Печать

Розділ VІ Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина

Posted in Уголовное право - Кримінальне право України Особлива частина

Розділ VІ Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина

 

§ 1. Види злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина

Стаття 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Закріплені у другому роз­ділі Конституції України (статті 21-62) права та свободи людини і гро­мадянина гарантуються і захищаються чинним законодавством. Од­нією з таких гарантій є кримінально-правовий захист конституційних прав і свобод від злочинних посягань.

Родовим об ’єктом цих злочинів є суспільні відносини, що забез­печують конституційні права та свободи людини і громадянина.

Залежно від їх безпосереднього об’єкта всі злочини, передбачені п’ятим розділом Особливої частини КК, можна поділити на такі види:

1. Злочини проти виборчих прав громадян: перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача (ст. 157 КК); фальсифікація виборчих документів, документів референдуму чи фальсифікація підсумків голосування, надання неправдивих відомостей до органу Державного реєстру виборців чи фальсифікація відомостей Дер­жавного реєстру виборців (ст. 158 КК); голосування виборцем на виборчій дільниці більше ніж один раз (ст. 1581 КК); незаконне знищення вибор­чої документації або документів референдуму (ст. 1582 КК); порушення таємниці голосування (ст. 159 КК); порушення порядку фінансування виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) (ст. 1591 КК); по­рушення законодавства про референдум (ст. 160 КК).

2.  Злочини проти трудових прав громадян: перешкоджання закон­ній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій (ст. 170 КК); перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК); грубе порушення законодавства про працю (ст. 172 КК); грубе порушення угоди про працю (ст. 173 КК); примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страй­ку (ст. 174 КК); невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат (ст. 175 КК).

3.  Злочини у сфері охорони права на об ’єкти інтелектуальної влас­ності: порушення авторського права і суміжних прав (ст. 176 КК); порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію (ст. 177 КК).

4.  Злочини, що посягають на інші особисті права і свободи грома­дян: порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, націо­нальної належності або ставлення до релігії (ст. 161 КК); порушення недоторканності житла (ст. 162 КК); порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що переда­ються засобами зв’язку або через комп ’ютер (ст. 163 КК); порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК); порушення права на отримання освіти (ст. 183 КК); порушення права на безоплатну медич­ну допомогу (ст. 184 КК).

5.  Злочини проти сім’ї: ухилення від сплати аліментів на утриман­ня дітей (ст. 164 КК); ухилення від сплати коштів на утримання не­працездатних батьків (ст. 165 КК); злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК); зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК); розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК); незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169 КК).

6.  Злочини проти свободи совісті: пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст. 178 КК); незаконне утримування, осквер­нення або знищення релігійних святинь (ст. 179 КК); перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180 КК); посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконан­ня релігійних обрядів (ст. 181 КК).


§ 2. Злочини проти виборчих прав громадян

Безпосереднім об ’єктом цих злочинів є передбачене ст. 38 Консти­туції України право громадян «брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно оби­рати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування». По суті це є правом громадян на вільне волевияв­лення у сфері управління державними справами.

Диспозиції всіх злочинів проти виборчих прав громадян є бланкетними, а тому для більш глибокого аналізу їх складів слід звернутися до таких законів: «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999   р. у редакції від 18 березня 2004 р.[1]; «Про вибори народних де­путатів України», прийнятого 25 березня 2004 р., у редакції від 7 черв­ня 2005 р.[2]; «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. зі змінами від 11 липня 2001 р.[3], «Про державний реєстр ви­борців» від 27 лютого 2007 р.[4] та ін.

Перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референ­думу чи діяльності офіційного спостерігача (ст. 157 КК). Об ’єктивна сторона цього злочину складається з двох самостійних діянь:

1)   перешкоджання вільному здійсненню громадянином свого ви­борчого права або права брати участь у референдумі;

2)  перешкоджання діяльності іншого суб’єкта виборчого процесу, ініціативної групи референдуму, комісії з референдуму, члена виборчої комісії, члена ініціативної групи референдуму, члена комісії з референ­думу або офіційного спостерігача при виконанні ними своїх повно­важень, а також ухилення члена виборчої комісії у роботі комісії без поважних причин.

Відповідно до законів про вибори суб ’єктами виборчого процесу є:

-   виборці;

-   виборчі комісії;

-   кандидати у депутати та кандидати на посаду сільського, селищ­ного, міського голови;

-   місцеві організації партій (блоків), які висунули кандидата у де­путати;

-   офіційні спостерігачі від місцевих організацій, партій (блоків) — суб’єктів виборчого процесу.

Перешкоджання як обов’язкова ознака об’єктивної сторони — це активний вплив на волю особи з метою примусити її відмовитися від участі у виборах або змінити зміст свого волевиявлення. Така протидія може мати місце як під час голосування, так і в період всієї виборчої кампанії. Це, наприклад, ненадання приміщення для зборів виборців або неповідомлення про зміну часу зустрічі з кандидатом, необґрунтована відмова депутату виступити зі своєю програмою на телебаченні тощо.

Загальною обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього зло­чину є спосіб його вчинення: підкуп, обман або примушування.

Підкуп являє собою передачу особі грошей, інших цінностей, на­дання будь-яких вигод, пільг майнового характеру як винагороду за зміну свого волевиявлення при участі у виборах або за відмову в такій участі.

Обман передбачає перекручення певних відомостей з метою вве­дення потерпілого в оману щодо обставин, пов’язаних з виборами, наприклад, щодо особи кандидата в депутати, часу, місця проведення виборів тощо.

Примушування — це засіб психічного впливу на волю виборця з метою прийняти рішення, що суперечить дійсній його волі і не є для нього бажаним. Наприклад, проголосувати за певну особу, яка в дій­сності не відповідає вимогам, що пред’являються до депутатів, під погрозою зняти виборця з посади.

Закінченим злочин, передбачений у ч. 1 ст. 157 КК, вважається з моменту перешкоджання.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Мотиви і мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.

Суб ’єкт злочину — загальний: особа, яка досягла 16 років.

Частина 2 ст. 157 КК передбачає кваліфікуючі ознаки:

1) застосування насильства, знищення чи пошкодження майна;

2)  погроза застосування насильства або знищення чи пошкодження майна;

3)  інший спосіб, наприклад, погроза звільнити з посади, виключи­ти з черги на отримання квартири тощо.

У випадку застосування фізичного насильства, якщо воно за своїм характером є більш суспільно небезпечним, ніж злочин, що аналізу­ється, кваліфікація повинна бути за сукупністю злочинів. Наприклад, якщо з метою перешкоджання було спричинене умисне тяжке тілес­не ушкодження, кваліфікація повинна бути за сукупністю ст. 121 КК та ч. 2 ст. 157 КК.

Частина 3 ст. 157 КК посилює відповідальність за діяння, перед­бачені в частинах 1 та 2, якщо вони вчинені за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 27 КК) або членом виборчої комісії чи іншою службовою особою з використанням влади або службового становища (примітка 1 до ст. 364 КК).

Частина 4 ст. 157 КК передбачає особливо кваліфікований склад цього злочину — втручання службової особи з використанням служ­бового становища у здійснення виборчою комісією чи комісією з ре­ферендуму їх повноважень, установлених законом, вчинене шляхом незаконної вимоги чи вказівки з метою вплинути на рішення виборчої комісії чи комісії з референдуму. Обов’язковими способами втручання є незаконні вимоги чи вказівки.

Суб’єкт цього складу злочину — спеціальний: службова особа з використанням свого службового становища.

Суб ’єктивна сторона виявляється в прямому умислі. Обов’язковою ознакою є мета вплинути на рішення виборчої комісії чи комісії з ре­ферендуму.

Фальсифікація виборчих документів, документів референдуму чи фальсифікація підсумків голосування, надання неправдивих відомостей до органів Державного реєстру виборців чи фальсифі­кація відомостей Державного реєстру виборців (ст. 158 КК). За своєю структурою ст. 158 КК є складною: у різних її частинах по суті передбачені різні склади злочинів, об’єднані єдиним об’єктом та пред­метом злочину.

Предметом цього злочину є виборчі бюлетені, бланки відкріпних посвідчень, бюлетені для голосування на референдумі, відомості дер­жавного реєстру виборців. Ці документи є документами суворої звіт­ності. Їх форма, зміст та всі реквізити встановлюються і затверджу­ються Центральною виборчою комісією на підставі Закону «Про Цен­тральну виборчу комісію» від 30 червня 2004 р.[5]

Частина 1 ст. 158 КК з об’єктивної сторони передбачає незакон­не вчинення особою хоча б одного з альтернативно визначених діянь: виготовлення, зберігання, використання виборчих бюлетенів, бланків відкріпних посвідчень, бюлетенів для голосування на референдумі.

Суб ’єктивна сторона — прямий умисел: особа завідомо знає про те, що виготовлення, зберігання чи використання таких документів є незаконним. Мотиви та мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єкт — загальний: особа що досягла до вчинення злочину 16 років.

Частина 2 ст. 158 КК з об’єктивної сторони передбачає підробку виборчих документів, документів референдуму, використання завідомо підроблених документів референдуму, вчинені спеціальним суб’єктом: членом виборчої комісії, комісії з референдуму, кандидатом, його упо­вноваженим представником, уповноваженою особою політичної партії (блоку), членом ініціативної групи референдуму.

Об’єктивна сторона виявляється в підробці виборчих документів (наприклад, внесення неправильних даних щодо виборця), а також у використанні підроблених документів (наприклад, пред’явлення їх для голосування).

На відміну від виготовлення, при якому створюється новий доку­мент, підробка є частковою зміною змісту документа.

Частина 3 ст. 158 КК передбачає відповідальність за ті самі дії, що передбачені в ч. 2 ст. 158 КК, за наявності в них однієї з двох кваліфі­куючих ознак:

1)  якщо вони вплинули на результати голосування виборців на ви­борчих дільницях або у межах виборчого округу;

2)  якщо вони призвели до неможливості визначити волевиявлен­ня виборців на виборчій дільниці чи у відповідних виборах (рефе­рендумах).

Частина 4 ст. 158 КК передбачає злочин, об’єктивна сторона якого виявляється в незаконній передачі іншій особі виборчого бюлетеня.

Суб’єкт цього злочину — спеціальний. Ним є тільки виборець, тобто особа, яка відповідно до законів про вибори має право на голо­сування, повинна голосувати особисто і не має права передавати ви­борчий бюлетень іншій особі. Мета передачі може бути різною і на кваліфікацію не впливає.

Частина 5 ст. 158 передбачає відповідальність за викрадення чи приховування виборчого бюлетеня, бюлетеня для голосування на ре­ферендумі, виборчого протоколу чи протоколу комісії з референдуму або скриньки з бюлетенями або незаконне знищення чи псування скриньки з бюлетенями.

