Глава 30 Зобов’язальне право і зобов’язання

§ 1. Поняття зобов’язального права

§ 2. Поняття та види зобов’язань

§ 3. Підстави виникнення зобов’язань

§ 4. Суб’єкти зобов’язань

§ 1. Поняття зобов’язального права

Зобов’язальне право є найбільшою підгалуззю цивільного права. Норми зобов’язального права регулюють відносини майнового обо­роту, що виникають при переході матеріальних та інших благ в еконо­мічній формі товару від однієї особи до іншої.

Зобов’ язальне право опосередковує увесь спектр відносин, пов’язаних з переміщенням майна зі сфери виробництва до сфери спо­живання, тим самим надаючи економічному обороту форми обороту цивільно-правового. Норми зобов’язального права опосередковують відносини щодо придбання майна у власність, передачі майна у корис­тування, виконання робіт, надання послуг, використання об’єктів пра­ва інтелектуальної власності та ін. Так, норми зобов’ язального права визначають порядок переходу майна від продавця до покупця за до­говором купівлі-продажу; від наймодавця до наймача за договором найму; порядок виконання підрядником робіт за договором підряду; надання послуг за договорами про надання послуг тощо.

Зобов’язальним правом регулюються виключно відносини еконо­мічного обороту, тобто ті, що виникають при переході від однієї особи до іншої таких матеріальних та інших благ, які набули форми товару. Товарної форми можуть набувати не тільки речі, а й інші види об’єктів, наприклад, послуги, майнові права, деякі нематеріальні блага, зокрема результати творчої діяльності, інформація тощо. Зазвичай не набувають економічної форми товару речі, що передаються одними членами сім’ї іншим для споживання, у користування тощо, а також їх роботи та послуги щодо перевезення, ведення домашнього господарства, по до­гляду за дітьми, хворими членами сім’ї тощо. Тому побутові відноси­ни між членами сім’ї не регулюються зобов’язальним правом. У вка­заних осіб не виникає суб’єктивних цивільних прав вимагати один від одного передання речей, виконання робіт і надання послуг такого роду, а також відповідних юридичних обов’язків.

Проте це не означає, що переміщення матеріальних благ між чле­нами сім’ї не може породжувати відносини економічного обороту. Це можливо, якщо матеріальні блага, що переходять від одного члена сім’ї до іншого, виступають у формі товару. Так, члени сім’ї нерідко укладають між собою різного роду договори щодо передання майна у власність або у користування, договори позики тощо.

Зобов’язальні правовідносини становлять чи не найбільший пласт цивільно-правових відносин. Вони характеризуються низкою відмін­них ознак, що виокремлюють їх серед інших суспільних відносин. Питання про особливості зобов’язальних правовідносин бере свій по­чаток у проблемі дуалізму цивільного права, тобто його поділу на ре­чове і зобов’язальне. Цей поділ простежується з римських часів і отри­мує найбільш завершений вигляд у правових системах континенталь­ного права пандектного типу, до яких належить і правова система України. У зв’язку з цим особливості зобов’язальних правовідносин закономірно виявляти у порівнянні їх із речовими.

По-перше, речові правовідносини опосередковують приналежність майна певній особі на праві власності або іншому речовому праві і цим уособлюють статику відносин, що регулюються цивільним правом. Зобов’язальні правовідносини, на відміну від речових, опосередкову­ють переміщення майнових благ від однієї особи до іншої, а тому становлять динаміку відносин, що входять до предмета цивільного права.

По-друге, речові правовідносини є абсолютними, оскільки їх суб’єктний склад невизначений: власнику (іншому титульному воло­дільцеві) протистоїть необмежене коло осіб, зобов’ язаних утримува­тися від порушення права власності (іншого речового права). Суб’єктний склад усіх зобов’язальних правовідносин, навпаки, завжди конкрети­зований: особа має право по відношенню до іншої, чітко визначеної, особи, яка перед нею зобов’язана. Іншими словами, зобов’язальним правовідносинам властива чітка персоніфікація суб’єктного складу, вони юридично пов’язують лише конкретних осіб. Тому їх характери­зують як відносні правовідносини.

По-третє, речові і зобов’язальні правовідносини різняться за юри­дичними об’єктами. Об’єктом речових правовідносин є речі. Юридич­ним об’єктом зобов’язальних правовідносин виступає поведінка зобов ’язаноїособи, а його матеріальним об’єктом виступає певне май­нове благо. Тобто такі відносини дійсно нерідко виникають з приводу майнових благ, включаючи речі, однак безпосередньо на блага вони не спрямовані.

Звідси випливає четверта відмінність, що корениться у сутності суб’єктивних прав у речових і зобов’язальних правовідносинах. Речо­ві правовідносини закріплюють можливість особи безпосередньо па­нувати над річчю, виключаючи сторонній вплив на неї. Вони встанов­люють безпосереднє відношення особи до речі, надають можливість використовувати її у власних інтересах без участі інших осіб. Тобто особа має право на власні дії. У зобов’язальних правовідносинах упра- вомочена особа може задовольнити свій інтерес лише через дії зобов’язаної особи. Хоча вступаючи до таких правовідносин особа може мати за кінцеву мету отримання майна, її право завжди спрямо­ване на конкретну особу — це право вимоги, право на задоволення майнового інтересу за допомогою дій іншої особи. Отже, суб’єктивне право у зобов’язальних правовідносинах за своєю сутністю є правом на дії іншої особи.

Незважаючи на вказані суттєві відмінності, речові і зобов’язальні правовідносини є тісно пов’язаними між собою, оскільки нерідко ста­новлять передумову виникнення одне одного, а відповідно і цивільно- правового обороту в цілому.

Учасники майнового обороту можуть надавати своїм відносинам залежно від їхнього типу різної юридичної форми. Наприклад, при передачі майна у власність може бути укладено договір купівлі-про- дажу, а у користування — договір найму. Якщо йдеться про оплатне відчуження майна, вони можуть обрати договір міни, а якщо про без­оплатне — договір дарування. При цьому відносини одного типу за­лежно від потреб їх учасників можуть набувати різного юридичного оформлення. Зобов’язання щодо користування чужим майном можуть виникати з таких різновидів договору найму, як прокат, лізинг та ін. Зобов’язання щодо виконання робіт можуть виникати з таких різно­видів договору підряду, як побутовий підряд, будівельний підряд, під­ряд на проектні та пошукові роботи, договір на виконання науково- дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт тощо. Економічні зв’язки учасників майнового обороту можуть буду­ватися за типовими для них юридичними моделями або на змішаних началах, що поєднують різні типи зобов’язань.

Норми зобов’язального права спрямовуються на регулювання не лише нормальних майнових зв’язків суб’єктів, а й на усунення нега­тивних наслідків, що виникають у результаті порушення суб’єктивних прав особи. У цьому випадку виникають зобов’язання з відшкодуван­ня шкоди, створення загрози життю, здоров’ю чи майну іншої особи, набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Відносини майнового обороту відрізняються різноманіттям, що з часом тільки збагачується, і відповідно вимагають ретельного цивільно-правового регулювання. Цим пояснюється той факт, що нор­ми зобов’ язального права переважають у кількісному відношенні в Цивільному кодексі України, а також становлять вагому складову інших актів цивільного законодавства.

Зобов’язальне право як підгалузь цивільного права має власну роз­галужену систему, яка розширюється та ускладнюється в процесі розвитку потреб учасників майнового обороту. Воно поділяється на Загальну та Спеціальну частини, що складаються з численних інсти­тутів та субінститутів. Загальна частина зобов’язального права включає загальні положення про зобов’язання (поняття зобов’язання, підстави виникнення, способи та забезпечення виконання, підстави припинен­ня, правові наслідки порушення зобов’язань), а також загальні поло­ження про договір (поняття та умови договору, порядок його укладен­ня, зміни і розірвання), який становить найпоширенішу підставу ви­никнення зобов’язань. Ці загальні правила поширюються на всі види зобов’язань.

