§ 1. Поняття та види кредиту

В юридичній літературі під кредитними пра­вовідносинами розуміють усі кредитні відносини, що виникають при наданні (передачі, використанні та повернен­ні) коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах повернення.

Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" (у редакції від 22 травня 1997 р.) дає загальне визначення по­няття кредиту. За згаданим законом, це кошти та матеріальні цінності, що їх надають резиденти або нерезиденти у користу­вання юридичним або фізичним особам на визначений строк та під відсоток. Кредит поділяється на фінансовий, товарний та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Повніше визначення міститься в Положенні про кредиту­вання, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246¹. Цим актом кредит визначається як позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості повернення, строковості, платності та цільо­вого характеру використання.

Кредитна операція — це договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника.

Суб'єкти господарської діяльності використовують такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотеч­ний, бланковий та консорціумний.

Банківський кредит надається суб'єктам кредитування всіх форм власності у тимчасове користування на умовах, перед­бачених кредитним договором.

Кредити, що їх надають банки, поділяються:

за строками користування на:

а)  короткострокові — до одного року; можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що вини­кають у зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забез­печеними надходженням коштів у відповідному періоді;

б) середньострокові—до трьох років; можуть надаватися на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування ка­пітальних вкладень;

в) довгострокові— понад три роки; можуть надаватися для формування основних фондів. Об'єктами кредитування є ка­пітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розши­рення  вже діючих основних фондів,  на  нове будівництво, приватизацію та ін.;

за забезпеченням на:

а)   забезпечені заставою (майном,  майновими  правами,цінними паперами);

б)   гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

в)   з   іншим забезпеченням (поручительство,   свідоцтво страхової орган ізаци);

г) незабезпечені (бланкові);

за ступенем ризику на:

а) стандартні кредити;

б) кредити з підвищеним ризиком;

за методами надання на:

а)  кредити, що їх надають у разовому порядку;

б) кредити, що їх надають відповідно до кредитної лінії.

Під кредитною лінією розуміється згода банку-кредитора надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовлені розміри за певний відрізок часу без прове­дення додаткових спеціальних переговорів;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов'язанням);

за строками погашення на:

а) кредити, що погашаються водночас;

б) кредити, що погашаються у розстрочку;

в) кредити, що погашаються достроково (на вимогу креди­тора або за заявою позичальника);

г)  кредити, що погашаються з регресією платежів;

д)   кредити, що погашаються після обумовленого періоду
(місяця, кварталу і т.д.).

Комерційний кредит є товарною формою кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої стосунки і можуть використовувати платіжні засоби у вигляді векселів.

Погашення комерційного кредиту здійснюється шляхом:

—  оплати боржником за векселем;

—  передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій   юридичній   особі   (крім   банків   та   Інших   кредитних установ);

—  переоформлення комерційного кредиту на банківський.

Лізинговий кредит— це відносини між юридичними особа­ми, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються ук­ладенням лізингової угоди.

Іпотечний кредит — це особливий вид відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Консорціумнип кредит— це форма кредиту, що його надає банківський консорціумом шляхом:

а)  акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредиту позичальникам;

б)  гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків;

в)  зміни  гарантованих банками-учасниками  квот  кредит­них ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.

Головними ланками кредитної системи є банки та кредитні установи, які, маючи ліцензію НБУ, водночас виступають у ролі продавців і покупців наявних вільних коштів.

Згідно з ч. 5 ст. З Закону України "Про банки і банківську діяльність" залучення і розміщення кредитів, крім банків, іншими юридичними особами забороняється, за винятком випадків, визначених законодавчими актами України. Слід мати на увазі, що відповідно до ст.8 зазначеного закону до операцій НБУ віднесено надання кредитів лише комерційним банкам, а вже останні здійснюють безпосереднє кредитуван­ня підприємств та організацій (ст.25).

Комерційні банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які утворюють у процесі своєї діяльності. В разі потреби вони можуть на договірних засадах позичати ресурси один в одного або брати позички в НБУ (міжбанків-ські кредити), залучати і розміщувати кошти у формі депозитів та вкладів. Варто, однак, мати на увазі, що загальний розмір отримання комерційними банками міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів банку.

Банки кредитують підприємства та організації на дого­вірних умовах шляхом укладення кредитних договорів. Відпо­відно до Положення про кредитування ці договори укладають­ся в письмовій формі як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами.

Суб'єкти підприємницької діяльності — резиденти України згідно із ст.4 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяль­ність" мають право на одержання кредитів від іноземних суб'єктів господарської діяльності. Кредити в іноземній валюті юридичні особи — резиденти України можуть отримувати лише для цільового фінансування конкретного проекту в межах передбаченої їхніми установчими документами діяль­ності і тільки у безготівковій формі. Одержання і погашення кредитних ресурсів має здійснюватися через систему корес­пондентських рахунків, відкритих уповноваженими банками або Національним банком України в іноземних банках.

Позичальники погашають одержані кредити в іноземній ва­люті за рахунок валютних надходжень від усіх видів зов­нішньоекономічної діяльності. Для погашення кредитів може бути використана іноземна валюта, придбана на Українській міжбанківській валютній біржі чи на міжбанківському валют­ному ринку України.

Відповідно до п.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. № 15-93 одержання резидентами креди­тів в іноземній валюті, якщо термін і суми таких кредитів пере­вищують встановлені законодавством межі, потребує індиві­дуальної ліцензії НБУ. Згідно із встановленим порядком упов­новажений банк, що має ліцензію на право здійснення опе­рацій з валютними цінностями, може залучати кредитні ресурси від іноземних банків-кореспондентів без ліцензії НБУ терміном до одного року. Інші резиденти-позичальники повинні отримати ліцензію у порядку, встановленому Поло­женням про порядок надання резидентам України індивіду­альних ліцензій на отримання кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів, затвердженим постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995 р.

Для отримання індивідуальної ліцензії резидент-позичаль-ник (крім уповноваженого банку) повинен подати до НБУ:

клопотання позикодавця;

лист уповноваженого банку зі згодою на обслуговування кредиту та експертною оцінкою банку окупності проекту;

кредитну угоду.

Якщо резидент-позичальник є державним підприємством, йому необхідно додатково подати клопотання відповідного державного органу про отримання кредиту, а якщо кредитною угодою передбачена застава майна — письмову згоду орга­ну, уповноваженого управляти цим майном, на передачу його в заставу.

Уповноваженому банку для отримання індивідуальної лі­цензії на залучення кредитних ресурсів від іноземних банків-кореспондентів терміном понад один рік необхідно подати до НБУ клопотання та кредитну угоду з нерезидентом із зазна­ченням графіка погашення заборгованості по кредиту.

Індивідуальна ліцензія видається резиденту-позичальнику для реалізації лише одного кредитного проекту. Вона дійсна на весь час користування кредитом, якщо протягом 60 днів з дня Ті видачі позичальник отримав кредит повністю або частково.

Одержання резидентом-позичальником кредиту в інозем­ній валюті від іноземного кредитора без індивідуальної ліцен­зії НБУ тягне за собою застосування передбаченого ст.16 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" штрафу у сумі, еквівалентній   сумі   одержаного   кредиту,   перерахованій   у   валют/ України за курсом НБУ на день проведення операції.

Контроль за погашенням кредиту, отриманого резидентом України в іноземній валюті від іноземного інвестора, покла­дається на уповноважений банк.

§ 2. Кредитні зобов'язання

Поняття кредитних зобов'язань. У рин­ковій економіці товарно-грошові відносини зумовлюють існу­вання таких зобов'язань, які пов'язані з наданням на умовах повернення грошей або майна, визначеного родовими озна­ками. Це дає можливість поповнити оборотні кошти учасників товарно-грошових відносин.

Такі зобов'язання, що виникають у зв'язку з наданням коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах повернення, в літературі називають кредитними зобов'язаннями.

В юридичній літературі тривалий час точиться дискусія про роль кредитних зобов'язань у цивільних правовідносинах. Одні автори вважають, що кредитні зобов'язання виконують допоміжну функцію, яка пов'язана з обслуговуванням основ­ного зобов'язання з передачі майна, виконання робіт, надан­ня послуг¹, інші — що кредитні зобов'язання є автономними виділяють їх у конкретні види договірних правовідносин².

Слід зазначити, що зобов'язання з кредитування вини­кають не тільки тоді, коли має місце надання грошей або майна на умовах повернення, а й тоді, коли сторона основ­ного зобов'язання (купівля-продаж, підряд і т.д.) надала іншій стороні відстрочку виконання зобов'язання (сплатити гроші, передати майно, виконати роботи, надати послуги).

У зв'язку з цим у юридичній літературі визначаються дві основні форми кредиту— грошовий і комерційний¹. Грошовий кредит — це відносини по передачі грошей або замінимих речей у власність боржника із зобов'язанням останнього повернути еквівалентну кількість грошей або речей. Комер­ційний кредит — це відстрочка виконання зобов'язання за основним договором (купівля-продаж, підряд, надання юридичних послуг).

У чинному законодавстві України є поняття товарного, комерційного та фінансового кредиту (п. 1.14 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств").

Товарний кредит — будь-яка господарська операція суб'єкта підприємницької діяльності, що передбачає реаліза­цію продукції (робіт, послуг), передачу права власності іншому суб'єктові підприємницької діяльності або громадянину на умовах відстрочення платежу, якщо таке відстрочення більше за звичайні строки банківських розрахунків або перевищує ЗО календарних днів з дати реалізації.

