§ 1. Поняття та елементи зобов'язань із заподіння шкоди

Однією з підстав виникнення зобов'язань згідно зі ст. 440 ЦК України є заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від інших зобов'язань, які виникають із правомір­них актів (наприклад, договору, односторонньої угоди, адміні­стративного акта), цей вид зобов'язань виникає з непра­вомірних актів, яким є правопорушення, тобто протиправне, винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Зобов'я­зання, що виникло внаслідок заподіяння шкоди, називають деліктними (від лат. deltetum — правопорушення). Заподіяння шкоди іншій особі не завжди породжує деліктне зобов'язання. Воно виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не пере­бували між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від існуючих між сторонами зобов'язаль­них відносин.

Відсутність між потерпілим і заподіювачем зобов'язальних відносин до заподіяння шкоди не означає, що між ними не існувало ніяких цивільно-правових відносин. Вони перебу­вали в абсолютних цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб'єктивне цивільне право та абсолютний суб'єктивний цивільний обов'язок. Абсолютність суб'єктив­ного цивільного права полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного, хто підпорядкований даному правовому режиму. До абсолютних прав належать: право власності, право    на    недоторканність   життя    і   здоров'я,   честі   та гідності,особистої свободи, право на охорону здоров'я тощо. Якщо аб­солютне суб'єктивне право охороняється від усіх і кожного, то кореспондуючий юридичний обов'язок також покладається на всіх і кожного. Абсолютний юридичний обов'язок харак­теризується пасивністю, його змістом є необхідність утриму­ватися від порушення чужого абсолютного суб'єктивного пра­ва. Невиконання такого обов'язку завжди призводить до порушення чужого суб'єктивного права і за наявності перед­бачених законом інших підстав породжує деліктне зобо­в'язання.

Деліктне зобов'язання — це зобов'язання, в якому особа, що протиправне і винно заподіяла шкоду особистості грома­дянина або його майну чи майну організації, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. Деліктне зобов'язання — це різновид цивільно-правових зобов'язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують кожне зобов'язання. Такими структурними елементами є суб'єкт, об'єкт та зміст.

Суб'єктами деліктних зобов'язань можуть бути будь-які учасники цивільних правовідносин. Як і в інших цивільно-пра­вових зобов'язаннях, їх називають кредитором і боржником.

Кредитор — це особа, якій заподіяно шкоду (потерпілий). Ним може бути будь-який громадянин України (дієздатний, недієздатний, неповнолітній, який не досяг 15 років, інозе­мець та особа без громадянства. Ним може бути також орга­нізація незалежно від того, чи користується вона правами юридичної особи чи ні.

Боржник — це особа, яка відповідає за заподіяну шкоду. Як правило, нею є заподіювач шкоди. В деяких випадках, передбачених законодавством, боржником виступає не заподіювач шкоди, а особа, винна за поведінку заподіювана. Так, згідно зі ст. 446 ЦК України за шкоду, заподіяну неповно­літнім, який не досяг 15 років, несуть відповідальність його батьки (усиновителі), опікун або навчальні, виховні чи ліку­вальні заклади, під наглядом яких перебував неповнолітній, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їхньої вини. При заподіянні шкоди недієздатною особою боржником є його опікун або організація, що зобов'язані здійснювати за ним нагляд (ст. 448 ЦК).

Громадянин виступає як боржник за умови, що він є деліктоздатним, тобто здатним відповідати за свої дії. Деліктоздатність громадян за чинним цивільним законодав­ством України настає з 15 років (статті 13 і 447 ЦК). Наведене правило поширюється не лише на громадян України, а й на іноземців (тих, що не користуються екстериторіальністю) та осіб без громадянства.

Організація вважається деліктоздатною за умови, що вона користується правами юридичної особи. На відміну від кре­дитора (потерпілого), яким може бути будь-яка організація незалежно від наявності у неї прав юридичної особи, боржни­ком у деліктних зобов'язаннях може бути лише організація, що є юридичною особою: підприємства, громадські об'єднан­ня, спільні підприємства, релігійні організації тощо, які згідно з частинами 1 і 2 ст. 2 ЦК України можуть бути учасниками цивільних правовідносин. Боржником може бути також держава.

Об'єктом деліктних зобов'язань є відшкодування, яке боржник зобов'язаний надати потерпілому. Відповідно до ст. 453 ЦК України воно полягає в поновленні майнової сфе­ри потерпілого в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ і т. ін.) або в повному відшкоду­ванні заподіяних збитків. При ушкодженні здоров'я та запо­діянні смерті відшкодування здійснюється у формі грошової компенсації втраченого заробітку, а також інших витрат.

Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Згідно зі ст. 440 ЦК України обов'яз­ком боржника є вчинення дій, за допомогою яких майнова сфера була б поновлена до такого рівня, в якому вона пере­бувала до її порушення, а право кредитора — одержати таке відшкодування.

Наведене вище визначення деліктного зобов'язання та його аналіз дають можливість провести межу між зазначеним зобов'язанням і договірним охоронним зобов'язанням. Відмінності між ними полягають у тому, що:

• по-перше, юридичними фактами, на підставі яких вини­кає деліктне зобов'язання, є порушення абсолютного пасив­ного обов'язку і тим самим — абсолютного права, тобто пору­шення абсолютних правовідносин шляхом вчинення проти­правного і, як правило, винного діяння. Договірне охоронне зобов'язання теж виникає внаслідок цивільних правовідносин (делікту). Але воно є результатом порушення інших за своєю природою прав, обов'язків та правовідносин, а саме: віднос­них договірних прав та обов'язків і, отже, відносних право­відносин, у рамках яких здійснюється цивільний договір;

•   по-друге, різна юридична природа обов'язку заподіювана в деліктному зобов'язанні і обов'язку боржника в договірному охоронному зобов'язанні. Обов'язок заподіювана — це його новий відносний обов'язок, який покладається на нього зако­ном замість порушеного ним абсолютного обов'язку пасив­ного    типу    в    абсолютних    правовідносинах.     Обов'язок боржника — це додатковий обов'язок, що виникає в резуль­таті невиконання або неналежного виконання ним договірно­го обов'язку: поставити продукцію, виконати роботу, надати
послуги тощо. Додатковий обов'язок боржника приєднується до невиконаного чи неналежне виконаного ним договірного обов'язку;

•   по-третє, різний зміст зазначених обов'язків заподіюва­на і боржника. Заподіювач у деліктному зобов'язанні зобов'я­заний відшкодувати заподіяну шкоду шляхом відшкодування Ті в натурі або відшкодування заподіяних збитків. Обов'язок боржника в договірному охоронному зобов'язанні полягає у відшкодуванні заподіяних збитків, у сплаті неустойки, штрафу, пені. Якщо інше не передбачено законом або договором,
виконання боржником додаткового обов'язку в договірному охоронному зобов'язанні не виключає виконання основного обов'язку  (поставити   продукцію,   виконати   роботу,   надати послуги тощо) в договірному регулятивному зобов'язанні.

Різниця у змісті зазначених обов'язків заподіювана і боржника пояснюється тим, що неустойка, як засіб забезпе­чення виконання договірного зобов'язання, та штрафні санк­ції (штрафи, пеня) не застосовуються до деліктного зобов'я­зання. Метою останнього, як це зазначено в імперативних нормах ст. 440 ЦК України (ст. 1120 проекту ЦК України), є поновлення первісного майнового стану потерпілого, а якщо це неможливо — відшкодування заподіяних збитків;

•  по-четверте, деліктне зобов'язання і договірне охоронне зобов'язання  різняться  об'єктом.  У деліктному зобов'язанні обов'язок заподіювана спрямований на поновлення поруше­ного абсолютного права, а ящо це неможливо — на відшко­дування   заподіяних   збитків.   У   договірному   зобов'язанні обов'язок боржника спрямований на забезпечення виконайня договору. Це пояснюється тим, що боржник, не спричи­няючи шкоди невиконанням договору, все ж таки зобов'я­заний сплатити неустойку, штраф, пеню за самий факт пору­шення договору. В цьому полягає штрафний характер договірної відповідальності, її стимулююче значення в справі додержання договірної дисципліни;

• по-п'яте, суб'єктний склад деліктного зобов'язання визначається так: уповноважена особа в ньому збігається з уповноваженою особою в абсолютних правовідносинах, тобто з носієм абсолютного права. Щодо зобов'язаної особи, то нею стає будь-яка зобов'язана особа в абсолютних право­відносинах, яка порушила абсолютне право. Суб'єктний склад договірного охоронного зобов'язання зумовлений суб'єктним складом договірного регулятивного зобов'язання. Це креди­тор і боржник як цілком конкретні учасники договірних регу­лятивних правовідносин. Вони ж є суб'єктами договірного охоронного зобов'язання¹.

§ 2. Деліктна відповідальність: поняття та зміст

Вище вже зазначалося, що потерпілий і заподіювач до заподіяння шкоди перебували в абсолютних правовідносинах. Абсолютні правовідносини є формою реалі­зації абсолютних прав: права власності, права на життя, права на охорону здоров'я, права на честь і гідність, права на ділову репутацію тощо. В результаті дослідження юридичного змісту, тобто абсолютних прав і абсолютних обов'язків, цих правовідносин, було визначено критерій їх відмежування від інших цивільних правовідносин, а саме: коло зобов'язаних осіб щодо уповноважених суб'єктів. Абсолютність суб'єктивного права, як елемента абсолютних правовідносин, перш за все полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного. За образним висловом В.К. Райхера, одного із перших при­бічників наведеної класифікації цивільно-правових відносин, в абсолютних правовідносинах "право випромінює енергію з однієї точки хвилеподібно в усі сторони соціального сере­довища", і тому зв'язок між уповноваженими зобов'язаними суб'єктами встановлюється за типом "бездротового" зв'язку, який з'єднує дану точку простору з абсолютно невизначеною кількістю всіх "інших точок". Крім того, здійснення абсолютно­го права засновано на власних діях уповноваженої особи. До­статньо сказати, що власник, як правило, сам, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і отже, самостійно здійснює належна йому право власності .

Цивільно-правове регулювання абсолютних відносин забезпечує їх розвиток за нормальних умов використання суб'єктом належних йому абсолютних прав. Поряд з цим цивільно-правові норми встановлюють правила про способи захисту абсолютних правовідносин у разі порушення їх. За­конодавство, практика, наука передбачають деліктні (поза­договірні) способи захисту абсолютних правовідносин. Це речово-правові і зобов'язально-правові. Критерієм їх розме­жування є характер і зміст порушення абсолютного права. Якщо порушення абсолютного майнового права пов'язано з втратою тих чи інших повноважень і не поєднується зі знищенням або пошкодженням об'єкта права— майна, то за­стосовуються речово-правові способи захисту. До них нале­жать: право вимоги майна в натурі з чужого незаконного володіння шляхом подання віндикаційного позову; право вимоги усунення будь-яких порушень абсолютного права, не поєднаних з позбавленням володіння через пред'явлення не-гаторного позову; право вимоги визнання абсолютного май­нового права за допомогою позову про визнання.

У деліктних цивільних правовідносинах реалізуються зобо­в'язально-правові засоби захисту абсолютних прав. Потерпі­лий набуває права вимоги про відшкодування збитків, і він має право пред'явити позов про збитки. Праву потерпілого, як зазначалося вище, відповідає обов'язок заподіювача шкоди відшкодувати заподіяну шкоду.

З'ясування юридичної природи цього обов'язку пов'язане з розкриттям суті деліктної відповідальності. У врегулюванні соціальної можливості (суб'єктивного права) потерпілого не­важко знайти риси методу цивільно-правової регламентації. Суб'єктивне право потерпілого має однобічно дозвільний ха­рактер. Диспозитивне начало цивільно-правового регулю­вання в цьому випадку виявляється в тому, що потерпілий використовує своє право вимоги на свій розсуд: він може пред'явити або не пред'явити вимогу про відшкодування збит­ків заподіювачеві. Інша справа щодо суб'єктивного обов'язку заподіювача. Питання не тільки в тому, що суб'єктивний обо­в'язок заподіювача, на відміну від пасивного обов'язку особи в абсолютних правовідносинах, є активним, тобто спрямо­ваним на відшкодування заподіяної шкоди. Цей обов'язок істотно відрізняється від обов'язків, що виникають внаслідок правомірних дій, зокрема укладення договору. Останні обов'язкові, але не примусові, тоді як обов'язок заподіювача за своєю природою, сутністю примусовий. Він є елементом юридичного змісту цивільно-правового примусу¹. Цивільно-правовий примус є видовим поняттям щодо родового поняття державного примусу як одного з методів здійснення держав­ної влади в суспільстві.

