Глава 11 Правочини

§ 1. Поняття правочину та його ознаки

§ 2. Види правочинів

§ 3. Умови дійсності правочину

§ 4. Способи волевиявлення. Форма правочину

§ 5. Державна реєстрація правочину

§ 6. Недійсність правочину

§ 7. Правові наслідки недійсності правочину. Визнання нікчемного правочину дійсним

§ 1. Поняття правочину та його ознаки

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються або припиняються права та обов’язки учасників цивільних правовідносин (статті 11, 202 ЦК).

Правочини характеризуються певною сукупністю ознак, що до­зволяють відмежовувати їх від інших юридичних фактів.

По-перше, правочин є дією осіб, тобто йому завжди притаманний вольовий характер. Цим він відрізняється від таких юридичних фактів, як події, настання яких знаходиться поза вольовим впливом осіб.

Під волею розуміється психічне регулювання особою своєї пове­дінки, що полягає у детермінованому і мотивованому бажанні досяг­нення поставленої мети, у виборі рішення та розробці шляхів, засобів і застосуванні зусиль для їх здійснення^[1]. За своєю природою воля є ка­тегорією психології та самостійного значення для набуття, зміни або припинення цивільних прав і обов’язків не має, адже для цього необ­хідна наявність її сприйняття іншими особами. Це відбувається вна­слідок волевиявлення, тобто зовнішнього прояву волі, яке й виступає єдино можливим способом доведення до інших учасників цивільних відносин дійсної волі суб’єкта. Внаслідок цього важливим для право- чину є збіг волі та волевиявлення.

По-друге, правочин завжди має цільову спрямованість на досяг­нення певного правового результату, що полягає в набутті, зміні або припиненні цивільних прав та обов’язків. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. Спрямованість волі до­зволяє відмежувати правочини від юридичних вчинків, які також мають вольовий характер, але не мають мети, спрямованої на досягнення відповідних юридичних наслідків (наприклад, створення творів літе­ратури, науки та мистецтва).

Направленість правочину на отримання певного правового резуль­тату обумовлюється метою (підставою) правочину та мотивом його вчинення, що вимагає з’ясування їх сутності.

Під метою правочину слід розуміти намір осіб, які його вчиняють, досягнути правового результату, передбаченого правочином. Правова мета, заради якої він вчиняється, називається в науці цивільного права підставою правочину (causa). Наприклад, підставою договору найму є одержання речі в користування (для наймача) та одержання плати (для наймодавця). У разі відсутності такої мети неможливо вести мову про найм. Якщо одна особа передає іншій річ у користування, розра­ховуючи отримати плату за це, а інша особа вважає, що вона може ко­ристуватися річчю безоплатно, наявні різні уявлення осіб про підставу правочину, що може бути підставою для визнання його недійсним.

Підстава правочину повинна бути законною і здійсненною, інакше правочин може визнаватися недійсним. Так, при купівлі-продажу іно­земцем земельної ділянки сільськогосподарського призначення право- чин має бути визнаний недійсним як такий, що має незаконну підста­ву — придбання такої земельної ділянки особою, яка не має права на її набуття (ч. 4 ст. 22 Земельного кодексу України). Прикладом нездійс­ненної підстави правочину є складання заповіту на користь особи, про смерть якої заповідачу не було відомо. У такому разі заповіт не має юридичного значення.

Від підстави правочину необхідно відрізняти мотив правочину — психологічний стимул його вчинення. Мотив дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Зокрема, мотив придбання букета квітів для подарунка або ж для власного естетичного задоволення жодним чином не може впливати на дійсність правочину купівлі-продажу. Тобто мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має.

Попри висловлювання щодо можливості для мотиву набувати юридичного значення в умовних правочинах^[2] видається, що необхід­но розмежовувати мотив як психологічний стимул вчинення право- чину та умову як певну обставину, з настанням або ненастанням якої пов’ язані певні правові наслідки на стадії здійснення або вчинення правочину.

У свою чергу, правовий результат — це юридичні наслідки, що виникають у осіб при вчиненні правочину (наприклад, виникнення в наймача права користування річчю внаслідок укладення договору найму). Для правочину, який було виконано, характерним є те, що під­става і правовий результат збігаються. Підстава і правовий результат не можуть співпадати у разі, коли вчинюються неправомірні дії (на­приклад, при укладенні фіктивного правочину).

По-третє, правочин є дією суб’єктів цивільного права, які завжди є рівними особами^[3]. Можливість вчинення правочинів такими особами є елементом їх цивільної дієздатності. Наведена ознака дозволяє роз­межувати правочини та акти органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть бути окре­мим юридичним фактом або ж складовою юридичного складу, але по своїй природі є владними актами, що видаються в межах компетенції зазначених органів — суб’єктів публічного права. Наприклад, акти публічної влади, на підставі яких здійснюється реквізиція майна у ви­падках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та інших надзвичай­них обставин (ст. 353 ЦК). Саме тому правовідносини виникають на підставі цих актів незалежно від бажання осіб вступати в них, тоді як завдяки правочинам правовідносини завжди встановлюються за волею та ініціативою їх учасників.

По-четверте, правочин завжди є правомірною дією. За цією озна­кою правочини відрізняються від неправомірних дій, тобто таких, що не відповідають вимогам права. Цивільним законодавством передба­чена презумпція правомірності правочину, згідно з якою він є право­мірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). Правомірність право- чину означає, що він є дозволеною дією та створює той правовий ефект, на який був спрямований. Вживання в ЦК терміна «недійсний право- чин» свідчить, що у цих випадках під «виглядом» правочину вчинені неправомірні дії.

Наведені ознаки є загальними для всіх правочинів, хоча притаман­ність їм зазначених спільних ознак не виключає можливості класифі­кації правочинів на певні види.

§ 2. Види правочинів

Залежно від кількості осіб, що виражають свою волю (сторін пра- вочину), та спрямованості їх волі вони розподіляються на односто­ронні, двосторонні та багатосторонні. Диференціація правочинів на вказані різновиди охоплює всі їх можливі прояви.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. До односторонніх право- чинів, зокрема, належать видача довіреності, відмова від права влас­ності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди. При вчинен­ні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін.

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно, поділяються на:

а) суворо односторонні — не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них належать відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини;

б) такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагоро­ди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів.

Двостороннім правочином є погоджена дія двох сторін. Такі пра- вочини іменуються договорами (наприклад, договір купівлі-продажу, найму, дарування, управління майном тощо).

Кожна зі сторін двостороннього правочину виражає свою волю, що кореспондує відповідній волі іншої сторони. Так, волі однієї особи продати річ кореспондує воля іншої особи її купити, внаслідок чого їх волі узгоджуються, хоча самі їх виразники займають протилежні по­зиції один щодо одного.

Як і в односторонніх правочинах, будь-яка зі сторін двосторонньо­го правочину також може бути представлена декількома особа. При­чому це не впливає на кількість сторін такого правочину — скільки б осіб не виражали свою волю, сторін правочину завжди залишається дві. У цих випадках буде виникати множинність осіб на одній або іншій стороні. Наприклад, два співвласники продають автомобіль, подружжя купує квартиру.

Окремо слід застерегти від ототожнення двосторонніх правочинів із односторонніми та двосторонніми договорами. Будь-який двосто­ронній правочин є договором. Договори також можуть бути односто­ронніми та двосторонніми, залежно від співвідношення прав та обов’язків їх сторін. Односторонній договір — це той, у якому одна сторона має лише права, а друга — лише обов’ язки, а двосторонній — у якому обидві сторони мають як права, так і обов’язки. Внаслідок цього, наприклад, договір позики буде двостороннім правочином, але одностороннім договором, оскільки у позичальника існує тільки обов’язок повернути борг, а у позикодавця — право вимагати його по­вернення. У свою чергу, договір купівлі продажу є двостороннім до­говором та двостороннім правочином.

Багатосторонній правочин є різновидом договору, в якому щонай­менше дві сторони. Відтак, як і двосторонній правочин, укладати ба­гатосторонній правочин можуть дві сторони, але ці два види право- чинів принципово відрізняються насамперед спрямованістю виражен­ня волі їх сторін. Усі сторони багатостороннього правочину (навіть якщо їх дві) прагнуть досягти однієї мети, на відміну від сторін дво­стороннього правочину, кожна з яких досягає тільки своєї мети. Оскіль­ки у багатосторонніх правочинах досягнення їх мети можливе шляхом здійснення сторонами спільних дій, це відбувається для кожної з них практично однаковою мірою. Прикладами багатосторонніх правочинів є договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю, про спільну діяльність, простого товариства. Так, шляхом укладення власниками сусідніх земельних ділянок договору про спільну діяль­ність щодо пробивання свердловини всі вони отримують можливість задоволення власних потреб з користування водою. При заснуванні господарського товариства з укладенням відповідного договору, який є багатостороннім правочином за своєю сутністю, всі засновники на­бувають прав участі у цьому товаристві.

