Розділ ІІІ Злочини проти життя та здоров’я особи

Розділ ІІІ Злочини проти життя та здоров’я особи

 

§ 1. Злочини проти життя

У статті 3 Конституції України проголошено, що життя людини є найвищою соціальною цінністю, а в ст. 27 визначено, що кожна лю­дина має невід’ємне право на життя і ніхто не може свавільно позба­вити її життя. Тому злочини проти життя становлять велику суспільну небезпеку. До них КК відносить різні види умисних вбивств (статті 115-118), вбивство через необережність (ст. 119), доведення до само­губства (ст. 120), погрозу вбивством (ст. 129)^[1].

Поняття вбивства та його види. У частині 1 ст. 115 КК дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, у ст. 119 КК передбачена відповідальність за вбив­ство через необережність. Тому загальне поняття вбивства в теорії кримінального права визначають як умисне або необережне проти­правне заподіяння смерті іншій людині. Заподіяння смерті іншій лю­дині — це позбавлення її життя.

Об ’єктом вбивства є життя людини. Початком життя при цьому слід вважати початок фізіологічних пологів. Посягання на плід люди­ни до початку пологового процесу не є посяганням на життя. Проти­правне знищення плоду до початку пологів може тягти за собою від­повідальність за незаконне проведення аборту. Кінцевим моментом життя людини є її біологічна смерть.

Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини незалежно від її життєздатності, віку, моральних якостей тощо. Вбивство — це позбавлення життя іншої людини, тому самогубство або замах на само­губство злочином не вважається.

З об ’єктивної сторони вбивство може бути здійснено шляхом дії або бездіяльності. Для позбавлення людини життя може застосовува­тися як фізичний вплив (удар ножем, задушення, отруєння тощо), так і психічний (заподіяння психічної травми, що спричинила смерть, під­бурювання до самогубства особи, яка не усвідомлює значення цього акту, тощо).

У разі вчинення вбивства шляхом бездіяльності йдеться про не- вчинення винним дій, які запобігли б настанню смерті, за умови, що він зобов’язаний був і мав можливість їх вчинити. Наприклад, особа медичного персоналу з метою заподіяння смерті хворому не застосовує необхідного лікування.

Обов’язковою ознакою закінченого складу вбивства є настання злочинного наслідку — смерті людини. При цьому необхідно встано­вити причинний зв’язок між діянням винного і настанням смерті по­терпілого.

Вбивство — це протиправне позбавлення життя. Тому не є вбив­ством, наприклад, позбавлення життя людини в стані необхідної обо­рони. Разом з тим згода потерпілого на позбавлення його життя не ви­ключає протиправності діяння.

Із суб ’єктивної сторони вбивство може бути вчинено як з умислом (прямим або непрямим), так і через необережність (злочинну само­впевненість або злочинну недбалість). Кваліфікація вбивства як умис­ного передбачає ретельне дослідження його мотивів і мети.

Суб’єкт вбивства — будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 14 років, за вбивства, що передбачені статтями 115-117 КК, з 16 років — за вбивства, що передбачені статтями 118 і 119 КК.

Види вбивств. За суб’єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115-118 КК) і вбивства через необережність (ст. 119 КК). Умисні вбивства (ст. 115 КК) поділяють за ступенем суспільної небез­печності (тяжкості) на три види: так зване просте вбивство, тобто вчинене без обставин, що обтяжують чи пом’якшують відповідальність (ч. 1 ст. 115 КК); вчинене за обставин, що обтяжують відповідальність, так зване кваліфіковане вбивство (ч. 2 ст. 115 КК), і вчинене за обставин, що пом’якшують відповідальність, так зване привілейоване вбивство. Цей розподіл має дуже важливе практичне значення, оскільки у разі вчинення умисного вбивства за наявності і тих, й інших згаданих об­ставин вчинене належить кваліфікувати як вбивство за обставин, що пом’якшують відповідальність.

Умисне вбивство без обставин, що пом’якшують чи обтяжу­ють відповідальність (просте вбивство), — ч. 1 ст. 115 КК — має місце в тих випадках, коли у вчиненому немає ознак вбивств, перед­бачених ч. 2 ст. 115 КК або статтями 116-118 КК. Зокрема, за ч. 1 ст. 115 КК кваліфікуються вбивства, вчинені в бійці, з помсти, на ґрунті осо­бистих взаємовідносин, з ревнощів, зі співчуття (наприклад, за наяв­ності прохання потерпілого) та деякі інші.

Умисне вбивство за обставин, що обтяжують відповідальність (кваліфіковане вбивство), — ч. 2 ст. 115 КК. Обставини, що обтяжують відповідальність, перераховано в пп. 1-13 ч. 2 ст. 115 КК^[2]. Для засто­сування ст. 115 достатньо наявності хоча б однієї з указаних у ній об­ставин, які обтяжують відповідальність.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК) перед­бачає, що позбавлення життя цих осіб охоплювалось єдиним умислом винного. Для такої кваліфікації не має значення, яким мотивом керу­вався винний і чи був він однаковим при позбавленні життя кожного з потерпілих. Наявність розриву в часі при реалізації єдиного умислу на вбивство двох або більше осіб значення для кваліфікації злочину за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК не має. Дії винного не можуть кваліфікуватися за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК, якщо не доведено, що його умисел був спрямований на позбавлення життя саме двох або більше осіб.

Під умисним вбивством малолітньої дитини (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК) розуміють умисне позбавлення життя особи, якій не виповнилося 14 років. Ця обставина має місце тоді, коли винний достовірно знав, що потерпілий є малолітнім, або припускав це, або за обставинами справи повинен був і міг це усвідомлювати.

Умисне вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у ста­ні вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК), має місце, коли винний завідомо знав про такий стан потерпілої. Кваліфікація за цим пунктом злочину не залежить від строку вагітності та життєздатності плоду.

Умисне вбивство заручника (п. 3 ч. 2 ст. 115 КК). Заручником є осо­ба, яка захоплена або утримується будь-ким з метою спонукання її родичів, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови її звільнення. Вбивство заручника може мати місце в момент захоплення або протягом часу утримування заручника, тобто позбавлення волі. Вбивство можливе і внаслідок спроби заруч­ника втекти, під час його перевезення тощо. Саме захоплення чи утри­мання заручника є самостійним злочином і кваліфікується за статтями 147 або 349 КК.

Вбивство викраденої людини (п. 3 ч. 2 ст. 115 КК) має місце, коли потерпілого було захоплено та переміщено з того місця, де він знахо­дився. Вбивство може бути вчинене як при переміщенні людини, так і в місці, де у подальшому потерпілий утримується. Суб’єктом вбивства може бути як сам викрадач, так і інша особа, яка усвідомлює, що по­збавляє життя викрадену людину. Дії особи, яка вчинила викрадення людини, утримувала потерпілого та умисно його вбила, кваліфікують­ся за п. 3 ч. 2 ст. 115 КК та за ч. 3 ст. 146 КК за ознакою спричинення тяжких наслідків.

Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК). У деяких випадках спосіб позбавлення життя свідчить про особливу жорстокість злочину. Пленум Верховного Суду України у своїй практиці вважає, що до особливо жорстоких можуть бути від­несені, зокрема, випадки, коли перед позбавленням життя або в про­цесі вчинення вбивства до потерпілого умисно застосовувалися торту­ри, мордування або йому заподіювалися особливі страждання шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень або використання вогню, струму, отрути, що завдає нестерпного болю.

Судова практика виходить із того, що про ознаку особливої жор­стокості може свідчити також вчинення злочину в присутності близь­ких потерпілому осіб, якщо винний усвідомлював, що такими діями завдає їм особливих страждань.

Умисне вбивство слід також вважати вчиненим з особливою жор­стокістю, якщо воно супроводжувалося глумлінням над трупом, крім випадків його знищення або розтину з метою приховати вбивство.

Умислом винного має охоплюватися особлива жорстокість дій, що ним вчиняються. Визнавши засудженого винним у вбивстві, вчиненому з особливою жорстокістю, суд має навести у вироку підстави та мотиви, згідно з якими він дійшов такого висновку. Встановлення особливої жор­стокості вбивства не належить до компетенції судово-медичної експерти­зи, оскільки поняття «жорстокість» не є медичним. Вирішення цього питання є прерогативою органів досудового слідства і суду. Експерт лише дає висновок, чи зазнав потерпілий особливо сильних страждань.

Умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя ба­гатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115 КК), має місце, якщо, вчиняючи вбивство певної особи, винний усвідомлював, що він застосовує такий спосіб заподіяння смерті, який є небезпечним для життя не тільки однієї лю­дини (наприклад, вбивство шляхом пострілу в натовп людей, підпал приміщення, в якому крім потерпілого перебували інші особи, вчинен­ня аварії автомашини, в якій їхали кілька осіб).

Заподіяння при вбивстві способом, небезпечним для життя багатьох людей, тілесних ушкоджень іншим особам слід додатково кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за умисне заподі­яння тілесних ушкоджень. Якщо при вбивстві способом, небезпечним для життя багатьох людей, вчинено умисне вбивство двох або більше осіб, винний підлягає відповідальності за пп. 1 і 5 ч. 2 ст. 155 КК.

Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК) здій­снюється з мотивів, спрямованих на отримання будь-яких матеріальних благ для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном тощо), одержання чи збереження певних майнових прав, уникнення матеріальних витрат чи обов’язків (одер­жати спадщину, позбавитися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягнення іншої матеріальної вигоди. Корисливим також є вбивство, вчинене за винагороду або з метою обійняти більш високооплачувану посаду.

Для кваліфікації злочину за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК не має значення, чи вдалося винному реалізувати корисливий мотив. Необхідно лише, щоб корисливі мотиви виникли до вчинення вбивства чи під час вчинення цього злочину. Тому не може бути основою для кваліфікації вбивства за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК заволодіння майном вбитого в тих випадках, якщо користь не була мотивом вбивства.

Верховний Суд України виходить із того, що умисне вбивство, вчинене при розбійному нападі, вимаганні, незаконному заволодінні транспортним засобом, належить кваліфікувати не лише за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК, а й за статтею, якою передбачено відповідальність за зло­чинне заволодіння майном (ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 3 ст. 262, ч. 3 ст. 289, ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313 КК).

Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК) ма­тиме місце лише у разі, якщо воно вчиняється за явно вираженої не­поваги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі або без будь-якої причини чи з викорис­танням малозначного приводу. Якщо винний крім вбивства з хуліган­ських мотивів вчинив інші умисні дії, що супроводжувалися особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, то вчинене ним належить квалі­фікувати за п. 7 ч. 2 ст. 115 і ст. 296 КК. Хуліганство, що потягло за собою необережне позбавлення життя людини, не містить складу зло­чину, який розглядається, і має кваліфікуватися за відповідною части­ною статей 296 і 119 КК.

При кваліфікації вбивства за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК слід встановити наявність хуліганських мотивів, що визначають поведінку винного. Невстановлення конкретних мотивів вбивства не є підставою для ква­ліфікації злочину як вчиненого з хуліганських мотивів.

Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв ’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК) має місце, якщо вбивство вчинено з метою не допустити чи при­пинити правомірну діяльність потерпілого у зв’язку з виконанням ним зазначеного обов’язку, змінити характер останньої, а так само з моти­вів помсти за неї. Під виконанням службового обов’ язку слід розуміти виконання особою покладених на неї обов’ язків у державній чи гро­мадській установі, на підприємстві, в організації. Потерпілим при цьому може бути не тільки службова особа, а й інші працівники, які виконують службові функції, та їх близькі родичі. Виконання громад­ського обов’язку — це будь-яка корисна для суспільства діяльність громадянина.

Відповідальність за вбивство у зв’язку з виконанням службового або громадського обов’ язку настає незалежно від того, коли були вчи­нені потерпілим дії, які стали приводом для вбивства.

Близькі родичі, згідно з п. 11 ст. 32 Кримінально-процесуального кодексу України, — це батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.

Посягання на життя (тобто вбивство або замах на вбивство) дер­жавного чи громадського діяча, вчинене у зв’ язку з його державною чи громадською діяльністю, слід кваліфікувати за ст. 112 КК, а вбивство чи замах на вбивство працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів, члена громадського формування з охорони громад­ського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв’язку з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку — за ст. 348 КК. Так само і вбивство чи замах на вбивство судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких родичів у зв’язку з діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, а також захисника чи пред­ставника особи або їх близьких родичів у зв’язку з діяльністю, пов’ язаною з наданням правової допомоги, — відповідно за статтями 379 і 400 КК, а начальника військової служби чи іншої особи, яка ви­конує обов’язки з такої служби, представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, — відповідно за ч. 4 ст. 404 або ст. 443 КК.

Умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115 КК). Винний може пере­слідувати мету повністю приховати раніше вчинений злочин або лише обставини, які впливають на кваліфікацію та міру покарання. Вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину винний може здійсню­вати як до, так і в процесі вчинення наміченого злочину. Наприклад, випадки вбивства потерпілого, свідка, особи, яка має докази злочину, охоплюються п. 9 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК). Винний може здійснити вбивство в процесі самого зґвал­тування або насильницького задоволення статевої пристрасті непри­родним способом для того, щоб придушити опір потерпілої особи або із садистських мотивів. Але таке вбивство може мати місце і після здійснення цих злочинів, щоб приховати злочин і уникнути відпові­дальності. Умисне вбивство з метою задовольнити статеву пристрасть із трупом також тягне за собою відповідальність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК. Вбивство і зазначені злочини можуть бути вчинені як однією, так і різними особами (наприклад, при груповому зґвалтуванні).

Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК), — це вбивство, вчинене виконавцем за дорученням замовника. Таке до­ручення, як роз’яснює Пленум Верховного Суду України, може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої ви­конавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити або, навпаки, не вчинити в інтересах виконавця певні дії ма­теріального (грошову винагороду, передачу прав на майно та ін.) чи нематеріального характеру (звільнення від кримінальної відповідаль­ності, розв’язання різних життєвих проблем тощо). Якщо вбивство на замовлення зумовлено виплатою винагороди або іншими матеріальни­ми благами, вчинене вимагає додаткової кваліфікації ще і за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115 КК), має місце, якщо воно вчинене спільно двома або більше особами, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовили­ся про спільне його вчинення. Таке вбивство може бути вчинено як співвиконавцями, так і з розподілом ролей, тому безпосереднім вико­навцем вбивства може бути і один учасник групи. За цим пунктом ч. 2 ст. 115 КК належить кваліфікувати й умисне вбивство, вчинене орга­нізованою групою або злочинною організацією, оскільки ці форми співучасті містять у собі також ознаки, властиві групі, яка діє за по­передньою змовою. У разі вчинення вбивства злочинною організацією (її учасниками) кваліфікація злочину настає за сукупністю ст. 255 і п. 12 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбив­ство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 (п. 13 ч. 2 ст. 115 КК). Йдеться про умисне повторне вбивство. Під раніше вчиненим умисним вбивством розуміють не тільки вбивства, кваліфі­ковані за ст. 115 КК, а й умисні вбивства, відповідальність за які перед­бачено іншими статтями КК (статті 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443). Вчинення вбивства, передбаченого статтями 116-118, не дає підстав розглядати наступне умисне вбивство як повторне. Цей пункт застосовується незалежно від того, чи був винний засуджений за рані­ше вчинене вбивство.

Якщо особу, яка вчинила повторне вбивство, за жодне з них не було засуджено, останнє вбивство кваліфікується за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, а вчинене раніше кваліфікується самостійно.

Незакінчене вбивство або співучасть у вбивстві також створюють повторність.

Умисне вбивство не може кваліфікуватися як повторне, якщо судимість за раніше вчинене вбивство погашено чи знято у встановленому порядку, а також якщо закінчилися строки давності за попереднє вбивство.

Перелік обставин, що обтяжують відповідальність, вказаний у ч. 2 ст. 115 КК, є вичерпним. Якщо умисне вбивство вчинено за обставин, які обтяжують відповідальність і які перераховані у двох або більше пунктах ч. 2 ст. 115 КК, то при його кваліфікації мають вказуватися всі пункти.

Умисне вбивство за обставин, що пом’якшують відповідаль­ність:

умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання;

умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини;

умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилю­вання (ст. 116 КК). У цьому випадку має місце особливий психічний стан винного — фізіологічний афект: короткочасна інтенсивна емо­ція, що значно послаблює контроль особи над своїми вчинками, здатність усвідомлювати їх, керувати ними. Від фізіологічного афекту слід відрізняти афект патологічний, що виключає осудність суб’єкта.

Умовою застосування ст. 116 КК є сильне душевне хвилювання, спричинене протизаконним насильством, систематичним знущанням або тяжкою образою з боку потерпілого.

Насильство при цьому може бути як фізичним (заподіяння тілесних ушкоджень, завдання побоїв, позбавлення волі та ін.), так і психічним (погроза заподіяти фізичну, моральну, майнову шкоду), але тільки протизаконним. Таке насильство може за своїм характером надавати суб’єктові право на необхідну оборону. Вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання, але за умови, що воно було резуль­татом перевищення меж необхідної оборони, слід кваліфікувати не за ст. 116, а за ст. 118 КК як вбивство при перевищенні меж необхідної оборони.

Якщо душевне хвилювання було спричинене не поведінкою по­терпілого, а поведінкою інших осіб, ст. 118 КК не може бути застосо­вано.

Відповідальність за ст. 116 КК настає також у випадках, якщо про­тизаконне насильство, систематичне знущання або тяжка образа, що спричинили сильне душевне хвилювання особи, яка вчинила вбивство, були спрямовані не на неї особисто, а щодо третіх осіб — близьких або навіть сторонніх.

Склад злочину, передбаченого ст. 116 КК, має місце лише у ви­падку, якщо умисел на вбивство виник раптово в стані фізіологіч­ного афекту і був виконаний, коли винний ще перебував у такому стані.

При вбивстві, передбаченому ст. 116 КК, умисел може бути прямим і непрямим.

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК). Відповідальність матері пом’якшується за умови, якщо вбивство дитини було вчинено під час пологів або одразу після них, тобто законодавець обмежує вчинення цього злочину певним нетри­валим проміжком часу, доки особливий психофізіологічний стан жінки послаблює її здатність керувати своїми діями. В інших випадках відповідальність за вбивство матір’ю своєї дитини настає на загаль­них підставах.

Момент виникнення умислу в матері вбити новонароджену дитину не впливає на кваліфікацію злочину, що розглядається.

Суб’єктом цього злочину може бути тільки мати. Співучасники у вбивстві матір’ю новонародженої дитини несуть відповідальність за статтями 27 і 115 КК. Обставини, що пом’якшують відповідальність матері, на співучасників не поширюються.

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК). Заподіяння смерті нападнику при захисті від суспільно небезпечного посягання виключає кримінальну відповідальність, якщо при цьому не були перевищені межі необхідної оборони. Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони не виключає такої відповідаль­ності, але пом’якшує її. Так само вирішується питання і при затриманні злочинця.

Перевищенням меж необхідної оборони, відповідно до ч. 3 ст. 36 КК, визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, що явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Так само перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, при умисному заподіянні йому смерті, згідно з ч. 2 ст. 38 КК, визна­ється явна невідповідність вчиненого небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 26 квітня 2002 р. № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону» ви­ходить із того, що при вирішенні питання про наявність перевищен­ня меж необхідної оборони слід враховувати не лише відповідність або невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли впли­нути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу; його раптовість; неготовність до його відбиття; кількість нападників і тих, хто захищався; їх фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини.

Ті самі фактори слід враховувати і при вирішенні питання про перевищення заходів із затримання злочинця (тяжкість злочину, об­становку, в якій відбувалося затримання, тощо).

При цьому слід мати на увазі, що особа, яка захищається, як і осо­ба, що затримує злочинця, внаслідок сильного душевного хвилювання, зумовленого суспільно небезпечним посяганням (що часто виникає раптово), не завжди може точно оцінити відповідність заподіяної шко­ди (у цьому випадку позбавлення життя нападника чи злочинця) не­безпечності посягання чи вчиненого затриманим злочину або точно оцінити обстановку захисту чи затримання. У такому разі відповідаль­ність за перевищення меж необхідної оборони або заходів із затриман­ня злочинця виключається (ч. 4 ст. 36 КК).

Із суб ’єктивної сторони злочин, що розглядається, може бути вчи­нений тільки умисно.

Вбивство, вчинене з перевищенням меж необхідної оборони, а та­кож у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, за наявності обставин, передбачених ч. 2 ст. 115 КК (наприклад, спо­собом, небезпечним для життя багатьох осіб, повторно), має кваліфі­куватися не як умисне вбивство за обставин, що обтяжують відпові­дальність, а за ст. 118 КК.

Вбивство через необережність (ст. 119 КК) може бути вчинено як внаслідок злочинної самовпевненості, так і внаслідок злочинної не­дбалості.

Для застосування ст. 119 КК необхідно встановити наявність не­обережної вини щодо злочинного наслідку — смерті іншої людини. Саме ж діяння, яке заподіяло такий результат, може бути як необереж­ним, так і умисним.

У частині 2 ст. 119 КК встановлено відповідальність за необереж­не вбивство двох або більше осіб.

Доведення до самогубства (ст. 120 КК). Об’єктом цього злочину є життя людини.

За ч. 1 ст. 120 КК об ’єктивна сторона злочину полягає в доведен­ні особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності.

Жорстоке поводження — це безжалісні, грубі діяння, що завдають потерпілому фізичних та психічних страждань (мордування, заподі­яння тілесних ушкоджень, побоїв, позбавлення засобів для існування, житла, їжі, одягу, необгрунтовані стягнення, несправедливе позбавлен­ня заохочень, різного роду знущання).

Шантаж — це загроза розголосити про потерпілого відомості, які останній бажає зберегти в таємниці (наприклад, відомості про тяжку хворобу тощо). Ці відомості можуть бути також помилковими, такими, що не відповідають дійсності. Важливо, що вони мають такий характер, що потерпілий не хоче їх розголошувати.

Примус до протиправних дій — це загроза фізичним насильством, залякування, заподіяння побоїв тощо з метою примусити потерпілого, наприклад, брати участь у злочині.

