§ 1. Поняття, значення та види договору купівлі-продажу

Функціонування економічного механізму будь-якого суспільства, в якому продукти виробництва висту­пають товаром, а взаємний обмін ними здійснюється за за­коном вартості, потребує використання відповідних правових форм організації обігу товарів, переходу їх від виробників до споживачів.

Договір купівлі-продажу — це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов'язується передати майно у власність покупцеві (друга сторона), а покупець зобов'язується прийня­ти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 224 ЦК).

Однак не всі учасники цивільних правовідносин можуть на­бувати майно у власність. Так, відповідно до законів України "Про власність" (ст. 37 і 39)¹, "Про підприємства в Україні" (ст. 10) майно, що є державною власністю і закріплене за дер­жавним підприємством, належить йому на праві повного гос­подарського відання, крім випадків, передбачених законо­давством України, а майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою, яка перебуває на дер­жавному бюджеті, та казенними підприємствами — на праві оперативного управління.

Таким чином, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати покупцеві майно у власність або повне господарське відання чи оперативне управління, а останній зобов'язується прийняти це майно і сплатити за нього обумовлену угодою, грошову суму. Це оплатний, двосторонній і консенсуальний договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність (повне господарське відання чи оперативне управ­ління)¹ покупця і, отже, є юридичною підставою виникнення таких зобов'язальних правовідносин, які зумовлюють появу у покупця абсолютного речового права.

Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий ха­рактер і укладається переважно на те майно, що є в наявності і підготовлене для відчуження. При цьому продавцеві спла­чується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. В деяких випадках для покупця становить інтерес не саме придбане майно як матеріальний об'єкт, а зафіксо­ване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад у разі купів­лі цінних паперів. Оплата придбаного майна має здійснюва­тися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом.

Двосторонній характер договору купівлі-продажу зумов­лює взаємне виникнення у кожної із сторін прав та обов'яз­ків. Так, з укладенням такого договору продавець приймає на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас на­буває права вимагати її оплати, а покупець у свою чергу зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі і водночас на­буває права вимагати від покупця її передачі. Іншими слова­ми, у договорі купівлі-продажу відповідним правам та обо­в'язкам продавця кореспондуються відповідні права та обов'язки покупця і навпаки.

Договір купівлі-продажу є консенсуальним, оскільки права та обов'язки сторін виникають у момент досягнення ними згоди щодо всіх істотних умов. Настання цього моменту може мати ряд особливостей, зумовлених тим, що для окремих видів   договорів   купівлі-продажу  законодавець   передбачає спеціальні вимоги по їх оформленню, без додержання яких укладена угода не може вважатися дійсною.

Договір купівлі-продажу є одним з найефективніших засо­бів взаємозв'язку виробництва і споживання, регулятором нормального функціонування господарського комплексу країни. Він може укладатися між громадянами, між організа­ціями (підприємствами, установами), а також між організа­ціями та громадянами, що свідчить про його універсальність.

У період існування СРСР застосування такого універсаль­ного регулятора товарообігу було значно обмежено. Найбіль­шого поширення купівля-продаж набула у внутрішньому товарообігу у сфері державної і кооперативної роздрібної тор­говельної мережі, за допомогою якої задовольнялася основ­на частина матеріальних і культурних потреб громадян у товарах особистого споживання. Договір купівлі-продажу забезпечував також деякі потреби матеріально-технічного постачання державних, кооперативних та інших організацій не набувши тут належного розвитку. Більше того, впродовж кількох десятиліть під впливом організаційно-правових обме­жень обсяг торгівлі з використанням договору купівлі-прода­жу за участю організацій був зведений до мінімуму. Такі угоди укладалися, як правило, на продукцію (товари), яку не розподіляли у плановому порядку (зокрема, предмети кан­целярського, культурно-побутового та спортивного призна­чення).

У цей період товарообіг між господарюючими суб'єктами (юридичними особами) здійснювався за допомогою договору поставки, що укладався на підставі обов'язкового для сторін планово-адміністративного акта розподілу продукції (това­рів). За умов планової економіки, централізованого розподілу матеріальних ресурсів, панування адміністративно-команд­них методів управління економічними відносинами договір поставки став домінуючим у товарообігу між господарюючи­ми суб'єктами і сформувався у самостійний договір.

Перебудовні процеси в СРСР, започатковані у 1985 р. сприяли реформуванню планової економіки і певному розши­ренню вільного товарообігу. Розпад СРСР і проголошення Україною та іншими колишніми союзними республіками неза­лежності, усвідомлення необхідності докорінних змін приско­рили   прийняття   нових  економічних  законів   України   ("Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні" тощо), спрямованих на зміну відносин власності, на розвиток підприємництва. Відтак разом з поступовим заро­дженням в Україні елементів ринкової економіки істотно зросла роль договору купівлі-продажу. В умовах ринкової економіки договір купівлі-продажу є основним регулятором взаємовідносин між виробниками і споживачами, відносин у сфері розподілу і перерозподілу матеріальних благ, забезпе­чуючи вільний і оптимальний розвиток усіх форм власності, підприємництва і торгівлі.

Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснює­ться ЦК України (статті 224—240), законами України "Про захист прав споживачів", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про товарну біржу", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних під­приємств (малу приватизацію)" та численними нормативно-правовими актами.

Залежно від особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що використовуються на території перебування сторін договору купівлі-продажу, особливостей відчужуваних об'єктів, особливостей способу укладення та виконання до­говору розрізняють кілька видів договору купівлі-продажу, зокрема:

а)  договори купівлі-продажу в оптовій та роздрібній торгів­лі; договори, що їх укладають на біржах та аукціонах;

б)  договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньо­му та зовнішньоекономічному обігу,

в)  договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютних цінностей, жилих будинків, квартир, автомашин;

г)  договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки;

д) договори купівлі-продажу об'єктів приватизації;

є) форвардні та ф'ючерсні угоди купівлі-продажу.

Кожен з них має певні особливості щодо умов укладення та виконання, визначення прав та обов'язків сторін і правових наслідків невиконання (неналежного виконання) договору.

Значну роль у становленні та функціонуванні ринкової економіки відіграють товарні і фондові біржі (об'єкт діяльності останніх — операції з цінними паперами), правове становище яких визначається відповідно законами України "Про товарну біржу" і "Про цінні папери і фондову біржу".

На біржі укладають різні угоди (біржові операції), у тому числі й купівлі-продажу. Біржовим угодам притаманні всі юридичні ознаки цивільно-правових (позабіржових) угод, і водночас вони мають свої характерні особливості. Так, відпо­відно до ст. 15 Закону України "Про товарну біржу" біржовою операцією вважається угода, що відповідає сукупності таких умов:

а)   якщо вона являє собою купівлю-продаж,  поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі;

б) якщо її учасниками є члени біржі;

в)  якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня¹.

Угоди, зареєстровані на біржі, не потребують нотаріально­го посвідчення і вважаються укладеними з моменту їх реєстрації на біржі. Біржові операції дозволяється здійснюва­ти тільки членам біржі або брокерам. Порядок та умови здій­снення біржових операцій регламентуються Правилами біржової торгівлі, які розробляють відповідно до чинного за­конодавства і затверджують загальні збори членів товарної біржі або уповноважений ними орган.

Розвиток ринку цінних паперів в Україні здійснюється відповідно до Концепції функціонування і розвитку фондового ринку в Україні, схваленої постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1995 р.²

Нині стала поширюватися аукціонна торгівля. Аукціон — це організаційно-правовий спосіб продажу товару в обумовле­ний час і в певному місці тому покупцеві, який на засадах змагальності запропонує найвищу ціну. Аукціони можуть проводитися на власний розсуд продавця (за встановленими ним правилами), на підставі актів законодавства (наприклад, щодо об'єктів приватизації) та у примусовому порядку (наприклад, за судовими рішеннями про продаж майна боржника).

Умови та порядок проведення аукціонів об'єктів привати­зації детально визначені Положенням про застосування спо­собів приватизації майна державних підприємств, затвер­дженим наказом Фонду державного майна України від 4 лю­того 1993 р. № 56 (з наступними змінами та доповненнями)¹ та іншими актами приватизаційного законодавства. З ураху­ванням значимості об'єктів купівлі-продажу можуть про­водитися спеціалізовані аукціони, зокрема з продажу інозем­ної валюти на Українській міжбанківській валютній біржі, сільськогосподарської продукції, сертифікатні аукціони.

Цивільним процесуальним кодексом України безпосеред­ньо визначено порядок продажу з прилюдних торгів будинку, на який судом звернено стягнення (статті 394-402).

Можливий також продаж майна на конкурсних умовах. Таку форму купівлі-продажу застосовують переважно щодо об'єктів приватизації державного майна, порядок здійснення її визначено Положенням про застосування способів прива­тизації майна державних підприємств. Відповідно до п. 4.1 цього Положення продаж об'єктів за конкурсом — це спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, що запропонував найвищі умови подальшої експлуатації його (некомерційний конкурс) або за рівних фіксованих умов — найвищу ціну (комерційний конкурс).

Новим для правової системи України є форвардні, ф'ючерсні та опціонні угоди (контракти). При цьому врегульо­вані вони не цивільним податковим законодавством.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" форвардний контракт — стандартний документ, що засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у певний час та на визначених умо­вах у майбутньому з фіксацією цін такого продажу під час укладення контракту². Будь-яка сторона форвардного контр­акту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди другої сторони контракту або у випадках, визначених цивільним законодавством. Претензії щодо невиконання  або  неналежного  виконання   цього  контракту можуть пред'являтися виключно його емітентові. Продавець форвардного контракту не може передати (продати) зобо­в'язання за цим контрактом іншим особам без згоди покупця форвардного контракту.

Водночас покупець форвардного контракту має право без погодження з іншою стороною контракту в будь-який момент до закінчення строку дії (ліквідації) форвардного контракту продати такий контракт будь-якій іншій особі, включаючи його продавця.

Ф'ючерсний контракт — стандартний документ, який за­свідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у певний час та на визначених умовах у майбут­ньому з фіксацією цін на момент виконання зобов'язання. Будь-яка сторона ф'ючерсного контракту має право відмови­тися від його виконання лише за наявності іншої сторони контракту або у випадках, визначених цивільним законодав­ством. Покупець ф'ючерсного контракту має право продати такий контракт протягом строку його дії іншим особам без погодження умов такого продажу з продавцем контракту.

Опціон — стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на певних умовах у майбутньому з фіксацією ціни на час укладення та­кого опціону або на час придбання за рішенням сторін контракту. Перший продавець опціону (емітент) несе без­умовне та безвідкличне зобов'язання щодо продажу цінних паперів, товарів та коштів на умовах укладеного опціонного контракту. Будь-який покупець опціону має право відмовити­ся від придбання цього майна. Опціон може бути проданий без обмежень іншим особам протягом строку його дії. Пре­тензії щодо неналежного виконання або невиконання даного зобов'язання можуть пред'являтися виключно емітентові опціону.

В усіх перелічених угодах їх виконання віддалене у часі від моменту їх укладення. Однак, якщо форвардна і фьючерсна угоди передбачають їх виконання у майбутньому у "певний час", то операція з опціоном — "у будь-який момент протягом певного часу". Ф'ючерсні та опціонні угоди останнім часом застосовують на біржах та аукціонах. Особливо поширеними стали ф'ючерсні біржові угоди, предметом яких є стандартний контракт на стандартизований товар, якого на момент укладення угоди не існує¹. Форвардна угода фактично пе­редбачає поставку товару в майбутньому і може бути позабіржовою².

§ 2. Сторони у договорі купівлі-продажу

Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які суб'єкти цивільних правовідносин — громадяни, юридичні особи або держава. Однак умови участі кожного з цих суб'єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу право­здатності і дієздатності конкретного суб'єкта цивільних право­відносин, форми власності відчужуваного майна, його право­вого режиму та інших обставин³.

