Глава 69 Відшкодування шкоди

§ 1. Поняття і значення зобов’язань з відшкодування шкоди

§ 2. Підстави та умови виникнення зобов’ язання з відшкодування шкоди

§ 3. Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист

§ 4. Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою

§ 5. Відшкодування шкоди, завданої актами законодавчої та виконавчої влади

§ 6. Відшкодування шкоди, завданої актами правоохоронних органів та органів судової влади

§ 7. Відшкодування шкоди, завданої фізичними особами з частковою або неповною цивільною дієздатністю, недієздатними, з вадами психічного чи фізичного стану та особами з обмеженою цивільною дієздатністю

§ 8. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

§ 9. Відшкодування ядерної шкоди

§ 10. Відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю

§ 11. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

§ 12. Відшкодування моральної шкоди

§ 13. Відшкодування державою шкоди, завданої злочином

§ 1. Поняття і значення зобов’язань з відшкодування шкоди

Ефективність приватно-правового регулювання особистих немай- нових та майнових відносин можлива за наявності щонайменше двох обставин:

а) що права та інтереси учасників цих відносин не будуть порушуватися;

б) що у разі порушення цих прав та інтересів учасникам цивільних відносин будуть гарантовані захист і відповідні відшкоду­вання або компенсації завданих правопорушенням втрат. Тому роль, яку виконує інститут відшкодування завданої правопорушенням шко­ди, досить відчутна і серед інших правових засобів захисту порушених прав та інтересів учасників цивільних відносин посідає одне з провід­них місць.

Оскільки у даному разі йдеться про відшкодування шкоди, завданої потерпілому внаслідок протиправної поведінки (дії або бездіяльності) відповідальної за цю шкоду особи, то зобов’язання, що виникають за зазначеної причини, інколи називають деліктними^[1], а саму шкоду — де­ліктною^[2]. З цього приводу російські вчені В. Т. Смирнов, А. О. Собчак звертають увагу на те, що сама назва зобов’ язання із завдання шкоди бере свій початок і походить від латинського слова delictum, яке за­стосовувалося ще римськими юристами й означало правопорушення, тобто «завдання шкоди окремій особі, її сім’ї або майну порушенням правового припису або заборони, внаслідок чого незалежно від волі правопорушника виникають нові права і правові обов’язки»^[3]. Саме відшкодування шкоди і складає обов’ язок, який боржник повинен ви­конати на користь кредитора. Вочевидь, що йдеться про зобов’язання, тобто правовідношення, яке виникає внаслідок протиправного завдан­ня шкоди, у зв’язку з чим потерпіла сторона (кредитор) має право ви­магати від правопорушника, який завдав шкоди (боржника), виконан­ня його обов’язку відшкодувати завдану шкоду.

Зобов’язання з відшкодування шкоди є безпосереднім наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб’єктивних особистих немайнових та майнових прав та інтересів учасників ци­вільних відносин. За своїм характером ці зобов’язання належать до роду недоговірних, тобто вони виникають поза межами існуючих між потерпілим і завдавачем шкоди договірних чи інших правомірних зобов’язальних відносин.

Звичайно, відсутність між потерпілим і завдавачем шкоди договір­них чи інших правомірних зобов’язальних відносин до завдання шко­ди не слід розуміти, що між ними були відсутні будь-які цивільно- правові відносини. На слушну думку Д. В. Бобрової, до завдання шкоди потерпілий і завдавач шкоди перебували і перебувають в абсо­лютних цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб’єктивне право та абсолютний суб’єктивний цивільний обов’язок. Абсолютність суб’єктивного цивільного права полягає у тому, що воно охороняється від усіх і кожного, хто підпорядкований даному пра­вовому режиму (право власності, право на недоторканність життя і здоров’я, честі та гідності тощо). Якщо абсолютне суб’єктивне право охороняється від усіх і кожного, то кореспондуючий юридичний обов’язок також покладається на всіх і кожного. Абсолютний юридич­ний обов’язок характеризується пасивністю, а його змістом є необхід­ність утримуватися від порушення чужого суб’єктивного права, і неви­конання такого обов’ язку завжди призводить до порушення чужого суб’єктивного права, внаслідок чого, за наявності передбачених законом підстав, можуть виникнути зобов’язання з відшкодування шкоди.

Зобов’язання з відшкодування шкоди є різновидом зобов’язань недоговірних і односторонніх, тобто таких, де на стороні потерпілого (кредитора) існує тільки право вимагати від правопорушника (борж­ника) виконання ним свого обов’ язку відшкодувати завдану ним шко­ду, а на стороні боржника лежить тільки обов’ язок відшкодувати шко­ду. Саме ж відшкодування шкоди, окрім того, що воно складає зміст обов’язку боржника, є також одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом (ч. 2 ст. 16 ЦК).

Правову природу обов’язку відшкодувати шкоду більшість до­слідників визначає у його співвідношенні з цивільно-правовою відпо­відальністю. Такий підхід небезпідставний. Наприклад, гл. 82 ЦК, що має назву «Відшкодування шкоди», містить норми (статті 1166, 1167), у назві яких використовується слово «відповідальність». У зазначених нормах у загальній формі визначається суть зобов’ язань, урегульованих нормами гл. 82 ЦК. У подальшому ж використовується термін «від­шкодування», а не «відповідальність».

У співвідношенні з відповідальністю обов’ язок з відшкодування од­ними авторами розглядається як різновид цивільно-правової відповідаль­ності (відповідальність за цивільне правопорушення)^[4], іншими — як форма реалізації цивільно-правової відповідальності завдавача шкоди (як міра захисту цивільно-правового захисту порушених особистих немайнових прав або майнових прав)^[5], або як складова змісту обов’язку правопорушника у зобов’язанні (правовідношенні), яке виникло вна­слідок завдання шкоди^[6].

Не вдаючись до дискусії з цього приводу, зазначимо, що для визна­чення правової природи обов’ язку з відшкодування шкоди основопо­ложне значення мають положення ст. 11 ЦК, до якої відсилає ст. 509 ЦК. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК завдання шкоди слід розглядати як одну з підстав виникнення цивільного обов’язку завдану шкоду відшкодува­ти і водночас як одну із підстав виникнення цивільного права на вимогу щодо здійснення цього відшкодування. Це дозволяє визнавати норму ст. 11 ЦК регулятивною (правоустановчою) нормою, якою визначають­ся не підстави застосування цивільно-правової відповідальності, а умо­ви формування цивільно-правового зобов’язання. Завдання шкоди — юридичний факт, що обумовлює виникнення зобов’язання. І те, що таке зобов’язання, як правило, виникає із протиправних дій і суттю його є відшкодування шкоди, як справедливо зазначають І. Ю. Красько^[7] та

В. М. Ігнатенко^[8], не повинно розглядатися як звичайна відповідаль­ність, оскільки відшкодування — це не санкція за правопорушення, а спосіб виконання зобов’язання, реалізації обов’язку боржника. Оскільки такий обов’язок поглинає відповідальність, слід дійти висно­вку, що інститут відшкодування шкоди мір відповідальності не знає.

Інститут зобов’язань з відшкодування шкоди має системно- структурний характер, що забезпечує функціональну взаємодію його компонентів і можливість диференціації його окремих частин для з’ясування їхнього місця в системі, відмінності й особливості практич­ного застосування. Характеризуючи структуру цивільно-правового інституту з відшкодування шкоди, цивілістична наука традиційно по­діляє зосереджені у ньому норми на загальні та спеціальні.

За ступенем узагальненості та сферою дії загальні норми інсти­туту відшкодування шкоди — це передбачені законом приписи, які для сфери охоплюваних ним відносин мають основоположне значення і підлягають урахуванню в усіх випадках завдання шкоди. Прикладом цього може бути норма, закріплена у ст. 1166 ЦК, відповідно до якої завдана шкода у будь-яких випадках підлягає відшкодуванню завжди у повному обсязі. До загальних норм інституту відшкодування шко­ди належать норми, якими встановлюється обов’язок відшкодувати майнову шкоду (ст. 1166 ЦК), обов’язок відшкодувати моральну шкоду (ст. 1167 ЦК) і норми, відповідно до яких необхідне урахування вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди (ст. 1193 ЦК). Усі інші є нормами спеціальними, тобто такими, якими регулюється той чи інший вид охоплюваних інститутом з від­шкодування шкоди цивільних відносин з урахуванням притаманних для них властивостей. Спеціальні норми деталізують загальні при­писи, коригують час і простір умов їх реалізації, визначають способи правового впливу на поведінку учасників цивільних відносин. У цьому зв’язку слід, однак, зазначити, що наявність спеціальної норми зовсім не означає, що на ділянці відносин, де вона діє, припиняє діяти норма загальна. Остання свою чинність зберігає, щоправда, звужуючись чи коригуючись до діапазону застосування норми спеціальної. Крім того, слід також мати на увазі, що у разі відсутності спеціальної норми, якою передбачався б окремий випадок завдання шкоди і спеціальні правила її відшкодування, застосуванню підлягає загальна норма. Наприклад, на загальних підставах відшкодовується шкода, завдана внаслідок вза­ємодії кількох джерел підвищеної небезпеки (ч. 1 ст. 1188 ЦК), коли має місце зобов’язання між особами, які здійснюють діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки. На загальних підставах відшкодо­вується шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’ я або смертю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов’ язань (договір перевезення тощо) (ст. 1196 ЦК).

Система зобов’язань з відшкодування шкоди відображає їхню внутрішню структуру, а також сферу дії даної категорії в цілому й у співвідношенні між окремими їхніми видами (групами). Доцільність систематизації даної категорії недоговірних зобов’ язань полягає у тому, щоб, з одного боку, з’ ясувати взаємодію загальних та спеціальних норм інституту відшкодування шкоди, а з іншого — виявити специфіку окремих видів зобов’язань, що необхідно для правильного застосування чинного законодавства.

У цивілістиці використовуються різні критерії систематизації зобов’язань з відшкодування шкоди. Найчастіше вона здійснюється за суб’єктним складом та за ознаками, що характеризують об’єкт право­вої охорони^[9].

Залежно від суб’єктного складу зобов’язання з відшкодування шкоди поділяються на такі різновиди: а) відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою; б) відшкодування шкоди, завданої суб’єктами публічного права; в) відшкодування шкоди, завданої неповнолітніми та недієздат­ними фізичними особами та особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; г) відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами.

За ознаками, що характеризують об’єкт правової охорони, виді­ляють зобов’язання з відшкодування шкоди:

а) завданої особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи;

б) завданої майну фізичної або юридичної особи;

в) з відшкодування ядерної шкоди;

г)  з відшкодування моральної шкоди.

Інколи із загальної системи виділяють зобов’ язання за ознаками, які характеризують засоби завдання шкоди, наприклад, відшкоду­вання шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки^[10].

В інших випадках виділяють зобов’ язання за ознаками, що харак­теризують особливості умов, за наявності яких завдана шкода відшко­довується:

а) за умови винного завдання шкоди;

б) відшкодування шкоди незалежно від вини боржника^[11].

Додамо, що в окрему групу можуть бути виділені також зобов’язання, виникнення яких обумовлюється зовнішніми для завдавача шкоди факторами, у зв’язку з чим можуть виникати питання щодо відшкоду­вання шкоди:

а) завданої особою у разі здійснення нею права на само­захист;

б) завданої прийняттям закону про припинення права власнос­ті на певне майно;

в) завданої у стані крайньої необхідності;

г) завданої внаслідок умислу чи грубої необережності самого потерпілого.

Таким чином, подальша диференціація зобов’язань з відшкодуван­ня шкоди вбачається доцільною у такій послідовності:

1)   відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист;

2)   відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, за­вданої їхнім працівником або іншою особою;

3)   відшкодування шкоди, завданої актами законодавчої та виконав­чої влади;

4)   відшкодування шкоди, завданої актами правоохоронних органів та органів судової влади;

5)   відшкодування шкоди, завданої фізичними особами з частковою або неповною цивільною дієздатністю, недієздатними, з вадами пси­хічного чи фізичного стану та особами з обмеженою цивільною діє­здатністю;

6)  відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину;

7)  відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки;

8)  відшкодування ядерної шкоди;

9)   відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’ я або смертю;

10)  відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг);

11) відшкодування моральної шкоди.

Принципи інституту відшкодування шкоди проглядаються в основних притаманних йому ідеях:

а) генерального делікту;

б) пов­ного відшкодування завданої шкоди.

Передбачений у ст. 11 ЦК факт завдання цієї шкоди в юридичній літературі розглядається як делікт, а принцип, на якому ґрунтується саме відшкодування, як «принцип генерального делікту». Відповід­но до нього за наявності відповідних умов завдана шкода підлягає відшкодуванню. Потерпілий (кредитор) звільняється від необхідності доказу наявності у поведінці завдавача шкоди вини чи протиправнос- ті цієї поведінки. Тягар доказу відсутності протиправності чи вини завдавача шкоди лежить на ньому самому. Ідея генерального делікту відображена у ст. 1166 ЦК, згідно з якою майнова шкода, завдана осо­бистим немайновим правам чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка цю шкоду за­вдала. Таким чином, принцип генерального делікту за обсягом охоплю­ваної ним сфери відносин з відшкодування шкоди збігається з обсягом відносин, охоплюваних загальною нормою інституту відшкодування шкоди. Звідси випливає, що загальні умови, наявність яких необхідна для відшкодування шкоди, ґрунтуються водночас як на загальній пра­вовій нормі, так і на принципі генерального делікту.

У зв’язку з тим, що інститут відшкодування шкоди містить низку спе­ціальних норм, присвячених регулюванню окремих, спеціальних зобов’язань з відшкодування шкоди, до яких застосовуються спеціальні правила, то тим самим створюються і спеціальні делікти. Значення принципу генераль­ного делікту полягає у тому, що, по-перше, на його нормах ґрунтуються спеціальні делікти; по-друге, у разі відсутності спеціального делікту засто­совуються норми генерального делікту. Принцип генерального делікту пронизує будь-який спеціальний делікт, у тому числі відшкодування мо­ральної шкоди, однак він завжди переломлюється крізь призму норм спе­ціальних деліктів, коригуючись ними відповідно до діапазону їхньої дії^[12].

Що стосується принципу повного відшкодування завданої шко­ди, то, як уже зазначалося, він тісно пов’язаний із принципом гене­рального делікту. Принцип повного відшкодування означає, що обсяг обов’язку відшкодувати шкоду визначається розміром цієї шкоди. Що­правда, із загального правила стосовно повного відшкодування завда­ної шкоди законом встановлюються деякі винятки.

Так, наприклад, обов’язок оператора ядерної установки з відшко­дування ядерної шкоди обмежується сумою грошової компенсації, визначеної законом¹. Відповідно до ст. 1203 ЦК потерпілий має право на збільшення розміру відшкодування шкоди, якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди. Принцип повного відшкодування шкоди може коригуватися також під впливом соціально-економічних факторів, зокрема:

а) підвищення вартості життя;

б) збільшення роз­міру мінімальної заробітної плати.

На випадки завдання моральної шкоди принцип повного відшко­дування не поширюється, оскільки вона не піддається грошовій оцін­ці. Однак її відшкодування можливе поряд з відшкодуванням майнової шкоди.

При визначенні функцій інституту відшкодування шкоди слід ви­ходити із тих завдань, виконувати які покликаний цей інститут. Саме виконуваними інститутом завданнями визначаються напрями його впливу на охоплювані ним правовідносини і їх учасників.

З одного боку, цей інститут призначений для того, щоб не допустити порушень охоронюваних законом особистих немайнових та майнових прав і інтересів фізичних або юридичних осіб, а з іншого боку, щоб за­безпечити ліквідацію несприятливих немайнових або майнових наслід­ків, які можуть настати у сфері потерпілого внаслідок юридичних фактів завдання немайнової чи майнової шкоди, які породжують обов’язок боржника цю шкоду відшкодувати і право потерпілого (кредитора) ви­магати від боржника виконання його обов’язку. У цьому зв’язку інсти­туту з відшкодування шкоди властиві практично ті самі (за назвою) функції, які притаманні цивільно-правовій галузі в цілому.

Підкоряючись загальній нормі зобов’язального права, закріпленій ст. 509 ЦК, яка своєю ч. 2 перекликається з регулятивною нормою ст. 11 ЦК (з питання підстав виникнення зобов’язань), інститут від­шкодування шкоди пов’язується з функцією регулятивною. Певною мірою зазначена функція проглядається й у самому інституті, напри­клад, при визначенні порядку відшкодування шкоди (ст. 1202 ЦК).

Звичайно, поряд з регулятивною функцією перевага надається функції охоронювальній. Суть її полягає у тому, що інститут з від­шкодування шкоди забезпечує права та інтереси суб’єктів цивільного права, стоїть, так би мовити, на «сторожі» цих прав та інтересів. Охо- ронювальна функція інституту з відшкодування шкоди досить тісно пов’язана з функцією попереджувальною, превентивною. Остання полягає у тому, що сама наявність інституту, ще коли шкода не завдана, «оповіщує» учасників цивільних відносин про неминучість виникнен­ня обов’ язку з відшкодування її у разі, коли вона буде завдана, що вимоги потерпілих, пов’ язані із завданою шкодою, підлягатимуть за­доволенню за рахунок заподіювача шкоди. Така превенція для учасни­ків цивільних відносин має впливове значення. Вона їх спонукає до утримання від дій, здатних завдати шкоду будь-кому.

На жаль, уникнути шкоди вдається далеко не завжди. Як свідчить судова практика розгляду цивільних справ за позовами про відшкоду­вання шкоди, останнім належить чи не найбільша питома вага серед усіх розглядуваних судами цивільних справ. Надзвичайно часто ви­никає проблема здійснення правового захисту порушених внаслідок завдання шкоди прав та інтересів потерпілого. Постає завдання лікві­дації наслідків таких порушень (пошкодження чи знищення майна, ушкодження здоров’я, моральні втрати тощо). Виконання такого за­вдання забезпечується компенсаційною функцією інституту з відшко­дування шкоди. Завдяки останній потерпілому забезпечується юридич­на можливість надання замість втрат, що виникли внаслідок завдання шкоди, інших матеріальних благ відповідно до закону або на підставі рішення суду^[13].

Питання щодо ліквідації наслідків будь-якого правопорушення виникає незалежно від того, чи їх настання викликане порушенням умов договору, чи зовнішньою до договору причиною — завданням шкоди. Однак правові засоби ліквідації цих наслідків різні і залежно від того, який із них буде обрано для захисту порушеного права креди­тора, результат також буде різним. Тому виникає питання щодо спів­відношення договірного обов’язку й обов’язку недоговірного з від­шкодування неправомірно завданої шкоди або збитків, вирішення якого обумовлене не тільки теоретичними, а насамперед практичними цілями.

Справа полягає у тому, що в деяких випадках відшкодування шко­ди регулюється в рамках відповідних договорів (статті 700, 721, 980, 1072, 1076 ЦК), а в інших — нормами, якими регулюються недоговір­ні відносини, пов’язані з відшкодуванням шкоди, поширюються також і на окремі договірні зобов’язання.

Так, зокрема, згідно зі ст. 711 ЦК шкода, завдана майну покупця, та шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смер­тю у зв’язку з придбанням товару неналежної якості, відшкодовується продавцем або виготовлювачем товару відповідно до положень гл. 82 ЦК. До зазначеної глави відсилає і ст. 804 ЦК, якою встановлюється обов’язок наймача відшкодувати шкоду, завдану іншій особі у зв’язку з використанням транспортного засобу. За правилами норм, що регу­люють недоговірні відносини з відшкодування шкоди, відшкодовуєть­ся перевізником шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю пасажира, якщо договором або законом не вста­новлена відповідальність перевізника без вини. Відповідно до статей 1166, 1187 ЦК відшкодовується також шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’ я або смертю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов’язань (договір перевезення тощо). Таким чином, за правилами, згідно з якими регулюються недоговірні зобов’язання, може відшкодовуватися шкода, завдана внаслідок порушення договір­ного зобов’язання.

Такий законодавчий підхід до вирішення питання стосовно від­шкодування шкоди, завданої внаслідок порушення договірного зобов’ язання, на підставі норм, що регулюють недоговірні зобов’ язання з відшкодування шкоди, виправданий тим, що, завдяки останнім, осо­бі, яка цю шкоду зазнала, забезпечується відшкодування у повному обсязі. З цього однак не випливає висновок щодо можливості злиття договірного і недоговірного обов’язків з відшкодування шкоди. Існу­юча між ними межа зберігається, і вона полягає в такому.

Насамперед різниця між цими обов’язками ґрунтується на підста­вах їх виникнення. Якщо договірний обов’язок з відшкодування шкоди виникає в рамках зобов’язання, яке перед його виникненням уже існувало і новим він фактично не стає, а замінює невиконане чи виконане неналежним чином договірне зобов’язання, то недоговірний обов’язок з відшкодування шкоди виникає як новий, оскільки завдавач шкоди і потерпілий до завдання шкоди між собою в договірних від­носинах не перебували. Недоговірний обов’ язок з відшкодування шкоди виникає не з порушення покладеного на нього якогось обов’язку,а з порушення абсолютного права іншої особи і загальної заборони посягати на права та інтереси інших осіб.

Якщо договірний обов’язок з відшкодування шкоди покликаний зміцнювати відносини з договору, то аналогічний обов’язок, недого- вірний, спрямований на скасування наслідків завдання шкоди.

Відповідно до ст. 541 ЦК солідарний обов’язок може бути встанов­лений договором, однак недоговірний солідарний обов’язок з відшко­дування шкоди встановлюється тільки законом.

Відшкодування шкоди, завданої порушенням договору, регулюється на засадах диспозитивності, в той час коли відшкодування шкоди в рамках недоговірних зобов’язань регулюється імперативними нор­мами.

Регулювання відшкодування шкоди, завданої порушенням догово­ру, здійснюється на засадах приватно-правових. Навпаки, недоговір- ні зобов’ язання з відшкодування шкоди регулюються на засадах пу­блічного права.

У недоговірних зобов’язаннях обов’язок з відшкодування шкоди без її наявності виникнути не може. У забезпеченому неустойкою до­говорі обов’язок сплатити кредиторові певну грошову суму в разі по­рушення договору може виникнути, навіть якщо таке порушення шкоди не завдало.

