| Глава 51 Договір управління майном |
|
| Гражданское право - Цивільне право: т.2 (В.І.Борисова та ін.) |
Глава 51 Договір управління майном
§ 1. Загальна характеристика договору (предмет, форма, сторони)
§ 2. Права та обов’язки сторін
§ 3. Припинення договору
§ 4. Договір управління підприємством
§ 1. Загальна характеристика договору (предмет, форма, сторони) Згідно зі ст. 1029 ЦК України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов ’язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Договір управління майном укладається внаслідок різних причин, мотивів та обставин. Ними може бути необхідність, що виникла внаслідок неможливості здійснювати повноваження щодо свого майна самим власником, наприклад коли він є недієздатною, малолітньою особою тощо. Схожою є причина для укладення договору управління майном у складі спадщини, якщо воно потребує вчинення фактичних та юридичних дій для підтримання його в належному стані (ч. 1 ст. 1285 ЦК). Цей договір може укладатися також у випадку, коли власник майна не обізнаний у його використанні належним чином. Прикладом може слугувати одержання в спадщину підприємства особою, яка не має досвіду і бажання займатися підприємницькою діяльністю. Договір управління надає можливість примножити свій капітал діями професійного управлінця або підтримати іншу особу — вигодонабувача тощо. Характерним для цього договору є позначення на здійснення управління в інтересах власника або названої ним особи — вигодонабувача. Тому від управителя вимагаються добросовісність, турботливість, розумність як за дії в чужому інтересі. Однак ЦК не називає договір управління майном довірчим, незважаючи на те, що отримання таких повноважень, яких набуває управитель, очевидно обумовлює підвищений ступінь довіри. Укладенням такого договору замінюється або опосередковується реалізація правомочностей власника, визначених ст. 317 ЦК як права володіння, користування та розпоряджання його майном. Проте зосередження в управителя всіх трьох названих правомочностей не тягне за собою перехід до нього права власності на майно, що передане йому в управління. Тобто договір управління майном не опосередковує набуття права власності в іншої особи (управителя) і не належить до групи договорів про передачу майна у власність (договори купівлі- продажу, міни, дарування тощо). Обсяг повноважень щодо управління майном, особливо що стосується розпоряджання ним, є або вужчим, ніж у власника, або хоч і тотожним власницьким, але контрольованим з боку власника чи інших осіб (органу опіки та піклування, нотаріуса). Інакше кажучи, на відміну від власника, який здійснює своє право своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК), управитель реалізує правомочності залежно від волі власника або інших осіб. Отже, на підставі договору управління майном між управителем і установником управління встановлюються зобов’язальні правовідносини. Однак ст. 1029 ЦК передбачає й можливість виникнення на підставі цього договору права довірчої власності. Такі самі положення містить Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р., розд. V якого врегульовує довірчу власність і управління іпотечними активами. Відомо, що довірча власність набула широкого застосування в англо-американському праві, яким вироблені відповідні засади й механізми і, що головне, у відсутність у ньому традиційного для права України дуалістичного поділу цивільних правовідносин на речові та зобов’язальні. Внаслідок введення до законодавства України норм про довірчу власність складається нетипова правова конструкція, якою охоплюються одночасно як зобов’язальні, так і речові відносини. У частині 2 ст. 1029 ЦК зазначається можливість обрання того чи іншого варіанта відносин: або сторони договору управління майном домовляються про те, що вони залишаються між собою в зобов’язальних правовідносинах, або з укладенням цього договору відносини між ними піддаються регулюванню нормами про речові права. Тому, виходячи зі ст. 1029 ЦК, можна змоделювати декілька конструкцій правовідносин. Перша: договірні правовідносини, в яких перебувають сторони договору управління майном. Друга: договір управління майном є юридичним фактом, на підставі якого відбувається перехід права власності на майно від установника управління майном до набувача (довірчого власника). З передачею цього майна (виконанням договору) цей договір припиняється і виникають речові відносини — довірчої власності. Третя: речові відносини (довірчої власності) існують паралельно із зобов’язальними відносинами (довірчого управління). Схожою є ситуація з регулюванням емфітевзису (гл. 33 ЦК) та суперфіцію (гл. 34 ЦК), які хоч і є речовими правами, але не тільки встановлюються на підставі договору, а й існують як договірні, тобто залишаються одночасно і зобов’язальними. Договір управління майном належить до договорів про надання послуг, якими є здійснення прав власника стосовно переданого в управління майна. Цей договір схожий з договором про передачу майна в користування, наприклад оренду. Проте користування майном орендарем відрізняється від користування майном управителем, який його здійснює не для задоволення власних потреб у цьому майні, а задля інтересів установника управління або вигодонабувача. Інтерес управителя полягає не в доступі до майна, використанні його властивостей, а в отриманні оплати від виконання своїх функцій або в іншому (наприклад, виконанні моральних зобов’ язань перед підопічним або родичами померлого тощо). Договір управління слід відмежовувати й від договорів комісії (ст. 1011 ЦК), доручення (ст. 1000 ЦК) та агентського договору, врегульованого в гл. 31 Господарського кодексу України. Так, якщо за договорами комісії та доручення зобов’язана сторона виконує лише юридичні дії або вчиняє тільки правочини, то управитель майна, крім юридичних дій, здійснює будь-які фактичні дії (ч. 2 ст. 1038 ЦК). Повірений за договором доручення діє від імені довірителя, а управитель — від власного імені. Крім того, на відміну від названих договорів договір управління майном не можна вважати посередницьким. Договір управління майном є двостороннім (оскільки права та обов’ язки мають обидві його сторони); реальним (тому що вважається укладеним з передачею майна); за загальним правилом оплатним (внаслідок самого визначення, яке дається в ст. 1029 ЦК). Плата може буди у вигляді одноразової суми; визначених щомісячних виплат або утримань від доходів, що приносяться майном, переданим в управління; процентів від