Глава 13 Здійснення та захист суб’єктивних цивільних прав Печать
Гражданское право - Цивільне право: т.1 (В.І.Борисова та ін.)

 

Глава 13 Здійснення та захист суб’єктивних цивільних прав


§ 1. Здійснення суб’єктивних цивільних прав та виконання обов’язків

§ 2. Способи захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів

§ 3. Юрисдикційні форми захисту суб’ єктивних цивільних прав та інтересів

§ 4. Самозахист суб’єктивних цивільних прав та інтересів

 

§ 1. Здійснення суб’єктивних цивільних прав та виконання обов’язків


Здійснення суб’єктивного цивільного права — це реалізація мір можливої поведінки управомоченої особи шляхом здійснення на­лежних їй правомочностей (права на власні дії, права на чужі дії та права на захист). Наприклад, здійснення права власності — це здійснення власником правомочностей з володіння, користування та розпорядження своїм майном у межах, визначених Конституцією та актами цивільного законодавства. Слід мати на увазі, що в цивільних правовідносинах суб’єктивному праву управомоченої особи кореспон­дує обов’язок зобов’язаної особи вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Так, стосовно власника майна всі інші особи мають па­сивний обов’язок утримуватися від дій, які б перешкоджали здійснен­ню власником своїх повноважень. Відповідно до ст. 12 ЦК особа здій­снює своє цивільне право вільно, на власний розсуд. Це означає, що суб’єкти цивільного права без будь-якого стороннього впливу і мож­ливого тиску обирають варіанти дозволеної поведінки, які полягають у реалізації належних їм правомочностей, що складають відповідне суб’єктивне право. Крім цього, вони вільно обирають порядок і спо­соби здійснення суб’єктивних цивільних прав.

Порядок вчинення дій, які здійснює управомочена особа, назива­ється способом здійснення суб’єктивних прав. Цей порядок і самі дії можуть бути різноманітними. Різноманітність дій управомоченої осо­би і порядок їх здійснення залежать від характеру права, його призна­чення та змісту правової норми, за допомогою якої забезпечується правове регулювання цих відносин. Вибір способу здійснення суб’єктивного права залежить від мети, яку переслідує управомочена особа. Наприклад, якщо власник має за мету використовувати корисні властивості належної йому речі особисто, він здійснює своє право на користування своєю річчю. Крім особистого використання корисних властивостей належної йому речі, власник може передати цю річ у ко­ристування іншій особі безкоштовно або за плату.

Здійснення суб’єктивних цивільних прав у зобов’язальних право­відносинах полягає у можливості звернення кредитором права вимоги до боржника щодо належного його виконання. У виконанні зобов’язання боржником втілюється реалізація права управомоченої у цих відносинах особи (кредитора) на чужі дії (виконання боржником прийнятого на себе зобов’язання). Спосіб здійснення цих дій визначається характером їх виконання (у повному обсязі або частинами). У грошових зобов’ язаннях, враховуючи їх предмет і характер, дострокове виконання зобов’язання завжди визнається правомірним і за умови його належності, як правило, не викликає заперечень із боку кредитора при його прийнятті. В інших правовідносинах, наприклад, при виконанні умов деяких договорів, до­строкове виконання боржником своїх зобов’ язань є небажаним для кредитора. Тому положення ст. 529 ЦК визначають право кредитора не приймати від боржника виконання його обов’ язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не ви­пливає із суті зобов’ язання чи звичаїв ділового обороту.

Необхідно враховувати, що норми актів цивільного законодавства і локальні норми у більшості випадків мають диспозитивний характер, їх положення визначають для управомоченої особи можливість обрати один або декілька варіантів поведінки. Здійснюючи право розпоря­дження належною йому річчю, власник може її подарувати, продати або обміняти на іншу річ тощо. Закон враховує також інтереси інших осіб, пов’язані із здійсненням управомоченою особою належних їй правомочностей. Зокрема, у випадку продажу частки в спільній част­ковій власності решта співвласників має переважне право купівлі від­чужуваної частки (ст. 362 ЦК). У зв’язку з цим продавець частки в спільній частковій власності зобов’язаний повідомити в письмовій формі інших співвласників про намір продати свою частку сторонній особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких він її продає. Якщо решта співвласників відмовиться від здійснення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності або не здійснить цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого іншого майна протягом десяти днів з дня одержання повідомлення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Якщо бажання придбати частку в спільній частковій власності вияви­ли кілька співвласників, право вибору покупця надається продавцю. При продажу частки з порушенням переважного права купівлі спів­власник протягом трьох місяців може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав і обов’язків покупця (ч. 4 ст. 362 ЦК).

