Розділ XIII ПОЗАДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

 

§1. Зобов'язаний ніби з договору

Джерела римського права не дають нам точного визначення терміну "зо­бов'язання ніби з договору", однак, відомо, що ним позначаються зобов'язання, які виникають між сторонами, проте вони не базуються ні на договорі, ні на правопорушенні. Ці зобов'язання здавна були подібні до договірних. І саме така подібність дала підставу для створення категорії зобов'язань "ніби з до­говору". Даючи цим зобов'язанням таку назву, римські юристи спірні питання про умови і межі відповідальності, що виникали в подібних випадках, вирішу­вали аналогічно тим, як вони вирішуються стосовно відповідних договорів.

Одностороння дія, з якої виникло зобов'язання ніби з договору, за своїм характером повинна бути правомірною. З недозволеної дії випливає зовсім інший тип зобов'язань - деліктні зобов'язання, про які мова йтиме далі.

У категорію зобов'язань ніби з договору входять різні випадки, з яких можна виділити такі: ведення чужих справ без доручення і зобов'язання, які виникаютьз безпідставного збагачення.

Ведення чужих справ без доручення - negatorium gestio. Ведення чужих справ без доручення мало місце в таких випадах, коли одна особа - гестор (gestor) веде справи іншої - домінуса (dominus) без вигоди, не маючи на це доручення цієї особи. Таке піклування про чужі справи, незважаючи на брак доручення з боку зацікавленої особи, могло бути виявлене в найрізноманітніших формах: управління майном померлої особи до появи спадкоємців, піклування про май­но іншого або сплата боргів відсутнього, надання будь-якої юридичної або фізичної послуги. Наприклад: раптово хтось помирає або в силу інших при­чин не має змоги турбуватися про свої інтереси. Сусід веде справу померлого до появи спадкоємців. У такому випадку встановлюються відносини, подібні до договору доручення, причому необхідно, щоб справа для гестора була чу­жою. З самого факту ведення чужих справ за певних умов виникало зобов'язання як на стороні гестора, так і на стороні домінуса.

В одному з преторських едиктів зазначалося: "Якщо хтось буде вести справу іншої особи або померлого, я дам на цій підставі позов". Ульпіан у своєму коментарі до цього едикту називає це розпорядження єдикту важливим і необ­хідним, оскільки для відсутніх власників конче потрібно не залишитися беззахисними і не зазнати збитків у відносинах володіння і продажу речей, або не позбутися права на позов про стягнення штрафу, або втратити свою річ.

Цей вид зобов'язань виникає за таких умов:

1. Як зазначено, ведення чужих справ без доручення виявляється в найріз­номанітніших діях на користь господаря. При цьому не так важливо, яку справу взяв на себе гестор - важливо те, що він виявив турботу про майно іншої осо­би, і вже це визнавалося як ведення чужих справ. Найчастіше піклувалися про майно осіб, відсутніх на місці знаходження майяа. Однак відсутніть власника майна не була необхідною ознакою ведення чужих справ. Будь-яка інша особа могла взятися за ведення чужих справ тому, що безпосередньо зацікавлена в цьому особа в силу певних обставин була неспроможна це зробити.

2.     Піклування про чуже майно повинно виявлятися в певних діях, спрямо­ваних на обслуговування чужого майна. Це робиться особою для виникнення зобов'язання ніби з договору. Важливо лише те, щоб Особисто перед господа­рем справи на гесторі не було ніякого обов'язку здійснювати ці дії ні за договором, ні в силу закону. А тому не може бути ведення чужих справ, коли є доручення від господаря, або коли гестор є опікуном, який згідно з законом повинен піклуватися про свого підопічного.

3.     Для того, щоб виникло зобов'язання ніби 3 договору, ведення справи по­винно відбуватися за рахунок господаря, Це треба розуміти так: особа, яка вела чужі справи, робила певні витрати з наміром віднести їх на рахунок власника. У Дигестах сказано: "Не можна вимагати повернення зроблених витрат, коли, роблячи їх, я не котів нікого зобов'язувати стосовно себе".