Предметом цього злочину (на відміну від предмета злочинів, перед­бачених у частинах 1-4 ст. 158 КК), крім виборчих бюлетенів, бюле­тенів для голосування на референдумі, виборчих протоколів чи про­токолів комісії з референдуму, є скриньки з бюлетенями.

Об’єктивна сторона цього складу злочину може виявлятися в трьох самостійних діяннях: 1) викраденні; 2) приховуванні; 3) незаконному знищені або псуванні скриньки з бюлетенями.

У частині 6 ст. 158 КК наведені кваліфікуючі ознаки злочину, пе­редбаченого у ч. 5 ст. 158 КК: 1) якщо ці дії вплинули на результати голосування на виборчій дільниці або округу або 2) призвели до не­можливості визначити волевиявлення виборців на виборчій дільниці чи у відповідних виборах (референдумах).

Частина 7 ст. 158 КК з об ’єктивноїсторони передбачає такі діяння:

1)   підписання виборчого протоколу чи протоколу комісії з рефе­рендуму до остаточного підрахунку голосів чи встановлення результа­тів голосування;

2)  включення неврахованих виборчих бюлетенів чи бюлетенів для голосування на референдумі до числа бюлетенів, використаних при голосуванні;

3)  підміна дійсних виборчих бюлетенів з позначками виборців чи громадян, які мають право брати участь у референдумі;

4)  незаконне внесення до протоколу змін після його заповнення;

5)  викрадення чи приховування виборчого бюлетеня, бюлетеня для голосування на референдумі, виборчого протоколу чи протоколу комі­сії з референдуму;

6)  викрадення скриньки з бюлетенями;

7)  незаконне знищення чи псування скриньки з бюлетенями.

Цей склад злочину є матеріальним: його обов’язковими наслідками закон передбачає неможливість визначити волевиявлення виборців чи встановити результати референдуму.

Суб ’єкт цього злочину — спеціальний: член виборчої комісії або комісії з референдуму.

Суб ’єктивна сторона — прямий умисел.

Частина 8 ст. 158 КК передбачає з об ’єктивноїсторони такі діяння:

1)  надання громадянину можливості проголосувати за іншу особу чи проголосувати більш ніж один раз у ході голосування;

2)   надання виборчого бюлетеня чи бюлетеня для голосування на референдумі особі, яка не включена до списку виборців, тобто грома­дянам, які мають право брати участь у виборах на відповідній виборчій дільниці чи дільниці з референдуму;

3)   надання виборцю заповненого виборчого бюлетеня (бюлетеня для голосування на референдумі).

Склад злочину — формальний: для закінченого злочину достатньо вчинення одного з цих діянь.

Суб ’єктивна сторона виявляється тільки в прямому умислі.

Суб’єкт — спеціальний: член виборчої комісії чи комісії з рефе­рендуму.

Частинами 9-12 ст. 158 КК доповнена у зв’язку з прийняттям За­кону України «Про державний реєстр виборців».

Відповідно до цього Закону створено новий орган — державний реєстр виборців — «автоматизована інформаційно-телекомунікаційна система (банк даних), призначена для зберігання, обробки даних, які містять передбачені цим Законом відомості, та користування ними, створена для забезпечення державного обліку громадян України, які мають право голосу відповідно до ст. 70 Конституції України».

Основними завданнями цього органу є: 1) ведення персоніфікова­ного обліку виборців; 2) складання списків виборців. Важливість відо­мостей, які забезпечують державний облік виборців, і обумовила необ­хідність їх захисту кримінальним законом.

Частина 9 ст. 158 КК встановлює відповідальність за умисне надан­ня неправдивих відомостей до органу Державного реєстру виборців.

Частина 10 ст. 158 КК передбачає ті самі дії, що вказані у ч. 9 ст. 158 КК, але при наявності таких кваліфікуючих ознак: 1) вчинені службо­вою особою з використанням свого посадового становища; 2) надання службовою особою органу Державного реєстру виборців розпоряджен­ня щодо внесення завідомо неправдивих відомостей до бази даних Державного реєстру виборців.

Частина 11 ст. 158 КК з об ’єктивноїсторони передбачає три різних діяння: 1) внесення неправдивих відомостей до бази даних Державно­го реєстру виборців; 2) несанкціоновані дії з інформацією; 3) інше несанкціоноване втручання в роботу Державного реєстру виборців.

Із суб ’єктивної сторони всі ці діяння вчинюються з прямим умислом.

Суб’єктами злочину, передбаченого ч. 2 ст. 158 КК, можуть бути:

1)   службова особа, яка має доступ до цієї інформації; 2) інша особа шляхом несанкціонованого доступу до бази даних Державного реєстру виборців.

Частина 12 ст. 158 КК визначає особливо кваліфікуючі ознаки для діянь, передбачених частинами 9-11 ст. 158 КК, якщо вони: 1) впли­нули на результати голосування на виборчій дільниці або у межах виборчого органу, або 2) призвели до неможливості визначити воле­виявлення виборців на виборчій дільниці чи у відповідних виборах, або 3) вчинені за попередньою змовою групою осіб.

 

Незаконне знищення виборчої документації або документів референдуму (ст. 1581 КК). Спеціальним предметом цього злочину є виборча документація або документи референдуму.

З об ’єктивної сторони цей злочин характеризується: 1) незаконним знищенням цих документів поза встановленими строками зберігання їх у державних архівних установах та в Центральній виборчій комісії України після проведення виборів або референдуму або 2) пошкоджен­ням цих документів.

Знищення — це повне приведення документа в такий стан, коли він не може бути використаний, перестає існувати; пошкодження — це часткова втрата ним свого змісту, коли можливе його відновлення.

Строки зберігання цієї документації встановлюються законом.

Суб’єктивна сторона — прямий умисел, при якому особа усвідом­лює незаконність знищення чи пошкодження документів.

Суб’єкт — будь-яка особа, яка досягла 16 років.

Кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) вчинення їх за поперед­ньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28 КК) або 2) членом виборчої ко­місії чи іншою службовою особою з використанням влади або служ­бового становища (примітка 1 до ст. 364 КК).

 

Порушення таємниці голосування (ст. 159 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є право громадянина на вільне волевиявлення під час виборів або референдуму, гарантоване ч. 2 ст. 71 Конституції України.

Об’єктивна сторона цього злочину виявляється в порушенні та­ємниці голосування під час проведення виборів або референдуму, що виявилося у розголошенні змісту волевиявлення громадянина, який взяв участь у виборах або референдумі. Порушення може виражатися як у дії (наприклад, улаштування в кабіні спеціальних технічних засо­бів для спостереження за виборцями), так і в бездіяльності (наприклад, невстановлення спеціальних закритих кабін для особистого, у відсут­ності інших осіб, заповнення бюлетенів; неопломбування урн тощо).

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є час учинення зло­чину — час проведення виборів або референдуму. Тому злочин вважа­ється закінченим з моменту порушення таємниці голосування під час проведення виборів або референдуму відносно особи, що взяла участь у виборах або референдумі.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел; мотив і мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.

Суб ’єкт злочину за ч. 1 ст. 159 КК — загальний: особа, що досягла 16-річного віку.

Частина 2 ст. 159 КК передбачає кваліфікований склад цього зло­чину — вчинення його членом виборчої комісії або іншою службовою особою, яка використовує свою владу або службове становище для порушення таємниці голосування (див. примітку 1 до ст. 364 КК).

 

Порушення порядку фінансування виборчої кампанії кандида­та, політичної партії (блоку) (ст. 1591 КК). З об’єктивної сторони ч. 1 ст. 1591 КК передбачає два самостійних діяння:

1)  надання фінансової (матеріальної) підтримки у великому роз­мірі для здійснення виборчої кампанії кандидату, політичній партії (блоку) з порушенням встановленого законом порядку, шляхом пере­дачі грошових коштів або матеріальних цінностей на безоплатній основі чи за необгрунтовано заниженими розцінками;

2)  виготовлення або поширення агітаційних матеріалів, не оплаче­них з виборчого фонду чи оплачених з виборчого фонду за необґрун- товано заниженими розцінками, або оплату виготовлення чи поширен­ня таких матеріалів.

Із суб ’єктивноїсторони ч. 1 ст. 1591 КК передбачає прямий умисел, при якому суб’єкт усвідомлює, що він порушує встановлений законом порядок фінансування виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) і бажає надати незаконну підтримку.

Суб ’єкт за ч. 1 ст. 1591 КК — загальний.

Частина 2 ст. 1591 КК передбачає відповідальність кандидата, політичної партії (блоку), уповноваженого представника, довіреної особи кандидата чи уповноваженої особи за умисне використання у великому розмірі фінансової (матеріальної) підтримки у здійсненні виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) з порушенням встановленого законом порядку. Великим розміром фінансової (ма­теріальної) підтримки, відповідно до примітки 1 до ст. 1591 КК, ви­знається розмір суми грошей, вартість майна чи вигод майнового характеру, що перевищує чотириста мінімальних розмірів заробітної плати.

Суб’єкт цього злочину спеціальний: кандидат, його уповноваже­ний, довірена особа кандидата чи уповноваженої особи.

Кваліфікуючою ознакою для діянь, передбачених у частинах 1 та 2  ст. 1591 КК, відповідно до ч. 3 ст. 1591 КК, є вчинення їх за поперед­ньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28 КК).

 

Порушення законодавства про референдум (ст. 160 КК). Стаття 69 Конституції України визначає референдум як одну з форм безпо­середньої демократії. Відповідно до ст. 1 розділу І Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» референдум — це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого зна­чення. При цьому рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу відносно інших законодавчих актів Верхов­ної Ради України.

Предмет цього злочину — документи референдуму: протоколи і рішення зборів про утворення ініціативної групи; свідоцтво про реє­страцію ініціативної групи відповідними радами народних депутатів або Центральною комісією із всеукраїнського референдуму; підписні листи; протоколи результатів голосування і результатів референдуму; списки громадян, які мають право брати участь у референдумі, бюле­тені для голосування, протоколи про результати підрахунку голосів та результати референдуму.

Об’єктивна сторона виражається у двох діяннях: 1) у перешко­джанні вільному здійсненню громадянином права брати або не брати участь у референдумі, вести агітацію до дня проведення референдуму (частини 1, 2 ст. 160 КК); 2) у підробленні документів референдуму, приписуванні, завідомо неправильному підрахунку голосів, порушен­ні таємниці голосування (ч. 3 ст. 160 КК). Закінченим злочин є з мо­менту вчинення будь-якого з цих діянь (злочин з формальним скла­дом).

