| Глава 26 Авторське право і суміжні права |
|
| Гражданское право - Цивільне право: т.1 (В.І.Борисова та ін.) |
Глава 26 Авторське право і суміжні права
§ 1. Поняття авторського права
§ 2. Об’єкти та суб’єкти авторського права
§ 3. Особисті немайнові та майнові права автора
§ 4. Строк чинності авторського права
§ 5. Суміжні права
§ 6. Захист авторських і суміжних прав
§ 7. Представництво при здійсненні майнових авторських та суміжних прав
§ 1. Поняття авторського права Авторське право в об’єктивному розумінні являє собою сукупність правових норм, що регулюють коло суспільних відносин зі створення та використання творів науки, літератури і мистецтва. Авторське право в суб’єктивному розумінні — це особисті немайнові та майнові права, які виникають у автора у зв’язку зі створенням ним твору і охороняються законом. Об’єктом авторсько-правових відносин є нематеріальне благо у вигляді продукту духовної творчості, а саме твори науки, літератури, мистецтва. Для інституту авторського права характерний принцип незастосу- вання будь-якої формальності для виникнення правової охорони прав на твір. Цей принцип закріплений у ч. 2 ст. 433 ЦК, а також у ст. 11 Закону «Про авторське право і суміжні права» (далі — Закон) і означає, що авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення. Для його виникнення і здійснення не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також додержання будь- яких інших процедур. Особа, яка є творцем, вправі спеціальним знаком охорони «copyright» © сповістити про наявність у неї авторських прав і не повинна доводити їх належність, оскільки законом передбачена презумпція авторства особи, яка зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору. Обов’язок підтвердження належності прав може бути покладено на неї лише у ході судового провадження у разі оспорювання цього факту іншою особою.
§ 2. Об’єкти та суб’єкти авторського права Об’єкти авторського права. До об’єктів авторського права ст. 433 ЦК та ст. 8 Закону відносять твори у галузі науки, літератури і мистецтва. Законодавство пропонує досить широкий перелік різноманітних за характером творчості та формою вираження творів, яким надається охорона. Однак він не є вичерпним, що дає змогу надавати охорону тим об’ єктам, які виникатимуть у майбутньому завдяки розвитку науки, культури і техніки та будуть відповідати загальним ознакам твору. У науковій літературі авторські твори часто класифікують за їх змістом. Якщо твір являє собою систему понять, — це науковий твір, а якщо — систему образів, — це твір художній. Останні, у свою чергу, поділяються на твори літератури (белетристичні, публіцистичні, драматичні та ін.), музичні та музично-драматичні твори, аудіовізуальні, твори образотворчого мистецтва, твори хореографії та пантоміми, твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва; твори ужиткового мистецтва, фотографічні твори. Також закон надає охорону таким творам, як комп’ ютерні програми та бази даних, які можуть містити елементи наукового та інформаційного характеру. За своєю формою наукові та художні твори можуть бути письмовими (книги, брошури, статті), усними (виступи, лекції, промови, проповіді), у вигляді картин, зображень, ілюстрацій, карт, планів, креслень, ескізів, пластичних форм (декорації, макети). Причому охороні підлягають твори незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети, незалежно від ступеня їх завершеності, а також факту їх оприлюднення. Необхідною умовою авторсько-правової охорони є ознаки, яким повинен відповідати будь-який твір. До таких ознак належать: творчий характер результату діяльності людини та об ’єктивна форма вираження твору. Творчість визначається як сфера духовного виробництва, інтелектуальна діяльність людини, яка характеризується певними якостями. Продукт творчості — це результат відображення у свідомості людини оточуючої її об’єктивної дійсності. Творчість — складний процес, який зумовлюється індивідуальними здібностями творця, умовами, за яких він творить, метою, яку він перед собою поставив, та іншими факторами. Творчість породжує щось якісно нове і таке, що відрізняється неповторністю, оригінальністю та унікальністю[1]. Твір повинен мати зовнішню об’єктивну форму вираження та існувати самостійно від автора[2]. Під об’єктивною формою твору розуміється форма, яка робить твір не просто доступним для сприйняття інших людей, а й відтворюваним[3]. Разом з тим авторське право охороняє не відокремлений зміст твору, не його відокремлену форму, а твір як єдність форми і змісту. Охорона надається твору в цілому як результату творчої діяльності, але насамперед у зв’язку з його формою, яка дозволяє відокремити твір за зовнішніми ознаками[4]. Однаковими думками, ідеями, інформацією можуть володіти різні люди, але форма їх вираження завжди буде відрізнятися та залежати від індивідуальних інтелектуальних та психологічних якостей автора. Тому завданням авторського права є охорона індивідуальної, творчо створеної форми вираження ідей, думок, образів і понять. Частиною 3 ст. 8 Закону передбачено, що правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі. У процесі творчої діяльності можуть створюватися не тільки абсолютно нові твори, а й творчі переробки вже існуючих. Це можуть бути сценарії, створені на базі літературного твору, або аранжування чи оркестровки музичного твору, тексти перекладів тощо. Якщо новий творчий продукт містить елементи іншого твору, що охороняється, але сам є результатом творчої праці зі створення нової форми, такий об’єкт називається похідним або залежним. Похідні твори охороняються авторським правом як окремі творчі результати, але за умови, що вони були створені без порушення авторського права осіб, чиї твори були використані для творчої переробки, тобто за згодою останніх. До об’ єктів авторського права належать складені твори — різноманітні збірники, якщо вони є результатом творчої праці за добором, координацією або упорядкуванням певного матеріалу (збірники творів, обробок фольклору, енциклопедії, словники, антології, газети, журнали та інші періодичні видання). При цьому умовою охорони є дотримання авторських прав на твори, що увійшли до них як складові частини. Авторські права упорядника поширюються на новий складений твір у цілому та не охоплюють самі твори, дані чи інформацію, що становлять його зміст. Тому автори окремих об’єктів, включених до складеного твору, мають право використовувати їх незалежно від усього збірника, якщо інше не передбачено авторським договором з його упорядником. Зокрема, вони вправі надавати дозвіл на підбір та розташування їх творів іншим упорядникам. До складених творів належать компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності. Згідно зі ст. 433 ЦК творча компіляція даних охороняється як така, тому ця охорона не поширюється на матеріал, що є складовим компіляції. Останній може бути самостійним об’єктом авторського або іншого інтелектуального права особи, яка створила чи придбала певну інформацію. Авторське право на бази даних не повинно зачіпати прав інших осіб на матеріал цієї бази. Тому створення і подальше її використання має відбуватися тільки за згодою правоволодільців об’єктів, що компілюються з певною метою. Авторське право охороняє не тільки твір у цілому, а й будь-яку його частину, яка може використовуватися самостійно, у тому числі й оригінальну назву твору. Не визнаються об’єктами авторського права, згідно зі ст. 434 ЦК та ст. 10 Закону: а) повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації; б) твори народної творчості (фольклор) — приказки, частівки, танці, художні промисли, народні костюми, тощо; в) видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади; г) державні символи України, державні нагороди, символи і знаки органів державної влади, Збройних Сил України та інших військових формувань, символіка територіальних громад, символи та знаки підприємств, установ та організацій, але після їх офіційного затвердження (флаги, герби, гімни, ордени); д) грошові знаки; є) розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право sui-generis (своєрідне право, право особливого роду). Суб’єкти авторського права. Відповідно до ст. 7 Закону суб’єктами авторського права є автори творів, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права. Автором є фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір, тобто безпосередній створювач твору (ст. 1 Закону). При створенні твору спільною творчою працею кількох осіб первинні авторські права виникають у них одночасно і вони визнаються згідно зі ст. 436 ЦК та ст. 13 Закону співавторами. Авторське право на створений у співавторстві твір належить їм спільно. Визначальними ознаками співавторства є, по-перше, сумісна творча праця і творчий внесок кожного зі співавторів. Не визнається співавторством допомога технічного, організаційного, фінансового характеру. Другою ознакою співавторства є створення єдиного цілісного результату спільної творчої праці. Для нього характерним є те, що виключення окремих частин твору, що створювалися різними авторами, або взагалі неможливе з причин їх тісної взаємопов’язаності, або фізично можливе, але тягне за собою неможливість використання твору як єдиного цілого, призводить до втрати твором первісного значення. Співавторство може бути двох видів — подільне та неподільне. Неподільне співавторство має місце, коли твір утворює одне нерозривне ціле, тому що він або спочатку до кінця створювався спільно поєднаними діями кількох осіб, або його частини, що були створені різними авторами, не мають самостійного значення. Подільне співавторство характеризується тим, що твір складається із частин, створених різними авторами, і кожна з них має самостійне значення та може використовуватися відокремлено від твору в цілому. Співавторам спільно належить право на використання твору в цілому. Тому його використання іншими особами потребує згоди кожного співавтора та кожен з них має право на отримання за це винагороди. Відносини між самими співавторами мають узгоджуватися у договорі між ними. Якщо твір був створений у неподільному співавторстві, то жоден із співавторів не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на використання або зміну твору. Подільне співавторство дає право кожному співавтору використовувати свою частину на власний розсуд, якщо між собою вони не домовились про заборону таких дій. Авторська винагорода за використання належить їм у рівних частках. До первинних суб’єктів слід віднести також роботодавця, якому належать майнові права на службовий твір. Останнім є той, що створений у порядку виконання службового завдання або трудової функції. До похідних суб’єктів належать набувачі авторських прав на твори: особи, які уклали з автором авторський договір; спадкоємці, до яких майнові права перейшли у спадщину, а також інші особи — правонаступники.