Систематичне приниження людської гідності — це різного роду тривале принизливе ставлення до потерпілого (образи, наклеп, анонімні обвинувачення, знущання над честю жінки, цькування, несправедлива критика). Судова практика не відносить до такого роду обставин розірвання шлюбних відносин одним із подружжя, відмову від укладання шлюбу, припинення співжиття, подружню зраду, якщо при цьому не здійснювалися інші дії, що принижують людську гідність. Не можуть також кваліфікуватися за ст. 120 КК випадки самогубства внаслідок вчинення щодо особи будь-яких законних дій (наприклад, правомірного звільнення з роботи), а та­кож внаслідок повідомлення хоча й таких, що принижують гідність особи, але достовірних, таких, що відповідають дійсності, відо­мостей (за умови, що вони повідомлялися не в образливій чи ци­нічній формі).

У частині 2 ст. 120 КК передбачено відповідальність за доведення до самогубства або замаху на нього особи, яка перебувала в матеріаль­ній або іншій залежності від винного, або такі самі дії, вчинені щодо двох або більше осіб, а в ч. 3 ст. 120 КК — щодо неповнолітнього, тобто особи, якій не виповнилося 18 років.

Під матеріальною залежністю слід розуміти випадки, коли потер­пілий отримує від винного істотну матеріальну підтримку або пере­буває на його утриманні (наприклад, залежність непрацездатної жінки від чоловіка, неповнолітніх дітей — від батьків, підопічних — від опікунів тощо).

Під іншою залежністю слід розуміти залежність підлеглого від на­чальника, учня — від викладача, одного родича — від іншого та ін.

Стаття 120 КК застосовується лише при настанні самогубства або замаху на самогубство. Між вказаною в ст. 120 КК поведінкою винно­го і самогубством потерпілого чи замахом на нього має бути причинний зв’язок.

Суб ’єктивна сторона злочину, який розглядається, може полягати як в умислі, так і в необережності.

Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 120 КК, можуть бути особи, які досягли 16-річного віку. Для притягнення до відповідальності за ч. 2 ст. 120 КК необхідно, щоб суб’єктом була особа, від якої потерпі­лий перебував у матеріальній або іншій залежності.

Оскільки самогубство або замах на нього кримінальної відпові­дальності не тягне за собою, підбурювання до самогубства і пособни- цтво в самогубстві також не караються законом. Підбурювання до само­губства або пособництво в самогубстві особи, яка через вік або стан психіки не могла усвідомлювати свої дії чи керувати ними, кваліфіку­ється як умисне вбивство за умови, що самогубство мало місце.

Погроза вбивством (ст. 129 КК). Погрожуючи посягнути на жит­тя, винний викликає у людини почуття тривоги і неспокою, заважає її нормальній роботі та відпочинку.

З об ’єктивної сторони під погрозою вчинити вбивство слід розу­міти виявлений зовні намір позбавити іншу людину життя. Це може бути вчинено словесно, письмово, за допомогою різного роду дій (жес­тів, міміки, демонстрації зброї тощо).

Погроза має бути реальною, тобто сприйматися потерпілим як така, що може здійснитися. При цьому необхідно враховувати як суб’єктивний (сприйняття потерпілим), так і об’ єктивний (спосіб та інтенсивність ви­раження, особа винного, характер відносин між ним і потерпілим тощо) критерії. Погроза має бути звернена до конкретної особи і висловлена особисто потерпілому або через третіх осіб. Злочин вважається закінченим з моменту, коли погрозу було доведено до відома потерпілого.

Суб’єктивна сторона злочину, який розглядається, — прямий умисел. При цьому не має значення, чи збирався винний реалізувати свою погрозу, достатньо того, щоб у потерпілого були реальні підста­ви побоюватися її виконання.

Суб ’єктом злочину може бути особа, яка досягла 16-річного віку.

У випадку, коли винний, не обмежившись погрозою, здійснює дії, які створюють умови для вбивства або безпосередньо спрямовані на його здійснення, відповідальність настає за приготування до вбивства чи замах на нього.

Якщо погроза вбивством є ознакою іншого, більш тяжкого злочину, ст. 129 КК не застосовується.

У частині 2 ст. 129 КК передбачено відповідальність за погрозу вбивством, вчинену членом організованої групи^[3].

§ 2. Злочини проти здоров’я

До злочинів проти здоров’я належать: різні види тілесних ушко­джень (статті 121-125, 128 КК), побої та мордування (ст. 126 КК), катування (ст. 127 КК), спеціальні види тілесних ушкоджень: зара­ження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною ін­фекційною хворобою (ст. 130 КК), зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК).

Поняття і види тілесних ушкоджень. Одним із найважливіших особистих благ є здоров’я людини. Тілесне ушкодження — це проти­правне умисне або необережне заподіяння шкоди здоров’ ю іншої людини, що полягає в порушенні анатомічної цілісності або фізичної функції органів і тканин тіла людини.

Об’єктом тілесного ушкодження є здоров’я людини. Будь-яке ті­лесне ушкодження заподіює певну шкоду здоров’ю людини. У випад­ках, якщо заподіяння шкоди здоров’ ю виступає як засіб заподіяння суспільно небезпечних наслідків будь-яким правоохоронним інтересам, відповідальність за цю шкоду може охоплюватися іншими статтями КК (наприклад, заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при вчи­ненні розбою тягне за собою відповідальність за ч. 4 ст. 187 КК).

Здоров’я людини як об’єкт тілесного ушкодження охороняється кримінальним законом з моменту початку родового процесу. Закон охороняє здоров’ я кожної людини незалежно від її фізичного стану (бездоганно здорова людина, хворий, божевільний, особа, яка пере­буває в безнадійному стані внаслідок травми, тощо), а також від її моральних якостей, віку, службового становища тощо.

Тілесне ушкодження — це посягання на здоров’я іншої людини. Заподіяння самому собі тілесного ушкодження, навіть тяжкого, за за­гальним правилом не є злочином і кримінальну відповідальність тяг­не за собою лише у випадках, якщо воно є засобом здійснення іншого злочину. Наприклад, ухилення від військової служби, вчинене військо­вослужбовцем шляхом заподіяння собі тілесного ушкодження, містить склад злочину, передбаченого ст. 409 КК.

З об ’єктивної сторони тілесне ушкодження може бути заподіяно дією або бездіяльністю винного. Вплив застосовується як фізичний (завдання удару, заподіяння опіку тощо), так і психічний (загроза або переляк, що спричинили душевне захворювання та ін.). Винний може використати різні знаряддя й засоби, фактори природи тощо.

При заподіянні тілесного ушкодження шляхом бездіяльності йдеть­ся про нездійснення винним дій, які запобігли б заподіянню шкоди чужому здоров’ю, за умови, якщо він був зобов’язаний і мав можли­вість здійснити їх (наприклад, вигул злого собаки без намордника, унаслідок чого він покусав перехожого, заподіявши йому тілесні ушко­дження).

Склад тілесного ушкодження вважається закінченим з моменту настання злочинного наслідку у вигляді шкоди здоров’ ю людини різної тяжкості. При цьому необхідно встановити причинний зв’язок між діянням винного і шкідливими наслідками для здоров’я потерпілого, які настали.

Для відповідальності за тілесне ушкодження необхідно, щоб запо­діяння шкоди здоров’ю іншої людини було протиправним. Заподіяння такої шкоди за обставин, що виключають протиправність діяння (на­приклад, у стані необхідної оборони, крайньої необхідності та ін.), не може тягти за собою відповідальності за тілесні ушкодження. Згода потерпілого на заподіяння йому тілесних ушкоджень не усуває відпо­відальності особи, яка їх заподіяла, якщо згоду було дано для досяг­нення суспільно небезпечних і тим більше злочинних цілей.

Суб ’єктивна сторона тілесних ушкоджень може виражатися в умисній і необережній вині.

Якщо умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров’ю, відповідальність настає за фактично заподіяне тілес­не ушкодження. Фактичне заподіяння більш легкого тілесного ушко­дження, ніж те, на яке був спрямований умисел винного, тягне за собою відповідальність за замах на заподіяння тілесного ушкодження, яке винний бажав спричинити.

Суб’єктом злочинів, передбачених статтями 121 і 122 КК, може бути особа, яка досягла 14 років. За інші тілесні ушкодження відпо­відальність настає з 16 років.

За ступенем тяжкості тілесні ушкодження в КК поділяють на тяж­кі, середньої тяжкості та легкі. Міністерством охорони здоров’я Укра­їни 17 січня 1995 р. затверджено Правила судово-медичного визна­чення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень (далі — Правила)^[4].

Згідно зі ст. 76 КПК проведення експертизи за цими справами є обов’язковим. Правила передбачають, що судово-медичне визначен­ня ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться згідно з Кримі­нальним і Кримінально-процесуальним кодексами України та цими Правилами.

Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК). У частині 1 ст. 121 КК під умисним тяжким тілесним ушкодженням розуміється умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподі­яння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функ­цій, психічну хворобу або інший розлад здоров’ я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше як на одну третину, або перериван­ня вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

До числа тяжких закон відносить тілесне ушкодження, небезпеч­не для життя в момент заподіяння. Правила визначають небезпечни­ми для життя ушкодження, що самі собою загрожують життю потер­пілого в момент нанесення або за звичайним своїм перебігом закінчу­ються чи можуть закінчитися смертю. Наслідок заподіяного ушкоджен­ня не може впливати на визнання його тяжким. Наприклад, своєчасна медична допомога, що привела до швидкого і повного видужання по­терпілого, не виключає відповідальності за ст. 121 КК, якщо ушкоджен­ня було небезпечним для життя в момент його заподіяння.

Фактичне заподіяння тілесних ушкоджень, небезпечних для життя, за наявності умислу, спрямованого на позбавлення життя, кваліфіку­ється як замах на вбивство. Так само судова практика кваліфікує і ви­падки умисного заподіяння ушкоджень життєво важливим органам тіла, що, як правило, спричиняє загибель потерпілого і не призводить до смерті лише внаслідок випадкового збігу обставин, які не залежали від винного.

Тяжким визнається також тілесне ушкодження, що призвело до втрати будь-якого органу або до втрати його функцій. Правила від­носять до таких ушкоджень втрату чи безповоротну втрату функцій руки, ноги, зору, слуху, язика, репродуктивної здатності.

Втрата руки, ноги — це відокремлення їх від тулуба (як усієї руки або ноги, так і ампутація їх на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглоба) чи втрата ними функцій (параліч або інший стан, що унемож­ливлює їх діяльність). Усі інші випадки мають розглядатись як втрата частини кінцівки й оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездат­ності. Наприклад, втрата стопи призводить до втрати загальної праце­здатності більше як на одну третину і за цією ознакою є тяжким тілес­ним ушкодженням.

Під втратою зору слід розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, за якого має місце зниження зору до підрахунку пальців на відстані двох метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче). Втрата зору на одне око зумовлює стійку втрату працездат­ності понад одну третину і за цією ознакою належить до тяжких тілес­них ушкоджень.

Втрата слуху — це повна стійка глухота на обидва вуха або такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані трьох — п’ яти сантиметрів від вушної раковини. Втрата слуху на одне вухо спричиняє стійку втрату працездатності менше як на одну третину і за цією ознакою належить до середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Під втратою язика (мовлення) розуміють втрату можливості ви­словлюватися членороздільними звуками, зрозумілими для оточу­ючих.