В юридичній літературі немає єдності думок з приводу поняття державного примусу. На наш погляд, оптимальним є визначення примусу як фактичного стану, який виключає рішення людини з ланцюга детермінації, бо примус для того, кого примушують, виключає вибір між виконанням і невико­нанням обов'язку. Наведене визначення державного приму­су має бути поширено і на цивільно-правовий примус. А це означає, що обов'язок заподіювача є заходом примусу неза­лежно відлого, чи він виконується добровільно чи в судовому порядку. Його виникнення і зміст передбачені в імперативній нормі ст. 440 ЦК України незалежно і проти волі, бажань заподіювача. Відмова законодавця в даному разі від таких звичайних    засобів    цивільно-правового    регулювання,    як диспозитивність і правова ініціатива учасників правовідно­син, зумовлена певними причинами. Це необхідність гаран­тувати усунення порушення абсолютних прав і їх наслідків, забезпечити безперешкодне функціонування механізму пра­вового регулювання захисту абсолютних прав, запобігти порушенню прав у майбутньому.

Одним з видів заходів примусу є цивільно-правова відпо­відальність. У цьому розумінні примусовий обов'язок запо-діювача з відшкодування шкоди можна розглядати як вид цивільно-правової деліктної відповідальності. В зазначеному аспекті цивільно-правова деліктна відповідальність являє собою заснований на імперативній нормі цивільного права новий (поряд з порушеним або замість нього) суб'єктивний відносний обов'язок правопорушника (заподіювача) перетер­піти міри державного примусу, що включають у себе осуджен­ня його поведінки або стимулювання його до соціальне необхідних дій у вигляді позбавлення благ особистого чи май­нового характеру з метою поновлення порушених абсолют­них правовідносин чи поновлення майнового стану потерпі­лого за наявності умов, зазначених у законі.

Запропоноване визначення цивільно-правової деліктної відповідальності максимально охоплює як загальні предмет­но-галузеві ознаки (обов'язок — як результат цивільно-пра­вового врегулювання поведінки), так і специфічні ознаки регулювання деліктних зобов'язань (порушення абсолютного обов'язку і у зв'язку з цим виникнення відносного обов'язку, зміст якого полягає в перетерпінні мір державного примусу, осудженні поведінки зобов'язаної особи чи стимулюванні до соціальне необхідних дій, форми осудження або стимулюван­ня у вигляді позбавлення благ особистого чи майнового ха­рактеру, поновлення порушених абсолютних правовідно­син — функціональне значення деліктної відповідальності). Це визначення також відповідає змістові нормативної конст­рукції деліктної відповідальності, що закріплена в ст. 440 ЦК України. Ця сама конструкція збережена в ст. 1120 проекту ЦК України.

§ 3. Особливості позадоговірної відповідальності та її функції

Деліктне зобов'язання— це правоохоронні відносини, в яких реалізується цивільна позадоговірна або деліктна відповідальність. Позадоговірній відповідальності властиві риси договірної відповідальності. Вона, як і договір­на, — це завжди юридичний обов'язок примусового характе­ру, реалізація якого викликає у правопорушника негативні майнові наслідки. Разом з тим позадоговірна відповідальність має свої особливості, цю зумовлюють суб'єкт відповідаль­ності, обсяг відповідальності, підстави звільнення від відпо­відальності¹.

Договірна відповідальність — це відповідальність за пору­шення існуючого між сторонами відносного зобов'язання, і тому вона як юридичний обов'язок має характер додатково­го, що приєднується до невиконаного. Наприклад, на поста­чальника, що прострочив виконання юридичного обов'язку, змістом якого є постачання певної кількості продукції у передбачений договором строк, покладається обов'язок сплатити неустойку і відшкодувати завдані кредиторові збит­ки. Такий обов'язок боржника, порівняно з договірним, не замінює останнього, а лише приєднується до нього і має ха­рактер додаткового.

Позадоговірна відповідальність настає за порушення юридичного обов'язку, що має абсолютний характер, входить в абсолютні правовідносини, змістом яких є необхідність утримуватися від порушення суб'єктивного права чи особис­того блага. Його порушення щодо конкретного носія права по­роджує новий обов'язок замість невиконаного — відшко­дувати завдану шкоду. Внаслідок цього позадоговірна відпо­відальність — це завжди новий юридичний обов'язок, який покладається на правопорушника замість невиконаного.

Як договірна відповідальність, так і позадоговірна за зміс­том є майновими. Проте форми їх вираження різні.

Договірна відповідальність має дві форми: загальну і спеціальну. Загальна форма — це стягнення збитків. її засто­совують у всіх випадках, за винятком тих, де закон виключає Ті. Спеціальні форми, навпаки, можуть застосовуватися там, де це передбачено законом або договором. Неустойка, спла­та чи втрата завдатку, позбавлення суб'єктивного цивільного права — спеціальні форми договірної відповідальності.

У деяких випадках, передбачених законом, за порушення договірного зобов'язання може водночас застосовуватись як загальна, так і спеціальна форми.

Відповідно до ст. 453 ЦК України зміст позадоговірної відповідальності становить відшкодування шкоди в натурі (надати річ того самого роду та якості) або повне відшкоду­вання заподіяних збитків.

Маючи майновий характер, позадоговірна відповідальність у деяких, передбачених законом випадках, за своїм змістом може бути немайновою. Наприклад, наслідки порушення за­борони, що передбачає ст. 7 ЦК України, зокрема заборона поширювати відомості, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію громадянина та організації. Вчинення таких дій є порушенням пасивного юридичного обов'язку, що кореспон­дував абсолютному суб'єктивному праву на недоторканість честі, гідності чи ділової репутації громадянина та організації. Замість невиконаного на правопорушника покладається новий активний юридичний обов'язок з властивим йому при­мусом — спростувати відповідним способом відомості, поши­рені на потерпілого. За своєю суттю цей обов'язок є мірою цивільної відповідальності з немайновим змістом. Відсутність майнового змісту не впливає на її сутність, оскільки в даному випадку зміст обов'язку зумовлюється порушеним особистим (немайновим) правом. Водночас необхідно зазначити, що підставою для позадоговірної відповідальності у передбаче­них законом випадках може бути заподіяння моральної (немайнової) шкоди (ст. 440¹ ЦК).

Важливе значення для розмежування договірної та позадоговірної відповідальності має характер норм, що регу­люють види відповідальності. Позадоговірна відповідальність регулюється імперативними нормами, а тому встановлені ними правила не можуть бути змінені за згодою сторін. Якщо це стосується договірної відповідальності, то, за винятком деяких випадків, підстави і обсяг її можуть визначатися сторонами. Відповідальність за порушення договірного зобов'я­зання, коли в ньому беруть участь кілька осіб на стороні боржника, презюмується частковою (ч. 1 ст. 173 ЦК). При позадоговірній відповідальності особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим (ст. 451 ЦК).

Відмінність між видами відповідальності полягає в дії прин­ципу повного відшкодування шкоди. Хоч він властивий обом видам відповідальності, проте у сфері договірних відносин, особливо між організаціями, законодавство містить деякі винятки, що призводять до значного обмеження дії принципу повного відшкодування збитків. Не змінює становища й той факт, що за порушення окремих видів договірних обов'язків встановлена штрафна неустойка, оскільки вона передбачена в тих договірних зобов'язаннях, де власне діє принцип повно­го відшкодування шкоди.

При позадоговірній відповідальності шкода відшкодовуєть­ся повністю незалежно від об'єкта посягання. Наприклад, при пошкодженні автомашини відшкодовуються не тільки витрати на її ремонт, а й вартість втраченого машиною товарного вигляду. Ця структура відшкодування відповідає правилу ст. 453 ЦК України. В судовій практиці, на жаль, немає випадків, коли б відшкодування здійснювалося у вигляді вартості втра­ченого товарного вигляду щодо іншого майна.

По-різному вирішується питання про підстави зменшення розміру позадоговірної і договірної відповідальності. В делікт­них зобов'язаннях до уваги береться майновий стан однієї сторони — заподіювача в особі громадянина. Відповідно до ст. 454 ЦК України суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, залежно від його майново­го стану.

За проектом ЦК України це правило підлягає обмеженому тлумаченню. Якщо шкоду завдано злочином, то майновий стан особи, що скоїла злочин, не враховується при визна­ченні розміру відшкодування (ст. 1242 проекту ЦК).

У договірній відповідальності розмір збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням договірного обов'язку, не може зменшити орган, який розглядає спір. Щодо неустойки, то вона може бути зменшена відповідно до майнового стану не тільки боржника, а й кредитора. Підставою зменшення неустойки є ступінь виконання зобов'язання, а також інші інтереси, що заслуговують на увагу.

При позадоговірній відповідальності заподіювач шкоди звільняється від обов'язку відшкодування, коли шкода виник­ла внаслідок умислу потерпілого (ст. 450 ЦК). Груба необе­режність також може бути підставою для відмови у відшко­дуванні (ст. 454 ЦК).

Проект ЦК України інакше оцінює юридичне значення гру­бої необережності потерпілого щодо Ті впливу на розмір відшкодування. За ст. 1242 проекту вона є підставою тільки для зменшення розміру відшкодування і, отже, не може бути підставою для звільнення відповідальної особи від відшкоду­вання. Це загальне правило, воно застосовується, якщо інше не передбачено законом.

При договірній відповідальності боржник звільняється від відповідальності, якщо невиконання чи неналежне виконання зумовлено умислом або необережністю кредитора (ст. 210 ЦК).

Різниця у вимогах передбачення, пред'явлених до потер­пілого та кредитора, зумовлюється тим, що при заподіянні шкоди поза зв'язком з договірним зобов'язанням правовід­носини виникають для потерпілого несподівано, тому підви­щеного передбачення в цьому випадку вимагати від потер­пілого неможливо. При договірних зобов'язаннях, оскільки кредитор очікує виконання зобов'язання і готується прийняти виконання з моменту укладення договору, від кредитора власне і повинна вимагатися така сама передбачливість, яка вимагається від боржника. Боржник несе відповідальність і за просту необережність.

Зазначені особливості позадоговірної відповідальності, її відмінності від договірної мають важливе значення не тільки для теорії цивільного права, а й для практики.

Суть і соціальне призначення позадоговірної відповідаль­ності, як і будь-якого правового явища, можуть бути розкриті за допомогою Ті функцій, внаслідок чого реалізується призна­чення відповідного правового явища. Функція виражає основний напрям розвитку того чи іншого правового явища. З точки зору соціології функція вказує на ту роль, яку виконує соціальний інститут. При цьому характеристика сутності функцій  цивільної відповідальності,  в тому числі позадоговірної, залежить від юридичного змісту і соціальної спрямо­ваності відповідальності.

Як міра державного примусу, позадоговірна відповідаль­ність виступає як особлива реакція держави стосовно особи, яка вчинила правопорушення. Вона виражається в осуді її поведінки та супроводжується для неї негативними наслід­ками. Останні полягають у покладенні на правопорушника но­вого юридичного обов'язку, змістом якого є відшкодування заподіяної шкоди. Таке покладення впливає на правопоруш­ника через його майнову сферу, що призводить до її змен­шення, до позбавлення благ, належних йому. Позадоговірна відповідальність, викликаючи такі наслідки для правопо­рушника, має на меті поновити майнову сферу потерпілого. Вона виконує щодо нього відновну функцію. Остання здій­снюється не тільки в галузі відновлення майнових відносин, а й стосовно відновлення особистих немайнових відносин.

Впливаючи на особу правопорушника, позадоговірна відповідальність, як і інші види юридичної відповідальності, спрямована на запобігання новим правопорушенням. Примус, можливість примусу здатні психологічно спонукати до певної позитивної поведінки. Проте превенція здій­снюється не тільки у випадку покладення відповідальності. Саме існування правової норми, що передбачає відповідаль­ність за вчинене правопорушення, так само є стимулюючим фактором. На відміну від відновної функції, яка діє тільки при покладенні відповідальності, превенція здійснюється і без правозастосувальної діяльності. Як міра державного примусу позадоговірна відповідальність входить у систему спеціаль­них засобів, які здійснюють виховну функцію. Якщо відновна функція здійснюється щодо потерпілого, то превентивно-виховна функція діє не тільки на правопорушника, а й на всіх осіб. Зазначені функції притаманні і договірній відповідаль­ності, а також іншим видам юридичної відповідальності, кожна з яких здійснюється властивим їй методом.

Загальновизнаним у юридичній літературі є положення, за яким особливості відповідальності, що застосовуються на основі норм тієї чи іншої галузі права, являють собою один із виявів характерного і специфічного для неї методу правового регулювання, що в свою чергу зумовлюється природою пред­мета даної галузі права. Цивільне право регулює майнові відносини у вартісній формі та немайнові, пов'язані з майновими і без такого зв'язку. Законодавство, встановлюючи міри цивільно-правової відповідальності, втому числі позадоговір­ної відповідальності, чи інші цивільно-правові міри примусу, передбачає таку їх спрямованість, яка б забезпечила нор­мальне функціонування відповідної групи суспільних відно­син. Враховуючи об'єкт правопорушення, чинне законодав­ство у ст. 6 ЦК України передбачає й способи захисту цивіль­них прав. Наприклад, захист майнових прав здійснюється шляхом стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, сплатою неустойки, втратою завдатку чи його сплатою, поз­бавленням суб'єктивного права.

