Глава 19 Захист права власності

§ 1. Загальні положення про захист права власності

§ 2. Окремі види позовів про захист права власності

§ 1. Загальні положення про захист права власності

Захист права власності здійснюється згідно з положеннями гла­ви 3 ЦК, які застосовуються у випадку порушення всіх різновидів суб’єктивних цивільних прав та інтересів і мають характер загальних норм. Відповідні способи захисту порушених прав та інтересів влас­ника передбачені також положеннями глави 29 ЦК, які слід визначити як спеціальні норми.

Захисту підлягають не тільки права і законні інтереси власників майна. У широкому розумінні має йтися про можливість захисту осіб, які є потенційними власниками, тобто у них із зверненням до суду лише виникне право власності. Прикладом може служити позов про визнання права власності. Застосування механізмів захисту права власності ви­користовується й для захисту прав невласників. Так само повинні за­хищатися права осіб, яким майно належить на договірних підставах, тобто які перебувають із власником майна у зобов’ язальних правовід­носинах. Це орендарі, зберігачі, заставодержателі тощо. Крім цього, ст. 395 ЦК передбачається можливість існування інших видів речових прав, як зазначених у ній, так і таких, що можуть встановлюватися ін­шими законами. Положення ст. 396 ЦК визначають для особи, яка має інше речове право на чуже майно, право на захист цього права, у тому числі й від власника майна, відповідно до положень глави 29 ЦК.

Найбільш ефективним і поширеним способом відновлення пору­шених прав та законних інтересів власника є судовий захист. Відпо­відачами за позовами про захист прав на речі можуть бути як незакон­ні володільці (добросовісні та недобросовісні), так і сторона за від­повідним договором, а також особи, які заподіяли шкоду власнику.

Захист може мати превентивний характер. Власник може зверну­тися до суду з вимогою про заборону вчинення іншою особою дій, які ще не порушили, але можуть порушити його право, або з вимогою про запобігання такому порушенню. Підставою для такого позову є перед­бачення власником можливості порушення свого права власності у майбутньому, а не сам факт такого порушення.

Власник може пред’явити позов до незаконного володільця (доб­росовісного і недобросовісного) про: віндикацію; визнання право­чину недійсним; застосування наслідків недійсності правочину; відшкодування збитків; сплату вартості плодів та доходів. Якщо річ не може бути предметом віндикації, власник вправі пред’явити позов до особи, чиїми неправомірними діями йому спричинено шкоду внаслідок загибелі такої речі.

Законний володілець може пред’явити позов до власника про захист від незаконних дій останнього, що не пов’язані з умовами відповідного договору. Так, при порушенні власником прав орендаря на користуван­ня приміщенням, переданим йому за договором, внаслідок спорудження власником прибудови до нього, яка затемнює приміщення, орендар може вчинити речовий позов про усунення перешкод у користуванні ним. У такому разі орендар буде діяти, як і будь-яка інша особа, не пов’ язана з власником договірними відносинами. Навпаки, захистом прав оренда­ря, обумовлених договором, буде вимога передачі йому предмета орен­ди, щодо якого вчиняється зобов’язальний позов. Законний володілець речі може також пред’явити позов до будь-якої особи, яка порушує його право на майно. У такому разі до законного володільця застосовуються норми, передбачені для захисту прав власника.

Добросовісний набувач може пред’явити позов до власника про відшкодування коштів по утриманню майна, що перебувало у нього до часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про те, що його во­лодіння є незаконним, або про відшкодування здійснених витрат на невід’ємне поліпшення майна, яке було ним зроблено під час володін­ня цим майном у сумі, на яку збільшилася його вартість. В останньому випадку володілець цього майна до відшкодування цих витрат власни­ком має право його притримання, яке реалізується ним як міра само­захисту (ст. 19 ЦК).

Добросовісний володілець також може звернутися з позовом про відшкодування збитків до відчужувача речі, яку було витребувано власником за віндикаційним позовом.

Володілець вправі по суду вимагати визнання за ним права власності: а) якщо він сумлінно та відкрито володіє майном, на яке не має право- встановлюючих документів; б) якщо власник відмовився від свого права на майно (наприклад, коли він втратив до нього інтерес), а добро­совісний володілець заінтересований у набутті права на це майно. Такі випадки мають місце, зокрема, тоді, коли власник, який був неправо­мірно позбавлений свого майна, отримав за нього страхові суми і стан майна його не задовольняє; в) за набувальною давністю (ст. 344 ЦК). 470

§ 2. Окремі види позовів про захист права власності

Право власності в судовому порядку захищається як речовими, так і зобов’язальними позовами. Речовими позовами є віндикаційний та негаторний.

