Глава 34  Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання

§ 1. Загальні положення про порушення зобов’язання

§ 2. Загальні положення про правові наслідки порушення зобов’язання

§ 3. Характеристика окремих правових наслідків порушення зобов’язання

§ 4. Відповідальність за порушення зобов’язання як правовий наслідок порушення зобов’язання

§ 5. Відповідальність за порушення грошового зобов’язання

§ 1. Загальні положення про порушення зобов’язання

Зобов’язальне правовідношення як триваючий у часі правовий зв’язок учасників цивільних відносин протягом свого існування по­тенційно може мати декілька послідовних стадій — виникнення, за­безпечення, виконання, припинення. Звичайно, будь-яке зобов’язання має стадії виникнення та припинення, але далеко не завжди воно буває забезпечене, а іноді навіть виконане. Однак кожна з цих стадій харак­теризує так би мовити «позитивний» характер розвитку право- відношення.

Порушення зобов’ язання є негативним фактором в існуванні зобов’ язального правовідношення і не може розглядатися як звичайна стадія його розвитку. Порушення зобов’ язання є антиподом його на­лежного виконання, оскільки характеризує аномальну, нетипову по­ведінку учасника цивільних відносин й означає такий стан правовід- ношення, коли одна, а іноді обидві його сторони не дотримуються при­писів досягнутої домовленості або законодавчо встановлених правил.

Стаття 610 ЦК визначає, що порушенням зобов’язання є його не­виконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Отже, порушення зобов’язання є родовою категорією, що охоплює такі поняття, як невиконання та неналежне виконання зобов’язання. Необхідність виділення вказаних складових цього поняття можна пояснити не тільки потребою надати йому чіткий легальний зміст, а й суто прагматичними цілями. Так, прояв принципу реального виконання зобов’язання та відповідно мож­ливість спонукання контрагента до виконання його обов’язку в натурі в умовах ринкових відносин об’єктивно набуває іншого, ніж у плано­вій економіці, значення. При розвиненій системі товарно-грошових відносин сплата відступного, збитків, неустойки замість виконання зобов’язання у натурі при його повному невиконанні, зазвичай, до­зволяє кредитору придбати необхідні товари, роботи чи послуги в іншої особи^[1]. Зокрема, ст. 621 ЦК встановлює як загальне правило: у разі невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги кредитор має право виконати цю роботу власними сила­ми або доручити її виконання чи надання послуги третій особі і ви­магати від боржника відшкодування збитків. Застосувавши саме такі дії, кредитор досягне позитивного результату, заради якого було укла­дено договір, оскільки примусове спонукання боржника до виконання робіт чи надання послуг за відсутності його бажання є нездійсненним. По суті, аналогічні дії може вжити кредитор також і тоді, коли вико­нання полягає у наданні йому в користування речі без вибуття її з во­лодіння боржника, за умови, що доступ до користування річчю уне­можливлює сам боржник.

Разом з тим, коли має місце неналежне виконання, зумовлене, наприклад, частковим виконанням, порушенням умов щодо строку або місця виконання, беруться до уваги інтереси обох сторін, а саме — по­треба кредитора у належному та реальному виконанні та вже вчиненій дії боржника. Відповідно вважається, що при неналежному виконанні зобов’язання сплата збитків та неустойки не звільняють боржника від виконання його зобов’язання у натурі.

Зазначені правила повинні застосовуватися незалежно від того, що ЦК далеко не в усіх статтях проводить чітке змістовне розмежування невиконання та неналежного виконання зобов’язання. Однак ці пра­вила є диспозитивними.

Невиконання та неналежне виконання зобов’язання не завжди можна чітко розмежувати. В окремих випадках неналежне виконання зобов’ язання може перетворитися на його невиконання. Наприклад, якщо за договором перевезення вантажу перевізник не видає вантаж на вимогу одержувача протягом тридцяти днів після спливу строку його доставки (ч. 2 ст. 919 ЦК), то прострочення виконання (неналеж­не виконання) трансформується у невиконання договору.

Окремим випадком порушення зобов’язання, коли неправомірні дії сторони полягають у порушенні строків виконання, є прострочення сторони зобов’язання. Особливість цього виду порушення обумов­люється тим, що воно може розглядатися і як неналежне виконання зобов’язання (зокрема, коли боржник виконав свій обов’язок зі спливом строку, визначеного у договорі), а також як невиконання зобов’язання (у разі якщо боржник взагалі не вчинив будь-яких дій з виконання свого обов’язку).

Прострочення як порушення зобов’язання. Часове унормування цивільних відносин здійснюється не тільки за допомогою встановлен­ня строків (термінів) виникнення, зміни чи припинення відповідних прав та обов’язків (наприклад, позовної давності), а й шляхом визна­чення правових наслідків недотримання цих строків у зобов’язальних відносинах. Наведеним цілям відповідає інститут прострочення ви­конання зобов’язання.