Перелічені міри державного примусу за своєю юридичною сутністю є цивільно-правовою відповідальністю. Майновий характер порушеного права, а в деяких випадках, передба­чених законом, немайновий, зумовлює майновий і немай-новий зміст відповідальності. Позадоговірна відповідаль­ність — це обов'язок особи, відповідальної за шкоду, відшкодувати її в натурі або повністю відшкодувати заподіяні збитки. Разом з тим характер порушеного права зумовлює і можливість його відновлення (компенсації) шляхом передачі потерпілому стягнених з правопорушника грошових сум або майна, за допомогою позадоговірної відповідальності усува­ються несприятливі для потерпілого майнові наслідки, спричинені правопорушенням. Така соціальна спрямованість позадоговірної відповідальності зумовлює виникнення у неї правовідновної (компенсаційної) функції. Правовідновною функцією цивільна відповідальність відрізняється від інших видів юридичної відповідальності, деяким видам яких також властивий майновий зміст (наприклад, штраф і конфіскація як міра адміністративної чи кримінальної відповідальності).

Здійснення правовідновної функції повинно викликати зменшення майнової сфери правопорушника. Коли віднов­лення майнової сфери потерпілого не призводить до змен­шення майна правопорушника, тоді такий захід не є позадого­вірною відповідальністю. Прикладом може бути двостороння (одностороння) реституція, що має місце у разі визнання угоди недійсною, повернення одержаного майна без право­вої підстави (ст. 469 ЦК).

Втрата тієї чи іншої функції призводить до припинення існу­вання позадоговірної відповідальності як правової категорії.

Зазначені функції між собою тісно пов'язані, жодна з них не має переваги над іншою.

Мета позадоговірної відповідальності — виконання всіма учасниками цивільно-правових відносин диспозиції правової норми.

§ 4. Підстави деліктної відповідальності

Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного правопорушення (ст. 440 ЦК). Необхідні елементи складу такі: шкода, протиправна поведінка, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вина. Фактичною підставою є вчинення право­порушення. У цій формі виражена формула генерального делікту: хто з своєї вини заподіяв іншому шкоду, зобов'язаний її відшкодувати. Встановлений ст. 440 склад цивільного пра­вопорушення поширюється на всі норми, що входять до глави 40 ЦК України, тією мірою, в якій його не змінюють спеціальні правила, передбачені окремими статтями цієї глави.

Шкода — зменшення або знищення майнових чи немай-нових (особистих) благ, що охороняються законом. Виступа­ючи як зменшення наявних майнових, особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою). Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і вира­жається у грошах. Моральною є шкода, яка не має економічного змісту. У судовій практиці моральна шкода визначається як моральні або фізичні страждання, заподіяні внаслідок порушення особистих немайнових прав громадя­нина або організації чи їхніх майнових прав (постанова Пле­нуму Верховного Суду України "Про судову практику в спра­вах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 p.). Необхідно зазначити, що характер шкоди не визначається об'єктом, якому вона завдається. Майнова і моральна шкода може мати місце як при порушенні май­нових, так і особистих благ. Наприклад, заподіяння каліцтва, що спричинило зниження працездатності, призводить до зменшення заробітної плати. Привласнення чужого авторст­ва позбавляє автора одержати авторський гонорар. У наведених прикладах майнова шкода є наслідком порушення особистих немайнових благ. У зв'язку з цим знищення фотог­рафії близької людини викликає певні душевні страждання (моральну шкоду), проте майнової шкоди немає.

Вказуючи на шкоду як елемент цивільного правопорушен­ня, ст. 440 ЦК України передбачає майнову шкоду, внаслідок якої до складу правопорушення входить лише майнова шкода, її відсутність виключає кваліфікацію поведінки як цивільного правопорушення. Разом з тим до складу правопорушення входить і моральна шкода (ст. 440¹ ЦК). Хоч вона, на відміну від майнової, не визначає розмір її відшкодування, суд виносить рішення про відшкодування у грошовій або іншій матеріальній формі моральної шкоди.

Розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням суті позовних вимог, характеру правопорушен­ня, глибини моральних і психічних страждань потерпілого та інших негативних наслідків, але не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати (докладніше про компенсацію мо­ральної шкоди див. параграф 15 даної глави).

При пошкодженні чи знищенні майна шкода виражається у сумі вартості знищеної або пошкодженої речі. Коли така річ давала плоди і доходи, тоді шкода виражається у втраті можливості їх одержання. При ушкодженні здоров'я потер­пілий втрачає повністю або частково працездатність, що обмежує вияв його особистості, внаслідок чого виникає повна або часткова втрата заробітної плати. При заподіянні смерті майнова шкода виявляється у втраті можливості одер­жувати майнове утримання непрацездатними особами, які були на утриманні померлого, а також у витратах на похован­ня померлого.

Майнова шкода, входячи до складу цивільного правопору­шення, виконує ще одну функцію —її розмір визначає розмір цивільної відповідальності.

Протиправність поведінки — це невиконання юридичного обов'язку, встановленого нормою права. Юридичні обов'яз­ки, ухилення від яких заборонено законом, виявляються у формі необхідності утримуватись від вчинення певних дій для невизначеного кола. Протиправність завжди виявляється у конкретних формах і поза ними не існує. Форми протиправної поведінки безпосередньо пов'язані з формами юридичних обов'язків:

необхідність вчиняти певні дії для конкретної особи (активний обов'язок);

необхідність утримуватися від вчинення дій, заборонених нормою права (пасивний обов'язок).

Якщо для виконання активного юридичного обов'язку необхідно, щоб зобов'язана особа вчиняла певні дії, то пасив­ний юридичний обов'язок виконується шляхом утримання від вчинення заборонених дій.

Відповідно до форм юридичних обов'язків Протиправність виступає у формі дії і бездіяльності. Протиправна дія — це поведінка, що заборонена законом. У разі протиправної без­діяльності особа не вчиняє дії, до якої вона зобов'язувалася нормою права. Сама по собі пасивність не є протиправною, вона стає такою лише у випадку, коли норма права зобо­в'язує дану особу до вчинення відповідної дії. Як дія, так і бездіяльність — це форми поведінки людини, в яких виражена її свідомість і воля. Вольова дія (бездіяльність) особи завжди допускає наявність і відображається втому чи іншому вчинку, який підпадає під правовий вплив. Право здатне вплинути і на імпульсивну поведінку особи, за якої людина зберігає до­статні можливості самоконтролю¹.

Отже, значення правового регулювання полягає в тому, що закон пред'являє свої вимоги у формі правових приписів лише до тих, хто може їх розуміти, виконувати, діяти свідомо. Протиправна дія (бездіяльність) особи характеризує зов­нішню, очевидну сторону поведінки, що полягає у невиконанні юридичного обов'язку. Розуміння протиправної дії чи без­діяльності як об'єктивної категорії означає, що виявившися зовні, вона існує як факт, незалежний тепер від свідомості суб'єкта, і змінити який не неможливо.

Держава, нормуючи поведінку людей і діяльність колекти­вів, забезпечує їм можливість свободи вибору власної пове­дінки, діяльності, однак цей вибір має свої межі. Вибір по­ведінки на основі необхідності і в межах правового регулювання є вільним вибором. У нашому випадку свобода вибору полягає не в тому, що зобов'язаний суб'єкт вирішує сам чи виконувати, чи не виконувати йому покладений на нього юридичний обов'язок; вільний вибір тут полягає в обранні такої поведінки, яка б не призвела до порушення юридичного обов'язку.

Стаття 440 ЦК України визначає зміст юридичного обов'язку встановленням заборони, що виражена в її диспо­зиції: не завдавати шкоди особі громадянина, його майну, майну організації. Юридичний обов'язок, який покладається у даному випадку на суб'єктів абсолютних правовідносин, є пасивним, виконання його здійснюється утриманням від вчинення заборонених дій. Виражена у ст. 440 ЦК України за­борона є загальною, особливість її полягає в тому, що вона не перераховує дій, які не можна вчиняти; вона лише вста­новлює видову або родову характеристику, пов'язуючи її з негативним результатом. Ця стаття не може передбачити і перерахувати дії, якими можна заподіяти шкоду. Тому вона забороняє будь-яку подібну дію. Порушення заборони, тобто вчинення дії, що завдала шкоду іншій особі, є протиправною дією. Вчинення протиправної дії завжди призводить до пору­шення суб'єктивного права і блага (матеріального чи особистого), на яке існує суб'єктивне право. Слід зазначити, що загальна заборона властива не тільки цивільному праву. Вона використовується і в кримінальному праві, де за її до­помогою формулюються деякі склади злочинів, зокрема хуліганство, необережне вбивство, знищення майна тощо. Характерно, що там, де кримінальний закон не може повно деталізувати опис об'єктивної сторони злочину, він обме­жується вказівкою на один із елементів — шкідливі наслідки.

Отже, відповідно до загальної заборони, що передбачена в ст. 440 ЦК України, першою формою протиправної поведінки буде свідома і вольова дія, яка завдала шкоди особі грома­дянина, його майну або майну організації.

Другою формою протиправної поведінки є протиправна бездіяльність, якій відповідає юридичний обов'язок в активній формі — обов'язок вчинити необхідні дії. Якщо протиправ-ність дії полягає в тому, що особа вчиняє заборонені дії, то при бездіяльності особа не вчиняє дій, до яких вона норма­тивно зобов'язувалася. Власне, для визначення бездіяльності протиправною необхідна спеціальна норма, що знаходиться поза ст. 440 ЦК України. Вона досить часто належить до системи нормативних актів інших галузей. До таких норм можна віднести правила з охорони праці, правила техніки безпеки, санітарії, правила дорожнього руху тощо. Прикладом спеціальних правил може бути ст. 53 Кодексу торговельного мореплавства, що зобов'язує капітана судна: 1) подавати до­помогу будь-якій поміченій у морі особі, якій загрожує загибель; 2) йти з усією можливістю на допомогу потерпілим, коли його повідомлено, що вони потребують допомоги. Невиконання цього обов'язку є протиправною бездіяльністю, а тому ч. З згаданої статті вказує на те, що за невиконання зазначених дій (обов'язків) капітан несе встановлену зако­ном відповідальність.

Бездіяльність визнається протиправною за умови, якщо в ній виявлені свідомість і воля особи. Коли особа внаслідок об'єктивних обставин не могла діяти, тоді упущена нею без­діяльність не була виявом її розуму та волі. При цьому вона не може бути визнана протиправною. Така особливість іноді безпосередньо зазначається в нормі, яка покладає обов'язок діяти. Так, наведена ст. 53 Кодексу торговельного мореплав­ства, покладаючи на капітана судна обов'язок подати допо­могу поміченій у морі особі, якій загрожує загибель, засте­рігає умовою: оскільки він може це зробити без небезпеки для свого судна, екіпажу і пасажирів. Якщо така можливість об'єктивно виключається, неподання допомоги не вважати­меться протиправним. Слід зазначити, що Кримінальний ко­декс України, передбачаючи відповідальність за неподання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, пов'язує її з фізичною можливістю виконати: "мав можливість подати їй допомогу", "при можливості подати таку допомогу", "неподання без поважних причин допомоги" (статті 111—113 Кримінального кодексу України). Відсутність такого застереження в нормі, яка покладає обов'язок діяти, не може бути підставою для неврахування об'єктивної можливості діяти. Протилежний висновок суперечив би суті поведінки людини.

Чинне законодавство передбачає випадки, коли заподіян­ня шкоди вважається правомірним. Відповідно до вимог ст. 440 ЦК України шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом. Заподіяння шкоди вважається правомірним у таких випадках:

1.       Здійснення прав і виконання обов'язку. Це найпошире­ніший спосіб заподіяння шкоди правомірними діями.

2.       Згода потерпілого на заподіяння йому шкоди. Така згода має юридичне значення за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує інтереси інших осіб. Пошкодження, на відвернення якого дана згода, є у вільному розпорядженні потерпілого. Проте не має юридичного значення згода потер­пілого на ушкодження здоров'я, заподіяння смерті, така дія завжди буде протиправною.

3.  Виключається  протиправність заподіяння  шкоди дією, яка вчинена у стані необхідної оборони. Відповідно до ст. 444 ЦК України така шкода не підлягає відшкодуванню. Необхідна оборона згідно зі ст. 15 Кримінального кодексу України є пра­вом кожного громадянина на самозахист та захист осіб від будь-яких посягань з боку правопорушника. Шкода, заподіяна посягаючому,  не  підлягає відшкодуванню,  оскільки  вона є наслідком правомірних дій. У юридичній науці і судовій прак­тиці докладно розроблено критерії правомірності дій, вчине­них у стані необхідної оборони.

У проекті ЦК України закріплена судова практика, згідно з якою, якщо при захисті від протиправного посягання той, хто обороняється, заподіяв шкоду третім особам, вона відшкодо­вується тим, хто вчинив напад.

