Глава 65 Публічна обіцянка винагороди

§ 1. Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу

§ 2. Публічна обіцянка винагороди за результатами конкурсу

§ 1. Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу

Разом із договорами як підставами виникнення зобов’язань новий ЦК України розглядає односторонні правочини, що дозволяє врегулю­вати нові сфери суспільних відносин, встановити нові інститути недо- говірних зобов’язань^[1].

Особливістю зобов’язань із односторонніх правочинів є те, що для їх реалізації необхідна сукупність юридичних фактів — як подій, так і дій, включаючи односторонні правочини, що виходять від осіб, до яких вони звернені. Центральне місце в такому складі займає первісний одно­сторонній правочин, який має не лише правостворююче, а й регулятив­не значення, оскільки визначає зміст майбутнього зобов’язання^[2].

Як правило, для виконання певної роботи або надання послуги з ви­конавцем укладається договір з відповідною оплатою, встановленою до­мовленістю сторін. Але іноді для досягнення такого результату необхідно привернути увагу якомога більшої кількості осіб з обіцянкою виплатити винагороду тому, хто досягне такого результату. Так, наприклад, адміні­страцією острова Сахалін було оголошено винагороду в розмірі 1 млн руб. за надання інформації про зниклий 20 серпня 2003 р. гелікоптер, на борту якого перебував губернатор острова. У цьому разі йдеться саме про пу­блічну обіцянку винагороди без оголошення конкурсу.

Результат, для досягнення якого публічно обіцяється винагорода, буває різного характеру. Але з точки зору класифікації вказаних зобов’язань важливо відрізняти результати: єдині у своєму роді і зі- ставні за якістю. Наприклад, загублену корову можна знайти або не знайти, але не можна зробити це «краще» або «гірше» і до того ж одно­часно кількома особами, в різних місцях, незалежно один від одного. Навпаки, літературні твори на задану тему можуть бути одночасно і незалежно один від одного створені кількома авторами без збігу ху­дожніх та інших достоїнств. У зв’язку з цим прийнято розрізняти пу­блічну обіцянку винагороди, побудовану як конкурс, і таку, що не є конкурсом^[3].

ЦК, використовуючи вказаний критерій порівнюваності результа­тів, окремо закріплює два різновиди публічної обіцянки винагороди: публічна оцінка винагороди без оголошення конкурсу і публічна обі­цянка нагороди за результатами конкурсу.

Згідно зі ст. 1144 ЦК особа має право публічно пообіцяти винагоро­ду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання ін­формації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо).

Закон указує на певні вимоги до публічної обіцянки винагороди, які дозволяють кваліфікувати її як юридично обов’язкову. Обіцянка винагороди: 1) має бути публічною, якщо вона сповіщена у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб (ч. 2 ст. 1144 ЦК); 2) має бути майновою, тобто грошовою або іншою, що має вартісне вираження — надання речі, послуги тощо; 3) має містити вказівку на результат, який повинен бути досягнутий. Хоча ст. 1144 ЦК не зазначає характер результату, але зрозуміло, що він має правомірний характер і може бути досягнутий необмеженим колом осіб.

Частина 3 ст. 1144 ЦК визначає обов’язкові реквізити сповіщення публічної обіцянки винагороди: завдання; строк та місце його вико­нання; форма та розмір винагороди.

Законодавець не встановлює певну форму оголошення публічної обіцянки винагороди, але конкретизує зміст завдання у разі публічної обіцянки винагороди. Завдання, яке належить виконати, може стосу­ватися разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які мо­жуть вчинятися різними особами (ст. 1145 ЦК). Так, наприклад, відо­мості про місцезнаходження осіб, які причетні до скоєння серії теро­ристичних актів у м. Краснодарі 25 серпня 2003 p., можуть бути надані кількома особами. У такому разі на частку оголошеної винагороди може претендувати кожна з осіб, незалежно від вичерпності їх відо- мостей^[4].

Суб’єктами зобов’язань, що виникають на підставі публічної обі­цянки винагороди без оголошення конкурсу, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Таким чином, публічна обіцянка винагороди без оголошення кон­курсу — це недоговірне зобов ’язання, що виникає на підставі звернен­ня до необмеженого кола осіб і полягає у виплаті майнової винагороди особі (особам), яка досягла зазначеного у сповіщенні результату.