таких доходів тощо. Проте не повинно виключати існування й безоплатного договору управління майном, коли мотивами управителя не є отримання доходу від виконання дій за цим договором, наприклад якщо він відчуває моральні зобов’язання щодо підопічного або особи, яка безвісно відсутня. Договір управління майном діє відносно тривалий строк і не укладається на виконання разових дій: цей строк може обумовлюватися й причинами його укладення (наприклад, до прийняття спадщини). Істотними умовами договору управління майном, з якими пов’язане його укладення, є перелік майна, що передається в управління, форма та розмір плати за управління (ст. 1035 ЦК). Інші умови договору містяться в ньому за бажанням сторін. До таких належить навіть строк управління майном, який слід встановити в договорі. Однак оскільки умова про строк не є істотною, непередбачення його в договорі не дає підстави вважати його неукладеним. В цьому разі слід керуватися ч. 1 ст. 1036 ЦК про п’ятирічний строк дії договору. Форма договору управління майном — письмова (ст. 1031 ЦК). У випадку, коли предметом договору є нерухомість, він підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. При порушенні вимог про нотаріальне посвідчення договору настають наслідки, передбачені ст. 220 ЦК, тобто цей договір є нікчемним. Предметом договору управління може бути будь-яке майно (у тому числі майнові права). Особливість становлять грошові кошти, управління за договором якими може здійснюватися як виняток у випадках, передбачених законом (ст. 1030 ЦК). Так, п. 5 ч. 4 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачає можливість для банків здійснення операцій по управлінню грошовими коштами клієнтів. Прикладом управління грошовими коштами є також діяльність по управлінню активами або коштами спільного інвестування згідно із Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р. За відсутності прямої заборони передаватися в управління можуть як нерухомі, так і рухомі речі, як індивідуально-визначені, так і речі, визначені родовими ознаками. При цьому слід лише додержуватися вимоги щодо відокремлення майна, яке передається в управління, від іншого майна установника управління і від майна управителя. У такий спосіб майно, що є предметом договору, не тільки індивідуалізується (хоча б це були й речі, визначені родовими ознаками), а й обліковується управителем на окремому балансі для запобігання його змішанню з майном останнього і належного ведення справ щодо нього. Однак зазвичай предметами договору управління майном виступають підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухомі речі, цінні папери. Майно, яке передається в управління за цим договором, за загальним правилом має належати установнику управління на праві власності (ч. 1 ст. 1032 ЦК). Тому не можна укладати договір на управління майном невласника (наприклад, з особою, якій майно належить на підставі договору, — орендарем тощо). Винятки становлять випадки,коли власник не має достатнього обсягу дієздатності, або визнаний судом безвісно відсутнім, або помер. Предметом договору управління майном можуть бути й майнові права, що належать суб’єктам зобов’язальних правовідносин і суб’єктам права інтелектуальної власності. Оскільки управління грошовими коштами може встановлюватися лише, якщо вони знаходяться в банку на відповідному рахунку клієнта, сума, яку бажано передати в управління, є зобов’язальним правом вимоги, а не об’єктом речового права (права власності). Відповідно предметом договору управління будуть майнові права на цю суму грошей. Предметом договору управління також можуть бути майнові права інтелектуальної власності. Спеціального їх відокремлення при цьому не потрібно, оскільки до припинення цих прав або їх передачі іншій особі управомоченим залишається їх творець (автор, патентоволоділець тощо), чим і обумовлюється неможливість їх змішання з майном (правами) управителя. У статті 1045 ЦК зазначається, що особливості управління цінними паперами встановлюються законом. Додержання вимоги про відокремлення бездокументарних цінних паперів як предмета договору управління відбувається через механізми ведення реєстрів власників іменних цінних паперів та інші відокремлені способи зберігання цінних паперів, передбачені Законом України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10 грудня 1997 р. В управління може передаватися майно, що є предметом договору застави (ст. 1039 ЦК), за умов попереднього попередження управителя установником управління про це. Це може бути у випадках, наприклад, коли предметом договору управління є нерухомість, що перебуває у заставі, яку доцільно передати в управління для кращого її використання, ніж це може зробити її власник, або у відсутність останнього. При цьому доходи від управління використовуються для погашення заборгованості за договором, забезпеченим заставою. Власником заставленого майна залишається заставодавець, який і буде установником управління. Вимога про попередження управителя про заставу предмета договору потребується тому, що на це майно може бути звернено стягнення за договором застави на вимогу заста- водержателя, внаслідок чого воно вилучається від управителя. Останній може зазнати при цьому збитків. Тому правом управителя при недодержанні вимоги про його попередження щодо застави предмета договору управління (або коли він сам не знав та ніяк не міг знати про це) є вимога розірвання договору з виплатою плати, передбаченої цим договором за весь строк управління таким майном. Майно, передане в управління, має особливий правовий режим, що випливає з такого. По-перше, воно залишається у власності установника управління, однак на нього не допускається звернення стягнення за вимогою кредиторів установника управління, крім двох випадків: а) коли установника управління визнано банкрутом; б) коли відбувається звернення стягнення на майно, що є предметом договору застави, за вимогою заставодержавтеля. По-друге, це майно обліковується управителем окремо від свого майна, не допускаючи його змішання (ч. 3 ст. 1030 ЦК). Сторонами договору управління майном є установник управління та управитель. Договір управління майном може укладатися на користь третьої особи — вигодонабувача, яка не стає стороною договору. Установниками управління можуть бути особи, передбачені ст. 1032 ЦК, а також іншими статтями ЦК та положеннями актів цивільного законодавства, а саме: а) орган опіки та піклування (статті 1032, 54 ЦК та ін.); б) опікун (статті 1032, 72 ЦК та