Розділ IX ПРАВА НА ЧУЖІ РЕЧІ

 

§1. Поняття та види прав на чужі речі

Ще в стародавню епоху цивільне право в галузі речових відносин не задо­вольнялося тільки однією власністю і вже були відомі деякі права на чужі речі. Сутність прав на чужі речі полягала в тому, що суб'єкт цього права мав змогу користуватися чужою річчю, а в деяких випадках навіть розпоряджатися нею. Але оскільки це були права на чужі речі, які належали іншим особам, то, зро­зуміло, особа, котра мала право на чужу річ, не могла володіти такими широкими правомочностями, як власник. Суб'єкт цього права мав змогу ко­ристуватися чужою річчю лише в певних обмежених масштабах.

Римське цивільне право розрізняло три види прав на чужі речі. Найстаро-давнішими з них були так звані сервітутні права, або сервітути (лат. servire -служити). Сервітути поділялися на речові й особисті.

Згодом преторська практика створила нові форми права на чужі речі - емфітевзіс (спадкове довготермінове право на користування чужою землею) і суперфіцій (довготермінова оренда землі для забудови). До прав на чужі речі відноситься також заставне право, яке на той час набуло широкого розвитку. Ці види прав на чужі речі за обсягом і змістом істотно відрізнялися, хоч і мали багато спільного, про що мова йтиме далі. Теоретичні розробки прав на чужі речі пережили своїх творців і вийшли за межі Риму. Вони були сприйняті на­ступними правовими системами і набули подальшого розвитку.

 

 

§2. Поняття сервітутів та їх види

Сервітут - це право на чужу тілесну річ, згідно з яким річ, крім свого влас­ника, служить ще й іншій особі в якомусь одному або декількох відношеннях. Якщо суб'єкт сервітуту лише певною мірою користується чужою річчю, то такий сервітут називається позитивним. Коли ж суб'єкт сервітуту деякою мірою усував від користування річчю інших і навіть власника, то це - негативний сервітут. Наприклад, якщо власник надав сусідові сервітутне право пасти на своєму пасовиську стадо до 20 голів, а це пасовисько більш ніж 20 голів не могло прогодувати, то переважне право користуватися пасовиськом належить суб­'єкту сервітутного права.

Найдавнішим сервітутом були так звані сервітути предіальні (лат. predium - маєток, земля). Оскільки в цей час земля в Римі була общинною власністю, то земельні ділянки надавалися окремим сім'ям на праві користування. Однак надані у користування земельні ділянки не були рівноцінними, зокрема на од­них ділянках була вода, на інших її не було. Зрозуміло, що власник ділянки з водою повинен був надати змогу сусідам користуватися нею. З виникненням приватної власності на землю задовольнити потребу однієї Ділянки за раху­нок іншої стало важко, а іноді й неможливо. Звичайно, можна було домовитися з сусідом про користування водою, проте така угода мала приватний, особис­тий характер. Якщо власник ділянки продавав її, то правонаступник міг відмовити сусіду в користуванні водою, а тому потрібно було знайти більш стійкі засоби речового характеру. І такі засоби були знайдені - римляни вста­новили право власника земельної ділянки, позбавленої води, користуватися нею на сусідській землі незалежно від волі власника. До того ж власник ділян­ки, яка забезпечувала водою іншу ділянку, зобов'язаний був терпіти дії суб'єкта сервітутного права, а в деяких випадках навіть сприяти йому.

Ділянка, в інтересах якої встановлювався сервітут, називалася панівною ділянкою; земельна ділянка, користувиння якою становив зміст сервітуту, на­зивалася ділянкою, що служить. Власнику ділянки, що служить, за загальним правилом, не можна пред'являти вимоги щодо збільшення доходів панівної ділянки або, навпаки, претензії, пов'язані з її збитковістю. Однак і право, і звичай вимагали від власника панівної ділянки особливо турботливого став­лення до ділянки, що служить.