Закон може визначати певні спеціальні умови щодо участі відповідних юридичних осіб у товарообігу з урахуванням ста­тутних цілей їхньої діяльності (наприклад, щодо комерційної діяльності політичних партій, громадських та релігійних об'єднань). В умовах переходу до ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Нині суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, втому чис­лі торговельної, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи на засадах, визначених спеціальним законодавством, зокре­ма Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність".

За статтею 225 ЦК України право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Іншими словами, це положення закону означає, що приймати рішен­ня про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-про-дажу продавець зобов'язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право власності на нього (право повного гос­подарського відання чи оперативного управління). Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Про­давець не може передати покупцеві те, на що він сам не має права.

У законодавстві не розкривається зміст поняття "примусовий продаж", визначаються лише підстави для здійснення примусового продажу майна. До таких підстав на­лежать: продаж описаного у боржника майна з метою задо­вольнити вимоги кредиторів (ст. 388 Цивільного процесуаль­ного кодексу України), продаж заставленого майна в поряд­ку, встановленому Законом України "Про заставу", продаж майна відповідно до Закону України "Про банкрутство", реалізація конфіскованих предметів, які стали знаряддям або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (ст. 315 Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня), тощо.

Від примусового продажу майна необхідно відмежовувати інші можливі випадки відчуження майна за відсутності на це волі власника. Так, ЦК України, окремі законодавчі акти вста­новлюють особливий порядок реалізації невитребуваних за договором побутового замовлення виготовлених підрядчиком речей, невитребуваних на транспорті вантажів і багажу, майна, відправленого через органи зв'язку. У наве­дених випадках продаж зазначеного майна не є примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскільки такий невідомий або не виявляє інтересу до належного йому майна, що може завдати охоронцю майнової шкоди. Звідси можна зробити висновок, що коло підстав для продажу майна не-впасником значно ширше, ніж це передбачено ст. 225 ЦК України.

Власникові не обов'язково особисто брати участь в укла­денні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повно­важення через свого представника або комісіонера. В такому разі покупець досягає тієї самої мети, що і при купівлі майна безпосередньо у власника, хоч і з певними особливостями. Так, при продажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає комісіонер, а не власник такого майна. Тому у разі виявлення відхилень від умов договору купівлі-продажу по­купець звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до комітента (власника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не повірений.

У ст. 225 ЦК визначено також наслідки продажу майна не-власником за відсутності в останнього належних повнова­жень на здійснення дій по відчуженню майна. У цій статті за­значено, що якщо продавець не є його власником, покупець набуває права власності лише у тих випадках, коли відповідно до закону власник не має права витребувати від нього майно (ст.145 ЦК).

Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Обов'язковою умовою участі громадян стороною у до­говорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої діє­здатності (статті 11—16 ЦК). Підприємства (організації, уста­нови) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, які вони укладають, не повинні суперечити цілям їхньої діяльності, передбаченим в установчих документах. Недодержання цієї вимоги може призвести до визнання такої угоди недійсною.

Так, Компанія "Ренд Джей Трейдінг Інтернейшнл Інк" (США) звернулася до Вищого арбітражного суду України з позовом про визнання договорів купівлі-продажу цеху, різно­го обладнання та устаткування, договору оренди машин для наповнення і запайки твердих желатинових капсул, укла­дених між спільним підприємством "Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод" та науково-виробничим центром "Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод" (м. Київ). Позивач посилався, зокрема, на те, що він володіє 50 відсот­ками акцій спільного підприємства і має право на одержання прибутку від діяльності. Відповідно до статуту спільне під­приємство створено для виробництва та реалізації ліків, але внаслідок  укладення  зазначених угод  відбулося  фактично відчуження всього майнового комплексу, що призвело до припинення його виробничої діяльності.

За рішенням Вищого арбітражного суду України від 18 бе­резня 1997 р. позов було задоволено на підставі статей 48, 50 та 62 ЦК України.

Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду від 13 травня 1997 р. дане рішення залишене без змін¹.

За чинним законодавством в окремих випадках може встановлюватися особливий правовий статус продавців і покупців. Так, відповідно до Закону України Про приватиза­цію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" продавцями об'єктів малої приватизації, цю перебувають у державній та комунальній власності, є відповідно Фонд дер­жавного майна України, його регіональні відділення та пред­ставництва, органи приватизації, створені місцевими радами. Покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (ст. 8). Разом з тим не можуть бути покупцями: юридичні особи, серед засновників та учасників яких є органи державної влади та управління; працівники органів привати­зації та особи, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю, крім випадків використання ними приватиза­ційних паперів.

§ 3. Предмет договору. Ціна у договорі. Форма договору

Істотними умовами договору купівлі-про-дажу є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укла­деним, незважаючи на погодження всіх можливих інших умов (строк, місце, спосіб виконання тощо).

Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ст. 153 ЦК). Наприклад, у разі продажу товарів у кредит з на­ступним погашенням платежів встановлення у договорі стро­ку повернення кредиту набуває значення істотної умови.

У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити предмет договору купівлі-продажу. У ст. 224 ЦК України лише зазначено, що за цим договором пере­дається майно.

Проте, як відомо, термін "майно" у законодавстві та цивільно-правовій науці має різні значення. В одних випадках під майном розуміють індивідуально-визначені або визначені родовими ознаками речі, а також певні зобов'язальні права, в інших — сукупність прав та обов'язків.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність (об'єкти природи або створені людиною матеріальні блага), а також певні зобов'язальні права, пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повно­важень на отримання майнових вигод (зафіксованих, зокре­ма, у цінних паперах). У сучасних умовах значно поширився обіг цінних паперів, значення яких за соціалістичної еконо­міки було мінімальним. За Законом України "Про цінні папери і фондову біржу" (1991 p.), цінними паперами є грошові доку­менти, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість пере­дачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. За цим законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції, облігації внутріш­ніх державних і місцевих позик, облігації підприємств, казна­чейські зобов'язання держави, ощадні сертифікати, векселі та приватизаційні папери. В юридичній літературі називаються й інші документи, які мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні білети, страхові поліси, накладні, варанти та коносаменти.

Своєрідними цінними паперами є приватизаційні доку­менти — майнові сертифікати, житлові чеки та земельні бони. Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Якщо цінні папери на пред'явника обертаються вільно, то іменні цінні папери, якщо інше не передбачено зазначеним законом або в них самих спеціально не передбачено заборону обігу, передаються із спеціальним передавальним записом, що засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи.

Не кожний цінний папір може бути предметом купівлі-про-дажу чи іншої угоди. Так, відповідно до ст. 18 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" ощадні іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

Чинне законодавство детально регламентує порядок відчуження та придбання акцій. При цьому важливе значення для такої регламентації має вид акції (іменні чи на пред'яв­ника, привілейовані чи прості), організаційно-правова форма акціонерного товариства (відкрите чи закрите) тощо.

Досить обмеженим є обіг акцій закритих акціонерних товариств. Відповідно до ст. 25 Закону України "Про госпо­дарські товариства" акції закритого акціонерного товариства (вони можуть бути лише іменними) розподіляються між за­сновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом перед­плати, купуватися та продаватися на біржі. Показовою у цьому відношенні є справа № 57/7, що її розглянув Вищий арбітражний суд України (ВАСУ).

Так, компанія "Р енд Джей Трейдінг Інтернейшнл Інк" (США) заявила позов до спільного українсько-американського під­приємства у формі закритого акціонерного товариства "Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод" (м. Київ) та науково-виробничого центру у формі товариства з обмеже­ною відповідальністю "Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод" про визнання недійсними доповнення до статуту СП ЗАТ "БХФЗ" у частині збільшення статутного фонду та дого­вору купівлі-продажу 3684 акцій від 15 вересня 1995 р. між СП "БХФЗ" і НВЦ "БХФЗ". Позовні вимоги мотивувалися порушенням відповідачем чинного законодавства та уста­новчих документів, якими передбачалося переважне право акціонерів на придбання додатково випущених акцій.

За рішенням ВАСУ від 14 березня 1996 р. позов цілком обгрунтовано було задоволено. При цьому в рішенні, зокре­ма, зазначалося, що відповідно до закону акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками, акції СП ЗАТ "БХФЗ" не можуть відчужуватися на користь осіб, які не є його акціонерами, так само як і передаватися створюваним акціонерами іншим господарським това­риствам¹.

За чинним цивільним законодавством предметом догово­ру купівлі-продажу не можуть бути боргові зобов'язання, зобов'язання, що виникають із заподіяння шкоди, та авторські права.

Відносини переуступки чи переходу їх до інших осіб регу­люються нормами інших правових інститутів. Однак нині спостерігається тенденція до включення в коло предметів до­говору купівлі-продажу об'єктів цивільних прав інших цивільно-правових інститутів.

Так, Положенням про патент на право оренди будинків (споруд, приміщень), затвердженим наказом Фонду держав­ного майна України від 31 січня 1995 р. передбачено, що володілець патенту на право оренди має право його продати, подарувати, передати у спадок, заставити, укладати інші угоди, не заборонені законодавством². Такий підхід закла­дається і в проекті нового ЦК України, в статтях якого, зок­рема, записано, що предметом купівлі-продажу може бути також право вимоги, якщо воно не має особистого характеру і до його продажу застосовуються правила про відступ від вимоги. Нам вважається, що такий підхід до визначення пред­мета договору купівлі-продажу є юридично некоректним, адже, якщо суворо додержуватися правової логіки, то необ­хідно визнати, що предметом договору купівлі-продажу мо­жуть бути лише ті об'єкти, які відповідно до законодавства про власність є об'єктами права власності, чого про оренду не скажеш. Між тим і самі складачі проекту змушені були записати, що продаж права вимоги має здійснюватися за правилами про відступ, тобто за правилами іншого правового інституту.

Визначаючи конкретний склад майна, яке може бути пред­метом купівлі-продажу, необхідно враховувати динаміку суспільно-економічних процесів. Як відомо, законодавство СРСР містило ряд обмежень щодо майнового обігу. З нього повністю виключалися земля, її надра, води та ліси, оскільки вони становили виключну власність держави і надавалися лише в користування.

Заборонялася купівля-продаж основних засобів виробниц­тва (будинків, споруд тощо) соціалістичних державних під­приємств; встановлювався спеціальний порядок переходу їх від одних підприємств до інших. Громадяни, як правило, не могли набувати за договором купівлі-продажу засоби вироб­ництва. У зв'язку з проголошеним Україною курсом на здійс­нення економічних перетворень ринкової орієнтації ситуація змінилася. Законом України "Про власність" передбачено рівні умови для розвитку всіх форм власності (приватної, ко­лективної, державної) та їх захисту.

Відтепер предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, визнане законом об'єктом права власності і не вилучене з товарообігу.

ЗО січня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про форми власності на землю", яким поряд з державною запроваджено колективну та приватну форми власності на землю. У Земельному кодексі України прямо передбачена можливість виникнення у громадян права власності за дого­ворами купівлі-продажу, дарування та обміну (ст. 6). Однак введення до Земельного кодексу норм про право колективної та приватної власності на землю поки що не привело до появи нових власників землі і створення реального ринку землі, а самі норми набули переважно декларативного характеру. Не дали також відчутних результатів заходи щодо реформування земельних відносин, передбачені у Декреті Кабінету Міністрів України "Про приватизацію земельних ділянок" від 26 грудня 1992 р.

Певне пожвавлення у реформуванні земельних відносин внесли Укази Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогоспо­дарського виробництва" від 10 листопада 1994 р. та "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8 серп­ня 1995 p., які так чи інакше сприяють включенню землі у товарообіг.