Віндикаційний позов — це позов про витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Предметом віндикаційного позову може бути лише індивідуально визначена річ. Речі, означені родовими ознаками, а також гроші та цінні папери на пред’ явника (ст. 389 ЦК) не можуть бути предметом віндикації. На момент вінди­кації річ повинна фізично існувати. В іншому випадку (наприклад, якщо вона знищена) порушене право підлягає захисту зобов’язально- правовими засобами захисту права власності. Відповідачем за цим позовом буде незаконний володілець, під яким розуміється особа, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа майном влас­ника. Незаконним володільцем може бути добросовісний і недобро­совісний набувач. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано у будь-якому випадку.

Добросовісний набувач зобов’язаний повернути набуте ним майно лише у передбачених законом випадках. Можливість витребування майна від добросовісного набувача залежить насамперед від підстави придбання ним майна, яке підлягає віндикації. Якщо майно потрапило до нього безоплатно, воно може бути витребуване у нього. Навпаки, при оплатному придбанні майна, власник має право його витребувати від набувача лише у разі, якщо це майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння, викрадене у власника або у володільця або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом всупереч їх волі. Крім того, у ч. 2 ст. 388 ЦК робиться застереження про те, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Віндикація може бути самостійною позовною вимогою або поєд­нуватися з вимогою про відшкодування збитків, сплату набувачем вартості плодів та доходів, визнання правочину, за яким річ потрапила до набувача, недійсним. Обсяг відшкодувань добросовісним та недо­бросовісним набувачем різниться. Добросовісний набувач має переда­ти власникові всі доходи від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли він дізнався про незаконність свого володіння майном (ч. 2 ст. 390 ЦК). Недобросовіснй же набувач мусить передати власни­кові такі доходи з моменту незаконного заволодіння ним чужим майном (ч. 1 ст. 390 ЦК). Незаконні володільці, у свою чергу, мають право ви­магати відшкодування їм усіх витрат, які вони понесли на утримання або збереження майна. Але обсяг цих відшкодувань також різниться залежно від того, з якого часу власникові належить право на повернен­ня майна або передання доходів (ч. 3 ст. 390 ЦК).

Віндикаційний позов слід відрізняти від деяких інших позовних вимог, предметом яких є речі. Такими позовами є вимоги про висе­лення, зокрема, із самовільно зайнятих приміщень або з приміщень у випадку викупу земельної ділянки, на яких вони розташовані. Не може йтися про віндикацію і при виникненні спору з договору. Власник речі звертається до орендаря про повернення йому речі пред’явленням не віндикаційного позову, а зобов’язального, оскільки орендарем по­рушуються зобов’язання, що обумовлені договором, — після припи­нення строку договору повернути річ.

Важливим речово-правовим засобом захисту права власності є негаторний позов (ст. 391 ЦК). Він подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоря­джання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов’язаних із порушенням володіння. Саме для цього позову має зна­чення застосування правила, визначеного ч. 2 ст. 386 ЦК про можли­вість захисту права власності до моменту настання факту порушення, коли у власника є всі підстави вважати, що дії відповідних осіб не­минуче призведуть до порушень його права. Так, коли поряд із об’ єктом права розпочинається самочинне будівництво, власник вже має підстави вважати, що сам процес будівництва завдасть йому перешкод у користуванні майном, а його завершення також буде по­рушувати його право. Тому власник може звернутися до суду вже з моменту початку будівельних робіт.

Поширеними є позови про захист прав учасника спільної влас­ності. До цієї категорії позовів можна віднести насамперед вимоги про переведення прав і обов’язків покупця за договором купівлі- продажу, укладеним одним із співвласників із порушенням права ін­шого співвласника на переважну купівлю цієї частки, передбаченого ст. 362 ЦК. Стосовно цієї категорії позовів слід звернути увагу на таке. Незважаючи на те, що правочин про відчуження частки співвласником порушує вимоги закону, такий правочин не визнається недійсним, а за­стосовуються інші наслідки — переведення прав і обов’язків покупця за договором купівлі-продажу на співвласника. Слід зазначити, що хоча учасники господарських товариств не є співвласниками, такий спосіб захисту їх переважного права на придбання відчужуваної іншим учас­ником частки у статутному (складеному) капіталі, як переведення прав покупця, також застосовується й ними^[1].

