Глава 52 Страхові зобов’язання

§ 1. Загальні положення про страхування

§ 2. Страхові зобов’язання: поняття, характеристика

§ 3. Учасники страхових зобов’язань

§ 4. Укладення договору страхування та його істотні умови

§ 5. Зміст страхового зобов’язання. Відповідальність сторін

§ 6. Припинення договору страхування. Його недійсність

§ 1. Загальні положення про страхування

У процесі життєдіяльності людина постійно перебуває під впливом різноманітних шкідливих факторів: хвороб, нещасних випадків, сти­хійних лих, дорожньо-транспортних пригод тощо. Разом з тим у жит­ті людини можуть мати місце певні події, які не мають шкідливого характеру, але з настанням яких виникає необхідність у додатковій матеріальній допомозі: досягнення пенсійного віку, вступ до навчаль­ного закладу, одруження та ін. Здійснення підприємницької діяльнос­ті також пов’язане із постійною загрозою втрат матеріального харак­теру. У таких випадках виникає нагальна необхідність у забезпеченні інтересів фізичних та юридичних осіб внаслідок настання тих чи інших подій. Захист їх інтересів може забезпечуватися за допомогою різних інструментів, серед яких особливе місце займає страхування. Страху­вання є універсальним засобом, спрямованим на усунення (або, у край­ньому випадку, мінімізацію) негативних (небажаних) наслідків, ви­кликаних різними причинами. Воно належить до репресивних^[1] спосо­бів боротьби з негативними наслідками. Разом з тим страхування до­зволяє особі одержати певну матеріальну допомогу при настанні подій позитивного характеру, які не тягнуть за собою настання небажаних (негативних) наслідків (наприклад, досягнення повноліття).

Легальне визначення страхування міститься у Законі України «Про страхування»^[2], відповідно до ст. 1 якого страхування—це вид цивільно- правових відносин^[3] щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізични­ми та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Матеріальну основу страхування складає так званий страховий фонд, який є джерелом відшкодування випадкових матеріальних втрат (здійснення страхових виплат). Створення цього фонду є економічно необхідним. Історично склалися різноманітні форми його організації. За особливостями свого предмета страховий фонд може створюватись у грошовій або натуральній формі^[4].

За принципами його організації можливі три його форми: само­страхування, створення централізованих страхових фондів (резервів) та власне страхування.

Перша з них полягає в тому, що страховий фонд створюється в ме­жах одного суб’єкта (здебільшого — юридичної особи). Це децентра­лізована форма організації страхового фонду: він створюється та ви­користовується окремими суб’єктами самостійно, незалежно один від одного^[5]. Втрати, які виникають у цього суб’єкта, компенсуються ви­ключно за його рахунок, розподіляючись на весь час створення стра­хового (резервного) фонду. При цьому розподіл втрат здійснюється не в «ширину», а лише в «глибину», не в «просторі», а лише «у часі»^[6]. Само­страхування може застосовуватися здебільшого великими учасниками ци­вільних відносин або тими суб’єктами, які складаються із декількох само­стійних частин (наприклад, судноплавні компанії, авіакомпанії тощо).

Друга форма — створення централізованих страхових фондів (ре­зервів) за рахунок державного бюджету або місцевих бюджетів. Ха­рактерними її рисами є те, що страховий фонд існує та використову­ється як єдиний фонд для певного кола суб’єктів (у межах держави в цілому або її окремої адміністративної одиниці) та створюється в централізованому порядку за рахунок централізованих державних, місцевих та інших ресурсів, а не окремими суб’єктами. Виплати з цьо­го фонду призначені для компенсації втрат багатьох осіб, що відповіда­ють обумовленим вимогам (територія, вид діяльності тощо) і які не завжди беруть участь у його створенні^[7].

Особливе значення має третя форма організації страхового фонду — власне страхування. На відміну від перших двох форм створення стра­хового фонду, страхування характеризується двома ознаками: страховий фонд формується у децентралізованому порядку за рахунок внесків окремих його учасників, а розподіляється централізовано страховиком, але виключно серед його учасників (осіб, які беруть участь у його фор­муванні). Втрати, що виникають у окремих його учасників, розподіля­ються виключно серед осіб, які створили цей фонд.

Економічна сутність страхування полягає в розкладанні збитків, запо­діяних одній особі, серед якомога більшого кола суб’єктів, для кожного з яких окремо матеріальні втрати при цьому ледь відчутні, а становище потерпілого відновлюється швидко і досить повно. З цієї точки зору стра­хування виступає у вигляді системи перерозподільчих відносин його учасників шляхом формування за рахунок їх грошових внесків цільового фонду, призначеного для відшкодування можливих надзвичайних та інших втрат, надання грошової допомоги або накопичення грошових коштів.

Страхування як вид цивільно-правових відносин підлягає спеці­альному правовому режиму. Основу законодавства про страхування складають акти цивільного законодавства, які регулюють найважливішу частину страхових відносин — страхові зобов’язання^[8]. Головне місце серед правових актів, що регулюють страхові зобов’ язання, належить ЦК^[9], у якому страхуванню присвячена окрема глава — 67 («Страхування»). Особливу увагу в ЦК приділено питанням правового регулювання до­говору страхування. Разом з тим за загальним правилом (якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства) положення ЦК застосо­вуються також щодо відносин, що випливають із обов’язкового страху­вання (ч. 2 ст. 999 ЦК). З цього слідує, що до відносин, які випливають із обов’ язкового страхування, положення ЦК мають субсидіарне засто­сування поряд із спеціальними актами цивільного законодавства.

Другим за значущістю правовим актом, присвяченим страховим зобов’язанням, є Закон України «Про страхування» (далі — Закон), який регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення рин­ку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів юридичних та фізичних осіб. Указаний Закон містить загальні положення правового регулювання страхових зобов’язань, а також основні страхові поняття та категорії, як-от: страховики, страхувальники, страховий ризик, страховий випадок, страхова сума, страхове відшкодування тощо.

Відносини у сфері обов’язкового страхування цивільно-правової відпо­відальності власників наземних транспортних засобів, крім названих, регу­люються також Законом України «Про обов’ язкове страхування цивільно- правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»^[10], який спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України, а також іншими законами України і нормативно- правовими актами, прийнятими відповідно до них.

До актів цивільного законодавства, що регулюють страхові зобов’язання, також належать укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України (ст. 11 ЦК).

Важливе значення для регулювання страхових відносин мають нормативно-правові акти спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю (далі — Уповноважений орган), який видає вказані акти в межах повно­важень, передбачених законом^[11].

При здійсненні добровільного страхування важливу роль для вре­гулювання відносин між страхувальником та страховиком відіграють правила страхування, які визначають загальні умови і порядок здій­снення добровільного страхування. Вони розробляються страховиком самостійно для кожного виду страхування окремо і підлягають реє­страції в Уповноваженому органі при видачі ліцензії на право здійснен­ня відповідного виду страхування^[12]. Законом встановлені чіткі вимоги щодо їх змісту^[13]. Якщо подані правила страхування (або зміни чи доповнення до них) суперечать чинному законодавству, порушують чи об­межують права страхувальника або не відповідають встановленим вимогам, Уповноважений орган має право відмовити у видачі ліцензії та реєстрації правил чи змін та (або) доповнень до них.

Порядок та правила проведення окремих видів обов’ язкового стра­хування встановлюються Кабінетом Міністрів України та затверджу­ються його відповідними постановами, які є обов’язковими для ви­конання (ст. 7 Закону).

Взаємовідносини між страховиком та страхувальником мають дво­рівневу структуру. По-перше, загальні умови добровільного страху­вання містяться в правилах страхування. По-друге, конкретні (безпо­середні) його умови визначаються при укладенні договору страхуван­ня відповідно до законодавства. Кожний страховик зобов’язаний дотримуватися загальних умов страхування, допускаючи лише їх кон­кретизацію та незначні відступи. У цьому проявляється здійснення державою безпосереднього матеріального контролю за загальними умовами страхування. При укладенні договору страхування сторони вправі самостійно визначати його умови (зміст), але не допускаючи істотної зміни положень, що містяться в правилах страхування.

Обов’ язкове страхування має здійснюватися на підставі типового до­говору, форми якого встановлюються Кабінетом Міністрів України.

§ 2. Страхові зобов’язання: поняття, характеристика

Страхові зобов’язання є самостійним видом цивільно-правових зобов’язань, які опосередковують відносини з надання фінансових послуг^[14].

Страховим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) здійснити страхову виплату другій стороні

(страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі страху­вання страхувальником або зазначеній в акті цивільного законо­давства (надати допомогу, виконати послугу тощо), а друга сторо­на (страхувальник) зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору (або ви­моги актів цивільного законодавства).

Страхування може здійснюватись у двох формах: добровільній або обов’язковій (ст. 5 Закону).

Обов’язкове страхування виникає в силу прямої вказівки Закону, який зобов’ язує його учасників (здебільшого — страхувальника) уклас­ти договір страхування^[15]. Обов’язкове страхування розповсюджується на пріоритетні об’ єкти страхової охорони, коли питання такої охорони певних об’єктів зачіпає суспільні інтереси (наприклад, страхування відповідальності суб’єктів перевезення небезпечних вантажів на ви­падок настання негативних наслідків при їх перевезенні). Обов’язкове страхування можливе лише тоді, коли за допомогою добровільного страхування неможливо досягнути (або одержати) необхідний ефект^[16]. Нерідко об’ єктивною перешкодою для проведення добровільного страхування є обмежена платоспроможність (неплатоспроможність) страхувальника, а тому обов’язкове страхування у таких випадках до­зволяє забезпечити захист майнових інтересів як безпосереднього учасника страхових правовідносин, так і суспільства в цілому. Зважа­ючи на примусовий характер обов’ язкового страхування, Закон містить вичерпний перелік обов’язкових його видів (ст. 7 Закону)^[17].

