Розділ XII ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВОРІВ

 

§1. Вербальні контракти

Відомо, що класифікували договори залежно від їх основ. Розрізняли: вер­бальні контракти, основані на проголошенні традиційних формул (звідси назва вербальні); літеральні - це контракти писані; реальні (лат. res - річ), які для визнання своєї дійсності вимагали передачі речі; консенсуальні - основані на підставі досягнення згоди; нарешті контракти безіменні.

Найстародавнішими з названих контрактів були вербальні, яких у римсь­кому праві виділяли три: стипуляція; обіцянка раба в разі звільнення не поривати зв'язків зі своїм патроном і надавати йому у випадку потреби матер­іальну допомогу; усна обіцянка дати придане. Два останні договори спочатку не мали особливого.значення, і, навпаки, стипуляція в усій системі зобов'я­зань посідає значне місце.

Стипуляцією, як відомо, називався усний договір, укладений за допомо­гою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника, яка збігається з запитанням. Наприклад, кредитор запитує: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідає: "Обіцяю дати 100". Ще Гай вважав стипуляцію недійсною, коли на запитання'кредитора: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідав: "Обіцяю дати 50". Ось чому зобов'язання із стипуляції було зобов'язанням суворого права і підлягало буквальному тлумаченню. Але з часом крайній формалізм був пом'якшений, і у випадку спору між сторонами з приводу суми визнавало­ся, що зобов'язання встановлено в меншій сумі - не 100, а 50.

Римські джерела свідчать, що договір стипуляції був відомий вже Законам XII таблиць. Укладання стипуляційної форми договору вимагало присутності кредитора і боржника, свідків, які мали підтвердти його достовірність. Пред­ставництво не допускалося. Оскільки форма укладання стипуляції вимагала проголошення запитання і відповіді, то зрозуміло, що вона була недоступна глухонімим.

Стипуляція характеризувалася певними ознаками: найперше - це строго формальний договір, для дійсності якого основа (causa) не мала значення. Єднальну дію стипуляції надавало дотримання точно встановленої форми, а її основа (мета) зовсім не бралася до уваги. По-друге, одній стороні (кредитору) належали тільки права, а іншій (боржнику) - тільки обов'язки. По-третє, зобо­в'язання, що виникало із стипуляції, мало абстрактний характер. Тут не визначалась найближча мета, не була відома і матеріальна основа, з якої ви­никало зобов'язання. Із запитання, поставленого кредитором, і відповіді боржника не було відомо, за що боржник обіцяє дати 100 - за куплену річ, виконану роботу чи має повернути позичені гроші. А тому стипуляційної фор­ми можна було надати будь-яким зобов'язальним відносинам і швидко проводити їх в життя. Це зробило стипуляцію найпоширенішою формою до­говору. Навіть у класичний період вона була популярною формою обороту.

Застосовуючись протягом тривалого часу, стипуляція, звичайно, не зали­шається незмінною, зокрема поступово послаблюється вимога щодо її усної форми. Договір стипуляції вважався укладеним, якщо на запитання кредито­ра "Обіцяєш дати 100?" боржник відповідав: "А чому би й ні".

Принцип абстрактності стипуляційного зобов'язання не позбавляв борж­ника права доводити, що підстава, на якій він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилася. Але таке доведення не завжди можливе і вимагало багато часу. І, навпаки, кредитору було набагато легше довести факт стипуляції і здійсни­ти своє право, тобто стягнути відповідно зобов'язанню. Щоб ще більше полегшити доведення стипуляції, римські юристи запровадили звичай скла­дати письмовий акт - cautio, який засвідчував цю обставину. Такий письмовий документ не мав самостійної зобов'язуючої сили: боржник міг вільно доводи­ти, що усної стипуляції все ж таки не було, а тому він нічим не зобов'язаний. Із спливом часу виникає припущення на користь істинності документа, і посту­пово це припущення набуває незаперечної сили. В разі наявності письмового документа доводити, що усна стипуляція не відбулася, дозволялося лише шля­хом встановлення того факту, що в ці дні кредитор і боржник не були в одному місці.

Отже, стипуляція породжувала обов'язкове зобов'язання відразу після ус­ного проголошення запитання кредитора і відповіді боржника. Якщо боржник проголосив своє spondeo - обіцяю, хоч грошей від стипулянта ще не одержав, він вважався зобов'язаним і за позовом із стипуляції повинен платити. Неспра­ведливість цього рішення розуміли всі, і претор став давати боржнику право позову із стипуляції exceptio doli - заперечення.

З самого початку своєї появи стипуляція стала застосовуватись не тільки в тих випадках, коли договір повинен поєднати двох осіб - кредитора з борж­ником, але й в більш складних відносинах, коли на тій чи іншій стороні виступають декілька учасників вимоги і боргу. Така співучасть у зобов'язанні могла мати різне значення і вилитися в різні форми. Наприклад: а) співучасть кореальна, коли декілька осіб бажають виступати як кредитори, однак з умо­вою, щоб кожний з них мав усі права самостійного кредитора - міг одержувати платіж, пред'являти позов тощо; б) співучасть акцесорна, коли одна особа ба­жає виступити в зобов'язанні як головний учасник, приєднавши іншу особу в ролі додаткового співучасника. Дуже часто трапляється приєднання додатко­вого боржника. Головною метою такого приєднання є порука* .

 

§2. Літеральні контракти

Юридична природа літеральних контрактів полягала в тому, що зобов'я­зання виникають у цьому випадку не з простої згоди сторін, а з письмової форми, якої воно мало набути.

Римському праву періоду республіки і класичних юристів таке літеральне зобовязання відоме у вигляді книжкового боргу. В цілому суть цієї форми по­лягала ось у чому. На підставі торгових зв'язків товари одного контрагента більш-менш систематично направлялися іншому, а також у зворотному на­прямі. Кожна з цих операцій записувалася її учасниками в спеціальній книзі прибутків і видатків. Зрозуміло, що кредитор робив записи у своїй книзі в графі "Видатки", а боржник - у графі "Прибутки", і що такий запис робили на підставі відповідної згоди сторін, бо інакше договору не могло бути, а самозапис засв­ідчував лише те, що надходило або відправлялось на виконання укладеного договору.

Проте запис кредитора у графі "Видатки" міг бути одностороннім, без ма­теріальної основи договору. Крім того, цей запис був зроблений на підставі вже існуючого договору, укладеного іншим способом. І це не забезпечувало боржника від подвійного стягнення як за поперднім договором, так і за офор­мленим у книзі. Отже, така форма договорів не гарантувала від зловживань з боку недобросовісних кредиторів, а тому вона вже на початку класичного пе­ріоду поступово втрачає своє значення. З втратою значення прибутково-видаткових книг припинилася і практика старих літеральних кон­трактів. У той час як в обороті між римськими громадянами вживалися названі книжкові операції, в обороті між перегринами досить поширеними були пись­мові зобов'язання іншого роду. Це, зокрема, запозичені з грецької практики боргові документи, так звані синграфи і хірографи, які згодом були поширені і на відносини між римськими громадянами.

- Синграфи -«це двосторонній письмовий документ, який фіксував факт пе­редачі кредитором певної суми грошей боржнику, скріплювався підписами і печатками як кредитора, так і боржника, а також підписами свідків. Усе це свідчить про те, що процедура складання синграфа була досить складною. Тут крім наявності свідків оголошувався зміст договору, що не завжди було бажа­ним. Тому в імператорський період синграф поступово втрачає своє значення і натомість приходить хірограф.

Хірограф - це односторонній документ, укладений самим боржником від власного імені, без свідків і ним же підписаний.

Отже, замість книг прибутків і видатків літеральні контракти почали офор­млятися простою розпискою, про яку детальніше буде йти мова в наступному параграфі.

Поширення на всю імперію прав римського громадянства при імператорі Каракалі позбавило цей інститут перегринського права юридичної сили. Про­те він не зникає зовсім, а відродився в післякласичному римському праві у вигляді тих письмових cautio, з якими ми вже ознайомилися, розглядаючи пи­тання про стипуляцію.

 

§3. Реальні контракти

Якщо вербальні і літеральні контракти є договорами формальними, то всі інші контракти - це неформальні договори, оскільки вони необмежені якоюсь певною формою. Однак між ними є різниця. Одні з них для визнання своєї дійсності не потребували нічого, крім простої згоди між сторонами (контрак­ти консенсуальні); інші набували юридичної сили тільки після того, як на підставі згоди одна сторона передала іншій ту річ, яка була предметом дого­вору. Оскільки річ походить від лат. res, то й договір одержав назву реального. Римське право виділяло чотири види таких контрактів - позика, позичка, по­клажа і застава.

І. Найстародавнішим видом реального контракту є позика - mutuum. Юри­дична суть позики полягає в тому, що одна сторона (кредитор або позикодавець) передає іншій стороні (боржнику, або позикоодержувачу) речі, визначені родовими ознаками, якими є гроші, зерно, вино тощо, у власність із зобов'язанням повернути кредитору в тій же кількості й такого ж роду та якості у встановлений строк або на вимогу.

Відомо, що в старому цивільному праві позика (зокрема, грошова) здійсню­валася у формі nexum. Однак вона була дуже обтяжена формальностями і не користувалася позовним захистом. У результаті nexum виявлялося, що одна особа мала в своєму майні якусь цінність, одержану з майна іншої. Залишати цю цінність їй на шкоду цій іншій особі не було ніяких підстав і римське право вже дуже скоро починає давати кредитору цивільний позов, який випливав не з договору позики, а з простого факту безпідставного збагачення.