§ 2. Підстави та умови виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди

Поняття підстав виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди. Питання про виникнення зобов’ язання з відшкодування шкоди в цивілістичній літературі вирішується по-різному. Протягом тривало­го часу домінуючою була точка зору, відповідно до якої виникнення зобов’ язання з відшкодування шкоди розглядалося крізь призму підстав цивільно-правової відповідальності, серед яких основним визнавався певний «склад цивільного правопорушення»^[14]. На думку Г. К. Матвєє- ва, наявність складу цивільного (і будь-якого іншого) правопорушен­ня — загальна і, як правило, єдина підстава цивільно-правової (і будь- якої іншої) відповідальності. «Інакше кажучи — зазначав автор —склад правопорушення є тим юридичним фактом, який породжує правовідношення між правопорушником та потерпілим і створює пев­ні претензії потерпілого і обов’язки правопорушника заглажування шкоди, завданої протиправною дією»^[15].

Під складом правопорушення як підставою виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди одними авторами визнавалася сукупність пев­них ознак правопорушення, якими воно характеризується як достатня підстава відповідальності^[16], іншими — сукупність загальних типових умов, наявність яких необхідна для виникнення обов’язку з відшкоду­вання шкоди, завданої у разі будь-якого цивільного правопорушення.

Заперечуючи концепцію складу цивільного правопорушення, не­безпідставно вбачаючи в ній схожість з кримінально-правовим визна­ченням ознак злочину, російський вчений В. В. Вітрянський обґрун­товує думку, що підставою цивільно-правової відповідальності є по­рушення суб’єктивних цивільних прав, оскільки цивільно-правова відповідальність є відповідальністю правопорушника перед потер- пілим^[17]. Думка цього вченого заслуговує на увагу, хоча вона і не роз­криває зміст поняття «порушення суб’єктивних цивільних прав». Окрім того, наведена точка зору стосовно підстав виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди має досить віддалений від розглядуваного питання характер. Аналогічні недоліки має також погляд, відповідно до якого підставою виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди визнається правопорушення, тобто протиправна і винувата поведінка завдавача шкоди^[18], внаслідок якої порушуються особисті немайнові та майнові права потерпілого.

При визначенні підстав виникнення недоговірного зобов’язання з відшкодування шкоди слід виходити з такого.

Відповідно до загальної норми ч. 2 ст. 509 ЦК зобов’язання, у тому числі й недоговірні з відшкодування завданої шкоди, виникають з під­став, встановлених ст. 11 ЦК, із змісту якої випливає, що кожна із пе­редбачених нею підстав має назву юридичного факту. Виникнення зобов’ язання з відшкодування шкоди ґрунтується, зрозуміло, на фактах завдання цієї шкоди. Оскільки завдана шкода може мати майновий характер чи бути тільки моральною, то згідно з п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК пе­редбачається два різновиди підстав виникнення зобов’язань з відшко­дування шкоди: а) завдання майнової (матеріальної) шкоди; б) завдан­ня моральної шкоди іншій особі. Таким чином, підставами виник­нення зобов’язання з відшкодування шкоди визнаються факти завдання шкоди майну фізичної або юридичної особи чи завдання моральної шкоди.

Від підстав слід відрізняти умови відшкодування шкоди. На від­міну від підстав як фактів, передбачених законом і породжуючих від­повідне цивільно-правове явище (зобов’язання з відшкодування за­вданої шкоди), умовами визнаються ознаки, якими ці підстави харак­теризуються і які випливають із закону. Тому невипадково дослідники їх визначають як нормативні вимоги, яким у кожному конкретному випадку має відповідати підстава (юридичний факт) і за відсутності яких не можуть виникати відповідні правовідносини, оскільки цей факт не набуває значення юридичного^[19].

Як уже зазначалося, в зобов’язаннях з відшкодування шкоди їх по­роджуючим фактом є протиправна поведінка (дія, бездіяльність) — за­вдання майнової (матеріальної) або моральної шкоди іншій особі. У деяких випадках обов’язок відшкодувати завдану шкоду виникає за наявності вини в поведінці завдавача шкоди. В інших — для визна­чення обов’язку з відшкодування шкоди слід враховувати правила спеціального закону. Інколи обов’язок з відшкодування шкоди може виникати незалежно від вини і навіть без вини завдавача шкоди. З ура­хуванням цього умови виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди поділяються на дві групи: загальні і спеціальні.

До загальних умов виникнення зобов’язань з відшкодування шко­ди належать:

а) шкода;

б) протиправність поведінки завдавача шкоди;

в)  наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою право­порушника та її результатом — шкодою;

г) вина завдавача шкоди.

Зазначені умови визнаються загальними тому, що їх наявність необ­хідна в усіх випадках завдання шкоди для позитивного вирішення питання щодо її відшкодування, за винятком тих, стосовно яких закон встановлює спеціальні вимоги, розширюючи чи обмежуючи перелік зазначених умов (наприклад, у разі завдання ядерної шкоди закон встановлює межі відшкодування завданої шкоди незалежно від вини оператора ядерної установки).

Шкода як загальна умова виникнення зобов’язання з її від­шкодування визнається такою з тієї причини, що у разі її відсутності питання про її відшкодування не виникне. Мабуть тому деякими авто­рами шкода визнається як підстава деліктної відповідальності, мовляв, якщо вочевидь наявність шкоди, то некоректно вести мову, що вона (шкода) є умовою відповідальності за неї^[20].

Тлумачення шкоди як підстави виникнення зобов’ язання з її від­шкодування вбачається уразливим, оскільки воно призводить до ото­тожнення шкоди як результата протиправної поведінки правопоруш­ника з самою його поведінкою — завданням шкоди. Завдання шкоди як юридичний факт, породжуючий право потерпілого вимагати її від­шкодування, і обов’язок правопорушника це відшкодування здійснити, безумовно, пов’язані між собою, але вони не тотожні.

Шкодою є одна з умов виникнення обов’язку з її відшкодування і вона означає сукупність несприятливих для особи, якій вона за­вдана, особистих немайнових, а також майнових наслідків, що виникли у разі порушення суб’єктивних цивільних прав фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 1166 та ч. 1 ст. 1167 ЦК підлягає відшкодуван­ню як майнова, так і моральна шкода, якщо вона була завдана неправо­мірними рішеннями, діями чи бездіяльністю фізичній або юридичній особі. Тому можна зробити висновок, що загальне поняття шкоди є збір­ним і за своїм обсягом воно торкається як особистої немайнової, так і майнової сфер потерпілого, тобто його немайнових та майнових благ, ушкоджених унаслідок дій чи бездіяльності з боку інших осіб.

Майновою визнається шкода, яку можна оцінити у грошовому ек­віваленті. При її відшкодуванні спрацьовує принцип повного відшко­дування.

Так, зокрема, якщо шкода була завдана здоров’ю фізичної особи (її немайновим благам), то її майновий характер полягатиме у втраті за­робітної плати (інших доходів), у витратах на придбання ліків, про­тезування, санаторно-курортне лікування тощо. Так само і при поши­ренні відомостей про суб’єкта підприємниптва, що принижують його честь і ділову репутацію, можуть мати місце майнові наслідки (за не­довіри чи сумнівів у добросовісності було відмовлено у наданні пози­ки чи в укладенні іншого очікуваного потерпілим договору тощо). Особливістю завданої у наведених випадках шкоди є те, що у повному обсязі вона відшкодовується лише у тій її частині, яка стосується май­нових втрат. При позбавленні фізичної особи таких належних їй благ, як життя чи здоров’я, ціль їхнього відновлення стає неможливою.

Що стосується шкоди, завданої майну потерпілого, то її суть по­лягає у вартісному зменшенні майнової сфери потерпілого внаслідок пошкодження або знищення належного йому майна, а її відшкодуван­ня здійснюється на засадах вартісно-еквівалентних і воно може збіга­тися з розміром вартості того, що було потерпілим втрачено. З урахуван­ням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’ язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати збитки у повному обсязі (ч. 1 ст. 1192 ЦК).

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визна­чається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення по­шкодженої речі.

Майнова шкода як умова зобов’ язання з її відшкодування виступає і мірою обов’язку відповідальної за шкоду особи. Інакше кажучи, роз­мір відшкодування, право на яке має потерпілий, визначається розміром завданої його майну шкоди.

Майнова шкода, як про це свідчать положення ст. 1192 ЦК, тісно пов’ язана зі збитками. Останніми, за переважною думкою цивілістів, визнається грошове вираження майнової шкоди. З цього приводу необ­хідно однак наголосити, що при визначенні збитків, яких зазнав по­терпілий внаслідок завдання шкоди його майну, слід керуватися пра­вилами, встановленими ч. 2 ст. 22 ЦК, відповідно до якої збитками є:

а) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або повинна зробити для від­новлення свого порушеного права (реальні збитки);

б) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Шкода, яку неможливо оцінити у грошовому еквіваленті, вважа­ється немайновою або, що те ж саме, моральною.

Інститут відшкодування моральної шкоди для вітчизняного зако­нодавства є відносно новим. За часів колишнього Союзу РСР компен­сація моральної шкоди не визнавалася. Вважалося, що потерпілий у разі завдання йому немайнової шкоди міг вимагати відповідного по­карання завдавача цієї шкоди.

В актах законодавства радянських часів категорія «моральна шко­да» вперше з’явилася в Основах кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 р.^[21], відповідно до ст. 24 яких потерпілим визнавалась особа, якій злочином завдано моральну, фізичну або майнову шкоду. Зазначене положення невдовзі було від­творено Кримінально-процесуальним кодексом України (ч. 1 ст. 49) від 28 грудня 1960 р. та аналогічними кодексами інших колишніх союзних республік. Щоправда, введення в законодавчу термінологію поняття «моральна шкода» зовсім не означало законодавчого вирішення питан­ня стосовно відшкодування цієї шкоди. І цивільний позов у криміналь­ній справі міг бути пред’явлений до обвинуваченого лише з приводу відшкодування матеріальної шкоди (статті 2850 КПК).

Слід, однак, зазначити, що радянське законодавство до певного часу, хоч і не передбачало безпосереднього відшкодування саме мо­ральної шкоди, в той же час воно містило норми, спрямовані не тільки на відшкодування матеріальної шкоди, а й на задоволення особистих немайнових інтересів потерпілого. Так, відповідно до п. 18 Правил відшкодування підприємствами, установами і організаціями шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з їх роботою, від 22 грудня 1961 p., якщо подальше використання потерпі­лого на попередній роботі стало неможливим внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров’ я, адміністрація на прохання потерпілого зобов’язана була забезпечити за рахунок підприємства (установи, ор­ганізації) навчання його новій професії відповідно до рекомендації лікарняно-трудової експертизи^[22]. У даному разі йдеться не стільки про відшкодування потерпілому майнової шкоди, скільки про задоволення бажання потерпілого отримати нову професію.

Уперше норма стосовно компенсації моральної шкоди була вклю­чена в Закон Союзу РСР «Про засоби масової інформації»^[23]. Змісту поняття моральної шкоди цей Закон не розкривав. Певний крок у цьо­му напрямі був зроблений прийнятими 31 травня 1991 р. Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік^[24], якими ви­значалася моральна шкода як фізичні або моральні страждання.

У зв’язку з припиненням існування Союзу РСР зазначені Основи на території України не набрали чинності. Однак їхня основна ідея щодо поняття моральної шкоди була сприйнята спочатку судовою право- застосовчою практикою України, а пізніше і новим ЦК України.

Під моральною шкодою розуміються втрати немайнового характе­ру внаслідок моральних чи фізичних страждань, завданих фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода полягає:

а) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

б) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

в) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;

г)  у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ч. 2 ст. 23 ЦК).

З наведених законоположень можна зробити висновок, що мораль­на шкода — це фізичні або душевні страждання, завдані фізичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю (ч. 1 ст. 1167 ЦК), якими порушуються її особисті немайнові права або які посягають на належне фізичній особі майно, а також принижен­ня честі, гідності, ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Звідси можна зробити висновок, що сама по собі моральна шкода немайнова і полягає в негативних наслідках, що можуть мати місце в особистій немайновій сфері потерпілого. При цьому зазначені на­слідки можуть виникати не тільки у разі ушкоджень немайнових благ (здоров’я, честі, гідності, ділової репутації тощо), а й у зв’язку із зни­щенням чи пошкодженням належного фізичній особі майна, яке для неї мало значну особисту цінність, скажімо, як пам’ять про близьку людину. Суттєвим тут є також те, що зазначена шкода може полягати у посяганні на немайнові блага, безпосередньо належні не тільки само­му потерпілому, а й членам його сім’ї чи близьким родичам, у зв’язку з чим потерпілий зазнає душевних страждань.

Незважаючи на те, що моральна шкода є немайновою, відшкоду­вання її здійснюється грішми або іншим майном, незалежно від май­нової шкоди, яка підлягає відшкодуванню (частини 3, 4 ст. 23 ЦК).

У зв’язку з цим виникає запитання: якщо законодавець використо­вує в нормах поняття «майнова шкода» та «моральна шкода», то чи не йдеться при цьому про два різновиди наслідків одного і того ж право­порушення, чи йдеться все ж таки про єдину категорію, охоплюючу як майнову, так і немайнову (моральну) шкоду?

Відповідаючи на поставлене запитання, слід зазначити, що за ло­гікою гл. 82 ЦК, названої «Відшкодування шкоди», два поняття — майнова шкода і шкода моральна — підпорядковані загальному поняттю «шкода», усередині якого вони не ототожнюються, оскільки відобра­жають різні грані можливого, але для потерпілого завжди негативного наслідку дій чи бездіяльності причетних до його настання суб’єктів права (завдавачів шкоди). Тому шкода як одна із загальних умов ви­никнення деліктного зобов’ язання — категорія збірна, що охоплює два різновиди втрачених потерпілим благ. У рамках загального поняття «шкода» підставою для розмежування його складових є також консти­туційні положення про те, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи без­діяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повно­важень (ст. 56 Конституції), що у разі скасування вироку суду як не­правосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ст. 62 Конституції).

Стосовно протиправності поведінки суб’єкта права, відповідаль­ного за завдану майнову чи моральну шкоду, як умови виникнення обов’язку з відшкодування завданої шкоди, слід зазначити, що завдан­ня шкоди — явище завжди негативне. З цього однак не випливає, що будь-яка завдана шкода породжує зобов’ язання з її відшкодування.

Покладення обов’ язку відшкодувати завдану майнову чи моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи. На проти- правність поведінки особи, що завдала шкоди, як на умову настання обов’язку з відшкодування вказують статті 1188, 1167 ЦК, зазначаючи при цьому, що шкода, завдана неправомірними діями, відшкодовуєть­ся у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом. Отже, відшкодування шкоди, завданої правомірними діями, є винятком із загального правила про відшкодування протиправно завданої шкоди.

В актах цивільного законодавства відсутнє визначення поняття протиправності. Однак зрозуміло, що протиправною завжди стає по­ведінка, якщо суб’єкт права порушує встановлену нормою права за­борону. Наприклад, забороняється задовольняти прохання фізичної особи про припинення її життя (ч. 4 ст. 281 ЦК), вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи ліку­вання фізичної особи (ч. 2 ст. 286 ЦК) тощо. Поряд із цим необхідно зазначити, що протиправність поведінки не вичерпується порушенням встановлених правовими нормами заборон. Вона супроводжується також порушенням охоронюваних законом суб’єктивних прав потер­пілого. Такими суб’єктивними правами можуть бути абсолютні права потерпілого: особисті немайнові права (статті 269-271 ЦК), право власності (статті 316, 317, 319 ЦК), право інтелектуальної власності (ст. 423 ЦК) тощо. Тому, скажімо, позбавлення власника права влас­ності на майно буде протиправним не тільки тому, що тим самим здійснюється порушення правової норми (ч. 1 ст. 391 ЦК), а й тому, що такою дією порушується суб’єктивне право власника на майно.

Таким чином, протиправною поведінкою, з якої виникає обов’ язок відшкодувати завдану нею шкоду, є поведінка, якою порушується пра­во як в об’єктивному його значенні, так і суб’єктивне право потерпі­лого.

Існує три форми протиправної поведінки, внаслідок якої може бути завдана шкода:

а) рішення;

б) дії;

в) бездіяльність.

Рішення і дії як форми вияву протиправної поведінки значною мірою збігаються, оскільки вони виражають певну активність, здій­снювану суб’єктом права діяльність. Відмінність між ними полягає у тому, що рішення — це різновид активних дій, які здійснюються суб’єктами права (наприклад, державними органами чи органами міс­цевого самоврядування, їхніми службовими чи посадовими особами або відповідним органом юридичної особи тощо), підлягають відповідному зовнішньому оформленню, завдяки чому вони стають придатними для правозастосування. Неправомірними визнаються рішення, видані всу­переч актам законодавства або з перевищенням меж повноважень, уна­слідок яких піддаються ушкодженню належні іншим особам особисті немайнові та (або) майнові блага. У більшості випадків рішення при­ймаються органами влади, місцевого самоврядування, юридичної особи, їх посадовими і службовими особами, органами державної влади, орга­нами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого само­врядування, їх посадовими і службовими особами.

Зовнішній вияв протиправної поведінки цілком можливий діями, вчинюваними і без їхнього спеціального оформлення (наприклад, знищення чужого майна, крадіжка тощо).

Протиправній дії як формі протиправної поведінки відповідає юридичний обов’язок утримуватися від здійснення посягань на вста­новлені нормами права заборони та на охоронювані законом суб’єктивні права інших осіб. При зазначеній формі протиправної поведінки особа здійснює саме ту дію, яку не повинна була здійснювати. Цією дією порушується обов’ язок, встановлений правовою забороною.

Як зазначав В. М. Горшеньов, реалізація правової заборони від­бувається не тоді, коли вона порушена і викликала відповідну реакцію з боку органів держави або інших уповноважених суб’єктів, а коли люди у повсякденному житті не вчинюють дії, поступки, стосовно яких у праві існують відповідні заборони^[25].

Навпаки, протиправній бездіяльності як формі протиправної по­ведінки відповідає юридичний обов’язок активної форми — вчинюва­ти суспільно необхідні дії. Якщо неправомірність дії полягає у тому, що особа проявляє заборонену поведінку, то при бездіяльності особа не вчинює дії, до якої ця особа була зобов’язана. Так, наприклад, без­діяльністю, що матиме неправомірний характер, буде поведінка ка­пітана судна у випадку, передбаченому ст. 59 Кодексу торговельного мореплавства України, коли він зобов’язаний, якщо це не створить серйозної загрози для судна і осіб, які перебувають на ньому: а) по­дати допомогу будь-якій виявленій у морі особі, котрій загрожує за­гибель; б) прямувати з найбільшою швидкістю на допомогу гинучим, якщо йому повідомлено, що вони потребують допомоги, і якщо на такі дії з його боку можна розумно розраховувати.

Протиправність поведінки суб’єкта права, що обумовлює настання на стороні потерпілого шкоди, виключається, і відшкодуванню ця шкода не підлягає, якщо вона була завдана: а) при належному здійснен­ні особою своїх професійних обов’язків; б) при здійсненні права; в) за згодою самого потерпілого; г) у стані крайньої необхідності; д) перед­баченим законом вилученням майна із володіння особи.

Здійснення певних професійних обов’язків, обумовлених служ­бовим становищем деяких фізичних осіб, інколи дійсно супроводжу­ється із завданням майнової шкоди. У таких випадках відповідна осо­ба стає «уповноваженою на завдання шкоди». Так, наприклад, пожеж­ники зобов’язані гасити пожежу і водночас уповноважені знищувати майно, яке може сприяти розповсюдженню вогню.

Завдання шкоди при здійсненні прав визнається правомірним і завдана шкода не підлягає відшкодуванню у випадках, передбачених законом. Найбільш яскравим прикладом цього є завдання шкоди при здійсненні особою права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були пе­ревищені її межі (ч. 1 ст.1169 ЦК). Завдання шкоди за межами необхідної оборони набуває характерної протиправної дії і шкода підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала¹.

Не визнається протиправним завдання шкоди у випадках, перед­бачених законом, за згодою самого потерпілого (наприклад, у разі донорства крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин). У той же час фізична особа не може бути позбавлена життя (ч. 2 ст. 281 ЦК). Тому неправомірним визнається задоволення прохання хворої людини про прискорення її смерті будь-якими діями.

Правомірними визнаються дії, вчинені у стані крайньої необхід­ності (ст. 1171 ЦК). Відповідно до ч. 1 ст. 1171 ЦК стан крайньої необ­хідності означає ситуацію, коли шкода завдається особі у зв’язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної особи, якщо цю не­безпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами. Поняття крайньої необхідності розкрите у названій статті. Воно пере­важно збігається з ідентичним поняттям, визначеним у ст. 39 КК України. Однак якщо кримінальна відповідальність за шкоду, завда­ну охоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, не настає, то цивільний обов’язок з відшкодування цієї шкоди може бути по­кладено на особу, яка її завдала. Крім того, на відміну від Криміналь­ного кодексу, Цивільний кодекс не обмежує кола дій, що підпадають під це поняття, умовою про неприпустимість перевищення меж край­ньої необхідності.

Що ж стосується правомірності завдання шкоди у разі передбаче­ного законом вилучення майна із володіння його власника, то йдеть­ся про застосування до особи позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкції за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 354 ЦК). Зокрема, конфіс­кація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально перед­бачених в Особливій частині Кримінального кодексу. Вона полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого (ст. 59 КК).

Для виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди наявність самої шкоди і протиправної поведінки (дії, бездіяльності) матиме зна­чення тільки тоді, якщо між ними існує зв’язок, що має назву при­чинного.

Причинний зв’язок — категорія філософська. Нею позначаються існуючі у природі і суспільстві явища, серед яких одні виступають причиною, а інші — наслідком цих причин. Юридична суть причин­ного зв’язку розкривається у самому законі і полягає у тому, що не­правомірно завдана майнова та моральна шкода відшкодовується особою, яка її завдала (ч. 1 ст. 1166, ч. 1 ст. 1167 ЦК). Звідси випливає, що з’ясувати і встановити причинний зв’язок завжди означає дослі­дження того, наслідком чиєї саме поведінки (дії чи бездіяльності) стало ушкодження належних потерпілому й охоронюваних законом особистих немайнових, а також майнових благ, чиєю саме поведінкою викликані особисті немайнові чи майнові втрати потерпілого. Від правильної відповіді на це питання залежатиме визначення суб’єкта права, на якого тільки й може бути покладений обов’язок з відшкоду­вання завданої його поведінкою шкоди.