Ще однією класифікацію, яка охоплює всі можливі різновиди пра- вочинів, є їх поділ, залежно від впливу підстави правочину на його дійсність, на каузальні (від лат. causa — підстава, мета) та абстрактні (від лат. abstrahere — відривати, відділяти).

Каузальними є правочини, для дійсності яких необхідна наявність певної підстави. Каузальними є більшість правочинів, урегульованих цивільним законодавством, зокрема купівлі-продажу, дарування, най­му, комісії та ін. У випадку відсутності або незаконності підстави можливо визнання відповідного правочину недійсним.

Абстрактними є правочини, дійсність яких не залежить від їх підстави. До абстрактних правочинів належить, зокрема, видача век­селя, гарантії, відступлення права вимоги. Цим правочинам не влас­тивий правовий зв’язок поміж підставами їх вчинення та їх дійсністю, хоча не можна стверджувати про відсутність такого зв’язку взагалі. Втім він не має такого значення, як у каузальних правочинах. Фактич­но підстава абстрактного правочину залишається «прихованою» для того, щоб її вади не ускладнювали виконання такого правочину, оскіль­ки це може вплинути на стабільність цивільного обороту через пору­шення тих функцій, які виконують у ньому абстрактні правочини. Абстрактні правочини є привабливими для цивільного обороту внас­лідок незалежності дійсності правочинів від їх підстав.

Наступною класифікацією правочинів, залежно від моменту ви­никнення (зміни або припинення) прав та обов’язків сторін, є їх поділ на звичайні (безумовні) та умовні.

Звичайним вважається правочин, права та обов’язки в якому ви­никають, змінюються або припиняються з моменту його вчинення. Як правило, більшість правочинів, що вчинюються у цивільному обороті, є безумовними.

У свою чергу, умовним є правочин, у якому виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов’язків залежить від настання або ненастання певної обставини, яка не повинна бути істотною умовою правочину, тобто має бути його випадковим елементом. Можливість вчинення таких правочинів передбачена ст. 212 ЦК.

Під обставиною (умовою) потрібно розуміти: а) певний юридич­ний факт, що не повинен існувати в момент вчинення правочину;

б) настання якого має носити ймовірний характер, тобто стороні (-нам) правочину повинно бути невідомо те, чи наступить певна обставина в майбутньому; в) обставину, що визначена в правочині як умова і має бути здійсненною, не може суперечити актам цивільного законодавства, інтересам держави та суспільства, його моральним засадам. Наприклад, обставиною може бути купівля певної речі, реєстрація шлюбу.

Внаслідок не зовсім коректного використання у ст. 212 ЦК терміна «особи» у контексті кількості суб’єктів, які можуть вчиняти умовні право- чини, виникає питання про те, чи може йтися про умовність односторон­нього правочину. Видається, що для цього не існує перешкод, оскільки на стороні, яка вчинює односторонній правочин, може виступати одна або кілька осіб. До того ж і сам законодавець допускає вчинення односторон­ніх правочинів із умовою, зокрема заповіту (ст. 1242 ЦК).

Слід зважати й на той момент, що для деяких правочинів цивільним законодавством передбачаються обмеження можливості їх вчинення з певною умовою. До таких належать прийняття спадщини (ч. 2 ст. 1268 ЦК), відмова від прийняття спадщини (ч. 5 ст. 1273 ЦК), які можуть бути тільки безумовними.

Залежно від наслідків настання обставини умовні правочини бу­вають двох видів: з відкладальними, або суспензивними (від лат. 276 suspensus — завислий, затриманий), та скасувальними, або резолю­тивними (від лат. resolutivus — остаточний), обставинами.

Правочин є вчиненим під відкладальною обставиною, якщо її на­стання обумовлює набуття або зміну прав та обов’язків. За таким правочином права та обов’ язки у сторони (сторін) правочину або інших осіб виникають або змінюються не з моменту його вчинення, а від­кладаються на майбутнє і пов’ язуються з моментом настання обумов­леної обставини.

Правочин є вчиненим під скасувальною умовою, якщо настання обставини обумовлює припинення прав та обов’ язків. При цьому пра­ва і обов’язки у сторони (сторін) правочину або інших осіб виникають з моменту його вчинення, однак припиняються в майбутньому з мо­менту настання обумовленої обставини.

У частинах 3 та 4 ст. 212 ЦК передбачаються певні невигідні на­слідки для сторін, які недобросовісно перешкоджали настанню об­ставини або сприяли її настанню. У випадку коли настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Якщо настанню обставини недобро­совісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

Від умов, що містяться в правочинах, слід відмежовувати встанов­лення у правочині строку. Під строком розуміється певний проміжок часу, який, на відміну від обставини, завжди настане в майбутньому і сплине. Оскільки категорія часу, до якої і належать строки, має об’ єктивний характер, унаслідок цього строк не може закріплюватися як обставина в умовному правочині.

Подальша класифікація правочинів має проводитися з урахуванням специфіки їх сутності і стосуватися тільки певного їх різновиду.

Залежно від наявності (відсутності) у двосторонніх правочинах зустрічного обов’ язку однієї сторони надати певне благо іншій сторо­ні вони поділяються на оплатні та безоплатні.

Оплатним є правочин, у якому обов’язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного блага кореспондує такий же зустрічний обов’язок іншої сторони. Відповідно безоплатним слід вважати такий правочин, у якому відсутній обов’язок вчинити дію з надання певного блага іншій стороні.

Зважаючи на загальне припущення, встановлене ч. 5 ст. 626 ЦК, більшість двосторонніх правочинів, урегульованих ЦК, є оплатними, що зумовлюється превалюванням регулювання цивільним законодав­ством саме майнових відносин. До них зокрема належать купівля- продаж, найм, оренда житла з викупом та ін., у яких оплатність є сут­ністю самого правочину. Як правило, вона полягає у сплаті грошей, однак може втілюватися й у передачу речей, виконання робіт, надан­ня послуг тощо. Безоплатність правочину залежить від його сутнос­ті (договір дарування, пожертви, позички) або вказівки договору чи закону (договір про надання послуг, доручення). Окрім цього, у пев­них випадках безоплатність договору може пов’язуватися з наявніс­тю відповідної вказівки в установчих документах юридичної особи (ч. 4 ст. 946 ЦК).

Поза класифікацією на оплатні та безоплатні правочини залиша­ються односторонні, специфічні двосторонні та всі багатосторонні правочини, яким унаслідок їх сутності не притаманне зустрічне надан­ня однією стороною іншій. Так:

а) односторонні правочини не підпадають під вказаний класифіка­ційний критерій унаслідок відсутності іншої сторони, яка могла б на­дати зустрічне надання;

б) не може йтися про оплатність чи безоплатність таких двосторон­ніх правочинів, як організаційні (зокрема, попередні) договори, оскіль­ки їх вчиненням започатковуються немайнові, а точніше організаційні відносини;

в) специфічність договорів про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна (ч. 4 ст. 364 ЦК), поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності (ч. 3 ст. 367 ЦК), виключає постановку питання про можливість зустрічного надання, а отже, про їх оплатність чи безоплатність;

г) за великим рахунком, відсутнє зустрічне надання й у багатосто­ронніх правочинах, пов’язаних зі спільною діяльністю (договір про спільну діяльність, засновницький договір, договір про заснування товариства, договір простого товариства). Натомість у літературі за­значене питання не позбавлене дискусійності, зокрема, висловлюва­лися точки зору щодо їх оплатності^[4] або безоплатності^[5]. Видається, що багатостороннім правочинам притаманний нейтральний характер, адже вони спрямовані на досягнення єдиної мети, внаслідок чого вони не відповідають традиційним уявленням про оплатність та безоплатність^[6].

У свою чергу, оплатні правочини, залежно від обсягу зустрічного надання на момент вчинення правочину, поділяються на мінові та ризикові.

Мінові (або комутативні від лат. commutare — міняти) — це пра- вочини, сторони яких мають можливість визначити співвідношення благ, які передаються кожним із них за договором другій стороні на момент вчинення правочину (наприклад, договір купівлі-продажу, най­му житла та ін.). Більшість оплатних правочинів є міновими.

Ризикові (або алеаторні від лат. аlleator — азартний гравець) — це правочини, сторони яких не спроможні заздалегідь встановити обсяг або саму можливість отримання певного блага за правочином на мо­мент його вчинення (наприклад, договір довічного утримання, страху­вання та ін.).

