§ 1. Поняття договору схову

Майно, що належить громадянам та орга­нізаціям, часто здається на зберігання іншим громадянам чи організаціям. Призначення схову— всебічно сприяти збере­женню будь-якої форми власності.

У дореволюційному російському законодавстві і в юридич­ній літературі договір схову називався договором поклажі, а його суб'єкти — відповідно поклажодавцем і покла-жоприймальником. Радянська теорія і практика відмовились від терміна "поклажа", замінивши його терміном "схов". Особа, що приймала майно на зберігання, іменувалася не поклажоприймальником, а охоронцем, а суб'єкт, який здавав річ на зберігання, у зв'язку з відсутністю нової термінології, так і продовжує називатися поклажодавцем¹.

Зобов'язання зберегти будь-яку річ може мати різний зміст. Так, наприклад, коли йдеться про охорону предметів, в основному мають на увазі лише зовнішню недоторканність майна. Зобов'язання схову обумовлює повернення особі, яка здала річ, тієї самої речі без втрати і пошкодження, тобто збе­реження внутрішніх якостей і властивостей предмета. Схо­ронність майна — поняття ще більш широке, воно включає як обов'язок схову, так і обов'язок охорони речі. Цивільно-пра­вове зобов'язання схову, як правило, передбачає збережен­ня, а потім повернення майна у цілості особі, яка здала майно на схов.

За договором схову одна сторона (охоронець) зобов'язана зберігати майно, передане їй другою стороною, і повернути його у цілості ( ч. 1 ст. 413 ЦК). Суть договору схову полягає в тому, що одна особа передає іншій особі майно, яка приймає його для зберігання на певний строк, тобто мета да­ного зобов'язання зберегти річ і повернути в схоронності, а не сховати її. Отже основним у даному зобов'язанні є те, що потрібно зберегти річ, тобто отримати певний позитивний результат. І тому в проекті ЦК України (глава 64) даний договір називається договором зберігання, що повніше відображає відносини, які виникають між двома сторонами з приводу зберігання майна¹. ЦК України передбачає, що охо­ронець повинен повернути річ у цілості. Проект ЦК України вказує, що річ має бути повернута у схоронності. З точки зору автора доцільно було б зазначити, що річ має бути повернута в тому стані, в якому її було передано на зберігання. Дане положення повніше відображало б суть схову, а точніше зберігання майна.

Слід зазначити, що обов'язок зі зберігання майна в одних випадках виступає як самостійні цивільні правовідносини, а в інших відіграє роль додаткової умови в зобов'язанні. Самос­тійним цивільно-правовим зобов'язанням схов визнається тоді, коли він є основою або однією з основних цілей, заради якої сторони вступають у правовідносини (наприклад, здача майна на зберігання в камеру схову). Додатковою умовою схов буває в тих випадках, коли він виконує допоміжну функ­цію, яка сприяє належному виконанню основного зобов'я­зання з іншим основним змістом. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо право власності (оперативного управління) переходить до покупця раніше передачі речі, про­давець зобов'язаний до передачі зберігати річ, не допуска­ючи її погіршення, або за ч. 1 ст. 337 ЦК підрядчик зобов'я­заний вжити всіх заходів, щоб забезпечити збереження ввіреного йому замовником майна, він несе відповідальність за будь-які упущення, що потягли за собою втрату або по­шкодження майна. В даних випадках зобов'язання схову є до­датковою умовою у договорах купівлі-продажу і підряду.

Договір схову є реальним, тобто він вважається укладеним з моменту передачі речі на зберігання, а не з часу досягнення про це згоди. Це має місце у договорах, де однією стороною виступає громадянин (наприклад, при здачі майна в ломбард, камеру схову на вокзалі). Але в певних випадках договір схову може бути консенсуальним, зокрема тоді, коли він укладається між організаціями, одна з яких бере на себе зобов'язання прийняти на схов майно, що передано їй іншою організацією (ч. 2 ст. 413 ЦК). Так, холодильники, що прийма­ють продукцію підприємств м'ясної і молочної промисловості, укладають з відповідними збутовими конторами договори, на підставі яких холодильники зобов'язуються приймати, а кон­тори — здавати на зберігання м'ясо-молочні продукти.

Договір схову вважається безоплатним. Але він може бути і сплатним, якщо ця послуга здійснюється за винагороду. Без­оплатними є відносини, що виникають, коли громадяни зда­ють майно на короткострокове зберігання у гардероби орга­нізацій, камери схову будинків відпочинку, санаторіїв, або якщо функцію охоронця приймає на себе громадянин у порядку надання товариських послуг, що часто трапляється у побуті. Договір схову може стати оплатним у відносинах між громадянами, якщо при укладенні договору сторони це обу­мовлюють, а також у відносинах, де однією стороною є орга­нізація; договір схову має бути оплатним, якщо норматив­ними актами передбачено стягнення організацією плати за зберігання майна.

Договір схову належить до двосторонніх договорів, тобто при оплатних і безоплатних відносинах зобов'язання збері­гання є взаємними, де існують певні права та обов'язки обох сторін. Охоронець, зокрема, зобов'язаний забезпечити збе­реження майна і повернути його іншій стороні, яка в свою чергу зобов'язана після закінчення строку, зазначеного охо­ронцем взяти назад здане нею на схов майно (ч. 1ст. 421 ЦК) і відшкодувати охоронцеві витрати, необхідні для збереження майна (ч. 2 ст. 417 ЦК), та збитки, завдані властивостями цього майна, коли охоронець, приймаючи майно на схов не знав і не повинен був знати про ці властивості (ст. 422 ЦК). Якщо ж договір оплатний, то обов'язком поклажодавця є сплата охоронцеві винагороди, розмір якої затверджений у встановленому законом порядку таксами, ставками, тари­фами, а за відсутності таких за згодою сторін.

Договір схову має спільні риси з договором про охорону об'єктів, з договорами позики і майнового найму. За догово­ром про охорону об'єктів власник доручає органам охорони здійснювати щоденну охорону відповідних об'єктів без пере­дачі їх у господарську сферу органові, що здійснює охорону, а за договором схову покпажодавець передає майно охорон­цеві. Договір про охорону об'єктів завжди оплатний, а договір схову також може бути оплатним і може бути безоплатним. Спільні риси договорів схову, безоплатного користування майном, майнового найму в тому, що у всіх вказаних правовідносинах майно одного суб'єкта надходить у тимчасо­ве володіння іншої особи. Проте, у той час як при безоплат­ному користуванні майном і майновому наймі користування є основною метою договору, в договорі схову воно може лише доповнювати основну мету обов'язку контрагента — зберегти ввірене майно. Зобов'язання схову можуть бути оплатними і безоплатними, а правовідносини з найму речі тільки оплатними. На відміну від інших правовідносин зобо­в'язання зберігання між громадянами, а також між громадя­нами та організаціями виникають лише з моменту передачі, залишення майна у володінні зобов'язаної особи (охоронця).

§ 2. Підстави виникнення зобов'язань зі зберігання

Для виникнення зобов'язань зі зберігання необхідні певні юридичні факти. Такими підставами можуть бути угоди, юридичні проступки, акти планування, адміністра­тивні акти, постанови слідчих, ухвали суду, арбітражного суду та інші дії громадян та організацій, які породжують цивільні права та обов'язки.

Ознакою зобов'язань зі зберігання є те, що ці відносини породжуються лише правомірними діями. Найпоширенішим юридичним фактом, з яким пов'язано виникнення зобов'я­зання зберігання, є угоди (договори). Але не з будь-якої угоди можуть виникнути правові відносини зі зберігання, а лише з тієї, що спрямована саме на передачу певного майна на зберігання іншій особі, тобто в даному випадку воля сторін має бути спрямована на досягнення певних правових наслід­ків, а саме — на виникнення зобов'язань зберігання.

Укладаючи договір схову, сторони повинні уявляти основні наслідки взаємної згоди, їх волевиявлення і розуміти, що один дає іншому конкретну річ на зберігання, вступаючи з ним у правові відносини з цією метою, а інший згоден прийняти на себе обов'язок зі зберігання речі. Тобто просте прохання приглянути за речами не можна розглядати як укладення до­говору схову, оскільки дані речі залишені не з метою здачі їх на зберігання. В даному випадку дії учасників угоди не спря­мовані на виникнення між ними правового зв'язку.

В основному зобов'язання зберігання виникають безпосе­редньо за наявності юридичного факту, яким є укладення до­говору схову. Але ці зобов'язання можуть виникати не лише з договору схову, в якому зберігання є єдиною метою, що передбачена законом. Підставою певних зобов'язань збері­гання можуть бути інші договори, де зберігання виступає як допоміжна функція, що доповнює основний зміст іншого до­говору, тобто виступає як елемент основного зобов'язання. Так, комісіонер зобов'язаний зберігати майно комітента за договором комісії, підрядчик — майно замовника за догово­ром підряду, перевізник— вантаж відправника за договором перевезення. Основним змістом цих договорів є надання послуги, а не зберігання, але при наданні основної послуги має здійснюватися і зберігання майна громадян, організацій як додаткова діяльність, що є елементом основного зобов'я­зання. Це сприяє належному виконанню обов'язку, який є змістом послуг, що надаються.