Кожний вид зобов’язань має свої особливості, що зумовлює їх від­носну самостійність та існування окремих інститутів та субінститутів зобов’язального права. Положення стосовно окремих видів зобов’язань становлять Спеціальну частину зобов’язального права. Більшість з них встановлено на регулювання відносин, які виникають на підставі різно­го роду договорів, і в своїй сукупності становлять договірне право. Інші положення Спеціальної частини регламентують правовідносини, що виникають з односторонніх правомірних або неправомірних дій (деліктів), і становлять окремий інститут недоговірних зобов’язань. Такі зобов’язання є формою цивільно-правової відповідальності за правопорушення, що становлять відхилення від норми, нормальних економічних зв’язків. Тому їх відокремлено від інших зобов’язань і поєднано в Цивільному кодексі України в самостійний підрозділ.

§ 2. Поняття та види зобов’язань

Зобов’язання передусім є цивільними правовідносинами. Відпо­відно до ст. 509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати по­слугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’ язку.

Зобов’язання, як і будь-яке правовідношення, становлять такі еле­менти: суб’єкти, об’єкт і зміст. Суб’єктами зобов’язання є його сто­рони: управомочена сторона — кредитор і зобов’ язана сторона — боржник. У деяких зобов’язаннях один із суб’єктів виступає виключ­но як кредитор, інший — виключно як боржник. Наприклад, у догово­рі позики позикодавець є виключно кредитором, а позичальник — ви­ключно боржником. Однак у переважній більшості випадків кожний із суб’єктів зобов’язання є водночас і кредитором, і боржником. Так, відповідно до ч. 3 ст. 510 ЦК якщо кожна із сторін зобов’язання має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кре­дитором у тому, що вона має право вимагати від неї. Наприклад, у до­говорі купівлі-продажу обидва продавець і покупець виступають і кре­диторами, і боржниками одночасно.

Сторонами у зобов’язанні можуть виступати як фізичні, так і юри­дичні особи приватного та публічного права, тобто всі учасники ци­вільних відносин, зазначені в ст. 2 ЦК. Разом з тим норми актів цивіль­ного законодавства можуть містити певні обмеження щодо суб’єктного складу окремих видів зобов’язань. Вказане головним чином стосуєть­ся зобов’ язань, які виникають на підставі договору. Це означає, що особи мають відповідати вказаним у законі вимогам для того, щоб ви­ступити стороною у певному виді зобов’язання. Так, у законі може міститися пряма вказівка на те, що відповідною стороною зобов’ язання є тільки фізична особа (замовник за договором побутового підряду або за договором перевезення пасажирів, відчужувач майна за договором довічного утримання, відчужувач у спадковому договорі тощо). У ба­гатьох зобов’язаннях, що стосуються окремих сфер діяльності, однією із сторін може бути тільки юридична особа, створена у визначеній організаційно-правовій формі (банк або інша фінансова установа у кредитному договорі, у договорі банківського вкладу, у договорі банківського рахунку). Право бути однією або обома сторонами у зобов’язанні в законодавстві іноді надається тільки суб’єктам під­приємницької діяльності (договір роздрібної купівлі-продажу, постав­ки, прокату, побутового підряду, окремих видів зберігання, факторин­гу, комерційної концесії тощо) або пов’язується з одержанням ліцензії на здійснення певного виду діяльності (договір будівельного підряду, перевезення тощо).

На відміну від речового правовідношення, об’єктом якого є річ, юридичним об’єктом зобов’язання визнається певна поведінка зобов’язаної особи. Іншими словами, об’єктом зобов’язання є дія, здійснення якої (або утримання від якої) кредитор має право вимагати від боржника. При цьому першочергового значення набуває саме ак­тивна поведінка боржника, покладення на боржника обов’язку щодо здійснення ним відповідних дій. Пасивна поведінка боржника (утри­мання від вчинення певних дій) зазвичай виступає лише доповненням або наслідком його активної поведінки і вважається такою, що не може бути самостійним юридичним об’єктом зобов’язання.

У зобов’язанні виділяють окрім юридичного матеріальний об’єкт. Ним виступає певне матеріальне благо, з приводу якого суб’єкти всту­пають у зобов’ язальні правовідносини і яке становить безпосередній інтерес для управомоченої сторони.

У зобов’язанні може бути декілька юридичних і матеріальних об’єктів. Якщо обидва суб’єкти виступають у зобов’язанні одночасно як кредитор і боржник, то в ньому буде два юридичні об’єкти — дії кожного суб’єкта, здійснення яких (або утримання від яких) вправі вимагати від нього інший суб’єкт зобов’язання. У ряді зобов’язань при наявності двох юридичних об’єктів існує тільки один матеріальний об’єкт (насамперед у безоплатних зобов’язаннях). Однак здебільшого у зобов’ язаннях з двома юридичними об’ єктами є два матеріальні об’єкти. Наприклад, у договорі найму двом юридичним об’єктам (пе­редача наймодавцем майна наймачу та передача наймачем оплати за користування цим майном наймодавцю) відповідають два матеріальні об’єкти — майно, яке надається у користування, і гроші, що переда­ються як плата за користування цим майном.

Зміст зобов’язання, як і будь-якого цивільного правовідношення, включає суб’єктивне право і відповідний йому обов’язок. Суб’єктивне право, що належить управомоченій стороні у зобов’ язанні (кредитору), називають правом вимоги, а відповідний йому обов’язок зобов’язаної сторони (боржника) — боргом. Отже, зміст зобов’язання становлять права та обов’язки його сторін.

Термін «зобов’язання» застосовується в юридичній літературі та законодавстві як для позначення зобов’язального правовідношення в цілому, так і для позначення окремо обов’ язку боржника (боргу). Проте такий підхід важко визнати коректним, оскільки поняття «зобов’язання» та «обов’язок» не є тотожними. По-перше, обов’язок боржника, поряд із правом кредитора, є лише однією зі складових змісту зобов’язання як правовідношення. По-друге, зобов’язання як правовідношення та як обов’язок боржника здебільше виникають неод­ночасно. Наприклад, зобов’язальне правовідношення з договору ви­никає від моменту укладення договору, у той час як виникнення пев­ного обов’язку у боржника може пов’язуватися з настанням встанов­леного терміну виконання зобов’ язання.

Термін «зобов’язання» нерідко використовується також для позна­чення явищ, які відрізняються за своєю сутністю від поняття зобов’ язання в цивільному праві. Так, цей термін застосовується до податкових та адміністративних правовідносин. Такий підхід видаєть­ся невиправданим. Зобов’язання слід відмежовувати від інших суміж­них понять, що існують в інших галузях права або законодавства. При цьому слід враховувати його майновий зміст, а також особливості зв’язку між його сторонами. Сутність зобов’язання в першу чергу по­лягає у праві вимоги кредитора і тільки потім у відповідному обов’ язку боржника. Тобто вирішальне значення для юридичного змісту зобов’язання набуває саме надана управомоченому суб’єктові можли­вість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи. В інших галу­зях права у суміжних із зобов’язанням явищах, навпаки, під акцентом перебуває обов’ язок однієї зі сторін у правовідносинах, тому для остан­ніх більш прийнятним видається застосування терміна «обов’язок», а не зобов’язання.

Різноманітність та широка сфера застосування зобов’ язань зумов­лює необхідність їх класифікації. Класифікацією зобов’язань є їх поділ на типи, підтипи, види та інші класифікаційні утворення залежно від певних критеріїв. Здійснення класифікації дає можливість визначити загальні положення щодо того чи іншого виду зобов’язань, основні риси та суттєві ознаки зобов’ язання, а отже, і його місце в системі зобов’язань, що значно спрощує кваліфікацію конкретного зобов’язання в правозастосовній діяльності.