При здійсненні своїх прав управомочена особа може діяти як особис­то, так і через свого представника. Представником управомоченої особи при здійсненні належних їй прав може бути повірений за договором до­ручення (ст. 1000 ЦК), який від імені і за рахунок довірителя вчиняє від­повідні юридичні дії. Деякі дії можуть здійснюватись управомоченою особою лише особисто, наприклад, складання заповіту (ст. 1223 ЦК).

Здійснюючи суб’єктивні права, управомочена особа не повинна своїми діями порушувати норми права, а також права інших осіб та держави, тобто має здійснювати своє право у відповідних межах. Межі суб’єктивного права визначають міру можливої поведінки уповнова­женої особи. Порушення існуючих меж здійснення суб’єктивного права є недозволеною дією і тягне за собою несприятливі наслідки для порушника або відмову в захисті суб’єктивного права. Так, відповідно до ч. 8 ст. 41 Конституції використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Порушення меж суб’єктивного права при його здійсненні іноді вважають зловживанням правом. Природа терміна «зловживання пра­вом» у теорії цивільного права розглядалася, зокрема М. Агарковим, В. Грибановим, М. Бару[1]. Існує думка про недоцільність використання терміна «зловживання правом» з огляду на те, що особа, яка здійснює своє право, не може завдати шкоди іншим особам. Отже, на думку прихильників цієї точки зору дії, які можна розцінювати як зловжи­вання правом, виходять за межі його здійснення. На думку інших авто­рів, існування терміна «зловживання правом» теоретично виправдано, оскільки управомочена особа, маючи суб’єктивне право і спираючись на нього, виходить за межі дозволеної поведінки — зловживає своїм правом. Не маючи суб’єктивного права, неможливо ним зловживати.

Суб’єктивному цивільному праву завжди кореспондує юридичний обов’язок. Він може бути активним, якщо зобов’язана особа повинна вчинити певні дії, і пасивним, якщо вона мусить згідно зі своїм обов’язком утримуватися від вчинення дій.

Особа зловживає суб’єктивним правом, якщо вона своїми діями по­рушує права і законні інтереси інших осіб та держави, завдає шкоди до­вкіллю, порушує чинне законодавство та вчинює інші недозволені дії.

Таким чином, суб’єктивне цивільне право повинно здійснюватись у межах, передбачених законом. Уповноважена особа може здійсню­вати свої права шляхом вчинення дій, які визначаються змістом суб’єктивного права як забезпеченої законом міри можливої поведін­ки цієї особи.

 

 


 

§ 2. Способи захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів


Будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за охороною свого права і захистити його відповідним способом. Під способом захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів розуміються визначені законом або договором матеріально-правові заходи, спрямовані на відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Поло­женнями актів цивільного законодавства (ст. 16 ЦК) встановлюються такі способи захисту цивільних прав та інтересів:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка по­рушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5)  примусове виконання обов’язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7)   припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди;

9) відшкодування мораль­ної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Рес­публіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Перелік способів захисту, визначених у ст. 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним спо­собом захисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права та інтересу прямо визначений спеціальним законом, який регулює певне цивільне правовідношення. Так, наприклад, власник, що незаконно позбавлений права володіння річчю, відповідно до ст. 387 ЦК вправі витребувати її з чужого незаконного володіння, тобто відновити ста­новище, що існувало до порушення права. Частіше ж носію суб’єк­тивного права надається можливість вибору способу захисту свого порушеного права. Так, за договором роздрібної купівлі-продажу в разі виявлення покупцем недоліків, не застережених продавцем, або фаль­сифікації товару покупець має право за своїм вибором вимагати без­оплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення покупцем, або заміни товару на товар належної якості, або відповідного зменшення ціни, або відмовитися від договору і ви­магати повернення сплаченої за товар грошової суми (ст. 708 ЦК).