На відміну від договору схову в цих випадках не потрібно, щоб сторона, яка надає послугу, що є змістом основного до­говору, згодна була прийняти на себе обов'язок і зі зберіган­ня, а особа на чию користь здійснюється послуга, бажала б покласти на іншу особу такий обов'язок. У даному випадку для виникнення зобов'язання схову досить укласти основний договір про надання послуг, тобто відповідно договору комісії, підряду, перевезення тощо, де існує предмет схову, що зали­шений або внесений у відведене приміщення чи місце. Спе­ціальної спрямованості на те, щоб встановити правові відносини і щодо схоронності речей, тут немає.

Якщо за умовами перебування, обслуговування, надання послуги, що є змістом основного зобов'язання, громадянам необхідно користуватися гардеробом, залишати своє майно на час отримання послуги, то виникає зобов'язання зберігання.

Юридичні проступки — це також юридичні факти, які є під­ставою для встановлення відносин зберігання. Вони здійснюються з певною метою, але під час їх здійснення воля осіб не спрямована на те, щоб викликати юридичні наслідки у вигляді встановлення конкретних відносин зі зберігання, що виникають і без цієї спрямованості волі, тому що закон пов'я­зує з наявністю таких дій виникнення зобов'язань. У таких випадках для виникнення правовідносин зберігання досить, щоб особа здійснила практичні дії, які можуть мати різний ха­рактер. Так, наприклад, відмова покупця прийняти поставле­ну продукцію, є порушенням обов'язку з прийняття даної про­дукції на відповідальне зберігання, чи виявлення і здача зна­хідки органам міліції або виконавчому комітетові селищної, сільської ради народних депутатів викликає обов'язок зі збе­рігання даної речі протягом шести місяців (ч. 2 ст. 138 ЦК), бездоглядна або приблудна худоба передається на тимчасо­ве утримання радгоспові або колгоспові, керівники яких не мають права відмовитися прийняти її (ст. 139 ЦК). У даних випадах зобов'язання зі зберігання майна виникає на під­ставі прямих вказівок закону без укладення договору схову.

Іноді для виникнення зобов'язання зі зберігання потрібна наявність сукупності певних юридичних фактів. Це стосується встановлення планово-договірних відносин зі зберігання між підприємствами та організаціями, тобто тут існує акт плану­вання і договір схову. І тільки поєднання їх може утворити під­ставу, яка породжує цей вид зобов'язань. Зокрема, мініс­терства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим готують про­позиції щодо визначення підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності для зберігання матеріальних цінностей державного резерву (запасів матеріально-техніч­них, продовольчих та сировинних ресурсів)¹.

Відповідно до Закону України "Про державний матеріаль­ний резерв" (ст. 11) запаси матеріальних цінностей дер­жавного резерву розміщуються на підприємствах, в устано­вах та організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Частина запа­сів матеріальних цінностей державного резерву може збері­гатися на промислових, транспортних, сільськогосподар­ських, постачальницько-збутових та інших підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах.

Для підприємств, установ та організацій, основаних пов­ністю або частково на державній власності (державні під­приємства, установи та організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, основані на державній влас­ності), а також для суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до законодавства України монополістами, відповідальне зберігання матеріаль­них цінностей державного резерву є обов'язковим, якщо це не завдає їм збитків.

Перелік підприємств, установ та організацій усіх форм власності, що виконують відповідальне зберігання матеріаль­них цінностей державного резерву, номенклатура та обсяги їх накопичення визначаються мобілізаційними та іншими спе­ціальними планами¹. Тобто в даному випадку зобов'язання по зберіганню матеріальних цінностей державного резерву, виникають з акта планування.

Зобов'язання схову також можуть виникнути з адміністра­тивних актів, бо адміністративні акти є різновидом юридичних фактів. Це акти органів державного управління, вони виража­ють волю органів з питань, що належать до їх компетенції. Воля у них спрямована на встановлення цивільно-правового зобов'язання по зберіганню. Орган управління, що видав або прийняв такий акт, вступає в адміністративні відносини з гро­мадянином або організацією, яким адресований даний акт. Між органом, що видав акт, та Іншою особою, наприклад май­бутнім спадкоємцем, в інтересах якого прийнято акт, вста­новлюються цивільні правовідносини по зберіганню. Зокрема, державний нотаріус за місцем відкриття спадщини за повідомленням підприємства, установи та організації, грома­дян або за своєю ініціативою вживає заходів до охорони спад­кового майна, коли це потрібно в інтересах спадкоємців, кредиторів або держави. Цих заходів вони вживають безпо­середньо або шляхом доручення державним нотаріусам чи посадовим особам виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів за місцезнаходженням майна. Заходів до охорони спадкового майна державний нотаріус вживає не пізніше наступного дня з дати надходжен­ня доручення або заяви про наявність спадкового майна, яке потребує охорони. Для охорони спадкового майна державний нотаріус проводить опис майна і передає його на зберігання спадкоємцям або іншим особам, яких він призначає. Охоро­на спадкового майна триває до прийняття спадщини всіма особами. В даному випадку зобов'язання по зберіганню виникають з адміністративного акта, зокрема акта описуван­ня спадкового майна, на якому державний нотаріус поперед­жає охоронця про відповідальність за зберігання майна, або з постанови про призначення охоронця спадкового майна¹. Майбутні сторони таких зобов'язань не вибирають собі контрагентів, зобов'язану особу призначають, визначаючи її самим актом. Такі адміністративні акти можуть вчиняти лише органи управління держави і створювати, крім цивільних, ще й адміністративні відносини, де акт спрямований на виник­нення зобов'язань по зберіганню. Орган державного управ­ління, що видає адміністративний акт, сам не стає суб'єктом зобов'язань зберігання, в той час як громадяни та органі­зації є їх сторонами.

До Юридичних фактів, які зумовлюють виникнення зобов'я­зань по зберіганню, слід віднести ухвали суду, арбітражного суду і постанови слідчих органів. Ці акти приймаються даними органами при здійсненні функцій у межах їх компетенції і спрямовані на встановлення відносин по зберіганню. Вони є підставою виникнення зобов'язань по зберіганню між грома­дянами та організаціями. Суди та слідчі органи вступають в адміністративні відносини  із зобов'язаним суб'єктом,  а між ним та іншою уповноваженою особою встановлюються цивільно-правові зобов'язання зі зберігання. Так, майно, описане судовим виконавцем, передається на зберігання боржникові або іншій особі (ст. 382 ЦПК). У даному разі між сторонами не укладається спеціальний договір схову майна. Для виникнення зобов'язання зі зберігання у цих випадках потрібна фактична передача майна зобов'язаній особі орга­ном, який прийняв ухвалу чи постанову. Сторони таких відносин визначаються актами судово-слідчих органів, які призначають охоронців майна. Ці органи відповідно до вимог закону чи за своєю ініціативою, чи за ініціативою зацікавле­них осіб зобов'язані приймати такі акти для належного вико­нання покладених на них завдань.

Крім зазначених, підставами виникнення зобов'язань зі збе­рігання можуть бути інші дії громадян та організацій (ст. 4 ЦК).

§ 3. Сторони, предмет, об'єкти, форма та строк договору схову

У договорі схову беруть участь дві сторо­ни — охоронець і особа, яка передає на зберігання майно і називається поклажодавцем. Сторонами договору, тобто охоронцем і поклажодавцем можуть бути як громадяни, так і юридичні особи. Охоронцями повинні бути дієздатні грома­дяни та організації, що мають статус юридичної особи.

Поклажодавцем в основному є власник майна, що його здають на зберігання. Але це не становить обов'язкову умову дійсності договору, який укладається. Будь-яка особа, яка має юридичний інтерес щодо збереження майна, яке перебу­ває в її володінні, має право укласти договір схову як покла-жодавець, хоч це майно і не належить їй на праві власності. Тим самим не виключена можливість здачі на зберігання ре­чей заставодержателем, наймачем, перевізником тощо. Що стосується власника, то можливість вимагати у таких випад­ках майно від охоронця підпорядкована загальним правилам. Оскільки охоронець лише володіє річчю, але не стає її власником, дійсний власник, що має право на вилучення речі у покпажодавця, набуває такого права і щодо охоронця неза­лежно від його добросовісності та інших обставин справи.