Прострочення необхідно розглядати як порушення обов’язку передати певну річ, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, вчинити інші дії у передбачений договором чи в інший розумний строк після виникнення зобов’язання.

Прострочення є негативним проявом порушення зобов’ язання, що полягає у бездіяльності боржника. Прострочення виконання створює для боржника додаткові обов’язки, що забезпечують кредитору певні переваги порівняно з тим результатом, який він має за основною ви­могою. Внаслідок прострочення первісні обов’язки боржника розширю­ються, а основний зміст первісного зобов’язання залишається чин­ним.

Прострочення розглядається як юридичний склад, що є підставою для зміни правовідносин. При цьому складовими прострочення є такі юридичні факти: наявність між сторонами договірних відносин; на­стання строку виконання зобов’язання; невиконання стороною зобов’язання у строк.

Виділяють такі види прострочення: прострочення кредитора і прострочення боржника.

Прострочення боржника (ст. 612 ЦК) має місце у випадку, коли він не приступив до виконання зобов’язання або коли не виконав його у встановлений договором чи законом строк. Прострочення боржника поділяється на прострочення виконання зобов ’язання передати річ, виконати роботу, надати послугу та прострочення виконання грошо­вого зобов ’язання.

Перший вид прострочення боржника не має істотних відмінностей від інших видів порушень договірних обов’язків. Другий вид, а саме — прострочення виконання грошового зобов’язання має особливості, оскільки несе на собі відбиток економічних і юридичних властивостей грошей та грошових зобов’язань як їх правової форми, що знайшло вираження в юридичному закріпленні особливих мір правових наслід­ків та спеціальних правил їх застосування^[2].

Факт прострочення впливає на зміст основного договірного зобов’язання, доповнюючи його додатковими правовими наслідками, зокрема, мірами цивільно-правової відповідальності таких як відшко­дування збитків, заподіяних простроченням, стягнення (передача) неустойки, а за грошовими зобов’ язаннями — сплатою процентів річ­них та інфляційних втрат.

Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов’язання втратило інтерес для кредитора, йому надається право відмовитись від прийняття простроченого виконання та вимагати відшкодування збитків.

Прострочення боржника призводить також до підвищення його від­повідальності, а саме — з моменту прострочення боржник відповідає за неможливість виконання, у тому числі, якщо вона настала випадково (відповідальність незалежно від наявності вини боржника).

Прострочення кредитора (ст. 613 ЦК) полягає у безпідставній відмові від прийняття належного виконання, у невиконанні кредитор­ських обов’язків, у інших діях чи бездіяльності з боку кредитора, які не дозволяють боржнику належним чином виконати зобов’язання.

Цивільне законодавство визначає такі випадки прострочення креди­тора: відмова прийняти зобов ’язання, виконане належним чином; ухилення від прийняття виконання; нездійснення дій, без яких боржник не може виконати свого обов’язку; відмова кредитора повернути борговий документ, видати розписку, здійснити відповідний напис на борговому документі; відсутність кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов ’язання; відсутність законного пред­ставника недієздатного кредитора.

Всі наведені випадки в позитивному аспекті є формами участі кредитора у виконанні зобов’ язання, а у негативному — формами його прострочення.

Прострочення кредитора тягне за собою певні правові наслідки як для нього, так і для боржника, а саме: перерозподіл ризику можливих збитків (кредитор зобов’язаний відшкодувати боржнику збитки, за­вдані простроченням); звільнення боржника від сплати процентів річних; відстрочення виконання зобов’язання боржником на час про­строчення кредиторам.

§ 2. Загальні положення про правові наслідки порушення зобов’язання

Глава 51 ЦК займає особливе місце в системі загального вчення про зобов’язання, її норми мають багато в чому суто прагматичне, уза­гальнююче значення й комплексний характер, оскільки окреслюють поняття, легальні ознаки, порядок застосування тих правових категорій, які використовуються значною кількістю інших глав Кодексу. Так, зо­крема, норми цієї глави містять посилання на вину та випадок відпо­відно як на загальну умову цивільно-правової відповідальності та підставу звільнення від неї (статті 614, 617 ЦК). Однак категорія цивільно-правової відповідальності є правовою конструкцією, на якій базуються відшкодування збитків та моральної шкоди як способів за­хисту цивільних прав й інтересів (статті 16, 22, 23 ЦК), зобов’язання зі сплати неустойки (ст. 550 ЦК), забезпечення зобов’язання завдатком на випадок його порушення (ст. 571 ЦК), зобов’язання з відшкодуван­ня майнової та моральної шкоди (глава 82 ЦК). Глава 51 ЦК також містить посилання на можливість односторонньої відмови від зобов’язання, зміну його умов і розірвання договору, хоча ці питання є частиною загального припису щодо зміни або розірвання договору й безпосередньо регулюються главою 53 ЦК та відповідними главами про окремі види договорів.