Отже, з самого початку сервітути як право на чужу річ виникли з відносин землекористування. Згодом вони поширилися і на всі інші речі, а відтак поча­ли поділятися на речові і особисті сервітути. Ця відмінність встановлювалася за суб'єктом права: особистий сервітут належав певній особі персонально; ре­човий сервітут також належав особі, але як власнику земельної ділянки або іншої речі.

Речовий сервітут можна продемонструвати на такому прикладі. У зв'язку зі спадкуванням земельної ділянки її треба поділити між двома спадкоємцями. Один з них має доступ до своєї ділянки, оскільки розташована біля дороги. Інший такого доступу не має. Цілком очевидно, що він не мав би змоги кори­стуватися ділянкою, якщо б у нього не було права проходу або проїзду через першу ділянку і таке право є речовим сервітутом. Сервітутом тому, що він дає змогу користуватися чужою земельною ділянкою в межах, необхідних для влас­ника другої ділянки. Речовим тому, що (як би не змінювалися власники обох ділянок) у другого власника земельної ділянки у всіх випадках існуватиме пев­не право щодо першого.

Як уже зазначалося, сервітути в Римі поширювалися не тільки на землі, але й на всі інші речі. Залежно від цього розрізняли сервітути сільські та міські.

Із сервітутів сільських відомі чотири: три дорожних сервітути - право про­ходу через чужу ділянку; право проходу й прогону худоби; право проходу, прогону і проїзду взагалі (кожний наступний сервітут включав у себе попе­редній) та один сервітут води - право провести воду з чужої ділянки. Свідченням їх найдавнішої появи служить та обставина, що ці чотири сервітути відносять­ся до res mancipi - очевидно, вони виникли ще в ту епоху, коли поділ речей на res тапері і res пес тапсірі мав певне життєве значення.

Із спливом часу з'являються інші сільські сервітути. Найважливіші з них: право прогону худоби для напування, право пасти худобу на чужому вигоні, розроблені також сервітути, які надавали право брати пісок, глину тощо на чужій ділянці.

Слідом за цими чотирма сервітутами виникли сервітути міські. Вважають, що розвиток міст, будівництво багатоповерхових будинків, які тісно приляга­ли один до одного, покликали до життя надзвичайну різноманітність подібних сервітутів. Найпоширеніші типи права - це право опирати будову або її части­ну на прилеглу споруду сусіда, право вставляти балку в стіну сусідського будинку, право відводити дощову воду зідвір сусіда, право вимагати, щоб су­сідська споруда не заслоняла розташованому поряд будинку світла і краєвиду. Однак зміст цих сервітутів часто залежав від різних муніципальних будівель­них порядків.

Згодом, слідом за стародавніми речовими сервітутами виникають сервіту­ти особисті. Сервітути на право користування чужою річчю чи майном в інтересах конкретної фізичної чи юридичної особи мали назву особистих. Вони встановлювалися на рухоме та нерухоме майно пожиттєво для фізичних осіб і на час існування юридичної особи. Особистий сервітут можна продемонстру­вати на конкретному прикладі. Якщо майно заповідалося синові з покладанням на нього обов'язку надати житловий будинок або окрему кімнату в ньому в пожиттєве користування дружині спадкодавця, вона й набувала особистий сер­вітут відносно об'єкта, який перейшв до сина. Порівняно з речовими особисті сервітути мали ту особливість, що прив'язувалися до певного суб'єкта і збері­галися безстроково, а не довше ніж життя уповноваженого - узуфруктарія. Вони не могли відчужуватися, переходити у спадщину до спадкоємців узуфрукта­рія, який повинен був користуватися нею за її господарським призначенням.