Втрата репродуктивної здатності означає втрату здатності до зля­гання, запліднення, зачаття та дітородіння.

До тяжких тілесних ушкоджень належить також ушкодження, що призвело до психічної хвороби. Це будь-яке психічне захворювання незалежно від його тривалості і ступеня виліковності. Не належать до тяжких тілесних ушкоджень розлади нервової діяльності, що не є пси­хічними захворюваннями.

Тілесне ушкодження є тяжким і тоді, коли воно спричинило інший розлад здоров ’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину. Під іншим розладом здоров’я мається на увазі ушкодження, що не підпадає під жодну з інших ознак тяжкого тілесного ушкодження, перерахованих у ст. 121 КК. Вирішальне зна­чення для цього має стійка втрата працездатності не менше ніж на одну третину, яку законодавець пов’язує лише з «іншим розладом здоров’я». Йдеться про загальну працездатність. Втрата професійної працездат­ності може братися до уваги, якщо умисел винного був спрямований спеціально на позбавлення її потерпілого.

Для визнання тілесного ушкодження тяжким необхідна стійка втрата працездатності (постійна, незворотна), причому не менше ніж на одну третину.

До тяжких належить також тілесне ушкодження, що призвело до переривання вагітності. Відповідно до Правил, йдеться про ушко­дження, внаслідок яких сталося переривання вагітності незалежно від строку останньої. Отже, необхідна наявність причинного зв’язку між заподіяним тілесним ушкодженням і перериванням вагітності. Для кваліфікації таких діянь за ст. 121 КК необхідно, щоб винний усвідом­лював факт вагітності потерпілої та бажав або свідомо припускав її переривання.

Тяжке тілесне ушкодження, що полягало в непоправному знівечен­ні обличчя, має місце, якщо ушкодження обличчя, будучи невиправним, додає йому відразливий, потворний зовнішній вигляд.

Знівечення є невиправним, якщо його не можна усунути за допо­могою звичайних методів лікування або можна усунути лише завдяки косметичній операції. Тимчасове знівечення обличчя тяжким тілесним ушкодженням не визнається.

Для встановлення факту непоправності ушкодження призначаєть­ся судово-медична експертиза, а наявність знівечення визначається слідчими та судовими органами. Суд оцінює зовнішній вигляд потер­пілого на момент судового розгляду виходячи із загальноприйнятих уявлень про людський вигляд.

Випадки знівечення інших частин людського тіла поняттям, що розглядається, не охоплюються.

Суб ’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 121 КК, характе­ризується умисною виною. Особа усвідомлює, що може заподіяти тяжку шкоду здоров’ю потерпілого, і бажає або свідомо припускає настання такої шкоди.

Відповідальність за ст. 121 КК настає також у разі, якщо умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров’ ю, а фактично було заподіяне тяжке тілесне ушкодження.

Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження тягне за собою відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК за наявності хоча б однієї з таких обставин: якщо воно було вчинене способом, що має характер осо­бливого мучення, або вчинене групою осіб, а також із метою заляку­вання потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило смерть потерпілого^[5].

Відповідно до Правил, під мученням слід розуміти дії, що заподі­яли потерпілому страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, пит­тя чи тепла, залишення його в шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії.

Сюди ж належать дії, пов’язані з багаторазовим або тривалим спричиненням особливого болю: шмагання, щипання, застосування термічних факторів тощо.

Мучення викликають не просто больові відчуття, що мають місце при кожному тяжкому тілесному ушкодженні, а заподіюють особливо сильний фізичний біль і страждання. Слід мати на увазі, що мучення самі по собі не є видом тяжкого тілесного ушкодження і можуть тягти за собою відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК лише за наявності однієї з ознак, перерахованих у ч. 1 цієї статті КК. Наявність мучення вста­новлюється судом за допомогою судово-медичної експертизи.

Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження групою осіб передбачає його вчинення двома або більше особами, які діють як виконавці. По­передня змова не є обов’язковою.

Вчинення тяжкого тілесного ушкодження з метою залякування має місце, якщо особа вчиняє злочин, прагнучи залякати потерпілого або інших осіб (наприклад, родичів, товаришів по службі).

Вчинення тяжкого тілесного ушкодження на замовлення має ті самі ознаки, що розглядалися при аналізі п. 11 ч. 2 ст. 115 КК.

Тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, передбачає, що причиною смерті було ушкодження, вказане в ч. 1 ст. 121 КК. Для застосування ч. 2 ст. 121 КК в цьому випадку слід встановити наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушко­дження і необережної вини щодо смерті потерпілого. Якщо смерть потерпілого була результатом тяжкого тілесного ушкодження, вчине­ного через необережність, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК настава­ти не може. У цьому випадку особа може нести відповідальність за вбивство через необережність.

Частина 2 ст. 121 КК не застосовується також у разі, якщо винний в умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження не передбачав можливості настання смерті та за обставинами справи не міг її перед­бачити. Випадкове заподіяння смерті у вину не ставиться.

Для відмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, вна­слідок якого настала смерть потерпілого, від умисного вбивства треба ретельно дослідити всі обставини, що мають значення для вста­новлення спрямованості умислу винного. Слід виходити із сукупності всіх обставин вчиненого злочину і враховувати, зокрема, попередню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини, спосіб і знаряд­дя злочину, а також характер і локалізацію поранень (наприклад, у жит­тєво важливі органи людини). Якщо суд визнає доведеним, що під­судний передбачав можливість заподіяння смерті та байдуже ставився до цих наслідків (непрямий умисел), дії винного кваліфікуються як умисне вбивство.

Умисне поранення життєво важливих органів, внаслідок якого на­стала смерть, свідчить про наявність прямого чи непрямого умислу винного на вбивство. Тому такі дії кваліфікуються як умисне вбивство, а не як умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть.

Оскільки ч. 2 ст. 121 КК передбачає щодо смерті потерпілого не­обережну вину, кваліфікація вчиненого як замах на тяжке тілесне ушко­дження, що спричинило смерть, є неможливою.

 

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК). Середньої тяжкості тілесне ушкодження — це таке, що не є небезпеч­ним для життя і не потягло за собою наслідків, властивих тяжкому тілесному ушкодженню, але спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину. Трива­лий розлад здоров’ я виявляється в порушенні функцій будь-якого ор­гана. Правила відносять до такого розладу послаблення функцій орга­нів зору, слуху, язика, ноги, руки тощо. Повна втрата органа або по­збавлення його назавжди здібності функціонувати є тяжким тілесним ушкодженням і за ст. 122 КК кваліфікуватися не можуть. Разом з тим склад злочину, що розглядається, може мати місце й у разі повної, але тимчасової втрати органом його функцій.

Стаття 122 КК застосовується лише за умови, що порушення функ­ції будь-якого органа було тривалим. Відповідно до Правил, під три­валим слід розуміти розлад здоров’я строком понад три тижні (більш як 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менше як на одну третину належить розуміти втрату загальної працездатності від 10 до 33 відсот­ків.

Із суб ’єктивної сторони злочин, що розглядається, може бути вчи­нений із прямим або непрямим умислом.

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого, щодо якої має місце необережна вина, повинно тягти за собою відповідальність за сукупністю злочинів — за статтями 119 і 122 КК.

Частина 2 ст. 122 КК встановлює відповідальність за середньої тяжкості тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпі­лого або його родичів чи примусу до певних дій (наприклад, звільнити житлову площу тощо)^[6].

Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК), є тілесним ушкодженням за об­ставин, що пом’якшують відповідальність.

Поняття сильного душевного хвилювання та інші умови застосу­вання ст. 123 КК аналогічні таким самим ознакам, висвітленим при аналізі складу умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душев­ного хвилювання (ст. 116 КК).

Суб ’єктивна сторона злочину, який розглядається, характеризуєть­ся як прямим, так і непрямим умислом. Необережне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання тягне за собою відповідальність за ст. 128 КК, причому такий стан має розгляда­тися як обставина, що пом’якшує відповідальність (п. 7 ст. 66 КК).

Протизаконне насильство може за своїм характером створювати право особи на необхідну оборону. Тому умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, хоча і в стані сильного душевного хвилювання, але якщо воно було результатом перевищення меж необхідної оборони, слід кваліфікувати не за ст. 123, а за ст. 124 КК.

За заподіяння (умисно або через необережність) середньої тяжкості чи легкого тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилю­вання, викликаного неправомірною поведінкою потерпілого, кримі­нальної відповідальності чинним КК не встановлено.

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі переви­щення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необ­хідних для затримання злочинця (ст. 124 КК). Відповідальність за цей злочин настає за наявності наслідків, зазначених у ст. 121 КК. Умови, за яких тяжке тілесне ушкодження вважається вчиненим при перевищенні меж необхідної оборони або заходів щодо затримання злочинця, такі самі, як і при умисному вбивстві, передбаченому ст. 118 КК.

Якщо цей злочин вчинений у стані сильного душевного хвилюван­ня, зумовленого протиправними діями потерпілого, відповідальність настає не за ст. 123, а за ст. 124 КК.

Заподіяння середньої тяжкості та легкого тілесного ушкодження за обставин, зазначених у ст. 124 КК, не тягне за собою кримінальної відповідальності.

 

Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК). У частині 1 ст. 125 КК встановлено відповідальність за легке тілесне ушкодження, тобто за таке, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я чи незнач­ної втрати працездатності. До них Правила відносять ушкодження, що мають незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більше як шість днів (садна, синці тощо).

Суб ’єктивна сторона злочину, який розглядається, характеризу­ється тільки умисною виною. Відповідальність за ст. 125 КК настає і в тих випадках, коли умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров’ю, якщо фактично було заподіяне легке тілесне ушкодження.

Суб ’єктом цього злочину є особа, якій виповнилося 16 років.

У частині 2 ст. 125 КК встановлено відповідальність за легке ті­лесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я чи незначну втрату працездатності. Відповідно до Правил короткочасним є розлад здоров’ я тривалістю понад шість днів, але не більше ніж 21 день (три тижні). Під незначною втратою працездатності слід розумі­ти стійку втрату загальної працездатності до 10 відсотків.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК). Необережне тілесне ушкодження тягне за собою кримі­нальну відповідальність за умови, якщо були заподіяні тяжкі або се­редньої тяжкості тілесні ушкодження. Заподіяння через необережність легких тілесних ушкоджень не є злочином.

Суб’єктивна сторона при вчиненні передбаченого ст. 128 КК зло­чину може бути у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Необережне заподіяння тілесного ушкодження, що призвело до смерті потерпілого, щодо якого має місце необережна вина, кваліфіку­ється як необережне вбивство.

Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 128 КК, може бути особа, якій виповнилося 16 років.

 

Побої і мордування (ст. 126 КК). У частині 1 ст. 126 КК встанов­люється відповідальність за умисне завдання удару, побоїв або вчинен­ня інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричи­нили тілесних ушкоджень.

Під ударом слід розуміти одноразовий вплив тупим предметом на тіло людини, що заподіяв фізичний біль. Побої характеризуються ба­гаторазовими ударами. Під іншими насильницькими діями мають на увазі фізичний вплив на людину (крім ударів і побоїв), що викликав больові відчуття (придушення частин тіла, виривання волосся та ін.).