ін.); в) піклувальник (ст. 1032 ЦК); г) нотаріус або відповідний орган місцевого самоврядування (ст. 1285 ЦК); д) спадкоємці (статті 1287, 1289 ЦК); е) носії прав на об’єкти інтелектуальної власності (статті 426, 427 ЦК); є) органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування при передачі в управління державного або комунального майна. Договір управління майном може бути з множинністю осіб як на стороні кредитора (установника управління), так і на стороні боржника (управителя). Перший випадок характерний, наприклад, при наявності права спільної власності, коли співвласники укладають за взаємною згодою договір управління майном. При цьому поряд із нормами гл. 70 ЦК застосовуються норми гл. 26 ЦК та/або гл. 8 СК. Якщо обставини диктують необхідність управління майном кількома особами чи це міститься, наприклад, у заповіті, в договорі буде пасивна множинність осіб. Не виключається також і змішана множинність осіб в цьому договорі. Для договору управління майном як тривалого зобов’язання можлива й заміна сторін, що відбувається внаслідок переходу права власності на майно, передане в управлінння, від установника управління до іншої особи. Це може пов’язуватись як із відчуженням такого майна, так і зі смертю його власника. У цих випадках договір не припиняється і місце колишнього власника (установника управління) заступає інша особа. ЦК передбачає випадки, коли стороною договору управління майном виступає не власник, а інші особи. Це може бути: а) коли власник не має достатнього обсягу дієздатності; б) у відсутність власника; в) у разі смерті власника; г) коли йдеться про державне та комунальне майно, право на яке за загальним правилом здійснюється опосередковано через відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування (гл. 10 ЦК); д) якщо майнові права інтелектуальної власності на певний об’єкт передані творцем (автором, винахідником тощо) іншій особі у власність або використання на підставі виключної ліцензії. Відсутність у власника достатнього обсягу дієздатності може бути, коли власником майна є малолітня, неповнолітня, недієздатна особа або особа з обмеженим обсягом дієздатності. У перших двох випадках установником управління буде опікун (ст. 67 ЦК). Орган опіки та піклування виступатиме установником управління лише: до призначення опікуна (ст. 65 ЦК) і у разі, коли предметом договору є майно, що використовується в підприємницькій діяльності (ст. 54 ЦК). Слід звернути увагу також на те, що ч. 4 ст. 1032 ЦК поряд із ч. 2 ст. 34 ЦК встановлюється загальне правило про виступ неповнолітньої особи стороною договору управління майном за дозволом (згодою) батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Спеціальою нормою (ст. 54 ЦК) передбачається, що у разі, коли неповнолітня особа стала власником майна, яке використовується у підприємницькій діяльності, стороною договору управління майном виступатиме не ця особа, а орган опіки та піклування. Майно потребує управління ним і тоді, коли його власник з тих чи інших причин відсутній та місце перебування якого невідоме до винесення рішення судом про визнання цієї особи безвісно відсутньою (ч. 2 ст. 44 ЦК) або після цього (ч. 1 ст. 44 ЦК). У таких випадках згідно з ч. 2 ст. 1032 ЦК установником управління є орган опіки та піклування. Це деяким чином десонує з положеннями ст. 44 ЦК, в якій зазначається, що опіку над майном встановлює (а не просто посвідчує договір управління майном) нотаріус, при цьому до винесення рішення суду — за заявою органу опіки та піклування. Очевидно, що це слід розуміти як певну процедуру, а стороною у договорі управління майном має бути не нотаріус, а орган опіки та піклування. За необхідності управління майном, що входить до складу спадщини, укладається договір, установником управління яким можуть бути нотаріус або спадкоємці (ч. 1 ст. 1285, 1287 ЦК). Останнє випливає з права спадкоємців призначити стороною особу, яка надає згоду на це (ст. 1289 ЦК), що і втілюється в договір між ними. Управління державним та комунальним майном відбувається на підставі договору, зокрема, коли йдеться про управління пакетами акцій, що належать державі або територіальній громаді. Установником управління при цьому виступатиме Фонд державного майна України (його регіональні відділення чи представництва) або інші державні органи, органи Автономної Республіки Крим, уповноважені управляти пакетами акцій, що належать державі. Установником управління пакетами акцій, що належать територіальній громаді, будуть відповідні органи місцевого самоврядування. Якщо майнові права на об’єкт інтелектуальної власності передані творцем на підставі договору про їх відчуження іншій особі, остання стосовно їх може виступати установником управління. Ліцензіат, який набув майнових прав на інтелектуальну власність на підставі виключної ліцензії, також може бути установником управління. Зазначені особи укладають у тому числі договори на управління майновими авторськими правами з організаціями колективного управління (ч. 5 ст. 32, ст. 45 та інші Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Оскільки управління майном має здійснюватися професійно, управителем може бути тільки суб’єкт підприємницької діяльності — фізична або юридична особа. Проте це правило не повинно застосовуватися до управителя майном підопічного, а також до особи, визнаної безвісно відсутньою чи місцезнаходження якої невідоме, або спадковим майном. Виняток мають становити випадки, коли управління потребує майно, що використовується в підприємницькій діяльності, управителем яким може бути тільки суб’єкт такої діяльності. Вигодонабувач — це третя особа, на користь якої укладається договір управління майном. Вигодонабувач — необов’язкова фігура в конструкції управління майном. Договір управління майном часто укладається на користь самого установника управління. Вигодонабу- вачем може бути будь-яка юридична або фізична особа з різним обсягом дієздатності. ЦК встановлюється заборона лише самому управителю майна виступати як вигодонабувач. Вигодонабувач (якщо ним є третя особа) не має ніяких обов’язків. Його правами є право вимагати від управителя належного виконання, але не взагалі, а на його користь, тобто здійснення йому управителем належних виплат; право відмовитися від договору у зв’язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном (п. 6 ч. 1 ст. 1044 ЦК); право на відмову від винагороди за договором (п. 4 ч. 1 ст. 1044 ЦК), внаслідок чого договір управління майном може припинитися.