§ 3. Особисті немайнові та майнові права автора Найбільш поширеною класифікацією авторських прав є їх поділ за характером інтересу, що лежить в їх основі, на особисті немайнові та майнові. Крім загальних норм про особисті немайнові права інтелектуальної власності (ст. 423 ЦК), вони регламентуються також статтями 438, 439 ЦК і ст. 14 Закону. До них належать: 1) право на визнання людини творцем, тобто право авторства; 2) право автора на ім’ я; 3) право на недоторканність твору і збереження його цілісності. Право авторства — це право вимагати визнання свого авторства як із боку суспільства, так і з боку окремої людини. Завдяки праву на ім’я автор може реалізувати право авторства, вимагаючи визнання останнього шляхом зазначення свого імені на примірниках твору. Право на ім’ я є широким за обсягом і включає декілька правових можливостей для автора. Він може вимагати зазначення належним чином свого імені на творі і його примірниках за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо; забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом; вибирати псевдонім; зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі та його примірниках і під час будь- якого його публічного використання. Право на недоторканність твору означає можливість протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора. Захищаючи недоторканність твору, автор вправі забороняти внесення будь- яких змін чи доповнень до твору (ілюстрацій, передмов, післямов, коментарів) або, навпаки, виключення з нього окремих частин, що порушує цілісність твору. Стаття 439 ЦК передбачає заходи забезпечення недоторканності твору після смерті автора. У цьому разі право на охорону недоторканності належить або особі, яка спеціально уповноважена на це автором, або за відсутності такого уповноваження — спадкоємцям автора. Майнові права автора. Види майнових прав на твір розрізняються за способом використання твору. Законодавство (ст. 441 ЦК, ст. 15 Закону) наводить примірний перелік майнових прав автора у відповідності із відомими і поширеними у сучасних умовах способами використання і розповсюдження творів, якими є: 1) право на опублікування твору (випуск у світ); 2) право на відтворення творів; 3) право на публічне виконання; 4) право на публічне сповіщення творів; 5) право на публічну демонстрацію і публічний показ; 6) право на переклад творів; 7) право на переробки, зміни творів; включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо; 8) право на розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом у будь-якій формі; 9) право здавання твору в майновий найм чи у прокат; 10) право слідування щодо творів образотворчого мистецтва; 11) право на подання творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів із будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором; 12) право на імпорт примірників творів; 13) право на отримання винагороди за використання твору. Опублікуванням твору (випуском у світ), згідно зі ст. 442 ЦК, вважається повідомлення його будь-яким способом невизначеному колу осіб, у тому числі видання, публічне виконання, публічний показ, передача по радіо чи телебаченню, відображення у загальнодоступних електронних системах інформації. Законодавчо закріплено певні обмеження щодо опублікування твору, який порушує права людини на таємницю її особистого і сімейного життя, завдає шкоди громадському порядку, здоров’ю та моральності населення. Вони поширюються, по- перше, на твори, які зачіпають «особисту сферу» людини: особисті листи, щоденники, фотографії, звуко- чи відеозаписи або будь-які інші матеріали, що містять інформацію про особисті, сімейні, інтимні сторони життя людини. По-друге, заборона стосується творів, які закликають до терористичних актів, погромів, захоплення будівель чи споруд, нищення, руйнування чи псування пам’яток історії або культури, хуліганських дій; творів, що пропагують злочинну діяльність, проституцію, пияцтво, вживання наркотичних засобів, жебрацтво, культ насильства і жорстокості, мають порнографічний характер. У разі смерті автора право на опублікування твору мають його правонаступники, якщо це не суперечить волі автора. Відтворенням, згідно зі ст. 1 Закону, вважається виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми у будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп’ютер. Відтворення може відбуватися у вигляді виготовлення друкованих примірників літературного твору або копій, репродукцій чи ілюстрацій із зображенням картин, або виготовлення примірників запису музичного твору на магнітній стрічці або компакт-диску, виготовлення примірників відеозапису. Твори живопису, графіки, скульптури, художньої фотографії, декоративно- прикладного мистецтва можуть відтворюватись у промислових виробах — на шкатулках, коробках, футлярах, упаковках, обкладинках, флаконах тощо. Право на публічне виконання охоплює дії з подання за згодою суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав творів, виконань, фонограм, передач організацій мовлення шляхом декламації, гри, співу, танцю та іншим способом як безпосередньо (у живому виконанні), так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до кола сім’ї або близьких знайомих цієї сім’ ї, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в той самий час або у різних місцях і у різний час. Публічною демонстрацією слід вважати публічне одноразове чи багаторазове представлення публіці за згодою суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав у приміщенні, в якому можуть бути присутніми особи, які не належать до кола однієї сім’ ї або близьких, знайомих цієї сім’ ї, аудіовізуального твору чи зафіксованого у відеограмі виконання або будь-яких рухомих зображень. Публічний показ визначений законом як будь-яка демонстрація оригіналу або примірника твору, виконання, фонограми, відеограми, передачі організації мовлення за згодою суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав безпосередньо або на екрані за допомогою плівки, слайда, телевізійного кадру тощо (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) або за допомогою інших пристроїв чи процесів у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до кола однієї сім’ ї чи близьких знайомих цієї сім’ї особи, яка здійснює показ, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в той самий час або у різних місцях і у різний час (публічний показ аудіовізуального твору чи відеограми означає також демонстрацію окремих кадрів аудіовізуального твору чи відеограми без дотримання їх послідовності). Публічне сповіщення творів охоплює декілька різновидів дій із доведення твору до загального відома: 1) передача творів в ефір за допомогою радіохвиль, а також лазерних променів, гама-променів тощо,у тому числі з використанням супутників; 2) передача на відстань за допомогою проводів або будь-якого виду наземного чи підземного (підводного) кабелю (провідникового, оптоволоконного та інших видів). Ознака публічності дій полягає у тому, що їх результатом є можливість сприйняття творів необмеженою кількістю осіб у різних місцях із значною віддаленістю від місця передачі. Право на переклад твору означає можливість для автора здійснювати переклад на іншу мову самостійно, давати згоду на це іншим особам або, навпаки, забороняти таке. Право на переробку означає право на будь-яку творчу зміну твору, в результаті якої виникає новий твір похідного характеру. Найбільш поширеними способами переробки є адаптація, аранжування, орке- стровка. Переробка літературного твору можлива у формі переведення розповідного твору у драматичний, драматичного — в сценарний, віршованого — у прозу тощо. Право на включення творів до складених творів поширюється на включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій та інших складених творів, що виникають у результаті поєднання інших самостійних творів (або їх частин) різних авторів за будь-яким критерієм (тематикою, жанром, науковою спрямованістю у певній галузі, історичним періодом, сферою діяльності людини тощо). Розповсюдження творів дає можливість необмеженому колу осіб ознайомитися із твором в індивідуальному порядку або придбати його примірник у власність. Виходячи зі ст. 441 ЦК та ст. 15 Закону розповсюдженням визнається: - перший продаж або інше відчуження (обмін, дарування, поставка, правовою метою яких є передача права власності на примірник твору); - передача творів у майновий найм (оренду) чи у прокат як до першого продажу, так і після такого. Належність автору права на імпорт означає, що імпорт примірників твору потребує окремої згоди особи, яка має авторські права, незалежно від мети ввезення і здійснення у подальшому будь-яких дій із їх розповсюдження. Тиражування творів у країнах, де права українських авторів не охороняються, також не дає правової можливості ввезти їх в