Передбачений у ст. 126 КК злочин не спричиняє порушення анато­мічної цілісності тканин або нормального функціонування тканин і органів людського тіла. Тому він і не заподіює тілесного ушкодження, але обов’язково викликає фізичний біль.

Суб’єктивна сторона злочину, що розглядається, характеризуєть­ся умисною виною.

Суб ’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 126 КК встановлено відповідальність за ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з ме­тою залякування потерпілого чи його близьких^[7]. Такі ознаки, як вчи­нення цього злочину групою осіб або з метою залякування потерпіло­го чи його близьких, мають те саме значення, що і при аналізі ст. 121 КК. Щодо мордування, то Правила вважають ними дії, що полягають у багаторазовому або тривалому спричиненні болю: щипання, шма­гання, завдання численних, але невеликих ушкоджень тупими чи го- строколючими предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні дії. Якщо внаслідок цих дій заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, від­повідальність настає за ст. 121 КК.

 

Катування (ст. 127 КК). Цю статтю включено до КК відповідно до Міжнародної конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р., ратифікованої Україною 26 січня 1987 р.^[8]

З об ’єктивної сторони цей злочин полягає в заподіянні сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом на­несення побоїв, мучення або інших насильницьких дій (наприклад, тілесних ушкоджень).

Від інших злочинів проти здоров’я катування відрізняється своєю суб’єктивною стороною. Вона вимагає не тільки умислу, а й вста­новлення спеціальної мети — примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або покарати його чи іншу особу за дії, вчинені ним або іншою особою чи у вчиненні яких він або інша особа підозрюється, або залякати чи дискримінувати його або інших осіб.

Суб’єкт цього злочину — осудна особа, якій виповнилося 16 років. За частиною 2 суб’єкт злочину може бути спеціальний — службова особа^[9].

Частина 2 ст. 127 КК встановлює відповідальність за катування, якщо воно вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням службового становища^[10].

Ознаки повторності та попередньої змови групи осіб розглядалися щодо складів інших злочинів і ніяких особливостей не мають.

Використання службовою особою свого службового становища. Це випадки, коли особа, зловживаючи наданою їй владою або службо­вими повноваженнями, вчиняє дії, передбачені ч. 1 ст. 127 КК. Дії службової особи, яка застосувала катування із перевищенням влади або службових повноважень чи при примушуванні давати показання, кваліфікуються за сукупністю злочинів: ч. 2 ст. 127 та за ч. 2 ст. 235² або за частинами 2 чи 3 ст. 365, або за ч. 2 ст. 373 КК.

 

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліков­ної інфекційної хвороби (ст. 130 КК) є спеціальним видом тілесного ушкодження. СНІД (синдром набутого імунодефіциту), що виклика­ється особливим вірусом, досить швидко поширюється останніми роками у всьому світі та створює серйозні побоювання у світової спільноти, оскільки й досі не знайдені ефективні засоби лікування цієї хвороби. Захворювання на СНІД настає внаслідок зараження людини вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). СНІД є кінцевою стадією ВІЛ-інфекції. Стаття 130 встановлює відповідальність за зараження саме ВІЛ-інфекцією, хоча нею охоплюється такий наслідок цього за­раження, як СНІД. Установлено, що ВІЛ-інфекція передається тільки при потраплянні вірусу із зараженою кров’ю в кров здорової людини (наприклад, при користуванні наркоманами одним і тим самим шпри­цом) і при статевих контактах (у тому числі гомосексуальних). Не менш небезпечні випадки зараження іншими невиліковними інфекційними хворобами, що є небезпечними для життя людей (наприклад, важкі форми туберкульозу).

Частина 1 ст. 130 КК встановлює відповідальність за свідоме по­ставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Поставлення в небезпеку зараження з об ’єктивної сторони полягає в різних діях, які створюють реальну загрозу зара­ження потерпілого ВІЛ-інфекцією, СНІДом, іншою невиліковною хворобою. Це такі дії, які в певних конкретних умовах можуть при­звести до зараження іншої особи, і якщо таке зараження не настає, то тільки внаслідок випадкових обставин або заходів, ужитих потерпілим. Злочин вважається закінченим з моменту поставлення в небезпеку за­раження. Згода потерпілого в цих випадках не виключає відповідаль­ності суб’єкта злочину.

Способом поставлення в небезпеку зараження є статеві зносини або інші дії.

Із суб’єктивної сторони цей злочин передбачає усвідомлення, тобто знання особою про наявність у неї ВІЛ-інфекції або СНІДу чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, і усвідомлення нею того, що вона своїми діями ставить потер­пілого в небезпеку зараження.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років і яка знає про свою хворобу.

Частина 2 ст. 130 КК передбачає відповідальність за зараження іншої особи вказаними в ч. 1 цієї статті хворобами особою, що знала про наявність у неї вірусу цієї хвороби.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий виявив­ся інфікованим цим вірусом.

Необхідною ознакою об’єктивної сторони цього злочину є при­чинний зв’язок між діянням і зараженням потерпілого, згода якого на таке зараження не виключає відповідальності винного. Якщо не мож­на встановити, чи заразився потерпілий саме від дій цієї особи, остан­ній може відповідати за ч. 1 ст. 130 КК — за поставлення в небезпеку зараження ВІЛ-інфекцією чи іншою невиліковною інфекційною хво­робою.

Суб’єктивна сторона цього злочину — лише злочинна самовпев­неність. Оскільки закон вимагає усвідомлення особою наявності у неї хвороби, вина у вигляді злочинної недбалості виключається. Умисне за­раження вказаними в ст. 130 хворобами тягне за собою відповідаль­ність за ч. 4 цієї статті КК.

Суб’єкт злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років і яка страждає на ці захворювання.

У частині 3 ст. 130 КК встановлено відповідальність за заражен­ня вказаними хворобами двох чи більше осіб або неповнолітнього.

 

Зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК). Це також спеціаль­ний вид тілесного ушкодження. З об’єктивної сторони злочин полягає в зараженні однією особою іншої венеричною хворобою. До венеричних належать такі інфекційні захворювання, як сифіліс, гонорея, м’який шанкр та ін. Характер венеричного захворювання, методи і тривалість їх лікування, можливість лікування не впливають на кваліфікацію зло­чину. Для відповідальності за ст. 133 КК достатньо зараження хоча б однією з венеричних хвороб. Не мають значення для кваліфікації і спо­соби зараження. Воно переважно настає внаслідок статевих зносин, у тому числі гомосексуальних, не виключається і зараження іншим чи­ном, наприклад шляхом передачі недопалків, унаслідок поцілунку.

Згода потерпілого, наприклад, на статеві зносини з особою, хворою на венеричну хворобу, що призвело до зараження, не виключає проти- правності діяння.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий фактич­но захворів на венеричну хворобу. Це злочин з матеріальним складом, він вимагає, щоб між діянням винного і наслідком, що настав, тобто зараженням потерпілого, був причинний зв’язок.

Із суб ’єктивної сторони злочин може бути вчинений умисно (тоб­то з прямим або непрямим умислом) або внаслідок злочинної само­впевненості. У законі спеціально встановлено, що відповідальність за ст. 133 КК настає, якщо особа знала про наявність у неї венеричного захворювання, тобто усвідомлювала, що хворіє саме на таку хворобу і що хвороба у неї перебуває на стадії зараження (наприклад, особа вступає в статеві зносини, не закінчивши курсу лікування).

Зараження іншої особи венеричною хворобою внаслідок злочинної недбалості не тягне за собою відповідальності за ст. 133 КК.

Суб’єкт цього злочину — будь-яка особа чоловічої або жіночої статі, якій виповнилося 16 років, яка хворіє на венеричну хворобу і знає про це.

У частині 2 ст. 133 КК встановлено кваліфікуючі обставини зло­чину. Ними є: зараження венеричною хворобою особою, раніше суди­мою за цей злочин; зараження двох чи більше осіб; зараження неповно­літнього, тобто особи, якій не виповнилося 18 років.

Для відповідальності за ч. 2 ст. 133 КК достатньо однієї із вказаних кваліфікуючих ознак.

У частині 3 ст. 133 КК передбачено відповідальність за заражен­ня венеричною хворобою, якщо воно спричинило тяжкі наслідки (на­приклад, безплідність, самогубство потерпілого).

§ 3. Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров’я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування

До цих злочинів належать: неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131 КК); роз­голошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлен­ня зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 132 КК); незаконна лікувальна діяльність (ст. 138 КК); ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК); не­належне виконання професійних обов’язків медичним або фармацев­тичним працівником (ст. 140 КК); порушення прав пацієнта (ст. 141 КК); незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 КК); пору­шення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 КК); насильницьке донорство (ст. 144 КК); незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК).

Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи в ірусом імунодефі циту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131 КК). З об ’єктивної сторо­ни злочин, передбачений ст. 131 КК, полягає в неналежному виконанні (дії або безді яльності) медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення. Професійні обов’язки визначаються сферою діяльності суб’єкта злочину, а також відповідними нормативни­ми актами в галузі боротьби зі СНІДом, іншими невиліковними інфек­ційними хворобами. Зокрема, існують певні правила, що зобов’ язують медичного працівника при переливанні крові хворому перевіряти її на наявність ВІЛ-інфекції, або правила діагностування на ВІЛ-інфекцію та інші інфекційні хвороби. Працівники міліції, наприклад, зобов’язані направляти наркоманів, які вводять наркотики шляхом ін’єкцій, на мед­пункти для виявлення в них ВІЛ-інфекції та ін.

Неналежне виконання обов’язків відбувається внаслідок недбало­го або несумлінного до них ставлення: наприклад, медична сестра не проводить необхідної обробки медичних інструментів або працівник СІЗО поміщує ВІЛ-інфікованого в камеру до інших підслідних тощо.

Обов’язковим наслідком вказаної дії або бездіяльності є зараження вірусом імунодефіциту або іншою невиліковною інфекційною хворо­бою хоча б однієї людини (ч. 1 ст. 131 КК) або двох і більше осіб (ч. 2 цієї статті КК).

Між дією (безді яльністю) особи, що порушила професійні обов’язки, і вказаними наслідками слід встановити причинний зв’язок.

Суб’єктивна сторона цього злочину — тільки необережність у ви­гляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Це медичні або фармацевтичні працівники (лікарі, медичні сестри, співробітники лабораторій, які здійснюють діагностику цих захворювань або проведення досліджень інфікованого матеріалу тощо). Це також можуть бути працівники інших сфер — міліції, місць позбавлення волі, до обов’ язків яких входять попередження і недопущення поширення ВІЛ-інфекції та інших інфекцій від інфікованих осіб.

Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 КК). Медичний огляд на виявлення цих хвороб — це лабораторне дослідження крові або інших біологічних рідин з метою виявлення їх вірусів. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р.^[11] затверджені Правила медич­ного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними. Ці Правила визна­чають умови і встановлюють порядок медичного огляду громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території Укра­їни. Медичний огляд проводиться з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини, здійснення епідеміологічного контролю, а та­кож надання консультацій, медичної та психосоціальної допомоги ВІЛ-інфікованим.

Медичний огляд проводиться добровільно.