У статті 611 ЦК зазначені такі правові наслідки порушення зобов’язання: припинення зобов ’язання внаслідок односторонньої від­мови, якщо це встановлено договором або законом; припинення зобов ’язання внаслідок розірвання договору; зміна умов зобов ’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Цей перелік є приблизним і невичерпним, оскільки договором або законом можуть бути встановлені й інші правові наслідки невиконання чи не­належного виконання зобов’ язання. Зокрема, до них також можна віднести звернення стягнення на предмет застави та його реалізацію, виконання поручителем обов’ язку боржника, спонукання до виконання зобов’язання у натурі, притримання тощо. Ці наслідки об’єднує те, що вони є негативною реакцією на факт порушення зобов’язання як певну дію чи бездіяльність його сторони (сторін). Однак умови та порядок застосування даних правових наслідків мають свої особливості, які випливають з їх неоднорідної юридичної природи. Деякі з них є міра­ми відповідальності, оперативного впливу на порушника чи іншими мірами захисту права.

З’ясування правової сутності кожного з передбачених законом або договором наслідків порушення зобов’ язання є важливим у контексті їх призначення, умов застосування та функцій. Зокрема, сплата неу­стойки, відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди вважа­ються мірами цивільно-правової відповідальності, оскільки становлять додаткове майнове обтяження, а необхідною умовою їх застосування, як правило, є вина боржника. Одностороння ж відмова від зобов’язання є мірою оперативного впливу, а розірвання договору та зміна умов зобов’язання — мірами правоохоронного характеру й не потребують встановлення вини при їх застосуванні.

§ 3. Характеристика окремих правових наслідків порушення зобов’язання

Одностороння відмова від зобов’язання. Стаття 525 ЦК перед­бачає загальне правило щодо неможливості односторонньої відмови від зобов’язання, якщо інше не встановлено договором або законом. Так, ЦК у деяких статтях передбачає можливість односторонньої від­мови від договорів дарування (ст. 724 ЦК), найму (ст. 782 ЦК), підряду (ст. 849 ЦК), доручення (ч. 2 ст. 1008 ЦК) тощо. Можливість односто­ронньої відмови від зобов’ язання обумовлюється різними чинниками, зокрема специфікою самого договору, особливим характером умови договору про строк його виконання, обставинами, що не залежать від сторін договору, тощо. Однак значення правового наслідку порушення зобов’язання за ст. 611 ЦК одностороння відмова має тоді, коли вона є реакцією однієї зі сторін на порушення зобов’язання контрагентом. Так, у разі порушення зобов’ язання однією стороною інша має право частково або у повному обсязі відмовитися від зобов’ язання, якщо це встановлено договором чи законом (ч. 1 ст. 615 ЦК). При цьому від­мова від зобов’язання у повному обсязі його припиняє, а часткова — лише змінює умови.

У разі припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмо­ви, якщо це встановлено договором чи законом, або розірвання дого­вору, сторони позбавляються належних їм за даним зобов’ язанням прав та звільняються від виконання покладених на них обов’язків.

Зміст ч. 2 ст. 615 ЦК дає підстави вважати, що такий правовий на­слідок порушення зобов’язання, як одностороння відмова від нього, як правило, існує поряд з іншими правовими наслідками, які є мірами цивільно-правової відповідальності.

Розірвання договору як правовий наслідок. Припинення пору­шеного зобов’ язання шляхом розірвання договору, з якого воно ви­пливає, має місце лише за згодою сторін (ч. 1 ст. 651 ЦК). Однак, як виняток із загального правила, договором або законом може встанов­люватися інший порядок розірвання договору. Зокрема, у разі істотно­го порушення договору однією зі сторін він може бути розірваний за рішенням суду. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбав­ляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч. 2 ст. 651 ЦК). Розірвання договору в судовому порядку на вимогу однієї зі сторін може мати місце і в інших випадках, встановлених договором або законом.

Зміна умов зобов’язання як правовий наслідок його порушення.

Зміна умов зобов’язання має місце, зокрема, при припиненні зобов’язання переданням відступного (ст. 600 ЦК), коли змінюється предмет виконан­ня зобов’язання, тобто замість визначеного у зобов’язанні предмета (річ, послуга, результат роботи тощо) кредиторові передаються гроші, інше майно тощо. Отже, має місце неналежне виконання зобов’язання з по­рушенням умов про предмет його виконання, але за згодою сторін пра­вовим наслідком такого порушення є не відповідальність, а зміна умов зобов’язання та його припинення.