З розвитком господарського життя, торгівлі, ремесла здійснювати не тільки такий громізький правочин, як nexum, але й більш просту, хоч теж формальну угоду, як стипулящя, стало дуже важко. Усе це зумовило появу простішої фор­ми, якою стала позика - mutu'um. Для її юридичної сили не вимагалося надавати згоді сторін будь-якої урочистої форми. Достатньо було після згоди передати певну річ - предмет договору, яка називалася валютою позики.

1. Позика - контракт реальний. Він набуває юридичної сили як тільки на основі згоди сторін була передана річ. До того моменту згода сама по собі значення не має. Наприклад, якщо кредитор обіцяє завтра дати боржнику певну суму грошей в позику, то це ще не породжує ніяких зобов'язань ні для нього, ні для боржника, і якщо він завтра, всупереч своїй обіцянці, відмовить борж­никові, то жодної відповідальності перед ним він не несе. Якщо сторони мали намір надати своїй згоді обов'язкову силу, вони повинні були вдатися до сти-пуляційної форми. В іншому разі зобов'язання виникає лише тоді, коли гроші в позику передані.

2.     Предметом договору позики є речі, визначені родовими ознаками. Відо­мо, що до родових належать речі, які продаються і купуються за такими параметрами, як вага, міра і кількість. Те ж саме стосується і договору позики. Гроші дають у кредит кількістю і кількістю їх одержують.

3.     Усі речі, які є предметом договору позики, передаються позикодавцем у власність позикоодержувачу, тим самим боржнику надається право вільного розпорядження речами - вимагається повернення не тих самих речей, які були передані, а таких самих. Іншого не могло й бути. Адже,, згідно з договором позики, боржник одержує, наприклад, мішок зерна для того, щоб його спожи­ти, а гроші - щоб витратити, а не у тимчасове користування. А це підвладно тільки власнику. Ось чому предметом договору позики є речі, які можуть бути замінені. Такими є тільки речі, визначені родовими, а не індивідуальними оз­наками.

4.     Оскільки предметом договору позики були речі, які визначалися вагою, мірою й кількістю і надходили у власніть боржника, то на нього падав ризик випадкової загибелі одержаної речі. Римляни виходили з того, що рід не може загинути, хоч загибель таких речей, як зерно, гроші цілком можлива (від по­жежі, крадіжки), але для права, для кредитора вони не гинуть - вони можуть бути замінені іншими. Тому боржник не звільнявся від обов'язку повернути одержану суму, міру або вагу, він відповідав за будь-яку вину.

5.     Оскільки позика - реальний договір, то вже в момент його укладення позикодавець, передаючи позикоодержувачу гроші чи і#ші речі, визначені ро­довими ознаками, зробив усе, що від нього вимагалося. Після цього слід чекати певних дій вже не від кредитора, а тільки від боржника. Тим самим позика може бути охарактеризована такою як зобов'язання суворого права і зобов'я­зання суворо одностороннє. Тепер у позикодавця немає обов'язків, а є тільки право вимагати поверення боргу; у позикоодержувача немає прав, він зобов'язаний лише погасити взяту позику. Для здійснення права вимагати повернен­ня боргу кредитору давався позов суворого права.

6.     Договір позики, укладений підвладними особами, важався недійсним. У кінці республіки і на початку імперії сини заможних родичів дуже часто вда­валися до позики в різних замаскованих лихварів з тим, що сплата буде здійснена після смерті домовладики і одержання спадщини. Але вже на почат­ку імперії сталася в Римі така подія, яка глибоко схвилювала громадську думку. Один з таких боржників, Мацедо, переслідуваний кредиторами, вбив свого батька. Під враженням цього вбивства була видана постанова сенату, яка діста­ла назву Мацедоніанської. За цієїю постановою, позика підвладному синові без згоди батька ніколи, навіть після смерті домовладики, не може дати креди­тору позову. Однак добровільна сплата сином розглядається як сплата боргу, і таким чином акт мацедоніанум складає зобов'язання сина у вигляді нату­рального зобов'язання.

7.     У Римі договір позики міг бути контрактом процентним і безпроцент­ним. У вигляді загального правила позика конструювалася як договір безпроцентний. Щоб стати процентним, договір вимагав спеціальної на цей рахунок згоди, яка оформлялася за допомогою стипуляції (стипуляція про проценти). Питання про граничну норму процентів іде ще від Законів XII таб­лиць, які встановили maximum у 8 % річних. У 347 р. до н.е. законом цей максимум був зменшений наполовину, а наступний закон забороняв стягува­ти проценти взагалі. Проте цей закон незабаром вийшов із вжитку, і в епоху Ціцерона межовою нормою було 12 %. Ця норма збереглась протягом усього класичного періоду. Закон Юстиніана 528 р. зменшив її до 8 % на рік. Нараху­вання процентів на проценти заборонялося.

У період імперії відносно позики поширився звичай складати письмові до­кументи, боргові розписки у вигляді синграфів і хірографів, про які вже йшла мова. Розглянемо їх застосування в договорі позики.

Складання таких документів полегшувало кредитору довести факт передачі валюти в позику, а заодно і довести своє право вимагати від боржника позиченої суми. Однак на практиці дуже часто траплялися випадки, коли роз­писку давали кредитору раніше, ніж боржник одержував гроші, а недобросовісний кредитор потім відмовлявся передати гроші останньому. Щоб запобігти подібним явищам, власті Риму змушені були вжити певних заходів проти масових зловживань з боку недобросовісних кредиторів. Виникла по­треба надати боржнику якихось засобів захисту проти безпідставних вимог кредиторів. Наприклад, у випадку, коли кредитор, який мав боргову розпис­ку, пред'являв до боржника позов про повернення боргу, якого насправді йому не давав, претори в своїх формулах почали давати боржникові заперечення. В запереченні боржник вказував на крайню недобросовісність кредитора, який одержав розписку обманним шляхом. Згодом боржник, не чекаючи позову від кредитора, міг вимагати повернення йому розписки, яку він дав під час об­іцянки надати позику. З цією метою боржнику давався так званий кондикційний позов про стягнення з відповідача безпідставного збагачення або збагачення за рахунок боржника. В законодавстві Юстиніана існувало правило, що бор­жник, який дав розписку і не одержав грошей, повинен був протягом двох років пред'явити позов про повернення розписки. Непред'явлення в цей строк позо­ву робило розписку незаперечним фактом, який зобов'язував боржника до сплати.

Однак використання боржником усіх захисних.засобів було малоефектив­ним. Довести факт неодержання грошей, якщо розписка була на руках у кредитора, було майже неможливо. Тому вже в III ст. н.е. боржник був постав­лений в більш сприятливі умови. Тепер обов'язок доводити передачу грошей було покладено на кредитора. Причини такого різкого повороту в політиці рабовласницької держави пояснюються не тільки тим, що свавілля кредиторів досягло великих масштабів, а це приводило до загострення соціальних про­тиріч, але й тим, що в результаті розорювалася основна маса платників державних податків, від чого страждала державна казна.

II. Позичка (commodatum) - це договір про надання речей у безоплатне користування. Такий початковий смисл слова позички. У сучасних умовах він вважається різновидом позики, кредиту. Більш докладно договір позички мож­на визначити як реальний контракт, за яким одна сторона (позичкодавець) Хцає іншій стороні (позичкоодержувачу) якусь індивідуально визначену річ у  тимчасове і безоплатне користування, зобов'язуючи позичкоодержувача по-вернути цю ж саму річ позичкодавцю в повній цілості.

Як бачимо; договір позички теж був реальним контрактом, тобто зобов'­язання за цим договором виникало лише тоді, коли відбувалася передача речі , позичкоодержувачу. Об'єктом позички могла бути тільки індивідуально визначена річ - цією ознакою позичка відрнізняється від позики. А оскільки річ, одержана в позичку підлягала поверненню, то такими могли бути лише індив­ідуально визначені речі, тобто такі, які не підлягають заміненню і разом з тим і не споживаються. Ці речі зберігають свою цінність, незважаючи на їх викорис­тання.

Надання речі в користування повинно бути безоплатним, в іншому випад­ку договір буде не позичкою, а наймом.

За своєю природою позичка належить до договорів двосторонніх, хоч і не нерівносторонніх. З цього приводу юрист Гай висловлює своє міркування: позичкодавець укладає договір позички не в силу господарської потреби, а з доброї волі, і тому він сам визначає її форму й межі. Як тільки позичкодавець передав іншій особі в користування свою річ у безоплатне користування, він  себе обмежив у правах: йому вже не належить право за власним розсудом припинити договірні відносини, вимагати повернення речі до встановленого у договорі строку.

Оскільки договір позички є двостороннім, то виникають права і обов'язки для обох сторін, хоч і нерівнозначні. Зрозуміло, що головні обов'язки покла­дають на позичкоодержувача, який зобов'язаний берегти дану йому в користування річ, застосовувати відповідно до її господарського призначення згідно з вказівками у договорі. У зазначений у договорі термін він повинен повернути річ позичкодавцю, оскільки вона надавалась йому у тимчасове ко­ристування.

Отже, з договору позички вигоду мав лише позичкоодержувач. Саме цю обставину брали до уваги у римському праві, коли вирішували питання про межі відповідальності позичкоодержувача за збереження речі. Оскільки до­говір укладався в його користь, на нього покладалася відповідальність за будь-яку вину, тобто не тільки за навмисне заподіяння шкоди позичкодавцю і не тільки за грубу, але й за легку необережність. Позичкоодержувач повинен був виявити найліпші якості турботливого господаря, користуючись річчю, з тим, щоб зберегти її і повернути позичкодавцеві в такому стані, в якому він її узяв. Тільки такий турботливий позичкоодержувач не ніс відповідальності за шкоду, яка виникала для позичкодавця внаслідок простої випадковості. Ри­зик випадкової загибелі речі лягав на позичкодавця, оскільки він залишався її власником.