Способи захисту цивільних прав та інтересів можуть бути класи­фіковані за таким критерієм, як результат і характер наслідків їх за­стосування для відновлення порушеного права. Саме результат і буде виступати відправним началом для вибору суб’єктом порушеного права оптимального способу його захисту. За визначеним критерієм усі способи захисту цивільних прав та інтересів можна поділити на три групи.

Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змі­нити) обов’ язок. Даний результат настає при застосуванні таких спо­собів захисту, як визнання права; примусове виконання обов’ язку особи в натурі; зміна правовідношення або його припинення. Зазна­чені способи захисту використовуються суб’єктами в основному на першому попередньому етапі з метою створення сприятливих умов для застосування інших способів захисту. Необхідність у подібних діях виникає, як правило, у ситуаціях, коли інша особа претендує на право, яке захищається, або заперечує його наявність. Наприклад, вимога про визнання права власності найчастіше передує позову про витребуван­ня майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у реалізації права власності або позову про виселення із зайнятого приміщення.

Розглянемо детальніше конкретні способи захисту, що складають першу групу. Одним із способів, визначених положеннями ст. 16 ЦК, є визнання суб’єктивного права. Даний спосіб застосовується у ви­падку, коли наявність у особи конкретного суб’єктивного права під­дається сумніву, суб’єктивне право оспорюється, заперечується або ж мається реальна загроза таких дій, наприклад, за позовами про ви­знання права авторства на твори науки, літератури і мистецтва, за по­зовами про визнання права власності та ін. Так, якщо власник житлового будинку не має на нього правовстановлюючих документів, то він не може ним розпорядитися, а також захистити свої права як власник у разі порушення їх третіми особами. Визнання права є засобом усу­нення невизначеності у взаєминах суб’єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання з боку третіх осіб дій, які пере­шкоджають його нормальному здійсненню.

Примусове виконання обов’язку особи в натурі, яке часто нази­вають ще реальним виконанням, характеризується тим, що порушник за вимогою потерпілого повинен реально виконати ті дії, які становлять предмет його зобов’язання. Наприклад, передати річ, виконати роботу, надати послуги. І тільки у тих випадках, коли реальне виконання ста­ло об’єктивно неможливим або ж небажаним для потерпілого, даний спосіб має бути замінений іншим способом захисту на вибір потерпі­лого, зокрема відшкодуванням збитків.

Такі способи захисту цивільних прав, як зміна і припинення пра- вовідношення, найчастіше реалізуються у судовому порядку, оскільки пов’язані з примусовою зміною або припиненням правовідношення. Прикладом зміни останнього буде виступати обов’язок перевізника відшкодувати одержувачу вартість втраченого вантажу, якщо за дого­вором перевезення вантаж був втрачений із вини перевізника. Якщо ж за договором перевезення вантаж загинув унаслідок яких-небудь форс-мажорних обставин, то правовідносини за договором припиня­ються. Зміна або припинення правовідношення можуть бути також здійснені потерпілим самостійно. Наприклад, у разі істотного пору­шення продавцем вимог щодо якості товару покупець може в одно­сторонньому порядку відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої грошової суми (ч. 2 ст. 678 ЦК).

До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать: припинення дії, яка порушує пра­во; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу дер­жавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Мета застосування цих способів захисту полягає в тому, щоб спонукати порушника припинити дії, які порушу­ють належне особі суб’єктивне цивільне право, або їх попередити.

Такий спосіб, як припинення дії, що порушує право, може засто­совуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкоду­ванням збитків, або може мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес володільця суб’єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права в майбутньому або усунути загрозу його порушення. Так, автор твору, який незаконно використо­вується (готується до випуску в світ без його відома, спотворюється, переробляється та ін.), третіми особами, може вимагати припинення цих дій, не висуваючи ніяких інших, наприклад майнових претензій.

Часто за допомогою даного способу захисту усуваються перешкоди для здійснення права, які створює порушник. Звичайно це має місце при триваючому правопорушенні, що само по собі не позбавляє особу суб’єктивного права, але заважає нормально його використати. Наприклад, власник майна згідно зі ст. 391 ЦК може вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, хоча ці порушення і не були спрямовані на позбавлення володіння.