До категорії позовів про захист прав співвласників можна відне­сти цілу низку вимог. Це позови про визначення розміру часток у пра­ві спільної часткової власності (ст. 357 ЦК), якщо цей розмір не ви­значений законом або правочином і є спір щодо розміру коштів (вкла­дів) кожного із співвласників при придбанні (виготовленні, споруджен­ні) майна та з інших підстав, передбачених цією статтею; про порядок володіння та користування майном, що є у спільній власності (ст. 358 ЦК), та про здійснення права спільної сумісної власності (ст. 369 ЦК); про розподіл плодів, продукції та доходів від використання майна, що є спільною частковою власністю (ст. 359 ЦК); про порядок утримання майна, що є спільною частковою власністю, а також порядок і розмір відповідальності перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними зі спільним майном (ст. 360 ЦК); про виділ частки майна, що є спіль­ною частковою чи сумісною власністю, або сплату компенсації за частку (статті 364, 370 ЦК); про звернення стягнення на частку в май­ні, що є спільною власністю (статті 366, 371 ЦК), позови про що за­являються кредиторами співвласника; про поділ майна між співвлас­никами (статті 367, 372 ЦК); про припинення права на частку в спіль­ному майні за вимогою інших співвласників (ст. 365 ЦК), що по суті є позовом про примусовий викуп частки майна.

Відомо, що правовий режим спільної власності може бути при­пинений за згодою співвласників, а за відсутності згоди між ними — за рішенням суду. При цьому поряд із сталими підставами для цього (че­рез подання відповідних позовів про поділ спільного майна або виділ з нього частки) існують і позови про припинення права на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників. У статті 365 ЦК передбачаються умови для цього: коли ця частка є незначною і не може бути виділена в натурі, річ є неподільною, спільне володіння і корис­тування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членами його сім’ї. Отже, положення цієї статті регулюють відносини між співвласниками-фізичними особами. Проте встановлення аналогічних відносин не виключене й для юридичних осіб (хоча умова про врахування інтересів членів сім’ї для юридичних осіб не застосовується). Взагалі істотність шкоди являє собою оціночну категорію, яку повинен зважено оцінити суд. При­кладом примусового припинення права на частку в спільній власності можуть стати випадки, коли співвласник не додержується обов’язків, пов’ язаних із здійсненням права власності. Зокрема, не утримує своє майно у належному стані, не ремонтує його, чим робить для інших співвласників неможливим використання майна, яке перебуває у їх спільній власності, або завдає їм збитків. Це насамперед стосується нерухомості.

Важливе значення у забезпеченні захисту прав власника відіграють позови про визнання недійсними правочинів про відчуження майна. Без­умовно, правочини про відчуження майна, якщо вони вчинені з порушен­ням вимог щодо умов їх дійсності, суттєво впливають на права власника, який може обрати саме такий спосіб їх захисту. Для захисту права влас­ності важливим є не тільки і не стільки сам факт визнання правочину недійсним, скільки наслідки, які це тягне за собою. Головним правилом при цьому є норма ч. 1 ст. 216 ЦК, якою встановлюється, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’ язані з його недійсністю. Це передусім двостороння реституція, відшкодування збит­ків та моральної (немайнової) шкоди у необхідних випадках.

Нікчемні правочини порушують право власності самим фактом їх вчинення, а саме тим, що це мало місце, але юридичних наслідків такий правочин не спричинив. Унаслідок цього особа, яка вважала себе влас­ником майна, одержаного за нікчемним правочином, таким насправді не стала, і навпаки, особа, яка вже позбавлена майна, не здійснює щодо нього ані володіння, ані користування, а розпоряджання цим майном вже відбулося з її участю, проте вона залишається його власником з усіма наслідками цього становища.

У такому разі постає питання про співвідношення позову про ви­знання недійсним оспорюваного правочину (або застосування наслід­ків недійсності нікчемного правочину) і віндикаційного позову. Оче­видно, що як першим, так і другим позовами захищається право влас­ності. Однак застосування віндикації приведе до того, що лише одній стороні недійсного правочину буде повернено передане нею майно, внаслідок чого не буде додержано вимоги ст. 216 ЦК про реституцію як загальний наслідок нікчемного правочину. Ускладнює ситуацію й те, що майно власника може опинитися у набувача внаслідок укладення з приводу цього майна декількох правочинів. У такому разі визнання їх недійсними (кожного з них) є проблематичним внаслідок відсутнос­ті підстав для цього. Віндикація може стати неможливою, оскільки особа, в якої вимагатимуть майно, є добросовісним набувачем і запере­чуватиме проти цього посиланням на ст. 388 ЦК та ст. 330 ЦК. Тому проблеми захисту прав власника в такому разі стають дуже гостро і мають вирішуватися в кожному випадку, враховуючи конкретну си­туацію порушення права власності.