Зміст ознак перешкоджання участі у референдумі, порушення та­ємниці голосування аналогічний таким самим ознакам злочинів, перед­бачених статтями 157 і 159 КК.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Мотив, мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єкт злочину: за ч. 1 — будь-яка особа, а за частинами 2 і 3 — спеціальний: член комісії з проведення референдуму чи інша службо­ва особа.

Кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого в ч. 2 ст. 160 КК, є перешкоджання, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Зміст цієї ознаки розкритий у ч. 2 ст. 28 КК.


§ 3. Злочини проти трудових прав громадян

Суспільна небезпека цих злочинів полягає в тому, що вони посяга­ють на конституційні права громадян у сфері трудових відносин. Згід­но зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здій­снення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у ви­борі професії та роду трудової діяльності. Тому найбільш небезпечні порушення цих прав тягнуть за собою кримінальну відповідальність.

Перешкоджання законній діяльності професійних спілок, полі­тичних партій, громадських організацій (ст. 170 КК). Суспільна не­безпека цього злочину полягає у посяганні на закріплене у ст. 36 Кон­ституції України право громадян на участь у професійних спілках та на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації.

Диспозиція ст. 170 КК є бланкетною, тому при вирішенні питання про кримінальну відповідальність слід звертатися до відповідних за­конів і підзаконних актів і перш за все до розділу XVI Кодексу законів про працю України, законів України: «Про об’ єднання громадян» від 16 червня 1992 р.[6], «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяль­ності» від 15 вересня 1999 р.[7], «Про політичні партії України» від 5  квітня 2001 р.[8], Рішення Конституційного Суду України від 18 жовтня 2000   р. № 11-рп/2000 (справа про свободу утворення профспілок)[9].

Безпосереднім об ’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують законну діяльність профспілок, політичних партій, гро­мадських організацій або їх органів.

Об ’єктивна сторона злочину виражається в дії або бездіяльності, що перешкоджає здійсненню законної діяльності профспілок, політич­них партій, громадських організацій або їх органів. Перешкоджання може виражатися в ігноруванні законних рішень профспілок або прий­нятті рішень без згоди профспілкових органів, якщо така згода необ­хідна. Щодо політичних партій і громадських організацій перешко­джання може полягати також у забороні проводити партійні збори, різні заходи політичного, культурно-масового, іншого характеру. Пере­шкоджання повинно порушувати лише законну діяльність профспілок, партій, громадських організацій або їх органів.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення діяння, що перешкоджає законній діяльності зазначених організацій.

Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Мотиви злочину можуть бути різні: особисті спонукання, інтереси служби, що помил­ково розуміються особою, тощо, але на кваліфікацію злочину вони не впливають.

Суб’єкт злочину — фізична осудна особа, яка досягла 16 років. Однак, як правило, ним виступає службова особа.

 

Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК). Суспільна небезпека цього злочину полягає в посяганні на гарантоване ст. 34 Конституції України право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інфор­мацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Значну роль у реалізації цього права відіграє професійна діяльність журналістів.

Безпосереднім об ’єктом є суспільні відносини, що забезпечують законну професійну діяльність журналістів.

Потерпілими від цього злочину є журналісти, тобто творчі праців­ники, які професійно збирають, одержують, створюють і займаються підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконують редакційно-посадові службові обов’ язки в засобі масової інформації (у штаті або на позаштатних засадах) — відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в державному кла­сифікаторі професій України. Відповідно до ст. 20 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р.[10] під засобами масової інформації слід розуміти друковані засоби масової інформації, якими є періодич­ні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і ра­зові видання з визначеним тиражем, а також аудіовізуальні засоби масової інформації, до яких належать, зокрема, радіомовлення, теле­бачення, кіно, звуко-, відеозапис.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 171 КК, по­лягає в перешкоджанні законній професійній діяльності журналістів. Під перешкоджанням слід розуміти будь-яке діяння, що створює пере­шкоди законній професійній діяльності журналістів. Воно може бути вчинено у формі дії або бездіяльності та проявитись, зокрема, у при­мушуванні журналіста до поширення або відмови від поширення ін­формації, до приховання правдивої інформації або до припинення жур­налістської діяльності тощо. Таке діяння може бути поєднане із засто­суванням психічного (погроз, залякування) або фізичного насильства до журналіста або його близьких. До цього злочину не відносять перешко­джання незаконній професійній діяльності журналістів.

Злочин вважається закінченим з початку перешкоджання законній професійній діяльності журналістів.

Суб’єктивна сторона за ч. 1 ст. 171 КК — прямий умисел.

Суб’єкт злочину за ч. 1 ст. 171 КК — фізична осудна особа, яка досягла 16 років.

Частина 2 ст. 171 КК передбачає більш тяжкий злочин.

Об’єктивна сторона цього злочину передбачає дві форми: 1) пере­слідування журналіста за виконання професійних обов’язків; 2) пере­слідування журналіста за критику.

Переслідування може полягати в обмеженні законних прав і свобод журналіста, наприклад у незаконному звільненні з роботи чи незакон­ному накладенні дисциплінарного стягнення, у протиправному фізич­ному чи психічному впливі, порушенні його законних інтересів, по­ширенні відомостей, що ганьблять честь та гідність журналіста чи компрометують його, тощо.

Суб’єктивна сторона за ч. 2 ст. 171 КК — прямий умисел.

Суб’єктом злочину за ч. 2 ст. 171 КК може бути службова особа або фізична осудна особа, що досягла 16 років, яка разом з інши­ми співучасниками вчинила злочин за попередньою змовою (ч. 2 ст. 28 КК).

 

Грубе порушення законодавства про працю (ст. 172 КК). Сус­пільна небезпека цього злочину полягає в посяганні на передбаче­не в ст. 43 Конституції України право на працю.

Диспозиція цієї статті бланкетна, тому для з’ ясування її змісту слід, зокрема, звертатися до відповідних норм Кодексу законів про працю України, законів України: «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р.[11], «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р.[12], «Про охорону ди­тинства» від 26 квітня 2001 р.[13], «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р.[14] Потрібно також звернути увагу на Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 (справа про тлумачення терміна «законодавство»), яке дозволяє встановити зміст поняття «законодавство про працю»[15].

Безпосереднім об’єктом є суспільні відносини, що забезпечують реалізацію особою свого права на працю.

Потерпілими від злочину є працівники, тобто фізичні особи, які працюють на підставі трудового договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Частина 1 ст. 172 КК передбачає кримінальну відповідальність за незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів, а також інше грубе порушення законодавства про працю.

Об’єктивна сторона цього злочину передбачає дві форми: 1) гру­бе порушення законодавства про працю (загальна); 2) незаконне звіль­нення працівника з роботи (конкретний різновид загальної форми). З’ясування ознак об’єктивної сторони потребує, по-перше, встанов­лення порушення конкретної норми законодавства про працю; по- друге, доведеності грубого характеру цього порушення.

Поняття «грубе порушення» має оціночний характер, і в кожному конкретному випадку воно має встановлюватися, виходячи з кількості потерпілих, тяжкості можливих наслідків, тривалості, систематичнос­ті порушень, злісності мотивів тощо. Так, грубим порушенням вважа­тиметься систематичне порушення тривалості робочого часу, ненадан- ня протягом тривалого часу відпустки, на яку має право працівник, ненадання передбачених законом пільг, компенсацій, незаконне на­кладення матеріальної відповідальності тощо.

Звільнення працівника з роботи визнається незаконним у випадку, коли для цього не було законних підстав або коли воно здійснено з по­рушенням встановленого порядку звільнення.

Суб’єктивна сторона цього злочину полягає в прямому умислі. При цьому незаконне звільнення працівника з роботи передбачає як обов’ язкову ознаку наявність особистих мотивів (наприклад, помста за критику тощо). Інше грубе порушення законодавства про працю може здійснюватися за будь-якими мотивами.

Суб’єкт злочину — спеціальний: фізична осудна особа, яка досягла 16 років та на яку покладений обов’язок дотримання законодавства про працю.

Частина 2 ст. 172 КК встановлює відповідальність за ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього, вагітної жінки чи матері, яка має ди­тину віком до 14 років або дитину-інваліда.

Дитина-інвалід — особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту[16].

 

Грубе порушення угоди про працю (ст. 173 КК). Суспільна не­безпека даного злочину полягає в посяганні на передбачене в ст. 43 Конституції України право на працю.

Трудові відносини між роботодавцем і працівником регулюються не тільки законами, а й колективним і трудовим договорами. Саме цими документами встановлюються конкретні права й обов’язки сторін.

Безпосередній об ’єкт — суспільні відносини, що забезпечують реалізацію особою свого права на працю.

З об ’єктивної сторони цей злочин виявляється в грубому порушен­ні угоди про працю шляхом обману чи зловживання довірою або при­мусом до виконання роботи, не обумовленої угодою (це, наприклад, погроза звільненням, якщо працівник не погодиться виконувати робо­ту, не обумовлену договором). Обов’ язковим є спосіб порушення: об­ман, зловживання довірою, примус.

Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Мотив та мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єкт злочину — спеціальний: службова особа підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, а також окремий громадянин або уповноважена ними особа.

Частина 2 ст. 173 КК передбачає відповідальність за ті самі дії, вчинені стосовно громадянина, з яким укладена угода щодо його ро­боти за межами України.

 

Примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 174 КК). Суспільна небезпека цього злочину полягає у посяганні на передбачене у ст. 44 Конституції України право тих, хто працює, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інте­ресів. Причому вказується, що ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку (ст. 44 Конституції України).

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про порядок вирішення колек­тивних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р.[17] під страйком розуміється тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Як випливає із Закону, участь у страйку має бути добровільною. Кримінальний закон охороняє це право працівників на вільне волевиявлення.

Безпосередній об ’єкт — суспільні відносини, що забезпечують вільну реалізацію особою свого права на страйк.

Потерпілими від злочину є працівники, які відповідно до Закону мають право на страйк. У деяких випадках проведення страйку забо- роняється[18].

Об’єктивна сторона цього злочину передбачає дві форми: а) при­мушування до участі у страйку; б) перешкоджання участі у страйку.

Примушування — це протиправний фізичний або психічний вплив на працівника, спрямований на взяття ним участі у страйку всупереч його волі. Перешкоджання — це протидія здійсненню працівником свого права брати участь у страйку. Обов’язковою ознакою приму­шування і перешкоджання є спосіб їх вчинення: здійснення їх шляхом фізичного насильства, погрози застосування такого насильства або шляхом інших незаконних діянь. Фізичне насильство може виража­тися в нанесенні ударів, побоїв, заподіянні легких тілесних ушко­джень, незаконному позбавленні волі. Якщо фізичне насильство виразилося в заподіянні середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень, то кваліфікація повинна проводитись за сукупністю зло­чинів (наприклад, за статтями 121 і 174 КК). Погроза застосування насильства може полягати в залякуванні застосуванням будь-якого фізичного насильства, у тому числі й погрозі вчинити вбивство. Якщо погроза вбивством була вчинена членом організованої групи, то необ­хідна додаткова кваліфікація ще за ч. 2 ст. 129 КК. Інші незаконні дії можуть виявлятися в обмані, у погрозі позбавити будь-яких пільг, звільнити працівника тощо.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Мотиви і мета на кваліфікацію не впливають.