Комерційний кредит — будь-яка господарська операція суб'єкта підприємницької діяльності, що передбачає авансу­вання (попередню оплату) продукції (робіт, послуг) іншого суб'єкта підприємницької діяльності з відстроченням дати реалізації (набуття права власності), якщо таке відстрочення більше за звичайні строки поставки або перевищує ЗО кален­дарних днів з дати здійснення авансового платежу. Не вважа­ються комерційним кредитом форвардні і ф'ючерсні операції з продукцією сезонного виробництва або цінними паперами і валютними цінностями, а також операції з товарними і валют­ними опціонами, що передбачають перехід права власності на таку продукцію (цінні папери і валютні цінності) в момент здійснення розрахунків за форвардним, ф'ючерсним або опціонним договорами.

Фінансовий кредит — будь-яка господарська операція суб'єкта підприємницької діяльності, що передбачає надання коштів у позичку на певний строк та під визначені відсотки з поверненням основної суми заборгованості та нарахованих відсотків у грошовій формі або інших формах забезпечення заборгованості, включаючи матеріальні цінності та немате­ріальні активи, надані в заставу.

Слід зазначити, що відповідно до ст.З Закону України "Про банки і банківську діяльність", операції по залученню і роз­міщенню грошових вкладів і кредитів можуть проводити тільки банки.

Питання про те, що тільки банки можуть надавати грошові кредити, сьогодні є спірним у літературі (Д.Д. Лілак) і одно­значно не вирішеним у законодавстві.

Право власника кредитувати інших за рахунок власного майна або майна, що перебуває у нього в повному госпо­дарському віданні (оперативному управлінні) випливає з його повноважень власника, які викладені у статтях 2, 4, 19, ЗО та 37-39 Закону України "Про власність". До майна юридичних осіб належать основні фонди та оборотні кошти в національній та іноземних валютах. Це, зокрема, випливає із законів України "Про власність" (статті 1, 22-29, 34, 35 та 39), "Про підприємства в Україні" (ст. 10), "Про господарські товарист­ва" (ст. 12) та "Про товарну біржу" (ст. 13).

Отже, аналіз названих законодавчих актів свідчить, що надавати грошові кредити в Україні, крім банків, можуть під­приємства та інші юридичні особи незалежно від органі­заційно-правової форми їхньої діяльності та форми власності на їхнє майно.

Визначаючи кредитні відносини банків та інших суб'єктів, слід зазначити, що останні мають право кредитувати тільки за рахунок власних коштів, а банки мають виключне право на­давати грошові кредити за рахунок як власних, так і залу­чених коштів (п.1 ст.З Закону України "Про банки і банківську діяльність"). Такий висновок є результатом тлумачення чин­ного законодавства України.

У правовій літературі були пропозиції віднести грошові кредити, що їх надають суб'єкти підприємницької діяльності за рахунок власних коштів, до комерційних кредитів¹.

Підсумок дискусіям щодо форм кредиту підбиває проект ЦК України. Він визначає дві основні форми кредиту — банківський (ст.1115) і комерційний (ст.1118).

Відповідно до названих норм проекту ЦК України бан­ківське кредитування здійснюється спеціальним суб'єктом (банком або іншою кредитною організацією).

Банківське кредитування, як форма кредиту, давно визнано в юридичній літературі¹.

Далі йтиметься про кредитні договори, що опосередкову­ють відносини банків та інших кредитних організацій по на­данню коштів позичальникам кредитів.

Правова природа кредитного договору. В юридичній літературі немає єдиної точки зору на правову природу кредитного договору. Одні автори вважають його самостійним договором цивільного права², інші — різновидом договору позики³.

Основна теоретична проблема, яку розглядали представ­ники названих точок зору, стосувалася реальності та консен-суальності кредитного договору, а також його односторон­ності та двосторонності.

На цю проблему дуже влучно вказала Л.Г.Єфімова⁴. Різницю точок зору вона пояснює різним підходом до аналізу процедури укладення договору банківського кредиту. Раніше він укладався шляхом подання клієнтом до банку заяви про надання кредиту разом з документами, які обґрунтовували необхідність кредиту. Керуючий установою банку ставив підпис про надання кредиту на самій заяві. Прибічники "реальності" кредитного договору розглядали підпис про на­дання кредиту не як акцепт пропозиції клієнта, а як розпоря­дження внутрішнього характеру, обов'язкового тільки для конкретного  працівника  банківської установи.  Договір  вважався укладеним з моменту зарахування грошей на рахунок клієнта і розглядався як реальний.

Прибічники "консенсуальності" договору банківського кредиту розглядали вказаний підпис керуючого банківською установою як акцепт, а отже сам договір — як консенсу-альний і двосторонній. Таким чином, право вимагати надання кредиту виникало у клієнта безпосередньо з моменту підпи­сання керівником банку заяви.

На теоретичне і практичне значення цього питання вказу­вав Е.Г. Полонський: "Визначення договору реальним і одно­стороннім привело б нас до визнання того, що банк не має обов'язку перед госпорганами по наданню кредиту, що авто­матично тягне за собою обмеження прав госпоргану"¹.

Найбільш вдалою, на наш погляд, є позиція М.М. Агаркова, яку він виклав, аналізуючи статті 218 і 219 Цивільного кодексу РРФСР1922р.

"Ст.ст.218 і 219 ЦК регулюють договір про відкриття кре­диту у формі позики у складі "попереднього договору про ук­ладення в майбутньому договору позики" (попередній договір позики).

Попередній договір позики може бути двостороннім або одностороннім. У разі двостороннього попереднього догово­ру позики обидві сторони — майбутній кредитор і майбутній боржник — обопільно зобов'язані: перший — надати позику, другий — прийняти позику. При укладенні одностороннього попереднього договору позики зобов'язання виникає тільки для однієї сторони — майбутнього кредитора або майбут­нього боржника. Договір про відкриття банком кредиту у формі позики (строкової, до запитання, цільової) є одностороннім попереднім договором позики, в якому зобов'язання виникає на стороні майбутнього кредитора (банку)'².

Аналіз статтей 1115 і 1117 проекту ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що кредитний договір — різновид договору позики.

В частині 2 ст.1115 проекту ЦК України є пряма вказівка на те, що до відносин за кредитним договором застосовують­ся правила, передбачені для договору позики, якщо інше не передбачено правилами для кредитного договору і не випливає з його суті.

Поняття, сторони та форма кредитного договору. За кредитним договором банк або інша кредитна організація (кредитодавець) зобов'язується надати кошти позичальнико­ві у розмірі та на умовах, що передбачені договором, а пози­чальник зобов'язується повернути грошову суму та сплатити за неї відсотки.

В юридичній літературі до останнього часу немає єдиної точки зору щодо моменту, з яким пов'язано виникнення кредитної угоди. Як зазначалось раніше, основна теоретична проблема стосується реальності і консенсуальності кредитно­го договору.

З аналізу нормативних актів, які за нинішніх умов регулю­ють правовідносини з надання банківських кредитів, можна зробити висновок, що кредитний договір є консенсуальним. Це випливає з тлумачення нормативних актів Національного банку України, зокрема Положення про кредитування (поста­нова НБУ від 28 вересня 1995р. № 246), Правил проведення закритих кредитних аукціонів з продажу кредитів Національ­ним банком України (постанова НБУ від 20 травня 1994р. № 97), Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування (постанова НБУ від 21 лютого 1996р. № 37) та ін.

Поняття кредитного договору, запропоноване проектом ЦК України (ст.1115), дає можливість визначити кредитний договір, як консенсуальний, з особливістю, передбаченою ст.1117 проекту. Ця особливість полягає втому, що кредито­давець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту повністю або частково у разі порушення процедури визнання позичальника неплато­спроможним або за наявності інших обставин, які явно свід­чать про те, що надана позичальникові сума не буде повер­нена своєчасно. З іншого боку, позичальник має право відмо­витися   від   одержання   кредиту   повністю   або   частково, повідомивши про це кредитодавця до встановленого догово­ром строку його надання, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами або договором.

Кредитний договір може бути дво- або багатостороннім. Із кредитної угоди виникає обов'язок банку надати кредит і обов'язок позичальника повернути його. З огляду на те, що чинне законодавство України передбачає здійснення консорціумного кредитування, кредитний договір може бути багатостороннім.

Банківські консорціуми оформляються шляхом відповід­ного договору для здійснення кредитування програм із знач­ними обсягами. У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, а й кілька позичальників. Кредитні взаємовідносини між консорціумом та позичальником (пози­чальниками) регулюються кредитною угодою, яку підписують усі учасники. Після підписання кредитна консорціумна угода набуває юридичної сили і є обов'язковою для виконання всіма учасниками угоди.

Кредитний договір завжди є оплатним. Як правило, пози­чальник сплачує за кредит відсотки. Розмір відсотків та поря­док сплачування їх визначають у договорі сторони залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і про­позицій, які склалися на кредитному ринку, строку користу­вання кредитом, облікової ставки та інших факторів.

Слід зазначити, що відповідно до ст. 13 Закону України "Про банки і банківську діяльність" регулювання процентних ставок банківських та інших фінансово-кредитних установ України здійснює Національний банк України шляхом вста­новлення відсоткової облікової ставки.

У разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та позичальника.

Таким чином, якщо відсоткова ставка за наданий кредит встановлена договором, банк в односторонньому порядку не має права змінити цю умову договору навіть у разі підви­щення відсоткової ставки НБУ. За таких обставин відповідні зміни до договору мають бути внесені у порядку, встановле­ному ст. 11 Арбітражного процесуального кодексу України. До внесення зміни до договору щодо процентної ставки за кредит сторони і арбітражний суд мають виходити із ставки, передбаченої договором¹.

Порядок сплати відсотків за строками (помісячно, поквар­тально і т.д.) сторони встановлюють у договорі.