Обов’ язковому лабораторному дослі дженню на наявні сть ВІЛ-інфекції підлягають донорська кров та її компоненти, інші біо­логічні рідини, клітини, тканини та органи.

Медичний огляд вагітних за їх згодою проводиться під час взяття їх на облік або перед пологами шляхом обстеження на наявність антитіл до ВІЛ. У разі, якщо дані про медичний огляд вагітної відсутні або дитина народжена ВІЛ-інфікованою, обов’язковому дослідженню підлягає пуповинна кров новонародженого.

За бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здоров’я для проведення медичного огляду, медичний огляд може бути прове­дено анонімно.

Медичний працівник має додержуватися конфіденційності інформації про ВІЛ-інфікованість особи чи захворювання на СНІД.

За статтею 132 КК можуть відповідати лише особи, які повідомили про виявлені в ході огляду позитивні дані про ВІЛ-інфекцію або за­хворювання на СНІД або іншу невиліковну інфекційну хворобу. Повідомлення про огляд, що дав негативний результат, ст. 132 не охоп­люються, тобто не є злочином, передбаченим цією статтею КК.

З об ’єктивної сторони злочин полягає в розголошенні відомостей про наявність у особи ВІЛ-інфекції, СНІДу або іншої невиліковної хвороби (наприклад, важкої форми туберкульозу) за умови, що ці відомості стали відомі у зв’ язку з виконанням службових або професійних обов’язків. Під розголошенням розуміють повідомлення цих відомостей хоча б одній особі, якій згідно із законом ці відомості не можуть бути повідомлені. Відомості можуть бути розголошені під час розмови, у листі, шляхом показу відповідних документів іншим особам, викладу їх у друкованих засобах, на науковій конференції, за допомогою технічних засобів тощо.

Злочин вважається закінченим з того моменту, коли відомості стали надбанням хоча б однієї особи, якій ці відомості не належить знати.

Суб ’єктивна сторона цього злочину — умисел або необереж­ність.

Суб’єкт злочину — службові особи медичної установи, допоміжний персонал (наприклад, секретар, реєстратор лікарні), що самовільно здобули інформацію про хвороби (наприклад, при ознайомленні з історією хвороби), або медичні працівники (наприклад, лікарі, медичні сестри).

 

Незаконна лікувальна діяльність (ст. 138 КК). Об ’єктивна сто­рона цього злочину виражається в постійному або тимчасовому занятті лікувальною діяльністю особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Незаконна лікувальна діяльність — це вплив на людину шляхом заборонених медичних засобів і методів або хоч і дозволеними засо­бами і методами, але що здійснюється особою, яка не має на це права (наприклад, проведення медсестрою операцій або маніпуляцій, право на здійснення яких надано лише лікареві певної спеціальності, або лікування захворювання внутрішніх органів лікарем-стоматологом). Закон встановлює відповідальність за незаконну лікувальну діяльність, тому окремі випадки таких дій не створюють цього складу злочину і можуть бути кваліфіковані за іншими статтями КК, наприклад не­обережне тяжке тілесне ушкодження — за ст. 128 КК.

Закінченим цей злочин є лише у випадку, якщо внаслідок незакон­ної лікувальної діяльності настали тяжкі наслідки (наприклад, смерть хворого, тяжка хвороба та ін.).

Суб’єктивна сторона цього злочину виражається в психічному ставленні винного до діяння і до його наслідків. Незаконна лікувальна діяльність вчинюється з прямим умислом. Що стосується тяжких на­слідків, то вина до них може бути лише необережною (злочинна само­впевненість або злочинна недбалість).

Суб’єкт цього злочину — будь-яка особа, яка не має відповідної медичної освіти і яка досягла 16 років. Якщо цей злочин супроводжу­вався обманом, поєднаним з отриманням винагороди, вчине­не кваліфікується за сукупністю статей 138 і 190 КК.

 

Ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК). У частині 1 ст. 139 КК встановлюється відповідальність за не- надання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов’язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо медичному працівникові завідомо відомо, що це може спричинити тяжкі наслідки для хворого.

З об ’єктивноїсторони злочин полягає в бездіяльності — у ненаданні допомоги хворому без поважних на те причин, якщо це могло спричи­нити тяжкі для нього наслідки. Ненадання допомоги може бути ви­ражене у відмові практикуючого лікаря або медсестри, які перебувають удома, тобто поза службою, з’ явитися за викликом до хворого або його близьких, у відмові надати допомогу при нещасному випадку, події на вулиці тощо. Поважні причини ненадання допомоги, які виключають відповідальність, можуть бути різними: непереборна сила, стан край­ньої необхідності, хвороба самого медичного працівника, що позбавляє його можливості надати допомогу, некомпетентність цього працівника, якщо ним вжиті заходи щодо виклику належного фахівця, відсутність медикаментів або хірургічних інструментів, невміння ними маніпулювати та ін. Можливість настання тяжких наслідків для хво­рого у зв’язку з ненаданням йому допомоги має бути реальною, тобто такою, яка за звичайного її розвитку може в конкретних умовах при­звести до смерті або інших тяжких наслідків.

Суб’єктивна сторона злочину виражається в прямому умислі до факту ненадання допомоги хворому за умови, що медичний працівник усвідомлює, що це може спричинити тяжкі наслідки для хворого.

Суб’єкт злочину спеціальний — це медичний працівник, зобов’язаний відповідно до встановлених правил надавати допомогу хворому (лікарі, у тому числі й ті, які не працюють у медичних уста­новах, наприклад займаються приватною практикою, медичні сестри, акушерки, фельдшери, фармацевти, які на час ненадання допомоги перебувають на службі).

У частині 2 ст. 139 КК встановлена відповідальність за ненадання допомоги хворому, що спричинило смерть або інші тяжкі наслідки (наприклад, важкі ускладнення тощо). Між ненаданням допомоги і цими наслідками має бути встановлений причинний зв’язок. Однак якщо надання допомоги все одно не могло запобігти настанню вказаних наслідків, медичний працівник відповідає за ч. 1 ст. 139 КК за сам факт ненадання такої допомоги. Наслідки, що настали, не можуть бути поставлені йому у вину, оскільки тут між ненаданням допомоги і цими наслідками немає причинного зв’язку.

 

Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 КК). З об’єктивної сторони цей злочин може здійснюватися шляхом дії або бездіяльності у вигляді невиконання або неналежного виконання медичним або фармацевтич­ним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Надання медичної допомоги регулюється різними нормативними актами: Основами законодавства про охорону здоров’ я, інструкціями, наказами, положеннями, що передбачають порядок проведення методів діагностики, лікування і профілактики. Крім того, критерії правильності дій медичних і фармацевтичних працівників вироблені медичною на­укою і практикою.

Порушення професійних обов’язків має, як свідчить медична прак­тика, різноманітний характер. Це і відмова від госпіталізації хворого, надання допомоги якому є невідкладною, невчасна діагностика захво­рювання, порушення правил застосування лікарських речовин (напри­клад, застосування в перевищених дозах, неправильне введення), пере­вищення дози опромінювання, залишення чужорідних предметів (на­приклад, медичної серветки) в порожнині хворого, який оперується, залишення хворого без необхідного медичного нагляду, порушення при приготуванні лікарських речовин та ін.

Унаслідок недбалого або несумлінного виконання вказаних обов’язків для об’єктивної сторони обов’язковим є настання тяжких наслідків для хворого (смерть, ускладнення хвороби, інвалідність тощо). Між дією (бездіяльністю) медичного або фармацевтичного працівника і наслідками необхідним є встановлення причинного зв’язку.

Суб ’єктивна сторона цього злочину — злочинна самовпевненість або недбалість, часто зумовлені некомпетентністю лікаря чи фарма­цевта. Тому медичними правилами, наприклад, встановлено, що у разі, якщо лікар має сумніви в постановці діагнозу або виборі методів лікування, слід звертатися до більш досвідченого фахівця. Лікар зобов’язаний утриматися від лікування через свою некомпетентність, а якщо він цим знехтував і настали вказані в ст. 140 наслідки, то це тягне за собою кримінальну відповідальність за цією статтею КК.

Суб’єкт злочину спеціальний — медичні (лікарі, сестри, фельдше­ри тощо) і фармацевтичні (фармацевти, завідуючі аптекою тощо) пра­цівники.

У частині 2 ст. 140 КК встановлена відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому.

 

Порушення прав пацієнта (ст. 141 КК). З об’єктивної сторони цей злочин полягає в проведенні клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричини­ли смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки.

У статті 44 Основ законодавства України про охорону здоров’я^[12] встановлено, що в інтересах одужання хворого та за його згодою або за згодою законного представника неповнолітнього чи недієздатного лікар може застосувати нові, науково обґрунтовані методи лікування і лікарські засоби. Клінічні випробування лікарських засобів передбачають застосування нових методів діагностики, ви­користання нового інструментарію, застосування нових лікарських засобів тощо. Такі випробування не повинні переслідувати корисну мету. Лікування хворого проводиться лише за згодою пацієнта або його законного представника. У виняткових випадках, якщо гаяння часу у встановленні діагнозу чи проведенні лікування (наприклад, хірургічної терапії) загрожує життю хворого, клінічні випробування можливі без такої згоди.

Порушення вказаних вимог буде злочинним за умови, якщо в результаті настала смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки (напри­клад, ускладнення хвороби, інвалідність тощо).

Суб’єктивна сторона цього злочину — щодо самого клінічного випробування — це умисел, щодо наслідків — лише необережність.

Суб’єкт — медичний або фармацевтичний працівник, який про­водив випробування.

 

Незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 КК). З об’єктивної сторони цей злочин полягає в незаконному проведенні медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для її життя чи здоров’я.

У статті 45 Основ законодавства України про охорону здоров’я встановлено, що застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається за умови їх наукової обґрунтованості та згоди пацієнта. Забороняється проведення таких експериментів на хворих, ув’язнених або військовополонених. Практика також забороняє подібні експерименти на психічно хворих, новонароджених, вагітних жінках, на безнадійно хворих.

Питання проведення дослідів над людьми були предметом роз­гляду міжнародних організацій. Так, у рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи детально розглянуті принципи і порядок таких дослідів. Зокрема, звертається увага на те, що при проведенні медич­ного досліду інтереси і благополуччя людини, яка зазнала такого дослідження, мають перевагу перед інтересами науки і суспільства. Ризик дослі ду слі д зводити до міні муму, і його м іра не може не відповідати користі, що отримується людиною, або важливості цілей, які переслідуються дослідом. Такий дослід не може проводи­тися, якщо не надані достатні докази безпеки особи, яка зазнає дослідження^[13].

При порушенні цих вимог проведення експерименту (досліду) над людиною є незаконним. Крім того, потрібна згода пацієнта на прове­дення досліду. Такий дослід за жодних умов не повинен створювати небезпеку для життя і здоров’я людини.

У частині 2 ст. 142 КК встановлена відповідальність за незакон­не проведення дослідів над неповнолітнім, над двома або більше осо­бами, шляхом примушування або обману, а також якщо вони (досліди) спричинили тривалий розлад здоров’я потерпілого (наприклад, тяжку хворобу, інвалідність тощо).

Суб’єктивна сторона цього злочину полягає в прямому умислі щодо діяння і необережності до настання або можливості настання тяжких наслідків (злочинна самовпевненість або злочинна недба­лість).