Залежно від моменту, з якого дво- чи багатосторонній правочин вва­жається укладеним, вони поділяються на консенсуальні та реальні^[7].

Консенсуальним (від лат. consensus — згода) буде правочин, який вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов у належній формі. Істотними згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК є умови: а) про предмет правочину; б) що визнані такими законом або іншими актами цивільного законодавства; в) що необхідні для правочинів певного виду; г) щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода. До консенсуальних правочинів, зокрема, нале­жать договори купівлі-продажу, найму, підряду та ін. Передача речі або ж вчинення іншої дії у консенсуальних правочинах характеризує про­цес їх виконання.

Відповідно реальним (від лат. res — річ) вважається правочин, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для вчи­нення реального правочину необхідна наявність двох юридичних фактів: а) досягнення згоди поміж його сторонами стосовно істотних умов; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії. Зокрема, реальними правочинами є договір страхування, банківського вкладу, позики.

Втім у ЦК передбачається, що той самий правочин залежно від певних обставин може бути як консенсуальним, так і реальним. На­приклад, договір зберігання речей у гардеробі буде реальним, а збері­гання товару на складі професійного зберігача — консенсуальним. Другим прикладом є договір перевезення, наприклад, міським тран­спортом — реальний, а вантажу з постійним відвантаженням товару протягом певного періоду — консенсуальний.

Залежно від специфічних характеристик суб’єктів, особливостей їх взаємовідносин та предмета серед дво- та багатосторонніх право­чинів можливо виокремити дрібні побутові правочини; правочини, щодо вчинення яких є заінтересованість, значні правочини, біржо­ві правочини, фідуціарні правочини.

Дрібний побутовий правочин має відповідати таким критеріям: задовольняти побутові потреби особи; відповідати фізичному, духовно­му чи соціальному розвитку особи, яка його вчинює; стосуватися пред­мета, який має невисоку вартість; виконуватися в момент вчинення. Причому при тлумаченні цих оціночних критеріїв обов’ язково має вра­ховуватися специфіка суб’єкта (вікова, розумова, психічна та статусна), який виступає стороною такого правочину — малолітня, неповнолітня, обмежено дієздатна особа, помічник фізичної особи, один із подружжя. Адже, наприклад, щодо вчинення дрібного побутового правочину одним із подружжя не йдеться про таку його ознаку, як відповідність право- чину фізичному, духовному чи соціальному розвитку.

Під правочином, щодо вчинення якого є заінтересованість, слід розуміти правочин, що вчинюється акціонерним товариством або боржником — юридичною особою, що перебуває в процесі банкрутства^[8], з певною категорією осіб, які мають можливість впли­вати на формування волі юридичної особи і, внаслідок цього, отри­мати певну вигоду від вчинення такого правочину безпосередньо або через інших осіб. Законодавче регулювання правочинів із за­інтересованістю відбувається на рівні законів України «Про акціо­нерні товариства» (статті 2, 71, 72)^[9], «Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом» (статті 1, 17)^[10]. Правочинами, щодо вчинення яких є заінтересованість, можуть бути договір купівлі-продажу, підряду, страхування, кредитний договір та ін. Специфіка цих правочинів полягає в особливих правилах, що висуваються законом для їх вчинення (наприклад, попереднє роз­криття інформації про вчинення правочину, щодо якого є заінте­ресованість, прийняття рішення наглядовою радою акціонерного товариства про вчинення або ж про відмову у вчиненні такого пра- вочину), а також правових наслідках укладення цих правочинів (зокрема, визнання їх недійсними, можливості відшкодування збит­ків та моральної шкоди).

На відміну від правочинів із заінтересованістю, у значних право- чинах основний акцент переміщується із суб’єктів, які вчинюють правочин або які отримують від нього вигоду, на його предмет. Під значним правочином варто розуміти такий правочин, вчинений акці­онерним товариством або боржником — юридичною особою, що пере­буває у процесі банкрутства, якщо ринкова вартість майна (робіт, по­слуг), що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів товариства за даними останньої річної фінансової звітності або щодо розпорядження майном боржника, балансова вартість якого пере­вищує один відсоток балансової вартості активів боржника на день його вчинення.

Законодавче регулювання значних правочинів здійснюється зако­нами України «Про акціонерні товариства» (статті 2, 70), «Про від­новлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (статті 1, 17). Значними правочинами можуть бути, зокрема, купівля- продаж, поставка, міна, позика.

Особливість значних правочинів виявляється в наявності:

а) специфічних механізмів, пов’язаних із їх вчиненням (наприклад, необхідність рішення наглядової ради АТ або для боржника, що пере­буває в процесі банкрутства — згоди комітету кредиторів);

б)  можливості встановити додаткові критерії віднесення право- чинів до значних у статуті АТ;

в) законодавчої заборони поділу предмета правочину з метою ухи­лення від порядку його вчинення;

г) спеціальних правових наслідків, пов’язаних із можливістю ак­ціонера вимагати викупу акцій, якщо АТ укладатиме значний право- чин;

д) додатковості застосування правил вчинення значного правочину до інших процедур вчинення правочинів, встановлених статутом або законодавством.

Виокремлення біржових правочинів зумовлене особливостями їх предмета, порядком вчинення та специфічним статусом суб’єктів. Правове регулювання вказаних правочинів здійснюється, зокрема, за­конами України «Про товарну біржу»^[11], «Про цінні папери та фондовий ринок»^[12], правилами біржової торгівлі. Біржовим визнається правочин купівлі-продажу, поставки та міни товарів, що допущені до обігу на товарній біржі, який вчинений членами біржі або їх представниками (брокерами) (ст. 15 Закону України «Про товарну біржу»). Біржовий правочин вважається вчиненим із моменту його реєстрації на біржі, що здійснюється не пізніше наступного за вчиненням правочину дня. Біржові правочини, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріаль­ному посвідченню.

Фідуціарним (від лат. fiducia — довіра) є правочин, якому власти­ві особливі, особисто довірчі відносини поміж його сторонами, від чого залежить розгляд певного правочину як фідуціарного. Традиційно особ­ливо довірчий характер поміж сторонами пов’ язується з таким кри­терієм, як наявність права на односторонню відмову від виконання правочину у разі втрати фідуціарності поміж сторонами, зокрема в до­говорі доручення. Утім, якщо сторони використали можливість перед­бачити у договорі право на односторонню відмову від його виконання (що дозволяється ст. 525 ЦК), це не робить будь-який договір фідуці­арним.

Окрім того, навряд чи обґрунтовано вести мову про фідуціарність правочину, в якому бере участь підприємець (особливо в публічних договорах чи договорах приєднання). Адже підприємець зобов’язаний укладати договори з будь-якою особою, яка звернеться до нього, що унеможливлює виникнення особливо довірчих відносин поміж сторо­нами. Між тим фідуціарні відносини складаються на підставі догово­ру простого товариства.

§ 3. Умови дійсності правочину

Для виникнення правових наслідків, на настання яких спрямований правочин, необхідно, щоб він був дійсним, тобто відповідав тим ви­могам, що висуваються законодавством.

Передусім слід вказати про наявність певних термінологічних роз­біжностей між термінами «дійсний», «чинний» та «недійсний» право- чин. Традиційне використання дихотомічної пари «дійсний» — «не­дійсний» правочин наштовхується на вислів «вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» (ст. 203 ЦК), що певною мірою є алогічним, оскільки наслідком порушення таких вимог є недійсність правочину.

Вони стосуються змісту, суб’єктного складу, волевиявлення учас­ників, форми правочину, врахування прав та інтересів дітей при його вчиненні.

Зміст правочину не може суперечити вимогам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених у ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відпо­відати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в ст. 4 ЦК. Водночас варто пам’ ятати, що більшість законодавчих актів носить комплексний характер (наприклад, закон України «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про авторське право і суміжні права» та ін.) і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно- правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Звичайно, правочин повинен відповідати й вимогам, що встанов­люються публічним законодавством, прикладом котрих може слугува­ти п. 170.10.3 ст. 170 Податкового кодексу України, згідно з яким під час укладення договору з нерезидентом резидент зобов’язаний зазначити в договорі ставку податку, що буде застосована до таких доходів^[13]. Од­нак невідповідність правочину таким публічним вимогам не повинна спричинювати певних цивільно-правових наслідків, зокрема визнання правочину недійсним, які настають тільки у випадку порушенням цивільно-правових норм.

Між тим Верховний Суд України зазначив, що зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України)^[14]. Незважаючи на відсутність у постанові Пленуму обґрунтування такого підходу, слід це твердження розуміти так: якщо в інших, крім акти цивільного за­конодавства (наприклад, у Земельному кодексі, Господарському кодек­сі), міститься регулювання цивільних за своєю природою відносин (тобто таких, що підпадають під визначення, надане у ст. 1 ЦК), зміст правочинів не повинен суперечити і таким актам.