Добросовісність охоронця і спосіб вибуття речі з володіння власника можуть вплинути лише на взаємні розрахунки між сторонами. Так, якщо наймач майна після закінчення терміну договору найму здає його на оплатне зберігання замість того, щоб повернути майно власникові, віндикаційний позов влас­ника буде задоволений навіть проти добросовісного воло­дільця. Але в цивільному спорі такого характеру позивач повинен внести охоронцеві плату за зберігання, переклавши тим самим заподіяні збитки на їх винуватця, тобто поклажо-давця¹.

Всі організації, які здійснюють функції охоронців, можна поділити на дві групи, взявши за критерій для такого розме­жування мету їхньої діяльності. До першої групи належать підприємства та організації, для яких зберігання не є метою діяльності, вказаної у їх статуті (положенні). Це колгоспи, заводи, санаторії, готелі і тому подібні організації; інші під­приємства, установи, що мають інші виробничі функції, а не зберігання, яке вони в одних випадках виконують як допоміж­ний, додатковий до основної мети обов'язок, а в інших — як епізодичну діяльність.

Другу групу становлять підприємства, для яких схов є основною або єдиною метою їхньої діяльності, передбаченою їх статутами, яка, як правило, здійснюється оплатно. Це холо­дильники, ломбарди та транспортні організації. Однак треба мати на увазі, що розподіл цих організацій на дві групи за за­значеною ознакою не виключає можливості здійснення схову підприємствами другої групи не тільки в якості основної І єдиної мети діяльності, передбаченої їх статутом, а й епізо­дичної (наприклад, при зберіганні речей відвідувачів транс­портними організаціями, ломбардами).

Значення такого розмежування полягає в тому, що між організаціями, які належать до першої групи охоронців, та покпажодавцями зобов'язання схову може виникнути не тільки з договору схову (наприклад, між колгоспами і заготі­вельниками сільськогосподарської продукції), а й тоді, коли майно, крім грошей і цінностей, не було окремо здано на зберігання (наприклад, зберігання майна в готелях).

Між підприємствами, віднесеними до другої групи охорон­ців, та поклажодавцями обов'язок зі зберігання виникає лише при передачі майна за договором схову (наприклад, у лом­барді, холодильнику), крім випадків прийняття вантажів на відповідальне зберігання. Залежно від цього вирішуватиметь­ся і питання про відповідальність того чи іншого охоронця.

Колгоспи виступають як охоронці при зберіганні ними про­дукції, проданої заготівельникам у рахунок виконання дого­вору контрактації. Іноді при укладенні договорів схову не перевіряють здатність продукції, яку здають на схов, до тривалого зберігання, акти про це не складають, що призво­дить до псування продукції. Об'єктом договору схову в дано­му випадку є сільськогосподарська продукція.

Сторонами договору схову сільськогосподарської продук­ції виступають заготівельні організації та господарства (кол­госпи) між якими укладено договори контрактації. Колгоспи можуть виступати як охоронці і при затриманні та передачі їм бездоглядної або приблудної худоби. Відповідно до ст. 139 ЦК України громадянин, який затримав бездоглядну або приблудну худобу, повинен негайно повідомити про це влас­ника худоби і повернути її або повідомити міліцію чи вико­навчий комітет селищної, сільської ради народних депутатів про затримання худоби. Останні вживають заходів до розшу­ку власника худоби, на цей час худобу передають на утримання і в користування найближчому колгоспові. У дано­му випадку підставою виникнення зобов'язання, як зазнача­лося вище, є юридичний проступок—факт знайдення і пере­дачі худоби колгоспу, з яким закон пов'язує відносини збері­гання, незалежно від бажання охоронця, а можливо і всупе­реч його волі. Поклажодавцями у цьому разі виступають органи міліції або виконавчі комітети сільських, селищних рад народних депутатів, бо володілець бездоглядної худоби в даний час невідомий, а міліція І виконкоми діють в інтересах власника худоби. Якщо встановлено юридичну чи фізичну особу, якій належить худоба, то вони стають поклажодавця­ми. Об'єктом таких зобов'язань є худоба, що вибула з воло­діння власника.

Обов'язок по зберіганню речей виникає, якщо знайдено знахідку. Згідно із ст. 138 ЦК України особа, яка знайшла за­гублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка загубила річ, і повернути її або заявити про знахідку 1 здати річ до міліції чи виконавчого комітету селищної, сіль­ської ради народних депутатів. Якщо річ знайдено в установі, підприємстві або на транспорті, то її слід здати адміністрації відповідної організації. Таким чином, суб'єктами зобов'язань схову тут є органи міліції, виконкоми місцевих рад народних депутатів та організації, яким передано знайдену річ (ці суб'єкти є охоронцями).

Суб'єктами зобов'язань схову у відносинах з громадянами можуть бути готелі, будинки відпочинку, санаторії і тому подібні організації. Основними виробничими цілями діяль­ності цих організацій є надання інших послуг (наприклад, са­наторно-курортного лікування, організація відпочинку тощо), передбачених їх статутами, а не зберігання речей громадян. У даному випадку зберігання виступає як допоміжна функція, що супроводжує статутну діяльність при наданні послуги, яка становить зміст і мету основного зобов'язання.

Стаття 420 ЦК України не встановлює ознак і не називає "тому подібних організацій", що виступають охоронцями, а обмежується наведеним приблизним переліком, який може розширитись. Вона фактично не містить відповіді на певні питання, що виникають у фактичних відносинах зі зберігання речей у готелях, будинках відпочинку, санаторіях, гуртожит­ках та аналогічних організаціях. Отже треба дати змістовне тлумачення вислову "тому подібні організації". Так, у стат­тях 1028 і 1029 проекту ЦК України дано широке тлумачення певних правил. Зокрема, правила зберігання речей у гарде­робах організації застосовуються І до зберігання верхнього одягу, головних уборів та інших подібних речей, що їх не зда­ють на зберігання громадяни у місцях, відведених для цих цілей в організаціях та засобах транспорту. А правила статті про зберігання речей у готелях застосовують до зберігання речей громадян у мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших закладах, у яких особа тимчасово про­живає. Тобто проект ЦК України до так званих "подібних орга­нізацій" відносить місця, у яких особа тимчасово проживає, і місця, які відведені для зберігання речей в організаціях та транспортних засобах.

У даних випадках сторони перебувають у зобов'язальних відносинах з надання послуг (наприклад, послуг по санаторно-курортному лікуванню), а залишення майна у зазначених приміщеннях є юридичним фактом, що тягне за собою вста­новлення додаткового обов'язку з його зберігання.

Підстави виникнення зобов'язань зберігання в організа­ціях, вказаних у ст. 420 ЦК України, можуть бути різні. Якщо громадянин прибув у санаторій, готель і здав свої речі до камери схову, гардероба, отримавши жетон або номер, то підставою, що породжує даний вид відносин, є договір схову. Якщо верхній одяг і головні убори відвідувачі здають до гар­дероба, їм видається жетон. Відповідальність за збереження у роздягальному відділі і гардеробі одягу, взуття і білизни, яка належить відвідувачам, несе адміністрація лазень і душових павільйонів. Цінні речі, документи та гроші здають до камери схову цінностей, а там, де її немає, за збереження цінних речей, документів, грошей, що не здані відвідувачами на зберігання, власник чи орган, уповноважений управляти майном, відповідальності не несе¹.

Коли речі громадянина знаходяться у приміщенні (номері готелю) або залишаються в передбачених для цього місцях без особливої здачі на зберігання, зобов'язання по схорон­ності речей все одно виникає, але не з договору схову, а з договору про надання місця у готелі, гуртожитку тощо. В пос­танові Пленуму Верховного Суду України "Про застосування у судовій практиці деяких норм законодавства, яким регулю­ються відносини з побутового обслуговування населення"² від 6 липня 1979 р. № 4 із змінами, внесеними постановами Пленуму від 29 червня 1984 р. № 6, від ЗО червня 1989 р. № 6 та від 26 грудня 1992 р. № 13, зазначено, що готелі, будинки відпочинку, санаторії, гуртожитки і тому подібні організації відповідають за збереження майна громадян, яке перебуває у відведених їм приміщеннях, і в тих випадках, коли це майно, крім грошей та коштовностей, не було спеціально прийнято від громадян на зберігання.

Коли особа вступає у відносини за договором на санатор­но-курортне лікування, надання місць у готелях, то згідно із законом між нею і цими організаціями встановлюються відно­сини зі зберігання цього майна, хоч воно, крім грошей і кош­товностей, і не було особливо здано на зберігання.

Надання такого роду послуг цими організаціями немож­ливе без здійснення допоміжної функції—охорони речей гро­мадян. Поклажодавцями тут можуть бути лише громадяни. Звичайно, предметом даних зобов'язань є послуги, а об'єк­том — речі громадян, тобто індивідуально-визначене майно особистого користування. Гроші та коштовності стають такими об'єктами лише при укладенні договору схову із цими організаціями.