Для побудови системи зобов’язань у науці цивільного права ви­користовують багатоступінчастий принцип. Спочатку виокремлюють тип як родове поняття, складовими елементами якого виступають менші за обсягом класифікаційні утворення — підтипи, види, підвиди тощо.

Для поділу зобов’язань використовують різні класифікаційні кри­терії.

Залежно від підстави виникнення зобов’язання поділяють на до­говірні та недоговірні. Договірне зобов’язання виникає на підставі договору, який представляє спільну волю його сторін на досягнення правового результату майнового або немайнового характеру (напри­клад, зобов’ язання з договору купівлі-продажу, ренти, страхування тощо). Недоговірне зобов’язання виникає на підставі правомірних односторонніх дій (правочинів чи юридичних вчинків) або неправо­мірних дій особи, за якими наслідки настають незалежно або всупереч її волі (наприклад, зобов’язання із заподіяння шкоди, з публічної обі­цянки винагороди тощо). На відміну від договірних зобов’язань, зміст яких визначається сторонами на власний розсуд (ст. 6 ЦК), зміст недо- говірних зобов’ язань визначений імперативними приписами закону і не може бути змінений сторонами зобов’язання.

У ЦК здійснено поділ зобов’язань на групи залежно від їх юридич­ної направленості: а) зобов’язання щодо передачі майна у власність; б) зобов’язання щодо передачі майна у користування; в) зобов’язання щодо виконання робіт; г) зобов’ язання щодо надання послуг; ґ) зобов’язання щодо розпорядження правами інтелектуальної влас­ності; д) зобов’язання, що виникають з багатосторонніх правочинів, тощо. Основне значення цієї законодавчо закріпленої класифікації по­лягає в розташуванні нормативного матеріалу в послідовності, най­зручнішій для практичного застосування.

Залежно від виконуваної функції зобов’язання поділяють на регу­лятивні та охоронні. До регулятивних належать всі види договірних та окремі види недоговірних зобов’язань (глави 78-80 ЦК). До охорон­них зобов’язань належать інші види недоговірних зобов’язань (глави 81-83 ЦК).

Залежно від концентрації прав та обов’язків суб’єктів зобов’язання останні поділяють на односторонні та двосторонні (взаємні). В одно­сторонніх зобов’язаннях одна сторона має тільки права і виступає виключно як кредитор, а інша — тільки обов’ язки і виступає виключ­но як боржник. Прикладом одностороннього зобов’ язання може бути зобов’ язання із заподіяння шкоди, в якому потерпілий виступає креди­тором, а заподіювач шкоди — боржником. У двосторонніх зобов’язаннях кожний із суб’єктів має і права, і обов’язки і виступає одночасно і кредитором, і божником (ч. 3 ст. 510 ЦК). Двосторонні зобов’язання ще йменують взаємними, оскільки в них завжди присутня взаємність дій сторін, тобто взаємність виконання. Іноді такі дії є тісно пов’язаними і виконання однієї зі сторін перебуває у залежності від виконання іншої сторони. Наприклад, у зобов’язанні з договору підряду підрядник не може приступити до виконання роботи, якщо замовник не виконав свого обов’ язку щодо надання матеріалів (якщо робота виконується з матеріалів останнього).

Залежно від характеру поведінки боржника виділяють зобов’язання з позитивним та негативним змістом. У зобов’язаннях з позитивним змістом боржник зобов’ язаний до вчинення певної активної дії. У зобов’язаннях з негативним змістом обов’язок боржника полягає, навпаки, в утриманні від певних дій. Слід зауважити, що поділ зобов’язань на зазначені види є досить умовним, оскільки існування зобов’язань з самостійним негативним змістом є нетиповим для ци­вільного обороту. Зазвичай обов’язок боржника утримуватися від певних дій є поєднаним з іншими його обов’язками, що передбачають активну поведінку.

Залежно від цільового призначення зобов’ язання поділяють на основні та додаткові (акцесорні). Додаткові зобов’язання призначені для забезпечення виконання основного зобов’язання. Вони є спеціаль­ними забезпечувальними засобами, які застосовуються лише до тих зобов’язань, для яких їх спеціально встановлено законом або домов­леністю сторін. Забезпечення виконання зобов’язання стимулює борж­ника до належного виконання ним основного зобов’ язання, оскільки в іншому випадку на нього буде покладено додаткові майнові обтяжен­ня. До додаткових зобов’язань належать зобов’язання щодо неустойки, поруки, завдатку, застави, притримання (ч. 1 ст. 546 ЦК). Додаткові зобов’язання мають допоміжний і залежний характер. Їх юридична доля залежить від основного зобов’язання. Насамперед це означає, що дійсність та існування додаткового зобов’язання визначається дійсніс­тю та існуванням основного зобов’язання, а не навпаки. За загальним правилом недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє не­дійсність правочину щодо його забезпечення (ч. 2 ст. 548 ЦК). І на­впаки, недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання не спричиняє недійсність основного зобов’язання (ч. 3 ст. 548 ЦК). У разі припинення основного зобов’язання припиняється і додаткове зобов’язання. Виняток становить лише зобов’язання, що виникає між гарантом та кредитором. Згідно зі ст. 562 ЦК таке зобов’язання не залежить від основного зобов’язання, яке забезпечу­ється гарантією.

Залежно від визначеності предмета виконання виділяють однооб’єктні та альтернативні зобов’язання. В однооб’єктних зобов’язаннях предмет виконання становить цілком визначена дія — передати річ, надати певну послугу тощо. Іноді боржнику надається можливість вибору однієї з кількох дій, а також можливість вибору щодо передачі одного з кількох предметів, передбачених договором або законом. У такому випадку йдеться про виконання альтернативно­го зобов’язання (ст. 539 ЦК). Наприклад, комісіонер за договором ко­місії може за своїм вибором набути для комітента один з двох видів товарів, які будуть у продажу.

Альтернативні зобов’язання необхідно відрізняти від факульта­тивних. На відміну від перших у факультативних зобов’язаннях пред­мет виконання чітко визначений, однак боржник вправі його замінити при настанні певного юридичного факту. Наприклад, сторони заздале­гідь можуть визначити, що річ, яка первісно є предметом зобов’ язання і підлягає передачі боржником кредитору, у разі її випадкового зни­щення може бути замінена на інший предмет виконання — визначену грошову суму. При цьому отримувати згоду кредитора на це при на­станні юридичного факту вже не потрібно.

У законодавстві встановлено спеціальні правила стосовно грошо­вих зобов’язань (п. 4 ч. 1 ст. 532, статті 533-536, 625 ЦК).

Окремий вид становлять зобов’язання особистого характеру. До них належать зобов’язання, які є нерозривно пов’язаними з особою боржника або кредитора. У зобов’язаннях, які є нерозривно пов’язаними з особою боржника, виконання обов’язку боржника не може бути по­кладено на іншу особу. Боржник має виконати свій обов’язок особис­то (ч. 1 ст. 528 ЦК). Наприклад, нерозривно пов’язаним з особою боржника є зобов’язання щодо створення ним літературного чи худож­нього твору. Відповідний обов’язок не може бути виконаний іншою особою, оскільки кредитор заінтересований у результаті інтелектуаль­ної діяльності саме боржника. Прикладом зобов’язання, що є нероз­ривно пов’язаним з особою кредитора, є зобов’язання про відшкоду­вання шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю; зобов’ язання щодо утримання; зобов’ язання, які виникли вна­слідок порушення особистих немайнових прав особи. За зобов’язанням особистого характеру не допускається правонаступництво. Тому воно припиняється смертю тієї зі сторін, з особою якої є нерозривно пов’язаним (ст. 608 ЦК).