Окрім цього, слід звернути увагу, що під вимогами, яким не пови­нен суперечити правочин, мають розумітися правила, що містяться в імперативних нормах, тобто тих, які не можуть бути змінені учас­никами цивільних відносин. Інакше слідував би парадоксальний ви­сновок про можливість визнання недійсним правочину, в якому сторо­на (сторони), скориставшись диспозитивністю норми, передбачила(и) інше, ніж те, що зазначено в законі.

Необхідною також є відповідність змісту правочину інтересам держави та суспільства. На відміну від вимог, які є формально визна­ченими, такого роду конструкція змодельована за допомогою оціночних категорій. Це, як наслідок, допускає надто широку варіативність в їх розумінні, особливо в контексті співвідношення із публічним порядком. Умови правочину не можуть суперечити і моральним засадам суспіль­ства, тобто певним правилам та принципам поведінки етичного харак­теру, основою яких є такі категорії, як добро, чесність, справедливість, розумність та ін., що сформувалися у суспільстві. Оцінка зазначеної вимоги потребує «спирання» на неминущі цінності, які не залежать навіть від різкого «розшарування» суспільства в сучасних умовах та наявності в ньому різноманітних соціальних груп.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Враховуючи, що правочин є вольовим актом, він може вчинятися особами, які мають відповідний обсяг цивільної дієздатності. Такими передусім є фізичні особи, які мають повну ци­вільну дієздатність (повністю дієздатні, неповнолітні, які набули або яким надано повної цивільної дієздатності) і мають можливість вчи­няти будь-який правочин.

У свою чергу, дієздатність юридичної особи безпосередньо зале­жить від її правоздатності. Як відомо, юридичні особи приватного права, за загальним правилом, передбаченим ст. 91 ЦК, мають універ­сальну правоздатність. Однак існує й спеціальна правоздатність, що, відповідно, обумовлює й обсяг дієздатності юридичної особи щодо можливості вчиняти нею ті чи інші правочини. До того ж і рішенням суду може обмежуватися можливість юридичної особи вчиняти певні правочини, так само як і необхідність отримання нею відповідного дозволу (ліцензії).

Правочини від імені юридичної особи вчиняються, за загальним правилом, її органом або учасниками. При цьому необхідно зважати, що у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випад­ків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК). Унаслідок наявності такого правила, яке спрямоване на забезпе­чення стабільності цивільного обороту, неможливо стверджувати про те, що перевищення повноважень особою, котра виступає від імені юридичної особи, може служити підставою для визнання укладеного нею правочину недійсним.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповіда­ти його внутрішній волі. Воля відіграє важливу роль при вчиненні правочину. Однак при цьому важливо, щоб процес формування волі відбувався без впливу (тиску) зовнішніх обставин чи факторів, які її деформують. Тобто необхідно, щоб волевиявлення ставало виразником дійсної волі сторони (сторін) без спотворень. У іншому випадку право- чину притаманні вади волі, і тоді відсутні передумови характеризува­ти дію суб’єктів як правочин, а відтак мають застосовуватися правила щодо недійсності правочинів. Наведена ситуація може мати місце, зо­крема, у разі помилки, обману, насильства, збігу тяжких обставин, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою сторо­ною правочину.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом^[15]. Зва­жаючи на те, що воля учасника(-ів) правочину може бути сприйнятою тільки за наявності відповідного волевиявлення, важливе значення для дійсності правочину має дотримання вимоги й відносно форми право- чину. Окрім цього, дотримання цієї вимоги потрібне для чіткої фікса­ції прав та обов’ язків учасників правочину, належного їх сприйняття сторонами правочину та третіми особами, спрощення порядку роз­гляду можливих спорів. Правові наслідки недотримання вимог щодо форми правочину передбачаються статтями 218-220 ЦК.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Направленість правочину на настання відповідних правових наслідків, як вказувалося вище, дозволяє від­різнити правочини від інших юридичних фактів. Відсутність спрямо­ваності правочину на досягнення певних правових наслідків, зокрема вчинення правочину без дійсного наміру їх настання або з наміром приховати бажаний правовий результат, зумовлює його недійсність (статті 234-235 ЦК).

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Наведена вимога спрямована на створення можливостей для охорони майнових прав та інтересів вказаних осіб. Звичайно, діти за життя батьків (усиновлювачів), за винятком певних випадків, не мають відповідних прав на їх майно. Однак заради забез­печення недопущення порушення їх прав та інтересів і можливості реалізації батьками відповідних майнових прав щодо дитини (напри­клад, на утримання дитини — ст. 180 СК) передбачається, що при вчиненні будь-яких правочинів батьки мають враховувати права та юридичні інтереси дітей.

Крім ЦК, відповідні приписи деталізуються й в інших законодавчих актах, зокрема, у ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства»^[16], ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»^[17]. Це підтверджує те, що по своїй сутності за­значена вимога є різновидом іншої вимоги, а саме, що правочин не повинен суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства.

Місце вчинення правочину. Правила визначення місця вчинен­ня правочину передбачені ст. 211 та 647 ЦК і є диспозитивними. Місце вчинення правочину встановлюється, за загальним правилом, у правочині стороною (сторонами). Тільки за умови відсутності такої вказівки для його визначення застосовуються положення ст. 211 та 647 ЦК. При цьому воно пов’язується із місцем: а) вираження волі сторони одностороннього правочину; б) проживання фізичної або місцезнахо­дження юридичної особи, що зробили пропозицію укласти договір.

З огляду на те, що законодавець в диспозитивному порядку урегу­лював місце вчинення правочину, у цивільному законодавстві йому відводиться незначна роль. Наприклад, порядок видачі, строк дії, при­пинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність (ст. 34 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Хоча у деяких випадках законодавством вимагається вказівка міс­ця вчинення правочину. Зокрема, у заповіті та довіреності повинно міститися місце їх складання (ч. 1 ст. 1247 ЦК, п. абз. 5 п. 146 Інструк­ції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України), а місце укла­дення договору на надання житлово-комунальних послуг є його іс­тотною умовою (п. 18 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про житлово- комунальні послуги»).

Тлумачення змісту правочину регулюється ст. 213 ЦК. Потреба в тлумаченні виникає в разі різного розуміння змісту правочину його сторонами.

По-перше, тлумачитися правочин може або його стороною (сторо­нами), або судом. Очевидно, що односторонній правочин може бути витлумачений його стороною. Тлумачення двостороннього та багато­стороннього правочину має відбуватися всіма його сторонами, які мають дійти згоди в цьому питанні. За відсутності згоди на вимогу однієї або обох сторін правочину тлумачення його змісту здійснюєть­ся судом. Інша особа, наприклад, яка піддає сумніву зміст правочину, не вправі звернутися з такою вимогою до суду. Виняток становлять спадкоємці померлого, яким надане таке право ст. 1257 ЦК.

По-друге, у ч. 2 ст. 213 ЦК встановлюється, що суд постановляє рішення про тлумачення правочину, тобто саме з такою вимогою мож­на звернутися до суду. Згідно з цивільно-процесуальним законодав­ством це відбувається в позовному провадженні (Розділ ІІІ ЦПК)^[18]. Однак при цьому можуть виникнути неподолані складнощі, зокрема при визначенні відповідача, якщо обидві сторони правочину зверта­ються за тлумаченням до суду. Є специфіка й в усвідомленні того, як виконуватиметься таке рішення суду. Не слід відкидати й те, що суд повсюдно тлумачить правочин у разі виникнення спору між його сто­ронами з інших підстав, наприклад, при зверненні з позовом про від­повідальність сторони правочину за невиконання або неналежне ви­конання зобов’язання. Такі випадки мають місце, зокрема, коли одна сторона вважала, що укладає договір комісії, а друга — купівлі-продажу з відстроченням платежу. Виникає необхідність тлумачення того, який же правочин укладали сторони, без чого неможливо вирішити питання про те, чи належним чином він виконувався.

По-третє, може виникнути потреба в тлумаченні правочину й при розгляді справи про визнання правочину недійсним як вчиненого під впливом помилки, що стосується природи правочину. Втім тлумачи­тися може лише дійсний правочин. Відтак, не виключаються випадки, коли позовні вимоги стосувалися тлумачення правочину, а витлума­чення судом його змісту привело до виявлення підстав для визнання його недійсним, суд може винести відповідне рішення про це.