Сторонами кредитного договору є кредитодавець і пози­чальник. Відповідно до чинного законодавства України кредитодавцем можуть бути Національний банк України, комерційні банки та фінансово-кредитні установи, що мають ліцензію НБУ на залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів, і банківські консорціуми (тимчасові об'єднання бан­ків, які створюються для кредитування шляхом укладення відповідного договору). Згідно з ч. 5 ст. З Закону України "Про банки і банківську діяльність" здійснення операцій, пов'язаних з видачею кредитів, іншим юридичним особам, крім банків, забороняється, за винятком випадків, визначених законо­давчими актами України. Враховуючи, що на цей час законо­давство України не передбачає таких випадків, слід вважати договори кредитування, в яких кредитодавцем виступає не банк (фінансово-кредитна установа), такими, що не відпові­дають вимогам закону. До таких договорів необхідно засто­совувати наслідки, передбачені ст. 48 ЦК України².

На практиці виникають також проблеми, пов'язані з тим, що кредитні договори з господарюючими суб'єктами уклада­ють структурні одиниці комерційних банків (відділення, філії). Якщо це передбачено відповідними повноваженнями струк­турної одиниці (положення, статут, довіреність), то вона має право укладати кредитні договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. В разі порушення цієї умови договір, укладений структурною одиницею банку від свого імені, визнається недійсним (ст. 48 ЦК).

Якщо структурна одиниця банку не одержала відповідних повноважень і уклала кредитний договір від імені банку, а останній у подальшому схвалив цю угоду, то в такому разі є підстави керуватися ст. 63 ЦК України .

Позичальниками кредиту можуть бути юридичні і фізичні особи, не обмежені законом у правоздатності або дієздат­ності.

Комерційний банк аналізує, вивчає діяльність потенційного позичальника, визначає його кредитоспроможність, прогно­зує ризик неповернення кредиту і приймає рішення про на­дання кредиту або відмову.

Основними критеріями оцінки кредитоспроможності пози­чальника можуть бути:

—    забезпеченість власними коштами не менш як 50 від­сотків усіх його видатків;

—    репутація  позичальника (кваліфікація, здібності  керів­ника,   додержання   ділової  етики,   договірної  та   платіжної
дисципліни);

—    оцінка продукції, що випускається, наявність замовлен­ня на її реалізацію, характер послуг, які надаються (конкурентноздатність   на   внутрішньому  та   зовнішньому   ринках,попит на продукцію, послуги, обсяги експорту);

—   економічна   кон'юнктура   (перспективи   розвитку  пози­чальника,   наявність джерел  коштів для  капіталовкладень)
тощо.

Необхідні відомості про позичальника та інформація, отримана банком при оформленні кредиту, систематизують­ся у кредитній справі позичальника.

Крім того, слід мати на увазі, що залежно від виду кредиту позичальником, як стороною кредитного договору, може бути особа, яка має спеціальні властивості. Так, позичальниками іпотечного кредиту можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки або мають поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника. Споживчий кредит надається фізичним особам—резидентам на придбання товарів тривалого користування та послуг. Ломбардний кредит надає Національний банк України комер­ційним банкам під забезпечення державних цінних паперів, випущених Міністерством фінансів України, список яких за­тверджується Правлінням НБУ. Як виняток, за рішенням Правління НБУ під забезпечення ломбардного кредиту мо­жуть прийматися й інші цінні папери.

Кредитний договір має особливий предмет, в якості якого завжди виступають кошти (національна або іноземна валю­та). Відповідно до кредитного договору кредитодавець зобов'язується надати позичальникові кошти на умовах і в розмірі, що передбачені договором, у власність (повне господарське відання, оперативне управління). Інші речі, визначені ро­довими ознаками, не можуть бути предметом кредитного до­говору.

Саме цим кредитний договор відрізняється від договору майнового найму, згідно з яким наймач зобов'язаний повер­нути індивідуально-визначену річ.

Позичальник за кредитним договором зобов'язаний повернути визначену суму грошей, а не конкретні купюри.

Як правило, кредитодавець надає позичальникові кредиту безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з позичкового рахунку або шляхом перерахування на розра­хунковий рахунок позичальника. У готівковій формі кредит може надаватися для розрахунків із здавачами сільськогос­подарської продукції, а також фізичним особам—резидентам при наданні споживчого кредиту.

Кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з позичкового рахунку як у національній, так і в іноземній ва­люті у порядку, визначеному чинним законодавством та нор­мативними актами Національного банку України, або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок позичальника, якщо інше не передбачено кредитним договором, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогоспо­дарської продукції.

Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків (комісій) здійснюється позичальником з розрахункового чи поточного (валютного) рахунку. Якщо розрахунковий рахунок позичаль­ника відкритий в іншому банку, погашення боргу за кредитом та сплата відсотків здійснюються платіжними дорученнями позичальника, а за умови визнання боргу позичальником — платіжною вимогою банку у встановленому чинним законо­давством порядку. Якщо позичальник не може сплатити борг, він стягується з гарантів (поручителів) у встановленому чинним законодавством порядку.

Погашення заборгованості за кредитом та відсотків за його користування здійснюється у черговості, яку встановлюють сторони під час укладення угоди про надання кредиту.

Залежно від умов надання і використання коштів, порядку повернення заборгованості і т.д. в юридичній літературі визначають різні типи кредитних договорів .

Контокорентний кредит характеризується в літературі як класична форма кредиту². Він надається позичальникові у різних формах: в готівковій , банківського переказу і т.п.

Акцептний (рамбурснип) кредит використовується, як правило, для поповнення оборотних коштів. При акцептному кредиті позичальних оформляє переказний вексель, вказу­ючи платником банк. Банк акцептує вказаний вексель за умови, що позичальник надасть банкові покриття векселя до настання терміну платежу по ньому.

Авальний (гарантований) кредит пов'язаний з наданням кредитодавцем гарантій виконання позичальником грошово­го зобов'язання за цивільно-правовою угодою, яка опосеред­ковує купівлю-продаж товару, надання послуг, виконання робіт.

Форма кредитного договору. Закони, чинні в Україні, які регулюють кредитний договір, зокрема глава 33 ЦК України і Закон України "Про банки і банківську діяльність", не перед­бачають вимог щодо форми і змісту кредитного договору. Вбачається, цю у цьому питанні за нинішніх умов слід виходити з норми п. 15 Положення Національного банку України "Про кредитування" (постанова Правління НБУ від 28 вересня 1995р. №246).

Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і пози­чальником тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зобов'язання та відповідальність сторін і не можуть зміню­ватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Кредитний договір може бути укладений як шляхом скла­дання одного документа, підписаного кредитором та пози­чальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, теле­фонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає.

Стаття 1116 проекту ЦК України передбачає просту пись­мову   форму    кредитного   договору.    Особливість    форми кредитного договору полягає в тому, що недодержання письмової форми не має наслідком визнання кредитного до­говору недійсним.

Відповідно до ст.820 ЦК Російської Федерації кредитний договір, з умовою його абсолютної недійсності (нікчемності), має бути укладений у письмовій формі. На нашу думку, в цьому є певні переваги норми ст.1116 проекту ЦК України. Адже обов'язкова письмова форма кредитного договору дає можливість позичальникові уникати повернення кредиту, якщо кошти фактично будуть надані без належного оформ­лення договору.

Як і всі інші угоди, кредитний договір має бути підписаний повноважними особами сторін, які його укладають. У зв'язку з цим необхідно враховувати, що статутні документи юридич­них осіб часто встановлюють обмеження повноважень керів­ників при укладенні кредитних угод на значні суми. В літера­турі з цього приводу були висловлені думки про те, що підпи­сання кредитного договору особою, яка не має відповідних повноважень, не тягне за собою визнання кредитного дого­вору недійсним¹.

Зміст кредитного договору. Кредитний договір — це угода, з якої водночас випливають обов'язок кредитодавця надати кредит і обов'язок позичальника повернути грошову суму та сплатити відсотки за неї.

Банківський кредит надається суб'єктам кредитування всіх форм власності у тимчасове користування на умовах, перед­бачених кредитним договором.

Істотними умовами кредитного договору є забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільова спрямованість (п.9 Положення НБУ).

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у бан­ку права захищати свої інтереси, не допускати збитків від не­повернення боргу через неплатоспроможність позичальника.

Принцип повернення, строковості та платності полягає в тому, що кредит має бути повернутий позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною спла­тою за його користування.

Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.

Цінною з точки зору прав та обов'язків сторін кредитного договору є ст. 1117 проекту ЦК України, яка передбачає можливість односторонньої відмови від надання кредиту кредитодавцем або його одержання позичальником.

Відповідно до ст. 178 ЦК України виконання зобов'язання щодо повернення кредиту і сплати відсоткової ставки може бути забезпечене поручительством або гарантією.

Вирішуючи спори, пов'язані з відповідальністю поручителя або гаранта перед банком, що надав кредит позичальникові, слід мати на увазі таке.

Підставою для покладання відповідальності за невиконан­ня позичальником зобов'язання за кредитним договором є договір, що укладений між банком (кредитором) та пору­чителем (гарантом) у письмовій формі. Відповідно до ст. 191 ЦК України, яка поширюється і на гарантії (ст. 196 ЦК), недо­держання письмової форми тягне за собою недійсність дого­вору поруки (гарантії). Письмова форма цього договору має відповідати вимогам, викладеним у ч. 2 ст. 154 ЦК України.

Так, одним з доказів укладення договору гарантії є письмо­ве повідомлення банку (лист, телеграма, телетайпограма, те­лефонограма тощо) гарантові про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встанов­леними договірні відносини між банком і гарантом, якщо в до­говорі банку з позичальником є посилання на надісланий бан­кові гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо в кредитному договорі такого посилання на гарантійний лист немає, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлено.