Гострий дискусійних характер має питання про допустимість іс­нування зобов’язань немайнового характеру. Щодо нього в науці ци­вільного права склалося дві основні позиції. Переважна більшість авторів обґрунтовує виключно майновий характер зобов’язальних правовідносин, оскільки останні опосередковують переміщення мате­ріальних благ в економічній формі товару від однієї особи до іншої. Деякі вчені вважають допустимим існування в силу відсутності заборон зобов’язань немайнового характеру. Остання позиція видається більш слушною з урахуванням сучасних реалій, коли відбувається зміна по­глядів на сутність і роль нематеріальних благ у цивільному обороті. У чинному цивільному законодавстві також не виключається можли­вість існування зобов’язань немайнового характеру. Наприклад, на­бувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію немайнового характеру до відкриття спадщини або після її від­криття (ст. 1305 ЦК).

§ 3. Підстави виникнення зобов’язань

Зобов’язальні правовідосини, як і будь-які інші цивільні правовід­носини, виникають з обставин, яким законом надається значення юри­дичних фактів. Приблизний перелік юридичних фактів, що служать підставами для виникнення цивільних прав та обов’ язків, встановлено в ст. 11 ЦК. Зобов’язання виникають із таких самих, загальних для всіх цивільних правовідносин підстав (ч. 2 ст. 509 ЦК). Найпоширенішою підставою виникнення зобов’язань є договір. Зобов’язання можуть ви­никати з договорів, які передбачено актами цивільного законодавства (купівля-продаж, дарування, найм, підряд, перевезення тощо), а також з договорів, які не передбачено цими актами, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 6 ЦК).

До інших правочинів, що можуть виступати підставами виникнен­ня зобов’язальних правовідносин, належать односторонні правочини. Наприклад, одностороннім правочином, з якого виникає зобов’язання, є публічна обіцянка винагороди, оскільки особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), у разі виконання завдання і передання його результату зобов’язана її виплатити (гл. 78 ЦК).

Зобов’язальні правовідносини можуть виникати безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Респу­бліки Крим або органів місцевого самоврядування. Оскільки за своєю юридичною природою вони є адміністративними актами, зобов’ язання виникають з них тільки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Зазначені акти владних органів можуть бути підставою для укладення договорів, при цьому зміст останніх має відповідати цим актам (ст. 648 ЦК). У сучасних умовах можливість виникнення зобов’язань безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самовряду­вання значно звузилася. Переважно вони створюють підставу виник­нення зобов’ язань у сукупності з іншими юридичними фактами.

Нерідко зобов’язання виникають із неправомірних дій, зокрема, заподіяння шкоди, набуття або збереження майна без достатньої право­вої підстави. Так, особа, що завдала шкоди неправомірними рішення­ми, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам або майну іншої особи, зобов’язана відшкодувати її в повному обсязі (гл. 82 ЦК). У свою чергу особа, яка набула або зберегла майно іншої особи без достатньої правової підстави, зобов’язана повернути потерпілому це майно (гл. 83 ЦК). Зобов’язання із неправомірних дій мають на меті досягнення правомірного результату, оскільки виникають саме задля відновлення майнового стану потерпілого.

Підставами виникнення зобов’язальних правовідносин можуть бути й інші юридичні факти. До них належать юридичні вчинки, які являють собою правомірні дії, що не є правочинами, але створюють правові на­слідки внаслідок приписів закону. Прикладом юридичного вчинку є ство­рення літературного, музичного або будь-якого іншого твору. У процесі створення такого твору дії автора не спрямовані на настання певних правових наслідків, однак такі наслідки виникають у силу прямого при­пису закону. Незалежно від бажання автора в результаті створення тво­ру він набуває відповідних особистих та майнових авторських прав. Іншим прикладом юридичного вчинку є рятування здоров’ я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи. Особа, рятуючи здоров’я та життя фізичної особи, майно фізичної або юридичної особи, діє не задля настання певних правових наслідків. Однак такі наслідки, зокрема щодо відшкодування завданої цій особі внаслідок її дій шкоди, виникають у силу прямого припису закону.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, зобов’язання можуть виникати з рішення суду, наприклад, у разі зміни договору у зв’язку з істотною зміною обставин (ч. 4 ст. 652 ЦК). Під­ставою виникнення зобов’язань у випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, може бути настання або не-

16 настання певної події. Наприклад, у випадку смерті особи спадкоємці зобов’язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця (ч. 1 ст. 1232 ЦК).

§ 4. Суб’єкти зобов’язань

Суб’єктами зобов’язання є його сторони — кредитор і боржник (ч. 1 ст. 510 ЦК).

Сторонами зобов’язання в більшості випадків є один кредитор і один боржник. Однак існують також зобов’язання, у яких може бути декілька кредиторів та/або боржників (ч. 2 ст. 510 ЦК). Йдеться про зобов’язання з множинністю суб’єктного складу. Виділяють три види зобов’язань з множинністю осіб: а) зобов’язання з активною множинністю осіб (декілька кредиторів та один боржник); б) зобов’ язання з пасивною множинністю осіб (декілька боржників та один кредитор) та в) зобов’язання зі змішаною множинністю осіб (декілька кредиторів та декілька боржників).

Залежно від співвідношення обсягу прав або обов’язків між спів- кредиторами або співборжниками зобов’язання з множинністю суб’єктного складу поділяють на часткові та солідарні.

У часткових зобов’язаннях кожний із кредиторів має право вима­гати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов’язок у рівній частці. У законі встановлено загальне правило щодо виконан­ня зобов’ язання в рівних частках, якщо в ньому беруть участь кілька кредиторів або боржників (ст. 540 ЦК). Тобто зобов’язання з множин­ністю суб’єктного складу вважається частковим, якщо інше не вста­новлено договором або актами цивільного законодавства.

У солідарних зобов’ язаннях обсяг прав та обов’ язків співкредиторів або співборжників визначається за значно складнішими правилами, ніж у попередньому випадку. Солідарний обов’язок або солідарна ви­мога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання (ст. 541 ЦК). Якщо у зобов’язанні солідарною є вимога кредиторів, кожний із співкреди- торів має право пред’ явити боржникові вимогу в повному обсязі, а боржник має право виконати свій обов’язок будь-кому із співкреди- торів на свій розсуд, до пред’явлення вимоги одним із них (ч. 1 ст. 542 ЦК). Солідарна вимога кредиторів може виникнути, наприклад, у разізаподіяння шкоди майну, яке належить на праві спільної власності декільком особам. У такому випадку співвласники виступатимуть у зобов’язанні із заподіяння шкоди солідарними кредиторами.

Якщо у зобов’ язанні солідарним є обов’ язок боржників, кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному об­сязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (ч. 1 ст. 544 ЦК). Наприклад, за загальним правилом солідарну відповідаль­ність перед потерпілим несуть особи, спільними діями або бездіяль­ністю яких йому було завдано шкоди (ч. 1 ст. 1190 ЦК). Також як со­лідарні боржники відповідають перед кредитором боржник і поручи­тель у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого пору­кою, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (ч. 1 ст. 554 ЦК). Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не вста­новлено договором поруки (ч. 3 ст. 554 ЦК).

Боржник, який виконав солідарний обов’язок, має право на зворот­ну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вираху­ванням частки, яка припадає на нього (ч. 1 ст. 544 ЦК). Внаслідок ви­конання солідарного обов’язку боржником між ним та іншими солі­дарними боржниками виникає регресне зобов’язання.