Суб ’єкт злочину — фізична осудна особа, яка досягла 16 років.

 

Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших уста­новлених законом виплат (ст. 175 КК). Суспільна небезпека цього злочину полягає у посяганні на проголошене у ч. 7 ст. 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю.

Безпосередній об’єкт — суспільні відносини, що забезпечують своєчасне отримання громадянами заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати.

Потерпілими від злочину є громадяни, яким повинна бути випла­чена заробітна плата, стипендія, пенсія чи інша установлена законом виплата.

Об ’єктивна сторона злочину виявляється в безпідставній неви­платі громадянам заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установ­леної законом виплати більше ніж за один місяць. Безпідставність невиплати має місце в тих випадках, коли існувала реальна можливість виплати, однак виплата не відбулась.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Мотиви та мета можуть бути різними і не впливають на кваліфікацію.

Суб’єкт злочину — спеціальний: керівник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності чи громадянин — суб’єкт підприємницької діяльності.

Частина 2 ст. 175 КК передбачає відповідальність за те саме діяння, якщо воно було вчинене внаслідок нецільового використання коштів, призначених для цих виплат, наприклад використання цих коштів для придбання обладнання, для ремонту тощо.

Частина 3 ст. 175 КК встановлює пільгову норму — особа звільня­ється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до кри­мінальної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам.


§ 4. Злочини у сфері охорони прав  на об’єкти інтелектуальної власності

Суспільна небезпека цих злочинів полягає у тому, що вони посяга­ють на суспільні відносини у сфері інтелектуальної власності. У стат­ті 41 Конституції України встановлюється, що кожен має право воло­діти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Крім того, у ст. 54 Конституції України гаран­тується захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Встановлення кримінальної відповідаль­ності за злочини, передбачені у статтях 176, 177 КК спрямоване на реалізацію зазначених положень Конституції України.

 

Порушення авторського права і суміжних прав (ст. 176 КК). Диспозиція цієї статті бланкетна, тому для з’ ясування її змісту слід звертатися, зокрема, до відповідних норм Книги 4 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), законів України: «Про авторське право і суміжні права» в редакції від 11 липня 2001 р.[19], «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ ютерних програм, баз даних» у редакції від 10 липня 2003 р.[20], Бернської конвен­ції про охорону літературних і художніх творів (Паризького Акта від 24 липня 1971 р.)[21], Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р.[22], Конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм від 29 жовтня 1971 р.[23]

Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини у сфе­рі авторського права і суміжних прав.

Авторське право — це особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов’язані зі створенням та використан­ням творів науки, літератури і мистецтва. До особистих немайнових прав, зокрема, належать: право на визнання особи автором твору; пра­во перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації автору твору; право автора вимагати зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору, якщо це практично можливо; право забороняти зазначення сво­го імені у зв’язку з використанням твору; право обирати псевдонім у зв’язку з використанням твору; право на недоторканність твору. До майнових прав, зокрема, відносять: право на використання твору; ви­ключне право дозволяти використання твору; право перешкоджати неправомірному використанню твору, у тому числі забороняти таке використання. Авторське право не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстро­вані у творі.

Суміжні права — це особисті немайнові права і майнові права ви­конавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення. Особисті немайнові права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення визначені у ст. 38 Закону України «Про автор­ське право і суміжні права» та у ст. 423 ЦК України. Майнові права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення визначені у статтях 39-41 Закону України «Про авторське право і су­міжні права» та у ст. 452 ЦК України.

Предметом порушення авторського права виступають твори науки, літератури і мистецтва, комп ’ютерні програми і бази даних, а пред­метом порушення суміжних прав — виконання, фонограми, відеогра­ми і програми мовлення. Вони можуть бути зафіксовані на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації.

Не є предметом цього злочину повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації; твори народної творчості (фольклор); видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодав­чого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади; держав­ні символи України, державні нагороди; символи і знаки органів дер­жавної влади, Збройних Сил України та інших військових формувань; символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ та організацій; грошові знаки; розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші ана­логічні бази даних.

Потерпілими від цього злочину є суб’єкти авторського права або суміжних прав[24].

Об’єктивна сторона злочину, зазначеного в ч. 1 ст. 176 КК, передбачає встановлення трьох обов’язкових ознак: діяння, його наслідків і причинного зв’язку між ними. Форми такого діяння пов’язані з предметом та передбачені у диспозиції ч. 1 ст. 176 КК таким чином: 1) незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літе­ратури і мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, 2) незакон­не відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, 3) їх незаконне тиражування та розповсюджен­ня на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, 4) інше порушення авторського права і суміжних прав. Остання форма є за­гальною.

Незаконність діяння означає, що воно вчиняється без дозволу осіб, які мають авторське право або суміжні права.

Якщо примірник об’єкта авторського права або суміжних прав ви­крадений (наприклад, викрадено картину) або знищений (наприклад, розбито скульптуру), то такі діяння кваліфікуються за статтями про злочини проти власності (у наведених прикладах — відповідно статті 185 або 194 КК). Якщо таке викрадення вчинене для подальшого пла­гіату[25], то кваліфікація настає за сукупністю злочинів — за ст. 176 і, наприклад, за ст. 185 КК.

Суспільно небезпечний наслідок як обов’язкова ознака об’єктивної сторони — це матеріальна шкода у значному розмірі, тобто така мате­ріальна шкода, розмір якої згідно з приміткою до ст. 176 КК у двадцять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Між діянням і матеріальною шкодою має бути встановлений причин­ний зв’язок. Закінченим злочин вважається з моменту заподіяння саме такої матеріальної шкоди.

Суб’єктивна сторона цього злочину — умисел. Мотиви і мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.

Суб ’єкт злочину — фізична осудна особа, яка досягла 16 років.

У частині 2 ст. 176 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, тобто такому, який відповідно до примітки до ст. 176 КК у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

У частині 3 ст. 176 КК передбачена відповідальність за дії, перед­бачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища або організованою групою, або якщо вони завдали матеріальної шкоди в особливо велико­му розмірі, тобто такому, який відповідно до примітки до ст. 176 у ти­сячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

 

Порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціо­налізаторську пропозицію (ст. 177 КК). Диспозиція цієї статті блан- кетна, тому для з’ясування її змісту слід звертатися, зокрема, до відпо­відних норм книги 4 ЦК України, Паризької конвенції про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р.[26], законів України: «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р.[27], «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» від 5 листопада 1997 р.[28], «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» у редакції від 1 червня 2000 р.[29], «Про охорону прав на сорти рослин» у редакції від 17 січня 2002 р.[30]

Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини у сфе­рі права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, про­мисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію.

Предметом цього злочину можуть бути винахід, корисна модель, промисловий зразок, топографія інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторська пропозиція.

Винахід (корисна модель) — результат інтелектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології.

Промисловий зразок — результат творчої діяльності людини у га­лузі художнього конструювання.

Топографія інтегральної мікросхеми — зафіксоване на матеріаль­ному носії просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтегральної мікросхеми та з’єднань між ними.

Сорт рослин — окрема група рослин (клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція) у рамках нижчого із відомих ботанічних таксо­нів, яка незалежно від того, задовольняє вона повністю або ні умови надання правової охорони:

-   може бути визначена ступенем прояву ознак, що є результатом діяльності даного генотипу або комбінації генотипів;

-   може бути відрізнена від будь-якої іншої групи рослин ступенем прояву принаймні однієї з цих ознак;

-   може розглядатися як єдине ціле з точки зору її придатності для відтворення в незмінному вигляді цілих рослин сорту.

Раціоналізаторською пропозицією є визнана юридичною особою пропозиція, яка містить технологічне (технічне) або організаційне рі­шення у будь-якій сфері її діяльності.

Потерпілими від цього злочину є суб’єкти права інтелектуальної влас­ності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інте­гральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію[31].

Об ’єктивна сторона злочину, зазначеного в ч. 1 ст. 177 КК, перед­бачає встановлення трьох обов’язкових ознак: діяння, його наслідків і причинного зв’язку між ними. Форми діяння пов’язані з предметом та передбачені у диспозиції ч. 1 ст. 177 КК таким чином: 1) незакон­не використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка, то­пографії інтегральної мікросхеми, сорту рослин, раціоналізаторської пропозиції, 2) привласнення авторства на них, 3) інше порушення права на ці об’єкти. Остання форма є загальною.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є суспільно небезпечний наслідок — матеріальна шкода у значному розмірі, тобто така матері­альна шкода, розмір якої згідно з приміткою до ст. 176 КК у двадцять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Між діянням і матеріальною шкодою має бути встановлений причин­ний зв’язок. Закінченим злочин вважається з моменту заподіяння за­значеної матеріальної шкоди.

Суб’єктивна сторона цього злочину — умисел. Мотиви і мета можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.

Суб ’єкт злочину — фізична осудна особа, яка досягла 16 років.

У частині 2 ст. 177 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, тобто такому, який відповідно до примітки до ст. 176 КК у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

У частині 3 ст. 177 КК передбачена відповідальність за дії, перед­бачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища або організованою групою, або якщо вони завдали матеріальної шкоди в особливо велико­му розмірі, тобто такому, який відповідно до примітки до ст. 176 КК у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.


§ 5. Злочини проти інших особистих прав і свобод людини і громадянина

Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії (ст. 161 КК)[32]. Від­повідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні консти­туційні права і свободи та є рівними перед законом.

Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують рівноправність громадян та їх права.

Об’єктивна сторона злочину виражається в здійсненні будь-якої дії, спрямованої на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переко­наннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Під розпалюванням національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті слід розуміти поширення різних відомостей, закликів, вигадок, що підривають довіру і повагу до певної національності та формують у людей почуття озлобленості, відчуження і викликають національну ворожнечу або розбрат. Форми розпалювання національ­ної, расової чи релігійної ворожнечі можуть бути різними і на кваліфі­кацію не впливають. Ворожнеча може розповсюджуватись будь-яким чином: усно, письмово, шляхом агітації, пропаганди або в наочно- демонстраційному вигляді. При цьому висловлювані ідеї та погляди мають суто загальний характер і не звернуті до конкретної особи. Для кваліфікації злочину не має значення, відповідають чи ні дійсності особливості, які приписуються тій чи іншій нації.