У разі перевищення меж необхідної оборони шкода, запо­діяна посягаючому, підлягає відшкодуванню. Перевищення меж необхідної оборони являє собою комуляцію двох право­порушень — кримінального та цивільного. Підставою для пок­ладення обов'язку на заподіювача шкоди є цивільне правопо­рушення. Проте розмір відшкодування не може визначатися без урахування того, що шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого. Шкода в даному випадку відшкодовується згідно зі ст. 440 ЦК України.

4.  Правомірними вважаються дії, якими завдано шкоди у стані   крайньої  необхідності.   Умовами   правомірності   запо­діяння шкоди є: неможливість за певних обставин усунути не­безпеку, що загрожує, іншими засобами.

Крайня необхідність, як і необхідна оборона, є здійснення права на захист, тобто правомірною дією. Однак на відміну від необхідної оборони, де шкода завдається посягаючому, при крайній необхідності шкода завдається особі, поведінка якої є правомірною. При крайній необхідності захист блага, якому загрожувала небезпека, здійснюється за рахунок порушення інтересів (заподіяння шкоди) особи, яка ніякого відношення до небезпеки, що виникла, не має. Враховуючи ситуацію, ЦК України в ст. 445 покладає на заподіювана шкоди, поведінка якого є правомірною, обов'язок відшкоду­вання шкоди. Якщо заподіювач діяв не в своїх інтересах, а в інтересах третіх осіб, то ст. 445 надає право суду покласти обов'язок відшкодування на третю особу чи звільнити від відшкодування шкоди повністю або частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

Необхідно зазначити, цю правомірна поведінка заподію-вача шкоди виключає можливість ставити питання про відпо­відальність. Стаття 445 ЦК України передбачає один із тих випадків, коли правомірно заподіяна шкода підлягає відшко­дуванню (слід підкреслити, що назва даної статті не відповідає її змістові).

В проекті ЦК України назву статті про крайню необхідність приведено у відповідність з її змістом. Заголовок ст. 1222 про­екту такий: "Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності".

Проект ЦК України на відміну від чинного передбачає ще один варіант заподіяння шкоди правомірною дією. У зв'язку з цим у проекті сформульовано таку норму: "В разі прийняття закону, що припиняє право власності, завдані власникові внаслідок прийняття такого закону збитки підлягають відшко­дуванню у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності державою за рахунок загальнодержавної скарбниці, Автономною Респуб­лікою Крим за рахунок її скарбниці, територіальною громадою за рахунок її скарбниці". Ця норма покликана захистити інте­реси власника шляхом відшкодування заподіяної шкоди (збитків).

Причинний зв'язок як елемент цивільного правопорушен­ня виражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що на­стала, при якому протиправність є причиною, а шкода — наслідком. Заподіювач несе відповідальність лише за ту шкоду, яка є необхідним наслідком його поведінки. Визнача­ючи склад цивільного правопорушення, ст. 440 ЦК України вимогу    наявності    причинного    зв'язку    виражає    шляхом вказівки на особу, яка заподіяла шкоду. В окремих складах цивільного правопорушення, що передбачені спеціальними нормами глави 40 ЦК України, причинний зв'язок має свої особливості. Він має не одну, а дві і більше ланок. Так, при відповідальності за ст. 447 ЦК України в причинний зв'язок як елемент складу правопорушення входить причинний зв'язок між поведінкою неповнолітнього і шкодою, між діями неповнолітнього і поведінкою осіб, які несуть відповідальність. При ушкодженні здоров'я необхідним є причинний зв'язок між протиправною поведінкою і ушкодженням здоров'я, між уш­кодженням здоров'я і втратою працездатності.

Встановлення причинного зв'язку між протиправною пове­дінкою і шкодою дає можливість визначити суб'єкта відпові­дальності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка викликана Ті поведінкою.

Вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі правопорушення, в цивілістичній літературі визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків. Категорія "пси­хічне ставлення", що використовується в понятті вини, вира­жає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення настання шкідливих наслідків. Вина тісно пов'язана з протиправністю та її наслідками. Питання про вину виникає лише за умови, коли вчинена протиправна поведінка. Маючи спільні риси з протиправністю, вина відріз­няється від неї усвідомленням або можливістю усвідомлення протиправного чи соціально значущого характеру дії (бездіяльності) і передбаченням або можливістю передбачен­ня шкідливих наслідків.

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утво­рюють зміст вини, визначаються її форми — умисел і необережність. Для першої форми вини — умислу — харак­терним є усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї поведінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки або небажання, але свідоме її допущення. В основу цієї характеристики умислу покладено різницю між його видами — прямим і евентуальним. Цивільне законодав­ство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої потреби. Справа не лише в тому, що види умислу, як у цілому форми вини, не впливають на розмір відповідальності. При умисному цивільному   правопорушенні   правопорушник   ні   прямо,   ні евентуально не ставить собі за мету завдати шкоду, зокрема громадянинові, його праву на недоторканність життя і здоров'я, яке порушує. Усвідомлюючи соціальне значення своєї поведінки та можливі її наслідки, правопорушник не на­магається їх досягти — він намагається досягти іншого результату, корисного для нього самого.

Для другої форми вини— необережності—характерно, що особа, яка вчиняє правопорушення, передбачала можливість настання негативних наслідків своєї поведінки, але легковаж­но розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості таких наслідків, хоч повинна була або могла їх передбачити. На відміну від кримінального законодавства, цивільне розрізняє просту і грубу необережності, що має зна­чення при визначенні розміру відшкодування (ст. 454 ЦК). Для розмежування простої і грубої необережності можна використати відоме положення римського права "нерозумін­ня того, що всі розуміють". При грубій необережності особа порушує елементарні правила поведінки, а тому ступінь шкідливих наслідків досить великий. При простій необереж­ності, навпаки, протиправність полягає у порушенні складних правил, у зв'язку з чим ступінь передбачення наслідків досить малий.

Науково-технічний прогрес ставить великі вимоги до всіх професій, зокрема тих, які пов'язані з використанням особливо небезпечних приладів, машин тощо. Необізнаність неприпустима у будь-якій галузі діяльності, і де б вона не виявилася, результатом її є людська трагедія. Наше законо­давство не знає такої форми вини, як необізнаність, хоч по­треба в ній є. При необізнаності особа не виявляє в діях необ­хідних знань, яких вимагає відповідна професія. Психологіч­ний механізм необережної вини при необізнаності полягає у тому, що особа усвідомлює свою непідготовленість до обраної нею діяльності і не може передбачити негативні наслідки з причини своєї некомпетентності.

У новому законодавстві необхідно було б передбачити і таку форму необережності, як неосвіченість. Хоч вона також не впливає на розмір цивільної відповідальності, але її існу­вання у законі було б застереженням для тих, хто, усвідом­люючи свій низький професійний рівень, береться за роботу, яка потребує високої професійної кваліфікації.

На відміну від кримінального права, де існує презумпція (припущення) невинності, в цивільному законодавстві перед­бачено протилежне правило: Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, коли доведе, що шкоду заподіяно не з його вини" (ст. 440 ЦК). Припущення вини заподіювана шкоди належить до презумпцій, що можуть бути спростовані, тобто довівши свою невинність, заподіювач тим самим спростовує презумпцію, доводить її хибність. Якщо в процесі дослідження всіх матеріалів справи не вдалося спрос­тувати цю презумпцію, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювана шкоди. Презумпція вини заподіювана шкоди — одна з правових форм вираження принципу рівності сторін у цивільному процесі (щодо склад­ності доведення).

Отже підстава позадоговірної відповідальності — це цивільне правопорушення, структурними елементами якого є шкода, протиправність поведінки, причинний зв'язок та вина.

§ 5. Відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівника

Правовою підставою позадоговірної відповідальності організації є ст. 441 ЦК України, у зміст якої закладено вимогу до організації відшкодувати шкоду, завдану з вини Ті працівника при виконанні ним своїх трудових (служ­бових) обов'язків. Згідно з цією статтею формулюються за­гальні вимоги до відповідальності організацій незалежно від того, за якою статтею кваліфікується конкретний випадок відповідальності. Правило ст. 441 ЦК України про коло осіб, протиправні й винні вчинки яких розглядаються як дії самої організації, є загальним правилом віднесення до суб'єктів відповідальності організації¹. Відповідальність організації за дії її працівників випливає із суті організації як колективного соціального утворення. Працівник, здійснюючи свої трудові обов'язки, не виступає як окремий суб'єкт права — із су­марних дій працівників при здійсненні їх трудових (службових) обов'язків складається діяльність організації як єдиного цілого.

Встановлюючи вимогу відшкодування організацією шкоди, ст. 441 ЦК України передбачає такі ознаки складу цивільного правопорушення, як підстави для відшкодування: а) наявність трудових (службових) зв'язків між організацією та працівни­ком, з вини якого заподіяна шкода; б) заподіяння шкоди пра­цівником при виконанні ним трудових (службових) обов'язків. Водночас на відповідальність організації поширюється перед­бачений ст. 440 ЦК України загальний склад цивільного пра­вопорушення. Правовий зв'язок організації з працівником втілюється у трудових відносинах незалежно від їх характе­ру — постійні, тимчасові, сезонні або виконання іншої роботи за трудовим договором (ч. 1 п. 5 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 27 березня 1992 p.), у відносинах членства в кооперативі, громадському об'єднанні чи відносинах служби (працівники Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України і військово­службовці Збройних Сил України).

Проект ЦК України розширив коло осіб, які визнаються працівниками юридичних і фізичних осіб. Маються на увазі фізичні особи, що виконують роботу на підставі цивільно-пра­вового договору, якщо при цьому вони діяли або повинні були діяти за завданням юридичної чи фізичної особи і під її конт­ролюванням безпечного ведення робіт.

Під виконанням трудових обов'язків слід розуміти виконан­ня працівником роботи, обумовленої при прийнятті на роботу або дорученої йому адміністрацією, вищестоящим органом разово чи тимчасово на території підприємства або поза нею протягом робочого часу. Підкреслюючи цю підставу, названа постанова Пленуму Верховного Суду України вказує: "якщо шкода завдана ним у зв'язку з виконанням трудових обов'яз­ків". У свою чергу дії працівника (хуліганство, бійки, пустощі тощо), які за своїм змістом не випливають з його становища працівника даної організації, хоч вчинені під час виконання ним своїх трудових обов'язків, не тягнуть за собою відповідальності організації. Відшкодування здійснює сам працівник на загальних підставах позадоговірної відповідальності.

При визначенні протиправної поведінки працівника необхідно врахувати, що загальна заборона, передбачена у ст. 440 ЦК України, поширюється на організації, але втілюєть­ся в конкретних обов'язках працівника. Тому протиправною вважається діяльність працівника, яка порушує умови і поря­док здійснення ним своїх трудових обов'язків. Бездіяль­ність — це невиконання працівником обсягу роботи, обумов­леної трудовим договором, певними правилами, інструкцією тощо. Наведемо два приклади. За розпорядженням керуючо­го відділом держгоспу працівник І. спалював солому на площі, що межувала з лісовими угіддями. В результаті нехтування правилами пожежної безпеки (спалювання проводилось при сильному вітрі), вогонь перекинувся на ліс, внаслідок чого лісгоспові заподіяно матеріальну шкоду. Другий випадок. Залишена під час операції марлева серветка стала причиною нового захворювання пацієнта С, що викликало другу операцію. Все це призвело до інвалідності другої групи. Такий наслідок стався тому, що медпрацівники не додержувалися загальнообов'язкових правил підрахування матеріалів, інструментів до і після операції.

У наведених прикладах протиправна поведінка працівників перебувала у причинному зв'язку з виконанням ними тру­дових обов'язків, а тому відповідальність за заподіяну ними шкоду слід покласти на організацію.

Підставою відповідальності організації є не лише вина її керівного органу, а й будь-якого працівника, який під час виконання своїх трудових обов'язків заподіяв шкоду. Згідно зі ст. 441 ЦК України організація відповідає за шкоду, запо­діяну її працівником у будь-якій сфері діяльності: господар­ській, культурно-освітній, охорони здоров'я, управлінській та ін. Спеціальний склад правопорушення необхідний при відпо­відальності за статтями 442 і 443 ЦК України.

Організація, що відшкодувала шкоду потерпілому, може звернутися з регресною вимогою до працівника, з вини якого заподіяно шкоду; розмір стягнення визначається законодав­ством, яке регулює відносини працівника з організацією (ста­тутом кооперативу, статутом громадського об'єднання тощо).

§ 6. Відповідальність за шкоду, заподіяну актами влади державних і громадських організацій

Відповідно до ст. 442 ЦК України шкода, заподіяна громадянинові незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб при вико­нанні ними службових обов'язків у галузі адміністративного управління, відшкодовується на загальних підставах (статті 440 і 441 ЦК), якщо інше не передбачено законом. За шкоду, заподіяну такими діями організаціям, відповідальність настає в порядку, встановленому законом. Як окремий випадок позадоговірної відповідальності ст. 442 передбачає спеціальні підстави відповідальності, що відображають характер проти­правних дій і конкретизацію суб'єкта, що їх безпосередньо вчиняє. Ними є: а) заподіяння шкоди незаконними діями в га­лузі адміністративного управління; б) заподіяння шкоди діями службової особи.

