Друге навчальне заняття. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Posted in Уголовное право - І.Г.Богатирьов Кримінально-виконавче право України

Поняття, мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства

Україна як суверенна правова держава, проголосивши свою незалежність, отримала можливість сформувати і реалізувати самостійну політику в галузі боротьби зі злочинністю, законодавчо закріпити форми і методи її подолання. Прийняття нових Кримінального і Кримінально-виконавчого кодексів суттєво вплинуло на процедуру призначення, виконання і відбування кримінальних покарань, обумовило визначити стратегію і тактику держави щодо реформування органів та установ, наділених правами і обов'язками виконання покарань.

Важливо наголосити, що поняття кримінально-виконавчого законодавства вченими у галузі кримінально-виконавчого права не визначено, тому нами воно розглядається як система нормативно-правових актів, що регламентують порядок та умови виконання та відбування покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави.

Відповідно до ст. 2 Кримінально-виконавчого кодексу України кримінально-виконавче законодавство України складається з КВК України, інших нормативно-правових актів, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства України сформульовані у ст. 1 КВК України, згідно з якою порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань спрямовані на захист інтересів особи, суспільства, держави, що реалізується через:

— створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених;

— запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами;

— запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Основні завдання кримінально-виконавчого законодавства закріплені в ч. 2 ст. 1 КВК України, і до них належать:

— визначення принципів виконання кримінальних покарань;

— визначення правового статусу засуджених, гарантій захисту їх прав, законних інтересів та обов'язків;

— визначення порядку застосування до засуджених засобів впливу з метою виправлення і ресоціалізації;

— визначення системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності;

-- визначення нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань;

— визначення участі громадськості в цьому процесі;

— регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань;

— звільнення від відбування покарання;

— допомога особам, звільненим від відбування покарання, контроль і нагляд за ними.

Доцільно зауважити, що наведене вище формулювання мети кримінально-виконавчого законодавства (ч. 1 ст. 1 КВК України) суттєво не відрізняється від завдань покарання, що визначені у ч. 2 ст. 50 КК України, але на жаль, необхідно констатувати, що вони неоднозначно сприймаються науковцями і залишаються предметом дискусії.

Наведене положення характеризується тим, що норми кримінально-виконавчого законодавства є похідними від норм кримінального законодавства і відіграють допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначаючи процедуру виконання і відбування покарання та цілі покарання, які закріплені у Кримінальному кодексі України (кара, виправлення засуджених, загальна і спеціальна превенція), але вони повинні мати вирішальне значення для визначення предмету правового регулювання кримінально-виконавчого права, а мета кримінально-виконавчого законодавства у жодному випадку не повинна набувати більшої значущості, ніж завдання покарання. Кримінально-виконавче законодавство визначає порядок і умови виконання кримінальних покарань, систему, підстави і порядок їх застосування, що встановлено Кримінальним кодексом України.

Норми кримінально-виконавчого законодавства цілком ґрунтуються на приписах Конституції України, відповідають потребам сучасного життя, відображають зміни, що сталися у політичній, економічній і соціальній сферах нашої держави. Кримінально-виконавче законодавство покликано сприяти розвиткові України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Основними концептуальними положеннями кримінально-виконавчого законодавства України є наступні:

- формування державної політики у сфері виконання покарань Державною кримінально-виконавчою службою;

- визначення Кримінально-виконавчого кодексу базовим законодавчим актом, який регулює порядок і умови виконання кримінальних покарань;

- виконання кримінальних покарань органами і установами Державної кримінально-виконавчої служби та іншими державними органами;

- створення передумов для належної соціальної адаптації осіб, які звільняються від відбування покарання.

Вищевикладене дає підстави зробити висновок, що новий Кримінально-виконавчий кодекс, прийнятий на перспективу, діятиме тривалий час, але це не означає, що в нього не вноситимуться відповідні зміни і доповнення. Реалії життя вимагають щоб КВК не відставав від потреб теперішнього життя, тому згодом до його окремих норм вноситимуться зміни через прийняття законодавчих новел.

Структура закону про порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань

Кримінально-виконавче законодавство за своєю сутністю складається з двох органічно поєднаних частин - Загальної та Особливої. Відповідно до структури кримінально-виконавчого законодавства його Загальна частина передбачає найбільш принципові (основні, відправні, вихідні) положення, які логічно розкривають її зміст. Це мета і завдання, чинність кримінально-виконавчого законодавства України у просторі, часі; підстави виконання і відбування покарання; принципи, засоби виправлення і ресоціалізації засуджених; правовий статус засуджених; органи і установи виконання покарань; нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань; участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених.

Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства характеризується наступними ознаками. Перша полягає в тому, що Особлива частина являє собою сукупність кримінально-виконавчих норм, які визначають порядок та умови виконання кримінальних покарань, а також звільнення від відбування покарання у колоніях різних видів, особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми. Друга ознака Особливої частини виражається в тому, що кримінально-виконавчі норми, які створюють Особливу частину, розташовані в певному порядку: від м'якого виду покарання до найтяжчого. Третьою ознакою є те, що кримінально-виконавчі норми Особливої частини видаються суто Верховною Радою України.

В Особливій частині законодавець формулює порядок і умови виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, виконання покарань у виді позбавлення волі, у виді довічного позбавлення волі. Крім того, законодавець окремо передбачив звільнення від відбування покарання, допомогу особам, які звільнені від відбування покарання, нагляд і контроль за ними; особливості відбування покарання в колоніях різних видів; особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми.

Таким чином, узагальнюючи викладене, можна надати наступне визначення Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства: це сукупність норм, які регулюють порядок і умови виконання кримінальних покарань, визначених кримінальним законодавством, порядок звільнення від відбування покарання, особливості відбування покарання в колоніях різних видів та особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми.

Норми Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства можуть бути застосовані на підставі та зважаючи на положення Загальної частини. І навпаки, норми Загальної частини кримінально-виконавчого права можуть бути реалізовані тільки через нормативні приписи Особливої частини, що визначає їх нерозривну єдність.