4.     Ведення чужих справ - відносини безоплатні. Оскільки відносини між гестором та господарем засновані на взаємній довірі, повазі, то оплачувати таку послугу вважалося явищем ганебним для вільної людини.

Якщо господарем справи виявиться не той, кого вважав гестор, то це не є перешкодою для визнання юридичних наслідків ведення чужих справ без до­ручення, але тільки стосовно справжнього господаря.

Які ж права та обов'язки сторін у зобов'язанні ніби з договору?

Права i обов'язки сторiн. Гестор, який взявся за ведення чужої справи, зобов'язаний був виконати її зi всiєю стараннiстю i ретельнiстю, як свою власну справу. Вiн вiдповiдав за будь-яку вину, в тому числi i за легку недбалiсть. Бiльш того, якщо дiї гестора не будуть схваленi господарем i визнанi доцiльними, вiн зобов'язаний вiдновити попереднiй стан майна, яким воно було до початку ведення справи. Проте, як уже зазначалося, гестор мав право на вiдшкодування витрат по веденню справи.  По завершеннi справи гестор зобов'язаний був повнiстю звiтуватися перед господарем i передати йому все набуте по справi.

При схваленнi дiй гестора господар зобов'язаний був прийняти звiт. Однак якщо суд визнає їх доцiльними, господар, навiть не схвалюючи, зобов'язаний прийняти звiт i вiдшкодувати витрати по справi. В свою чергу, вiн може вимагати вiд гестора надання повного звiту i передачi всього одержаного в результатi ведення справи.

Зобов'язання, що виникали iз безпiдставного збагачення. Вiдомi нам джерела не мiстять даних про те, чи було загальне правило, через яке той, що збагатився без достатньої для цього правової пiдстави, зобов'язаний був повернути збагачення. Проте достовiрно вiдомо, що зобов'язання, якi виникли iз безпiдставного збагачення, в римському правi були. Вони одержали захист засобами кондикцiйних позовiв чи просто кондикцiй - condictio: а) позов про повернення незаборгованого; б) позов про повернення майнового представлення, мета якого не досягнута; в) позов про повернення краденого; г) позов про повернення одержаного несправедливо чи неправильною пiдставою.

В основi виникнення зазначених зобов'язань лежать врештi-решт дозволенi, правомiрнi дiї, проте мотиви їх здiйснення неправомiрнi або через помилку, або через iншi фактори. Вони наближаються до реальних договорiв - зобов'язання в обох випадках виникають з моменту фактичної передачi якого-небудь майна однiєю стороною другiй. Однак мiж зобов'язаннями iз реальних договорiв i зобов'язаннями з безпiдставного збагачення iснують суттєвi вiдмiнностi. Вони полягають в тому, що в реальних договорах передача майна здiйснюється на законнiй пiдставi (угода сторiн), i тому одержане за договором майно не може визнаватися безпiдставним збагаченням. Зобов'язання iз безпiдставного збагачення виникає саме через те, що певна особа одержала майно за рахунок iншої, тобто збагатилася без достатнiх для цього правових пiдстав.

Позов про повернення незаборгованого - condictio indebiti. Якщо одна особа сплачує iншiй неiснуючий борг, то ця друга особа збагачується за рахунок першої без достатнiх для цього правових пiдстав i зобов'язана повернути безпiдставно одержане. Iз фактичного складу випливає зобов'язання, за яким безпiдставно збагачений зобов'язаний повернути все одержане особi, за рахунок якої вiгi збагатився. Це зобов'язання вiдноситься до зобов'язань з безпiдставного збагачення тому, що в даному випадку немає правової пiдстави для платежу, бо немає i самого боргу.

Характернi елементи пiдстави виникнення зобов'язання iз помилкового платежу.

1. Здiйснення платежу по неiснуючому боргу. Форма провадження такого платежу значення не має. Це могла бути вiдмова вiд певної вимоги (тодi збагаченому залишалося певне майно чи сума грошей), передача суми або iншого майна особi, що не мала права на його отримання. Платiж мiг виражатися в безоплатному виконаннi робiт на користь певної особи, внаслiдок чого вона неправомiрно зберегла за собою якусь суму грошей тощо.