Адміністративна діяльність як функція регіональних органів державного управління здійснюється за допомогою владних односторонніх приписів — адміністративних актів. Під адміністративним актом слід розуміти такі владні дії органів управління, що здійснюються у процесі виконавчо-розпоряд­чої діяльності, виражають їх волю і спрямовані на встанов­лення правил поведінки організацій, кооперативів, службових осіб і громадян, які не перебувають у їх безпосередньому підпорядкуванні. Власне, публічний характер акта—це те, що є істотним для дії у галузі адміністративного управління.

Адміністративні акти — це не лише документи індивідуаль­ного характеру (постанови, рішення, розпорядження та ін.). Юридичні наслідки здатні викликати адміністративні акти, виражені у будь-якій формі (письмово, усно, конклюдентними діями). Тому для відповідальності на підставі ст. 442 ЦК України не має значення, в якій об'єктивній формі відобра­жається державно-владний припис. Ним можуть бути як письмові акти індивідуального характеру, так і усні розпоряд­ження, а також безпосередні дії при застосуванні примусових заходів (примусове вилучення, застосування фізичної сили, зброї тощо).

Дії у сфері адміністративного управління (адміністративні акти) мають право вчиняти не будь-які працівники державних органів і громадських об'єднань, а лише ті з них, які є служ­бовими особами. Відповідно до ст. 442 ЦК України це особи, які внаслідок свого службового становища (займаної посади) або окремого доручення наділені у певній сфері адміністра­тивної діяльності владними повноваженнями щодо невизна-ченого кола осіб, тобто осіб, що не перебувають у їх безпосе­редньому підпорядкуванні; діяльність службових осіб має публічний характер. Дії представника влади є обов'язковими для виконання, і в необхідних випадках вони можуть бути за­безпечені примусовими заходами. Будь-яка службова особа має право давати обов'язкові розпорядження, проте ці пов­новаження не виходять за межі даного відомства і поши­рюються лише на підпорядкованих йому працівників.

Наступною підставою відповідальності згідно зі ст. 442 ЦК України є незаконність дій при виконанні службових обов'яз­ків. Службовими вважаються такі дії, з яких складається адміністративний акт. Це дії, вчинені службовою особою при виконанні покладених на неї державно-владних функцій. По­рушення порядку та умов здійснення цих функцій становить незаконність дій службової особи. Прикладом здійснення дій такого характеру може бути така справа. Громадянин К. їхав на своєму "Запорожці" вулицею міста і був зупинений авто­інспектором міського відділу внутрішніх справ. Сівши в авто­машину, автоінспектор наказав громадянинові К. сприяти йому в затриманні порушника правил дорожнього руху водія автомашини "ЗІЛ". Щоб наздогнати порушника, громадянин К. повинен був підвищити швидкість. На повороті шосе з галь­ковим покриттям він не впорався з керуванням, внаслідок чого автомашина вдарилася у скелю, що нависла над доро­гою. В результаті аварії автомашина дістала значне пошкод­ження. Громадянин К. звернувся з позовом про стягнення з міського відділу внутрішніх справ суми відшкодування, цю ста­новить вартість ремонту автомашини. Справу не раз розгля­дали різні судові інстанції, кожна з яких підтримувала рішення народного суду, за яким громадянинові К. було відмовлено у позові з тих мотивів, що в місці аварії допустима швидкість руху автомашин була у межах ЗО км/год, а позивач їхав на­багато швидше, до чого інспектор його не зобов'язував. На­далі всі ці рішення були опротестовані. У протесті було звернено увагу на ті мотиви, що їх допустили судові інстанції. Одним із мотивів відмови був той факт, що автомашина не виходила з володіння власника. Дійсно, автомашина не ви­була з володіння громадянина К. Однак держінспектор в ав­томашині усвідомлював, що виконати його наказ — наздог­нати автомашину "ЗІЛ" на "Запорожці" громадянин К. міг, тільки застосувавши підвищену швидкість руху. Отже, викону­ючи розпорядження представника органів влади, громадянин К. діяв в особливих умовах. Суд першої інстанції, розгляда­ючи справу, не взяв до уваги цей факт і не дав йому належної оцінки. У даному випадку необхідно було врахувати, що гро­мадянин К. діяв не за своєю волею, а виконував розпоряд­ження інспектора. І ще одна обставина, на яку було звернено увагу в протесті, — чи правомірним був вибір автомашини інспектором, чи були такі обставини, цю не терплять відкладання, за яких мала бути використана власна авто­машина громадянина К. для затримання порушника правил дорожнього руху? З аналізу справи випливає, що вибір "За­порожця" був неправомірним, ця автомашина не могла на­здогнати "ЗІЛ". Крім того, ніяких обставин, що вимагали не­гайної затримки порушника правил, не було. Тому в протесті зазначалося, що шкода, завдана з вини службової особи при виконанні нею службових обов'язків у галузі адміністратив­ного управління, підлягає відшкодуванню організацією, з якою ця особа перебуває у службових відносинах. Таким самим було і судове рішення наглядової інстанції.

Адміністративна діяльність — це насамперед владна діяльність, де завжди повинна бути сфера дискреційного роз­суду владного суб'єкта. Тому не можна вважати протиправ­ними недоцільні дії, вчинені службовою особою в межах наданих їй законом повноважень. У свою чергу до проти­правних дій необхідно віднести дії службової особи, що вихо­дять за межі наданих їй або органу повноважень. Слід за­значити, що в практиці частіше мають місце випадки виходу за межі наданих повноважень службовій особі, чим порушую­ться порядок та умови здійснення владних функцій. Цікавим прикладом заподіяння шкоди внаслідок виходу за межі нада­них повноважень є така справа. Рішенням виконкому міської ради народних депутатів громадянинові Л. було дозволено провести капітальний ремонт половини будинку, який нале­жав йому на праві власності. При проведенні капітального ремонту громадянин Л. провів заміну стінового матеріалу, тобто замість старих дерев'яних стін поставив цегельні. Рішенням виконкому збудована громадянином Л. частина будинку при капітальному ремонті визнана самовільним будівництвом, і його було зобов'язано знести цю будову своїми силами протягом одного місяця. У разі невиконання весь будинок буде знесено. Рішення виконкому громадянин Л. не виконав, і будинок був знесений. Громадянин Л. звер­нувся до суду з позовом до виконкому ради народних депу­татів та управління комунального господарства, яке знесло будинок, про відшкодування шкоди, заподіяної знесенням будинку і псуванням речей, а також будівельного матеріалу. При розгляді справи суд встановив, що будівництво, проведе­не громадянином Л., не є самовільним. Капітальний ремонт проведено з дозволу виконкому відповідно до технічної доку­ментації, затвердженої відповідним органом. Подібні дані містяться і у висновках судово-будівельної експертизи. На підставі цих даних суд дійшов висновку, що громадянин Л. здійснив не нове будівництво, а капітально-відновлювальний ремонт із заміною матеріалу. У даному випадку не було спо­руджено будинку на новому місці зі створенням самостійного особистого житла. Врахувавши це, суд констатував, що гро­мадянин Л. не проводив самовільного будівництва, а отже рішення виконкому визнав необгрунтованим, стягнувши з нього вартість знесеного будинку, а розмір шкоди, завданої псуванням речей і будівельних матеріалів — з відділу кому­нального господарства. Необхідно зазначити, що за ч. 2 ст. 105 ЦК України виконком міської районної ради народних депутатів має право за наявності необхідних підстав винести рішення про знесення будинку. В даному випадку для вине­сення рішення про знесення будинку у виконкому не було ніяких підстав. Отже, своїм рішенням виконком вийшов за межі наданих йому повноважень, чим вчинив незаконні дії, що стали підставою для відповідальності виконкому за ст. 442 ЦК України.

Таким чином, незаконними визнаються дії службової особи, що порушують порядок та умови здійснення нею дер­жавно-владних функцій або виходять за межі наданих повно­важень. Загальна заборона, передбачена в ст. 440 ЦК України, поширюється на всіх суб'єктів відповідальності за ст. 442, але, як і при відповідальності за ст. 441, вимога загальної заборони включається до змісту позитивних обов'яз­ків службових осіб. Тому незаконність заподіяння шкоди не презюмується. Вона має бути визнана уповноваженим на те органом — судовим чи адміністративним. Загальне правило:

попереднє (до звернення з позовом до суду) оскарження і визнання адміністративних актів незаконними не вима­гається, коли цей акт виражено в усній формі або за допомо­гою конклюдентних дій (розпорядження, застосування зброї, фізичного примусу тощо). За такої ситуації громадянин має право безпосередньо звернутися до суду з позовом до уста­нови, службова особи якої заподіяла шкоду. Суд, розглянувши справу, дає правову оцінку діям службової особи, визнає їх незаконними, на підставі ст. 442 ЦК України повинен задо­вольнити позов.

У тих випадках, коли шкода завдається неправильними юрисдикційними актами органів адміністративного управлін­ня, тобто внаслідок необгрунтованого застосування адміні­стративної відповідальності (штрафів, конфіскацій, позбав­лення прав тощо), оскарження здійснюється за правилами статей 244—246 Цивільного процесуального кодексу У країни. Цей же кодекс (ст. 248¹—248¹⁴) передбачає право громадян на оскарження в суді неправомірних дій службових осіб, коли громадянин незаконно позбавлений можливості повністю або частково здійснити право, надане йому за законом чи іншим нормативним актом, а також у випадку незаконного покладення на громадянина будь-якого обов'язку. Такого роду скарги суди розглядають у порядку не позовного, а про­вадження у справах, які виникають із адміністративно-пра­вових відносин. Якщо суд визнає адміністративний акт неза­конним, громадянин, якому таким актом заподіяно шкоду, звертається з позовом до суду до організації про відшкоду­вання шкоди за правилами ст. 442 ЦК України. Постанова адміністративного органу або суду про правову оцінку адміні­стративного акта має преюдиціальне значення для суду, що розглядає позов. Додержання передбаченого законом по­рядку є важливою юридичною гарантією захисту порушеного права громадянина, недотримання його виключає можли­вість оцінки адміністративного акта в іншому порядку.

Суб'єктом відповідальності за ст. 442 є організація, служ­бова особа якої незаконно заподіяла шкоду. Такими організаціями можуть бути не тільки державні установи як вико­навчо-розпорядчі органи держави, а й інші установи, під­приємства, громадські об'єднання, що можуть у деяких випадках приймати акти в галузі адміністративного управ­ління, хоч вони й не мають державно-владних повноважень.

Відповідальність за шкоду, завдану організаціям неза­конними діями у галузі адміністративного управління, ст. 442 ЦК України пов'язує із спеціальним порядком, під яким розу­міє наявність спеціального закону, який би передбачав таку відповідальність. У даний час у нас немає загального закону про відповідальність за шкоду, завдану організаціям незакон­ними діями в галузі адміністративного управління. Відпові­дальність перед організаціями за ст. 442 настає лише у випад­ках, коли спеціальний закон передбачає відповідальність. До таких законів належить Закон України "Про споживчу коопе­рацію", який забороняє державним і кооперативним органам (спілкам, об'єднанням кооперативів) втручатися в господар­ську та іншу діяльність кооперативу. У разі видання органом державного управління чи кооперативним органом акта, що порушує права кооперативу, кооператив має право зверну­тися до суду або арбітражного суду про визнання такого акта недійсним повністю або частково. Збитки, заподіяні коопе­ративу внаслідок виконання кооперативними органами своїх обов'язків щодо кооперативу, підлягають відшкодуванню цими органами.

У цивілістичній літературі широко обґрунтовується точка зору, відповідно до якої усі відносини з відшкодування шкоди, що виникли в сферах, які регулюються різними галузями права, є цивільно-правовими¹. Виходячи з цього, до спеціаль­ного закону, якого вимагає ст. 442 ЦК України, слід віднести Закон України "Про підприємства в Україні", який заборонив державним, громадським і кооперативним органам втру­чатися у діяльність підприємств. У разі видання державним або іншим органом акта, який не відповідає його компетенції або вимогам закону, підприємство має звернутися до суду або арбітражного суду із заявою про визнання такого акта недійсним. Важливе значення для захисту прав підприємства мають положення закону, відповідно до яких збитки, завдані внаслідок виконання вказівок державних або інших органів чи службових осіб, які порушили права підприємства, а також у результаті неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законом обов'язків щодо підприємств, підлягають відшкодуванню цими органами.

За відсутності спеціального закону, до якого відсилає ст. 442 ЦК України, суд або арбітражний суд відмовляють у позові про відшкодування шкоди, заподіяної організації в га­лузі адміністративного управління.

