| Глава 17 Набуття та припинення права власності |
|
| Гражданское право - Цивільне право: т.1 (В.І.Борисова та ін.) |
Глава 17 Набуття та припинення права власності
§ 1. Поняття і види підстав набуття права власності
§ 2. Первісні та похідні, загальні та спеціальні підстави набуття права власності
§ 3. Момент набуття права власності
§ 4. Підстави припинення права власності
§ 1. Поняття і види підстав набуття права власності Правовідносини власності виникають, змінюються та припиняються на підставі певних юридичних фактів, які називають підставами набуття права власності. Поряд із підставами існують і способи набуття права власності. Вказані поняття не слід ототожнювати: підставами набуття права власності (які йменуються ще титулами власності) є наприклад, договір купівлі-продажу, заповіт, рішення суду; способами набуття права власності є передання речі, державна реєстрація право- чину або права тощо. Для договорів, які потребують нотаріального посвідчення та у певних випадках державної реєстрації, факт їх укладення служить не тільки підставою, а й способом набуття права власності[1]. Набуття права власності у однієї особи в переважній більшості пов’язане з припиненням права власності в іншої, що часто обумовлене проблематикою правонаступництва. Дії з набуття права власності мають бути правомірними та добросовісними. Це стосується: а) способів набуття права власності; б) процедури набуття права власності та в) особи-набувача. Статтею 328 ЦК встановлюються принципові засади набуття права власності. Ними є передусім відкритість (невичерпність) переліку підстав його виникнення. Це означає, що право власності може набуватися у будь-який спосіб, що не суперечить закону. Зокрема, найбільш поширеною підставою набуття права власності, як і набуття цивільних прав взагалі, є правочини. Інші перелічені у гл. 24 ЦК підстави набуття права власності деталізують вказане загальне правило. Не менш важливою є й презумпція законності набуття права власності, тобто право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або якщо незаконність набуття права власності встановлена рішенням суду. Можна визначити такі різновиди підстав набуття права власності. Це, по-перше, передбачені ЦК (або іншими актами цивільного законодавства). Зокрема, положення статей 329-345 ЦК встановлюють можливість набуття права власності залежно від певних, визначених ним обставин, що мають юридичне значення. По-друге, які звичайно вважаються такими, хоча й не передбачені ЦК, зокрема відділення плодів; прирощення рухомих речей до нерухомих; змішання. По-третє, такі юридичні факти, які одначасно є підставами припинення цього права у іншої особи, наприклад, реквізиція та конфіскація. Виходячи з ЦК, можна зазначити, що право власності може набу- ватися на: а) майно, якого раніше не існувало, а відтак воно не мало власника (на нову річ, у тому числі на плоди та виготовлену продукцію, побудову тощо); б) майно, яке хоча й існувало, але права власності на нього ні в кого не було, або власник якого невідомий, або від якого власник відмовився чи втратив право власності; в) майно, яке перебуває у власності певної особи (до цієї групи можна віднести право- чини; таку подію, як смерть особи з відповідним набором юридичних фактів, необхідних та достатніх для набуття права власності спадкоємцями; реорганізацію юридичної особи). Існують класифікації підстав набуття права власності на первісні й похідні та загальні й спеціальні. Критерієм, завдяки якому стає можливим поділ правонабуття на первісне та похідне, має бути право- наступництво. До первісних належать підстави, за допомогою яких право власності на річ виникає вперше чи незалежно від права попереднього власника на цю річ, чи незалежно від його волі. Похідні підстави мають місце тоді, коли право власності одного суб’єкта встановлюється на підставі права попереднього власника. До первісного набуття права власності слід віднести: набуття права власності на новостворене майно, в тому числі на об’єкти незавершеного будівництва (ст. 331 ЦК), перероблену річ (ст. 332 ЦК), безхазяйну річ (ст. 335 ЦК), рухому річ, від якої власник відмовився (ст. 336 ЦК), знахідку (ст. 337 ЦК), бездоглядну домашню тварину (ст. 340 ЦК), скарб (ст. 343 ЦК), привласнення загальнодоступних дарів природи (у тому числі лов риби та полювання на дикого звіра — ст. 333 ЦК), а також на плоди (ч. 2 ст. 189 ЦК), набуття права власності за набувальною давністю (ст. 344 ЦК), визнання права власності на самочинне будівництво (ст. 376 ЦК). До похідного набуття права власності можна віднести: набуття права власності за договором (ст. 334 ЦК), у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (ст. 345 ЦК), унаслідок спадкування (ст. 1216 ЦК), переходу майна при реорганізації та перетворенні юридичної особи (ч. 2 статті 104, 107-109 ЦК). Судове рішення само по собі є не підставою набуття права власності, а одним із елементів юридичного складу. Наявність судового рішення не позбавляє необхідності здійснювати державну реєстрацію права власності. Залежно від того, чи належать способи набуття права власності до всіх власників, існує їх класифікація на загальні (загальноцивільні) та спеціальні. Так, наприклад, виготовлення продукції, отримання доходів і правочини є загальними підставами набуття права власності для всіх власників. Спеціальними ж підставами буде набуття права власності держави на скарб, що є пам’яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК) або комунальної власності на безхазяйне майно (ст. 335 ЦК) тощо.