Відповідно до ст. 192 ЦК України у разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед бан­ком як солідарні боржники, якщо інше не встановлено дого­вором поруки. Отже, якщо іншого не встановлено договором поруки, позичальник кредиту та поручитель несуть перед банком відповідальність за правилами, встановленими стат­тями 174 та 175 ЦК України.

Що стосується гарантії, то чинне законодавство не перед­бачає солідарної відповідальності боржника і гаранта. Відповідно до ст. 191 ЦК України гарант зобов'язується перед банком, що надав кредит іншій особі, відповідати за виконан­ня нею свого зобов'язання за кредитним договором.

Отже гарант несе субсидіарну відповідальність, і тому банк має право у претензійно-позовному порядку вимагати від га­ранта сплати основної заборгованості позичальника та сум процентної ставки за наданий кредит тільки у разі відсутності у боржника коштів, необхідних для належного виконання зобов'язання.

Згідно зі ст. 194 ЦК України порука або гарантія припиня­ється з припиненням забезпеченого ними зобов'язання, зок­рема виконання зобов'язання позичальником (ст. 216 ЦК).

Порука або гарантія також припиняється, якщо банк про­тягом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання позичальником кредиту не пред'явить позову до поручителя або гаранта. Цей строк не може бути змінений угодою сторін або відновлений арбітражним судом.

У разі, коли в кредитному договорі строк виконання пози­чальником зобов'язання про повернення банкові кредиту не зазначений або визначений моментом вимоги банку, то за відсутності іншої угоди відповідальність поручителя (гаранта) припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки чи гарант (ч. 2 ст. 194 ЦК).

Якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона входить, належним чином оформлені по­вноваження на укладення від її імені договорів гарантії або поруки, то та обставина, що в тексті договору немає посилан­ня на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи за наданими повноваженнями, само по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

Вирішуючи спори, пов'язані з вимогами банків про стяг­нення зі страховика неповернутих позичальником кредиту та процентної ставки за наданий кредит, слід мати на увазі таке.

Відповідно до ст. 370 ЦК України, ч. З ст. З та ст. 15 Закону України "Про страхування", укладаючи договір страхування, страхувальник має право передбачити в договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема банку, від якого він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірити відпо­відність умов договору чинному законодавству, арбітражний суд має з'ясувати, чи є в договорі умова про виплату страхо­вої суми банкові, що надав кредит. За відсутності цієї умови у банку немає правових підстав вимагати від страховика сплати суми неповернутого позичальником кредиту та відсотків навіть у тому разі, якщо між страховиком і страху­вальником укладено договір страхування несвоєчасної виплати кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхуван­ня, банк має перевірити наявність у договорі обов'язку стра­ховика у разі настання страхового випадку виплатити страхо­ву суму банкові.

Підстави, за якими страховик має право відмовити у виплаті страхових сум, передбачені у ст. 25 Закону України "Про страхування". Викладений у цій статті перелік таких підстав не є вичерпним, оскільки договір може передбачати й інші підстави відмови у виплаті страхових сум, якщо це не суперечить законодавству України.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України "Про страхування" факт укладення договору страхування може засвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Чинне законодавство не позбавляє сторони цього договору права укласти його і в іншій письмовій формі відповідно до вимог ст. 44 ЦК України та ст. 15 Закону України "Про страхування". Отже, арбітражний суд не має правових підстав для визнання договору страхування неук-ладеним лише через відсутність поліса чи сертифіката, який засвідчує договір.

Договір страхування, як передбачено ч. З ст. 15 Закону України "Про страхування", набуває чинності з моменту вне­сення страхового платежу, якщо інше не передбачено умо­вами страхування. Зокрема, згідно зі ст. 5 згаданого закону загальні умови і порядок проведення добровільного страху­вання визначаються правилами страхування, що їх встанов­лює страховик самостійно.

Якщо між страховиком і страхувальником укладено договір страхування, то подальше посилання останнього на те, що він не був ознайомлений з цими правилами, як правило, не повинні братися до уваги.

Відповідно до ст. 33 Арбітражного процесуального кодексу України позивач (банк) має довести, що його вимоги щодо стягнення страхової суми зі страховика грунтуються на дого­ворі страхування, який набрав чинності.

Страховик має відповідати за договором страхування тільки у разі відсутності на рахунку позичальника кредиту достатніх коштів для виконання його зобов'язання за кредит­ним договором. Цю обставину арбітражний суд з'ясовує при вирішенні спору.

Одним з видів забезпечення виконання зобов'язань позичальника перед кредитором (банком) є неустойка (пеня). Процентна ставка — це плата за наданий кредит, а не неус­тойка. Таким чином, у разі невиконання позичальником зобов'язання про повернення сум кредиту та процентної ставки у визначений договором строк до нього може бути за­стосована майнова відповідальність згідно із Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання гро­шових зобов'язань" за умови, що відповідним договором встановлено конкретний розмір такої відповідальності у вигляді пені.

Що стосується відповідальності поручителя або гаранта у вигляді сплати банку пені за прострочення платежу позичаль­ником, то при вирішенні цього питання слід виходити з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 192 ЦК України поручитель відповідає в такому самому обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату не­устойки, якщо інше не встановлено договором поруки. Ця норма законодавства не поширюється на гарантію. У зв'язку з цим, якщо в договорі між банком та гарантом відсутня умова про відповідальність гаранта у вигляді сплати пені за прострочення платежу позичальником, арбітражний суд не має правових підстав для покладання цієї відповідальності на гаранта. Оскільки відсотки за наданий кредит, у тому числі у підвищеному розмірі, за своїм характером є платою, а не не­устойкою, то до позовів про стягнення цих відсотків застосо­вується загальний, а не скорочений строк позовної давності.

Виконання зобов'язання за кредитним договором може забезпечуватися також заставою (ст. 178 ЦК та ст. З Закону України "Про заставу").

Відповідно до ст. 11 Закону України "Про заставу в редакції Закону України від 25 лютого 1994 р. "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про заставу" державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу під­приємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, пого­джених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Стаття 4 Закону України "Про заставу" містить ще ряд обмежень щодо застави державного майна. Для господарюючих суб'єктів інших форм власності чинне за­конодавство таких обмежень не передбачає.

Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням умов договору щодо предмета застави, буде встановлено, що на­лежне позичальникові кредиту державне майно передано в заставу з порушенням вимог Закону, то в такому разі слід за­стосувати ст. 48 ЦК України.

Укладаючи кредитний договір, сторони не позбавлені права в цьому договорі передбачити умови щодо забезпечен­ня зобов'язання боржника заставою. При цьому слід мати на увазі, що коли предметом застави є нерухоме майно, транс­портні засоби, космічні об'єкти, товари в обороті або у пере­робці, договір застави має бути нотаріально засвідчений. Не­додержання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального засвідчення тягне за собою недійсність догово­ру з наслідками, передбаченими законодавством (статті 13 і 14 Закону України "Про заставу", ст. 48 ЦК). Отже, якщо умови щодо застави нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, товарів в обороті або у переробці передбачені у кредитному договорі, то цей договір має бути нотаріально засвідчений. У противному разі умови договору щодо застави слід визнати недійсними.

Банк має право вимагати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, включаючи відсотки за наданий кредит, відшкодування збитків, завданих прострочкою вико­нання, а у випадках, передбачених договором, також неус­тойку. Крім того, за рахунок заставленого майна відшкодо­вуються витрати банку по утриманню цього майна та інші витрати, пов'язані зі здійсненням забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави (ст. 19 Закону України "Про заставу").

Звернення стягнення на заставлене майно банк здійснює відповідно до ст. 20 цього закону, а щодо майна селянського (фермерського) господарства — згідно з п. 4 ст. 25 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство".

Заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку вико­нання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено договором. Таким чином, відповідно до ст. 76 ЦК України перебіг строку позов­ної давності для позову банку про звернення стягнення на предмет застави починається з наступного дня після настан­ня строку виконання зобов'язання щодо повернення кредиту.

Згідно зі ст. 20 Закону України "Про заставу" при при­пиненні (реорганізації, ліквідації) юридичної особи—заставо­давця Заставодержатель набуває права звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку вико­нання зобов'язання, забезпеченого заставою. Отже за таких обставин перебіг строку позовної давності починається з дня, коли банк дізнався або повинен був дізнатися про наявність зазначених обставин.

Відповідальність сторін за кредитним договором. У кредитних угодах передбачається відповідальність позичаль­ника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його користування і банку за несвоєчасне перерахування валюти кредиту у вигляді стягнення пені, що встановлюється за зго­дою сторін.

У кредитних договорах кредитодавець може передбачати відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредитів за рахунок отриманих від Національного банку України кредитних ресурсів у вигляді стягнення з позичальника штрафу, а також відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредиту, наданого за рахунок власних ресурсів комерційного банку.

§ 3. Порядок відкриття рахунків у банках

За загальним правилом (ст. 380 ЦК), пла­тежі за зобов'язаннями між організаціями проводяться у порядку безготівкових розрахунків через кредитні установи, в яких зазначені організації зберігають свої кошти. З цією метою суб'єктам підприємницької діяльності, іншим організаціям та установам незалежно від форм власності (далі — під­приємства) відкриваються розрахункові, поточні та бюджетні рахунки. Відкриття зазначених рахунків здійснюється відпо­відно до ст. 31 Закону України "Про банки і банківську діяль­ність", ст. 42 Закону України "Про підприємства в Україні" на умовах, викладених в Інструкції № 3 про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженій постановою Правління НБУ від 27 травня 1996 р. № 121, а також у договорі на відкриття та обслуговування банківського рахунку.