На відміну від чинної ст. 442 у проекті ЦК України перед­бачена норма про відповідальність за шкоду, завдану неза­конними діями службових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування в галузі адміністративного управ­ління, яка має безперечні переваги над нормою ст. 442. Вони полягають у тому, що зазначена норма проекту однаковою мірою поширюється як на фізичних, так і на юридичних осіб. Крім того, у ній передбачено відповідальність державних органів і органів місцевого самоврядування за завдану шкоду незалежно від вини службових осіб, а також субсидіарне від­шкодування за рахунок держави, Автономної Республіки Крим і відповідної територіальної громади в разі нестачі коштів у безпосередніх суб'єктів відповідальності. Зазначені нормативні новели спрямовані на посилення захист/ суб'єктивних прав фізичних і юридичних осіб у випадку пору­шення їх актами влади.

§ 7. Відповідальність за шкоду, заподіяну правоохоронними органами

У процесі реалізації відсильних норм ЦК України ст. 443 передбачено право громадянина на відшко­дування шкоди, заподіяної незаконними діями службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду. Важливі питання цього виду відшкодування вирішуються у Законі України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, поперед­нього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 р.¹. Цей закон заповнив прогалину у чинному законодавстві України і розширив порівняно зі ст. 443 ЦК України сферу захисту цивільних майнових прав: права власності, права на житлове приміщення, немайнових особистих прав (право на честь, право на гідність тощо), а також трудових і пенсійних прав.

Стаття 443 ЦК України передбачає конкретний вид зобо­в'язання внаслідок заподіяння шкоди. Сфера застосування зазначеної статті чітко визначена переліком незаконних дій у цій статті. До них належать:

1)      незаконне засудження;

2)      незаконне притягнення до кримінальної відповідальності;

3)      незаконне застосування взяття під варту як запобіжного заходу;

4)      незаконний адміністративний арешт;

5)   незаконне  накладення  адміністративного  стягнення  у вигляді виправних робіт.

Закон України від 1 грудня 1994 р. до вже зазначених не­законних дій відповідних службових осіб відносить і такі неза­конні дії: 1) незаконне проведення в ході розслідування чи су­дового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, неза­конного накладення арешту на майно, незаконного відсторо­нення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконну конфіскацію майна, незаконне накладення штрафу; 3) незаконне прове­дення оперативно-розшукових заходів, передбачених зако­нами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою зло­чинністю". Наявність однієї із передбачених незаконних дій у сукупності з іншими підставами відповідальності (шкода, причинний зв'язок) породжують зобов'язальні відносини між потерпілим і зобов'язаною особою.

Проект ЦК України розширив перелік незаконних дій служ­бових осіб правоохоронних органів, які є елементом спе­ціального делікту. До них належать незаконне затримання і незаконне застосування підписки про невиїзд. Ця нор­мативна новела створює нові гарант захисту прав фізичних осіб від незаконної діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду.

Випадки заподіяння шкоди внаслідок незаконних дій, що не охоплюються ст. 443 ЦК України і Законом України від 1 груд­ня 1994 р. (наприклад, незаконне виконання вироку, втрата, розтрата, псування матеріальних цінностей, вилучених судо­во-прокурорськими органами), мають підпадати під дію ч. 1 ст. 442 ЦК України.

Підставами відповідальності за шкоду, заподіяну неза­конними діями органів дізнання, попереднього слідства, про­куратури та суду, є шкода, незаконні дії, причинний зв'язок між незаконними діями та шкодою. Наявність вини не вима­гається, бо за ст. 443 ЦК України і Законом України від 1 груд­ня 1994 р. шкода відшкодовується незалежно від вини служ­бових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокура­тури і суду. У названому законі передбачаються види шкоди, що підлягають відшкодуванню громадянинові:

1)      заробіток та інші грошові доходи, втрачені ним внаслідок незаконних дій;

2)      майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства,  учасником  якого  був  громадя­нин, та прибуток, якого він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход дер­жави судом, вилучене органами дізнання чи попереднього слідства,   органами,   що  здійснюють   оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;

3)      штрафи, стягнені на виконання судового вироку, судові витрати, інші суми, сплачені громадянином внаслідок неза­конних дій;

4)      суми, сплачені громадянином за надання йому юридич­ної допомоги;

5)      моральна шкода.

Втрата заробітку та інших доходів підлягає відшкодуванню за час:

тримання під вартою;

відбування покарання або адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт;

відсторонення від посади за постановою слідчого або про­курора;

перебування на стаціонарній судово-психіатричній експертизі;

відсутності на роботі у зв'язку з викликом громадянина до органів розслідування або суду як підозрюваного, підсудного, обвинуваченого;

працевлаштування громадянина в межах тримісячного строку до прийняття адміністрацією підприємства, установи, організації рішення з цього питання у встановлений місячний строк;

між проголошенням виправдувального вироку і вступом його в законну силу.

Якщо громадянин був позбавлений можливості займати певні посади або займатися певною діяльністю, внаслідок чого в межах призначеного судом строку не працював або виконував менш оплачувану роботу, тоді втрата заробітку за відповідний період підлягає відшкодуванню із зарахуванням заробітку за менш оплачуваною роботою.

Відшкодування заробітку та інших грошових доходів, спла­чених штрафних сум, сум судових витрат, а також сум, спла­чених громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги, і сум моральної шкоди проводиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди проводиться тоді, коли незаконні дії органів дізнання, попе­реднього слідства, прокуратури і суду завдали громадянинові моральної шкоди, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Конфісковане, вилучене, заарештоване майно повер­тається громадянинові в натурі, а в разі неможливості повер­нення в натурі його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно було передано безоплатно. Внаслідок ліквідації зазначених організацій або через недостатність у них коштів для відшкодування шкоди вартість майна (частина вартості) відшкодовується за раху­нок державного бюджету (статті 3 і 4 Закону України від 1 грудня 1994 p.). Крім того, громадянин повинен бути понов­лений у трудових, житлових, особистих правах, у навчально­му закладі, військових та інших званнях, йому повертаються ордени та медалі, в разі потреби публікуються спростування обставин, що ганьблять особу (статті 6—11 Закону України від1 грудня 1994р.).

Протиправний характер дій службових осіб слідчо-проку­рорських органів повинен відповідати змістові незаконних дій, що перелічені в зазначених правових нормах. Для з'ясу­вання їх змісту необхідно звернутися до ст. 176 Криміналь­ного кодексу України, статей 148 і 155 Кримінально-процесу­ального кодексу України, статей 31 і 32 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Для встановлення відповідальності за заподіяну шкоду слід визначити причинний зв'язок між незаконними діями служ­бових осіб відповідних органів і шкодою. Такими є об'єктивні підстави відповідальності за ст. 443 ЦК України. Щодо суб'єк­тивної підстави відповідальності, як зазначалося вище, ст. 443 передбачає відповідальність незалежно від вини. Вважаємо позицію закону цілком виправданою. Обгрунтування відпові­дальності незалежно від вини вбачається:

1)        в подальшому зміцненні законності в діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду;

2)        в підсиленні захисту прав і законних інтересів громадян. Суб'єктом відповідальності за шкоду, заподіяну громадяни­нові незаконними діями органів дізнання, попереднього слід­ства, прокуратури та суду, за ст. 443 ЦК України є держава.

Отже,  перед  потерпілими  відповідає держава,  а  не заподіювачі шкоди — органи дізнання,  попереднього слідства, прокуратури і суду. За загальним правилом, суб'єктом від­повідальності є заподіювач  шкоди. Якщо шкода заподіяна службовими особами організації, що має статус юридичної особи, суб'єктом відповідальності є юридична особа (статті 23 і 32 ЦК). Чому ст. 443 відступила від загального правила, по­клавши обов'язок відшкодування на державу як таку? Якими є соціальні та юридичні підстави покладення відповідальності на державу, а не на заподіювача шкоди? На нашу думку, відповідь може бути такою. Захист прав громадян є функцією держави, яка характеризує один з напрямів діяльності всіх її органів, передусім органів, спеціально створених для захисту правопорядку, в тому числі для захисту прав громадян. Це су­дово-прокурорські органи,  органи дізнання і попереднього слідства, інші органи, що здійснюють від імені держави функції правосуддя,   прокурорського   нагляду,   розслідування  злочи­ни. Дедалі більше стає загальновизнаним, що правосуддя, прокурорський нагляд є вищими гарантіями юридичних прав громадян у державі. За таких умов незаконна діяльність зазначених органів є порушенням функції держави щодо захисту прав громадян. Саме тому не державні органи (про­куратура, суд, міліція та ін.), а держава зобов'язана відшко­дувати шкоду, заподіяну потерпілому. Встановлення такого суб'єкта відповідальності свідчить про те, що законодавець розцінює незаконну діяльність органів дізнання, попереднь­ого слідства, прокуратури і суду як надзвичайну подію в за­гальнодержавному масштабі. Українська держава відшкодо­вує заподіяну шкоду за рахунок державного бюджету. Трап­ляються судові помилки щодо визначення суб'єкта відпові­дальності за шкоду, заподіяну незаконною діяльністю слідчо-судово-прокурорських органів. Так, громадянин К. був неза­конно засуджений. Згодом обвинувальний вирок було скасо­вано. Громадянин К. звернувся до суду з позовом про відшко­дування шкоди, пов'язаної зі сплатою послуг юридичній кон­сультації. Суд виніс рішення про стягнення відповідної суми за рахунок консультації. Це рішення незаконне, бо зазначені суми відшкодовуються за рахунок державного бюджету, а не коштів певної організації, зокрема юридичної консультації.

Суб'єктами права на відшкодування шкоди є громадяни, щодо яких були вчинені відповідні незаконні дії. Право на відшкодування заподіяної шкоди виникає з моменту вступу у законну силу виправдувального вироку, з дня винесення по­станови про закриття кримінальної справи, в основу якої по­кладено реабілітуючі підстави (відсутність події злочину, відсутність у діяннях особи складу злочину або недоказовість участі громадянина у вчиненні злочину), чи припинення справи про адміністративне правопорушення. Закриття кри­мінальної справи на підставі акта про амністію, по закінченні строку давності притягнення до кримінальної відповідаль­ності, у зв'язку з прийняттям закону, що усуває кримінальну відповідальність за вчинене діяння, не є підставою для виникнення права на відшкодування за ст. 443 ЦК України.

Зміна кваліфікації вчиненої злочинної дії за статтею зако­ну, що передбачає менш тяжкий злочин з призначенням більш м'якого покарання або зниження міри покарання без зміни кваліфікації, також не є підставою для відшкодування шкоди відповідно до зазначених вище правових норм. Стаття 53¹ Кримінально-процесуального кодексу України зобов'язує органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду роз'яснити   громадянинові   порядок   поновлення   його   порушених прав. Ці органи повинні направити громадянинові, а у разі його смерті — його спадкоємцям, повідомлення про припинення кримінальної справи або копію виправдувально­го вироку. Громадянинові також направляється повідомлен­ня, що роз'яснює його права і порядок відшкодування шкоди. Розмір відшкодування шкоди залежно від того, який орган здійснював слідчі дії чи розглядав справу, визначають відпо­відні органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суд. Вони виносять постанову (ухвалу) про розмір відшкоду­вання протягом місяця з дня надходження заяви від потер­пілого громадянина про відшкодування шкоди. Якщо справу закрив суд при розгляді її в касаційному порядку або в поряд­ку нагляду, розмір відшкодування визначає суд, що розглядав справу у першій інстанції. У постанові (ухвалі) містяться певні реквізити: зміст вимог громадянина; докладний розрахунок втраченого громадянином заробітку; розмір штрафів, судові витрати та інші суми, сплачені у зв'язку з незаконними діями;

суми, сплачені на користь юридичної консультації.

Якщо під час розглядання заяви про відшкодування шкоди виникає спір між спадкоємцями щодо частки кожного з них, а також спір стосовно осіб, які повинні бути включені в коло спадкоємців, то в постанові необхідно зазначити суму, що підлягає сплаті всім спадкоємцям. А спір між ними підлягає розв'язанню в загальнопозовному порядку. Отже, незадово-лені спадкоємці не мають права пред'являти претензії до органів, які винесли постанову (ухвалу) про розмір відшкодування.

Така постанова (ухвала) може бути оскаржена відпо­відному прокурору чи у вищестоящий суд у порядку і в строки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством і законодавством про адміністративні правопорушення. її копія, завірена гербовою печаткою, надсилається грома­дянинові або його спадкоємцям. Громадянин чи його спад­коємці подають копію постанови у фінансовий відділ регіо­нального органу державного управління за місцем проживан­ня для одержання чека, який потім подається до відповідної установи Національного банку України.

Постанова (ухвала) про розмір відшкодування має велике юридичне значення, адже в ній передбачається конкретиза­ція об'єкта права на відшкодування та визначено розміри гро­шових сум, право на які належить громадянинові. Без цього документа неможлива реалізація права на відшкодування. Якщо зазначені органи не виносять постанову (ухвалу) про розмір відшкодування, то вони так чи інакше перешкоджають здійсненню належного громадянинові права на відшкодуван­ня. Тому, на нашу думку, громадянин має право звернутися до суду за захистом порушеного права на відшкодування.