Кожна держава має право визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1991 р.(з наступними зміна­ми та доповненнями від 22 квітня 1993 p., 15 липня 1994 p., 24 січня 1995 р.) було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викла­дений відповідно у додатках № 1 і № 2¹. До Переліку входять:

1)   зброя,   боєприпаси   (крім   мисливської  і   пневматичної зброї, зазначеної у Додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що їх набувають гро­мадські об'єднання з дозволу органів внутрішніх справ), бо­йова та спеціальна військова техніка, ракетно-космічні ком­плекси;

2)      вибухові речовини та засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його
виробництва;

3)      бойові отруйні речовини;

4)   наркотичні,  психотропні,  сильнодіючі  отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призна­ченням лікаря);

5)     протиградові установки;

6)     державні еталони одиниць фізичних величин;

7)     спеціальні технічні засоби негласного отримання інфор­мації (зазначені засоби не можуть також перебувати у влас­ності юридичних осіб недержавних форм власності);

8)     електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх за­стосовують правоохоронні органи, крім газових пістолетів і револьверів  та  патронів  до  них,  заряджених  речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття права власності громадянами, то в Додатку № 2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; об'єкти, що перебувають на державному обліку як пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можна придбати лише за наявності відповідного дозво­лу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, дер­жавних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

У кожній державі встановлюється особливий правовий ре­жим валютних цінностей. У період існування СРСР валютні цінності, зокрема іноземна валюта, певні платіжні документи і фондові цінності, певні дорогоцінні метали та природні доро­гоцінні камені, могли бути предметом угод лише в деяких випадках. У 1976 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про операції з валютними цінностями на території СРСР, суть якого зводилася до фактичної заборони угод з валютними цінностями та суворої відповідальності за порушення цих правил.

Сьогодні ці заборони частково знято, і валютні цінності мо­жуть бути предметом купівлі-продажу або інших угод. Учас­ники цих угод мають додержуватися спеціальних вимог зако­нодавства України.

Порядок здійснення угод з валютними цінностями визна­чений Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему ва­лютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. та деякими іншими законодавчими актами. За згада­ним Декретом до валютних цінностей належать:

•  грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу, або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках у банківських та інших кредитно-фінансових уста­новах на території України;

•  відповідна іноземна валюта;

•  платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акре­дитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощад­ні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних металах;

•  монетарні метали (золото і метали іридієво-платинової групи у будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів).

Особливе місце серед багатьох перелічених видів валют­них цінностей посідає іноземна грошова валюта, яка в одних випадках може бути платіжним засобом, в інших — предме­том купівлі-продажу. Останнє має місце у випадках продажу (обміну) іноземної грошової валюти за грошову валюту України і навпаки на Українській міжбанківській валютній біржі через систему обмінних пунктів. На наш погляд, такі угоди водночас мають ознаки і договору купівлі-продажу, і до­говору міни.

Законодавство визначає певні вимоги, яким має відпові­дати предмет договору купівлі-продажу. Так, якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі — вимогам, які звичайно ставляться. Під вимогами, які звичайно ставляться, треба розуміти такі, за додержання яких придбана річ має виконувати своє функціональне призначення (друкарська машинка — друку­вати, телевізор — давати зображення із звуковим супрово­дом тощо). Річ, яку продає торговельна організація, має відповідати стандарту, технічним умовам або зразкам, вста­новленим для речей цього роду, якщо інше не випливає з ха­рактеру даного виду купівлі-продажу (ст. 233 ЦК).

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна — певна грошова сума, сплачувана покупцем за одер­жану від продавця річ. Ціна має бути обов'язково визначена в договорі шляхом досягнення сторонами щодо цього обопіль­ної згоди. За командно-адміністративної системи сформува­лася політика ціноутворення, яка зводила до мінімуму можли­вості сторін самостійно визначати в договорі ціну, оскільки на переважну більшість видів продукції і товарів ціни встановлю­вали державні органи у централізованому порядку. Зокрема передбачалося, що продаж товарів державними, коопера­тивними та іншими громадськими організаціями повинен здійснюватися за встановленими державними цінами, крім випадків, передбачених законодавством. За погодженням сторін могли встановлювати ціни у випадках продажу кол­госпниками лишків сільгосппродукції, що її не купує держава, а також продажу громадянами свого майна, якщо інше не передбачено законодавством.

Централізований порядок ціноутворення сприяв певній стабілізації цін. Однак нерідко встановлені таким чином ціни не відповідали фактичним витратам виробників на виготов­лену продукцію, вступали у суперечність із законами товар­ного виробництва. Такий порядок ціноутворення не спонукав виробників до збільшення кількості товарів, підвищення їхньої якості, він став однією з причин створення дефіциту багатьох видів товарів, розбалансованості відносин між виробниками і споживачами, а також зловживань у сфері розподілу мате­ріальних благ.

В останні роки існування СРСР на підставі урядових рішень державним підприємствам було надано право реалізовувати за договірними і тимчасовими договірними цінами окремі товари народного споживання, впроваджувалася торгівля то­варами підвищеного попиту за комерційними цінами, коопе­ративи дістали право реалізовувати продукцію за домовле­ністю із споживачами або самостійно, за деякими винятками.

Більш радикальні заходи щодо реформування ціноутворен­ня передбачалися у постановах Ради Міністрів СРСР "Про перехід до застосування договірних роздрібних цін на окремі види товарів народного споживання" від 12 листопада 1990 р. і "Про перехід на нову систему оптових цін і тарифів" від 25 жовт­ня 1990 p., Постанові Кабінету Міністрів СРСР "Про реформу роздрібних цін і соціальний захист населення" від 19 березня 1991 p., постановах Ради Міністрів УРСР "Про нові роздрібні ціни на товари народного споживання і тарифи на послуги, що надаються населенню" і "Про соціальний захист населення у зв'язку з реформою роздрібних цін" від 28 березня 1991 р.

Нормативні акти передбачали кілька категорій товарів на­родного споживання для регулювання цін, а саме: товари, щодо яких не підвищуються діючі державні роздрібні ціни; товари, щодо яких встановлюються нові (підвищені) державні фіксовані роздрібні ціни; товари, щодо яких діють договірні (вільні) роздрібні ціни; товари, що реалізуються населенню за регульованими роздрібними цінами, які мали визначатися введенням граничних рівнів чи розмірів у порядку, встанов­леному органами ціноутворення.

Перелічені та інші заходи щодо реформування ціноутво­рення не зумовили стабілізацію товарообігу, стабілізацію споживчого ринку, оскільки з економіко-правової точки зору вони далеко не повною мірою відповідали законам суспільних ринкових відносин, міцно зберігаючи принципи соціалістич­ного ціноутворення. При цьому подібне "реформування" зво­дилося переважно до чергового адміністративного підви­щення цін.

Згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом "Про економічну самостійність України" 3 грудня 1990 р. був прийнятий Закон України "Про ціни і ціноутворен­ня", який фактично започаткував основи самостійної україн­ської цінової політики. За цим законом у народному госпо­дарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксо­вані та регульовані ціни і тарифи, створюються необхідні економічні гарантії для виробників; ціни внутрішнього ринку мають бути орієнтовані на рівень світового ринку. Однак втілення цих правильних у принципі положень відбувалося із значними труднощами навіть після проголошення Україною незалежності. Невпинно розвивалися інфляційні процеси в народному господарстві, неконтрольовано зростали ціни, падала платоспроможність населення. З метою подолання цих та інших кризових явищ 23 грудня 1992 р. Кабінет Мініст­рів України прийняв Постанову "Про регулювання цін" (із змінами від 3 червня 1993 p.). Одночасно з цією самою поста­новою затверджено Тимчасове положення про державне регулювання цін і тарифів.

Відповідно до згаданої постанови встановлено граничні розміри підвищення цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг, що мають важливе соціальне значення (наприклад, енергоносії, лікарські засоби та вироби медично­го призначення), визначено повноваження органів держав­ної виконавчої влади щодо встановлення цін і тарифів на окремі види продукції, товарів та послуг. У додатках № 1 і № 2 до вищезгаданого Тимчасового положення подано відповідно перелік продукції, товарів та послуг, на які може поширюва­тися державне регулювання цін і тарифів, і перелік продукції, товарів та послуг, за якими підприємства-виготовлювачі де­кларують зміни цін і тарифів.

Істотний вплив на формування розміру цін мало запрова­дження спеціальних торговельних надбавок (націнок). Так, Постановою Кабінету Міністрів України "Про обмеження тор­говельних і постачальницько-збутових надбавок (націнок)" від 28 червня 1993 р. для всіх суб'єктів підприємницької діяльнос­ті незалежно від форм власності, що займаються торговель­ною та постачальницько-збутовою діяльністю, встановлено граничний рівень надбавки (націнки) реалізації товару (про­дукції) кінцевому споживачеві незалежно від кількості його перепродажу в розмірі 50 відсотків ціни вітчизняного виготовлювача. Відповідно до Указу Президента України "Про заходи щодо стримування темпів зростання цін" від 3 листопада 1993 р. цей граничний рівень надбавки (націнки) встановлено 55 відсотків, а її розмір у межах граничного рівня надано право визначати кожному продавцеві з урахуванням п'яти­відсоткового граничного нормативу рентабельності до това­рообороту. За цим Указом підприємствам та організаціям усіх форм власності дозволялося змінювати оптові ціни (тарифи) на продукцію (товари, послуги), як правило, тільки у разі зростання витрат на виробництво, яке не залежить від їхньої господарської діяльності.

Політика ціноутворення періоду 1991—1993 pp. була спря­мована на поступовий перехід від тотального державного регулювання цін до максимально вільного ціноутворення. У цей період запроваджувалися граничні (фіксовані) ціни, обмеження рівня рентабельності, розміру торговельних і пос­тачальницько-збутових надбавок та обов'язкове декларуван­ня цін. Однак перелічені та інші заходи щодо становлення сис­теми ціноутворення не відзначалися послідовністю і стабіль­ністю, зберігали практику державних дотацій на широкий перепік товарів і послуг, а відтак — не сприяли подоланню кризових явищ у країні.

21 жовтня 1994 р. Кабінет Міністрів України прийняв По­станову "Про ціноутворення в умовах реформування економіки", яка фактично ознаменувала зародження нового етапу державної політики цін. Постановою, зокрема, перед­бачено скоротити обсяги державного регулювання цін і тари­фів, обмеживши їх тільки природними та окремими штучними монопольними утвореннями. Започатковано поетапне ско­рочення державних дотацій на паливо, енергоносії, житлово-комунальні послуги тощо. Все це має сприяти наближенню роздрібних цін і тарифів до реальної вартості. У зв'язку з прийняттям зазначеної постанови значну частину раніше прийнятих нормативних актів щодо формування цін було визнано такими, що втратили чинність. В умовах прискорення ринкових економічних реформ, приватизації державної влас­ності триває процес вдосконалення механізму ціноутворен­ня, який має бути адекватний змісту здійснюваних реформ. Однак з певністю можна передбачити, що домінуючими бу­дуть методи вільного ціноутворення.

Отже, за чинним законодавством сторони в договорі купів-лі-продажу, які займаються підприємницькою діяльністю, мають право вільно визначати ціну предмета угоди, а в передбачених законом випадках повинні керуватися держав­ними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну громадяни, які укладають разові угоди купівлі-продажу, зокрема на речових ринках.

Особливий порядок визначення цін передбачений для зовнішньоекономічних угод. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності при здійсненні експор­тно-імпортних операцій (у тому числі купівлі-продажу) повинні враховувати так звані індикативні ціни, які встанов­люються з метою збільшити надходження валютних коштів, зменшити валютні витрати на закупівлю товарів за імпортом, запобігти демпінгу.

Залежно від організаційно-правової форми торгівлі ціни на товари (продукцію) можуть бути оптовими або роздрібними. У роздрібній торговельній мережі їх фіксують у прейскуран­тах, цінниках тощо. Придбання продукції на підставі держав­ного замовлення здійснюється за закупівельними цінами. Національний банк України визначає закупівельні ціни також на дорогоцінні метали.

Звичайно у договорі купівлі-продажу, крім предмета та ціни, сторони можуть встановлювати й інші умови, зокрема порядок розрахунків, доставки товару, строки виконання до­говору.

Договір купівлі-продажу, як і будь-яка інша цивільно-пра­вова угода, має певну форму. У ЦК України немає статті, яка б безпосередньо визначала форму для усіх різновидів дого­вору купівлі-продажу. Однак цей кодекс та інші законодавчі акти містять норми, в яких обумовлюється особливий поря­док оформлення окремих договорів купівлі-продажу. Якщо спеціальними правовими нормами не встановлена форма того чи іншого різновиду договору купівлі-продажу, то слід ке­руватися загальними правилами цивільного законодавства про форму угод.