Тому зв’язок між протиправною поведінкою заподіювача і шкодою має бути юридично значущим. Таким він може стати тільки тоді, коли він вказуватиме на причетність до появи шкоди на стороні потерпіло­го дієздатного конкретного суб’єкта права. Наприклад, смерть фізичної особи може настати з різних причин і будь-коли з нею пов’язуються, щонайменше: а) витрати на поховання померлого та на спорудження надгробного пам’ятника; б) позбавлення непрацездатних осіб одержу­ваного ними від померлого за його життя відповідного утримання; в) страждання осіб у зв’язку зі смертю рідної чи близької їм людини. Однак зазначені втрати, хоч і мали місце, але питання стосовно їх компенсації не завжди може бути вирішене на користь осіб, що ці втрати понесли. Наприклад, без відшкодування залишатимуться втра­ти, викликані природною смертю фізичної особи.

Навпаки, якщо смерть стала наслідком неправомірної поведінки іншої особи, яка завдала потерпілому шкоди, вона підлягає відшкоду­ванню за рахунок правопорушника (статті 1200-1202 ЦК).

Першочергове значення завжди має визначення прийомів виявлен­ня юридично значущого причинного зв’язку, необхідного і достатньо­го для притягнення порушника до відповідальності. Для досягнення такої цілі у правозастосовчій практиці використовуються не тільки юридичні знання і досвід юридичної практики, а й знання у сферах інших наук, висновки експертів тощо.

Особливістю причинного зв’язку між протиправною поведінкою правопорушника і завданою шкодою є те, що інколи вона може скла­датися із декількох ланок, безпосередньо пов’язаних між собою в один ланцюжок. Так, наприклад, при відшкодуванні шкоди, завданої мало­літньою особою, необхідно з’ясувати, чи існує зв’язок між завданою шкодою і поведінкою малолітньої особи, а також, чи існує зв’язок між поведінкою малолітньої особи і поведінкою осіб, зобов’язаних завдану шкоду відшкодувати (батьків, усиновлювачів, опікуна чи іншої фізичної особи, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої осо­би). Адже останні можуть бути звільнені від обов’язку відшкодувати завдану малолітнім шкоду, якщо ними буде доведено, що шкода не є на­слідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою (ч. 1 ст. 1178 ЦК).

У будь-яких випадках причинний зв’язок між шкодою і неправо­мірною поведінкою відповідальної за цю шкоду особи є об’єктивною умовою, за наявності якої у сукупності з іншими можливе стягнення з відповідача відшкодування зазнаних потерпілим втрат. Тому буде завжди помилкою шукати причинний зв’язок між шкодою і виною правопорушника. Як об’єктивне явище, причинний зв’язок не залежить від волі та свідомості завдавача шкоди. Навпаки, вина завжди пере­буває в площині цієї волі.

Таким чином, вина як умова виникнення обов’язку з відшкодуван­ня шкоди в обсязі «генерального делікту» є елементом, що має суб’єктивне значення.

Проблема вини у цивільному праві завжди була і залишається од­нією з найбільш актуальних, складних, а тому дискусійних. Тривалий час її понятійна суть визначалася як психічне ставлення особи до протиправної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу чи необережності. Таке визначення поняття вини мало загаль- ноправовий характер і таке її розуміння сприймалося більшістю до­слідників і правозастосовчою практикою безвідносно до того, в межах якої правової сфери (приватно-правової чи публічно-правової) оціню­валась суб’єктивна сторона поведінки правопорушника. Таке визна­чення поняття вини здобуло закріплення у ст. 23 КК.

У цивілістичних дослідженнях останніх років уявлення про вину як про психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої законом як протиправної, та її наслідків викликало деякі сумніви. Наприклад, російський вчений В. В. Вітрянський визначення поняття вини в наведеному її трактуванні оцінює як некорисне^[26], прак­тично даремне. Вирішувати питання про вину та невинуватість необ­хідно шляхом аналізу ставлення особи до своїх справ та обов’язків^[27]. Додамо, що концепція вини як психічного ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її шкідливих наслідків стає найбільш ураз­ливою при її застосуванні до юридичної особи, відповідальної за за­вдану потерпілому шкоду. Досить важко, якщо взагалі можливо, оці­нювати суб’єктивну сторону поведінки юридичної особи крізь призму її психічного ставлення до своїх дій (бездіяльності) і їх негативних наслідків (наприклад, коли всупереч ст. 19 Закону «Про охорону праці»³ власник не організовує за свої кошти проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потре­ба у професійному доборі, а також щорічного медичного огляду осіб віком до 21 року, внаслідок чого своєчасно не виявлене професійне захворювання останніх набуває характеру невиліковуваного, а стан здоров’я працівника — невідновлюваним). У даному чи аналогічних інших випадках визначального значення набуватиме не саме психічне ставлення власника підприємства до виконання свого обов’ язку, а на­явність чи відсутність зовнішнього вияву його волі, спрямованої на виконання цього обов’язку (наприклад, наявність чи відсутність від­повідного наказу, адресованого працівникам щодо проходження ними професійного медогляду, за невиконання якого власник набуває права притягнути працівника, який ухиляється від проходження обов’язкового медичного огляду, до дисциплінарної відповідальності (ч. 2 ст. 19 За­кону «Про охорону праці»).

З об’єктивної сторони така бездіяльність роботодавця матиме про­типравний характер, а з суб’єктивної — характеризуватиметься від­сутністю залежного від повноважних органів юридичної особи зо­внішнього вияву її обов’ язкової власної волі.

Те саме можна сказати і стосовно оцінки суб’єктивної (вольової) сторони поведінки фізичної особи. її психічний стан може характеризу­ватися байдужістю (притупленням або цілковитою втратою інтересу до інших людей) або легковажністю (полегшеним чи спрощеним ставлен­ням до своїх висловлювань, дій, поведінки^[28]). Однак останні не матимуть юридичного значення, доки не буде їх зовнішнього вияву. Визначальним тут є не стільки ставлення до своєї протиправної поведінки, скільки упущення суб’єктом права (свідоме чи несвідоме, умисне чи необереж­не) з-під власної волі контролю за цією поведінкою, сприйнятою ото­ченням як негативне і шкідливе. Сприйняття оточенням поведінки суб’єкта права відображається в обраних оточенням формах реагування на сприйняту поведінку, в доказах її негативного вияву.

Не випадково тому, на відміну від кримінального права, де пре- зюмується відсутність вини (особа вважається невинуватою у вчинен­ні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинуваль­ним вироком суду — ч. 2 ст. 2 КК), цивільне законодавство виходить із принципу презумпції вини: особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ч. 2 ст. 1166 ЦК). Невинуватою ж особа визнається, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання (ч. 1 ст. 614 ЦК). Відсутність своєї вини доводить особа, яка завдала шкоди.

На відміну від кримінального права, мірою цивільного обов’ язку з відшкодування завданої шкоди є розмір цієї шкоди, а не характер і ступінь вини боржника.

Крім того, обов’ язок з відшкодування шкоди може бути покладений не тільки на особу, безпосередніми діями якої ця шкода була завдана, а й на інших осіб, вина яких презюмується (наприклад, батьків мало­літньої особи, що завдала шкоди — ч. 1 ст. 1178 ЦК).

Виходячи з наведеного, вину як одну з умов виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди можна визначити як намірене чи ненамірене, але завжди залежне від волі та свідомості суб’єкта права його влас­не ставлення до вжиття чи невжиття заходів запобігання зовніш­ньому прояву своєї поведінки, яка є протиправною і шкідливою для особистих немайнових чи майнових благ, належних оточенню.

Наведене визначення поняття вини в зобов’язаннях з відшкодуван­ня шкоди асоціюється з відомою цивілістичній теорії деліктоздатністю, тобто здатністю суб’єкта права бути відповідачем (боржником) за за­вдану шкоду. Не визнаються тому деліктоздатними, наприклад, особи, визнані судом недієздатними (статті 39, 1184 ЦК), та малолітні особи (ч. 3 ст. 31, ч. 1 ст. 1184 ЦК).

Залежно від того, яким саме чином особа керувала своєю поведін­кою чи ставилася до її зовнішнього вияву, у зобов’язаннях з відшкоду­вання шкоди існують дві форми вини: умисел і необережність.

Щоправда, для покладення на особу, відповідальну за шкоду, обов’язку з її відшкодування особливого значення не має сама форма вини цієї особи. Завдана нею шкода підлягатиме відшкодуванню будь- коли, за винятком випадків, коли вона доведе, що шкоди було завдано не з її вини.

Однак визначення кожної з форм вини у зобов’язаннях із відшко­дування шкоди необхідне. Його практичне значення полягає, напри­клад, у тому, що шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується (ч. 1 ст. 1193 ЦК).

Форм умислу цивільне законодавство не визначає. Виходячи з того, що свідомість і воля суб’єкта права — чи не найважливіші регулятори його поведінки, умисел як форма його вини завжди відображає наяв­ність у особи відповідного бажання, цілеспрямованого наміру. Напри­клад, певне бажання і ціль може переслідуватися потерпілим при здійсненні ним суїциду (самогубства).

У поведінці особи, яка завдала шкоди, умисел — явище порівняно рідкісне, хоч і цілком можливе. Спрямованість дій до завдання шкоди ма­тиме місце, зокрема, при перевищенні меж самозахисту, коли особа, пере­буваючи під впливом почуття помсти, завдає шкоди родичам правопоруш­ника, від протиправного посягання з боку якого довелось оборонятися.

Що стосується форм вини потерпілого, то у зобов’язаннях із від­шкодування шкоди врахуванню підлягає і його власна необережність, але не будь-яка, а необережність, що визнається грубою. Будь-яка нео­бережність характеризує поведінку особи з точки зору відповідного ступеня необачливості, байдужості чи легковажності в ставленні по­терпілого до зовнішнього вияву власної поведінки. Загальні ознаки грубої необережності потерпілого вбачаються в положеннях ч. 2 ст. 1193 ЦК. Це: а) необережність, яка сприяла виникненню шкоди; б) необережність, яка сприяла збільшенню шкоди, завданої потерпілому. Так, при розгля­ді однієї з цивільних справ судом було встановлено, що потерпілий (позивач у справі) перед тим, як скористатися найнятою автомашиною, з водієм розпив спиртні напої, їдучи у машині як пасажир, у дорозі йому були завдані тілесні ушкодження внаслідок допущеної з вини водія дорожньо-транспортної пригоди. Суд обґрунтовано визнав, що в пове­дінці потерпілого були ознаки грубої необережності, за причини якої розмір належного йому відшкодування було зменшено.

Найчастіше необережність потерплого враховується при так званій змішаній відповідальності, коли появі шкоди сприяла не тільки вина особи, яка завдала шкоди, а й груба необережність потерпілого.

Важливо зазначити, що наявність грубої необережності потерпіло­го не звільняє повністю завдавача шкоди від обов’ язку її відшкодуван­ня, а за загальним правилом може тягнути лише зменшення розміру відшкодування. Винятки із цього правила можуть бути встановлені лише законом. Наприклад, Закон України «Про цивільну відповідаль­ність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» передбачає, що оператор ядерної установки може бути звільнений від обов’язку від­шкодувати шкоду за рішенням суду, якщо буде доведено, що потерпі­лому була завдана шкода внаслідок його грубої необережності (напри­клад, у випадку, коли потерпілий самочинно проникає на охоронюваний радіаційно небезпечний об’ єкт, де отримує небезпечну дозу іонізую­чого випромінювання).

Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат (ст. 1195 ЦК), у випадках відшкодування шкоди, завданої смер­тю годувальника (ст. 1200 ЦК) та у разі відшкодування витрат на по­ховання (ст. 1201 ЦК). У зазначених випадках ідеться не про від­шкодування втрат, причинно обумовлених протиправною та винною поведінкою особи, яка зазнала шкоди, а поведінкою особи, яка до цих витрат призвела.

Слід також зазначити, що вина як умова виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди не є абсолютною. У низці випадків обов’язок з відшкодування шкоди законом покладається на відповідального за цю шкоду суб’єкта права незалежно від вини, тобто і за її відсутності (наприклад, відшкодування шкоди, завданої органом публічної влади чи його посадовою або службовою особою незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, проку­ратури або суду тощо). В усіх інших випадках для виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди необхідна наявність зазначених вище загальних умов у їх сукупності.

§ 3. Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист

Відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України кожен має право будь- якими не забороненими законом засобами захищати свої права і сво­боди від порушень і протиправних посягань. Одним із засобів реалі­зації цього конституційного права є самозахист, яким визнається за­стосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 19 ЦК).

Інститут відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист (ч. 1 ст. 1169 ЦК), суттєво змінив і розширив існуючу раніше норму ст. 444 ЦК 1963 p., відповідно до якої не під­лягала відшкодуванню шкода, завдана у межах необхідної оборони. Остання за новим ЦК розглядається лише як один із можливих спосо­бів здійснення особою належного їй права на самозахист від проти­правних посягань.

Зрозуміло, що за визначених вище обставин питання щодо від­шкодування шкоди не виникає. Проте ситуація зміниться, якщо межі здійснення особою свого цивільного права на самозахист від порушень і протиправних посягань або межі необхідної оборони будуть переви­щені. У такому випадку, як це випливає із змісту ч. 1 ст. 1169 ЦК, пи­тання стосовно відшкодування шкоди виникне, а його позитивне ви­рішення відбудеться за рахунок особи, яка оборонялася, але при цьому вийшла за межі дозволеного (наприклад, за межі необхідної оборони). Такі дії стають неправомірними і причинно обумовлена ними шкода складає підставу для виникнення обов’язку з її відшкодування на ко­ристь особи, від якої відповідач перед тим захищався (оборонявся). Постає запитання: де пролягає межа, переступивши яку самозахист перетворюється у протиправну поведінку?

Пряма відповідь на поставлене запитання в актах цивільного за­конодавства відсутня. Визначаючи самозахист як застосування особою засобів протидії, які не суперечать законові та моральним засадам суспільства, закон вимагає, щоб способи самозахисту відповідали змісту права, що порушене, а також характерові дій, якими це право порушене, і наслідкам, спричиненим цим порушенням. Однак способи самозахисту можуть обиратися самою особою (ст. 19 ЦК).

Для визначення юридичних меж самозахисту цивільних прав важ­ливо мати на увазі, які саме способи можуть бути обрані особою для його здійснення.

Слід погодитися з думкою російського вченого В. П. Грибанова, що такими способами можуть бути:

а) превентивний;

б) активно- оборонний^[29].

Заходи превентивного характеру застосовуються, як правило, влас­ником або володільцем майна для забезпечення його охорони. Саме по собі забезпечення власником або володільцем охорони свого майна законові не суперечить і за межі здійснення цивільних прав, передба­чених ст. 13 ЦК, не виходить.

Цілком правомірним є використання превентивного способу для цілей самозахисту, наприклад, із застосуванням засобів техніки, зо­крема пристроїв відеоспостереження, сигналізаційного обладнання помешкання чи іншого об’єкта. Однак існує одне застереження, яке у даному разі має істотне значення. Не допускається дія особи, яка хоч і спрямована на охорону власного майна, однак за своїм характером містить намір особи завдати шкоди іншій особі чи майну іншого влас­ника або зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК).

Інколи, здійснюючи право на самозахист превентивними заходами, особа створює небезпеку завдання шкоди іншим особам, причому необов’язково тим, що вчиняють протиправні посягання. Наприклад, власник у цілях охорони свого майна, розташованого на присадибній земельній ділянці, огороджує ділянку колючим дротом і пропускає через огорожу електричний струм. Стає очевидним, що застосування такого способу «охорони» майна містить ознаки наміру завдання шко­ди будь-якій іншій особі, її майну, наприклад тварині, яка може ви­падково торкнутися такої огорожі.

Очевидно, що подібні дії ніякими межами самозахисту не охоплю­ються. Вони протиправні і неприпустимі. У разі настання шкідливих наслідків вони, безумовно, стануть підставою для виникнення обов’язку з ліквідації цих наслідків шляхом відшкодування завданої шкоди.

Що стосується активно-оборонних способів самозахисту цивіль­них прав, то найбільш яскравим прикладом одного із них є необхідна оборона, про яку згадує ч. 1 ст. 1169 ЦК.

Уперше категорія «необхідна оборона» була введена у цивільне за­конодавство у 1963 p., коли був прийнятий другий Цивільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 1964 р. Однак визначення її по­няття в актах цивільного законодавства завжди було відсутнє. Мабуть тому в цивілістичній літературі при визначенні поняття необхідної оборони використовується відповідна норма кримінального законодавства.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнають­ся дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтере­сів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтере­сів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заволодіння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Таким чином, інститут необхідної оборони може бути охарактери­зований як комплексний, що має як цивільно-правове, так і кримінально- правове (приватно-правове і публічно-правове) значення.

Однак застосування поняття необхідної оборони у приватно-пра­вовій та публічно-правовій сферах ще не означає абсолютної тотож­ності його змісту для кожної сфери. Якщо кримінальне законодавство визнає необхідною обороною протидію суспільно небезпечному по­сяганню (ч. 1 ст. 36 КК), тобто посяганню, що має ознаку злочину (ч. 1 ст. 11 КК), то з цивільно-правової точки зору необхідною буде також оборона від будь-яких інших протиправних посягань на охоро- нювані законом суб’єктивні права та інтереси особи, що обороняється, які до складу передбачених КК злочинів не належать (наприклад, про­тидія самовільному будівництву споруди на земельній ділянці, належ­ній особі, що обороняється). Крім того, якщо кримінальна відповідаль­ність особи, яка обороняється, настає лише за умисне вбивство та за умисне завдання тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони (ч. 3 ст. 36, статті 118, 124 КК), то цивільно- правовий обов’язок відшкодувати завдану шкоду настане будь-коли, якщо обрана особою, що захищалася від протиправного посягання, протидія виходила за межі необхідної оборони.

Закон не встановлює меж, переступивши які оборона перестає бути необхідною. Вбачається, що перевищенням меж необхідної оборони можуть бути визнані такі дії особи, яка обороняється, що розпочалися як адекватна протидія протиправному посяганню з боку іншої особи і не були призупинені в момент припинення посягання або коли така протидія була ще більш небезпечною, ніж саме посягання.

Так, наприклад, суд визнав перевищенням меж необхідної оборони громадянином К., який під час бійки вдарив ножем у груди М. і вбив його. Сталося це за таких обставин. Потерпілий М., скориставшись моментом, коли К. заправляв у чоботи штани, сильно вдарив його ногою в обличчя, на що К. відповів смертельним ударом у М. ножем. Суд дійшов висновку, що потреба у К. негайно відвернути посягання на його життя з боку потерпілого М. дійсно виникла. Однак застосу­вання ним ножа проти М. у даній обстановці не викликалось необхід­ністю, оскільки М. посягав на нього неозброєним^[30].

Перевищенням меж необхідної оборони може бути визнане також завдання особі, яка нападає, шкоди, явно не співрозмірної з небезпечністю посягання (наприклад, завдання шкоди смертю особи, яка вчи­нила замах на крадіжку чужого майна). У деяких випадках матиме значення відповідність завдання шкоди нападаючому тій обстановці, в якій напад був вчинений (наприклад, вбивство особи, яка проникала на охоронюваний об’єкт, пострілом охоронця без попередження).

Межі, за якими оборона стає перевищеною, завжди визначаються судом залежно від конкретних обставин і характеру посягань. Проте у всякому разі, коли межі необхідної оборони були перевищені і вна­слідок цього завдана шкода особі, яка перед тим чинила посягання на особу, що змушена була захищатися, повинна відшкодовуватися осо­бою, діями якої межі необхідної оборони були перевищені.

У зв’язку з цим постає запитання: у якому розмірі має бути від­шкодована шкода у разі, коли мало місце перевищення меж необхідної оборони?

При вирішенні цього питання необхідно враховувати, що поведін­ка потерпілого у даному разі була спровокована посяганням його як нападаючої особи. Поведінка нападаючого за своїм характером про­типравна і за своєю зовнішньою подібністю може сприйматися як вияв відомого тільки нападаючому протиправного наміру. За таких обставин навряд чи можна говорити про можливість повного відшко­дування шкоди, завданої при перевищенні меж необхідної оборони. Вина потерпілого у даному разі цілком очевидна, тому і відшкодуван­ня шкоди має бути співрозмірним із ступенем цієї вини.

§ 4. Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою

Правовою підставою виникнення зобов’язання юридичної або фі­зичної особи відшкодувати шкоду, завдану їхнім працівником чи іншою особою, є ст. 1172 ЦК. Передбачається кілька можливих ситуацій, коли зазначене зобов’язання може виникнути:

а) коли шкода була завдана найнятим юридичною або фізичною особою працівником під час ви­конання ним своїх трудових (службових) обов’язків;

б) коли шкода була завдана іншій особі підрядником, що діяв за завданням замовника;

в)  коли шкода була завдана учасником (членом) підприємницького това­риства або кооперативу під час здійснення ним підприємницької діяль­ності або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.

Загальною ознакою зобов’язань, що виникають у зазначених вище випадках, є те, що всі вони характеризуються багатосуб’ єктністю. У кожному із них присутні три суб’єкта:

а) відповідальна за шкоду юридична або фізична особа;

б) безпосередній заподіювач шкоди під час виконання ним трудових (службових) обов’язків або при виконанні завдання замовника за договором підряду, чи який діяв від імені під­приємницького товариства, учасником якого він є, або від імені коопе­ративу, до складу членів якого заподіювач шкоди входить;

в) потерпі­лий, тобто особа, яка зазнала завданої їй шкоди.

Таким чином, ідеться про зобов’язання, які можуть мати місце у трьох сферах приватно-правових відносин:

а) у сфері трудових (служ­бових) правовідносин;

б) у сфері цивільно-правових договірних, зо­крема підрядних відносин;

в) у сфері відносин, пов’ язаних з участю у підприємницькому товаристві або членством у відповідному коопе­ративі.

Поряд із загальними умовами, при відшкодуванні шкоди, завданої у зазначених випадках, слід враховувати деяку специфіку правовідно­син, що виникають при здійсненні цього відшкодування.

Шкода у даному разі як умова виникнення обов’язку з її відшко­дування якихось особливостей не набуває. Особливість вбачається у неправомірності поведінки заподіювача шкоди, який при виконан­ні покладених на нього трудових (службових) обов’язків чи обов’язків за договором підряду за замовленням замовника або здійснюючи представництво (виконуючи доручення) підприємницького товари­ства чи кооперативу, учасником (членом) яких він є, діяв неналежним чином. А оскільки останній діяв, хоч і неправомірно, але за умов ви­конання доручень свого роботодавця чи замовника-контрагента за договором підряду чи дорученням підприємницького товариства (кооперативу), то автоматично поведінка останніх набуває ознаки неправомірної.