Правові наслідки невиконання обов’язку передати річ, визна­чену індивідуальними ознаками. Передбачене ст. 620 ЦК право кредитора витребувати у боржника річ, визначену індивідуальними ознаками, та право вимагати її передання відповідно до умов зобов’язання є зобов’язально-правовим способом захисту кредитора, який не слід змішувати з віндикаційним позовом, що застосовується у речових відносинах. Можливість вимагати передання речі, визна­ченої індивідуальними ознаками, випливає з її юридичної незаміннос­ті (ч. 1 ст. 184 ЦК) й, закономірно, породжує спеціальне правило, яке унеможливлює заміну виконання боржником обов’ язку в натурі спла­тою збитків та неустойки. Таке спонукання до реального виконання зобов’ язання можливе, якщо його предметом є індивідуально визна­чена річ. Однак вважається, що у певних випадках застосування норми ст. 620 ЦК можливе й при виконанні зобов’язання, предметом якого є речі, визначені родовими ознаками, зокрема, якщо вони були виді­лені та виокремлені (індивідуалізовані) сторонами або судом.

Разом з тим кредитор втрачає право на витребування у боржника речі, визначеної індивідуальними ознаками, у разі якщо остання пе­редана третій особі у власність або у користування. У разі коли річ, визначену індивідуальними ознаками, ще не передано, переважне право на її одержання має той з кредиторів, зобов’язання на користь якого виникло раніше, а коли це неможливо визначити, — кредитор, котрий першим пред’явив позов (ч. 2 ст. 620 ЦК).

Виконання зобов’язання за рахунок боржника (ст. 621 ЦК). Ви­конання зобов’ язання за рахунок боржника забезпечує задоволення потреб кредитора шляхом реального виконання зобов’язання, як пра­вило, третьою особою, та відшкодування пов’язаних з таким виконан­ням збитків кредитора за рахунок боржника. При цьому боржник зобов’язаний відшкодувати кредиторові необхідні витрати та збитки, пов’язані з необхідністю підшукання іншого виконавця роботи чи по­слуги, виконання роботи власними силами тощо.

§ 4. Відповідальність за порушення зобов’язання як правовий наслідок порушення зобов’язання

Як зазначалося у главі 14 1-го тому цього підручника, цивільно- правову відповідальність можна розглядати як застосування до пра­вопорушника у разі вчинення ним протиправних дій або бездіяль­ності передбачених договором чи законом заходів державного при­мусу у вигляді додаткових цивільно-правових обов’язків майнового характеру (санкцій).

При з’ ясуванні питання про цивільно-правову відповідальність саме як правового наслідку порушення зобов’ язання слід звернути головну увагу на таке. ЦК вперше закріпив легальну дефініцію вини як умови цивільно-правової відповідальності (ст. 614 ЦК), визначаючи її через обставини, що свідчать про її відсутність. Так, особа є неви­нуватою, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання (ч. 2 ст. 614 ЦК). Отже, вина у ци­вільному праві — це невжиття особою всіх залежних від неї за­ходів для належного виконання зобов’язання або для запобігання заподіянню шкоди.

Відсутність вини, як правило, звільняє особу — порушника зобов’язання від відповідальності. Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника (ч. 1 ст. 616 ЦК). Мова йде про ситуації, коли винним у порушенні зобов’язання є не тільки боржник, а й кредитор, тобто при наявності змішаної вини. Принцип змішаної вини полягає у тому, що при визначенні розміру відповідальності боржника враховується й вина кредитора. Традиційно ЦК закріплює презумпцію вини особи, яка порушила зобов’язання (ч. 2 ст. 614 ЦК). Що ж стосується вини кредитора, то її наявність повинна доводитися боржником.

Вина потерпілої особи (кредитора) враховується й у випадках, коли боржник за законом або договором несе відповідальність незалежно від його вини. Поведінка кредитора може сприяти виникненню або збільшенню розміру збитків, завданих йому невиконанням зобов’язання (наприклад, невжиттям необхідних для даних обставин дій, відсутніс­тю вказівки по розпорядженню своїм майном тощо). У цих випадках здійснюється перерозподіл відповідальності між боржником і креди­тором. При цьому суд відповідно зменшує розмір стягнення з боржни­ка, якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, а також має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо вина кредитора (умисел або необережність) сприяли збільшенню розміру завданих йому боржником збитків. Якщо ж вина боржника відсутня, а порушення зобов’язання сталося лише з вини кредитора, має місце прострочення кредитора й настають правові на­слідки, передбачені ст. 613 ЦК.