Тобто договір купівлі-продажу може укладатися в усній чи письмовій (звичайній або нотаріальній) формі, а також шля­хом здійснення так званих конклюдентних дій залежно від умов, передбачених статтями 42 і 43 ЦК України.

У законодавстві передбачено порівняно небагато випад­ків, коли потрібно спеціальне оформлення договірних відно­син купівлі-продажу. Зокрема, за ст. 227 ЦК України договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, якщо хоч би однією із сторін є громадянин. Не­додержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору (ст. 47 ЦК).

Такий договір має бути зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої ради (місцевій адміністрації). Реєстрація до­говору купівлі-продажу жилого будинку, яку безпосередньо здійснюють бюро технічної інвентаризації, має переважно адміністративно-правове значення, а її відсутність тягне за собою недійсність нотаріально посвідченої угоди купівлі-про­дажу. Ці дії вчиняються відповідно до Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затверджених наказом Державного комітету України по житлово-комунальному гос­подарству від 13 грудня 1995 р. № 56.

Як відомо, об'єктами права власності громадян з недав­нього часу можуть бути також квартири. Так, ще Постановою Ради Міністрів СРСР "Про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду" від 2 грудня 1988 р. було вперше за період існування СРСР дозволено громадянам набувати за догово­ром купівлі-продажу в особисту власність квартири у будин­ках державного і громадського фонду. На такі договори По­становою Ради Міністрів УРСР І Укрпрофради "Про затвер­дження Положення про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт" від 19 травня 1989 р. (втратила чинність) було поширено правило про їх нотаріальне посвідчення.

Відповідно до Закону України "Про приватизацію держав­ного житлового фонду" від 19 червня 1992 р. одержання гро­мадянами державного житла в порядку приватизації, безоп­латно чи з оплатою, оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення (п. 5 ст. 8). З юридичної точки зору приватизація державного житлового фонду на користь громадян являє собою угоду про відчуження квартир (будинків), кімнат та господарських спо­руд і приміщень, що прилягають до них, у власність громадян. Така угода навіть у випадках безоплатної передачі житла у визначених законом межах має ознаки договору купівлі-про-дажу, оскільки особливим засобом платежу тут є приватиза­ційний папір (житловий чек), який має свою відповідну вартість (статті 3 і 4). І врешті, не може бути будь-яких сумнівів щодо належності таких угод до договорів купівлі-продажу у разі приватизації громадянами надлишків загальної площі квартир (будинків) за кошти. Це підтверджується також п. 8 ст. 8 вищезгаданого закону, в якому записано, що "вартість послуг органів приватизації по оформленню документів на право власності на квартири (будинки) оплачується покуп­цями за державними розцінками".

Визнання передачі громадянам у власність державного житла в порядку приватизації договором купівлі-продажу чи іншою угодою означає, що на приватизаційну угоду мають поширюватися правила цивільного права про визнання угод недійсними, про розірвання договорів тощо, що не завжди враховують державні та судові органи. Так, за протестом про­курора Ватутінського району м. Києва розпорядженням дер­жавної адміністрації Ватутінського району було скасовано приватизацію квартири громадянина К. та визнано недійсним свідоцтво про право власності на неї у зв'язку з тим, що її приватизація була здійснена начебто невідомою особою без згоди громадянина К., який проживав у цій квартирі як наймач. Ватутінський районний суд своїм рішенням від 15 жовтня 1997 р. зазначені дії державної адміністрації визнав правомірними . З таким рішенням суду не можна погодитись, адже державна адміністрація фактично привласнила собі функції судового органу.

Згідно із ст. 15 Закону України "Про власність" кожному наймачеві жилого приміщення в будинку державного чи гро­мадського фонду та членам його сім'ї було надано право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавст­вом. Незважаючи на застосування в Законі терміна "викуп", фактично законодавець мав на увазі придбання такого житла на умовах договору купівлі-продажу, для якого необхідне від­повідне нотаріальне посвідчення. Нині у зв'язку зі здій­сненням в Україні приватизації державного та громадського житлового фонду викуп втратив своє первісне значення.

За законами України "Про приватизацію майна державних підприємств" і "Про приватизацію невеликих державних під­приємств (малу приватизацію)" договори купівлі-продажу державного майна підлягають нотаріальному посвідченню з наступною реєстрацією відповідною місцевою радою.

Відповідно до ст. 18 Земельного кодексу України земельні ділянки також можуть бути у приватній або колективній влас­ності. Так, громадянам надаються з державного земельного фонду ділянки у власність для ведення селянського (фермер­ського) господарства у встановлених межах безоплатно, а понад ці межі — за договором купівлі-продажу із посвід­ченням у нотаріальному порядку. Однак для укладення такого договору відповідна рада має прийняти рішення з цього питання.

Придбання земельних ділянок, що перебувають у колек­тивній або приватній власності, проводиться лише за нота­ріально посвідчуваним договором купівлі-продажу. В обох випадках договір купівлі-продажу земельної ділянки і доку­мент про оплату вартості землі є підставою для відведення зе­мельної ділянки в натурі та видачі державного акта на право власності.

Слід враховувати, що окремими актами законодавства або продавцем можуть бути передбачені особливі умови та поря­док оформлення окремих різновидів договору купівлі-прода­жу (на біржах, аукціонах, ярмарках, виставках, у зовнішньо­економічній діяльності тощо) або для деяких видів майна (автомобілів, акцій, валюти тощо).

Недодержання форм договору купівлі-продажу та інших вимог до його оформлення тягне за собою наслідки, визна­чені загальними правилами цивільного права, якщо інше не передбачено спеціальним законом.

§ 4. Встановлення моменту виникнення права власності у покупця

Важливе теоретичне і практичне значення має правильне визначення конкретного моменту виникнення у громадян права приватної власності, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності передба­ченими законом способами. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 130 ЦК України при відчуженні речі ризик випадкової загибелі або її випадкового псування переходить на набувача водночас з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено законом або договором. З цього моменту на­бувач має право здійснювати правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження набутим майном.

Чинне цивільне законодавство передбачає правила про визначення моменту виникнення права власності щодо випадків переходу майна від однієї особи до іншої за догово­рами. Так, відповідно до ст. 128 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. На­веденою нормою встановлено загальне правило про виник­нення у набувача права власності на майно з моменту пере­дачі речі. Передачею визначається вручення речей набува­чеві, а так само здача транспортній організації для від­правлення набувачеві і здача на пошту для пересилки набу­вачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки. До передачі прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа про речі (ч. 2 ст. 128 ЦК). Водночас сторони на свій розсуд мають право визначити угодою будь-який інший момент, який не збігатиметься з моментом пере­дачі речі. Між тим у ЦК України відсутні норми, які б безпо­середньо визначали законодавчо той чи інший момент ви­никнення права власності. Лише останнім часом подібні норми знайшли своє закріплення в деяких законодавчих актах, зокрема у законодавстві про приватизацію, про що буде сказано пізніше.

Неоднозначну оцінку дістала ст. 227 ЦК України, за якою договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, якщо хоч би однією із сторін є громадянин, і не­додержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору. Крім того, такий договір підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої ради народних депутатів¹. Зміст наведеної статті іноді давав привід для висновку про те, що право влас­ності у набувача будинку виникає лише в момент нотаріаль­ного посвідчення договору². Однак, на наш погляд, достатніх підстав для такого висновку немає. Цілком очевидно, що зміст ст. 227 ЦК України про обов'язковість нотаріального по­свідчення договору купівлі-продажу жилого будинку не можна розглядати водночас як правило про порядок перехо­ду до набувача права власності на будинок. Якби законода­вець мав на увазі встановити особливий момент виникнення у набувача права власності на жилий будинок, то безумовно передбачив би це відповідною правовою нормою. Оскільки ж цього не сталося, то логічно, що і при відчуженні жилих бу­динків (нині квартир) має застосовуватися загальне правило ст. 128 ЦК України про момент виникнення права власності.

Інша справа, що до недавнього часу у формалізованих нотаріальних договорах про відчуження жилих будинків, як правило, спеціально не йшлося про момент виникнення у на­бувача права власності, а відтак вважалося, що при нота­ріальному посвідченні договору відбувалася символічна передача жилого будинку, вручення ключів тощо (звичайно, якщо між сторонами не було іншої додаткової домовленості). Отже, у будь-якому разі право власності на жилий будинок за договором про його відчуження (якщо однією із сторін є гро­мадянин) не може виникнути у набувача раніше нотаріально­го посвідчення, оскільки такий договір набуває юридичної сипи лише з моменту його нотаріального посвідчення.

Особливу позицію щодо кооперативних квартир висловив Пленум Верховного Суду України, який у своєї постанові "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" від 18 вересня 1987 р. (зі змі­нами від 25 грудня 1992 p.), зазначив, що право власності на куплену квартиру у будинку ЖБК у покупця виникає з момен­ту укладення нотаріального посвідченого договору (п. 6-2).

Цивільний кодекс України не передбачив правових наслідків щодо недодержання вимог ч. 2 ст. 227 про реєстра­цію нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу за участю громадянина. Однак її зміст дає достатньо підстав для висновку про те, що відсутність такої реєстрації не тягне за собою недійсність такого договору¹. Правила ст. 227 ЦК України поширюються також на купівлю-продаж квартир, до­говори дарування нерухомого майна за участю громадянина та договори довічного утримання (хоч у ст. 426 ЦК прямої вказівки на це немає).

Цивільний кодекс України не встановив правила про обов'язковість нотаріального посвідчення та реєстрацію угод по відчуженню жилих будинків та іншої нерухомості, які укла­даються лише між юридичними особами. Тому можна вва­жати, що право власності на будівлю, відчужувану за догово­ром купівлі-продажу між юридичними особами, має виникати за ст. 128 ЦК України. Водночас необхідно відзначити, що нормативні акти радянського періоду передбачали обов'язко­ву реєстрацію всіх будинків і домоволодінь у межах міст і селищ міського типу, яка здійснювалася на підставі Інструкції про порядок реєстрації будинків і домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Мініс­терством комунального господарства 31 січня 1966 р.² Реєстрації підлягали будинки із закінченим будівництвом та прийняті в експлуатацію за актом, затвердженим виконко­мом місцевої ради на підставі документів, які "встановлюють право власності (правовстановлюючих документів)" відповід­но до додатку. Серед таких правовстановлюючих документів, зокрема зазначалися: свідоцтва про право власності, дого­вори купівлі-продажу, міни, дарування, свідоцтва про право власності на спадщину, акти відводу земельної ділянки під будівництво та акти державної комісії про введення будинку в експлуатацію.

Зазначена Інструкція втратила чинність у зв'язку з затверд­женням Державним комітетом України по житлово-комуналь­ному господарству 13 грудня 1995 р. Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що перебуває у власності юридичних та фізичних осіб, зареєстрованих у Мінюсті України 19 січня 1996 р. за № 31/1056. Відповідно до Правил державної реєстрації до об'єктів нерухомості, що підлягають реєстрації віднесені: жилі й нежилі будинки, дачі, садові будинки, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціально-побутового та іншого призначення, розташовані на окремих земельних ділян­ках, квартири багатоквартирних будинків. Державна реєстрація нерухомості має велике практичне значення для покупця чи іншого її набувача, адже вона дає їм можливість пересвідчитися у наявності у продавця права власності на відчужувану нерухомість.

В новому законодавстві дещо розширилося коло випадків обов'язкового нотаріального посвідчення угод з наступною їх реєстрацією у державних органах та законодавчого визна­чення моменту виникнення права власності. Так, відповідно до ст. 27 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у первісній редакції) договір купівлі-продажу об'єкта приватизації підлягає нотаріальному посвідченню, а також реєстрації виконкомами рад народних депутатів про­тягом одного місяця з дня його укладення, а порядок перехо­ду права власності на приватизовані об'єкти визначається відповідно до законодавства (на жаль не зазначено, якого за­конодавства).