Суб’єкт злочину — особа, яка проводить такий дослід. У разі при­мушування до досліду або обману пацієнта таким суб’єктом можуть бути також інші особи.

Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 КК). Трансплантація — це пере­садка органів і тканин від однієї людини (донора) іншій людині (реципієнту). Стаття 47 Основ законодавства України про охорону здоров’я встановлює, що трансплантація допускається, якщо інші методи підтримки життя, відновлення здоров’я не дають бажаних результатів, а заподіяна при цьому шкода донору менша за ту, що за­грожує реципієнту. Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999 р.^[14] детально регулює умови і порядок трансплантації.

З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 143 КК, полягає в порушенні встановленого законом порядку трансплантації органів і тканин людини. Таким порушенням, наприклад, є трансплантація без отримання згоди живого донора або його законного представника (якщо йдеться про неповнолітнього) на вилучення органа (наприклад, серця, нирки) або згоди близьких родичів померлого на вилучення матеріалів у трупа (наприклад, рогівки, суглобів, шкіри тощо). Таким самим по­рушенням вважається застосування трансплантації, якщо хворого мож­на лікувати звичайними методами медицини. Так само охоплюються ознаками ст. 143 КК випадки, якщо донору заподіюється в результаті трансплантації більша шкода, ніж та, що загрожувала реципієнту.

До порушень порядку трансплантації слід відносити також випад­ки, коли труп передається родичам без необхідного медичного туалету, що приховує сліди трансплантації, тобто в спотвореному вигляді.

Частина 2 ст. 143 КК встановлює відповідальність за вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації. Йдеться про живого донора, якого приму­шують до трансплантації (наприклад, шляхом погроз відмовити в лікуванні реципієнта) або обманюють (наприклад, проводять трансплантацію органа умисно, не повідомляючи донору про це).

У частині 3 ст. 143 КК встановлена відповідальність за таке при­мушування або обман щодо особи, яка перебувала в безпорадному стані або в матеріальній чи іншій залежності від винного.

Частина 4 ст. 143 КК передбачає відповідальність за незаконну торгівлю органами або тканинами людини. Якщо примушування або обман, зазначені в ч. 2 ст. 143 КК, або торгівля органами або тканина­ми здійснюється за попередньою змовою групою осіб або шляхом участі в транснаціональних організаціях, які займаються такою діяльністю, відповідальність настає за ч. 5 ст. 143 КК.

Суб’єктивна сторона цього злочину — прямий умисел, часто пов’ язаний із корисливою метою, а при незаконній торгівлі органами або тканинами — корислива мета обов’язкова.

Суб’єкт злочину — особа, яка проводить трансплантацію, інші особи, наприклад, які займаються торгівлею органами або тканинами людини, у тому числі учасники транснаціональних організацій.

 

Насильницьке донорство (ст. 144 КК). Донорство — це спеціальний вид трансплантації, оскільки кров є особливою складовою людського організму. Стаття 46 Основ законодавства України про охорону здоров’я забороняє взяття донорської крові примусово, а також від людей, за­хворювання яких можуть передаватися реципієнту або заподіяти шкоду його здоров’ю. Закон України «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 р.^[15] визначає донорство як добровільний акт волеви­явлення людини, який полягає в даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання з медичною метою (пере­ливання крові, виготовлення лікарських засобів тощо).

З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 144 КК, полягає в насильницькому або шляхом обману вилученні крові у людини з ме­тою використання її як донора. Насильство може бути фізичним (на­приклад, побої, зв’язування та ін.) або психічним (погроза побити тощо). Обман — це будь-які дії, що вводять особу в оману для вико­ристання її як донора.

У частині 2 ст. 144 КК встановлена відповідальність за ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього або особи, яка перебувала в безпорадному стані чи в матеріальній залежності від винного, а в ч. 3 КК — за вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб або з метою продажу.

Суб’єктивна сторона цього злочину — лише прямий умисел, що поєднаний з метою використати потерпілого як донора; при вилученні крові для продажу — обов’язковий корисливий мотив.

Суб’єкт злочину — медичний працівник, який здійснює вилучен­ня крові, а за частинами 2 і 3 ст. 144 КК — й інші особи.

 

Незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК). Стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров’ я заборо­няє медичним працівникам розголошувати лікарську таємницю, а при використанні даних у науковій і навчальній роботі обов’язкова анонімність пацієнта. Заборона розголошення лікарської таємниці необхідна для охорони прав пацієнта, його життя і здоров’я.

З об ’єктивноїсторони цей злочин полягає в розголошенні лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки (самогубство, нервовий стрес, іншу тяжку хворобу потерпілого та ін.).

Суб’єктивна сторона цього злочину — умисел.

Суб’єкт злочину — особа, якій таємниця стала відома у зв’язку з виконанням професійних (лікар, медсестра, фельдшер) чи службових (завідуючий відділенням, головний лікар, працівник реєстратури та ін.) обов’язків.

§ 4. Інші злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров’я людини

До злочинів, що становлять небезпеку для життя і здоров’я люди­ни, належать: незаконне проведення аборту (ст. 134 КК), залишення в небезпеці (ст. 135 КК), ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136 КК), неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137 КК).

Незаконне проведення аборту (ст. 134 КК) становить небезпеку для життя і здоров’я вагітної жінки, а в ряді випадків спричиняє тяжкі наслідки (наприклад, смерть, безплідність, психічні аномалії тощо).

Чинне законодавство дозволяє проведення аборту за наявності згоди жінки на штучне переривання вагітності винятково лікарями акушерами-гінекологами в акредитованих спеціальних лікувально- профілактичних закладах, у межах певних термінів вагітності (до 12 тижнів, а при вагітності від 12 до 22 тижнів — за наявності передба­чених законодавством медичних або спеціальних показань) та за від­сутності медичних протипоказань. Недодержання хоча б однієї з під­став і порядку проведення аборту робить його незаконним.

Частина 1 ст. 134 КК встановлює відповідальність за незаконне про­ведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти. З об ’єктивної сторони цей злочин характеризується діями, спрямова­ними на штучне переривання вагітності (плодозгін), наслідками у ви­гляді переривання вагітності та причинним зв’язком між цими діями і наслідками. Способи штучного переривання вагітності (механічний, операційний, токсичний чи вакуумно-респіраторний) на кваліфікацію злочину не впливають. Моментом закінчення злочину виступає ви­гнання плоду. Штучне переривання вагітності, вчинене у стані крайньої необхідності (зокрема, для спасіння життя жінки), навіть за умови по­рушення порядку чи умов його здійснення, виключає кримінальну відповідальність.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом, за якого винна особа усвідомлює, що вона, не маючи спеці­альної медичної освіти, за згодою жінки здійснює штучне перериван­ня її вагітності та бажає настання таких наслідків. Умисне вчинення без згоди жінки дій, що призвели до штучного переривання вагітності, має кваліфікуватися за ст. 121 КК.

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 134 КК, виступають особи, які не мають спеціальної медичної освіти, тобто не є за фахом лікарями акушерами-гінекологами. До них належать як особи, що вза­галі не мають медичної освіти, так і особи, що мають іншу фахову медичну підготовку (терапевти, кардіологи тощо), а також особи мо­лодшого й середнього медичного персоналу (акушерки, фельдшери тощо). Вагітна жінка, яка сама вчинила штучне переривання вагітнос­ті, кримінальній відповідальності не підлягає.

Частина 2 ст. 134 КК встановлює відповідальність за незаконне про­ведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої.

З об’єктивної сторони злочин характеризується діями, спрямова­ними на незаконне штучне переривання вагітності, вчиненими як осо­бою, що не має спеціальної медичної освіти, так і лікарем акушером- гінекологом, але з порушенням підстав або порядку їх проведення. Обов’язковою ознакою виступає настання суспільно небезпечних на­слідків — тривалого розладу здоров’я (заподіяння середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження), безплідності або смерті потерпі­лої. Між вказаними діями та наслідками має бути необхідний причин­ний зв’язок.

Із суб’єктивної сторони передбачений ч. 2 ст. 134 КК злочин ха­рактеризується прямим умислом щодо незаконного проведення аборту та необережністю щодо наслідків у виді тривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої.

Суб ’єктом цього злочину може виступати як особа, яка не має спеціальної медичної освіти, так і особа, яка таку освіту має, але про­водить аборт з порушенням підстав або порядку його проведення.

 

Залишення в небезпеці (ст. 135 КК). Стаття 135 КК встановлює відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, яка пере­буває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без до­помоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу нада­ти їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан.

Об’єктивна сторона злочину характеризується бездіяльністю — ненаданням взагалі або ненаданням належної допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані й позбавлена можливості вжити заходів щодо самозбереження. Умовами кримінальної відпові­дальності за залишення в небезпеці, як і за будь-яку іншу бездіяльність, виступають: 1) обов’язок особи надати необхідну допомогу; 2) мож­ливість надати таку допомогу.

Обов’ язок особи надати необхідну допомогу має місце у випадках, коли винний був зобов’язаний піклуватися про потерпілого, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для здоров’я стан. Обов’язок піклуватися про потерпілого може випливати із: 1) закону або інших нормативно-правових актів; 2) шлюбно-сімейних відносин; 3) професійних обов’язків; 4) договірних відносин. Постав­лення потерпілого в небезпечний для життя стан зумовлює обов’язок надати йому допомогу у випадках, коли це сталося внаслідок необе­режних або невинних дій особи. Особа, яка заподіяла умисно шкоду іншій людині, поставивши останню в небезпечне для життя становище, має відповідати лише за вчинення умисного злочину; за ст. 135 КК її дії кваліфікації не підлягають.

Відповідальність за залишення в небезпеці настає лише за умови, що винний мав можливість надати таку допомогу. Якщо особа не мала можливості надати необхідну допомогу (наприклад, під впливом не­переборної сили), кримінальна відповідальність виключається. У ви­падках, коли надання допомоги пов’язане з небезпекою для життя чи здоров’я особи, яка зобов’язана надати допомогу, питання відповідаль­ності мають вирішуватися за правилами про крайню необхідність, встановленими ст. 39 КК. Але при цьому слід враховувати, що окремі особи за професійними обов’язками повинні надавати допомогу іншим особам, у тому числі з ризиком для власного життя або здоров’я (на­приклад, співробітники міліції, рятувальники, пожежники).

Небезпечний для життя стан особи — це такий стан, за якого осо­ба без сторонньої допомоги не має можливості здійснити ефективні заходи для самозбереження внаслідок власної безпорадності (мало- літства, старості, хвороби) або внаслідок іншого безпорадного стану. Останній може мати місце за наявності алкогольного або наркотично­го сп’яніння, відсутності необхідних навичок поведінки тощо.

Небезпека для життя особи може виникнути внаслідок подій або явищ, які не пов’язані з поведінкою винного (стихійних сил природи, хворобливого стану особи, дій машин і механізмів, поведінки тварин тощо), або внаслідок протиправних діянь винного, що поставив по­терпілого в небезпечний для життя стан (наприклад, наїзд транспорт­ного засобу під керуванням винного на потерпілого, зштовхування з човна у воду особи, що не вміє плавати).