Сплату неустойки слід розглядати як правовий наслідок порушен­ня виключно договірного зобов’язання й лише у тих випадках, коли цей обов’ язок встановлено договором або актом цивільного законодав­ства. На доповнення до нормативного регулювання неустойки як спо­собу забезпечення зобов’язання (статті 549 — 552 ЦК) ст. 624 ЦК встановлює правило про співвідношення збитків та неустойки. Загаль­ним правилом є кумулятивна (сукупна або штрафна) неустойка, яка підлягає стягненню у повному розмірі, понад і незалежно від відшко­дування збитків. Таке врегулювання даного питання слід вважати вір­ним, оскільки за цих умов неустойка повною мірою виконує забез­печувальну функцію. Кумулятивна неустойка може мати значення відступного, якщо про це буде домовленість сторін, й потягне за собою припинення зобов’язання. Договором може бути встановлено обов’язок відшкодувати збитки лише у тій частині, у якій вони не покриті неу­стойкою (залікова неустойка), стягнення неустойки без права на від шкодування збитків (виключна неустойка) або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків (альтерна­тивна неустойка).

Стаття 624 ЦК надає можливість змінювати загальне правило про кумулятивну (штрафну) неустойку лише договором, а не законом чи іншими актами цивільного законодавства. Враховуючи ж приписи ст. 4 ЦК щодо місця та значення ЦК у системі актів цивільного зако­нодавства, слід дійти висновку про неможливість застосовування при вирішенні цього питання інших нормативних актів, перш за все, під- законного характеру.

Залишилося законодавче неврегульованим питання про співвідно­шення збитків та неустойки, якщо предметом останньої є рухоме або нерухоме майно.

Відшкодування збитків є універсальною мірою цивільно-правової відповідальності, а отже, найпоширенішим правовим наслідком по­рушення зобов’язання, який застосовується незалежно від спеціально­го застереження про це у договорі чи законі.

Згідно зі ст. 623 ЦК боржник, який порушив зобов’язання, має від­шкодувати кредиторові завдані цим збитки. Поняття та склад збитків розкриваються у ст. 22 ЦК й детально аналізувалися у главі 14 1-го тому цього підручника. Розмір збитків, завданих порушенням зобов’ язання, доводиться кредитором. Збитки визначаються з ураху­ванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути вико­нане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред’ явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) врахову­ються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Відшкодування моральної шкоди передбачається ст. 611 ЦК у ви­гляді правового наслідку порушення зобов’язання. Подібне фор­мулювання цієї статті дає, на перший погляд, підстави вважати, що моральна шкода виникає як наслідок порушення вже існуючого і до­говірного, і недоговірного зобов’язання. Однак навряд чи це так.

Питання про договірний або ж недоговірний характер моральної шкоди є неоднозначним, однак важливим і має принциповий характер, у тому числі й у аспекті можливості сторонами самостійно врегулю­вати їх відносини на власний розсуд. Зокрема, вказане стосується ви­значення розміру відшкодування моральної шкоди, умов настання та підстав звільнення від відповідальності за її заподіяння тощо.

Питання може бути вирішене достатньо однозначно, у разі коли між сторонами відсутні будь-які договірні відносини і факт завдання шкоди як такий, а не у зв’язку з вже існуючими правовідносинами, є підставою виникнення самостійного зобов’язання. Відсутні сумніви, що у такому разі моральна шкода має недоговірний характер й підпо­рядковується імперативним приписам глави 82 ЦК про зобов’язання по відшкодуванню шкоди. У цих випадках можливість сторін врегу­лювати свої відносини даного виду на власний розсуд реально зводить­ся майже нанівець, оскільки договором може бути врегульоване лише те благо, яке має відносний (договірний), а не абсолютний характер. Незначні винятки передбачаються статтями 1195, 1200 ЦК, де йдеться про можливість сторонами збільшити обсяг і розмір відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’ я.

Набагато складніше питання про договірний або недоговірний ха­рактер моральної шкоди вирішується у разі існування між сторонами договірних відносин (наприклад, договору перевезення, підряду, купівлі-продажу, трудового договору тощо)^[3]. У вітчизняному право­знавстві традиційним є погляд, що шкода має недоговірний характер завжди, коли порушуються права, які мають абсолютний характер: чи то майнові права (право власності, інші речові права), або особисті немайнові блага (життя, здоров’я, честь, гідність, ділова репутація тощо)^[4]. І це не залежить від наявності чи відсутності між сторонами договірних відносин, оскільки вказані права та блага за своєю при­родою не можуть бути предметом договірного регулювання, їх абсо­лютний характер ґрунтується на загальній забороні будь-кому завда­вати шкоду особі або майну іншого, що й робить реально неможливим визнати їх предметом домовленості сторін. Останнє й викликає імпе­ративність, а не диспозитивність приписів закону в зобов’язаннях по відшкодуванню шкоди. І саме тому в статтях 711, 928 та 1196 ЦК прямо вказується: незважаючи на існування між сторонами договірних відносин, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, підлягає відшкодуванню за правилами про недоговірні зобов’ язання. Подібне вирішення проблеми зафіксоване і у § 3 глави 82 ЦК про відшкодування шкоди, завданої внаслідок не­доліків товарів, робіт (послуг).