Однак слід зазначити, що перш ніж покласти на роботодавця, за­мовника чи підприємницьке товариство або кооператив обов’ язок з відшкодування шкоди, завданої працівником, підрядником, учасником товариства чи членом кооперативу, необхідно виявити наявність при­чинного зв’ язку між поведінкою заподіювача шкоди і самою шкодою. Адже такий обов’язок не виникатиме, якщо працівник отримав від­пустку, під час якої ним була завдана іншій особі майнова чи моральна шкода. Тому слід з’ясувати, що: а) безпосередній заподіювач шкоди дійсно під час її завдання перебував з юридичною або фізичною осо­бою у трудових (службових) правовідносинах або він був підрядником за договором підряду із замовником, укладеним належним чином, або учасником підприємницького товариства чи членом кооперативу; б) що шкода була завдана під час і безпосередньо при виконанні за- вдавачем шкоди покладених на нього обов’язків як на працівника за трудовим договором (контрактом) або як на підрядника за договором підряду, чи при виконанні представницьких повноважень від імені підприємницького товариства, кооперативу, учасником (членом) яких є завдавач шкоди. В одній із цивільних справ судом було встановлено, що підрядник, використовуючи підйомний кран у будівництві споруди, його стрілою зачепив лінію електропостачання, пошкодивши її. За­вдана при цьому шкода була відшкодована замовником за договором підряду.

Суттєвою особливістю зобов’ язань, що виникають з приводу від­шкодування шкоди, завданої у зазначених випадках, є те, що законом проводиться досить чітке відмежування особи, яка безпосередньо завдала шкоди, та особи, яка має цю шкоду відшкодовувати:

а) пра­цівника (службовця) і юридичної або фізичної особи, з якою праців­ник (службовець) перебуває у трудових (службових) відносинах;

б)  підрядника і замовника, з яким підрядник перебуває в договорі підряду;

в) учасника (члена) підприємницького товариства чи коопе­ративу і підприємницьке товариство чи кооператив, учасником (чле­ном) якого він є.

Внаслідок такої диференціації в юридичній літературі резонно по­стає запитання: у чому ж полягає вина осіб, на яких покладається обов’язок з відшкодування завданої їхнім працівником чи іншими осо­бами шкоди? Вважається, що оскільки всі дії працівників (службовців) та інших осіб, коли вони вчиняються для виконання певних трудових (службових) та інших обов’язків, юридично прирівнюються до дій юридичної або фізичної особи та інших зобов’язаних суб’єктів, то й у разі завдання шкоди вони діють від імені та в інтересах зазначених роботодавців, замовників та підприємницьких товариств і кооперати­вів, а тому і вина безпосереднього заподіювача шкоди, який перебуває у відповідних відносинах з юридичною, фізичною чи іншою уповно­важеною особою, яка передбачена відповідачем відповідно до ст. 1172 ЦК, має визнаватися виною останніх^[31].

Не заперечуючи проти такої думки в принципі, необхідно зробити деякі уточнення. Насамперед навряд чи можна погодитися з тим, що у разі завдання шкоди працівник, замовник чи представник підпри­ємницького товариства або кооперативу діють в інтересах відповід­ного роботодавця, замовника, підприємницького товариства або коо­перативу. З точки зору останніх завдання шкоди завжди поза межами їхнього інтересу. Завдана шкода для них — явище завжди неочікува- не, хоч вона нерозривно пов’язалася з виконуваним правомірним дорученням, покладеним на виконавця. В будь-яких діях працівника, підрядника, представника підприємницького товариства або коопе­ративу, якщо вони вчинювалися в межах покладеного на них обов’ язку згідно з договором, уособлюються відповідні юридичні або фізичні особи, завдання яких виконували працівник, підрядник, представник. Оскільки поведінка останніх фактично в собі уособлює діяльність роботодавця, замовника, підприємницького товариства або коопера­тиву, то й обов’ язок з відшкодування шкоди покладається на зобов’язану юридичну або фізичну особу не як за чужі дії, а за свої, не за чужу вину, а за свою. Вина відповідальної юридичної або фі­зичної особи за шкоду, завдану їхнім працівником, підрядником чи учасником підприємницького товариства або членом кооперативу пов’язується з певним ризиком настання негативних наслідків нена­лежної поведінки виконавця їхнього доручення. Це природно, адже згадані юридична або фізична особи, відповідальні за шкоду, завдану виконавцем їхніх завдань (доручень), як правило, є суб’єктами під­приємництва, їхня вина у даному разі полягає у залежному від їхньої волі власному ставленні до вжиття чи невжиття адекватних заходів запобігання тому, щоб поведінка працівника, найнятого за трудовим договором, підрядника за договором підряду, виконуючого підпри­ємницьку чи іншу діяльність від імені підприємницького товариства чи кооперативу їхнього учасника (члена) під час виконання й у зв’язку з виконанням покладеного на них завдання, не набувала характеру протиправної і не стала шкідливою для оточення незалежно від того, чи то для третіх осіб, чи для інших осіб, наприклад, працівників того ж самого роботодавця.

Оскільки вина особи, відповідальної за завдану шкоду, у даному разі уособлюється неналежною поведінкою (виною) безпосереднього завдавача шкоди, до нього можуть бути пред’ явлені регресні вимоги відповідно до ст. 1191 ЦК.

§ 5. Відшкодування шкоди, завданої актами^[32] законодавчої та виконавчої влади

Чинний ЦК ознаменував новий етап на шляху вдосконалення ре­гулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої владною діяль­ністю. Зберігаючи ідею поділу зобов’язань з відшкодування шкоди залежно від того, чи була вона завдана у сфері владно-розпорядчих відносин, чи у сфері судово-прокурорської і досудово-слідчої діяль­ності, новий ЦК інакше, ніж його попередники (Цивільні кодекси УРСР від 16 грудня 1922 р. і від 18 липня 1963 p.), вирішує питання щодо регулювання відносин, що виникають внаслідок завдання шкоди ді­яльністю, пов’язаною із здійсненням владних функцій. Насамперед значно ширшим стало коло суб’єктів зобов’язання. До фізичних осіб, які мають право отримувати відшкодування шкоди, завданої актами влади, приєдналися також особи юридичні. Зобов’язаними цю шкоду відшкодовувати стали: держава, Автономна Республіка Крим, органи місцевого самоврядування. Крім того, в цьому плані ЦК торкнувся всіх гілок влади, передбачених у ст. 6 Конституції України. Завдяки цьому здобули втілення у приватно-правову сферу ідеї про те, що:

а) консти­туційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не до­пускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22);

б)  кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56).

Існує три рівня суб’єктів права, відповідальних за шкоду, завдану актами влади:

а) держава;

б) Автономна Республіка Крим;

в) органи місцевого самоврядування

Всі вони є суб’єктами публічного права.

Характерною особливістю актів влади є те, що суб’єкти приватно­го права (фізичні та юридичні особи), яким ці акти адресовані або прав та інтересів яких вони торкаються, зобов’язані підкорятися їм. Вони вчиняються у сфері державної (законодавчої або виконавчої) влади, при здійсненні якої заподіювач і потерпілий перебувають у відносинах влади і підлеглості. У цьому відношенні винятку не становлять також акти органів місцевого самоврядування. Останні до органів влади не належать. Проте вони можуть здійснювати повноваження органів ви­конавчої влади відповідно до закону (частини 3, 4 ст. 143 Конституції). В межах повноважень, визначених законом, органи місцевого само­врядування приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території (ч. 1 ст. 144 Конституції). Владно-розпорядчі акти можуть бути вчинені також посадовими і службовими особами, які здійснюють функції влади, обіймають посади, згідно з якими мають повноваження виконувати організаційно-розпорядчі функції шляхом усних чи письмових розпоряджень, обов’язкових до виконання тими, кому вони адресовані.

Виконувані органами влади та їх посадовими і службовими осо­бами функції мають публічно-правовий характер. Фактично вони діють від імені владних публічно-правових утворень: держави, Автономної Республіки Крим, а посадові і службові особи — від імені органів місцевого самоврядування. Саме з цієї причини останні і стають зобов’язаними відшкодувати шкоду, якщо буде встановлено, що вона була завдана рішеннями зазначених органів, діями чи бездіяльністю їхніх посадових і службових осіб, що є незаконними. Вчинені акти влади, що є законними, як правило, не породжують зобов’язання з від­шкодування завданої ними шкоди, якщо винятку із цього правила не передбачає сам закон. Такий виняток існує і стосується він лише актів законодавчої державної влади.

Так, зокрема, відповідно до ст. 1170 ЦК у разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власни­кові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі.

Характерними для наведеного недоговірного зобов’язання держа­ви відшкодувати шкоду, завдану внаслідок прийняття закону, яким припиняється право власності на певне майно, є такі ознаки: а) шкода у даному разі завдається законним актом, видання якого є складовою частиною компетенції тільки законодавчого органу державної влади — Верховної Ради України (п. 3 ст. 85 Конституції); б) завдання шкоди полягає у припиненні права власності особи на певне майно (річ), перехід якого, скажімо, у власність держави не означає переходу від власника права на об’єкт права інтелектуальної власності; в) законність (правомірність) завдання у даному разі майнової шкоди, виводить зобов’язання з її відшкодування за межі деліктного і, з точки зору ч. 4 ст. 1166 ЦК, є винятковим; г) припинення права власності на майно має примусовий характер, можливість застосування якого, як винятку із загального принципу цивільного законодавства України про непри­пустимість позбавлення права власності (ч. 4 ст. 41 Конституції, ст. 3 ЦК), пояснюється мотивами суспільної необхідності, на підставі і в по­рядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного від­шкодування. Примусове відчуження об’єктів приватної власності до­пускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (ч. 7 ст. 41 Конституції).

Правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації визначається виключно законами України (п. 19 ст. 92 Конституції), на підставі яких майно може бути примусово від­чужене у власника у порядку реквізиції (ст. 353 ЦК) або можуть бути мобілізовані і використані ресурси підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, для відвернення небезпеки та ліквіда­ції надзвичайних ситуацій з обов’язковою компенсацією понесених втрат (п. 6 ст. 17 Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р.)^[33].

Дещо інакше регулюються відносини, пов’ язані з відшкодуванням шкоди, завданої внаслідок діяльності органів виконавчої влади, яку називають діяльністю у сфері адміністративного управління^[34]. Йдеться, зокрема, про такі три можливих різновиди ситуацій, за наявності яких шкода, завдана внаслідок діяльності органів виконавчої влади, підлягає відшкодуванню: а) у разі завдання шкоди незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Авто­номної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ст. 1173 ЦК); б) у разі завдання цими органами шкоди в результаті прийняття ними нормативно-правового акта, що був визнаний неза­конним і скасований (ст. 1175 ЦК); в) у разі завдання шкоди незакон­ними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи зазначених вище органів виконавчої влади (ст. 1174 ЦК).

Загальною особливістю зобов’язань з відшкодування шкоди, за­вданої у кожній із наведених ситуацій, є те, що для здійснення цього відшкодування доказу потребує найперше не сам факт завдання шкоди, а незаконність дій чи бездіяльності органів влади чи їх посадових або службових осіб, і тягар цього доказу покладається на заінтересовану у відшкодуванні шкоди фізичну або юридичну особу, тобто потерпіло­го. Незаконними визнаються дії чи бездіяльність органів влади та їхніх посадових або службових осіб не тільки ті, що суперечать тому чи іншому законові в буквальному його розумінні, а й ті, що суперечать іншим правовим актам. Наприклад, Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується не лише Конституцією і законами України, а й актами Президента України (ч. 3 ст. 113 Конституції), а нормативно- правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення уряду автономії приймаються відповідно до Конституції і законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання (ч. 2 ст. 135 Конституції). Інакше кажучи, поняття «неза­конність акта виконавчої влади» у даному разі підлягає розширеному тлумаченню і за своєю суттю означає протиправність цього акта. З на­ведених конституційних положень можна зробити висновок, що у да­ному разі презюмується правомірність діяльності органів влади та їхніх посадових або службових осіб при виконанні покладених на них функцій, за чого і потребує доказу саме незаконність, тобто неправо­мірність цієї діяльності.

Сенс такого підходу до оцінки юридичного характеру вчинюваних владними органами актів вбачається у тому, що останні здобувають ознаки неправомірних не тому, що вони зачіпають чиюсь майнову сферу, а через те, що самі по собі вони суперечать актам законодавства вищого рівня або виходять за межі повноважень відповідного органу влади, їх посадової або службової особи. Слід також зазначити, що повноваження останніх мають і зобов’язуючий характер, а тому проти­правною може бути і бездіяльність органів влади чи їх посадових або службових осіб, наприклад, відмова у державній реєстрації юридичної особи (ст. 89 ЦК).

Виходячи з презумпції правомірності діяльності органів влади у сфе­рі нормотворчої діяльності, прийняті ними нормативно-правові акти можуть бути визнані недійсними судом (п. 10 ст. 16 ЦК). Наприклад, у судовому порядку визнається незаконним та скасовується правовий акт органу виконавчої влади, який не відповідає законові і порушує права власника (ст. 393 ЦК). З мотивів невідповідності нормативно- правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конститу­ції України Президент України може зупинити дію цих нормативно- правових актів з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (ч. 2 ст. 137 Конституції).

Що стосується причинного зв’язку між незаконними рішеннями, прийнятими, але визнаними незаконними, і скасованими нормативно- правовими актами, незаконними діями та бездіяльністю органів виконавчої влади і їх посадових або службових осіб та завданою ними шкодою, то цей зв’язок має бути прямим і безпосереднім та вказувати, яким саме суб’єктом відшкодовуватиметься завдана шкода. Зобов’язаною її відшкодувати буде держава, якщо було завдано шкоди незаконними рішеннями, визнаними незаконними, і скасованими нормативно- правовими актами, діями чи бездіяльністю, наприклад, Кабінету Мі­ністрів України чи інших центральних органів виконавчої влади та їх посадових або службових осіб. За шкоду, завдану аналогічними актами на рівні Автономної Республіки Крим, відповідальною буде автономія, а на рівні місцевого самоврядування — органи місцевого самовряду­вання. Відшкодування здійснюється незалежно від вини як самих ор­ганів влади, так і їх посадових або службових осіб.

§ 6. Відшкодування шкоди, завданої актами правоохоронних органів та органів судової влади

Здійснення державної влади не вичерпується сферами законодавчої та виконавчої її діяльності. Серед найважливіших напрямів діяльнос­ті публічної влади є також практичне забезпечення і реалізація консти­туційних прав і свобод людини, запобігання будь-якому вияву неза­конних на неї посягань чи обмежень у правах, особливо з боку самої публічної влади, а ще більше з боку таких її підрозділів, які за своєю природою і соціальним призначення здійснюють правоохоронну ді­яльність та правосуддя: а) органів дізнання (міліція, органи безпеки; митні органи; органи державного пожежного нагляду; органи охорони державного кордону; командири військових частин, з’ єднань, началь­ники військових установ та інші органи і посадові особи, що наділені правом провадити слідчі дії); б) органів досудового слідства у кримі­нальних справах (слідчі прокуратури; слідчі органів безпеки; слідчі податкової міліції; слідчі органів внутрішніх справ); в) органів про­куратури (Генеральна прокуратура України; прокуратура Автономної Республіки Крим; прокуратури областей, міст Києва та Севастополя, міські, районні, міжрайонні, військові); г) органів суду (Конституцій­ний Суд України; Верховний Суд України; вищі спеціалізовані суди; Апеляційний суд України; апеляційні суди; місцеві суди).

У діяльності зазначених органів публічної влади будь-які помилки неприпустимі. Як правило, вони спричинюють порушення конституційних прав кожної людини на свободу і особисту недоторканність, принижують її честь, гідність і ділову репутацію, внаслідок чого тяг­нуть за собою не тільки майнові втрати, а й моральні страждання фі­зичної особи, що й створює підставу для виникнення особливого правовідношення — зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю правоохоронних органів або суду, що мають незаконний характер.

Відповідно до ч. 1 ст. 1176 ЦК відшкодуванню підлягає шкода, за­вдана фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, якщо мала місце хоч би одна із наступних обставин:

а) незаконне засудження;

б) незаконне притягнення до кримінальної відповідаль­ності;

в) незаконне застосування як запобіжного заходу тримання під вартою;

г) незаконне застосування як запобіжного заходу підписки про невиїзд;

д) незаконне затримання;

е) незаконне накладення адміністра­тивного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт;

є) передбаче­не ч. 5 ст. 1176 ЦК незаконне рішення в цивільній справі у разі вста­новлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення неза­конного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

В інших випадках шкода, завдана незаконними рішенням, дією чи бездіяльністю тих само правоохоронних органів або суду, відшкодовується на загальних підставах.

З наведених обставин вбачається, що у переважній більшості ви­падків ідеться про відшкодування шкоди, завданої тільки фізичній, а не юридичній особі. Юридичній особі може бути відшкодована шкода, якщо вона була завдана внаслідок постановления судом незаконного рішення в цивільній справі, однак за умови, що суддя (судді) вплинули на постановления такого рішення, за що були звинувачені як за вчине­ний склад злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Обов’язок з відшкодування шкоди, завданої за наведених вище обставин, покладається на державу. Це не випадково. По-перше, орга­ни дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду є підрозділами публічної влади загальнодержавного значення. По-друге, зазначені державні органи зазвичай діють від імені держави. Тому остання у да­ному разі відповідає як за власні акти і до посадової або службової особи, з безпосередньої вини якої шкода була завдана, права зворотної вимоги, як правило, не набуває. Держава, відшкодувавши шкоду, за­вдану посадовою, службовою особою органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвину­вальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили (ч. 3 ст. 1191 ЦК).

Незаконність дій правоохоронних та судових органів, якими була завдана шкода, не презюмується, а має бути підтверджена

: а) постановленням судом виправдувального вироку;

б) скасуванням незакон­ного вироку суду;

в) закриттям кримінальної справи органом попере­днього (досудового) слідства, а також у разі закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Якщо ж кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію чи акта помилування, або фізична особа у процесі дізнання, досудового слідства або судо­вого розгляду шляхом самообмови перешкоджала з’ясуванню істини і цим сприяла застосуванню до неї передбачених ч. 1 ст. 1177 ЦК незаконних заходів впливу, то право на відшкодування шкоди не ви­никає.

Обов’язок держави відшкодувати завдану у зазначених ситуаціях шкоду виникає незалежно від вини посадових або службових осіб правоохоронних органів чи суддів.

Виходячи з того, що ЦК особливо наголошує на необхідності від­шкодування такої шкоди у повному обсязі, слід визначити, що саме підлягає відшкодуванню і який порядок його здійснення. Детальну відповідь на це питання надає Закон «Про відшкодування шкоди, за­вданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попе­реднього слідства, прокуратури і суду»¹.

Відповідно до ст. 3 цього Закону відшкодуванню підлягають:

а) заробіток та інші грошові доходи, які фізична особа втратила вна­слідок незаконних дій;

б) майно (у тому числі гроші, грошові вклади і відсотки від них, цінні папери та відсотки від них, частка у статутно­му фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цін­ності); майно, конфісковане або звернене в доход держави судом, ви­лучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, що здій­снюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке на­кладено арешт;

в) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином;

г) суми, сплачені громадянином у зв’язку з наданням йому юридичної допомоги;

д)  моральна шкода.

§ 7. Відшкодування шкоди, завданої фізичними особами з частковою або неповною цивільною дієздатністю, недієздатними, з вадами психічного чи фізичного стану та особами з обмеженою цивільною дієздатністю

Враховуючи стан психічного розвитку, міру набутого життєвого досвіду, здатність фізичної особи до адекватної оцінки значення своїх дій та керування ними, законодавство підходить диференційовано до регулювання зобов’язань з відшкодування шкоди залежно від віку, розумового розвитку, психічного чи фізичного стану фізичної особи, якою була завдана шкода. Тому існує низка винятків із загального пра­вила про те, що обов’ язок з відшкодування шкоди може бути по­кладений тільки на особу, цивільна дієздатність якої є повною за до­сягнутим вісімнадцятирічним віком.

Ідеться про такі різновиди зобов’ язань з відшкодування шкоди, завданої фізичними особами: а) малолітніми; б) неповнолітніми;

в)  визнаними судом недієздатними; г) особою, яка в момент завдання шкоди не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Малолітні фізичні особи (що не досягли чотирнадцяти років), хоч і мають право вчиняти деякі передбачені законом правочини, але в той же час ніякою деліктоздатністю не володіють і за завдану шкоду вони не відповідають (ст. 31 ЦК). За шкоду, завдану малолітніми, обов’язок з її відшкодування покладається на їх законних представників (батьків, усиновлювачів, опікуна), а також на вказаних у законі інших фізичних або юридичних осіб.

За смислом норм ст. 1178 ЦК законні представники малолітньої фізичної особи зобов’язані відшкодовувати завдану нею шкоду, якщо вона стала наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою. Наприклад, обов’язок щодо виховання дитини (ст. 150 СК) покладається у рівній мірі на кожного з батьків (ст. 141 СК) незалежно від того, перебувають вони в шлюбі чи ні, проживають разом з дитиною чи окремо від неї. Батьки зобов’язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною, навіть тоді, коли щодо неї вони були позбавлені батьківських прав, щоправда тіль­ки протягом перших трьох років після позбавлення цих прав, якщо не буде доведено, що завдана дитиною шкода не є наслідком невиконання ними своїх батьківських обов’язків (ст. 1183 ЦК).

Таким чином, обов’ язок з відшкодування завданої малолітньою особою (як частково дієздатною) шкоди покладається на законних представників дитини за таких умов:

а) за наявності причинного зв’язку між діями дітей, якими була завдана шкода, і протиправною бездіяль­ністю (неналежним виконанням чи невиконанням батьківських обов’язків щодо виховання дітей та нагляду за ними) законних пред­ставників;

б) вини законних представників дітей у протиправній їхній бездіяльності;

в) у разі позбавлення батьківських прав протягом пер­ших трьох років після цього, коли батьки зберігають обов’язок з від­шкодування завданої їхніми малолітніми дітьми шкоди.

Особливу категорію суб’єктів права, на яких може бути покладений обов’язок з відшкодування завданої малолітніми дітьми шкоди, скла­дають окремі установи. Закон називає дві їхніх категорії. Це навчальні заклади та заклади охорони здоров’ я, хоч припускаються й інші за­клади (наприклад, заклади соціального забезпечення, заклади пенітен­ціарної системи тощо). Всі вони виконують щодо малолітньої особи функції опікуна або піклувальника.

