Глава 36 Договір купівлі-продажу

§ 1. Загальні положення про купівлю-продаж

§ 2. Роздрібна купівля-продаж

§ 3. Договір купівлі-продажу підприємства

§ 4. Поставка

§ 5. Договір контрактації сільськогосподарської продукції

§ 6. Постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу

§ 7. Договір міни

§ 1. Загальні положення про купівлю- продаж

За умов ринкової економіки договір купівлі-продажу стає одним із найпоширеніших типів договорів, що використовується у товарному обороті і як родове поняття охоплює всі види зобов’язань щодо від­чуження майна у власність на визначено-еквівалентній основі. Такі раніш самостійні договірні типи, як поставка, контрактація сільсько­господарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресур­сами через приєднану мережу, міна почали розумітися як види дого­вору купівлі-продажу.

Між тим перелік видів договору купівлі-продажу не можна визна­ти вичерпним. Новий ЦК не виділяє як самостійний вид цього догово­ру купівлю-продаж нерухомості^[1], а лише встановлює для укладення таких договорів спеціальну форму (ст. 657 ЦК), роблячи посилання на те, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом (ч. 5 ст. 656 ЦК). Незважаючи на це, вважаємо, що нотаріальне посвідчення та державна реєстрація право- чинів з нерухомістю пов’язані саме з особливостями предмета цих договорів, адже таким поняттям, як нерухомість, охоплюються і зе­мельні ділянки, і житлові будинки, і квартири, і дачі, і садові будинки, і гаражі, і підприємства як єдині майнові комплекси, й інше нерухоме майно. Саме предмет договору стає тією специфічною ознакою, що впливає на необхідність спеціального правового регулювання купівлі продажу окремих її видів^[2]. З огляду на це вважаємо непослідовною позицію законодавця, коли він встановлює спеціальне регулювання для окремих об’ єктів нерухомості при їх передачі, наприклад, у найм (оренду) (§ 3, 4 гл. 58 ЦК; гл. 59 ЦК), і не робить цього для їх купівлі- продажу. Між тим аналіз правил посвідчення правочинів про відчу­ження нерухомості, які містять Закон України «Про нотаріат», Інструк­ція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі — Інструкція), зайвий раз свідчить про те, що існують певні від­мінності стосовно укладення договорів купівлі-продажу нерухомості (форма, державна реєстрація, індивідуалізація об’єктів нерухомості, визначення ціни, особливий порядок передачі покупцеві тощо).

Правове регулювання договору купівлі-продажу здійснюється, перш за все, гл. 54 ЦК (статті 655 — 716), яка належить до тих глав ЦК, що містять параграф, присвячений загальним положенням про цей договір (§ 1), які рівною мірою поширюються на всі види даного договору, і поряд з тим — параграфи, присвячені окремим його видам: роздріб­ній купівлі-продажу, включаючи такі її форми, як продаж товару за зразками, з використанням автоматів тощо (§ 2); поставці (§ 3); контр­актації сільськогосподарської продукції (§ 4); постачанню енергетич­ними та іншими ресурсами через приєднану мережу (§ 5) та міні (§ 6). При цьому загальні положення діють тільки тоді, коли спеціальні, що розміщені у відповідному параграфі даної глави, не містять іншого регулювання. Зокрема, ч. 2 ст. 712 ЦК вказує, що до договору постав­ки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом (наприклад, Законом України «Про здійснення державних закупівель» від 1 червня 2010 р.^[3]).

У ряді випадків ЦК допускає можливість субсидіарного застосу­вання до певних видів договору купівлі-продажу правил, які регулюють окремі види цього договору. Так, до договору контрактації застосову­ються не тільки загальні положення про купівлю-продаж, а й положен­ня про договір поставки, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 713 ЦК). Таке саме правило встановлене і відносно договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через при­єднану мережу (ч. 2 ст. 714 ЦК), а також щодо договору міни (ст. 716 ЦК). Проте це не свідчить, як слушно зазначає В. В. Вітрянський, про появу поряд з видами договору купівлі-продажу ще й його підвидів, оскільки це лише прийом законодавчої техніки^[4].

Поряд з ЦК значну роль у регулюванні відносин купівлі-продажу відіграють спеціальні закони й інші нормативно-правові акти. Деякі з них поширюються на всі види цього договору, зокрема, Закон України «Про захист прав споживачів»^[5], інші ж — тільки на окремі його види^[6].

За договором купівлі-продажу одна строна (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій сто­роні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК).

Виходячи з цього визначення, договір купівлі-продажу має такі родові ознаки: по-перше, він спрямований на передачу майна у влас­ність; по-друге, передача майна здійснюється на визначено-еквівалентній основі; по-третє, це оплатний договір, в якому зустрічне надання від­бувається, як правило, у грошовій формі, за винятком договору міни, де застосовується товарна форма. Між тим і в договорі міни може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (ч. 3 ст. 715 ЦК).

Договір купівлі-продажу може бути як реальним, так і консенсу- альним, оплатним, двосторонньовзаємним (сіналагматичним) (від гр. synallagma — взаємовідносини).

Договір купівлі-продажу вважається консесуальним тоді, коли сто­рони досягли узгодження між собою стосовно певних умов і продавець зобов’язується передати покупцеві товар у строк, встановлений дого­вором, а якщо зміст договору не дає можливості визначити цей строк — відповідно до положень ст. 530 ЦК (ст. 663 ЦК).

Реальним договір вважають тоді, коли передача майна (товару) про­давцем покупцеві служить передумовою укладення цього договору.

Оплатним договір купівлі-продажу вважають тому, що майновому наданню продавця відповідає зустрічне грошове задоволення за отри­маний товар з боку покупця.

Двосторонньовзаємним договір вважається тому, що і у покупця, і у продавця є права та обов’язки, причому праву однієї сторони корес­пондує обов’ язок іншої і навпаки.

Головною родовою ознакою договору купівлі-продажу є перехід від­чужуваного майна (товару) у власність покупця. Між тим ця ознака є характерною і для інших типів договорів, за допомогою яких опосеред­ковується оборот майна (товару), зокрема, для договорів дарування, позики, довічного утримання (догляду), ренти, спадкового договору.

Так, договір дарування передбачає передачу майна (дарунка) від однієї особи у власність іншій особі, але така передача здійснюється безоплатно. Тому встановлення обов’язку обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового харак­теру не є договором дарування (ч. 2 ст. 717 ЦК).

За договором позики відбувається передача позикодавцем у влас­ність позичальникові грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками (ст. 1046 ЦК). Але на відміну від договору купівлі- продажу в цьому договорі переслідується зовсім інша економічна мета — позичальник зобов’ язаний повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За договором довічного утримання (догляду) відчужувач передає набувачеві у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно чи рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувачу утримання та (або) догляд (ст. 744 ЦК). Безумовно, за своєю правовою метою цей договір ніби наближається до договору купівлі-продажу. Між тим економічні форми цих договорів зовсім різні. Якщо при купівлі-продажу це товар — гроші = гроші — товар, то при договорі довічного утри­мання (догляді) — товар = матеріальні блага. При цьому між відчу- жувачем і набувачем виникають особисті довірчі відносини. І хоча до набувача переходить право власності на певне майно, сутність цього договору зовсім в іншому: відчужувач, перш за все, переслідує мету отримати догляд, якого він потребує, а тому і відчуження майна ви­кликано саме цією метою.

За договором ренти одержувач ренти передає платникові ренти у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов’язується пері­одично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (ч. 1 ст. 731 ЦК). Відмінність цього договору від договору купівлі-продажу полягає в тому, що розмір ренти не пере­буває у жорсткій залежності від вартості переданого у власність майна, а самі виплати можуть здійснюватися не тільки в грошовій, а й в іншій формі, зокрема в натуральній.

З наведеного випливає, що договір купівлі-продажу відрізняється від договорів, які також опосередковують перехід права власності на майно від однієї особи до іншої, оплатною основою такого переходу у вигляді грошової суми, предметом і суб ’єктним складом.

Сторони договору. Сторонами в договорі купівлі-продажу є про­давець і покупець. Ними можуть бути як фізичні особи, включаючи фізичних осіб-підприємців, так і юридичні особи, а також інші учас­ники цивільних відносин згідно зі ст. 2 ЦК. Між тим можливість учас­ті суб’єктів у окремих видах купівлі-продажу може бути обмежена, виходячи або з природи самого виду цього договору, або з особливос­тей правового статусу суб’єкта. Зокрема, продавцем у договорі роз­дрібної купівлі-продажу може бути тільки суб’єкт підприємницької діяльності, а покупцем, як правило, фізична особа з урахуванням об­сягу її цивільної дієздатності. Що ж стосується договору поставки, то в ньому і продавцем (постачальником), і покупцем можуть бути тільки суб’єкти підприємницької діяльності.

Слід зазначити, що продавцем нерухомого майна, крім випадків при­мусового продажу та інших випадків, встановлених законом, є його влас­ник, що обов’язково підтверджується відповідними документами. Зокре­ма, право власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, інші будівлі і споруди може бути підтверджено нотаріально по­свідченими договорами: купівлі-продажу, пожертви, довічного утриман­ня (догляду), ренти, дарування, міни, спадковим договором; договором купівлі-продажу, зареєстрованим на біржі, за наявності відмітки на ньо­му про реєстрацію відповідних прав; рішенням суду, яким, наприклад, визначається право власності за особою, яка самочинно збудувала неру­хоме майно (ч. 3 ст. 376 ЦК); договором про виділення частки (долі); до­говором управління майном; свідоцтвом про придбання заставленого майна на аукціоні (публічних торгах) тощо (п. 62 Інструкції).

Право продажу товару, як правило, належить власникові товару (ст. 658 ЦК). Між тим у випадках, встановлених законом, право на відчуження майна може мати й інша особа. До таких випадків відно­сять: примусовий продаж товару^[7]; продаж товарів особою, яка має певні повноваження від власника майна на укладення договору купів- лі-продажу, зокрема, продаж товарів комісіонером, повіреним, упра­вителем за договором управління майном; продаж товарів третьою особою без згоди власника у випадках, встановлених законом^[8] (напри­клад, таке право передбачено абз. 2 ч. 3 ст. 337 ЦК; ч. 5 ст. 853 ЦК; ч. 4 ст. 972 ЦК тощо). Привертає увагу те, що відповідно до ч. 2 ст. 690 ЦК таке право надане і покупцю (одержувачу), якщо він відмовився від прийняття товару, переданого продавцем, повідомивши останнього про це, а той не розпорядився товаром у розумний строк. У всіх вищевка­заних випадках, коли продавець не є власником товару, покупець на­буває право власності на нього, якщо власник не має права вимагати його повернення (ст. 658 ЦК).

Предметом договору купівлі-продажу може бути:

-  товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому^[9] за умови, що продавець стане власником цього товару на момент його передачі покупцеві;

-  майнові права^[10]. У цьому випадку до договору застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту або характеру даних прав;

-   право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До та­кого договору застосовуються положення про відступлення права ви­моги, якщо інше не встановлено договором або законом (частини 1, 2, 3 ст. 656 ЦК)^[11].

Аналіз новел законодавства, а також точок зору правників щодо включення в предмет договору майнових прав і прав вимоги дає мож­ливість дійти висновку, що це навряд чи зніме проблему, яка завжди була і залишається дискусійною в доктрині^[12]. На сьогодні в науковій літературі існує декілька точок зору стосовно цієї проблеми, які умов­но можна поділити на негативні і позитивні. Одні правники допускають можливість застосування до продажу майнових прав положень інсти­туту купівлі-продажу, хоча й вказують на різну спрямованість цих відносин^[13], інші ж взагалі, виходячи з того, що майнові права не можуть бути об’єктом права власності, вказують на сумнівність такого підходу^[14], вважаючи його юридично некоректним^[15]. На наш погляд, слушні, як це не парадоксально, обидві точки зору. Безумовно, майнові права не можуть бути об’ єктом права власності, бо правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Між тим майнові права розпо­діляються між правом власності і зобов’язальним правом, що зумов­люється функціями, які виконує цивільне право: статичною (розпо­дільчою) і динамічною. Тому особа може за відплатним або безвід­платним договором передати своє майнове право, включаючи й «пра­во на право», іншій особі, крім випадків, встановлених законом (ч. 4 ст. 12 ЦК). Інша справа, що, як зазначав ще Г. Ф. Шершеневич, купів- ля-продаж майнових прав втрачає свої відмінні риси, злившись з від- ступленням прав за зобов’ язанням, а з точки зору точного поняття, пов’ язаного з відомими наслідками, стає невизначеним поняттям, що дає мало переваг^[16]. Тому було б правильнішим вказати, що правила § 1 глави 54 ЦК застосовуються до правочинів відступлення майнових прав на відплатній основі, якщо інше не випливає зі змісту або харак­теру цих прав^[17].

Звертає на себе увагу те, що законодавець використовує для ви­значення предмета договору терміни «майно» та «товар» як тотожні поняття, підкреслюючи тим самим, що предметом договору може бути і будь-яка окрема річ, і сукупність речей, і майнові права (ст. 190 ЦК), за певними винятками, котрі стосуються майна, вилученого з цивіль­ного обороту, майна, перебування якого у цивільному обороті обме­жене, а також майна, що може належати лише певним учасникам обороту (ст. 178 ЦК). Перелік видів такого майна встановлюється законом^[18].

Повертаючись до питання про виокремлення договору купівлі- продажу нерухомості, слід зазначити, що це пов’язано, перш за все, з такими властивостями нерухомого майна, як його неподільність (ч. 2 ст. 183 ЦК), неспоживність (ч. 2 ст. 185 ЦК), складність (ст. 188 ЦК), визначення індивідуальними ознаками, що спричинює його незамін­ність (ч. 1 ст. 184 ЦК). Ці властивості, з одного боку, формують певні особливості укладення договору купівлі-продажу даного об’єкта ци­вільного обороту, а з другого — викликають заперечення закріплення можливості вчинення договорів купівлі-продажу нерухомості на то­варних біржах^[19], бо правочини визнаються біржовими, якщо вони вчинені стосовно біржового товару, тобто товарів масового вжитку, якісно однорідних (взаємозамінних), які піддаються стандартизації. Нерухоме ж майно не є замінним.

Нерухоме майно, яке стає предметом договору купівлі-продажу, як і при укладенні договору найму (оренди), повинно бути певним чином індивідуалізоване. Наприклад, при відчуженні житлового бу­динку, садиби продавець повинен пред’явити витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно^[20], а в сільській місцевості — довідку від­повідного органу місцевого самоврядування з викладенням характе­ристики відчужуваного нерухомого майна. Це дає можливість вказати в договорі найменування нерухомості, визначити її місцезнаходження або на відповідній земельній ділянці, або у складі іншого нерухомого майна. Визначення місцезнаходження нерухомості є важливим, бо від­повідно до Закону України «Про нотаріат» (ст. 55) та п. 60 Інструкції посвідчення договорів про відчуження нерухомості проводиться за місцезнаходженням вказаного майна.

З витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно (довідки) простежуються відповідні, конструктивні та інші зміни, що відбува­лися з цим майном (здійснення, наприклад, перебудови чи прибудови житлового будинку, переобладнання нежилого приміщення у жиле, зведення господарських, побутових будівель та споруд, а також яким чином це зведення відбувалося — за дозволом чи без відповідного дозволу тощо). У певних випадках, коли, наприклад, відсутнє рішення органу місцевого самоврядування про дозвіл здійснити перебудову, прибудову житлового будинку, якщо він збудований на земельній ді­лянці, що не була відведена для цієї мети, нотаріус повинен відмовити в посвідченні відповідного договору.

При придбанні житлового будинку, будівлі або споруди до покупця переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розмі­щені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо в договорі розмір земельної ділянки не визначений, до покупця переходить право власності на ту частину земельної ді­лянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину ділянки, необхідної для її обслуговування.

Якщо вказані об’єкти відчуження розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то до покупця переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для її обслуговування (ст. 377 ЦК).

Істотні умови договору купівлі-продажу. Відповідно до законодав­ства істотними умовами будь-якого договору є умови про предмет, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для догово­рів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б од­нієї зі сторін має бути досягнуто згоди (ст. 638 ЦК).

Для договору купівлі-продажу істотною умовою завжди є предмет (його найменування) та кількість товару^[21]. Так, продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (ст. 662 ЦК), у кількості, що встановлена у договорі, у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні. При продажу товарів декількох найменувань у договорі визначається кількість кожного на­йменування.

Сторони можуть у договорі встановити не саму кількість товару, а порядок визначення цієї кількості (ст. 669 ЦК), що є характерним, зо­крема, для договорів постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, в яких покупцем виступає фізична особа.

ЦК встановлює правові наслідки порушення умови договору щодо кількості товару, які різняться залежно від порушень, що допустили продавець або покупець (ст. 670 ЦК). Хоча вказана стаття не містить посилань на положення ст. 688 ЦК, вважаємо, що вони взаємопов’язані, бо і у ст. 688 ЦК мова йде про порушення умов договору купівлі- продажу стосовно кількості товару.

Якщо продавець передасть покупцеві меншу кількість товару, по­купець має право вибору: або вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його опла­ти, а якщо він оплачений — вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми. Вбачається, що хоча законодавець і не передбачив можливості для покупця в цьому випадку взагалі відмовитися від ви­конання договору, останній може скористатися таким правом. Крім цього, закон не забороняє йому прийняти частково виконане продавцем зобов’язання.

Якщо продавець передав покупцеві більшу кількість товару, ніж це передбачалось договором, покупець зобов’язаний попередити про вказане продавця. Якщо в розумний строк після одержаного повідо­млення останній не розпорядиться товаром, покупець має право при­йняти увесь товар, якщо інше не встановлено договором. При цьому він зобов’язаний оплатити додатково прийнятий товар за ціною, що встановлена для товару, прийнятого відповідно до договору, якщо інша ціна не передбачена за домовленістю сторін.

Норми ст. 679 ЦК не можуть бути застосовані до зобов’язань щодо поставки, що випливає з характеру триваючих відносин сторін цього договору (ч. 2 ст. 712 ЦК).

Такі вимоги до товару, що продається, як якість та ціна, хоча і є важливими, але не можуть вважатися істотними умовами цього дого- вору^[22], якщо, безумовно, інше не передбачено самим договором або законом. Цей висновок можна зробити, проаналізувавши ч. 1 ст. 691 ЦК, яка встановлює: якщо ціна не встановлена у договорі і не може бути визначена, виходячи з його умов, застосовуються правила визначення ціни, що передбачені у ст. 632 ЦК. Між тим ціна товару є істотною умовою договору про продаж товару в кредит з умовою про розстро­чення платежу. До істотних умов цього договору закон відніс також порядок, строки і розміри платежів (ч. 1 ст. 693 ЦК).

Законодавець встановлює правила визначення ціни товару залежно від різних обставин. Так, якщо ціну встановлено залежно від ваги то­вару, вона визначається за вагою нетто, якщо інше не передбачено договором (ч. 2 ст. 691 ЦК). Якщо ж договором передбачено, що ціна товару підлягає зміні залежно від показників, що зумовлюють її (со­бівартість, витрати тощо), але при цьому не визначено способу її пере­гляду, то ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення і на момент передання товару (ч. 3 цієї ж статті ЦК), хоча актами цивільного законодавства може бути встановлено й інші правила або інше може випливати із суті самого зобов’язання.

За загальним правилом покупець зобов’ язаний сплатити продавце­ві повну ціну переданого товару, хоча договором може бути передба­чено розстрочення платежу (ч. 2 ст. 692 ЦК) або попередня оплата товару (ст. 693 ЦК). Крім цього, як вже зазначалося, договором купівлі- продажу може бути передбачений продаж товарів у кредит з відстро­ченням або розстроченням платежу (ст. 694 ЦК). При укладенні тако­го договору товар продається в кредит за цінами, що діють на день продажу. Зміна ціни на товар, проданий у кредит, не є підставою для проведення перерахунків, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 694 ЦК).

Що ж стосується якості товару, то відповідно до правил ст. 673 ЦК продавець повинен: передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу; якщо умови щодо якості не вста­новлені договором, передати товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується; якщо ж покупець повідомив продавця про конкретну мету придбання товару, передати товар, при­датний для використання відповідно до цієї мети; якщо товар прода­ється за зразком або за описом, він має відповідати зразку або опису; якщо вимоги щодо якості встановлені законом — передати товар, який відповідає цим вимогам. При цьому закон дозволяє сторонам домови­тися про передання товару підвищеної якості порівняно з вимогами, встановленими законом (ст. 673 ЦК).