Захист прав і охоронюваних законом інтересів особи може здій­снюватися шляхом визнання незаконними рішення, дій чи безді­яльності органу державної влади, органу влади Автономної Рес­публіки Крим або органу місцевого самоврядування. Це означає, що фізична або юридична особа, цивільні права або охоронювані законом інтереси якої порушені прийнятим рішенням, що не відповідає за­кону або іншим правовим актам; здійсненням дій чи виявом безді­яльності органу державної влади, органу влади Автономної Респу­бліки Крим або органу місцевого самоврядування, має право на їх оскарження в суді.

Суд, по-перше, встановлює невідповідність рішення, дії чи без­діяльності органу державної влади, органу влади Автономної Респу­бліки Крим або органу місцевого самоврядування вимогам закону чи іншим правовим актам, наприклад, що рішення прийняте не уповно­важеним на те органом. По-друге, суд встановлює, чи порушуються суб’єктивні цивільні права й охоронювані законом інтереси особи даним рішенням, дією чи бездіяльністю. І як результат дослідження вищезгаданих обставин, суд виносить рішення про визнання рішен­ня, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Авто­номної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування неза­конним і визнає його цілком або частково недійсним. Як приклад можуть бути названі спори за позовами платників податків про ви­знання незаконними актів податкових органів про застосування до останніх фінансової відповідальності за різні порушення податково­го законодавства. Як слушно зазначається в юридичній літературі[2], за змістом закону фізичні та юридичні особи можуть вимагати визнання незаконними не тільки рішень, дій або бездіяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, а й рішень, дій чи без­діяльності органів управління юридичних осіб, якщо вони не відпо­відають закону й іншим нормативним актам та порушують права й охоронювані законом інтереси фізичних і юридичних осіб. Напри­клад, підлягають розгляду судами спори за позовами про визнання незаконними рішень зборів акціонерів, правління й інших органів акціонерного товариства, які порушують права акціонерів, передба­чені законом.

Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосуван­ня яких має за мету відновити порушене право і (або) компенсувати втрати, понесені у зв’язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом відновлення становища, що існувало до по­рушення права; визнання правочину недійсним; відшкодування збит­ків; компенсації моральної шкоди.

Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спосіб захисту застосовується в тих випадках, коли порушене суб’єк­тивне право унаслідок цього не припиняє свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК), виселення особи, що самоправно зайняла житлове при­міщення (ст. 116 ЖК) та ін.

Відновлення становища, що існувало до його порушення, може здійснюватися за допомогою застосування заходів судового, адміні­стративного захисту, захисту нотаріусом, а також самозахисту цивіль­ного права.

Визнання правочину недійсним являє собою окремий випадок відновлення становища, що існувало до порушення права як способу захисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю (ст. 216 ЦК).

Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є найбільш універсальним серед способів захисту цивільних прав і може викорис­товуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин. Під збитками розу­міють втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошко­дженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ст. 22 ЦК). ЦК дає універсальне поняття збитків, придатне для захисту будь-якого порушеного права. Так, особа, чиє право порушене, може вимагати від порушника відшкодування не тільки фактично понесених нею витрат, а й витрат, що вона повинна буде зробити для відновлення порушеного права як одного з елементів реальної шкоди, що надає можливість для широко­го використання абстрактного способу обчислення збитків у зобов’я­зально-правових відносинах[3].

Стосовно ж упущеної вигоди необхідно зазначити, що йдеться про неотримані доходи кредитора, які він одержав би при виконаному або належним чином виконаному зобов’ язанні боржником. Частина 3 ст. 22 ЦК дає орієнтир для визначення розміру упущеної вигоди, що не може бути менше ніж доходи, отримані особою, яка порушила право. На­приклад, продавець, одержавши суму попередньої оплати від покупця, замість закупівлі товарів для останнього вносить цю суму на депозит­ний рахунок у банку з метою одержання прибутку у вигляді відсот­ків.

У юридичній літературі висловлена думка, що сьогодні судовою практикою пред’ являються надмірно жорсткі вимоги щодо доказів на підтвердження як наявності збитків у зв’язку з порушенням суб’­єктивного права, так і їх розміру, а відшкодування збитків повинне стати звичайним способом захисту порушених цивільних прав, який часто застосовується[4]. Пропонується при вирішенні спорів виходити із визначеного залежно від конкретних обставин мінімального розміру збитків, які не потребують доказів. Наприклад, за договором купівлі- продажу у разі невиконання боржником грошового зобов’ язання перед кредитором, який виконав свої зобов’язання з передачі товару, як мі­німальний розмір збитків, що не потребує доведення, можна прийняти середній розмір відсотків по кредитах, встановлених банками у місті перебування кредитора. Відповідно до загального правила, закріпле­ного у ч. 3 ст. 22 ЦК, збитки відшкодовуються в повному обсязі, тобто підлягають відшкодуванню як реальні збитки, так і упущена вигода, якщо договором або законом не передбачене відшкодування у меншо­му чи більшому розмірі.