По-іншому було вирішене це питання у первісній редакції Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", в ст. 24 якого прямо за­значалося, що до покупця, який придбав на аукціоні, конкурсі об'єкт приватизації, переходить право володіння, користу­вання і розпорядження цим об'єктом з моменту удару молот­ка ліцитатора або підписання протоколу засідання конкурсної комісії про визначення остаточного переможця, при викупі підприємства — з дати прийняття органом приватизації рішення про викуп. На перший погляд складається враження, що у зазначеній статті під переходом прав володіння, користу­вання та розпорядження об'єктом приватизації не йдеться про перехід права власності. Але вже сама назва цієї статті — "Право власності" знімає подібні сумніви. Введення в Закон зазначеної норми інакше як унікальною казусною ситуацією назвати не можна, адже мабуть вперше в законодавчій практиці визнано можливість виникнення права власності у набувача майна до укладення договору купівлі-продажу (в даному випадку — об'єкта приватизації).

Зміст ст. 24 також суперечить ст. 25 цього закону, відпо­відно до якої право власності на державне майно під­тверджується договором купівлі-продажу, посвідчуваному в нотаріальному порядку з наступною реєстрацією місцевою радою народних депутатів (пункти 1 і 2). Тобто тут вже начеб­то обставини, викладені у ст. 24, не підтверджують виникнен­ня у набувача об'єкта приватизації (переможця аукціону, кон­курсу) права власності. Однак у подальшому ще глибше ускладнює ситуацію норма п. 4 ст. 25, за яким договір купівлі-продажу є підставою для внесення коштів у банківську уста­нову, і покупець зобов'язаний здійснити обумовлені платежі протягом ЗО календарних днів з моменту переходу до нього права власності на об'єкт приватизації. Тим самим законода­вець знову дав привід для неоднозначного тлумачення статей 24 і 25 Закону щодо моменту виникнення права власності на об'єкт приватизації.

На наш погляд, переможець аукціону чи конкурсу може на­бувати переважне перед усіма іншими особами право на ук­ладення з ним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації. Тому цілком обгрунтовано законодавець у новій редакції За­кону України "Про приватизацію невеликих державних під­приємств (малу приватизацію)" від 15 травня 1996 р.¹ усунув цю недоречність шляхом введення норм про те, що "право володіння, користування і розпорядження об'єктом привати­зації переходить до покупця з моменту нотаріального посвід­чення договору купівлі-продажу" (ст. 22). І хоч у даній статті не йдеться про момент виникнення права власності, але це розуміється само собою, оскільки зазначені правомочності саме і становлять зміст права власності.

Дещо по-іншому розв'язано це питання у Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" у редакції від 19 лютого 1997 р.² У ст. 27 цього закону визначено, що "право власності на приватизований об'єкт переходить з мо­менту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу". Наведені норми за своїм змістом не суперечать одна одній. Однак наявність подібних розбіжностей у приватизаційному законодавстві щодо врегулювання однієї проблеми свідчить про неузгодженість дій законодавців у нормотворчому про­цесі. На наш погляд, все-таки більш вдало вирішено питання права власності на об'єкт приватизації у ст. 27 вищезгаданого закону.

Певним чином врегульовано відносини щодо переходу права власності на земельні ділянки у Земельному кодексі України, яким, зокрема, передбачено, що право власності на землю виникає після встановлення землевпорядними орга­нізаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право (ст. 22). Таким документом є державний акт на право власності, який видають і реєструють відповідні ради народних депутатів (дер­жавні адміністрації), форму якого затверджує Верховна Рада України (ст. 23). При цьому такий порядок переходу права власності встановлений незалежно від правової підстави на­буття земельної ділянки у власність — у порядку безоплатно­го надання землі для ведення фермерського чи особистого підсобного господарства, для присадибної ділянки, для садів­ництва, для дачного і гаражного будівництва, а також на підставі успадкування, купівлі-продажу, дарування та обміну, одержання частки землі у спільному майні подружжя, що визначено ст. 6 Земельного кодексу. Наведене означає, що Земельним кодексом встановлено два різновиди підстав одержання громадянами земельних ділянок у власність — у порядку безоплатної передачі земельних ділянок у власність радами народних депутатів та на загальних цивільно-право­вих підставах (купівля-продаж, міна, дарування тощо).

Встановлення законодавцем для набуття земельних діля­нок за цивільно-правовими угодами такого ж порядку пере­ходу до набувача права власності, як і для випадків безоплат­ної передачі громадянам земельних ділянок у власність, не можна вважати досконалим. За таких умов можливі ситуації, в яких правове становище продавця і покупця є невизначе-ним, зокрема в період від моменту укладення нотаріально посвідченого договору до моменту реєстрації державного акта на право власності. Крім того, в разі смерті покупця у цей проміжок часу проблематичною стає можливість успад­кування спадкоємцями придбаної померлим земельної ділян­ки. Ця невизначеність поглиблюється відсутністю законодав­чо визначеного терміну здійснення такої реєстрації.

Особливий порядок переходу права власності визначений Указом Президента України "Про приватизацію об'єктів не­завершеного будівництва" від 14 жовтня 1994 р. У п. 8 цього Указу зазначається, що право власності покупця на земельну ділянку, на якій знаходиться об'єкт незавершеного будівниц­тва, виникає з моменту реєстрації свідоцтва про власність місцевим органом Державного комітету України по земель­них ресурсах, про що робиться відповідний запис у земельно-кадастрових документах і що посвідчується державним актом на право власності на землю. Отже, в даному випадку право власності на придбаний покупцем об'єкт незавершеного будівництва виникає після видачі державного акта на право власності.

У Земельному кодексі України передбачено спеціальні правила щодо переходу права власності на земельні ділянки при відчуженні будівель і споруд, розташованих на цих ділян­ках (ст. ЗО). Так, при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у відповідних розмірах і право власності або право користування (якщо таким правом володів продавець) земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження, будівлі та споруди. При цьому право власності або право користування земельною ділянкою у випадках, перелічених у ст. ЗО Земельного кодексу, посвід­чується радами народних депутатів¹. Таким чином, при відчуженні громадянами будівель і споруд земельна ділянка, яка перебувала у власності продавця, дарувальника тощо, може перейти у власність набувача або в момент нотаріаль­ного посвідчення договору, або в момент передачі йому буді­вель і споруд, або в момент реєстрації договору в державних органах, або в інший момент, обумовлений сторонами у договорі, оскільки, як уже зазначалося, чинний ЦК України поки що не приурочує момент виникнення у набувача права влас­ності на нерухомість до моменту реєстрації договору, укладе­ного за участю громадянина, в державних органах (БТІ).

Законом України "Про приватизацію державного житлово­го фонду" передбачено відчуження квартир (будинків) та на­лежних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь грома­дян України (ст. 1). Така приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з роз­рахунку санітарної норми 21 кв. м загальної площі на наймача і кожного члена сім'ї та додатково 10 кв. м на сім'ю, а також продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) цим громадянам, що мешкають у них або перебувають на обліку тих, хто потребує поліпшення житлових умов (ст. 3).

Таким чином, залежно від розміру житла можлива лише безоплатна передача або частково безоплатна та частково оплатна передача житла у власність громадян. В обох випад­ках закон не вимагає оформляти приватизацію відповідним договором. Причому передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією оформ­ляється свідоцтвом про право власності на квартиру (буди­нок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення. У даному разі відчуження квар­тири (жилого будинку) від одного власника до іншого (від дер­жави до громадянина) здійснюється у невідомій донедавна організаційно-правовій формі — без укладення договору про відчуження у вигляді оформленого належним чином єдиного договірного документа. Хоч законодавець для таких випадків прямо не визначає момент виникнення права власності, можна припустити, що таким має бути момент видачі свідоц­тва про право власності, а його реєстрація є лише адміністра­тивним актом.

Спеціальній реєстрацї підлягають транспортні засоби, зброя та деякі інші об'єкти. Так, відповідно до ст. 34 Закону України "Про дорожній рух" державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування автомобілі, автобуси, само­хідні машини, сконструйовані на шасі автомобілів, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, причепи, напівпричепи та мото­коляски.   Власники  таких транспортних засобів  зобов'язані зареєструвати їх протягом десяти діб після їх придбання, одержання або виникнення підстав, що потребують внесення змін у реєстраційні документи, в органах державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України. З такою реєстрацією законодавець не пов'язує виникнення у особи права влас­ності. У разі набуття транспортних засобів за договором мають застосовуватися відповідні загальні правила цивільно­го законодавства про перехід права власності.

Отже аналіз чинного законодавства України свідчить про наявність значних, не завжди виправданих розбіжностей та прогалин у підходах до вирішення проблеми моменту виник­нення права власності. Тому в новому ЦК України бажано було б сформулювати єдині критерії щодо виникнення права власності залежно від правових підстав придбання майна (створення нового об'єкта, придбання за цивільно-правови­ми договорами, придбання у порядку приватизації, одержан­ня заробітної плати тощо).

Певною мірою розв'язано цю проблему у новому Цивіль­ному кодексі Російської Федерації 1994 р. (частина перша), ст. 223 якого сформульовано так:

"1. Право власності у набувача речі за договором виникає з моменту її передачі, якщо інше не передбачено законом або договором.

2. У випадку, коли відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації, якщо інше не встановлено законом."

Практично наведений текст ст. 223 відтворює дослівно текст ст. 135 Цивільного кодексу РРФСР 1964 p., за винятком п'яти останніх слів ч. 2 "якщо інше не встановлено законом", яких не було у ст. 135. Водночас в новому ЦК РФ з'явилася нова ст. 219 "Виникнення права власності на новостворюване нерухоме майно", в якій записано:

"Право власності на будинки, споруди та інше новостворю­ване нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, виникає з моменту такої реєстрації".

В статті 329 проекту ЦК України знайшли своє підтвер­дження положення ст. 128 ЦК 1963 р. щодо визначення мо­менту права власності у набувача майна за договором. Во­дночас у ній передбачені також новели. Так, у ст. 329 проекту ЦК України зазначається, що право власності на річ за дого­вором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення, а якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації — з момен­ту його реєстрації (п. 4).

Як бачимо, п. 4 ст. 329 проекту ЦК України повторює зміст п. 2 ст. 223 ЦК РФ. Однак є сумніви щодо необхідності вве­дення в Україні норми, аналогічної ч.2 ст. 223 ЦК РФ у частині приурочення моменту виникнення у набувача права власності до моменту реєстрації угоди по відчуженню певного майна. Такий підхід законодавця був підданий критиці ще в літературі соціалістичного періоду, в якій зверталася увага на відсутність у ЦК РРФСР визначеного терміну, протягом якого договір про відчуження, зокрема жилого будинку, має бути зареєстрований у виконавчому комітеті. Щоб уникнути цього недоліку, пропонувалося передбачити певний строк для реєстрації угоди про відчуження жилого будинку¹. Однак у но­вому ЦК РФ ці пропозиції не було враховано.

Російський варіант визначення моменту виникнення права власності у набувача нерухомості може поставити про­давця у значно гірше становище порівняно з покупцем, оскільки, крім всього, в ЦК РФ нічого не сказано про те, хто має здійснювати реєстрацію угоди — продавець чи покупець. Наприклад, за договором купівлі-продажу громадянин при­дбав жилий будинок, у який переїхав для постійного прожи­вання, а продавець виїхав для проживання в іншу країну. По­купець протягом кількох років не зареєстрував нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу (між тим, законодавець якраз і не зобов'язує робити це саме покупця). За чинним за­конодавством, у разі випадкової загибелі будинку ризик має бути покладено на продавця, який продовжує залишатися після нотаріального посвідчення договору власником будин­ку, хоч фактично він себе таким вже не вважає. Ситуація істотно не зміниться навіть тоді, коли передбачити в законі тримісячний чи шестимісячний строк для обов'язкової реєстрації договорів про відчуження нерухомості, оскільки протягом цього строку зберігатиметься невизначеність пра­вового становища покупця і продавця. За такого підходу можливі три варіанти вирішення цієї проблеми: а) встановити якнайкоротший термін для здійснення реєстрації угоди набу­вачем (наприклад, 10 днів); б) зобов'язати обидві сторони чи набувача здійснювати реєстрацію угоди про відчуження не­рухомості в день нотаріального посвідчення цієї угоди, що може виявитися практично неможливим; в) зобов'язати нотаріальні контори (нотаріусів) направляти копію угоди до БТІ для реєстрації, що також може ускладнити ситуацію.