Із категорії особистих сервітутів римському праву відомі чотири види. Най­важливіший з них - узуфруктус (usufructus)., тобто право пожиттєвого користування річчю і її плодами, причому пожиттєвий володілець - узуфруктарій - може користуватися нею не тільки особисто, але й здаючи в оренду, продаючи плоди та ін. Другий, більш обмежений вид, так званий usus - це право тільки особистого користування річчю, без права на плоди. Третій вид - habitatio - право жити в чужому домі і четвертий - право особистого користу­вання працею чужого раба або тварини. Юридична специфіка цих особистих сервітутів полягала в тому, що коли у звичайних випадках у результаті трива­лого невикористання сервітут припинявся, то в даному випадку цю обставину зовсім не брали до уваги.

Норми відносно особистих сервітутів вироблялися римськими юристами головно у зв'язку з тлумаченням заповітних розпоряджень і носили на собі сліди так званої свободи заповіту.

Разом з поділом сервітутів.на дві групи - речові й особисті та диференціа­цією окремих їх різновидів у середині кожної з названих груп римляни встановили також для сервітутів у цілому деякі правила загального порядку. По-перше, не могло бути сервітуту на власну річ, внаслідок чого при зміні ділянки панівної і ділянки, що служить, в одних руках, хоча б на короткий час, сервітут погашається. По-друге, з огляду самої природи сервітуту як обмеже­ного права на чужу річ він в свою чергу не міг бути обтяжений власним сервітутом. Інакше кажучи, не могло бути сервітуту на сервітут, наприклад, пожиттєвого користування правом. По-третє, не могло бути сервітуту, який зобов'язував би власника до будь-яких позитвних дій: суть сервітуту полягає тільки в обов'язку терпіти будь-що (зокрема, проїзд) або в обов'язку не роби­ти будь-що {наприклад, не заслоняти зведенням споруди світла і краєвиду). Такими були загальні правила, яким підкорялися в своїй дії сервітути. Разом з тим існував певний порядок їх встановлення, припинення і захисту.

 

§3. Встановлення, припинення і захист сервітутів

Встановлення сервітутів. За цивільним правом, сервітути можна було вста­новлювати як між живими особами, так і на випадок смерті. Першим і найбільш дієвим способом встановлення сервітуту між живими особами була все та ж манципація, а ще частіше - поступка правом - injure cessio. На випадок смерті сервітут встановлювався в заповіті. Право на чужу річ могло бути встановле­но судовим рішенням під час розподілу земельного наділу між двома братами, а в період ранньої республіки сервітут міг бути придбаний за давністю волод­іння (не менше ніж два роки). Сервітут міг бути встановлений також за договором і за законом.

Цивільне право поширило на сервітути ті ж обмеження, що й на квіритсь-ку власність. Вони не могли встановлюватися на користь перегрина, стосовно неманципованих речей, наприклад, провінційної землі, за допомогою простої передачі (традиції). Оскільки сервітут - безтілесна річ, то згодом цивільне пра­во не допускало і його набуття за давністю володіння.

Викладені правила піддавалися значним змінам з боку претора, який да­вав захист також сервітутам, що встановлювалися на користь перегринів або у формі традиції. Остання форма як головна закріплюється в Уложенні Юсти-ніана. Разом з нею в Уложенні викладено ще одни спосіб, який служив цій же меті: judicium - встановлення сервітуту судом, який визнавав, що без цього нормальне користування земельною ділянкою було б неможливе.

Юстиніанівське законодавство, створивши для сервітутів ніби володіння, поширило на них набувну давність: 10 років між присутніми і 20 років між відсутніми..

Припинення сервітутів. Найпростішим способом припинення сервітуту була відмова від нього, формальним виразником якої служила, як повідомляє Гай, injure cessio - поступка правом. Особисті сервітути припинялися зі смер­тю узуфруктарія, втратою ним праводієздатності, з загибеллю речі внаслідок пожежі, зі знищенням речі. Речові сервітути припинялися із загибеллю пред­мета сервітуту, приєднанням ділянки, яка служить, до панівної (на підставі договору купівлі-продажу) тощо. Речові сервітути могли припинятися і шля­хом тривалого невикористання сервітуту. У цивільному праві невикористання визнавалося тривалим, якщо воно тривало рік стосовно рухомого і два роки стосовно нерухомого майна, починаючи з класичного права ці терміни збільшу­валися відповідно до трьох і десяти років.