Приниження національної честі та гідності або образа почуттів громадян може виражатися в різних формах третирування людей: на­клепі, цькуванні, знущанні над культурою, звичаями тощо будь-якої нації, дискримінації осіб певної національності або раси. Такі дії мо­жуть мати окремий характер або виступати складовим елементом по­передніх дій щодо розпалювання ворожнечі.

Обмеження прав громадян виражається в прямому або непрямому ущемленні їх прав у будь-якій галузі діяльності залежно від національ­ної, расової приналежності, статі, мови, релігійних переконань або, навпаки, у встановленні прямих чи непрямих привілеїв (тобто неза­конних пільг будь-якого характеру) на цих самих підставах. Так, об­меження конституційних прав громадянина, наприклад, може виража­тися у відданні переваги перед ним іншим громадянам (іншої націо­нальності, статі) при прийомі на роботу чи навчання, поданні до заохо­чень, нагород, при висуванні на конкурс чи присудженні конкурсної премії тощо.

Образа почуттів громадян у зв’язку з їх релігійними переконання­ми виражається у зневазі до цих релігійних вірувань.

Даний злочин має формальний склад і вважається закінченим з мо­менту вчинення будь-якої дії, вказаної в законі.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Мотиви найчастіше мають націоналістичне забарвлення. Мета злочину ви­пливає із спрямованості вчинюваних дій — розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу, принизити національну гідність, по­казати переваги або неповноцінність одних громадян перед іншими за ознакою їх національної чи расової приналежності або за віроспо­віданням.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа.

У частині 2 ст. 161 КК передбачена відповідальність за вказані дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені служ­бовою особою. Поняття насильства передбачає такі види завдання шкоди здоров’ю, як нанесення ударів, побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Спричинення потерпілому тяжких ті­лесних ушкоджень не охоплюється ч. 2 ст. 161 КК і потребує кваліфі­кації за сукупністю злочинів.

Під обманом слід розуміти повідомлення потерпілому завідомо неправдивих відомостей або свідоме приховування певних подій з ме­тою створення неправильного уявлення про них. Змістом погрози охоплюється будь-яке психічне насильство: залякування потерпілого можливістю застосувати до нього фізичне насильство, розголосити про потерпілого відомості, які його ганьблять, погроза знищити або по­шкодити особисте майно потерпілого тощо.

За частиною 3 ст. 161 КК настає відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належ­ності або ставлення до релігії, якщо ці дії були вчинені організованою групою осіб або спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки.

 

Порушення недоторканності житла (ст. 162 КК). Стаття 30 Кон­ституції України гарантує кожному громадянинові недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володін­ня особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивова­ним рішенням суду.

Безпосереднім об ’єктом цього злочину є конституційне право громадянина на недоторканність житла. Під порушенням недоторкан­ності житла слід розуміти протиправне відкрите або таємне проник­нення в чуже житло (будинок, квартиру або кімнату) без згоди власни­ка житла на такі дії.

Об’єктивна сторона злочину виражається в діях, які полягають: 1) у незаконному проникненні до житла чи до іншого володіння особи проти її волі; 2) у незаконному проведенні в них огляду чи обшуку; 3) в незаконному виселенні чи інших діях, що порушують недоторкан­ність житла громадян.

Незаконним є будь-яке проникнення до житла всупереч чинному за­конодавству. Житлом визнається індивідуальний житловий будинок з жит­ловими і нежитловими приміщеннями, що до нього належать; житлове приміщення, яке належить до житлового фонду і є придатним для по­стійного чи тимчасового проживання; а також будь-яке приміщення, яке призначене для тимчасового проживання. При цьому проміжок часу, про­тягом якого особа проживає в даному приміщенні, для кваліфікації зло­чину значення не має. Потерпілим від даного злочину може бути лише фізична особа. Порушення встановленого законом порядку проникнення у приміщення, яке належить на праві власності юридичній особі, не міс­тить складу злочину, передбаченого ст. 162 КК. За наявності до того під­став такі дії можуть бути кваліфіковані як самоправство (ст. 356 КК), пере­вищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК) або інший злочин. Проникнення до житла сторонніх можливо лише за добровільною згодою власника на такі дії. Якщо згода була отримана в результаті насильства або погроз, то виключається і правомірне проникнення. Незаконним вва­жається обшук, здійснюваний особами, які не мають на це права, або вчинений з порушенням Кримінально-процесуального кодексу України, тобто особами, які за певних умов мають на це право, але в цьому випад­ку не були наділені необхідними повноваженнями (наприклад, за відсут­ності постанови суду щодо проведення обшуку).

Відповідно до ч. 3 ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішен­ням суду. Незаконне виселення має місце у разі, якщо воно здійсню­ється без законних підстав, тобто без судового рішення, яке набуло чинності. Незаконним також слід вважати виселення, що здійсне­не не уповноваженими на те особами.

Під іншими діями, що порушують недоторканність житла громадян, слід розуміти будь-яке інше вторгнення до житла проти волі осіб, які там проживають, за винятком випадків крайньої необхідності, напри­клад тимчасове використання житла без згоди його власника.

Даний злочин вважається закінченим з моменту вчинення однієї із зазначених у цій статті дій.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Винна особа усвідомлює, що порушує недоторканність житла громадян, і ба­жає вчиняти такі дії. Мотиви і мета злочину можуть бути різними. Однак слід мати на увазі, що з’ ясування мотивів дозволяє відмежувати цей злочин від самоправства (ст. 356 КК).

Суб’єкт злочину — будь-яка фізична особа, що порушує недотор­канність житла, а за ч. 2 — також службова особа.

У частині 2 ст. 162 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені службовою особою або із застосуванням насильства чи з по­грозою його застосування.

Під насильством слід розуміти фізичне насильство, як небезпечне, так і таке, що не є небезпечним для життя і здоров’ я потерпілого, в тому числі й таке, що заподіяло потерпілому легкі тілесні ушкодження. По­гроза застосування насильства виражається в залякуванні потерпілого застосуванням до нього фізичного насильства. Погроза має бути ре­альною.

Порушення таємниці листування, телефонних розмов, теле­графної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер (ст. 163 КК). Безпосереднім об ’єктом цього зло­чину є конституційне право громадян на таємницю листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Це право закрі­плене в ст. 31 Конституції України. Воно означає, що ніхто без згоди самого громадянина не має права знайомитись із його листуванням чи розголошувати зміст іншої його кореспонденції.

Предметом злочину є відомості, які містяться в кореспонденції громадян і становлять їх особисту таємницю. Не можуть визнаватись предметом цього злочину відомості та повідомлення службового ха­рактеру, які становлять зміст службової кореспонденції.

Об ’єктивна сторона злочину виражається у вчиненні незаконних дій, спрямованих на порушення таємниці кореспонденції, яка переда­ється від однієї особи до іншої засобами зв’язку або через комп ’ютер. Засоби зв’язку — це технічне обладнання, що використовується для організації зв’язку. Способи передачі інформації можуть бути різними: листування, телефонні розмови, телеграфна чи інша кореспонденція. Під листуванням слід розуміти будь-які види кореспонденції: листи, посилки, бандеролі тощо, що надаються установами зв’язку громадя­нам або юридичним особам. Під іншою кореспонденцією слід розумі­ти інші види повідомлень, наприклад, отримані по телетайпу, факсу тощо. Інформацією, що містить таємницю, слід вважати таку, яку адресат або джерело інформації не бажають доводити до відома інших осіб. Незаконність дій з порушення таємниці листування, телефонних розмов або телеграфних повідомлень має місце за відсутності згоди особи на ознайомлення з її кореспонденцією або при порушенні вста­новленого законом порядку, що допускає як виняток можливість озна­йомлення із змістом кореспонденції або переговорів громадян.

Так, відповідно до ст. 31 Конституції України таке ознайомлення може здійснюватися тільки за постановою суду у випадках, вказаних у законі, з метою запобігти злочину чи з’ясувати істину під час роз­слідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати таку інформацію неможливо.

Даний злочин вважається закінченим з моменту ознайомлення третьої особи із змістом листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції громадян.

Суб ’єктивна сторона цього злочину передбачає прямий умисел. Винна особа усвідомлює, що незаконно ознайомлюється із кореспон­денцією іншого громадянина, яка передається засобами зв’язку або через комп’ютер, і бажає вчиняти такі дії. Мотиви злочину можуть бути будь-якими і на кваліфікацію не впливають.

Суб’єкт злочину: за ч. 1 ст. 163 КК — будь-яка особа, яка досягла 16 років, а за ч. 2 — також службова особа.

У частині 2 ст. 163 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, вчинені щодо державних чи громадських діячів або вчинені службовою особою, або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації.

Під використанням спеціальних засобів, призначених для неглас­ного зняття інформації, слід розуміти застосування будь-яких приладів, апаратури, технічних засобів, призначених для фіксування, розшиф­рування запису або відтворення різної інформації.

 

Порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК). Конституція України в ст. 32 встановила право кожного громадянина на недоторканність приватного життя, на особисту і сімейну таємницю, а також заборонила збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Однією з гарантій здійснення цього права громадян є ст. 182 КК. Це право може бути обмежене тільки відповідно до закону на підставі судового рішення.

Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що забезпечують недоторканність приватного життя. Предмет злочину — конфіденційна інформація про приватне життя особи, яка може місти­тися в творі, що публічно демонструється, або у творі, виданому в за­собах масової інформації, а також закріплюватися на різних матеріаль­них носіях: папері, касетах, дискетах, фотографіях тощо. До конфіден­ційних належать такі відомості, що становлять особисту або сімейну таємницю особи, а також будь-які інші відомості, які потерпілий бажає зберегти в таємниці. Не може визнаватися конфіденційною така інфор­мація, яка вже була раніше оприлюднена шляхом публікації або іншим способом. Потерпілим від злочину може бути будь-яка особа, без зго­ди якої збиралася або розповсюджувалася подібна конфіденційна ін­формація.

Об’єктивна сторона злочину виражається в одній з таких дій, учинених без згоди особи: а) незаконному збиранні конфіденційної інформації щодо цієї особи; б) незаконному зберіганні такої інформа­ції; в) незаконному використанні конфіденційної інформації; г) неза­конному поширенні вказаної інформації; д) поширенні конфіденційної інформації в публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації.

Під незаконним збиранням конфіденційної інформації слід розумі­ти збір не уповноваженим на це суб’єктом відомостей про приват­не життя іншої особи, що містять її особисту або сімейну таємницю. Збирання інформації може здійснюватися з будь-яких джерел: із до­кументів, бесід з родичами, сусідами, знайомими потерпілого тощо, як відкрито, під пристойним приводом, так і таємно, з використанням підслуховуючих, відеозаписуючих пристроїв, інших технічних засобів.