Товар має відповідати вимогам якості в момент його передання покупцеві, якщо інше не передбачено договором. Договором або за­коном може бути встановлений строк, протягом якого продавець га­рантує якість товару (гарантійний строк), котрий слід відрізняти від строку придатності товару. Зі спливом останнього товар вважається непридатним для використання за призначенням (ст. 677 ЦК).

Правові наслідки передання товару неналежної якості передбачені у ст. 678 ЦК.

До умов договору купівлі-продажу відносять також і асортимент товару, тобто перелік товарів певного найменування, які співвідно­сяться за видами, моделями, розмірами, кольорами або іншими озна­ками.

Асортимент товару, за правилом, встановлюється відповідно до замовлення (оферти) покупця. Причому закон дозволяє сторонам або узгодити асортимент товару в договорі, або обумовити порядок визна­чення його сторонами. Якщо сторони досягли узгодження стосовно асортименту товару, продавець зобов’язаний передати покупцеві товар саме у такому асортименті. Якщо договором асортимент товару не встановлений або асортимент не був визначений у порядку, передба­ченому договором, але із суті зобов’язання випливає, що товар під­лягає переданню в певному асортименті, продавець має право переда­ти покупцеві товар в асортименті, виходячи з потреб останнього, які були відомі продавцеві на момент укладення договору, або відмовити­ся від договору.

У випадку порушення умови договору щодо асортименту товару настають правові наслідки, передбачені ст. 672 ЦК.

Форма договору. До договору купівлі-продажу, виходячи з того, що це двосторонній правочин, застосовуються загальні вимоги ЦК до їх укладення, а звідси договір може укладатися як у письмовій, так і в усній формі, хоча ст. 657 ЦК встановлює і виняток із цього стосовно форми договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майно­вого комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна. Усі вони укладаються у письмовій формі і підлягають нотарі­альному посвідченню та державній реєстрації.

Права та обов ’язки сторін. Головним обов’язком продавця є пере­дача товару покупцеві, яка здійснюється шляхом вчинення певних дій, а саме: вручення товару безпосередньо покупцеві; надання товару в розпорядження останнього, здача товару перевізникові або організа­ції зв’язку для доставки покупцеві (ст. 664 ЦК).

Іноді, виходячи з правової мети договору, продавець зобов’язаний здійснити й інші дії. Зокрема, відповідно до договору купівлі-продажу з умовою доставки товару покупцеві (ст. 704 ЦК) продавець повинен доставити товар за місцем, указаним покупцем.

Продавець зобов’язаний передати той товар, що визначений до­говором (ч. 1 ст. 662 ЦК), тобто товар, найменування, кількість, якість, асортимент, комплектність якого відповідають договору, у відповідній тарі та (або) упаковці, якщо інше не встановлене договором або не випливає із суті зобов’язання. Причому, якщо продавець здійснює під­приємницьку діяльність, він зобов ’язаний передати товар у тарі та (або) упаковці, які відповідають вимогам, встановленим актами ци­вільного законодавства. Строк виконання цього обов’язку передбача­ється у договорі.

Продавець зобов’язаний у певний строк передати покупцеві товар, визначений договором, водночас з приналежностями та документами (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що характеризують товар (статті 662, 663 ЦК). У разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору або, якщо це стосується речі, визначеної індивідуальними ознаками, витребувати цю річ у про­давця і вимагати її передання. Якщо ж продавець не передає прина­лежності товару та документи, покупець спочатку має право встано­вити розумний строк для їх передання, а якщо передання не відбудеть­ся і у цей строк — відмовитися від договору та повернути товар про­давцеві (статті 665, 666 ЦК).

Трапляються випадки, коли права на річ, власником якої є прода­вець, належать й іншим особам (наймачеві, заставодержателю тощо). Деякі з цих прав зберігаються і після продажу речі. Права такого ха­рактеру (речові, зобов’язальні) слідують за річчю, а обов’язки, що цим обумовлюються, перед управомоченою особою буде нести покупець як новий власник. Так, відповідно до ст. 814 ЦК у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов’ язки наймодавця. Право користування житловим будинком, квар­тирою або іншим рухомим чи нерухомим майном, одержане за запо­відальним відказом, зберігає чинність у випадку наступної зміни їх власника (ч. 2 ст. 1238 ЦК). Таким чином, у всіх випадках слідування за товаром прав третіх осіб на нього обмежується можливість покупця на вільне використання цього товару. Між тим правова мета цього до­говору — перехід майна у власність, тобто покупець сподівається за його допомогою задовольнити свої інтереси. Тому він зацікавлений саме у тому, щоб його володіння, користування та розпорядження при­дбаним майном нічим не були обмежені. Саме з урахуванням повноти всіх прав покупця встановлюється і ціна товару. Виходячи з цього, на продавця покладається обов’ язок передати товар вільним від прав третіх осіб на нього, а звідси — попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, якщо це має місце (ст. 659 ЦК). Що стосується купівлі-продажу житлового будинку (квартири), частини будинку (квартири), то в договорі повинні зазначатися особи, які зберігають відповідно до закону право користування житловим приміщенням після придбання його покупцем з вказівкою на те, що вони мають право користування житловим приміщенням, яке продається. У разі невиконання продавцем вимоги про попередження покупця про права третіх осіб на товар, якщо це має місце, покупець має право вимага­ти зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар.

До речі, у випадку продажу житла, що було предметом договору найму, наймач має переважне перед іншими особами право на його придбання (ч. 2 ст. 822 ЦК). Переважним правом купівлі частки у пра­ві спільної часткової власності, включаючи й нерухоме майно, корис­тується і співвласник (ст. 362 ЦК), що зайвий раз свідчить про осо­бливості купівлі-продажу нерухомості.

Продавець має також й інші обов’ язки:

-   зберігати проданий товар, якщо право власності переходить до покупця раніше від передання товару (ст. 667 ЦК);

-    вступити у справу про витребування товару в покупця за наяв­ності певних підстав (ч. 1 ст. 660 ЦК);

-   здійснювати перевірку кількості, асортименту, якості, комплект­ності, тари та (або) упаковки товару (випробування, аналіз, огляд тощо), якщо це передбачено в договорі, та надавати покупцеві докази проведення такої перевірки (ч. 3 ст. 687 ЦК);

-   забрати (вивезти) товар, не прийнятий покупцем (одержувачем), або розпорядитися ним у розумний термін;

-    страхувати товар, якщо це випливає з договору.

Головним обов’ язком покупця є прийняття товару від продавця. Одночасно, якщо покупець без достатніх підстав зволікає з прийняттям товару або відмовився його прийняти, продавець має право: вимагати прийняття та оплати товару; відмовитися від договору купівлі-продажу (ч. 4 ст. 690 ЦК).

Перехід права власності на товар і ризик його випадкового зни­щення або випадкового пошкодження товару. Момент переходу до покупця за договором купівлі-продажу права власності на товар визна­чається за загальними правилами набуття права власності за договором, які передбачені ст. 334 ЦК.

За загальним правилом ризик випадкового знищення та випадково­го пошкодження майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 323 ЦК). За договором купівлі-продажу ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, тобто з моменту, коли вважається, що продавець виконав свій обов’язок передати товар по­купцеві, якщо інше не встановлено договором або законом.

Виконання обов’ язку продавця передати товар покупцеві залежить від місця виконання зобов’язання (ст. 664 ЦК). Товар вважається на­даним у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений догово­ром, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей договору, зокрема шля­хом маркування.

Якщо місцем виконання є місце знаходження (місце проживання) покупця або інше вказане ним місце і доставка товару повинна здій­снюватися продавцем, моментом виконання його обов’язку вважаєть­ся вручення товару покупцеві.

Коли обов’язок продавця виконується за місцезнаходженням това­ру, то останній вважається виконаним у момент надання товару в роз­порядження покупця.

Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов’язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов’язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв’язку для доставки покуп­цеві (ч. 2 ст. 664 ЦК). У цьому випадку ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з момен­ту укладення договору (ст. 334 ЦК).

Між тим трапляються випадки, коли купівля-продаж товару від­бувається під час його транспортування. Відповідно до ч. 2 ст. 668 ЦК ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару в цьому разі переходить до покупця з моменту укладення договору купівлі-продажу, якщо інше не встановлено договором або звичаями ділового обороту.

При переході ризику на покупця він несе всі збитки, пов’язані з ви­падковим знищенням або випадковим пошкодженням товару, за які продавець або треті особи, зокрема, перевізник, організація зв’язку, не відповідають.

Закон захищає права слабшої сторони в договорі купівлі-продажу. Так, відповідно до ч. 3 ст. 668 ЦК умова договору купівлі-продажу про те, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту здачі товару першому пере­візникові, на вимогу покупця може бути визнана судом недійсною, якщо в момент укладення договору продавець знав або міг знати, що товар втрачено чи пошкоджено, але не повідомив про це покупця.

Стаття 667 ЦК передбачає особливі правила, які стосуються тих випадків, коли право власності переходить до покупця раніше від пе- редання товару. Таке положення може бути передбачено сторонами в договорі. У цьому випадку продавець зобов’язаний до передання зберігати товар, не допускаючи його пошкодження. Але необхідні для цього витрати покупець зобов’язаний відшкодувати продавцеві, якщо інше не встановлено договором. Виходячи з цього, якщо в договорі відсутнє таке застереження, витрати лягають на продавця.

Збереження права власності за продавцем. Договором може бути встановлено, що право власності за переданий покупцем товар збері­гається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин. Так, відповідно до Правил торгівлі у розстрочку^[23] (далі — Правила) право власності на товари, передані згідно з договором у розпоряджен­ня покупця, переходить до нього після кінцевого розрахунку (абз. 4 п. 10). Покупець не має права до переходу до нього права власності розпоряджатися товаром, якщо інше не встановлено договором, за­коном або не випливає з призначення та властивостей товару. Забез­печується це тим, що під час продажу, наприклад, транспортних засо­бів у розстрочку в свідоцтві про їхню реєстрацію робиться позначка «відчуження заборонено», а також дані транспортні засоби не зніма­ються з обліку в органах Державтоінспекції до пред’ явлення покупцем договору з відміткою суб’єкта господарювання про повний розрахунок (абз. 5 п. 10 Правил). Якщо покупець прострочив оплату товару, про­давець має право вимагати від нього повернення товару.

Продавець має право вимагати від покупця повернення товару також у разі ненастання обставин, за яких право власності на товар мало перейти до покупця (ст. 697 ЦК).

У разі невиконання цієї вимоги покупець, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар, має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу.

До того ж у всіх випадках, коли продавець відчужує товар, право на відчуження якого у нього відсутнє, або такий товар, на котрий пев­ні права мають треті особи, останні, а також дійсний власник майна мають право пред’ явити до покупця позов про витребування цього товару. У цьому випадку продавець зобов’ язаний захистити покупця від можливості відсудження речі. Цей обов’язок має назву обов’язку продавця щодо захисту покупця від відсудження (евікції) речі.

Продавець повинен вступити у справу на стороні покупця, а це можливо лише за умови, якщо продавець був повідомлений про пред’явлення до покупця позову про витребування речі (ч. 1 ст. 660 ЦК). При цьому покупець зобов’язаний не тільки повідомити про вказане продавця, а й подати клопотання про залучення останнього до участі у справі. Якщо продавець був залучений до участі у справі, але ухи­лився від участі в її розгляді, він не має права доводити неправильність ведення справи покупцем, добиватися складання із себе відповідаль­ності за цією підставою.

Якщо ж покупець не повідомив продавця про вимоги третьої осо­би та не подав клопотання про залучення продавця, а сам повів справу, наслідком якої стало задоволення позову, продавець не відповідає пе­ред покупцем, якщо доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару в покупця.

Якщо продавець взяв участь у справі, але за рішенням суду товар був вилучений у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про на­явність цих підстав.

Якщо між сторонами буде укладено правочин щодо звільнення про­давця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару в покупця третьою особою, він є нікчемним (ч. 2 ст. 661 ЦК).

§ 2. Роздрібна купівля-продаж

Найпоширенішим різновидом купівлі-продажу є роздрібна купівля- продаж, призначення якої — безпосереднє та систематичне забезпе­чення населення продовольчими та промисловими товарами.

Відповідно до ч. 1 ст. 698 ЦК за договором роздрібної купівлі- продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з про­дажу товару, зобов’язується передати покупцеві товар, що звичай­но призначається для особистого, домашнього або іншого викорис­тання, не пов’язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов’язується прийняти товар і оплатити його.

Договір роздрібної купівлі-продажу характеризується родовими ознаками договору купівлі-продажу, як типу договору, оскільки, як і всі інші види купівлі-продажу — поставка, контрактація, енергопостачан­ня тощо, спрямований на передачу у власність майна на еквівалентно- оплатній основі за рахунок грошових сум. Саме вказане дозволяє за­стосовувати до виконання цього договору деякі із загальних положень про купівлю-продаж (наприклад, правил про строк, кількість, асорти­мент, якість і комплектність товару тощо).

Між тим цей договір має і свої особливості, а саме предмет, вклю­чаючи у деяких випадках кількість товару, суб’єктний склад, що, у свою чергу, відбивається на порядку його укладення. Все це дозволяє виокре­мити його у вид договору купівлі-продажу із самостійним регулюван­ням (§ 2 глави 54 ЦК). При цьому закон виходить з того, що даний параграф регламентує відносини, не врегульовані загальними поло­женнями про купівлю-продаж (зокрема, щодо публічного характеру цього договору і порядку його укладення, надання інформації про товар; продажу товару за зразками або з використанням автоматів; до­говору найму-продажу тощо); встановлює правила, які відрізняються від тих, що передбачені §1 глави 54 ЦК, наприклад, стосовно наслідків продажу покупцеві товарів неналежної якості тощо; передбачає, що до відносин з участю покупця — фізичної особи застосовується законо­давство про захист прав споживачів.

Цей договір — двосторонній, оплатний та консенсуальний.

Продавцем у договорі роздрібної купівлі-продажу виступає юри­дична особа або фізична особа — підприємець, що здійснює підпри­ємницьку діяльність з продажу в роздріб товару. У випадках, перед­бачених законодавством, вказані особи повинні отримати ліцензію на торгівлю окремими видами товарів (наприклад, роздрібна торгівлялікарськими засобами, роздрібна торгівля ювелірними та іншими ви­робами з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінно­го каміння органогенного утворення та напівкоштовного каміння тощо)^[24], а також отримати торговий патент^[25].

Між тим ст. 86 ЦК встановила правило, відповідно до якого непід- приємницькі товариства і установи можуть поряд зі своєю основною здійснювати також і підприємницьку діяльність. Це дало можливість деяким з правників висловити думку, що, наприклад, релігійні органі­зації, продаючи культову атрибутику, здійснюють такий продаж за договорами роздрібної купівлі-продажу^[26]. Однак вказане не узгоджу­ється з кваліфікуванням договору роздрібної купівлі-продажу як пу­блічного договору (ч. 2 ст. 698 ЦК), у якому однією зі сторін обов’язково виступає тільки підприємець.

Як покупці, за загальним правилом, виступають фізичні особи, що придбавають товари, призначені для особистого, домашнього викорис­тання. Відповідно до чинного законодавства при продажу певних това­рів враховується вік фізичних осіб. Так, продаж тютюнових виробів та алкогольних напоїв дозволяється лише особам, які досягли 18 років.

Виходячи з того, що покупці — фізичні особи, як правило, не мають спеціальних знань про властивості та характеристику товарів, які вони придбавають у продавців-професіоналів, вказане вимагає покладення на останніх додаткових обов’язків з метою забезпечення прав покупців, а також застосовування до відносин з договору роздрібної купівлі- продажу за участю покупця — фізичної особи, не врегульованих ЦК, законодавства про захист прав споживачів (ч. 3 ст. 698 ЦК)^[27].

Ідея захисту прав споживачів не є новою. Вона виникла в Європі наприкінці XIX ст., сформувавшись у суспільно-політичннй рух — консюмеризм, але знайшла втілення у законодавстві капіталістичних країн лише в 60-х роках XX століття^[28].

Ринкові перетворення, що відбуваються в Україні (а це, перш за все, зміни в циклі «виробництво — розподіл — споживання»), при­звели до появи в економіці країни таких явищ, які потребують захисту споживачів з боку держави. До них відносять: диверсифікацію товар­ного складу ринкової торгівлі (використання нових видів товарів), що потребує від споживачів, включаючи і покупців, підвищеної компетент­ності, а це дуже часто стає неможливим; деперсоналізацію ринкового обміну, коли споживач все більш віддаляється від виробника товару; різке зростання ринку споживання нових видів товарів, які не відпо­відають необхідним споживчим властивостям.

Тому Закон України «Про захист прав споживачів» (далі — Закон), з одного боку, свідчить про гуманізацію законодавства, спрямованого на пом’якшення протиріч між споживачами і підприємцями, а з друго­го — про гармонізацію національного законодавства із законодавством розвинутих країн.

Вказаний Закон не тільки встановлює спеціальні правила роздріб­ної купівлі-продажу, а й конкретизує та деталізує положення ЦК (на­приклад, щодо прав споживачів у сфері торгівлі, інформації про товар, обміну товару належної якості тощо).

Відповідно до ст. 22 Закону Кабінетом Міністрів України можуть затверджуватися відповідні нормативно-правові акти, що встанов­люють загальні умови заняття торговельною діяльністю (наприклад, Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення^[29], Правила торгівлі на ринках^[30], Правила про­дажу продовольчих товарів^[31], Правила роздрібної торгівлі непродо­вольчими товарами^[32]), а також стосуються окремих видів договорів роздрібної купівлі-продажу та правил продажу окремих товарів (на­приклад, Правила продажу товарів поштою^[33], Правила роздрібної тор­гівлі алкогольними напоями^[34], Правила роздрібної торгівлі тютюнови­ми виробами^[35], Правила продажу товарів на замовлення та поза торго­вельними та офісними приміщеннями^[36], Порядок гарантійного ремон­ту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно — складних по­бутових товарів^[37]).

До особливостей цього договору, як вже йшлося, слід віднести специфіку предмета договору — товари, що призначаються для осо­бистого, домашнього або іншого використання, не пов’язаного з під­приємницькою діяльністю. Цей критерій дозволяє відокремлювати сферу застосування положень ЦК щодо договору роздрібної купівлі- продажу, зокрема, від відносин договору поставки, оскільки відносини з приводу товарів, що використовуються виключно для здійснення підприємницької діяльності, не є предметом регулювання договору купівлі-продажу.

Між тим аналіз визначення договору роздрібної купівлі-продажу дозволяє дійти висновку, що як покупці можуть виступати також юри­дичні особи, навіть і підприємницькі, коли вони придбавають товар (оргтехніку, меблі тощо) для використання, не пов’язаного безпосеред­ньо з використанням, у підприємницькій діяльності.

Вважаємо, що характерною ознакою, яка дає можливість виокре­мити роздрібну купівлю-продаж, є й те, що покупець купує не тільки товар, який звичайно призначається для певних целей, а таку його кількість, що не перевищує нормально необхідної для особистого, сімейного, домашнього або іншого використання.

До особливостей договору роздрібної купівлі-продажу слід відне­сти й особливий порядок його укладення. Так, суб’єкти підприємниць­кої діяльності у сфері торгівлі належать до тих суб’єктів сфери обслу­говування, які звертаються до всіх і до кожного з пропозицією (офер­тою) купити товар на визначених умовах. Дана пропозиція може бути оформлена різноманітними способами: розміщена у рекламі, каталогах, а також в інших описах товару, а може бути виставленням вже самого товару, демонстрацією його зразків або наданням відомостей про товар (описів, каталогів, фотознімків тощо) у місцях його продажу. Для того, щоб пропозиція укласти договір, яка розміщена у рекламі, каталогах тощо, вважалась публічною офертою, тобто була звернена до невизна- ченого кола осіб, вона повинна містити усі істотні умови договору (ч. 1 ст. 699 ЦК). В інших випадках, коли застосовуються інші способи, пропозиція вважається публічною незалежно від того, чи вказана ціна та інші істотні умови договору купівлі-продажу, крім випадків, коли продавець явно визначив, що відповідний товар не призначений для продажу (наприклад, це може бути торговельне обладнання, товари, які сприяють художньо-естетичному оформленню торгового залу, ві­трини тощо) — ч. 2 ст. 699 ЦК.