Умови виникнення зобов’язання. Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу є одностороннім правочином, на підставі якого особа, що заявила про винагороду, стає боржником, а будь-яка особа, що відгукнулася, — кредитором. Але сама по собі публічна обіцянка не призводить до виникнення прав і обов’язків у необмеже­ного кола осіб, до яких вона звернена.

Обов’язок виплатити винагороду, а отже, і право її вимоги виникає лише у разі надання особою, яка відгукнулася, вказаного в публічній обіцянці результату, тобто виконання певної умови. Зважаючи на це, публічна обіцянка винагороди виступає як односторонній умовний правочин (ст. 212 ЦК).

У цілому зобов’язання з публічної обіцянки винагороди виникає із юридичного складу двох односторонніх правочинів: публічної обі­цянки винагороди і відгуку на неї у вигляді надання обумовленого результату. Причому вказані правочини мають зустрічний характер і повинні відповідати одне одному.

Зміст зобов’язання. Обов’язок особи, яка публічно пообіцяла ви­нагороду, полягає саме у виплаті цієї винагороди тому, хто надав ре­зультат, указаний у сповіщенні. Частина 3. ст. 1144 ЦК зобов’язує особу, яка публічно обіцяє винагороду, визначити у сповіщенні її фор­му та розмір. Це може бути як певна річ, так і грошова сума. Нагорода може бути виражена також в іншій формі: білет на концерт артиста, який оголосив винагороду, надання зустрічної послуги і т. п.^[5]Згідно з ч. 1 ст. 1148 ЦК у разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов’язана виплатити її. Якщо завдання стосується разової дії, вина­города виплачується особі, яка його виконала першою. Якщо таке за­вдання було виконано кількома особами одночасно, винагорода розпо­діляється між ними порівну.

Строк виконання завдання. Встановлення строку (терміну) вико­нання завдання не є обов’язковим і характерним для цього зобов’язання. Але особа, яка дає публічну обіцянку винагороди, має право встановити строк (термін) для виконання завдання (ст. 1146 ЦК). Зазначення строку свідчить про те, що особа, яка дала публічну обіцянку винагороди, пов’язана обов’язком виплати винагороди саме у цей проміжок часу, оскільки закінчення строку для передання результату є однією з підстав припинення вказаного зобов’язання (ч. 1 ст. 1149 ЦК).

Якщо строк (термін) виконання завдання не встановлений, воно вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту за­вдання. Поняття «розумний час» є оціночним і може бути визначене шляхом зіставлення часу, який минув з дня публічної обіцянки, та змісту завдання.

Виходячи з характеру одностороннього правочину як підстави ви­никнення зобов’язання з публічної обіцянки винагороди, особа, яка публічно її обіцяла, має право змінити завдання та умови надання ви­нагороди (ст. 1147 ЦК). Така зміна не пов’язана з будь-якими умовами і навіть не потребує сповіщення у такому ж порядку, як і публічна обі­цянка, але тягне певні правові наслідки для цієї особи:

Перше — відшкодування збитків особі, яка розпочала виконання завдання, вчинених їй у зв’язку зі зміною завдання.

Друге — відшкодування витрат, понесених особою, яка розпочала виконання завдання, але у зв’язку зі зміною умов надання винагороди завдання втратило для неї інтерес.

Окрім закінчення строку на передання результату, зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється також пе- реданням результату особою, яка першою виконала завдання.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право публічно оголо­сити про припинення завдання. У цьому разі особа, яка понесла реаль­ні витрати на підготовку до виконання завдання, має право на їх від­шкодування (ст. 1149 ЦК). Під реальними розуміються витрати, які забезпечували діяльність, спрямовану на виконання завдання.

Наявність або відсутність публічної обіцянки винагороди впливає на відносини сторін. Так, наприклад, якщо особа, яка загубила річ, публічно пообіцяє винагороду за її знайдення, то відносини між нею й особою, яка знайде річ і передасть, визначатимуться ст. 1144 ЦК, а за відсутності такої обіцянки — правилами ст. 339 ЦК, що передбачають право особи, яка знайшла загублену річ, на винагороду та відшкоду­вання витрат, пов’язаних зі знахідкою. Частина 3 ст. 339 ЦК прямо зазначає: якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, вона виплачується на умовах публічної обіцянки.