Істотні умови обов’язкового страхування: порядок та правила його проведення, особливі умови його ліцензування^[18], розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів або методика актуарних розрахунків встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Підставою для виникнення зобов’ язань з добровільного страхуван­ня є договір страхування, який укладається на підставі вільного воле­виявлення сторін. Страхувальник повністю вільний у виборі страхо­вика при реалізації своїх страхових інтересів. Добровільне страхуван­ня у конкретного страховика не може бути обов’язковою передумовою при реалізації страхувальником інших правовідносин.

Перелік видів добровільного страхування, який міститься у Законі (ст. 6), не є вичерпним. Страховик може здійснювати будь-які види добровільного страхування. Визначальним моментом при цьому є на­явність, по-перше, прийнятих страховиком правил (загальних умов) страхування, які пройшли реєстрацію в Уповноваженому органі; по- друге, відповідної ліцензії на здійснення конкретного виду добровіль­ного страхування.

Таким чином, договір страхування є безпосередньою підставою для виникнення зобов’язань як з добровільного, так і обов’язкового страхування.

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, ви­значеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страху­вальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконува­ти інші умови договору (ст. 979 ЦК; ст. 16 Закону).

Договір страхування є двостороннім. Сторонами цього договору є страховик та страхувальник, які наділені як правами, так і обов’язками. Страхувальник зобов’язується сплатити страховий платіж, а страхо­вик — здійснити страхову виплату (подати допомогу, виконати послу­гу тощо) у разі настання страхового випадку.

У договорі страхування (у самому тексті договору або в додатках до нього) можуть бути зазначені також інші особи (застрахована особа, вигодонабувач), але наявність цих осіб у страховому зобов’язанні жодним чином не впливає на двосторонній характер договору страху­вання.

Договір страхування є оплатним. Страхувальник, сплачуючи стра­ховий платіж, здійснює плату за страхування, тобто оплату наданої страховиком страхової послуги, яка полягає в тому, що страховик бере на себе ризик настання певної події (страхового випадку), з настанням якої виникає обов’ язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику або іншій третій особі, вказаній у договорі. Не впливає на оплатний характер договору страхування ненастання страхового випадку протягом чинності договору страхування. У такому разі страховик все ж таки надає страхувальни­ку страхову послугу, звільнивши страхувальника, наприклад, від не­безпеки понесення обумовлених договором втрат.

Договір страхування за загальним правилом є реальним. Він, якщо сторони не погодили інше, набирає чинності з моменту внесення стра­хувальником першого страхового платежу (ст. 983 ЦК; ч. 3 ст. 18 За­кону). З наведеної норми випливає, що сторони можуть обумовити момент набрання чинності договором страхування будь-яким іншим моментом, наприклад досягнення ними згоди за всіма істотними його умовами та (або) підписання тексту договору (або видачі страховиком страхового полісу). У цьому випадку договір страхування набирає чинності ще до моменту сплати страхового платежу, і як наслідок цього обов’язок страховика щодо здійснення страхової виплати при настанні страхового випадку виникає до одержання від страхувальни­ка страхового платежу і не обумовлюється сплатою останнього. За наявності такого погодження сторін договір страхування має консен- суальний характер.

Характерною ознакою договору страхування є непевність виник­нення обов’язку страховика щодо здійснення страхової виплати, що дозволяє віднести договір страхування до ризикових (алеаторних) договорів^[19]. Страховик не знає, чи буде він здійснювати страхові ви­плати або у крайньому разі не знає часу або суми платежу. Ризик несе також і страхувальник, який, сплачуючи платіж (премію), не знає на­певно, чи одержить він або призначена ним особа (вигодонабувач) страхову виплату (страхове відшкодування, страхову суму), а якщо й одержить, то чи вигідно йому буде одержання такої страхової ви­плати (страхового відшкодування, страхової суми) при встановленій тривалості внесення платежів (премій)^[20].

Необхідною передумовою страхового зобов’ язання є страховий інтерес^[21], який обумовлюється потребою у компенсації майнових втрат, що настали внаслідок пошкодження (втрати) або недоодержання пев­них матеріальних цінностей. Страховий інтерес має універсальний характер. Він притаманний як майновому, так і особистому страхуван­ню. У майновому страхуванні він полягає у відшкодуванні (компенсації) втрат у майновій сфері. Особисте страхування пов’язане з настанням подій, здатних породжувати потребу в одержанні грошових сум або додатковому матеріальному забезпеченні (наприклад, нещасний ви­падок, що викликав смерть особи, досягнення пенсійного віку). У мож­ливості одержати таке забезпечення і полягає страховий інтерес у осо­бистому страхуванні^[22]. Страховий інтерес має бути правомірним (ст. 980 ЦК; ст. 4 Закону). Страхування протиправних інтересів не до- пускається^[23]. Він має належати конкретній особі (страхувальнику або призначеній страхувальником третій особі)^[24].

При здійсненні страхування досить широко використовуються такі його різновиди, як співстрахування та перестрахування.

Співстрахування — це страхування предмета договору страху­вання кількома страховиками на підставі одного договору страхування (ст. 986 ЦК; ст. 11 Закону). Договір співстрахування є договором з мно­жинністю осіб на боці страховика (ст. 540 ЦК). У договорі співстраху­вання має місце часткова множинність. Права й обов’язки та їх обсяг кожного із страховиків мають бути визначені у договорі. Співстраху­вання здійснюється лише за згодою страхувальника. За взаємним по­годженням між співстраховиками і страхувальником один із співстра- ховиків може представляти всіх інших співстраховиків у відносинах із страхувальником. При цьому цей страховик залишається відпові­дальним перед страхувальником лише у розмірах своєї частки. Вико­ристання моделі співстрахування може бути викликано різними при­чинами: наявність значних за обсягом об’єктів і як наслідок цього — неможливість для одного страховика прийняти певний об’ єкт на стра­хування, необхідність використання різного роду страхової кооперації (наприклад, страховий пул) тощо^[25].

Від співстрахування суттєво відрізняється перестрахування, яке є формою страхування страховиком у іншого страховика (перестра- ховика) частини своїх фінансових ризиків, пов’язаних зі здійсненням страхових виплат страхувальнику при настанні страхового випадку. Перестраховик має право приймати ризики в перестрахування лише з тих видів добровільного й обов’язкового страхування, на проведен­ня яких він отримав ліцензію. Перестрахування здійснюється на підставі укладеного між страховиком та перестраховиком договору перестрахування, який укладається без погодження зі страхувальни- ком^[26]. У страховій практиці страховик за договором перестрахування, який передає в перестрахування частину своїх ризиків, іменується цедентом, перестрахувальником, а перестраховик, який приймає вказаний ризик, — також і цесіонарієм. У договорі перестрахування страховик за основним договором страхування займає місце страху­вальника. Останній при настанні страхового випадку вправі зверну­тися з вимогою про здійснення страхової виплати лише до контраген­та за укладеним ним договором страхування — страховика. Тому страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відпо­відальним перед страхувальником у повному обсязі відповідно до договору страхування (ч. 2 ст. 987 ЦК; ст. 12 Закону). Необхідність перестрахування (як і співстрахування) викликана, зокрема, наявніс­тю значних за обсягом ризиків (наприклад, екологічних, космічних, ядерних), які окремий страховик не в змозі прийняти на страхування, не порушуючи нормативно встановлені вимоги щодо забезпечення своєї платоспроможності^[27]. Так, згідно зі ст. 30 Закону, якщо страхова сума за окремим предметом договору страхування перевищує 10 від­сотків суми сплаченого статутного капіталу і сформованих вільних резервів та страхових резервів, страховик зобов’язаний укласти до­говір перестрахування.

§ 3. Учасники страхових зобов’язань

Учасники страхового зобов’язання поділяються на дві групи: обов’язкові та факультативні (необов’язкові). Сторонами договору стра­хування (його обов’ язковими учасниками) є страховик та страхувальник.

ЦК визначає страховика як юридичну особу, спеціально створену для здійснення страхової діяльності та яка одержала у встановленому поряд­ку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Вимоги, яким мають відповідати страховики, встановлюються законом (ч. 1 ст. 984 ЦК).

Відповідно до ст. 2 Закону страховиками визнаються фінансові установи^[28], які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю і здійсню­ють страхову діяльність на підставі відповідної ліцензії. Слова «страховик», «страхова компанія», «страхова організація» та по­хідні від них дозволяється використовувати у назві лише тим юри­дичним особам, які мають ліцензію на здійснення страхової діяль­ності.

Для набуття статусу страховика необхідне додержання встановле­них чинним законодавством вимог. Так, страхова діяльність в Україні здійснюється, за незначними винятками, страховиками — резидентами України^[29], які повинні мати у своєму складі не менше трьох учасників. З метою забезпечення платоспроможності страховика та виконання ним зобов’ язань перед страхувальниками встановлюються значні об­меження щодо предмета діяльності страховика, видів страхування, мінімального розміру статутного капіталу та деякі інші. Так, предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Дозволяється ви­конання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених цивільно-правових право- чинів, надання послуг (виконання робіт), якщо це безпосередньо пов’язано із зазначеними видами діяльності, а також будь-які опера­ції для забезпечення власних господарських потреб страховика (ст. 2 Закону). Мінімальний розмір статутного капіталу страховика, який займається видами страхування іншими, ніж страхування життя, встановлюється в сумі, еквівалентній 1 мільйону євро, а страховика, який займається страхуванням життя, — 1,5 мільйона євро за валют­ним обмінним курсом валюти України^[30]. При створенні страховика або збільшенні зареєстрованого статутного капіталу статутний капі­тал має бути сплачений (за деяким винятком) виключно в грошовій формі^[31].