Договір на відкриття та обслуговування банківського ра­хунку укладається відповідно до Типового договору на обслу­говування комерційним банком довірчого товариства, за­твердженого наказом Фонду державного майна України від 24 грудня 1993 р. № 583 та НБУ від 18 лютого 1994 p. N ЗО.

Розрахункові рахунки в національній валюті відкриваються підприємствам, що здійснюють науково-дослідну, виробничу та іншу комерційну діяльність з метою одержання прибутку, володіють основними й оборотними коштами та мають самостійний баланс. До створення належних умов для здійснення контролю за проведенням операцій на рахунках у банках, у тому числі щодо сплати податків і зборів (обов'яз­кових платежів), за наявності у юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності рахунків у кількох установах бан­ків, юридичним особам законодавством дозволено до 1 січня 1999 р. відкривати розрахункові (поточні) рахунки не більше ніж у двох установах банків. При цьому один з розрахункових рахунків визначається юридичною особою як основний, на якому обліковуватиметься заборгованість, що списується (стягується) у безспірному порядку. Номер цього рахунку юридична особа повідомляє відповідному податковому орга­нові та банкам, у яких відкрито додаткові рахунки. Номер основного банківського рахунку юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності вказується у всіх випадках укла­дення ними цивільно-правових угод у письмовій формі.

З розрахункового рахунку здійснюються операції, які за­безпечують комерційну та іншу діяльність підприємства (роз­рахунки за товарно-матеріальні цінності з постачальниками та покупцями продукції; надані й отримані послуги; одержан­ня заробітної плати та сплата обов'язкових платежів за нею; сплата платежів до бюджету і державних фондів; операції, пов'язані із забезпеченням власних соціально-побутових по­треб та інші відповідно до статутної діяльності підприємства).

Підприємствам, що мають філії, представництва, відділен­ня та інші відокремлені підрозділи, які перебувають на окре­мому балансі і є самостійними платниками податку, а також структурним підрозділам, що виділяються у процесі привати­зації, за клопотанням власника основного рахунку і за згодою установи банку, в якій відкривається субрахунок, можуть бути відкриті субрахунки для проведення розрахунків за місцезна­ходженням цих підрозділів.

У разі, коли відокремлені підрозділи не мають окремого ба­лансу і не є самостійними платниками податку, для них від­криваються субрахунки для зарахування виручки та наступ­ного перерахування її на основний розрахунковий рахунок підприємства.

Поточні рахунки відкриваються організаціям та установам, що перебувають на державному бюджеті; постійним уповно­важеним різних громадських фондів; підприємствам, що приїхали на гастролі, та ін.

Поточний рахунок призначений для забезпечення власних потреб цих організацій та установ (виплата заробітної плати та платежів за нею; операції, пов'язані Із соціально-побуто­вими витратами, та інші).

Бюджетні рахунки відкриваються підприємствам (їх від­окремленим підрозділам), яким виділяються кошти з держав­ного або місцевого бюджету для цільового використання їх.

Позичкові рахунки відкриваються на договірній основі як юридичним, так 1 фізичним особам у будь-якій установі банку, яка має право видавати позички, з додержанням вимог чинного законодавства.

Позичкові рахунки призначені для обліку позичок, які на­дані шляхом оплати розрахункових документів чи перераху­вання на розрахунковий рахунок позичальника відповідно до умов кредитної угоди.

Депозитні рахунки відкриваються на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунку та установою банку на визначений у поговорі строк. Кошти на депозитні ра­хунки перераховуються з розрахункового, поточного рахунку підприємства і після закінчення строку зберігання по­вертаються на цей самий розрахунковий, поточний рахунок.

Відсотки за депозитними вкладами перераховуються в та­кому самому порядку.

Проведення розрахункових операцій та видача коштів готівкою з депозитного рахунку забороняється.

Зазначені вище рахунки для зберігання коштів і здійснення всіх видів розрахунків, кредитних та касових операцій відкри­ваються в установі банку за місцем реєстрації підприємства або у будь-якому банку України за згодою сторін.

Для відкриття розрахункових (поточних) рахунків під­приємства подають установам банків такі документи:

а)   заяву   про   відкриття   рахунку   встановленого   зразка. Заяву  підписують   керівник та   головний   бухгалтер  підпри­ємства. Якщо в штаті немає посади головного бухгалтера чи іншої службової особи, що виконує обов'язки головного бух­галтера, заяву підписує лише керівник;

б)  копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі дер­жавної  виконавчої  влади,   іншому  органі,   уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально чи органом,  який  видав  свідоцтво  про державну реєстрацію. Бюджетні установи та організації замість свідоцтва про дер­жавну реєстрацію подають довідку про внесення до держав­ного реєстру звітних статистичних одиниць України;

в)  копію рішення про створення, реорганізацію підприєм­ства того органу, якому надано таке право чинним законо­давством,  засвідчену нотаріально чи  органом, який  видав таке рішення;

г)   копію належним чином зареєстрованого статуту (поло­ження), засвідчену нотаріально чи реєструючим органом.

Установа банку, в якій відкриваються рахунки (субра­хунки), робить відмітку про відкриття такого рахунку на тому примірнику статуту (положення), на якому стоїть відмітка податкових органів про реєстрацію підприємства в податко­вих органах, після чого цей примірник повертається власни­кові рахунку;

д)  картку із зразками підписів осіб, яким відповідно до чин­ного законодавства чи установчих документів підприємства надано право розпорядження рахунком та підпису розрахун­кових документів.

У картку включається також зразок відбитку печатки, присвоєної підприємству.

Бюджетні рахунки відкриваються на підставі розпоряджен­ня відповідного фінансового органу або органу Державного казначейства України з поданням до установи банку картки Із зразками підписів та відбитком печатки. У разі, якщо в цій установі банку відкрито розрахунковий чи поточний рахунок клієнта, надання картки не обов'язкове.

При відкритті суброзрахункових рахунків для філій та інших відокремлених підрозділів підприємств до установи банку, в якій відкривається суброзрахунковий рахунок, подають такі документи:

а)  заяву про відкриття суброзрахункового рахунку вста­новленого зразка.  Заяву підписують  керівник та  головний бухгалтер відокремленого підрозділу. Якщо в штаті немає посади головного бухгалтера чи іншої службової особи, яка виконує обов'язки головного бухгалтера, заяву підписує лише керівник;

б)  копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі державної виконавчої впади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвід­чену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про дер­жавну реєстрацію;

в)  копію рішення про створення відокремленого підрозділу тим органом, якому надано таке право чинним законодавст­вом, засвідчену нотаріально чи органом, який прийняв таке рішення;

г)   копію  належним  чином  оформленого  положення   про відокремлений підрозділ, засвідчену нотаріально чи органом, що створив відокремлений підрозділ;

Установа банку, в якій відкривається суброзрахунковий рахунок відокремленому підрозділу, що має окремий баланс та стоїть на обліку в податковому органі як платник податку, ставить відмітку про відкриття такого рахунку на тому примір­нику положення про відокремлений підрозділ, на якому є відмітка податкового органу про реєстрацію підрозділу як платника податків, після чого цей примірник повертається власникові рахунку,

д)  картку із зразками підписів посадових осіб відокремле­ного  підрозділу,  яким згідно з чинним законодавством та відповідними документами підприємства надано право роз­порядження рахунком та підпису розрахункових документів. Картку   підписують   керівник   та   головний   бухгалтер   підприємства. Зразки підписів та повноваження посадових осіб засвідчуються нотаріально;

ж) клопотання підприємства або відповідного органу при­ватизації (щодо структурних підрозділів, які виділяються у процесі приватизації) до банку, в якому відкривається суб-розрахунковий рахунок, про відкриття суброзрахункового рахунку з визначенням обсягу та характеру операцій, які про­водитимуться на ньому, а також із зазначенням юридичної адреси підприємства та його розрахункового рахунку.

Установа банку, в якій відкрито суброзрахунковий раху­нок, у триденний строк повідомляє про це відповідний подат­ковий орган та банк, в якому відкрито розрахунковий рахунок підприємства в національній валюті або розрахунковий раху­нок в іноземній валюті у разі відкриття суброзрахункового рахунку в іноземній валюті.

Повідомлення зберігається у справі з юридичного оформ­лення розрахункового рахунку. Копії повідомлень у подат­ковий орган та банк зберігаються у справі з юридичного оформлення субрахунку.

Наведений вище перелік документів є загальним. Для окремих видів підприємств законодавством передбачено подання додаткових документів (наприклад, для орендного — нотаріально засвідченої копії договору оренди); інші під­приємства звільнені від подання певних документів (так, ста­тут не подається повним та командитним товариством, фер­мерським господарством, бюджетними установами та орга­нізаціями).

Рахунки юридичним особам—нерезидентам відкривають­ся в порядку, передбаченому розділом 4 Інструкції № 3.

Рахунок типу "П" відкриває уповноважений банк постійним представництвам іноземних компаній, фірм, міжнародних організацій, створеним у будь-якій організаційній формі без статусу юридичної особи, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність нерезидента на території України.

Відкриття постійним представництвам юридичних осіб— нерезидентів рахунків типу Тґ здійснюється на підставі:

нотаріально засвідченої копії індивідуальної ліцензії Крим­ського республіканського, по м. Києву і області та обласних управлінь Національного банку України; заяви про відкриття рахунку;

копії легалізованого доручення на здійснення представ­ницьких функцій, засвідченої нотаріально;

картки із зразками підписів та відбитком печатки, засвід­ченої нотаріально.