Заподіяна шкода не підлягає відшкодуванню, якщо грома­дянин у процесі дізнання, попереднього слідства і судового розгляду самообмовою перешкоджав встановленню істини і тим самим сприяв вчиненню незаконних дій щодо нього. Са-мообмова визначається як свідомо неправдиві свідчення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які вони дали з метою переконати органи попереднього слідства і суд у тому, що саме вони скоїли злочини, хоч насправді вони їх не вчиняли. В юридичній літературі висловлена пропозиція щодо умов, за наявності яких самообмова вважається встановле­ною, доведеною, внаслідок чого потерпілому може бути від­мовлено у відшкодуванні шкоди. Самообмова повинна вира­жатися у показаннях обвинуваченого, які зафіксовано у про­токолі допиту. Слід погодитися з тим, що не є самообмовою відмова особи від давання показань або умовчання про обставини, які виправдовують її. З позицій кримінально-про­цесуального законодавства обвинувачений не несе відпові­дальності за відмову від давання показань. Отже, право­мірним є твердження про те, що позбавляти такого обвину­ваченого права на відшкодування заподіяної шкоди було б не­справедливим- Вина обвинуваченого, який застосовує само-обмову, може виражатися лише в умислі. За таких обставин позбавлення його права на відшкодування цілком відповідає вимогам ст. 454 ЦК України, згідно з якою умисел потерпілого виключає відповідальність заподіювача шкоди. Якщо самооб­мова була наслідком необережної поведінки потерпілого, то вважаємо, що потерпілий повинен набути право на відшко­дування шкоди. Самообмова має бути актом волі обвинува­ченого, що сформувалася незалежно від діяльності служ­бових осіб, які розслідують справу. Шкода відшкодовується, коли самообмова була наслідком застосування насильства, погроз чи інших незаконних дій. При цьому факт насильства, погроз або інших незаконних дії мають встановити слідчі органи, прокурор або суд.

§ 8. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки

Поняття та види джерел підвищеної не­безпеки. Стаття 450 ЦК України регулює зобов'язальні відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джере­лом підвищеної небезпеки. Норма цієї статті відрізняється від інших норм, що передбачають зобов'язання із заподіяння шкоди, тим, що в ній ідеться про особливий засіб заподіяння шкоди — про джерело підвищеної небезпеки. У зв'язку з цим за ст. 450 ЦК України використовуються три взаємопов'язані категорії:

1)     підвищена небезпека для оточення;

2)     діяльність, яка пов'язана з підвищеною небезпекою;

3)     джерело підвищеної небезпеки.

Які соціально-економічні фактори викликали до життя за­значені категорії? Сучасний рівень розвитку народного гос­подарства нашої країни характеризується значним технічним потенціалом. Це машини, механізми, виробниче устаткуван­ня, різні знаряддя праці, будівельні конструкції, експлуатація яких, як свідчить досвід, пов'язана з можливістю заподіяння шкоди життю і здоров'ю громадян, їхньому майну, а також майну організацій. Внаслідок цього законодавством у зазна­чених нормах передбачено відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки. Водночас ст. 450 ЦК України не розкриває суті підвищеної небезпеки, джерела підвищеної небезпеки. Це — завдання цивілістичної науки. Розроблено кілька теорій, у яких виражені погляди на суть джерела підвищеної небезпеки. Найбільшого визнання у науці і судово-арбітражній практиці набули теорії діяльності (М.М. Агарков, B.C. Антимонов) та об'єкта або предмета матеріального світу (О.О. Красавчиков, М.С. Малеїн).

Аналіз основних положень теорії діяльності дає змогу сформулювати три висновки:

по-перше, під джерелом підвищеної небезпеки спід розуміти діяльність, яка пов'язана з використанням певних предметів, головним чином техніки;

по-друге, підвищену небезпеку створює не "мертвий об'єкт", а пов'язана з ним діяльність; по-третє, підвищена небезпечна діяльність характеризується тим, що вона пов'язана з такими видами техніки, в яких закладена рухова система, та експлуатація їх при сучасному рівні розвитку техніки безпеки повністю не виключає можливості заподіяння непередбаче­ної (випадкової) шкоди.

Зміст теорії об'єктів або предметів матеріального світу складається з таких положень:

1)     джерелом підвищеної небезпеки є те, що її створює;

2)     матеріальний вираз джерела підвищеної небезпеки слід шукати у вивченні елементів виробничих сил — знарядь і засобів виробництва;

3)     знаряддя і засоби виробництва створюються людським розумом і руками. Людина використовує їх у своїй цілеспря­мованій свідомій діяльності. Водночас ці предмети матеріаль­ного світу пов'язані з дією об'єктивних законів природи —механічних, фізичних, хімічних, біологічних, які існують поза свідомістю людини і не залежать від неї;

4)     суть джерела підвищеної небезпеки полягає в тому, що предмети,   створені   людиною,   залишаються   під   діянням законів природи;

5)   предмети — джерела підвищеної небезпеки — мають специфічні особливості або властивості, які можуть шкідливо впливати  на  навколишнє середовище,  в тому числі  і  на людину.

Різниця між названими теоріями полягає в тому, що згідно з теорією діяльності джерело підвищеної небезпеки — це діяльність, пов'язана з використанням певних предметів. За теорією предметів або об'єкта матеріального се/гу джерело підвищеної небезпеки — предмети, що пов'язані з діяльністю з приводу їх використання. Ці відмінності, на наш погляд, непринципові. Схожість цих теорій полягає, на думку авторів обох теорій, у тому, що джерело підвищеної небезпеки харак­теризується непідконтрольністю з боку осіб, які управляють відповідною діяльністю або користуються певними предме­тами, внаслідок чого повністю не виключається можливість заподіяння непередбаченої (випадкової") шкоди.

Усвідомлення зазначених теорій наводить на думку, що буде ближче до істини, якщо об'єднати положення цих теорій у єдину систему знань про суть джерела підвищеної небез­пеки та використати ознаки джерела підвищеної небезпеки, які містяться в них, для його визначення. Саме таку спробу зробив Пленум Верховного Суду України в постанові "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 27 березня 1992 р. В ній на рівні керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України за­пропоновано визначення джерела підвищеної небезпеки, в якому неважко виявити розробки обох теорій. Отже, джере­лом підвищеної небезпеки слід визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену вірогідність заподіяння шкоди через неможливість повного контролю за нею люди­ною, а також діяльність по використанню, транспортуванню, збереженню предметів, речовин та інших об'єктів виробни­чого, господарського або іншого призначення, які мають такі самі властивості.

За допомогою цих теорій та запропонованого визначення джерела підвищеної небезпеки можна з'ясувати цивільно-правові категорії, що містяться у ст. 450 ЦК України:

1)       підвищена небезпека для оточення — це діяльність, яка створює високий ступінь вірогідності заподіяння непередба­ченої (випадкової) шкоди;

2)       діяльність, пов'язана з підвищеною небезпекою, — це діяльність по використанню, транспортуванню, збереженню предметів, речовин, яка не піддається безперервному і все­осяжному контролю людини;

3)       джерело підвищеної небезпеки — це будь-яка діяльність, у тому числі діяльність по використанню, транспортуванню, збереженню    предметів    матеріального    світу    (наприклад, техніки), яка створює високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди через неможливість без­перервного і всеосяжного контролю за нею людиною.

Стаття 450 ЦК України передбачає приблизний перелік організацій і громадян, діяльність яких пов'язана з підвище­ною небезпекою: транспортні організації, промислові під­приємства, будови, власники автомобілів тощо. Виходячи з цього переліку, неважко скласти уявлення про джерела підви­щеної небезпеки. Це різні транспортні засоби (локомотиви, автобуси, трамваї, тролейбуси, автомашини та ін.), устатку­вання промислових підприємств (верстати, механізми, конст­рукції), будівельна техніка (бульдозери, екскаватори, баштові крани).

Отже, чинним законодавством визнано за необхідне вста­новити приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки. У зв'язку з цим судово-арбітражна практика визнала джере­лами підвищеної небезпеки: здійснення вантажно-розванта­жувальних робіт, мотоцикли, вибухові, отруйні, займисті речовини. Слід зазначити, що практика не відносить до дже­рел підвищеної небезпеки велосипеди, вогнепальну та холод­ну зброю, свійських тварин, гужовий транспорт. Позиція чинного законодавства щодо приблизного переліку джерел підвищеної небезпеки є правильною, бо відповідає потребам практики. Адже у такому разі суди та арбітражні суди вправі визнавати джерелами підвищеної небезпеки нові види техніки, різні види енергії.

Проте є й інша точка зору, відповідно до якої перелік дже­рел підвищеної небезпеки повинен бути вичерпним (Б.С. Антимонов). На її користь наводяться аргументи про те, що в кожному випадку особа, якій належить джерело підви­щеної небезпеки, повинна знати, що вона підлягає цивільній відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки саме як володілець останнього. З цією точкою зору важко погодитися, бо неможливо скласти вичерпний перелік джерел підвищеної небезпеки і, отже, до нього необ­хідно безперервно вносити зміни та доповнення. Разом з тим ця позиція наводить на думку про необхідність законодавчого закріплення в ЦК України ознак джерела підвищеної небез­пеки:

1)          непідконтрольність відповідної діяльності безперервно­му і всеосяжному контролю з боку людини;

2)          високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди цією діяльністю.

Підстави відповідальності за шкоду, заподіяну джере­лом підвищеної небезпеки. Об'єктивні підстави відповідаль­ності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, збігаються із загальними об'єктивними підставами відпові­дальності за заподіяння шкоди (ст. 440 ЦК). Це шкода, проти-правність діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою для оточення, причинний зв'язок між джерелом підвищеної небезпеки та шкодою, що настала.

Наведемо кілька зауважень щодо протиправної діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою, і причинного зв'язку між джерелом підвищеної небезпеки та шкодою. Діяльність, яка пов'язана з використанням засобів механізованого тран­спорту, інших машин з двигунами тощо, сама по собі право­мірна. Проте правомірність експлуатації джерел підвищеної небезпеки зовсім не означає правомірності заподіяння ними шкоди особі або майну. Отже, заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки завжди є неправомірною дією.

Відшкодування за ст. 450 ЦК України проводиться, коли шкода безпосередньо заподіяна джерелом підвищеної небез­пеки. Якщо шкода заподіяна хоч і під час експлуатації джере­ла підвищеної небезпеки, але не ним, відшкодування за заподіяну шкоду за ст. 450 ЦК України виключається. Так, су­дова практика виходить з того, що залізниця не відшкодовує шкоду, заподіяну машиністу або пасажирові під час руху потя­га твердим предметом, який кинутий збоку. Згідно зі ст. 450 ЦК України обов'язок з відшкодування заподіяної шкоди виникає незалежно від вини заподіювача шкоди, тобто і за випадково заподіяну шкоду. В цьому полягає істотна особливість відшкодування за ст. 450 ЦК України порівняно з відшкодуванням на загальних підставах (ст. 440 ЦК). Безвин­ний характер обов'язку з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, підтверджується змістом обставин, які виключають застосування ст. 450 ЦК України. До таких обставин належать непереборна сипа та умисел потерпілого. Отже, в усіх інших випадках, у тому числі і за відсутності вини володільця джерела підвищеної небезпеки, останній відшкодовує шкоду потерпілому.

Обов'язок з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, називається у заголовку ст. 450 ЦК України відповідальністю. Оскільки ця відповідальність засто­совується і за відсутності вини заподіювача шкоди, в цивілістичній літературі вона іменується відповідальністю не­залежно від вини. Слід підкреслити, що судова та арбітражна практика тлумачить і застосовує ст. 450 ЦК України відповідно до її буквального тексту, заголовка та змісту. Так, в ухвалі судової колегії з цивільних справ Верховного Суду України зазначено: "Посилання відповідача на те, що держав­на автомобільна інспекція не визнала вини шофера у нещас­ному випадку, не може служити підставою для звільнення ав­токолони від обов'язку відшкодувати шкоду, заподіяну позивачеві,   оскільки   організація   несе   відповідальність   за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки і у випадку відсутності вини шофера у заподіянні шкоди"¹.

Відповідальність незалежно від вини за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, в сучасних умовах науково-технічного прогресу, ускладнення всіх сторін життя суспіль­ства — важливий правовий інструмент забезпечення соціальної справедливості. Вона зумовлена особливо шкідли­вими якостями джерел підвищеної небезпеки, оскільки останні в процесі експлуатації не піддаються безперервному і всеосяжному контролю з боку людини. Ніякі спеціальні знан­ня, навички, досвід не дають можливості ні передбачити тих шкідливих наслідків, які настають у конкретній життєвій ситу­ації, ні запобігти їм. Крім того, відповідальність незалежно від вини стимулює володільців джерел підвищеної небезпеки вживати всіх можливих заходів щодо запобігання заподіяння шкоди, заохочує їх до участі у створенні нової, безпечнішої техніки. За афористичним висловом B.C. Антимонова, стиму­лювати, спонукати до безпечної діяльності можна і без обвинувачень.