Окрім вищезазначених організаційно-правових форм, страховика­ми можуть бути також і суб’єкти публічного права (державні органі­зації), але тільки у випадках, прямо встановлених законодавством України. Названі страховики також створюються і діють відповідно до Закону. Причому використання слів «державна», «національна» або похідних від них у назві страховика дозволяється лише за умови, що єдиним власником такого страховика є держава.

Фізичні та юридичні особи з метою страхового захисту своїх май­нових інтересів можуть створювати товариства взаємного страхування (ст. 14 Закону)^[32], які не мають на меті одержання прибутку, і тому не є суб’єктами підприємницької діяльності. Товариство взаємного стра­хування є юридичною особою — страховиком, створеною з метою страхування ризиків своїх членів. Страхові відносини між названим товариством та його членами будуються на підставі укладеного дого­вору страхування, в якому предмет страхування, страхові суми, порядок їх виплати та порядок внесення страхових платежів визначаються з урахуванням особливостей кожного члена товариства.

Для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм, якщо їх утворення не суперечить зако­нодавству України, страховики можуть утворювати спілки, асоціації та інші об’єднання з правами юридичної особи, які не є страховиками і не можуть займатися страховою діяльністю^[33] (ст. 13 Закону).

Другим обов’язковим учасником (стороною) страхового зобо­в’язання є страхувальник. Страхувальниками визнаються юридичні та дієздатні фізичні особи, які уклали із страховиками договори стра­хування або є страхувальниками відповідно до чинного законодавства (ч. 2 ст. 984 ЦК; ст. 3 Закону).

Крім страховика та страхувальника, у страховому правовідношен- ні можуть брати участь також інші особи: вигодонабувачі, застрахова­ні особи та страхові посередники.

Вигодонабувач — це юридична або фізична особа, призначена страхувальником для одержання страхової виплати (ч. 2 ст. 985 ЦК).

Страхувальник має право при укладенні договору страхування призначити фізичну або юридичну особу для одержання страхової ви­плати (вигодонабувача), а також замінювати її до настання страхового випадку, якщо інше не встановлено договором страхування. Порядок призначення вигодонабувачів відрізняється залежно від того, призна­чається вигодонабувач за договором особистого страхування чи за договором іншим, ніж договір особистого страхування.

При укладенні договору особистого страхування призначення ви- годонабувача здійснюється виключно за згодою застрахованої особи. Страхувальники мають право при укладенні договорів особистого страхування призначати за згодою застрахованої особи вигодонабува- чів для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настан­ня страхового випадку, якщо інше не передбачено договором. Вимога щодо обов’ язкової згоди застрахованої особи при призначенні вигодо- набувача (у разі, якщо застрахована особа не є ні страхувальником, ні вигодонабувачем) визначається тим, що можливість одержання стра­хової виплати страхувальником або вигодонабувачем обумовлюється настанням страхового випадку із застрахованою особою.

При укладенні договорів майнового страхування або страхування відповідальності вигодонабувач може бути призначений чи змінений (до настання страхового випадку) на розсуд страхувальника. Проте в дано­му випадку не всі особи можуть бути вигодонабувачами, а лише ті, яким внаслідок настання страхового випадку будуть заподіяні збитки.

Договір страхування, яким передбачено призначення вигодонабу- вача, є договором на користь третьої особи (ст. 636 ЦК), який наділений певною специфікою (вигодонабувач наділяється, крім прав, також певними обов’язками, встановленими договором страхування). Якщо вигодонабувач висловив намір скористатися своїм правом (або виконав певні обов’язки за договором страхування), страхувальник не вправі його замінити.

Застрахованою особою є фізична особа, в житті якої може відбу­тися подія, яка викликає обов’ язок страховика здійснити страхову виплату. Страхувальник вправі укласти із страховиком договір на ко­ристь третьої особи, якій страховик зобов’язаний здійснити страхову виплату в разі досягнення нею певного віку або настання іншого стра­хового випадку (ч. 1 ст. 985 ЦК). За загальним правилом страхування застрахованих осіб може мати місце лише за їх згодою, крім випадків, передбачених чинним законодавством, тому що застраховані особи можуть набувати прав і обов’ язків страхувальника згідно з договором страхування.

Страхова діяльність в Україні може провадитися також із залучен­ням страхових посередників: страхових або перестрахових брокерів та страхових агентів, якими можуть бути як резиденти, так і нерези- денти^[34].

Страхові брокери — юридичні або фізичні особи, які зареєстро­вані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльнос­ті та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуван­ні від свого імені на підставі брокерської угоди (договору) з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник. Перестрахові броке­ри — юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди (договору) із страховиком, який має потребу в перестрахуванні як перестрахувальник.

Посередницька діяльність страхових та перестрахових брокерів у страхуванні та перестрахуванні здійснюється як виключний вид ді­яльності і може включати консультування, експертно-інформаційні послуги, роботу, пов’ язану з підготовкою, укладенням та виконанням (супроводом) договорів страхування (перестрахування), у тому числі щодо врегулювання збитків у частині одержання та перерахування страхових платежів, страхових виплат та страхових відшкодувань за угодою відповідно із страхувальником або перестрахувальником, інші посередницькі послуги у страхуванні та перестрахуванні за переліком, встановленим Уповноваженим органом. Відносини страхового (пере- страхового) брокера з потенційним (майбутнім) страхувальником (перестрахувальником), які опосередковуються брокерською угодою, мають комісійний характер.

На відміну від страхових (перестрахових) брокерів, страхові аген­ти є представниками страховика і діють у його інтересах за винагоро­ду на підставі договору доручення із страховиком. Страховими аген­тами можуть бути фізичні або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяль­ності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов’язані із здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань. Так, наприклад, при здійсненні обов’язкового особистого страхування від нещасних випадків на тран­спорті кожному застрахованому перевізник, що виступає агентом страховика, на підставі агентського договору зі страховиком видає страховий поліс^[35]. На території України допускається посередницька діяльність, за незначними винятками^[36], з укладення договорів страхування лише зі страховиками-резидентами. З 16 травня 2013 р. у зв’язку зі вступом України до Світової організації торгівлі вказане обмеження втрачає чинність^[37].

§ 4. Укладення договору страхування та його істотні умови

Порядок укладення договору страхування підпорядковується як загальним нормам, які регулюють укладення цивільно-правового до­говору, так і спеціальним вимогам, передбаченим страховим законо­давством. За загальним правилом (ст. 638 ЦК) договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийнят­тя пропозиції (акцепту) другою стороною. Для укладення договору страхування страхувальник подає страховикові письмову заяву за фор­мою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування (ст. 18 Закону). Одержавши заяву (пропозицію) страхувальника про укладення договору страхування, страховик здійснює оцінку страхового ризику. У разі необхідності страховик вправі запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), а також інші необхідні документи.

ЦК (ст. 981) та Закон (ст. 17) передбачають, що договір страхуван­ня укладається у простій письмовій формі, недодержання якої тягне за собою його нікчемність. Вимоги щодо письмової форми договору страхування визначаються загальними нормами стосовно письмової форми правочину (ст. 207 ЦК). Зміст договору страхування може бути зафіксований в одному документі, підписаному його сторонами. Проте страхова практика виробила особливу форму договору страхування — страхове свідоцтво (поліс, сертифікат). На підставі заяви (пропозиції) страхувальника страховик видає страхувальнику страхове свідоцтво (поліс, сертифікат), посвідчуючи таким чином факт укладення договору страхування, який і є формою договору страхування (ст. 18 Закону). Для того щоб страхове свідоцтво (поліс, сертифікат) мало силу договору, воно має містити всі істотні умови договору страхування. Страхове свідоцтво (поліс, сертифікат) не є цінним папером.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК). Стаття 982 ЦК передбачає, що істотними умовами договору страхування є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов’язаний провести виплату в разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і стро­ки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами ци­вільного законодавства. Частина 2 ст. 16 Закону доповнює перелік умов, які має містити договір страхування, такими: умовами щодо учасників страхових відносин (сторін договору, застрахованої особи та вигодо- набувача); розміру страхових виплат за договором страхування життя; страхового тарифу (який не визначається для страхових випадків, для яких не встановлюється страхова сума); порядку зміни і припинення дії договору; здійснення страхової виплати; причин відмови у страхо­вій виплаті; прав та обов’ язків сторін і відповідальності за невиконан­ня або неналежне виконання умов договору. Сторони вправі за вза­ємним погодженням доповнити перелік умов договору страхування.

Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов’язані з:

1) життям, здоров’ям, праце­здатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування);

2)    володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування);

3) відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності) (ст. 980 ЦК; ст. 4 Закону).

Залежно від особливостей предмета договору страхування воно поділяється на особисте, яке пов’ язане з немайновою сферою страхувальника або за­страхованої особи (життя, здоров’я, працездатність та додаткова пен­сія), та майнове, пов’язане з володінням, користуванням і розпоряджан­ням майном, до якого є близьким страхування відповідальності, пов’язане з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі.

Серед особистих видів страхування особливе місце займає страху­вання життя, що передбачає обов’ язок страховика здійснити страхову виплату згідно з договором страхування у разі смерті застрахованої осо­би, а також, якщо це встановлено договором страхування, у разі дожит­тя застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування та (або) досягнення застрахованою особою визначеного договором віку. Умови договору страхування життя можуть також передбачати обов’язок страховика здійснити страхову виплату в разі нещасного випадку, що стався із застрахованою особою, та (або) хвороби останньої.