Так, зокрема, якщо малолітня особа завдала шкоди під час пере­бування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров’я чи іншого закладу, що зобов’ язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, — ці заклади та особа зобов’ язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Аналогічно вирішується питання щодо відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою, яка перебувала в закладі, який за законом здій­снює щодо неї функції опікуна. У зв’язку з цим слід зазначити таке. Якщо законні представники малолітньої особи зобов’язуються за за­коном відшкодовувати завдану цією особою шкоду як за неналежне її виховання, так і за неналежний догляд за нею, то в деяких випадках закон не виключає покладення такого обов’язку на суб’єкта права тільки за неналежний догляд за малолітньою особою. Звідси стає зро­зумілим і логічним законодавче вирішення питання щодо відшкоду­вання шкоди, завданої малолітньою особою як з вини батьків (усинов- лювачів) або опікуна, так і з вини особи або відповідного закладу, що зобов’язані здійснювати тільки нагляд за малолітньою особою, шляхом розподілу часток відшкодування за домовленістю між ними або за рішенням суду.

Оскільки обов’язок з відшкодування шкоди, завданої малолітніми, має самостійний характер (він настає за наявності протиправності та вини зазначених вище відповідальних осіб, а також причинного зв’язку між їхніми діями (бездіяльністю) та діями дитини, що завдала шкоди), то цей обов’язок не припиняється у разі досягнення малолітньою осо­бою повноліття, а також у разі набуття нею чи надання їй повної ді­єздатності або набуття цією особою коштів, достатніх для здійснення відшкодування завданої нею шкоди. Однак слід зазначити, що закон в інтересах потерпілого, життю або здоров’ю якого була завдана шко­да, встановив досить істотний виняток із загального правила. Мається на увазі ситуація, коли особи (батьки (усиновлювачі), опікун або осо­ба, на яку покладено обов’ язок здійснювати нагляд за малолітньою особою), на яких був покладений обов’язок з відшкодування завданої малолітнім шкоди, стали неплатоспроможними або померли. У таких випадках суду надано право покласти частково або у повному обсязі обов’ язок на повнолітню особу відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років. Це можливо за наявності двох наступних об­ставин: а) малолітня особа стала повністю дієздатною; б) вона має достатні для такого відшкодування кошти.

Другим різновидом зобов’ язань з відшкодування шкоди є зобов’язання, що виникає внаслідок завдання шкоди особою, цивіль­на дієздатність якої неповна (ст. 32 ЦК). Це особи у віці від чотир­надцяти до вісімнадцяти років. Вони деякою мірою обмежені в мож­ливості вчинювати правочини, однак повністю деліктоздатні і вони несуть самостійну відповідальність за шкоду, завдану ними іншій осо­бі (статті 33,1179 ЦК): можуть виступати в суді як відповідачі у справі, їхні дії оцінюються з точки зору протиправності і вини, на них покла­дається обов’язок з відшкодування шкоди.

У той же час у контексті із положеннями ст. 1179 ЦК проглядають­ся деякі обставини, які законодавцем враховуються як істотні, і за причини яких існує об’єктивна потреба у спеціальному регулюванні відносин з відшкодування шкоди, завданої такими особами. Таких об­ставин можна назвати щонайменше три: а) у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років фізична особа, як правило, продовжує навчання, так би мовити, тільки готується до активної життєдіяльності, у тому числі трудової; б) неповнолітні особи найчастіше не мають самостій­них джерел доходів чи іншого майна у власності, достатнього для відшкодування шкоди; в) істотним вбачається й те, що неповнолітні особи, хоч і здатні оцінювати свою поведінку і визначати межі її зовнішнього вияву, все ж таки потребують і виховання, і відповідних наставлень, а також догляду з боку батьків (усиновлювачів), піклуваль­ників. Цілком імовірно, що саме за цих обставин законом встановлю­ється, що у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатньо­го для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується у частці, якої не вистачає, або у повному обсязі її батьками (усинов- лювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов’язок названих осіб, у тому числі піклу­вальника, з відшкодування завданої неповнолітньою особою шкоди, додатковий (субсидіарний). Однак їхня поведінка, як і поведінка не­повнолітнього завдавача шкоди, також оцінюється з точки зору її про­типравності і причинного зв’язку між їхніми діями (бездіяльністю) і поведінкою неповнолітнього, а також з точки зору їхньої вини.

Обов’ язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальни­ка, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона ще до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Таким чином, для відносин з відшкодування шкоди, завданої не­повнолітньою особою, є загальним правилом, що у разі набуття цією особою повноліття, тобто повної дієздатності, завдана нею раніше шкода відшкодовується самостійно і на загальних підставах (ст. 1180 ЦК). Водночас це правило у повному обсязі не поширюється на ситу­ацію, коли неповнолітня особа за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника набула до досягнення нею вісімнадцятирічного віку повної дієздатності. У даному разі батьки (усиновлювачі), піклувальник відшкодовуватимуть шкоду, завдану неповнолітньою особою, у частці, якої не вистачає, або у повному обсязі, якщо у неповнолітньої особи, яка набула повної дієздатності, відсутнє майно, достатнє для відшко­дування завданої нею шкоди.

Характеризуючи зобов’ язання з відшкодування шкоди, завданої малолітніми або неповнолітніми (тобто з частковою або неповною цивільною дієздатністю) фізичними особами, окремої уваги заслуго­вують ситуації, коли шкода була завдана спільними діями кількох малолітніх або спільними діями кількох неповнолітніх осіб.

Відповідно до ст. 1181 ЦК шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між відповідаль­ними за шкоду особами або за рішенням суду. За рішенням суду визначається частка відшкодування, забезпечуваного закладом, який за за­коном здійснював функції опікуна щодо однієї із малолітніх осіб, що спільно з іншою малолітньою особою завдала шкоди.

Аналогічно вирішується питання і щодо відшкодування шкоди, завданої спільними діями кількох неповнолітніх осіб, з тією лише різницею, що вони самі визначають частку відшкодування або, як і у попередньому випадку, за рішенням суду (ст. 1182 ЦК).

Окремим різновидом зобов’ язань з відшкодування шкоди є зобов’язання, що виникають у разі її завдання особами, які за рішен­ням суду визнані недієздатними внаслідок хронічного, стійкого пси­хічного розладу, за чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 39 ЦК). Такі особи не мають права вчинювати правочини і на них не може бути покладений обов’язок з відшкодування завданої ними шкоди (статті 41, 1184 ЦК). Такий обов’язок покладається на опікуна або на заклад, який зобов’язаний здійснювати нагляд за недієздатною особою (зазвичай це лікарні, які надають психіатричну допомогу, спеціалізовані інтернати тощо).

Покладаючи на опікуна чи на відповідний заклад обов’язок від­шкодувати шкоду, завдану особою, яку визнано недієздатною, закон виходить із того, що цей обов’ язок відповідальної за шкоду особи ви­никає як наслідок її протиправної і водночас винної поведінки. Це є загальним правилом. Однак якщо опікун недієздатної особи, яка за­вдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшко­дування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, частково або у повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.

Окремий різновид зобов’язань з відшкодування шкоди складають зобов’язання, у яких боржник (фізична особа) в момент завдання шко­ди перебував у такому стані, що був не здатний усвідомлювати зна­чення своїх дій та (або) не міг керувати ними. Маються на увазі фізич­ні особи дієздатні. Ні до однієї із категорій осіб, про яких згадувалося вище, вони не належать.

Залежно від причин, що позбавили фізичну особу здатності усві­домлювати значення своїх дій або керувати ними, диференціюються і правові наслідки завдання такою особою шкоди (ст. 1186 ЦК).

Загальне правило, яке діє у даному разі, полягає в тому, що фізич­на особа, яка в момент завдання шкоди не усвідомлювала своїх дій, звільняється від обов’ язку з відшкодування шкоди і остання залишається невідшкодованою. Однак якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними внаслідок вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шко­да, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.

Як виняток із цього правила щодо таких ситуацій закон, рахуючись з інтересами потерпілого, припускає можливість відшкодування шко­ди, завданої за зазначених вище обставин. Так, зокрема, якщо шкоди було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв’язку з психічним розладом або недоум­ством, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми за умови, що останні проживали разом із цією особою, що вони знали про її психіч­ний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді.

У реальному житті непоодинокими є випадки, коли за тих чи інших причин питання не ставиться про визнання недієздатною особи, яка страждає психічними захворюваннями або недоумством. Тому вбача­ється цілком виправданим покладення обов’язку з відшкодування за­вданої такими особами шкоди на їх близьких родичів, які разом з ними проживають і знали про стан здоров’ я психічно хворої людини. Однак було б не зайвим внесення в закон деяких уточнень із зазначеного при­воду. Зокрема, доцільною була б вказівка на те, що при постановленні рішення про відшкодування шкоди особами, які проживали разом з психічно хворою людиною, суд враховує стан здоров’я цих осіб, їх майнове становище тощо. За аналогією з нормою ч. 2 ст. 1184 ЦК було б також доцільним відшкодування шкоди, завданої особою з психіч­ними вадами, за рахунок майна цієї особи, чим значно підвищувалися б гарантії захисту прав потерпілого.

Судовій практиці відомі випадки, коли фізична особа за рішенням суду обмежується у цивільній дієздатності внаслідок того, що вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 36 ЦК). Інакше кажучи, йдеться про те саме, про що вище вже зазначалося, з тією тільки різницею, що у разі завдання шкоди особою, яка страждає вадами свого психічного стану, але цивільна дієздатність якої не була обмеженою, ця шкода не відшкодовується. Навпаки, якщо за тих самих причин така особа в цивільній дієздатності була обмежена, то від обов’язку відшкодувати завдану нею шкоду (ч. 5 ст. 37, ст. 1185 ЦК) ця особа не звільняється. Таких суперечностей у законоположеннях не повинно бути, а тому норма ч. 1 ст. 36 ЦК за контекстом ст. 1185 ЦК вбачається зайвою. Таких питань не виникає щодо положень ч. 2 ст. 36 ЦК, відповідно до якої не звільняється від обов’язків особа, яка за рішен­ням суду в цивільній дієздатності була обмежена у зв’язку з тим, що вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсич­ними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’ язана утримувати, у скрутне матері­альне становище. Відшкодування шкоди, завданої такими особами, здійснюється на загальних підставах.

§ 8. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

Поняття «джерело підвищеної небезпеки» вперше знайшло своє законодавче застосування у Цивільному кодексі РРФСР 1922 р. Згодом його сприйняли відповідні статті цивільних кодексів інших союзних республік, у тому числі й ст. 404 Цивільного кодексу УРСР, який набрав чинності 16 грудня 1922 р. Передбачалося зокрема, що особи та під­приємства, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою для оточуючих, відповідають за шкоду, завдану джерелом підвищеної не­безпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили, умислу чи грубої необережності потерпілого. Малися на увазі залізниці, трамвай, фабрично-заводські підприємства, торговці горю­чими матеріалами, утримувачі диких тварин, особи, які забудовують будівлі та інші споруди, тощо.

Подібна норма зберігалася і під час другої кодифікації цивільного законодавства, розпочатої прийняттям у 1961 р. Основ цивільного за­конодавства Союзу РСР і союзних республік, а услід за Основами — Цивільних кодексів колишніх союзних республік, у тому числі Цивіль­ного кодексу УРСР 1963 р. Змістовної суті цього поняття у зазначених законодавчих актах не визначалось. І в цьому була чи не найголовніша причина тих дискусій, які довгий час тривали у цивілістичній доктри­ні навколо питання щодо поняття джерела підвищеної небезпеки.

Цивілістика напрацювала кілька теорій із зазначеного приводу:

а) теорія предмета, відповідно до якої предмети матеріального світу, перебуваючи у певному кількісному та якісному стані, можуть створювати підвищену небезпеку для оточення^[35];

б) теорія діяльності, яка розглядає джерело підвищеної небезпеки як діяльність юридичих чи фізичних осіб, що пов’язана з певними не завжди підконтрольними людині предметами^[36];

в) теорія подвійності, за якою джерелом підви­щеної небезпеки може бути як діяльність, так і певний об’єкт^[37]

г) тео­рія речей, що перебувають у русі, відповідно до якої тільки речі, що перебувають у експлуатації, можуть створювати підвищену небезпеку для оточення^[38];

д) теорія властивостей, що вбачала підвищену небез­пеку не у самих предметах, а у їхніх властивостях^[39].

Одна з наведених теорій (теорія діяльності) здобула перевагу при законодавчому визна­ченні поняття джерела підвищеної небезпеки.

Так, відповідно до ст. 1187 ЦК джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утри­манням транспортних засобів, механізмів та обладнання, викорис­танням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогнене­безпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену не­безпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. З на­веденого поняття джерела підвищеної небезпеки бачимо, що не про­ігноровані також інші із зазначених вище концепцій. Це природно, оскільки діяльність, про яку йдеться, пов’ язана з певним майном, за­лежно від специфічних ознак цього майна діяльність набуває класифі­каційних ознак.

Класифікація (види) джерел підвищеної небезпеки — питання актуальне. Законодавче визначення поняття джерела підвищеної не­безпеки обумовлює необхідність внесення деяких уточнень в існуючу раніше класифікацію цих джерел.

За умов, коли у визначенні поняття джерела підвищеної небезпеки домінувала «теорія предмета», вирішення цього питання здійснюва­лося шляхом визначення певних ознак, за якими відповідні предмети об’єднувалися у певні групи. Йдучи саме таким шляхом, російський вченій О. О. Красавчиков провів найбільш ґрунтовну і повну класифікацію джерел підвищеної небезпеки. Як прибічник «теорії предмета», він роз­поділяв джерела підвищеної небезпеки на такі різновиди: а) фізичні;

б)  фізико-хімічні;

в) хімічні;

г) біологічні.

Фізичні джерела підвищеної небезпеки поділялися на підгрупи:

а) механічні (автомобілі, рухомі склади залізниць, річкові та морські судна, виробнично-механічне обладнання промислових підприємств, будови тощо);

б) електричні (обладнання та інші агрегати енергосис­теми, що перебувають під високою напругою, більшою, ніж 380 В);

в)  теплові (обладнання гарячих металургійних цехів, парові установки, що перебувають під тиском, тощо). Інакше кажучи, йдеться про дже­рела підвищеної небезпеки, з боку яких можливий механічний, тепло­вий, електричний або інший фізичний вплив.

До фізико-хімічних були віднесені радіоактивні об’єкти, напри­клад атомні станції.

Хімічні джерела підвищеної небезпеки складалися з таких підгруп:

а) отруйних (пари йоду, аміак, сірководень тощо)

б) вибухонебезпечні (тротил, бензин, природний газ тощо); вогненебезпечні (бензин, бензол, газ, денатурат, ефір тощо).

До біологічних джерел підвищеної небезпеки віднесені такі їх підгрупи: а) зоологічні (дикі тварини, які перебувають у володінні людини); б) мікробіологічні (штамми шкідливих мікроорганізмів, деякі види бактерій тощо)^[40].

Проведена О. О. Красавчиковим класифікація джерел підвищеної небезпеки не втратила свого значення і тепер. Діяльність, яка відпо­відно до ч. 1 ст. 1187 ЦК визнається джерелом підвищеної небезпеки, небезпредметна (небезоб’єктна). Самі ж об’єкти досить різноманітні. Деякі з них належать до категорії фізичних (транспортні засоби, ме­ханізми тощо), інші — до хімічних (наприклад радіоактивні, вибухо- і вогненебезпечні речовини), а деякі — до зоологічних (дикі звірі, службові собаки тощо). Залежно від цього і діяльність, пов’язуючись із ними, стає досить диференційованою. За своїми напрямами вона диференціюється на: а) використання; б) зберігання; в) утримання від­повідних об’єктів. Залежно від характеру останніх зазначені напрями діяльності можуть бути як у сукупності, так і окремо один від одного. Візьмемо для прикладу діяльність, пов’язану з використанням тран­спортного засобу. У даному разі, окрім використання автомобіля, ді­яльність може бути пов’язана також із його зберіганням та утриманням. Що стосується об’єктів, віднесених до категорії хімічних, то пов’язана з ними діяльність полягає у їх використанні та зберіганні. І це зрозу­міло, адже ніякому утриманню не піддається, наприклад, вибухонебез- печність пороху чи радіаційне випромінювання радіоактивних речовин. Їх використання та зберігання вимагає дотримання спеціальних пра­вил і вимог щодо відповідних запобіжних заходів.

Щодо таких об’єктів, як дикі звірі, службові собаки та собаки бій­цівських порід, слід зазначити, що підвищену небезпеку створює ді­яльність, пов’ язана тільки з їх утриманням. Ідеться про діяльність, пов’ язану з доглядом за тваринами даної категорії, створенням для них відповідних умов існування, запобіганням їх бездоглядності. Напри­клад, юридична особа «Зоологічний парк», утримуючи диких звірів, забезпечує їх відповідним раціоном, запобігає їх мимовільному ви­ходу за межі вольєрів тощо.

Таким чином, серед різновидів джерел підвищеної небезпеки вба­чаються такі:

а)   діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням об’єктів фізичних (транспортних засобів, механізмів, обладнання тощо);

б)   діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням об’єктів фізично-хімічних (радіоактивних, хімічних, вибухо- та вогненебез­печних і інших речовин);

в)    діяльність, пов’язана з утриманням об’єктів зоологічної гру­пи (диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо).

Особами, зобов’язаними відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, визнаються ті, які здійснюють діяльність, що створює підвищену небезпеку.

Відповідно до ч. 2 ст. 1187 ЦК шкода, завдана джерелом підвище­ної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’ єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Для визнання особи відповідальною за шкоду необхідна наявність двох основних ознак, одна з яких у цивілістичній літературі відома під назвою юридичної, а друга — матеріальної^[41]. Суть першої полягає в наявності цивільно-правових повноважень особи пов’язувати свою діяльність з використанням, зберіганням або утриманням транспорт­ного засобу, механізму та обладнання; використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин; утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо. Повноваження здійснювати діяльність, що є джерелом підви­щеної небезпеки, ґрунтуються на підставах, що мають цивільно-правове значення (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди, довіреність, ліцензія тощо). Трудовий договір до таких підстав не на­лежить. Тому не може бути визнана зобов’язаною відшкодувати шкоду особа, яка працює за трудовим договором (водій, машиніст, оператор, керівник підрозділу юридичної особи, кінолог, зоотехнік зоологічного парку тощо). Виконувана ними робота юридично означає діяльність їхнього роботодавця.

Слід зазначити, що цивільно-правові повноваження особи здійсню­вати діяльність, яка є джерелом підвищеної небезпеки, ґрунтуються на підставах, належно оформлених. Наприклад, довіреність — це завжди письмовий документ (ч. 3 ст. 244 ЦК). У письмовій формі укладається договір найму транспортного засобу, а коли цей договір укладається за участю фізичної особи, то підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 799 ЦК). Тому не може бути визнана особа зобов’язаною відшкодувати шкоду в разі здійснення нею діяльності, що є джерелом підвищеної небезпеки, без належного юридичного оформлення права на здійснення такої ді­яльності. Щоправда, інколи мають місце ситуації, коли, наприклад, власник автомобіля дозволяє іншій особі використовувати, зберігати або утримувати транспортний засіб, але без відповідного юридичного оформ­лення. На думку більшості вчених, у таких випадках обов’ язок з від­шкодування шкоди покладається як на власника транспортного засобу, так і на його фактичного володільця у солідарному порядку.

При визначенні особи, зобов’язаної відшкодувати шкоду, необхід­но з’ясовувати, у кого саме перебуває відповідний об’єкт. Інакше ка­жучи, врахуванню в даному разі підлягає не тільки юридичний крите­рій, а й критерій матеріальний. Суть останнього полягає у тому, що перш ніж здійснювати використання, зберігання або утримання тран­спортного засобу, механізму, обладнання, іншого об’єкта на відповід­них правових підставах, особа повинна володіти цим об’єктом.

При визначенні особи, зобов’язаної відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, врахуванню підлягають і матеріаль­ний, і юридичний критерії в сукупності.

Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, меха­нізмом, іншим об’єктом і завдала шкоди діяльністю щодо його вико­ристання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах (ч. 3 ст. 1187 ЦК). Це може мати місце, наприклад, при здійсненні крадіжки зазначених об’єктів або при заволодінні ними шляхом грабежу (статті 185, 186 КК) та в інших випадках вчинення правопорушення.

Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом сприяла недбалість власника (володільця) цього об’єкта, шкода, завдана діяльністю щодо його ви­користання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення (ч. 4 ст. 1187 ЦК).

У передбачених актами законодавства випадках, а саме коли особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, свою цивільну відповідальність застрахувала на випадок завдання комусь шкоди цією діяльністю, завдана потерпілому шкода відшкодовувати­меться страховиком. У даному разі особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, може бути зобов’ язаною відшкоду­вати шкоду, але на засадах субсидіарних і тільки тоді, якщо страхової виплати (страхового відшкодування), виплачуваної страховиком, буде недостатньо для повного відшкодування завданої шкоди (ст. 1194 ЦК).

Окремої уваги заслуговують ситуації, коли шкода була завдана вна­слідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки. Відповідно до ст. 1188 ЦК передбачається кілька можливих ситуації такого характеру. Одні із них полягають у тому, що:

а) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;

б) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;

в) за на­явності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Інакше кажучи, йдеться про те, що у зазна­чених випадках завдана шкода відшкодовується на загальних підставах. І тільки у випадках, коли внаслідок взаємодії джерел підвищеної не­безпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’ язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини.

У зв’язку з цим постає закономірне питання стосовно суб’єктивної умови обов’ язку з відшкодування шкоди у разі її завдання потерпілому за відсутності вини особи, зобов’ язаної цю шкоду відшкодовувати. В цивілістичній доктрині єдиного погляду на його вирішення не існує.

Однак більшість учених-цивілістів дотримується думки, що покладен­ня на особу, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небез­пеки, обов’язку відшкодувати шкоду, коли вина цієї особи відсутня, ґрунтується на суб’єктивній умові, яка має назву «ризик». Суть остан­нього полягає у тому, що особа, на яку покладається обов’язок з відшкодування шкоди, обирає діяльність, здійснення якої створює підвищену небезпеку завдання шкоди, свідомо, не виключаючи не­сприятливого результату цієї діяльності і пов’ язаного з нею імовірно­го завдання шкоди^[42]. Діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність завдання шкоди, може супроводжуватися різними обста­винами, у тому числі тими, що можуть виникнути раптово і стовідсот­кової впепвненості особи в протилежному не існує.