Норми Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства вперше розташовані в певній ієрархічній послідовності у чотирьох розділах КВК України (Розділ II: гл. 5 ст. 26-28; гл. б ст. 29; гл. 7 ст. 30-35; гл. 8 ст. 36-40; гл. 9 ст. 41-46; гл. 10 ст. 47; гл. 11 ст. 48-49; гл. 12 ст. 50-55; гл. 13 ст. 56-70; гл. 14 ст. 71-85; Розділ Ш: гл. 15 ст. 86-101; гл. 16 ст. 102-106; гл. 17 ст. 107-117; гл. 18 ст. 118-122; гл. 19 ст. 123-137; гл. 20 ст. 138-140; гл. 21 ст. 141-149; Розділ IV: гл. 22 ст. 150-151; Розділ V: гл. 23 ст. 152-157; гл. 25 ст. 158-159; гл. 26 ст. 160-166).

Норми Загальної частини кримінально-виконавчого законодавства можуть бути застосовані на підставі та з урахуванням положень Особливої частини. Крім того, норми кримінально-виконавчого законодавства реалізовуються тільки за допомогою нормативно-правових приписів Особливої частини. Наприклад, застосування режиму у виправних і виховних колоніях (ст. 102 Особливої частини КВК України) передбачає встановлений законом порядок та умови виконання та відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених і постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов'язків, реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колоній; зміну умов тримання засуджених - все це є одним із засобів виправлення і ресоціалізації засуджених (ч. З ст. 6 Загальної частини КВК України). Крім того, умовами відбування покарання у колоніях є врегульовані Кримінально-виконавчим кодексом (ст. 107) права і обов'язки засуджених до позбавлення волі; загальний же порядок визначення прав і обов'язків засуджених передбачений ст. 7 і 8 Загальної частини КВК України.

Про тісний зв'язок норм Загальної і Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства свідчить практика виконання та відбування кримінальних покарань.

Так, застосування ч. 2 ст. 11 КВК України неможливо без осіб, засуджених до арешту, без осіб, засуджених до обмеження волі, без осіб, засуджених до позбавлення волі і т.п.

Крім того, неможливо виконувати покарання, а засудженим відбувати покарання без норми, закріпленої у ст. 4 Загальної частини КВК України, яка визначає підстави виконання і відбування покарання. Тому ст. 4 КВК України може застосовуватися лише разом з відповідною статтею Особливої частини КВК України.

Єдність норм Загальної і Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства проявляється і в спільності захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими (ст. 1 КВК України).

Поряд із визначенням видів покарань, органів та установ, які їх виконують, Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства містить так звані заохочувальні норми, які передбачають підстави звільнення від відбування покарання (ст. 152 КВК); припинення відбування покарання і порядок звільнення (ст. 153); порядок дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 154); надання допомоги особам, звільненим з місць відбування покарання (ст. 157). Крім того, Особлива частина врегульовує порядок нагляду і контролю за особами, звільненими від відбування покарання (гл. 25 і 26 КВК України).

Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства" як і Загальна частина, піддається певним змінам, які спричинені, в першу чергу, розвитком суспільних відносин, змінами у політичному, економічному та духовному житті населення, а також станом злочинності в державі.

При цьому цілком логічним є положення щодо зміни і доповнення насамперед Особливої, а не Загальної частини кримінально-виконавчого законодавства. Це мало місце напередодні розробки і прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу. Так, з 1991 р. було внесено до діючого (до 2003 р.) Виправно-трудового кодексу 1970 р. більше 100 змін і доповнень, що стосувалися виконання та відбування покарань. Окрема частина поправок і змін в положення Особливої частини КВК України диктувалася необхідністю приведення кримінально-виконавчого законодавства України у відповідність до міжнародних правових норм, стандартів та принципів (наприклад, поводження із засудженими, роздільне тримання в залежності від рівня безпеки, створення належних умов відбування покарань таін.).

Процес внесення змін до статей Особливої частини триває і після прийняття нового КВК України. Загальна частина Кодексу поки що є незмінною, але певні напрацювання науковців у галузі кримінально-виконавчого права вже є. По-перше, це закріплення норми, яка б роз'яснювала, що таке виконання і що таке відбування кримінального покарання.

Значення кримінально-виконавчого законодавства полягає насамперед у тому, що в ньому, відповідно до II і III розділів КВК України, дається вичерпний перелік кримінальних покарань, описується процедура їх виконання і відбування. Це випливає із положення, закріпленого у ст. 4 КВК України, де визначено, що підставою виконання і відбування покарань є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування. Іншими словами, для того, щоб органи та установи приступили до виконання, а засуджені - до відбування покарання, потрібно мати підставу у формулі (формі) вироку суду, який набрав законної сили, у формулі рішення суду, у формулі прийнятого ВР України закону України про амністію, у формулі Акта про помилування, підписаного Президентом України.

Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства ґрунтується відповідно до закріплених у ст. 5 КВК України принципів виконання і відбування покарань, зміст яких знайшов своє відображення у статтях Особливої частини кримінально-виконавчого законодавства (наприклад, диференціація та індивідуалізація виконання покарань; поєднання покарання з виправним впливом та ін.).

Узагальнюючи вищевикладене, робимо висновок, що Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства - це система науково обґрунтованих юридичних норм, які регламентують порядок та умови виконання покарань, звільнення від відбування покарань, особливості відбування покарання у колоніях різних видів та особливості відбування покарань жінками та неповнолітніми, а також норми, які визначають підстави звільнення від відбування покарання, припинення відбування покарання і порядок звільнення, порядок дострокового звільнення, надання допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, а також норми, що забезпечують за ними нагляд і контроль.

Кримінально-виконавче законодавство України на сьогодні має таку структуру:

Загальна частина

Розділ І. Загальні положення.

Глава 1. Кримінально-виконавче законодавство України.

Глава 2. Правовий статус засуджених.

Глава 3. Органи і установи виконання покарань.

Глава 4. Нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань. Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених.