Стаття 16 ЦК України називає поряд із відшкодуванням збитків інші способи відшкодування майнової шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені. Згідно зі ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним зобов’язання. Якщо за порушення зобов’язання встановлено не­устойку, то вона стягується у повному розмірі незалежно від відшко­дування збитків. Договором може бути передбачено обов’язок відшко­дування збитків лише в тій частині, у якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнен­ня неустойки чи відшкодування збитків.

Такий спосіб захисту цивільних прав, як компенсація моральної шкоди, полягає в покладанні на порушника обов’язку з відшкодування потерпілому моральної шкоди у вигляді грошової суми або іншого майна. Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкоджен­ням здоров’я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у при­ниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юри­дичної особи.

Стаття 23 ЦК не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках заподіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що мо­ральна шкода — категорія глибоко суб’єктивна, така, що залежить і від особистості потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визна­ченні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості.

Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайнових або майнових прав не вичерпується. Цивільне право чи інтерес можуть бути захищені в інший спосіб, передбачений договором або законом.

Наприклад, шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави (ст. 572 ГК), відрахуванням комісіонером належ­них йому за договором комісії сум з усіх грошових коштів, що надій­шли до нього для комітента (ст. 1020 ЦК), виконанням зобов’язання за рахунок боржника (ст. 621 ЦК) та ін.

 

 


 

 

§ 3. Юрисдикційні форми захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів


Під формою захисту розуміється комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів із захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів[5]. Розрізняють дві основні форми захисту — юрис- дикційну та неюрисдикційну. Порядок захисту порушених або оспо­рюваних суб’єктивних цивільних прав та інтересів, який здійснюється уповноваженими на те державними органами, належить до юрисдик- ційної форми захисту. Самозахист виступає неюрисдикційною формою захисту порушених суб’єктивних цивільних прав та інтересів.

Юрисдикційна форма захисту суб’єктивних цивільних прав по­лягає у здійсненні відповідних дій у межах визначеної законодавством компетенції судом, органом державної влади, органом влади Автоном­ної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, а також нотаріусом. У межах юрисдикційної форми захисту виділяють загаль­ний і спеціальний порядок захисту порушених прав. За загальним правилом, захист цивільних прав і охоронюваних законом інтересів здійснюється в судовому порядку. Право особи на звернення до суду за захистом своїх прав передбачене ст. 55 Конституції України. Згідно зі ст. 124 Конституції України та ст. 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р.[6] судочинство здійснюється Консти­туційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конститу­ційний Суд України. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, до якої входять: місцеві суди; апеляційні суди; вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України. Суди загальної юрисдикції спеціалізують­ся на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністра­тивних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Основна маса цивільно-правових спорів розглядається районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами — місцевими загальними судами. Відповідно до ст. 22 Закону «Про судоустрій і статус суддів» місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесу­альним законом до їх підсудності. А місцеві адміністративні суди роз­глядають справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи). Підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються процесуальним законом.

Можливість звернутися до компетентних державних органів за за­хистом права — найважливіша складова належного управомоченій особі права на захист. І хоча забезпечувальну сторону права не можна зводити тільки до застосування мір державного примусу, варто визнати[7], що використання управомоченою особою до реалізації свого права апарату державного примусу — важлива умова реальності і гарантова- ності цивільних прав фізичних та юридичних осіб. Саме ці форми реа­лізації управомоченою особою права на захист є одними з основних.

Стаття 55 Конституції України закріплює право особи на звернен­ня за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, якщо були використані всі національні засоби правового захисту. Нині найбільш поширеними є випадки на­дання захисту порушених прав особи Європейським судом з прав людини, який діє на підставі Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод від 04.11.1950 р.