Моментом закінчення злочину є залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Для кваліфікації зло­чину не має значення, чи відвернула би надана винною особою допо­мога завдання шкоди життю або здоров’ ю особи. Навіть у випадках, коли через несумісну з життям травму будь-яка допомога не була здат­на відвернути смерть людини, особа, яка залишила потерпілого в не­безпеці, відповідатиме за ст. 135 КК.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом, про що свідчить вказівка у диспозиції ст. 135 КК на завідо- мість передбаченого нею діяння. Винний усвідомлює, що залишає без допомоги особу, яка перебуває в небезпечному для життя стані, а також усвідомлює, що він має можливість і зобов’ язаний надати їй необхідну допомогу, та бажає вчиняти саме так.

Суб’єктом злочину виступає особа, яка досягла 16-річного віку і була зобов’язана піклуватися про особу, що перебуває в небезпечно­му для життя стані, або сама поставила потерпілого в небезпечний для життя стан. Аналіз судової практики показує, що найчастіше суб’єктами залишення в небезпеці стають водії транспортних засобів, які здійсни­ли наїзди на пішоходів, зіткнення з іншим транспортним засобом тощо, що спричинило заподіяння шкоди життю чи здоров’ю інших людей. У випадках, коли водій транспортного засобу, що залишив без допо­моги потерпілого від дорожньо-транспортної пригоди, винен у пору­шенні правил безпеки руху або експлуатації транспорту, вчинене ква­ліфікується за сукупністю злочинів, передбачених статтями 286 і 135 КК. Якщо в діях водія немає складу злочину, передбаченого ст. 286 КК, але життя або здоров’я потерпілого були поставлені під загрозу внаслідок випадку з керованим ним автотранспортним засобом, то за- відоме залишення потерпілого без допомоги за наявності інших необ­хідних ознак тягне за собою відповідальність за ст. 135 КК.

У частині 2 ст. 135 КК встановлена відповідальність за залишення в небезпеці, вчинене матір’ю стосовно новонародженої дитини, за умови, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані.

Частина 3 ст. 135 КК передбачає відповідальність за залишення в небезпеці, якщо воно спричинило смерть потерпілого або інші тяжкі наслідки (тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, важку хворобу тощо). Між залишенням у небезпеці та вказаними наслідками має бути причинний зв’язок.

Із суб’єктивної сторони ставлення винного до смерті потерпілого або інших тяжких наслідків характеризується необережною формою вини.

 

Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136 КК). Кримінальна відповідальність у ч. 1 ст. 136 КК встановлена за ненадання допомоги особі, яка перебуває в небез­печному для життя стані, за можливості надати таку допомогу або за неповідомлення про такий стан особи належним установам або особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження.

З об ’єктивної сторони злочин характеризується:

1)  бездіяльністю у вигляді ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, чи неповідомлення про такий стан особи належним установам або особам;

2)  настанням наслідків у вигляді тяжких тілесних ушкоджень;

3)  наявністю причинного зв’язку між бездіяльністю винного і на­станням наслідків.

У небезпечному для життя стані особа може опинитися внаслідок дії стихійних сил природи, тварин, джерел підвищеної небезпеки, власної легковажної поведінки, поведінки інших осіб тощо. Якщо вин­на особа сама поставила потерпілого у небезпечний для життя стан, вчинене має кваліфікуватися за ст. 135 КК.

Обов’ язковою умовою відповідальності за розглядуваний злочин є наявність в особи можливості надати допомогу чи можливості по­відомити належним установам або особам про перебування потерпі­лого в небезпечному для життя стані.

Належна установа — це установа, організація, підприємство, до функцій яких входить надання необхідної допомоги або які можуть за даних умов надати допомогу чи вжити заходів для її надання іншими установами або особами (швидка медична допомога, міліція, пожежна частина, служба спасіння на воді тощо).

Належна особа — це посадова, службова особа або особа, до про­фесійних обов’язків якої входить надання необхідної допомоги, а також будь-яка інша особа, яка в даних конкретних умовах має можливість і зобов’язана надати необхідну допомогу потерпілому.

Для відповідальності за ч. 1 ст. 136 КК необхідне настання суспіль­но небезпечних наслідків у вигляді заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Настання цих наслідків має перебувати у необ­хідному причинному зв’язку з бездіяльністю винного.

Злочин вважається закінченим з моменту настання наслідків у ви­гляді заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень.

Суб ’єктивна сторона злочину характеризується виною у формі умислу щодо бездіяльності особи та умислу або необережності щодо суспільно небезпечних наслідків.

Суб’єктом розглядуваного злочину є фізична, осудна особа, якій виповнилося 16 років і яка не була зобов’язана піклуватися про по­терпілого і не ставила його у небезпечний для життя стан. У против­ному разі відповідальність настає за ст. 135 КК.

Частина 2 ст. 136 КК встановлює відповідальність за ненадання допомоги малолітньому, який завідомо перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлен­ня про такий стан дитини належним установам чи особам. Малоліт­ньою вважається особа, якій не виповнилося 14 років. Для відповідаль­ності за ч. 2 ст. 135 КК слід установити, що винний усвідомлював або за обставинами справи міг і повинен був усвідомлювати, що потерпілий є малолітнім. Моментом закінчення цього злочину є вчинення вказаної бездіяльності незалежно від настання наслідків.

Частина 3 ст. 136 КК передбачає вчинення діянь, передбачених частиною 1 або 2 ст. 136 КК, якщо вони спричинили смерть потерпі­лого.

 

Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137 КК). Цією статтею встановлено відповідаль­ність за невиконання або неналежне виконання професійних чи служ­бових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх вна­слідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це спри­чинило істотну шкоду здоров’ю потерпілого.

З об ’єктивної сторони злочин характеризується:

-   діянням у формі бездіяльності, тобто невиконання професійних або службових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповно­літніх внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, чи дії — неналежного виконання таких обов’язків;

-    наслідками у вигляді спричинення істотної шкоди здоров’ю по­терпілого;

-   причинним зв’язком між вчиненням діяння та настанням наслід­ків.

Невиконання професійних чи службових обов’язків — це безді­яльність, тобто особа не виконує певні професійні або службові обов’язки щодо охорони життя та здоров’я дітей, які вона зобов’язана виконувати на підставі нормативно-правових або інших правових актів, а також у конкретних умовах має можливість їх виконувати. Неналеж­не виконання таких обов’язків — це вчинення дій з порушенням вимог нормативно-правових або інших правових актів (наприклад, готування їжі у дитячому оздоровчому закладі з порушенням санітарно-гігієнічних вимог).

Під спричиненням істотної шкоди здоров’ю потерпілого слід розу­міти заподіяння одному або декільком неповнолітнім легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або незнач­ну втрату працездатності (отруєння дітей, поширення інфекційних захворювань, спричинення фізичних або психічних травм тощо).

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або не­обережністю щодо вчинення діяння (дії або бездіяльності) і виключно необережністю щодо настання суспільно небезпечних наслідків.

Суб ’єктом злочину є особа, на яку покладені професійні або служ­бові обов’язки з охорони життя та здоров’я неповнолітніх (керівники, педагогічні та інші працівники шкіл, дитячих будинків, інтернатів, дитячих дошкільних закладів, тренери, інструктори з туризму тощо). Медичні та фармацевтичні працівники за вказані в ст. 137 КК дії несуть відповідальність за ст. 140 КК.

У частині 2 ст. 137 КК як кваліфікуючі ознаки вказані спричинен­ня смерті неповнолітнього або інші тяжкі наслідки. До останніх на­лежить спричинення тяжких або середньої тяжкості тілесних ушко­джень одному або декільком неповнолітнім.

 

Контрольні запитання

1. Як визначається умисне вбивство в КК?

2. З якого віку може наставати кримінальна відповідальність за вбивство?

3. Які є види вбивств?

4. Що являє собою особлива жорстокість при умисному вбив­стві?

5. Що являє собою замовлення на вчинення умисного вбив­ства?

6. За яких обставин пом’якшується відповідальність за умис­не вбивство?

7. Як визначається в КК тяжке тілесне ушкодження?

8. Які тяжкі тілесні ушкодження вважаються небезпечними для життя в момент їх заподіяння?

9. Якими ознаками характеризується тілесне ушкодження се­редньої тяжкості?

10. Якими ознаками характеризується легке тілесне ушко­дження?

11.  Яким чином відмежовується залишення в небезпеці від не- надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані?

12.  Які хвороби можуть бути віднесені до невиліковних інфек­ційних?

13.  З якого моменту злочин, передбачений ст. 132 КК, є закін­ченим?

14.  Які діяння можуть бути віднесені до незаконної лікувальної діяльності?

15.  Які наслідки незаконної лікувальної діяльності є тяжки­ми?

16.  Які причини ненадання допомоги хворому медичним пра­цівником є поважними?

17.  Чим відрізняються злочини, передбачені статтями 139 і 140 КК?

18.  Які діяння можуть бути віднесені до порушень прав пацієн­та?

19.  Які досліди над людиною слід визнавати незаконними?

20. Які порушення порядку трансплантації органів або тканин людини можуть бути віднесені до злочинних?

21. За яких умов проведення аборту визнається незаконним і тягне за собою кримінальну відповідальність?

22. Який стан особи визнається небезпечним для її життя згідно із ст. 135 КК?

23. За якими ознаками відрізняються злочини, передбачені ст. 135 та ст. 136 КК?

24. Що слід розуміти під невиконанням або неналежним вико­нанням професійних чи службових обов’язків, передбачених ст. 137 КК?

---

^[1] Роз’яснення щодо застосування законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти життя, як і проти здоров’я особи, надані в постанові Пленуму Вер­ховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 // Вісн. Верхов. Суду України. - 2003. - № 1. -

С. 37-42.

^[2] Законом України від 05.11.2009 р. № 1707-VI ч. 2 ст. 115 КК доповнено п. 14 такого змісту: «14) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості» (Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

36

^[3] Законом України від 05.11.2009 р. № 1707-VI до ч. 2 ст. 129 КК внесені доповнення (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

46

^[4] Див.: Кримінальний кодекс України (зі змінами та доповненнями станом на 20 вересня 2009 року) [Текст]. - Х. : ТОВ «Одіссей», 2009. - С. 265-275.

^[5] Законом України від 05.11.2009 р. N° 1707-VI до ч. 2 ст. 121 КК внесені доповнен­ня (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

^[6] Законом України від 05.11.2009 р. № 1707-VI до ч. 2 ст. 122 КК внесені допов­нення (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

^[7] Законом України від 05.11.2009 р. № 1707-VI до ч. 2 ст. 126 КК внесені доповнен­ня (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

^[8] Міжнародні договори України. 1988-1990 [Текст]. - К., 1997. - Т. 1. - С. 190.

^[9] Визначення службової особи див. у частинах 3 та 4 ст. 18 КК.

^[10] Законом України від 05.11.2009 р. N° 1707-VI до ч. 2 ст. 127 КК внесені доповнен­ня (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

^[11] Офіц. вісн. України. - 1998. - № 51. - С. 42.

^[12] Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 4. - Ст. 19.

^[13] Див. докладніше: Права людини і професійна відповідальність лікаря в доку­ментах міжнародних організацій [Текст]. - К., 1999.

^[14] Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 41. - Ст. 377.

^[15] Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 23. - Ст. 163.