У яких випадках виникали зобов'язання з боку позичкодавця? Якщо по­зичкодавець передав річ у доброму стані і позичкоодержувач не поніс ніяких витрат, пов'язаних з "нею, то зобов'язання у позичкодавця не виникало. Проте, якщо передана у позичку річ була несправна і завдала позичкоодержувачу збитків, то позичкодавець змушений повернути ці збитки. Наприклад, позич­кодавець дав у позичку зіпсовану бочку або позичив коня, хворого на інфекційну хворобу, в результаті захворів і загинув кінь позичкоодержувача. В подібних випадках позичкоодержувач мав право вимагати повернення збитків з позичкодавця.

Вступаючи у договірні відносини без особистої вигоди за принципами римського права позичкодавець не зобов'язаний надто піклуватися про інте­реси позичкоодержувача. Однак, якщо він допускав навмисну вину або грубу необережність, то був зобов'язаний нести відповідальність перед позичкоо-держувачем. Так само, якщо необачно несправна річ, передана у позичку, вимагала від позичкоодержувача витрат, позичкодавець зобов'язаний такі витрати повернути (наприклад, витрати на лікування раба, переданого у по­зичку).

Різновидом договору позички був так званий прекарій, з яким ми ознайомилися, розглядаючи питання про володіння.

 

III. Договір поклажі. Не зважаючи на свою простоту, договір поклажі (збереження) був найпоширенішим у Римі, детально розроблений римськими юристами та відшліфований преторською та судовою практикою.

Поклажа (depositum) - це договір, згідно з яким одна особа (depodentum -поклажедавець) передає іншій (depositarius - поклаженаймачеві) на безоплат­не збереження якусь рухому річ з правом повернення за першою вимогою. Договір поклажі характеризується такими головними ознаками:

1.  Поклажа - контракт реальний. Зобов'язання з цього договору виникали лише з передачею речі. Однієї згоди певної особи прийняти на збереження річ іншої особи було недостатньо для встановлення зобов'язання з договору по­клажі.

2.  Предметом договору поклажі здебільшого були індивідуально визна­чені речі, хоч у римському праві допускали й договір збереження речей, визначених родовими ознаками. Якщо ці речі передавали в спеціальній упа­ковці і тим самим їм була надана певна індивідуалізація, то тоді ніякої своєрідності не виявлялося. Але якщо речі, визначені родовими ознаками, пе­редавалися на збереження без будь-якого їх відособлення і змішувалися з однорідними речами депозитарія, то такі речі ставали його власністю. Це час­то траплялося у випадку збереження, наприклад, зерна, плодів, рослинного масла. Депозитарій, отже, був зобов'язаний повернути не ті самі речі, які прий­няв на збереження, а тільки таку ж їх кількість і такого ж роду. Цей різновид поклажі мав назву depositum irregulare, тобто поклажа не за правилами, а особ­лива, виняткова. Римляни не визнавали, що вона відповідає характеру даного договору. Така поклажа на перший погляд наближається до договору позики: однаковий предмет договору - речі родово визначені; речі переходять у власність поклажеприймача; ризик випадкової загибелі покладається на де­позитарія; обов'язок повернути не ті самі речі, а таку ж кількість, міру і такого ж роду.

Незважаючи на подібність договорів поклажі і позики, між ними є суттєва різниця. Мета договору позики полягає в тому, щоб задовольнити господарську потребу позикоодержувача. У випадку іррегулярної поклажі госпбдарське при­значення й мета договору цілком протилежні: послугу робить особа, яка приймає родово визначену річ на збереження.

3.   На збереження можна було віддати як свою, так і чужу річ (наприклад, річ, яка знаходилася в користуванні депонента).

4.    З реальності збереження випливає, що річ передавалася депонентом де­позитарію не в користування, а тільки в держання. Користування одержаним на збереження майном кваліфікувалася як крадіжка з усіма випливаючими з цього правовими наслідками.

5.    Договір поклажі - це безоплатний контракт, інакше була б не поклажа, а найм. Цей договір не встановлював рівноцінних, еквівалентних прав та обов'язків для сторін, однак він не був і таким послідовно одностороннім, як договір позики, з якого позов одержувала лише одна сторона - позикодавець.

Безоплатний характер договору поклажі дещо послаблював вимоги, які пред'являлися до депозитарія. По суті, він ніс відповідальність за збереження речі лише тоді, коли допустив навмисну вину або грубу необережність. Проте, як справедливо зазначає Гай, вибираючи серед своїх знайомих депозитарія, депоненти й самі повинні враховувати, з ким мають справу: з дбайливою, прав­дивою особою чи з вітрогоном. Це означало, що депозитарій, хоч і не мав ніякої вигоди з договору, однак не міг обмежуватися елементарними захода­ми щодо збереження чужої речі і повинен був поводитися з нею так само турботливо, як зі своєю власною. З цього випливало, що він відповідав не тільки за навмисну і грубу необреженість, але й за менш турботливе збереження чу­жої речі, ніж своєї. Виняток з цього загального правила допускався в таких двох'випадках: 1) якщо депозитарій сам зголошувався зберегти чиюсь річ, і тоді, коли вона псувалася або втрачалася, він відповідав так, як відповідають по костудні, яка вимагала підвищеної турботи і відповідно суворішої відпові­дальності за необережність і недбайливість; 2) коли річ передавали на збереження в екстремальних обставинах, наприклад під час пожежі або іншо­го стихійного лиха власник опиняється перед необхідністю для збереження свого майна якомога швидше вручити його будь-якому, хто виявиться поруч, не маючи змоги 'вибрати і перевірити добросовісність депозитарія. За таких обставин депозитарій відповідав за будь-яку вину, а у випадку загибелі чи пошкодження речі зобов'язувався компенсувати її вартість у подвійному розмірі.

Отже, на депозитарія покладався обов'язок зберегти віддану йому річ протягом певного строку, після чого повернути її депоненту. Це головний обов'язок депозитарія, що випливає з договору поклажі. Крім того, він зобов'язаний по­вернути доходи від неї, якщо за час її зберігання вони були одержані.

Головна вимога депонента за договором поклажі - це повернення речі. Якщо депозитарій ухилявся від повернення майна, депоненту давався прямий позов (actio depositi directa), а депозитарій, крім того, піддавався безчестю - інфамії. Однак, якщо збереження речі потребувало певних витрат або завдавало якоїсь шкоди депозитарію, він мав право стягнути їх з депонента. Проте він не мав прямого позову - йому давався так званий зворотний позов із збере­ження (actio depositi contraria).

Відомі й особливі види поклажі, зокрема секвестр. Найпоширенішим ви­дом секвестру була передача на збереження речі, з приводу якої виник спір, третій особі з тим, щоб після розв'язання спору передати її визнаному судом власнику.

Крім охарактеризованих вище самостійних реальних договорів були й такі реальні контракти, які виконували додаткову роль стосовно інших договірних зобов'язань. Таким був договір застави, уже відомий з попереднього розд­ілу.

 

§4. Консенсуальні контракти

Консенсуальними називаються контракти, які виникають з простої згоди (consensua) сторін, а передача, якщо і відбулася, то не з метою укладення, а на виконання уже укладеного сторонами договору. Якщо реальний контракт по­роджував певні зобов'язання тільки після передачі речі, то консенсуальний договір набував чинності на момент досягнення згоди про предмет договору без виконання якихось додаткових формальностей. Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівля-продаж, найм, доручення і товариства.

І. Договір купівлі - продажу - (emptio-venditio). Оборот речей відомий вже в найстародавніші часи. В умовах натурального господарства він відбувався у вигляді міни - товар на товар. З часом міна стає обтяжливою, бо не завжди можна було знайти в своєму господарстві зовсім непотрібну річ, яку можна було без шкоди обміняти на іншу, яка є більш необхідною. Все це зумовило появу "загального еквівалента" - спочатку у вигляді злитків міді, а згодом -бронзових грошей. З того часу перехід товару з рук в руки від продавця до покупця здійснюється з оплатою купівельної ціни - за гроші. Товар і гроші (або навпаки) є головна відмінна риса договору купівлі - продажу.

Вважається, що виникнення купівлі - продажу повсюдно відноситься до тієї епохи, коли вона здійснювалася за допомогою манципації, яка була необ­хідною формою для всіх речей. Згодом вона стала спеціальним способом лише для res mancipi, a res пес mancipi передавалися за допомогою неформальних традицій. Якщо процедура манципації не відбулася, то квіритським власни­ком res mancipi залишався продавець, а покупець ставав бонітарним власником. Лише після подолання дуалізму jus civile і jus praetorium поступово згладжується дуалізм квіритської й бонітарної власності.

Навіть після того як купівля-продаж юридично визнавалася контрактом, консенсуальним, вона не відразу набула того вигляду, як у майбутньому. По­трібно було ще багато дечого з'ясувати юриспруденцією; чимало з того, що згодом вважалося обов'язковим, повинно було на початку ще застерігатися сторонами.

Договір купівлі-продажу, в якому бере участь продавець (вендітор) і поку­пець (емптор), можна визначити як консенсуальний контракт, згідно з яким перший зобов'язується передати другому у власність якусь річ (res), товар (merx), а другий зобов'язується заплатити першому за продану річ певну гро­шову суму. Господарська мета договору полягає в тому, що в господарство покупця надійшла на праві власності та чи інша необхідна.річ або товар.

Як відомо, договір купівлі-продажу як консенсуальний контракт укладав­ся за допомогою простої згоди сторін. Проте сама згода набуває сили, якщо сторонам вдається домовитися з приводу речі, яка продається, та її купівель­ної ціни. Отже, товар, річ і ціна були суттєвими елементами договору купівлі-продажу.