Договір роздрібної купівлі-продажу — публічний договір, тобто до нього, якщо інше не передбачено у законі, застосовуються правила ст. 633 ЦК. Публічна пропозиція укласти договір встановлює однакові умови для всіх споживачів, до яких вона звернена, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Продавець не має права надавати перевагу в укладенні договору одному покупцеві перед іншим, від­мовитися від укладення договору за наявності у нього можливості надання покупцеві відповідних товарів. Причому доводити неможли­вість укладення договору за браком товару повинен продавець. У разі необгрунтованої відмови останнього від укладення договору він має відшкодувати збитки, завдані покупцеві такою відмовою. Хоча ст. 698 ЦК не передбачає, що цей договір є договором приєднання, слід погоди­тися з тим, що за способом укладення його слід відносити саме до договорів приєднання, оскільки покупець, за винятком предмета до­говору, позбавлений можливості брати участь у встановленні істотних умов договору. На користь цієї думки свідчить і встановлення у ЦК правил (ст. 698), відповідно до яких умови договору, що обмежують права покупця — фізичної особи, передбачені ЦК та законодавством про захист прав споживачів, є нікчемними. Покупець має право на відшкодування збитків, завданих йому продавцем внаслідок викорис­тання ним переваг свого становища у виробничій або торговельній діяльності. Ці ж правила встановлені і у ст. 21 Закону.

При укладенні договору продавець зобов’ язаний надати покупцеві необхідну і достовірну інформацію про товар, що пропонується до продажу. Інформація має відповідати вимогам закону та правилам роз­дрібної торгівлі щодо її змісту і способів надання (ч. 1 ст. 700 ЦК).

Необхідна інформація — це повна інформація, тобто така, що надаєть­ся продавцем в обсязі, який формує у покупця чітке уявлення про властивості і споживчу якість товару. Достовірна інформація — від­повідність дійсності відомостей стосовно товару, що міститься в ін­формації.

ЦК надає право покупцеві до укладення договору оглянути товар, який він бажає придбати, вимагати проведення перевірки в його при­сутності властивостей товару, демонстрації користування ним, якщо це не виключено характером товару і не суперечить правилам роздріб­ної торгівлі (ч. 2 ст. 700). Так, відповідно до Правил роздрібної торгів­лі, прокату примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп ’ютерних програм, баз даних місце продажу, прокату примірників цих творів повинне бути оснащене відповідною апаратурою для пере­вірки якості їх запису, зокрема аудіо- та відеомагнітофонами, комп ’ютерами, телевізорами (п. 9). До всіх примірників вказаних тво­рів додається інформація українською мовою про назву твору (вид носія); гарантійні зобов’язання виробника примірника, його наймену­вання та адресу (або місцезнаходження), а також найменування і міс­цезнаходження товариства, яке здійснює його функції щодо прийняття претензій від споживачів, а також проводить ремонт і технічне обслу­говування зазначених примірників. Довідка з такою інформацією на­клеюється на упаковку примірника твору або додається до цієї упаков­ки (п. 6)^[38]. Відповідно до Порядку гарантійного ремонту (обслугову­вання) або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів під час продажу товару, який підлягає гарантійному ремонту (обслу­говуванню) чи гарантійній заміні, продавець зобов’ язаний у присут­ності споживача здійснити перевірку споживчих властивостей товару, наявності експлуатаційних документів, комплектності товару, поінфор­мувати споживача про правила користування ним.

Стаття 18 Закону розкриває зміст права покупця на інформацію. Вона повинна забезпечити можливість свідомого вибору товару. Для цього остання має бути надана покупцеві до придбання товару. Сто­совно товарів, які підлягають обов’язковій сертифікації, споживачеві повинна надаватися інформація про її сертифікацію, а щодо товарів, котрі за певних умов можуть бути небезпечними для життя, здоров’я покупця та його майна, продавець зобов’язаний довести до відома по­купця інформацію про такі товари і можливі наслідки їх впливу. Ін­формація доводиться продавцем у супровідній документації, що до­дається до товарів, на етикетці, а також маркуванням чи іншим спосо­бом, прийнятим для окремих видів товарів. Продукти харчування, упаковані або розфасовані в Україні, повинні також забезпечуватися інформацією про місце їх походження.

За окремими видами договорів роздрібної купівлі-продажу вста­новлюються спеціальні способи доведення інформації до покупців. Так, при продажу товарів з використанням автоматів їх володілець зобов’язаний довести до покупців інформацію про продавця товару, шляхом розміщення на автоматі або надання покупцям іншим чином відомостей про найменування продавця, його місце знаходження, ре­жим роботи тощо (ч. 1 ст. 703 ЦК).

Правові наслідки ненадання покупцеві інформації щодо товару різняться залежно від того, укладений договір чи ні. Так, якщо покуп­цеві не надано можливості негайно одержати повну і достовірну ін­формацію про товар у місці його продажу, він має право вимагати відшкодування збитків, завданих необгрунтованим ухиленням від укладення договору, а якщо договір укладено, — у розумний строк відмовитися від договору, вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми і відшкодування збитків, а також моральної шкоди (ч. 3 ст. 700 ЦК, ч. 4 ст. 18 Закону). Продавець, який не надав покуп­цеві можливості одержати повну і достовірну інформацію про товар, несе відповідальність за недоліки, які виникли після передання товару покупцеві, якщо останній доведе, що вони виникли у зв’язку з відсут­ністю у нього такої інформації (ч. 4 ст. 700 ЦК). Причому продавець не звільняється від відповідальності, навіть у разі неотримання ним відповідної інформації про товар від його виробника (імпортера) (ч. 5 ст. 18 Закону).

Форма договору роздрібної купівлі-продажу. Договір роздрібної купівлі-продажу може бути укладений у простій письмовій формі, усно, а також шляхом здійснення конклюдентних дій. За правилом він укла­дається в усній формі, бо його виконання відбувається одночасно зі здійсненням, що забезпечується видачею споживачеві розрахункового документа (товарного, касового чи іншого документа, який засвідчує факт купівлі товару).

Між тим окремі види договорів роздрібної купівлі-продажу ви­конуються вже після їх укладення. Саме такі договори повинні бути укладені у письмовій формі. До них слід віднести: продаж товару за зразками, договір з умовою про поставку товару покупцеві, договір найму-продажу, договір роздрібної купівлі-продажу товару в кредит, договір з умовою про прийняття покупцем товару у встановлений строк.

Закон передбачив і продаж товарів з використанням автоматів (ст. 703 ЦК). Такий договір вважається укладеним з моменту вчи­нення покупцем дій, необхідних для одержання товару, тобто кон- клюдентних.

Права та обов ’язки сторін за договором роздрібної купівлі-про- дажу. Покупець (споживач) за договором має право на: відповідну якість товару; належне торговельне обслуговування; безпеку товарів; відшкодування збитків, спричинених товарами неналежної якості; від­шкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів; гарантований рівень споживання; державний захист своїх прав; об’єднання у спілки споживачів тощо. Враховуючи це, законодавство встановлює вимоги до продавців, яких слід додержуватися на етапі підготовки товару до продажу і які спрямовані на забезпечення якості товару. Це так звані передпродажні обов ’язки, які передбачені у відповідних правилах про­дажу конкретних видів товарів. Наприклад, відповідно до Правил продажу продовольчих товарів продавець зобов’язаний забезпечити стан торговельних приміщень на рівні, що відповідає санітарно- гігієнічним, технологічним та протипожежним нормам, встановленим для приймання, зберігання та реалізації харчових продуктів; транспорт­ні засоби для перевезення цих продуктів повинні мати санітарний паспорт, бути чистими, у справному стані; торговельно-технологічне обладнання, що використовується при організації роздрібного продажу, має забезпечувати збереження якості товарів і товарного вигляду про­тягом строку їх придатності. Забороняється приймати, зберігати та продавати продовольчі товари, які швидко псуються, без використання холодильного обладнання.

Відповідно до Правил продажу непродовольчих товарів продавець проводить підготовку товарів до продажу (перевірка цілісності упа­ковки, розпакування, перевірка наявності маркувальних даних і якос­ті, чистка, прасування, перевірка наявності інструкцій з експлуатації, технічних паспортів, гарантійних талонів, комплектність виробів, перевірка роботи у дії тощо).

Відповідно до Правил роздрібної торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами передбачається обов’ язкова передпродажна підготовка цих товарів кваліфікованими фахівцями продавця згідно з вимогами нормативно-технічної документації, про що робиться від­мітка в сервісній книжці тощо.

Права та обов’язки сторін за цим договором визначаються, перш за все, за загальними правилами про договір купівлі-продажу. Так, продавець зобов’язується передати покупцеві товар, якість, кількість, асортимент, строк придатності, комплектність якого відповідає вимо­гам, передбаченим у статтях 669, 671, 673, 677, 682, 683 ЦК. Товар передається у тарі і упаковці (ст. 685 ЦК) разом з його приналежнос­тями і документами, що його стосуються (ст. 666 ЦК). Виходячи з того, що цей договір — двосторонньо зобов’язуючий, покупець має право вимагати передачі йому товару з додержанням продавцем вимог щодо останнього, які були вказані.

Між тим момент передачі продавцем майна за договором роздріб­ної купівлі-продажу має особливості. При продажу товару за зразка­ми обов’язок вважається виконаним з моменту доставки товару за місцем проживання фізичної особи-покупця або місцезнаходженням юридичної особи-покупця, якщо інше не встановлене договором або законом. За цим договором покупцю доставляється товар, який він відбирає за зразком (описом) і котрий повинен відповідати зразку (опису). Доставка, виходячи із змісту ст. 704 ЦК, прирівнюється до передачі речі. До моменту передання товару покупець мас право від­мовитися від договору за умови відшкодування продавцеві витрат, пов’ язаних із вчиненням дій щодо виконання договору.

Якщо договір роздрібної купівлі-продажу укладено з умовою до­ставки товару покупцеві, то на відміну від договору продажу товару за зразками, останньому доставляється індивідуально визначена річ, яка вже була оглянута, відібрана ним і залишена у продавця на збері­гання з метою наступної доставки у встановлений строк (ч. 1 ст. 704 ЦК) за місцем, вказаним покупцем, а якщо це місце не вказане, за місцем проживання фізичної особи-покупця або за місцезнаходженням юри­дичної особи-покупця.

Особливістю даного договору слід вважати те, що моментом ви­конання обов’язку продавцем є вручення товару покупцеві, а у разі його відсутності — особі, яка пред’явила квитанцію або інший доку­мент, що засвідчує укладення договору чи оформлення доставки това­ру (ч. 2 ст. 704 ЦК).

Крім цього, договір роздрібної купівлі-продажу може бути укладе­но з умовою про прийняття покупцем речі, визначеної індивідуальними ознаками, у певний строк, протягом якого товар не може бути проданий продавцем іншому покупцеві (ч. 1 ст. 701 ЦК). Так, відповідно до По­рядку заняття торговельною діяльністю і правилами торговельного обслуговування населення вибрані покупцем непродовольчі товари можуть зберігатися протягом двох годин з відміткою часу наступної оплати на виписаному продавцем чекові (п. 26). Якщо покупець не з’ явиться або не вчинить інших необхідних дій для прийняття товару у встановлений строк, вважається, що він відмовився від договору, якщо інше не буде встановлено у ньому (ч. 2 ст. 701 ЦК). Так, напри­клад, у договорі може бути передбачено, що у разі нез’явлення покуп­ця у встановлений строк товар приймається до зберігання продавцем. Якщо у передбачений договором строк товар буде проданий іншому покупцеві, застосовуються правила ст. 620 ЦК.

Правила ст. 701 ЦК не застосовуються, якщо відповідно до дого­вору товар залишається на зберіганні у продавця, бо у цьому випадку покупець прийняв товар.

Новою для ЦК є конструкція договору найму-продажу. Відповідно до ст. 705 за договором найму-продажу до переходу до покупця права власності на переданий йому продавцем товар покупець є наймачем (орендарем) цього товару. Покупець стає його власником лише з мо­менту оплати цього товару, якщо інше не встановлено договором.

Слід зазначити, що до появи вказаної статті аналогічні правила міс­тилися у деяких нормативно-правових актах, хоча договір, який укла­дався, мав назву, наприклад, договору продажу товарів у розстрочку.

Так, відповідно до Правил торгівлі у розстрочку^[39] передача у роз­порядження покупцеві товарів здійснюється за умови внесення першо­го внеску (завдатку) у певному розмірі, а право власності на товар переходить до покупця лише після остаточного розрахунку. Цим обу­мовлюється, наприклад, те, що транспортні засоби, придбані у роз­строчку, не підлягають відчуженню, не знімаються з обліку в органах Державтоінспекції до пред’ явлення покупцем договору з відміткою продавця про повний розрахунок (п. 10).

Вказаний договір побудований за конструкцією змішаного догово­ру (ч. 2 ст. 628 ЦК). А це призводить до того, що до відносин сторін застосовуються у відповідних частинах і положення про договір найму (оренди), і про договір роздрібної купівлі-продажу, якщо інше не буде встановлено у самому договорі чи не випливатиме із суті договору. Так, зокрема, покупець не повинен сплачувати продавцеві плату за користування переданим у його розпорядження товаром, як це перед­бачено у договорі найму (оренди) — ст. 762 ЦК, бо розмір і оплата товару визначаються договором купівлі-продажу і Правилами торгівлі у розстрочку. Він також не зобов’язаний, хоча і може, проводити по­точний ремонт товару (ч. 1 ст. 776 ЦК), оскільки у разі виявлення не­доліків, за які відповідає продавець, покупець має право пред’ явити вимоги за ст. 708 ЦК. Однак при цьому, якщо покупець вимагатиме відповідного зменшення ціни або відшкодування витрат, здійснених ним чи третьою особою на виправлення недоліків товару, відповідна сума може бути зарахована в рахунок оплати товару тощо.

Основним обов’язком покупця є обов’язок прийняти товар (ст. 689 ЦК) та оплатити його (статті 692, 706 ЦК). Відповідно продавець має право ви­магати від покупця прийняття товару і сплати певної суми (ст. 706 ЦК).

На прикладі договору роздрібної купівлі-продажу чітко простежу­ється характерна особливість активного втручання законодавця у від­носини, що складаються між виробниками, продавцями і споживачами. Їх регулювання спрямовано на те, щоб по можливості збалансувати економічно і юридично нерівні відносини, поклавши на підприємців деякі додаткові обов’язки, а споживачеві надати відповідні права і га­рантії їх захисту. Це викликано тим, що в умовах розвитку ринкових відносин, яким притаманне функціонування розвинутої мережі посе­редників, споживач, як вказувалося раніше, невідворотно віддаляється від виробників і йому все складніше отримати відшкодування збитків, що він поніс внаслідок отримання, зокрема, недоброякісного товару. Звідси — покупець розглядається ЦК, як і Законом «Про захист прав споживачів», суб’єктом спеціального юридичного захисту^[40].

Саме тому законодавство закріплює за покупцем право на обмін товару. Відповідно до ст. 707 ЦК (ст. 20 Закону) покупець має право протягом чотирнадцяти днів з моменту передання йому непродоволь­чого товару неналежної якості^[41], якщо триваліший строк не оголоше­ний продавцем, обміняти його у місці купівлі або інших місцях, на­званих продавцем, на аналогічний товар інших розмірів, форми, габа­риту, фасону, комплектації тощо. У разі виявлення різниці в ціні по­купець проводить необхідний перерахунок з продавцем.

Якщо у продавця немає необхідного для обміну товару, а це можуть бути будь-які інші товари з наявного асортименту з відповідним пере­рахуванням вартості, покупець має право повернути придбаний товар продавцеві та одержати сплачену за нього грошову суму. До речі, закон передбачає також можливість здійснити обмін товару на аналогічний при першому ж надходженні відповідного товару в продаж, про що продавець повинен повідомити покупця.

Вказана стаття захищає інтереси покупця — непрофесійного учас­ника товарообміну в разі, коли продавець не порушував прав спожи­вача. Тому й не йдеться про відшкодування будь-яких збитків покуп­цеві або про якісь інші несприятливі наслідки для продавця. Навпаки, законодавець встановлює певні вимоги, яких повинен дотримуватися покупець, захищаючи свої інтереси.

По-перше, товар, який підлягає обміну, не повинен бути у споживан­ні, а тому збережено його товарний вигляд та споживні властивості.

По-друге, покупець має докази придбання товару саме у даного продавця. Це може бути товарний або касовий чек чи інший документ, що підтверджує оплату товару (розрахунковий документ)^[42].

По-третє, нормативно-правовими актами встановлюється перелік товарів, які не підлягають обміну або поверненню на підставах, перед­бачених цією статтею^[43]. Зокрема, не підлягають обміну лікарські пре­парати та засоби предметів санітарної гігієни, світлочутливі товари, корсетні товари, парфумерно-косметичні товари, дитячі іграшки (м’які, гумові), сурда (для духових музичних інструментів), ювелірні вироби з дорогоцінних металів, вироби з бурштину, білизна натільна, панчішно- шкарпетні вироби, товари в аерозольній упаковці, пір’яно-пухові ви­роби, тканини, килимові вироби метражні, білизна постільна, друко­вані видання, трубна продукція тощо.

Покупець має певні права у разі продажу йому товару неналежної якості (ст. 708 ЦК, ст. 14 Закону). При цьому закон враховує, по-перше, предмет договору і, по-друге, хто виступав у ролі продавця.

Якщо укладався договір купівлі-продажу непродовольчих товарів, які не були у користуванні, у разі виявлення покупцем протягом гаран­тійного або інших строків, встановлених обов’ язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, чи фальсифікації товару, він має право за своїм вибором пред’явити одну з таких вимог:

вимагати від продавця або виготовлювача безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат, здійснених покупцем або третьою особою, на їх виправлення;

вимагати від продавця або виготовлювача заміни товару на анало­гічний товар належної якості чи на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці у ціні;

вимагати від продавця або виготовлювача відповідного зменшення ціни;

відмовитися від договору, вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми (ч. 1 ст. 708 ЦК).

Привертає увагу той факт, що покупець може пред’ явити вимоги на свій розсуд або продавцю за місцем продажу товару, або виготов­лювачу товару, а відповідно до ст. 14 Закону не тільки їм, а також і юридичній особі, що виконує їх функції за місцем знаходження спо­живача. Причому продавець і виробник під час продажу (реалізації) товару зобов’язані інформувати споживача про такі організації. У разі ненадання вказаної інформації вони несуть встановлену законом від­повідальність (статті 18, 23 Закону).

Між тим слід враховувати, що вимоги можуть пред’ являтися по­купцем лише у випадку, коли він виявив недоліки, які не були застере­жені продавцем. При цьому не має значення, які ці недоліки — при­ховані або явні; була у покупця можливість їх виявити при покупці, мав продавець інформацію про ці недоліки чи ні. Крім цього, вимоги пред’являються лише тоді, коли недоліки або фальсифікація товару була виявлена протягом гарантійного чи інших строків, встановлених обов’язковими для сторін правилами (наприклад, Правилами продажу непродовольчих товарів) або передбачених договором.

Якщо ж укладався договір купівлі-продажу непродовольчих това­рів, що вже були у користуванні і реалізовані через роздрібні комісій­ні торговельні організації, про що покупець поінформований продав­цем, то він має право пред’ явити такі ж самі вимоги, які передбачені у ч. 1 ст. 708 ЦК, але при умові, що товар, який був придбаний, містив істотні недоліки, не застережені продавцем.

Продовольчі товари неналежної якості продавець зобов’язаний за­мінити на якісні або повернути покупцю сплачені гроші^[44].

ЦК регулює питання стосовно порядку і строків задоволення вимог покупця при заміні товару або усунення недоліків (ст. 709), а також відшкодування різниці в ціні у разі заміни товару, зменшення ціни і повернення товару неналежної якості (ст. 710).

Новелою у ЦК є стаття 711, яка передбачає відповідальність за шкоду, завдану товаром неналежної якості. Продавець або виготовлю­вач товару неналежної якості відшкодовує шкоду, заподіяну майну покупця, а також шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю покупця у зв’язку з придбанням такого товару. Між тим ця норма бланкетна і містить відсилку до положень глави 82 ЦК, §3 якої (статті 1209-1211) регулює дані питання^[45].

§ 3. Договір купівлі-продажу підприємства^[46]

Поняття договору купівлі-продажу підприємства. Як вже зазна­чалося, договором купівлі-продажу регулюється передача у власність будь-якого майна, що не вилучене з обороту або не обмежене в обо­роті. Враховуючи, що за законом підприємство — це майно, можна припустити, що цим договором регулюється і купівля-продаж підпри­ємства. Але навряд чи правильним буде такий підхід, оскільки на під­ставі виключно загальних положень договору купівлі-продажу не можна вирішити питання з цілого ряду проблем, що виникають при купівлі-продажу підприємства, зокрема, чи може покупець розпоря­джатися складовими підприємства до набуття ним права власності на підприємство в цілому; чи настає відповідальність за непридатність використання підприємства для цілей, які передбачені договором; чи несе покупець відповідальність за те, що підприємство внаслідок його дій втратить своє призначення — служити здійсненню підприємниць­кої діяльності; як визначається ціна підприємства; який порядок пере­дачі його покупцеві, тощо.