Регресне зобов’язання є наслідком існування і припинення основ­ного зобов’язання, за яким боржник виконав обов’язок (здійснив пла­тіж кредиторові) замість третьої особи або через її вину. Кредитором у регресному зобов’язанні стає колишній боржник за основним зобов’язанням, що припинилося внаслідок здійсненого ним виконання. А боржником у регресному зобов’язання стає та особа, замість якої або через вину якої здійснено платіж за основним зобов’язанням. Ре­гресне зобов’язання спрямоване на переведення сплаченої суми на особу, замість якої або через вину якої здійснено платіж за основним зобов’язанням. При цьому юридична підстава виникнення основного зобов’язання не пов’ язана з виною особи, яка виступає у ньому борж­ником. Іншими словами, регресне зобов’язання є правовідношенням, в якому боржник зобов’язаний передати кредиторові відповідну гро­шову суму або майно, внаслідок передання останнім відповідної гро­шової суми або майна іншій особі (кредиторові за основним зобов’язанням), здійсненого замість боржника або через його вину. Отже, право вимоги кредитора в регресному зобов’язанні (регрес) за своєю природою є правом зворотної вимоги, яке виникає внаслідок виконання ним основного зобов’язання за іншу особу. Тому регресне зобов’язання має похідний від основного зобов’язання характер.

При цьому слід мати на увазі таке. По-перше, виникнення регрес- ного зобов’язання обумовлене виконанням основного зобов’язання. По-друге, обсяг регресного зобов’язання, за загальним правилом, не може перевищувати суми (вартості майна), сплаченої (переданого) за основним зобов’язанням (ч. 1 ст. 1191 ЦК). І нарешті, за регресним зобов’язанням перебіг позовної давності починається від дня виконан­ня основного зобов’язання (ч. 6 ст. 261 ЦК).

Водночас регресне зобов’язання є самостійним і, хоча певною мірою пов’язане з основним зобов’язанням, не може розглядатися як додатко­ве (акцесорне) до нього, оскільки не припиняється, а, навпаки, виникає при припиненні основного зобов’язання через його виконання.

Регресне зобов’язання виникає автоматично у випадках, чітко ви­значених у законі. Так, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має до неї право зворотної вимоги (регресу) у розмірі випла­ченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом (ст. 1191 ЦК). Боржник, який виконав солідарний обов’язок, також має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього (ч. 1 ст. 544 ЦК), тощо.

У житті виникають ситуації, коли боржник у силу тих або інших обставин не може виконати свого обов’язку, тому для задоволення ви­мог кредитора залучаються інші особи. На цій підставі в цивільному праві виокремлюють основні та субсидіарні зобов’язання.

Основне зобов’язання є необхідною передумовою субсидіарного зобов’язання, оскільки останнє є додатковим до нього і виникає тільки у випадку невиконання або часткового виконання основного зобов’язання. Таким чином, основне та субсидіарне зобов’язання спів­відносяться як основне та додаткове. Взаємозв’язок основного та субсидіарного зобов’ язань простежується у такому. Основне зобов’язання завжди виникає раніше субсидіарного зобов’язання. Субсидіарне зобов’язання виникає тоді, коли вже існує основне зобов’язання і воно не виконане боржником. Кредитором в основному й у субсидіарному зобов’ язаннях є одна й та сама особа. У той час як кредитори в основному й у субсидіарному зобов’язаннях збігаються, особи боржників у них є різними. Боржником у субсидіарному зобов’язанні є інша особа, яка пов’язана з боржником в основному зобов’язанні відповідним договором або іншими відносинами, в силу яких несе за нього додаткову відповідальність. Наприклад, субсидіар- не зобов’язання виникає у батьків неповнолітньої особи з приводу відшкодування заподіяної нею шкоди у разі відсутності в останньої достатнього для відшкодування майна (ст. 1179 ЦК). Договором по­руки може бути встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Отже, субсидіарне зобов’язання виникає у випадках, вста­новлених законом або договором між особою, яка виступає кредитором в основному зобов’язанні, та іншою особою, яка в субсидіарному зобов’язанні набуває статусу боржника.

Якщо боржник в основному зобов’язанні не може виконати свій обов’язок повністю, то обов’язок субсидіарного боржника буде таким самим, як і обов’язок боржника в основному зобов’язанні. Якщо обов’язок в основному зобов’язанні частково виконано боржником, обов’ язок субсидіарного боржника в додатковому (субсидіарному) зобов’ язанні буде відповідати тому, що залишилось невиконаним за основним зобов’ язанням. Наприклад, батьки неповнолітньої дитини відшкодовують шкоду в повному обсязі або у частці, якої не вистачає, у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для від­шкодування нею шкоди.

Окрім сторін у зобов’ язанні можуть брати участь треті особи (інші особи, які не є його суб’єктами). Останні, як правило, пов’язані або з кредитором, або з боржником певним правовим зв’язком. Природа цього зв’язку зумовлює статус, в якому третя особа бере участь у зобов’язанні. Зобов’язання як відносне правовідношення створює права та обов’язки за загальним правилом для його суб’єктів і не може створювати обов’язку для третьої особи, що не є його стороною. Вод­ночас у випадках, встановлених договором, зобов’язання може поро­джувати для третьої особи права щодо боржника та/або кредитора (ст. 511 ЦК). У цивільному праві виділяють зобов’язання за участю третіх осіб, які поділяються на два види: а) зобов’ язання на користь третьої особи; б) зобов’язання, що виконуються третьою особою.

Згідно зі ст. 636 ЦК України сторони можуть укласти договір на користь третьої особи, за яким боржник зобов’язаний виконати свій обов’ язок на користь третьої особи. При цьому за загальним правилом боржник не може відмовитися від виконання на користь третьої особи. Виконання такого договору може вимагати як його кредитор, так і сама третя особа. На користь третьої особи може бути укладено, наприклад, договір довічного утримання (ч. 4 ст. 746 ЦК), договір страхування (ст. 985 ЦК), договір банківського вкладу (ст. 1063 ЦК). Треті особи можуть брати участь у зобов’язанні у разі переадресування виконання зобов ’язання, коли кредитор вказує третю особу, на користь якої борж­ник має виконати свій обов’язок. Як правило, переадресування вико­нання застосовується у випадку, коли кредитор у зобов’язанні одно­часно виступає боржником перед третьою особою в іншому зобов’язанні. На відміну від попереднього випадку особа, якій переадресоване ви­конання, не має цивільно-правових засобів захисту проти несумлінно­го божника. Лише кредитор у зобов’язанні може вимагати від борж­ника належного виконання ним обов’язку. Наприклад, продавець (кре­дитор) вказує покупцю (боржнику) на третю особу, якій останній зобов’ язаний сплатити певну грошову суму за придбану у нього річ. При цьому продавець (кредитор) за договором купівлі-продажу ви­ступає боржником перед третьою особою за договором позики.

Обов’язок боржника у зобов’язанні може бути виконаний за нього третьою особою. Виконання обов’язку може бути покладено на іншу особу боржником (ст. 528 ЦК) або кредитором (ст. 621 ЦК), якщо з умов договору, актів цивільного законодавства або суті зобов’ язання не ви­пливає іншого, зокрема обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто. Крім того, інша особа може виконати обов’ язок боржника з власної ініціативи і без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на його майно (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно (ч. 3 ст. 528 ЦК). У та­кому випадку виконання за боржника третьою особою не припиняє зобов’язання, а спричиняє заміну кредитора ( п. 4 ч. 1 ст. 512 ЦК). У цивілістичній літературі виконання обов’язку із вступом третьої особи в права кредитора у зобов’язанні отримало назву суброгації (від лат. subrogatio — обрання замість).

У зобов’язанні може відбутися заміна сторін. Інститут заміни сторін у зобов’язанні існував ще в римському праві, сформувавшись майже в такому ж вигляді, в якому він існує в сучасному законодавстві. У законі передбачена можливість як заміни боржника, так і заміни кредитора. При цьому предмет і зміст зобов’ язання не змінюються, а права та обов’язки сторони, яка з нього вибуває, переходять до особи, яка замість неї вступає до зобов’язання.