По-четверте, причинами непорозумінь сторін правочину може бути різне сприйняття сторонами його тексту, вживаних у ньому термінів та виразів, неосвіченість у цих питаннях сторони або сторін, супереч­ливість між різними частинами правочину тощо. Усе це не дозволяє сторонам урешті-решт належним чином виконувати правочин, адже воля кожного з них побудована на власних уявленнях про сутність правочину, які не узгоджуються між собою. Причому наявність цих неузгоджень виявилася згодом після вчинення правочину, тобто на етапі, коли його сторони вже перебувають у правовідносинах, поро­джених правочином.

Власне, тлумачення правочину відбувається за правилами, викла­деними у частинах 3 та 4 ст. 213 ЦК, якими визначаються загальні підходи, що застосовуватимуться при цьому. Насамперед, це потреба «відштовхнутися» від чогось універсального, визначального для ви­явлення точок дотику. Це відбувається за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприй­нятих у відповідній сфері відносин значень термінів. Якраз при цьому і демонструється важливість правильного вживання термінології в нормативно-правових актах.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) буває порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також із намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, та з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (за безрезультативності перших двох) стають: а) врахування мети правочину; б) змісту попередніх перегово­рів; в) усталена практика відносин між сторонами (якщо сторони пере­бували раніш в правовідносинах між собою); г) звичаї ділового обо­роту (які надають корисний досвід для численних осіб, що постійно повторюють, як правило, тотожні або схожі дії в подібних ситуаціях), що є, до речі, джерелами права (ст. 7 ЦК); ґ) подальша поведінка сторін, яка часто свідчить про їх дійсну волю та наміри; д) текст типового до­говору (ст. 630 ЦК); е) інші обставини, що мають істотне значення. Тобто суд має достатній арсенал засобів для тлумачення змісту право- чину, який дозволить виявити те, що сторони насправді мали на увазі, вчиняючи його.

Відмова від правочину так само, як і правочин, є вольовою дією

і тому має бути усвідомлена. Законодавець вирізняє відмову від одно­стороннього та дво- і багатостороннього правочину.

Відмова від одностороннього правочину. Якщо правочин одно­сторонній, тобто його вчинення відбувалося за волею однієї особи, немає жодних перешкод у тому, щоб цю волю змінити на протилежну, відмовившись від правочину. Адже особа не зв’язана ні з ким і може поводитися в цьому питанні абсолютно вільно. Це є загальним прави­лом, але ч. 1 ст. 214 ЦК передбачає, що законом може встановлювати­ся інше. Насамперед це буває тоді, коли односторонній правочин, від якого відмовляється особа, що його вчинила, щільно пов’язаний із двостороннім правочином. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 249 ЦК дозволя­ється скасування довіреності, що за своєю сутністю представляє собою відмову від правочину особи, яка видала довіреність. Ще одним при­кладом відмови від одностороннього правочину є право заповідача в будь-який час скасувати заповіт (ч. 1 ст. 1254 ЦК). Отже, часто за­конодавець стосовно відмови від одностороннього правочину викорис­товує термін «скасування» (довіреності, заповіту).

Відмова від двостороннього правочину. Двосторонній правочин є договором, який породжує зобов’язання. Статтею 525 ЦК встанов­люється загальне правило, протилежне тому, що регулює відмову від одностороннього правочину, а саме: одностороння відмова від зобов’ язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. І це цілком зрозуміло, адже внаслідок узгодження двох воль сторін виникли правовідносини, відмова від участі в яких в од­носторонньому порядку означає нехтування волею другої сторони правочину. Тим не менш можливість односторонньої відмови від до­говору передбачається численними статтями ЦК, зокрема: відмова від договору про встановлення емфітевзису (408 ЦК); від договору найму (статті 763, 782 ЦК); купівлі-продажу (статті 666, 678, 696, 700 та ін.); дарування (статті 722, 724); ренти (ст. 739); позички (ст. 834); підряду (ст. 844 та ін.); страхування (ст. 997 та ін.); доручення (ст. 1008 ЦК) та інших договорів. Підставами односторонньої відмови від дво­стороннього правочину (договору) можуть бути різні обставини, які в одних випадках «виводяться» з властивостей самого зобов’язання, в інших — обумовлюються правопорушенням із боку другої сторони правочину.

Наприклад, одностороння відмова від договорів про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) та від договору найму можлива згідно з ч. 2 ст. 408 ЦК та ч. 2 ст. 763 ЦК, якщо ці договори укладено на невизна- чений строк. Причому кожна із сторін може відмовитися від цих до­говорів, попередньо попередивши про це другу сторону. При відмові від договору про встановлення емфітевзису — не менш як за один рік, при відмові від договору найму — за один місяць, а у разі найму не­рухомого майна — за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від догово­ру найму, укладеного на невизначений строк.

Порушення умов договору однією стороною як загальноприйнята підстава для односторонньої відмови від цього договору другої сто­рони названа у ч. 1 ст. 615 ЦК із доданням «якщо це встановлено договором або законом». ЦК передбачається така можливість, зо­крема, якщо: наявне істотне порушення вимог щодо якості товару (ч.

2  ст. 678 ЦК); покупцеві не надано можливості негайно одержати повну і достовірну інформацію про товар у місці його продажу (ч. 3 ст. 700 ЦК). Наймодавець має право відмовитися від договору найму і вима­гати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд (ч. 2 ст. 782 ЦК). Якщо страху­вальник прострочив внесення страхового платежу і не сплатив його протягом десяти робочих днів після пред’явлення страховиком пись­мової вимоги про сплату страхового платежу, страховик може відмо­витися від договору страхування, якщо інше не встановлено договором. Страхувальник або страховик може відмовитися від договору страху­вання в інших випадках, установлених договором (ч. 2 ст. 997 ЦК) та ін.

Можлива одностороння відмова від двостороннього правочину і тому, що вона гармонійна сутності правовідносин, які при цьому складаються. Абсолютно звичайною і природною є відмова дару- вальника від договору дарування до вручення речі обдаровуваному, якщо він передав річ організації транспорту, зв’язку або іншій осо­бі для вручення її обдаровуваному (ч. 2 ст. 722 ЦК), тобто коли ця річ ще не потрапила до обдаровуваного. Так само сприймається й можливість відмовитися від договору дарування, якщо після його укладення майновий стан дарувальника істотно погіршився (ч. 1 ст. 724 ЦК). Може й обдаровуваний у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дарування з обов’язком передати да­рунок у майбутньому відмовитися від нього (ч. 2 ст. 724 ЦК). Ко­ристувач вправі в будь-який час відмовитися від договору (позички) (ч. 1 ст. 834 ЦК).

Наслідками односторонньої відмови від двостороннього право- чину є припинення зобов’язання (ч. 1 ст. 611 ЦК). У разі односторон­ньої відмови від договору в повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є, відпо­відно, розірваним або зміненим (ч. 3 ст. 651 ЦК).

Відмова від багатостороннього правочину має певні особливос­ті порівняно з відмовою від двостороннього правочину, хоча той та ін­ший є договорами. Від багатостороннього правочину кожна сторона може відмовитися в односторонньому порядку в будь-який час. Учас­ник простого товариства, учасник повного або командитного товари­ства, які підписали засновницький договір, вправі в будь-який час вийти з товариства (ст. 126 ЦК). Аналогічно поводиться й учасник до­говору про спільну діяльність (ст. 1142 ЦК). Для решти учасників договір зберігається, якщо інше не встановлено цим договором (це передбачено, наприклад, ч. 2 ст. 132 ЦК).

Разом з тим може статися, що в багатосторонньому договорі є лише два учасники, і в цьому разі можливість відмови від договору кожним із них у будь-який час неминуче позначиться на існуванні договору. За умови, якщо це договір про спільну діяльність, то він припиняється аналогічно двосторонньому правочину. Якщо це заснов­ницький договір простого товариства, то учасник, який залишився, має право протягом шести місяців із моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше господар­ське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК).

§ 4. Способи волевиявлення. Форма правочину

Оскільки правочин є вольовою дією, заради його оцінки з точки зору правових норм необхідне об’ єктивоване вираження волі, що до­ступна для зовнішнього сприйняття. Це стає можливим за допомогою відповідних способів виявлення волі.

Законодавець у ст. 205 ЦК розмежовує форму правочину та способи волевиявлення. Системне тлумачення змісту вказаної норми дозволяє вести мову про те, що спосіб волевиявлення є родовим поняттям, яке включає в себе форму правочину^[19]. Волевиявлення учасника(-ів) правочину може виражатися: а) усно; б) письмово; в) у певних діях; г) у мовчанні.

Враховуючи, що волевиявленню, яке виражається мовчанням або втілюється у відповідних діях, відводиться незначне місце, невипад­ково у цивільному законодавстві основна увага приділяється усній та письмовій формі правочинів.