Суб'єктом даних зобов'язань на стороні охоронців можуть виступати й організації, для яких схов не є жодною з цілей діяльності, жодною додатковою функцією. До них належать адміністративні органи, вузи, науково-дослідні, інші установи та організації, що зберігають у гардеробах одяг своїх співро­бітників і відвідувачів. Підставою виникнення зобов'язань зі зберігання в даному випадку можуть бути договір схову (наприклад, отримання номера при здачі речей до гардероба) та юридичні проступки, якщо речі були залишені в гардеробі, який не обслуговувався гардеробником. Такі відносини мають безоплатний, короткостроковий характер, обмежую­чись часом перебування громадян у цих організаціях.

Охоронцями за договором схову можуть бути холодиль­ники. Вони приймають на зберігання товарно-матеріальні цінності від різних організацій та підприємств, які потребують їхніх послуг. Підставою виникнення таких зобов'язань зі зберігання є акт планування і договір схову. Тобто холодиль­ник зобов'язаний прийняти продукти від покпажодавця у строки і в кількості, що вказана у плані, бо їх діяльність як охоронців переважно планують органи управління. У свою чергу поклажодавець має право здати продукцію на зберіган­ня. Холодильник здійснює зберігання як одну із своїх основ­них виробничих функцій, цілей діяльності, передбачених ста­тутом, на підставі якого він діє.

До організацій, для яких зберігання майна є їх професій­ною діяльністю, належать ломбарди та камери схову транс­портних організацій. Камери схову на залізничних вокзалах і автовокзалах створено для прийняття від громадян речей на зберігання незалежно від наявності проїзних документів, тобто єдиною функцією, метою діяльності цих камер є збе­рігання речей громадян, і ця діяльність передбачена їх стату­том. Зокрема, "Порядок обслуговування громадян залізнич­ним транспортом"¹, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1997 р. № 252 визначає, що суб'єкти господарювання, які займаються перевезенням та обслуговуванням пасажирів, повинні забезпечити схорон­ність ручної поклажі пасажирів у камерах схову, схоронність багажу та вантажобагажу в сховищах та під час перевезень.

Поклажодавцями виступають громадяни. Організації не можуть здавати своє майно на зберігання в ломбарди та камери схову транспортних організацій, оскільки це не входить у зміст їх правоздатності. Виникнення зобов'язань зі зберігання майна ломбард засвідчує шляхом видачі Іменної охоронної квитанції, а в камерах схову транспортних органі­зацій видаються квитанції або жетони. Даний договір схову є двостороннім, реальним, оскільки обов'язок зі зберігання речі виникає лише з моменту фактичної передачі її у воло­діння охоронця. Об'єктом зобов'язання схову в цих випадках є індивідуально-визначене майно громадян, яке може прий­матися на зберігання згідно зі статутами підприємств, прави­лами перевезення пасажирів і багажу на транспорті.

Для різних охоронців об'єктами схову можуть бути різні речі. Так, ломбарди приймають предмети особистого корис­тування і домашнього вжитку, перелік яких може змінюва­тись. Камери схову беруть на зберігання ширше коло речей, ніж ломбарди.

Основною рисою договірного зберігання організаціями є те, що, оскільки приймання речей на зберігання входить у сферу їх професійної діяльності, вони мають, як правило, для таких операцій спеціальні приміщення чи спеціальне облад­нання (камери схову ручного багажу — на вокзалах, гарде­роби — в установах, театрах тощо).

Охоронцями можуть бути громадяни, які приймають на зберігання речі інших громадян. Зберігання речей громадя­нами не має характеру промислу, а часто є безоплатною послугою, цю трапляється в побуті, але може бути й сплатною. Юридичним фактом, який породжує такі відносини, здебіль­шого є укладення між громадянами договору схову, який є реальним. Цей договір укладають на певний строк, а також без зазначення строку.

У всіх випадках предметом договору схову завжди є по­слуги, що їх надає охоронець поклажодавцеві та які направ­лені на забезпечення схоронності майна. Об'єктом договору схову може бути як індивідуально-визначена річ, так і речі, цю мають родові ознаки. За зобов'язанням зберігання, неза­лежно від підстав їх виникнення, охоронець повинен повер­нути у схоронності ті самі, а не інші речі, і тому, як правило, об'єктом цих зобов'язань є індивідуально-визначені речі. Іноді речі можуть визначатися родовими ознаками (на­приклад, здача колгоспами зерна на елеватор). Коли на схов здаються речі, що мають родові ознаки, то вони переходять у власність охоронця, якщо немає іншої угоди. І охоронець зобов'язаний повернути стороні, яка здала родові речі на схов, рівну або обумовлену сторонами кількість речей того самого роду та тієї самої якості (ст. 423 ЦК), а не ті самі речі, які здавалися на схов. Якщо згідно із законом охоронець стає власником переданих йому речей, то ризик випадкової заги­белі чи псування таких речей покладається на охоронця, і він зобов'язаний повернути покпажодавцеві рівну або обумовле­ну сторонами кількість речей того самого роду та та тієї самої якості звичайно за умови, якщо загибель речей не сталася внаслідок дії непереборної сили. Законодавство допускає укладення угоди між охоронцем і поклажодавцем з приводу родових речей, зокрема про відповідальність за випадкову загибель або псування таких речей, яка може бути покладена на поклажодавця.

Проект ЦК України у ст. 998 передбачає поняття "знеособ­леного зберігання речей". Суть його полягає в тому, що взяті на зберігання речі одного поклажодавця можуть бути змішані з речами того самого роду і тієї самої якості інших покла-жодавців. Знеособлене зберігання має бути лише у випадках, що прямо визначені договором. Тобто в даному разі охоро­нець повертає поклажодавцеві не ту саму річ, бо виділити її просто неможливо, оскільки вона змішана з речами того са­мого роду, але річ того самого роду і тієї самої якості.

Форму договору схову регулює ст. 414 ЦК України, що передбачає залежність форми договору від вартості переда­ного на схов майна, строку та суб'єктів договору. Договір схову, може оформлятися усно і письмово. Договір схову, в якому однією стороною є громадянин, укладається обов'яз­ково в письмовій формі, якщо вартість переданого на схов майна не перевищує обумовлену на даний період суму. У противному разі настають наслідки, передбачені ст. 46 ЦК України: сторони позбавляються права посилатися на пока­зання свідків для підтвердження факту укладення договору в разі спору. Припустимі лише письмові докази. На підтвер­дження зобов'язання, що виникло з договору схову, покпажо-давцеві можуть бути видані розписка та копія договору, де викладено умови такої угоди. Проте, якщо сторони, порушив­ши форму договору, не заперечують самого факту укладення договору, і спір виникає про тотожність речей, переданих на схов, і речей, що їх повертає охоронець, допускаються покази свідків (ч. 2ст.414ЦК).

При здачі одним громадянином речей на зберігання іншо­му в період надзвичайних обставин (пожежа, повінь, земле­трус) допускається доведення такого факту показаннями свідків незалежно від вартості майна (ч. З ст. 414 ЦК).

Якщо охоронцем виступає спеціалізована організація (наприклад, камера схову), то видається квитанція, яка й під­тверджує укладення договору. Часто квитанція виписується на формуляр, де відображається і сам порядок зберігання, який визначає права та обов'язки контрагентів. У деяких випадках (наприклад, при здачі в гардероб верхнього одягу) поклажодавцям видаються номерні жетони. їх звичайно не можна вважати актами письмового оформлення договору, але вони мають доказове значення для розв'язання питань про те, чи було здано майно на зберігання.

У відносинах за договором схову строк є досить своєрід­ним, оскільки він визначає межі обов'язків охоронця. Охоро­нець не має права вимагати від поклажодавця достроково за­брати своє майно, якщо в договорі обумовлено строк його дії. Навпаки, покпажодавець може у будь-який момент вимагати повернення майна навіть якщо строк дії договору ще не закінчився. Якщо договір було укладено на певний строк, охо­ронець має права вимагати, щоб покпажодавець прийняв від нього майно, якщо настав строк. При безстроковому харак­тері договору ця вимога може бути пред'явлена у будь-який момент, але охоронець зобов'язаний надати поклажодавцеві достатній строк для одержання ним свого майна.

§ 4. Права та обов'язки сторін за договором схову

Охоронець не тільки має право прийняти на зберігання майно, а й у деяких випадках зобов'язаний це зробити. Так, колгосп не може відмовитися від утримання бездоглядної або приблудної худоби (ч. 2 ст. 139 ЦК). Зобо­в'язані приймати на зберігання майно громадян камери схову транспортних організацій, гардероби підприємств та установ згідно з їх правилами внутрішнього розпорядку. Приймаючи майно, охоронець повинен оглянути його. Так, у разі відвантаження матеріальних цінностей державного резерву на підприємства по їх зберіганню та з цих підпри­ємств усі транспортні підприємства та організації незалежно від форм власності приймають та здають їх, обов'язково перевіряючи вагу або кількості місць (залежно від виду ван­тажу)¹, тобто фактично майно приймається після огляду.