Щоправда, деякі з таких обставин законодавець враховує, при­пускаючи можливість, у разі їх виявлення, зменшення розміру від­шкодування або звільнення особи від обов’язку відшкодувати потер­пілому шкоду. З урахуванням цього законодавцем встановлено кілька підстав, за наявності яких розмір відшкодування шкоди, завданої дже­релом підвищеної небезпеки, може бути зменшений. Серед них — груба необережність потерпілого, майнове становище відповідаль­ної за шкоду фізичної особи.

Наявність у поведінці потерпілого грубої необережності не надає підстав для відмови у відшкодуванні завданої йому шкоди навіть тоді, коли така необережність сприяла виникненню або збільшенню роз­міру шкоди (ч. 2 ст. 1193 ЦК). У даному разі може йтися тільки про зменшення розміру відшкодування залежно від ступеня вини потер­пілого. Виняток із цього правила складають випадки, передбачені за­коном. Наприклад, вина потерпілого не враховується у разі відшкоду­вання додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчу­вання, санаторно-курортного лікування, придбання ліків тощо (ч. 1 ст. 1195 ЦК), а також у разі відшкодування шкоди, завданої смертю го­дувальника, або у разі відшкодування витрат на поховання (ч. 3 ст. 1193 ЦК). Не враховується вина також малолітньої фізичної особи (ч. 3 ст. 31 ЦК) та фізичної особи, визнаної недієздатною (ч. 4 ст. 41 ЦК).

Щодо зменшення розміру відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, залежно від майнового становища фізичної особи, зобов’язаної цю шкоду відшкодовувати, то, як свідчить судова практика, відбувається це у виняткових випадках, коли стягнення шко­ди у повному обсязі неможливе або поставить відповідача в дуже тяжке становище.

При вирішенні питання стосовно зменшення розміру відшкодуван­ня завданої шкоди слід мати на увазі такі три обставини:

а) зменшення розміру відшкодування завданої шкоди можливе залежно від матері­ального становища тільки особи фізичної;

б) рішення про зменшення розміру відшкодування завданої шкоди приймає тільки суд:

в) не може бути зменшений розмір відшкодування шкоди, завданої джерелом під­вищеної небезпеки, у разі злочину (ч. 4 ст. 1193 ЦК).

Серед обставин, наявність яких створює підставу для звільнення особи від обов’язку з відшкодування шкоди, завданої джерелом підви­щеної небезпеки, насамперед слід виділити три:

а) непереборну силу;

б) умисел потерпілого;

в) протиправне заволодіння іншою особою транспортним засобом, механізмом або іншим об’єктом.

Непереборна сила (ч. 5 ст. 1187 ЦК) як надзвичайна або невідво­ротна за даних умов подія (ч. 1 ст. 263 ЦК) може розглядатися як під­става звільнення особи від відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, за умови, якщо вона безпосередньо була при­чиною неможливості контролю людини за діяльністю, що є джерелом підвищеної небезпеки. Наприклад, під час використання транспортно­го засобу для перевезення пасажирів останнім, за причини стихійного лиха (сильного землетрусу, пожежі від блискавки тощо), була завдана шкода. У даному разі завдання цієї шкоди не стане підставою для ви­никнення обов’ язку особи щодо її відшкодування. І це зрозуміло, оскільки у таких випадках навряд чи можна взагалі вважати, що шко­да була завдана саме джерелом підвищеної небезпеки.

Що стосується умислу потерпілого, то слід заначити, що шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується будь- коли (ч. 5 ст. 1187, ч. 1 ст. 1193 ЦК).

Звільнення особи від обов’язку з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, можливе на умовах, передбачених ч. 3 ст. 1187 ЦК, а саме, коли інша особа неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом або іншим об’єктом. У таких ви­падках обов’язок з відшкодування шкоди покладається на протиправ­но діючу особу на загальних підставах.

Від протиправних дій інших осіб слід відрізняти протиправну ді­яльність з використання транспортного засобу, механізму або іншого об’єкта особою, якій цей об’єкт власник (роботодавець) передав в управління як працівникові, найнятому на роботу за трудовим договором або у службових цілях, якщо транспортний засіб використо­вується в особистих цілях. У даному разі діяльність найнятого за трудовим договором працівника буде протиправною. Однак проти­правне заволодіння транспортним засобом буде відсутнім, оскільки він із володіння його власника фактично не вибуває. Тому останній не звільняється від обов’язку з відшкодування шкоди, завданої внаслідок такої протиправної діяльності найнятого працівника. Останній буде зобов’ язаним відшкодувати шкоду лише власникові транспортного засобу за правилами зворотної вимоги (регресу).

§ 9. Відшкодування ядерної шкоди

Інститут відшкодування ядерної шкоди і підвищення його до рівня кодифікаційного для приватного (цивільного) права України є законо­давчою новелою. Надання відшкодуванню ядерної шкоди значення різновиду приватно-правового інституту створює підставу методоло­гічного значення для визначення правової природи відносин, пов’язаних із ліквідацією негативних наслідків людської діяльності, здійснюваної з використанням досягнень науково-технічного прогресу, особливо з використанням ядерної енергії, радіаційно небезпечних технологій, джерел іонізуючих випромінювань, з добуванням, переробкою, виро­бленням, транспортуванням, захороненням, знищенням, утилізацією та іншим поводженням з радіоактивними відходами. Тим самим зазна­чений інститут за своїм призначенням покликаний до упорядкування й удосконалення існуючого механізму регулювання зобов’язань (пра­вовідносин) з відшкодування шкоди, масштаби якої сягають глобаль­них і настання якої може мати неспровокований характер. Уже на сьогодні Україна має 14 діючих блоків атомних електростанцій (АЕС), що репрезентують одну з найбільших ядерно-енергетичних програм у Європі (п’яте місце після Франції, Великобританії, Росії та Німеч­чини). В Україні функціонують п’ять підприємств з добування та переробки радіоактивної руди. Близько п’яти тисяч закладів та під­приємств використовують джерела іонізуючого випромінювання, понад 2600 підприємств використовують майже 105000 радіоізотоп­них приладів^[43].

У той же час, як констатує Верховна Рада України, приймаючи 17 грудня 1997 р. Закон «Про ратифікацію Конвенції про ядерну без­пеку», на сьогодні не існує технологій перетворення об’єкта «Укриття» в екологічно безпечну систему та не визначено комплексу необхідних заходів для досягнення високого рівня ядерної безпеки цього об’єкта відповідно до вимог Конвенції^[44].

Цілком очевидно, що потребує значних зусиль реалізація консти­туційних положень про те, що забезпечення екологічної безпеки й під­тримання екологічної рівноваги на території України, подолання на­слідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масш­табу, збереження генофонду українського народу є обов’ язком держа­ви, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’ я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, що кож­ному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення (статті 16, 50 Основного Закону України). До відносин, пов’язаних з відшкодуванням ядерної шкоди, навряд чи може бути достатнім та ефективним застосування традиційних цивільно- правових засобів.

Тому не випадково, що відповідно до ст. 1189 ЦК сам Кодекс не забезпечує безпосереднього регулювання відшкодування ядерної шко­ди. Особливості відшкодування цієї шкоди встановлюються зако­ном.

За відносно короткий проміжок часу Україна створила власне ядер­не законодавство, яке поступово розвивається, удосконалюється і фор­мується у самостійну галузь національного законодавства. До найбільш вагомих для приватно-правової сфери можуть бути віднесені такі закони України: «Про приєднання України до Віденської конвенції про цивіль­ну відповідальність за ядерну шкоду» від 12 липня 1996 р.^[45]; «Про ви­користання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р.^[46]; «Про поводження з радіоактивними відходами» від 30 червня 1995 р.^[47]; «Про об’єкти підвищеної небезпеки» від 18 січня 2001 р.^[48]; «Про ци­вільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення»

від 12 грудня 2001 р.¹ та низка інших, у тому числі міжнародно-правових актів.

Зазначені законодавчі акти встановлюють основні правила, відпо­відно до яких повинна відшкодовуватися ядерна шкода, осіб, зобов’ язаних цю шкоду відшкодовувати, умови відшкодування, розмір і обмеження відшкодування.

Основним суб’єктом, на якого покладається обов’язок з відшкоду­вання ядерної шкоди, є оператор. Він виступає основним боржником у зобов’язанні з відшкодування ядерної шкоди. Оператором вважаєть­ся експлуатуюча організація, тобто призначена державою юридична особа, яка забезпечує ядерну та радіаційну безпеку. Експлуатуюча організація (далі — оператор) отримує дозвіл (ліцензію) на здійснен­ня видів діяльності, пов’язаних з використанням ядерних технологій, ядерних матеріалів (будь-яких вихідних або розчеплювальних матері­алів, у тому числі ядерного палива), за винятком природного урану, який може виділяти енергію шляхом самопідтримуваного ланцюгово­го процесу ядерного поділу поза ядерним реактором самостійно або в комбінації з яким-небудь іншим матеріалом, та радіоактивних про­дуктів і відходів, за винятком невеликої кількості радіоактивних про­дуктів, радіоактивних відходів та ядерного палива, що передбачається нормами, правилами і стандартами з ядерної та радіаційної безпеки, за умови, що ця кількість не перевищує максимальної межі, встанов­леної Радою керуючих Міжнародного агентства з атомної енергії (МА- ГАТЕ). Крім того, оператор отримує ліцензію на здійснення діяльнос­ті, пов’язаної з використанням фізичних об’єктів або технічних при­строїв, які створюють або за певних умов можуть створювати іонізу­юче випромінювання (джерел іонізуючого випромінювання) у науці, виробництві, медицині та інших галузях, а також видобування урано­вих руд та поводження з радіоактивними відходами, тобто діяльністю, пов’ язаною зі збиранням, переробкою, перевезенням, зберіганням та захороненням радіоактивних відходів. Ліцензуванню підлягає також діяльність, пов’ язана з використанням будь-якого ядерного реактора, будь-якого заводу, що використовує ядерне паливо для виробництва ядерного матеріалу або на якому обробляється ядерний матеріал чи переробляється опромінене ядерне паливо (ядерна установка). Опера­тор — це експлуатуюча організація, яка має право страхування зайня­тості робочих місць, важливих для забезпечення безпеки ядерної установки, здійснює діяльність, пов’язану з вибором майданчика, проектуванням, будівництвом, введенням в експлуатацію, експлуатацією, зняттям з експлуатації і консервацією ядерної установки на підставі отриманого дозволу (ліцензії); забезпечує радіаційний захист персо­налу, населення та навколишнього природного середовища. Оператор несе відповідальність за фізичний захист ядерних матеріалів і за від­шкодування ядерної шкоди, забезпечує фінансове покриття відпові­дальності за ядерну шкоду у розмірі та на умовах, що визначаються законодавством України.

Відповідно до ст. 11 Віденської конвенції про цивільну відповідаль­ність за ядерну шкоду оператор ядерної установки несе відповідаль­ність за ядерну шкоду, якщо доведено, що така шкода спричинена ядерним інцидентом на його ядерній установці або пов’язаним з ядер­ним матеріалом, що надійшов із такої установки або вироблений у цій установці, та відбувся до прийняття оператором іншої ядерної уста­новки відповідно до чітко висловлених умов письмового контракту.

Виконуючи роль потенціального боржника у зобов’язанні з від­шкодування ядерної шкоди, оператор (ліцензіат) зобов’ язаний мати фінансове забезпечення для покриття його відповідальності за ядерну шкоду з моменту звернення за отриманням чи продовженням дії ліцен­зії на експлуатацію ядерної установки в межах суми, еквівалентної 150 мільйонам Спеціальних прав запозичення за кожний ядерний ін­цидент. (Спеціальні права запозичення у даному разі означають роз­рахункову одиницю, визначену Міжнародним валютним фондом, яка використовується для здійснення власних операцій та угод (ст. 75 За­кону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»). Фінансове забезпечення цивільної відповідальності за ядерну шкоду здійснюється самим оператором шляхом: а) страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду, яка може бути завдана внаслідок ядерного інциденту; б) отримання інших видів фінансового забезпе­чення, передбачених законами України.

Страхування цивільної відповідальності оператора ядерної уста­новки за ядерну шкоду є обов’язковим. Страховики, які мають дозвіл на страхування відповідальності операторів ядерних установок, зобов’язані утворити ядерний страховий пул, тобто об’єднання стра­ховиків, ціль якого полягає в консолідації коштів на випадок виник­нення ядерної шкоди.

У деяких випадках на стороні боржника у зобов’язанні з відшко­дування ядерної шкоди може бути кілька осіб (операторів). У такому випадку завдана операторами ядерна шкода буде відшкодовуватися на засадах часткової відповідальності. Але якщо частка кожного з них у цій шкоді не може бути обґрунтовано визначена, ці оператори несуть солідарну відповідальність.

Оператору ядерної установки Кабінетом Міністрів України може бути надана державна гарантія фінансового забезпечення цивільної відповідальності за ядерну шкоду, у зв’язку з чим держава буде вико­нувати обов’язки гаранта. Однак у будь-якому разі держава надає кошти для відшкодування ядерної шкоди, якщо виконавчий документ про її відшкодування було повернуто стягувачеві у разі відсутності у борж­ника майна, на яке може бути звернене стягнення у порядку, визначе­ному Законом «Про виконавче провадження».

Для отримання коштів на відшкодування ядерної шкоди від держа­ви стягувач подає до органу, уповноваженого Кабінетом Міністрів України на здійснення виплат з відшкодування ядерної шкоди, заяву довільної форми про відшкодування такої шкоди, виконавчий документ про її відшкодування, постанову державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачеві. Участь держави у відшкодуванні ядерної шкоди будується на засадах субсидіарного зобов’язання. Здійснивши відшкодування ядерної шкоди, держава набуває права регресу, яке реалізується шляхом пред’явлення відповідного виконав­чого документа до виконання на свою користь протягом п’яти років з моменту здійснення нею відшкодування (ст. 10 Закону «Про цивіль­ну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення»).

Інколи визначення особи (оператора), на яку покладається обов’язок з відшкодування ядерної шкоди, здійснюється на підставі договору. Так, якщо ядерна шкода була завдана під час транзиту ядерного мате­ріалу через територію України, відповідальність за ядерну шкоду несе оператор, що є вантажовідправником чи є його одержувачем. Момент переходу відповідальності визначається угодою між ванта­жовідправником і вантажоодержувачем. У разі відсутності чіткого визначення настання цього моменту вантажовідправник несе відпо­відальність до моменту передачі вантажу уповноваженій особі на кордоні держави, до якої відправлено вантаж, якщо інше не передба­чено міжнародними договорами, учасницею яких є Україна (ст. 73 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»).

Зобов’язання з відшкодування ядерної шкоди є різновидом зобов’язань з множинністю осіб, причому у переважній більшості ви­падків — на стороні кредитора (активна множинність осіб у зобов’язанні). Зазначену множинність складають переважно фізичні особи, правовому захисту яких законодавство надає пріоритет (ст. 1 Конвенції про ядерну безпеку; ст. 5 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»; ст. 3 Закону «Про поводження з радіоактивними відходами»). Оператор зобов’язаний відшкодувати завдану ядерну шкоду кожному потерпілому, здоров’ю якого ця шкода була завдана (ст. 6 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення»). У разі смерті потерпілого право на відшко­дування ядерної шкоди переходить до його спадкоємців.

Коло осіб на стороні кредитора у зобов’ язанні з відшкодування ядерної шкоди визначається відповідно до п. 1 ст. 1 Віденської конвен­ції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду, де «особа» означає будь-яку фізичну особу, товариство, будь-який приватний чи державний орган незалежно від того, є він юридичною особою чи ні, будь-яку міжнародну організацію, що є юридичною особою згідно із законодав­ством держави, що відповідає за установку, та будь-яку державу чи будь-яке з державних утворень, що входить до неї.

Зобов’ язання з відшкодування ядерної шкоди характеризується певними особливостями і з точки зору умов, за наявності яких ці зобов’язання виникають. Насамперед усе це стосується умови про шкоду. Не будь-яка шкода у цьому зобов’язанні є ядерною. Не визна­ється ядерною, наприклад, шкода, якої потерпілий зазнав у зв’язку з оплатою юридичної допомоги.

Поняття ядерної шкоди визначається законом з урахуванням об­ставин, в умовах яких мало місце завдання цієї шкоди. Так, відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу торговельного мореплавства України ядерна шкода означає шкоду, завдану особі або майну радіоактивними влас­тивостями або поєднанням радіоактивних властивостей з токсичними, вибуховими та іншими небезпечними властивостями ядерного палива, радіоактивних продуктів ядерного судна або їхніх відходів, а також витрати, проведені з метою відвернення шкоди або зменшення її роз­міру. Якщо поряд із ядерною завдана інша шкода, яка не може бути відокремлена від ядерної, то вся завдана шкода визнається ядерною. При цьому шкодою не є шкода, завдана самому ядерному судну, його устаткуванню, паливу і запасам продовольства.

У контексті ст. 1 Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду Законом України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» визначено загальне поняття ядерної шкоди, якою зокрема вважаються втрата життя, будь-які ушкодження, завдані здоров’ ю людини, або будь-яка втрата майна, або шкода, завдана майну, або будь-яка інша втрата чи шкода, що є результатом небезпечних властивостей ядерного матеріалу на ядерній установці або ядерного матеріалу, який надходить з ядерної установки чи надсилається до неї, крім шкоди, завданої самій установці або транспортному засобові, яким здійснювалося перевезення.

Вбачається, таким чином, що ядерна шкода як одна з умов делік­тного зобов’язання — це сукупність несприятливих для суб’єкта цивільного права немайнових або майнових наслідків у вигляді будь-якого ушкодження здоров’я фізичної особи чи її смерті або будь-яких майнових втрат, що виникли внаслідок діяльності, пов’язаної з виробленням, зберіганням, транспортуванням, ви­користанням радіоактивних речовин та джерела іонізуючих ви­промінювань, експлуатацією ядерних установок, здійсненням за- хоронення, знищення чи утилізації радіаційно небезпечних речовин та матеріалів.

При визначенні ядерної шкоди може постати питання стосовно шкоди моральної. В актах законодавства, що регулюють відшкодуван­ня ядерної шкоди, моральна шкода не згадується. Проте ймовірність останньої у випадках завдання ядерної шкоди надзвичайно висока. На сумному досвіді ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи бачи­мо, що деякі з отриманих людьми радіаційних захворювань практично невиліковні, а ймовірність таких захворювань у разі ядерного інциден­ту майже стовідсоткова. Додамо, що із заселеної території, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію, строн­цію або плутонію, люди відселяються в обов’язковому порядку (ч. 2 ст. 2 Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постражда­ли внаслідок Чорнобильської катастрофи»). У разі ядерного інциденту можуть мати місце інші наслідки, що не підлягають грошовій оцінці.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» до відносин, не врегульо­ваних цим Законом, застосовуються норми іншого законодавства, у тому числі цивільного. Отже, не існує правових перешкод для від­шкодування моральної шкоди як складової шкоди ядерної.

За своїм походженням шкода, яка визнається ядерною, може роз­глядатися як наслідок відповідної людської діяльності, яка сама по собі, якщо нею не порушуються вимоги законодавства, є правомірною. Протиправним є завдання охоронюваним законом особистим немай- новим та майновим благам потерпілому тих чи інших втрат, з приводу відшкодування яких і виникає недоговірне зобов’язання. Зазначені втра­ти фактично є безпосереднім наслідком людської діяльності, пов’язаної з використанням ядерної енергії, радіаційно небезпечних технологій, джерела іонізуючих випромінювань, а також із добуванням, переробкою, виробленням, транспортуванням, захороненням, знищенням, утилізаці­єю й іншим поводженням з радіоактивними відходами тощо. До уваги мають братися лише ті випадки, коли ядерна шкода завдається безпо­середньо внаслідок такої діяльності. Як передбачено у законодавчих актах, що регулюють відносини з відшкодування ядерної шкоди (напри­клад, ч. 1 ст. 2 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення»), йдеться про ядерну шкоду, завдану ядер­ним інцидентом. З точки зору причинного зв’язку, останній має зна­чення безпосередньої причини настання ядерної шкоди. Ядерним ін­цидентом при цьому визнається будь-яка подія чи серія подій одного і того ж самого походження, які спричинили ядерну шкоду (ст. 1 Віден­ської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду).

Згідно з ч. 1 ст. 4 зазначеної Конвенції та ч. 1 ст. 72 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» обов’язок з від­шкодування ядерної шкоди кваліфікується як відповідальність, яка визнається абсолютною, тобто такою, яка настає незалежно від вини оператора. Однак вбачається, що абсолютність цієї відповідальності оператора слід сприймати як умовну, оскільки у тих самих законо­давчих актах містяться вказівки щодо обставин, за яких оператор від обов’язку відшкодувати ядерну шкоду може бути звільнений.

Так, зокрема, оператор звільняється від обов’ язку відшкодувати ядерну шкоду, якщо вона завдана ядерним інцидентом, що виник без­посередньо як наслідок стихійного лиха виняткового характеру, зброй­ного конфлікту, воєнних дій, громадянської війни або повстання. Крім того, якщо оператор доведе, що ядерна шкода виникла повністю або частково внаслідок грубої недбалості особи, якій завдана шкода, або внаслідок дії чи бездіяльності такої особи з наміром завдати шкоду, оператор за рішенням суду може також бути звільнений від обов’ язку відшкодування шкоди, завданої такій особі.

Відповідно до ч. 5 ст. 4 Віденської конвенції оператор не несе від­повідальності за ядерну шкоду, завдану: а) самій ядерній установці або будь-якому майну на місці розташування цієї установки, яке викорис­товується або має використовуватися у зв’язку з цією установкою; б) транспортному засобові, на якому ядерний матеріал перебував під час ядерного інциденту.

Серед особливостей умов, необхідних для реалізації потерпілим свого суб’єктивного права на відшкодування ядерної шкоди, заслуго­вують на увагу договірні засади реалізації цього права.