Якщо збирання таких відомостей було поєднане з порушенням недо­торканності житла або порушенням таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, що передаються засо­бами з’вязку або через комп’ютер, вчинене слід кваліфікувати за су­купністю злочинів, передбачених ст. 182 і ст. 162 або ст. 163 КК.

Незаконне зберігання вказаних відомостей — це будь-які умисні дії, пов’язані із перебуванням конфіденційної інформації у володінні винного (зберігає матеріальні носії при собі, у приміщенні, схованці, інших місцях), незалежно від тривалості зберігання. Незаконне вико­ристання або поширення конфіденційної інформації — це різні види застосування відомостей без згоди потерпілого. Так, під поширенням інформації слід розуміти повідомлення відомостей про приватне жит­тя особи, що становлять її особисту або сімейну таємницю, хоча б од­ній третій особі. Одним із видів поширення конфіденційної інформації є її оголошення в публічному виступі, на зборах, мітингу, засіданні тощо, у творі, що публічно демонструється, — тобто її відтворення на аудіо- і відеозапису, у громадському місці; або шляхом оприлюднення цих відомостей у засобах масової інформації: у пресі, по радіо чи теле­баченню тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї із зазначених дій. Настання суспільно небезпечних наслідків у резуль­таті його вчинення, наприклад, самогубство потерпілого, перебуває за межами даного складу злочину і за наявності до того підстав може отримати додаткову кваліфікацію за іншими статтями КК.

Суб’єктивна сторона даного злочину — прямий умисел, винна особа усвідомлює, що порушує недоторканність приватного життя іншої особи, і бажає цього.

Суб’єкт злочину — будь-яка фізична особа. Якщо такі дії були вчи­нені службовою особою з використанням наданих їй повноважень і запо­діяли істотну шкоду охоронюваним правам, свободам та інтересам окре­мих громадян, інтересам юридичних осіб або державним чи громадським інтересам, то матиме місце сукупність злочинів (статті 182 і 364 або 365 КК). У тих випадках, коли недоторканність приватного життя була порушена внаслідок службової недбалості, то за наявності до того підстав учинене кваліфікується за ст. 367 КК як службова недбалість.

 

Порушення права на отримання освіти (ст. 183 КК). Відповід­но до ст. 53 Конституції України кожний громадянин має право на освіту. Це право охоплює собою можливість отримання будь-якого виду освіти.

Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що забезпечують громадянам отримання освіти.

Об ’єктивна сторона злочину виражається в незаконній відмові у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власності. Під навчальним закладом згідно з положеннями Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. (у ред. 1996 р.)[33] розуміють такі заклади, в яких здійснюється дошкільна, повна загальна середня освіта, поза­шкільна, професійно-технічна, вища, післядипломна освіта, аспіран­тура, докторантура з будь-якими формами навчання — денною, вечір­ньою, заочною, екстернатом тощо. Такими закладами в Україні є ди­тячі садки, школи, ліцеї, гімназії, технікуми, коледжі, інститути, уні­верситети, академії тощо.

Незаконна відмова в прийнятті до навчального закладу має місце там, де особі безпідставно відмовляють у реалізації її права на освіту. Зазначені дії можуть виявлятися у двох формах: а) шляхом прямої від­мови і б) шляхом створення для особи несприятливих умов при вступі до навчального закладу, за яких вона не може реалізувати своє право на освіту у встановленому законом порядку. Не може визнаватися не­законною відмовою в прийнятті до навчального закладу наявність обмежень до прийняття за медичними, віковими, професійними, твор­чими та іншими показниками, що встановлені відповідно до специфі­ки даного закладу освіти.

Злочин є закінченим з моменту вчинення будь-яких дій, спрямова­них на відмову у прийнятті до навчального закладу.

Суб ’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину спеціальний — службова особа, яка має право прийому до навчального закладу (наприклад, директор школи, ректор вищого навчального закладу, відповідальний секретар приймальної комісії, декан факультету тощо).

У частині 2 ст. 183 КК передбачена відповідальність за незаконну вимогу оплати за навчання у державних або комунальних навчальних закладах. Це виявляється у прямому примусі внести плату за навчання або створенні для потерпілого таких умов, за яких він змушений спла­тити за навчання в навчальному закладі. Незаконною слід визнавати вимогу оплати за навчання, яка має місце в таких випадках: а) коли оплата не передбачена у даному навчальному закладі взагалі або для даної категорії осіб зокрема; б) вимагається у розмірах інших, ніж офіційно встановлені; в) вимагається в іншій, ніж передбачено в до­говорі (контракті), формі.

Відповідальність за ч. 2 ст. 183 КК передбачає незаконну вимогу оплати за навчання лише в державних та комунальних навчальних за­кладах. Тому пред’явлення такої вимоги у навчальних закладах іншої форми власності не містить даного складу злочину і може за наявнос­ті до того підстав кваліфікуватися за ст. 364 КК як зловживання владою або службовим становищем чи за ст. 365 КК як перевищення влади або службових повноважень.

Злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення особі ви­моги про оплату за навчання.

 

Порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 184 КК). Конституція України в ст. 49 проголошує, що кожен має право на охо­рону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. При цьому зазначається, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких за­кладів не може бути скорочена.

Безпосереднім об’єктом цього злочину слід вважати суспільні від­носини, що забезпечують громадянам право на охорону здоров’я і ме­дичну допомогу.

З об ’єктивної сторони злочин характеризується незаконною ви­могою оплати за надання медичної допомоги в державних чи кому­нальних закладах охорони здоров’ я. Під медичною допомогою зазви­чай розуміють лікування, профілактичні заходи, а також різні види медичних послуг, що надаються при захворюваннях, травмах, пологах тощо. Державними є такі заклади охорони здоров’я, які створені на базі державної власності й отримують фінансування з державного бюджету. Комунальними є такі заклади, які створені органами місце­вого самоврядування як особисто, так і спільно з місцевою державною адміністрацією на базі комунальної власності та за фінансування з міс­цевого бюджету.

Вимогу оплати за надання медичної допомоги слід вважати неза­конною у випадках, якщо вона: а) взагалі не передбачена у даному медичному закладі або не передбачена для даної категорії осіб; б) ви­магається не в тих розмірах, які офіційно встановлені. Перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних та комунальних медичних закладах, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17  вересня 1996 р. № 1138 у редакції від 2 вересня 2005 р.

Злочин вважається закінченим з моменту пред’явлення незаконної вимоги про оплату медичної допомоги.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт даного злочину спеціальний — ним може бути тільки працівник державного або комунального закладу охорони здоров’я.

За ч. 2 ст. 184 КК настає відповідальність за незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я.

Під мережею державних та комунальних закладів охорони здоров’я слід розуміти сукупність цих закладів, розташованих на певній тери­торії, а під скороченням мережі таких закладів — зменшення їхньої кількості.

Цей злочин вважається закінченим з моменту фактичного скоро­чення кількості медичних закладів. За ч. 2 ст. 184 КК суб’єктом зло­чину є службова особа відповідного органу виконавчої влади, до ком­петенції якої належить забезпечення існування мережі медичних за­кладів.


§ 6. Злочини проти сім’ї

Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК). Суспільна небезпечність даного злочину полягає в тому, що він грубо порушує обов’язки, які покладаються на батьків Конституцією Украї­ни та сімейним законодавством, і посягає на нормальний розвиток і здоров’ я дітей.

Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують захист майнових інтересів неповнолітніх або непраце­здатних дітей, які потребують допомоги. Обов’язок батьків утримува­ти своїх дітей до їх повноліття закріплений у ст. 51 Конституції Укра­їни, а також у Сімейному кодексі України. Потерпілими від цього злочину є неповнолітні та непрацездатні діти.

З об ’єктивної сторони цей злочин виражається в бездіяльності, а саме: а) у злісному ухиленні від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів); б) у злісному ухиленні батьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебува­ють на їх утриманні.

Під ухиленням від сплати аліментів або ухиленням від утримання дітей слід розуміти не тільки пряму відмову від сплати присуджених судом аліментів на дітей, а й приховання винним свого дійсного за­робітку, зміни роботи або місця проживання з метою уникнути утри­мань за виконавчим листом, а також інші дії, що свідчать про ухилен­ня від сплати за рішенням суду коштів на утримання дітей або про ухилення від утримання непрацездатних або неповнолітніх дітей. Необхідною умовою притягнення до кримінальної відповідальності за злісну несплату аліментів є наявність рішення суду, що набрало чин­ності і зобов’язує особу сплачувати аліменти на утримання дітей як неповнолітніх, так і непрацездатних повнолітніх.

Злісне ухилення, про яке йдеться в ч. 1 ст. 164 КК, — це тривале, систематичне і наполегливе ухилення від виконання цього обов’язку, як-от: приховання свого місця проживання, місця роботи, повтор­не ухилення від сплати аліментів, незважаючи на відповідні попере­дження, тощо. Злочин вважається закінченим з моменту злісного ухи­лення від сплати аліментів, встановлених рішенням суду.

Злісне ухилення батьків від утримання неповнолітніх (тобто тих, які не досягли 18 років) або непрацездатних (інвалідів І і ІІ груп, а та­кож тимчасово непрацездатних) дітей, які перебувають на їх утриман­ні, має місце у випадках, коли дітям не надаються необхідні для їхньо­го існування кошти, їжа, одяг, житло або необхідний догляд у разі хвороби тощо. Потерпілі повинні перебувати на утриманні винного, при цьому для кримінальної відповідальності, на відміну від злісного ухилення від сплати аліментів, не потрібно, щоб у справі попередньо було винесене судове рішення.

Суб’єктивна сторона цього злочину передбачає прямий умисел і, як правило, має корисливі мотиви.

Суб’єкт злочину спеціальний, тобто особа, записана як матір або батько у свідоцтві про народження дитини, або особи, прирівняні до статусу батьків: усиновлювачі (опікуни), вітчим, мачуха, особа, яка взяла дітей на постійне виховання або на утримання за умови, що обов’язок сплати аліментів покладений на цих осіб рішенням суду.

За злісне ухилення від утримання дітей, які перебувають на утри­манні, навіть за відсутності рішення суду, відповідальність за ст. 164 КК можуть нести батьки, тобто особи, які записані матір’ю або батьком дитини у свідоцтві про народження, у тому числі особи, батьківство яких встановлено на підставі ст. 128 Сімейного кодексу України. По­збавлення батьківських прав на підставі судового рішення не звільняє батьків від відповідальності за ст. 164 КК. За цією ж статтею відповіда­ють батьки дітей, які поміщені на повне державне утримання, якщо такі батьки злісно ухиляються від сплати стягнутих за рішенням суду коштів на утримання дітей. Особи, які всиновили дитину, прирівню­ються до законних батьків і також можуть нести відповідальність за ст. 164 КК. Опікуни та піклувальники за даною статею відповідаль­ності не несуть.