Щодо предмета договору, то об'єктом продажу може бути все, що має майнову цінність, тобто не тільки речі тілесні (res corporales), але й безтілесні (res incorporales), зокрема право вимагати речі, не вилучені з обороту. Здебіль­шого, предметом договору були тілесні речі, які існували в натурі і належали продавцеві. Однак ні існування речі в натурі в момент укладення договору, ні приналежність її продавцю не були обов'язковими ознаками договору купівлі-продажу. Римським правом було встановлено, що не може бути перешкодою для укладення договору купівлі-продажу чужих речей. В таких випадках про­давець бере на себе зобов'язання купити річ від власника і продати її покупцеві. Якщо продавцеві не вдалося одержати річ від власника і він не зможе продати її покупцеві, то останньому надавалось право відстоювати свої інтереси.

З розвитком обміну нерідко виникала потреба продати те, що з'явиться в майбутньому, наприклад майбутній врожай. Однак такий договір розглядав­ся як укладений під відкладною умовою, тобто правові наслідки виникали в такому випадку не відразу після укладення договору, а після того, як зібрано врожай.

Іншим суттєвим елементом купівлі-продажу є ціна. Найцерше вона повинна виражатися в певній сумі грошей, в іншому разі договір буде не купівлею-про-дажем, а міною, коли еквівалентом обміну є певна річ. Ціна повинна бути визначена не тільки для вигляду, для приховування дарування, щоб обійти встановлену для цього форму. Вона повинна бути реальною і, як уже зазнача­лося, вираженою в грошах. Ціни, як правило, встановлювали залежно від умов ринку і визначалися вільним погодженням сторін. В окремих випадках ціна могла бути вищою або нижчою від нормальної вартості речі і право не втру­чалося в обговорення питання про те, чи справедлива вона чи ні. Однак згодом з цього приводу було введено виняткове правило: конституція імператора Діок-летіана надала продавцю речі, який одержав менше половини її справжньої вартості, право вимагати відновлення поперднього становища, тобто повер­нення сторонам усього того, що було одержано за договором, оскільки вважалося, що такий продаж відбувся за несправедливою ціною. Проте навіть за таких обставин покупець міг зробити доплату до рівня справедливої ціни і таким чином зберегти дію договору.

З договору купівлі-продажу виникає зобов'язання двостороннє, при цьо­му рівномірно двостороннє, тобто обидві сторони мають взаємні права і обов'язки. В цьому полягає принципова суть усякого двостороннього синалагматичного договору.

Щодо прав і обов'язків контрагентів, то найменше питань порушували права й обов'язки покупця. Він мав право вимагати передачі у власність про­даної речі належної якості у встановлений строк у зазначеному місці. Це його право забезпечувалося позовом з приводу купленого (actio entil), а коли про­давець ухилявся від передачі, то покупець мав право забрати річ у примусовому порядку. Навіть тоді, коли квіритський власник порушував питання про по­вернення проданої речі без манципації, на стороні покупця було таке достатньо міцне знаряддя преторського захисту, як заперечення про продану і передану річ.

Вимагаючи передачі речі, покупець був зобов'язаний сплатити продавцю погоджену ціну, як необхідну умову переходу до нього права власності на про­дану річ. Якщо покупець безпідставно відмовлявся від прийняття речі, то він був зобов'язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки.

Дещо складніше виглядають права і обов'язки продавця. Він мав право вимагати від покупця прийняти продану річ і оплатити обумовлену догово­ром ціну. Для виконання цих дій міг бути встановлений певний строк, а якщо його не було, передбачалася зустрічність виконання: сплата грошей покупцем в обмін на передачу речі продавцем. У випадку відмови або прострочки пла­тежу покупець зобов'язувався відшкодувати понесені продавцем збитки. Для забезпечення цього права продавцеві давався позов actio venditi (позов з про­даного).

1. У продавця було досить широке коло обов'язків, найважливіше з яких - передача речі або товару покупцю у власність. Це кінцева мета договору купівлі-продажу. Проте передану річ не можна було використати за призна­ченням внаслідок її знецінення через недоліки, то така передача не вважалася виконанням продавцем прийнятого на себе обов'язку. Оскільки продавець передає покупцеві річ у власність, то він сам повинен бути її власником, бо якщо продавець не є власником речі, то й покупець не може стати її власником (за винятком тих випадків, коли речі продаються від імені власника, наприк­лад комісійна продажа), а отже, річ не може бути віндикована її справжнім власником. У такому випадку продавець зобов'язаний нести відповідальність за евікцію речі.

Евікцією речі називається відсуження третьою особою речі від покупця на підставі права, яке в неї було ще до передачі речі продавцем покупцеві. Але як бути, коли все ж виявиться, що продавець не є власником, внаслідок чого річ у покупця була відсуджена, тобто відбулася евікція речі. Відомо, що у випадку манципації продавець ніс відповідальність за спеціальним позовом. Для того, щоб гарантувати покупця на випадок евікції і в тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді манципації, стали вдаватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцеві відшкодування под­війної ціни, якщо річ буде відсуджена. Із спливом часу відповідальність за евікцію стали розглядати настільки невід'ємним елементом договору купівлі-продажу, що коли вона не була включена особливим погодженням про відповідальність, то покупець навіть після укладення договору за допомогою позову actio empti мав право вимагати укладення цієї стипуляції, а якщо річ було вже відсуджено, то домагався відшкодування збитків.

Проте позов на підставі евікції покупець міг і не одержати, якщо позбав­лення володіння купленою річчю сталося внаслідок його пасивності, безтурботності, зокрема, коли покупець не повідомив вчасно продавця про евікцію речі і тим самим позбавив його можливості брати участь у судовому процесі й довести своє право власності на річ. Якщо покупець повідомляв про­давця про евікцію речі, то продавець усіма доступними засобами повинен був допомагати покупцеві заперечувати позов третьої особи. Тільки в тому ви­падку, коли продавець не сприяв покупцеві в запереченні позову або сприяв, але безрезультатно, і від покупця куплена річ відсуджувалась, покупець міг стягнути з продавця подвійну ціну у вигляді штрафу. Крім того, продавець визнавався злодієм з усіма наслідками, що з цього випливали.

2. Продавець, передаючи річ покупцеві, повинен гарантувати її якість. Якщо продану річ не можна було використати за призначенням, оскільки вона знецінювалась внаслідок виявлених недоліків, таку передачу не можна було вважати виконанням продавцем прийнятого на себе обов'язку. Однак норми права про відповідальність продавця за неналежну якість проданої речі розви­валися поступово. Старому цивільному праву така відповідальність не була відома. З виникненням купівлі-продажу в стипуляційній формі, якщо сторони мали намір встановити таку відповідальність, вони повинні були укласти про це особливу угоду також у формі стипуляції. Коли купівля-продаж стала консенсуальним контрактом добросовісності, поступово виробилися уявлення про те, що мовчання продавця про відомі йому недоліки проданої речі суперечить доброчинності: це прирівнювалось до обману, метою якого було продати не­придатну річ. З огляду на це в подібних випадках покупцеві стали давати позов про повернення завданих збитків, проте за недоліки, невідомі продавцеві, він не ніс відповідальності. Відповідальність продавця наставала лише тоді, коли недоліки речі, яка продавалася, були невідомі і не могли бути відомі покуп­цеві, а продавець, скориставшись цим, продавав цю річ. Наприклад, продавець не повідомляє незрячому покупцеві про недоліки речі. І, навпаки, якщо поку­пець зрячий, проте купує сліпого раба, то в цьому випадку продавець не відповідає за подібні недоліки.

Це положення було дещо змінено едиктом курильних едилів - особами, які стежили за правочинами, що здійснювалися на ринках. Правочини купівлі-продажу, які тут вчинялися, мали особливо велике значення в Римі, бо саме тут продавалися найбільш цінні для рабовласницького господарства речі - раби, робоча худоба та ін. Спостерігаючи за порядком на ринках, едили приписали, щоб продавці рабів, тварин оголошували про всі недоліки виставлених на про­даж об'єктів. Якщо через деякий час виявлялися інші, не оголошені, недоліки речі, то продавець ніс відповідальність незалежно від того, чи знав він про них, чи не знав. Покупець мав право вимагати або зменшення купівельної ціни, або повернення сторін у поперднє становище. Позов про зменшення купівель­ної ціни міг бути пред'явлений протягом року, а про повернення сторін у попередній стан - протягом шести місяців.

3. Обов'язок продавця полягав також у забезпеченні збереження речі до її передачі покупцеві. З огляду відплатності договору купівлі-продажу прода­вець зобов'язувався виявляти стосовно проданої речі властиву доброму господареві турботливість, як до своєї речі, а, отже, він ніс відповідальність навіть за легку необережність. Разом з тим постає інше питання, тісно пов'яза­не з попереднім: хто бере на себе ризик за випадкову загибель речі з моменту укладення договору? Якщо річ не була відразу передана покупцеві, то, згідно з загальним принципом, і право власності на неї ще не перейшло; власником залишається продавець. Він, як уже зазначалось, відповідає, перед покупцем за будь-яке погіршення речі і за її загибель, якщо в цьому була його вина. Од­нак, коли річ гинула без його вини, чисто випадково, то він від відповідальності звільнявся. Більше того, римське право визнавало, що продавець може навіть вимагати від покупця сплати ціни за річ, яку він не доставив і доставити не може. Існував навіть вираз - "ризик випадкової загибелі речі лягає на покуп­ця, якщо сторони не передбачали інше".

Цей вислів суперечив загальному принципу римського права, згідно з яким наслідки випадковостей, які можуть спіткати річ, доводиться зазнавати влас­никові речі. В таких випадках договір купівлі-продажу укладений, проте річ ' ще не передана, а тому покупець ще не став власником, але ризик випадкової загибелі проданої речі переходив до покупця. Отже, покупець ніс ризик ви­падкової загибелі речі незалежно від того, чи став він власником купленої речі, чи ще ні.