2. Вiдсутнiсть боргу, що також може виражатися в рiзноманiтних формах: повна вiдсутнiсть боргу; борг iснує, але плата по ньому вiдшкодована не кредитору, а iншiй особi, яка мовчазно прийняла платiж, який їй не належав. До цих випадкiв незаборгованого платежу прирiвнюється сплата боргу не зобов'язаним боржником, а iншою особою, а також плата умовного боргу до настання умови.

Проте плата боргу достроково, плата по натуральному зобов'язанню не визнавалися платою по неiснуючому боргу.

3. В основу плати по неiснуючому боргу покладено вибачну помилку, помилку особи, яка здiйснила цей платiж. Бажання одарити iншу особу (animus donandi), вiдмова вiд вимоги з цiєю ж метою не можуть бути пiдставою виникнення даного зобов'язання.

Iз факту сплати не заборгованого виникало зобов'язання повернути неправомiрно отримане, яке за своїм змiстом наближалося до договiрного. Внаслiдок цiєї причини дане зобов'язання було вiднесене до групи нiби договiрних, квазiконтрактних.

Позов про повернення майнового представлення, мета якого недосягнута - condictio causa data causa non datorum. Квазiконтрактом є зобов'язання, через яке особа, що одержала майнове надання з певною мiрою, яка не здiйснилась, зобов'язана повернути його тому, вiд кого це майно одержано. Це одностороннє зобов'язання, що виникає з огляду на одностороннє волевиявлення. Його пiдставами могли бути рiзноманiтнi надання майнової вигоди однiєю особою другiй з певною метою. Наприклад, видача боргової розписки в передбаченнi одержання позики, встановлення приданого до шлюбу, дарування на випадок смертi, якщо дарувальник пережив того, кому дарував.

Необхiднi елементи пiдстави виникнення зазначеного зобов'язання.

1. Фактичне надання майнової вигоди однiєю особою другiй. Вигода може полягати в передачi певної суми чи майна, вiдмова вiд вимоги та iнших фактичних дiй на користь другої особи.

2. Надання майнової вигоди з певною метою: боргова розписка видавалася з метою одержання позики, придане встановлювалося з метою укладення шлюбу, дарування здiйснювалося з метою надання майнової допомоги тому, кому дарували.

3. Мета, для досягнення якої надавалася майнова вигода, не здiйснилася: особа, що видала боргову розписку, позики не одержала; придане, встановлене на користь жениха, не привело до шлюбу; особа, що одержала дарунок, померла ранiше за дарувальника. Тут не має значення причина, через яку мета не була досягнута.

За наявностi зазначених елементiв виникало зобов'язання, з огляду на яке безпiдставно збагачена особа зобов'язана була повернути все одержане.

Позов про повернення краденого - condictio ex causa furtiva. Оскiльки злодiй нi за яких умов не може стати власником краденої речi (майна), проти нього завжди можна було застосувати вiндикацiю - позов про повернення власником своєї речi iз незаконного володiння злодiя. Проте це досить складнi процесуальнi дiї, якi потребували великих затрат часу та енергiї. Однак проти злодiя вимагалася оперативна вимога. Отже, було визнано можливим допустити кондикцiйний позов для повернення краденого. Римськi юристи виходили з того, що юридичною пiдставою кондикцiї iз крадiжки є факт збагачення злодiя за рахунок власника без достатнiх для цього правових пiдстав.

За об'єктивним змiстом кондикцiя iз крадiжки нагадує попереднi кондикцiї i тому для виникнення зобов'язання вимагалися такi ж самi елементи юридичної пiдстави. Це квазiконтрактне зобов'язання, на пiдставi якого злодiй повинен був повернути крадене власнику. Кондикцiя iз крадiжки надавалася тiльки власнику краденого. Вiдповiдачами могли бути тiльки злодiї та спадкоємцi їх. Пособники злодiя вiдповiдали за делiктним позовом.