Особлива частина

Розділ II. Виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Глава 5. Виконання покарання у виді штрафу.

Глава 6. Виконання покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Глава 7. Виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Глава 8. Виконання покарання у виді громадських робіт.

Глава 9. Виконання покарання у виді виправних робіт.

Глава 10. Виконання покарання у виді службових обмежень для військовослужбовців.

Глава 11. Виконання покарання у виді конфіскації майна.

Глава 12. Виконання покарання у виді арешту.

Глава 13. Виконання покарання у виді обмеження волі.

Глава 14. Виконання покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

Розділ III. Виконання покарання у виді позбавлення волі.

Глава 15. Загальні положення виконання покарання у виді позбавлення волі.

Глава 16. Режим у колоніях та засоби його забезпечення.

Глава 17. Умови відбування покарання в колоніях.

Глава 18. Праця засуджених до позбавлення волі.

Глава 19. Виховний вплив на засуджених до позбавлення волі.

Глава 20. Особливості відбування покарання в колоніях різних видів.

Глава 21. Особливості відбування покарання у виді позбавлення волі засудженими жінками і неповнолітніми.

Розділ IV. Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі.

Глава 22. Порядок і умови виконання та відбування покарання у виді довічного позбавлення волі.

Розділ V. Звільнення від відбування покарання. Допомога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль і нагляд за ними.

Глава 23. Звільнення від відбування покарання. Глава 24. Допомога особам, які звільнені від відбування покарання.

Глава 25. Нагляд за особами, звільненими від відбування покарання.

Глава 26. Здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання. Прикінцеві положення.

Вищевикладені положення дозволяють зробити висновок, що Загальна і Особлива частини кримінально-виконавчого законодавства піддаються певним змінам, які обумовлюються, в першу чергу, розвитком суспільних відносин, змінами політичних, економічних та духовних умов життя, а також станом злочинності в державі.

Принципи кримінально-виконавчого законодавства

В основі будь-яких суспільно-правових явищ лежать принципи, які відображають політичну і соціально-економічну природу державного устрою, закономірності розвитку суспільства, визначають політику держави в усіх сферах громадського життя, у тому числі й у сфері боротьби зі злочинністю.

Термін та категорія "принцип" у перекладі з латинської (principium) означає основу, початок, керівну ідею, вихідне положення якого-небудь явища (вчення, організації, діяльності, науки, світогляду тощо).

Принципи права мають історичний характер і є результатом осмислення закономірностей розвитку суспільства в цілому, втілення їх демократичної і гуманітарної традицій. У процесі формування правових систем принципи права окремих держав набувають універсального значення і знаходять своє втілення у міжнародному праві, перш за все у сфері прав людини.

В основі таких принципів лежать суспільні цінності, що відображаються в багатьох міжнародних актах, прийнятих Організацією Об'єднаних Націй, Радою Європи, Всесвітньою медичною асоціацією тощо, це такі нормативні акти, як Загальна Декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р., Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р., Європейські пенітенціарні правила від 12 лютого 1987 р. та ін. у яких зафіксовано багато загально-правових принципів регулювання відносин між особою і державою.

До загальноправових принципів відносять принципи законності, демократизму, гуманізму, справедливості, юридичної рівності та інші. Перелік вказаних принципів не може бути остаточно визначений, бо процес їх формування триває, і є складність в їх уніфікації та своєрідності вираження у національному законодавстві.

В Україні вказані принципи набули особливого значення у ході проведення правової реформи та реформування системи виконання кримінальних покарань і знайшли своє втілення у кримінально-виконавчому законодавстві.

Взагалі в теорії права виділяють принципи, які сформульовані вченими-юристами, і ті, які являють собою відносно самостійні елементи в системі права. Доктринальні принципи вчених-юристів є необов'язковими для суб'єктів права і виступають як частина правосвідомості, досягнення правової думки. Інші принципи являють собою нормативно керівні, імперативні вимоги і визначають загальну спрямованість правового регулювання суспільних відносин. Російський вчений-правознавець В* М. Карташов вважає, що за своєю природою, логічним, граматичним і юридичним способами і засобами вираження принципи частіше за все являють собою відносно самостійний елемент змісту права.

Український теоретик права О. Ф. Скакун вважає, що призначенням принципів права є здійснення узагальненого закріплення основ суспільного устрою; однотипне формулювання норм права; забезпечення їх впливу на суспільні відносини шляхом правового регулювання та через інші види правового впливу. Вони покликані визначати шляхи вдосконалення правових норм, виступаючи у якості керівних ідей для законодавця.

На думку М. О. Беляева, принципам, як і праву в цілому, властиві об'єктивно-суб'єктивні якості та риси. їх об'єктивність полягає в тому, що в принципах відбиваються об'єктивно діючі закономірності розвитку природи і суспільства, реально існуючі суспільні відносини, які склалися на даному історичному проміжку часу. Разом з тим, ці принципи є також категорією суб'єктивною, оскільки вони являють собою продукт свідомої діяльності людей, вони формулюються, проходячи через свідомість людей, являють собою сукупність ідей, які покликані спрямовувати розвиток того чи іншого суспільного явища в сфері політики чи права. М. І. Байтін пропонує принципи права розглядати з урахуванням як єдності, так і особливостей обох сторін, з позицій, що склалися в юридичній і філософській науках загального уявлення про об'єктивне та суб'єктивне у праві.

Володіючи нормативними властивостями, принципи стають обов'язковими у формуванні галузі права, її інститутів і норм, в тому числі кримінально-виконавчого права, тому їх розгляд потребує певного теоретичного обґрунтування. Кожний із принципів права має доволі складну будову. Він складається з різноманітних юридичних імперативів, які тісно взаємопов'язані і взаємодіють між собою.

Від норм права принципи відрізняються тим, що не містять санкцій, а нерідко й інших елементів структури норми (гіпотези або диспозицію). Вони мають досить високий рівень узагальнення і абстрагування нормативних приписів і, як правило, потребують конкретизації і деталізації в процесі впливу на поведінку людей. На відміну від норм, принципи права мають значно більшу стабільність і носять фундаментальний характер.