У літературі з римського права це явище пояснюється тим, що договір купівлі-продажу до того як був визнаний консенсуальним, здійснювався за допомогою двох окремих стипуляцій, які породжували два незалежних один від одного зобов'язання: перша стипуляція передбачала передачу речі, друга -оплату речі, при цьому річ переходила до покупця, котрий ніс ризик випадко­вої загибелі. Це правило так міцно вкоренилося в юридичній практиці, що його стали застосовувати й тоді, коли договір купівлі-продажу дістав визнан­ня консенсуального контракту. У зв'язку з переходом на покупця з моменту укладення договору ризику випадкової загибелі проданої речі до нього надхо­дили також різного роду випадкові прирости, поліпшення тощо, які сталися після укладення договору.

 

II. Договір найму. Другий важливий договір з категорії консенсуальних є договір найму (locatio conductio). Історичний процес його розвитку надзви­чайно спірний. Дехто розглядає спочатку найм як реальний контракт і що лише згодом він здобув визнання консенсуального. Цілком можливо, що не всі види найму розвивалися одночасно. У всякому разі за часів Сцеволи всі консенсу-альні контракти забезпечувалися цивільними позовами, які базувалися на добросовісності (bone fidei).

_ Римляни розрізняли три види договору найму: 1) найм речей; 2) найм по­слуг або робочої сили вільної людини; 3) замовлення (підряд). Існування трьох подібних договорів свідчить про різноманітність найму, розвиток якого знач­ною мірою стримувало рабство. Всі три договори є консенсуальними і синалагматичними.

1. Договір найму речей (locatio conductio rei). За цим договором одна сто­рона - наймодавець (locator) зобов'язується надати іншій стороні - наймачеві (conductor) річ у тимчасове користування, і наймач зобов'язується сплатити за користування річчю певну винагороду, а після закінчення договору передати річ наймодавцеві. Найм плодоносний називається орендою. Об'єктом догово­ру найму речей могли бути всі рухомі й нерухомі, тілесні й безтілесні (зокрема usufruct - узуфрукт), свої та чужі речі, не вилучені з обороту і неспоживні, навіть в разі їх господарського вжитку, тому що наймач мусив повернути найману річ. Будучи консенсуальним, договір найму речі спирався лише на саму згоду сторін про найм. Але, щоб набути юридичної сили, ця згода, крім предмета найму, повинна була визначити і найману плату. При цьому вимагалось, щоб наймана плата була чітко визначена, а не залежала від рішення одного з кон­трагентів, тобто справжня, а не вдавана, виражена в грошах. Саме цим договір найму речей відрізняється від позички.

Спеціальну регламентацію одержав платіж найманої плати, коли вона виз­началася в натурі, тобто продуктами за оренду сільськогосподарських угідь. Римляни враховували вплив різних факторів на врожай. Якщо це були факто­ри стихійного характеру, то орендатор звільнявся від сплати оренди, коли це був неврожайний рік, то класичні римські юристи, не даючи повного звільнення від оплати, пояснювали це так: один рік неврожайний, а наступний дасть над­лишок врожаю. Тому в неврожайний рік наймач звільнявся від повної сплати оренди, а у врожайний сплачував за неврожайний. Для забезпечення виконан­ня договору в разі оренди міських та сільських ділянок, а також будинків на користь наймодавця, відповідно до закону, встановлювалося заставне право на внесене та ввезене майно наймача. Орендатор не мав права нічого вивози­ти з ділянки до тих пір, поки не розрахується із землевласником.

Синалагматичний характер договору найму передбачає різні права і обо­в'язки сторін, обидві сторони відповідають одна перед одною за будь-яку вину (omnis culpa), хоч ризик випадкової загибелі об'єкту найму покладався на наймодавця, оскільки він залишався власником, а наймач, за римським правом, не був навіть володільцем найнятої речі. Визначимо права і обов'язки наймодавця.

1) Наймодавець зобов'язувався передати наймачеві річ у користування на весь зазначений у договорі строк користування. При цьому річ повинна бути передана в такому стані, щоб користування нею було можливим відповідно до договору. Якщо передана у користування річ виявилася непридатною або не давала того ефекту, на який розраховував наймач, то наймодавець був зобов­'язаний компенсувати втрачені інтереси наймача. В іншому разі наймач міг відмовитися від договору або вимагати зменшення найманої плати. Якщо най­модавець не був винний в тому, що річчю неможливо користуватися, то він не ніс відповідальності перед наймачем, але й не мав права вимагати найманої плати.

2)    Наймодавець був зобов'язаний забезпечити наймачеві умови спокійно­го користування річчю відповідно до договору: ремонтувати річ, сплачувати всі збори і платежі, якими річ оподатковується, усувати будь-які перешкоди, з якими стикався наймач.

3)    Наймодавець мав право вимагати виплати винагороди за користування річчю, обумовленої договором, а також повернення речі у встановлений строк у цілості. Якщо наймач повертав річ у не встановлений строк, то наймодавець мав право вимагати відшкодування заподіяних збитків. Для забезпечення ви­мог наймодавця йому давався позов з приводу переданого в найм (actio locati).

Права і обов'язки наймача.

1) Наймач був зобов'язаний сплачувати найману плату за користування річчю у певні строки, якщо такі строки не були визначені в договорі, то після закінчення найму.

2)    Наймач повинен користуватися річчю з урахуванням змісту договору або її господарського призначення. Він ніс відповідальність за будь-яке по­шкодження і погіршення найнятої речі, якщо це сталося з його вини (навіть легкої).

3)    По закінченні строку найму наймач повинен повернути найняту річ наймодавцю в цілості і без пошкоджень. Якщо все ж затримка або пошкодження сталися з вини наймача, то він був зобов'язаний повернути наймодавцеві збит­ки, які він зазнав від пошкодження чи несвоєчасного повернення речі.

4)    За час найму наймач міг зробити певні витрати на найняту річ. Якщо такі витрати були необхідні, корисні, господарсько доцільні, то наймач мав право вимагати від наймодавця повернення таких витрат. Коли ж такі витра­ти пов'язувались з особистими примхами і смаками наймача, то вони не підлягали поверненню. Наймачеві давалося право відокремити такі витрати, якщо це не погіршувало якості основної найнятої речі.

5) Наймач мав право передати найняту річ іншій особі в піднайм, якщо у договорі не було передбачено чогось іншого. В такому випадку за збереження речі та її використання за господарським призначенням відповідав основний наймач як за свою вину. Інтереси наймача забезпечувалися позовом з приводу найнятого.

Наймодавець до спливу строку договору найму міг продати найняту річ. Нов'ий власник не був пов'язаний договором свого попередника і наймач міг користуватися річчю лише з його згоди. Якщо новий власник не давав найма­чеві згоди на користування річчю, то попередній власник ніс відповідальність перед наймачем за договором.

У процесі договірних відносин з приводу найму можуть виникнути підста­ви для розірвання договору з причин, які виходять як від наймодавця, так і від наймача. Не вдаючись у деталі, наведемо лише деякі з цих підстав припинення договору: а) після закінчення строку договору найму; б) після заяви однієї з сторін, якщо строк договору не був визначений; в) якщо наймач в разі строко­вого договору найму протягом двох років не сплачував найману плату; г) якщо річ потребувала ремонту, без якого неможливо було нею користуватися; д) якщо внаслідок непередбачених обставин самому власнику стала потрібна віддана у найм річ; є) у випадку продажу речі іншій особі, яка не бажала про­довжувати договір; ж) якщо наймач зловживав своїм правом користування найнятою річчю, що призводило до її псування.

Здебільшого найм припинявся зі спливом строку договору, якщо його дія не продовжувалася на невизначений строк шляхом мовчазного поновлення, коли наймач продовжував користуватися майном, а наймодавець - приймати найману плату. Смерть однієї із сторін не припиняла договору найму.

2. Договір найму послуг або робочої сили (locatio-conductio operarum). Це консенсуальний контракт, за яким одна особа - найнятий (locator) віддає в роз­порядження іншій особі - наймачеві (conductor) свою робочу силу, свою працю за певну винагороду.

Слід зазначити, що в умовах рабовласницького суспільства цей договір не мав значного поширення. Перешкоджала поширенню найму вільної робочої сили рабська праця. На фізичну працю в рабовласницькому суспільстві диви­лися як на таку, що ганьбить вільну людину. І, навпаки, праця вільних професій, таких як лікаря, поета, художника, розумова праця були в Римі у великій по­шані і вважалася настільки благородною, що оплачувати її на основах найму вважалося ганебним.

Однак не слід гадати, що особи вільних професій виконували замовлення безоплатно. Коли замовлення виконувалося особою вільної професії, то в та­кому випадку не мали на увазі договір найму послуг, а мова йшла не більш ніж про заохочення, почесну винагороду - так званий гонорар, який не можна було стягнути поза загальним порядком процесу. Гонорар визначався розсудом ма­гістрату і позови щодо стягнення гонорару не могли подаватися.

Предметом договору найму послуг були фізичні роботи, які виконувалися за вказівкою і наглядом наймача (наприклад, догляд за певними особами, праця на плантаціях, у саду). Найнятий зобов'язаний протягом строку договору на­давати свою робочу силу, а наймач сплачувати обумовлену найману плату. Він звільнявся від платежу в тому випадку, коли найнятий не виконав роботи навіть через незалежні від нього обставини. Інтереси обох сторін захищалися позовами - actio conducti і actio locati.

Договір особистого найму міг бути укладений на певний строк і безстро­ково. У безстроковому договорі кожна сторона могла в будь-який час заявити про відмову від договору. Смерть наймача не припиняла договору найму.