Для одержання індивідуальної ліцензії на відкриття та користування рахунком типу "П" постійні представництва юридичних осіб — нерезидентів подають такі документи:

клопотання юридичної особи—нерезидента до відповідних установ Національного банку України про відкриття постійно­му представництву рахунку типу "П";

письмову згоду уповноваженого банку на відкриття та обслуговування рахунку типу "П";

копію свідоцтва про реєстрацію постійного представництва у Міністерстві статистики України, засвідчену нотаріально або органом, що видав свідоцтво;

копію свідоцтва про реєстрацію постійного представництва у Міністерстві зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, засвідчену нотаріально або органом, що видав свідоцтво;

копію свідоцтва про державну реєстрацію постійного пред­ставництва з метою оподаткування у місцевому органі дер­жавної податкової адміністрації, засвідчену нотаріально або органом, що видав свідоцтво;

копію легалізованого статуту юридичної особи—нерези­дента, якій належить представництво, засвідчену нота­ріально;

копію легалізованого витягу з торговельного, банківського чи судового реєстру або реєстраційне посвідчення місцевого органу впади іноземної держави про реєстрацію нерезидента — юридичної особи, якому належить постійне представництво;

копію легалізованого доручення іноземної юридичної особи її постійному представникові на ведення справ в Україні, засвідчену нотаріально;

копію дозволу центрального банку відповідної країни на відкриття рахунку типу 77" постійному представництву юри­дичної особи-нерезидента на території України, засвідчену нотаріально (для резидентів країн — республік колишнього СРСР).

Рахунок типу П використовується відповідно до правил, встановлених для розрахункових рахунків резидентів У країни (у тому числі для нарахування та зарахування на рахунок відсотків за залишком коштів на цьому рахунку, якщо таке на­рахування передбачено договором між банком і власником рахунку), крім випадків купівлі іноземної валюти на міжбан-ківському валютному ринку України (МВРУ).

Постійне представництво має право з рахунку типу "П" купити іноземну валюту на МВРУ тільки для перерахування юридичній особі—нерезиденту, яку воно представляє, на суму коштів:

отриманих у зв'язку із здійсненням експортно-імпортних операцій;

нарахованих та зарахованих відсотків за залишком коштів на цьому рахунку;

на суму залишку коштів на рахунку — у разі припинення діяльності на території України (що підтверджується відповід­ними документами) після сплати обов'язкових податків і платежів.

Здійснення інвестицій в Україні, інших операцій, що забо­ронені чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України з цього виду рахунків, не дозво­ляється.

У разі переоформлення рахунку у зв'язку з реорганізацією підприємства подаються такі самі документи, що й при ство­ренні підприємства.

Розрахункові та поточні рахунки закриваються в устано­вах банку:

1)      на підставі заяви власника рахунку;

2)      на підставі рішення органу, на який відповідно до зако­нодавства покладено функції щодо ліквідації або реорганізації
підприємства;

3)      на підставі відповідного рішення суду або арбітражного суду про ліквідацію підприємства чи визнання його банкрутом;

4)      з інших підстав, передбачених чинним законодавством України чи договором  між установою банку та власником рахунку.

Договір на відкриття та обслуговування банківського рахунку може бути розірвано за погодженням сторін. Протя­гом 10 днів з дата розірвання договору банк закриває раху­нок, а залишок коштів на ньому перераховує на інший рахунок за дорученням клієнта. Установа банку повідомляє податко­ву інспекцію за місцем реєстрації власника рахунку про закриття рахунку в триденний строк.

Від закриття рахунку слід відрізняти тимчасове припинення операцій з розрахунковими, поточними рахунками на підставі рішень державних податкових інспекцій, судових, правоохо­ронних органів та в інших випадках, передбачених законодав­чими актами.

Законодавством України встановлено спеціальний поря­док відкриття валютних рахунків.

Відповідно до розділу 6 Інструкції № 3 банківські рахунки в іноземній валюті поділяються на:

—  розрахункові;

—  суброзрахункові;

—  позичкові;

—  депозитні (вкладні).

Розрахунковий рахунок призначений для розрахунків у межах чинного законодавства у безготівковій і готівковій іноземній валюті при здійсненні поточних операцій, визна­чених законодавством України про валютне регулювання та нормативними актами Національного банку України.

Суброзрахунковип рахунок відкривається для філій чи інших відокремлених підрозділів підприємств, що мають право відповідно до чинного законодавства України та нормативних актів Національного банку України використовувати іноземну валюту (за згодою власника рахунку — головного під­приємства).

Позичкові рахунки в іноземній валюті відкриває уповнова­жений банк на договірній основі юридичним особам (резиден­там та нерезидентам), а також представництвам юридичних осіб—нерезидентів незалежно від наявності розрахункового рахунку у цьому банку у встановленому чинним законодав­ством порядку.

Депозитні (вкладні) рахунки в іноземній валюті відкриває уповноважений банк фізичним і юридичним особам (рези­дентам та нерезидентам), а також представництвам юридич­них осіб—нерезидентів на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунку та банком на визначений у договорі строк.

Кошти на депозитний рахунок юридичної особи—резиден­та та представництва юридичної особи—нерезидента пере­раховуються з розрахункового рахунку в іноземній валюті власника коштів і після закінчення строку їх зберігання повертаються на цей самий розрахунковий рахунок.

Для відкриття розрахункового рахунку в іноземній валюті юридична особа—резидент подає уповноваженому банку ті самі документи, що й для відкриття розрахункового рахунку в національній валюті.

Відкриття субрахунку в іноземній валюті для філії чи іншого відокремленого підрозділу юридичної особи—резидента здій­снює уповноважений банк на підставі нотаріально засвідче­ного дозволу на використання юридичною особою іноземної валюти як засобу платежу та нотаріально засвідчених копій документів, визначених Інструкцією № 3.

§ 4. Порядок та форми розрахунків у господарському обороті

За загальним правилом, на території України всі юридичні особи всіх форм власності, а також фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які є суб'єктами підприємницької ді­яльності, здійснюють між собою розрахунки у безготівковому та готівковому порядку через установи банків відповідно до правил здійснення розрахункових та касових операцій, що за­тверджуються Національним банком України.

Слід, однак, мати на увазі, що сфера застосування готівко­вого обігу досить обмежена і визначається спеціальними нормами.

Переважна більшість розрахунків між суб'єктами госпо­дарського права здійснюється у безготівковому порядку у встановлених законодавством формах.

З метою вдосконалення організації банками розрахунко­во-касового обслуговування народного господарства Прав­ління НБУ постановою від ЗО червня 1995 р. № 166 за­твердило Порядок організації розрахунково-касового обслу­говування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між установами Національного банку України та комерційними банками¹.

Відповідно до цього акта комерційний банк укладає договір з клієнтом на розрахунково-касове обслуговування, яке включає комплекс взаємних платіжних зобов'язань банку і клієнта щодо користування коштами і банківськими послуга­ми, а саме:

1)    користування   банком   тимчасово   вільними   коштами клієнта;

2)      проведення розрахункових операцій;

3)      касове обслуговування;

4)     транспортне     обслуговування     перевезень     готівки.

Безготівкові    розрахунки    між   суб'єктами    господарювання здійснюються відповідно до Інструкції № 7 про безготівкові розрахунки в господарському обороті України, затвердженої постановою Правління НБУ від 2 серпня 1996 р. та інших нор­мативних актів.

Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахункових документів:

—  платіжними дорученнями;

—  платіжними вимогами-дорученнями;

—  чеками;

—  акредитивами;

—  векселями;

—  платіжними вимогами;

—  інкасовими дорученнями (розпорядженнями).

Платіжні вимоги та інкасові доручення (розпорядження) застосовують у випадках, передбачених чинним законодав­ством та нормативними актами Національного банку України.

Безготівкові розрахунки за товари та послуги можуть здій­снюватися за допомогою банківських платіжних карток. По­рядок використання платіжних карток визначає Національ­ний банк України.

Інструкція № 7 грунтується на принципах вільного вибору суб'єктами форм розрахунків, закріплення їх сторонами у до­говорах і невтручання установ банків у ці договірні відносини. Разом зтим з метою забезпечення стандартів документів, які впроваджуються в господарський оборот в Україні, Інструк­цією № 7 встановлено, що розрахункові документи, що їх подають клієнти до банку у паперовій формі, мають відпо­відати вимогам встановлених стандартів І містити, залежно від їх форми, такі реквізити:

а) назву документа;

б)   номер  документа,   число,   місяць,   рік   його   виписки. Число та рік вказуються цифрами, місяць — літерами. На розрахункових документах, які заповнюються за допомогою технічних засобів, допускається зазначення місяця цифрами (01-12);

в)  назви платника та одержувача коштів (їх офіційне ско­рочення),   які   відповідають   зареєстрованим   у   статуті,   їх ідентифікаційні  коди  за  Єдиним державним   реєстром  під­ приємств і організацій України (далі — код), у фізичних осіб — ідентифікаційні номери, що проставляються на підставі відпо­відних документів податкових органів, номери рахунків в ус­тановах банку;

г)  назви банків платника та одержувача, їх місцезнахо­дження та умовні номери за МФО (код банку);

д) суму платежу цифрами та літерами.

При зазначенні суми цифрами розділовим знаком є кома, а цифрами проставляється як сума у цілих гривнях, так і сума копійок. Наприклад, 123,45. При зазначенні суми літерами назва грошової одиниці вказується у скороченій формі, а сума копійок — цифрами. Наприклад, двадцять одна грн. 78 коп.;

є) призначення платежу: назву товару (виконаних робіт, наданих послуг), посилання на документ, на підставі якого проводиться операція (договір, рахунок, товарно-транспорт­ний документ та ін.), із зазначенням його номера і дати, та законодавчий акт, який передбачає право безспірного стяг­нення та безакцептного списання коштів (його дата, номер і відповідний пункт).