Спеціальним порядком захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів вважається адміністративний порядок. Захист, здійснюваний шляхом звернення до вищого органу чи посадової осо­би, нетиповий для цивільного права і здійснюється лише у випадках, передбачених законом. Згідно зі ст. 17 ЦК такий захист цивільного права й інтересу здійснюється органом державної влади, органом вла­ди Автономної Республіки Крим і органом місцевого самоврядування. Адміністративний порядок захисту може виражатися в оскарженні дій і актів державних органів у вищестоящий стосовно них орган виконав­чої влади або ж у прийнятті державними органами, наділеними відпо­відними повноваженнями, рішень із використанням способів захисту цивільних прав, передбачених ст. 16 ЦК, при дотриманні процедури, встановленої нормативними актами.

Таким чином, сторони цивільних правовідносин мають можливість вибору між судовим і адміністративним порядком захисту своїх прав. При цьому адміністративний порядок захисту цивільних прав засто­совується тільки у випадках, передбачених законом, і рішення, прий­няте в адміністративному порядку, може бути оскаржене у суді (ч. 3 ст. 17 ЦК). Згідно зі ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюєть­ся на всі правовідносини, що виникають у державі.

Як засіб судового захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, як було зазначено раніше, виступає насамперед позов. По­зов — це звернена до суду вимога про відправлення правосуддя з одного боку, і звернена до відповідача матеріально-правова вимога про ви­конання його обов’язку або про визнання наявності або відсутності правовідношення — з другого.

У справах окремого провадження засобом судового захисту виступає заява, а засобом захисту в адміністративному порядку — скарга.

Захист цивільного права нотаріусом, передбачений ст. 18 ЦК, здій­снюється шляхом вчинення виконавчого напису на борговому доку­менті в порядку і випадках, встановлених законом.

Згідно з п. 282 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 березня 2004 р. № 20/5 нотаріуси вчиняють виконавчі написи для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна на документах, що встановлюють заборгованість.

Перелік документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвер­джений постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172[8]. До таких документів насамперед належать нотаріально посвід­чені правочини, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене май­но. Наприклад, договори купівлі-продажу з розстроченням платежу, до­говори оренди, застави та ін. Для одержання виконавчого напису нотарі­усу подається оригінал нотаріально посвідченого договору та документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання. Вчинений виконавчий напис нотаріуса підлягає виконанню Державною виконавчою службою, як і рішен­ня, ухвала чи постанова суду в цивільних справах[9].

Таким чином, юрисдикційна форма захисту порушеного права та інтересу передбачає обов’язкове застосування особою певної проце­дури, визначеної положеннями цивільно-процесуального права. При цьому слід пам’ ятати, що право на звернення за судовим захистом включає не тільки подання до суду позовної заяви чи скарги, а й мож­ливість подання зустрічного позову чи заперечень проти позову. Сто­ронам також надається можливість користуватися іншими процесуаль­ними правами, зокрема вимагати винесення рішення та примусового його виконання. Кожна з цих процесуально-правових можливостей може бути реалізована сторонами за наявності відповідних передумов, у певних часових межах і в певній специфічній процедурній формі.

 

 


 

 

§ 4. Самозахист суб’єктивних цивільних прав та інтересів


Самозахист є основною неюрисдикційною формою захисту суб’єктивного цивільного права й інтересу, які підлягають правовій охороні. Положеннями ч. 5 ст. 55 Конституції визначається право кож­ного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи. У приватноправовій сфері вказана конституційно- правова можливість знайшла конкретизацію і законодавче втілення у положеннях ст. 19 ЦК, що визначають право особи на здійснення самозахисту порушеного суб’єктивного цивільного права або інтересу, які належать їй або іншій особі. Виходячи з положень названої статті, право на самозахист слід розглядати як юридично визначену мож­ливість застосування особою у випадку порушення суб’єктивних цивільних прав та інтересів, належних їй або іншій особі, засобів протидії протиправним діям або бездіяльності правопорушника, які не заборонені законом, не суперечать моральним засадам сус­пільства і спрямовані на забезпечення реалізації дозволеної мож­ливої поведінки управомоченої особи, припинення правопорушен­ня і відновлення порушеної майнової і немайнової сфери. Способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, а також наслідкам, що спричинені цим порушен­ням (ч. 2 ст. 19 ЦК). Спосіб самозахисту слід визначити як порядок здійснення протидії протиправним діям або бездіяльності правопоруш­ника, закріплений актами цивільного законодавства, положеннями договору або не визначений нормативно, який підлягає застосуванню особою відповідно до закріплених законодавством умов правомірнос­ті здійснення права на самозахист без звернення до відповідних юрис- дикційних органів. Способи здійснення самозахисту різноманітні. Одним із них у цивілістичній літературі визнають навіть знання[10]. Разом з тим слід погодитись із висловленою Г. Свердликом і Е. Страунінгом думкою про те, що знання не можуть визнаватися засобом протидії, а підлягають розгляду як передумова, яка сприяє реалізації особою права на самозахист[11]. Отже, обізнаність суб’єктів цивільних право­відносин із фактами, які мають значення для правильного обрання ними відповідних, адекватних характеру правопорушення засобів протидії, може визнаватися тільки однією з передумов забезпечення дієвості механізму реалізації права особи на самозахист. Обрання того чи іншого способу здійснення самозахисту належить особі, яка здій­снює протидію порушенню належних їй або іншій особі суб’єктивних цивільних прав та інтересів, які в цей момент вже порушені, або на­явною є загроза їх порушення у майбутньому.