§ 2. Первісні та похідні, загальні та спецальні підстави набуття права власності Первісні підстави набуття права власності. Універсальною первісною підставою набуття права власності можна назвати заволо- діння, оскільки право власності на річ набувається тією особою, в якої фактично знаходиться річ, якщо її володіння не оспорено іншою особою, якою доводиться її право на річ. Для набуття права власності факт заволодіння особою певною річчю може бути достатнім сам по собі (безумовне заволодіння), наприклад, унаслідок привласнення загальнодоступних дарів природи або набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився. В інших випадках необхідне додержання певних умов (умовне заволодіння), визначених законом, наприклад, при знайденні речі, відшуканні скарбу, виявленні безхазяйної речі тощо. Заволодіння може здійснюватися через привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333 ЦК), рухомих речей, від яких власник відмовився (ст. 336 ЦК), майна за набувальною давністю (ст. 344 ЦК) тощо. Схожими способами, коли певні речі потрапляють у фактичне володіння особи з можливістю їх подальшого привласнення, є набуття права власності на знахідку (статті 337, 338 ЦК), на бездоглядну домашню тварину (статті 340-342 ЦК), на скарб (ст. 343 ЦК). Характерним для цих випадків заволодіння є те, що майно потрапило до особи випадково і тому вона знає, що не має права власності на нього. Якщо ця особа діє правомірно із додержанням певних умов, передбачених законом, володіння за наявності певних юридичних фактів перетворюється на право власності. Право власності може набуватися шляхом привласнення загальнодоступних дарів природи. Йдеться саме про загальнодоступні дари природи, право на привласнення яких мають, за загальним правилом, всі або тільки певні суб’єкти. Наприклад, лов риби або збирання рослин може відбуватися відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника земельної ділянки. Зазначене випливає із права громадян для задоволення своїх потреб користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону, що передбачено ст. 41 Конституції. При цьому слід керуватися нормами законів «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про природно-заповідний фонд України»[2], «Про мисливське господарство та полювання»[3], земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством. Згідно із статтями 8-10 Закону «Про рослинний світ»[4] фізичні особи можуть збирати лікарську і технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші харчові продукти для задоволення власних потреб. У разі знаходження земельної ділянки у приватній власності здійснення лову риби, полювання тощо потребує дозволу власника відповідної земельної ділянки. Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився, здійснюється згідно із ст. 336 ЦК. Відповідно до вказаної норми особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею. Виходячи з цих положень, у такий спосіб право власності можна набути тільки на рухому річ. Стан, в якому знайдено цю річ, має доводити той факт, що від неї відмовилися, у чому не має бути сумніву. При цьому слід виходити із положень ст. 347 ЦК, згідно з якою відмова від права власності відбувається шляхом заяви про це або вчинення інших дій, які свідчать про відмову. За таких обставин право власності заінтересованої особи на річ виникає автоматично із заволодінням нею (коли річ потрапила у безпосереднє володіння особи). Набуття права власності на знахідку в особи, яка знайшла чужу річ, може мати місце за певних умов. Це, зокрема, здійснення негайного сповіщення про знахідку особи, яка її загубила, або власника речі, і повернення знайденої речі цій особі або особі, яка представляє володільця приміщення чи транспортного засобу, якщо річ знайдено у приміщенні або транспортному засобі. В останньому випадку особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо власник речі або особа, якій слід передати річ, невідомі, необхідно заявити про знахідку міліції або відповідному органу місцевого самоврядування. Для можливості набуття у подальшому права власності на загублену річ враховуються певні правила, а особа, яка її знайшла, повинна додержуватися певних вимог. Ними, зокрема, є: а) відкрите утримування речі; б) сплив шестимісячного строку з моменту заявления про знахідку; в) невстановлення власника або іншої особи, яка має право вимагати повернення загубленої речі; г) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявили про своє право на річ особі, яка знайшла загублену річ, або органу міліції чи відповідному органу місцевого самоврядування. Набуття права власності на бездоглядну домашню тварину (ст. 340 ЦК) здійснюється за таких умов: а) затримання особою домашньої бездоглядної тварини; б) негайне повідомлення про це власника і повернення йому тварини. Якщо власник невідомий — у триденний строк заявити про це до міліції або органу місцевого самоврядування, який вживає заходів для розшуку власника; в) сплив шестимісячного строку (для робочої або великої рогатої худоби) або двох місяців (для інших тварин). Врахуванню підлягають і такі обставини, як неможливість встановити особу власника або іншої особи, яка має право вимагати повернення тварин, а також те, що власник або інша особа, яка має право вимагати повернення тварин, не заявили про своє право на них. Право власності на бездоглядну домашню тварину можуть набути такі суб’єкти: особа, яка її затримала (за умови додержання вищена- ведених вимог); особа, в якої вона була на утриманні та у користуванні і якій було тварину передано особою, яка затримала бездоглядну тварину; територіальна громада, на території якої затримано тварину, в разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї. Набуття права власності на скарб передбачено ст. 343 ЦК. Відповідно до положень цієї статті скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право. Набути право власності на скарб може: особа, яка виявила скарб; вона та власник майна, в якому скарб був прихований, як співвласники (за умов наявності згоди на розшук скарбу чи користування відповідним майном); власник майна, в якому був прихований скарб, — за відсутності його згоди на використання цього майна іншою особою для розкопок чи пошуку цінностей; держава — на речі, що є пам’ятками історії та культури, та у разі, якщо скарб виявлено особами під час виконання ними своїх трудових (договірних) обов’язків (наприклад, археологами). При виявленні скарбу, який складають речі, що є пам’ятками історії та культури, особа має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20 відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліцію або органи місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органу або органу місцевого самоврядування. Якщо пам’ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду в розмірі до 10 відсотків від вартості скарбу кожна. Набуття права власності за набувальною давністю здійснюється згідно зі ст. 344 ЦК. Підстави заволодіння річчю при цьому ЦК не визначаються. Отже, річ може потрапити до володільця як на підставі договору, так і без такого (на відміну від ст. 330, якою передбачається можливість набуття добросовісним набувачем права власності на майно, що потрапило до нього за договором). Тобто це може бути будь-яке заволодіння — захоплення речі, залишення у себе речі, строк користування якою за договором закінчився (а тому у володільця вже немає договірних підстав володіння) та ін. Умовами набуття права власності у цьому випадку є: а) добросовісність заволодіння; б) відкритість і безперервність володіння; в) сплив визначеного законом строку, а також рішення суду (для набуття права власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери). Строк набуття права власності за набувальною давністю становить: при бездоговірному заволодінні десять років (для нерухомого майна) і п ’ять (для рухомого) безперервного володіння. При вирахуванні цього строку передбачається можливість приєднання до свого володіння строку володіння особи, правонаступником якої є володілець; при володінні річчю на підставі договору — п’ятнадцять років (для нерухомого майна) і п’ять (для рухомого). Початком вирахування строку при бездоговірному заволодінні є момент заволодіння, при договірному — сплив строку позовної давності. Визначаючи підстави набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК), законодавство враховує наявність речі, власник якої невідомий або його немає взагалі. Ця підстава схожа з попередніми способами набуття права власності, зокрема, на річ, від якої власник відмовився, знахідку та скарб. Разом з тим дана підстава виникнення права власності має суттєві відмінності від попередніх у порядку набуття права власності й у визначенні суб’єктів, які можуть стати власниками у цьому випадку. Для набуття права власності на безхазяйну річ вона має бути взята на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вона перебуває (ч. 2 ст. 335 ЦК). Право власності на безхазяйну нерухому річ може виникнути за умови спливу одного року з дня взяття її на облік, звернення органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, до суду із заявою і винесення судом рішення про це. Суб’єктом набуття права власності на безхазяйну річ є відповідна територіальна громада, на території якої її виявлено. Підставою набуття права власності на майно, що не має власника, може бути і відумерлість спадщини (ст. 1277 ЦК). Таке майно також переходить до територіальної громади за місцем відкриття спадщини, яка набуває на нього право власності за рішенням суду. Набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, є окремою підставою набуття права власності. Ця підстава є логічним наслідком припинення невизначеного становища добросовісного набувача речі, коли він не є її власником (бо придбав її у особи, яка власником речі не була, чи з іншими порушеннями прав власника речі), але вправі не повертати річ її власнику, за винятком випадків, передбачених ст. 388 ЦК. Зокрема, у випадках, коли майно було загублене власником або особою, якій він передав його у володіння; викрадене у власника або у його володільця; вибуло з їхнього володіння іншим шляхом всупереч їх волі. Отже, за винятком зазначених вище підстав для задоволення вимог власника витребувати свою річ від добросовісного набувача, останній має право залишити цю річ собі. Натомість, якщо до пред’явлення добросовісному набувачеві вимог про витребування він не знав і не міг знати, що річ він не набув у власність, і поводився з нею як власник, то після цього він напевно знає про те, що він не є її власником. Звичайно, що таке становище, коли особа є хоч і добросовісним, але незаконним володільцем, але в неї власник не може витребувати річ, не може тривати. За добросовісним набувачем слід визнати право на таку річ. Однак для визнання за ним права власності постає неподолана перешкода — право власності може переходити від попереднього власника. Добросовісний же набувач придбав річ від невласника. Відтак невласник не може передати право власності, якого в нього немає. І тому єдиним, що дозволяє обґрунтувати ст. 330 ЦК, є висновок, що у добросовісного набувача право власності на річ виникає не з договору, який він уклав і який був підставою для передачі йому речі, а із закону. Набуття права власності на новостворене майно (ст. 331 ЦК). Створення речей (шляхом індивідуального виготовлення або у виробництві) є одним із найважливіших первісних способів набуття права власності. При наданні матеріалу чи речі іншої форми змінюється її економічне значення. З’являється нова річ або суттєво покращуються властивості існуючої речі. Законодавство, норми якого регулюють відносини у сфері