§ 2. Права та обов’язки сторін Права та обов’язки сторін договору управління майном обумовлюються його метою та повноваженнями управителя. Оскільки цей договір є двостороннім, правами й обов’язками наділені обидві його сторони. Права та обов’язки управителя передбачаються в статтях 1037— 1041 ЦК, у яких вони визначені загальним чином, а чітке їх регламентування міститься в договорі. Правами та обов’язками управителя є: а) здійснення юридичних і фактичних дій, пов’язаних з управлінням майном (ч. 2 ст. 1038 ЦК), що являють собою реалізацію відносно переданого йому майна правомочностей власника у межах, встановлених договором та законом. Про таке прямо зазначається в ч. 5 ст. 1033 стосовно дій довірчого власника по володінню, користуванню та розпоряджанню майном, переданим йому в довірчу власність. При цьому ЦК висуваються певні умови до здійснення управителем своїх прав та обов’язків, які стосуються насамперед вимог до управителя діяти з високим ступенем турботливості,, дбайливого ставлення до майна, переданого в управління. Управитель при укладенні договорів на виконання управління має позначати, що він хоча і є стороною договору, але діє як управитель, а не власник (частини 2 та 3 ст. 1038 ЦК). Відчуження цього майна і передання його в заставу відбуваються лише за згодою установника управління, що має виражатися додатково, безпосередньо перед вчиненням відповідних дій управителем. Останній здійснює свої права та обов’язки за договором особисто, що, однак, не виключає можливості для управителя доручити іншій особі (замісникові) вчинити певні дії за наявності наступних умов і наслідків цього (ст. 1041 ЦК). По-перше, якщо можливість такої передачі передбачається в договорі або коли в певних ситуаціях, в яких опинився управитель або майно, цього вимагають інтереси установника управління або вигодонабувача. По-друге, управитель не міг отримати в розумний строк відповідні вказівки установника управління і мусив діяти таким чином для забезпечення належного здійснення своїх повноважень за договором. По-третє, замісник управителя буде діяти не від власного імені, а від імені управителя, тобто між ними виникають правовідносини доручення. По-четверте, відповідальність за дії замісника управителя перед установником управління несе управитель; б) право на плату, розмір якої встановлюється договором. Окрім плати, управитель має право на компенсацію витрат, понесених ним при здійсненні своїх повноважень. Форми сплати управителеві зазначених коштів встановлюються договором, у якому може передбачатися право управителя утримувати належні йому суми з доходів від управління майном, а решту коштів перераховувати установнику управління або вигодонабувачеві (ст. 1042 ЦК); в) право на одержання доходів від управління майном і розпоряджання ними відповідно до умов договору, тобто спрямовувати їх частково на погашення витрат щодо утримання майна, надання йому ремонту при необхідності тощо. Решту коштів управитель передає установнику управління або вигодонабувачеві, якщо інше не передбачено договором. Наприклад, такі кошти можуть, у свою чергу, бути предметом банківського вкладу чи використовуватись для придбання цінних паперів з виплатою доходу вже в інші строки, передбачені відповідними договорами між управителем та банком чи іншою кредитною установою, або в строки, що обумовлюються правами з цінних паперів — акцій, облігацій тощо; г) на захист, що аналогічне правам осіб, що мають речові права на майно. Управитель може пред’являти віндикаційний, негаторний та інші позови від власного імені; д) звітування перед установником управління за свої дії для здійснення останнім належного контролю за діями управителя, його витратами, доходами тощо. Порядок, строки і форми звітування встановлюються в договорі; е) несення ризику випадкової загибелі, пошкодження або знищення майна, якщо це передбачено договором (ст. 323 ЦК); є) розірвання договору у випадку, якщо установник управління не попередив управителя про те, що майно, передане в управління, є предметом застави, та з інших підстав, передбачених ст. 1044 ЦК; ж) повернення майна установнику управління або іншим особам згідно з договором або законом у стані, що відповідає передбаченому договором. Управитель відповідає за свої дії перед установником управління, вигодонабувачем, а також перед іншими особами, з якими він вступив у договірні відносини, здійснюючи свої повноваження щодо управління майном (ст. 1043 ЦК). Перед установником управління управитель несе відповідальність шляхом відшкодування завданих йому збитків при пошкодженні майна, його загибелі у випадках, передбачених договором (понесених витрат на приведення майна в належний стан, а також неотриманих доходів). Перед вигодонабувачем управитель відповідає, відшкодовуючи йому упущену вигоду, тобто ті доходи, які він мав отримати від майна, переданого в управління, і не отримав. Перед третіми особами управитель відповідає як звичайна сторона договору, повністю компенсуючи збитки, сплачуючи неустойку тощо, якщо це передбачено умовами укладеного між ними договору. При цьому управитель відповідає за рахунок вартості майна, переданого в управління, а в разі його недостатньості — з іншого майна, що належить йому на праві власності. Інакше кажучи, управитель несе субсидіарну відповідальність перед третіми особами своїм власним майном. Це загальне правило. Спеціальне ж правило міститься в ч. 3 ст. 1043 ЦК, якою передбачається несення управителем субсидіарної відповідальності перед третіми особами й за його дії з перевищенням повноважень або встановлених обмежень, якщо треті особи доведуть, що вони не знали і не могли знати про це. Права та обов’язки установника управління полягають у: а) виплаті управителю плати, обумовленої договором; б) попередженні управителя про те, що передане майно є предметом договору застави (ч. 2 ст. 1039 ЦК); в) несенні тягаря утримання майна, внаслідок чого установник управління компенсує управителю витрати, понесені на утримання майна; г) вимозі від управителя плодів та доходів, одержаних внаслідок управління майном, які за загальним правилом, встановленим в ч. 2 ст. 89 ЦК, належать власнику майна; д) прийнятті від управителя майна або виконанні інших дій, передбачених договором, після його припинення, наприклад, по передачі у власність управителя цього майна з відповідним оформленням прав на нього тощо.