Стосовно зобов'язання, яке випливало з кондикцiї iз крадiжки, злодiй повинен повернути передусiм все крадене в повному обсязi з усiм приростом, не тiльки з фактично одержаними, а й з тими, якi могли бути одержанi. Злодiй вiдповiдав також за випадкову загибель речi, що вiдбулася протягом часу мiж крадiжкою i присудженням. В такому випадку вiн зобов'язаний був оплатити найвищу цiну краденого.

Пiзнiше дану кондикцiю застосовували i для iнших випадкiв неправомiрного збагачення однiєї особи за рахунок другої, наприклад при утриманнi одним iз подружжя речi, що належала другому. Однак цю кондикцiю вже не називали кондикцiєю iз крадiжки. Застосовувати до взаємин подружжя таке поняття було просто незручно, не етично. Гай зазначав: < Бо для вшанування честi шлюбу заперечують (можливiсть закладання) до дружини ганебних позовiв> (Д.25.2.2).

 

4. Condictio ex causa injusta - позов про набуття за несправедливою підста­вою. Цей позов почали називати кондикцією з незаконної або несправедливої підстави, наприклад, для повернення заставленої речі після сплати боргу, за­безпеченого заставою, а також прибутків, одержаних від цієї речі після сплати боргу.

У випадку повернення одержаного від крадіжки і за несправедливою підста­вою мали таку особливість, що поряд з об'єктивним моментом - збагачення за рахунок іншого - є також і суб'єктивний момент - недобросовісність того, хто збагатився.

Поряд з вищеописаними видами кондикції в римських джерелах згадуєть­ся й загальна кондикція - condictio sine causa, яка є виразом загального правила, за яким той, хто збагатився без певної правової підстави, зобов'язаний повер­нути все набуте тій особі, за рахунок якої він збагатився. Різновидом загальної кондикції був той випадок, коли грошова сума чи інші речі надходили в май­но даної особи на законній підставі, але згодом ця обставина відпала. Нариклад, condictio sine causa давалася для повернення розписки, яка залишилася у кре­дитора, незважаючи на погашення боргу.

 

§2. Зобов'язання з деліктів

Серед підстав виникнення зобов'язань джерела римського права називають делікти, тобто цивільні правопорушення. Терміном делікт (delictum) позначаєть­ся протиправне заподіяння шкоди самій особі або майну іншої особи.

Це загальне поняття (і сам термін) виробилося лише в пізніші часи. У ста­родавній період делікти в Римі призводили до безпосередньої та необмеженої розправи потерпілого з тим, хто заподіяв шкоду. Звідси - інститут помсти: винний у скоєнні злочину був відданий потерпілому на розправу; сама особа злочинця була об'єктом для помсти, при цьому зміст злочину не мав значен­ня - чи то заподіяння образи, чи поранення або завдання особистої шкоди. У всіх випадках потерпілий мстив самому кривднику, який особисто відпові­дав за злочин.

Однак із зміцненням держави зберігаються лише сліди початкової само-розправи; входять у практику угоди між правопорушником та потерпілим про заміну помсти грошовим штрафом. Ці угоди були санкціоновані правом. З часом застосування помсти було заборонено і встановлено, що єдине можливе покарання - це штраф і винагорода за вчинену шкоду і образу. Грошовий штраф накладався на кривдника за ініціативою і на користь потерпілого, а розмір цього штрафу встановлювався державою. Розмір штрафу часто не залежав від розміру заподіяних збитків і в цьому виявлялося значення штрафних покарань. Крім того, у стародавні часи негативні наслідки за правопорушення настава­ли незалежно від наявності суб'єктивної вини того, хто скоїв делікт. Проте в розвитку права наявність суб'єктивної вини правопорушника була необхід­ною умовою для визнання в конкретному випадку приватного делікту. Отже, в закінченому формулюванні поняттям приватного делікту передбачено три елементи: а) об'єктивну шкоду, заподіяну протиправною дією однієї особи іншій; б) вину особи, яка скоїла протиправну дію (навмисну вину або хоча б необережність); в) визнання з боку об'єктивного права даної дії протиправ­ним деліктом.