Дещо складніше було з сервітутами міськими. Міський сервітут у ряді відно­син є специфічний: він більше обтяжений, ніж сільський, перебуває у безпосередньому зв'язку зі станом будов, які вимагають постійної уваги (зок­рема, ремонт) тощо. Міський сервітут вважався погашеним у тому випадку, коли власник ділянки, яка служить, протягом двох років користувався нею так вільно і таким чином, що не було потреби в реальному користуванні серв­ітутом. Такі обставини виникали у тому випадку, коли сервітуарій пасивно ставився до цього - фактично самоусувався.

Припиненню сервітуту могла служити також і неправомірна дія сервітуа-рія, коли, порушуючи договір, він дозволяв собі самоуправство, яке йшло всупереч інтересам ділянки, що служить. Сервітут припинявся не тільки внас­лідок відмови від нього суб'єкта права, але й нездійснення (невикористання) протягом 10 років між присутніми і 20 років між відсутніми.

Захист сурвітутного права. Поява сервітутів викликала необхідність но­вих процесуальних засобів, зокрема у таких двох напрямах.

1. Для захисту власності від претензій на сервітут: хтось стверджує, що в нього є право проїзду через чиюсь ділянку, тоді як власник цієї ділянки запе­речує це право. Для заперечення такої претензії на сервітут уже в стародавньому цивільному праві власник мав позов, який згодом дістав назву негаторного. Поруч з негаторним позовом у класичному праві відомі і деякі різновиди його - позов прогібіторний. Метою негаторного і прогібіторного позовів було визнання свободи власності від претендуючого сервітуту та забезпечення від по­дальших посягань.

2. Для захисту сервітуту як проти власника, так і проти інших осіб уже старим цивільним правом був створений так званий позов конфесорний, який застосовувався тоді, коли порушення зазнавали ті із сервітутів, що утворилися на грунті цивільного права. У конфесорному позові могли бути поєднані ви­моги, для реалізації яких стосовно права власності довелося б пред'являти віндикаційний, негаторний або прогібіторний позови. Він служив як повер­ненню об'єкта сервітуту з чужого незаконного володіння (наприклад, поверненню житлового будинку за правом пожиттєвого користування), так і усуненню будь-яких перешкод (навіть якщо вони виходили від власника ділян­ки), а також запереченню претензій на чужий сервітут (коли з сервітутним правом одного стикалися особисті права на ту ж саму річ іншого - наймача).

У легісакційному процесі позов починався заявою особи, яка мала право на сервітут. У формулярному процесі конфесорний позов здійснювався за до­помогою преторської формули, яка виражала претензію позивача. Якщо власник заперечував проти позову, то він займав становище відповідача. По­зивач повинен був довести, що йому належить сервітут, вказати факт його порушення. Відповідач, якщо суд визнає претензію позивача обгрунтованою, присуджувався до визнання сервітуту, припинення порушень і відшкодування збитків, а також до повернення прибутку. Вироком суду можна було змусити відповідача дати гарантію щодо припинення порушень.

Якщо розглянутий позов безпосередньо базувався на нормах цивільного права і був прямим, то претор для захисту своїх сервітутів увів такий же за змістом позов, який називався вже непрямим, а корисним. Цей позов мав для преторських сервітутів таке ж значення, як публіціанський позов для преторсь­кої власності. Крім того, кожний із сконструйованих претором сервітутів зокрема захищався його інтердиктами, подібними до тих, які були спрямовані на захист володіння.