Зазвичай будь-який вид волевиявлення є формою вираження волі. Утім, коли йдеться про форму правочину в спеціальному значенні цього поняття, під цим слід розуміти форму, в яку втілюється волеви­явлення, тобто вже об’ єктивно виражена зовні воля на вчинення право- чину^[20]. Саме в такому розумінні використовується термін «форма пра- вочину» щодо усного та письмово волевиявлення.

Правочини можуть вчинятися в усній або письмовій формі. При­чому, якщо інше не встановлено законом, сторони мають право само­стійно обирати форму правочину (ч. 1 ст. 205 ЦК).

Усна форма правочину. За загальним правилом, в усній формі можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення (ч. 1 ст. 206 ЦК). Правочин вважається вчиненим усно у разі, якщо воля сторін правочину виражається словесно (в тому числі за допомогою мови жестів) як безпосередньо поміж сторонами правочину, так і за допомогою телефонного, відеозв’язку тощо.

Можливість вчинювати правочини в усній формі пов’язується з тим, що у цьому разі збігається момент вчинення та виконання від­повідного правочину, внаслідок чого відбувається й припинення зобов’язання, що виникло на основі такого правочину. Зокрема, така ситуація має місце у разі укладення договору роздрібної купівлі- продажу, за яким здійснюється одночасна сплата у повному обсязі покупної ціни продавцеві та передача останнім покупцю купленого товару.

З огляду на те, що законодавець при викладенні положень ст. 206 ЦК використовує такі словосполучення як, зокрема, «виконуються сторонами», «на підставі усного правочину з другою стороною», варто зробити висновок, що в усній формі можуть вчинятися тільки двосторонні правочини, тобто договори. Тому не можуть вчинятися в усній формі односторонні та багатосторонні правочини. Перші через відсутність, навіть гіпотетичної, другої сторони, другі — завдяки не­можливості їх виконання в момент вчинення.

За умови, що юридична особа оплачує товари або послуги на під­ставі усного правочину, їй другою стороною має бути виданий доку­мент, що підтверджує підставу та суму одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК). Таким документом може виступати чек, квитанція, рахунок-фактура.

У деяких випадках законодавець окремо дозволяє вчинювати пев­ні правочини усно, без додержання вимог, встановлених у ст. 206 ЦК, наприклад, можливість укладення в усній формі договорів дарування предметів особистого користування та побутового призначення (ч. 1 ст. 719 ЦК); позички речі побутового призначення між фізичними осо­бами (ч. 1 ст. 828 ЦК); позики на суму меншу десяти встановлених за­коном розмірів неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ч. 1 ст. 1047 ЦК); портового буксирування (ч. 2 ст. 229 КТМ)^[21], використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо) (ч. 1 ст. 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права»)^[22].

Окрім цього, цивільним законодавством передбачаються й винятки щодо допустимості вчинення правочинів в усній формі. До них нале­жать правочини: а) що підлягають нотаріальному посвідченню (ст. 209 ЦК); б) що потребують державної реєстрації (ст. 210 ЦК); в) для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (ч. 1 ст. 218 ЦК).

Правочини на виконання договору, укладеного письмово, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить положенням договору або закону (ч. 3 ст. 206 ЦК). Дії з виконання договору, як пра­вило, мають разовий характер та спрямовані на припинення зобов’язань, що виникли на підставі укладеного договору. Однак вчинення право- чинів на виконання договору, укладеного в письмовій формі, не повинно суперечити умовам такого договору або положенням закону. Наприклад, передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляється актом, підписаним обома сторонами (ч. 4 ст. 882 ЦК).

Письмова форма правочину. У частині 1 ст. 207 ЦК передбачаєть­ся, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у лис­тах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Отже, правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сто­рін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами. Першим і найпоширенішим із них є складання одного або кількох до­кументів, які текстуально відтворюють волю сторін. При цьому кожна сторона дво- або багатостороннього правочину має однаковий його текст.

Під документом розуміється передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві (ч. 1 ст. 27 Закону України «Про інформацію»^[23]). Необхідність втілення волі сторони (сторін) у документі — його важ­ливість як засобу доказування. Він є письмовим доказом (наявності відносин між особами), до якого процесуальним законодавством ви­суваються певні вимоги, зокрема щодо відображення його на матері­альному носієві й нанесення на носій письмових знаків із залишенням матеріальних слідів, упорядкованих належним чином із можливістю їх словесного розшифрування.

Втім документом, у якому втілюється воля сторін (сторони) право- чину, можуть бути й така форма її фіксації, як довіреність (ч. 3 ст. 244 ЦК), страхове свідоцтво (поліс, сертифікат) (абз. 2 ч. 1 ст. 982 ЦК), ощадна книжка (ст. 1064 ЦК), просте або подвійне складське свідоцтво (ч. 2 ст. 10 Закону України «Про сертифіковані товарні склади та про­сті і подвійні складські свідоцтва»^[24]), ваучер (ст. 23 Закону України «Про туризм»^[25]). Вказані документи не є договорами, але, безперечно, до­водять наявність між особами договірних правовідносин, адже вони видаються на виконання умов відповідного договору. Наприклад, на виконання договору доручення довіритель повинен видати повірено­му довіреність (ст. 1003, ч. 1 ст. 1007 ЦК).

Інший варіант письмової форми правочину передбачає відсутність єдиного його тексту, умови якого фіксуються сторонами в листах, теле­грамах тощо. Важливим є обмін сторонами цими виразниками своєї волі. Це означає, що одна сторона, направляючи листа другій, із ви­разом своєї волі на укладення договору, одержує від другої сторони повідомлення про її волю на це також у вигляді листа, телеграми тощо. Отже, за відсутності єдиного змістовно узгодженого документа воля сторін закріплюється у різних, але пов’язаних єдиною спрямованістю документах.

Воля сторін може бути виражена не тільки у формі, яка традиційно сприймається як письмова, а й за допомогою телетайпного, електрон­ного або іншого технічного засобу зв’язку. Віднесення правочинів, вчинених у такому вигляді, до письмових розуміється як подання ін­формації (змісту правочину) на інших носіях, ніж папір, однак з фік­сацією волі (думки, намірів) сторін через логічно упорядковані знаки. Таким виразом волі може виступати електронний документ, інформа­ція в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа (ч. 1 ст. 5 Закону України «Про елект­ронні документи та електронний документообіг»)^[26].

Незважаючи на допустимість виражати волю на вчинення право- чину в електронних документах, закріплену загальним чином у ЦК, іншими законами можуть передбачатися винятки щодо можливості фіксації волі сторони (сторін) правочину в документі, який має елект­ронну форму. Наприклад, вексель має бути виданий тільки в докумен­тарній формі (ч. 2 ст. 14 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»)^[27].

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 207 ЦК правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є обов’язковим реквізитом правочину, вчи­неного в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри учасника(-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність до­кумента, в якому втілюється правочин. Унаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або уповноваженими особами власноручно. Зважаючи на те, що фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм ім’ям, що, як правило, склада­ється з прізвища, власного імені та по батькові (ч. 1 ст. 28 ЦК), то і підпис повинен містити усі складові імені особи, написані власно­ручно. У разі відсутності власноручного підпису слід вважати, що правочин не відповідає вимогам, які встановлюються до письмової форми правочину.

Однак із загального правила щодо власноручного підписання пра- вочину його стороною (сторонами) передбачені й винятки.

По-перше, у разі застосування аналогів власноручного підпису для підписання правочину, під якими розуміється:

а) факсимільне (від лат. fac simile — зроби сам) відтворення під­пису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання (від­творення власноручного підпису особи, наприклад, за допомогою кліше);

б) електронно-числовий підпис, тобто вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору елект­ронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєдну­ється і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підпису- вача (ст. 1 Закону України «Про електронний цифровий підпис»)^[28];

в) інший аналог власноручного підпису (наприклад, застосування для підписання правочину коду або шифру).

Слід враховувати, що використання аналогів власноручного під­пису є допустимим у випадках, передбачених законом, іншими актами цивільного законодавства або ж за письмовою згодою сторін, коли зразки аналогу власноручного підпису є наявними в іншої сторони.

По-друге, у разі підписання правочину іншою особою.

Особи, повноважні підписувати правочин. Як слідує з ч. 2 ст. 207 ЦК, правочин має підписуватися його стороною (сторонами).

Стороною (сторонами) правочину є особа(-и), для якої цим право- чином встановлюються права та обов’язки. Однак законодавством перед­бачаються випадки, коли правочин підписується іншими особами.

За умови, що фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа, яка називається рукоприкладником. Підпис рукоприкладника на тексті правочину, що посвідчується нотарі­ально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний його стороною. Підпис рукопри- кладника на тексті правочину, стосовно якого не вимагається нотаріаль­ного посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою осо­бою за місцем роботи, навчання, проживання, лікування особи, яка його вчиняє, зокрема керівником юридичних осіб за місцем роботи, навчання, проживання чи лікування сторони правочину.