Відповідно моральна шкода може розглядатися лише як недоговір- на, щодо якої необхідно застосовувати виключно імперативні приписи закону; причому незалежно від того, чи існують договірні відносини між сторонами. Подібне вирішення проблеми об’ єктивно випливає із суті такої шкоди, заборона завдання якої є загальною забороною для кожного. Припущення іншого призведе до принципово помилкового результату. Наприклад, до того, що можливість компенсації моральної шкоди залежатиме від передбачуваності про це у договорі або що сто­рони у договорі взагалі будуть позбавляти одна одну права на отри­мання компенсації такої шкоди у разі її можливого заподіяння чи за­здалегідь обмежувати розмір останньої.

Таким чином, посилання ст. 611 ЦК на відшкодування моральної шкоди як на правовий наслідок порушення зобов’ язання слід розуміти так, що названа шкода виступає у даному випадку негативним наслід­ком порушення не зобов’ язання (якого ще не існує), а абсолютного правовідношення. Відповідно у такому разі факт завдання моральної шкоди стає самостійною підставою виникнення нового зобов’язання.

Особливості субсидіарної відповідальності в аспекті правових наслідків порушення зобов’ язання полягають у тому, що правове ста­новище боржників (а на стороні останнього має місце множинність^[5]) є неоднаковим, внаслідок існування основного та додаткового (субси­діарного) боржника. У момент виникнення, існування та належного виконання такого зобов’язання субсидіарний обов’язок додаткового боржника перебуває нібито у «замороженому» стані. Відповідно при нормальному розвитку відносин субсидіарне зобов’ язання не відріз­няється від звичайного, в якому боржником виступає одна особа. Саме порушення зобов’язання з боку основного боржника стає юридичним фактом, що активізує обов’ язок додаткового боржника. Відповідно до ст. 619 ЦК субсидіарний боржник несе додаткову відповідальність за порушення зобов’язання основним боржником, а не зобов’язується виконати обов’язок останнього у натурі. Отже, у таких випадках пра­вильніше було б вести мову не про субсидіарне зобов’язання, а про субсидіарну відповідальність (ст. 619 ЦК).

Субсидіарна відповідальність є додатковою до відповідальності основного боржника, тим самим вона забезпечує задоволення вимог кредитора у разі порушення зобов’язання. Існування поряд з відпові­дальністю боржника додаткової (субсидіарної) відповідальності іншої особи може встановлюватися договором або законом. Зокрема, дого­вором може передбачатися субсидіарна відповідальність поручителя за договором поруки (ч. 1 ст. 554 ЦК), майнового поручителя за до­говором застави (ст. 583 ЦК) тощо. Закон встановлює додаткову (суб- сидіарну) відповідальність учасників повного товариства (ч. 1 ст. 119 ЦК) та повних учасників командитного товариства (ч. 1 ст. 133 ЦК) за зобов’язаннями останніх; членів виробничого кооперативу за його зобов’язаннями (ч. 2 ст. 163 ЦК); управителя за боргами, що виникли у зв’язку із здійсненням ним управління майном (ч. 2 ст. 1043 ЦК); батьків та інших законних представників неповнолітньої особи за шкоду, завдану останньою (ст. 1179 ЦК). При цьому субсидіарна від­повідальність у певних випадках покладається на особу при наявнос­ті її вини (наприклад, на підставі ст. 1179 ЦК), а в інших — незалежно від вини (наприклад, на підставі ст. 554 ЦК).

Субсидіарна відповідальність обумовлюється особливим характе­ром відносин між основним і субсидіарним боржниками та черговістю виконання ними обов’ язків перед кредитором. Відповідальність на субсидіарного боржника покладається за наявності відмови основного боржника задовольнити вимогу кредитора або коли кредитор не одер­жав від нього в розумний строк відповіді на пред’явлену вимогу. При цьому субсидіарна відповідальність не виникає, якщо вимога креди­тора може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги (ст. 601 ЦК) до основного боржника.

Як правило, субсидіарний боржник, який задовольнив вимогу кредитора, має право на зворотну вимогу (регрес) до основного борж­ника. Право регресу не виникає у батьків (усиновлювачів), піклуваль­ників неповнолітньої особи, а також у закладів, що зобов’язані здій­снювати нагляд за нею (ч. 4 ст. 1191 ЦК).