§ 2. Публічна обіцянка винагороди за результатами конкурсу

Поняття зобов’язання із публічного конкурсу. Другим різновидом публічної обіцянки винагороди виступає публічна обіцянка винагоро­ди за результатами конкурсу (публічний конкурс). «Конкурс» у бук­вальному перекладі з латинської означає «зіткнення, зустріч». У ци­вільному праві — змагання кандидатів, претендентів для виявлення кращих на право організації і (або) здійснення діяльності, спрямованої на досягнення яких-небудь соціально корисних цілей^[6]. Найчастіше в цивільному праві конкурс використовується у трьох розуміннях :

1)  різновид недоговірних зобов’язань;

2) порядок укладення договору;

3)   конкурсне провадження — відповідне розподілення майна боржни­ка в разі його неплатоспроможності^[7].

Конкурс як різновид недоговірних зобов’ язань, а саме вид публіч­ної обіцянки винагороди, що передбачає порівнюваність результатів, регулюється статтями 1150-1157 ЦК. Мета конкурсу ніколи не може полягати лише в тому, щоб тільки визначити найкраще вирішення за­вдання. Кінцева мета його — застосування отриманого результату на практиці, використання у виробництві тощо^[8].

Конкурс (змагання) має право оголосити фізична або юридична особа (засновник конкурсу). Залежно від залучення засновником кон­курсу до участі в конкурсі чи то широкого загалу, чи обмеженого кола осіб, визначених до оголошення конкурсу, публічні конкурси поділя­ються на відкриті і закриті. Оскільки сама назва конкурсу «публічний» свідчить про необмежене коло учасників, не зовсім послідовним є під­хід законодавця щодо віднесення закритого конкурсу до публічного. Згідно з ч. 3 ст. 1150 ЦК засновник конкурсу має право запросити до участі в ньому персональних учасників (закритий конкурс). Вважало­ся, що закритий конкурс являє собою суму окремих договорів, які укладаються з кожним із пошукувачів, котрі мають право на оплату виконаної роботи незалежно від зайнятого ними місця на конкурсі і від прийняття оціночного рішення взагалі^[9]. Д. В. Боброва розглядає за­критий конкурс як різновид договору замовлення. Замовлення на створення твору (проекту будови, пам’ятника) на одну й ту саму тему іноді дається кільком конкретним особам^[10].

Очевидно, публічність як ознака конкурсного зобов’язання перед­бачає невизначеність кола учасників на час оголошення конкурсу, тому закритий конкурс, який хоча і складає за структурою відносин також два зустрічні односторонні правочини, не може бути віднесений до публічного (виступати його різновидом). У юридичній літературі сто­совно ознаки публічності існує кілька точок зору. Так, одні автори вважають, що обіцянка винагороди за краще виконання певної роботи або досягнення інших результатів має бути публічною, тобто зверне­ною до необмеженого кола осіб^[11], а інші публічність вбачають у тому, що обіцянка дається більше, ніж одній особі^[12].

Конкурс оголошується публічно через засоби масової інформації. Оголошення про конкурс може бути зроблене й іншим чином. Це, на­приклад, розміщення об’яви про проведення конкурсу серед співро­бітників науково-дослідного інституту на дошці об’яв цієї установи. При проведенні закритого конкурсу засновник адресує оголошення про конкурс персональним учасникам і змагання відбувається серед тих із них, хто відгукнувся на умови конкурсу.

На відміну від публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу, публічна обіцянка винагороди за результатами конкурсу від­різняється формалізацією умов. Закон вказує на істотні умови конкур­су. Це предмет конкурсу і нагорода (премія), яка має бути виплачена переможцеві.

Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо. Публічний конкурс спрямований на досягнення суспільно корисної мети, і тому він не може мати негативний зміст. Так, наприклад, не є конкурсом «змагання», оголошене в 2003 р. Харківським міськвиконкомом серед житлово-експлуатаційних організацій на найгірше утримання двору біля жилого будинку. Засновник конкурсу повинен сформулювати умови, які ставляться до завдання, і чітко викласти їх у публічному оголошенні або ж у персональному повідомленні.