§ 3. Припинення договору Припинення договору управління майном згідно зі ст. 1044 ЦК має місце: а) при загибелі майна, переданого в управління; б) внаслідок заяви однієї сторони при закінченні строку договору, оскільки сам по собі сплив строку договору не тягне його припинення (ч. 2 ст. 1036 ЦК). У разі відсутності заяви однієї зі сторін про це дія договору триває на такий же строк, і лише заява сторони про небажання продовжувати договірні відносини у зв’язку із закінченням строку, передбаченого договором, припиняє договір; в) у разі смерті фізичної особи — вигодонабувача або ліквідації юридичної особи — вигодонабувача. Ця норма є диспозитивною, і в договорі може передбачатись інше. Смерть установника управління не припиняє договір управління майном на користь вигодонабувача так само, і якщо вигодонабувачем є сам установник управління. Права й обов’ язки установника управління при цьому переходять до його спадкоємців; г) у разі визнання фізичної особи — установника управління банкрутом припиняється дія договору управління майном, на яке звертається стягнення і яке спрямовується на погашення заборгованості перед третіми особами; д) при відмові вигодонабувача від одержання вигоди за договором, оскільки, як і у випадку смерті вигодонабувача, втрачається сенс у такому договорі. Якщо при цьому установник управління не зацікавлений у припиненні договору, його дія може тривати, а вигодонабувачем стане установник управління; е) у разі визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, оскільки за договором необхідне особисте виконання зобов’язань управителем, більш того, здійснюване професійно, що унеможливлюється зазначеними обставинами; є) внаслідок відмови як управителя, так і установника управління від договору в односторонньому порядку, коли ця відмова викликана неможливістю управителя здійснювати управління майном. Передусім ця норма покликана забезпечити інтереси як управителя, який став не в змозі виконувати свої повноваження внаслідок, наприклад, тривалої хвороби, так і установника управління. Проте, якщо ініціатива виходить від управителя, а неможливість виконання ним договору не є очевидною, він повинен довести це установнику управління. Ще складніша ситуація, коли неможливість виконання договору управителем стає зрозумілою установнику управління, а не управителю, з чим останній може й не погоджуватися. У такому разі одностороння відмова установника управління має бути обґрунтованою. В іншому випадку управитель може оскаржити дії установника управління про безпідставне розірвання договору; ж) крім неможливості виконання управителем договору, цей договір в односторонньому порядку може припинитися внаслідок нічим не обумовленої відмови від нього установника управління. Ця підстава пов’ язана з обов’ язковою виплатою управителеві всієї плати, передбаченої договором (тобто за весь строк його дії). У першому і другому випадках відмови однієї сторони від договору ця сторона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці, зі спливом яких договір припиняється. Інший строк може передбачатись у договорі; з) повне завершення сторонами його виконання. Напевно, мається на увазі така загальна підстава припинення зобов’язань, як виконання, проведене належним чином (ст. 599 ЦК), хоча припинення договору довірчого управління має свою специфіку. Тому, очевидно, ця підстава припинення договору буде застосовуватися насамперед при виконанні всіх зобов’язань перед установником управління іпотечними активами (ст. 36 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»); и) дострокове припинення договору управління майном, якщо це передбачено самим договором (ч. 2 ст. 598 ЦК). У випадку виникнення спору з цього приводу він вирішується судом.
§ 4. Договір управління підприємством Предметом договору управління майном може бути підприємство як єдиний майновий комплекс (ч. 1 ст. 1030 ЦК України). Специфічні риси підприємства як об’єкта цивільних прав вимагають визначення спеціальних правил щодо оборотоздатності такого об’єкта, включаючи і передачу його в управління. За типовою належністю договір управління підприємством — це різновид договору управління майном, за яким управитель управляє майном відповідно до умов договору, тобто здійснює юридично значущі дії щодо нього. Але, перш ніж перейти до характеристики договору на управління підприємством, слід зазначити, що не всі підприємства можуть бути передані в управління. Так, цілісні майнові комплекси державних унітарних підприємств (державних комерційних та казенних підприємств) та комунальних унітарних підприємств (комунальні комерційні та комунальні некомерційні підприємства) об’єктом договору управління бути не можуть. Це пояснюється тим, що хоча в праві існують різні правові конструкції, за допомогою яких можна досягти одного й того ж результату, але застосування будь-якої конструкції паралізує можливість одночасного застосування іншої. Власник (держава, територіаль на громада) може розпоряджатися своїм майном, використовуючи для цього всі існуючі правові конструкції. Проте, створивши державне або комунальне підприємство, власник вже у такий спосіб здійснює правомочності відносно розпорядження своїм майном, уособивши його в єдиному майновому комплексі певного підприємства, обравши спосіб управління певною часткою державної або комунальної власності[1]. Відповідні органи, які є представниками власника (держави, територіальної громади), виконують його функції у межах, встановлених законом (статті 73, 74, 78 ГК України). Тому укладати договір управління щодо майнових комплексів указаних підприємств, підшукуючи ефективних управителів, коли для цього вже існують законні представники, не можна. Укласти договір управління можливо тільки після припинення діяльності державного чи комунального унітарного підприємства як юридичної особи, але предметом такого договору буде вже не підприємство як єдиний майновий комплекс, а майно, що буде належати або державі, або певній територіальній громаді. Чим же відрізняється від загальної моделі договору управління майном договір управління підприємством? Як і відносно будь-якого іншого договору з підприємством, це пов’язано з предметом договору, а тому особливістю цього різновиду договору управління є те, що до його укладення повинна обов’ язково проводитися інвентаризація, а документами, що підтверджують склад майнового комплексу, виступатимуть: акт інвентаризації, бухгалтерський баланс, висновок незалежного аудитора про склад і вартість підприємства, а також перелік усіх боргів (зобов’ язань), які включаються до складу підприємства, із вказівкою кредиторів, характеру, розміру і строків їх вимог. Виходячи саме з особливостей