3. Договір підряду (або замовлення). Підряд або замовлення - це консенсуальний договір, за яким одна сторона - підрядник бере на себе зобов'язання виготовити для іншої - замовника певну річ за грошову винагороду. У цьому полягає відмінність договору підряду від особистого найму, згідно з яким той, хто наймається зобов'язаний надати певні послуги, працює за вказівками най­мача, віддає свою працю в його розпорядження. За договором підряду підрядник самостійно виробляє план досягненння мети, яку вказує контрагент, наприклад побудувати корабель, будинок. Отже, об'єктом договору підряду є не особиста праця як така, а результат, якого треба досягнути.

Матеріал для виконання підряду, головно, повинен давати замовник, бо коли підрядник використовував свій матеріал, то вважалося, що в такому ви­падку має місце не договір/підряду, а купівлі-продажу. Підрядник мав виконати роботу згідно з договором і здати її у встановлений термін. Він відповідав за будь-яку вину, навіть легку. Виконуючи умови договору, підрядник міг дору­чати роботу іншим особам, так званим субпідрядникам, і за їх вину він відповідав як за свою власну.

Що вважалося виною підрядника? За словами Гая, якщо підрядник ста­виться до справи, як турботливий господар до свого майна, то його вини немає. Випадкова загибель речі або її псування також лягають на підрядника доти, доки він не здасть речі. З цього моменту відповідальність переноситься на за­мовника.

У процесі виконання роботи може з'ясуватися, що за встановлену ціну ви­конати її неможливо. Замовник міг погодитися на збільшення винагороди підрядника або припинити роботу і відмовитися від договору. Проте, якщо за­мовник безпідставно відмовився прийняти виконану підрядником роботу, то він все ж не звільнявся від обов'язку заплатити підряднику передбачену договором винагороду.

III. Договір доручення (mandatum). Цим договором одна особа - довіри­тель доручає іншій особі - довіреному виконання якоїсь справи або цілої низки справ. Часто доручення виражалося в якихось індивідуальних діях: купівля або продаж раба, одержання вантажу за місцем його доставки морським шля­хом тощо. Траплялися випадки, коли довіреному доручали управління цілим майном довірителя, управління спадщиною, торговельною установою.

Договір вважався укладеним з моменту досягнення згоди, іноді навіть мов­чазної. На відміну від найму договір доручення будувався на безоплатній основі. І якщо довірений за виявлені послуги одержував винагороду, то лише у вигляді гонорару, сплаченого довірителем за власною ініціативою, а не ви­конання умови, завчасно включеної до'договору. Тільки в період екстраординарного процесу допускалося примусове стягнення винагороди за позовом довіреного в розмірі, визначеному рішенням магістрату.

Договір доручення був двостороннім контрактом, але права і обов'язки між контрагентами розподілялися нерівномірно, а тому він не був синалагматичним. Дещо більші вимоги ставилися до довіреного, оскільки прийняти доручення це була його особиста справа, але коли він прийняв його, то пови­нен докласти максимум зусиль, щоб виконати прийнятий на себе обов'язок. Загальний принцип, який полягав у тому, що сторона, яка не одержує з дого­вору вигоди, матеріально в ньому не зацікавлена, несе обмежену відповідальність, у даному випадку не застосовувався. Довірений відповідав за будь-яку вину і був зобов'язаний повернути всі збитки, заподіяні довірите­леві в процесі виконання договору доручення, хоча б вони були заподіяні внаслідок легкої вини довіреного.

Не завжди довірений повинен був сам виконувати доручення; він міг залу­чити до виконання доручення й інших осіб, так званих субститутів, але це треба було обумовити в договорі, в іншому разі залучення третіх осіб не дозволяло­ся. Від цього залежала й відповідальність довіреного за дії третіх, осіб. Якщо довірений не мав права користуватися їх послугами, але все ж таки залучив до виконання доручення, то він відповідав за їхні дії як за свої власні і був зобов­'язаний повернути довірителю заподіяну цими особами шкоду. Якщо ж довірений мав право, то в разі заподіяння шкоди він відповідав тільки за невдалий вибір цих осіб, а не за їх дії.

Доручення мало бути виконане в точній відповідності із змістом догово­ру. Довірений не міг змінити доручення навіть з вигодою для довірителя, а у випадку перевищення довіреним меж доручення, довіритель не був зобов'яза­ний приймати виконання, проте виконане в межах доручення повинен прийняти. Після виконання в межах доручення довірений був зобов'язаний передати довірителю результати виконаня, зокрема все стягнене з його борж­ників, те, що випадково потрапило до нього, призначене для довірителя та ін. Разом з тим він мав звітувати перед довірителем, передати йому всі докумен­ти, які стосувалися доручення. Ухилення довіреного від передачі набутого давало довірителю право пред'явити до нього позов, який називався прямим позовом з доручення - actio mandati directa.

Обов'язки довірителя зводилися до прийняття результату, досягнутого до­віреним у порядку виконання доручення, а також до компенсацї зроблених з цим витрат і сплатити гонорар. Якщо довіритель від компенсації витрат ухи­ляється, довірений набуває право пред'явити до нього позов, який називався зворотним позовом з доручення - actio mandati contraria.

Договір доручення здебільшого припинявся з його виконанням. Крім ви­конання, цей договір міг бути припинений: а) на односторонню вимогу довірителя, заявлену ще до того, як виконання не відбулося; б) на односторон­ню вимогу Довіреного, який, однак, під страхом відповідальності за спричинені збитки мав вести доручену справу, поки довіритель не зможе забезпечити свої інтереси іншими засобами; в) зі смертю довірителя або довіреного. Проте спад­коємці померлого довірителя були зобов'язані визнати всі дії, здійснені довіреним до того як він довідався про смерть довірителя, а сподкоємцям по­мерлого довіреного приписувалося продовжувати ведення невідкладних справ, поки довіритель не зможе прийняти їх на себе або доручити іншій особі.

IV. Договір товариства (societas). Це консенсуальний договір, за яким дві або більше сторін погоджувалися спільно брати участь у досягненні якоїсь мети, дозволеної правом, корисної суспільству і самим товаришам, які бра­ли у цьому участь.

У своєму історичному розвитку товариство, без сумніву, бере свій поча­ток від ранньої римської сім'ї, яка об'єднувала під владою домовладики людей і майно. В літературі іноді її називали консорціум.

На початку републіки почали виникати товариства на Грунті різного підприємництва, які певною мірою копіювали сімейні порядки, але поступово набували своїх специфічних рис. Товариство відрізняється від усіх інших до­говорів тим, що в ньому могли брати участь багато осіб, які об'єднували свої . майнові вклади для досягнення певної мети - побудувати дім, вести торговельні справи тощо. Кожний з товаришів вносив свій вклад: гроші, майно, професійні вміння - відповідно до договірних умов.

Необхідним положенням товариства визнавалася згода товаришів, яка, на відміну від інших консенсуальних договорів, повинна бути постійною, а отже, смерть одного з товаришів припиняла діяльність товариства.

З часом товариства в Римі диференціюються за видом своєї діяльності: одні були постійно діючими, інші створювалися для певної мети і після її досягнен­ня розпадалися. Товариші за згодою об'єднували свої вклади, щоб перетворити їх у спільне майно. Римському праву були відомі такі види товариства.

1. Товариство всякого майна (societas omnius bonoram). Це товариство свто-рювало найбільш повну спільність - спільність усього майна, навіть випадково одержаного (наприклад за заповітом). Саме таке товариство вважають про­довженням старовинного консорціуму. Воно виникало із згоди між членами сім'ї після смерті батька не розділяти майно, а вести господарство спільно. До складу такого товариства входило все майно товаришів (спадщина) і майбутні прибутки.

2   Обмежені прибуткове товариство (societas guaestus). Особи, які уклали цей договір об'єднували не все своє майно, а лише те, яке складалося з почат­кових вкладів і майбутніх прибутків, основаних на відплатних договорах.

3   Товариство будь-якої справи (societas unius nagatiationis). Воно створю­валося тільки для однієї якоїсь економічної діяльності (приміром, спільно ведеться торгівельна справа) і обмежувалося об'єднанням майна, необхідно­го для такої діяльності та майна одержаного від цієї діяльності.

4   Товариство однієї речі або однієї справи (societas unius rei). Це найниж­чий ступінь товариства, до якого вдавалися тоді, коли треба було об'єднатися для експлуатації однієї речі, наприклад земельної ділянки, раба, або для про­ведення якогось одного заходу - морського рейсу, або для якогось одного правочину приміром тільки для купівлі спільного маєтку.

Договір товариства вважався укладеним, якщо сторони погодилися щодо мети і засобів її досягнення, а також про розмір вкладів кожного члена това­риства Мета повинна мати правовий дозвіл і може бути найрізноманітнішою (мати економічне значення або не мати). Вклади могли бути рівними або не­рівними виражатися в майні або в послугах. Договір мав визначати режим вкладів наприклад, це могла бути спільна власність усіх товаришів, кожний з яких зберігав індивідуальне право власності на зроблений вклад, передаючи його тільки в користування. Товариші в рівних долях брали участь у компен­сації витрат а також у розподілі прибутків, одержаних товариством. Розподіл прибутків міг 6ути за погодженням товаришів, і нерівним, а, наприклад, про­порційний вкладам або послугам. Згідно з римським правом, у такому об'єднанні як товариство не допускалося, щоб вигоду мали одні, а збитки інші.

Отже більш точне визначення договору товариства буде таке: це консен­суальний договір - за яким двоє або більше осіб об'єднуються для здійснення певної спільної, дозволеної правом та корисної суспільству й самим товари­шам господарської мети; роблять в цю справу майновий внесок або надають інші послуги з тим щоб прибутки і збитки від ведення спільної справи розпо­ділялися між усіма членами товариства у зазначених договором долях, а якщо в договорі це не передбачено, то порівну. Після того як договір вступав у силу, всі його учасники¹ набували рівних прав і обов'язків.