У частині 2 ст. 164 КК передбачена відповідальність за вчинення цього злочину особою, раніше судимою за такий самий злочин.

 

Ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК). Безпосереднім об’єктом злочину виступають суспільні відносини, що забезпечують захист майнових інтересів не­працездатних батьків.

З об’єктивної сторони цей злочин полягає у злісному ухиленні від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання непраце­здатних батьків. Непрацездатними є батьки — жінки, що досягли 55 років, чоловіки — 60 років, а також інваліди І та ІІ групи.

Необхідною умовою притягнення особи до кримінальної відпові­дальності за даний злочин є наявність рішення суду, яке набрало чин­ності, згідно з яким винна особа зобов’язана сплачувати кошти на утримання своїх непрацездатних батьків.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єктом злочину можуть бути рідні діти, усиновлені (удочерінені), а також пасинки і падчерки, які досягли 18 років і зобов’язані у випадках, встановлених рішенням суду, надати утримання непраце­здатним вітчиму або мачусі.

У частині 2 ст. 165 КК передбачена відповідальність за те саме ді­яння, вчинене особою, раніше судимою за такий самий злочин.

 

Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК). Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечу­ють нормальний розвиток і виховання неповнолітніх, а також здоров’ я, безпеку життя або здоров’я, особисту свободу, честь та гідність осіб, що підлягають опіці (піклуванню).

Потерпілими від цього злочину можуть бути: а) діти; б) інші, крім дітей, особи, стосовно яких встановлені опіка чи піклування. Відпо­відно до ст. 243 Сімейного кодексу України опіка і піклування встанов­люються над дітьми, які залишилися без батьківського піклування; опіка — над дитиною, що не досягла чотирнадцяти років, а піклуван­ня — над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Об’єктивна сторона цього злочину полягає в діянні (дії або безді­яльності) і виражається в злісному невиконанні обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, а саме: у залишенні дітей без нагляду, харчування, одягу, ненаданні грошового утримання, ухиленні від догляду і лікування важкохворого тощо, що призвело до тяжких наслідків. Обов’язки батьків по догляду за дитиною, по її вихованню і захисту покладені на батьків ст. 150 Сі­мейного кодексу України. Невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за підопічним повинно мати злісний характер, тобто бути тривалим за часом або систематичним, незважаючи на відповідні попередження з боку органів опіки і піклування або місцевих органів влади.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслід­ків. Під тяжкими наслідками слід розуміти різні види фізичної або моральної шкоди, заподіяної дитині або підопічному: розлад здоров’я, психічне захворювання, інвалідність, самогубство потерпілого тощо. При цьому обов’язковою умовою кримінальної відповідальності бать­ків, опікунів чи піклувальників є наявність причинного зв’язку між вчиненим діянням і тяжкими наслідками, що настали.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом, на який вказує злісний характер діяння. Ставлення винної особи до наслідків злочину є необережним.

Суб’єкт злочину спеціальний — батьки дитини, а також особи, визнані згідно із законом опікунами чи піклувальниками.

 

Зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК). Безпосереднім об ’єктом злочину є майнові права й інтереси особи, відносно якої встановлені опіка чи піклування.

Об’єктивна сторона цього злочину полягає у використанні опіки або піклування на шкоду підопічному. Це, наприклад, зайняття житло­вої площі, використання його майна, привласнення речей, розтрата цінностей підопічного, а також порушення майнових прав потерпіло­го внаслідок укладання невигідних для нього договорів.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, причому використання опіки чи піклування на шкоду підопічному по­требує встановлення корисливої мети, тобто прагнення винного мати вигоду майнового характеру за рахунок потерпілого. При цьому реаль­не отримання такої вигоди для складу даного злочину не є обов’яз­ковим.

Суб’єкт злочину — спеціальний: особа, призначена у встановле­ному законом порядку опікуном чи піклувальником.

 

Розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що за­безпечують нормальне функціонування сім’ї.

Об’єктивна сторона злочину проявляється в розголошенні таєм­ниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі усиновителя. Згідно із ст. 207 Сімейного кодексу України усиновленням є прийняття усинов- лювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Під розголошенням таємниці усиновлення слід розуміти повідомлення будь-якій особі, у тому числі й усиновленому (удочеріненій), відомостей про те, що юридичні батько або мати дити­ни фактично не є його кровними батьком або матір’ю. Розголошення таємниці може здійснюватися усно, письмово, за допомогою засобів зв’язку, іншими способами. Обов’язковою ознакою розголошення є відсутність волі усиновителя (удочерителя) на розкриття цієї таєм­ниці. Бажання хоча б одного з подружжя усиновителів не розголошу­вати таємницю усиновлення вже виключає правомірність її розголо­шення.

Злочин має формальний склад, він вважається закінченим з моменту розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі усино­вителя незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків.

Суб’єктивна сторона цього злочину передбачає прямий умисел. Мотиви, якими керувався винний (наприклад, помста, корисливість, неприязні стосунки) для кваліфікації злочину значення не мають, але повинні враховуватись судом при призначенні покарання.

Суб’єкт злочину — загальний. Ним може бути особа, що досягла 16 років і якій таємниця усиновлення стала відома з будь-яких дже­рел.

У частині 2 ст. 168 КК передбачена відповідальність за кваліфіко­вані види даного злочину: вчинення його спеціальним суб’єктом та спричинення тяжких наслідків. Під спеціальним суб’єктом тут слід розуміти: службову особу або працівника медичного закладу, яким відомості про усиновлення (удочеріння), а саме: перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для уси­новлення, розгляд справи про усиновлення тощо, стали відомі по службі чи по роботі. Такими особами, наприклад, можуть бути судді, секретарі судів, працівники органів опіки та піклування, органів РАГСу, місцевих державних адміністрацій, медичні працівники: лікарі та ін­ший медичний персонал, яким через виконання професійних обов’язків стало відомо про факт усиновлення (удочеріння) дитини.

Спричинення тяжких наслідків як кваліфікуюча ознака ч. 2 ст. 168 КК передбачає різні види моральної або фізичної шкоди, запо­діяної як усиновленому (удочеріненій), так і усиновителю: розпад сім’ї, психічне захворювання потерпілого тощо. За наявності підстав дії, що спричинили тяжкі наслідки, можуть містити склади самостійних зло­чинів і кваліфікуватися за сукупністю із ст. 168 КК.

 

Незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169 КК). Безпо­середнім об ’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують нормальний розвиток і виховання неповнолітніх дітей. Окрім того, в окре­мих випадках цей злочин може спричинити шкоду здоров’ю, життю та іншим правоохоронюваним інтересам усиновителів та усиновлених.

Об’єктивну сторону цього злочину утворюють: а) незаконна по­середницька діяльність щодо усиновлення (удочеріння) дитини; б) інші незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) дитини; в) незаконні дії щодо передачі дитини під опіку (піклування); г) незаконні дії щодо передачі дитини на виховання в сім’ю громадян. Незаконними такі дії будуть у випадку, якщо вони вчинені з порушенням положень Сімей­ного кодексу України.

Передача дитини на виховання в сім’ю громадян передбачає пере­дачу дитини-сироти або дитини, яка позбавлена батьківського піклу­вання, до прийомної сім’ї або до дитячого будинку сімейного типу, який створений за згодою з органами опіки та піклування.

Посередницька діяльність щодо усиновлення (удочеріння) перед­бачає сприяння у будь-якому вигляді усиновленню (удочерінню) або передачі дитини під опіку (піклування) чи на виховання в сім’ю гро­мадян чи будь-яке інше сприяння. При цьому винна особа виконує в інтересах однієї із сторін і певні дії, наприклад допомагає в оформ­ленні документів на усиновлення (удочеріння), розшукує батьків уси­новленого для отримання від них згоди на усиновлення тощо. Інші незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) дитини, передачі її під опіку (піклування) чи на виховання в сім’ю громадян можуть полягати, наприклад, у такому: веденні обліку дітей, що підлягають усиновленню, з метою його подальшого використання, примушуванні дитини до згоди на усиновлення, підробленні документів тощо.

Злочин вважатиметься закінченим з моменту вчинення однієї з ука­заних дій.

Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Мотиви злочину для кваліфікації значення не мають.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа.

У частині 2 ст. 169 КК передбачена відповідальність за вчинення злочину щодо кількох дітей, повторно, за попередньою змовою групою осіб, з використанням службового становища або якщо він заподіяв тяжкі наслідки. Під тяжкими наслідками цього злочину слід розуміти самогубство потерпілого, його психічний розлад, отримання інваліднос­ті, необережне позбавлення життя тощо. З огляду на те, що норма, яка розглядається, є бланкетною, при аналізі об’єктивної сторони конкрет­ного злочину необхідно встановити, які саме закони і нормативні акти були порушені особою. Передусім слід звернутися до глав 18, 19 Сімей­ного кодексу України, Конвенції про права дитини, яка була ратифікова­на Верховною Радою України 27 лютого 1991 р.[34], і до постанови Кабі­нету Міністрів України «Про затвердження Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення» від 28 серпня 2003 р. № 1377 зі змінами від 25 березня 2006 р. № 367[35].


§ 7. Злочини проти свободи совісті

Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст. 178 КК). Право кожного на свободу совісті та віросповідання за­кріплене в ст. 35 Конституції України та в Законі України «Про свобо­ду совісті та релігійні організації»[36].

Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують свободу совісті і віросповідання. Додатковим обо­в’язковим об’єктом виступають відносини власності.

Предметом злочину є різні релігійні споруди чи культові будинки: церкви, мечеті, синагоги, каплиці, монастирі, молельні будинки, інші приміщення, в яких можуть проходити церковні служби.

Об’єктивна сторона цього злочину проявляється в пошкодженні чи зруйнуванні релігійної споруди або культового будинку. Під по­шкодженням слід розуміти приведення будинку або споруди в частко­ву непридатність, тобто якщо зберігається можливість її відновлення. Зруйнування передбачає приведення споруди або будинку до повної непридатності, внаслідок чого вони або перестають існувати, або пов­ністю втрачають можливість бути відновленими. Способи зруйнуван­ня або знищення можуть бути різними (механічними, фізичними, хі­мічними тощо) і на кваліфікацію злочину не впливають. Якщо пошко­дження або зруйнування релігійної споруди, культового будинку вчи­нено шляхом підпалу, іншим загальнонебезпечним способом, або спричинило загибель людей, або інші тяжкі наслідки, кваліфікація таких дій настає за сукупністю злочинів: за ст. 178 і ч. 2 ст. 194 КК. Даний злочин має матеріальний склад. Він вважається закінченим з моменту настання суспільно небезпечних наслідків: спричинення шкоди релігійній споруді або культовому будинку.