Підстави заміни кредитора у зобов’язанні встановлено у ст. 512 ЦК. Провідне місце серед них посідає відступлення права вимоги (в юридичній літературі — цесія), що являє собою договірну передачу первісним кредитором (цедентом) своїх прав у зобов’язанні новому кредитору (цессіонарію). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок пере- дання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Правочин, за яким новому кредиторові передається право вимоги первісного кредитора, характеризується як двосторонній, консенсуаль- ний, абстрактний та розпорядчий. Він може бути як відплатним, так і безвідплатним.

Предметом відступлення виступає зобов’язальне право вимоги, яке є дійсним, належним чином індивідуалізованим та правомірним. Воно може ґрунтуватися на договорі або мати недоговірний характер. Право­ві норми щодо заміни кредитора у зобов’ язанні на підставі правочину (статті 512-519 ЦК) поширюються на всі види зобов’язань, незалежно від підстав їх виникнення. Тому предметом відступлення може бути право вимоги в будь-якому зобов’язанні. Однак не всі цивільні права можуть передаватися в порядку цесії. Це стосується права власності, інших речових прав, прав інтелектуальної власності, а також інших прав, які не містять ознак зобов’язальних прав вимоги. Вони переда­ються за допомогою інших правових механізмів, у тому числі разом з відповідним майном.

Предметом відступлення може бути право вимоги, яке не існує на момент передачі, але виникне у кредитора в майбутньому. Індивідуа­лізація права вимоги, що виникне в майбутньому, може здійснюватися за допомогою будь-яких засобів та ознак, які дозволять визначити під­ставу виникнення вимоги, її характер, обсяг, особу боржника тощо.

За загальним правилом до нового кредитора переходять усі права, що належали первісному кредитору у зобов’язанні. Однак договором або законом може бути визначено інший обсяг прав, що переходять до нового кредитора у зобов’язанні (ст. 514 ЦК). Отже, закон не виключає можливості відступлення частини права вимоги. У разі переходу до нового кредитора лише частини прав на стороні кредитора створюєть­ся, за загальним правилом, часткова множинність осіб. Наприклад, кредитор може відступити частину права вимоги особі, яка має право вимоги до нього в іншому зобов’язанні як до боржника, у розмірі, що відповідає його боргу. Внаслідок цього кредитор, що відступив части­ну свого права вимоги іншій особі, залишається кредитором у тій частині, що не була відступлена, а інша особа вступає до цього зобов’язання як співкредитор відповідно відступленої їй частини пра­ва вимоги.

Раніше цесія здійснювалася шляхом укладення самостійного до­говору. Нині відступлення права вимоги втілюється переважно у різні цивільно-правові договори — купівлі-продажу, міни, дарування права вимоги, факторингу, інші, у тому числі непойменовані договори. Від­повідних змін зі спливом часу зазнавали і погляди на правову природу цесії у вітчизняній цивілістиці. У науці цивільного права цесію харак­теризували як: а) спеціальний самостійний договір, за яким первісний кредитор передає своє право вимоги третій особі; б) акт передачі пра­ва, заснований зазвичай на договорі; в) правовий результат правочину (договору) про передачу прав. Еволюція поглядів на правову природу цесії багато в чому пов’язана з відмінностями у різні періоди в еконо­мічному розвитку й особливостями регулювання законодавством від­носин, пов’язаних із відступленням права вимоги.

У нинішніх умовах найбільш обґрунтованим видається бачення цесії як безпосереднього правового результату договору про передачу права вимоги. Сучасне законодавче регулювання теж свідчить про до­цільність застосування саме цієї конструкції відступлення права ви­моги. Положення Цивільного кодексу України закріплюють можливість обороту майнових прав (статті 177, 190, 316 ЦК), зокрема їх купівлі- продажу й дарування. Це усунуло необхідність конструювання цесії як самостійного договору. Зміст загальних правил про відступлення права вимоги водночас ставить під сумнів доцільність розгляду цесії як акта передачі вимоги. Положення про заміну осіб у зобов’язанні регулюють відносини не тільки між боржником і цедентом, а й між боржником і цесіонарієм і лише почасти відносини між цедентом і це- сіонарієм, у зв’язку з чим виникає необхідність додаткового регулю­вання відносин між цедентом і цесіонарієм за допомогою застосуван­ня норм про купівлю-продаж, про дарування тощо. Тому в системі договорів недоцільно виокремлювати самостійний договір цесії. Отже, підставою переходу прав кредитора за правочином є не цесія як спе­ціальний правочин, а правочин, що лежить в основі цесії (наприклад, договір купівлі-продажу або дарування права вимоги, договір факто­рингу тощо). У той же час відступлення права вимоги (цесія) є резуль­татом заснованої на правочині передачі прав кредитора.

Виникає питання щодо співвідношення норм Цивільного кодексу України про відступлення права вимоги та норм, які регулюють окре­мі види договорів, за якими первісний кредитор може відступити своє право вимоги новому кредитору (договір купівлі-продажу або дару­вання права вимоги, договір факторингу тощо). Як здається, зазначені норми не можуть розглядатися виключно як загальні та спеціальні, їх співвідношення має більш складний характер. Можна вважати, що норми про відступлення права вимоги (статті 512-519 ЦК) містять додаткові правила до тих положень, що закріплені у нормах про право- чин (договір), за яким первісний кредитор відступає своє право ви­моги новому кредитору, і мають перед ними пріоритет. Хоча норми про відступлення права вимоги (статті 512-519 ЦК) містяться в розділі І книги п’ятої ЦК (Загальні положення про зобов’язання), вони безпо­середньо застосовуються до регулювання відносин щодо передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (зокрема, договором купівлі-продажу або дарування), оскільки глави ЦК, що містять по­ложення щодо окремих видів договорів (купівля-продаж, дарування), самі по собі не розраховані та самостійно не є придатними для регу­лювання відносин щодо відступлення права вимоги. Інша ситуація складається щодо договору факторингу, положення про який прямо передбачають фінансування під відступлення права грошової вимоги. Тому норми про договір факторингу (гл. 73 ЦК) становлять виняток

і можуть вважатися спеціальними відносно норм про відступлення права вимоги (статті 512-519 ЦК). Для регулювання відносин щодо фінансування під відступлення права грошової вимоги застосування норм статей 512-519 ЦК потрібне тільки в крайніх випадках.

Заміна кредитора у зобов’ язанні може відбуватися також за іншими підставами, а саме в разі настання обставин, встановлених законом. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 512 ЦК кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок правонаступництва. Очевидно, у даному випадку мається на увазі тільки універсальне правонаступ- ництво, коли до правонаступника переходять усі права та обов’язки первісного кредитора як у разі, наприклад, спадкування (ст. 1218 ЦК), перетворення юридичної особи (ч. 2 ст. 108 ЦК) тощо. У свою чергу сингулярне правонаступництво має місце при заміні кредитора у зобов’ язанні внаслідок відступлення права вимоги за договором (п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК), оскільки до нового кредитора переходить тільки певне право первісного кредитора.

Заміна кредитора у зобов’язанні відбувається у випадку виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) (п. 3 ч. 1 ст. 512 ЦК). До поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його вико­нання (ч. 2 ст. 556 ЦК). У частині переходу прав кредитора у зобов’язанні до поручителя, який виконав обов’язок за боржника, вказана норма існувала і в попередній кодифікації цивільного законодавства. Новелою Цивільного кодексу України є її друга частина, яка стосується вико­нання обов’язку боржника майновим поручителем. У договорі застави на стороні заставодавця може виступати не тільки боржник, а й третя особа, яка отримала назву майнового поручителя (ч. 1 ст. 583 ЦК). У разі виконання майновим поручителем обов’язку боржника до ньо­го переходять права кредитора у зобов’язанні, забезпеченому заставою. Це правило, встановлене у ст. 20 Закону України «Про заставу» від 2  жовтня 1992 р.^[1], вперше отримало закріплення на рівні кодексу.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 512 ЦК кредитор у зобов’язанні може бути замінений внаслідок виконання обов’язку боржника третьою особою. Зазначена норма також є новелою цивільного законодавства. Обов’язок боржника може бути виконаний третьою особою, що не є стороною у зобов’язанні, за його згодою або без такої. Третя особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небез­пеки втратити право на його майно (ч. 3 ст. 528 ЦК). Наприклад, наймач може здійснити оплату чергового платежу за договором купівлі- продажу квартири з розстроченням платежу за наймодавця, що ви­ступає покупцем (боржником) у цьому договорі, побоюючись втрати­ти право оренди щодо квартири. Таке виконання обов’язку боржника третьою особою матиме наслідком її вступ у зобов’язання замість первісного кредитора — суброгацію.