підприємництва в Україні, містить нормативно визначені заходи щодо заохочення розвитку саме такого способу набуття права власності. Суб’єктом права власності на виготовлену річ є особа, яка виготовила нову річ (зокрема, за умов, якщо вона є власником матеріалів); інші особи, визначені договором (наприклад, підряду) або законом. Особливості регулювання набуття права власності на майно, створене на підставі договору будівельного підряду, містить ст. 876 ЦК, якою передбачається, що власником об’єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором. При характеристиці цієї підстави набуття права власності слід зазначити деякі правила, які обумовлені необхідністю врахування того, що власник матеріалів та їх переробник не завжди поєднуються в одній особі. За загальним правилом, при визначенні права власності на виготовлену річ перевага надається її виготовлювачу. Норма абз. 1 ч. 1 ст. 331 ЦК щодо його прав є диспозитивною, а стосовно виготовлювачів, які є власниками матеріалу, — імперативною (абз. 2 ч. 1 ст. 331 ЦК). Крім цього, права інших осіб на новостворену річ (насамперед маються на увазі власники матеріалу) можуть передбачатись як договором, так і законом. Окремі правила набуття права власності встановлюються для самочинного будівництва (ст. 376 ЦК). Умовами набуття права власності на самочинно збудоване майно є позитивне вирішення питань про право власності на земельну ділянку, на якій воно знаходиться, або отримання згоди власника земельної ділянки (за відсутності першої умови), а також винесення судом рішення про встановлення права власності. Суб’єктами права власності на самочинно побудоване майно можуть бути: особа, яка здійснила самочинне будівництво, якщо вона має чи набула право на земельну ділянку; або власник земельної ділянки; держава чи територіальна громада, якщо самочинне будівництво здійснено на земельній ділянці, що є державною або комунальною власністю. Набуття права власності на перероблені речі (ст. 332 ЦК). Схожою зі створенням речі є її переробка як використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ. Суб’єктом права власності на перероблену річ може бути власник матеріалу або особа, яка переробила цю річ, за умов узгодження своїх дій із переробки речі. Самочинність переробки чужої речі не тягне набуття особою, яка її здійснила, права власності на нову річ. За загальним правилом, особою, яка стає власником переробленої речі, є власник матеріалу, за умов, якщо його вартість перевищує вартість переробки (інше може передбачатися договором або законом). Окремо врегульовується випадок, коли вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, — право власності на нову річ набуває особа, яка здійснила таку переробку. Набуття права власності на плоди і доходи (ч. 2 ст. 189 ЦК). Згідно з указаною нормою, право на плоди та доходи належить власникові речі, якщо інше не передбачено договором або законом. Відділення плодів, як правило, є наслідком права користування власністю — збирання врожаю, приплід тварин та ін. Плоди та доходи, що приносяться річчю в процесі її використання, за загальним правилом, належать власнику речі, виходячи з того, що право на плоди, які приносяться річчю, слідує за правом власності на річ. Разом з тим воно може належати і користувачу речі, за умови, що річ надана йому власником на законних підставах (наприклад, за договором) із визначенням власником права такої особи на отримання плодів та доходів від її використання. Так, ст. 23 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачається, що орендар є власником продукції, виготовленої на орендованому майні, та доходів, одержаних від її реалізації. Похідні підстави набуття права власності — це такі, за яких право власності певної особи ґрунтується на праві попереднього власника. Як правило, похідними способами набувається власність у ході обігу, а у процесі виробництва право власності виникає первісним способом. При переході права власності має місце правонаступництво, бо права на придбану похідним способом річ по суті такі, якими вони були у попереднього власника, та ніяк не більше того. Похідним чином набувається право власності на підставі: а) договорів (купівлі-продажу, міни, дарування тощо); б) односторонніх правочинів (заповіт); в) закону; г) актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування (передача державних підприємств із державної до комунальної власності) тощо. Правонаступництво при цьому обумовлюється положеннями, що випливають з: а) правочинів, у т. ч. договорів; б) злиття, приєднання, виділу, поділу, перетворення юридичних осіб, процедури яких мають окремі особливості порівняно із загальним розумінням правочинів; в) спадкоємства. Як правило, перехід права власності похідними способами здійснюється за волею власника, але існують винятки: припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; викуп безгосподарно утримуваних пам’яток історії та культури; викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності; викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника (ч. 1 ст. 348 ЦК). У цих випадках власник примусово позбавляється своїх прав. За загальним правилом, набуття права власності похідним способом можливе при його переході від одного власника до іншого. Втім законодавством передбачаються випадки, коли можна набути право власності й від особи, яка не є власником. Це: набуття права власності добросовісним набувачем; набуття права власності на майно, відчужене юридичною особою, яка не є власником, — державним (казенним) або комунальним підприємством. Особи, які не є власниками, у деяких випадках, мають право відчужувати чужі речі. Це, наприклад, продаж заставлених речей; не витребуваних залізничних вантажів; продаж органом міліції транспортного засобу через шість місяців після його знайдення (ст. 338 ЦК); продаж речі, що швидко