предмета цього договору, загальні положення договору управління майном будуть застосовуватися до договору управління підприємством, але в межах, які відповідатимуть сутності останнього. ЦК України не містить положень відносно договору управління підприємством, що на практиці породжує цілий ряд питань. Наприклад, борги, які входять до складу підприємства, при його передачі управителеві автоматично переходять на останнього, але чи обов’ язково попереджати кредиторів про переведення боргу з установника управління на управителя? Хто після укладення договору управління підприємством нестиме за цими боргами відповідальність — установник управління, управитель, або настає солідарна відповідальність і т. ін.? Вважаємо, що установник управління обов’ язково повинен у письмовій формі повідомити кредиторів про майбутню передачу підприємства в управління, бо в останніх у зв’язку з цим можуть виникнути збитки, і їм має бути надана можливість після отримання такого повідомлення вимагати припинення або дострокового виконання зобов’язання установником управління. За законодавством РФ кредитор, який письмово не повідомить установника управління або управителя про свою згоду на переведення боргу, має право впродовж трьох місяців з моменту отримання повідомлення про передачу підприємства в управління вимагати припинення або дострокового виконання зобов’язання установником управління та відшкодування збитків, які були цим завдані, або визнання договору управління підприємством недійсним повністю або у відповідній частині. Кредитор, який не був повідомлений про договір управління підприємством, може пред’явити позов про задоволення таких самих вимог, про які йшлося вище, протягом року від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про передачу підприємства установником управління управителеві. Після передачі підприємства управителеві установник управління й управитель несуть солідарну відповідальність за включені до складу підприємства борги, які були переведені на управителя без згоди кредитора. Аналогічні положення доцільно ввести і до законодавства України. Якщо проаналізувати положення ст. 1037 ЦК України, яка стосується прав та обов’язків управителя, то слід додати, що останній не має права розпоряджатися нерухомістю, що входить до складу цього майнового комплексу. Таке право може виникнути у нього тільки внаслідок дозволу, що дається на це установником управління кожного разу окремо. Це застереження спрямоване на збереження цінності підприємства як об’єкта права власності установника управління. Якщо для загальної моделі договору управління майном цілком прийнятним є положення, відповідно до якого управитель може доручити іншій особі (замісникові) вчиняти від його імені дії, необхідні для управління майном (ст. 1041 ЦК України), то до договору управління підприємством ця норма не може бути застосована, виходячи з такого. Управитель підприємства — це суб’єкт підприємницької діяльності, який спеціалізується саме на таких послугах. Якщо ж відступити від правила, що він особисто здійснює свої обов’язки за цим договором, до того ж надавши йому право підібрати собі замісника, чи зможе управитель серед вузького кола спеціалістів підібрати таку особу, яка б професійно провадила управління підприємством? Навіть за умови, що управитель несе відповідальність за дії замісника, навряд чи можна буде врятувати ситуацію, якщо непрофесійність замісника або його неналежна турботливість про інтереси установника управління призведуть до погіршення роботи підприємства або взагалі до припинення діяльності останнього. Згідно із законом у правочинах щодо майна, переданого в управління, які вчиняються у письмовій формі, вказується, що вони вчинені управителем. Відсутність такої вказівки в правочинах робить управителя особисто зобов’язаним перед третіми особами (ч. 3 ст. 1038 ЦК України). Навряд чи можна до договору управління підприємством застосувати ці правові наслідки, бо таким чином буде визнано, що підприємство не забезпечує вимог третіх осіб. Але підприємство як єдиний майновий комплекс саме і відрізняється тим, що до його складу входить будь-який обов’язок, що виникає у зв’язку з його використанням. Тому контрагент, вступаючи у зобов’язання з управління підприємством, у зв’язку з помилкою або недбалістю управителя не повинен позбавлятися права на відшкодування збитків за рахунок цього підприємства. Виникає також і питання, чи може в управління передаватися підприємство, яке знаходиться в іпотеці? Аналіз положень ч. 2 ст. 1039 ЦК України свідчить про те, що це можливо, але управитель обов’язково попереджається про це установником управління. У даному випадку виникає ситуація, коли власність обтяжується двічі: і з боку іпотекодер- жателя, і з боку установника управління. Тим часом конфлікту інтересів тут немає. Навпаки, іпотекодержатель зможе при ефективному управлінні підприємством з боку управителя сподіватися на виконання зобов’язання іпотекодавцем у повному обсязі й у встановлені строки. Що стосується управителя підприємством, то він зацікавлений в отриманні винагороди за ті дії, які втілюються в управлінні, незалежно від того, чи знаходиться підприємство в іпотеці чи ні. Опосередковано управитель сприяє задоволенню вимог іпотечного кредитора. Обов’язок попередити управителя відносно знаходження підприємства в іпотеці впливає на подальшу поведінку останнього. Якщо цього не було зроблено, а при передачі підприємства управитель теж не міг засвідчитись у цьому, він має право вимагати розірвання договору з вимогою виплати належної йому за договором плати відповідно до строку управління цим підприємством. Оскільки законодавець встановив, що предметом будь-яких цивільно-правових правочинів може бути не тільки підприємство, але і його частина (ч. 4 ст. 191 ЦК України), а ч. 1 ст. 1030 ЦК України називає предметом договору управління тільки підприємство в цілому, виникає питання про можливість передачі в управління частини підприємства, а також яким договором — договором управління підприємства або договором управління майна будуть опосередковуватися такі відносини? Слід погодитися з точкою зору тих учених, які вважають, що, укладаючи договір управління відносно, наприклад, цеху підприємства, який випускає комплектуючі для основної продукції підприємства, не йдеться про особливість такого договору у порівнянні із загальними положеннями договору управління майном[2]. Це пояснюється тим, що підприємство як єдиний майновий комплекс розглядається як об’ єкт цивільних прав тільки за умови, якщо воно використовується для здійснення підприємницької діяльності. Цех, хоча і входить до складу майнового комплексу, але не вважається у