Зазначені розбіжності між різними сервітутами за їх юридичною основою усуваються лише в Уложенні Юстиніана. Там позов, подібний до конфесорно-го, набуває загального значення і поширюється на захист сервітутів будь-якого виду.

 

 

§4. Емфітевзис і суперфіцій та заставне право

Як уже заначалось, у другій половині республіки і в період класичного римського права преторська практика виробила нові форми права на чужі речі, які були невідомі старому цивільному праву, а саме - емфітевзис і су­перфіцій. їх виникнення зумовлено появою великих приватних землеволодінь, власники яких були неспроможними їх обробляти, що, в свою чергу, зумовило розвиток довгострокової оренди, оскільки звичайна оренда не забезпечувала належний захист інтересів орендарів від посягань третіх осіб і навіть власника.

Уже в III ст. н.е. землевласники почали віддавати свої землі в обробку в спадкову оренду. Одержана в спадщину оренда називалася емфітевзисом. Вод­ночас розвивається оренда сільських земель під забудову, яка набула назву суперфіція. Імфітевзис, і суперфіцій подібні до сервітутів тим, що вони є права­ми на користування чужою річчю. Своєрідною ж рисою, яка відрізняє їх від сервітутів, є широкий зміст та тривалість їхньої дії.

Емфітевзис. У класичному праві терміном емфітевзис (грецьк. - обробка, насадження) позначалася тривала (100 і більше років) спадкова оренда землі, яка широко практикувалася в Римській державі. Така тривала спадкова орен­да, добре захищена від свавілля і за порівняно невелику плату за землю, притягала багатьох безземельних і малоземельних селян. Початок емфітевзис-ному володінню землею був покладений у великих імператорських маєтках, які потребували обробки. За прикладом імператорів церква, міста, а потім і приватні особи - великі землевласники - почали віддавати в таку оренду свої необроблені земельні ділянки.

Від звичайної оренди, яка практикувалася здавна, емфітевзис відрізняєть­ся насамперед тим, що з ним виникало право на чужу річ, оскільки досить було своєчасно сплачувати всі податки і виконувати повинності, орендатор та його спадкоємці зберегли за собою землю. Договір про встановлення емфітевзисного користування містив у собі таке зобов'язання власника: наймач не буде позбавлений Держання, поки вносить плату згідно з договором.

Друга відмінність від звичайної оренди полягала в тому, що орендатор наділявся правом застави і навіть відчуження емфітевзиса - повністю або час­тково, - щоб тільки не постраждали інтереси власника. Право на відчуження емфітевзиса обмежувалось обов'язком суб'єкта емфітевзиса попередити влас­ника землі про можливе відчуження емфітевзиса, але за власником визнавалося право переважної купівлі, яким він міг скористатися протягом двох місяців. У випадку відчуження емфітевзиса власник мав право на одержання двох відсотків купівельної ціни.

Крім того, емфітевтам не заборонялося змінювати початкове призначен­ня землі (не погіршуючи її), передавати її своїм спадкоємцям, поступатися своїм правом іншій особі, встановлювати сервітути, але назавжди покинути ділянку вони не мали права. Плоди землі після їх відокремлення ставали власністю емфітевта.

Емфітевзис виникав шляхом договору з власником легату, що встановлю­вався власником-спадкодавцем, на підставі судової постанови під час поділу спільного майна (емфітевзис не міг бути поділений на частини, а тому присуд­жувався одній особі).

Права емфітевта припинялися у випадку придбання ним права власності на орендовану землю, внаслідок погіршення ділянки, у випадку несплати по­датків упродовж двох років, якщо власником була церква, і протягом трьох років у всіх інших передбачених випадках. Власник зберігав за собою право віндикаційного позову до наймача, коли траплялося прострочення платежу. Якщо ж орендатор регулярно сплачував податки, сумлінно виконував свої обов'язки перед власником, земля ні в нього, ні в його правонаступників не могла бути відібрана. У випадку порушення його прав, враховуючи таке три­вале право наймача, претор надавав йому як посесорні інтердикти, так і речовий позов - позов, аналогічний речовій віндикації проти всіх, навіть про­ти власника. Внаслідок цього таке право набуло характеру особливого права на чужу річ.