Другою істотною умовою конкурсу виступає нагорода (премія). Кількість призових місць, вид нагороди (сума премії) за кожне призо­ве місце тощо визначаються в умовах конкурсу. Важливо, щоб нагоро­да спеціально була передбачена, а не являла собою винагороду за трудовим договором або ж авторську винагороду. Нагорода (премія) може мати як матеріальний характер, так і моральний (моральне заохо­чення). Інакше кажучи, нагородою може вважатися звання («лауреат», «кращий спеціаліст» і т. д.), диплом, свідоцтво, вимпел, нагрудний знак. Нагорода в матеріальній формі може мати як грошовий вираз, так бути і в іншій негрошовій формі. Остання повинна задовольняти ви­могам оборотоздатності (ст. 178 ЦК).

Крім істотних умов, засновник має право вказати і додаткові умови до результату конкурсу або до учасників. Ці умови ще називають фа­культативними. При внесенні їх до оголошення або ж до повідомлен­ня персональному учаснику вони набувають обов’язкового характеру для учасників.

Згідно з ч. 4 ст. 1151 ЦК умовами конкурсу має бути передбачено строк подання творів на конкурс чи виконання певної дії. Однак строк подання творів, або ж, наприклад, строк оголошення результатів кон­курсу не належать до істотних умов, але, як правило, засновником конкурсу строки визначаються.

Зміна умов і відмова від проведення конкурсу. У процесі прове­дення конкурсу у засновника може виникнути потреба у зміні умов або взагалі у його припиненні. Оскільки оголошення конкурсу є односто­роннім умовним правочином, то і зміна умов та відмова від проведен­ня за своєю природою можуть бути лише одностороннім волевиявлен­ням засновника. Захищаючи інтереси учасників конкурсу, законодавець встановлює певні обмеження права засновника конкурсу. Згідно з ч. 1 ст. 1152 ЦК засновник конкурсу має право змінити його умови до по­чатку конкурсу. Зміна умов конкурсу після його початку не допуска­ється. Про зміну умов конкурсу має бути оголошено в тому ж порядку, в якому було його оголошено. Під початком конкурсу слід розуміти перший день прийому конкурсних робіт згідно з умовами конкурсу, тобто оголошення про зміну його умов повинно вийти принаймні на­передодні вказаного дня.

Особи, які виявили бажання взяти участь у конкурсі, але у зв’язку зі зміною його умов участь у ньому втратила для них інтерес або ста­ла неможливою, мають право вимагати від засновника відшкодування витрат, які були понесені ними для підготовки до участі в конкурсі.

ЦК передбачає право засновника конкурсу відмовитись від його проведення і вказує на підстави та правові наслідки такої відмови (ст. 1153 ЦК).

По-перше, засновник конкурсу має право відмовитися від його проведення, якщо це стало неможливим за обставин, які від нього не залежать. Так, наприклад, коли на конкурс не подані роботи, що від­повідають його умовам, подано кілька робіт, виконаних однією особою, тощо. В цьому разі відмова не тягне для засновника будь-яких правових наслідків.

По-друге, відмова засновника конкурсу з інших підстав викликає для нього обов’язок відшкодувати учасникам витрати, які були ними понесені для підготовки до участі у конкурсі. В цьому разі закон за­хищає майнові права учасників, порушені по суті односторонньою відмовою від зобов’ язання засновником. Очевидно, доцільно було б передбачити й підстави звільнення засновника конкурсу від відшко­дування витрат, наприклад, коли робота була виконана не у зв’язку з конкурсом, зокрема до його оголошення, або завідомо не відповідала умовам конкурсу.

На відміну від змін умов конкурсу, законодавець не визначає фор­му оголошення про відмову від конкурсу, але логічним буде доведення цієї інформації у такий же спосіб, як і про його початок.

Виконання зобов’язання із публічного конкурсу. Зобов’язання із публічного конкурсу у своєму розвитку проходить кілька етапів, які характеризуються вчиненням юридичних дій і зміною суб’єктів. При­чому засновник конкурсу не змінюється, а зміни відбуваються на іншій стороні.