Так, згідно з ч. 2 ст. 5 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» ядерна шкода може бути відшкодована оператором відповідно до договору про відшкодування ядерної шкоди, укладеного ним з потерпілим за участю страховика (іншого фінансового гаранта). За цим договором визначається обсяг майнових обов’язків оператора, страховика (іншого фінансового га­ранта) перед потерпілим на випадок завдання ядерної шкоди його здоров’ю, майну чи у разі смерті. За формою цей договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Укладаючи такий договір, потерпіла особа здійснює своє право на відшкодування ядер­ної шкоди. Договір про відшкодування ядерної шкоди укладається після завдання потерпілому цієї шкоди, і коли однією із його сторін виступає страховик, то договір визнається страховим випадком. Укладення такого договору не є обов’язковим, а у разі недосягнення згоди між сторонами спір про відшкодування ядерної шкоди вирішу­ється судом. Ядерна шкода відшкодовується виключно у формі гро­шової компенсації (ст. 4 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення»). Обов’язок оператора з відшкодування ядерної шкоди обмежується сумою, еквівалентною 150 мільйонам Спеціальних прав запозичення (розрахункової одиниці, що визначається Міжнародним валютним Фондом і використовується при здійсненні ним власних операцій та угод) за кожний ядерний ін­цидент. Залежно від виду понесених внаслідок ядерного інциденту втрат розмір грошової компенсації ядерної шкоди дорівнює 2000 не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на момент винесення судового рішення (укладення договору про відшкодування ядерної шкоди). У разі коли ядерна шкода була завдана потерпілому у зв’язку з ушкодженням його здоров’я, грошова її компенсація обмежу­ється сумою, що дорівнює 5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Такою ж сумою обмежується і розмір грошової компенсації ядерної шкоди, завданої потерпілому у зв’язку з пошкодженням його майна. У зазначених межах обов’язок з відшкодування ядерної шкоди виконується перед кожним потерпілим.

Сума грошової компенсації ядерної шкоди не повинна перевищу­вати розміру фактично завданої шкоди. Водночас ця сума не може бути більшою навіть тоді, коли розмір завданої шкоди її перевищує.

Неоподатковуваний мінімум доходів громадян береться до уваги той, що встановлений на момент винесення судового рішення або на момент укладення договору про відшкодування ядерної шкоди. Можливі су­дові витрати, понесені потерпілим у зв’язку з розглядом справи про стягнення ядерної шкоди, до неї не належать, а тому вони підлягають відшкодуванню у повному обсязі додатково до будь-якої суми відшко­дування ядерної шкоди, встановленої судом. Можливі й інші обмежен­ня розміру відшкодування ядерної шкоди.

Так, зокрема, відповідно до ст. 318 Кодексу торговельного море­плавства України відповідальність оператора ядерного судна за ядерну шкоду, завдану внаслідок одного ядерного інциденту з даним судном, обмежується сумою 99,75 мільйона розрахункових одиниць, включа­ючи судові витрати. Якщо внаслідок ядерного інциденту заявляються вимоги про відшкодування шкоди, завданої як особі, так і майну, то із суми, що дорівнюється 99,75 мільйона розрахункових одиниць, 69,825 мільйона складає межу виконання вимог щодо відшкодування шкоди, завданої особі, а сума в розмірі 29,925 мільйона — межа відшкодуван­ня шкоди, завданої майну. Слід зазначити, що у разі недостатності суми, призначеної для відшкодування шкоди, завданої особі, несплачений лишок таких вимог підлягає пропорційній сплаті із суми, призначеної для відшкодування шкоди, завданої майну. Суми, призначені для опла­ти вимог, розподіляються між позивачами пропорційно доведеним розмірам їх вимог.

У кожному випадку відповідальність оператора за шкоду, завдану внаслідок одного ядерного інциденту, не може перевищувати встанов­лених меж безвідносно до того, скільки позовів проти нього буде вчинено.

§ 10. Відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю

Зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої фізичній особі ушкодженням її здоров’ я або внаслідок її смерті, характеризуються кількома особливостями. По-перше, йдеться про шкоду, яка завдана найціннішим особистим немайновим благам, належним людині, які, поряд з іншими, в Україні визнані найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України) та охорона яких складає першочергове завдання і визначає призначення всієї правової системи демократичної, соціальної, правової держави, якою, за визначенням Основного Закону, Україна себе визнає. По-друге, у зв’язку з тим, що у даному разі шкода завдається благам людини, що є найціннішими і які грошовій оцінці не підлягають, то і втрати, яких зазнає у даному разі людина, не мають майнового виміру, і вони не можуть бути компенсованими ніякими грошовими коштами. По-третє, така шкода не підлягає натуральному відшкодуванню, як не підлягає вона і повному відшкодуванню, оскіль­ки це за природою неможливо. По-четверте, за правилами, встановле­ними для недоговірних зобов’ язань з відшкодування шкоди, підлягає відшкодуванню завдана у даному разі шкода безвідносно до того, чи мало місце ушкодження здоров’я або настала смерть фізичної особи в умовах договірних відносин, чи внаслідок недоліків товарів, робіт або наданих послуг, чи діяльності, що є джерелом підвищеної небез­пеки, чи в інших випадках, де здійснює свою діяльність людина.

Враховуючи наведені обставини, чинне цивільне законодавство виходить тільки з можливого розміру обов’ язку з відшкодування шко­ди, завданої ушкодженням чи смертю фізичної особи. Розмір відшко­дування у даному разі визначається розміром втрат, що мають майно­вий характер, а також ступенем тих душевних страждань і фізичним болем, яких фізична особа чи члени її сім’ї та близькі родичі зазнали внаслідок понесених втрат. Тому і вирішення питання щодо відшкоду­вання такої шкоди здійснюється за загальними правилами, за винятком тих, що стосуються окремих ситуацій (наприклад, відшкодування шкоди незалежно від вини), спеціально передбачених у законі.

Відшкодування завданої внаслідок ушкодження здоров’ я фізичної особи шкоди полягає в такому: а) у відшкодуванні заробітку (доходу), втраченого потерпілим унаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності; б) у відшкодуванні додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно- курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо; в) у відшкодуванні моральної шкоди.

Внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я фізичної особи у більшості випадків втрачається можливість здійснення нею тієї ді­яльності, якою вона займалась раніше, у тому числі виконувати роботу, за яку вона отримувала відповідний заробіток або інший дохід. Тому фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’ я потерпілого, повинна відшкодувати отримуваний раніше, але втрачений завданою шкодою заробіток потерпілого.

У зобов’язанні з відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, принципово важливим є питання, яке стосується визначення розміру втраченого потерпілим заробітку (до­ходу). При вирішенні цього питання врахуванню підлягають: а) серед­ньомісячний заробіток потерпілого; б) ступінь втрати професійної або загальної працездатності.

Розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншо­го ушкодження здоров’я заробітку (доходу), що підлягає відшкодуван­ню, визначається у відсотках від середньомісячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва, або іншого ушкодження здоров’ я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності.

Середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за бажанням потерпілого за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров’я або втраті працездатності вна­слідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я. Якщо середньомі­сячний заробіток (дохід) потерпілого є меншим від п’ ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, то розмір втраченого заробітку (доходу) обчислюється, виходячи з п’ ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.

Слід зазначити, що законодавцем проводиться ідея надання по­терпілому переваги у виборі найкращого для нього співвідношення часу, за який обчислюється його заробіток (дохід). Для потерпілого це не байдуже. Скажімо, у разі професійного захворювання, що виникло у потерпілого через деякий час після завдання шкоди його здоров’ю, для визначення розміру відшкодування може мати істотне значення заробіток, отримуваний потерпілим саме в останні три календарні місяці перед припиненням роботи, хоч би з тієї причини, що, напри­клад, протягом перших шести із дванадцяти календарних місяців за­робіток потерпілого був нижчим.

До втраченого заробітку (доходу) включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи, а також за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи громадян, у сумах, нарахованих до вирахування податку. До цього заробітку не включа­ються тільки одноразові виплати, компенсація за невикористану від­пустку, вихідна допомога, допомога по вагітності та деякі інші грошо­ві надходження.

Відшкодування втраченого потерпілим заробітку (доходу) повинне здійснюватися не тільки в межах того, що потерпілий отримував до каліцтва або іншого ушкодження здоров’ я, а й того, що він міг би отри­мувати у майбутньому. Наприклад, якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров’ я змінився, що поліп­шило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вище оплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується заробіток (дохід), який він одержав або мав одер­жати після відповідної зміни (ч. 4 ст. 1197 ЦК). Також і після початку трудової діяльності особи віком до вісімнадцяти років відповідно до одержаної кваліфікації потерпілий має право вимагати збільшення роз­міру відшкодування шкоди, пов’язаної із зменшенням його професійної працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, виходячи з розміру заробітної плати працівників його кваліфікації, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати. У разі коли потерпілий не має професійної кваліфікації і після досягнен­ня повноліття продовжує залишатися непрацездатним внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, завданого йому до повноліття, він має право вимагати відшкодування шкоди у розмірі не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.

У тих випадках, коли особа до її каліцтва або іншого ушкодження здоров’я самостійно забезпечувала себе роботою, займаючись, напри­клад, підприємницькою діяльністю або діяльністю творчою чи адво­катською практикою, розмір відшкодування визначається на підставі даних органу державної податкової служби у сумах, нарахованих до вирахування податків.

Шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв’язку з втратою здоров’я, або пенсії, яку потерпілий одержував до цього, а також інших доходів.

Залежно від тих чи інших обставин розмір відшкодування потер­пілому шкоди може змінюватися як у бік збільшення, так і у бік змен­шення.

Розмір відшкодування може бути збільшений, якщо стан здоров’я потерпілого погіршився і працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди (ст. 1203 ЦК), або коли був збільшений розмір мінімальної за­робітної плати (ч. 2 ст. 1208 ЦК) тощо.

У випадках, коли працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, яка була в нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди, особа, на яку покладено обов’язок відшкодувати цю шкоду, має право вимагати зменшення розміру відшкодування (ст. 1204 ЦК).

Саме відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’ я, може здійснюватися або щомісячними платежами, або сума відшкодування може бути виплачена одноразово, але не більш як за три роки наперед.

У разі припинення юридичної особи, зобов’язаної відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’ я, обов’ язок з відшкодування шкоди покладається на правонаступників юридичної особи. При ліквідації юридичної особи платежі, належні потерпілому, мають бути капіталізовані для виплати їх потерпілому, а якщо у юри­дичної особи, що ліквідується, кошти для капіталізації платежів, що підлягають сплаті, відсутні, то обов’язок щодо їх капіталізації покла­дається на ліквідаційну комісію на підставі рішення суду за позовом потерпілого (ст. 1205 ЦК).

Що стосується відшкодування додаткових витрат, то слід мати на увазі таке:

а) закон у даному разі виходить із презумпції їх обґрунто­ваності, доведеності і необхідності;

б) відшкодуванню підлягають витрати, які дійсно були викликані завданою шкодою;

в) закон не вста­новлює вичерпного переліку витрат, а тому серед них можуть мати місце не тільки ті, що викликані необхідністю посиленого харчування, протезування, придбання ліків, санаторно-курортного лікування, сто­роннього догляду (ч. 1 ст. 1195 ЦК). До таких витрат можуть бути також віднесені оплата послуг або майна, придбання путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів тощо (ч. 2 ст. 1202 ЦК)

. У деяких випадках додаткові витрати складають весь обсяг відшкоду­вання. Наприклад, у разі каліцтва або іншого ушкодження здоров’я малолітньої особи до досягнення нею чотирнадцяти років практично нічого іншого і не відшкодовується, окрім додаткових витрат (ч. 1 ст. 1199 ЦК).

Від зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’ я, слід відрізняти зобов’ язання з відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого. У даному разі про відшкодування шкоди самому потерпілому йтися не може. Однак смерть потерпілого викликає певні втрати (як май­нові, так і моральні) для певного кола осіб, переважно для близьких йому людей, у тому числі тих, кого потерпілий за свого життя утри­мував, а також осіб, які понесли витрати на поховання (статті 1200, 1201 ЦК).

Відповідно до ст. 1200 ЦК до таких осіб віднесені:

а) утриманці особи, яка загинула (померла), які були на її утриманні або мали на день її смерті право на одержання від неї утримання за причини влас­ної непрацездатності за віком (чоловіки віком понад 60 років і жінки віком понад 55 років) або за станом здоров’я (інваліди однієї з трьох груп інвалідності);

б) інші особи, зокрема один із батьків (усиновлю- вачів) або другий із подружжя чи інший член сім’ ї, незалежно від їх­нього віку і працездатності, за умови, що вони не працюють і здійсню­ють догляд за дітьми, братами, сестрами, онуками померлого до до­сягнення ними чотирнадцяти років;

в) діти померлого віком до вісім­надцяти років (учні, студенти, які не закінчили навчання, але не більш як до досягнення ними двадцяти трьох років);

г) дитина потерпілого, народжена після його смерті;

ґ) чоловік, дружина, батьки (усиновлю- вачі), які досягли пенсійного віку, встановленого законом;

д) інші не­працездатні особи, які були на утриманні потерпілого протягом п’яти років після його смерті.

Згідно із цим встановлюються строки, протягом яких здійснюється відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, — дитині до до­сягнення нею вісімнадцятирічного віку (учню, студентові до закінчен­ня навчання, але не більш як до досягнення ними двадцяти трьох років); чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, довічно; інвалідам на строк інвалідності тощо.

Розмір відшкодування шкоди зазначеним особам визначається тією часткою середньомісячного заробітку або іншого доходу потерпілого, яку вони одержували або мали право одержувати за його життя з ви­рахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мали права на відшко­дування шкоди.

Особам, які втратили годувальника, шкода відшкодовується у по­вному обсязі без урахування пенсії, призначеної їм унаслідок втрати годувальника, та інших доходів (наприклад, стипендії, гонорарів, одержуваних неповнолітньою дитиною померлого). При здійсненні відшкодування вина потерпілого у даному разі не враховується. Роз­мір відшкодування, обчислений для кожного з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, подальшо­му перерахуванню не підлягає, крім випадків:

а) народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника;

б) призна­чення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, онуками померлого.

Законом може бути збільшений розмір відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого.

Що стосується відшкодування витрат на поховання потерпілого, то вони відшкодовуються особою, яка завдала шкоди смертю потерпіло­го. До зазначених витрат належать і ті, що були понесені на споруджен­ня надгробного пам’ятника. При цьому не зараховується допомога на поховання, одержана фізичною особою, яка зробила витрати на по­ховання потерпілого.

При вирішенні питання щодо відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смер­тю, врахуванню підлягають насамперед причини та обставини, за яких ця шкода була завдана. Зокрема, не виключаються ситуації, коли завдання шкоди стало наслідком злочину. У цьому випадку особа, яка вчинила злочин, зобов’язана відшкодувати витрати за­кладові охорони здоров’я на лікування потерпілого від злочину, крім випадків завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпіло­го. Якщо злочин вчинено малолітньою або неповнолітньою осо­бою, витрати на лікування потерпілого відшкодовуються особами в порядку, передбаченому статтями 1178, 1179 ЦК. Право на таке відшкодування мають власники відповідних закладів охорони здоров’я (ст. 1206 ЦК).

У тих випадках, коли злочином була завдана шкода каліцтвом, ін­шим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, а особу, яка вчинила злочин, не встановлено, або якщо вона є неплатоспроможною, відшкодування такої шкоди здійснюється державою.

Питання щодо компенсації моральної шкоди, завданої у зв’язку з каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, має вирішуватися поза межами відшкодування зазначених вище май­нових втрат і витрат. Розмір відшкодування такої шкоди повинен ви­значатися судом. При цьому мають бути враховані характер страждань потерпілого або членів його сім’ ї, близьких родичів, ступінь вини за- вдавача шкоди, а також можливі в майбутньому моральні страждання (наприклад, при втраті потерпілим кінцівок, у випадках втрати зору тощо).

§ 11. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

В інтересах захисту прав фізичних та юридичних осіб у рамках недоговірних зобов’язань з відшкодування шкоди встановлено механізм регулювання відносин, пов’язаних із завданням шкоди внаслідок не­доліків товарів, робіт (послуг). Присвячені цьому норми ЦК (статтями 1209-1211 ЦК) встановлюють загальні правила, відповідно до яких завдана у даному разі шкода має відшкодовуватися. За своїм призна­ченням і спрямованістю впливу на регульовані відносини вони мають не тільки функціонально-компенсаційне, а й превентивно-стимулююче значення, оскільки в них відображається ідея сприяння за допомогою засобів права покращенню виробництва товарів, виконання робіт, під­вищенню якості послуг і ефективності діяльності тих суб’єктів права, які здійснюють реалізацію результатів виконаних виробником робіт.

Відповідно до ст. 1209 ЦК продавець, виготовлювач товару, вико­навець робіт (послуг) зобов’язаний відшкодувати шкоду, завдану фі­зичній або юридичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недо­стовірної або недостатньої інформації про них.

Відмітними особливостями інституту відшкодування такої шкоди є те, що сфера його дії практично не обмежена. Право на відшкодуван­ня шкоди у даному разі може належати потерпілому безвідносно до того, чи перебував він у договірних відносинах з продавцем, виготов­лювачем товару, виконавцем роботи (послуги), чи ні. Право вимагати відшкодування шкоди зберігається за потерпілим протягом встановле­них строків придатності товару, роботи (послуги), а якщо вони не встановлені, — протягом десяти років від дня виготовлення товару, виконання робіт (надання послуг).

Недоговірний інститут з відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), в основних своїх ідеях перекликаєть­ся із Законом України «Про захист прав споживачів». Однак, якщо цей Закон має на увазі захист прав та інтересів тільки певної групи осіб, а саме осіб фізичних, які з продавцем, виготовлювачем товару, вико­навцем роботи (послуги) пов’язані відповідним договором (підряду, про надання послуг, купівлі-продажу тощо), то в зобов’язаннях з від­шкодування шкоди правом на захист порушених прав можуть скористатися також і юридичні особи. Крім того, якщо за названим Законом право на відшкодування шкоди належить фізичній особі, яка придбала товар чи замовила виконання робіт (надання послуг) тільки у спожив­чих цілях, тобто для задоволення власних потреб, не пов’язаних з під­приємницькою діяльністю, то за правилами про відшкодування шкоди в умовах недоговірних правовідносин юридичного значення не має ціль придбання товару чи замовлення робіт (послуг).

З цього однак не випливає висновок, що у зв’язку із Законом «Про захист прав споживачів» і положеннями статей 1209-1211 ЦК існує конкуренція норм. У їхньому співвідношенні вбачається, що законо­давець припускає конкуренцію договірного і недоговірного позовів. Тому лише потерпілий має право вирішувати, який із позовів обрати у разі необхідності судового захисту цивільного права.

За вибором потерпілого визначається також особа, яка має відшко­дувати шкоду, завдану йому внаслідок недоліків товару. Відповідаль­ними за таку шкоду можуть бути продавець або виготовлювач товару. Це також стосується випадку, коли шкода була потерпілому завдана внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо власти­востей і правил користування товаром. У даному разі відшкодування шкоди здійснюється продавцем або виготовлювачем товару за вибором потерпілого. Однак якщо було завдано шкоди у зв’язку з недоліками робіт (послуг), то відшкодування такої шкоди має здійснюватися тіль­ки виконавцем робіт або послуг (ст. 1210 ЦК).

Виходячи з того, що відповідно до ч. 1 ст. 1209 ЦК завдана вна­слідок недоліків товарів, робіт (послуг) шкода відшкодовується по­терпілому незалежно від того, чи перебував потерпілий з продавцем, виготовлювачем товару, виконавцем робіт (послуг) у договірних від­носинах, можна зробити висновок, що право вимагати відшкодування шкоди належить не тільки безпосереднім покупцям товару чи замов­никам робіт (послуг). Таке право може належати і стороннім особам, які товар не купували і робіт (послуг) не замовляли. Наприклад, фізич­на особа придбала за договором роздрібної купівлі-продажу у підпри­ємця електропристрій, який при вимкненні вдома загорівся і внаслідок пожежі була завдана шкода не тільки тому, хто придбав товар (покуп­цеві), а і його сусідам або іншим стороннім особам.

Специфіка недоговірних зобов’язань з відшкодування шкоди, за­вданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), полягає,

по-перше, в тому, що вони виникають за наявності будь-яких недоліків, незалеж­но від причини їхнього виникнення (рецептурних, технологічних чи конструктивних тощо)

По-друге, обов’язок з відшкодування шкоди настає не тільки за шкоду, викликану недоліками товару, робіт (послуг), але також і за неповну чи недостовірну інформацію про товар, роботу (послугу). Причому,

по-третє, потерпілому відшкодовується шкода, завдана йому внаслідок того, що він не був попереджений про необ­хідні дії після спливу строку придатності і про можливі наслідки в разі невиконання цих дій.

По-четверте, обов’язок з відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), залишається за продавцем, виготовлювачем товару, виконавцем робіт (послуг) також у випадку порушення ними вимог закону щодо обов’язкового встанов­лення строку придатності товару, роботи (послуги).

По-п’яте, відшко­дування цієї шкоди не залежить від вини продавця, виготовлювача товару, виконавця робіт (послуг). Звільнення останніх від обов’язку з відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), можливе тільки у двох випадках:

а) якщо продавець, виго­товлювач товару, виконавець робіт (послуг) доведуть, що шкода була завдана внаслідок непереборної сили;

б) якщо шкода стала наслідком допущеного потерпілим порушення правил користування або збері­гання товару (результатів робіт, послуг).

У зв’язку з останньою обставиною одразу постає питання щодо вини потерпілого в тому, що правила користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг) не були ним дотримані, а саме: яка форма вини потерпілого у даному разі має братися до уваги? Вбача­ється, що відповідь на поставлене запитання міститься у загальній нормі ст. 1193 ЦК, відповідно до якої тільки умисел потерпілого може стати умовою звільнення відповідальної за шкоду особи від обов’ язку з її відшкодування. Стосовно ж грубої необережності потерпілого в по­водженні його з товаром (результатами робіт, послуг), то розмір від­шкодування може бути тільки зменшений. Проста необережність по­терпілого у даному разі юридичного значення не має і вона не підлягає врахуванню при вирішенні питання щодо відшкодування шкоди, за­вданої йому внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).

§ 12. Відшкодування моральної шкоди

Складовою частиною гл. 82 ЦК є зобов’язання по відшкодуванню моральної шкоди, підставою виникнення якого є такий юридичний факт, як завдання моральної шкоди (ч. 2 ст. 509, п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК)виходить з того, що моральна шкода є неоднаковим за своїм змістом поняттям щодо фізичних та юридичних осіб. Відповідно до ч.  2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає для фізичних осіб у фізичному болі, душевних стражданнях, у приниженні честі, гідності, ділової репутації, а для юридичної особи — лише у приниженні її ділової репутації. Моральна шкода для фізичної особи є категорією психоло­гічного плану, невід’ємно пов’язаною із самою особою, її відчуттями, емоційно-розумовою діяльністю, відображає внутрішній світ людини й характеризується, зокрема, наявністю психотравмуючих факторів, позбавленням відчуття життєвої захищеності, зміною життєвого укладу, відчуттями приниження, пригнічення, неврівноваженості, імпульсив­ності, зневаги, образи тощо. Під моральною шкодою фізичної особи слід розуміти наявність такого негативного емоційного сприйняття особою вчинених стосовно неї протиправних дій (бездіяльності), що досягло певного психологічного стану — фізичних (відчуття фізичного болю) чи душевних (відчуття неспокою, хвилювання, образи, дискомфорту тощо) страждань. Моральна шкода щодо фізичних осіб — категорія глибоко суб’єктивна та оціночна як у своєму виникненні, коли постає питання про наявність підстав для її матеріальної компенсації, так і у грошовому вимірі, коли визначається розмір її компенсації.