Страхування життя належить до накопичувальних видів страхуван­ня, які передбачають здійснення страхової виплати (страхової суми) у будь-якому випадку, оскільки один із передбачених договором страху­вання життя страховий випадок настане завжди (так, або настане смерть застрахованої особи в період чинності договору, або застрахована особа доживе до закінчення строку дії договору страхування чи до іншої обу­мовленої договором дати). У зв’язку з особливим характером взаємовід­носин між страховиком та страхувальником законодавчо встановлено обмеження щодо здійснення страхування страховиками, які укладають договори страхування життя. З метою забезпечення виконання страхо­виками зобов’язань перед страхувальниками за договорами страхування життя не допускається здійснення інших видів страхування, крім стра­хування життя (ст. 38 Закону). У даному випадку для страховиків вста­новлюється виключний вид діяльності — страхування життя.

Страховим випадком є подія^[38], передбачена договором страхуван­ня або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальникові, застрахованій або іншій третій осо­бі (ч. 2 ст. 8 Закону).

Страховий випадок тісно пов’язаний зі страховим ризиком, який є однією з центральних категорій страхування. Під ним розуміють певну подію, на випадок якої провадиться страхування і яка має озна­ки ймовірності та випадковості настання (ч. 1 ст. 8 Закону). Ризик не залежить від волі та поведінки сторін, він настає випадково. Подія, яка передбачена як страховий ризик, має бути такою, настання якої мож­ливе в майбутньому, проте учасникам страхування невідомо, настане вона чи ні. Якщо сторонам (або хоча б одній стороні) наперед відомо, що передбачена подія обов’язково настане (або, навпаки, не настане), то в даному разі страхування неможливе, бо воно втрачає свою основну ознаку — ризиковий характер. Страховий ризик відрізняється від страхового випадку, бо є подією, настання якої лише передбачається у майбутньому, тоді як страховий випадок — це подія, яка уже настала і яка викликала обов’ язок страховика здійснити страхову виплату. Тому страховий випадок є реалізованим страховим ризиком. Оцінку страхо­вого ризику здійснює страховик (п. 2 ст. 989 ЦК; п. 2 ст. 21 Закону).

Страхова сума — це грошова сума, в межах якої страховик відпо­відно до умов страхування зобов’язаний провести виплату при настан­ні страхового випадку (ст. 9 Закону). Страхова сума визначає верхню межу (ліміт) розміру зобов’ язань страховика при настанні страхового випадку^[39] і може бути встановлена за окремим страховим випадком, групою страхових випадків, договором страхування у цілому.

Розмір страхової суми визначається договором страхування або чинним законодавством під час укладення договору страхування чи його зміни. У разі, якщо при настанні страхового випадку передбача­ються послідовні довічні страхові виплати, у договорі страхування визначаються розміри таких виплат, а страхова сума у цих випадках не встановлюється.

Порядок визначення страхової суми залежить від виду страхуван­ня. При страхуванні майна страхова сума за загальним правилом, якщо інше не передбачено договором страхування, встановлюється в межах його вартості за цінами і тарифами, що діють на момент укладення договору. Перевищення страхової суми над вартістю об’єкта страху­вання (майна) можливе при страхуванні одного об’єкта від різних страхових випадків. В особистому страхуванні страхова сума визна­чається за домовленістю сторін і максимальним розміром не обме­жується. Більш того, особа може укласти кілька договорів особистого страхування щодо того самого ризику. Залежно від розміру страхової суми визначається розмір страхового платежу та страхової виплати.

Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) — плата за страхування, яку страхувальник зобов’язаний внести страховику згідно з договором страхування (ст. 10 Закону). Зі сплатою страхового платежу (першого внеску) за загальним правилом пов’язане набрання договором страхування чинності (ст. 18 Закону). Страховий платіж за домовленістю сторін може сплачуватися як одночасно, так і кількома послідовними внесками. Несплата першого (у разі якщо договір стра­хування набирає чинності до його сплати) або чергового страхового платежу у встановлені договором страхування строки є підставою для його дострокового припинення (ст. 997 ЦК; ст. 28 Закону).

Розмір страхового платежу визначається на підставі страхового тарифу — ставки страхового внеску з одиниці страхової суми за ви­значений період страхування. Страховий тариф за добровільними ви­дами страхування розраховується страховиком самостійно актуарно (математично) на підставі відповідної статистики настання страхових випадків. Виходячи з ризикового характеру страхування, страховий тариф не може бути рівним або більшим одиниці (100 відсоткам), оскільки при ймовірності настання страхового випадку, яка дорівнює 100 відсоткам, страхування втрачає зміст^[40]. Конкретний розмір страхо­вого тарифу визначається в договорі страхування за згодою сторін (ч. 3 ст. 10 Закону).

Строк договору страхування — це період у часі, протягом якого учасники страхових відносин здійснюють належні їм права та викону­ють покладені на них обов’язки. Як істотна умова строк договору страхування перебуває у прямій залежності від страхового ризику: чим більший строк чинності договору страхування, тим вища ймовірність настання страхового випадку (реалізації страхового ризику) і тим більший розмір страхового платежу. З моменту набрання договором страхування чинності (внесення першого страхового платежу, якщо інше ним не передбачено) страховик за умови настання страхового випадку зобов’язується здійснити страхову виплату згідно з умовами страхування. Закінчення строку, на який укладено договір страхування, припиняє його дію і за загальним правилом звільняє сторони від взятих на себе зобов’язань, крім зобов’язань, які виникли під час його чин­ності. Можливе також дострокове припинення чинності договору страхування з підстав, передбачених законом або договором.

При настанні страхового випадку страховик зобов’язується здій­снити страхову виплату, тобто зобов’язується виплатити певну гро­шову суму в розмірі і порядку відповідно до умов договору страхуван­ня (п. 3 ч. 1 ст. 988 ЦК; ст. 9 Закону). Вона здійснюється в межах страхової суми і не може її перевищувати.

Страхові виплати за договорами особистого страхування здійсню­ються незалежно від суми, яку має отримати одержувач за державним соціальним страхуванням та соціальним забезпеченням, і суми, що має бути йому сплачена як відшкодування збитків.

При майновому страхуванні та страхуванні відповідальності стра­хова виплата здійснюється страховиком у межах страхової суми і має назву «страхове відшкодування». Останнє не може перевищувати роз­міру прямого збитку, якого зазнав страхувальник (вартості майна, що загинуло, розміру фінансових втрат у результаті проведення підпри­ємницької операції тощо)^[41].

Якщо майно застраховане у кількох страховиків (подвійне страху­вання) і загальна страхова сума перевищує дійсну вартість майна, то страхове відшкодування, що виплачується всіма страховиками, не може перевищувати дійсної вартості майна. При цьому кожний страховик здійснює виплату пропорційно розміру страхової суми за укладеним ним договором страхування (ч. 19 ст. 9 Закону).

У деяких випадках розмір страхового відшкодування може пере­вищувати розмір прямого збитку або бути меншим за нього. Так, якщо це встановлено договором страхування, вважаються застрахованими також і непрямі збитки. Якщо це передбачено договором страхування, страховик додатково до здійснення страхової виплати зобов’язаний відшкодувати витрати, понесені страхувальником при настанні стра­хового випадку щодо запобігання або зменшення збитків (п. 4. ч. 1 ст. 988 ЦК; п. 4 ст. 20 Закону).

Страхова сума не може перевищувати вартість (страхову оцінку) предмета договору страхування. Сторони в договорі страхування за своїм розсудом можуть визначити страхову суму й у розмірі, меншому, ніж вартість його предмета. У даному випадку має місце неповне або часткове страхове покриття. Визначення розміру страхового відшко­дування, що підлягає виплаті при настанні страхового випадку, в цьо­му разі здійснюється залежно від того, за якою системою здійснено страхування: пропорційною або системою першого ризику.

Пропорційна система передбачає виплату страхового відшкодуван­ня у такій же частці від визначених по страховій події збитків. При застосуванні системи першого ризику страхова сума встановлює верх­ню межу зобов’язань страховика. Збитки, заподіяні страхувальнику (вигодонабувачу), які не досягли цієї межі, відшкодовуються страхо­виком повністю, а ті збитки, що перевищують встановлену величину, не покриваються. За цією системою збитки в межах страхової суми є «першим ризиком», який у повному обсязі несе страховик; збитки, які перевищують страхову суму, — є «другим ризиком», який покла­дається на страхувальника^[42]. Чинне законодавство (ст. 9 Закону) як за­гальне правило передбачає пропорційну систему. Так, згідно з ч. 17 ст. 9 Закону, якщо інше не передбачено умовами страхування, у разі коли страхова сума становить певну частку вартості застрахованого предмета договору страхування, страхове відшкодування виплачуєть­ся у такій же частці від визначених по страховій події збитків.

Другим фактором, який впливає на зменшення страхового відшкоду­вання, є франшиза (від фр. franc^se — пільга, привілей) — частина збит­ків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування. Франшиза встановлюється в абсолютному розмірі або пропорційно до страхової суми (чи розміру збитків) і, як правило, є незначною величиною. Франшиза може бути встановлена по окремому страховому випадку, гру­пі страхових випадків, договору страхування у цілому. Застосування франшизи, з одного боку, звільняє страховика від здійснення невеликих за розміром виплат і здійснення пов’язаних з цим різноманітних заходів (наприклад, проведення оцінки збитків, що може вимагати значних по­рівняно із самими збитками витрат). З другого боку, франшиза спонукає страхувальника до дбайливого ставлення до предмета договору страху­вання. Якщо збитки, заподіяні страхувальникові (вигодонабувачеві), не перевищують розміру франшизи, вони не відшкодовуються. При цьому ризик несення ймовірності заподіяння збитків лягає на самого страхуваль­ника. Якщо розмір збитків перевищує франшизу, то розмір страхового відшкодування, що підлягає виплаті, визначається залежно від виду фран- шизи: умовної чи безумовної. При умовній франшизі відшкодовуються заподіяні збитки у повному обсязі; при безумовній — збитки за вираху­ванням встановленого розміру франшизи. На практиці у переважній більшості випадків встановлюється безумовна франшиза^[43].