Україну без згоди автора. Право на подання творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів із будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором, передбачене п. 9 ч. 3 ст. 15 Закону. Його введення мало за мету охопити всі можливі способи доведення творів до загального відома публіки, які не підпадають під інші перелічені у законі форми їх поширення. Найбільш поширеним способом доведення твору до загального відома є розміщення інформації у глобальній інформаційній мережі Інтернет, що робить твори доступними для публічного використання. Чинне законодавство закріплює деякі майнові права, які можуть бути реалізовані тільки стосовно певних об’єктів авторського права. Так, ст. 448 ЦК і ст. 27 Закону регламентують так зване право слідування щодо оригіналу твору образотворчого мистецтва та оригіналу рукопису літературного твору. Воно полягає у можливості автора одержувати п’ ять відсотків від ціни кожного наступного продажу оригіналу твору, що здійснений за першим його відчуженням автором. Ще одне особливе право автора твору образотворчого мистецтва — це право доступу до твору. Воно закріплено у ст. 26 Закону і полягає у тому, що при передачі твору образотворчого мистецтва чи матеріального об’єкта, у якому втілено цей твір, у власність іншій особі автор має право вимагати доступу до цього твору (без його доставки авторові) з метою його використання для відтворення — виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо. Як окреме право ст. 15 Закону закріплює право авторів творів архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва на їх участь у реалізації проектів цих творів. Із метою реалізації даного права автор (архітектор) може здійснювати авторський нагляд під час будівництва об’єкта архітектури. При виявленні відхилень від проектних рішень автор вправі заявити вимоги підряднику щодо їх усунення, а у разі його відмови — повідомити про це замовника і відповідну інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю для вжиття заходів відповідно до законодавства. Авторське право на винагороду. Стаття 445 ЦК та ч. 5 ст. 15 Закону передбачають, що автор (чи інша особа, яка має авторське право) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору. Законодавство України, виходячи з принципу свободи договору, дозволяє самостійно визначати форму, розмір і порядок виплати винагороди авторам. Вони можуть бути визначені в авторському договорі, який укладається безпосередньо між автором та користувачем, або у договорі, що укладається організаціями колективного управління за дорученнями авторів чи їх правонаступників. Формою винагороди може бути паушальний платіж (одноразовий), або відрахування за кожний проданий примірник чи за кожне використання (роялті). Авторський гонорар може визначатися також у комбінованій формі, тобто шляхом поєднання одноразової виплати певної суми із наступними платежами пропорційно прибутку від використання твору. Розмір винагороди автор узгоджує із користувачем на свій розсуд. Проте законодавство встановило мінімальні ставки авторської винагороди за використання об’єктів авторського права, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 721 і мають на меті визначити мінімальні гарантії забезпечення майнових інтересів авторів при використанні результатів їх творчої праці. Таким чином, визначені певні орієнтири для авторів щодо вартості використання їх твору, а для користувачів встановлені граничні межі, нижче яких розмір винагороди бути не може. Винятки та обмеження в майнових правах автора. Перелік випадків правомірного вільного використання творів (винятків) передбачений ст. 444 ЦК та статтями 21-25 Закону і мають вичерпний характер. Усі зазначені у нормах винятки встановлені з урахуванням інтересів суспільства і мають певну інформаційну, соціальну, загальнокультурну або освітню мету. До них належать такі: 1) використання цитат з опублікованих творів з полемічною, критичною, науковою або інформаційною метою в обсязі, виправданому цією метою; 2) використання літературних і художніх творів як ілюстрацій у виданнях, передачах мовлення, звуко- та відеозаписах навчального характеру в обсязі, виправданому поставленою метою; 3) відтворення у пресі, публічне виконання і публічне сповіщення попередньо опублікованих у газетах або журналах статей і публічно сповіщених творів із поточних економічних, політичних, релігійних та соціальних питань, коли таке використання прямо не заборонено автором; 4) відтворення та доведення творів до відома публіки за допомогою засобів фотографії, кінематографії, ефірного та кабельного мовлення з метою висвітлення поточних подій в обсязі, виправданому інформаційною метою; 5) відтворення у каталогах творів, виставлених на доступних публіці виставках, аукціонах, ярмарках, колекціях для висвітлення зазначених заходів, без використання цих каталогів у комерційних цілях; 6) публічне сповіщення та відтворення у періодичних виданнях публічно виголошених промов, звернень, доповідей та інших подібних творів з інформаційною метою; 7) видання випущених у світ творів рельєфно-крапковим шрифтом для сліпих; 8) відтворення творів для судового і адміністративного провадження в обсязі, виправданому цією метою; 9) публічне виконання музичних творів під час офіційних, релігійних, ритуальних церемоній; 10) відтворення репрографічним способом (тобто способом фотокопіювання і подібними йому, виключаючи запис в електронній формі) некомерційними бібліотеками та архівами одного примірника статей, уривків із письмових творів та невеликих творів за запитами фізичних осіб з метою їх освіти, навчання, приватного дослідження; 11) відтворення репрографічним способом некомерційними бібліотеками та архівами з метою збереження або заміни загубленого, пошкодженого та непридатного примірника, якщо одержання такого примірника іншим шляхом неможливе; 12) відтворення уривків з опублікованих творів з метою навчання; 13) відтворення навчальними закладами репрографічним способом опублікованих статей, невеликих творів або уривків із письмових творів для аудиторних занять; 14) використання комп’ютерних програм у вигляді: - внесення змін до комп’ютерної програми (модифікація) з метою забезпечення її функціонування на конкретних технічних засобах особи-користувача; - використання відповідно до призначення програми; - виправлення явних помилок, якщо інше не передбачено угодою з особою, яка має авторське право; - виготовлення однієї копії комп’ютерної програми для архівних цілей або для заміни втраченого, знищеного або непридатного правомірно придбаного оригіналу; - декомпілювання комп’ютерної програми, тобто перетворення її з об’єктного коду у вихідний текст з метою досягнення її здатності до взаємодії з іншими комп’ютерними програмами. Інформація, одержана в результаті декомпіляції, не може використовуватися для розроблення схожої комп’ютерної програми; - вивчення, дослідження програми у процесі її завантаження, показу, функціонування, передачі чи запису в пам’ять з метою визначення ідей і принципів її роботи; 15) відтворення правомірно оприлюднених творів в особистих цілях для кола сім’ї, крім творів архітектури у формі будівель і споруд, комп’ютерних програм, репрографічного відтворення книг, нотних текстів, творів образотворчого мистецтва. Обмеження (певне звуження обсягу майнового права) полягає у тому, що особа, яка має авторське право, не може заборонити вказане у законі використання, але вправі вимагати за нього виплати винагороди. Так, обмеженням прав є встановлена ч. 2 ст. 25 Закону можливість вільно, без згоди автора, відтворювати у домашніх умовах виключно в особистих цілях твори, зафіксовані у фонограмах, відеограмах та їх примірниках, а також аудіовізуальні твори та їх примірники. Ця винагорода включається в ціну обладнання та матеріальних носіїв, за допомогою яких можливо здійснити відтворення твору виключно в домашніх умовах. Відрахування авторської винагороди у вигляді певних відсотків від вартості зазначених товарів провадиться виробниками та імпортерами відповідного обладнання і матеріальних носіїв організаціям колективного управління, уповноваженим Міністерством освіти і науки України на збирання і розподіл зазначених коштів. Далі ці кошти розподіляються між суб’єктами авторського права, виконавцями, виробниками фонограм та відеограм. Частиною 7 ст. 42 Закону визначено відсотки, за якими організації колективного управління мають розподіляти отримані кошти між правоволодільцями, якщо спеціальними угодами між ними не передбачений інший порядок. Так, автори вправі отримати 50 відсотків, виконавці — 25 відсотків, а виробники фонограм чи відеограм — 25 відсотків отриманих відрахувань. Розмір відрахувань, що мають сплачуватися виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2003 р. № 9921.