Виникнення такої шкоди тісно пов’язане і з обставинами справи, і з самою особою, оскільки різні протиправні дії чи бездіяльність тяг­нуть за собою неоднакові негативні наслідки емоційно-психологічного характеру для різних потерпілих залежно від їхнього темпераменту, психологічних особливостей тощо. Наявність моральної шкоди є фак­том конкретного випадку. Відповідно, вчинення лише протиправного діяння стосовно особи свідчить про можливість, але не обов’язковість виникнення моральної шкоди. Судова практика виходить із того, що об’ єктивними обставинами, які підтверджують негативний емоційний стан потерпілого, є, зокрема, неможливість продовження активного суспільного життя, втрата певної роботи, вимушена зміна чи обмежен­ня у виборі професії, погіршення або позбавлення реалізації фізичною особою своїх звичок та бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми тощо.

Доречно зауважити, що судовою практикою Європейського суду з прав людини вироблено правило, за яким у певних випадках суд, за­мість винесення рішення про грошову компенсацію моральної шкоди, може вважати визнання самого факту правопорушення, вчиненого щодо потерпілого, достатньою справедливою компенсацією^[49]. Подібна судова практика існує і в національних судах^[50]. При обранні такого спо­собу компенсації моральної шкоди сатисфакція відбувається не у формі деліктного зобов’язання, а із самостійним використанням ст. 23 ЦК.

Таким чином, можна дійти висновку, що застосування норм по відшкодуванню моральної шкоди пов’ язане з використанням значної кількості оціночних понять, які окреслені законом зі значним ступенем відносності, а визначальна роль у їх правильному розумінні та засто­суванні відводиться суду.

Зміст моральної шкоди щодо юридичної особи складає зниження її ділової репутації, тобто оцінки її як учасника суспільного життя, контрагента, суб’єкта на ринку товарів та послуг тощо. У даному ви­падку моральна шкода виступає переважно як категорія економічна, оскільки високий рівень ділової репутації стає запорукою успіху, ста­більності, отримання матеріальних благ. Приниження ділової репута­ції є виявом моральної шкоди і для фізичних осіб, власна діяльність яких спрямована на отримання доходів.

ЦК не виходить із того, що моральна шкода відшкодовується лише у випадках, передбачених ним або спеціальними законами. По суті, в гл. 82 ЦК, у системному зв’язку зі ст. 23 ЦК, яка характеризує за­гальні засади захисту цивільних прав та інтересів, проводиться ідея, що моральна шкода повинна відшкодовуватися кожному, кому вона дійсно завдана^[51]. Деякі особливості цього правила встановлює ч. 2 ст. 1168 ЦК, яка вказує, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлюва- чам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею од­нією сім’єю.

У ч. 2 ст. 1167 ЦК ідеться про відшкодування моральної шкоди незалежно від вини того, хто її завдав, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній осо­бі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіж­ного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незакон­ного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнен­ня у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встанов­лених законом.

Однак вищезазначений припис фактично нівелюється подальшим змістом самого ЦК, оскільки всі статті гл. 82, де йдеться про відшко­дування шкоди незалежно від вини того, хто завдав шкоду (статті 1173-1176, 1187), використовують термін «шкода», а не «майнова» чи «моральна» шкода. Це означає, що диспозиції зазначених статей також охоплюють і моральну шкоду, впроваджуючи правило про безвиновну відповідальність за її завдання і в цих випадках. Останнє є абсолютно правильним з огляду на те, що і моральна, і майнова шкода є складо­вими багатоаспектного поняття «шкода», а отже, мають підпорядкову­ватися єдиним принципам їх відшкодування.

У науковій літературі висловлюється думка, що стосовно моральної шкоди більш адекватним є термін «компенсація», а не «відшкодуван­ня», який використовує ЦК. Існує погляд, що незважаючи на надзви­чайну близькість та залежність цих понять, вони не є тотожними^[52]. При усуненні негативних наслідків, які називають моральною шкодою, через її нематеріальну сутність неможливо вести мову про точне вар­тісне визначення всіх втрат потерпілого та їх абсолютну еквівалент­ність. При усуненні негативних втрат у вигляді моральної шкоди мож­на говорити лише про еквівалентність благ — заміну втраченого блага іншим, зовні подібним за обсягом та характером. Понесені втрати лише замінюються іншими цінностями, тому в таких випадках допустимо вести мову саме про компенсацію як про можливість лише заміни по­несених втрат відповідними матеріальними цінностями. За таких умов грошові кошти набувають певним чином іншого значення: вони вар­тісно вимірюють не моральну шкоду, а благо, яким компенсується втрачене. Виходячи з цього, хоча в даному разі законодавством і перед­бачається «відшкодування» шкоди, конкретне виявлення цього від­шкодування криється за поняттям «компенсація».

Саме «компенсаційністю» моральної шкоди пояснюються виключ­но оціночні критерії при визначенні грошової суми компенсації, які наведені у ч. 3 ст. 23 ЦК, а також необхідність врахування при цьому вимог розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується одноразово грішми, іншим май­ном або в інший спосіб, однак згідно з ч. 1 ст. 1168 ЦК вона може бути відшкодована також і шляхом здійснення щомісячних платежів, якщо її завдано каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я.

§ 13. Відшкодування державою шкоди, завданої злочином

Статтями 1177 та 1207 ЦК встановлено, що шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок злочину, а також майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, у разі, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо ця особа є неплатоспроможною, відшкодовується державою. Цими ж статтями передбачено, що умови та порядок відшкодування державою зазначеної шкоди встановлюються законом. Отже, вони не мають прямої дії й можуть бути реалізовані на практиці виключно за допомогою спе­ціально прийнятого закону, який на сьогодні відсутній. Не підлягають застосуванню в цьому випадку також і норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки Конституція України не передбачає права на відшкодування за рахунок держави шкоди потерпілим від злочину.

Вважається, що розробка механізму відшкодування державою за­вданої злочином шкоди була викликана необхідністю додержання га­рантій у сфері забезпечення прав потерпілих від злочину^[53], усвідомлен­ням соціальної несправедливості остаточності інтересів жертви зло­чину в аспекті розкриття злочину ^[54].

Частково зазначене питання могло бути вирішене приєднанням України до Європейської конвенції щодо відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 р.^[55], яка станом на липень 2010 р. набула чинності для 25 європейських країн. Однак підписана від імені України в квітні 2005 р. зазначена Конвенція не ратифікована й не має юридичної сили на території України. Крім того, зазначена Конвен­ція згідно зі ст. 1 не має безпосередньої прямої дії та може бути засто­сована виключно через механізми національного законодавства.

Намагання розробити спеціальний закон щодо компенсації держа­вою завданої злочином шкоди час від часу приймаються. Вважається, що він має бути спрямований на компенсацію завданій фізичній особі шкоди, зміст якої визначається ЦК, однак публічно-правовими засо­бами. При цьому посилання на цей закон у статтях 1177 та 1207 ЦК не повинно змінювати його публічно-правової суті.

Передбачена вказаними статтями за рахунок держави компенсація шкоди потерпілим від злочину не може розглядатися як цивільно- правове зобов’язання й не є майновою відповідальністю, перекладеною із злочинця на державу. В цьому випадку доречно вести мову лише про виконання державою її соціальних функцій, створення жертві додат­ково до існуючих засобів правового захисту допоміжних, привілейо­ваних механізмів усунення негативних наслідків вчиненого злочину. За своїми функціями та завданнями відшкодування за рахунок держа­ви завданої злочином шкоди є наближеним до системи соціального забезпечення й має існувати як її елемент.

Питання про види шкоди, її зміст та обсяг допустимої компенсації потерпілим залежить від фінансових можливостей держави. Так, ст. 4 Конвенції рекомендує здійснювати компенсацію щонайменше втраче­ного заробітку, витрат, пов’язаних із лікуванням, госпіталізацією і по­хованням, а стосовно утриманців — втрату утримання.

Європейський досвід прийняття подібних нормативних актів свід­чить про поступове розширення кола злочинів, у яких потерпілі отри­мують право на компенсацію, а також запровадження її мінімальних та максимальних меж. Очевидною також стає проблема встановлення пріоритетності (черговості) виплат по кожній із складових завданої шкоди, співвідношення сум, які потерпілий чи члени його сім’ї або інші особи отримують у порядку цивільно-правового страхування життя та здоров’я, соціального забезпечення чи соціального страху­вання, а також із законодавством, яке регулює порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

Невирішеним також є питання про органи, які надаватимуть допо­могу потерпілим, здійснюватимуть обрахування, а також призначення виплат. Ними можуть бути як спеціально створений Фонд допомоги потерпілим від злочинних посягань, так і територіальні органи Мініс­терства юстиції України, соціального захисту або суд.

^[1] Смирнов, В. Т. Общее учение о деликтньїх обязательствах в советском граждан- ском праве [Текст] : учеб. пособие / В. Т. Смирнов, А. А. Собчак. - Л., 1983; Цивільне право України. Академічний курс [Текст] : підручник: у 2 т. / за заг. ред. Я. М. Шев­ченко. - К., 2003. - Т. 2. - С. 322.

^[2] Боброва, Д. В. Деликтная ответственность и ее роль в охране прав граждан и социалистических организаций [Текст] / Д. В. Боброва // Повьшение роли гражданско- правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций. - Киев, 1988. - С. 142.

^[3] Див.: Бартошек, М. Римское право: Понятия, терминьї, определения [Текст] : пер. с чеш. / М. Бартошек. - М., 1989. - С. 104; Зобов’язальне право: Теорія і практи­ка [Текст] : навч. посіб. для студ. юрид. вузів і ф-тів ун-тів / О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова, В. В. Луць та ін. / за ред. О. В. Дзери. - К., 1998. - С. 103-104.

^[4] Российское гражданское право [Текст] : учебник / под ред. З. Г. Криловой,З. П. Гаврилова. - М., 1999. - С. 371.

^[5] Харитонов, Е. О. Гражданское право. Частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Видьі договоров. Авторское право. Представительство [Текст] : учеб. пособие / Е. О. Харитонов, Н. А. Саниахме- това. - К., 2002. - С. 712.

^[6] Гражданское право [Текст] : учебник : в 2 т. / отв. ред. Е. А. Суханов. - М., 2000. - Том ІІ. Полутом 2. - С. 363.

^[7] Красько, И. Е. Некоторьіе теоретические проблеми института возмещения вре- да [Текст] / И. Е. Красько // Актуальньїе проблеми формирования правового государ- ства : краткие тез. докладов и науч. сообщений респ. науч. конф. - Харьков, 1990.-   С. 118 - 119.

^[8] Ігнатенко, В. М. Характеристика підстав виникнення недоговірних зобов’язань [Текст] / В. М. Игнатенко // Проблеми законності : Ресублік. міжвідом. наук. зб. - Х. : Нац. юрид. акад. України, 2000 - С. 69.

^[9] Докладніше про це див.: Ківалова, Т. С. Зобов’язання відшкодування шкоди у цивільному законодавстві України (теоретичні аспекти) [Текст] : монографія / Т. С. Кі- валова ; М-во освіти і науки України; Одеська нац. юрид. акад. - Одеса : Юрид. л-ра, 2008. - С. 107-118.

^[10] Див., напр.: Советское гражданское право [Текст] : учебник : в 2 т. / под ред. О. А. Красавчикова. - М., 1985. - Т. 2. - С. 352.

^[11] Див., напр.: Цивільне право України. Академічний курс [Текст] : підручник: у 2 т. / за заг. ред. Я. М. Шевченко. - К., 2003. - Т. 2. Особлива частина. - С. 333.

^[12] З приводу принципів інституту (зобов’язань) відшкодування шкоди заслуговує на увагу їхня класифікація, здійснена Т. С. Ківаловою. На її думку, зазначені принципи поділяються на спеціальні (тобто такі, що стосуються лише даного конкретного інсти­туту), зокрема принцип виникнення обов’язку відшкодування шкоди на імперативних засадах унаслідок припису закону, рішення суду тощо; принцип повного відшкодуван­ня шкоди; принцип субсидіарного застосування норм глави 82 ЦК України до відносин відшкодування шкоди, завданої (зазнаної) учасниками регулятивних цивільних від­носин; а також на специфічні принципи. До останніх, на думку автора, належать такі, що стосуються регулювання лише окремих випадків завдання шкоди, як-от: принцип «генерального делікту», згідно з яким кожне завдання шкоди іншій особі вважається правопорушенням; принцип покладення цивільно-правової деліктної відповідальності лише на деліктоздатну особу; принцип покладення обов’ язку відповідати за завдану шкоду на особу винну, в її завданні, крім випадків, передбачених законом, коли відпо­відальність покладається на третю особу, прямо визначену у законі. При цьому автор додає, що специфічні принципи існують чи можуть існувати також стосовно регулю­вання інших особливих відносин відшкодування шкоди (наприклад, стосовно відшко­дування шкоди, завданої при самозахисті, діє принцип правомірності самозахисту тощо). Див.: Ківалова, Т. С. Зобов’язання відшкодування шкоди у цивільному законодавстві України (теоретичні аспекти) [Текст] : монографія / Т. С. Ківалова ; М-во освіти і науки України; Одеська нац. юрид. акад. - Одеса : Юрид. л-ра, 2008. - С. 96.

^[13] Приступа, С. Н. Понятийная сущность и методологическое значение компенса- ционной функции гражданского права [Текст] С. Н. Приступа // Проблемь законности : Респ. межвед. науч. сб. - Харьков, 1996. - С. 82.

^[14] Див., напр.: Матвеев, Г К. Вина в советском гражданском праве [Текст] / Г. К. Мат- веев. - Киев, 1951. - С. 7; Красавчиков, О. А. Юридические факти в советском граж­данском праве [Текст] / О. А. Красавчиков. - М., 1958. - С. 57.

^[15] Матвеев, Г. К. Вина в советском гражданском праве [Текст] / Г. К. Матвеев. - Киев, 1951. - С. 13-15.

^[16] Алексеев, С. С. Гражданская ответственность за невьіполнение плана железно- дорожной перевозки [Текст] / С. С. Алексеев. - М., 1959. - С. 49.

^[17] Брагинскй, М. И. Договорное право: Общие положения [Текст] / М. И. Брагин- ский, В. В. Витрянский - М., 1997. - С. 569-570.

^[18] Харитонов, Е. О. Гражданское право Украиньї [Текст] : учебник / Е. О. Харито- нов, Н. А. Саниахметова. - Харьков, 2004. - С. 809.

^[19] Смирнов, В. Т. Общее учение о деликтньїх обязательствах в советском граждан- ском праве [Текст] : учеб. пособие / В. Т. Смирнов, А. А. Собчак. - Л., 1983. - С. 56.

^[20] Див., напр.: Гражданское право [Текст] : учебник: в 2 т. / отв. ред. Е. А. Суханов.-   2-е изд., перераб. и доп. - М., 2000. - Том 2. Полутом 2. - С. 370.

^[21] Ведомости Верхов. Совета СССР. - 1959. - № 1. - Ст. 15.

^[22] Сборник нормативньїх актов. - М., 1977. - С. 931-933.

^[23] Ведомости Верхов. Совета СССР. - 1990. - № 26. - Ст. 942.

^[24] Ведомости Верхов. Совета СССР. - 1991. - № 26. - Ст. 26.

^[25] Горшенев, В. М. Способьі и организационньїе формьі правового регулирования в социалистическом обществе [Текст] / В. М. Горшенев. - М., 1972 .- С. 52-53.

^[26] Брагинский М. М. Договорное право: Общие положения. [Текст] / М. И. Брагин- ский, В. В. Витрянский - М., 1997 - С. 604.

^[27] Гражданское право [Текст] : учебник в 2 т. / отв. ред. Е. А. Суханов. - 2-е изд. перераб. и доп. - М., 2000. - Том ІІ. - Полутом 2. - С. 279.³ Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 49. - Ст. 668.

^[28] Психологічний словник [Текст] / за ред. В. I. Войтка. - К., 1982. - С. 1985.

^[29] Грибанов, В. П. Осуществление и защита гражданских прав [Текст] / В. П. Гри- банов. - Изд. 2-е, стер. - М., 2001. - С. 117-119 (Классика российской цивилистики).

^[30] Рішення Верховного Суду України: Щорічник. Офіційне видання [Текст] / за заг. ред. В. Ф. Бойка. - Ю, 1997. - С. 119-120.

^[31] Цивільне право України. Академічний курс [Текст] : підручник : у 2 т. / за заг. ред. Я. М. Шевченко. - Ю, 2003. - Т. 2. Особлива частина. - С. 337.

^[32] Від лат. actum - дія, документ, вияв якої-небудь діяльності.

^[33] Відом. Верхов. Ради України. - 2000. - № 23. - Ст. 176.

^[34] Див., напр.: Харитонов, Е. О. Гражданское право Украиньї [Текст] / Е. О. Хари­тонов, Н. А. Саниахметова. - Харьков, 2004. - С. 878.

^[35] Красавчиков, О. А. Возмещение вреда, причиненного источником повьшенной опасности [Текст] / О. А. Красавчиков. - М., 1966. - С. 34.

^[36] Зобов’язальне право: теорія і практика [Текст] / за ред. О. В. Дзери. - К., 1998.-   С. 843-848.

^[37] Шиминова, М. Я. Гражданско-правовьіе гарантии охраньї здоровья и имущества граждан [Текст] / М. Я. Шиминова // Сов. государство и право. - 1982. - № 12. - С. 6.

^[38] Майданик, Л. А., Материальная ответственность за повреждение здоровья [Текст] / Л. А. Майданик, И. Ю. Сергеева - М., 1968. - С. 48.

^[39] Маслов, В. Ф. Обязательства из причинения вреда [Текст] / В. Ф. Маслов. - Харьков, 1961. - С. 24.

^[40] Красавчиков, О. А. Возмещение вреда, причиненного источником повьшенной опасности [Текст] / О. А. Красавчиков. - М., 1966. - С. 34-66.

^[41] Советское гражданское право [Текст] : учебник в 2 т. / под ред. О. А. Красавчи- кова. - М., 1985. - С. 388.

^[42] Ойгензшхт, В. А. Воля и волеизьявление. [Текст] / В. А. Ойгензшхт. - Душанбе, 1983. - С. 133-144.

^[43] Див.: Концепція державного регулювання безпеки та управління ядерною галуззю в Україні. [Текст] : схвал. постановою Верхов. Ради України від 25 січ. 1994 р. № 3871- ХІІ /Ядерне законодавство. Збірник нормативно-правових актів. - К., 1998. - С. 8-19.

^[44] Ядерне законодавство. Збірник нормативно-правових актів. - К., 1998. - С. 516.

^[45] Відом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 44. - Ст. 222.

^[46] Там само. - 1995. - № 22. - Ст. 81. / у ред. станом на 3 грудня 1997 р. // Голос України. - 1998. - 6 січ.

^[47] Там само. - 1995. - № 27. - Ст. 198.

^[48] Там само. - 2001. - № 15. - Ст. 46.

^[49] Див. напр. Рішення у справі «Білуха проти України» від 9 листопада 2006 р. // Офіц. вісн. України. - 2007. - № 19. - Ст. 785; Рішення у справі «Воловік проти Укра­їни» від 6 груд. 2007 р. // Офіц. вісн. України. - 2008. - № 32. - Ст. 1074.

^[50] Паліюк, В. П. Особливості застосування судами України Конвенції про захист прав людини та основних свобод [Текст] : (навч.-практ. посіб.) / В. П. Паліюк. - Ми­колаїв : Атол, 2003. - С. 111-122.

^[51] У справі «Новоселецький проти України» від 22 лютого 2005 р. (пункти 22, 76) Європейський суд з прав людини був «особливо здивований» тим, що національний суд відхилив позов про відшкодування шкоди з посиланням на те, що «відшкодування моральної шкоди у житлово-правових спорах законом не передбачено» // Офіц. вісн. України. - 2005. - № 31. - Ст. 1917.

^[52] Докладніше про це: Приступа, С. Н. Концептуальні засади компенсаційної функції цивільного права [Текст] / С. Н. Приступа // Вісн. Акад. прав. наук України. - 1996. - №6. - С. 153-160.

^[53] Присяжнюк, Т. І. Актуальні питання охорони прав потерпілого від злочину // Вісн. Верхов. Суду України. - 2006. - № 12. - С. 23.

^[54] Баранова, Л. М. Компенсація шкоди жертвам насильницьких злочинів в Україні. Фахові аспекти [Текст] / Л. М. Баранова, С. Є. Сиротенко, М. І. Сірий. - К. : Наш час,- С. 39.

^[55] Очевидно, що назва Конвенції має перекладатися за допомогою терміносполу- чення «компенсація шкоди»; див : European Convention on the Compensation of Victims of Violent Crimes [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://conventions.coe.int/ Treaty/EN/Treaties/HTML/116.htm.

Питання для самоконтролю

1. Поняття та елементи зобов’язань по відшкодуванню шкоди.
2. Поняття, зміст і підстави деліктної шкоди.
3. Випадки звільнення від відповідальності за завдання шкоди.
4. Особливості відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на захист.
5. Особливості відшкодування юридичною або фізичної осо­бою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою.
6. Особливості відшкодування шкоди, завданої актами законо­давчої та виконавчої влади.
7. Особливості відшкодування шкоди, завданої актами право­охоронних органів та органів судової влади.
8. Особливості відшкодування шкоди, завданої фізичними осо­бами з частковою або неповною цивільною дієздатністю, недієздатними, з вадами психічного чи фізичного стану та особами з обмеженою цивільною дієздатністю.
9. Особливості відшкодування шкоди, завданої джерелом під­вищеної небезпеки.
10. Особливості відшкодування ядерної шкоди.
11. Особливості відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.
12. Особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок не­доліків товарів, робіт.
13. Яке призначення мають норми про відшкодування державою шкоди потерпілим від злочинів? Визначте місце зазначених норм у законодавстві.
14. Визначте         поняття та зміст моральної шкоди.
15. Назвіть     умови виникнення зобов’язання по компенсації моральної шкоди.
16. З’ясуйте обставини, з урахуванням яких визначається розмір компенсації моральної шкоди.