Окрему категорію позовів становлять вимоги про визнання неза­конними правових актів, що порушують право власності. Ці акти можуть виходити від державних органів, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування. Вони можуть спрямовуватись на неправо­мірне втручання у здійснення власником своїх правомочностей. Крім загальної норми ст. 21 ЦК про захист цивільного права, можливість такого способу захисту передбачається й ст. 393 ЦК, якою регулюєть­ся порядок визнання незаконними актів, що порушують право влас­ності. При цьому власник може просити суд визнати незаконним акт органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого са­моврядування чи відновити становище, яке існувало до прийняття цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування збитків у повному обсязі.

Слід зазначити, що незаконними можуть визнаватися не тільки нормативно-правові акти, а й акти застосування права, які порушують права конкретного суб’єкта, не торкаючись прав інших осіб. Вони можуть визнаватись незаконними за умови, якщо ці акти не відповіда­ють вимогам закону або не додержано порядок їх видання чи набран­ня ними чинності. При поданні позову про визнання акта державного органу, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування неза­конним позивач повинен довести, що цим актом порушується його право власності. Важливим доповненням захисту права власності шляхом визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади АРК або місцевого самоврядування є відновлення того станови­ща, яке існувало до прийняття цього акта. Повертаючи власнику май­но або визнаючи право на нього, суд відновлює майнове становище власника. Вагоме значення має також відшкодування власникові збит­ків, завданих прийняттям незаконного акта, при неможливості віднов­лення первісного становища. Обов’язок із відшкодування збитків буде нести той державний орган, орган влади АРК або орган місцевого самоврядування, який прийняв незаконний акт.

Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збит­ків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержа- ні доходи), виникають із позадоговірних зобов’язань. Також не ви­ключені вони і стосовно порушень прав власника стороною дого­вору, наприклад, орендарем, який недбало ставився до орендованого майна, чим завдав збитків власнику-орендодавцю. Такі позовні ви­моги можуть поєднуватись із вимогами про віндикацію.

Для захисту права власності можуть застосовуватись й інші позови. Одним із найбільш поширених є позов про визнання права власності. Пред’ явлення такого позову можливе за умови, якщо: а) особа є влас­ником майна, але її право власності оспорюється або не визнається іншою особою; б) у разі втрати особою документа, який засвідчує її право власності (ст. 392 ЦК). Часто такі позови подаються, коли особа не є власником, але бажає ним стати, зокрема, набути право власності: а) на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК); б) на об’єкт самочинного будівництва (ст. 376 ЦК); в) на річ, право власності на яку може набуватися за на- бувальною давністю (ст. 344 ЦК). Втім, формально ці позови вчиня­ються не для визнання, а для набуття права власності.

Позови про визнання права власності не подаються, якщо під­стави його набуття власником наявні, але законом не пов’язується виникнення права власності з видачею правовстановлювальних документів. Прикладом може бути набуття права власності на квар­тиру в будинку житлово-будівельного кооперативу, вартість якої повністю сплачена (квартиру викуплено), або набуття права влас­ності на допоміжні приміщення в багатоквартирному житловому будинку. У разі ж спору із приводу цих приміщень або відмови у здійсненні відповідних дій із боку органів держави або місцевого самоврядування ці неправомірні дії власником оскаржуються в су­довому порядку.

Позови про визнання права власності на приміщення (частину при­міщення) часто вчиняються з тих підстав, що таке приміщення буду­валося декількома юридичними особами (за їх рахунок), а враховува­лося на балансі одного з них. Господарські суди правомірно визнають право на частку у праві власності на ці приміщення, оскільки пере­бування на балансі юридичної особи не є безспірною ознакою її права власності на це майно^[2].

Можуть вчинятися позови про визнання права власності за суб’єктами, яким свого часу було передано майно на невизначених підставах, наприклад, передача державою майна профспілкам у без­строкове користування, передача майна соціально-побутового призна­чення, переданого безоплатно при приватизації державного майна тощо.

^[1] Пункт 6 Постанови № 13 Пленуму Верховного Суду України від 24 жовт. 2008 р. «Про практику розгляду судами корпоративних спорів».

^[2] Про практику вирішення окремих категорій спорів за матеріалами президії Вищого арбітражного суду України [Текст] : Лист Вищ. госп. суду № 01-8/47 від 4 лют. 2000 р. // Вісн. Вищ. арбітр. суду. - 2000. - № 2. - С. 68.

Питання для самоконтролю

1. Поняття та засади захисту права власності.
2. Види позовів про захист права власності.
3. Порядок розрахунків власника з добросовісним та недобро­совісним набувачем при віндикації.
4. Негаторний позов.
5. Позови про визнання права власності.
6. Позови про захист прав учасників спільної власності.