Історичним походженням приватних деліктів пояснюється ряд особливос­тей, властивих деліктним зобов'язанням у класичному римському праві, що відрізняють їх від договірних зобов'язань. Наприклад, на відміну від договір­них зобов'язань деліктні не завжди переходили у спадщину. Спадкоємець боржника деліктних зобов'язань взагалі не ніс відповідальності. До них міг бути пред'явлений позов лише в тому випадку, коли вони мали внаслідок дел­ікту певне збагачення.

У договірному зобов'язанні, в якому брали участь декілька осіб на тому чи іншому боці, відповідальність могла бути частковою або солідарною: коли кожен з боржників ніс відповідальність або винятково за свою частину, або відповідав повною мірою за заподіяну шкоду, звільняючи тим самим від цьо­го решту співборжників.

У деліктних зобов'язаннях штрафна відповідальність ніби помножувалась на кількість осіб, які брали участь, приміром, у крадіжці. За позовом з крадіжки штраф у повному обсязі зобов'язані платити всі особи,'які брали участь у крадіжці. Були також розбіжності у договірному і деліктному зобов'язанні у питанні здатності особи нести відповідальність. Відомо, що неповнолітні особи за римським правом не могли вступати у договірні відносини і, отже, нести до­говірну відповідальність, однак за делікти неповнолітні відповідальніть несли.

У галузі деліктів підвладних дітей та рабів склалася невідома у договірному праві ноксальна відповідальніть домовладики. У випадку скоєння делікту ра­бом або підвладною особою потерпілому давався ноксальний позов проти домовладики винної підвладної особи або раба. За ноксальним позовом домо-владиці надавалося право вибору - відшкодувати заподіяні підвладним чи рабом збитки або віддати винного потерпілому для розправи і відробітку шкоди.

У процесі історичного розвитку відбувалася деяка асиміляція договірних і деліктних зобов'язань, в результаті чого деліктом визнавалися лише ті правопорушення, які визначалися в законі, а саме: а) особиста образа; б) крадіжка; в) неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.

1. Особиста образа - injuria. Цим терміном охоплювалися усі правопорушення. Проте вже на початку республіки з образою стали пов'язувати переважно посягання на тілесну недоторканість особи - від членопошкодження до удару в обличчя. Закони XII таблиць розрізняють три ступеня образи: найтяжчий - членопошкодження; другий ступінь - менш тяжкі поранення; третій вид образи полягає в заподіянні легкої, але все ж фізичної образи. Отже, осо­биста образа передбачала посягання на тілесну недоторканість вільної людини і тягнула за собою відповідальність у вигляді штрафу у встановлених розмі­рах. Посягання на честь і гідність та інші нематеріальні блага вільної людини спочатку не охоплювалися поняттям особистої образи.

Положення Законів XII таблиць про образу були суттєво реформовані пре­торським едиктом. Претор у своєму едикті узагальнив казуїстичні норми цих Законів, що дало змогу розширити саме-поняття образи майже на всі посяган­ня проти людської особи, зокрема посягання на честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага. Разом з тим були змінені самі наслідки деліктів. Остаточ­но віджив свій вік принцип таліону, передбачений Законами XII таблиць, а розміри штрафів претори визначали на свій розсуд залежно від особистої об­рази. З часом багато із зазначених приватних деліктів переходили до публічних, тобто кримінальних злочинів. У кінці Римської держави були вироблені пра­вила, за якими потерпілий мав право вимагати визначення і стягнення винагороди за заподіяння образи або кримінального переслідування.

2. Крадіжка - furtum. Не відповідає сучасному поняттю крадіжки. Furtum охоплює не тільки всяку крадіжку чужого майна, але й будь-яку розтрату і користування річчю з метою одержання прибутку.

Наслідки крадіжки були різні і залежали від того, чи був схоплений злодій на місці злочину. Якщо особа схоплена на місці злочину, то за Законами XII таблиць на нього чекала тяжка кара: потерпілий міг розправитися з ним на місці злочину. Якщо злодій не був схоплений на місці злочину, то він мав тільки сплатити штраф у розмірі подвійної вартості викраденої речі.