§ 4. Строк чинності авторського права В авторському праві діє принцип відсутності формальностей щодо виникнення виключних авторських прав на твори науки, літератури та мистецтва. Стаття 437 ЦК та ст. 28 Закону закріпили, що авторське право виникає з моменту створення твору. Але строки чинності особистих немайнових та майнових прав є різними. Щодо особистих немайнових прав ст. 425 ЦК встановлює, що ці права є чинними безстроково, якщо інше не передбачено законом. Обов’язок їх дотримання необмежено у часі лежить на будь-якій особі. Майнові права інтелектуальної власності, відповідно до ст. 425 ЦК, є чинними протягом строків, встановлених Кодексом, іншим законом чи договором. Законодавством (ст. 446 ЦК, ст. 28 Закону) визначено, що майнові права автора твору за загальним правилом діють протягом усього життя автора та сімдесят років після його смерті. Якщо твір було створено у співавторстві, цей строк обчислюється після смерті останнього співавтора. Сімдесят років відліковується з 1 січня року, наступного за роком смерті автора. Для окремих випадків Закон (ст. 28) передбачає спеціальні правила визначення строків чинності майнових прав автора. Якщо особа автора невідома з тієї причини, що твір було оприлюднено анонімно або під псевдонімом, строк дії авторського права закінчується через 70 років після його оприлюднення. Але у випадках, коли псевдонім не викликає сумніву щодо особи автора, діє загальне правило, і 70 років відраховується з 1 січня року, наступного за роком смерті автора. За загальним правилом обчислюється також строк, якщо авторство твору, оприлюдненого анонімно або під псевдонімом, розкривається не пізніше ніж через 70 років після оприлюднення твору. Авторське право на твори посмертно реабілітованих авторів діє протягом 70 років після їх реабілітації. Авторське право на твір, вперше опублікований протягом 30 років після смерті автора, діє протягом 70 років від дати його правомірного опублікування. У разі коли весь твір публікується (оприлюднюється) не водночас, а послідовно у часі томами, частинами, випусками, серіями тощо, строк дії авторського права визначається окремо для кожної опублікованої (оприлюдненої) частини твору. Крім безпосередніх творців творів та їх правонаступників, майнові правомочності щодо твору можуть належати особі, яка після закінчення строку охорони неоприлюдненого твору вперше його оприлюднює. За своїм характером ці правомочності не є авторськими, але ч. 8 ст. 28 Закону встановлено, що дана особа користується захистом, який є рівноцінним захисту майнових прав автора. Строк охорони цих прав становить 25 років від часу, коли твір був уперше оприлюднений. Наслідком спливу строку охорони авторського права є перехід твору в суспільне надбання. Такі твори, згідно зі ст. 447 ЦК та ст. 30 Закону, можуть вільно, без виплати винагороди використовуватися будь-якою особою, але з обов’язковим дотриманням особистих не- майнових прав автора.
§ 5. Суміжні права Суміжні права в об’єктивному розумінні є сукупністю цивільно- правових норм, що регулюють відносини з використання виконань творів, фонограм, відеограм та програм мовлення і які разом із нормами авторського права складають єдиний інститут права інтелектуальної власності — інститут авторського права та суміжних прав. Сама назва «суміжні права» вказує на тісний зв’язок предметів регулювання авторського права та суміжних прав, що дозволило поєднати їх в один інститут. Цей зв’язок пояснюється тим, що, по-перше, об’єкти суміжних прав — виконання творів, фонограми, відеограми та програми мовлення — виникають у результаті використання творів науки, літератури та мистецтва, а тому є вторинними стосовно об’єктів авторського права. По-друге, використання об’єктів суміжних прав відбувається одночасно з використанням об’ єктів авторського права, оскільки вони є однією з форм існування авторських творів. Усе це зумовило регулювання цих відносин на основі єдиних принципів — поєднання інтересів правоволодільця та суспільства, відсутність формальностей щодо виникнення правової охорони, захист інтересів шляхом надання особистих немайнових та майнових прав виключного характеру, договірна форма відносин із передачі права на використання об’єктів третім особам. Крім того, вторинний характер об’єктів зумовив головний принцип охорони суміжних прав — вона здійснюється, не перешкоджаючи охороні авторських прав на твори. Це означає, що охорона суміжних прав здійснюється заходами, які виключають можливість порушення авторських прав, а умовою охороноздат- ності об’ єктів суміжних прав є правомірне використання творів із метою їх виконання, запису фонограм, відеограм або створення програм мовлення. Цей принцип втілений у ч. 2 ст. 36 Закону: виконавці здійснюють свої права за умови дотримання ними прав авторів виконуваних творів та інших суб’єктів авторського права; виробники фонограм, виробники відеограм мають дотримуватися прав суб’єктів авторського права і виконавців; організації мовлення повинні дотримуватися прав суб’єктів авторського права, виконавців, виробників фонограм (відеограм). У суб’єктивному розумінні суміжні права являють собою особисті немайнові та майнові права виключного характеру, надані законом виконавцям, виробникам фонограм і відеограм та організаціям мовлення. Об’єкти та суб’єкти суміжних прав. Об’єкти суміжних прав закріплені у ст. 449 ЦК та ст. 35 Закону і, на відміну від об’єктів авторського права, перелічені вичерпно. Ними є: виконання; фонограми; відеограми та програми (передачі) організацій мовлення незалежно від їх призначення, змісту, цінності, способу чи форми їх вираження. До перших належить виконання будь-яких творів — літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та ін. Фонограмою є звукозапис на відповідному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, компакт- диску тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у формі запису, що входить до аудіовізуального твору. Відеограмою визнається відеозапис на відповідному матеріальному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього), крім зображень у вигляді запису, що входить до аудіовізуального твору. Програма мовлення — це сукупність теле- або радіопередач, що безпосередньо або в запису транслюються на відстань за допомогою електромагнітних хвиль, які розповсюджуються передавальними пристроями і приймаються будь-якою кількістю телерадіоприймачів. Суб’єкти суміжних прав можуть бути первинними і похідними. Первинні суб’єкти — це особи, що безпосередньо своєю діяльністю виготовили фонограму, відеограму, програму мовлення або виконали будь-який твір. Первинними суб’єктами ст. 450 ЦК визначає виконавця, виробника фонограм, виробника відеограм, організацію мовлення. Згідно зі ст. 1 Закону виконавцем може бути актор (театру, кіно тощо), співак, музикант, танцюрист або інша особа, яка виконує роль, співає, читає, декламує, грає на музичному інструменті, танцює чи будь-яким іншим способом виконує твори літератури, мистецтва чи твори народної творчості, циркові, естрадні, лялькові номери, пантоміми тощо, а також диригент музичних і музично-драматичних творів. Виробником відеограми визнається фізична або юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший відео- запис виконання або будь-яких рухомих зображень (як із звуковим супроводом, так і без нього). Виробник фонограми — це фізична або юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший звукозапис виконання або будь-яких звуків. Організацією мовлення вважається телерадіоорганізація, що здійснює публічне сповіщення радіо- чи телевізійних передач і програм мовлення як власного виробництва, так і виробництва інших організацій. Законом «Про телебачення і радіомовлення» (у редакції Закону від 12.01.2006 р.)1 телерадіоорганізація визначена як зареєстрована у встановленому законодавством порядку юридична особа, яка на підставі виданої Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення ліцензії на мовлення створює або комплектує та/чи пакетує телерадіопрограми і/або передачі та розповсюджує їх за допомогою технічних засобів мовлення. Залежно від організаційно- технологічних особливостей розповсюдження програм виділяють такі види мовлення, як супутникове; ефірне; кабельне; проводове; багатоканальне. Використання різноманітних технічних засобів телекомуні- кацій забезпечує публічне приймання передач і програм за допомогою побутових теле- та радіоприймачів у відкритий спосіб чи за абонентну плату на договірних засадах. Структуру національного телебачення і радіомовлення України становлять: державні та комунальні телера- діоорганізації, система Суспільного телебачення і радіомовлення України, приватні, незалежно від способу розповсюдження програм, громадські та інші телерадіоорганізації, засновані відповідно до вимог законодавства України. Похідними суб’єктами суміжних прав є особи, які набули суміжних прав на підставі договору, спадкування або в іншому порядку право- наступництва. Суб’єктами суміжних прав можуть бути громадяни України, юридичні особи, що мають постійне місцезнаходження на території України, а також іноземці та особи без громадянства, які відповідно до міжнародних договорів чи на основі принципу взаємності мають однакові з особами України права, передбачені цим Законом. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи можуть скористатися в Україні охороною їх суміжних прав за певних умов: 1) якщо об’єкти суміжних прав іноземних осіб вперше були оприлюднені на території України; 2) якщо об’ єкти суміжних прав іноземних осіб, які не були оприлюднені, знаходяться в об’єктивній формі на території України; 3) якщо об’єкти суміжних прав іноземних осіб вперше були оприлюднені в іншій країні та протягом 30 днів після цього оприлюднені в Україні. Іноземним суб’єктам суміжних прав, об’єкти яких вперше оприлюднені на території іншої держави або не оприлюднені, але знаходяться там в об’єктивній формі, правова охорона надається відповідно до міжнародних договорів України. Особисті немайнові та майнові суміжні права. З моменту виконання твору, виробництва фонограми, відеограми або оприлюднення програми (передачі) мовлення у їх створювача без будь-яких формальностей виникає комплекс виключних суміжних прав немайнового та майнового характеру. Але для того, щоб сповістити всіх можливих користувачів продукту про приналежність виключних повноважень певному виконавцю, виробнику фонограм, відеограм або організації мовлення, останні вправі скористатися спеціальним знаком охорони суміжних прав (р) (від «phonogram» — звукозапис, фонограма). Цей знак проставляється на фонограмах, відеограмах, їх примірниках або на упаковках. Поряд з ним вказуються ім’ я чи назва правоволодільця та рік першого виготовлення фонограми або відеограми. Наявність знака охорони свідчить про необхідність одержання дозволу на використання об’єкта від особи, яка зазначена на фонограмі чи відеограмі. Крім того, саме сповіщення про суміжні права надає їх суб’єктам можливості доказово підтверджувати володіння цими правами відповідно до принципу презумпції приналежності суміжних прав тим особам, які зазначені на правомірно розповсюджених примірниках. Немайнові суміжні права надані всім суб’єктам суміжних прав (ст. 423 ЦК та ст. 38 Закону). Проте за обсягом ці права є різними. Так, виробнику фонограми, виробнику відеограми та організації мовлення належить немайнове право на ім ’я, тобто на зазначення свого імені або назви на носії і примірниках запису, а також на згадування імені чи назви під час використання об’єкта. Виконавцеві також надано право на ім’ я, але воно має більш широкий зміст і включає можливість вимагати згадування його імені у зв’язку з кожним його виступом, записом чи виконанням, якщо це можливо за даних умов використання. Крім того, право виконавця поширюється на можливість використання псевдоніма і згадування під час використання саме псевдоніма, а не дійсного імені виконавця. Поряд з цим виконавець має право на недоторканність свого виконання від дій, які можуть завдати шкоди його честі і репутації. Це право означає, по-перше, можливість протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні виконання. По-друге, воно дозволяє виконавцеві вимагати забезпечення належної якості запису його виконання. У зв’язку з необхідністю захистити творчу індивідуальність виконавця йому надане право на визнання його творцем (ч. 1 ст. 423 ЦК, ч. 1 ст. 38 Закону). Право особи вимагати суспільного визнання того факту, що саме вона є виконавцем, забезпечує можливість захистити себе у випадках, коли запис виконання привласнюється іншою особою та видається за своє власне виконання. Зміст будь-якого майнового права щодо об’єктів суміжних прав складається з таких правомочностей: використання об’єкта, можливість дозволяти використання іншим особам, право перешкоджати неправомірному використанню, у тому числі забороняти таке. Види майнових прав розрізняються за способами використання, які можуть бути різними залежно від того чи іншого об’єкта суміжних прав. Тому види майнових прав виконавця, виробника фонограм чи відеограм, а також організації мовлення передбачені окремо у статтях 453-455 ЦК, а також статтями 39-41 Закону. Перелік майнових прав суб’єктів суміжних прав на відміну від переліку майнових прав автора є вичерпним. Отже, вказані правомочності можуть бути реалізовані тільки щодо зазначених у законі способів використання виконань, фонограм, відеограм та програм (передач) мовлення. Виконавцеві належать такі види майнових прав. Право на фіксацію виконання під час його здійснення. Це право поширюється на випадки запису виконання у вигляді фонограми чи відеограми, що дає можливість сприймати виконання, відтворювати його та передавати за допомогою технічних засобів. Тобто фіксацією є закріплення «живого» виконання за допомогою технічних засобів у матеріальній формі, яка надає виконанню стабільності, незмінності та дозволяє використовувати його незалежно від участі самого виконавця. Фіксація виконання здійснюється на будь-якому матеріальному носії, який може містити фонограму або відеограму. В окремих випадках дозвіл виконавця на фіксацію його виконання презюмує дозвіл на інші способи використання запису. Так, згідно з ч. 3 ст. 39 Закону, у разі використання виконання в аудіовізуальному творі, вважається, що виконавець передає організації, яка здійснює виробництво аудіовізуального твору, або продюсеру останнього всі майнові права на виконання, якщо інше не передбачено договором. Право доведення виконання до відома публіки. Доведення виконання до відома публіки відбувається у двох формах: доведення його під час самого здійснення виконання, а також доведення виконання, яке зафіксоване у фонограмі або відеограмі. Відповідно дещо різним є зміст майнового права щодо кожної з цих форм. Перша форма передбачає такі способи, коли доведення можливо зробити одночасно із здійсненням самого виконання, тобто коли сповіщаються так звані «живі» виконання. Найчастіше це відбувається на концертах, розважальних програмах та шляхом публічного сповіщення у прямий ефір, у тому числі через супутник. Саме таким чином дане право конкретизується у п. «а» ч. 1 ст. 39 Закону та визначається як право на публічне сповіщення незафіксованих виконань у прямий ефір. Щодо доведення публіці зафіксованого у фонограмі чи відеограмі виконання, то право виконавця у даному випадку поширюється на способи розповсюдження за допомогою будь-яких засобів зв’язку, які дозволяють представникам публіки одержувати доступ до запису з будь-якого місця і у будь-який час за власним бажанням (п. «є» ч. 1 ст. 39 Закону). Це може бути розміщення записів у загальнодоступних інформаційних базах чи архівах із відкритим доступом та можливістю одержання в них примірника або розміщення відеограм у глобальній інформаційній мережі Інтернет, що робить їх доступними для публічного споживання. Такі та подібні дії потребують окремого дозволу виконавця, крім випадків, коли при першій фіксації він дав згоду на цей вид розповсюдження. Доведення до відома публіки виконання у записі можливе також шляхом публічного сповіщення фонограми чи відеограми. Проте в даному разі право виконавця дозволяти сповіщення обмежується випадками, коли фонограма або відеограма виконання були створені не для комерційного використання, тобто без мети отримання прибутку (наприклад, архівні, репетиційні записи). Навпаки, якщо виконання зафіксоване у фонограмі чи відеограмі, яка була опублікована з комерційною метою, то, згідно із ч. 1 ст. 43 Закону, його публічне сповіщення допускається без дозволу виконавця, але з виплатою йому винагороди. Остання збирається та виплачується виконавцям організаціями колективного управління у розмірах, встановлених постановою Кабінету Міністрів України. Право на пряме чи опосередковане відтворення запису виконання будь-яким способом та у будь-якій формі. Відтворенням визнається виготовлення одного або більше примірників відеограми чи фонограми, що містять запис виконання у будь-якій матеріальній формі, включаючи електронну, оптичну та іншу, яку може зчитувати комп’ютер. Згідно з ч. 1 ст. 39 Закону це право застосовується тільки тоді, коли відтворення здійснюється з іншою метою, ніж та, на яку виконавцем було надано згоду при фіксації виконання на матеріальний носій. Це означає, що виконавець не вправі заборонити тиражування запису виконання особі, яка здійснює його з метою, передбаченою попередньо наданим їй дозволом на фіксацію цього виконання на матеріальний носій. Однак якщо відтворення здійснюється з іншою метою, яка не узгоджувалася під час фіксації виконання, відтворення примірників потребує окремої згоди виконавця. Право на розповсюдження записів виконання. Розповсюдженням виконання законодавство визнає перший продаж його записів, інше перше їх відчуження (міна, дарування, поставка) або передачу у користування (майновий найм, комерційний прокат), навіть якщо воно здійснюється після першого розповсюдження виконань. За принципом «вичерпання прав» після першого правомірного введення записів виконання в обіг шляхом їх відчуження їх подальше розповсюдження в такий спосіб є вільним. При розповсюдженні записів шляхом їх передачі в комерційний прокат принцип «вичерпання прав» не діє, тому таке використання примірників потребує дозволу правоволодільця як у випадках, коли здійснюється до першого відчуження записів, так і після такого. Право на розповсюдження виконання є самостійним виключним правом виконавця, тому за загальним правилом таке використання виконання третьою особою можливе тільки за умови попереднього дозволу на це з боку виконавця або його правонаступника. Утім ч. 4 ст. 39 Закону передбачає випадок, коли такий дозвіл презюмується. Так, якщо виконавець під час першої фіксації виконання безпосередньо дозволить виробнику фонограми чи виробнику відеограми її подальше