Якщо майно не відповідатиме вимогам, що пред'являються до якості упаковки, комплектності та іншим ознакам, або за­боронене до приймання відповідними правилами, охоронець може відмовитися прийняти таке майно. Іноді майно, що передається на схов, підлягає оцінці. Так, майно, що здається в ломбард, оцінюється за згодою сторін. Речі з дорогоцінних металів оцінюють за встановленими державними розцінками.

Після прийняття речей на зберігання охоронець приступає до виконання свого основного обов'язку. Щоб здійснити його, він повинен вжити всіх необхідних або передбачених догово­ром заходів для збереження майна (ч. 1 ст. 416 ЦК). Обсяг та характер засобів, що їх має вжити охоронець, визначаються видом договору, а також його оплатністю чи безоплатністю.

При здачі речей охоронцеві може бути визначено, від якої не­безпеки їх треба охороняти, які дії для цього вчинити. Охоро­нець у всіх випадках повинен зберігати майно від загибелі, крадіжки. Так, на нього може бути покладений обов'язок зі збереження продуктів від псування, речей від пошкодження міллю тощо. Зокрема, ломбард вживає застережних заходів проти псування речей від вологості, молі тощо; холодильник забезпечує збереження продуктів відповідно до інструкцій та санітарних правил.

Якщо дії, які зобов'язаний вчинити охоронець для забезпе­чення схоронності речі, не визначено договором схову або спеціальними правилами, то він повинен вживати необхідних заходів, виходячи із конкретних обставин, умов зберігання, властивостей і стану речей, а також небезпеки, що може за­грожувати їх цілості. Дії, спрямовані на збереження майна, залежать від роду речей, їх властивостей, місця і часу зберігання. Заходи, яких вживає охоронець, зумовлені тим, окремий громадянин чи організація зберігає майно, оплатно чи безоплатно надається ця послуга, здійснюється вона як одна із цілей діяльності організації, передбаченої в її статуті, чи ні. Не можна покладати однакові обов'язки на охоронця, що виконує функції зберігання майна безоплатно, і на того, хто робить це за винагороду; на охоронця-громадянина і організацію, для якої зберігання є основною метою діяль­ності, і ту, для якої не є.

Коли охоронцем є громадянин, то при безоплатному зберіганні речей іншої особи він зобов'язаний виявити турбо­ту про передане йому майно, тобто дбати про це майно, як про своє власне (ч. 2 ст. 416 ЦК). Від нього можна вимагати вжиття лише тих заходів зі збереження речей, яких він вживає щодо до своїх речей того самого виду і призначення. Отже, такого охоронця не можна звинувачувати в тому, що він не вжив певних заходів схоронності майна, якщо ці заходи він не застосував для збереження власного майна (наприк­лад, не провітрював речі тощо). Проте останнє не слід розу­міти так, що якщо охоронець-громадянин при безоплатному зберіганні майна іншого громадянина ставиться до збережен­ня власного майна того самого призначення халатно, не виявляючи звичайної турботи про нього, то він не зобов'яза­ний вжити мінімальних доцільних заходів зі збереження прийнятого майна. Безгосподарне ставлення до своїх речей не звільняє охоронця від відповідальності за пошкодження чу­жого майна. Турбота має бути не меншою, ніж про свої речі, і в тому разі, якщо громадянинові передається на зберігання майно, описане слідчим, зокрема речові докази. Тут встанов­люються безоплатні відносини між громадянами.

Якщо між громадянами укладено сплатний договір схову, то особа, що прийняла майно на зберігання, повинна вживати всіх заходів, передбачених договором, або тих, що потрібні для забезпечення схоронності майна. Так, повинен турбу­ватися громадянин про речі, передані йому на зберігання нотаріусом у порядку ст. 559 ЦК України або судовим вико­навцем на підставі статей 382 і 383 ЦПК України, якщо охо­ронець не є боржником або членом його сім'ї, бо в цих випад­ках виникають сплатні відносини зі зберігання. Такий самий обов'язок покладається на організацію, що зберігає речі гро­мадян незалежно від оплатності чи безоплатності здійснення цих функцій (наприклад, зберігання речей громадян у гарде­робах установ, підприємств, камерах схову готелів, гуртожит­ків тощо).

Коли охоронцем є організація, для якої схов — одна з цілей діяльності, передбаченої її статутом (положенням), пред'яв­ляються максимальні вимоги зі схоронності майна (наприк­лад, холодильники, ломбарди тощо). Ці підприємства надають послуги зі зберігання оплатно і зобов'язані проводити цілий комплекс дій і заходів, застосовувати спеціальні технічні засоби, способи, апаратуру для створення умов, цю виклю­чають навіть випадкову втрату, пошкодження майна. їх зобо­в'язання передбачають схоронність внутрішніх і зовнішніх властивостей речей. З процесу зберігання майно має вийти таким, яким воно було прийнято на зберігання.

Правила ст. 416 ЦК України застосовуються і до відносин зі зберігання, що виникають не тільки з договору схову, а й з інших підстав. Згідно із ст. 424 ЦК України охоронець у цих випадках зобов'язаний вживати заходів, необхідних для за­безпечення схоронності переданого йому майна.

Строк, протягом якого охоронець має здійснювати свої функції, може бути визначеним і невизначеним. Якщо обома сторонами в зобов'язанні зі зберігання є громадяни, трива­лість виконання охоронцем його обов'язків встановлює він сам. Договір схову між ними може бути укладений на визна­чений строк, без зазначення строку або до витребування.

При передачі громадянами своїх речей на зберігання орга­нізаціям строк зберігання визначається угодою сторін, стату­том охоронця або спеціальними правилами. Так, у договорі вказується строк зберігання при здачі громадянами майна в ломбард. Строк зберігання речей у камерах схову готелів, гуртожитків, будинків відпочинку, санаторіїв, гардеробах під­приємств, установ та організацій визначається часом пере­бування громадян у цих організаціях. Іноді зберігання триває протягом строку, встановленого законом. Наприклад, знай­дені речі органи міліції або виконавчі комітети місцевих рад зберігають протягом шести місяців (ч. З ст. 138 ЦК). Колгосп, куди передано на зберігання бездоглядну або приблудну ху­добу, зобов'язаний зберігати її протягом двох місяців з дня передачі її (ч. З ст. 139 ЦК).

Охорона спадкового майна продовжується до прийняття його всіма спадкоємцями, якщо воно не прийнято, то до закінчення строку прийняття спадщини (ч. 2 ст. 558 ЦК).

У зобов'язаннях зі зберігання строк визначає час здій­снення охоронцем своїх обов'язків. До закінчення встанов­леного строку особа, що прийняла майно на зберігання, як правило, не може вимагати від поклажодавця, щоб він прий­няв речі назад. Таке право надано йому тільки у разі настання строку, який встановлюється в інтересах покпажодавця.

Але чи залишається обов'язок охоронця зі зберігання майна після закінчення строку зберігання. Аналіз ст. 418 ЦК України приводить до висновку, що такий обов'язок з охорон­ця не знімається, ступінь турботи про майно, що зберігається, характеризується після цього більш низькими вимогами. Охо­ронець і надалі відповідає за втрату, нестачу або пошкоджен­ня цього майна лише за наявності з його боку умислу або грубої необережності. Після закінчення строку зберігання, передбаченого законом, або строку, зазначеного в ч. 2 ст. 415 ЦК України, останній зобов'язаний продовжувати виявляти турботу про схоронність майна до того моменту, поки воно не буде взято іншою стороною. В такому випадку охоронець має право вимагати відшкодування йому додат­кових витрат зі зберігання майна. Якщо охоронець навмисно або з грубою необережністю допустив втрату, нестачу або пошкодження цього майна, то він зобов'язаний відшкодувати особі, яка здала річ на зберігання, заподіяні збитки.

Згідно із ч.З ст. 416 ЦК України охоронець не має права користуватися майном, переданим йому на схов, якщо інше не передбачено договором. Навіть у тих випадках, коли вико­ристання майна не спричинить особливих змін зовнішнього вигляду, погіршення його стану (наприклад, при читанні прий­нятих на зберігання книг), на це необхідна згода покпажодав-ця. Так, Закон України "Про державний матеріальний резерв" забороняє використання матеріальних цінностей, зокрема за самовільне відчуження (використання, реалізацію) мате­ріальних цінностей державного резерву з юридичних осіб, на відповідальному зберіганні яких вони перебувають, стя­гується штраф у розмірі 100 відсотків вартості матеріальних цінностей у цінах на час виявлення факту відчуження, а також пеня з суми відсутнього їх обсягу за кожний день до повного їх повернення (п. 10 ст. 14).