Якщо в результаті настання страхового випадку фактично заподі­яні збитки перевищують розмір страхового відшкодування, страхуваль­ник може компенсувати різницю між заподіяними збитками та одер­жаним страховим відшкодуванням шляхом її стягнення з безпосеред­нього заподіювача (або осіб, які відповідають за дії заподіювача) на загальних засадах. Так, наприклад, відповідно до ст. 1194 ЦК особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатнос­ті страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшко­дування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різни­цю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Зазначена норма має на меті забезпечення принципу повного відшкодування заподіяної шкоди потерпілому, якщо сума ви­плаченого страхового відшкодування є недостатньою, а не звільнення від відповідальності винної особи^[44].

§ 5. Зміст страхового зобов’язання. Відповідальність сторін

Зміст будь-якого зобов’язання складають права та обов’язки його сторін. Сторони договору страхування наділені правами. На них по­кладені також і обов’язки. Зміст прав та обов’язків визначається сто­ронами за їх розсудом з урахуванням положень актів цивільного за­конодавства, які містять перелік обов’язків сторін, що для них є імпе­ративними.

Серед обов’язків страховика перше і головне місце займає обов’ язок щодо здійснення у передбачений договором строк страхової виплати при настанні страхового випадку. Підставами для здійснення такої виплати є заява страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страховий акт (аварійний сертифікат), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком (ст. 990 ЦК; ст. 25 Закону). Як тільки страховику стане відомо про на­стання страхового випадку (необов’ язково від страхувальника), він зобов’язаний вжити відповідних заходів щодо оформлення всіх необ­хідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальнику (або вигодонабувачу)^[45]. Страховик вправі самостійно з’ ясовувати причини та обставини страхового випадку. Він також може робити запити про відомості, пов’язані із страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших органі­зацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку. Відповідно ці організації зобов’язані надсилати відповіді страховикам на запити про відомості, пов’ язані із страховим випадком, у тому чис­лі й дані, що є комерційною таємницею.

За результатами проведеного розслідування страховик визнає факт настання страхового випадку, який фіксується у страховому акті (ава­рійному сертифікаті). Настання страхового випадку не є безумовною підставою для здійснення страхової виплати. Закон (ст. 991 ЦК; ст. 26 Закону) передбачає підстави, за наявності яких страховик звільняється від обов’язку здійснення страхової виплати. Такі обставини переважно пов’ язуються з поведінкою страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування.

До таких підстав належать:

1)   навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, спрямовані на настання страхового випадку. Якщо страховий випадок настав у результаті дій, пов’язаних з виконанням страхувальником або особою, на користь якої укладено договір стра­хування, громадянського чи службового обов’ язку, вчинених у стані необхідної оборони (без перевищення її меж) або захисту майна, жит­тя, здоров’я, честі, гідності та ділової репутації, страховик не звільня­ється від обов’язку здійснити страхову виплату;

2)  вчинення страхувальником — фізичною особою або іншою осо­бою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;

3)  подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про предмет договору страхування або про факт настання страхового ви­падку;

4)   одержання страхувальником повного відшкодування збитків за майновим страхуванням від особи, винної у їх заподіянні^[46];

5)  несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання стра­хового випадку без поважних на це причин або створення страховико­ві перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків.

Страховик вправі відмовити у здійсненні страхової виплати також в інших випадках, передбачених законом або умовами договору стра­хування, якщо це не суперечить закону, повідомивши про це страху­вальника в письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови. Якщо страхувальник не погоджується з підставами відмови у страховій ви­платі, то таку відмову страховика може бути ним оскаржено у судово­му порядку.

У той же час не є підставою для відмови у здійсненні страхової ви­плати (повністю або в частині) негативний фінансовий стан страховика.

Крім обов’язку здійснення страхової виплати, на страховика по­кладаються також інші обов’язки (ст. 988 ЦК; ст. 20 Закону). Страховик при укладенні договору страхування зобов’язаний ознайомити стра­хувальника з умовами та правилами страхування^[47].

Якщо це передбачено умовами договору страхування, страховик зобов’язаний відшкодувати витрати, понесені страхувальником при настанні страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, наскільки здійснені ним заходи були доцільні, незалежно від їх на­слідків, тобто незалежно від того, чи досягли вони мети (чи був вря­тований предмет договору страхування). Оскільки такий обов’язок страховика має іншу правову підставу ніж здійснення страхової ви­плати, такі витрати страхувальника підлягають відшкодуванню у пов­ному обсязі, незважаючи на те, що в сукупності із страховим відшко­дуванням вони перевищують дійсну вартість об’ єкта страхування^[48].

У разі здійснення страхувальником заходів, що зменшили страхо­вий ризик, або збільшення вартості майна страховик за заявою стра­хувальника зобов’язаний переукласти з ним договір страхування.

Страховик зобов’ язаний тримати в таємниці відомості про страху­вальника та його майнове становище за винятком випадків, передба­чених законодавством України. За розголошення одержаних ним у зв’язку із здійсненням страхової діяльності відомостей про страху­вальника, вигодонабувача, третю особу (щодо стану здоров’я та/або майнового становища) страховик несе відповідальність, передбачену чинним законодавством.

Умовами договору страхування, крім наведених, можуть бути вста­новлені також інші обов’язки страховика.

У свою чергу, страхувальник зобов’язаний (ст. 989 ЦК, ст. 21 Закону): по-перше, своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії) у розмірі, встановленому договором^[49].

По-друге, на страхувальника покладається так званий «інформа­ційний обов’язок», сутність якого полягає в тому, що при укладенні договору страхування страхувальник зобов’ язаний надати страхови­кові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-які зміни страхового ризику^[50].

По-третє, при укладенні договору страхування страхувальник зобов’язаний повідомити страховика про інші договори страхування, укладені щодо цього предмета договору. Якщо страхувальник не ви­конав цього обов’язку, кожний новий договір страхування (якщо їх декілька) є нікчемним (п. 3 ч. 1 ст. 989 ЦК).

По-четверте, страхувальник зобов’язаний вживати заходів щодо запобігання збиткам, завданим настанням страхового випадку, та їх зменшення. За таких умов, як зазначалось раніше, страхувальник, якщо це передбачено умовами договору страхування, вправі вимагати від страховика відшкодування витрат, понесених страхувальником при настанні страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків. Невиконання страхувальником цього обов’язку може бути підставою для відмови у здійсненні страхової виплати.

По-п’яте, як тільки страхувальникові стане відомо про настання страхового випадку, він зобов’язаний повідомити страховика про його настання у строк, встановлений договором. Такий обов’язок лежить також на вигодонабувачеві. Несвоєчасне повідомлення страхувальни­ком (вигодонабувачем) про настання страхового випадку без поважних на те причин є підставою для відмови у страховій виплаті^[51].

Наведений перелік обов’язків страхувальника не є вичерпним, а тому умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші його обов’ язки.

Страхувальник також повинен піклуватися про застраховане майно, а також дотримуватися встановлених умов договору страхування щодо його зберігання (схоронності). Зниження дбайливості страхувальника може викликати у страховика припущення, що страховий випадок від­бувся не випадково, а був викликаний недбалістю страхувальника. Заінтересованість страхувальника в зберіганні свого застрахованого майна має чіткий відбиток при страхуванні майна не на повну реальну вартість (нижче страхової оцінки). У такому разі при настанні страхо­вого випадку ризик несуть обидва контрагенти залежно від обраної системи страхування (пропорційна або система першого ризику).

У практиці майнового страхування досить часто мають місце ви­падки, коли страховий випадок настає з вини третьої особи. У цьому разі страхувальник вправі компенсувати спричинені йому збитки дво­ма шляхами: вимагати відшкодування заподіяних збитків від безпо­середнього заподіювача або вимагати виплати страхового відшкоду­вання від страховика. Право вибору страхувальника є його суб’єктивним правом і не залежить від будь-яких зовнішніх чинників. Обов’язок обох осіб (заподіювача та страховика) щодо компенсації заподіяних страху­вальнику збитків є самостійним. У разі звернення страхувальника до безпосереднього заподіювача й одержання від нього компенсації при­пиняється обов’ язок страховика щодо виплати страхового відшкоду­вання на підставі відсутності (припинення) у страхувальника страхо­вого інтересу (п. 4 ч. 1 ст. 991 ЦК; п. 4 ч. 1 ст. 26 Закону). При звернен­ні страхувальника до страховика останній не вправі відхилити вимогу про виплату страхового відшкодування, посилаючись на можливість страхувальника одержати відповідну компенсацію від заподіювача.

Обов’язок страховика виплатити страхове відшкодування обумовлений укладеним зі страхувальником договором страхування. Якщо остан­ньому була заподіяна шкода внаслідок настання страхового випадку, страховик зобов’язаний здійснити відповідну страхову виплату згідно з умовами страхування (п. 3 ч. 1 ст. 988 ЦК; п. 3 ч. 1 ст. 20 Закону).