Перший етап полягає в оголошенні конкурсу, яке являє собою умовний, основний, односторонньо-уповноважуючий правочин, що зобов’язує засновника конкурсу видати переможцю винагороду. З на­званого юридичного факту на цьому етапі виникає абсолютне цивіль­не правовідношення, в якому чітко визначеній особі — засновнику конкурсу — відповідає невизначена множинність уповноважених осіб. Останні мають право подати роботи згідно з умовами конкурсу.

Другий етап — це подання учасниками конкурсу робіт засновнику. З точки зору юридичних фактів — це ряд допоміжних односторонньо- зобов’язуючих правочинів, які зобов’язують засновника провести оцінювання поданих робіт, якщо вони задовольняють передбаченим в оголошенні умовам. На цьому етапі абсолютне правовідношення трансформується у низку відносних правовідношень, у яких зобов’язаною особою виступає засновник, а уповноваженими — учас­ники конкурсу, які здійснюють своє право подати роботу замовнику і вимагати від нього її розгляду і оцінки.

Третій етап — винесення оціночного рішення, яке виступає допо­міжним односторонньо-уповноважуючим правочином. На підставі оціночного рішення із числа учасників конкурсу виокремлюється один (або кілька, якщо це встановлено умовами конкурсу) переможець кон- курсу^[13].

Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результату. Він визначається в порядку, встановленому засновником конкурсу. Стаття 1154 ЦК передбачає оголошення результатів конкурсу в тому ж порядку, в якому було оголошено сам конкурс.

Закон встановлює особливості оцінювання результатів інтелекту­альної, творчої діяльності, які подані на конкурс. Згідно з ст. 1155 ЦК за наслідками оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяль­ності, які надані на конкурс, засновник конкурсу (конкурсна комісія, журі) може прийняти рішення про:

1)   присудження всіх призових місць та нагород (премій), які були визначені умовами конкурсу;

2)   присудження окремих призових місць, якщо їх було встановлено декілька, та нагород (премій);

3)   відмову у присудженні призових місць, якщо жодна з робіт, на­даних на конкурс, не відповідає його вимогам;

4)   присудження заохочувального призу та (або) нагороди (премії). Переможець конкурсу має право вимагати від його засновника вико­нання свого зобов’язання у строки, встановлені умовами конкурсу. ЦК передбачає, що у разі коли предметом конкурсу був результат інтелек­туальної, творчої діяльності, засновник має право подальшого його використання лише за згодою переможця конкурсу (ст. 1156). У той же час засновник має переважне право перед іншими особами на укла­дення з переможцем конкурсу договору про використання предмета конкурсу. При цьому законодавець не пояснює, в чому полягає і про­тягом якого строку діє це переважне право.

Була висловлена думка, що зазначене право за аналогією закону повинно регулюватися нормами, які встановлюють переважне право купівлі частки в праві власності на нерухоме майно^[14]. Такий підхід є виправданим. Згідно з ч. 1 ст. 362 ЦК у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах. Іншими словами, переважне право «спрацьо­вує» лише за рівних умов. Звичайно, порівняння умов може відбутися у тому випадку, коли в оголошенні про конкурс зазначені умови май­бутнього авторського договору. Якщо вони відсутні в оголошенні, то переважне право засновника реалізувати буде неможливо.

Важливо зазначити, що коли проводиться конкурс на створення творів науки, літератури, мистецтва, його переможцю в будь-якому випадку видається нагорода (премія), а також виплачується авторський гонорар згідно з договором.

ЦК закріплює загальне правило про обов’ язок засновника повер­нути річ, подану на конкурс. Подання учасником конкурсу речі на конкурс не припиняє його право власності на цю річ. Умова конкурсу, за якою засновник конкурсу не повертає його учаснику річ, подану на конкурс, є нікчемною (ст. 1157 ЦК).