Способи самозахисту можуть визначатися положеннями договору або актів цивільного законодавства, а також безпосередньо особою, яка реалізує право на самозахист. В останньому випадку названі спо­соби можуть і не мати нормативної визначеності на рівні положень актів цивільного законодавства або саморегулювання, а характер дій управомоченої особи, в яких втілюється їх реалізація, визначається нею самостійно. Обираючи спосіб самозахисту порушеного права або інтересу, особа здійснює право на захист на власний розсуд (ч. 1 ст. 20 ЦК). Цим обґрунтовується можливість застосування особою засобів протидії, які не знайшли закріплення ні в актах цивільного зако­нодавства, ні в положеннях договору (у випадках необхідності здій­снення права на самозахист при порушенні умов договірних зобов’язань). При цьому застосування особою засобів протидії при реалізації права на самозахист завжди повинно відповідати межам його здійснення, визначеним положеннями ч. 1 і ч. 2 ст. 19 ЦК. У випадку недотримання цього правила здійснення особою права на застосуван­ня засобів протидії протиправним діям правопорушника шляхом самозахисту може бути визнане неадекватним змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, спричиненим правопорушенням на­слідкам, а також суперечити моральним засадам суспільства або по­рушувати визначені законом заборони і вийти за межі правомірних дій. Застосування самозахисту як міри захисту порушеного права може здійснюватись як після порушення правопорушником суб’єктивного цивільного права, так і превентивно — з метою запобігти можливому настанню несприятливих для управомоченої особи наслідків.

Можливість застосування способу самозахисту, який має превентив­ний характер, визначена положеннями ст. 592 ЦК. Відповідно до поло­жень цієї статті заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов’ язання, забезпеченого заставою у випадку здійснення таких неправомірних дій: передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним; порушення заставодавцем правил про заміну пред­мета застави; втрати предмета застави за обставин, за які заставодержа- тель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави. Невиконання заставодавцем вимоги заставодержателя про дострокове виконання забезпеченого заставою зобов’язання як міри самозахисту не позбавляє управомочену в розглядуваних правовідноси­нах особу можливості захистити порушене право шляхом звернення до суду, застосувавши таким чином своє право на судовий захист, яке на­лежить до юрисдикційних форм захисту. Згідно з ч. 2 зазначеної вище статті заставодержатель має право дострокового виконання зобов’язання і в інших випадках, встановлених договором.

Прикладом закріплення способу самозахисту положеннями актів цивільного законодавства є притримання (ст. 594 ЦК). Право притри- мання як спосіб самозахисту підлягає розгляду як юридично визна­чена можливість управомоченої у зобов’ язальних правовідносинах особи притримати річ у себе до моменту належного виконання борж­ником його зобов’язання по її оплаті або відшкодуванню кредитору пов’язаних із нею витрат. Відповідно до ч. 2 названої статті притри- манням речі можуть забезпечуватись і інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Спосіб здійснення самозахисту й умови його застосування можуть бути визначені і при здійсненні саморегулювання відносин у договірній сфері. Зокрема, як спосіб самозахисту підлягає розгляду визначена по­ложеннями договору можливість сторони в односторонньому порядку вимагати його розірвання у випадку невиконання або неналежного ви­конання контрагентом відповідних обов’язків, які становлять його зміст.