відтворення, вважається, що виконавець передав йому виключне право на розповсюдження фонограм, відеограм та їх примірників. При цьому виконавець зберігає право на одержання справедливої винагороди за зазначені види використання через організації колективного управління або іншим способом. Виробникам фонограм і виробникам відеограм надані майнові суміжні права таких видів. Право на пряме або опосередковане відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі відеограми, фонограми. Термін відтворення має такий самий зміст, що і відтворення виконання, тобто виготовлення одного або більше примірників відеограми чи фонограми у будь-якій матеріальній формі, включаючи електронну, оптичну та іншу форму, яку може зчитувати комп’ютер. Оскільки фонограма є записом звуків, який сприймається на слух, її відтворенням вважається виготовлення примірників у тій матеріальній формі, яка може відображати звукозапис ідентично з оригіналом. Тому не може вважатися відтворенням фонограми, наприклад, створення нотного запису зафіксованих у фонограмі звуків. Аналогічна вимога ставиться до примірників відеограм, які мають бути точною копією відеограми і сприйматися таким самим чином, що й оригінал, тобто у вигляді рухомих зображень із звуковим супроводом або без нього. Так, не є примірниками відеограми копії окремих її кадрів, виготовлені на її основі слайди, фотографії, звукозаписи без відеосупроводжен- ня тощо. Право на розповсюдження фонограм і відеограм. Дії щодо розповсюдження фонограм і відеограм визначаються законодавством таким чином: - перший продаж або інше перше відчуження фонограми, відеограми та їх примірників; - майновий найм, комерційний прокат фонограм, відеограм та їх примірників; - доведення до відома публіки фонограм та відеограм за допомогою засобів зв’язку, які дозволяють отримувати доступ до них із місця та у час за вибором будь-якої особи (наприклад, розміщення у загальнодоступних фоно- та відеотеках, сповіщення через мережу Інтернет). Щодо права продажу діє принцип вичерпання прав, який закріплено у ч. 3 ст. 40 Закону. Після введення примірників фонограми (відеограми) їх виробником чи за його згодою у цивільний оборот шляхом їх першого продажу в Україні наступне їх розповсюдження допускається без згоди виробника чи його правонаступника і без виплати йому винагороди. Щодо здавання таких примірників фонограм (відеограм) у майновий найм чи комерційний прокат, то виключне право дозволяти таке залишається у виробника незалежно від того, чи здійснюється воно до першого продажу примірників, чи після нього. Право на будь-яку видозміну фонограм та відеограм. Видозміною запису може бути будь-яке перетворення запису, яке призведе до появи нової, звукової або відеоформи, що відрізняється від оригіналу. Такі перетворення можуть бути зроблені за допомогою технічних засобів: накладення на зображення іншого звуку, поєднання і монтаж частин різного звукового або відеоматеріалу, супроводження відеограми додатковим текстом, коментарями, додавання електронних ефектів до звучання фонограми, збільшення чи зменшення сили звуку тощо. У результаті новий запис може використовуватися як самостійна фонограма або відеограма. Будь-яка видозміна фонограми, відеограми потребує згоди її виробника. Право на імпорт фонограм, відеограм в Україну з метою їх поширення серед публіки. Ввезення на митну територію України фонограм, відеограм та їх примірників може бути здійснено тільки за згодою їх виробника, але за умови, що метою такого ввезення є їх поширення серед публіки. Причому правомірність виготовлення примірників, що ввозяться, не виключає необхідності одержання дозволу правоволо- дільця на їх імпорт. Навіть коли фонограма чи відеограма була правомірно відтворена за межами України, її виробник вправі заборонити імпорт їх примірників в Україну. Таке виключне право не поширюється на фонограми та відеограми, які переміщуються через територію України транзитом чи ввозяться фізичними особами для власного використання та не призначені для використання в комерційних цілях. До виключних майнових прав організацій мовлення належить право на фіксацію своїх програм на матеріальному носії. Це право надає правову можливість дозволяти чи забороняти фіксацію будь-якої частини програми на будь-якому носії, який дозволяє сприймати програму (передачу) незалежно від ефірного сповіщення, а також відтворювати її шляхом виготовлення примірників матеріальних носіїв. Право організацій мовлення на відтворення програми (передачі) має аналогічний зміст, що і право на відтворення фонограм та відеограм. Особливо слід зазначити, що виготовлення одного чи більше примірників матеріального носія запису будь-якої частини програми (передачі) потребує дозволу правоволодільця незалежно від того, чи будуть копії повторно сповіщені публіці чи ні, оскільки відтворення є завершеною дією з моменту виготовлення хоча б одного примірника матеріального носія. Право на публічне сповіщення програм (передач) шляхом трансляції і ретрансляції. Публічне сповіщення являє собою дії щодо передачі передач, програм на віддаль через ефір та їх передачу за допомогою проводів або кабелю. Передача в ефір є передачею звукової та зорової інформації за допомогою радіохвиль, лазерних променів, гама-променів, що поширюються передавальними пристроями і приймаються будь-якою кількістю телерадіоприймачів. До поняття передачі в ефір відтепер входить і передача з використанням супутників, що поширило виключне право організацій мовлення на дії щодо трансляції на супутник своїх програм і на прийняття із супутника програм для їх подальшого використання. Сповіщення по проводах означає передачу звуків та зображень за допомогою проводів або наземного, підземного чи підводного кабелю. Трансляцією є початкова передача програм у кодованому або відкритому вигляді, яка здійснюється наземними передавачами і приймається населенням, а ретрансляцією вважається прийом і одночасна передача незалежно від використаних технічних засобів, повних і незмінних телерадіопрограм або їх істотних частин, які транслюються мовником. Публічність сповіщення виявляється у тому, що програми стають доступними необмеженій кількості осіб у різних місцях, віддаленість яких від місця передачі є такою, що без зазначеної передачі зображення чи звуки не можуть бути сприйняті. Право представляти програму (передачу) мовлення публіці у місці, де встановлено вхідну плату. Це право поширюється на випадки представлення публіці програми (передачі) мовлення у клубах, ресторанах, на показах мод, будь-яких видовищних заходах (виставах, розважальних програмах, святах новорічної ялинки, балах), на спортивних змаганнях та у інших місцях, куди можна потрапити за вхідну плату. Таке представлення обов’ язково має бути публічним, тобто бути доступним особам, які не належать до кола однієї сім’ї або її близьких знайомих, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і у той самий час або у різних місцях і в різний час. Одночасно з будь-яким майновим правом суб’єкт суміжних прав може реалізувати право на винагороду за використання його продукту. Розмір і порядок її виплати узгоджуються сторонами за їх власним вибором у договорі про розпорядження майновими правами. Розмір винагороди залежить від способу використання об’єкта, його обсягу, території розповсюдження примірників чи території сповіщення, строку використання, але у будь-якому разі не може бути меншим, ніж мінімальна ставка за відповідне використання, що затверджена постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об’єктів авторського права і суміжних прав». В окремих випадках, передбачених законом, суб’єкт суміжних прав не може вимагати винагороди на свій розсуд, а вправі одержувати лише ту суму за використання об’єкта його інтелектуальної власності, яка встановлена законодавством. Це випадки так званого «примусового ліцензування», коли закон допускає використання об’єкта без згоди правоволодільця, але з виплатою йому винагороди, розмір якої фіксується в імперативному порядку. Закон вичерпно встановлює такі випадки у ст. 42 і ст. 43 стосовно відтворення в особистих цілях виконань, фонограм, відеограм у домашніх умовах, а також щодо публічного виконання, демонстрації та публічного сповіщення виконань, зафіксованих у фонограмах, відеограмах, які були опубліковані з комерційною метою. Розмір винагороди за відтворення в домашніх умовах встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2003 р. № 992 «Про розмір відрахувань виробниками та імпортерами обладнання і матеріальних носіїв, із застосуванням яких у домашніх умовах можна здійснити відтворення творів і виконань, зафіксованих у фонограмах і (або) відеограмах». Винагорода у такому разі у вигляді певних відсотків включається до ціни обладнання і матеріальних носіїв і сплачується їх виробниками на рахунок організацій колективного управління для подальшого їх розподілу між суб’єктами авторського права, виконавцями, виробниками фонограм та відеограм. Згідно з ч. 7 ст. 42 Закону автори вправі одержати 50 відсотків виручених коштів, виконавці — 25 відсотків, а виробники фонограм чи відеограм — 25 відсотків. Винагорода виробникам фонограм, виробникам відеограм і виконавцям за публічне виконання, демонстрацію та сповіщення без їх згоди опублікованих із комерційною метою виконань, фонограм, відеограм та їх примірників сплачується уповноваженим організаціям колективного управління майновими