З метою захисту інтересів страховика при здійсненні майнового страхування (включаючи страхування відповідальності) ст. 993 ЦК (ст. 27 Закону) встановлено правило, згідно з яким до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхуван­ня, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страху­вальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Такий перехід права вимоги наділений характерними ознаками, зо­крема, по-перше, до страховика переходить не право на відшкодування збитків, а право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержа­ла страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. Таким чином, страховик вступає в зобов’язання, що існувало між страхувальником або іншою особою, що одержала страхове від­шкодування, та особою, відповідальною за заподіяний збиток. По-друге, право вимоги, яке переходить до страховика, обмежене розміром спла­ченого ним страхувальникові (вигодонабувачеві) страхового відшкоду­вання. По-третє, вказаний перехід права вимоги здійснюється виключно в силу прямої вказівки закону (ст. 993 ЦК; ст. 27 Закону) і ніякого до­даткового оформлення не потребує^[52]. По-четверте, положення ст. 993 ЦК (ст. 27 Закону) застосовуються лише при майновому страхуванні (стра­хуванні відповідальності) і не прийнятні для особистого страхування.

Відповідальність. За невиконання або неналежне виконання умов укладеного договору сторони несуть цивільно-правову відповідальність, встановлену актами цивільного законодавства та договором страхуван­ня. Так, у разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати (несвоєчасне здійснення страхової виплати) страховик зобов’язаний сплатити неустойку (штраф, пеню) в розмірі, встановле­ному договором або законом (ст. 992 ЦК; п. 3 ч. 1 ст. 20 Закону). Проте ні ЦК, ні Законом не встановлено розміру неустойки у разі порушення страховиком покладеного на нього обов’язку щодо своєчасного здій­снення страхової виплати у разі настання страхового випадку. Така від­повідальність встановлена лише при здійсненні обов’язкового страху­вання цивільно-правової відповідальності власників наземних тран­спортних засобів. Так, згідно зі ст. 37 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування з вини страховика або Моторного (транспортного) стра­хового бюро України особі, яка має право на отримання такого відшко­дування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє у період, за який нараховується пеня. Сторони у договорі страхування можуть передбачити інші право­ві наслідки порушення умов договору страхування та підстави відпо­відальності, а також встановлювати її розмір.

За порушення умов договору страхування для страхувальника, ви- годонабувача або застрахованої особи можуть настати негативні наслід­ки у формі відмови страховика від здійснення страхової виплати, до­строкового припинення договору страхування на вимогу страховика.

§ 6. Припинення договору страхування. Його недійсність

ЦК передбачає два види підстав для припинення договору страху­вання: договірні та законні (ч. 1 ст. 997 ЦК). Перші з них визначають­ся сторонами договору страхування і включаються до його тексту. Другі — встановлюються як загальними положеннями зобов’язального права, так і страховим законодавством.

Так, закінчення строку дії припиняє договір страхування. При цьому, за загальним правилом, припиняється обов’ язок страховика здійснювати страхову виплату в разі настання страхового випадку після закінчення строку його дії. Якщо страховий випадок настав у період чинності договору страхування, то страховик не звільняється від здійснення страхової виплати відповідно до умов страхування.

Договір страхування припиняється виконанням страховиком зобов’язань перед страхувальником у повному обсязі до закінчення встановленого строку його дії. Наведена норма кореспондує загально­му правилу, встановленому ст. 599 ЦК, згідно з яким зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Крім наве­деного, сторони за взаємною згодою можуть у будь-який час припини­ти дію договору страхування.

Положення ч. 1 ст. 28 Закону України «Про страхування» перед­бачають також інші підстави дострокового припинення чинності до­говору страхування, зокрема: ліквідація страхувальника — юридичної особи або смерть страхувальника — фізичної особи чи втрата ним ді­єздатності, за винятком випадків, передбачених законом^[53]; ліквідація страховика в порядку, встановленому чинним законодавством України; постановлення судового рішення про визнання договору страхування недійсним.

Чинне законодавство передбачає підстави та порядок припинення договору шляхом односторонньої відмови страхувальника або страхо­вика від подальшої дії договору страхування, а також випадки, коли страховик не вправі відмовитися від договору страхування.

Несплата страхувальником страхових платежів у встановлені договором строки (першого платежу — за консенсуальним договором страхування; другого або наступних — за реальним або консенсуальним). У цьому разі, якщо інше не встановлено договором, страховик може відмовитися від до­говору страхування (ст. 997 ЦК). При цьому договір вважається достроково припиненим у випадку, якщо перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика протягом десяти робочих днів з дня пред’явлення такої вимоги страхувальнику.

Про намір достроково припинити дію договору страхування з ін­ших підстав за загальним правилом будь-яка сторона зобов’язана по­відомити іншу не пізніш як за тридцять календарних днів до дати припинення дії договору. При відмові сторін від договору страхування він припиняється.

Законодавством урегульовано порядок проведення розрахунків між сторонами у випадку дострокового припинення договору страхування. У разі дострокового припинення його дії, крім договору страхування життя, за вимогою страхувальника страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору, з вираху­ванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при роз­рахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та стра­хового відшкодування, що були здійсненні за цим договором страху­вання. Якщо вимога страхувальника обумовлена порушенням страхо­виком умов договору, останній повертає страхувальнику сплачені ним страхові платежі повністю.

У випадку дострокового припинення договору страхування, крім страхування життя, за вимогою страховика страхувальнику поверта­ються повністю сплачені ним страхові платежі. Якщо вимога страхо­вика обумовлена невиконанням страхувальником умов договору стра­хування, страховик повертає йому страхові платежі за період, що за­лишився до закінчення дії договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового та­рифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування, що були здійсненні за цим договором страхування.

У разі дострокового припинення дії договору страхування життя страховик виплачує страхувальнику викупну суму, яка є майновим правом страхувальника за договором страхування життя. Якщо вимо­га страховика зумовлена невиконанням страхувальником умов догово­ру страхування, останньому повертається викупна сума^[54].

Дія договору особистого страхування не може бути припинена страховиком достроково, якщо на це немає згоди страхувальника, який виконує всі умови договору страхування, та якщо інше не передбачено умовами договору та законом (ч. 3 ст. 997 ЦК; ч. 2 ст. 28 Закону).

Підстави недійсності договору страхування та її наслідки визнача­ються відповідно до положень про недійсність правочинів, встановлених ЦК. Так, договір страхування є нікчемним або визнається недійсним у випадках, встановлених ЦК (ст. 998 ЦК). ЦК, крім загальних підстав недійсності правочинів, передбачає також додаткові (спеціальні) під­стави для недійсності договору страхування: 1) якщо його укладено після страхового випадку^[55]; 2) якщо предметом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішен­ня, що набрало законної сили. У даному випадку договір страхування визнається недійсним у судовому порядку. Договір страхування (новий, наступний) є нікчемним, якщо страхувальник не повідомив страховика про те, що об’єкт уже застрахований (ст. 989 ЦК). Договір страхування вважається недійсним з моменту його укладення (ст. 29 Закону).

^[1] У той же час у деяких випадках страхування опосередковано також спрямоване на попередження (превенцію) настання шкідливих наслідків. Так, наприклад, п. 3 Положен­ня про обов’язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті, за­твердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.1996 р. № 959 (Уряд. кур’єр. - 1996. - 12 верес. - № 171-172), передбачає, що у разі перевищення обсягів стра­хових платежів над виплатами страхових відшкодувань страховики відраховують переві­зникам до 50 відсотків зазначених сум згідно з укладеними з ними договорами на фінан­сування запобіжних заходів, спрямованих на зменшення травматизму на транспорті.

^[2] Про страхування [Текст] : Закон України від 07.03.1996 р. (у ред. Закону від 04.10.2001 р.) // Офіц. вісн. України. - 2001. - № 44. - Ст. 1951.

^[3] Страхування як вид цивільно-правових відносин необхідно відмежовувати від загальнообов’ язкового державного соціального страхування, яке є інститутом соціаль­ного забезпечення і яким, згідно зі ст. 1 Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14.01.1998 р. (Офіц. вісн. України. - 1998. - № 6. - Ст. 219), є система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, вста­новлених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати стра­хових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бю­джетних та інших джерел, встановлених законом. Відносини у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування регулюються вказаними Основами та прийнятими відповідно до них законами, іншими нормативно-правовими актами. Дія Закону Украї­ни «Про страхування» не поширюється на державне соціальне страхування.

^[4] Чинне законодавство передбачає створення страхового фонду при проведенні страхування виключно у грошовій формі.

^[5] Наприклад, ст. 14 Закону України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р. (Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 49. - Ст. 682) передбачено створення у гос­подарському товаристві резервного (страхового) фонду у розмірі, встановленому уста­новчими документами, але не менше 25 відсотків статутного (складеного) капіталу.

^[6] Див.: Райхер, В. К. Общественно-исторические типьі страхования [Текст] / В. К. Райхер. - М. : Изд-во АН СССР, 1947. - С. 16.

^[7] Так, наприклад, відповідно до ст. 24 Бюджетного кодексу України від 8.07.2010 р. (Офіц. вісн. України. - 2010. - № 59. - Ст. 2047) резервний фонд бюджету формується для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені при складанні проекту бюджету (ч. 1). У Державному бюджеті України резервний фонд передба­чається обов’язково. Рішення щодо необхідності створення резервного фонду місцевого бю­джету приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна місцева рада (ч. 5).

^[8] Крім актів цивільного законодавства, правові норми, що регулюють відносини у сфері страхування, також містяться у нормативно-правових актах, які належать до інших галузей права (адміністративного, фінансового, податкового та ін.).