псується, або речі, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, особою, яка її знайшла (ч. 3 ст. 337 ЦК), та деякі інші. У цих випадках право власності у набувача виникає первісним способом. Таке становище свідчить про невідповідність національного законодавства давньоримському постулату «ніхто не може передати більше прав, ніж має сам» (nemo plus juris transferre ad alium potest guam ipse habet), додержання якого призводить до необхідності перевірки прав усіх колишніх власників, про що зазначав ще свого часу Г. Ф. Шершеневич[5]. Вітчизняне ж право більше схиляється до давньо- німецького принципу («hend mub hend wahren» — «рука за руку відповідає»), який забезпечує добросовісному набувачеві право власності[6]. Певну специфіку мають і похідні підстави набуття права власності публічними особами. Насамперед це стосується переходу права власності від держави до комунальної власності, що опосередковується не звичайним договором, а за допомогою механізму, передбаченого Законом «Про передачу об’ єктів права державної і комнальної власності». У ньому навіть використовується термін «передача», який зазвичай вживається лише при переході права власності. Передача об’ єктів із державної в комунальну власність здійснюється за рішенням: а) Кабінету Міністрів України — стосовно підприємств, нерухомого майна, акцій (часток, паїв), які належать державі в майні господарських товариств; б) органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій за згодою Міністерства фінансів України і ФДМУ — стосовно індивідуально визначеного державного майна (крім нерухомого). Передача об’єктів із державної у комунальну власність здійснюється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, міських рад, якщо інше не передбачено законом, а до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст — за наявності згоди районних і обласних рад, якщо інше не встановлено законодавством. Загальні та спеціальні способи набуття права власності. Набуття майна у власність будь-якою особою можливе загальними способами. Спеціальні способи застосовуються лише для набуття права власності окремими суб’єктами. Держава Україна може набувати право власності на підставах, не характерних для його виникнення у фізичних або юридичних осіб. До таких спеціальних підстав виникнення права державної власності належать: націоналізація, конфіскація (ст. 354 ЦК); реквізиція (ст. 353 ЦК); передача майна, яке за законом не може належати окремій особі (ст. 348 ЦК), якщо ця особа не здійснить відчуження цього майна у встановлені строки; викуп пам’яток історії та культури, що утримуються безгосподарно (ст. 352 ЦК); скарб, що містить пам’ятки історії та культури (ст. 343 ЦК). Спеціальним способом набуття виключно права комунальної власності є можливість набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК). До спеціальних способів виникнення державної і комунальної власності належать: викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК); викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене (ст. 351 ЦК); стягнення податків та інших зборів. Націоналізація починаючи з 1917 р. застосовувалась як основне джерело формування власності Радянської держави. У той час націоналізація являла собою примусове вилучення майна у його власника на користь держави. Шляхом націоналізації майно вилучалось безоплатно на підставі спеціальних законодавчих актів. У наш час прикладом застосування націоналізації є виникнення права державної власності на майно Комуністичної партії України і КПРС згідно із Законом України «Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність». Нині націоналізація практично не застосовується, хоча й час від часу з’являються законопроекти, метою яких є врегулювання націоналізації як примусового, але оплатного вилучення у власників майна, яке доцільно було б передавати у державну власність. Тобто пропонується нормативно визначити можливість націоналізації на компенсаційних засадах — із виплатою власникам майна, що націоналізується, його повної вартості.
§ 3. Момент набуття права власності Важливим при набутті права власності є момент, з якого особа вважається власником. Враховуючи те, що право власності може на- буватися первісними та похідними способами, різняться моменти набуття права власності. За загальним правилом, момент набуття права власності за договором пов’язується з переданням майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 334 ЦК). З цього можна зробити принаймні два висновки: для набуття права власності на майно потрібно два правочини — договір, який є підставою набуття права власності, та передання майна, який є способом набуття права власності; правила щодо передачі як умови виникнення права власності свідчать про розмежування зобов’ язання (договору) і речового права (власності). Домовленість, що закріплена у договорі, стосується обов’ язку продавця в майбутньому передати річ, тобто перенести право власності на неї на іншу особу — набувача. Адже, за загальним правилом, право власності на майно, що є предметом консенсуального договору, виникає не одномоментно з його укладенням. Виняток становлять реальні договори, які вважаються укладеними з моменту передання майна. Набуття права власності на майно за договорами, які потребують нотаріального посвідчення, пов’язане з цим посвідченням (ч. 3 ст. 334 ЦК), а право на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації права на нього (ч. 4 ст. 334 ЦК). Відтак набуття права власності відповідно до ЦК пов’язано з: а) пе- реданням майна; б) нотаріальним посвідченням договору; в) державною реєстрацією права на нерухоме майно. Переданням майна є його вручення однією особою іншій із наміром перенести право власності. У такому разі не викликає сумніву наявність правочину, який є наслідком виконання сторонами умов договору і являє собою