Враховуючи викладене, можна констатувати, що в новому ЦК України варто зберегти текст ч. 1 ст. 128 ЦК України та доповнити її новою нормою такого змісту: У випадках, коли договір потребує нотаріального посвідчення, право власності у набувача виникає з моменту такого посвідчення. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту його реєстра­ції, якщо інше прямо не передбачено законом. За такої ре­дакції наведене правило не буде суперечити приватиза­ційному законодавству, яке приурочує виникнення права власності на придбаний за договором купівлі-продажу об'єкт приватизації, що потребує нотаріального посвідчення та реєстрації, до моменту його нотаріального посвідчення, а не до моменту реєстрації.

§ 5. Зміст договору купівлі-продажу та правові наслідки його порушення

З укладенням договору купівлі-продажу, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди, у кожної із сторін вини­кають права та обов'язки, які становлять його зміст. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з обов'язками іншої сторони таким чином, що відповідному обов'язкові продавця кореспондується відповідне право покупця і навпаки. Так, одним з найважливіших обов'язків продавця є передача ним майна у власність (у повне господарське відання або опера­тивне управління) покупця, а останній набуває право вима­гати передачі йому цього майна. У свою чергу покупець зобо­в'язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець відповідно має право вимагати від покупця прийняти продане майно (якщо він у цьому зацікавлений) і сплатити за нього належну грошову суму. Отже, аналіз змісту обов'язків дає уявлення про відпо­відні права сторін, що робить недоцільним детальний розгляд усіх прав сторін. Виконання зазначених обов'язків має здійснюватися обома сторонами одночасно, якщо інше не передбачено законом або договором (ст. 171 ЦК).

Цивільний кодекс України визначає також ряд інших до­даткових обов'язків продавця. Так, продавець зобов'язаний: попередити покупця про всі права третіх осіб на річ, яка продається (ст. 229); зберігати продану річ, якщо право влас­ності переходить до покупця раніше передачі речі (ст. 230); повідомити про можливі наявні недоліки продаваної речі (ст. 234). У сторін можуть виникнути й інші обов'язки, зумов­лені предметом та різновидом договору купівлі-продажу, особливостями місця і способу виконання договору та інших обставин, які визначені актами законодавства чи договором або випливають із змісту останнього.

Важливе значення має також чітке визначення обов'язків покупця. У ЦК України названі лише обов'язки з оплати і прийняття купленої речі. Звичайно, у договорі можуть бути сформульовані й інші обов'язки покупця, як і продавця. До­даткові обов'язки можуть встановлюватися також законо­давчими актами (наприклад, про приватизацію, цінні папери).

Кожна із сторін договору купівлі-продажу повинна на­лежним чином виконувати всі обумовлені в ньому або перед­бачені законом обов'язки. У разі порушення їх продавець або покупець несуть майнову відповідальність чи інші правові наслідки, які можуть і не бути мірою цивільно-правової відпо­відальності, яка настає, зокрема, за наявності умов, перед­бачених законом за порушення зобов'язань (гл. 18 ЦК).

Як зазначалося, основний обов'язок продавця — передати продану річ покупцеві. Невиконання цього обов'язку надає покупцеві право вимагати від продавця передачі купленої ре­чі у примусовому порядку або відмовитися від подальшого вико­нання договору. При цьому і в першому, і в другому випадках покупець має право вимагати також відшкодування збитків, заподіяних йому внаслідок таких дій продавця (ст. 231 ЦК).

У разі невиконання продавцем обов'язку попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право на­ймача, право застави, право довічного користування тощо) останній набуває право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків (ст. 229 ЦК).

У статті 230 ЦК України прямо не визначаються правові наслідки для продавця, з вини якого сталося погіршення майна, прийнятого ним на зберігання до передачі його покуп­цеві. У ч. 2 цієї статті лише зазначається, що покупець зобо­в'язаний відшкодувати продавцеві витрати, завдані йому у зв'язку із зберіганням майна. Тому питання про можливу відповідальність продавця за погіршення проданого майна має вирішуватися на підставі загальних норм про відповідаль­ність за неналежне виконання (невиконання) норм, що регу­люють відносини схову. Це випливає, зокрема, із змісту ст. 424 ЦК України, відповідно до якої правила про договір схову, визначені у ст. 413, ч. 1 ст. 415, статтях 416, 418—422 цього кодексу, застосовуються також до випадків, коли схов здійснюється на підставі інших договорів або вказівок закону, якщо інше не встановлено законом або спеціальними прави­лами про ці договори. Обов'язок схову виникає на підставі укладеного з відповідною умовою договору купівлі-продажу. Отже, продавець-охоронець має відповідати за втрату, не­стачу, пошкодження майна в обсязі, передбаченому ст. 419 ЦК України. Однак у законодавстві нічого не сказано про до­пустимість розірвання договору купівлі-продажу з ініціативи покупця у разі нестачі чи пошкодження придбаного майна. На наш погляд, якщо нестача чи пошкодження майна сталися з вини продавця-охоронця, застосування зазначених наслідків не суперечить загальним принципам цивільного права.

Продавець повинен забезпечити виникнення права влас­ності (права повного господарського відання, права опера­тивного управління) у покупця, інакше за законом для нього настають певні негативні наслідки. Проблеми з цього при­воду, як правило, виникають тоді, коли продавець не є влас­ником майна і не має спеціальних повноважень на здійснення дій по його відчуженню, а лише є його законним або незакон­ним володільцем. Зрозуміло, що за таких умов правомірність придбання покупцем такого майна може бути поставлена під сумнів власником або іншою уповноваженою особою. Тому, якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі, пред'явить до покупця позов про її відібрання, покупець зобов'язаний притягнути продавця до участі у справі, а про­давець — вступити у цю справу на стороні покупця (ч.1 ст. 238 ЦК). Така участь продавця у справі необхідна для сприяння захистові покупця від можливого відсудження у нього купленої речі, обгрунтування безпідставності пред'явленого треті­ми особами позову.

Може статися так, що покупець не притягне продавця до участі у справі з власних міркувань або через незнання його місцеперебування, або продавець відмовиться взяти в ній участь. Непритягнення покупцем продавця до участі у справі зазначено в ч. 2 ст. 238 ЦК України, воно звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би запобігти вилученню речі у покупця. Річ може бути витребувана, зокрема у покуп­ця, на підставі ст. 145 ЦК України і Закону України "Про власність": Отже, у разі недоведення цього факту з продавця не знімається відповідальність за відсудження у покупця придбаної речі. Відмова продавця взяти участь у такій справі позбавляє його права доводити неправильність ведення справи покупцем.

Продавець зобов'язаний відшкодувати покупцеві заподіяні ним збитки з урахуванням вартості відсудженого майна, якщо за рішенням суду, арбітражного або третейського суду прода­на річ була вилучена у покупця. Угода сторін про звільнення або обмеження відповідальності продавця є недійсною, якщо продавець, знаючи про існування прав третьої особи на про­давану річ навмисно приховав це від покупця (ст. 239 ЦК).

Не виключені випадки, коли покупець, дізнавшись про від­сутність у продавця в момент укладення угоди належних повноважень на продаж майна, добровільно поверне його за­конному володільцю. І хоч закон таку ситуацію не передба­чає, покупець не може бути позбавлений права звернутися з позовом до такого продавця про відшкодування заподіяних даною угодою збитків.

На продавця покладається відповідальність за продаж майна належної якості. Основоположні принципи такої відпо­відальності та інших правових наслідків продажу майна нена­лежної якості сформульовано в ст. 234 ЦК. Покупцеві надає­ться право у разі придбання речі неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, за своїм вибором вимагати:

—   заміни речі, визначеної у договорі родовими ознаками, на річ належної якості;

—   відповідного зменшення купівельної ціни;

—   безоплатного  усунення   недоліків   речі   продавцем  чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення;

—    розірвання    договору   з    відшкодуванням    покупцеві збитків;

— заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни¹.

Викладені правила є загальними і застосовуються до усіх різновидів договору купівлі-продажу. Аналізуючи ці правила, можна дійти висновку, що покупцеві належить право вибору будь-якої з наведених вимог на свій розсуд і незалежно від вини продавця у виникненні недоліків. Головне, щоб їх існу­вання не було результатом неправильної експлуатації покуп­цем придбаного майна, щоб вони об'єктивно існували в мо­мент укладення договору або виявили свою негативну дію протягом певного строку його нормального використання. Таку конструкцію загальновизначальних положень про відпо­відальність продавця за недоліки предмета договору необхід­но визнати вдалою. Не заперечувалася їх ефективність і в юридичній літературі, і юристами-практиками.

Певні труднощі можуть виникнути при застосуванні за ба­жанням покупця правила про безоплатне усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення. Покупець може пред'явити додаткові вимоги про відшкодування збитків, зумовлених, наприклад, простоєм речі (неможливістю її використання). Позитивну відповідь на це питання дала судова колегія у цивільних справах Верхов­ного Суду України, яка у своїй ухвалі по справі за позовом колгоспу ім. Мічуріна Хустського району Закарпатської області до Виноградівського районного підприємства мате­ріально-технічного постачання про відшкодування витрат на усунення недоліків проданої речі і збитків, заподіяних простоєм тракторів, зазначила, що останні мають відшкодо­вуватися на підставі загальних норм ЦК України, що регулю­ють правовідносини за договором купівлі-продажу, зокрема статей 233 і 234².

Покупцеві, який придбав товар з недоліками, не обов'язково відразу звертатися за захистом порушених прав до судових органів.

Відповідно до ст. 235 ЦК України покупець має право заявити продавцеві претензію з приводу не застережених ним недоліків проданої речі, на яку не встановлено гарантій­ний строк, якщо недоліки були виявлені протягом шести місяців з дня передачі речі, а з приводу недоліків нерухомого майна — не пізніше трьох років з дня передачі їх покупцеві, а якщо день передачі нерухомого майна встановити не­можливо або якщо майно перебувало у покупця до укладення договору купівлі-продажу — з дня його укладення (в редакції Закону України від 15 липня 1994 р.)¹.

У законодавстві для таких випадків не визначено порядок подання та розгляду претензій. Положення вищезгаданої ст. 235 щодо необов'язковості подання претензії з приводу недоліків придбаної речі не є загальним, оскільки має винятки. Так, Арбітражний процесуальний кодекс України (статті 5—11) встановлює спеціальний порядок доарбітраж-ного врегулювання господарських спорів між підприємства­ми, установами, організаціями та іншими юридичними осо­бами, за яким обов'язковим є подання претензії, за деякими винятками.

Позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред'явлений не пізніше шести місяців з дня відхилення пре­тензії, а якщо претензія не заявлена або день її заявлення встановити неможливо, — не пізніше шести місяців з дня закінчення строку, встановленого для заявлення претензії (ст. 237 ЦК).

Законом України "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України" від 15 липня 1994 р. ЦК України доповнено ст. 234¹ такого змісту: "Покупець протягом 14 днів, не рахуючи дня купівлі, має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, у якого він придбаний, якщо товар не підійшов за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або якщо з інших причин він не може    бути    використаний    за    призначенням".    Порядок здійснення такого обміну визначає Закон України "Про захист прав споживачів".

Редакція нової статті є певною мірою невдалою, оскільки створює враження у читача про надання покупцеві права на обмін товару належної якості за будь-яким договором купівлі-продажу, що насправді не так. Фактично ж таким правом наділені покупці-громадяни (споживачі), які набувають товар у суб'єктів підприємництва (у роздрібних торговельних під­приємств, підприємців-громадян), про що докладніше йтиметься далі.

