­лягає їх специфіка?

15. Чим відрізняється заподіяння майнової шкоди шляхом об­ману або зловживання довірою від шахрайства?

16. Які об’єктивні та суб’єктивні ознаки є обов’язковими для привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї? Як відмежовується цей злочин від крадіжки?

17. Що є предметом придбання або збуту майна, завідомо здо­бутого злочинним шляхом? Яка суб’єктивна сторона цього злочину?

18. Які злочини проти власності належать до групи некорисли­вих злочинів? У чому полягає специфіка їх об’ єктивної та суб’єктивної сторін?

 


[1] Голос України. - 2009. - 25 черв. (№ 116).

[2] Відом. Верхов. Ради України. - 2003. - № 37. - Ст. 308.

[3] Вісн. Верхов. Суду України. - 2003. - № 1. - С. 37-42.

[4] У ред. від 31.05.2005 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 2005. - № 27. - Ст. 359.

[5] Далі, якщо інше не вказано, - енергія.

[6] Офіц. вісн. України. - 1999. - № 52. - Ст. 2603.

[7] Інформ. бюл. НКРЕ. - 2002. - № 1.

[8] КК України доповнено ст. 1971 згідно із Законом України № 578-V від 11 січня 2007 р., який набрав чинності 3 лютого 2007 р. // Уряд. кур’єр. - 2007. - № 21.

[9] Відом. Верхов. Ради України. - 2005. - № 27. - Ст. 359.

[10] Там само. - 1998. - № 1. - Ст. 1 (із змінами і допов. станом на 19.01.2006 р.).