Строк у договору товариства конче не передбачався. Звідси випливали такі головні правила діяльності товариства.

1 Внесений кожним товаришем для спільної мети встановлений вклад стає спільною власністю членів товариства. Ризик випадкової загибелі речей, внесених у товариство за договором лягав на всіх товаришів: а) стосовно індиві­дуально визначених речей - з моменту укладення договору; б) стосовно родово визначених речей - з моменту передачі речі. Усі товариші разом несли також ризик випадкових витрат і збитків товариства.

2.     Члени товариства на різних підставах керували спільними справами, якщо таке управління за спільною згодою не було доручено одному з това­ришів.

3.     Кожний з товаришів був зобов'язаний ставитись до спільних справ і до інтересів інших товаришів з великою увагою і відповідальністю як до своїх справ і майна. В іншому випадку винний ніс відповідальність за негативні на­слідки, викликані будь-якою його провиною, в тому числі і легкою необережністю.

4.     Кожний товариш був зобов'язаний одержані під час ведення спільної справи грошові суми, речі га інше передати в спільний фонд для розподілу між усіма членами товариства. Цей обов'язок передбачався правом кожного това­риша вимагати від інших, щоб і витрати, які він поніс під час ведення справи, були розподілені між усіма відповідно до договору. З цією метою кожному з товаришів стосовно іншого давався позов actio pro socio (позов з договору товариства), який належав до числа позовів добросовісності (actiones bone fidei) і таврував безчестям (infamia) того, хто присуджувався за цим позовом. Такий характер позову пояснюється тим, що договір товариства передбачав винят­кове взаємне довір'я та доброчесність його учасників.

Товариство в римському праві не являло собою юридичну особу. На пере­шкоді цього було те, що такі об'єднання не знали спеціально уповноважених представників. Звідси випливає, що римське товариство не володіло дієздатн­істю у сучасному розумінні. Той, хто уповноважувався діяти за дорученням товариства, визнавався (у праві) представником товаришів, але не їх спільно­ти. Тому, вступаючи у зовнішні відносини навіть в інтересах товариства, відповідальність за виконання прийнятого на себе зобов'язання ніс конкрет­ний товариш, а не товариство в цілому. Він ставав і уповноваженим і зобов'язаним. І тільки після того, як цей товариш здав одержані гроші та інші речі в спільну касу, контрагенти даного товариства могли пред'являти позови і до інших товаришів як таких, що безпідставно збагатилися за рахунок здійсненого їх товаришем правочину.

За визначенням Ульпіана, товариства припиняються: а) коли вибувають окремі особи, а інші не уклали угоди про його продовження; б) після досягнен­ня поставленої мети або якщо неможливо її досягнути; в) на вимогу когось з товаришів за умови, що ця вимога була зроблена до моменту найменших втрат для товариства; г) за позовом когось з товаришів, якщо вимога про припинен­ня товариства заперечується іншими товаришами; д) після спливу строку, на який було утворено товариство. Після припинення товариства відбувався поділ його майна. Спір між товаришами про поділ майна розв'язувався позовами, аналогічними тим, які давалися в разі поділу спільної власності.

 

§5. Безіменні контракти

Цей вид контрактів з'явився після того, як процес формування розгляну­тих вище договорів звершився. Однак господарське життя Стародавнього Риму на початку нашої ери стало таким бурхливим, що замкнута система контрактів уже не могла задовольняти потреби цивільного обороту. Виникла низка но­вих договорів, які римські юристи іноді протиставляли тим, що мали свою назву. На цій підставі середньовічні юристи нову категорію контрактів назва­ли contractus innominati - безіменні контракти. Щоправда, така назва не зовсім точна. Деякі з цих контрактів все ж дістали назву, зокрема міна й оцінний до­говір. Це можна пояснити не тільки традицією, з якою безіменні контракти зіткнулися, з'явившись на світ після вербальних, літеральних, реальних і кон-сенсуальних контрактів. Поряд з традицією діяли й інші причини, через які неможливо було їх приєднати до однієї з класифікаційних рубрик, що вже скла­лися. З вербальними і літеральними контрактами в них не було навіть зовнішньої схожості. Від консенсуальних контрактів вони відрізнялися тим, що, крім згоди для визнання їх укладеними, вимагали передачі речі одним кон­трагентом іншому. Отже, ніби є підстава зачислити їх до складу реальних контрактів. Але реальні контракти будувалися як односторонні або не цілком синалагматичні. А тим часом безіменні контракти -синалагматичні в усіх без винятку випадках, тому що один з контрагентів щось робив чи давав іншому з тим, щоб набути права зустрічного задоволення.

Оскільки безіменні контракти з'явилися пізніше, ніж ті, які мали свою на­зву, вони тривалий час не мали юридичного визнання. І коли дві особи домовлялися про певні майнові відносини, приміром, передати одна одній якусь річ або майно, то юридична сила такої угоди полягала лише в тому, щоб про­стежити, чи почала виконувати одна із сторін цю угоду, чи ні. Якщо одна сторона виконувала угоду, а інша ухилялася від виконання, то першій стороні давався кондикаційний позов для повернення того, що було передано.

Згодом сторона, яка виконала зобов'язання, передбачене договором, одер­жувала позов про спонукання іншої сторони до виконання зобов'язання. Цей позов дістав назву actio praescriptis verbis - позов з прескрипцією у формулі. Поступово безіменні контракти починають захищатися преторами, а римські юристи класифікують можливі їх варіанти за допомогою таких словесних фор­мул:

1)    do ut des - даю, щоб ти дав: даю тобі річ, щоб ти мені дав свою річ;

2)    do ut facias - даю, щоб ти зробив: даю свою річ за виконання певної ро­боти твоїм рабом;

3)     facio ut des - роблю, щоб ти дав: здійснюю корисну тобі дію, щоб ти дав мені свого раба;

4)     facio ut facias - роблю, щоб ти зробив: роблю корисну для тебе дію, щоб ти зробив таку ж корисну дію для мене.

Серед безіменних контрактів, як вже було зазначено, є договори, які ма­ють власну назву. Найбільш поширеними серед них були договір міни і оцінний договір.

Договір міни. За цим договором одна сторона передає іншій у власність якусь річ, а інша сторона передає першій у власність свою річ. Отже, цей до­говір підпадав під формулу do ut des (даю щоб ти дав). Після появи грошей договір міни втрачає своє поперднє значення, бо обмін речей на гроші значно спростив цивільний оборот.

Слід зазначити, що римські юристи робили спроби об'єднати міну з дого­вором купівлі-продажу, проте цьому перешкоджав реальний характер міни, яка визнавалася укладеною лише з моменту передачі речі. Крім того, деякі правила, розраховані на купівлю-продаж, не могли застосовуватися до міни. Зокрема, в разі договору міни не можна було порушувати судової справи з приводу того, що нееквівалентний обмін заподіяв одному з контрагентів знач­ну шкоду. І, навпаки, чимало правил договору міни не відповідало договору купівлі-продажу. Так трапилося з правом одного з учасників міни, який вима­гав повернення виконаного, а не належного йому зустрічного задоволення.

Оцінний договір. За цим договором одна сторона передавала іншій якусь річ для продажу за обумовлену ціну, а інша зобов'язувалась передати першій виручену від продажу речі грошову суму або повернути річ. Предметом оцін­ного договору могли бути всі речі, не вилучені з обороту. Такий договір вважався укладеним з моменту передачі речі для продажу. Якщо річ була про­дана відповідно до обумовленої ціни, то власнику речі передавалася вся виручена від продажу сума, а коли за продану річ одержано вищу ціну, ніж було домовлено з власником, то різницю між домовленою ціною і фактично одержаною від продажу речі продавець залишав собі.

Оцінний договір за своєю суттю близький до договору доручення. Різни­ця між ними полягає в тому, що доручення - безоплатний договір і комісіонер у своїх діях був більш вільним, ніж довірений в договорі доручення. Він міг продати річ за будь-яку ціну, повернувши власнику лише обумовлену суму, або залишити річ собі.

Особа, яка одержувала річ для продажу, не ставала власником, але той, хто купив її; ставав власником. Подібний відхід від загального правила, згідно з яким передача речі від особи, котра не має права власності, не може привес­ти до набуття права власності особою, якій передана річ, пояснюється тим, що в даному випадку річ передається з волі її власника, яку він виявив під час укладання оцінного договору.

Особливістю оцінного договору є те, що особа, яка прийняла річ для про­дажу, несла відповідальніть перед вірителем за всяку вину, а деякі римські юристи вважали, що й за випадкову загибель речі, хоч і не була її власником. Разом з тим деякі джерела римського права стверджують, що іноді ризик ви­падкової загибелі речі, переданої на комісію, покладався на власника. Вірителю для захисту його інтересів давався позов - actio de aesmator.

Складність у виборі однієї з формул, під яку можна було підвести оцінний договір, відчували самі римляни. Але оскільки цей договір вступав у силу з. моменту передачі речі і породжував синалагматичне зобов'язання, його без вагань віднесли до безіменних контрактів.

 

§6. Пакти та їх види

Як відомо з попереднього викладу, римська договірна система розрізняла контракти і пакти. Пакти - це неформальні угоди, тобто їх укладання не суп­роводжувалося формалізмом, передбаченим римським цивільним правом (jus civile). В силу своєї неформальності пакти спочатку не забезпечувалися позов­ним захистом і їх називали голими пактами - pacta nuda. Проте пакти не зовсім були позбавлені всякого значення. Преторський едикт, який відноситься ще до кінця другого - початку першого століття республіки, не те що надавав юри­дичної сили всяким пактам, а створюЕ ав exeptio pacti - різновид exeptio doli.