Поряд з тим, принципами права доцільно вважати об'єктивно властиві праву вихідні, визначальні ідеї, положення, вимоги, які складають основу правової системи, характеризують право, його сутність і призначення в суспільстві та мають доктринальний характер вираження й нормативну форму закріплення.

Не можна не погодитись з О. М. Джужою, В. М. Трубниковим та іншими, які пропонують систему принципів кримінально-виконавчого права поділити на три групи: загальноправові, міжгалузеві, галузеві. До загальноправових принципів вони відносять принципи законності, демократизму, гуманізму. Міжгалузеві принципи представлені принципами соціальної справедливості, невідворотності виконання і відбування покарань.

Галузеві принципи передбачають рівність засуджених перед законом, взаємну відповідальності держави і засудженого, диференціацію та індивідуалізацію виконання покарання, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання із заходами виправного впливу, участь громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань.

Вказану класифікацію ми використовуємо під час розгляду принципів кримінально-виконавчого права. Крім того, її підтримують більшість вітчизняних фахівців у галузі кримінально-виконавчого права. Водночас, розгляд проблеми принципів у кримінально-виконавчому праві має певну складність, так як серед її фахівців і дотепер немає єдиної думки про те, чи йде мова про принципи кримінально-виконавчого права (кримінально-правової політики держави у сфері виконання покарання), кримінально-виконавчого законодавства чи діяльності кримінально-виконавчих установ та інших органів держави, що виконують кримінальні покарання.

У даний час існує декілька визначень принципів кримінально-виконавчого права. Деякі вітчизняні автори називають принципами основні ідеї, керівні положення, які визначають стратегію та напрямки розвитку інститутів і норм цієї галузі права, забезпечують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні покарань.

В інших авторів принципи кримінально-виконавчого права визначаються як "теоретично обґрунтовані основні положення, обумовлені об'єктивними закономірностями реалізації кари, що виражають сутність кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на здійснення правообмежень, властивих покаранням, незалежно від форм застосовуваних примусових заходів".

Поряд з тим, російські вчені-пенітенціаристи називають принципами кримінально-виконавчого права керівні засади, які випливають із вимог політики держави, пронизуючи весь зміст діяльності відповідних органів у сфері виконання кримінальних покарань.

У новому Кримінально-виконавчому кодексі в ст. 5 законодавець чітко сформулював і закріпив принципи кримінально-виконавчого законодавства, до яких відносяться такі: принципи невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання право-слухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань.

Крім того, нами пропонується включити до ст. 5 КВК України і такий принцип, як співпраця між учасниками кримінально-виконавчого процесу. На думку деяких авторів, принципи кримінально-виконавчого законодавства в деякій мірі різняться з принципами кримінально-виконавчого права і мають звужений перелік, до якого відносять: справедливість, повагу прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання.

Разом з тим, група російських вчених зазначає, що принципи кримінально-виконавчого законодавства, закріплені в правових нормах, стають принципами кримінально-виконавчого права, і, на їх погляд, їх недоцільно звужувати, тому що кримінально-виконавче право базується на кримінально-виконавчому законодавстві; їх принципи носять нормативний характер і пронизують усе кримінально-виконавче право, складаючи його підвалини.

Слід вважати, що принципи кримінально-виконавчого законодавства, закріплені зокрема у ст. 5 Кримінально-виконавчого кодексу України, є втіленням принципів кримінально-виконавчого права, які були сформульовані наукою кримінально-виконавчого права і які є виразом головного, основного в цій галузі права, а також відображають тенденцію його розвитку та шляхи вдосконалення.

З урахуванням вищевикладеного, під принципами кримінально-виконавчого права слід розуміти загальні керівні положення, ідеї, імперативні вимоги, які складають основу щодо державної кримінально-правової політики у сфері виконання кримінальних покарань, характеризують його сутність і призначення в суспільстві і мають доктринальне вираження та нормативно-правове закріплення.

Норми та джерела кримінально-виконавчого законодавства

Норми кримінально-виконавчого права - це загальнообов'язкові правила поведінки, які знаходять своє відображення у нормативно-правових актах і регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі виконання (відбування) кримінальних покарань. Механізм правового регулювання працює наступним чином. Норми права як правила поведінки безпосередньо впливають на поведінку людей, визначаючи, яким чином людина повинна себе поводити, і тим самим впливають на фактичні суспільні відносини.

Норма являє собою основний елемент галузі права. Норми, які регулюють однорідні суспільні відносини в межах однієї галузі, об'єднуються в інститути. Наприклад, у межах галузі кримінально-виконавчого права можемо виділити такі інститути, як інститут виконання покарання у виді позбавлення волі (ст. 43-81 КВК України), інститут звільнення від відбування покарання (ст. 152-155 КВК України) та цілу низку інших. Сукупність інститутів утворює третій, вищий рівень — саму галузь права. Отже, система кримінально-виконавчого права, тобто його внутрішня побудова, може бути представлена у вигляді схеми: норма — інститут -галузь.

Норми кримінально-виконавчого права - це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки, які регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі виконання (відбування) кримінальних покарань.

Регулюючи суспільні відносини, що виникають при виконанні (відбуванні) кримінальних покарань, норми права регламентують права і обов'язки суб'єктів, що виконують та відбувають покарання.

Залежно від характеру правила, що встановлюється тією чи іншою нормою, правові норми можна розподілити на забороняючи, уповноважуючі та зобов'язуючі. Різновидом уповноважуючої норми для засуджених є заохочувальна норма.

Норма кримінально-виконавчого права, як і будь-яка інша правова норма, складається з гіпотези, диспозиції та санкції. Гіпотеза встановлює умови, за яких діє норма, диспозиція визначає правило поведінки або припис, санкція передбачає несприятливі правові наслідки, які наступають за порушення вимог диспозиції норми. Особливістю норм кримінально-виконавчого права є те, що передбачені його нормами санкції викладені, як правило, в окремій нормі.