Іноді закон передбачає право користування речами, що зберігаються. Так, відповідно до ст. 382 ЦПК України охоро­нець може користуватися переданим на схов майном борж­ника, якщо за властивостями майна користування ним не тягне за собою знищення або зменшення його цінності. В іншому випадку заборона користуватися майном має бути спеціально обумовлена в акті опису.

Але буває так, що, враховуючи властивості майна, збері­гання його не можна здійснити належним чином, не корис­туючись ним. Так, при зберіганні корови її потрібно регулярно доїти, інакше вона захворіє. Згідно із ст. 139 ЦК України без­доглядна або приблудна худоба передається колгоспові не тільки на утримання, тобто на зберігання, годування, догляд за нею, а і в користування цьому господарству. У таких випадках охоронець може користуватися такого роду май­ном, щоб воно не простоювало марно, задовольняючи свої господарські інтереси з урахуванням призначення майна, яке зберігається. Це не перетворює зобов'язання зберігання на відносини з надання майна у безоплатне користування, оскільки тут вирішальне значення для учасників правовідно­син має саме момент зберігання, мета, заради якої майно передавалося колгоспові, а не момент користування, що відіграє другорядну роль.

Особа, що взяла майно на зберігання, зобов'язана здій­снювати зберігання особисто. Передати його на зберігання іншій особі вона може тільки за згодою поклажодавця. Проте у деяких випадках охоронець має право передати іншій особі речі, які зберігає, і без згоди їх володільця. Така передача можлива, якщо будь-які обставини будуть загрожувати цілості майна, а охоронець засобами, що є в його розпорядженні, не може відвернути таку загрозу і позбавлений можливості запитати згоду поклажодавця. В цьому разі охоронець діє в інтересах поклажодавця з метою схоронності його речей. Охоронець зобов'язаний повернути майно тому, хто здав його на схов, або уповноваженій на це особі навіть тоді, коли зберігання майна продовжується до визначеного законом або угодою сторін строк, поклажодавець має право у будь-який час взяти його назад, оскільки строк зберігання встанов­люється в його інтересах. Особа, що прийняла річ на збері­гання, не може наполягати на її отриманні покпажодавцем до закінчення строку, якщо він здав річ на певний строк, який ще не настав.

Речі, що зберігаються, повинні бути видані відразу після пред'явлення вимоги з врахуванням звичайного часу роботи охоронця, можливості термінового повернення, роду майна, способу його отримання тощо. Майно може повертатися не все разом, а частинами, партіями. Договором між сторонами може бути визначений і порядок повернення майна. Якщо вантажі перебувають на відповідальному зберіганні, їх мають за розпорядженням постачальника відправити за вказаною адресою будь-яким видом транспорту, якщо не було вказівки про те, яким способом слід повернути продукцію або товар. Якщо вид транспорту був вказаний охоронцю, він зобов'яза­ний використати саме цей вид транспорту, в іншому випадку можуть виникнути додаткові витрати.

Майно має бути повернуто у тому місці, яке визначено до­говором або нормативними документами. Якщо місце зберігання не збігається з місцем, де потрібно згідно із дого­вором видати майно назад, то охоронець має право відпра­вити його покпажодавцеві за рахунок останнього. Переважно речі повертаються в місцізнаходження охоронця —ломбарді, камері схову, гардеробі.

Охоронець не тільки зобов'язаний повернути майно, цю зберігається у нього, у встановлений законом або договором строк, а й має право вимагати своєчасного отримання майна особами, які здали його на зберігання. Якщо особи, що здали на зберігання речі, ухиляються від зворотного одержання їх, для цих осіб настають невигідні наслідки. Так, у разі невибран-ня з державного резерву матеріальних цінностей у перед­бачені договором строки одержувачі відшкодовують витрати, пов'язані з додатковим зберіганням зазначених матеріаль­них цінностей понад ці строки, а також збитки, зумовлені зниженням якості матеріальних цінностей за період простро­чення їх вибрання та простій транспортних засобів, нада­них для відвантаження зазначених матеріальних цінностей (п. 11 ст.14 Закону України "Про державний матеріальний резерв").

Якщо охоронцем є громадянин, він згідно з ч.2 ст.421 ЦК України має право вимагати по суду продажу цього майна в порядку, передбаченому ЦПК України. Коли охоронцем є державна, кооперативна або інша громадська організація, то продаж невитребуваного майна проводиться в порядку, передбаченому їх статутом (положенням). Суми, виручені вщ реалізації майна, видаються тому, хто здав майно на схов, за вирахуванням сум, належних охоронцеві (ч. З ст. 421 ЦК). Охоронець має право утримати винагороду, витрати зі зберігання, приймання, відправці та реалізації майна.

Заслуговує на увагу пропозиція ст.1002 проекту ЦК У краї­ни про надання охоронцеві права у разі небезпеки, нестачі чи пошкодження речі змінити спосіб, місце та інші умови її збері­гання, не чекаючи відповіді поклажодавця, а у разі, якщо річ, що є на зберіганні, пошкоджено або виникла реальна загроза її пошкодження, а вжиття заходів з боку поклажодавця очіку­вати неможливо, зберігач має право реалізувати річ чи її частину самостійно. Таке право охоронця не суперечить природі зобов'язань зі зберігання, оскільки в даному випадку виконується доручення в інтересах особи, що здала на схов майно. Наявність такого права сприятиме зменшенню збит­ків під час зберігання. Бувають випадки, коли, незважаючи на вжиті господарством усі необхідні заходи для подальшого зберігання майна, неможливо усунути певні несприятливі обставини, а в законі немає вказівки на те, як повинні діяти охоронець і поклажодавець у подібних ситуаціях.

Іноді майно, що не було витребувано у встановлений зако­ном строк, переходить безоплатно у власність охоронця або держави. Наприклад, якщо особу, що загубила річ, яка пере­буває на зберіганні в міліції чи виконавчому комітеті селищної, сільської ради народних депутатів протягом шести місяців, не буде виявлено, то річ безоплатно переходить у власність держави (ч. З ст. 138 ЦК). Якщо не буде виявлено власника бездоглядної чи приблудної худоби або великої рогатої худоби протягом шести місяців, а дрібної худоби — протягом двох місяців з дня передачі худоби колгоспові, власник втрачає право власності на цю худобу. В цьому разі худоба, що утримувалася в колгоспі, безоплатно переходить у власність цього колгоспу — охоронця (ч. 4 ст. 139 ЦК).

На відміну від охоронця, покпажодавець не може бути зобов'язаний виконати своє зобов'язання в натурі, якщо у нього немає майна, яке він повинен був здати на зберігання. Покпажодавець має право здати майно на зберігання, і його обов'язок сплатити охоронцеві винагороду, якщо договір схову сплатний. Розмір винагороди визначається затвердже­ними у встановленому порядку таксами, ставками, тарифа­ми, а за відсутності таких — за згодою сторін (ч. 1 ст. 417 ЦК).

Так, нотаріальна контора зобов'язана видати винагороду охоронцеві, опікунові або особі, якій передано на зберігання спадкове майно, якщо вони не є спадкоємцями (п.106 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України)¹. Суд повинен виплатити винагороду охоронцеві описаного майна, якщо ним не є сам боржник або члени його сім'ї. Охоронцеві також відшкодовують необхідні витрати зі зберігання, якщо він їх зробив.

Якщо охоронцем є громадянин, то винагородою можуть бути сплата грошей, надання зустрічних послуг, право корис­тування річчю, що перебуває на зберіганні. Розмір плати визначається угодою сторін.

При сплатному зберіганні особа, що здала майно, зобов'я­зана сплатити винагороду незалежно від того, чи несе охоро­нець будь-які витрати, чи ні.

Послуги, що надаються охоронцем, оплачуються у бага­тьох випадках наперед, інакше речі не можуть бути прийняті на зберігання. Такі правила діють при здачі майна в лом­барди, автоматичні камери транспортних організацій, у камери схову залізниці. Плата вноситься або за весь період, або за певний термін. Винагорода може вноситися і в момент отримання   речей   назад.   Питання   про   право   охоронця затримувати у себе річ до сплати винагороди поклажодавцем законом не врегульоване, а в літературі вирішується по-різному. Одні автори вважають, що охоронець не має права затримувати річ до отримання грошей за зберігання¹, інші — що перешкод до цього немає, посилаючись при цьому на дво­сторонній характер оплатного договору схову². Вважається правильною інша точка зору, оскільки у взаємних договорах кожна із сторін може не виконувати своїх обов'язків доти, поки інша сторона не виконає те, що покладено на неї. Тому в проект ЦК України треба внести положення про те, що охо­ронець має право затримати повернення майна до моменту виплати йому винагороди.