Суперфіцій - буквально означає - те, що знаходиться на поверхні землі. Якщо за емфітевзисом землю передавали під обробку для виробництва сільськогосподарської продукції, то за суперфіцієм землю орендували під за­будову. Уже в перірд республіки держава і окремі міські общини нерідко здавали ділянки міської землі під забудову. Поступово до такого способу пе­редачі земель стали вдаватися і приватні особи. Ось чому суперфіцій часто визначають як довгострокове, відчужуване, таке, що переходить у спадщину, право користування чужою землею для забудови.

Отже, суперфіцій як речове право виникає лише в результаті забудови жит­лового будинку або іншої споруди на чужій землі. Юридично між землею і зведеною на ній будовою існувало таке співвідношення, як між головною і придатковою річчю. Враховуючи, що придаткова річ йде за головною, то хто б не збудував дім, його власником може бути визнаний лише той, кому нале­жить земля.

Отже, договір передачі землі під забудову, по суті, розглядався спочатку, як звичайний договір оренди, внаслідок чого наймач-суперфіціонарій мав тільки зобов'язальну вимогу до власника, а не речове право. Але згодом пре­тор цілком справедливо виділив його з ряду звичайних короткострокових орендаторів, надавши суперфіціонарію певні права і особливі засоби захисту. Крім відчуження, безстроковості і переходу у спадщину, ці права захищалися від усіх сторонніх осіб і від самого власника за допомогою позовів і інтер­диктів, аналогічних за своїм змістом віндикаційним, негаторним і прогібіторним позовам, а також володарським інтердиктам. І суперфіцій, і емфітевзис, в основних своїх рисах сконструйовані претором, згодом, вже в очищеному від слідів юридичного дуалізму вигляді увійшли до Уложення Юстиніана.

Що перешкоджає зачислити емфітевзис та суперфіцій до розряду серві­тутів? Адже тут ми маємо справу з правом на чужу річ. Справді, суперфіцій і емфітевзис, як і сервітути, мають речовий характер, будучи обмеженими правами на чужу річ. Однак від особистих сервітутів емфітевзис і суперфіцій відрізнялися тим, що вони були відчужуваними і переходили у спадщину, а від речових - співвідношенням не між панівною ділянкою і тією, що служить, а між правами, які на один і той же об'єкт (зокрема, збудований будинок) нале­жали різним суб'єктам - власнику і суперфіціонарію або емфітевту. Цій обставині судилося відіграти в історії цивілістичної доктрини досить помітну роль. Вважають, що емфітевзис відіграв свою роль у формуванні феодальних відносин у країнах Західної Європи.

Заставне право. Вважають, що найважливішим серед преторських ново­введень у галузі прав на чужі речі є створення заставного права. Проте застава не є правом користування чужою річчю. Історичні форми застави в принципі не допускали права користуватися її предметом. Заставодержателю надавало­ся право розпоряджатися предметом застави лише на випадок невиконання боржником свого зобов'язання. Отже, право на чужу річ полягає не тільки в праві користування, але й в праві розпорядження чужою річчю.

І все ж виникнення заставного права є насамперед прагненням гарантува­ти виконання забов'язання боржником. Детальніше питання про заставне право розглядається у наступному розділі.

 

Контрольні запитання

1.       Поняття та види прав на чужі речі.

2.       Поняття та види сервітутів: сервітути речові і особисті, сільські і міські.

3.       Виникнення та припинення сервітутів.

4.       Захист сервітутів.

5.       Поняття емфітевзиса та суперфіція, їх відмінність від сервітуту.

6.       Заставне право як вид права на чужу річ.