Як і норми будь-якої галузі права, норми кримінально-виконавчого права закріплені у відповідних джерелах.

Джерела кримінально-виконавчого права - це акти органів влади або інших уповноважених органів держави, які містять норми кримінально-виконавчого права.

Юридичною базою для кримінально-виконавчого права є Конституція України. Безпосередньо норм кримінально-виконавчого права Конституція України не містить, проте в ній визначаються загальні засади суспільного ладу та політики нашої держави, закріплюється принцип верховенства права та закону, визначаються основні конституційні засади державного управління, права, свободи і обов'язки людини та громадянина.

В Конституції закріплені загальноправові (конституційні) принципи, які діють у всіх галузях права. У ч. 1 ст. 62 Конституції міститься норма, яка передбачає, що ніхто не може бути підданий кримінальному покаранню, поки його вину не буде доведено в законному порядку і встановлено вироком суду. Крім того, п. 14 ст. 92 Конституції визначає, що виключно законами України визначаються організація і діяльність органів і установ виконання покарань.

Взагалі норми Конституції є нормами прямої дії, а всі закони України, в тому числі й норми кримінально-виконавчого законодавства, повинні відповідати її вимогам. До системи джерел кримінально-виконавчого права входять:

- Кримінально-виконавчий кодекс України;

- інші кодифіковані законодавчі акти (Кримінальний кодекс України, Кодекс законів про працю тощо);

- Закони України;

- нормативно-правові акти Президента України та Кабінету Міністрів України;

- міжвідомчі та відомчі нормативні акти з питань виконання і відбування кримінальних покарань;

- міжнародні акти, чинні на території України і ратифіковані Верховною Радою України у встановленому законом порядку.

Основним джерелом, що містить конкретні норми кримінально-виконавчого законодавства і регулює порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-виконавчий кодекс України, який був прийнятий 11 липня 2003 р. і набув чинності 1 січня 2004 р. Кодекс поділяється на Загальну та Особливу частини і складається з 5-й розділів, 26 глав та містить 166 статей. До КВК в Україні діяв Виправно-трудовий кодекс України, який був прийнятий ще 23 грудня 1970 р. і набув чинності 1 червня 1971 р. Перший Виправно-трудовий кодекс УСРР був прийнятий у 1925 р. (ВТК РРФСР - у 1924 р.)

Закони України є актами, які мають вищу юридичну силу і є обов'язковими для виконання на всій території України. Зокрема, Законом України " Про Державну кримінально-виконавчу службу України" від 23 червня 2005 р. визначаються основні засади, принципи діяльності, структура та повноваження ДКВС, на яку покладаються завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Норми кримінально-виконавчого права можуть міститися у комплексних законах, тобто таких, що містять норми кількох галузей права, в тому числі й кримінально-виконавчого. Так, наприклад, Закон України "Про прокуратуру" визначає завдання, напрямки діяльності прокуратури, її структуру та інше. Але поряд із цим, вказаним законом визначається і порядок здійснення прокурорського нагляду за виконанням кримінальних покарань.

Крім того, до таких законів України можна віднести наступні: "Про міліцію", " Про адвокатуру", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі", "Про застосування амністії в Україні", "Про зайнятість населення", "Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк", "Про службу у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх", "Про державну виконавчу службу" і деякі інші.

Норми кримінально-виконавчого права можуть міститися також в Указах та інших актах Президента України. Так, наприклад, Указом Президента України від 22 квітня 1998 р. утворено Державний департамент України з питань виконання покарань, Указом Президента від 31 липня 1998 р. затверджено Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань. Указом Президента України від 19 липня 2005 р. № 1118/2005 було затверджено Положення про здійснення помилування, яке визначає умови і порядок подання клопотань про помилування засудженими, а також порядок їх розгляду уповноваженим органом.

Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України можуть містити норми, які регулюють окремі питання, що виникають під час виконання покарань: наприклад, порядок оплати праці осіб, засуджених до позбавлення волі, організацію харчування і матеріально-побутового забезпечення цих осіб, а також цілу низку інших питань. Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 2006 р. № 683 "Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів " функції спрямування та координації діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань були покладені на Міністерство юстиції України.

Міжвідомчі та відомчі нормативні акти видаються у вигляді наказів, правил, положень, інструкцій відповідних міністерств та відомств з питань виконання та відбування кримінальних покарань. Найбільша кількість відомчих нормативних актів з питань виконання (відбування) кримінальних покарань видається Державним департаментом України з питань виконання покарань. Основним відомчим нормативним актом в цій сфері можна вважати Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (далі - Правила), введені в дію наказом Департаменту № 275 від 25 грудня 2003 р., які конкретизують норми КВК України з окремих питань виконання і відбування кримінальних покарань у виді арешту, позбавлення та обмеження волі. Наказом Департаменту від 16 лютого 2005 р. № 27 була затверджена Інструкція з організації порядку і умов відбування покарання у виді обмеження волі.

Прикладом міжвідомчого нормативного акту є спільний наказ Департаменту, МВС України та Міністерства праці та соціальної політики № 250/1562/342 від 12 грудня 2003 р. "Про порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо надання особам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні, соціальній адаптації". Спільним наказом Департаменту та МВС України від 19 грудня 2003 р. № 270/1560 затверджено Інструкцію про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань.

До джерел кримінально-виконавчого законодавства також належать міжнародно-правові акти, ратифіковані у встановленому законом порядку. До таких актів можуть бути віднесені Віденська угода 1989 р.; Європейські конвенції "Про нагляд за умовно засудженими і умовно звільненими правопорушниками " (1964 р.),

"Про передачу засуджених осіб" (1983 р.), які були ратифіковані Верховною Радою України й набули чинності для України з 1 січня 1996 р., а також ціла низка інших.