Існує інше вирішення цієї проблеми — спеціальне врегулювання договору купівлі-продажу підприємства. Це узгоджується з тим, що серед кваліфікуючих ознак цивільно-правових договорів на першому місці стоїть специфіка предмета договору, а підприємство — це майновий комплекс, що складається з різнорідних елементів, кожен з яких може виступати як самостійний об’єкт цивільних прав: речей нерухомих (земельних ділянок, будівель, споруд) і рухомих (устаткування, інвента­рю, сировини, продукції), іншого майна, включаючи і майнові права (права вимоги), і майнові обов’язки (борги), об’єкти права інтелектуаль­ної власності (торговельну марку або інше позначення), інформацію тощо, а об’єднання їх у функціональну сукупність — об’єкт дає можли­вість використати підприємство за певним призначенням — для здій­снення підприємницької діяльності. Тому і договір купівлі-продажу цього об’єкта потребує запровадження хоча і подібної за своєю спрямо­ваністю з договором купівлі-продажу майна, але спеціальної договірної форми^[47], яка б враховувала оборотоздатність підприємства.

Договір купівлі-продажу підприємства — різновид договору купівлі- продажу. Тому й застосування спеціальних норм до купівлі-продажу підприємства не позбавляє цінності ті норми, які становлять загальні положення про купівлю-продаж. Останні можуть застосовуватися в субсидіарному порядку, хоча й з урахуванням особливостей оборо- тоздатності підприємства.

Предметом цього договору можуть бути і майнові права, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав (ч. 2 ст. 656 ЦК), і право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру (ч. 3 ст. 656 ЦК), а тому в частині переходу прав і обов’язків продавця до відносин, що виникають при купівлі-продажу підприємства, одночасно застосову­ються й положення про відступлення права вимоги (цесія) (п.1 ч. 1 ст. 512, статті 513, 516 ЦК), і положення про переведення боргу (стат­ті 520-523 ЦК).

Договір купівлі-продажу підприємства відрізняється від інших ви­дів договорів купівлі-продажу таким:

—   предметом;

—   правовим статусом сторін;

—    наявністю етапу по визначенню складових підприємства, який передує безпосередньому укладенню цього договору;

—    у покупця право власності на підприємство виникає на підста­ві складного юридичного складу: укладення договору купівлі-продажу, що засвідчується нотаріально з подальшою державною реєстрацією цього договору, факт проведення якої підтверджується відповідним актом; складна процедура передачі підприємства, факт якої підтвер­джується передавальним актом;

—    цей договір належить до договорів про виключне особисте ви­конання боржником свого обов ’язку, оскільки потребує спеціальної процедури його укладення і виконання: передачі усіх видів майна, що входять до складу підприємства, включаючи і передачу виключних прав на об’єкти права інтелектуальної власності; відповідного оформ­лення такої передачі, тобто здійснення усіх тих дій, які може здійсню­вати тільки власник підприємства — боржник за договором;

—   характером прав і обов’язків сторін та відповідальністю сторін за невиконання або неналежне виконання договору.

Договір купівлі-продажу підприємства можна визначити як до­говір, за яким продавець зобов ’язується передати покупцеві підпри­ємство як єдиний майновий комплекс та як сферу діяльності, за ви­нятком тих прав і обов ’язків, які він не може передати іншим особам; утримуватись від конкуренції, якщо це передбачено договором, а по­купець зобов’язується на підставі передавального акта прийняти підприємство, оплатити його й використовувати за призначенням.

За правовою характеристикою договір купівлі-продажу підпри­ємства — двосторонньовзаємний і оплатний договір. Що ж стосу­ється його реальності або консенсуальності, то на сьогодні це питан­ня все ще залишається спірним. У доктрині існує думка, що з відро­дженням в законодавстві категорії нерухомість, а підприємство — не­рухомість за законом^[48], поділ цивільно-правових договорів на реальні і консенсуальні втратив своє всеохоплююче значення, залишившись характерним лише для відповідних правочинів з рухомими речами або майновими правами, оскільки правочини з нерухомістю, як правило, підлягають обов’язковій державній реєстрації, і саме факт такої реє­страції, а не передача речі або укладення договору породжує відповід­ний юридичний ефект — виникнення, зміну або припинення речових прав на нерухомість^[49]. У зв’язку із цим навіть виділяють особливу групу договорів, які вважаються укладеними з моменту їх державної реєстра­ції^[50]. Хоча існує і точка зору, що договір купівлі-продажу підприєм­ства — консенсуальний договір, а державна реєстрація його повинна розглядатися як кваліфікована (складна письмова) форма договору^[51].

Погоджуючись з тим, що до правочинів з природною нерухомістю поділ цивільно-правових договорів на реальні і консенсуальні втратив своє всеохоплююче значення, слід зауважити, що договір купівлі- продажу підприємства, як і будь-який інший цивільно-правовий до­говір, вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Тому, якщо сторони у договорі домовляться, що зобов’язання щодо фактичної передачі підприємства та його оплати повинні бути виконані після проведення, наприклад, державної реєстрації, то кожна з них має право вимагати їх виконання. Саме у такій можливості контрагентів і полягає консенсуальність до­говору купівлі-продажу підприємства.

Сторонами договору є продавець і покупець. Покупцем може бути виключно суб’єкт підприємницької діяльності, оскільки призначення підприємства — здійснення підприємницької діяльності. Щодо про­давця, то ним завжди виступає власник підприємства, як правило, підприємницьке товариство (господарське товариство або виробничий кооператив), фізична особа-підприємець, а якщо підприємство отри­мано у власність на підставі спадкового правонаступництва, то і фі­зична особа — непідприємець.

До істотних умов договору належать: предмет, строки, ціна, умови про введення покупця у сферу діяльності.

Предмет договору. Предметом цього договору виступає виключно підприємство як єдиний майновий комплекс, до складу якого входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на позначення, що індивідуалізує підприємство (власне найменування підприємства), продукцію, робо­ти, послуги, виключні права, якщо інше не встановлено договором або законом, за винятком прав і обов’ язків, які продавець не вправі пере­давати іншим особам (наприклад, ліцензії (дозволи) на право здійснен­ня певного виду діяльності, оскільки вони є індивідуальними).

Продаж окремих складових підприємства — будівель, устаткуван­ня тощо як окремих майнових цінностей не підпадає під спеціальне врегулювання договору купівлі-продажу підприємства.

Строк. Визначення складових підприємства, їх вартості, а також передача майнового комплексу в цілому неможливі за один день. Тому істотною умовою цього договору є певні строки, а саме строк укла­дення договору, строк передачі підприємства, строк виконання окре­мих умов договору, наприклад, по введенню покупця у сферу діяль­ності тощо.

Ціна. Оцінка вартості підприємства припускає визначення фактич­ної його собівартості і ринкової вартості. Фактична вартість визнача­ється шляхом підсумку балансової вартості активів підприємства. Під реальною ринковою ціною розуміється найбільш вірогідна ціна, за яку підприємство може бути відчужено на відкритому ринку в умовах конкуренції. При визначенні ринкової вартості в розрахунок береться також і ціна підприємства як діяльності, тобто його «шанси» (клієнте- ла — clientela), вплив, який здійснює нематеріальний елемент як скла­дова підприємства на ціну останнього. Вартість підприємства визна­чається на основі його повної інвентаризації. Акт інвентаризації обов’язково доповнюється висновком незалежного аудитора про склад і фінансовий стан підприємства.

Умова про введення покупця у сферу діяльності підприємства. На відміну від інших договорів купівлі-продажу сторони повинні узго­дити процес введення покупця у ту сферу діяльності, якою він буде займатися, отримавши підприємство (ознайомлення з секретами ви­робництва; джерелами постачання необхідної продукції; можливостя­ми збуту продукції (товарів, робіт, послуг) і т. ін.).

Проте вони не позбавлені можливості досягти згоди з будь-яких інших умов, укладаючи цей договір. У такому випадку й інші умови договору вважатимуться істотними (ст. 627 ЦК). До таких умов можна віднести і умови, спрямовані на усунення конкуренції. З погляду на те, що суттєвий вплив на визначення ринкової ціни підприємства чинять його «шанси», покупцю не байдуже, чи відкриє у майбутньому подібне підприємство продавець — професійний конкурент, який знає всі не­доліки і переваги підприємства, зможе зберегти значну кількість контр­агентів, які були пов’язані з діяльністю підприємства тощо. А це, безумовно, знецінює на майбутнє підприємство. Одним із шляхів запо­бігти цьому є узгодження в договорі умов, які спрямовані на усунення конкуренції, а саме: заборона продавцеві після продажу підприємства організовувати протягом певного строку і на певній території анало­гічні підприємства, здійснювати той самий або схожий вид підпри­ємницької діяльності, розголошувати відомі комерційні таємниці під­приємства; випускати після виконання договору однорідну з покупцем продукцію (товар) і тощо.

Зміст договору. Права і обов’язки сторін за цим договором майже не відрізняються від прав і обов’язків сторін за договорами купівлі- продажу іншого майна, хоча і мають певні особливості.

Так, до основних обов ’язків продавця слід віднести:

-    повідомлення у письмовій формі кредиторів за зобов ’язаннями, які включені до складу підприємства (частина 1 статей 659 та 660 ЦК), що продається, про його продаж. Враховуючи, що повідомлення фактично є запитом щодо згоди кредиторів на здійснення переведення боргу з продавця підприємства на його покупця, то й відповідь остан­ніх відповідно до положень статей 520 і 521 ЦК повинна бути зробле­на у письмовій формі (ст. 513 ЦК);

-    передача покупцеві того підприємства і у тому складі, що ви­значено договором (статті 662 — 664 ЦК). Передача здійснюється за передавальним актом, в якому мають бути вказані дані про склад під­приємства, повідомлення кредиторів про продаж підприємства, а також відомості щодо недоліків переданого майна й перелік майна, обов’язки щодо передачі якого не виконані продавцем через його втрату. Пере­давальний акт підтверджує виконання продавцем обов’язку по пере­дачі підприємства покупцеві. Ухилення від підписання передавально­го акта на умовах, передбачених договором, прирівнюється до відмови сторони від виконання покладених на неї обов’язків.

Відстежуючи процедуру передачі підприємства за передавальним актом, слід звернути увагу на таке. Підприємство як єдиний майновий комплекс може мати своє позначення (власне найменування підпри­ємства), яке буде відрізнятися від фірмового найменування його влас- ника^[52] і право на яке не може розглядатися як виключне право. Само­стійна участь власного найменування підприємства в цивільному обороті не допускається і воно підлягає відчуженню разом з підпри­ємством.

Позначення, що індивідуалізують продукцію (роботи, послуги) підприємства, а також належні продавцю на підставі ліцензії права на використання таких засобів індивідуалізації переходять до покупця, якщо інше не передбачене договором. Передача цих прав здійснюєть­ся виключно за договорами щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Передача підприємства включає обов’язкове введення покупця у відповідну сферу діяльності.

Основним обов ’язком покупця є прийняття підприємства і оплата його вартості (ст. 692 ЦК).

З огляду на те, що договір купівлі-продажу підприємства є дво- сторонньовзаємним договором, обов’язку однієї сторони відповідає право іншої сторони.

Відповідальності сторін за цим договором. Особливість до­говору купівлі-продажу підприємства, як зазначалося, проявляєть­ся і при вирішенні питання відповідальності сторін. Власник під­приємства в процесі здійснення тієї чи іншої діяльності отримує права та набуває певні обов’язки, які випливають з його статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Так, він отримує ліцензії (до­зволи) на право здійснення певного виду діяльності, які не може передавати покупцеві. У зв’язку із цим постає питання: як бути, якщо внаслідок відсутності такої ліцензії підприємство, яке продовжує працювати, здійснювати певну діяльність, не зможе працювати і контрагентам, до яких перейдуть права вимоги, будуть спричинені збитки?

Оскільки підхід стосовно приналежності ліцензії є єдино вірним, напрошується висновок, що відповідальність за це повинен нести по­купець. Але навряд чи виправданим буде таке рішення, оскільки юри­дично покупець не зможе оформити ліцензію на той чи інший вид діяльності, доки не стане власником підприємства. Отже, слід поклас­ти солідарну відповідальність на продавця і покупця за невиконання переданих останньому в складі підприємства зобов’ язань, що мало місце через відсутність у покупця дозволу (ліцензії) на заняття відпо­відною діяльністю. Запропонований механізм обґрунтовується тим, що один з головних обов’ язків продавця — це введення покупця у сферу діяльності підприємства.

Якщо продавець порушує свій основний обов’язок — передачу покупцеві підприємства у тому складі, що визначено договором, або передає підприємство з недоліками, то вирішити ці проблеми можна було б шляхом поширення на вказані випадки загальних положень, що передбачені статтями 678 та 684 ЦК. Але цього замало, бо положення, що знайшли відбиття в нормах цих статей, моделювалися без ураху­вання особливостей правового режиму підприємства. Вирішити вка­зану проблему можна через закріплення в ЦК спеціальних норм, по­ложення яких передбачали б наслідки передачі та прийняття, напри­клад, підприємства з недоліками.

Слід закріпити за покупцем і право вимагати зменшення покупної ціни у випадку передачі йому у складі підприємства боргів (зобов’ язань) продавця, які не були вказані в договорі або переда­вальному акті, якщо продавець не доведе, що покупець знав про ці борги (зобов’ язання) на момент укладення договору і передачі під­приємства.

Складною є і проблема відповідальності за неможливість вико­ристання підприємства для здійснення тієї діяльності, для якої воно придбавалось. Так, згідно з ч.1 ст. 673 ЦК продавець повинен пере­дати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу. З огляду на те, що підприємство — це не просто єдиний майновий комплекс, а саме той комплекс, що використову­ється для здійснення підприємницької діяльності, він має бути при­датним для мети, задля якої придбавався. Тому навряд чи інтерес покупця буде задоволено, якщо підприємство внаслідок недоліків, за які відповідає продавець, не можна буде використати в цілях, що передбачені в договорі. Проте надання покупцеві можливості одразу ж після виявлення цих недоліків вимагати в судовому порядку розі­рвання договору було б недоцільним, тому продавець повинен мати розумний строк на усунення цих недоліків. При умові, якщо він цьо­го не зробить або зробити це взагалі буде неможливо і покупець по­збавиться того, на що він розраховував, укладаючи договір купівлі- продажу підприємства, він вправі вимагати в судовому порядку розір­вання або зміни умов цього договору, з поверненням того, що було виконано сторонами за договором.

Якщо продавцем буде порушено умови про утримання від конку­ренції, покупець має право вимагати від нього відшкодування тих збитків, які він поніс внаслідок цього.

§ 4. Поставка

Одним із видів купівлі-продажу є поставка, на підставі якої здій­снюється реалізація товарів (продукції), що вироблені суб’єктами підприємницької діяльності. Договір поставки є найбільш поширеною формою регулювання господарських зв’язків між суб’єктами у сфері підприємництва, що забезпечує ритмічний обіг товарів. Як правило, такі зв’язки існують протягом тривалого часу. Тому укладення догово­рів поставки має систематичний характер.

До прийняття ЦК в законодавстві поставка визначалася як само­стійний тип договору, який поряд з купівлею-продажем та деякими іншими договорами належав до договорів, що опосередковують право­відносини з переходу права власності від однієї особи до іншої. Однак економічні відносини, що у ті часи складалися лише між «соціалістич­ними організаціями», базувалися на адміністративно-плановому роз­поділі товарів та продукції. Відсутність свободи при укладенні дого­ворів поставки, що ґрунтувалися на обов’язкових для виконання сторін актах планування, й зумовила деякою мірою штучне виділення його у самостійний тип цивільно-правових договорів. Хоча у науці визна­валося, що юридична сутність договору поставки має багато спільно­го з договором купівлі-продажу^[53].

В умовах ринкової економіки надмірна урегульованість відносин з поставки товарів є недоцільною. У зв’язку з цим у ЦК по-новому визначається співвідношення купівлі-продажу та поставки, а саме як родове та видове поняття, тобто договір поставки визначається як різновид договору купівлі-продажу. Це означає, що, з одного боку, на­званий договір характеризується загальними (родовими) ознаками, притаманними договору купівлі-продажу, з другого — цей договір має специфічні характеристики, що дозволяє виділити його в окремий різновид купівлі-продажу.

За договором поставки продавець (постачальник), якій здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановле­ний строк (строки) товар у власність покупця для використання йогоу підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використан­ням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошовому суму (ч. 1 ст. 712 ЦК).

Договір поставки є двостороннім, взаємним, консенсуальним та відплатним. При цьому строк виконання поставки (передачі товарів) не повинен збігатися з моментом укладення договору. Якщо ж укла­дення та виконання договору збігається, то має місце купівля-продаж, а не поставка.

У зв’язку з тим, що поставка є різновидом купівлі-продажу, до до­говору поставки застосовуються загальні положення про купівлю- продаж, закріплені в § 1 глави 54 ЦК. Інше може бути встановлено договором, законом або випливати з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 ЦК).

До зобов’язань, що виникають з договору поставки, застосовують­ся нормативно-правові акти, які поки що є чинними на підставі По­станови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Со­юзу РСР»^[54]. Серед таких документів, зокрема Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення,^[55] затверджене Постано­вою Ради Міністрів СРСР від 25.07.1988 р. № 888, крім п. 69; Поло­ження про поставки товарів народного споживання,^[56] затверджене по­становою Ради Міністрів СРСР від 25.07.88 р. № 888, крім п. 60; Ін­струкція про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю^[57], затвердже­на постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 15.06.65 р. № П-6; Інструкція про порядок приймання продукції виробничо- технічного призначення і товарів народного споживання за якістю^[58], затверджена постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25.04.66 р. № П-7.

Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укла­дення та виконання договорів поставки. Зокрема, поставка продукції для державних потреб регулюється законами «Про державне замов­лення для задоволення пріоритетних державних потреб»^[59] від 22.12.1995 р., «Про здійснення державних закупівель»^[60] від 01.06.2010 р. Закупка товарів для потреб оборони і національної безпеки України регулю­ється Законом України «Про державне оборонне замовлення»^[61] від 03.03.1999 р. в редакції Закону України від 23.09.2010 р. Відносини з поставки між резидентами та суб’єктами господарювання держав — учасниць СНД регулюються міждержавною Угодою про загальні умови поставок товарів між організаціями держав — учасниць Спів­дружності Незалежних Держав від 20.03.1992 р.^[62], Положенням про порядок поставок і митного оформлення продукції за виробничою кооперацією підприємств і галузей держав-учасниць СНД, затвердже­ним постановою Кабінета Міністрів України № 323 від 18.05.1994 р.^[63]

Поставка врегульована також статтями 264-271 Господарського кодексу України^[64].

Основною специфічною ознакою поставки, що робить її особливим різновидом договору купівлі-продажу, є характер використання товару покупцем. Товар купується для подальшого його використання у під­приємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’ язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням.

Момент укладення договору поставки не збігається з моментом його виконання, хоча у договорі купівлі-продажу укладення та вико­нання також можуть не збігатися. Однак саме для договору поставки це є обов’язковою ознакою.

Сторонами договору поставки є продавець (постачальник) і по­купець. Продавцем за договором поставки завжди виступає суб’єкт підприємницької діяльності (юридична особа або фізична особа- підприємець), котрий, як правило, одночасно є й виробником товарів. Однак це не є обов’ язковою умовою. Покупцем здебільшого також виступає суб’єкт підприємницької діяльності, що обумовлюється ха­рактером використання придбаного ним товару. Однак покупцями за договором поставки можуть бути й непідприємницькі товариства, установи тощо (наприклад, навчальні заклади, заклади медичного об­слуговування тощо), коли товар набувається ними для забезпечення своєї діяльності (меблі, комп’ ютери, обладнання тощо).

Предметом договору поставки є невилучені з цивільного обороту рухомі речі, котрі, як правило, характеризуються родовими ознаками та призначені для подальшого використання у підприємницькій ді­яльності покупця. Зазвичай, на момент укладення договору товару, щодо якого він укладається, ще немає у наявності, оскільки його ви­робництво (виготовлення) обумовлюється саме цим договором. При цьому предмет договору визначається розширено: вказується асорти­мент (номенклатура), якість, кількість, комплектність товару^[65].

Асортимент (номенклатура) — це розподіл товарів за певними групами, зокрема видами, моделями, розмірами, кольорами або інши­ми ознаками (ст. 671 ЦК). У самому договорі або у специфікації, що додається до нього, визначається кількість товарів кожної групи, що підлягає поставці. Правові наслідки порушення умов договору щодо асортименту товару встановлені у ст. 672 ЦК.