правами суб’єктів суміжних прав відповідно до тривалості кожного використання, розміру доходів, одержаних від діяльності, пов’язаної з використанням цих об’єктів, або розміру витрат на здійснення їх використання. Винагорода розподіляється між суб’єктами суміжних прав у такому співвідношенні: виконавцям — 50 відсотків, виробникам фонограм і виробникам відеограм — 50 відсотків загальної суми винагороди. Розмір винагороди встановлюється постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 71 «Про затвердження розміру, порядку та умов виплати винагороди (роялті) за комерційне використання опублікованих з комерційною метою фонограм, відеограм, їх примірників та зафіксованих у них виконань» (у редакції постанови КМУ від 2 квітня 2009 р. № 450). Винятки та обмеження майнових суміжних прав. Правомірне використання об’єктів суміжних прав без згоди правоволодільця та без виплати їм винагороди, тобто винятки у виключних правах, допускаються тільки у випадках, встановлених законом. Вони аналогічні виняткам майнових прав авторів літературних, художніх і наукових творів і можуть мати місце у разі: 1) використання коротких уривків із фонограм, відеограм, програм мовлення з полемічною, критичною, науковою або інформаційною метою у обсязі, виправданому цією метою; 2) доведення фонограм, відеограм до відома публіки з метою освітлення поточних подій у обсязі, що виправдовується інформаційною метою; 3) відтворення фонограм, відеограм, програм мовлення для використання в адміністративному та судовому провадженні в обсязі, що виправдовується цією метою; 4) публічного виконання фонограм, демонстрування відеограм під час офіційних, релігійних церемоній та похорону. Обмеження майнових суміжних прав допускаються законом також тільки у визначених випадках і означають звуження виключного права до можливості одержувати винагороду за певне використання об’єкта, але без права забороняти таке. Обмеження встановлені щодо відтворення фонограм, відеограм, зафіксованих у них виконань, а також програм мовлення з навчальною або науково-дослідною метою в обсязі, який виправдовує дану мету, за умови виплати справедливої винагороди суб’єктам суміжних прав з урахуванням кількості відтворених примірників. Проте скопійовані таким чином примірники не можуть бути експортовані за межі України. Як обмеження майнового права допускається без згоди виконавців, виробників фонограми і відеограми, але за умови виплати їм винагороди, відтворення у домашніх умовах в особистих цілях фонограм, відеограм, зафіксованих у них виконань, та їх примірників. Виплата винагороди здійснюється у формі відрахувань від вартості обладнання і матеріальних носіїв, призначених для відтворення у домашніх умовах. Порядок відрахування цих платежів правоволодільцям було розкрито вище. Ще одне обмеження щодо використання фонограм та відеограм, опублікованих із комерційною метою, встановлено ст. 43 Закону. Воно поширюється на випадки публічного виконання та публічного сповіщення таких комерційних фонограм та відеограм, що дозволяються без згоди суб’єктів суміжних прав, але з виплатою їм винагороди залежно від тривалості кожного використання та розміру одержаних від цього доходів. Розмір, порядок виплати та розподіл цієї винагороди між правоволоділь- цями регулюються постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 71 «Про затвердження розміру, порядку та умов виплати винагороди (роялті) за комерційне використання опублікованих з комерційною метою фонограм, відеограм, їх примірників та зафіксованих у них виконань» (у редакції постанови КМУ від 2 квітня 2009 р. № 450). Важливими принципами застосування винятків та обмежень майнових прав є обов’язкове додержання особистих немайнових прав суб’єктів суміжних прав, а також недопущення завдання шкоди нормальній експлуатації виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення. Строк охорони суміжних прав. Згідно зі ст. 425 ЦК особисті не- майнові права інтелектуальної власності є чинними безстроково, якщо інше не передбачено законом. Майнові суміжні права діють протягом строку, встановленого ст. 456 ЦК та ст. 44 Закону. Охорона суміжних прав триває протягом 50 років. Початок перебігу цього строку визначається по-різному залежно від об’єкта охорони. Так, права виконавців охороняються протягом 50 років, починаючи з 1 січня року, наступного за роком здійснення першого запису виконання. Права виробників фонограм і відеограм охороняються протягом 50 років, що відлікову- ються з 1 січня року, наступного за роком опублікування фонограми чи відеограми, а за його відсутності — з 1 січня наступного року після року їх вироблення. Права організації мовлення охороняються протягом 50 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком першого здійснення (публічного сповіщення) передачі (програми) мовлення. У межах п’ятдесятирічного строку майнові права, включаючи право на винагороду за використання об’єктів, можуть переходити до спадкоємців у разі смерті фізичної особи — правоволодільця або до правонаступників суб’єктів суміжних прав. Після спливу строку охорони майнових суміжних прав їх об’ єкти можуть використовуватися вільно, без будь-якого погодження із право- володільцем, але з обов’язковим додержанням особистих немайнових прав.
§ 6. Захист авторських і суміжних прав Положеннями ст. 51 Закону передбачено, що захист особистих немайнових і майнових прав суб’єктів авторського права та суміжних прав здійснюється у порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством. Проте найбільше значення для правоволодільця має цивільно-правовий захист виключних прав, бо саме він дозволяє усунути шкідливі наслідки правопорушення, компенсувати майнові втрати та моральну шкоду, яких зазнала особа внаслідок порушення цих прав. Цивільно-правовий захист здійснюється в судовому порядку шляхом подачі позовної заяви до суду або господарського суду із зазначенням сутності порушення, вимог про його припинення та відновлення прав інтелектуальної власності. Якщо виключне право оспорюється, правоволоділець вправі вимагати визнання його права у судовому порядку. У разі існування реальної загрози порушення авторського чи суміжних прав особа має право звернутися до суду або господарського суду із заявою про вжиття запобіжних заходів до пред’явлення позову. Право на захист належить будь-якому суб’єкту авторських або суміжних прав, у тому числі спадкоємцям та правонаступникам автора, виконавця, виробника фонограм або відеограм та організації мовлення. Особисте немайнове право автора на недоторканність твору може захищатися також особою, яка спеціально уповноважена на це автором на випадок своєї смерті, або іншою заінтересованою особою. Право- володілець може реалізувати своє право на захист самостійно, а може для представництва своїх інтересів у суді звернутися за допомогою до відповідної організації, якій він передав майнові права в колективне управління. Підставою для звернення особи до суду за захистом прав інтелектуальної власності є порушення виключних авторських або суміжних прав, їх невизнання або оспорювання. Залежно від підстави особа обирає відповідний спосіб захисту цивільних прав із тих, що передбачені ст. 16 ЦК, ст. 52 Закону. Порушенням авторських та суміжних прав є невиконання особою обов’язку, що складає зміст абсолютного або відносного правовідно- шення між суб’єктом авторського або суміжних прав та іншими особами. Обов’язком в абсолютному правовідношенні, де зобов’язаною є будь-яка особа, є утримання від використання об’єкта без дозволу правоволодільця та дій, що можуть зашкодити його честі та репутації. Невиконання цього обов’язку порушує виключне майнове чи немай- нове право абсолютного характеру. Порушення виключного майнового права має місце у випадку використання об’єкта охорони без дозволу правоволодільця. Подібні дії Закон називає піратством у сфері авторського права і суміжних прав, яким є опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України, розповсюдження контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм і програм організацій мовлення. Терміном «контрафакт- ний» позначається примірник, який був виготовлений, опублікований або розповсюджений із порушенням виключних прав, тобто без згоди на ці дії їх суб’єкта. Якщо особа правомірно використовує об’єкт без дозволу право- володільця, коли це допускається законом як обмеження майнових прав, але не сплачує встановлену законодавством винагороду, у цьому разі також має місце порушення виключного майнового авторського або суміжного права. Особисті немайнові права можуть бути порушені використанням об’єкта без зазначення імені (найменування) правоволодільця; шляхом забороненого автором розкриття його псевдоніму, повідомлення дійсного імені автора чи виконавця, коли вони бажали залишитися невідомими; вчиненням дій, що спотворюють твір, його виконання, вносять недозволені зміни або порушують вимоги щодо належної якості запису виконання. Закон окремо вказує на порушення права авторства — плагіат, яке полягає в оприлюдненні (опублікуванні) повністю або частково чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору, тобто по суті є привласненням авторства іншою особою. Порушення обов’язку у відносному правовідношенні полягає у невиконанні умов договору між суб’єктом прав та користувачем інтелектуальної власності щодо способу використання, його обсягу або території розповсюдження примірників, порядку, строку та