Кримінально-виконавчі правовідносини та їх елементи

Визначення поняття кримінально-виконавчих правовідносин ускладнюється тим, що вони розглядаються у різних аспектах. Це кримінально-виконавчі правовідносини, які регулюють виконання і відбування кримінальних покарань, кримінально-виконавчі правовідносини, які регулюють звільнення від відбування кримінальних покарань, кримінально-виконавчі правовідносини у сфері відносин між персоналом органів і установ виконання покарань та засудженими тощо.

Після вступу у законну силу КВК України 1 січня 2004 р. на наш погляд, суттєво оновилося та удосконалилося законодавство у сфері виконання покарань, у тому числі сформувалася її нова галузь. Кодексом є закріплено утворення в сфері виконання покарань створилась особлива група правовідносин, зміст яких має самостійне правове регулювання.

Прийняті протягом 2004-2006 рр. відповідні нормативно-правові акти в цілому завершили роботу щодо створення необхідної законодавчої бази для належного функціонування органів та установ виконання покарань і приведення умов тримання засуджених відповідно до вимог загальновизнаних міжнародних правил і стандартів.

І хоча в Україні спостерігається певна активізація наукових розвідок у плані дослідження кримінально-виконавчих правовідносин, на жаль, їх правова природа не набула свого завершення.

Наше завдання полягає в обґрунтуванні кримінально-виконавчих відносин, які виникають тільки з приводу виконання та відбування кримінальних покарань. Виконання покарання і відбування покарання є категоріями правовими, які перебувають у сфері кримінально-виконавчих правовідносин, тому процес їх управління неможливий без існування відповідних нормативно-правових актів.

Правові основи виконання і відбування покарань містяться в Основному Законі нашої держави - Конституції України, в законах, указах та розпорядженнях Президента України, постановах Кабінету Міністрів України та у відомчих актах Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Дані проведеного нами контакт-аналізу показали, що кримінально-виконавчі правовідносини протягом 16 років розглядалися вченими а у галузі кримінально-виконавчого права фрагментарно, зрідка у наукових статтях, у більшості випадків лише у підручниках. Таким чином, не буде помилкою стверджувати, що у сфері виконання та відбування покарань теоретичні засади поняття кримінально-виконавчих правовідносини поки що перебувають у методологічній кризі і тому потребують належного науково-методологічного забезпечення.

Так, проведений аналіз ст. 1 КВК України, яка визначає мету і завдання кримінально-виконавчого законодавства, показав, що в ній передбачено не тільки порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, захист інтересів особи, суспільства і держави, виправлення і ресоціалізацію засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, запобігання тортурам на нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

У статті також визначено підвалини, забезпечення виконання завдань (кримінально-виконавчого законодавства). Це принципи виконання кримінальних покарань, правовий статус засуджених, гарантії захисту прав засуджених, їх законних інтересів та обов'язків, порядок застосування до засуджених заходів впливу, система органів та установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності, нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань, участь громадськості у цьому процесі, порядок звільнення від відбування покарань, допомога особам, звільненим від покарань.

Крім того, кримінально-виконавче законодавство, відповідно до Конституції України, забезпечує права і свободи людини і громадянина, а відповідно до міжнародно-правових зобов'язань діє в межах міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У свою чергу, мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства проходять через призму таких кримінально-виконавчих правовідносин, які є складовими елементами предмета кримінально-виконавчого права. Структура кримінально-виконавчих правовідносин передбачає, відповідно до теорії права, такі основні елементи: суб'єкти та інші учасники правовідносин, зміст правовідносин, об'єкти правовідносин, юридичні факти.

Коротко охарактеризуємо їх. Так, суб'єктами правовідносин взагалі є сторони, які володіють найбільшим обсягом суб'єктивних прав і обов'язків, встановлених нормами права. Тому суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин, а також іншими учасниками правовідносин є юридичні та фізичні особи, які володіють певними суб'єктивними правами і обов'язками, врегульованими нормами кримінально-виконавчого законодавства.

До числа суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин чинне законодавство відносить, по-перше, осіб, які відбувають кримінальні покарання, по-друге, органи, установи, які виконують ці покарання, по-третє, персонал слідчих ізоляторів, а також осіб, які підозрюються та обвинувачуються у вчиненні злочину, відносно яких суд застосував запобіжний захід у виді взяття під варту, прокурорів, які забезпечують нагляд за дотриманням законності адміністрацією органів та установ виконання покарань (ст. 22 КВК України); по-четверте, які володіють меншими за обсягом правами і обов'язками інші учасники кримінально-виконавчих правовідносин: громадські організації (ст. 25 КВК України), піклувальні ради (ст. 149 КВК), трудові колективи (ст. 165 КВК), окремі громадяни, рідні та близькі засуджених, які відвідують установи виконання покарань, цивільні особи, які працюють на виробництві в установах разом із засудженими.

Таким чином, зміст кримінально-виконавчих правовідносин передбачає сукупність законних інтересів суб'єктів і учасників, їх поведінку, права та обов'язки, які залежать від виду кримінального покарання.

Поняття об'єкта кримінально-виконавчих правовідносин охоплює явища і предмети, які реально виникають з приводу правовідносин. Об'єктом правовідносин можуть бути відповідні інтереси його суб'єктів чи учасників (певні блага, інтереси, наприклад, отримання побачення, посилки тощо.).

Суттєвий вплив на кримінально-виконавчі правовідносини мають юридичні факти, які мають складових елементи: дії і події, у зв'язку з чим вони можуть виникати, змінюватися або призупинятися.

Першоосновою виникнення кримінально-виконавчих правовідносин в якості юридичного факту (дії) є винесення стосовно осудної особи обвинувального вироку або набрання відносно даної особи обвинувальним вироком законної сили, дострокове звільнення особи від відбування покарання, закінчення строку покарання, призначеного судом, чи його виконання, смерть тощо.

Змінюються кримінально-виконавчі правовідносини в якості юридичного факту у зв'язку з діями, які ускладнюють його склад, що, в свою чергу, тягне за собою зміни комплексу правовідносин, наприклад, заміна одного виду покарання на інший, особливо коли він погіршує стан засудженого, переведення засудженого з установи відкритого типу до установи закритого типу, зміна рівня безпеки тощо.