сенсі ст. 191 ЦК України його частиною, бо із зобов’язань і виключних прав власника даного майнового комплексу неможливо виділити ті з них, які пов’язані виключно з діяльністю такого цеху. Щодо договору управління майновим комплексом філії або представництва юридичної особи, то слід погодитися з тим, що це правочин з підприємством, оскільки є можливість ідентифікувати договори юридичної особи, які пов’язані виключно з діяльністю відповідних майнових комплексів: всі вони укладені керівництвом філії за довіреністю юридичної особи. З огляду на це в договорі управління підприємством обов’язково має бути передбачено, чи передається в управління підприємство як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, чи його окремий елемент, зокрема філія або цех. Це дозволить застосовувати на практиці або модель загального договору управління майном і положення, що передбачені гл. 70 ЦК України, або спеціальну модель договору управління підприємством (його частиною), що потребує застосування спеціальних правил, які мають бути врегульовані на рівні закону. Договір управління підприємством слід відмежовувати від договору управління господарським товариством, який переслідує мету заміни на певний строк виконавчого органу юридичної особи іншою правосуб’єктною особою. Він належить до непойменованих договорів і за типовою спрямованістю може бути віднесений до правочинів з надання послуг з боку управителя на користь товариства щодо управління оперативною діяльністю останнього. Сутність цього договору, на відміну від договору управління підприємством як єдиним майновим комплексом, — здійснення юридико-фактичних послуг, які управитель вчиняє від імені товариства, яким управляє[3]. Вважаємо, що договір управління господарським товариством може укладатися у виключних випадках на підставі рішення вищого органу управління товариства і компетентного органу управителя. Слід розмежовувати відносини, що виникають на підставі договору управління підприємства, і відносини, що складаються при реалізації виконавчим органом юридичної особи своїх повноважень з управління справами юридичної особи. Орган юридичної особи — юридична конструкція, яка створюється правом з метою надання йому (органу) можливості сформувати і виразити волю юридичної особи і відстоювати її інтереси. Це особливий представник юридичної особи, її законний представник, бо його повноваження засновані на вказівках закону і можуть здійснюватися без довіреності. Законом встановлюється необхідність формування певних органів юридичної особи, їх склад, порядок утворення, а також компетенція[4], тобто перелік тих питань, стосовно яких той чи інший орган юридичної особи може приймати рішення. Управління юридичною особою створюється шляхом перерозподілу компетенції між органами юридичної особи. Особливої уваги заслуговує проблема управління підприємством у випадку смерті спадкодавця. Виходячи з того, що підприємство — це діючий майновий комплекс, який використовується для здійснення підприємницької діяльності, смерть спадкодавця не повинна тягти за собою припинення його діяльності. І тому з метою уникнення несприятливих для спадкоємців наслідків ЦК України запровадив певні засоби, які спрямовані на запобігання зупиненню цього діючого єдиного майнового комплексу. Так, управляти спадщиною, а отже, і підприємством, якщо воно складає спадщину, зобов’ язаний виконавець заповіту (ст. 1290 ЦК України). ЦК України вперше врегулював договір на управління спадщиною. Хоча Цивільний кодекс УРСР 1963 р. передбачав у випадках наявності у складі спадщини майна, що потребувало управління (жилий будинок тощо), а також у разі пред’явлення позову кредиторами спадкодавця до прийняття спадщини спадкоємцями призначення хранителя майна та опікуна (ст. 559 ЦК УРСР; п. 103 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 14.06.1994 р.)1, але, безумовно, договір на управління спадковим майном не укладався ні з хранителем майна, ні з опікуном. Відповідно до ст. 1285 ЦК України, якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, зокрема підприємства, відповідний орган (нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідний орган місцевого самоврядування) у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладає договір на управління спадщиною з іншою особою. Можна дати таке визначення договору на управління спадщиною. Це договір, за яким одна сторона (установник управління) передає іншій стороні (управителеві) на строк, необхідний спадкоємцям для вступу у володіння спадщиною, але не більше ніж на дев’ ять місяців, майно в управління, а інша сторона (управитель) зобов’язується здійснювати управління цим майном відповідно до вказівок установника управління і на користь вказаних ним однієї або декількох осіб (виго- донабувачів). За правовою природою цей договір є оплатним і двостороннім. Що стосується форми, договір підлягає нотаріальному посвідченню. Якщо підприємство входить до складу спадщини або складає спадщину (далі — підприємство, що може бути успадкованим), вжиття відповідних заходів необхідне для забезпечення безперебійного його функціонування з тим, щоб зберегти його «на ходу» й у майбутньому передати спадкоємцям. У даному випадку йдеться про управління підприємством на підставах, що передбачені або заповітом, або законом, а тому існує певна специфіка в управлінні таким підприємством у порівнянні з тим, коли відносини по управлінню підприємством виникають на підставі договору. По-перше, при необхідності управління підприємством, що може бути успадкованим, за винятком випадків, коли залишився співвласник підприємства, який уже управляє підприємством, або коли самі спадкоємці почнуть управляти підприємством і цим доведуть, що підприємство не потребує зовнішнього управління для підтримки його «на ходу», установником управління є не власник майна, а інша особа,виконавець заповіту, нотаріус або відповідний орган місцевого самоврядування, які й укладають договір з управителем на управління підприємством, що може бути успадкованим. Тлумачення положень ст. 1285 ЦК України свідчить, що цей договір може бути укладений лише за відсутності спадкоємців або виконавця заповіту, хоча, якщо він є, це не позбавляє можливості останнього укласти договір управління таким підприємством. Виконавець заповіту може виступати тільки як установник управління, а тому функції, пов’язані з безпосереднім управлінням підприємством, що може бути успадкованим, на нього не покладаються. Хоча виконавець заповіту, нотаріус або відповідний орган місцевого самоврядування виступатимуть як кредитор за цим договором, їх інтерес суто прагматичний — захист прав і законних інтересів майбутніх власників цього