Чим пояснити таку велику різницю в насл1дках,-передбачених у Законах XII таблиць, між крадіжкою із захопленням злодія на місці злочину і крадіж­кою, якщо злодій не схоплений на місці злочину? Адже шкоди-у випадку схоплення злодія на місці вчинення злочину не заподіяно - річ, на яку посягав злодій, залишається у господаря (власника). Ці норми Законів XII таблиць продиктовані не розумом, а почуттями. Закон керувався не тими чи іншими соціально-політичними міркуваннями, а враховував психологію потерпілого. Якщо злодій схоплений на місці злочину, то гнів потерпілого зразу виявлявся у вигляді природної для примітивної людини помсти, і законам нічого іншого не залишалось як визнати, що вбивство за таких обставин не є злочинним.

Якщо ж злодія не схоплено на місці злочину і крадіжка виявлена тільки згодом, почуття потерпілого вже дещо вгамовуються і замість безкорисного для нього вбивства він схильний вступити в угоду зі злодієм про викуп. Зако­ни XII таблиць, враховуючи і цю психіку потерпілого, встановлюють, що такий викуп є обов'язковим і визначають його розмір у вигляді подвійної вартості вик­раденої речі.

Якщо злодій втік з місця злочину, сховавшись у своїй оселі, то єдиним засобом його виявлення був обшук. Проте проведення обшуку означало втор­гнення в дім підозрюваного, а це було заборонено. І все ж Закони XII таблиць, встановлюючи норми про крадіжку, містять окремі норми про обшук. Оскіль­ки обшук залишається справою потерпілого, то він, маючи намір провести його, повинен був увійти в дім підозрюваного голим, лише з пов'язкою на бедрах, щоб не ображати жінок, які знаходилися в домі, і тримати в руках чашу із водою. Голим необхідно бути для того, щоб не приховати в одязі і не підкинути нібито викрадену річ, а чаша в руках потрібна для того, щоб покла­сти туди викрадену річ, якщо вона буде знайдена. Усі ці формальності вже в Римській державі вважалися сміховинними. Вони, очевидно, мали якісь інші пояснення.

Пізнішими реформами в галузі крадіжки була скасована особиста відпов­ідальність. Саморозправа потерпілого із злодієм не допускалася навіть в разі охоплення його на місці злочину. Юридичні наслідки делікту крадіжки стали виражатися у позовах і штрафах. Насамперед потерпілому давався позов про повернення викраденого. Власник викраденої речі мав у своєму розпорядженні віндикаційний позов, однак він міг пред'явити і кондикційний позов з крадіж­ки, який був легшим стосовно доведення, ніж віндикаційний.

У легісакційному процесі від відповідача вимагали доказів права власності на дану річ. Пред'являючи кондикційний позов з крадіжки, позивачу достат­ньо було довести лише факт крадіжки у нього речі відповідачем. Надання потерпілому кондикційного позову з крадіжки полегшувало йому повернення речі.

Поверненням від злодія викраденої речі юридичні наслідки furtum не ви­черпувалися. Потерпший мав можливість пред'явити ще й штрафний позов. Незважаючи на те, що преторська практика змінила встановлену в різні часи систему штрафів за крадіжку, спійманий на місці злочину злодій ніс більш су­вору відповідальність - його присуджували до штрафу в чотирикратному розмірі від вартості викраденої речі. Співучасники у крадіжці відповідали у такому ж розмірі (виявлялась акумулятивна відповідальність). Якщо злодія не схоплено на місці злочину, за Законами XII таблиць він за позовом зобов'язу­вався до сплати подвійної вартості викраденої речі. Ця санкція збереглася аж до часів Юстиніана.

3. Протиправне пошкодження або знищення чужого майна - damnum injuria datum. За Законами XII таблиць ці випадки ще не відокремилися від injuria і лише згодом, в міру розвитку господарського життя, пошкодженню або зни­щенню чужого майна надавалось особливе значення. Відповідальність за знищення або пошкодження чужого майна була визначена спеціальним зако­ном lex Aguilia - закон Аквілія приблизно в 287 р. до н.е. Цим законом було встановлено такі правила: 1) протиправне вбивство чужого раба чи тварини накладає обов'язок платежу в розмірі вищої вартості, яку мав раб або тварина протягом року до вбивства; 2) інші випадки пошкодження чужого майна вик­ликали обов'язок платежу вищої вартості, яку мала річ протягом 30 днів до пошкодження. Якщо той, хто заподіяв шкоду, ухилявся від відповідальності, то сума стягнення подвоювалась.