дії з передання (та відповідно прийняття) майна. Зайвим є передання, коли: набувач вже володіє річчю (наприклад, при набутті права власності орендарем, який і так вже тримає в себе цю річ, що була йому передана ще при укладанні договору оренди. Схожа ситуація спостерігається при перетворенні юридичної особи, внаслідок чого майно, що належить одній юридичній особі, з її перетворенням на іншу не передається останній, а вважається таким, що їй належить. Наприклад, коли у процесі приватизації державна юридична особа перетворюється на акціонерне товариство); річ, яку відчужує власник, перебуває у іншої особи, і тому фактично власник поступається правом на позов. Способами передання є: а) вручення майна як фізичний акт, яким здійснюється перенесення володіння самим майном; б) вручення «замінника» майна — коносаменту або іншого товарно-розпорядчого документа на майно, внаслідок чого без фізичного переміщення майна «з рук у руки» воно вважається переданим набувачеві; в) здавання речей на пошту, організації зв’язку перевізникові для відправлення,пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки (ч. 2 ст. 334 ЦК). Інші моменти набуття права власності за договором: нотаріальне посвідчення договору в разі якщо такий договір потребує нотаріального посвідчення згідно з ч. 1 ст. 209 ЦК; набрання законної сили рішенням суду про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально (така можливість передбачена ст. 220 ЦК). Право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації відповідно до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», і тому у набувача за договором право власності на нерухомість виникає з моменту державної реєстрації цього права. Момент набуття права власності на майно, що виникає з первісних підстав. Хоча момент набуття права власності традиційно розглядається стосовно похідних способів набуття цього права, але він є вагомим і при первісних способах. Право власності виникає: - за набувальною давністю: зі спливом встановленого строку або з моменту державної реєстрації права на нерухоме майно (абз. 3ч. 1 ст. 344 ЦК); - при створенні нової речі — у момент її створення, оскільки власника у неї не було, бо не було самого об’ єкта права власності до його створення; - на новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) — з моменту завершення будівництва (створення майна) (ч. 2 ст. 331 ЦК); з моменту його прийняття до експлуатації, якщо законом або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації; з моменту державної реєстрації, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає такій реєстрації. Наведені норми свідчать про те, що набуття права власності первісним способом пов’язане з його державною реєстрацією. Це стосується передусім прав на нерухоме майно. Водночас можуть виникати питання щодо набуття права власності на самочинне будівництво, оскільки у ст. 376 ЦК лише встановлюється, що це можливо за рішенням суду (за наявності певних умов, небхідних для цього) і не вказується на необхідність державної реєстрації прав на нього. Враховуючи спрямованість закону на державну реєстрацію всіх прав на нерухомість із наданням значення саме їй у механізмі набуття права власності, правильним буде стверджувати, що воно набувається не з моменту набрання рішенням суду законної сили, а з моменту державної реєстрції права на об’єкт, який було самочинно побудовано і яка здійснюється на підставі рішення суду. Згідно зі ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» підставою для державної реєстрації прав є: а) договори, укладені в порядку, встановленому законом (купівлі-продажу, зокрема при приватизації майна державних підприємств довічного утримання; дарування та ін.); б) свідоцтво про право власності на нерухоме майно; в) свідоцтво про право власності, видане органами приватизації при приватизації житла; г) державні акти на право власності або постійного користування на земельну ділянку; ґ) рішення суду (зокрема, про право власності на об’ єкт незавершеного будівництва, на самочинне будівництво тощо); д) інші документи, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно (наприклад, свідоцтво про право на спадщину, свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів та ін.). Ці документи мають істотне значення, оскільки за невідповідності їх вимогам, встановленим зазначеним Законом або іншими нормативно- правовими актами, у державній реєстрації права власності може бути відмовлено. Всі дії по державній реєстрації здійснюються органами державної реєстрації, передбаченими Законом. Правовстановлювальні документи. Правовстановлювальними документами є ті, на підставі яких набуте право власності. Як правило, це договір або рішення суду. Іноді мають місце ситуації, коли: право виникло, але нічим не підтверджено, або існує сумнів щодо наявності в особи права власності, або право власності не виникло, але особа намагається здійснити дії, які залежать від неї, з набуття нею права власності. Випадки, коли право виникло, але у його носія немає правовстанов- лювальних документів, мають місце, коли право власності виникає внаслідок приписів закону. Частиною 3 ст. 384 ЦК передбачається, що у разі викупу квартири член житлово-будівельного (житлового) кооперативу стає її власником. При цьому про виникнення права власності свідчить сам факт повної оплати членом кооперативу вартості його квартири. Квитанція ж про сплату не є правовстановлювальним документом. Члену кооперативу слід звернутися до органів державної реєстрації для отримання свідоцтва про державну реєстрацію свого права. Підлягає окремій державній реєстрації право на об’єкт нерухомості (будівлю, споруду), що входить до складу майнового комплексу як іншого об’єкта права власності, правовий режим якого також прирівнюється до нерухомості, а, отже, підлягає державній реєстрації сам по собі.