Якість товару, що поставляється, визначається різними способами (ст. 673 ЦК). За правилом якість товару визначається шляхом посилан­ня на стандарти (державні стандарти України, галузеві стандарти, стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок тощо) та технічні умови. У деяких випадках обов’ язкова наявність сертифі­катів відповідності, яку повинен забезпечити постачальник (наприклад, для імпортних харчових продуктів, побутової електротехніки тощо). Такі сертифікати підтверджують відповідність товару вимогам, вста­новленим законом (ст. 674 ЦК). Сьогодні порядок визначення якості товару регулюється Декретом Кабінета Міністрів України «Про стан­дартизацію і сертифікацію»^[66] від 10.05.1993 р., законами «Про стандартизацію»^[67] від 17.05.2001 р., «Про підтвердження відповідності»^[68] від 17.05.2001 р. Якість товару може визначатися у договорі й іншими способами, зокрема за зразком, за описом тощо.

Як правило, товар має відповідати вимогам щодо якості не тільки у момент його передачі покупцеві, а й протягом певного строку (гаран­тійного або строку придатності товару). Загальні правила встановлення та обчислення таких строків врегульовані статтями 675-677 ЦК.

Кількість товарів, що постачаються, визначається у договорі у від­повідних одиницях виміру (вага, маса, об’єм, штуки тощо) або у гро­шовому вираженні (ст. 669 ЦК).

У певних випадках предмет договору поставки визначається такою характеристикою, як комплектність (ст. 682 ЦК), тобто сукупністю складових частин виробу, які дозволяють використовувати його за при­значенням. Зокрема, це передбачається договорами поставки устатку­вання, складної техніки. Комплектність товару визначається відповід­но до стандартів, технічних умов, прейскурантів, умов договору або звичаїв ділового обороту.

Комплектність товару необхідно відрізняти від комплекту товару як певного набору товару у комплекті (ст. 683 ЦК).

Строки поставки. Розрізняють загальний строк поставки, який дорівнює строку дії самого договору, та окремі строки поставки певних партій товару, які звичайно оформлюються відповідним графіком. Окремі строки (періоди) встановлюються для забезпечення рівномірної поставки необхідної кількості товару, для запобігання додатковим ви­тратам, пов’язаним із збереженням товарів, для можливості у разі необхідності змінити умови договору або розірвати його.

Вирішення питання щодо належного строку виконання договору поставки залежить від умов доставки або вибірки товару. Найчіткіше умови поставки товарів від продавця до покупця систематизовано в Міжнародних правилах інтерпретації комерційних термінів^[69] (далі — Правила ІНКОТЕРМС), які є сукупністю спеціальних умов, що визна­чають момент переходу ризиків випадкової загибелі або пошкодження товарів від продавця до покупця, регламентують, хто (продавець чи покупець) організовує перевезення товару, його навантаження, роз­вантаження, оплачує витрати на страхування товару. Незважаючи на те, що Правила ІНКОТЕРМС розроблено для застосування до зовніш­ньоекономічних договорів, згідно з Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 567/94^[70] ці Правила застосовуються також і при укла­денні договорів між резидентами.

Ціна. Ціна товару, як правило, визначається за домовленістю сторін у договорі (вільні ціни). Останні встановлюються на всі види товарів, за винятком тих, за якими здійснюється державне регулювання цін. Таке регулювання здійснюється шляхом встановлення державних фік­сованих цін, граничних їх рівнів або граничних відхилень від держав­них фіксованих цін^[71]. Зокрема, державне регулювання цін на продукцію виробничо-технічного призначення та товари народного споживання здійснюється щодо суб’єктів природних монополій.

Зміст договору поставки становлять права та обов’язки сторін. Основний обов’язок продавця — поставити товар покупцю у встанов­лений договором строк (строки). При цьому товар має відповідати визначеним у договорі вимогам щодо кількості, якості, асортименту та комплектності. Покупець зобов’язаний прийняти і оплатити товар. Отже, у покупця виникає грошове зобов’язання.

Майнова відповідальність сторін визначається чинним законодав­ством, що не перешкоджає сторонам самостійно врегулювати її у до­говорі.

У ЦК форма договору поставки не врегульована спеціальними нор­мами. Отже, при укладенні цього договору необхідно дотримуватися загальних вимог щодо форми правочинів (статті 205-208 ЦК).

§ 5. Договір контрактації сільськогосподарської продукції

Поняття договору контрактації. Забезпечення населення продо­вольством, а переробних підприємницьких товариств необхідною сировиною значною мірою залежить від чіткості налагодженої систе­ми договірних відносин із закупівлі сільськогосподарської продукції (далі - сільгосппродукції) у її виробників, які можуть самостійно реа­лізовувати останню за договорами через біржі, заготівельні та посеред­ницькі організації.

При цьому в міру налагодження діяльності спеціалізованих аграр­них бірж закупівля певної частини сільгосппродукції може здійснюва­тись шляхом торгів ф’ ючерсними та форвардними контрактами. Між тим біржова торгівля ще не досягла належного рівня і тому заготівель­ні та інші організації закуповують її безпосередньо у виробників за договором контрактації.

За договором контрактації сільгосппродукції виробник сіль­ськогосподарської продукції зобов’язується виробити визначену договором сільськогосподарську продукцію і передати її у влас­ність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одер­жувачеві, а заготівельник зобов’язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов дого­вору (ч. 1 ст. 714 ЦК).

До відносин за договором контрактації застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 713 ЦК).

Договір контрактації — двосторонній, оплатний, консенсуаль- ний. Сторонами у цьому договорі виступають виробник та заготівельник (контрактант) сільгосппродукції. У ролі виробника частіше за все виступають сільськогосподарські організації, тобто господар­ські товариства, виробничі кооперативи, фермерські господарства тощо, які здійснюють підприємницьку діяльність з вирощування та виробництва сільгосппродукції. При цьому для договору контракта­ції не має значення правовий статус особи, яка реалізує таку про­дукцію. Головне полягає у тому, що така особа реалізує сільськогос­подарську продукцію, вирощену і вироблену у власному господарстві. Тому немає законодавчих перешкод для того, щоб відносити до до­говорів контрактації також договори на реалізацію громадянами сільгосппродукції, вирощеної чи виробленої ними на присадибних або дачних ділянках.

Що стосується заготівельника, то це можуть бути юридичні особи у формі підприємницьких товариств (заготівельних, переробних, тор­говельних тощо) або фізичні особи — підприємці, які здійснюють професійну діяльність із закупівлі сільгосппродукції для подальшого її продажу чи переробки.

Трапляються випадки, коли заготівельник видає виробнику так звану відвантажувальну рознарядку про відправку продукції не за своєю адресою, а за адресою одержувача, з яким він перебуває у до­говірних відносинах (поставки).

Предметом договору контрактації є сільгосппродукція, вироще­на і вироблена у господарстві її виробника у сирому вигляді або така, що пройшла первинну обробку. Це стосується насамперед нестандарт­ної плодоовочевої та іншої продукції, яка швидко втрачає свої якості. Але сторони можуть передбачати також, що в рахунок виконання зобов’язання щодо здачі виробником продукції у сирому вигляді він продає частину продукції у переробленому вигляді.

Договір контрактації на практиці спрощує механізм оформлення відносин стосовно того випадку, коли не тільки треба виростити сільгосппродукцію, а також її переробити і направити споживачеві. Так, якщо укладається договір між заготівельником і підприємниць­ким товариством на сільгосппродукцію у сирому вигляді, за прави­лом це — договір поставки. Для того щоб реалізувати вже переро­блену продукцію, треба також було б укласти новий договір постав­ки. Щоб уникнути укладення двох договорів з одним виробником: і на реалізацію сільгосппродукції у сирому вигляді, і окремо у пере­робленому, — укладають договір контрактації. Але це не свідчить про неможливість для сторін самостійно обирати правову форму реалізації сільгосппродукції. Це може бути купівля-продаж, контр­актація або поставка.

Умови укладення та виконання договору контрактації. Умова­ми договору контрактації є: кількість та асортимент сільгосппродукції, якість, ціна, строки, порядок і умови доставки, вимоги до тари й упа­кування, порядок розрахунків, місце здачі-прийняття сільгосппродук­ції, взаємна майнова відповідальність сторін за порушення договору та інші умови, які сторони мають передбачити у договорі.

Договір контрактації повинен бути укладений у письмовій формі. Виробник сільгосппродукції передає заготівельнику вироблену про­дукцію в кількості і асортименті, передбаченому у договорі контрак­тації.

Продукція, яка передається виробником, за якістю повинна відпо­відати стандартам, правилам ветеринарного та санітарного нагляду. Отже, заготівельник має право або відмовитися від недоброякісної продукції або прийняти за ціною її дійсної якості.

У договорі контрактації однією з важливих умов є строк здачі сіль­госппродукції заготівельникові. У ряді випадків беруться до уваги осо­бливості сільськогосподарського виробництва, кліматичні умови регіо­ну, умови переробки і зберігання продукції. Невід’ємною частиною договору є графіки доставки, які погоджуються між сторонами і конкре­тизують строки здачі продукції. Днем виконання виробником зобов’ язань за договором вважається дата складення приймально-здавального документа під час здачі продукції у виробника або на приймально- здавальному пункті заготівельника, а у разі відвантаження її одержува­чеві — день здачі продукції транспортній організації.

За договором контрактації сторони пов’язані взаємними правами та обов’язками. Відповідно до ст. 713 ЦК заготівельник зобов’язаний прийняти сільгосппродукцію у виробника і забезпечити її вивіз, якщо інше не передбачено договором. При прийнятті продукції, що здійсню­ється у місті знаходження заготівельника або в іншому зазначеному ним місці, заготівельник не має права відмовитися від прийняття про­дукції, якщо вона відповідає умовам договору і передана в зазначений договором строк. Вивіз, експедирування та розвантаження сільгосппро­дукції проводиться за рахунок заготівельника, якщо інше не передба­чено домовленістю сторін.

Заготівельник повинен за одержану виробником сільгосппродукцію повністю і своєчасно розрахуватися. При укладенні договору контрактації використовуються орієнтовані стартові закупівельні ціни. Останні індексуються у зв’язку з інфляційними процесами, що обов’язково обумовлюються у договорі.

Відповідальність сторін за порушення договору контрактації. Майнова відповідальність сторін за невиконання або неналежне ви­конання договору контрактації передбачається у формі неустойки або відшкодування збитків.

За невиконання договору за кількістю, асортиментом і строками здачі сільгосппродукції виробники сплачують заготівельникам неустой­ку, розмір якої встановлюється у договорі у відсотковому відношенні до вартості недопоставленої продукції за цінами, обумовленими у до­говорі, з урахуванням їх індексації у зв’язку з інфляцією.

У сфері контрактації діє вимога реального виконання зобов’язань: кількість продукції, не зданої виробником у встановлений договором строк, повинна бути здана в інші строки, які погоджуються сторонами і зараховуються у період їх фактичної здачі. Винятком є такі види про­дукції, виробництво яких має сезонний характер і поновлення не зданої їх кількості неможливе. Штраф за нездачу виробником про­дукції обчислюється, виходячи лише з вартості продукції, не зданої у попередньому періоді.

З виробника не може бути стягнуто штраф за неналежну якість продукції, якщо інше не передбачено інструкціями, правилами про порядок проведення закупівель або за домовленістю сторін у договорі встановлені санкції за таке порушення. Заготівельник відповідає за неналежну якість продукції перед одержувачем (споживачем) як сто­рона у договорі поставки, але він може буде звільнений від відпові­дальності у випадку, коли виробник, не пред’явивши продукцію за­готівельникові для приймання, відвантажив її одержувачеві.

Заготівельник відповідає за невиконання зобов’язання з прийман­ня продукції. Він сплачує виробникові неустойку в такому самому розмірі, в якому виробник відповідає за несвоєчасну здачу продукції.

Майнова відповідальність сторін за порушення умов договору контрактації будується на принципі вини, яка презюмується (статті 616, 617 ЦК).

Сторона у договорі контрактації, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили, до котрої від­носять стихійні лиха чи інші несприятливі умови виробництва сільгосппродукції. Питання стосовно того, чи є певна обставина стихійним лихом, вирішується згідно з правилами, що застосову­ються при страхуванні майна сільгоспвиробника. До інших неспри­ятливих умов відносять природні та інші об’ єктивні фактори, які свідчать про відсутність вини виробника, зокрема масове інфекцій­не захворювання тварин. Доказами на підтвердження цих обставин можуть бути висновки Державної інспекції із заготівель та якості продукції, довідки ветеринарної служби, довідки метеослужби, акти страхової компанії тощо

§ 6. Постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу

Людина з «перших днів» свого існування й формування деякої по­доби суспільства мала потребу в споживанні природних ресурсів («да­рунків природи») у найрізноманітніших їх формах. Потреба в теплі й світлі задовольнялася за допомогою придбання і подальшого вико­ристання різних речей, підданих горінню, — пальних матеріалів. Ін­тенсивний розвиток промисловості, початий в Європі в XVIII-XIX сторіччях, що одержав виразну назву «промислової революції», по­силення процесу урбанізації європейських і північноамериканських держав вимагало від науки і техніки вирішення спектра проблем, пов’ язаних з дефіцитом і дорожнечею традиційних у ту епоху джерел енергії, необхідністю забезпечення безперебійного постачання про­мисловості і населення спочатку тепловою, а потім і електричною енергією, газом. Науково-технічний геній Людини блискуче впорався з поставленою задачею, у результаті чого практично неможливо уяви­ти нормальний розвиток світової економіки, і економіки України в тому числі, без галузі, що вже стала органічною її частиною, — енергетики. Життя сучасної, «мінімально цивілізованої» людини вже немислиме без значного числа електричних і електронних предметів і пристроїв, що забезпечують комфортні умови її проживання в найрізноманітніших кліматичних зонах, задоволення побутових потреб, доступ до систем комунікації й інформації. Послідовний і ритмічний розвиток промис­ловості і сфери обслуговування в даний час не можна уявити без ефек­тивного і безупинного ^нерго- і газопостачання, значення яких надзвичайно велике вже не тільки для нормальної життєдіяльності насе­лення окремих держав, але і цілих регіонів та континентів.

Непрямим підтвердженням викладеної тези є укладення 17.12.1991 р. у Гаазі Європейської енергетичної хартії (далі — Хартія). Прийняття зазначеного міжнародно-правового договору обумовлено усвідом­ленням того, що розширення енергетичного співробітництва між країнами — учасницями Хартії (однією з яких є й Україна) є необхід­ною умовою економічного прогресу та — у більш широкому плані — соціального розвитку і підвищення якості життя громадян та пере­конанням у першорядній важливості створення ефективних енерге­тичних систем у галузі виробництва, перетворення, транспортування, розподілу і використання енергії в інтересах надійності енергопо­стачання й охорони навколишнього середовища, забезпечуючи тим самим енергетичну та екологічну безпеку держав, що приєдналися до Хартії. З метою формування відповідного правового простору і сприяння довгостроковому співробітництву у сфері енергетики на основі взаємодоповнюваності і взаємної вигоди, відповідно до цілей і принципів Хартії в Лісабоні 17.12.1994 р. був укладений Договір до Енергетичної Хартії.

Поняття та види договору постачання енергетичними та ін­шими ресурсами через приєднану мережу. Порівняння з іншими договорами. Зі створенням відповідних технічних пристроїв, що забезпечують виробництво, безупинне транспортування і споживан­ня енергії й енергоносіїв виникла можливість залучити їх до еконо­мічного обігу у статусі товару. У свою чергу повсюдне використання електричної і теплової енергії, газу, нафти викликало до життя необ­хідність регламентації відносин по забезпеченню енергією та іншими ресурсами через приєднану мережу. Зазначену функцію виконує до­говір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєд­нану мережу.

Необхідно зазначити, що в Цивільному кодексі УРСР 1963 року були відсутні норми, присвячені договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, а надзвичайно поши­рені і складні правовідносини, пов’язані з подачею і споживанням енергетичних та інших ресурсів, у яких беруть участь практично всі суб’єкти цивільного права, регулювалися підзаконними нормативно- правовими актами. У новому Цивільному кодексі України 2003 року (далі — ЦК) вищезазначена прогалина усунута. Норми, присвячені договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, зосереджені в § 5 глави 54 книги 5 ЦК. У частині, що не суперечить ЦК, діють спеціальні нормативно-правові акти^[72], а з огляду на те, що на ринку постачання деяких видів ресурсів функціо­нують природні монополії, то варто брати до уваги і деякі локально- правові акти, прийняті зазначеними суб’єктами цивільного права^[73].

За договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов ’язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов ’язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотри­муватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого облад­нання (ч.1 ст. 714 ЦК). Даний договір є консенсуальним, двостороннім і оплатним.

У § 5 глави 54 ЦК відсутні норми, що визначають договір поста­чання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу як публічний. Проте згідно з ч. 3 ст. 714 ЦК законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору постачання енер­гетичними та іншими ресурсами, а відповідно до ч. 6 ст. 24 Закону України «Про електроенергетику» від 16.10.1997 р. енергопостачаль- ники, що здійснюють постачання електричної енергії на закріпленій території, не мають права відмовити споживачу, який розташований на такій території, в укладенні договору на постачання електричної енергії, крім випадків, якщо відсутня технічна можливість. Таким чином, аналіз вищевказаних норм дозволяє стверджувати, що такий різновид договору постачання енергетичними та іншими ресурсами, як договір постачання електричної енергії, слід відносити до публічних договорів.

Договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу потрібно відносити до групи (типу) договорів про передачу речей у власність і розглядати як різновид договору купівлі- продажу. Подібний висновок можливо зробити в силу таких аргументів. По-перше, зобов’язання, що породжується аналізованим договором, містить всі ознаки зобов’ язання про передачу речей у власність: одна сторона (постачальник) передає за плату іншій стороні (абоненту) товар (енергетичні та інші ресурси). По-друге, норми, присвячені досліджува­ному договору, містяться у § 5 глави 54 ЦК, що називається «Купівля- продаж». По-третє, відповідно до ч. 2 ст. 714 ЦК до договору поста­чання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір постачання, якщо інше не встановлено законом або не ви­пливає із суті відносин сторін. Отже, правило про субсидіарне застосу­вання до відносин із постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу загальних положень про купівлю-продаж свід­чить про однозначну позицію законодавця з даного питання.

Разом з тим договору постачання енергетичними та іншими ресур­сами через приєднану мережу притаманна значна кількість специфіч­них рис, наявність яких довгий час була підставою для дискусії про його правову природу.

Деякі дослідники пропонували відносити договір постачання елек­тричної енергії (як різновид договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу) до договорів підрядного типу, стверджуючи, що оскільки електричну енергію неможливо ква­ліфікувати як річ, то при її передачі споживачу постачальник (електро­станція) виконує роботу^[74]. Але змісту договору підряду притаманна низка прав і обов’язків, що не властиві договору постачання енерге­тичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, і дозволяють віднести перший до самостійного типу договорів про виконання робіт. До них належать обов’ язки підрядника виконувати роботи за завданням замовника, іноді зі своїх матеріалів, у встановлений строк, яким корес­пондує право замовника в будь-який час перевіряти хід, якість і стро­ки виконання робіт, не втручаючись у діяльність підрядника. Споживач (абонент) укладає договір постачання енергетичними та іншими ре­сурсами через приєднану мережу з метою одержання від постачаль­ника певного товару — енергетичних чи інших ресурсів. Участь по­стачальника в їх виробництві (створенні, видобутку) споживача не цікавить. Крім того, варто погодитися із С. М. Корнєєвим, який ствер­джував, що енергія як продукція відповідної галузі промисловості — енергетики має економічні ознаки товару (собівартість, ціна) і саме в цій якості може бути об’єктом цивільних правовідносин, у тому чис­лі і права власності^[75].