^[9] Слід зазначити, що основу цивільного законодавства України становить Консти­туція України, згідно зі ст. 49 якої кожен має право на медичне страхування, яке, від­повідно до п. 1 ст. 7 Закону України «Про страхування», є одним із видів обов’язкового страхування. Однак на сьогодні в нашій країні поки що відсутній правовий механізм його функціонування. Тому на даний час в Україні діє лише добровільне медичне страхування (безперервне страхування здоров’я).

^[10] Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників на­земних транспортних засобів [Текст] : Закон України від 01.07.2004 р. (набрав чин­ності з 01.01.2005 р.) // Офіц. вісн. України. - 2004. - № 30, ч. 1. - Ст. 2000.

^[11] Спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю відповідно до Указу Президента України від 11.12.2002 р. № 1153/2002 «Про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг Укра­їни» (Офіц. вісн. України. - 2002. - № 50. - Ст. 2252) є Державна комісія з регулюван­ня ринків фінансових послуг України, яка здійснює свою діяльність відповідно до Положення, затвердженого Указом Президента України від 04.04.2003 р. № 292/2003 (Офіц. вісн. України. - 2003. - № 15. - Ст. 650).

^[12] Питання юридичної природи загальних умов добровільного страхування має важливе значення як у теорії страхових відносин, так і для практичного здійснення страхування. Од­ним із основних принципів цивільного права є принцип юридичної рівності учасників ци­вільних правовідносин. Цей принцип має безпосереднє значення і для страхових зобов’язань. Проте в практичному аспекті цієї проблеми можуть мати місце різноманітні відступи від вимог принципу юридичної рівності. Це пояснюється тим, що страховик як професійний учасник страхових відносин може використати свій професійний та економічний потенціал для примушування страхувальників, які у своїй більшості є більш слабкими економічно та менш підготовленими професійно, пристати на запропоновані страховиком умови, які за­кріплюються ним у тексті договору страхування і, звичайно, є більш вигідними для остан­нього. Тому з метою недопущення порушення паритету (рівноваги) інтересів між страхови­ком та страхувальниками діє досить жорстке правило: договір страхування укладається на підставі правил страхування, які, незважаючи на те, що розробляються страховиком само­стійно, підлягають затвердженню Уповноваженим органом, який здійснює їх перевірку на відповідність положень, що містяться в них, вимогам чинного законодавства.

^[13] Частиною 2 ст. 17 Закону встановлено, що правила страхування мають містити: предмет договору страхування; порядок визначення розмірів страхових сум та (або) розмірів страхових виплат; страхові ризики; виключення із страхових випадків і об­меження страхування; строк та місце дії договору страхування; порядок укладення договору страхування; права та обов’язки сторін; дії страхувальника у разі настання страхового випадку; перелік документів, що підтверджують настання страхового ви­падку та розмір збитків; порядок і умови здійснення страхових виплат; строк прийняття рішення про здійснення або відмову в здійсненні страхових виплат; причини відмови у страховій виплаті або виплаті страхового відшкодування; умови припинення дого­вору страхування; порядок вирішення спорів; страхові тарифи за договорами страху­вання іншими, ніж договори страхування життя; страхові тарифи та методику їх розрахунку за договорами страхування життя; особливі умови.

^[14] До фінансових послуг згідно зі ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та

^[15] Така обов’ язковість для укладення договору обов’ язкового страхування є від- ступленням від приватноправового принципу свободи договору.

державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р. належать операції

[17] фінансовими активами (кошти, цінні папери, боргові зобов’язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів), що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, -

і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання при­бутку або збереження реальної вартості фінансових активів (Офіц. вісн. України. -- № 32. - Ст. 1457).

^[18] Ліцензія на конкретний вид обов’язкового страхування видається, коли страховик має досвід здійснення добровільного страхування не менше ніж два роки, якщо інше не передбачено законодавством. Під досвідом не менше ніж два роки слід розуміти наяв­ність протягом усього зазначеного періоду чинної ліцензії і чинних договорів страху­вання (див.: п. 2.14 Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28.08.2003 р. № 40 (Офіц. вісн. України. - 2003. - № 38. - Ст. 2047)).

^[19] Ризик у найширшому розумінні можна розглядати як невідомість настання дея­кої події. Ризиковим характером може бути наділений будь-який договір. Для цього достатньо, щоб передбачене договором виконання або його обсяг були поставлені у залежність від недостовірної обставини. Ризиковий характер носить лише окреме страхове правовідношення (окремий договір страхування). З економічної точки зору, як зазначав А. Г. Гойхбарг, страхування для страховика не повинно мати ризиковий характер, у противному випадку суттєво порушується мета страхування - забезпечення. Для досягнення такої мети необхідно, щоб існувала ймовірність, яка переходить у пев­ність, що всій групі страхувальників необхідно буде виплатити менше, ніж одержано від них (Гойхбарг, А. Г. Единое понятие страхового договора [Текст] / А. Г. Гойхбарг. - СПб. : Тип. т-ва «Общественная польза», 1914. - С. 25). Сума виплат за зобов’язаннями страховика має забезпечити безперебійне виконання ним його фінансових зобов’язань по здійсненню страхових виплат та покрити витрати на здійснення страхової діяль­ності (див., наприклад: Коньшин, Ф. В. Государственное страхование в СССР [Текст] / Ф. В. Коньшин. - М. : Финансьі, 1968. - 328 с.).

^[20] Див.: Серебровский, В. И. Очерки советского страхового права [Текст] / В. И. Серебровский. - М. ; Л. : Госюриздат, 1926. - С. 65.

^[21] Див.: Граве, К. А. Страхование [Текст] / К. А. Граве, Л. А. Лунц. - М. : Госюриз­дат, 1960. - С. 42.

^[22] Див.: Шиминова, М. Я. Основь страхового права России [Текст] / М. Я. Шими- нова. - М. : Анкил, 1993. - С. 31.

^[23] Неможливо застрахувати, наприклад, від захоплення заручників, оскільки в противному разі здійснення страхової виплати за звільнення заручників буде стиму­лювати певних осіб до протиправних дій.

^[24] Одним із основних принципів страхування є правило: «немає інтересу - немає страхування», яке полягає в тому, що право на одержання страхової виплати має лише особа, яка має страховий інтерес (наприклад, особа, яка внаслідок пошкодження або загибелі майна може понести матеріальні втрати).

^[25] У страховій практиці використовується також подвійне страхування - страху­вання одного об’єкта за кількома (два і більше) договорами страхування різними страховиками. При подвійному страхуванні загальний розмір страхового відшкоду­вання за загальним правилом не може перевищувати розміру збитків, завданих стра­хувальникові (вигодонабувачеві), що виключає можливість безпідставного збагачення. А тому, наприклад, подвійне страхування не може застосовуватися в особистому страхуванні, оскільки розмір страхових виплат при цьому не обмежується.

^[26] Для укладення договору перестрахування страховик не зобов’язаний повідомляти про це страхувальника.

^[27] Чинне законодавство значну увагу приділяє питанням забезпечення платоспро­можності страховиків. Так, ст. 30 Закону передбачає, що страховики зобов’язані до­тримуватися таких умов забезпечення платоспроможності: наявності сплаченого статутного капіталу та наявності гарантійного фонду страховика; створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань; перевищення фактичного запасу платоспроможності страховика над розрахунковим нормативним запасом платоспроможності.

^[28] Визначення терміна «фінансова установа» містить Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», згідно з яким фінансовою установою є юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. Названий Закон до фінансових установ відносить банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг. Разом з тим наведене прямо суперечить положенням ЦК, у ст. 83 якого передбачається, що юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом (ч. 1). Установою є організація, ство­рена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засно­вниками, за рахунок цього майна. За змістом ст. 2 Закону страховиком може бути не установа, а товариство, причому лише господарське (підприємницьке) (ст. 84 ЦК). А тому з метою усунення термінологічної плутанини для характеристики страховика доцільно буде вживати замість терміна «установа» термін «організація», який більш точно відповідає сучасній класифікації юридичних осіб, передбаченій ЦК.

^[29] Страховики-нерезиденти вправі здійснювати свою діяльність на території Укра­їни лише за такими видами страхової діяльності: виключно із страхування ризиків, пов’язаних з морськими перевезеннями, комерційною авіацією, запуском космічних ракет і фрахтом (включаючи супутники), у разі, якщо об’єктом страхування є майнові інтереси, пов’ язані з товарами, які транспортуються, та/або транспортним засобом, яким вони транспортуються, та/або будь-яка відповідальність, що виникає у зв’язку з таким транспортуванням товарів, а також страхове посередництво, таке як брокерські та агентські операції стосовно вказаних видів страхування; перестрахування та стра­хове посередництво стосовно перестрахування; допоміжні послуги із страхування, такі як консультаційні послуги, оцінка актуарного ризику та задоволення претензій. Будь-яка інша страхова діяльність на території України страховикам-нерезидентам забороняється (ч. 2 ст. 2 Закону).

^[30] Стаття 30 Закону.

^[31] Дозволяється у встановленому порядку формування статутного капіталу страхо­вика цінними паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю, але не більше 25 відсотків загального розміру статутного капіталу. У той же час встанов­лена пряма заборона щодо використання для формування статутного капіталу векселів, коштів страхових резервів, а також коштів, одержаних у кредит, позику та під заставу, і внесення нематеріальних активів.

^[32] Порядок створення та діяльності товариств взаємного страхування регулюється Тимчасовим положенням про товариство взаємного страхування, затвердженим по­становою Кабінету Міністрів України від 01.02.1997 р. № 132 (Уряд. кур’єр. - 1997. - 25 лют. - № 35).