У подальшому під впливом роззі-тку торгівлі і взагалі ділових відносин неформальні угоди почали укладатися чимраз частіше і залишати їх без захи­сту не відповідало інтересам розвинутого обороту, підривало стійкість ділових зв'язків. Враховуючи настійні вимоги економічного обороту, римляни з ча­сом надали позовний захист окремим угодам, внаслідок чого їх називають, як уже відомо, одягнутими пактами - pacta vestito.

Римське право розрізняло три категорії одягнутих пактів: приєднані, пре­торські і законні.

1. Приєднані пакти (pacta adjecta) - це угоди, приєднані до якогось голов­ного договору. При цьому треба розрізняти приєднані пакти до договору в момент його укладання і після укладення. У першому, випадку вони станов­лять частину головного договору і можуть забезпечуватися позовом з цього договору. Наприклад, під час продажу була домовленість, що в разі, коли по­купець в свою чергу зажадає продати річ, то він найперше повинен запропонувати її продавцю (право переважної купівлі). У випадку невиконан­ня цієї домовленості продавець може пред'явити віндикаційний позов.

Інакше виглядатиме справа, якщо пакт буде приєднано до вже укладеного договору. Значення такого пакту визнаватиметься тільки тоді, коли метою його є полегшення становища боржника. Прикладом пакту такого роду може слу­гувати угода про відстрочку чи несплату боргу взагалі.

2. Преторські пакти. Таку назву вони набули внаслідок того, що початко­во їм був наданий захист претором. Це пакти: а) підтвердження боргу; б) обіцянка банкіра сплатити обумовлену угодою суму за рахунок клієнта третій особі; в) угода з власником готелів, кораблів про прийняття і збереження ре­чей пасажирів та мешканців; г) угода з третейським суддею про виконання ним обов'язків третейського судді.

Підтвердження боргу. В силу тих чи інших причин існуючий борг міг бути _т згодом підтверджений самим боржником або третьою особою, для чого укла­дався зазначений пакт. Наприклад, боржник просить кредитора про відстрочку платежу і позивач на відстрочку погоджується. Прохання про відстрочку пла­тежу є визнанням, підтвердженням боргу - звідси і назва пакту, а обіцянка сплатити чужий борг є не що інше як порука.

Обіцянка банкіра заплатити чийсь борг. Так називалася неформальна уго­да, за якою банкір брав на себе зобов'язання перед своїм клієнтом сплатити його борг якійсь третій особі. При цьому він міг зобов'язуватися як в тому випадку, коли гроші боржника (клієнта) були в нього на зберіганні, так і тоді, коли таких грошей в нього не було. Якщо банкір відмовлявся платити, клієнт одержував проти нього позов з укладеного пакту - actio receptica.

Угода з власниками готелів і кораблів про збереження переданих їм речей пасажирів і мешканців. За цією угодою на власників готелів і кораблів покла­лася підвищена відповідальність за збереження прийнятих речей. Вони звільнялися від такої відповідальності тільки за наявності так званої непобор­ної сили vis major - стихійне лихо (пожежа, корабельна аварія, нещасний випадок). Підвищену відповідальність названих осіб можна пояснити тим, що вони самі часто вступали в змову чи були організаторами грабежів або піратсь­ких нападів. Виникала потреба захистити пасажирів та мешканців готелів, гарантувати безпеку подорожі. З цією метою преторський едикт встановив підвищену відповідальність власників готелів і кораблів за цілісність речей їхніх клієнтів та пасажирів. Відмовитися від обов'язку прийняти на збереження речі названі особи не могли, оскільки це була одна з їхніх підприємницьких функцій. Для захисту мандрівників, які потерпіли від крадіжки або розбою, претором давався позов про відшкодування збитків, яких зазнали власники речей - actio in factum.

До преторських пактів відноситься і угода з третейським суддею про роз­гляд спору між певними особами. Але оскільки ці угоди згодом одержали визнати в імператорському законодавстві, то мова про них йтиме у наступ-' ному розділі.

3. Законні пакти. Деякі угоди набули юридичного визнання в пізнішому праві безпосередньо в силу закону. Права кредитора, що виникали з цих угод, захищалися кондикційним позовом, який випливав з закону. До таких угод відносяться угода про передачу спору на розгляд третейському судді (compromissium), угода про встановлення приданого, угода про дарування.

Під compromissum розуміли угоду, якщо між особами виник майновий спір з приводу передачі його на розгляд третейському судді. Будь-який майновий спір, який виник між громадянами, звичайно підлягав розгляду в суді. Але якщо сторони не бажали розголошення своїх взаємовідносин, вони могли до­мовитися, що цей спір буде переданий на розгляд третейському судді - арбітру. З цією метою сторони укладали з арбітром пакт, який дістав назву receptum arbitri - третейський суддя. Той, хто брав на себе обов'язки третейського судді, повинен був їх виконувати і в разі невиконання його примушували до цього заходами адміністративної влади, зокрема він піддавався штрафу. Тільки важ­ливі причини звільняли арбітра від відповідальності (хвороба, виконання публічних обов'язків, які перешкоджали розгляду спору тощо). Щоб реально забезпечити виконання рішення арбітра, спірна річ або гроші Ще до винесення рішення по справі передавалися останньому на збереження. їх він повинен пе­редати тому, в чию користь буде вирішено спір. Рішення третейського судді набувало обов'язкової сили (чинності) тільки в тому випадку, коли сторони підтверджували свою згоду письмово або не заперечували проти нього упро­довж десяти днів з моменту, коли між ними відбулася відповідна усна згода. За невиконання рішеня арбітра на винну сторону накладався штраф.

Угода про надання приданого (pactum dotis). Це неформальна угода, за якою батько нареченої зобов'язувався передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно (придане) для підтримання молодої сім'ї. Для забезпечення свого права вимагати чоловік отримував спеціальний кондикційний позо'в, за допомогою якого він міг домагатися від батька своєї дружини або опікуна обіцяного приданого. Правовий режим приданого визначався нормами при­ватного права, про що йшла мова в розділі сімейних відносин.

Угода про дарування (pactum donationis). Дарування передбачає безоп­латне надання однією особою іншій певного майна. Воно могло бути здійснено найрізноманітнішими засобами: шляхом безпосередньої передачі речі, відмо­вою від певного права вимагати (наприклад, повернення боргу), встановленням сервітутів, шляхом простої дарувальної обіцянки та ін. Дарувальна обіцянка не тільки в період республіки, але й в праві класичних юристів була дійсною тільки тоді, коли вона виражалась у формі стипуляції. Неформальна дарувальна обіцянка зобов'язання не породжувала. За законом Ціцерона 204 р. до н.е. був встановлений розмір дарування, за винятком близьких родичів, але відомості про максимальний розмір дарування за цим законом до нас не дійшли.

Імператорським законодавством була введена вимога здійснювати так зва­ну судову інсинуацію дарувальних актів, тобто вимагалося заявляти про дарування перед судом і заносити до реєстру. Спочатку вимога про інсинуа­цію стосувалася дарування на будь-яку суму, але закон Юстиніана обмежив її лише даруванням на суму понад 500 золотих і встановив, що дарування на менші суми набувають сили незалежно від будь-яких формальностей, і тим самим угода про дарування одержала позовний захист.

Дарування здійснювалося з метою виявити стосовно того, кому призна­чався подарунок, свою щедрість, надати йому допомогу, і відбувалося за рахунок майна дарувальника. При даруванні відбувається безоплатний перехід майна від дарувальника до обдарованого. Оскільки від цього договору дару-вальник не мав жодної вигоди, то його відповідальність обмежувалася лише навмисною виною чи грубою необережністю. Наприклад, дарувальник пода­рував обдарованому не свою річ, яка згодом зазнала евікції, але ще до евікції обдарований зробив певні витрати гці річ. У даному випадку з боку даруваль­ника мала місце або навмисна вина, або груба обережність. Обдарований одержує actio doli - позов про повернення витрат, збитків.

У римському праві відомі випадки скасування дарування. Зокрема, пат­рон міг анулювати дарування, зроблене на користь вільновідпущеника у випадку його невдячності. Імператор Юстиніан встановив уже як загальне , правило на всі випадки дарування, що невдячність обдарованого служить об­ставиною для скасування дарування. В законі Юстиніана наведені приклади невдячності: заподіяння тяжкої образи, створення небезпеки для життя дару­вальника, вчинення значної матеріальної шкоди, народження у бездітного до того дарувальника дитини.

З викладеного бачимо, що розвиток римської системи договірних зобов'­язань відбувався багатьма окремими шляхами - кожний тип контракту вироблявся самостійно, хоч і не без зв'язку з іншими. Врешті, незважаючи на принципове визнання тільки типових договорів, римське право до часу Юсти­ніана настільки поширило зобов'язальну систему, що майже кожна угода одержала в ній правову охорону.

 

Контрольні запитання

1.       Поняття вербального контракту та його види.

2.       Суть договору поруки.

3.       Поняття літерального контракту та його види.

4.       Поняття та суть реальних договорів. Які договори входять до цієї групи?

5.       Порівняльний аналіз договору позики і позички.

6.       Поняття договору поклажі та його особливості.

7.       Поняття консенсуальних договорів. Які договори відносяться до консенсуальних?

8.       Поняття та основні риси договору купівлі-продажу.

9.       Розуміння римлянами реальної та справедливої ціни.

10.     Поняття евікції речі.

11.     Права та обов'язки сторін у договорі купівлі-продажу.

12.     Поняття та види договору найму:

а) договір найму робочої сили або послуг;

б) договір найму речей;

в)       договір підряду або замовлення.

13.      Відповідальність сторін в договорі найму речей.

14.      Поняття та особливості договору доручення.

15.      Поняття договору товариства. Види товариств.

16.      Поняття та види безіменних контрактів.

17.      Поняття та види пактів.