У разі коли правочин вчиняється особою, яка діє на підставі дові­реності (наприклад, відповідно до укладеного договору доручення), така особа не буде стороною правочину, оскільки своїми діями вона створює права та обов’язки для особи, яку вона представляє. Саме остання і буде стороною правочину, який підписуватиметься від її імені представником.

Якщо стороною правочину є юридична особа, то від її імені право- чин підписується особою, яка має на це відповідні повноваження, встановлені:

а) установчим документом (керівник юридичної особи або його замісник, якщо це передбачене установчим документом);

б) довіреністю (представник, який діє на підставі довіреності, ви­даної керівником або учасниками юридичної особи);

в) актами цивільного законодавства (наприклад, учасники повних товариств).

При цьому ЦК вимагається, щоб правочин, який вчинює юридична особа, був скріплений її печаткою (ч. 2 ст. 207 ЦК). Між тим не ви­ключаються й різноманітні ситуації, за яких скріплення правочину печаткою юридичної особи є просто неможливим. Наприклад, якщо правочин від імені юридичної особи вчиняється представником, який діє на підставі довіреності, не за місцезнаходженням юридичної особи і якому, безумовно, не надається печатка.

У науковій літературі вказується, що правочин юридичної особи має бути скріплений печаткою^[29], без позначення тих правових наслідків від­сутності скріплення підпису печаткою юридичної особи.

Відсутність скріплення печаткою юридичної особи підпису уповно­важеної особи на тексті документу не тягне настання юридичних на­слідків, окрім випадків, за яких вони вказуються або логічно слідують із положень цивільного законодавства. Зокрема, у випадку відсутності печатки на тексті подвійного складського свідоцтва, довіреності юри­дичної особи, такі документи не будуть відповідно подвійним склад­ським свідоцтвом або довіреністю.

Враховуючи викладене, потрібно зробити висновок, що скріплення печаткою підпису на тексті правочину, який вчиняється юридичною особою, має розглядатися як загальна вимога до письмової форми право- чину за участю юридичної особи. Тому відсутність відтиску печатки на тексті правочину варто розцінювати як відсутність дотримання вимог щодо письмової форми правочину.

Відповідно до ст. 208 ЦК у письмовій формі мають вчинятися пра- вочини: а) поміж юридичними особами; б) між юридичними та фізич­ними особами; в) поміж фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, за винятком тих, які не можуть вчинятися в усній формі згід­но із ч. 1 ст. 206 ЦК; г) стосовно яких законом вимагається така форма (наприклад, правочин щодо забезпечення виконання зобов’ язання має бути вчинений у письмовій формі — ч. 1 ст. 547 ЦК).

Викладені положення відносно вимог, що ставляться до письмової форми, поширюються й на ті правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню.

Нотаріальне посвідчення письмового правочину. Відповідно до

ч.  1 ст. 209 ЦК правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим у ст. 203 ЦК.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом (згідно із Законом України «Про нотаріат»^[30] та Інструкцією про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України^[31]) або іншою посадо­вою особою, яка відповідно до закону (статті 245, 1251, 1252 ЦК) має право на вчинення такої нотаріальної дії.

Такими особами, які мають право посвідчувати певні правочини, є:

а)  посадові особи виконавчих комітетів місцевих рад. Згідно зі статтями 37, 40 Закону України «Про нотаріат» у тих населених пунк­тах, де відсутні нотаріуси, ці особи мають право посвідчувати запові­ти (крім секретного) та довіреності (за винятком довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, на управління і розпоря­дження корпоративними правами та довіреностей на користування та розпорядження транспортними засобами) у порядку, передбаченому Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими осо­бами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України^[32];

б) консули. Відповідно до ст. 38 Закону України «Про нотаріат» посадові особи консульських установ можуть посвідчувати договори, заповіти, доручення тощо (крім іпотечних договорів, правочинів про відчуження та заставу жилих будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходить­ся в Україні)^[33];

в) лікарі, капітани суден, начальники експедицій, командири вій­ськових частин тощо. У випадках, передбачених ст. 40 Закону України «Про нотаріат», до нотаріально посвідчених прирівнюються заповіти та доручення, посвідчені вказаними особами відповідно до Порядку посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріаль­но посвідчених^[34].

У ЦК відсутній перелік правочинів, які вимагають нотаріального посвідчення. Відповідні вимоги містяться в різних статтях ЦК та інших законах. Утім у п. 35 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України перелічуються правочини, які посвідчує но­таріус.

Нотаріальному посвідченню, зокрема, підлягає довіреність, що видається в порядку передоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК); договір про поділ нерухомого майна (ч. 4 ст. 372 ЦК); застави нерухомого майна (ч. 1 ст. 577 ЦК); купівлі-продажу земельних ділянок, єдиних майнових комплексів, житлових будинків (квартир) та інших об’єктів нерухомо­го майна (ст. 657 ЦК); дарування (пожертви) нерухомої речі, валютних цінностей на суму, яка перевищує п’ятдесятикратний розмір неоподат­ковуваного мінімуму доходів громадян (ст. 719 ЦК); ренти (ст. 732 ЦК); довічного утримання (ст. 745 ЦК); найму будівель та інших капітальних споруд (їх окремих частин) строком на три роки і більше (ч. 2 ст. 793 ЦК); оренди житла з викупом (ч. 2 ст. 811 ЦК); позички транспортно­го засобу, в якому хоча б однією стороною є фізична особа (ч. 4 ст. 828 ЦК); управління нерухомим майном (ч. 2 ст. 1031 ЦК); заповіт (ст. 1247 ЦК); засновницький договір (ч. 5 ст. 8 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»^[35]).

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин за її участю може бути посвідчений нотаріально (ч. 4 ст. 209 ЦК).

Дії нотаріуса мають настільки істотне значення для письмової форми правочину, що дозволяють виокремити нотаріально посвідчу- вані правочини із загальної маси письмових правочинів. Відповідно до ч. 2 ст. 45 Закону України «Про нотаріат» правочини, що підлягають нотаріальному посвідченню, підписуються у присутності нотаріуса, який до того ж зобов’ язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін на вчинення правочину, а також відсутність у них заперечень щодо умов правочину (ч. 10 ст. 44 Закону України «Про нотаріат»). Окрім того, нотаріус відповідно до ч. 2 ст. 54 Закону «Про нотаріат» переві­ряє, чи відповідає зміст посвідчуваного ним правочину вимогам за­кону і дійсним намірам сторін. Доки нотаріус не впевниться у додер­жанні вказаних вимог, він не посвідчить правочин, а без такого по­свідчення правочин є нікчемним (статті 219, 220 ЦК).

Вираження волі вчиненням певних дій. За умови, що законом не вимагається укладення правочину у письмовій формі, він може вчиня­тися за допомогою здійснення певних дій. Такі дії отримали назву конклюдентних (від лат. concludere — укладати).

Правочин вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових результатів (ч. 2 ст. 205 ЦК). Вчиненням правочину за допомогою конклюдентної дії є, зокре­ма: а) прийняття пропозиції щодо укладення договору шляхом від­ вантаження товарів, надання послуг, виконання робіт, сплати відповід­ної суми грошей (ч. 2 ст. 642 ЦК); б) купівля-продаж товарів з вико­ристання автоматів (ч. 1 ст. 703 ЦК).

Вираження волі мовчанням. Мовчання слід вважати вираженням волі сторони правочину, коли воно при конкретній ситуації може бути підданим оцінці як прояв волі, спрямованої на вчинення правочину. Законодавець передбачає можливість вираження волі сторони право- чину мовчанням тільки у разі якщо це встановлено договором або за­коном (ч. 3 ст. 205 ЦК). Прикладом такого випадку виступає конструк­ція поновлення договору найму (tacite reconduction). Якщо наймач продовжує користуватися річчю після закінчення строку договору най­му, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановле­ний договором (ст. 764 ЦК). Окрім цього, мовчання може бути вира­женням волі сторін, зокрема, у: а) договорі найму житла (абз. 2 ч. 1 ст. 822 ЦК); б) договорі управління майном (ч. 2 ст. 1036 ЦК); в) до­говорі банківського вкладу (ч. 4 ст. 1060 ЦК); г) ліцензійному догово­рі (ч. 3 ст. 1110 ЦК).

§ 5. Державна реєстрація правочину

Традиційно під державною реєстрацією правочину розумілося офіційне визнання та підтвердження державою факту вчинення право- чину. Державна реєстрація правочину не належить до його форми. Правове значення державної реєстрації полягає в тому, що правочин, який підлягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту її проведен­ня. Тобто за відсутності державної реєстрації правочин вважатиметься невчиненим.