Суб'єкти зобов'язань з відшкодування шкоди, запо­діяної джерелом підвищеної небезпеки. Зобов'язаною сто­роною у відносинах з відшкодування шкоди, заподіяної дже­релом підвищеної небезпеки, є організації та громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для ото­чення (ст. 450 ЦК). Зазначені організації та громадяни на практиці і в літературі називаються володільцями джерел підвищеної небезпеки. В постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. (п. 4) дано приблизний перелік володільців джерел підвищеної небезпеки, до яких, зокрема, належать:

1)        власники джерел підвищеної небезпеки  (кооперативи, акціонерні товариства, громадяни тощо);

2)        організації, що володіють джерелами підвищеної небез­пеки на праві повного господарського відання або на праві оперативного  управління   (державні   підприємства  та  уста­нови);

3)         організації та   громадяни,   що   володіють  джерелами підвищеної небезпеки на підставі відповідних договорів (дого­вору оренди, підряду);

4)         громадяни, які мають доручення на керування транс­портним засобом;

5)         організації, що володіють джерелами підвищеної небез­пеки на підставі адміністративного акта про передачу їх у тим­часове користування.

Звичайно, вказівки п. 4 зазначеної постанови не вичер­пують усіх випадків розв'язання питань про суб'єкта відпові­дальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпе­ки. Так, у судовій практиці вирішуються питання про суб'єкта відповідальності, якщо джерело підвищеної небезпеки — автомашина — є об'єктом спільної власності. Судова прак­тика виходить з того, що суб'єктом відповідальності у зазна­чених ^Лвипадках є той з учасника спільної власності, наприклад, один з подружжя, який експлуатував автомашину у момент заподіяння шкоди. Нерідко судова практика розв'я­зує питання про суб'єкта відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо його заподіянню сприяла неправомірна, винна поведінка третьої особи. Так, Верховний Суд України вважає, що ст. 450 ЦК України не передбачає звільнення володільця джерела підвищеної не­безпеки від відповідальності і втих випадках, коли заподіянню шкоди сприяла неправомірна винна поведінка третьої особи. Отже, суб'єктом відповідальності перед потерпілим є володілець джерела підвищеної небезпеки. Останній має право пред'явити регресний позов до винної третьої особи. При заподіянні шкоди здоров'ю громадян внаслідок взаємодії (зіткнення) джерел підвищеної небезпеки їх володільці відповідають перед потерпілими солідарно, тобто несуть солідарну відповідальність. Питання про відповідальність за шкоду, заподіяну при цьому самим джерелам підвищеної не­безпеки, вирішується за ст. 440 ЦК України, і судам необхідно виходити з того, що між собою володільці відповідають за принципом вини, а саме:

1)  шкода, заподіяна одному з володільців з вини іншого, від­шкодовується винним;

2)   за наявності вини лише володільця, якому заподіяна шкода, вона йому не відшкодовується;

3)        за наявності вини обох володільців розмір відшкодуван­ня визначається відповідно до ступеня вини кожного;

4)        за відсутності вини володільців джерел підвищеної не­безпеки   у  взаємному  заподіянні   шкоди   незалежно   від  її розміру жоден не має права на відшкодування.

Зазначені положення поширюються на наземні транс­портні засоби. Якщо шкода заподіяна взаємодіями (зіткнен­ням) морських або повітряних суден, підстави відповідаль­ності за заподіяну шкоду передбачені відповідними статтями Кодексу торговельного мореплавства та Повітряного кодексу України.

Володілець джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, заподіяну ним, якщо доведе, що володіння джерелом було втрачено не з його вини, а в результаті протиправних дій інших осіб, наприклад внаслідок угону транспортного засобу. В подібних випадках до відповідальності за ст. 450 ЦК України притягаються особи, які фактично володіли джерелом підви­щеної небезпеки в момент заподіяння шкоди. Коли володіння джерелом підвищеної небезпеки було втрачено не тільки в результаті протиправних дій інших осіб, а й з вини самого володільця, тоді відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладено як на особу, що протиправно заволоділа дже­релом підвищеної небезпеки, так і на його володільця відпо­відно до ступеня вини кожного з них. Відповідальність воло­дільця джерела підвищеної небезпеки може настати, зокре­ма, якщо з його вини не було забезпечено належної охорони джерела підвищеної небезпеки.

Не є володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка експлуатує джерело підвищеної небезпеки внаслідок тру­дових відносин з володільцем цього джерела, зокрема шофер, машиніст, оператор та ін. Зазначені положення постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. на­бувають важливого значення для судової практики, оскільки дають відповіді на запитання, що виникають у судовій практиці і відносно яких у чинному законодавстві немає відповідних правових норм.

Суб'єкти права вимоги. Положення ст. 450 ЦК України виходять з підвищеної небезпеки для оточення. Отже, особи з оточення, коли їм заподіяно шкоду джерелом підвищеної не­безпеки, набувають прав на відшкодування шкоди, і вони є суб'єктами права вимоги або уповноваженими особами. До них належать:

1)      особи, пов'язані з володільцями джерел підвищеної не­безпеки  цивільно-правовими  відносинами  (пасажири транс­портних засобів, відвідувачі зоопарків, екскурсанти,  підряд­чики та ін.);

2)      пішоходи.

Працівники, що перебувають у трудових відносинах з володільцем джерела підвищеної небезпеки і яким заподіяно шкоду джерелом підвищеної небезпеки у зв'язку з виконан­ням ними трудових обов'язків, не є суб'єктами права вимоги в розумінні ст. 450 ЦК України. Перед ними володілець дже­рела підвищеної небезпеки відповідає тільки за наявності своєї вини на підставі статей 440 і 456 ЦК України. Саме такий висновок випливає з роз'яснень п. 10 постанови Пле­нуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. в редакції від 8 липня 1994 р. (постанова Пленуму Верховного Суду України "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р." від 8 липня 1994 p.): шкоду, заподіяну працівникові у зв'язку з виконанням ним трудових обов'язків, відшкодовує відповідно до статей 440 і 456 ЦК України організація або громадянин, з якими потерпілий перебував у трудових відносинах, за на­явності їхньої вини. Отже, якщо організація або громадянин є володільцями джерел підвищеної небезпеки, то перед по­терпілим працівником, якому шкода заподіяна джерелом підвищеної небезпеки, вони відповідають тільки за наявності їхньої вини.

На наш погляд, негативний підхід до вирішення проблеми відповідальності перед робітником за випадкове заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки є застарілим. В умо­вах прискореного розвитку науково-технічного прогресу значно зростає як його руйнівна сила, так і можливість на­стання випадкового шкідливого результату. Тому особи, які обслуговують сучасну техніку, повинні бути захищені перед­усім законом від можливого настання несприятливих наслід­ків експлуатації цієї техніки, тобто і при випадковому запо­діянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки життю і здо­ров'ю робітників при виконанні ними своїх службових обов'язків. У зазначених випадках треба було б застосову­вати ст. 450 ЦК України про безвинну відповідальність володільців джерел підвищеної небезпеки. Інакше кажучи, de lege ferenda необхідно поширити режим безвинної відповідаль­ності володільця джерела підвищеної небезпеки, передба­чений ст. 450 ЦК України, на робітників, які перебувають з володільцем у трудових відносинах.

Ця рекомендація врахована в проекті ЦК України. Стаття 1245 проекту має назву: "Відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть фізичної особи під час виконання договір­них зобов'язань". Норма зазначеної статті передбачає, що шкода, завдана життю і здоров'ю фізичної особи під час вико­нання нею договірних зобов'язань (договір перевезення, тру­довий договір тощо), підлягає відшкодуванню за підставами, передбаченими статтями 1220 і 1236 цього кодексу. Саме ст. 1236 проекту містить норму про безвинну відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Отже, за проектом ЦК України режим безвинної відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки поширений на робітників, які перебувають з ним у трудових відносинах. На наш погляд, це величезне досягнення проекту, який надійно захищає права на життя і здоров'я робітників при заподіянні випадкової шкоди в результаті експлуатації джерел підви­щеної небезпеки.

Обставини, що звільняють володільця джерела підви­щеної небезпеки від відповідальності з відшкодування шкоди. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підви­щеної небезпеки, має свої межі, за якими відповідальність виключається. Межа відповідальності визначає сферу дії обставин, які виключають відповідальність. До них належать непереборна сила та умисел потерпілого. Чому саме ці обста­вини, на думку законодавця, звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності?

Володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності, коли шкода виникла внаслідок непереборної сили. У подібних випадках причинний зв'язок встановлюється між дією непереборної сили і шкодою, що настала. І немає причинного зв'язку між джерелом підвищеної небезпеки і шкодою. Відсутність однієї з підстав відповідальності, звичай­но, виключає відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки. Тепер щодо умислу потерпілого. Наприклад, гро­мадянин кидається під колеса автомашини, внаслідок чого йому заподіяно ушкодження здоров'я. Потерпілий передбачав і бажав настання шкідливих наслідків. За цих обставин відшкодування шкоди потерпілому з боку володільця джерела підвищеної небезпеки було б невиправданим.

Щодо юридичного значення грубої необережності потерпі­лого, то вона є підставою тільки для зменшення розміру відшкодування за рахунок володільця джерела підвищеної не­безпеки, оскільки ст. 450 ЦК України не передбачає грубу необережність як обставину, що звільняє володільця від відповідальності. Отже, ця стаття сполучається із ст. 454, як загальною нормою, тільки до певних меж, а саме: якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збіль­шенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого роз­мір відшкодування, належного від володільця джерела підви­щеної небезпеки, має бути тільки зменшений (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 p.).

Проект ЦК України передбачив відсильну норму ч. 2 ст. 1236. У ній зазначається, що при встановленні обов'язко­вого страхування цивільної відповідальності володільців відповідних видів джерел підвищеної небезпеки обов'язок відшкодування завданої шкоди несе страховик.

Відсильна норма ч. 2 ст. 1236 проекту знайшла реалізацію в Положенні про порядок і умови проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності володільців транс­портних засобів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 p. № 1175¹.

Обов'язкове страхування цивільної відповідальності воло­дільців транспортних засобів здійснюється з метою забезпе­чити відшкодування шкоди, заподіяної потерпілим внаслідок дорожньо-транспортної події.

Суб'єктами правовідносин з обов'язкового страхування цивільної відповідальності є страхувальники (володільці транспортних засобів), страховики (страхові організації), треті особи (потерпілі) — юридичні і фізичні особи, яким заподіяна шкода транспортним засобом внаслідок дорожньо-транспортної події. Об'єктом зазначених вище правовідносин є цивільна відповідальність володільців транспортних засобів за шкоду, завдану життю і здоров'ю третіх осіб, а також їхньому майну.

Страховик відшкодовує пряму шкоду, заподіяну третій особі транспортним засобом у стані його руху, якщо є при­чинний зв'язок між рухом транспортного засобу і заподіяною ним шкодою. Він зобов'язаний відшкодувати шкоду при настанні страхового випадку. Страховий випадок — це доро­жньо-транспортна подія, що сталася під час експлуатації транспортного засобу страхувальника і внаслідок зазначеної події настає його цивільна відповідальність за шкоду, заподіяну транспортним засобом життю, здоров'ю та майну третіх осіб. Страхова сума — це грошова сума, в межах якої страховик (страхова організація) відповідно до умов страху­вання зобов'язаний провести сплату третій особі або третім особам (якщо потерпілих було кілька) після настання страхо­вого випадку.

Відносини з обов'язкового страхування цивільної відпові­дальності виникають на підставі договорів.

За шкоду, заподіяну здоров'ю третьої особи внаслідок страхового випадку, страховик сплачує страхове відшкоду­вання в межах страхової суми. При заподіянні шкоди майну третьої особи внаслідок страхового випадку сплата страхово­го відшкодування проводиться на підставі висновку експер­тизи. Вартість експертизи відноситься на рахунок страховика.

Страховик не відшкодовує шкоду, якщо дорожньо-транс­портна подія сталася з вини страхувальника або третьої особи. Випадки звільнення страховика від обов'язку з відшко­дування шкоди передбачені в п. 12 Положення.

Страховик має право вимагати відшкодування проведених страхових виплат від третьої особи, страхувальника або особи, що керувала транспортним засобом у таких випадках:

а)  навмисного заподіяння шкоди третій особі;

б)  керування транспортним засобом у стані алкогольного сп'яніння або під впливом наркотичних чи токсичних речовин?

в)  відсутності посвідчення на право керування транспорт­ним засобом відповідної категорії;

г)  якщо винуватець покинув місце дорожньо-транспортної  події на порушення встановлених правил;

д)  якщо страховий випадок стався через невідповідність технічного стану і устаткування транспортного засобу вимо­гам Правил дорожнього руху України;

є) якщо страхувальник або третя особа подали страхови­кові недостовірні відомості.

Особи, які експлуатують транспортний засіб без договору обов'язкового страхування цивільної відповідальності, в разі заподіяння шкоди відповідають за ст. 450 ЦК України.