В разі безоплатного схову той, хто здав майно на схов, зобов'язаний відшкодувати охоронцеві витрати, необхідні для збереження майна (ч. 2 ст. 417 ЦК). Так, якщо громадянин безоплатно зберігав речі іншої особи і передав їх у ломбард, бо приміщення, де знаходилися речі залило водою, то витрати сплати зберіганння речей у ломбарді, доставки їх туди і назад мають бути відшкодовані, оскільки є необхідними і здійснені з метою захисту інтересів покпажодавця. Розмір витрат у даному випадку визначають виходячи з дійсно зроблених витрат зі зберігання.

При виникненні розбіжностей спір вирішує суд. Тобто охо­ронець у разі закінчення безоплатного договору має право вимагати від іншої сторони відшкодування всіх необхідних і виправданих витрат, пов'язаних з виконанням обов'язків зі зберігання майна, право на відшкодування по зберіганню майна. На відшкодування витрат понад обумовлену винаго­роду охоронець має право і в разі укладення оплатного дого­вору, якщо ці витрати також були зумовлені необхідністю.

Обов'язок відшкодувати витрати покладено на особу, що загубила річ, або на Ті власника. Відповідно до ч. 4 ст.138 ЦК України громадянин, який знайшов річ і повернув особі, що Ті загубила, або здав Ті у встановленому порядку має право на одержання від особи, що загубила річ, а у разі переходу речі у власність держави — від відповідної державної організації відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням і здачею речі (наприклад, витрати на годування собаки, загубленої володільцем).

На підставі ст.139 ЦК України власник робочої або великої рогатої худоби при отриманні її назад повинен відшкодувати колгоспові витрати з утримання худоби з урахуванням вигод, одержаних від користування нею. Спори між господарством і власником худоби з приводу витрат вирішуються в загально-позовному порядку.

Передбачається відшкодування витрат на зберігання майна боржника. Зокрема охоронець, якщо ним призначено не боржника і не члена його сім'ї, одержує за зберігання майна винагороду за встановленою таксою, а також отримує відшкодування фактично зроблених витрат з його зберігання, за вирахуванням фактично одержаних доходів від викорис­тання цього майна (ч. З ст. 382 ЦПК).

При безоплатному зберіганні речей у санаторіях, готелях, гуртожитках і тому подібних організаціях, у гардеробах уста­нов, підприємств володільці речей ніяких витрат не відшкодовують, бо тут вони входять як один з елементів в обслуговування громадян.

З аналізу ч. 2 ст. 417 ЦК України випливає висновок, цю відшкодування витрату випадках безоплатного зберігання не залежить від того, було чи не було збережено, передане на схов майно. Обов'язок з відшкодування таких витрат пов'я­зується лише з фактом їх виникнення, незалежно від збере­ження речей. Адже було б несправедливо залишати не відшкодованими витрати, що їх зазнав, зокрема, громадянин, який зберігав майно, не отримуючи такої винагороди, засто­сувавши всі необхідні заходи турботи, але на зміг зберегти ввірені йому речі.

Згідно із ч. 2 ст. 415 ЦК України охоронець має право у будь-який час відмовитися від договору, якщо майно здано на схов до вимоги або без зазначення строку, але він зобов'я­заний надати покпажодавцеві достатній за даних обставин строк для прийняття речей назад. Поклажодавець зобов'яза­ний взяти їх у цей строк. Однак це положення не може бути поширено на випадки зберігання, яке здійснюється, наприк­лад, при відповідальному зберіганні, передачі бездоглядної або приблудної худоби господарством тощо. Частина 2 ст. 415 ЦК  України   не   встановлює   конкретного   строку,   протягом якого поклажодавець зобов'язаний взяти майно у охоронця. На охоронця покладається обов'язок надати поклажодавцеві достатній для отримання речей строк. Останній повинен визначатися не абияк, а з урахуванням усіх можливостей особи, яка передала річ на зберігання: приймання речей назад, наявність транспорту тощо.

В одних випадках вимога охоронця може потягти за собою обов'язок поклажодавця терміново взяти свої речі (наприклад, у зв'язку з припиненням роботи гардероба в організації), а в інших— надання певного часу, відстрочки для отримання майна. Це правило встановлено тому, що речі зберігаються в інтересах їх володільця, термінове ж виконан­ня ним свого обов'язку може порушувати іноді його інтереси. Покпажодавець може сам отримати майно або через упов­новажену ним особу; якщо майно не буде взято до закінчення строку зберігання, то відповідальність охоронця знижується, він може вимагати по суду його продажу, а також стягнення витрат, зроблених у зв'язку із зберіганням майна.

Обов'язок охоронця повернути майно поклажодавцеві дає право останньому вимагати речі або товари у примусовому порядку, якщо вони не будуть повернені у встановлений строк. Коли ж охоронець не повертає речі, то він порушує свій обов'язок, який існує за договором або зобов'язанням збе­рігання, яке виникло з інших юридичних фактів, що є підставою подання позову про повернення речі у натурі. По­кпажодавець вимагає примусового виконання охоронцем його обов'язку. Він повинен подати лише докази, що під­тверджують факт передачі майна на зберігання, а не прина­лежність майна останньому.

§ 5. Відповідальність сторін у зобов'язаннях із зберігання

Якщо охоронець не виконає належним чином своїх обов'язків, допустить втрату майна, нестачу або його пошкодження, він несе відповідальність за це перед по-клажодавцем.

Відповідальність охоронця може бути повною і обмеженою. При повній відповідальності охоронець відшкодовує поклажодавцеві як прямі збитки, так і недоодержані доходи, тобто відповідає за загальними правилами, що встановлені ст.203 ЦК України. Повна відповідальність може настати, якщо це передбачено законом або договором (ст.419 ЦК). У всіх інших випадках настає обмежена відповідальність, на підставі якої за втрату та нестачу майна охоронець відповідає лише у розмірі вартості втраченого майна чи майна, якого не вистачає, а за пошкодження майна — у розмірі суми, на яку знизилася його вартість (ст.419 ЦК). Отже внаслідок диспо­зитивного характеру даної статті у вказаних у ній розмірах охоронець відповідає в тих випадках, якщо за законом або договором на охоронця не покладено обов'язок по відшко­дуванню збитків. Вартість втраченого, пошкодженого майна або майна, якого не вистачає, що підлягає стягненню, визначається за державними роздрібними цінами з ураху­ванням зношення. Якщо при здаванні майна на схов було зроблено оцінку цього майна, яку зазначено у договорі або іншому письмовому документі, виданому охоронцем, відпо­відальність охоронця обмежується сумою оцінки, коли не до­ведено, що дійсна вартість пошкодженого, втраченого майна або майна, якого не вистачає, перевищує цю суму. Отже право доводити завищення вартості вказаного майна закон надає тільки охоронцям. Особі, що здала речі на схов із за­значенням їх вартості, не надається право доводити заниження оцінки майна.

У деяких випадках вартість предметів схову визначається за згодою сторін, і майно оцінюється нижче або вище його дійсної вартості (наприклад, при здачі майна до ломбарду). В інших випадках ціна майна оголошується лише однією сторо­ною, зокрема покпажодацем, без участі охоронця і, як правило, без перевірки дійсної вартості майна (при здачі речей до камери схову транспортній організації). Проте ч. 2 ст. 419 ЦК України не ставить розмір відповідальності охорон­ця в залежність від способу визначення вартості речей, що їх здають на схов. Згідно з цією статтею дозволяється доводити дійсну вартість втраченого, пошкодженого майна тільки охо­ронцеві, на думку якого дійсна вартість речей нижча від ого­лошеної суми.

Відповідно, незважаючи на те, що при прийманні майна на схов і визначенні його вартості за згодою сторін може бути занижено  оцінку  речей,  закон  дозволяє  у  разі їх  втрати відшкодовувати збитки лише у розмірі оцінки, встановленої у договорі. В розмірі оголошеної цінності несуть відповідаль­ність транспортні організації при втраті або пошкодженні речей, що здані до камери схову, якщо охоронець не доведе, що дійсна вартість майна нижча від суми оцінки. Якщо речі здано до камери схову цих організацій без оголошення їх вар­тості або до автоматичних камер схову, де оцінка не оголо­шується, охоронці відповідають у межах доведеної позивачем дійсної вартості речей за державними роздрібними цінами з урахуванням їх зношення.

За пошкодження майна охоронець відповідає у розмірі суми, на яку знизилася його вартість (ч.1 ст. 419 ЦК). Це правило має застосовуватися у тих випадках, коли майно є в наявності, але пошкоджено, в зв'язку з чим знизилася його вартість. Характер пошкодження майна має бути таким, що можна поновити його вартість і використовувати за почат­ковим призначенням після відповідного ремонту.