^[33] Так, наприклад, Моторне (транспортне) страхове бюро України є єдиним об’єднанням страховиків, які здійснюють обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам (п. 39.1 ст. 39 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»). Моторне (транспортне) страхове бюро України має свій статут, нова редакція якого погоджена розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 01.02.2005 р. № 3470 (Укр. інвестиц. газ. - 2007. - 08. - № 30).Координацію діяльності страховиків у галузі страхування авіаційних ризиків здійснює Авіаційне страхове бюро (ч. 3 ст. 103 Повітряного кодексу України від 04.05.1993 р. (Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 25. - Ст. 274)), морських ри­зиків здійснює Морське страхове бюро (ч. 4 ст. 242 Кодексу торговельного мореплав­ства України від 23.05.1995 р. (Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 47-52. - Ст. 349)), які також представляють їх інтереси у міжнародних об’єднаннях страховиків. Положення про Авіаційне страхове бюро та Морське страхове бюро були затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.1998 р. № 561 «Про порядок утворення та державної реєстрації Авіаційного страхового бюро і Морського страхового бюро» (Офіц. вісн. України. - 1998. - № 17. - Ст. 625), яка втратила чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2005 р. № 788 (Офіц. вісн. України. - 2005. - № 34. - Ст. 2062).Постановою Кабінету Міністрів України від 23.06.2003 р. № 953 «Про обов’язкове страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду» було затверджено поло­ження про Ядерний страховий пул, який є об’єднанням страховиків - резидентів України, які в установленому порядку отримали ліцензію на проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду (Офіц. вісн. України. - 2003.-   № 26. - Ст. 1280).

^[34] Порядок здійснення діяльності страховими посередниками регулюється Поло­женням про порядок провадження діяльності страховими посередниками, затвердже­ним постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.1996 р. № 1523 (Уряд. кур’єр.-   1997. - 21 січ. (№ 10)).

^[35] Див. п. 3 Положення про обов’язкове особисте страхування від нещасних ви­падків на транспорті [Текст] : затв. постановою Каб. Міністрів України від 14.08.1996 р. № 959.

^[36] Посередницька діяльність на території України з укладення договорів страху­вання з іноземними страховиками допускається лише щодо: договорів страхування ризиків, пов’ язаних з морськими перевезеннями, комерційною авіацією, запуском космічних ракет і фрахтом (включаючи супутники), в разі коли об’єктом страхування є майнові інтереси, пов’язані з товарами, які транспортуються, та/або транспортним засобом, яким вони транспортуються, та/або будь-яка відповідальність, що виникає у зв’язку з таким транспортуванням товарів; договорів перестрахування з додержанням вимог Закону.

^[37] Див. п. 2 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про страхування» від 16.11.2006 р. (Офіц. вісн. України. - 2006. - № 49. - Ст. 3240).

^[38] Термін «подія» в даному випадку має більш широке значення, ніж загальновжи­ване. Він також охоплює і дії різних осіб (наприклад, заподіяння страхувальнику шкоди третьою особою).

^[39] Страхова практика використовує у значенні розміру (ліміту) зобов’ язань стра­ховика перед страхувальником по здійсненню страхових виплат термін «відповідаль­ність страховика», який не відповідає загальноприйнятому цивільно-правовому по­няттю відповідальності.

^[40] У цьому разі, по-перше, страховий випадок настає обов’язково (втрачається ознака - ймовірність його настання), по-друге, розмір страхового платежу, який спла­чується страхувальником страховику, та страхової суми (страхового відшкодування), яка виплачується страховиком страхувальнику (вигодонабувачу), збігаються (втрача­ється принцип забезпеченості при страхуванні).

^[41] Як вбачається, більш правильним було б здійснення відшкодування збитків страху­вальникові (вигодонабувачеві) як у грошовій формі, так і натуральній. Страховикові має бути надане право вільного вибору форми компенсації у разі настання страхового випадку.

^[42] Див.: Граве, К. А. Страхование [Текст] / К. А. Граве, Л. А. Лунц. - М. : Госюриз- дат, 1960. - С. 53.

^[43] Так, наприклад, відповідно до ст. 12 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» розмір франшизи при відшкодуванні шкоди, заподіяної майну потерпілих, встановлюється при укладенні договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності і не може перевищувати 2 відсотки від ліміту відповідальності страховика, в межах якого від­шкодовується збиток, заподіяний майну потерпілих (Ст.9 вказаного закону визначено, обов’язковий ліміт відповідальності страховика за шкоду, заподіяну майну потерпілих, який становить 25500 гривень на одного потерпілого. Обов’язковий ліміт відповідальнос­ті страховика за шкоду, заподіяну життю та здоров ’ю потерпілих, становить 51000 гривень на одного потерпілого. Розміри лімітів відповідальності страховика мають переглядатися Уповноваженим органом відповідно до рівня інфляції та індексу споживчих цін. Розпо­рядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 9.07.2010р. №566 «Про деякі питання здійснення обов’язкового страхування цивільно- правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (Офіц. вісн. України.-   2010. - №64. - Ст. 2229) встановлені наступні обов’язкові ліміти відповідальності стра­ховика за договорами обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів: за шкоду, заподіяну майну потерпілих, у роз­мірі 50000 гривень на одного потерпілого; за шкоду, заподіяну життю та здоров’ю потер­пілих, у розмірі 100000 гривень на одного потерпілого). При цьому страхове відшкодуван­ня завжди зменшується на суму франшизи, розрахованої за цим порядком. Франшиза при відшкодуванні шкоди, заподіяної життю та/або здоров’ю потерпілих, не застосовується.Пунктом 1.4 Типового договору обов’язкового страхування відповідальності власників собак за шкоду, яка може бути заподіяна третім особам, затвердженого по­становою Кабінету Міністрів України від 09.07.2002 р. № 944 (Офіц. вісн. України. - № 28. - Ст. 1321), передбачено, що страхова сума за шкоду, заподіяну життю та здоров’ю потерпілої фізичної особи, становить 11 000 гривень. Страхова сума за шкоду, заподіяну майну третіх осіб, становить 30 000 гривень. Договором страхуван­ня передбачається франшиза, розмір якої становить три неоподатковуваних мінімуми доходів громадян на страховий випадок.

^[44] Див. п. 8 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 01.04.1994 р. № 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкоду­ванням шкоди» (в редакції рекомендацій президії Вищого господарського суду Укра­їни від 29.12.2007 р. № 04-5/239) (Вісн. госп. судочинства. - 2008. - № 1).

^[45] Указаний обов’ язок страховик повинен виконати протягом двох робочих днів (п. 2 ч. 1 ст. 988 ЦК; п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону).

^[46] У цьому разі у страхувальника повністю відсутній страховий інтерес (збитки), тому відсутні правові підстави для їх компенсації.

^[47] Ураховуючи, що договір добровільного страхування укладається на підставі Правил страхування, які містять загальні умови конкретного виду страхування (і які значно відрізняються як за окремими видами страхування, так і за страховиками), страхувальникові важливо мати повну інформацію про умови та правила взаємовід­носин із страховиком.

^[48] При відшкодуванні витрат страхувальника, пов’язаних зі здійсненням заходів, спря­мованих на запобігання або зменшення збитків при настанні страхового випадку, не може йтися про перевищення страхового відшкодування над розміром страхової суми (страхової оцінки). Безпосередньо пов’язане з розміром страхової суми лише страхове відшкодування, яке не може її перевищувати. Виплата страхового відшкодування та компенсація витрат страхувальника у зв’язку зі здійсненням відповідних репресивних заходів мають самостійні правові підстави: відповідно до п. 3 та п. 4 ст. 988 ЦК (п. 3 та п. 4 ст. 20 Закону).

^[49] Якщо договір страхування набирає чинності до сплати першого страхового платежу або страхові платежі здійснюються послідовно, в договорі страхування ви­значаються строки внесення чергових страхових платежів.

^[50] Страхові відносини будуються за загальновизнаним принципом найвищої дові­ри сторін, який передбачає надання сторонами (здебільшого страхувальником) повної інформації про предмет страхування, включаючи конфіденційну.

^[51] У той же час страховик не може бути звільнений від обов’язку здійснити стра­хову виплату, якщо таке несвоєчасне повідомлення про настання страхового випадку жодним чином не впливає на обставини настання страхового випадку та розмір запо­діяних ним збитків.

^[52] Такий перехід права вимоги до страховика прийнято називати суброгацією.

^[53] ЦК (статті 994-996) та Законом (статті 22-24) передбачені випадки збереження чинності договором страхування при ліквідації страхувальника - юридичної особи або смерті страхувальника - фізичної особи чи втрати ним дієздатності.

^[54] Викупна сума - це сума, яка виплачується страховиком у разі дострокового при­пинення дії договору страхування життя та розраховується математично на день при­пинення договору страхування життя залежно від періоду, протягом якого діяв цей договір, згідно з методикою, яка проходить експертизу в Уповноваженому органі, здійснена актуарієм і є невід’ємною частиною правил страхування життя.

^[55] У даному випадку відсутня необхідна ознака страхового ризику - ймовірність настання страхового випадку (яка повинна настати в майбутньому).

Питання для самоконтролю

1. Поняття страхування та його призначення.
2. Поняття та система страхових зобов’ язань.
3. Учасники страхових відносин. Їх правовий статус.
4. Поняття та правова природа договору страхування.
5. Предмет та інші умови договору страхування.
6. Укладення договору страхування.
7. Правила страхування.
8. Зміст страхового зобов’язання.
9. Умови та порядок здійснення страхової виплати. Відмова від здійснення страхової виплати.
10. Відповідальність сторін за договором страхування.
11. Припинення договору страхування. Недійсність договору страхування.