Призупиняються кримінально-виконавчі правовідносини в якості юридичного факту, як правило, у зв'язку з якоюсь подією. Проведений аналіз норм кримінально-виконавчого законодавства показує, що події як юридичні факти спричиняють виникнення, зміну або призупинення правовідносин залежно від змін і обставин навколишнього середовища. Наприклад, у засудженого закінчився строк покарання, до засудженого законом застосована амністія або, відповідно до Указу Президента України, акт помилування. Таким чином спричинене припинення правовідносин може і дія: наприклад, рішення суду про звільнення за хворобою, у зв'язку вагітністю жінки, яка має дітей до 3-х років тощо. Характерними ознаками кримінально-виконавчих правовідносин є наступні:

- визнання суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин не тільки органів і установ, що виконують покарання, осіб, засуджених до відбування кримінальних покарань, а й інших учасників зазначених правовідносин;

- нерівнозначність правового положення суб'єктів цих правовідносин відповідно до чинного законодавства;

- довготривалість правовідносин, оскільки вони мають реальний строк дії, встановлений вироком суду;

- виникнення в процесі виконання і відбування кримінальних покарань не тільки простих, а й складних правовідносин, які можуть містити елементи правовідносин кількох галузей права;

- визначеність реалізації кримінально-виконавчих правовідносин шляхом індивідуальної, а не солідарної відповідальності;

- суворий контроль та нагляд за дотриманням суб'єктами кримінально-виконавчих правовідносин їх змістовної сторони.

Таким чином, кримінально-виконавчі правовідносини — це врегульовані нормами кримінально-виконавчого законодавства взаємовідносини, які виникають, змінюються і припиняються між суб'єктами та іншими учасниками з приводу виконання та відбування покарання.

Крім того, необхідно підкреслити, що кримінально-виконавчі правовідносини у сфері виконання та відбування покарань з прийняттям нового КВК України стали більш динамічними і змістовними суттєво вплинули на предмет кримінально-виконавчого права. Сьогодні є очевидним фактом те, що кримінально-виконавче законодавство має свій предмет регулювання, який передбачає сукупність всіх норм кримінально-виконавчих правовідносин.

Кримінально-виконавчі правовідносини тісно пов'язані з іншими видами правових відносин, а саме: кримінальними, кримінально-процесуальними, трудовими, цивільними, сімейними, але виникають, змінюються і припиняються вони в межах кримінально-виконавчого законодавства.

Так, правове становище суб'єктів цих правовідносин нерівнозначне, вони є довготривалими, оскільки мають реальний строк дії, встановлений судом. У процесі виконання та відбування покарання, як правило, виникають не лише прості, але й складні правовідносини, які можуть міститися елементи правовідносин кількох галузей права (цивільного, трудового, сімейного права). На думку таких російських вчених у галузі кримінально-виконавчого права, як В. Д. Філімонова, О. В. Філімонова, правовідносини, які регулюють поведінку засуджених, мають два рівня свого розвитку.

Перший рівень передбачає врегульовані КВК загальні потреби засудженого (харчування, лікування, житло тощо), другий -визначає правовідносини, які регулюють процес виконання і відбування кримінального покарання з подальшим визначенням його застосування до засудженої особи.

Правовідносини, які регулюють діяльність органів і установ виконання покарань щодо порядку умов виконання і відбування покарань, забезпечують її основну частину. Такі правовідносини складаються між суб'єктами правовідносин з приводу їх прав і обов'язків.

Крім того, наведені рівні потребують певного уточнення і розширення за рахунок правовідносин, що утворюються у сфері виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, у зв'язку з застосуванням адміністрацією органів і установ виконання покарань Указу Президента України "Про помилування" або Закону України "Про амністію" тощо. Засіб реалізації кримінально-виконавчих правовідносин передбачає дії, які повинні виконувати всі суб'єкти, тому час реалізації правовідносин, як правило, передбачений у нормі статті кримінально-виконавчого законодавства.

Необхідно зазначити, що кримінально-виконавчі правовідносини, які регулюють діяльність органів і установ виконання покарань, мають свої відмінності від тих, що регулюють поведінку засуджених. Відмінність полягає в тому, що кримінально-виконавчі відносини, які виникають в процесі відбування покарання, спрямовані на врегулювання нормами кримінально-виконавчого законодавства прав і обов'язків засуджених, а ті, в свою чергу, перебувають у прямій залежності від умов відбування покарання. Таке положення кримінально-виконавчих правовідносин суттєво впливає на процес виправлення і ресоціалізацію засуджених, їх права і свободи.

Важливо наголосити, що взаємозв'язок кримінально-виконавчих правовідносин з іншими видами правовідносин полягає у їх спільному впливі на один і той самий суб'єкт або в переростанні кримінально-виконавчих в інші види правовідносин: кримінальні, цивільні тощо.

(Максимальна оцінка ведення конспекту — 1 бал)

Запитання для перевірки

(Максимальна оцінка 4 бала)

1. Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства.

2. Дія кримінально-викоиавчого законодавства у просторі і часі.

8. Поняття та загальна характеристика принципів кримінально-виконавчого законодавства.

4. Місце кримінально-виконавчих відносин в структурі кримінально-виконавчого законодавства.

Теми рефератів

(Максимальна оцінка — 3 бали)

1. Порівняльний аналіз положень кримінально-виконавчого законодавства України із законодавством інших країн.

2. Погляди вчених щодо змісту принципів кримінально-виконавчого законодавства.

3. Співвідношення міжнародних та галузевих принципів кримінально-виконавчого права.

4. Норми та джерела кримінально-виконавчого законодавства.

Самостійна робота

(Максимальна оцінка — 2 бали)

Завдання для самостійного опрацювання і закріплення матеріалу з теми

1. Дайте характеристику Кримінально-виконавчого кодексу України в контексті Європейської інтеграції.

2. Окресліть проблеми сучасної пенітенціарної політики України.

3. Поясніть тендерний аналіз через призму Кримінально-виконавчого кодексу.