Під зниженням вартості пошкодженого майна розуміється зниження його цінності внаслідок погіршення якості, необхід­ності ремонту, зниження ефективності використання корис­них якостей¹. Розмір суми, на яку знизилася вартість майна в результаті пошкодження, може визначатися за допомогою експертизи. Отже, якщо пошкоджене майно можна вико­ристовувати за початковим призначенням, хоч і зі знижен­ням вартості, стягненню підлягає сума оцінки. Якщо таке майно може бути використане за призначенням після необ­хідного ремонту, потрібно стягнути вартість цього ремонту. Крім того, за наявності відповідних умов можливе стягнення і суми, на яку знизилася вартість пошкодженого майна внаслідок втрати ним товарного вигляду. У подібних випадках не можна стягувати з охоронця вартість майна, яку воно мало до пошкодження.

Якщо у зв'язку з пошкодженням майна, за яке охоронець відповідає, якість майна знизилася настільки, що воно не може бути використано за початковим призначенням, покла-жодавець   має   право   від   нього   відмовитися.   Охоронець зобов'язаний у такому разі відшкодувати дійсну вартість майна з урахуванням його зношення. Ступінь пошкодження майна та його придатність до подальшого використання визначається сторонами, а у разі спору встановлюється висновком спеціальної інспекції або експертизи.

У ст. 419 ЦК України немає вказівки щодо того, до якого моменту повинна визначатися вартість втраченого або по­шкодженого майна — на день втрати або пошкодження майна, тобто на момент заподіяння шкоди, чи на день розг­ляду позову. Вирішення цього питання має важливе значення для встановлення розміру відшкодування, що підлягає стяг­ненню з охоронця, у разі зміни ціни майна. Звичайно, при визначенні розміру суми, що підлягає стягненню з охоронця за незбереження майна при зниженні ціни на нього після втрати або пошкодження, слід виходити з вартості майна до моменту його втрати або пошкодження, враховуючи при цьому зношення, а не зі зниженої вартості, що існує на день розгляду справи і винесення рішення. Зниження ціни на майно після втрати його охоронцем не повинно ставити останнього в краще становище, ніж особу чия річ втрачена. У тих випадках, коли ціна на майно підвищена після його втрати або пошкодження, розмір збитків, цю підлягають відшкодуванню, слід обчислювати виходячи із цін, які існують на день розгляду спору і винесення рішення, на що спра­ведливо вказується в літературі¹. Це пояснюється тим, що принцип повного відшкодування заподіяної шкоди полягає в поновленні попереднього майнового становища кредитора, забезпеченні можливості набути взамін втраченого нове майно.

Відповідальність за правилами ст. 419 ЦК України застосо­вується також у тих випадках, коли схов здійснюється на підставі інших договорів чи вказівок закону, якщо інше не встановлено законом або спеціальними правилами про ці до­говори (ст. 424 ЦК).

За ст. 420 ЦК України відповідальність покладається тільки за втрату або пошкодження майна громадян, що зберігається не за договором схову, а на інших підставах. Відповідачами тут можуть бути лише організації, перелічені у даній статті: го­телі, будинки відпочинку, санаторії, гуртожитки і тому подібні організації. Вони відповідають за збереження майна грома­дян, яке перебуває у відведених йому приміщеннях, хоч це майно і не було здано на зберігання цим організаціям, за винятком грошей і коштовностей. Розмір відповідальності цих організацій також визначається за правилами ст. 419 ЦК України.

Як правило, у цивільному праві відповідальність настає за наявності вини особи, яка не виконала або не належним чином виконала зобов'язання. У зобов'язаннях схову майна передбачається виняток з цього правила. Зокрема органі­зація, що здійснює схов у межах своєї професійної діяльності, звільняється від відповідальності за втрату, нестачу і пошкод­ження майна лише тоді, коли доведе, що шкода спричинена непереборною силою.

Отже за ст. 420 ЦК України відповідальність будуть нести організації, для яких схов є додатковою функцією, а за ст. 418 ЦК— лише організації, для яких схов є єдиною або однією з основних цілей діяльності. Організації, для яких схов є однією з цілей діяльності, яка передбачена статутом (положенням), несуть підвищену відповідальність за втрату, нестачу або пошкодження майна. Вони відповідають не лише за наявності вини, а й незалежно від неї. Такі охоронці звільняються від відповідальності в тому випадку, якщо шкода заподіяна діями непереборної сили. Для звільнення охоронця від відповідаль­ності за незбереження майна в результаті дії непереборної сили необхідно, щоб невиконання ним своїх обов'язків було в причинному зв'язку з такими діями, щоб дійсно це явище (повінь, землетрус тощо) впливали на діяльність охоронця, завдаючи шкоду. Якщо охоронець міг і повинен був перед­бачити заподіяння шкоди майну, цю зберігається, зокрема настанням повені і запобігти шкідливим наслідкам доступ­ними йому засобами, його посилання на непереборну силу у випадку втрати або пошкодження майна буде необгрунто­ваним. Він повинен довести, що об'єктивно не міг відвернути дії непереборної сили, у зв'язку з чим і не зміг зберегти майно.

Отже умовами відповідальності охоронців відповідно до ст. 418 ЦК України є: наявність шкоди, причинного зв'язку між поведінкою  охоронця   і  заподіяною  шкодою,   а  також протиправність дій охоронця. Вина не є необхідною умовою відповідальності таких охоронців. Відповідальність охоронця-громадянина за незбереження майна передбачена ст.416 ЦК України. Вона настає за наявності загальних підстав за пору­шення зобов'язань.

При безоплатному зберіганні майна громадянин відповідає за наявності у його діях умислу або грубої необережності за ч. 2 ст. 416 ЦК України. Громадянин виявляє грубу необереж­ність, якщо не застосовує елементарних максимально необ­хідних заходів щодо збереження ввіреного йому майна, розу­міючи можливість його втрати або пошкодження.

За наявності у діях громадянина простої необережності при безоплатному зберіганні речей він має бути звільнений від відповідальності за незбереження майна. Проста необе­режність характеризується тим, що охоронець, виконавши мінімальні, елементарні вимоги, не застосував необхідних заходів щодо збереження майна, хоч міг і повинен був знати, що вжиті заходи недостатні і можуть потягти за собою втрату або пошкодження майна.

При оплатному зберіганні речей іншого громадянина вимоги до охоронця зі збереження майна пред'являються більш високі. Згідно з ч. 1 ст. 416 ЦК України він зобов'язаний вжити всіх заходів, передбачених договором або необхідних для збереження майна незалежно від ступеня турботи про свої речі. Тому в таких випадках на охоронця покладається більш висока відповідальність за втрату, нестачу або пошко­дження майна.

На умовах, зазначених у статтях 416 , 418 та 420 ЦК України, охоронці відповідають за незбереження майна в межах строку схову. Відповідальність охоронця зменшується, якщо поклажодавець не забере майно у строк, обумовлений договором, а при схові майна без зазначення строку — у строк, визначений охоронцем. У такому разі охоронець звіль­няється від відповідальності за втрату, нестачу чи по­шкодження невитребуваного майна. Охоронець відповідає лише за наявності з його боку умислу чи грубої необережності (ч. 2 ст. 48 ЦК). Таким чином, після прострочення поклажо-давця в отриманні майна знову відповідальність охоронця знижується. За несхоронність речей внаслідок простої необе­режності охоронець не відповідає. Це правило поширюється на випадки схову майна як організаціями, для яких схов є однією із цілей діяльності, так і підприємствами, що здій­снюють схов у вигляді додаткової або допоміжної функції, а також громадянами.

Поклажодавець, як і охоронець, за невиконання своїх обо­в'язків щодо охоронця несе відповідальність за збитки, які виникли у зв'язку з цим. Закон не передбачає відповідаль­ність поклажодавця незалежно від вини, тому потрібно виходити із загального правила про відповідальність лише за вину. Поклажодавець відповідає і за порушення обов'язку отримати майно по закінченню встановленого строку.

Майно, здане на зберігання, може заподіяти шкоду охорон­цеві своїми природними властивостями. Як правильно вказує О.С.Йоффе, якщо охоронець знав або повинен був знати про шкідливі властивості речей і все ж прийняв їх на зберігання, то він має вжити необхідних заходів, щоб запобігти збиткам, за які не можна притягти до відповідальності особу, яка здала такі речі¹. А якщо охоронець не знав і не міг знати про властивості речей, які можуть заподіяти шкоду його майну, то поклажодавець повинен відшкодувати охоронцеві збитки, спричинені властивостями майна. У ст.422 ЦК України не сказано, чи потрібно для настання відповідальності покпажо-давця щоб він знав про шкідливі властивості майна, яке здається на схов, немає вказівки і на умови звільнення по-кпажодавця від обов'язку відшкодувати збитки охоронцеві, спричинені шкідливими властивостями майна. Для більш точ­ного і правильного розуміння ст. 422 ЦК України треба було б її доповнити, вказавши на те, що поклажодавець звіль­няється від відповідальності за збитки, спричинені природни­ми властивостями майна, якщо доведе, що не знав і не повинен був знати про ці властивості.