Початкова практика застосування Аквілієвого закону дотримувалася його букви про відшкодування збитків, завданих пошкодженням або знищенням чужого майна. Під дію цього закону підводилися лише такі випадки, коли шкода наставала в результаті фізичної дії на тілесну річ. Раб або тварина мали бути вбитими правопорушником, а не загинути, стрибнувши в прірву, злякав­шись правопорушника. Не було відповідальності й тоді, коли порушник заморив голодом раба або тварину, зачинивши їх у приміщенні. Згодом пре­тори значно розширили застосування Аквілієвого закону. Під правила цього закону стали підводити всякого роду шкоду, завдану чужому майну, а не тільки шкоду, заподіяну безпосереднім фізичним впливом. За цим законом несли відповідальнісь і ті, хто позбавив раба свободи і він помер від голоду.

Відповідальність, за Аквілієвим законом, встановлювалася не тільки у ви­падку навмисного заподіяння шкоди, але й за будь-якої необережності. Навіть найлегша вина викликала відповідальність. Заподіяна правопорушником шко­да відшкодовувалась тільки власнику речей. Інші особи, зацікавлені у збереженні цілісності даного майна, користуватися захистом закону Аквілія не могли. Однак практика застосування цьвго закону поширила захист також на узуфруктарія, добросовісного володільця, заставодержателя та ін. У випадку здійснення делікту кількома особами всі вони несли солідарну відповідальність. В останнє століття республіки пожвавлена діяльність преторів привела до створення нових видів деліктів, так заних деліктів преторського права, серед яких виділяють такі.

1. Насильство і погроза - metus. Було встановлено правило, що претор не визнаватиме все те, що здійснено під впливом насильства і погрози. Найбільш поширеним випадком порушення відповідних правил був примус до виконан­ня якоїсь юридичної дії, наприклад, до укладення договору - такий договір римське право не визнавало дійсним. Потерпілий мав право стягнути чоти­рикратну вартість за заподіяну йому шкоду, якщо особа, котра, вчинивши насильство, здобула річ і негайно не повернула її власнику.

2.     Обман - dolus manus. Dolus також встановлений претором делікт. Це той випадок, коли особа своїми свідомими діями вводила в оману іншу особу, в результаті чого остання зазнавала шкоди. Позов, який випливає з обману, спрямований на відшкодування завданих збитків лише в ординарному розмірі. Суддя виносить рішення про стягнення збитків лише у тому випадку, коли відповідач добровільно не виправить заподіяної ним шкоди. Засуджений за обман таврується безчестям.

3.     Заподіяння шкоди кредитором - fraus creditorum. Боржник, проти якого відбулося судове рішення, фактично мав змогу продати своє майно, поки воно не перейшло до кредиторів. Проте претор встановив правило, що дії боржни­ка, який продав своє майно на шкоду кредиторам, за їхньою вимогою можуть бути визнані не дійсними як такі, що заподіяли їм шкоду, і потребують прове­дення реституції. З цього приводу кредиторам давався позов, який міг бути пред'явлений як боржнику, так і його співучасникам і стороннім особам, особ­ливо тоді, коли боржник подарував їм своє майно.

Зазначені типи деліктів вичерпували всю деліктну систему пізнього римсь­кого права, яка будувалася не на якомусь загальному і єдиному понятті делікту, а на окремих його видах. Для позову про повернення збитків потрібно підвес­ти його під один з видів. Однак і тут (як і при контрактах) пізнє римське право завдяки преторським позовам практично задовольняло майже всі запити сво­го часу.