Суб’єктивна сторона злочину — умисел. Винний усвідомлює, що пошкоджує або руйнує релігійну споруду або культовий будинок, пе­редбачає настання шкоди від своїх дій і бажає або свідомо припускає настання наслідків такого роду. У разі використання для пошкодження або зруйнування релігійних будинків загальнонебезпечного способу винне ставлення до наслідків у вигляді загибелі людей, а також тяжких наслідків має місце тільки у формі необережності. За наявності в та­кому випадку умислу на позбавлення життя однієї (кількох) особи винний відповідає за ст. 178 і ч. 2 ст. 194 КК та за відповідними пунк­тами ст. 115 КК. Пошкодження або зруйнування релігійних споруд чи культових будинків з хуліганських мотивів має кваліфікуватися за сукупністю злочинів за статтями 178 і 296 КК.

Суб ’єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16 років.

 

Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 КК). Безпосереднім об’єктом цього злочину є сус­пільні відносини, що забезпечують свободу віросповідання і повагу почуттів віруючих.

Предмет злочину — релігійні святині. Релігійними святинями є проголошені кожною релігією священні символи: Біблія, ікони, хра­ми, поховання, місця паломництва, святі джерела тощо.

Об’єктивна сторона злочину виражається в утримуванні, осквер­ненні або знищенні релігійних святинь. Утримування передбачає само­вільні дії винного щодо привласнення релігійних святинь усупереч волі власника. Осквернення — це наруга над релігійною святинею, різні цинічні дії, що зачіпають релігійні почуття віруючих, тощо. Знищен­ня — це приведення до повної непридатності релігійної святині шляхом механічного, фізичного, хімічного або біологічного впливу, результатом якого є приведення її до повної непридатності із втратою можливості відновлення.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення однієї з указа­них дій.

Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Якщо вказані дії вчинені з хуліганських мотивів, то потрібна додаткова кваліфікація за ст. 296 КК.

Суб ’єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16 років.

 

Перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180 КК). У статті 35 Конституції України вказано, що кожен має право на сво­боду світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідува­ти будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправ­ляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Стаття 180 КК є однією з гарантій реаліза­ції цього положення Конституції.

Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що забезпечують свободу світогляду і віросповідання та право на безпере­шкодне здійснення релігійного обряду.

Об’єктивна сторона злочину характеризується дією або бездіяль­ністю, що полягає в незаконному перешкоджанні здійсненню релігій­ного обряду. Під здійсненням релігійного обряду слід розуміти одно­особове чи колективне відправлення релігійного культу чи ритуально­го обряду.

Перешкоджання може виражатися в незаконному закритті примі­щень для відправлення релігійних обрядів, зриві обрядів вінчання, відспівування, розгоні віруючих під час моління. При цьому злочинним є перешкоджання тільки таким релігійним обрядам, які здійснюються в рамках закону, не порушують громадський порядок і не супроводжу­ються посяганням на права громадян (порядок проведення релігійних обрядів і церемоній передбачений ст. 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). Злочин вважається закінченим з мо­менту незаконного перешкоджання здійсненню релігійного обряду.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб ’єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16 років.

У частині 2 ст. 180 КК передбачена відповідальність за примушу­вання священнослужителя шляхом фізичного або психічного насиль­ства до проведення релігійного обряду. Під примушуванням слід ро­зуміти протиправний насильницький вплив на священнослужителя з метою примусити його виконати релігійний обряд. Насильство при цьому може бути психічним або фізичним. Психічне насильство по­лягає в застосуванні до потерпілого погроз, шантажу, іншого проти­правного впливу на його психіку. Фізичне насильство може виражати­ся у будь-якому посяганні на тілесну сферу потерпілого: незаконному позбавленні волі, зв’язуванні, заподіянні фізичного болю, ударів, по­боїв. Якщо результатом фізичного насильства було спричинення тілес­них ушкоджень, то кваліфікація цього злочину настає за сукупністю злочинів за ст. 180 і статтями 121, або 122, або 125 КК.

 

Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (ст. 181 КК). Основним безпосереднім об ’єктом цього злочину виступають суспіль­ні відносини, що регулюють порядок відправлення релігійних обрядів, а також свободу віросповідання і право громадян на релігійні об’єднання. Додатковим обов’язковим об’єктом можуть бути відноси­ни, що забезпечують охорону здоров’ я або інших законних інтересів громадян.

Об ’єктивна сторона злочину проявляється у вчиненні активних дій з організації або керівництва групою, діяльність якої здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання ре­лігійних обрядів і поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою.

Під організацією такої групи слід розуміти будь-яку діяльність, спрямовану на створення групи, вербування її членів, підготовку ста­тутних документів, пошук джерел фінансування, тобто будь-які дії, результатом яких є створення групи. Керівництво групою означає управління її діяльністю і може виражатися в організації молитов, від­правленні обрядів, культів, заходах з підтримки дисципліни, керівни­цтві здійсненням бузувірських обрядів, накладенні стягнень (епітимій) тощо. Діяльність такої групи має бути пов’язана із заподіянням шкоди здоров’ю людей (наприклад, знівечення, покалічення, розлад психіки в результаті молитов), а також статевою розпустою. При цьому засто­сування в процесі діяльності групи окремих видів насильства, пока­рання за які як за самостійні злочини перевищує покарання за ч. 1 ст. 181 КК, вимагає додаткової кваліфікації за відповідними статтями КК про відповідальність за злочини проти особи. Позбавлення життя потерпілого в процесі діяльності вказаної релігійної групи або дове­дення до самогубства також передбачає відповідальність за сукупніс­тю злочинів.

Злочин вважається закінченим з моменту створення групи або вчинення дій з керівництва нею.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел. Винна особа усвідомлює, що організовує (чи керує) групу, яка діє під при­водом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів і бажає так діяти. Цей злочин може вчинюватися не тільки з релігійних, але й з інших мотивів: корисливості, владолюбства, сек­суальних мотивів.

Суб’єкт злочину — спеціальний: організатор або керівник релігій­ної групи.

У частині 2 ст. 181 КК передбачена відповідальність за ті самі дії, поєднані із втягуванням у діяльність групи неповнолітніх. У цих ви­падках додатковим обов’ язковим об’ єктом злочину виступає нормаль­ний психічний розвиток неповнолітніх, їх здоров’я і статева недотор­каність. Залучення неповнолітнього до діяльності групи передбачає будь-які форми впливу дорослої особи на неповнолітнього з метою спонукати (примусити) останнього брати участь у діяльності релігійної групи. Способи залучення можуть бути різні: лестощі, умовляння, об­ман, шантаж, побої, розпалювання релігійного фанатизму тощо.

Злочин є закінченим з моменту втягнення неповнолітнього до ді­яльності релігійної групи за допомогою будь-якої з перерахованих дій.

 

Контрольні запитання

1. У чому виявляються виборчі права громадян?

2.  Що є предметом злочинів проти виборчих прав громадян?

3.  Що таке референдум?

4.  Що означає таємниця голосування?

5.  У чому може виражатися з об’ єктивної сторони перешкоджан­ня законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій за ст. 170 КК?

6. Яке порушення законодавства про працю визнається грубим за ст. 172 КК?

7. Яким способом може бути вчинений злочин, передбачений ст. 173 КК?

8. Визначте форми діяння, передбаченого ч. 1 ст. 176 КК.

9. З якою формою вини можуть бути вчинені злочини, перед­бачені у статтях 176 та 177 КК?

10. Які ознаки об’ єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 162 КК?

11. Що таке конфіденційна інформація як предмет злочину, передбаченого ст. 182 КК?

12. Що розуміють під злісним ухиленням від сплати встановле­них рішенням суду аліментів на утримання дітей за ст. 164 КК?

13. Визначте момент закінчення злочину, передбаченого ст. 166 КК. Яким за конструкцією — формальним чи матеріаль­ним — є цей злочин?

14. Визначте ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ч. 2 ст. 168 КК. Чому цей суб’єкт є спеціальним?

15. Які злочини посягають на свободу совісті? Визначте їх без­посередні об’ єкти.

16. Що є предметом злочинів, передбачених статтями 178 та 179 КК?



[1] Офіц. вісн. України. - 2004. - № 14. - Ст. 259.

[2] Там само. - 2005. - № 33. - Ст. 1983.

[3] Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 51-52. - Ст. 265.

[4] Там само. - 2007. - № 20. - Ст. 282.

[5] Відом. Верхов. Ради України. - 2004. - № 36. - Ст. 448.

[6] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 34. - Ст. 504.

[7] Там само. - 1999. - № 45. - Ст. 397.

[8] Там само. - 2001. - № 23. - Ст. 118.

[9] Офіц. вісн. України. - 2000. - № 43. - Ст. 1857.

[10] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 48. - Ст. 650.

[11] Відом. Верхов. Ради УРСР. - 1991. - № 14. - Ст. 170.

[12] Відом. Верхов. Ради України. - 1997. - № 2. - Ст. 4.

[13] Там само. - 2001. - № 30. - Ст. 142.

[14] Відом. Верхов. Ради України. - 1998. - № 34. - Ст. 227.

[15] Офіц. вісн. України. - 1998. - № 32. - Ст. 1209.

[16] Див.: ст. 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» від 6 жовт. 2005 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 2006. - № 2-3. - Ст. 36.

[17] Відом. Верхов. Ради України. - 1998. - № 34. - Ст. 227.

[18] Див.: ст. 24 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 берез. 1998 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 1998. - № 34. - Ст. 227.

[19] Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 43. - Ст. 214.

[20] Офіц. вісн. України. - 2003. - № 33. - Ст. 1776.

[21] Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 21. - Ст. 155.

[22] Там само. - 1994. - № 13. - Ст. 70.

[23] Там само. - 1999. - № 32. - Ст. 265.

[24] Див. статті 435, 450 Цивільного кодексу України.

[25] Відповідно до п. «в» ч. 1 ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» плагіатом є оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору.

[26] Юрид. вісн. України. - 2002. - № 10.

[27] Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 7. - Ст. 34.

[28] Там само. - 1998. - № 8. - Ст. 28.

[29] Там само. - 2000. - № 37. - Ст. 307.

[30] Там само. - 2002. - № 23. - Ст. 163.

[31] Див. статті 463, 473, 483, 486 ЦК України.

[32] Законом України від 05.11.2009 р. № 1707-VI в ст. 161 КК внесені зміни (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

[33] Відом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 21. - Ст. 84.

[34] Закони України. - 1998. - Т. 14. - С. 10.

[35] ЗП України. - 2003. - № 14. - Ст. 394.

[36] Відом. Верхов. Ради УРСР. - 1991. - № 25. - Ст. 283.