§ 4. Підстави припинення права власності Право власності зазвичай припиняється з одночасним виникненням цього права в іншої особи. Як правило, так буває при похідних підставах набуття права власності, коли має місце його перехід до набувача від відчужувача. Втім, це можливо й при первісних підставах, наприклад, при реквізиції' і конфіскації, внаслідок чого право власності набувається державою. Натомість право власності може припинятись і без його виникнення в іншої особи, наприклад, при споживанні речі, її знищенні внаслідок стихійного лиха тощо. Як правило, припинення права власності настає за волею власника (передача речей за договором, їх споживання). Однак не виключаються й випадки припинення права власності поза його волею (націоналізація, конфіскація, реквізиція). Підставою для такого припинення є або законодавчий акт, або акт органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого самоврядування, або судове рішення. До припинення права власності призводить і відмова власника від своєї речі, коли він її викинув, загубив (якщо надії на її повернення немає). Підставами припинення права власності згідно з ч. 1 ст. 346 ЦК є: відчуження власником свого майна; відмова власника від права власності; знищення майна; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю; викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; викуп безгосподарно утримуваних пам’яток історії та культури; звернення стягнення на майно за зобов’ язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерть власника. Наведений перелік не є вичерпним, оскільки у ч. 2 ст. 346 ЦК зазначається, що право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом. Відчуження власником свого майна як підстава припинення права власності здійснюється на підставі цивільно-правових договорів, які одночасно є підставами його виникнення у набувача. Ці договори можуть бути як оплатними, так і безоплатними. У випадках, визначених законом, можливим є припинення права власності на майно проти волі його власника, наприклад, при банкрутстві підприємця, при суспільній необхідності в такому майні або у припиненні права на нього. В останніх випадках законодавець вживає термін «викуп», який застосовується як спосіб примусового вилучення належного власнику майна. У такому разі договір із власником не укладається і право власності набувається не похідним, а первісним способом, тобто без правонаступництва. Відмова власника від права власності раніше не передбачалася на рівні закону як підстава припинення цього права. Разом з тим ця підстава є природною для реалізації власником правомочності розпоряджання стосовно майна, в якому він більше не зацікавлений. При з’ ясуванні факту відмови власника від свого права на майно слід враховувати таке. По-перше, однозначність у розумінні того, що від майна власник відмовився, а не загубив його. Тобто стан майна, обставини, за яких його виявлено, мають свідчити про те, що власник добровільно позбавився свого майна. Наприклад, власник виставив за межі своєї садиби старі меблі, щоб їх не везти на смітник, а надати можливість бажаючим забрати їх. Важливим є також визначення моменту, коли у власника припиняється право на таке майно. Стосовно більшості рухомого майна це може бути момент, коли власник реалізував свій намір і вчинив фактичні дії, які свідчать про відмову від права власності (викинув майно). Якщо ж йдеться про відмову від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, таким моментом є внесення змін до відповідного реєстру за заявою власника. При цьому ч. 3 ст. 347 ЦК слід тлумачити не тільки таким чином, що нею встановлюється момент припинення права власності, а й що це є обов’язком власника, до здійснення якого він, незважаючи на інші способи відмови від своєї власності (наприклад, пішов з дому), залишається його власником, а тому в нього зберігаються всі обов’ язки власника (з утримування свого майна) і відповідальність (якщо цим майном буде завдано шкоди іншій особі). Це випливає із загального принципу про те, що власність зобов’ язує. Знищення майна також є підставою для припинення права власності. У разі випадкового або навмисного знищення рухомого майна, як правило, не потрібно здійснювати якісь формальні дії. Стосовно нерухомих речей або майна, право на які підлягають державній реєстрації, встановлюються правила і вимоги, аналогічні тим, що передбачаються для відмови власника від свого майна. Зокрема, це стосується обов’ язку власника у таких випадках звернутися до органу, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухомість, із заявою про внесення змін до відповідного реєстру (ст. 349 ЦК). Заборон щодо можливості знищення власником належного йому майна ст. 349 ЦК не містить. Проте слід виходити із загальних меж здійснення власником своїх прав (у тому числі на знищення майна), відповідно до яких він не може завдавати шкоди іншим особам, у тому числі тим, хто має інші речові права на його майно (ст. 405 ЦК). Припинення права власності особи на майно, яке за законом не може їй належати. Вище зазначалося, що окремі об’єкти права власності не можуть належати приватним особам. Коли, незважаючи на таку заборону, у особи опинилося майно, яке не може перебувати у її власності, можливими є такі наслідки. Якщо особою порушено заборону про набуття права власності на певні речі, вона не набуває права власності на них. Так, коли річ отримано за правочином, він вважається нікчемним, і на вимогу відповідного органу державної влади застосовуються наслідки нікчемного правочину (ст. 216 ЦК). Якщо ж придбання речі, котра не може перебувати у власності, здійснено особою правомірно, вона набуває право власності на неї, але це право підлягає припиненню у порядку, передбаченому ст. 348 ЦК. Прикладом може служити успадкування іноземцем права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка протягом року підлягає відчуженню (ч. 4 ст. 81 ЗК). Викуп земельної ділянки у зв’язку з суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК) застосовується для припинення насамперед права приватної власності на земельну ділянку, оскільки йдеться про суспільні інтереси, котрі конкурують із приватними, і саме на користь перших встановлюються певні механізми позбавлення приватного власника належного йому майна. Проте не виключені випадки, коли конкуруватимуть два суспільних інтереси — держави і територіальної громади, якій належить земельна ділянка, що необхідна для задоволення державного інтересу. В цьому випадку для припинення права