Суброгацію слід відрізняти від регресного зобов’язання. По-перше, при суброгації відбувається заміна кредитора у зобов’ язанні, яке вже існує, на момент вступу до нього третьої особи замість первісного кредитора. У свою чергу регресне зобов’язання виникає в результаті припинення основного зобов’язання внаслідок його виконання третьою особою за боржника або через його вину. При цьому третя особа пер­вісно стає кредитором у регресному зобов’язанні. Тобто в другому випадку заміна кредитора як така взагалі не відбувається, оскільки основне зобов’язання на момент виникнення регресного вже припи­нене. По-друге, при суброгації до третьої особи переходить вже існу­юче право первісного кредитора, тобто право, яке у первісного креди­тора виникло раніше. У той час як регрес є правом зворотної вимоги, яке виникає вперше саме у третьої особи, що виконала обов’ язок борж­ника замість нього або через його вину.

Перелік підстав заміни кредитора у зобов’язанні, закріплений у ч. 1 ст. 512 ЦК, не є вичерпним. Кредитор у зобов’язанні може бути за­мінений також в інших випадках, встановлених законом (ч. 2 ст. 512 ЦК). Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 362 ЦК у разі продажу співвласником своєї частки у праві спільної часткової власності з порушенням пере­важного права купівлі на іншого співвласника можуть бути переведе­ні права та обов’ язки покупця на підставі судового рішення. Також відповідно до ч. 1 ст. 822 ЦК у разі відмови наймодавця від укладення договору найму на новий строк і укладення ним протягом одного року договору найму житла з іншою особою на колишнього наймача можуть бути переведені права та обов’язки наймача на підставі судового рі­шення тощо. Заміна кредитора у зобов’язанні може відбуватися й за іншими передбаченими в законі підставами.

Відповідно до ч. 3 ст. 512 ЦК договором або законом може бути встановлено обмеження щодо заміни кредитора у зобов’язанні. Такі обмеження умовно можна поділити на ті, що встановлені: а) договором і б) законом. Якщо сторони договору вкажуть у ньому на неможливість передачі прав і обов’язків за ним третій особі, то заміна кредитора в зобов’язанні шляхом відступлення права вимоги не може мати місце. Заборона щодо заміни кредитора у зобов’язанні може бути встановле­на також законом. Так, відповідно до ст. 515 ЦК заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою креди­тора, зокрема у зобов’ язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Заміна кредито­ра не допускається також в інших зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, крім названих у вказаній нормі. Наприклад, за­міна кредитора не допускається у зобов’ язаннях щодо утримання. Відповідно до ст. 14 СК сімейні права є такими, що тісно пов’язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.

Заміна кредитора не допускається також у зобов’язаннях, які ви­никли внаслідок порушення особистих немайнових прав. Особисті права є тісно пов’язаними з фізичною особою (ч. 3 ст. 269 ЦК). У зобов’ язаннях щодо відшкодування моральної шкоди заміна креди­тора теж не допускається. Щодо останнього прикладу слід, однак, за­уважити, що хоча зобов’язання щодо відшкодування моральної шкоди припиняється смертю кредитора, до спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадко­давцеві за його життя (ч. 2 ст. 608, ч. 3 ст. 1230 ЦК).

Як видно, обмеження щодо заміни кредитора в першу чергу сто­суються зобов’язань, нерозривно пов’язаних з особою кредитора. Втім такі обмеження можуть стосуватися також зобов’язань, які хоча не є нерозривно пов’язаними з особою кредитора, однак в яких особа кредитора має істотне значення для боржника. Так, особа кредитора має значення для боржника у фідуціарних договорах, що носять особисто-довірчий характер. У такому випадку заміна кредитора є мож­ливою лише за згодою боржника. Наприклад, перехід прав за догово­ром простого товариства до інших осіб допускається лише за згодою всіх його учасників, оскільки особа учасника договору має істотне значення для інших його учасників (пп. 1-4 ч. 1 ст. 1141 ЦК).

Обмеження щодо заміни кредитора у зобов’язанні можуть бути встановлені стосовного певного кола суб’єктів та обумовлені їх статусом та/або специфікою діяльності. Кредитор у зобов’язанні не може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Наприклад, суд у разі забезпечення позову може заборонити вчинення певних дій, включаючи відступлення права вимоги (п. 2 ч. 1 ст. 152 ЦПК).

У Цивільному кодексі України також закріплено заборону відступлен- ня переважного права купівлі частки у праві спільної власності. У части­ні 5 ст. 362 ЦК прямо вказано, що передача співвласником свого пере­важного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається. Щодо інших переважних прав (зокрема, переваж­ного права на придбання речі, переданої в найм, переважного права на укладання договору найму, оренди, комерційної концесії на новий строк), то заборони відступлення цих прав у законі не міститься. Проте, незважа­ючи на відсутність відповідних положень в законодавстві, можна при­пустити, що всі види переважних прав не можуть бути відступлені.

У законодавстві закріплено порядок заміни кредитора у зобов ’язанні. За загальним правилом згода боржника при заміні кредитора у зобов’язанні не вимагається. Вважається, що боржнику однаково, на користь кого йому виконувати обов’язок. Згода боржника щодо заміни кредитора є необхідною, якщо вказівка про це міститься в законі або договорі (ч. 1 ст. 516 ЦК). У першу чергу це стосується зобов’язань, в яких особа кредитора має істотне значення для боржника (фідуціар- ні зобов’язання). Сторони також можуть встановити в договорі, що заміна кредитора здійснюється виключно за згодою боржника.

Порядок заміни кредитора у зобов’ язанні передбачає лише необ­хідність повідомлення про це боржника (ч. 2 ст. 516 ЦК). Вказане правило спрямоване на забезпечення прав нового кредитора вимагати від боржника належного виконання зобов’язання. Ризик настання не­сприятливих наслідків у разі неповідомлення боржника про заміну кредитора, зокрема виконання боржником свого обов’ язку первісному кредиторові, несе новий кредитор. При цьому виконання первісному кредиторові вважатиметься належним виконанням, що є підставою для припинення зобов’язання (ст. 599 ЦК). Хоча в законодавстві не зазна­чено, на кого з кредиторів (первісного чи нового) покладається обов’язок щодо повідомлення боржника про заміну кредитора у зобов’язанні, про це має потурбуватися насамперед новий кредитор, оскільки саме для нього в законі встановлено несприятливі наслідки на випадок неповідомлення про заміну боржника. Повідомлення може здійснюватися у простій письмовій формі, незалежно від форми право- чину, з якого випливає зобов’язання, а також форми правочину, за яким здійснюється передання прав новому кредиторові, якщо заміна креди­тора відбувається внаслідок відступлення права вимоги. З одержанням боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, а також доказів прав нового кредитора у зобов’язанні в законі пов’язуються й інші правові наслідки (статті 517, 518 ЦК).

Перехід прав кредитора слід відрізняти від переадресування ви­конання. Головна відмінність полягає в тому, що при заміні кредитора первісний кредитор усувається новим, який замінює первісного креди­тора в зобов’язанні, а при переадресуванні кредитор залишається ак­тивним суб’єктом зобов’язання.