Субсидіарна відповідальність, встановлена законом, як правило, настає у разі недостатності майна в основного боржника для задоволен­ня вимог кредитора. Вказана відповідальність, яка випливає з договірних зобов’язань, не пов’язана з неплатоспроможністю основного боржника, а виникає на підставі добровільно взятого на себе обов’язку.

Субсидіарна відповідальність може застосовуватися у сфері делікт­них зобов’язань, договірних відносин тощо.

Субсидіарний боржник несе відповідальність за тими ж правилами, що й основний боржник. У зв’язку з цим він може висувати проти ви­мог кредитора ті ж заперечення, що й основний боржник (винятком є заперечення своєї вини за порушення зобов’язання у випадках, коли вона не є необхідною умовою субсидіарної відповідальності).

Відповідальність боржника за дії інших осіб. При порушенні зобов’ язання третіми особами, на яких виконання було покладено від­повідно до ст. 528 ЦК (без заміни боржника у зобов’язанні), відпові­дальність за загальним правилом покладається не на третю особу, а на боржника (ст. 618 ЦК). Це обумовлено відносним характером зобов’язальних правовідносин, який проявляється, зокрема, у визна­ченості його сторін. У зв’язку з тим, що саме кредитор і боржник пере­бувають у зобов’язальних відносинах, при невиконанні або неналеж­ному виконанні зобов’ язання саме боржник є відповідальною особою перед кредитором. Якщо ж третя особа зобов’язується перед боржни­ком виконати зобов’язання останнього перед кредитором, то вона несе відповідальність за невиконання перед боржником. У кредитора від­сутнє право вимоги до третьої особи. Договором або законом може бути встановлено відповідальність перед кредитором третьої особи (безпосереднього виконавця). Наприклад, у разі невиконання або не­належного виконання платіжного доручення у зв’язку з порушенням правил розрахункових операцій виконуючим банком відповідальність може бути покладена судом на останній (ч. 2 ст. 1092 ЦК). Аналогічна норма міститься у ст. 1097 ЦК щодо порушення виконуючим банком умов покритого акредитива або підтвердженого ним безвідкличного акредитива.

§ 5. Відповідальність за порушення грошового зобов’язання

Грошові зобов’язання можуть передбачати передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

До грошових зобов’язань з передачі грошей як предмета договору належать: зобов’язання з дарування, пожертви грошей (статті 717, 718 ЦК), сплати рентних платежів у грошовій формі (статті 731, 737 ЦК), по­вернення грошей за договором позики (ст. 1046 ЦК), кредитні зобов’язання (ст. 1054 ЦК), зобов’язання з банківського вкладу (ст. 1058 ЦК), банківського рахунка (ст. 1066 ЦК), факторингу (ст. 1077 ЦК),зобов’ язання зі сплати страхових платежів та здійснення страхових виплат (ст. 979 ЦК).

До грошових зобов’язань з передачі грошей як ціни договору на­лежать зобов’ язання зі сплати вартості предмета договору (речей, ін­шого майна, майнових прав) за договорами купівлі-продажу (ст. 655 ЦК), поставки (ст. 712 ЦК), контрактації сільськогосподарської продукції (ст. 713 ЦК), постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу (ст. 714 ЦК), договору міни з доплатою (ст. 715 ЦК), сплати разових періодичних платежів за договорами най­му (статті 759, 762 ЦК), прокату (ст. 787 ЦК), вартості робіт (послуг) за договорами підряду (ст. 837 ЦК), надання послуг (ст. 901 ЦК), пере­везення (ст. 908 ЦК), зберігання (ст. 936 ЦК), доручення (ст. 1000 ЦК), комісії (ст. 1011 ЦК), управління майном (ст. 1029 ЦК) тощо.

Особливості цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання грошових зобов’язань обумовлені їх специфічними озна­ками, до яких належать такі:

1)  цей вид зобов’язань включає в себе обов’язок сплатити гроші та має на меті погашення грошового боргу;

2) таке зобов’язання є підставою виникнення як права власності щодо готівки, так і зобов’язального права при безготівкових розрахунках;

3)   встановлюються спеціальні правила на випадок порушення грошових зобов’ язань у вигляді нарахування процентів річних як пла­ти за безпідставне користування чужими грошовими коштами;

4)  спеціальний порядок розподілу ризиків;

5)   предметом виконання є грошові знаки у визначеній сумі чи у сумі, що може бути визначена;

6)    специфічним є вплив прострочення на зміст грошового зобов’язання, оскільки останнє у разі прострочення все одно залиша­ється грошовим, на відміну від інших видів зобов’язань, які в резуль­таті їх порушення (у тому числі й прострочення) можуть бути транс­формовані у грошове зобов’язання.