розміру виплати винагороди та ін. Суб’єкти авторського та суміжних прав вправі захищати свої інтереси в судовому порядку не тільки тоді, коли їх права вже було порушено, а й у разі існування реальної загрози їх порушення у майбутньому. Вчинення будь-якою особою дій, що створюють таку загрозу, Закон визнає порушенням прав, яке дає підстави для судового захисту. Зокрема, таку загрозу можуть створювати дії щодо виготовлення, розповсюдження, ввезення в Україну з метою розповсюдження і застосування засобів для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права або суміжних прав (наприклад, незаконне виготовлення або підробка і використання підроблених контрольних марок для маркування контрафактних примірників аудіовізуальних творів чи фонограм). Підроблення, зміна чи вилучення інформації про управління правами без дозволу правовласників чи особи, яка здійснює таке управління, також створює загрозу неправомірного використання об’єктів, а тому визнається порушенням у сфері авторського права та суміжних прав і дає підстави для застосування заходів судового захисту. Звертаючись до суду, правоволоділець залежно від характеру порушення, завданих ним шкідливих наслідків та можливостей їх усунення може застосувати один чи кілька з наступних способів захисту авторських та суміжних прав. Особа вправі вимагати: - визнання своїх прав та їх поновлення; - заборони та припинення дій, що порушують авторське право або суміжні права чи створюють загрозу їх порушення; - відшкодування моральної (немайнової) шкоди; - відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права або суміжних прав, або виплату компенсацій; - публікації у засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права або суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень; - вилучення та передачі їй всіх контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення, а також засобів обходу технічних засобів захисту, матеріалів і обладнання, за допомогою яких відтворювалися контрафактні примірники (кліше, матриці, форми, оригінали, магнітні стрічки, фотонегативи); - припинення підготовчих дій до порушення авторського права або суміжних прав, у тому числі призупинення митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її митної території контрафактні примірники творів, фонограм, відеограм, засоби обходу технічних засобів захисту, у порядку, передбаченому Митним кодексом України. Специфічними способами захисту авторських та суміжних прав є міри цивільно-правової відповідальності, що передбачені ст. 52 Закону та застосовуються альтернативно до стягнення збитків. Так, замість відшкодування збитків особа може вимагати стягнення з порушника доходу, одержаного внаслідок порушення, або стягнення компенсації у розмірі від 10 до 50 000 мінімальних заробітних плат. Розмір компенсації заявляється позивачем на свій розсуд залежно від тяжкості наслідків порушення і остаточно визначається судом для стягнення із врахуванням обсягу порушення та (або) намірів відповідача. Для забезпечення найбільш ефективного захисту інтелектуальних прав, створення доказової бази у ході судового провадження, а також попередження майбутніх порушень правоволодільцям надані певні юридичні можливості щодо виявлення випадків порушення їх прав та з’ ясування їх обставин. Так, вони можуть брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів, технологічних процесів і господарських операцій, пов’язаних із виготовленням примірників творів, фонограм і відеограм, щодо яких є підстави для підозри про порушення чи загрозу порушення авторського права або суміжних прав. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. (у редакції постанови від 24 березня 2004 р. № 369) «Про затвердження Положення про державного інспектора з питань інтелектуальної власності Державного департаменту інтелектуальної власності»1 передбачено, що суб’єкти права інтелектуальної власності на їх вимогу залучаються до проведення перевірки суб’єкта господарювання державним інспектором, який здійснює державний контроль за дотриманням законодавства у сфері інтелектуальної власності. Особа, якій належать авторські або суміжні права, може ініціювати позапланову перевірку діяльності суб’єктів господарювання за допомогою письмового звернення до державного інспектора, що діє у містах Києві та Севастополі, областях, АРК і представляє Держдепартамент інтелектуальної власності у відповідному регіоні. Суб’єкти авторського або суміжних прав мають право вимагати у судовому порядку від осіб, які порушують авторське право або суміжні права, надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів і об’єктів суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту, та про канали їх розповсюдження.
§ 7. Представництво при здійсненні майнових авторських та суміжних прав Особи, які займаються творчою діяльністю, можуть здійснювати свої виключні права щодо творів науки, літератури та мистецтва самостійно. Але часто вони стикаються з певними труднощами, пов’язаними з необхідністю пошуку можливих користувачів, узгодженням умов ліцензійних договорів, здійсненням контролю за виплатою винагороди великою кількістю користувачів. Ці особи потребують юридичної та іншої спеціальної допомоги у процесі реалізації та захисту своїх прав. Для швидкого та кваліфікованого вирішення цих проблем суб’єкти інтелектуальних прав можуть звернутися до фахівців, що спеціалізуються у сфері охорони інтелектуальної власності. Відносини між суб’єктами авторських або суміжних прав та зазначеними фахівцями є представницькими. Причому з боку останніх можуть виступати як окремі фізичні особи, так і організації, що спеціально створюються для надання послуг з управління майновими правами інтелектуальної власності. Правовою основою представництва у сфері реалізації авторських та суміжних прав є норми розділу четвертого Закону. Згідно зі ст. 45 Закону управління майновими правами може здійснюватись через повірену особу або організацію колективного управління. Повноваження щодо управління майновими правами надаються повіреному шляхом укладання договору доручення. На його підставі він розпоряджається майновими правами щодо інтелектуального продукту в межах повноважень, переданих суб’єктом інтелектуальних прав. Для захисту своїх інтересів суб’єкти авторських та (або) суміжних прав можуть створювати юридичні особи — організації колективного управління з наступною передачею їм повноважень щодо управління майновими правами окремих категорій суб’єктів. Інформацію про існуючі організації та про їх діяльність можна отримати у Держдепартаменті інтелектуальної власності, який здійснює їх облік. Повноваження на колективне управління майновими правами передаються організаціям колективного управління авторами та іншими суб’єктами авторського права або суміжних прав на основі договору доручення (глава 68 ЦК) або договору про управління майновими правами (глава 70 ЦК). Залежно від повноважень, які визначені змістом цих договорів, повірені особи або управителі можуть виконувати такі дії щодо управління правами авторів та суб’єктів суміжних прав: - укладати ліцензійні угоди з третіми особами на невиключне використання творів, виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення; - здійснювати збирання винагороди на умовах укладених договорів для наступної передачі її носіям виключних прав; - контролювати дотримання ліцензійних договорів та розглядати претензії правовласників до користувачів; - збирати необхідну для розподілу винагороди інформацію про користувачів, обсяг використання творів і об’ єктів суміжних прав, а також одержаний у результаті прибуток, коли таке використання можливе, згідно із законом, без дозволу правоволодільців, але з виплатою їм винагороди. Крім цього, організації колективного управління можуть укладати з аналогічними іноземними організаціями договори про взаємне представництво інтересів та управління авторськими правами іноземних громадян на території України та українських суб’єктів авторського права або суміжних прав за кордоном. Будь-які представники авторів чи суб’єктів суміжних прав або управителі мають діяти тільки в інтересах останніх у межах наданих повноважень. Утім організаціям колективного управління прямо заборонено використання об’єктів авторського права або суміжних прав, доручених їм для управління, на свою користь та здійснення будь-якої комерційної діяльності. Функції, що виконують зазначені організації, є корисними не тільки носіям авторських або суміжних прав, а й користувачам. Діяльність таких організацій позбавляє останніх клопоту щодо пошуку всіх пра- вовласників, узгодження з ними порядку та вартості використання, а також надає можливість доступу до інформації про конкретні об’єкти, передані для використання. [1] Див.: Гаврилов, ^. П. Советское авторское право: Основньїе положения. Тенден- ции развития [Текст] / ^. П. Гаврилов. - М. : Наука, 1984. - С. 81; Иоффе, О. С. Основи авторского права [Текст] / О. С. Иоффе. - М. : Знание, 1969. - С. 15-16. [2] Див.: Черньшева, С. А. Правоотношения в сфере художественного творчества [Текст] / С. А. Черньшева. - М. : Наука, 1979. - С. 76. [3] Див.: Антимонов, Б. С. Авторское право [Текст] / Б. С. Антимонов, К. А. Флей- шиц. - М. : Госюриздат, 1957. - С. 80, 85. [4] Див.: Дозорцев, В. А. Авторские дела в суде: Научно-практический комментарий [Текст] / В. А. Дозорцев. - М. : ВААП-Информ, 1985. - С. 14.
Питання для самоконтролю
|