Замість назви товару може зазначатися його кодове (умовне) значення;

є) на першому примірнику (незалежно від способу виготов­лення розрахункового документа) — відбиток печатки (за винятком випадків, передбачених у п. 9) та підписи відпові­дальних осіб платника або (та) одержувача коштів;

ж)   підрозділи бюджетної класифікації та строк настання платежу (у разі перерахування коштів до бюджету);

з)  суму податку на додану вартість (цифрами) або напис "без податку на додану вартість".

Якщо хоч би один з вищезазначених реквізитів (коли вони передбачені формою документа) не заповнений або заповнений неправильно, банк такий документ до виконання не приймає.

Використання факсиміле при вчиненні підпису, виправлен­ня і підчистки у розрахункових документах не допускаються.

Банк не має права робити виправлення на поданих розра­хункових документах, за винятком випадків, обумовлених нормативними актами Національного банку України.

У разі відмови прийняти від клієнта розрахунковий доку­мент банк у день отримання документа має зробити на його зворотній стороні напис про причину повернення документа без виконання за підписами головного бухгалтера і виконав­ця, завірених штампом банку, та повернути його клієнту.

Розрахункові документи за операціями, що здійснюються:

суб'єктами підприємницької діяльності — юридичними осо­бами повинні мати відбиток печатки та підписи відповідальних осіб, яким згідно з чинним законодавством України та уста­новчими документами підприємства надане право розпоря­дження рахунком і підпису розрахункових документів і які повідомлені банку в картці із зразками підписів та відбитком печатки;

відділеннями, філіями, представництвами від імені юридич­ної особи, підписують особи, які уповноважені цією юридич­ною особою, і завіряються відбитком печатки, що відповідає вміщеним у картці зразкам підписів та відбитку печатки;

підприємцями без створення юридичної особи, підписує одна відповідальна особа, зразок підпису якої зазначений у картці зразків підписів та відбитка печатки (за наявності печатки);

фізичними особами, підписуються ними та приймаються банком до виконання за наявності на документі підпису, що відповідає зразку, вміщеному в картці рахунку.

Клієнт, виходячи із своїх технічних можливостей, може подавати до банку розрахункові документи як у паперовій формі, так і у вигляді електронних розрахункових документів (електронних повідомлень) каналами зв'язку. Спосіб подання ним документів до банку передбачається в договорі на роз­рахунково-касове обслуговування.

Паперові розрахункові документи, як правило, виписую­ться з використанням технічних засобів за один раз під копірку у двох примірниках, платіжні вимоги та документи підприємств, які обслуговуються в одній установі банку, — в трьох примірниках (якщо застосування копірки неможливе, то на всіх тотожних примірниках у правому верхньому куті мають міститися послідовні порядкові номери).

Для документального підтвердження часткової оплати роз­рахункових документів відповідальний працівник банку виписує у двох примірниках меморіальний ордер.

Кошти списуються з рахунку платника тільки на підставі першого примірника розрахункового документа.

Ппатіжне доручення — це бланк встановленої форми, який підприємство подає до банку, що його обслуговує, для пере­рахування визначеної суми зі свого рахунку.

Банк приймає до виконання доручення протягом десяти календарних днів з дати його заповнення і тільки в межах наявних на його рахунку коштів.

Доручення застосовуються в розрахунках за платежами товарного і нетоварного характеру.

Розрахунки дорученнями можуть здійснюватись:

за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, надані послуги);

в порядку попередньої оплати;

для завершення розрахунків за актами звірки взаємної за­боргованості підприємств;

для перерахування підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії, грошові доходи колгоспників тощо) на їхні рахунки, відкриті в установах банків;

в інших випадках за згодою сторін.

При розрахунках за фактично відвантажену, продану про­дукцію (виконані роботи, надані послуги) в дорученні в рядку "Призначення платежу" зазначаються назва (вид) відванта­женої, проданої продукції (виконаних робіт, послуг), номер, дата товарно-транспортного чи іншого документа, що під­тверджує відвантаження, продаж продукції (виконання робіт, надання послуг).

У дорученні на перерахування платежів, утриманих із заробітної плати працівників та нарахованих на фонд оплати праці податків до бюджету та обов'язкових зборів до дер­жавних цільових фондів, у рядку "Призначення платежу" вка­зуються підрозділи бюджетної класифікації (при перераху­ванні платежів до бюджету) та строк настання платежу, а також те, що податки до бюджету або збори до державних цільових фондів, утримані Із заробітної плати та нараховані на фонд оплати праці, перераховано повністю.

Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахун­ковий документ, який складається з двох частин:

верхня — вимога постачальника (одержувача коштів) без­посередньо до покупця (платника) сплатити вартість постав­леної йому за договором продукції (виконаних робіт, наданих послуг);

нижня — доручення платника своєму банкові перераху­вати з його рахунку суму, яка проставлена у рядку "Сума до оплати літерами".

Вимогу-доручення заповнює одержувач коштів 1 надсилає безпосередньо платникові.

Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника. З метою гарантованої прискореної доставки платникам вимог-доручень рекомен­дується передавати їх у комплекті з розрахунковими та відвантажувальними документами за поставлену згідно з до­говором (угодою) продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо).

У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює нижню частину цього документа та здає його до банку, що його обслуговує.

Платіжні вимоги-доручення банки приймають протягом двадцяти календарних днів з дня виписки. День заповнення платіжної вимоги-доручення не враховується.

Вимогу-доручення платник подає до установи банку у двох примірниках.

Банк приймає до оплати вимогу-доручення в сумі, яка може бути сплачена готівкою на рахунку платника.

У разі відмови платника сплатити вимогу-доручення він повідомляє про мотиви відмови безпосередньо одержувача коштів у порядку і строки, зазначені в договорі.

Чеки застосовують для здійснення розрахунків у безготів­ковій формі між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані послуги.

Розрахунковий чек — це документ, що містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде його рахунок, сплатити чекодер-жателеві зазначену в чеку суму грошей.

Чекодавець — юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його.

Чекодержатель — підприємство, яке є отримувачем кош­тів за чеком.

Банк-емітент — банк, що видає чекову книжку (розрахун­ковий чек) підприємству або фізичній особі.

Чекові книжки (розрахункові чеки) виготовляються на спеціальному папері на банкнотній фабриці Національного банку України за зразком, затвердженим НБУ.

Чекові книжки брошуруються по 10, 20 та 25 аркушів.

З дозволу Національного банку України чекові книжки (розрахункові чеки) можуть виготовляти комерційні банки самостійно з додержанням усіх обов'язкових вимог і мати фірмову позначку банку.

Чекові книжки (розрахункові чеки) є бланками суворої звітності.

Розрахункові чеки, що їх використовують фізичні особи при здійсненні разових операцій, виготовляються окремими бланками. їх облік ведеться окремо від чекових книжок.

Банк-емітент без видачі чекової книжки може видати на ім'я чекодавця (фізичної особи) один або кілька розрахун­кових чеків на суму, що не перевищує залишок коштів на рахунку чекодавця, або на суму, що внесена готівкою.

Строк дії чекової книжки — один рік, а розрахункового чека, який видається для разового розрахунку фізичній особі, — три місяці.

За погодженням з установою банку строк дії невикориста­ної чекової книжки може бути подовжений.

Чек включає:

а)  назву "розрахунковий чек";

б) назву (для фізичних осіб — прізвище, ім'я, по батькові чекодавця, дані його паспорта або документа, що його замі­нює) власника чекової книжки (далі — чекодавця) та номер його рахунку;

в)  назву банку-емітента та його номер МФО;

г)   ідентифікаційні  коди  чекодавця та  чекодержателя  за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України, у фізичних осіб — ідентифікаційні номери у разі їх присвоєння державною податковою адміністрацією;

д) назву чекодержателя;

є) доручення чекодавця банку-емітенту сплатити конкрет­ну суму, що зазначена цифрами та літерами;

є) призначення платежу;

ж)  число, місяць та рік складання чека (місяць має бути написаний літерами, дата видачі чека має відповідати його реальній видачі), місце складання чека;

з)   підписи   чекодавця   та   відбиток   печатки   (юридичної особи).

Чек, на якому немає будь-якого із зазначених реквізитів, вважається недійсним і повертається банку чекодавця без виконання.

Чек заповнюється від руки (кульковою ручкою, чорнилом) або з використанням технічних засобів. Не допускається виправлення в чеках та використання факсиміле замість підпису.

Чек із чекової книжки пред'являється до оплати в банк че­кодержателя протягом десяти календарних днів (день ви­писки чека не враховується). Якщо закінчення строку для пред'явлення чека припадає на неробочий день, то останнім днем строку вважається наступний за неробочим робочий день.

Чек приймається чекодержателем в оплату безпосе­редньо від чекодавця, на ім'я якого виписаний документ, що підтверджує отримання ним товарів, виконаних робп- та на­даних послуг.

Гарантована оплата чека забезпечується:

шляхом депонування чекодавцем коштів на окремому рахунку в банку чекодавця;

наявністю коштів на відповідному рахунку чекодавця, але не вище суми, гарантованої банком за погодженням з чеко­давцем при наданні чекової книжки.

Акредитив є грошовим зобов'язанням банку, що видається ним за дорученням клієнта на користь його контрагента за договором, згідно з яким банк, що відкрив акредитив (банк-емітент), може здійснити постачальникові платіж або надати повноваження іншому банку здійснювати такі платежі за умов пред'явлення документів, передбачених в акредитиві.