4. Спробуйте показати роль та місце пенітенціарної системи в структурі державного управління України.

5. Розкрийте зміст концептуальних засад розвитку кримінально-виконавчого законодавства України.

Мозковий штурм

(Максимальна оцінка — 1 бал)

1. Що таке кримінально-виконавче законодавство? Поняття кримінально-виконавчого законодавства вченими в галузі кримінально-виконавчого права не визначено, тому нами воно розглядається як система нормативно-правових актів, які регламентують порядок і умови виконання та відбування покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави.

2. Із скількох частин складається кримінально-виконавче законодавство?

Особлива частина кримінально-виконавчого законодавства -це сукупність норм, які регулюють порядок і умови виконання кримінальних покарань, визначених кримінальним законодавством, порядок звільнення від відбування покарання, особливості відбування покарання в колоніях різних видів та особливості відбування покарання засудженими жінками і неповнолітніми.

3. Що таке норми кримінально-виконавчого законодавства?

Норми кримінально-виконавчого законодавства - це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки, які регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі виконання і відбування кримінальних покарань.

4. Що таке джерела кримінально-виконавчого законодавства? Джерела кримінально-виконавчого законодавства - це акти органів влади чи інших уповноважених органів держави, які містять норми кримінально-виконавчого права.

5. Що таке принципи кримінально-виконавчого законодавства?

Під принципами кримінально-виконавчого законодавства слід розуміти загальні керівні положення, ідеї, імперативні вимоги, які визначають засади державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, характеризують його сутність і призначення в суспільстві і мають доктринальне вираження та нормативно-правове закріплення.

6. Що таке кримінально-виконавчі правовідносини? Кримінально-виконавчі правовідносини - це врегульовані

нормами кримінально-виконавчого законодавств взаємовідносини, які виникають, змінюються і припиняються між суб'єктами та іншими учасниками з приводу виконання і відбування покарань.

Використана література

1. Про внесення змін до кримінально-виконавчого кодексу України: Закон України від 16 березня 2006 р. / 36. поточного законодавства нормат. актів, арбітражної та судової практики. -2006. - № 16. - С. 3.

2. Про Державну кримінально-виконавчу службу України: Закон України від 23 червня 2005 р. // Юрид. вісник України. -

2005. - № ЗО.

3. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення права засуджених і осіб, які тримаються під вартою, на листування з питань, пов'язаних з порушенням прав людини: Закон України від 1 грудня 2005 р. / 36. поточного законодавства нормат. актів, арбітражної та судової практики. -2006. -№3.-С.2.

4. Кримінально-виконавчий кодекс України. - К., 2006. - 96 с.

5. Актуальні проблеми сучасної пенітенціарної політики України: Мат. наук.-практ. конф. - Київ, 25-26 травня 1995 р. -К.: РВВ КІВС при УАВС, 1996. - С. 3-10.

6. Бандурка А. М., Денисова Т. А., Трубников В. М. Общая теория социальной адаптации освобожденных от отбывания наказания (правовой и социальной-психологический анализ уголовно-исправительной политики по реабилитации осужденных). - Харьков-Запорожье: НУВД ЗГУ, 2002. - 440 с.

7. Богатирьов I. Г., Богатиръова О. І. Концептуальні засади розвитку кримінально-виконавчого законодавства України. Піднесення права. Реформування кримінального та кримінально-виконавчого законодавства - головний чинник корегування політики України у сфері виконання кримінальних покарань // 36. доповідей та тез ГУ "ЗІДМУ " 21-22 грудня 2006. - С. 45-48.

8. Богатирьов І. Г. Кримінально-виконавче право: Навч. посібник. - Чернігів: Юрист, 1998. - 122 с.

9. Джужа О. М., Бодюл Є. М. Кримінально-виконавчий кодекс України в контексті Європейської інтеграції // Пробл. пенітенц. теорії і практики: Щорічн. бюл-нь / За заг. ред. д-ра юрид. н., проф. A.A. Музики. - К.: КЮІ - КНУВС, 2005. -С. 278-283.

10. Джужа О. М., Бодюл Є.М. Концептуальні засади і загальна характеристика кримінально-виконавчого кодексу України // Право України. - 2004. - № 7. - С. 80-84.

11. Костенко О. М. Тендерний аналіз кримінально-виконавчого кодексу за формулою "рівність через адекватність" // Пробл. пенітенц. теорії і практики: Щорічн. бюл-нь / За заг. ред. д-ра юрид. н., проф. A.A. Музики. - К.: КЮІ - КНУВС, 2005. - С. 68-77.

12. Кримінально-виконавче право України: Підручник для студ. юрид. спец, вищих навч. закл. / За ред. проф. А. X. Степа-нюка. - X.: Право, 2005. - 256 с.

13. Кримінально-виконавчий кодекс України: Науково-практичний коментар / Степанюк А. X., Яковець І. С. За заг. ред. СтепанюкаА.Х.-Х.:ТОВ "Одіссей", 2005.-560 с.

14. Плужнік О. І. Кримінально-виконавче право в таблицях і схемах: Навч. посібник. - К.: ВД "Професіонал", 2006. - 144 с.

15. Радов Г. О. Роль та місце пенітенціарної системи в структурі державного управління України // Бюлетень Київ, ін-ту внутр. справ: Пробл. пенітенц. теорії і практики. -1997. - № 2. - С. 5-11.

16. Степанюк А. X., Яковець І. С. Система кримінально-виконавчого законодавства потребує узгодження та доопрацювання // Пробл. пенітенц. теорії і практики: Щорічн. бюл-нь / За заг. ред. д-ра юрид. н., проф. АЛ. Музики. - К.: КЮІ - КНУВС, 2005.-С. 290-302.

17. Степанюк А. X. Кримінально-правові відносини як форма кримінально-виконавчої діяльності / Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 2. - С. 182-193.

18. Филимонов В. Д., Филимонов О. В. Правоотношения. Уголовные правоотношения. Уголовно-исполнительные правоотношения. - М.: "Юр Инфо Р-Пресс". - 2007. - С. 43-56.