У часи, коли в науці, а слідом за нею й у законодавстві, договір постачання розглядався як самостійний, відмінний від купівлі-продажу договір, ряд авторів відносили договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу до різновидів договору постачання. Б. М. Сейнароєв стверджував, що договір постачання електроенергії за характером відносин, що опосередковуються ним, за основними правами й обов’язками сторін не має принципових відмін­ностей від договору постачання, у зв’язку з чим договір постачання енергії варто відносити до договірного типу постачання^[76]. Однак як у той час, так і на сучасному етапі розвитку цивілістики, коли адміні­стративно-командна система і планова економіка поступилися місцем ринковим відносинам, «самостійність» договору постачання виклика­ла сумнів і зазнавала критики в науковій літературі. Позиція законо­давця, що розмістив норми щодо постачання у § 3 глави 54 «Купівля- продаж» ЦК, з даного питання є недвозначною. Необхідно зазначити також, що для договору постачання енергетичними та іншими ресур­сами через приєднану мережу специфічний об’єкт відносин (енерге­тичні й інші ресурси) і спосіб подачі і споживання енергетичних та інших ресурсів є серед найважливіших особливостей, що впливають і на зміст договірних відносин. Подібний об’єкт і спосіб виконання договірних обов’язків невластивий зобов’язанням, що породжені до­говором постачання. І, нарешті, у літературі наводились істотні і до­статні доводи на користь розмежування договору постачання і догово­ру постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу^[77].

Варто згадати ще про одну точку зору, прихильники якої звертали увагу на особливості договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, які, на їх погляд, роблять його якісно відмінним від усіх інших договорів і дозволяють визнати його самостійним, особливим видом договору в системі договорів цивіль­ного права^[78]. Але і вищевикладений погляд на правову природу дого­вору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєдна­ну мережу не знайшов широкої підтримки серед учених, а з урахуван­ням змін, що відбулися в економіці, і розвитку науки цивільного права був підданий аргументованій критиці^[79].

Найбільше поширення одержала позиція, відповідно до якої до­говір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєдна­ну мережу, «будучи окремим видом договору купівлі-продажу, відно­ситься до нього як вид до роду»^[80]. Зазначеного погляду на аналізований договір дотримується і вітчизняний законодавець, про що вже було згадано. Подібний висновок також ґрунтується на значних відміннос­тях договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу від інших різновидів договору купівлі- продажу.

По-перше, для укладення договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу необхідна наявність в або­нента відповідних технічних засобів, що являють собою технічні пе­редумови укладення договору: а) власна мережа (газопроводи, нафто­проводи, теплопроводи, електропроводи та ін.), приєднана до мережі постачальника; б) прилади обліку споживаних ресурсів, регулююча апаратура, перетворюючі пристрої (трансформаторні підстанції та ін.); в) споживаючі установки й агрегати. Постачальник, крім того, вправі давати дозвіл на підключення технічних пристроїв абонента до своєї мережі і регулярно контролювати їхню роботу протягом договірних відносин. Постачальник також зобов’язаний мати технічне устат­кування і засоби (приєднану мережу), необхідні для транспортування і подачі енергетичних та інших ресурсів абоненту.

По-друге, аналізований договір, на відміну від інших видів дого­вору купівлі-продажу, не породжує обов ’язку абонента прийняти ресурси, тобто обумовлену кількість товару. А постачальник, у свою чергу, зобов ’язується постійно подавати товар (ресурси) у мережу таким чином, щоб в абонента була можливість одержувати їх у будь- який час.

По-третє, договір постачання енергетичними та іншими ресурса­ми через приєднану мережу породжує обов’язки абонента, що не ха­рактерні для інших видів зобов’язань купівлі-продажу, а саме: дотри­муватись передбаченого договором режиму використання ресурсів, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншо­го обладнання.

Договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу за таким критерієм, як предмет договору, може бути диференційований на наступні види: договір постачання електричної енергії, теплової енергії, газу, нафти, нафтопродуктів, води та ін.

Залежно від суб’єктного складу договору може бути особливо ви­ділений різновид договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, в якому на стороні споживача (абонента) беруть участь фізичні особи, що уклали договір для задо­волення своїх побутових потреб. Специфіка даного договору полягає в особливому характері прав і обов’язків сторін і в особливостях фор­мування ціни договору. Слід зазначити, що остання класифікаційна ознака дозволяє виділити такі різновиди договору постачання елек­тричної енергії, як:

а) договір на перетік електроенергії, за яким один постачальник (енергосистема) подає електроенергію не споживачу, а іншому поста­чальнику (енергосистемі), що зобов’язаний оплатити отримані ресур­си. Особливістю даного договору є допущення реверсивної передачі електроенергії (тобто перетік електроенергії в обох напрямах): як у бік приймаючої (основний напрям), так і у бік передавальної енергосис­теми (в окремі періоди, передбачені договором)^[81].

б) договір на живлення енергосистем від блок-станцій (електростан­цій, що належать споживачеві, працюють в об’ єднаній енергетичній системі України і підпорядковуються її диспетчерському управлінню^[82]), відповідно до якого організація, що має блок-станцію, зобов’язана від­пускати енергосистемі електроенергію у межах максимальної потужнос­ті й у кількостях, обумовлених договором, а енергосистема зобов’язується вибрати передбачену договором кількість енергії й оплатити її^[83];

в)  договір про взаємне резервування електропостачання, за яким два абоненти (промислових споживачі) зобов’язуються забезпечити безперебійне живлення один одного електроенергією у випадку, якщо хто-небудь з них не зможе одержувати її через приєднану мережу від постачальника^[84].

Елементи договору постачання енергетичними та іншими ре­сурсами через приєднану мережу. Сторонами договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу висту­пають постачальник та абонент (споживач).

Постачальником може бути суб’єкт підприємницької діяльності (як правило — юридична особа^[85]), що здійснює постачання (продаж) енергетичних та інших ресурсів споживачам, який відповідно до п. 6 ч. 1 та пп. 14, 15, 42 ч. 3 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. та ст. 13 Закону Укра­їни «Про електроенергетику» повинен мати ліцензію на здійснення цього виду діяльності.

Абонентом (споживачем) за договором можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, що володіють відповідними технічними засо­бами для одержання, споживання, обліку і (чи) передачі енергетичних та інших ресурсів^[86].

Правилами користування електричною енергією, затвердженими постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України (далі — НКРЕ) від 31.07.1996 р. № 28 (зі змінами та доповне­ннями), передбачається можливість участі у відносинах по постачанню електроенергії субспоживачів, до яких згідно з абз. 79 п. 1.2 вказаних правил відносять «споживачів, яким електрична енергія постачається постачальником електричної енергії через мережі електропередаваль­них організацій та технологічні електричні мережі основного спожи­вача, до мереж якого приєднані електроустановки споживача (субспо- живача)». При цьому відповідно до абз.17, 18 п.1.2 і пп. 1.5-1.8 зазна­чених правил субспоживач може задовольнити свої потреби в елек­троенергії, лише уклавши два договори :

а) договір постачання електро­енергії з постачальником і

б) договір про спільне використання тех­нологічних електричних мереж основного споживача, який визначений як «домовленість двох сторін (основного споживача і субспоживача або постачальника електричної енергії), що є документом певної фор­ми, який встановлює зміст та регулює правовідносини між сторонами під час передачі електричної енергії технологічними мережами основ­ного споживача для потреб субспоживача, електропередавальної орга­нізації або постачальника електричної енергії». Предметом останньо­го договору є технологічні електромережі основного споживача, а ме­тою договору є надання субспоживачу права користування чужими електромережами.

Предметом договору постачання енергетичними та іншими ресур­сами є

а) енергетичні ресурси (енергія) та

б) інші ресурси.

Цивільно-правова природа енергії, як об’єкта цивільних правовід­носин викликала суперечки. Ряд дослідників стверджували, що «енер­гію неможливо віднести до таких об’єктів прав, як речі у значенні предметів матеріального світу»^[87]. Інші вчені безапеляційно визначали енергію як рухому, просту, ділену, споживану річ, визначену родовими ознаками^[88]. Погоджуючись з останньою позицією, пропонуємо деякі аргументи на її користь. Під енергією слід розуміти загальну кількісну міру різних форм руху матерії^[89], певну властивість матерії, що полягає в здатності здійснювати корисну роботу^[90]. Якщо взяти до уваги, що у Всесвіті вся матерія перебуває в постійному русі, то можливо резю­мувати, що енергія — це форма матерії. А якщо врахувати устояне в цивілістиці уявлення про річ як предмет (об’ єкт) матеріального світу, що має економічну форму товару^[91], то справедливим буде висновок про те, що енергія являє собою специфічну споживану річ, визначену родо­вими ознаками.

Разом з тим, незважаючи на вищевикладену полеміку, в юридичній літературі енергія розглядається як економічне благо, якому властива самостійна цінність і яке відповідає економічним ознакам товару, що дозволяє відносити її до об’єктів цивільних правовідносин. А відпо­відно до абз. 2 ст. 1 Закону України «Про електроенергетику» енергія визначається як електрична чи теплова енергія, що виробляється на об’єктах електроенергетики і є товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу. Теплова енергія поставляється як горяча вода чи пара, електроенергія — у виді як електричний струм.

Згідно з ст.714 ЦК предметом договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу є також «інші ресурси». У законі не міститься їх вичерпний перелік, тому до зазначеного різно­виду предмета аналізованого договору варто відносити будь-які ресур­си, що мають форму товару, передача і споживання яких абонентом можливі за допомогою спеціальної приєднаної мережі (газ, нафта, вода та ін.). Оборот ресурсів можливий і без використання приєднаної ме­режі (наприклад, нафта поставляється в цистернах, газ — у балонах, вода — у пляшках, електроенергія — в акумуляторах), але в такому випадку він буде регламентований положеннями договорів купівлі- продажу чи постачання.

На формування ціни договору постачання енергетичними та інши­ми ресурсами через приєднану мережу істотно впливає той факт, що значна частина ринку постачань енергетичних та інших ресурсів пере­буває в стані природної монополії. Відповідно до ч.1 ст. 5, абз. 2 ст. 8 Закону України «Про природні монополії» від 20.04.2000 р. діяльність суб’єктів природних монополій у сфері постачання електричної та теплової енергії, газу, нафти, води підлягає державному регулюванню, до предмета якого належать, зокрема, ціни (тарифи) на товари, що ви­робляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій. У такий спосіб ціна договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу формується з урахуванням тарифів, затвер­джених і регульованих уповноваженими органами державної влади чи місцевого самоврядування, розмір яких залежить від виду абонента (споживача).

За загальним правилом строк договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу встановлюється за зго­дою сторін, але для окремих видів зазначеного договору строк може бути визначений у підзаконних нормативно-правових актах. Так, на­приклад, згідно з п. 28 Типового договору про користування електрич­ною енергією, що затверджений постановою Кабінету Міністрів Укра­їни «Про затвердження Правила користування електричною енергією для населення» від 26.07.1999 р. №1357 (зі змінами та доповненнями) цей договір укладається на три роки. Підзаконні і локальні правові акти, що регулюють відносини з постачання енергетичних та інших ресурсів, містять правила про строки, покликані забезпечити безпере­бійне живлення абонентів ресурсами, відповідно до яких договір вважається продовженим на новий строк, якщо до його закінчення жодною зі сторін не буде заявлено про припинення дії або перегляд умов договору^[92].

Нормами, що містяться у § 5 глави 55 ЦК, не визначається форма договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через при­єднану мережу, отже, вона повинна відповідати загальним вимогам, що пред’являються до форми правочинів.

Зміст договору постачання енергетичними та іншими ресурса­ми через приєднану мережу. Основними обов ’язками постачальника є безупинне, з дотриманням погодженого режиму (графіка), надання абоненту енергетичних та інших ресурсів, передбачених договором, у визначеній кількості і встановленої якості.

На відміну від інших різновидів договору купівлі-продажу, у яких повинно бути точно визначена кількість товару, що купується, у до­говорі постачання енергетичними та іншими ресурсами через при­єднану мережу вказується орієнтована (як правило, гранична, макси­мальна) кількість енергетичних та інших ресурсів, що необхідні або­ненту.

Відповідно до п. 2.1 Правил подачі та використання природного газу в народному господарстві України, затверджених наказом Держ- комнафтогазу України від 01.11.1994 р. №355 (із змінами та доповне­ннями), кількість природного газу, передбаченого для постачання, визначається договором відповідно до затверджених для газопоста­чальних, газозбутових організацій і споживачів річних і квартальних лімітів. Місячні ліміти постачання природного газу споживачам вста­новлюються на підставі квартальних лімітів, виходячи із середньодо­бової норми споживання природного газу. Кількість постачання при­родного газу комунально-побутовим споживачам, у тому числі для населення в I, II і IV кварталах року, встановлюються Кабінетом Міні­стрів України нерівномірно по місяцях з урахуванням ресурсів, кліма­тичних умов і пропускної спроможності газопроводів.

Згідно з п.4.2 Правил користування електричною енергією, затвер­джених постановою НКРЕ від 31.07.1996 р. № 28 (зі змінами та допо­вненнями), відомості про обсяги очікуваного споживання електричної енергії в наступному році з помісячним або поквартальним розподілом подаються споживачами постачальнику електричної енергії за регу­льованим тарифом у термін, обумовлений договором. Пропозиції спо­живача щодо необхідного йому обсягу електричної енергії та строків постачання є пріоритетними для оформлення договірних величин спо­живання електричної енергії за наявності виробничих можливостей у постачальника електричної енергії. У разі потреби постачальник електричної енергії може вимагати від споживача надання обґрунтування очікуваних обсягів споживання. Розмір очікуваного споживання електричної енергії визначається та вказується для кожної площадки вимірювання.

Характерний для всіх інших різновидів договору купівлі-продажу обов’язок покупця прийняти товар не властивий для договору поста­чання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу. Абонент, за загальним правилом, не зобов’язаний, а має право одер­жати визначену договором кількість ресурсів. Отже, зменшення об­сягів споживання ним ресурсів не є порушенням договірних обов’язків та не дає постачальнику права стягнення з абонента плати за їх недо- бір^[93]. У свою чергу, постачальник зобов’язаний надати можливість абоненту одержувати ресурси з приєднаної мережі постачальника. Енергетичні й інші ресурси вважаються переданими абоненту з мо­менту їхнього переходу з приєднаної мережі постачальника в мережу абонента, на межі яких повинні бути встановлені засоби контролю й обліку.

Постачальник зобов’язаний поставляти абонентам енергетичні та інші ресурси визначеної якості^[94]. Якість енергетичних та інших ресурсів повинна відповідати державним стандартам та іншим норма­тивним документам. Державний нагляд за дотриманням вимог держав­них стандартів, інших нормативних актів щодо якості поданих ресур­сів здійснюють органи Держстандарту України. Порядок визначення показників якості ресурсів обумовлюється сторонами в договорі. Якість енергетичних та інших ресурсів визначається методами, що передба­чені державними стандартами та іншими нормативними актами, за­лежно від призначення їх використання. Засоби вимірювань, необхід­ні для визначення якісних характеристик ресурсів, повинні бути пові­рені в органах Держстандарту України.

Якість і кількість енергетичних та інших ресурсів, що поставля­ються в окремі проміжки часу (чи, інакше, — графік (режим) подачі ресурсів) визначаються за згодою сторін. При цьому подача поста­чальником ресурсів споживачам проводитися в безперервному режимі, якщо договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу не передбачено такої перерви. Відповідно до п.8.2 Правил подачі та використання природного газу в народному господарстві України, затверджених наказом Держкомнафтогазу Укра­їни від 01.11.1994 р. №355 (із змінами та доповненнями), газопоста­чальні і газозбутові організації повинні подавати споживачам природ­ний газ рівномірно протягом місяця в межах середньодобової норми споживання згідно з договором та узгодженими між сторонами дис­петчерськими графіками. Проте договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу може бути передбачена можливість тимчасового припинення постачання ресурсів, наприклад, у разі проведення планових ремонтів технічних установок і мереж; ліквідації аварій; виникнення режимів, безпосередньо не пов’ язаних з аварією, за яких провадиться обмеження відпуску енергетичних та інших ресурсів^[95].

Підзаконними нормативно-правовими актами передбачені й інші додаткові обов’язки постачальника, наприклад: надавати інформацію про послуги, пов’язані з постачанням ресурсів, та про терміни обме­жень і відключень; гарантувати безпечне користування послугами, пов’язаними з постачанням ресурсів; повідомляти споживача про змі­ни тарифів (цін); проводити планову повірку, ремонт і заміну приладів обліку та ін.^[96]

Згідно з ч. 1 ст. 714 ЦК споживач (абонент) зобов ’язаний оплачу­вати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму їх використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

Договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу не передбачається обов’ язок абонента прийняти ресурси, тому на останнього покладається обов’язок оплатити лише фактично прийнятий товар. Кількість спожитих ресурсів, за загаль­ним правилом, визначається на підставі показань приладів обліку і контролю. Актами цивільного законодавства як виняток передбача­ється можливість одержання споживачем (в основному абонентом — фізичною особою, що використовує ресурси для задоволення своїх побутових потреб) енергетичних та інших ресурсів без приладів об­ліку. У зазначеному випадку розмір плати за прийняті ресурси обчис­люється відповідно до середньомісячної норми споживання абонентом ресурсів за попередній період (якщо раніше в нього були прилади об­ліку) чи на підставі встановлених для всіх абонентів норм споживання ресурсів^[97].

Порядок і строки оплати отриманих енергетичних та інших ресур­сів визначаються законодавством і угодою сторін і залежать від виду абонента (споживача). Фізичні особи, що використовують ресурси для задоволення власних побутових потреб, зобов’язані їх оплачувати що­місяця не пізніше 10 числа наступного місяця, якщо договором не встановлено іншого терміну^[98]. При виконанні абонентом аналізованого обов’язку беруться до уваги надані йому законодавством пільги по оплаті ресурсів і одержувані субсидії^[99].

Споживач зобов ’язаний дотримуватись передбаченого договором режиму використання енергетичних та інших ресурсів. Подібний обов’ язок не характерний для інших видів договору купівлі-продажу. Його нормативне закріплення пояснюється специфікою суб’єктного складу і предмета аналізованого договору. Природа товару, яким є ре­сурси, така, що його належна якість залежить не тільки від постачаль­ника, але і від дотримання абонентом режиму їхнього використання^[100]. У свою чергу, ресурси поставляються споживачу через приєднану ме­режу, до якої можуть бути приєднані й інші абоненти. Таким чином, порушення споживачем режиму використання ресурсів може стати при­чиною невиконання постачальником свого обов’язку надати товар (ре­сурси) установленої якості й у визначеній кількості іншим абонентам.

Споживач зобов ’язаний забезпечити безпечну експлуатацію енер­гетичного та іншого обладнання, для чого необхідно: підтримувати їх у належному технічному стані; вживати протиаварійних, протипо­жежних заходів та заходів щодо безпечної експлуатації власної мережі; узгоджувати з постачальником нові підключення до мережі з метою збільшення споживання енергетичних та інших ресурсів; дотримува­тись правил техніки безпеки при користуванні енергетичним та іншим обладнанням.

Актами цивільного законодавства та договором можуть бути перед­бачені і додаткові обов’язки абонента, наприклад: забезпечувати збереження приладів обліку та повідомляти постачальника про недо­ліки в їх роботі; раціонально використовувати енергетичні та інші ресурси, не допускати неефективного їх використання та ін.^[101]

Відповідальність за порушення умов договору постачання енер­гетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу. У § 5 глави 54 ЦК відсутні правила, що визначають відповідальність сторін за порушення зобов’ язання, породженого договором постачання енер­гетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу. Згідно з ч. 2 ст. 714 ЦК до договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір постачання, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін. Спеціаль­ним законом (Законом України «Про електроенергетику») регулюються відносини з постачання лише електроенергії. В інших випадках при порушенні зобов’язань з постачання інших видів ресурсів (крім електро­енергії) підлягають застосуванню загальні положення про підстави й умови відповідальності за порушення цивільно-правового зобо- в’ язання^[102].

Постачальник електроенергії відповідає насамперед за перерви в її подачі, за її невідпуск і за зниження якості ресурсу. Відповідно до частин 10, 11 ст. 24 Закону України «Про електроенергетику»: а) енер- гопостачальники несуть відповідальність перед споживачами елек­тричної енергії в розмірі двократної вартості недовідпущеної електрич­ної енергії в разі переривання електропостачання з вини енергопоста- чальника (згідно з умовами договору на користування електричною енергією^[103]); б) у разі відпуску електричної енергії, параметри якості якої перебувають поза межами показників, зазначених у договорі на користування електричною енергією, енергопостачальник несе відпо­відальність у розмірі 25 % вартості такої електроенергії.

Таким чином, стягненням вказаних штрафів, що являють собою виключну неустойку, відповідальність постачальника електроенергії обмежується, а збитки, що виникають в абонентів у зв’язку з порушен­ням постачальником своїх основних договірних обов’язків, не відшко­довуються. Аналогічні правила про виключну неустойку закріплені й у підзаконних нормативно-правових актах^[104].