 

§3. Зобов'язання з ніби-приватних деліктів

Римське право додержувалось системи переліку деліктів, не знаючи загаль­ного принципу, що будь-яке винне неправомірне заподіння майнової шкоди породжує деліктне зобов'язання. Зобов'язання з недозволених дій, які виходи­ли за межі переліку деліктів, дістали назву зобов'язань ніби з делікту.

Зобов'язання ніби з деліктів подібні до деліктів, проте не є деліктами у власному розумінні цього слова - вони не підпадають під перелічені рубрики. Подібно до деліктів, ніби делікти викликають грошову відповідальність. Ра­зом з тим у ряді випадків, коли квазіделікт учинений рабом, відповідальна особа може анулювати свою відповідальність шляхом видачі раба потерпіло­му. Перелік квазіделіктів наведений в Інституціях Юстиніана, але відповідальність за них була встановлена значно раніше. Із зобов'язань ніби з деліктів виділяють такі.

1. Відповідальність судді за недбале або неправильне виконання своїх обо­в'язків. Якщо суддя виніс несправедливий вирок або недбало вирішив судову справу, то його дії визнавалися неправомірними, ніби деліктами, і тягнули за собою майнову відповідальність. Потерпілій рсобі давався позов про відшко­дування збитків. Розмір стягнення зі судді встановлювався залежно від важливості порушення ним його обов'язків і у випадку навмисних дій міг до­сягати повної ціни спору.

2. Відповідальність за "вилите і викинуте!'. Якщо на пішохідну дорогу було щось вилито або викинуто і цим заподяіна шкода, то кожен потерпілий за пре­торським едиктом одержував позов про "викинуте і вилите" проти того, хто це зробив. Віповідальність винної особи наставала незалежно від її особистої вини, а тому цей вчинок не був деліктним, бо деліктна відповідальність поста­вала лише за наявності вини.

Відповідальність за цим позовом залежала від характеру заподіяної шко­ди, зокрема: за пошкоджене майно власнику присуджувалася подвійна ціна; за поранення вільної людини стягувався штраф за справедливою оцінкою судді; за заподіяння смерті вільній людині стягувався штраф у сумі 50 тис. сестерцій.

Близькою до цього ніби делікту була відповідальність за утримання ди­ких тарин у місцях, відкритих для загального користування. Якщо така тварина заподіяла смерть вільній особі, то накладався штраф до 200 тис. сестерцій. За­подіяння тілесних ушкоджень тягнуло відшкодування усіх збитків, пов'язаних із лікуванням.

3.   Відповідальність "за поставлене або підвішене". У Римі, особливо у бідних кварталах, були вузькі вулиці. На підвіконнях, на карнизах зовнішніх стін бу­динків, де мешкала біднота виставляли і розвішували різні речі. Якщо будь-яка річ була поставлена або підвішана таким чином, що могла впасти і заподіяти шкоду особам, які проходили вулицями, то всякий громадянин міг пред'явити позов про присудження винного до штрафу в розмірі 10 тис. сестерцій неза­лежно від їх вини і наявності шкоди.

4. Відповідальність господарів готелів, заїжджих дворів і кораблів. Названі особи відповідали в подвійному розмірі за пошкодження або крадіжку речей мешканців готелів чи пасажирів кораблів, якщо цю шкоду заподіяли праців­ники готелів або хтось із команди корабля. Підстави цієї відповідальності вбачали в тому, що господар готелю чи власник корабля винний у недостат­ньо передбачливому виборі своїх службовців.

Список відносин, які могли бути зачислені до ніби контрактних і ніби дел­іктних можна було значно продовжити, проте це не має ніякої ні теоретичної, ні практичної цінності. Усі позадоговірні і позаделіктні зобов'язання найліп­ше можуть бути пізнані у зв'язку з тими основними інститутами, до яких вони примикають, зокрема у зв'язку з інститутами опіки, заповіту, сімейними та родинними відносинами.

 

Контрольні запитання

1.       Поняття позадоговірних зобов'язань.

2.       Зобов'язання ніби з договору.

3,       Поняття ведення чужих справ без доручення.

4.       Зобов'язання з безпідставного збагачення.

5.       Зобов'язання з приватних деліктів.

6.       Зобов'язання ніби з приватних деліктів.