При заміні боржника відбувається переведення боргу на нового боржника. При цьому первісний боржник вибуває із зобов’язання. Оскільки особа вступає до зобов’язання виключно за своєю волею, для такої заміни потрібна згода в першу чергу нового боржника. Врахову­ючи, що особистість боржника, принаймні з огляду на його платоспро­можність, має велике значення для кредитора, переведення боргу до­пускається тільки за згодою останнього, якщо інше не передбачено законом (ст. 520 ЦК).

Переведення боргу має договірну природу. У цивілістичній літера­турі представлено різні позиції з приводу того, який договір покладено в основу переведення боргу — двосторонній чи багатосторонній. На думку Є. А. Суханова, договір про переведення боргу є багатосторон­нім правочином, який вимагає відповідного волевиявлення від старого і нового боржників і від кредитора^[2]. Інші вчені вважають таку позицію помилковою, оскільки, на їх думку, вона суперечить суті багатосторон­ніх правочинів, які характеризуються однаковістю інтересів їх учасни­ків і єдиною спрямованістю їх волевиявлення. У той час як при пере­веденні боргу волевиявлення первісного і нового боржника протилеж­но спрямовані і мають зустрічний характер, що є характерним саме для двосторонніх договорів. Тому останні посідають другу позицію, відповідно до якої переведення боргу слід вважати двостороннім до­говором. Заслуговує на особливу увагу наукова позиція, яка полягає у кваліфікації переведення боргу як складного юридичного факту, складовими якого є:

1) двосторонній правочин (договір про переведен­ня боргу), за яким первісний боржник передає майновий обов’ язок іншій особі (новому боржнику);

2) односторонній правочин кредитора, який полягає у наданні ним згоди на заміну первісного боржника новим відповідно до правочину між ними^[3].

При цьому правочин, за яким первісний боржник передає майновий обов’язок іншій особі (новому боржнику), яка приймає цей обов’язок на себе, характеризується як двосторонній, консенсуальний, абстрактний та розпорядчий. Він може бути як відплатним, так і безвідплатним. Отже, договір про переведен­ня боргу, як видається, становить лише одну зі складових переведення боргу як складного юридичного факту (за виключенням випадків, якщо відповідно до закону згода кредитора не вимагається).

Первісний боржник може передавати свій майновий обов’ язок у зобов’язанні іншій особі в силу різних обставин, включаючи те, що остання є боржником перед ним в іншому зобов’язанні. При цьому не має значення, якого роду є це зобов’язання, оскільки сам договір про переведення боргу є абстрактним правочином і не залежить від зобов’ язання між первісним і новим боржником, що лежить в його основі. Первісний боржник може передавати свій майновий обов’ язок у зобов’язанні іншій особі в силу того, що вона, наприклад, зобов’язана відшкодувати йому шкоду або є боржником перед ним у договірному зобов’язанні (наприклад, покупцем за договором купівлі-продажу, по­зичальником за договором позики, дарувальником за договором дару­вання тощо). Правовідносини, що є підставою для переведення боргу первісного боржника у зобов’язанні на іншу особу (нового боржника), можуть випливати з різного роду договорів, укладених між ними, які можуть бути як оплатними, так і безоплатними (договори купівлі- продажу, позики, дарування тощо).

У цьому зв’язку слід зважати на те, що договір про переведення боргу не можна ототожнювати з договором між первісним боржником та іншою особою, через який виникає питання про переведення боргу первісного боржника на цю особу (нового боржника). Ці договори є різними, самостійними договорами, які не залежать один від одного. Так, укладення самого договору дарування недостатньо для переве­дення боргу обдаровуваного в іншому зобов’ язанні на дарувальника або укладення самого договору позики — для переведення боргу по­зикодавця в іншому зобов’язанні на позичальника. Для того щоб пере­дати свій майновий обов’язок у зобов’язанні іншій особі, необхідно укласти з нею самостійний договір про переведення боргу. І до того ж отримати на це згоду кредитора у зобов’язанні, якщо інше не перед­бачено законом. Переведений на іншу особу (нового боржника) борг не залежить від тих відносин, які існують (існували) між ним і первіс­ним боржником. Ці відносини не мають значення для кредитора у зобов’язанні. Абстрактний характер правочину з переведення боргу виключає для нового боржника можливість посилатися у відносинах з кредитором на відносини, які лежать в основі переведення на нього боргу первісного боржника. Новий боржник не вправі висувати проти вимоги кредитора заперечення, що ґрунтуються на відносинах з його попередником (первісним боржником). Більш того, недійсність дого­вору між первісним боржником та іншою особою, через який постало питання про переведення боргу, не тягне за собою недійсності догово­ру про переведення боргу первісного боржника на цю особу (нового боржника).

Форма договору про переведення боргу залежить від форми право­чину, який є підставою виникнення боргу (ст. 521 ЦК). Якщо останній вчинений у простій письмовій або нотаріальній формі, такої самої форми має бути надано і правочину щодо заміни боржника у зобов’язанні. Правочин щодо заміни боржника у зобов’язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом (ст. 521 ЦК). Переве­дення боргу, який виник з усного правочину, а також позадоговірного боргу (наприклад, із заподіяння шкоди або набуття майна без достат­ньої правової підстави) може здійснюватися усно.

Предметом переведення боргу є юридичний обов’язок майнового характеру, що входить до змісту зобов’язання між первісним боржни­ком і кредитором. Він може полягати у сплаті коштів, передачі майна, виконанні робіт, наданні послуг тощо. Отже, предметом переведення боргу може виступати не тільки грошовий, а будь-який борг (юридич­ний обов’язок) за зобов’язанням.

Наслідком переведення боргу є заміна боржника у зобов’язанні. При цьому самий зміст зобов’ язання і правове становище боржника залишаються незмінними. Тому новий боржник у зобов’язанні має право висунути проти вимоги кредитора всі заперечення, що ґрунту­ються на відносинах між кредитором і первісним боржником (ст. 522 ЦК). Так, наприклад, новий боржник може посилатися на сплив строку по­зовної давності по заявленій проти нього вимозі кредитора. Заміна сторін у зобов’ язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позов­ної давності (ст. 263 ЦК). Крім того, новий боржник у зобов’язанні має право висунути проти вимоги кредитора всі заперечення, що ґрун­туються на його власних відносинах з кредитором.

У законодавстві не міститься переліку підстав заміни боржника у зобов’ язанні, як це зроблено щодо заміни кредитора, що можна роз­цінювати як прогалину. До того ж категорії «заміна боржника у зобов’язанні» і «переведення боргу» вживаються як ідентичні (ст. 520 ЦК). Однак боржник у зобов’язанні може бути замінений і з інших підстав, не пов’язаних з договором про переведення боргу. Обов’язки боржника можуть перейти до іншої особи на підставі за­кону при настанні передбачених у ньому обставин. Наприклад, вна­слідок спадкування відбувається автоматичний перехід обов’язків спадкодавця за зобов’язаннями, у яких він виступав боржником, до його спадкоємців (статті 1218, 1282 ЦК). Тому в законі слід було б уточ­нити підстави заміни боржника у зобов’язанні.

^[1] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 47. - Ст. 642.

^[2] Гражданское право [Текст] / под ред. Е. А. Суханова. - 3-е изд. - М., 2006. - Т. 3. - С. 46.

^[3] Див.: Пушай, В. І. Уступка вимоги і переведення боргу в цивільних правовідно­синах (на матеріалах судової практики) [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук /В. І. Пушай . - К. : [Б.в.], 2006. - С. 14.

Питання для самоконтролю

1. Ознаки зобов’язальних правовідносин.
2. Поняття та елементи зобов’ язання.
3. Види зобов’ язань.
4. Підстави виникнення зобов’язань.
5. Зобов’язання з множинністю суб’єктного складу.
6. Зобов’язання за участю третіх осіб.
7. Заміна сторін у зобов’ язанні.