Згідно з частинами 5, 6 ст. 26 Закону України «Про електроенерге­тику» від 16.10.1997 р. (із змінами і доповненнями):

а) споживачі (крім населення, професійно-технічних навчальних закладів та вищих на­вчальних закладів І-ІУрівнів акредитації державної і комунальної форм власності) у випадку споживання електричної енергії понад договірну величину за розрахунковий період сплачують енергопостачальникам двократну вартість різниці фактично спожитої і договірної величини;

б) у випадку перевищення договірної величини потужності споживачі (крім населення, професійно-технічних навчальних закладів та вищих навчальних закладів І-ІУ рівнів акредитації державної і комунальної форм власності) сплачують енергопостачальникам двократну вартість різниці між найбільшою величиною потужності, що зафіксована про­тягом розрахункового періоду, та договірною величиною потужності.

Споживачі будь-яких видів ресурсів відповідають за несвоєчасну оплату поставленого товару у формі пені, розмір якої визначається за згодою сторін^[105] чи встановлюється в підзаконних нормативно- правових актах^[106]. Поряд зі стягненням пені постачальник вправі в одно­сторонньому порядку припинити живлення споживача ресурсами до погашення заборгованості. Крім зазначеної підстави, припинення по­дачі енергетичних чи інших ресурсів абоненту, винятково після по­переднього його повідомлення постачальником, допускається в таких випадках:

а) відсутності персоналу для обслуговування енергоустано­вок споживача;

б) зниження показників якості енергетичних та інших ресурсів з вини споживача до величин, які порушують нормальне функціонування енергоустановок постачальника та інших споживачів;

в)  недопущення до засобів обліку та енергоустановок споживача упо­вноважених посадових осіб державних органів та (або) постачальника;

г)  у разі незадовільного стану енергоустановок споживача та в інших випадках, передбачених підзаконними нормативно-правовими ак- тами^[107].

§ 7. Договір міни

Відповідно до ч. 1 ст. 715 ЦК договір міни (бартеру) — це договір, за яким кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Частина 5 ст. 715 ЦК

передбачає, що договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги).

До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю- продаж, поставку, контрактацію або інших договорів, елементи яких містяться у договорі міни (ст. 716 ЦК). Наприклад, ними можуть бути положення про якість товару (статті 673, 678 ЦК), норми гл. 51 ЦК тощо.

Уклавши договір, кожна сторона втрачає право власності на товар, який передає в обмін і надає право власності на товар, який вимінює. Отже, договір міни, як і договір купівлі-продажу, належить до договорів, що опосередковують перехід права власності. Однак, сфера застосуван­ня договору міни є значно вужчою, ніж договору купівлі-продажу, тому що еквівалентом у товарних відносинах є в основному гроші. На від­міну від купівлі-продажу за договором міни як еквівалент зазвичай ви­ступають не гроші, інше рівноцінне майно. На практиці, дуже пошире­ним є договори міни квартирами, будинками, іншим житлом. В силу різних факторів обмін нерухомістю не може вважатися повністю рівно­цінним, тому допускається укладення договорів міни з доплатою однією стороною певної грошової суми. Такі правочини поєднують елементи договорів купівлі-продажу та міни і мають змішаний характер.

У законодавстві про підприємництво використовується термін «бартерні угоди». Поняття «бартер» за своїм змістом об’ ємніше, ніж поняття «міна». Згідно із Законом України «Про регулювання товаро­обмінних (бартерних) операцій в галузі зовнішньоекономічної діяль­ності» від 23 грудня 1998 р.¹ бартерна операція у галузі зовнішньоеко­номічної діяльності — це один з видів експортно-імпортних операцій, оформлених бартерним договором або договором зі змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок перед­бачена в натуральній формі між суб’єктом зовнішньоекономічної ді­яльності України та іноземним субєктом господарської діяльності. Такий договір передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, неопосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі. Відповідно «міна» означає обмін товару в натурі на інший товар, а бартер, крім речового обміну, містить ще й обмін на безгрошовій основі результатами ви­конаних робіт, послуг тощо.

Не є договором міни обмін: речами з передачею їх тільки у володін­ня; речами з передачею їх лише у користування; товару на послуги про його переробку; товару на відступлення майнового права; векселями при різній вексельній сумі; житлових приміщень, які особи займають як на­ймачі; договір, при якому здійснюється обмін неякісного товару, при­дбаного фізичними особами у роздрібній торговельній мережі.

Правова характеристика договору—двосторонній, консенсуаль- ний, оплатний. Договір міни є двостороннім, оскільки кожна із сторін міни має певні зобов’ язання на користь іншої і вважається боржником та кредитором одночасно. Цей договір консенсуальний, оскільки вважається укладеним з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами, та оплатним, бо при передачі товару кожна із сторін має отримати від другої зустрічне надання у вигляді товару. Сторони зобов’ язуються передати одна одній відповідний товар, у принципі економічно еквівалентний. Цей до­говір можна вважати каузальним, тому що мета укладення договору міни чітко визначена — набуття права власності на річ.

Якщо згідно з договором міни обмінювані товари визнаються та­кими, що мають нерівноцінну вартість, то згідно з ч. 3 ст. 715 ЦК до­говором може встановлюватися доплата за товар більшої вартості, що обмінюється, на товар меншої вартості. Вартість різниці також може бути компенсована виконанням певних робіт, наданням за товар меншої вартості відповідних послуг (за згодою сторін).

Предметом договору міни може бути товар, який є у власності сто­рони на момент укладання договору. Товаром можуть бути різні рухомі та нерухомі речі, допущені до товарообігу, тобто об’єкти, не вилучені з ци­вільного обороту, а також інше майно з урахуванням його особливостей, встановлених законодавством. Такі особливості, передбачені ч. 2 ст. 192, ст. 193, ч. 2 ст. 194 ЦК для купівлі-продажу валютних цінностей, цінних паперів тощо, поширюються й на міну. Умова договору щодо предмета повинна містити найменування та кількість товару.

Предметом договору можуть бути роботи (діяльність, результати якої мають матеріальний вираз і можуть бути реалізовані для задово­лення потреб фізичних чи юридичних осіб) та послуги (діяльність, результати якої не мають, як правило, матеріального виразу, а реалізу­ються і споживаються в процесі здійснення самої діяльності), переда­ні в обмін на майно, якщо це не суперечить суті зобов’язання.

Відповідно до Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій в галузі зовнішньоекономічної діяльності» від 23 грудня 1998 р. у бартерному договорі зазначається загальна вартість товарів, що імпортуються, та загальна вартість товарів (робіт, послуг), які експортуються за цим договором, з обов’язковим вираженням в іно­земній валюті. При укладенні бартерних зовнішньоекономічних до­говорів не допускається доплата грошовими коштами.

Сторонами договору міни можуть бути фізичні та юридичні осо­би. Ці сторони не пойменовані, як, наприклад, продавець і покупець у договорі купівлі-продажу, але кожна з них є продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, котрий вона одержує взамін. Кожна з сторін повинна мати право власності або інше речове право на майно з правомочністю щодо розпорядження цим майном. Еквівалентом за передане майно є не грошова сума, а інше майно.

Момент переходу прав власності на товари, що обмінюються, має специфіку. Частиною 4 ст. 715 ЦК визначається, що за договором міни право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов’язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлене договором або законом. Це правило відріз­няється від загального правила ст. 334 ЦК щодо моменту набуття права власності за договором, коли право власності виникає з моменту передачі речі.

Строки у договорі міни. Одномоментності виконання зобов’язань з обміну товарами закон не вимагає — строки їх передачі можуть не збігатися. У такому випадку повинні бути особливо забезпечені інте­реси сторони, яка в силу договору зобов’язана передати товар перша, до того, як отримає товар від другої сторони. Коли строки передачі обмінюваних товарів не збігаються, до сторони, яка повинна передати товар після передачі товару другою стороною, застосовуються загаль­ні правила про зустрічне виконання зобов’язань згідно зі ст. 538 ЦК.

У разі ненадання зобов’ язаною стороною обумовленого договором виконання зобов’язання або наявності обставин, які з очевидністю свід­чать про те, що таке виконання не буде здійснене в установлений термін, сторона, на котрій лежить зустрічне виконання, має право призупинити виконання свого зобов’ язання або відмовитись від виконання його і ви­магати відшкодування збитків. Якщо обумовлене договором зобов’язання виконано не у повному обсязі, сторона, на якій лежить зустрічне вико­нання, має право призупинити виконання свого зобов’ язання або від­мовитися від виконання у частині, що відповідає ненаданому виконанню. Якщо зустрічне зобов’язання виконано, незважаючи на ненаданння другою стороною обумовленого договором виконання свого зобов’ язання, ця сторона зобов’язана надати таке виконання.

У зовнішньоекономічних відносинах строки проведення бартерних операцій відіграють значну роль, внаслідок чого вони більш детально регулюються відповідним законодавством. Так, товари, що імпорту­ються за бартерним договором, підлягають ввезенню на митну тери­торію України у строки, зазначені у договорі, але не пізніше 90 кален­дарних днів з дати митного оформлення товарів, які фактично експор­товані за бартерним договором. Суб’єкти зовнішньоекономічної ді­яльності України, які здійснили експорт або імпорт робіт, послуг за бартерним договором, зобов’язані протягом п’яти робочих днів з дня підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт чи надання послуг, повідомити органи державної митної служби Укра­їни (якщо імпортуються або експортуються за даним договором това­ри) або органи державної податкової служби України (якщо імпорту­ються чи експортуються за даним договором роботи або послуги) про факт здійснення експорту товарів (робіт, послуг). У разі перевищення встановлених ст. 2 Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій в галузі зовнішньоекономічної діяльності» стро­ків ввезення на митну територію України товарів (виконання робіт, надання послуг), що імпортуються за бартерними договорами суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності, які є стороною відповідного бартер­ного договору, Міністерством економіки та з питань європейської ін­теграції видається разовий індивідуальний дозвіл^[108]. У разі порушення строків проведення товарообмінних (бартерних) операцій ст. 4 зазна­ченого Закону передбачена відповідальність.

Форма договору. У § 6 глави 54 ЦК не міститься вимог до форми до­говору міни. Згідно зі статтями 716 та 657 ЦК при міні речами, хоча б одна з яких є нерухомістю, договір укладається у письмовій формі і повинен бути нотаріально посвідчений та підлягає державній реєстрації. Інші до­говори мають укладатись у простій письмовій формі. В усній формі мо­жуть бути укладені договори відповідно до частин 1, 2 ст. 206 ЦК.

Змістом договору міни, як й інших зобов’язань, є права та обов’язки його учасників. Обов’язкам однієї сторони договору міни відповідають права другої сторони. Частіше за все вони тотожні. Якщо з договору не випливає інше, то товари, які належать обміну, вважаються рівно­цінними.

До основних прав та обов’язків сторін належить обов’язок щодо пе­редачі товару, котра, як вже вказувалося, відбувається одночасно, якщо інше не передбачено домовленістю сторін. При передачі товару лише од­нією стороною або якщо право власності переходить до покупця раніше від передання товару, та сторона, яка отримала товар, повинна його збе­рігати. Правові наслідки невиконання обов’язку передати товар та інші документи, що належать до нього, передбачаються статтями 666, 620 ЦК, а передання товару належної якості — ст. 678 ЦК. Разом із цим спірним є питання щодо сумірності зменшення ціни на товар неналежної якості та передачі додаткового товару в обсязі, відповідному сумі, на яку зменшена його вартість. Можна вважати, що це суперечить суті договору міни. У такій ситуації сторони договору міни вправі на свій розсуд вимагати від контрагента безоплатного усунення недоліків або заміни товару за наяв­ності суттєвих порушень якості чи перерахування збитків при відмові контрагента від виконання договору міни та передачі товару.

Якщо обмінювані товари визнані нерівноцінними, виникає необ­хідність оплати різниці у вартості. Цей обов’язок лежить на стороні, яка отримує товар меншої вартості. Однак і у цьому випадку контраген­ти вправі домовитись про інший порядок, ніж встановлений законом.

Обов’язками контрагентів за договором міни є передача товарів, не обтяжених правами третіх осіб на них. При вилученні за рішенням суду товару у сторони, яка отримала його за договором міни, на користь третьої особи на підставах, що виникли до укладення договору, друга сторона має відшкодувати заподіяні цим збитки попередній стороні (ст. 661 ЦК), яка також має право повернення свого майна, отримано­го контрагентом за договором міни.

Розірвання, зміна договору міни, визнання його недійсним. Зміна або розірвання договору міни допускається лише за згодою сто­рін, якщо інше не встановлено договором або законом. На вимогу однієї зі сторін договір міни може бути змінено або розірвано за рішен­ням суду у разі істотного порушення договору другою стороною (час­тини 1, 2 ст. 651 ЦК України).

Зміна договору міни є зміна зобов’ язань сторін відповідно до змі­нених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. Розірван­ня договору міни тягне за собою припинення зобов’ язання його сторін. При цьому сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за договором до моменту його зміни чи розірвання, якщо інше не встановлено договором або законом (частини 1, 2, 4 ст. 653 ЦК України).

Договір міни визнається недійсним, якщо він порушує загальні вимоги ст. 203 ЦК України, додержання яких є необхідним для чин­ності правочину. У такому випадку відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК Укра­їни кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання договору міни, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування

^[1] Як це робить, наприклад, законодавець РФ (§ 7 глави 30 ЦК РФ).

^[2] Указану точку зору поділяють окремі правники (див.: Бойко, О. О. Цивільне

право України [Текст] : підручник : у 2 кн. / О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін. ; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - 2-ге вид., допов. і пере- робл. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - Кн. 2. - С. 45).

^[4] Див.: Гражданское право [Текст] : учебник в 2 т. Т. ІІ, полутом 1 / отв. ред. Е. А. Суханов. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Изд-во БЕК, 2000. - С. 206.

^[5] Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 30. - Ст. 379.

^[6] Докладніше про це див. наступні параграфи даної глави підручника.

^[7] Див.: Про виконавче провадження [Текст] : Закон України від 21 квіт. 1999 р. // Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207 (зі змінами і допов.); Положен­ня про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна [Текст] : затв. постановою Каб. Міністрів України від 22 груд. 1997 р. (зі змінами) // Офіц. вісн. України. - 1998. - № 33. - Ст. 1239); Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним [Текст] : затв. постановою Каб. Міністрів України від 25 серп. 1998 р. // Офіц. вісн. України. - 1998. - № 34. - Ст. 1280; тощо.

^[8] У даному випадку не йдеться про примусове відчуження майна.

^[9] Можливість продажу майбутнього врожаю, ненародженої худоби була відома ще римському праву (див.: Підопригора, О. А. Римське право [Текст] / О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов. - К. : Юрінком Інтер, 2003. - С. 389-390).

^[10] Можливість продажу майнових прав також передбачалась римським правом (див.: Підопригора, О. А. Римське право [Текст] / О. А. Підопригора, Є. О. Харито­нов. - К. : Юрінком Інтер, 2003. - С. 389-390).

^[11] Слід зазначити, що існує й інша точка зору стосовно предмета договору купівлі- продажу. Зокрема, В. В. Вітрянський вважає, що предметам цього договору є дії про­давця щодо передачі товару у власність покупця і відповідно дії покупця стосовно прийняття даного товару (див.: Витрянский, В. В. Договорное право [Текст]. - Кн. 2: Договори о передаче имущества / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. - М. : Статут, 2000. - С. 22); М. I. Брагинський вважає, що у правовідносин, які випливають з до­говору купівлі-продажу, є два типи об’єктів: дії зобов’язаної особи та річ, яка в резуль­таті такої дії повинна бути передана (див.: Брагинский, М. И. Договорное право: Общие положення [Текст] / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. - М., 1997. - С. 224).

^[12] Див., наприклад: Гримм, Д. Д. К учению об обьектах прав [Текст] / Д. Д. Гримм // Вестн. права. - 1905. - № 8; Шершеневич, Г. Ф. Курс гражданского права [Текст] / Г. Ф. Шершеневич. - Тула : Автограф, 2001. - С. 414; Мейєр, Д. М. Русское граждан- ское право [Текст] : в 2 ч. / Д. М. Мейєр. - М. : Статут, 2000. - С. 577; Туктаров, Ю. Е. Имущественньїе права как обьектьі гражданско-правового оборота [Текст] / Ю. Е. Тук­таров // Актуальньїе проблеми гражданского права : Сб. ст. / под ред. О. Ю. Шилох­воста. - М. : НОРМА, 2003. - Вьіп. 6. - С. 101-136; Романец, Ю. В. Система договоров в гражданском праве России [Текст] / Ю. В. Романец. - М. : Юристь, 2001. - С. 259; Белов, В. А. Гражданское право: Общая и Особенная части [Текст] : учебник. - М. : АО «Центр ЮрИнфоР», 2003. - С. 199; тощо.

^[13] Див.: Романец, Ю. В. - С. 259; Гражданское право [Текст] : учебник в 2 т. Т. ІІ, полутом 1 / отв. ред. Е. А. Суханов. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Изд-во БЕК, 2000. - С. 208.

^[14] Див.: Белов, В. А. Гражданское право: Общая и Особенная части [Текст] : учеб­ник. - М. : АО «Центр ЮрИнфоР», 2003. - С. 199.

^[15] Див.: Цивільне право України [Текст] : у 2 кн. / О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. - 2-ге вид., допов. і переробл. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - Кн. 2. - С. 14.

^[16] Див.: Шершеневич, Г.Ф. Учебник русского гражданского права [Текст] / (по изд. 1907 г.) / Г. Ф. Шершеневич. - М., 1995. - С. 317.

^[17] Таку точку зору поділяють й інші правники (див.: Белов, В. А. Гражданское право: Общая и Особенная части [Текст] : учебник. - М. : АО «Центр ЮрИнфоР», 2003. - С. 199).

^[18] Див. Постанову Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1991 р. (з наступними змінами та доповненнями) і затвердже­ні нею Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громад­ських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на те­риторії України, та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна (додатки № 1, 2) // (Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 35. - Ст. 517).

^[19] Див.: Про товарну біржу [Текст] : Закон України // Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 10. - Ст. 139.

^[20] Див: Про надання витягів з Реєстру прав власності на нерухоме майно та оформ­лення свідоцтв про право власності на нерухоме майно на спеціальних бланках [Текст] : наказ М-ва юстиції України від 20 верес. 2002 р. № 84/5 // Офіц. вісн. України. - 2002. - № 40. - Ст. 1881.

^[21] Проте для таких видів договорів купівлі-продажу, як продаж підприємства, кількість не є істотною умовою.¹ Деякі з правників, зокрема О. В. Дзера, І. М. Кучеренко, О. І. Сафончик, вважа­ють, що ціна - істотна умова договору купівлі-продажу (див.: Цивільне право України [Текст] : підручник. Т 2 / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - 2-ге вид., допов.

[22] переробл. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - С. 17; Цивільне право України. Академічний курс [Текст] : підручник : Т 2: Особлива частина / за заг. ред. Я. М. Шевченко. - К. : Вид. Дім «Ін Юре», 2003. - С. 16; Цивільний кодекс України [Текст] : коментар. - Х. : ТОВ «Одіссей», 2003. - С. 485.

^[23] Затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р. № 997 (Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 2002. - № 11. - С. 115).

^[24] Див.: Про ліцензування певних видів господарської діяльності [Текст] : Закон України від 1 черв. 2000 р. (з наступ. змінами) // Відом. Верхов. Ради України. - 2000. - № 36. - Ст. 299.

^[25] Див.: Про патентування деяких видів підприємницької діяльності [Текст] : Закон України від 23 берез. 1996 р. (з наступ. змінами) // Відом. Верхов. Ради України. -- № 20. - Ст. 82.

^[26] Елисеев, И. В. Купля-продажа. Мена: Гражданское право [Текст] : учебник. - Ч. 2 / И. В. Елисеев; под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М. : Проспект, 1997. - С. 19; Богданова, Е. Е. Договор купли-продажи. Защита прав и интересов сторон [Текст] / Е. Е. Богданова. - М. : Приор-издат, 2003. - С. 47.

^[27] Законодавство України про захист прав споживачів складається із Закону України «Про захист прав споживачів» / ВВР України. - 1991. - № 30. - Ст. 379 (з наст, змінами) та інших актів законодавства, що видаються відповідно до цього Закону (ст. 1 Закону).

^[28] Свядосц, Ю. И. Защита потребителя в буржуазном праве [Текст] / Ю. И. Свядосц // Сов. государство и право. - 1989. - № 11. - С. 126.

^[29] Затверджений 8 лютого 1995 р. (Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 2002. - № 11: Торговельна діяльність в Україні. - С. 93).

^[30] Затверджені 26 лютого 2002 р. (Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 2002. - № 11: Торговельна діяльність в Україні. - С. 152).