підприємства. Таким чином, договір управління підприємством, що може бути успадкованим, моделюється виключно як договір на користь третьої особи. Але чи буде такий установник управління нести відповідальність за неналежний вибір управителя або за дані останньому вказівки? Законом така відповідальність не встановлена, але вона може бути передбачена в договорі, якщо наслідком управління, наприклад, буде зменшення активів підприємства або якісь інші негативні наслідки, за умови, що останні будуть у причинному зв’язку з недбалістю установника управління при виборі управителя. По-друге, саме те, що установником управління є не власник підприємства, а виконавець заповіту, нотаріус або відповідний орган місцевого самоврядування, потрібна згода співвласника підприємства, якщо він є і якщо він не управляє підприємством, на укладення такого договору. За відсутності згоди договір укладений бути не може, а якщо це відбудеться, то такий договір вважається нікчемним. По-третє, установник управління позбавлений права вибору стосовно того, яке ж майно має включатися до складу такого підприємства. Склад такого підприємства й оцінка його вартості будуть визначатися на підставі акта інвентаризації, висновку незалежного аудитора про склад і вартість підприємства, бухгалтерського балансу, переліку боргів підприємства тощо, що будуть підготовлені майбутнім управителем у межах попереднього договору. По-четверте, відсутність власника підприємства на момент укладення договору вимагає застосування моделі попереднього договору (ст. 635 ЦК України), за яким або виконавець заповіту, або нотаріус,або відповідний орган місцевого самоврядування і майбутній управитель підприємства зобов’язуються протягом певного строку укласти договір на управління підприємством на умовах, які будуть обумовлені в попередньому договорі. Цей строк не повинен бути тривалим за часом з огляду на те, що строк договору на управління спадщиною (основного договору) не може перевищувати дев’яти місяців. За попереднім договором саме на майбутнього управителя покладаються обов’язки зі складання документів, необхідних для передачі підприємства в управління (акт інвентаризації, висновок незалежного аудитора про склад і вартість підприємства, бухгалтерський баланс, перелік боргів підприємства тощо). Договір підлягає нотаріальному посвідченню. У попередньому договорі мають бути визначені правові наслідки, які настануть при необґрунтованому ухиленні майбутнього управителя підприємством від укладення основного договору. З огляду на те, що договір управління підприємством, що може бути успадкованим, сконструйований за моделлю договору на користь третьої особи, спадкоємці мають права третьої особи, а їх інтерес пов’язаний з тим, щоб підприємство діяло і приносило прибуток. Після припинення договору управління підприємством, що може бути успадкованим, останнє перетворюється на успадковане підприємство і повертається вже не установнику управління, а спадкоємцям (виго- донабувачам) — його власникам. Їм, а не установнику управління, також передаються всі доходи й інші надходження, одержані в результаті управління цим підприємством. По закінченні строку дії договору на управління спадковим майном нотаріус оформлює право на спадщину. На жаль, Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не передбачає жодних правил та переліку документів, необхідних для оформлення спадкових прав на підприємство, що ускладнює нотаріальні дії. Оскільки підприємство за чинним законодавством є нерухомістю і у зв’язку з цим право власності на нього підлягає реєстрації, нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину на підприємство повинен застосовувати загальні правила, встановлені для видачі свідоцтва про право на спадщину на майно, яке підлягає державній реєстрації (п. 216 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України), а саме: витребувати від спадкоємців правовстановлювальний документ про належність підприємства спадкодавцеві, витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно; перевірити відсутність заборони або арешту цього майна, у тому числі наявність чи відсутність податкової застави та інших застав за даними відповідних реєстрів. Якщо на підприємство накладено арешт судовими чи слідчими органами, видача свідоцтва про право на спадщину затримується до зняття арешту. У той же час у разі наявності заборони (маються на увазі заборони, що накладені нотаріусами у зв’язку з посвідченнями договорів застави (іпотеки), органами державної виконавчої служби тощо) нотаріус повідомляє кредитора (відповідний орган державної податкової адміністрації) про те, що спадкоємцям боржника видано свідоцтво про право на спадщину. Особливістю видачі свідоцтва про право на спадщину на підприємство є те, що нотаріусу необхідно визначити склад та вартість підприємства. Це можливо лише на підставі повної інвентаризації підприємства, висновку незалежного аудитора про склад і вартість підприємства, з переліком усіх боргів (зобов’язань), які включаються до складу підприємства, із зазначенням кредиторів, характеру, розміру та строків їх вимог, бухгалтерського балансу підприємства. Це необхідно для того, щоб спадкоємець мав повне уявлення про склад та вартість підприємства на момент прийняття спадщини, а також про обтяження спадкового майна борговими зобов’язаннями. Слід зазначити, що положення ЦК України щодо спадкування права на відшкодування збитків та обов’ язку відшкодування шкоди (статті 1229-1231, 1281, 1282 ЦК України) пов’язують ці права та обов’язки з особою спадкодавця, що відповідає власне поняттю спадкування (ст. 1216 ЦК України). Разом з тим виникає питання про долю боргів та прав вимоги як складових підприємства. Вважаємо, що необхідно на рівні ЦК України закріпити положення, згідно з яким обов’язок повернення боргів, що входять до складу успадкованого підприємства, покладається на спадкоємців. [1] Див.: Борисова, В. До співвідношення понять «юридична особа» та «підприємство» [Текст] / В. Борисова // Проблеми законності : республік. міжвід. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. - Х. : НЮАУ, 2001. - № 46. - С. 69-73. [2] Див.: Витрянский, В. В. Договор доверительного управления имуществом [Текст] / В. В. Витрянский. - М. : Статут, 2001. - С. 75. [3] Див.: Майданик, Р. А. Проблеми довірчих відносин в цивільному праві [Текст] / Р А. Майданик. - К. : Вид.-полігр. центр «Київський університет», 2002. - С. 403. [4] Див.: Борисова, В. І. Органи юридичної особи [Текст] / В. І. Борисова // Проблеми законності : республік. міжвід. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. - Х. : Нац. юрид. акад. України, 2002. - Вип. 53. - С. 36.
Питання для самоконтролю
|