Певні правові наслідки можуть також наставати у разі не­належного виконання (невиконання) умов договору покуп­цем. Так, якщо покупець відмовиться прийняти куплену річ або заплатити за неї встановлену ціну, продавець має право вимагати прийняття речі покупцем і оплати ціни, а також відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, з свого боку, відмовитися від договору і вимагати відшкоду­вання збитків (ст. 232 ЦК).

§ 6. Договір міни (бартеру)

У Цивільному кодексі України немає роз­горнутого визначення договору міни. У ньому лише зазна­чається, що за договором міни між сторонами проводиться обмін одного майна на інше. При цьому кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке одержує (ст. 241 ЦК). Наведені положення з додатковим посиланням на бартер як різновид міни збережено у проекті нового ЦК України.

Договір міни спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін належного їй майна. У сторони, яка за дого­вором міни набуває майно, відповідно виникає право влас­ності (право повного господарського відання або право опе­ративного управління).

За своїми юридичними ознаками договір міни є оплатним, двостороннім і консенсуальним.

Договір міни за змістом і формою має багато спільного з договором купівлі-продажу. У ранній період історичного розвитку, коли суспільство ще не мало грошової одиниці, міна була основною правовою формою забезпечення потреб гро­мадян і товарообігу.

Найістотнішою ознакою для розмежування цих двох дого­ворів є те, що у договорі купівлі-продажу за продаване майно продавцеві сплачується відповідна його вартість лише у гро­шовому виразі. За договором міни у разі нерівноцінності обмінюваного майна сторона, яка отримує річ більшої вар­тості, може компенсувати іншій стороні різницю відповідною сумою. За таких умов, однак, договір міни не перетворюється на договір купівлі-продажу. Більше того, така вартісна різниця може бути також компенсована виконанням певних робіт та наданням за товар меншої вартості відповідних послуг. У чин­ному законодавстві немає перешкод для подібних розрахун­ків у договорі міни.

Викладені положення щодо розрахунків закріплено у про­екті ЦК України (ст. 763).

Відповідно до ст. 242 ЦК України правове регулювання до­говору міни має здійснюватися за правилами про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає із змісту відносин сторін. Таким чином вирішуються питання про форму та умови договору міни, про права, обов'язки та відповідальність сторін за недоліки обмінюваного майна тощо. Правила купівлі-продажу, не властиві договору міни, або ті, що супе­речать його змістові, зокрема правила про сплату за куплену річ грошової суми, до договору міни не застосовуються. Не є договором міни угоди про обмін громадянами жилих приміщень, які вони займають як наймачі, відносини з обміну промислових товарів, придбаних громадянами в роздрібній торговельній мережі, якщо вони з якихось причин не влашто­вують покупця або є неякісними.

До недавнього часу договір міни широко не застосову­вався. Більше того, сфера його застосування постійно звужу­валася. Так, за чинним законодавством, договір міни, в якому однією або обома сторонами виступали державні організації, міг бути укладений лише у випадках, передба­чених законодавством. Між колгоспами та іншими коопе­ративними, а також громадськими організаціями договори міни мали укладатися в межах спеціальної правоздатності їх і якщо це не суперечило закону. Громадяни укладали дого­вори міни переважно побутового характеру. Заборонялися, як правило, товарообмінні відносини між державними орга­нізаціями і громадянами. Наявність цих та багатьох інших обмежень щодо застосування договору міни у сфері товаро­обігу зумовлювалася централізованою плановою системою розподілу матеріальних благ, ігноруванням законів ринкової економіки.

І лише після започаткування економічних реформ ринко­вого спрямування, прийняття нового законодавства про власність, підприємництво тощо договір міни набув вагомішо­го значення. Так, відповідно до ст. 4 Закону України "Про власність" власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, тобто саме власник обирає спосіб відчуження належного йому майна. У Законі України "Про підприємства в Україні" (ст. 10) зазначається, що підприємства можуть відчужувати, в тому числі обміню­вати, належне їм майно іншим підприємствам, а також за певних умов — громадянам. Предметом договору міни може бути практично все те майно, що й у договорі купівлі-продажу. Разом з тим у законодавстві можуть встановлюватися ті чи інші обмеження щодо товарообмінних угод. В умовах рефор­мування системи розподілу продуктів матеріального вироб­ництва, виникнення диспропорцій у структурі виробництва та відсутності у суб'єктів підприємництва достатніх коштів набу­ли поширення бартерні угоди.

Договір міни може також породжувати й негативні тен­денції. Бартерні угоди, зокрема, здатні гальмувати товаро­обіг, сприяти розвитку тіньової економіки, а в умовах дефіциту обігових коштів — спонукати сторони укладати їх на невигід­них та нееквівалентних умовах, особливо у зовнішньоеконо­мічній діяльності. Тому з метою впорядкування здійснення бартерних (товарообмінних) операцій суб'єктами зовнішньо­економічної діяльності України, регулювання платіжного ба­лансу України 27 січня 1995 р. було прийнято Указ Прези­дента України "Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності"¹.

Однак, як свідчить статистика, товарообмінні бартерні угоди (операції) надзвичайно поширилися як у внутрішньому, так і зовнішньоекономічному товарообігові.

Так, у січні-вересні 1997 р. 39,2 відсотка всієї промисло­вої продукції країни було реалізовано на бартерних умовах. При цьому обсяги реалізації продукції за бартерними угодами в чорній металургії становили 41,2 відсотка, в хімічній та нафтохімічній промисловості — 50,1, лісовій, деревообробній та целюлозно-паперовій промисловості — 54,3, промисло­вості будівельних матеріалів — 57,8 відсотка.

Питома вага бартерних операцій у загальному обсязі експорту дорівнювала 11,1 відсотка (у січні-серпні 1996 р. — 23,5 відсотка), імпорту — 10,4 відсотка (16,2 відсотка). Особ­ливо високою в цей період була питома вага бартеру в експорті паперової маси — 96,2 відсотка, каучуку та гумових виробів — 77 відсотків¹.

Статистичні дані свідчать про те, що заходи, передбачені в Указі Президента України від 27 січня 1995 p., певною мірою спричинили зменшення бартерних угод у зовнішньоекономіч­ному товарообігові.

Однак у загальному товарообігові питома вага бартерних угод у реалізації продукції є надто високою. У зв'язку з цим представники банківської системи запропонували ввести прямі обмеження на здійснення суб'єктами підприємництва бартерних угод, посилити державний контроль та запровади­ти спеціальний режим розрахунків за такими угодами через банківські установи². На нашу думку, такі пропозиції супере­чать принципам ринкового законодавства, яке утверджує свободу договору та вільного вибору його організаційно-пра­вових форм. Ефективнішим тут може виявитися встановлен­ня відповідного механізму оподаткування бартерних угод та їх цивільно-правового врегулювання.

Відповідно до згаданого Указу бартерна (товарообмінна) операція у галузі зовнішньоекономічної діяльності — це один з видів експортно-імпортних операцій, оформлених єдиним договором   між   суб'єктом   зовнішньоекономічної   діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, не опосередкований рухом коштів у готівковій чи безготівковій формі (бартерний договір). В Указі визначається порядок від­криття, внесення та повернення попередніх імпортних депо­зитів у разі здійснення бартерних операцій, предметом яких є високоліквідні експортні товари України, високоліквідні сіль­госппродукція і продукти її переробки та товари, що є критич­ним імпортом для України. Відповідно до ст. 11 згаданого Ука­зу товари, що імпортуються за бартерним договором, підля­гають ввезенню на митну територію України у строки, зазна­чені в такому договорі, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення товарів, які фактично експортовані за бартерним договором, а в разі експорту за бартерним до­говором робіт, послуг — з дати підписання акта або іншого документа, що посвідчує виконання робіт, надання послуг. Порушення строків ввезення товарів (виконання робіт, на­дання послуг), що імпортуються за бартерним договором, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка від вартості неодержаних товарів в іно­земній валюті, перерахованій у валюту України за офіційним поточним курсом валюти України до долара США на день на­рахування пені.

На відміну від традиційного договору міни предметом бар­терного договору можуть бути не лише майно, а й послуги і роботи, що випливає із змісту зазначеного Указу. Можлива ситуація, за якої взагалі немає обміну реальними товарами, наприклад, коли кожна із сторін бартерного договору надає одна одній послуги чи виконує роботи.

До бартерного договору в зовнішньоекономічній дяльності застосовуються відповідні положення Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та інші спеціальні законо­давчі акти.

Незважаючи на поширення товарообмінних угод у внут­рішньому товарообігові України, загальноцивільний договір міни, що опосередковує цей обіг, виявився практично невре-гульованим, адже в чинному ЦК України йому присвячено всього лише дві статті — 241 і 242. Стільки ж статей пропо­нується і в проекті нового ЦК України — статті 763 і 764. У даному випадку не можна компенсувати проблему законо­давчої неврегульованості договору міни посиланням на те, що до нього застосовуються відповідні правила про договір купівлі-продажу, оскільки мінові угоди, за якими здійснюється обмін одних товарів (робіт, послуг) на інші товари (роботи, послуги) за своїми правовими наслідками у разі їх невиконан­ня можуть виявитися значно складнішими, ніж угоди купівлі-продажу з грошовою оплатою товару.

Наприклад, українська компанія "Укрнафтохім" уклала з AT "Індустріалекспорт" (м. Бухарест, Румунія) контракт від 17 ве­ресня 1992 р. № 19-12, згідно з якими компанія зобов'я­залася на бартерній основні поставити AT топковий мазут, а останнє — виготовити та поставити фланці на суму 2 217 373 доларів США. У встановлені строки фланці було ви­готовлено й підготовлено для відвантаження, однак компанія "Укрнафтохім" не змогла поставити мазут. AT звернулося до Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України з позовом, в якому вимагало стягнути з "Держком-нафтогазу" (правонаступника компанії "Укрнафтохім") вар­тість виготовлених фланців. Суд задовольнив вимоги позива­ча. Водночас своїм рішенням від 14 грудня 1994 р. суд зобо­в'язав відповідача розпорядитися виготовленими для нього фланцями¹. Вирішуючи дану справу, суд обгрунтовано визнав за доцільне застосувати принцип реального виконання зобо­в'язання в натурі лише позивачем. Оскільки відповідач не міг виконати поставку мазуту в натурі, примусове спонукання його до цього не могло забезпечити захист інтересів позива­ча, який своє зобов'язання виконав належним чином.

§ 7. Особливості купівлі-продажу в зовнішньоекономічному обігу

У розвитку сучасного суспільства, світової цивілізації важлива роль належить міжнародним відносинам, однією із складових яких є зовнішньоекономічні зв'язки та їх організаційно-правова основа — міжнародна торгівля. Зов­нішньоекономічні зв'язки (міжнародна торгівля) опосередковуються різними зовнішньоекономічними угодами, серед яких центральне місце посідає договір купівлі-продажу. В усіх країнах світу сутність договору купівлі-продажу одна: він спрямований на забезпечення товарообігу в суспільстві шля­хом оплатного відчуження майна одними особами у власність інших осіб. Водночас зовнішньоекономічний (міжнародний) договір купівлі-продажу має багато особливостей, зумовле­них, зокрема, участю у товарообігу іноземних суб'єктів комерційної та іншої діяльності, необхідністю захисту еконо­мічних і політичних інтересів держави, міжнародними звичая­ми та договорами. Ці особливості визначені в законодавстві України. Основні принципи, умови та порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі торгівлі, вста­новлені Законом України "Про зовнішньоекономічну діяль­ність", іншими численними актами законодавства України та міжнародними актами.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про зовнішньоеконо­мічну діяльність" зовнішньоекономічний договір (контракт) — це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів господарської діяльності та їх іноземних контрагентів, спря­мована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності. В між­народній практиці контрагенти, як правило, називають угоди купівлі-продажу контрактами в розумінні, ідентичному дого­ворові купівлі-продажу чи іншому відповідному договорові.