^[31] Затверджені 3 липня 1995 р. (Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 2002. - № 11: Торговельна діяльність в Україні. - С. 231).

^[32] Затверджені Наказом Міністерства економіки України від 19.04.2007 р. (Юрид. вісн. України. - 2007. - 1-7 груд. (№ 48)).

^[33] Затверджені наказом Міністерства економіки України та Міністерством тран­спорту та зв’язку України від 21.06.2008 р. (Юрид. вісн. України. - 2008. - 30 серп. -5 верес. (№ 35)).

^[34] Затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 30 липн. 1996 р. (Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 2002. - № 11: Торговельна діяльність в Україні. - С. 282).

^[35] Затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 24 липня 2002 р. (Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 2002. - № 11: Торговельна діяльність в Україні. - С. 288).

^[36] Затверджені Наказом Міністерства економіки України від 19.04.2007 р. № 103 // Юрид. вісн. України. - 2007. - 1-7 груд. (№ 48).

^[37] Затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р. і діють

з наступними змінами (Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 2002. - № 11. - С. 115).

^[38] Затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1997 р. № 1209 (діють у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 березня 2004 р. № 369 (Уряд. кур’єр. - 2004. - 29 квіт. (№ 81)).

^[39] Затверджені постановою КМУ від 1 липня 1998 р. і діють з наступними змінами (Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 2002. - № 11. - С. 115).

^[40] Уперше на необхідність цього звернув увагу Ю. І. Свядосц (див.: Свядосц Ю. І. Защита потребителя в буржуазном праве [Текст] / Ю. И. Свядосц // Сов. государство и право. - 1989. - № 11. - С. 126).

^[41] Поділяємо точку зору правників, що в даному випадку допущена технічна по­милка. Законодавець мав на увазі саме товар належної якості, який тільки і можна обміняти за бажанням покупця. Відносини, що виникають при продажу покупцеві товару неналежної якості, закріплюють право останнього вимагати заміни товару на аналогічний товар належної якості. Терміни «обмін» і «заміна» не є тотожними.

^[42] ЦК РФ дозволяє при відсутності у покупця відповідних документів посилатися на показання свідків (ст. 493 ЦК РФ).

^[43] Цей перелік затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. (Зібр. постанов уряду. - 1994. - № 7. - Ст. 173).

^[44] Див., наприклад: Правила роздрібної торгівлі картоплею та плодоовочевою про­дукцією [Текст] : затв. наказом М-ва зовніш. екон. зв’язків і торгівлі України від 8 лип. 1997 р. № 344. П. 21 // Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 2002. - № 11. - С. 274.

^[45] Більш докладно про це див. § 11 глави 69 даного підручника.

^[46] Ідеться про договір купівлі-продажу підприємств, що належать приватним влас­никам.

^[47] Імперативно визначена, вкрай деталізована процедура продажу підприємства в процесі приватизації, яка спрацьовує при трансформації державної власності у влас­ність приватну, не може бути застосована для купівлі-продажу підприємств, що на­лежать приватним власникам.

^[48] Проте незалежно від того, що ч. 3 ст. 191 ЦК сформульована категорично: під­приємство - нерухомість, слід вважати, що на цей об’ єкт поширено правовий режим нерухомості, оскільки підприємство визнається нерухомістю не через фізичні свої властивості (існування нерозривного зв’язку із землею або неможливість переміщен­ня у просторі), а через рішення законодавця.

^[49] Див.: Суханов, Е. О видах сделок в германском и российском гражданском пра­ве [Текст] / Е. Суханов // Вестн. гражд. права. - 2006. - № 2, т. 6. - С. 5-26.

^[50] Див.: Рябоконь, Є. О. Договір купівлі-продажу об’єктів нерухомості [Текст] / Є. О. Рябоконь // Договірне право України. Особлива частина : навч. посіб. / Т. В. Боднар, О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова та ін. ; за ред. О. В. Дзери. - К. : Юрінком Інтер, 2009. - С. 99.

^[51] Див.: Бойко, О. О. Теоретичні проблеми класифікації договорів відчуження не­рухомості [Текст] / О. О. Бойко // Бюл. М-ва юстиції України. - 2006. - № 2. - С. 82.

^[52] Фірмове найменування власника підприємства - це найменування, під яким, зокрема, підприємницька юридична особа виступає в цивільному обороті, тобто це елемент, який індивідуалізує юридичну особу як учасника цивільних відносин, а не підприємство як об’єкт цих відносин (ч. 2 ст. 90 ЦК). Комерційне (фірмове) наймену­вання підприємницького товариства не може відчужуватися за договором купівлі- продажу разом із підприємством, якщо інше не зазначено в договорі, хоча це не ви­ключає передачу його у користування, наприклад, за договором комерційної концесії.

^[53] Див.: Иоффе, О. С. Избранньїе трудьі [Текст] : в 4 т. Т. Ш: Обязательственное право / О. С. Иоффе. - СПб. : Юрид. центр Пресс, 2004. - С. 267.

^[54] Відом. Верхов. Ради УРСР - 1991. - № 46. - Ст. 621.

^[55] СП СССР - 1988. - № 24-25. - Ст. 70.

^[56] Там само.

^[57] Бюл. норматив. актов министерств и ведомств СССР - 1975. - № 12.

^[58] Там само.

^[59] Відом. Верхов. Ради України. - 1996. - № 3. - Ст. 9.

^[60] Відом. Верхов. Ради України. - 2010. - № 33. - Ст. 471.

^[61] Офіц. вісн. України. - 2010. - № 80. - Ст. 2816.

^[62] Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 9. - Ст. 66.

^[63] Бюл. законодавства і юрид. практики України. - 1998. - № 4. - С. 297.

^[64] Відом. Верхов. Ради України. - 2003. - № 18-22. - Ст. 144.

^[65] Більш детально про асортимент, якість, комплектність та кількість предмета купівлі-продажу див. § 1 цієї глави підручника.

^[66] Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 27. - Ст. 289.

^[67] Там само. - 2001. - № 31. - Ст. 145.

^[68] Там само. - № 32. - Ст. 169.

^[69] Уряд. кур’єр (Орієнтир). - 2002. - № 63-68.

^[70] Уряд. кур’єр. - 1994. - № 154-155.

^[71] Про ціни і ціноутворення [Текст] : Закон УРСР від 03.12.1990 р. // Відом. Верхов. Ради УРСР. - 1990. - № 52. - Ст. 650.

^[72] Див., наприклад: Закон України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 р. № 575/97-ВР (із змінами і доповненнями, внесеними законами України з 2000 по 2011 р.; додатково див. Рішення Конституційного Суду України від 12 лютого 2002 р. № 3-рп/2002); Закон України «Про енергозбереження» від 1 липня 1994 р. / № 74/94 ВР (із змінами і доповненнями, внесеними законами України з 1999 по 2008 р.); Пра­вила користування електричною енергією для населення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 р. № 1357 (із змінами, внесеними по­становами Кабінету Міністрів України з 2000 по 2009 р.); Правила користування електричною енергією, затверджені постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України (далі - НКРЕ) від 31.07.1996 р. № 28 (із змінами, внесе­ними згідно з постановами НКРЕ з 1999 по 2010 р.); Правила надання населенню послуг з газопостачання, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 1999 р. № 2246 (із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міні­стрів України з 2001 по 2010 р.); Правила подачі та використання природного газу в народному господарстві України, затверджені наказом Державного комітету нафто­вої, газової та нафтопереробної промисловості України (далі - Держкомнафтогаз України) від 1 листопада 1994 р. № 355 (із змінами, внесеними згідно з наказами Держкомнафтогаз України та Міністерства палива та енергетики з 1995 по 2006 р.); наказ Міністерства палива та енергетики України та Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 21.01.2003 р. № 18/12 «Про скасу­вання спільного наказу Міненерго та Держбуду України “Про затвердження Правил користування тепловою енергією” від 28.10.99 р. № 307/262».

^[73] Див., наприклад: Порядок доступу до газотранспортної системи, затверджений наказом Національної акціонерної компанії (далі - НАК) «Нафтогаз України» від 26.03.2001 р. № 79; Типовий договір про надання послуг з газопостачання підпри­ємствам комунальної теплоенергетики, затверджений наказом НАК «Нафтогаз Укра­їни» № 75 від 18.03.2002 р.

^[74] Див.: Агарков, М. М. Подряд: текст и комментарии к статьям 220-235 Граждан­ского кодекса [Текст] / М. М. Агарков. - М., 1924. - С. 13-14.

^[75] Корнеев, С. Юридическая природа договора знергоснабжения [Текст] / С. Кор- неев // Закон. - 1995. - № 7. - С. 118.

^[76] Сейнароев, Б. М. Правовое регулирование снабжения злектрознергией социа- листических предприятий и организаций [Текст] / Б. М. Сейнароев. - М., 1971. - С. 18-19.

^[77] Див.: Корнеев, С. М. Договор о снабжении ^лектро^нергией между социалисти- ческими организациями [Текст] / С. М. Корнеев. - С. 96-102; Брагинский, М. И. До- говорное право: Общие положения [Текст] / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. - М.,- С. 142-144.

^[78] Див.: Корнеев, С. М. Договор о снабжении ^лектро^нергией между социалисти- ческими организациями [Текст] / С. М. Корнеев. - С.105; Шафир, А. М. ^нергоснаб- жение предприятий: правовьіе вопросьі [Текст] / А. М. Шафир. - М., 1990. - С. 7.

^[79] Див.: Корнеев, С. Юридическая природа договора ^нергоснабжения [Текст] / С. Корнеев // Закон. - 1995. - № 7. - С. 119; Брагинский, М. И. Договорное право: Общие положения [Текст] / М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. - М. : Статут, 2000. - С. 142-144.

^[80] Брагинский, М. И. Договорное право: Общие положения [Текст] / М. И. Брагин­ский, В. В. Витрянский. - М., 1997. - С. 224; Демидова, З. Договор ^нергоснабжения [Текст] / З. Демидова // Закон. - 2001. - № 11. - С. 24-28; Сейнароев, Б. М. Договор ^нергоснабжения [Текст] / Б. М. Сейнароев // Вестн. ВАС РФ. - 2000. - № 6-7.

-   С. 128-141, 116-124; Корнеев, С. Юридическая природа договора ^нергоснабжения [Текст] / С. Корнеев // Закон. - 1995. - № 7. - С. 118-121.

^[81] Див.: Сейнароев, Б. М. Правовьіе вопросьі договора на снабжение ^лектро^нергией предприятий и организаций [Текст] / Б. М. Сейнароев. - Алма-Ата, 1975. - С. 8-23.

^[82] Див., наприклад, абз. 8 п. 1.2 Правил користування електричною енергією, за­тверджених постановою НКРЕ від 31.07.1996 р. № 28 (із змінами та доповненнями).

^[83] Див.: Сейнароев, Б. М. Правовьіе вопросьі договора на снабжение ^лектро^нергией предприятий и организаций [Текст] / Б. М. Сейнароев. - Алма-Ата, 1975. - С. 24-25.

^[84] Див.: Шафир, А. М. ^нергоснабжение предприятий: правовьіе вопросьі [Текст] / А. М. Шафир. - М., 1990. - С. 10.

^[85] Слід зазначити, що в значній частині нормативно-правових актів, що регулюють відносини по постачанню енергетичних і інших ресурсів, при визначенні постачаль­ника мова йде про організацію, тобто юридичну особу. Однак аналіз зазначених право­вих актів не дозволяє знайти імперативної заборони укладати досліджувані договори фізичним особам у статусі постачальника.

^[86] Більш докладно про згадані технічні засоби, що являють собою технічні пере­думови укладення договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, див. трохи вище.

^[87] Корнеев, С. Юридическая природа договора знергоснабжения [Текст] / С. Кор- неев // Закон. - 1995. - № 7. - С. 118; Агарков, М. М. Подряд: текст и комментарии к статьям 220-235 Гражданского кодекса [Текст] / М. М. Агарков. - М., 1924. - С. 13-14.

^[88] Див.: Гражданское право [Текст] : учебник : в 3 т. - Изд. 2-е, перераб. и доп. / под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М. : Проспект, 1999. - Т. 2. - С. 76.

^[89] Див.: Советский ^нциклопедический словарь [Текст] / науч.-ред. совет: А. М. Про- хоров, М. С. Гиляров, Е. М. Жуков и др. - М. : Сов. ^нцикл., 1980. - С. 1564.

^[90] Див.: Корнеев, С. Юридическая природа договора ^нергоснабжения [Текст] / С. Корнеев // Закон. - 1995. - № 7. - С. 118.

^[91] Цивільне право України [Текст] : підруч. для студ. юрид. спеці. вищ. закл. осві­ти - Ч. 1 / Ч. Н. Азімов, М. М. Сібільов, В. І. Борисова та ін. ; за ред. Ч. Н. Азімова, С. Н. Приступи, В. М. Ігнатенка. - Х. : Право, 2000. - С. 115; Гражданское право [Текст] : учебник : в 2 т. / под ред. Е. А. Суханова. - Изд. 2-е, перераб. и доп. - М. : БЕК,- Т. 1. - С. 300; Гражданское право [Текст] : учебник : в 3 т. // под. ред. А. П. Сер­геева, Ю. К. Толстого. - Изд. 4-е, перераб. и доп. - М. : Проспект, 1999. - Т. 1. - С. 219.

^[92] Див., наприклад, п. 28 Типового договору про користування електричною енер­гією, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правила користування електричною енергією для населення» від 26 липня 1999 р. № 1357; п. 10.4 Типового договору про постачання електричної енергії, що затвердже­ний постановою НКРЕ «Про затвердження Правила користування електричною енергією» від 31.07.1996 р. № 28; п. 11 Типового договору про надання послуг з газо­постачання підприємствам комунальної теплоенергетики, затвердженого наказом НАК «Нафтогаз України» № 75 від 18.03.2002 р.

^[93] Див., наприклад, під п. 8. 3 Правил подачі та використання природного газу в народному господарстві України, затверджених наказом Держкомнафтогазу України від 01.11.1994 р. № 355.

^[94] Якість теплової енергії визначається температурою і тиском подаваної води чи пари, якість електроенергії - напругою і частотою електроструму, якість газу, нафти-   їхнім хімічним складом і тиском.

^[95] Див. пп. 34, 35, абз. 6 п. 37 Правил користування електричною енергією для на­селення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1999 р. № 1357; п. 7 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою НКРЕ від 31.07.1996 р. № 28; пп. 6, 7 Правил надання населенню послуг з газопос­тачання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 1999 р. № 2246; п. 9 Правил подачі та використання природного газу в народному господарстві України, затверджених наказом Держкомнафтогазу України від 01.11.1994 р. № 355.

^[96] Див. п. 32 Правил надання населенню послуг з газопостачання: затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 1999 р. № 2246; п. 38 Правил користування електричною енергією для населення, затверджених постановою Кабі­нету Міністрів України від 26.07.1999 р. № 1357.

^[97] Див. пп.32, 33 Правил користування електричною енергією для населення, за­тверджених постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1999 р. № 1357; пп.10, 11, 16-1 Правил надання населенню послуг з газопостачання, затверджених постано­вою Кабінету Міністрів України від 09.12.1999 р. № 2246.

^[98] Див. п. 20 Правил користування електричною енергією для населення, затвер­джених постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1999 р. № 1357; п. 17 Правил надання населенню послуг з газопостачання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.1999 р. № 2246.

^[99] Указані публічно-правові елементи притаманні договорам постачання енерге­тичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, що укладаються з фізичною особою, яка бажає використовувати ресурси для задоволення побутових потреб.

^[100] Наприклад, при споживанні абонентом газу понад установлені норми в газо­проводі може знизитися тиск; при підключенні до електромережі потужних установок, що споживають електричну енергію, остання може бути ушкоджена (а при масових подібних порушеннях - можливе зниження частоти електроструму в мережі).

^[101] Див. п. 29 Правил надання населенню послуг з газопостачання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.1999 р. № 2246; п.42 Правил корис­тування електричною енергією для населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1999 р. № 1357; п. 6 Правил подачі та використання при­родного газу в народному господарстві України, затверджених наказом Держкомнаф- тогазу України від 01.11.1994 р. № 355; п. 10 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою НКРЕ від 31.07.1996 р. № 28.

^[102] Більш докладно про загальні положення, присвячені підставам і умовам відпо­відальності за порушення цивільно-правового зобов’язання, див. у главі 34 цього підручника.

^[103] Згадування в Законі України «Про електроенергетику» про договір користуван­ня електроенергією є результатом прикрого непорозуміння. Замість зазначеного до­говору мова повинна йти про договір постачання електроенергії. По-перше, як уже зазначалося, договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєдна­ну мережу є різновидом договору купівлі-продажу і являє собою підставу виникнення права власності на ресурси (і зокрема, на електроенергію). По-друге, електроенергія належить до споживаних речей, визначених родовими ознаками, тому вона не може бути предметом зобов’язань про передачу майна в користування. По-третє, у самому Законі України «Про електроенергетику» енергопостачальники визначаються як «учасники оптового ринку електричної енергії України, які купують електричну енер­гію на цьому ринку з метою продажу її споживачам або з метою її експорту» (ст. 1).

^[104] Див. пп. 43-47 Правил користування електричною енергією для населення, за­тверджених постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.1999 р. № 1357; пп.9.3- 9.5 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою НКРЕ від 31.07.1996 р. № 28.

^[105] Див. п. 16 Типового договору про користування електричною енергією, що затвер­джений постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правила користуван­ня електричною енергією для населення» від 26.07.1999 р. № 1357; п. 4.2.1 Типового до­говору про постачання електричної енергії, що затверджений постановою НКРЕ «Про затвердження Правила користування електричною енергією» від 31.07.1996 р. № 28.

^[106] Наприклад, відповідно до п. 11.3 Правил подачі та використання природного газу в народному господарстві України, затверджених наказом Держкомнафтогазу України від 01.11.1994 р. № 355, у випадку заборгованості за використаний природний газ споживачі сплачують газопостачальній організації 0,5 відсотка вартості викорис­таного газу за кожну добу простроченого платежу. Згідно з п. 7.2 Типового договору про надання послуг з газопостачання підприємствам комунальної теплоенергетики, затвердженого наказом НАК «Нафтогаз України» № 75 від 18.03.2002 р., за несвоє­часну оплату спожитого газу споживач сплачує на користь постачальника, крім суми заборгованості, пеню в розмірі 0,2 відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення платежу, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.

^[107] Див. пп.6-7 Правил надання населенню послуг з газопостачання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.1999 р. № 2246; пп.35-36 Правил користування електричною енергією для населення, затверджених постановою Кабі­нету Міністрів України від 26.07.1999 р. № 1357; п. 9 Правил подачі та використання природного газу в народному господарстві України, затверджених наказом Держком- нафтогазу України від 01.11.1994 р. № 355; п. 7 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою НКРЕ від 31.07.1996 р. № 28.

^[108] Постанова Кабінету Міністрів України від 13 серпня 1999 р. № 1489 «Про По­рядок видачі разового індивідуального дозволу на перевищення встановлених строків ввезення товарів (виконання робіт, надання послуг), які імпортуються за бартерними договорами» (із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2001 р. № 1493).

Питання для самоконтролю

1. Яким договором охоплюються всі види зобов’язань щодо від­чуження майна у власність на визначено-еквівалетній основі?
2. Як здійснюється правове регулювання договору купівлі- продажу?
3. Дайте визначення договору купівлі-продажу і назвіть його характерні риси.
4. Чим відрізняється договір купівлі-продажу від інших дого­ворів, які також опосередковують перехід права власності на майно від однієї особи до іншої (від договору дарування, позики, довічного утримання (догляду), ренти)?
5. Що може бути предметом договору купівлі-продажу?
6. Які істотні умови договору купівлі-продажу?
7. Охарактеризуйте зміст договору купівлі-продажу.
8. Які види договору купівлі-продажу врегульовані на рівні ЦК? Чи вважається цей перелік вичерпним?
9. Дайте визначення роздрібної купівлі-продажу і охарактери­зуйте сутність цього договору.
10. Дайте визначення договору купівлі-продажу підприємства і охарактеризуйте його сутністью.
11. Дайте визначення поняття та юридичну характеристику до­говору поставки.
12. Які специфічні ознаки вирізняють договір поставки в само­стійний різновид купівлі-продажу?
13. Які специфічні ознаки вирізняють договір контрактації сільськогосподарської продукції в самостійний різновид купівлі - продажу?
14. Які специфічні ознаки вирізняють договір постачання енер­гетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу в самостійний різновид купівлі-продажу?
15. Які специфічні ознаки вирізняють договір міни в самостій­ний різновид купівлі-продажу?
16. Дайте визначення договору міни та визначте предмет цього договору.