Статтею 625 ЦК передбачені спеціальні правові наслідки, які на­стають у разі прострочення виконання грошового зобов’язання: на боржника покладається обов’язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов’ язання, є результатом прострочення виконання грошового зобов’язання. Отже, на відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики (ст. 1048 ЦК), до них застосовуються загальні норми про правові наслідки порушен­ня зобов’язання. Проценти, встановлені ст. 625 ЦК, підлягають стяг­ненню при наявності протиправного невиконання (неналежного ви­конання) грошового зобов’язання.

Проценти є самостійним правовим наслідком порушення зобов’ язання у вигляді плати за користування чужими грошовими коштами. За своєю правовою природою вони не є неустойкою, що під­тверджується практикою Верховного Суду України^[6]. Проценти, як правило, нараховуються на суму боргу за основним зобов’язанням. Нарахування процентів на проценти за користування чужими грошо­вими коштами не може передбачатися договором.

Є підстави стверджувати, що стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також трьох процентів річних від простроченої суми є способом захисту майнового права кредитора у зв’язку із обезціненням коштів, а отже, вони не можуть розглядатися як санкції за невиконання або неналежне виконання грошових зобов’язань й їх не можна розцінювати як заходи відповідальності за порушення зобов’язань^[7].

Так, наприклад, ч. 4 ст. 3 Закону України «Про запобігання впли­ву світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та жит­лового будівництва»^[8] встановлює, що нарахування та виплата забу­довником штрафних санкцій, передбачених договорами, та стягнен­ня коштів, передбачених статтею 625 ЦК, на строк дії цієї статті не здійснюється.

Ставка у 3 % є чи не найнижчою порівняно з встановленими в ак­тах цивільного законодавства інших держав. Так, у Німеччині та Фран­ції ставка процентів становить 4 % за цивільно-правовими та 5 % за торговельними угодами. ЦК УРСР 1922 р. встановлював обов’язковість нарахування процентів річних за ставкою 6 % від суми основного боргу. Правила ст. 625 ЦК про розмір процентів, що підлягають стяг­ненню за порушення грошового зобов’язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений дого­вором або законом.

Крім процентів річних, до наслідків прострочення віднесені й ін­фляційні втрати, які збільшують суму основного боргу, їх слід розгля­дати як самостійні негативні наслідки прострочення боржника, а не включати останні до складу збитків.

Відповідно до ст. 607 ЦК однією з підстав припинення зобов’язання є неможливість його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає. Що ж стосується грошового зобов’язання, то, як зазначав Л. А. Лунц, об’єктивна неможливість його виконання може настати тільки у випадку зникнення або вилучення з обігу старих грошей без заміни їх новими, тобто лише при знищенні товарно- грошового господарства^[9]. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов’язання (ч. 1 ст. 625 ЦК), тому що остання має суб’єктивний характер.

^[1] Докладніше про це див.: Сібільов, М. Договірне зобов’язання та його виконан­ня [Текст] / М. Сібільов // Вісн. Акад. прав. наук України. - 2003. - № 2-3 (33-34). -С.423-424.

^[2] Більш детально це питання розглянуто у § 5 даної глави.

^[3] Правова позиція з цього приводу висловлена у п. 10 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України від 27.03.1992 р. № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» (Збірник постанов Пленуму Верховно­го Суду України).

^[4] Див., зокрема: Цивільне право [Текст] : навч. посіб. для студ. юрид. вузів та ф-тів / за ред. О. А. Підопригори і Д. В. Бобрової. - К. : Вентурі, 1996. - С. 303.

^[5] Види зобов’язань з множинністю осіб детально розглядаються у главі 31 цього розділу.

^[6] Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України [Текст] / за заг. ред. В. Т. Маляренка. - К. : Ін Юре, 2003. - Вип. 1. - С. 116-117; По­станови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України [Текст] / за заг. ред. В. Т. Маляренка. - К. : Ін Юре, 2003. - Вип. 2. - С. 182-184.

^[7] Відповідна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2010 р. по справі № 3-12г10 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http;//www.reyestr.court.gov.ua/Review/13485876

^[8] Офіц. вісн. України. - 2009. - № 1. - Ст. 10.

^[9] Лунц, Л. А. Деньги и денежньїе обязательства в гражданском праве [Текст] / Л. А. Лунц. - М. : Статут, 1999. - С. 106.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення питання порушення зобов’язання та на­звіть його складові.
2. Визначте зміст поняття прострочення боржника та кредито­ра та вкажіть наслідки прострочення.
3. Зазначте правові наслідки порушення зобов’ язань.
4. У чому полягає різниця між розірванням договору та одно­сторонньою відмовою від договору як правових наслідків порушення зобов’язання?
5. Вкажіть форми цивільно-правової відповідальності у систе­мі правових наслідків порушення зобов’ язання.
6. У чому полягають особливості правових наслідків порушен­ня грошового зобов’ язання?