Крім цього, деякі способи самозахисту можуть мати правове зна­чення і для цивільно-правових відносин, хоча умови і межі їх застосу­вання, а також правові наслідки їх перевищення можуть визначатися іншими актами законодавства України. Зокрема, йдеться про крайню необхідність і необхідну оборону. Таким чином, матеріальні та про­цесуальні норми, які визначають способи, форми, засоби та процедуру захисту, а також закріплюють можливість самозахисту порушених суб’єктивних прав та інтересів суб’єктів цивільного права, спрямовані на забезпечення відновлення порушеної майнової та немайнової сфе­ри. У зв’язку з цим слід погодитись із висновком, що ці норми ста­новлять єдиний комплексний інститут правового захисту[12].

[1] Агарков, М. М. Проблема злоупотребления правом в советском гражданском праве [Текст] / М. М. Агарков // Изв. АН СССР. Отделение ^кономики и права. - 1946. - № 6. - С. 429; Грибанов, В. П. Осуществление и защита гражданских прав [Текст] / В. П. Грибанов. - М., 2000. - С. 40-64; Бару, М. О. О статье 1 Гражданского кодекса [Текст] / М. О. Бару // Сов. государство и право. - 1958. - № 7. - С. 117.

[2] Див.: Гражданское право [Текст] : учебник. Ч. І. - Изд. 2-е, перераб. и доп. / под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М. : Проспект, 1997. - С. 275.

[3] Див.: Брагинский, М. И. Договорное право [Текст] / М. И. Брагинский, В. В. Ви- трянский. Кн. 1. Общие положення. - Изд. 3-е стер., - М. : Статут, 2001. - С. 779.

[4] Там само. - С. 780.

[5] Див.: Гражданское право : учебник : в 3 т. Т. 1 / Е. Н. Абрамова, Н. Н. Аверченко, Ю. В. Байгушева [и др.] ; под ред. А. П. Сергеева. - М. : РГ-Пресс, 2009. - С. 542.

[6] Відом. Верхов. Ради України. - 2010. - № 41-42, 43, 44-45. - Ст. 529.

[7] Див.: Гражданское право [Текст] : учебник : в 2 т. / отв. ред. Е. А. Суханов. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : бЕк, 1998. - Т. 1. - С. 420-421.

[8] Офіц. вісн. України.- 1999. - № 26. - Ст. 1241.

[9] Про виконавче провадження [Текст] : ст. 3 : Закону України // Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

[10] Див.: Головкова, Н. Знание как способ самозащитьі [Текст] / Н. Головкова // Рос. газ. - 1997. - 4 апр. - № 67. - С. 10.

[11] Свердлик, Г. Способи самозащитьі гражданских прав и их классификация [Текст] / Г. Свердлик, ^. Страунинг // Хоз-во и право. - 1999. - № 1 (264). - С. 37.

[12] Див.: Цивільне право України [Текст] : підручник : у 2 кн. / О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін. ; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - 2-ге вид., допов. і переробл. - К. : Юрінком Інтер, 2003. - Кн. 1. - С. 234.


Питання для самоконтролю


  1. Поняття здійснення суб’єктивних цивільних прав.
  2. Способи здійснення особою належних їй суб’єктивних ци­вільних прав.
  3. Поняття зловживання суб’єктивним цивільним правом.
  4. Порядок та межі здійснення суб’ єктивних цивільних прав. Захист суб’ єктивних цивільних прав у судовому порядку.
  5. Виконання суб’єктивного цивільного обов’язку як дії зобов’язаної у правовідношенні сторони.
  6. Межі виконання.
  7. Кореспондентський зв’язок суб’єктивних цивільних прав та обов’язків.
  8. Характеристика юрисдикційних форм захисту суб ’ єктивних цивільних прав та інтересів.
  9. Загальний та спеціальний порядок захисту порушених суб’ єктивних цивільних прав.
  10. Адміністративний порядок захисту суб ’ єктивних цивільних прав.
  11. Поняття самозахисту.
  12. Межі здійснення самозахисту.
  13. Характеристика окремих способів самозахисту.
  14. Необхідна оборона та крайня необхідність.
  15. Оперативні санкції у здійсненні самозахисту.
  16. Превентивність самозахисту та її значення.