комунальної власності на користь державної також слід керуватися цією статтею, а не Законом «Про передачу об’єктів права державної і комунальної власності». Положення цього Закону, по-перше, як об’ єкти передачі не визначають земельні ділянки, по-друге, ними регулюються узгоджені відносини між публічними власниками. Для застосування цієї підстави припинення права власності необхідне обґрунтування суспільної необхідності викупу земельної ділянки у приватного власника і адресоване йому письмове повідомлення відповідним органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування про необхідність викупу його земельної ділянки. ЦК встановлює лише загальні вимоги щодо формування викупної ціни, до якої обов’ язково включається ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та всі збитки, завдані власникові у зв’ язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода). У ЦК передбачається можливість альтернативного вирішення проблеми компенсацій власникові земельної ділянки, якому може бути надана інша земельна ділянка. Це можливо лише за домовленістю між власником і органом, який вчинив позов про викуп земельної ділянки. Із застосуванням такого способу припинення права власності вартість земельної ділянки, що надається, враховується при визначенні викупної ціни. Викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене. Ця підстава припинення права власності нерозривно пов’язана з попередньою. При цьому, якщо об’ єктом права власності, що припиняється на підставі ст. 350 ЦК, є земельна ділянка (хоча у ч. 5 ст. 350 ЦК і зазначається, що до викупної ціни включається вартість і нерухомого майна, що на ній розміщене), то об’єктом права власності, що припиняється на підставі ст. 351 ЦК, є тільки нерухоме майно. Очевидно, у разі коли власник земельної ділянки і власник нерухомого майна, яке на ній розміщене, збігаються, питання про припинення його права власності вирішуються одним рішенням суду (ч. 6 ст. 351 ЦК). При цьому немає перешкод і для застосування правила абз. 2 ч. 2 ст. 351 ЦК і при поданні позову про припинення права власності на підставі ст. 350 ЦК. Тоді у рішенні суду повинна міститися ще й постанова про знесення нерухомості. Отже, право власності на неї у позивача не виникає. Викуп пам’яток культурної спадщини (ст. 352 ЦК) як спосіб припинення права власності застосовується за таких умов: наявність у особи права власності на такий об’єкт; безгосподарне ставлення до нього власника, що загрожує його пошкодженням або знищенням. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки культурної спадщини їй загрожує пошкодження або знищення, відповідний орган охорони культурної спадщини робить власнику пам’ ятки відповідне попередження. Якщо і в цьому разі власник з різних причин не вживає заходів щодо її збереження (це може бути пов’язане з недостатністю у нього коштів на створення необхідних для цього умов), суд за позовом органу охорони культурної спадщини може постановити рішення про її викуп. Не виключаються й випадки, коли для збереження пам’ ятки культурної спадщини необхідне негайне реагування, що дозволяє звертатися до суду без попередження власника пам’ятки культурної спадщини. Викупна ціна пам’ятки культурної спадщини визначається за згодою сторін, а у разі спору — судом. Згідно зі ст. 352 ЦК та ст. 21 Закону «Про охорону культурної спадщини»[7] викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави. Реквізиція (ст. 353 ЦК) застосовується у випадках, коли мають місце надзвичайні обставини, а саме: стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії, які обумовлюють вилучення майна як суспільну необхідність. Органи, за рішенням яких можлива реквізиція, ЦК не визначаються. Виходячи із сутності реквізиції, яка полягає у тому, що її застосування можливе лише за надзвичайних обставин, коли слід приймати рішення негайно, можна припустити, що цими органами можуть бути органи державної влади, органи влади АРК, органи місцевого самоврядування, оскільки для звернення до суду і отримання відповідного рішення, може не вистачити часу. Конфіскація згідно зі ст. 354 ЦК визначається як безоплатне вилучення у власника належного йому майна за рішенням суду у вигляді санкції за вчинене правопорушення. Відповідно до ст. 41 Конституції України право приватної власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Проте конституційні норми не виключають конфіскацію майна, про яку зазначається, що вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Отже, адміністративний порядок конфіскації майна законодавством не допускається. Чинне законодавство, зокрема ст. 322 Митного кодексу[8], передбачає конфіскацію як вид стягнення за порушення митних правил. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Тобто конфіскація в іншому розумінні може розглядатися як різновид майнової відповідальності особи. Саме це і відрізняє її від реквізиції, яка не є санкцією, що застосовується до правопорушника, і яка здійснюється без винесення рішення судом. Однак реквізиція і конфіскація мають схожість, яка полягає у примусовому характері їх застосування. Припинення юридичної особи та смерть власника — фізичної особи припиняє право власності у цих осіб. При цьому на речі, що були об’єктами права власності юридичної особи, що припинилася, і фізичної особи, яка померла, як правило, виникає право власності в інших осіб-правонаступників (у спадкоємців або юридичних осіб, створених внаслідок злиття, приєднання, поділу, виділу, перетворення). Право власності може припинятися у процесі ліквідації і в договірному порядку (коли ліквідаційною комісією продається майно юридичної особи — банкрута). Припинення права власності можливе й в інших випадках. [1] Див.: Спасибо, І. Набуття права власності у цивільному праві України [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / І. Спасибо. - К. : Наук.-дослід. ін-т при- ват. права і підприємництва АПрН України, 2009. - С. 9, 10. [2] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 34. - Ст. 502. [3] Там само. - 2000. - № 18. - Ст. 132. [4] Там само. - 1999. - № 22-23. - Ст. 198. [5] Див.: Шершеневич, Г. Ф. Курс гражданского права [Текст] / Г. Ф. Шершеневич. - Тула : Автограф, 2001. - С. 239. [6] Див.: Венкштерн, М. Основи вещного права [Текст] / М. Венкштерн // Проблеми гражданского и предпринимательского права Германии. - М. : БЕК, 2001. - С. 170. [7] Відом. Верхов. Ради України. - 2000. - № 39. - Ст. 333. [8] Відом. Верхов. Ради України. - 2002. - № 38-39. - Ст. 288.
Питання для самоконтролю
|