Порядок розрахунків акредитивами, крім Інструкції № 7, регламентується також Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів (редакція 1993 p., публ. МТП№500)¹.

У банку покупця або постачальника можуть відкриватися акредитиви:

покриті (депоновані у банку постачальника або у банку платника);

непокриті (гарантовані).

Розрізняють викличний та безвідкличний акредитиви. Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який момент без попереднього повідомлення бенефіціара. Безвідкличний акредитив може бути змінений або анульований тільки за згодою постачаль­ника, на користь якого він був відкритий. Акредитив має ясно вказувати, чи є він відкличним або безвідкличним. За відсут­ності такої вказівки акредитив вважатиметься безвід­кличним.

Акредитив може відкриватися для розрахунків тільки з одним постачальником. Строк дії та порядок розрахунків за ним встановлюються у договорі між платником і поста­чальником.

Для одержання коштів за акредитивом, депонованим у банку постачальника, постачальник, який відвантажив това­ри, подає реєстр рахунків та передбачені умовами акреди­тива документи до банку, що його обслуговує, до закінчення строку дії акредитива. Банк після перевірки документів у разі відповідності їх умовам акредитива виплачує акредитив.

У разі використання акредитива, депонованого у банку платника, виплати постачальнику за акредитивом здійсню­ються у банку постачальника на підставі отримання від по­стачальника реєстру рахунків з відповідними документами.

Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне гро­шове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя (векселе-держателю).

Для запровадження комерційного кредиту (передбаченого п.5 ст.24 Закону України "Про підприємства в Україні"), поліпшення розрахункових відносин між суб'єктами господарської діяльності Постановою Верховної Ради України "Про застосу­вання векселів в господарському обороті України" від ^„чер­вня 1992 р.¹ введено вексельний обіг з використанням прос­того і переказного векселів відповідно до Женевської конвен­ції 1930р.

Законодавством України передбачено, зокрема, використання векселів:

для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприєм­ницької діяльності відповідно до Указу Президента України "Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної забор­гованості суб'єктів підприємницької діяльності України" від 14 вересня 1994р.²;

у рахунок фінансування витрат державного бюджету відпо­відно до Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвер­дження порядку застосування векселів Державного казна­чейства" від 27 червня 1996 р. № 689;

під час ввезення в Україну майна як внеску Іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спіль­ну інвестиційну діяльність відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку видачі, обліку і погашення векселів, виданих на час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за догово­рами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність та сплату ввізного мита у разі відчуження цього майна" від 7 серпня 1996р.;

для сплати ввізного мита, податків та зборів українським виконавцем при ввезенні на митну територію України даваль­ницької сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів українським замовником при виве­зенні давальницької сировини за межі митної території України відповідно до Закону України "Про операції з да­вальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах" від 15 вересня 1995 p.; для оформлення простими векселями бюджетної заборго­ваності з фінансування видатків, пов'язаних з оплатою природного газу, що його споживають бюджетні організації та установи відповідно до наказу Міністерства фінансів України та Державної акціонерної холдингової компанії "Укргаз" від 21 серпня 1996 р.

Порядок використання векселів у господарському обороті України регулюється Положенням про переказний і простий вексель, затвердженим Постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1937 p., з урахуванням таких особливостей:

використовувати векселі, а також виступати векселедав­цями, акцептантами, індосантами та авалістами можуть тільки юридичні особи—суб'єкти підприємницької діяльності, що визнаються такими відповідно до чинного законодавства України;

векселі можуть видаватися лише для оплати за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, за винятком векселів Мінфіну, Національного банку та комерційних банків України;

у господарському обороті можуть використовуватися простий і переказний векселі;

вексельний бланк може заповнюватися друкованим та не-друкованим способами;

сума платежу за векселем обов'язково заповнюється цифрами та літерами;

вексель підписується керівником і головним бухгалтером юридичної особи та посвідчується печаткою.

Розрізняють два види векселів — простий і переказний (ст.21 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу").

Простий вексель — це складений за суворо визначеною формою документ, за яким боржник (векселедавець) прий­має на себе абстрактне, нічим не обумовлене зобов'язання в зазначений строк або на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю) або тому, кому він накаже. При просто­му векселі платником є сам векселедавець.

Переказний вексель (тратта) — складений за суворо визначеною формою документ, в якому міститься проста і нічим не обумовлена пропозиція боржника, векселедавця (трасанта) іншій особі, платнику (трасату) в зазначений строк здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже.

Переказний вексель відрізняється від простого тим, що векселедавець сам платежу не здійснює, а переказує цей свій обов'язок на свого боржника (платника за векселем). Переказний вексель також може переказуватись одним дер­жателем іншому. Відповідно до Положення про переказний і простий вексель передаточний напис (індосамент) векселя здійснюється векселедержателем (індосантом) на зворотно­му боці векселя або на додатковому аркуші паперу (алонж до векселя).

Для здійснення платежу вексель пред'являється платни­кові. Його згода на оплату векселя (акцепт) оформляється написом на векселі.

При неодержанні платежу за векселем банк платника зобов'язаний подати вексель для опротестування від імені довірителя — банку векселедержателя.

Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріаль­них дій нотаріусами України, затвердженої Міністерством юстиції 14 червня 1994 p., векселі для вчинення протесту про неоплату приймаються нотаріусами на наступний день після закінчення дати платежу за векселем, але не пізніше 12-ї години наступного після цього строку дня.

Опротестований вексель з написом про протест і актом протесту повертається від нотаріуса векселедержателю.

Платіжна вимога — це документ, що містить вимогу підприємства, установи, організації на безакцентне списання (безспірне стягнення) коштів у випадках, встановлених зако­нодавством.

Підставами для здійснення безспірного стягнення (безак-цептного списання) коштів відповідно до чинного законодав­ства України можуть бути виконавчі документи згідно з:

рішенням судів та арбітражних судів;

статтею 8 Арбітражного процесуального кодексу України про списання у безспірному порядку визнаної боржником суми претензії за розпорядженням заявника претензії;

Постановою Верховної Ради України "Про норматив обігу платіжних документів України" від 25 червня 1993 р. та п.5 Постанови Верховної Ради України "Про заходи щодо стабі­лізації соціально-економічного становища в Україні" від 22 грудня 1993 р. про безакцентне списання сум пені за перевищення нормативного терміну проходження платежів;

іншими законодавчими актами України.

Безспірне стягнення та безакцентне списання коштів здійснюється на бланку платіжної вимоги, що його подає стя-гувач до банку, в якому він обслуговується, у трьох примір­никах із супровідним реєстром удвох примірниках.

Платіжні вимоги банки приймають протягом десяти кален­дарних днів з дня виписки. День заповнення платіжної вимоги не враховується.

У платіжній вимозі зазначається призначення платежу та відповідна стаття законодавчого акта, якою передбачене право безспірного стягнення та безакцептного списання коштів.

Якщо у платіжній вимозі не заповнений рядок "Призначен­ня платежу" згідно з п. 8 зазначеної Інструкції або не зробле­но посилання на акт чинного законодавства, банк повинен повернути її без виконання.

Якщо безспірне стягнення коштів здійснюється на підставі виконавчого документа, оригінал (дублікат) якого додається, посилання у розрахунковому документі на законодавчий акт не потрібне.

Інкасові доручення (розпорядження), як розрахункові до­кументи, застосовуються у випадках, прямо передбачених законодавством. Банки приймають їх протягом десяти кален­дарних днів з дня виписки. День заповнення інкасового дору­чення (розпорядження) не враховується.

Інкасове доручення (розпорядження) заповнюється відпо­відно до вимог Інструкції № 7 та подається до банку у визна­ченій кількості примірників.

У рядку "Призначення платежу" інкасового доручення (розпорядження) вказується назва законодавчого акта, яким передбачене право безспірного стягнення коштів (його дата, номер і відповідний пункт) і документ, на підставі якого здій­снюється стягнення.

Відповідальність за достовірність даних інкасового дору­чення (розпорядження) на безспірне стягнення коштів покла­дається на стягувача, який оформив розрахунковий доку­мент та надав його банку, що його обслуговує.

У разі безспірного стягнення та безакцептного списання коштів з установи комерційного банку стягувач подає розра­хункові та виконавчі документи (накази арбітражних судів, виконавчі листи, видані судами, та інші, визначені чинним законодавством) до установи банку, в якому він обслуго­вується.

Отримані документи банк одержувача коштів надсилає спецзв'язком до регіонального управління Національного банку, в якому відкритий кореспондентський рахунок банку платника (юридичної особи).

У разі безспірного стягнення та безакцептного списання коштів з установи комерційного банку, в якому обслуго­вується стягувач, підприємство має право надіслати цінним листом розрахункові та виконавчі документи (накази арбіт­ражних судів, виконавчі листи, видані судами, та інші, визна­чені чинним законодавством) безпосередньо до регіонально­го управління Національного банку України, в якому відкри­тий кореспондентський рахунок банку платника (юридичної особи).

Документи на безспірне стягнення та безакцентне спи­сання коштів банки приймають незалежно від наявносл кош­тів на рахунках підприємств. Якщо коштів немає на рахунках, вони враховуються на позабалансовому рахунку № 9929.

У разі недостатності коштів на рахунках здійснюється час­ткова оплата розрахункових документів на безспірне стяг­нення та безакцентне списання коштів, яка оформляється меморіальним ордером за підписом відповідального виконав­ця, завіреним відбитком штампа банку. Перший примірник меморіального ордера вміщується в документи дня банку, другий видається платникові на підтвердження про часткову оплату, а на розрахунковому документі, який вміщується в картотеку на позабалансовий рахунок № 9929, робиться відмітка про часткову оплату.