Засновник конкурсу може залишити у себе річ, подану на конкурс, лише за згодою його учасника. Якщо учасник протягом місяця від дня оголошення результатів конкурсу не пред’явив вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс, вважається, що засновник конкурсу має право подальшого володіння нею. Учасник конкурсу має право у будь- який час пред’явити вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс. Якщо річ, подана на конкурс, не була подарована засновни­кові конкурсу або куплена, він може набути право власності на неї відповідно до ст. 344 ЦК (набувальна давність).

^[1] Недоговірні зобов’язання у проекті Цивільного кодексу України. Кодифікація приватного (цивільного) права України [Текст] / за ред. А. Довгерта. - К. : Укр. центр правн. студій, 2000. - С. 260.

^[2] Иоффе, О. С. Обязательственное право [Текст] / О. С. Иоффе. - М. : Юрид. лит., 1975. - С. 779.

^[3] Иоффе, О. С. Обязательственное право [Текст] / О. С. Иоффе. - М. : Юрид. лит., 1975. - С. 783.

^[4] Голубєва, Н. Ю. Цивільний кодекс України: Коментар [Текст] / Н. Ю. Голубєва. Х.. : Одіссей, 2003. - С. 742.

^[5] Садиков, О. Н. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации. Часть вторая (постатейний) [Текст] / О. Н. Садиков. Изд. 3-е испр. и доп. / рук. авт. кол. и отв. ред. О. Н. Садиков. - М. : Юрид. фирма КОНТРАКТ; ИНФрА • М, 1998. - С. 648.

^[6] Тихомирова, Л. В. Юридическая ^нциклопедня [Текст] / Л. В. Тихомирова, М. Ю. Тихомиров / под ред. М. Ю. Тихомирова. - М., 1998. - С. 207.

^[7] Игнатенко, В. М. Конкурс в цивільному праві [Текст] / В. М. Ігнатенко // Про­блеми законності : республік. міжвідом. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. - Х. : Нац. юрид. акад. України, 2000. - № 42. - С. 61-62.

^[8] Смирнов, В. Т. Конкурс в советском праве [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / В. Т. Смирнов - М., 1962. - С. 19.

^[9] Иоффе, О. С. Обязательственное право [Текст] / О. С. Иоффе. - М. : Юрид. лит., 1975. - С. 786.

^[10] Боброва, Д. В. Зобов’язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди (оголошення конкурсу) [Текст] / Д. В. Боброва / Цивільне право: навч. посіб. для студ. юрид. вузів та ф-тів. - К. : Вентурі, 1996. - С. 301.

^[11] Смирнов, В. Т. Гражданское право [Текст] : учебник / В. Т. Смирнов; под. ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М. : Проспект, 1997. - Часть II. - С. 682.

^[12] Голубева, Н. Ю. Цивільний кодекс України: Коментар [Текст] / Н. Ю. Голубєва.-   Х. : Одіссей, 2003. - С. 743.

^[13] Взагалі питання юридичної природи рішення конкурсної комісії є дискусійним у юридичній літературі. Так, одні автори вважають, що конкурс у цивільному праві є сукупністю односторонніх угод, які повинні бути вчинені як влаштовувачем конкурсу, так і його учасниками (Цивільне право [Текст] : навч. посіб. для студ. юрид. вузів та ф-тів. - К. : Вентурі, 1996. - С. 299). Інші зазначають, що це рішення - адміністра­тивний акт, який породжує різні за характером і правовим значенням наслідки (Граж- данское право [Текст] : учебник / под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М. : Проспект, 1997. - Часть II. - С. 685).

^[14] Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации. Часть вторая. (Постатейний) [Текст] : рук. авт. кол. и отв. ред. О. Н. Садиков. Изд-е 3-е, испр. и доп.-   М. : Юрид. фирма КОНТРАКТ; ИНФРА • М, 1998. - С. 657.

Питання для самоконтролю

1. Поняття публічної обіцянки винагороди та її види.
2. Які вимоги ставляться до публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу.
3. Порядок припинення зобов’ язання з публічної обіцянки ви­нагороди.
4. Підстави припинення зобов’язання з публічної обіцянки винагороди.
5. Умови публічної обіцянки винагороди за результатами кон - курсу.
6. Виконання зобов’ язання з публічного конкурсу.
7. Визначення юридичної долі речі, поданої на конкурс.