Учасниками (продавцями і покупцями) зовнішньоеконо­мічного договору (контракту) купівлі-продажу можуть бути суб'єкти, перелічені у ст. З Закону України "Про зовнішньо­економічну діяльність", а саме:

•   фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздат­ність і дієздатність згідно із законами України і постійно про­живають на її території;

•   юридичні  особи, зареєстровані як такі  в Україні  і які мають  постійне  місцеперебування  на території України,   в тому числі  юридичні  особи,  майно та/або  капітал яких є повністю   у   власності   іноземних   суб'єктів    господарської діяльності;

•   об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб,   які   не   є   юридичними   особами   згідно   із   законами України, але мають постійне місцеперебування на території

України і яким цивільно-правовими законами України не за­боронено здійснювати господарську діяльність;

•   структурні   одиниці   Іноземних   суб'єктів   господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно із законами
України, філії, відділення тощо, але мають постійне місце­ перебування на території України;

•   спільні  підприємства  з  участю  суб'єктів  господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяль­ності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцеперебування на її території;

•   інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені зако­нами України.

Таким чином, сторонами в зовнішньоекономічному дого­ворі купівлі-продажу можуть бути лише ті особи, які мають спеціальну правоздатність щодо укладення такого договору відповідно до законів України та/або закону країни, де його укладено. Фізичні особи для укладення зовнішньоекономіч­них угод повинні мати достатню цивільну дієздатність, а якщо ці угоди є підприємницькою діяльністю, то вони повинні також набути статусу підприємця.

Договір купівлі-продажу в зовнішньоекономічній діяльності необхідно укладати, додержуючись загальних і спеціальних ви­мог чинного законодавства міжнародних договорів України. Його учасники мають право використовувати усталені міжна­родні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організа­цій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі за­конами України.

В умовах лібералізації зовнішньоекономічної діяльності зберігається необхідність державного регулювання окремих її сфер. Так, Указом Президента України "Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні" від 7 листопада 1994 р.¹ (із змінами, внесеними Указами Президента України від 17 листопада 1994 р. та від 13 січня 1995 р.) визначено перелік окремих видів зовнішньоеконо­мічних договорів (контрактів), які підлягають обліку, а також цим же Указом затверджено Положення про порядок реєстрації окремих видів зовнішньоекономічних договорів.

Відповідно до зазначеного Указу спеціальному облікові (реєстрації) підлягають зовнішньоекономічні договори (контр­акти), які укладені суб'єктами зовнішньоекономічної діяль­ності України всіх форм власності та предметом яких є:

товари, відносини з реекспорту яких регулюються чинним законодавством України та міжнародними договорами України;

товари походженням з України, щодо яких міжнародними договорами України передбачено добровільні обмеження експорту з метою запобігання демпінгу;

товари походженням з України, щодо яких здійснюються антидемпінгові процедури;

товари походженням з України, імпорт яких до інших дер­жав квотується, контингентується, ліцензується відповідно до законодавства цих держав або нормативних актів економіч­них угруповань, митних союзів;

товари походженням з України, експорт яких здійснюється у рамках бартерних (товарообмінних) операцій чи операцій із зустрічною торгівлею.

Наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 5 жовтня 1995 р. затверджено Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)¹, в якому сформульовано вимоги, яким має відповідати зов­нішньоекономічний контракт. Насамперед він повинен бути належно оформлений і підписаний. У Положенні зазначає­ться, що в зовнішньоекономічному договорі (контракті) мають бути визначені:

його сторони та їх реквізити;

предмет договору;

кількість та якість договору;

базисні умови поставки товарів відповідно до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів у редакції 1990 p.;

ціна та загальна вартість контракту, а у бартерному контр­акті — загальна вартість товарів, що експортуються, та за­гальна вартість товарів, що імпортуються за цим контрактом, виражені в іноземній валюті, крім того, зазначаються у дола­рах США;

умови платежів;

умови здачі (приймання) товарів;

форс-мажорні обставини;

санкції та рекламації;

арбітраж;

юридичні адреси, поштові та платіжні реквізити сторін.

Безперечно, сторони мають право передбачати й інші різні додаткові умови. При цьому права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладення, якщо сторони не погодили інше, що і відобража­ється в умовах договору (контракту).

Особливий інтерес становить питання про форму зовнішньоекономічних угод, у тому числі і купівлі-продажу, а також наслідків її недодержання, оскільки нині воно поки що не має однозначного вирішення. Так, відповідно до ст. 6 За­кону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" зовніш­ньоекономічний договір (контракт) укладається у письмовій формі (якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України), який від імені фізичної особи підписує­ться цією особою, а від імені інших суб'єктів зовнішньоеконо­мічної діяльності — двома особами: відповідною посадовою особою та особою, уповноваженою довіреністю. Встановив­ши порушення цього правила, суди нерідко визнають недійс­ними зовнішньоекономічні договори, укладені з порушенням форми і порядку їх підписання.

На наш погляд, такий підхід не безспірний. Так, згідно з ч. 2 ст. 45 ЦК України недодержання форми зовнішньоторговель­них угод та порядку їх підписання (ст. 568 ЦК) тягне за собою недійсність угоди, тобто санкція за ч. 2 ст. 45 застосовується за порушення форми і порядку зовнішньоторговельних угод, встановлених ст. 568 ЦК України. Проте у ч. 2 ст. 568 зазна­чено, що форма зовнішньоторговельних угод, які укладаються радянськими організаціями, і порядок підписання їх, неза­лежно від місця укладення цих угод, визначаються законо­давством Союзу РСР. Наведена норма не може поширюва­тися на відносини сторін таких угод у зв'язку з тим, що:

1) дія даної норми розрахована на регулювання відносин колишнім союзним законодавством в умовах державної мо­нополії на зовнішню торгівлю, а зараз діє принцип свободи суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

2) сторони, які укладають зовнішньоекономічні угоди, вже не є радянськими організаціями, на які має поширюватися законодавство  колишнього  СРСР  про  зовнішньоекономічну діяльність;

3)       визнання угод недійсними на підставі статей 45 і 568 ЦК України було можливим лише у разі порушення форми та порядку підписання їх, встановлених законодавством СРСР, яке  сьогодні  взагалі   не   може  застосовуватися  до  даних правовідносин. Нині ці норми не діють, оскільки, відповідно до Постанови Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу
РСР" від 12 вересня 1991 p., союзне законодавство застосо­вується, якщо відповідні відносини не врегульовані законо­давством України і не суперечать йому. А втім, як відомо, зовнішньоекономічні   відносини   вже   врегульовано   Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та іншими за­конодавчими актами України, перелік яких подано у Поло­женні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрак­тів),  затвердженому МЗЕЗторгом  України  від  5  листопада 1995 р. У цьому переліку закони СРСР не зазначаються. За таких умов має діяти правило ч. 1 ст. 45 ЦК України, згідно з яким недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в тому разі, якщо такий наслідок прямо вказаний у законі. Проте у Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та інших спеціальних
законодавчих актах України такі правові наслідки відносно випадків укладення угод за підписом однієї особи прямо не передбачено.

Правда, у ч. 5 ст. 6 згаданого закону є норма, згідно з якою зовнішньоекономічний договір може бути визнаний недій­сним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України чи міжнародним договорам України. Але ця норма не стосується безпосередньо відступів від форми і по­рядку підписання зовнішньоекономічних договорів, а відпо­відно до цивільного законодавства недодержання цих вимог тягне за собою недійсність угод лише у випадках, прямо передбачених законом.

Дещо двозначною уявляється і та частина ст. 6, відповідно до якої зовнішньоекономічний договір від імені юридичної особи мають підписувати дві особи: "особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до установчих документів, і особа, уповноважена довіреністю, виданою за підписом керівника суб'єкта підприємницької діяльності одноособово, якщо установчі документи не передбачають інше". Саме остання фраза може дати підстави для неоднозначних вис­новків, зокрема про те, що установчі документи можуть вста­новлювати й інший порядок підписання зовнішньоекономіч­них договорів, у тому числі й одноособовий.

На підставі вищезазначеного, а також враховуючи те, що вже немає радянських організацій і не діє законодавство СРСР, слід зробити висновок, що наявність у зовнішньотор­говельній угоді лише одного підпису від імені юридичної особи України не є підставою для визнання її недійсною. Дана пози­ція іноді підтримується і арбітражною практикою. Так, прези­дія Вищого арбітражного суду України у справі № 38/6 за позовом австрійської фірми "Дипл-Інж. Стефан Ландау" до СП "Кебот-Київ" залишила у силі договір на реалізацію лікарських препаратів, підписаний зі сторони СП однією особою — президентом, не знайшовши підстав для визнання його недій­сним через порушення форм з тих же міркувань, які були за­значені вище. Подібний підхід міститься також у постановах Арбітражної наглядової колегії ВАС України від 11 січня 1997 р. у справі № 8/131 за позовом фірми "Армор" до ВАТ "Лубнифарм".

Розглядаючи спір у справі АС № 62 Міжнародний комер­ційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України не визнав недійсним контракт від 17 вересня 1992 р. між AT "Індустріалекспорт" (м. Бухарест, Румунія) і компанією "Укрнафтохім" (м. Київ, Україна) про поставки товарів на бар­терній основі, незважаючи на те, що з української сторони контракт був підписаний одноособово.

Така арбітражна практика заслуговує на підтримку, оскіль­ки нерідко представники суб'єктів підприємництва (юридич­них осіб) навмисно підписують одноособово зовнішньоеконо­мічні угоди, розраховуючи на необов'язковість їх виконання. Причому, як свідчить арбітражна практика, з вимогами про визнання таких угод недійсними звертається та сторона кон­тракту, яка одноособово підписала угоду. До речі у проекті ЦК України взагалі немає правил щодо наслідків недодержання форми та порядку підписання таких угод.

У ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяль­ність" сформульовано кілька принципових положень щодо за­стосовуваного до угод права, а саме:

•    форма  зовнішньоекономічної угоди   визначається  пра­вом місця її укладення;

•    форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, встановлюється законами України;

•    права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних догово­рів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторо­нами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження;

•    за відсутності погодження між сторонами щодо права, яке має застосовуватися до договору купівлі-продажу, засто­совується   право   країни,   де   заснована,   має   своє   місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є про­давцем.

Бурхливий розвиток міжнародного товарообігу зумовив необхідність створення відповідних універсальних правил міжнародної купівлі-продажу. Так, Міжнародна торговельна палата у 1953 р. розробила Міжнародні правила Інтерпретації комерційних термінів (правила ІНКОТЕРМС), які застосову­ють нині у редакції 1990 р.¹ З метою однакового тлумачення комерційних термінів суб'єктами підприємництва України та учасниками відносин, що виникають у зв'язку з такими дого­ворами, Указом Президента України "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 4 жовтня 1994 р.² було встановлено, що ці Правила застосо­вуватимуться при укладенні суб'єктами підприємницької діяльності України усіх форм власності договорів, утому числі зовнішньоекономічних, предметом яких є товари (роботи, послуги).

Велике практичне значення для ефективного розвитку міжнародного товарообігу та встановлення для нього уніфіко­ваних правил має Віденська конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.³, яка вступила в силу з 1 січня 1988 р. Конвенція містить 101 статтю, цю регу­люють відносини, пов'язані з укладенням договорів міжна­родної купівлі-продажу, їх виконанням та відповідальністю за невиконання чи неналежне виконання договірних зобо­в'язань.

При ратифікації Конвенції 3 січня 1990 р. Україна заявила, що будь-яке положення статей 11 і 29 чи частини II Конвенції, яка допускає щоб договір купівлі-продажу чи його зміна або припинення угодою сторін або оферта, акцепт або будь-яке висловлення наміру здійснювалися не у письмовій формі, не застосовується, якщо хоч би одна із сторін має своє комерційне підприємство в їх відповідних державах.

Знання перелічених та інших міжнародних правил купівлі-продажу дасть можливість підприємцям набути знання та досвіду цивілізованого ведення комерційної діяльності у сучасних динамічних і складних ринкових відносинах.