Цивільним законодавством передбачається правило, що державна реєстрація правочинів відбувається у випадках, установлених у законі (ст. 210 ЦК).

Утім прийняття в 2010 р. Закону України «Про державну реєстра­цію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»^[36] у новій редакції і внесення змін до ЦК обумовили зміну підходу до значення державної реєстрації правочинів із нерухомістю, а саме фактичне її скасування. Разом з тим ці зміни, без сумніву, вплинули і на розуміння державної реєстрації правочинів узагалі.

До внесення до ЦК змін усі правочини з нерухомістю згідно зі ст. 182 ЦК підлягали державній реєстрації. З державною реєстрацією договору пов’язувався і момент його укладення (ч. 3 ст. 640 ЦК). Тоб - то тільки щодо правочинів із нерухомістю із державною реєстрацією правочинів пов’язувався момент: а) укладення договору та б) набуття права. Втрата чинності цими положення ЦК викликає необхідність перегляду положень ст. 210 ЦК або ж навіть доцільності її існування взагалі.

Однак у ЦК передбачені декілька випадків, за яких певні право- чини підлягають державній реєстрації. Так, підлягають державній реєстрації договори: оренди житла з викупом (ч. 3 ст. 811 ЦК); розпо­рядження майновими правами інтелектуальної власності (ст. 1114 ЦК); комерційної концесії (ч. 2 ст. 1118 ЦК). Стосовно договору оренди житла з викупом, скоріш за все законодавець випадково не вніс зміни до ст. 811 ЦК та не виключив необхідність її проведення його державної реєстрації, адже з ЦК виключені всі норми про державну реєстрацію до­говорів із нерухомим майном. Відносно ж двох інших договорів, то ви­мога про необхідність їхньої державної реєстрації жодним чином не пов’язується з нерухомістю, і державній реєстрації цих договорів не на­дається значення того факту, з яким пов’ язується вчинення правочину.

§ 6. Недійсність правочину

Загальні положення недійсності правочинів. Вчинення право- чинів, що не відповідають вимогам ст. 203 ЦК (крім її частини четвер­тої), є правопорушенням, яке тягне за собою недійсність правочину. Це означає, що дії особи (осіб) не потягли за собою бажаних нею (ними) правових наслідків щодо виникнення або зміни чи припинення правовідносин. Тобто ці дії мали лише вигляд правомірності, але зго­дом виявилося, що це не так. Виявлення неправомірності дій осіб відбувається як шляхом зіставлення правочину і вимог закону без звернення до суду (у випадку нікчемності правочинів), так і судом зі з’ясуванням і доведенням того, що потягло за собою недійсність право­чину (для оспорюваних правочинів).

Отже, нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не потрібно рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК). У ЦК відсутня окрема стаття, в якій би перелічувалися всі нікчемні правочини, але по тексту ЦК можна відшукати норми про нікчемність тих або інших правочинів, наприклад, вчинених: із пору­шенням вимог про нотаріальне посвідчення правочину (статті 219, 220); малолітньою особою у разі відсутності наступного схвалення правочину її законними представниками (ч. 2 ст. 221); без дозволу органу опіки та піклування (ч. 1 ст. 224) та багато інших (ч. 2 ст. 586, ч. 3 ст. 614, ч. 6 ст. 633, ч. 2 ст. 661 ЦК тощо). Зайвість звернення до суду з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним цілком логіч­на, бо в суді нема чого доводити чи спростовувати, адже наявність по­рушень припису закону очевидна, а відтак — очевидна й нікчемність. Так, наприклад, якщо договір купівлі-продажу нерухомості нотаріально не посвідчено, то це само по собі вже свідчить про його нікчемність.

Навпаки, оспорюваний правочин визнається недійсним лише су­дом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом (ч. 3 ст. 215 ЦК). Тобто на відміну від нікчемного правочину, є причини для спору з приводу дійсності правочину, який оспорюється. Вони досить різноманітні. Це і помилка (ст. 229 ЦК), і обман (ст. 230 ЦК), і насильство (ст. 231 ЦК), й інші вади волі, суб’єктного складу, мети правочину. ЦК окремо ре­гулює певні підстави для оспорювання правочинів (статті 222, 223, 225, 227, 229-233), хоча вичерпного переліку підстав не надає. Це означає, що будь-який правочин може опинитися під загрозою недій­сності, тобто всякий правочин можна оспорити, якщо він не відповідає вимогам дійсності правочину (ст. 203 ЦК).

Виняток становить недодержання вимог щодо форми правочину (ч. 4 ст. 203 ЦК), адже якщо правочин всупереч вимозі закону не по­свідчено нотаріально, то він буде нікчемним. Недодержання ж простої письмової форми правочину, за загальним правилом, не має наслідком його недійсність, а позбавляє сторони права посилатися на показання свідків для доведення факту вчинення правочину (ч. 2 ст. 218 ЦК).

Законодавець встановив правило про те, що тільки оспорювані пра- вочини визнаються недійсними судом, а нікчемні самі по собі є право­порушенням, яке не вимагає доведення цього в судовому порядку. Однак неоднозначність такого твердження для нікчемних правочинів, що по­рушують публічний порядок, викликана тим, що цей факт не можна вважати об’єктивним. Адже небезспірною є наявність тих умов, що позначені у ст. 228 ЦК, які служать підставою вважати цей правочин нікчемним. Вони потребують доведення і не є (або не завжди є) оче­видними. Тому іноді є необхідність у зверненні до суду для встанов­лення факту, що служить підставою нікчемності правочину. Напевно, це й послужило підставою для доповнення ст. 228 ЦК частиною тре­тьою, в якій передбачається, що правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, може бути визнаний судом недійсним. Тобто цим встановлюється оспорюваність такого правочину.

Таким чином, можна стверджувати, що правочини є безспірно ні­кчемними, якщо усувається оціночність їх сприйняття і абсолютно ясно, що вони вчинені з таким порушенням закону, яке позначається як під­става їх нікчемності. Якщо правочин нікчемний, то до суду слід зверта­тися з позовом про застосування наслідків недійсності правочину.

Основу поділу недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані складає характер інтересів, які порушуються правочином. Нікчемні правочини, вчинені всупереч нормам публічного права, тим самим порушують публічний інтерес (зокрема, ті, що порушують публічний порядок, — ст. 228 ЦК), а ті правочини, якими порушуються приватні інтереси, вважаються оспорюваними (наприклад, правочини, вчинені під впливом обману, помилки, насильства тощо). Висловлюються й інші бачення стосовно поділу недійсних правочинів: що вади нікчем­них правочинів є більш сутнісними, а тому ці правочини є більшою мірою протизаконними, ніж оспорювані. Утім не варто застосовувати ступінь протизаконності як критерій такого поділу, адже сам по собі факт порушення закону, наявний при вчиненні правочину, не може пов’ язувати цю дію особи з тими наслідками, які слідували б із анало­гічного правочину, вчиненого без правопорушень.

Взагалі підхід до визначення видів недійсних правочинів є неодно­значним. Класики висловлювалися за правочини умовно дійсні та дійсні безумовно, відвертаючи існування нікчемних правочинів взагалі і вка­зуючи на те, що нікчемним може бути не самий правочин, а волевияв- лення^[37]. Уразливість класифікації недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані вбачали і в тому, що заперечення правочину приводить до його нікчемності, тим більше, з моменту вчинення правочину^[38]. Пропо­нувалося йменувати оспорювальні правочини відносно дійсними^[39] на відміну від абсолютно недійсних (нікчемних) правочинів.

Ініціаторами (позивачами) звернення до суду з позовом про визнан­ня оспорюваного правочину недійсним та застосування наслідків недійсності правочинів (і нікчемних, і оспорюваних) можуть бути на­самперед сторони цього правочину, а також будь-які інші заінтересо­вані особи. Необхідності в оспоренні одностороннього правочину його стороною немає, адже вона може просто відмовитися від правочину. Інші ж особи можуть порушити справу про визнання цього правочину недійсним (ч. 2 ст. 1257 ЦК), наприклад, спадкоємці померлого.

За визнанням недійсним або за застосуванням наслідків недійснос­ті нікчемних дво- та багатосторонніх правочинів до суду звертаються не тільки сторони, а й інші особи, на стані яких негативно відбиваєть­ся цей правочин, або які з інших причин зацікавлені в його недійснос­ті. Досить часто з такими позовами до суду звертаються податкові органи, прокурор, який діє в інтересах держави в особі Фонду держав­ного майна України, Антимонопольного комітету України тощо. Разом з тим слід підкреслити, що законодавець у ч. 5 ст. 216 ЦК оперує сло­восполученням «заінтересовані особи». У свою чергу, під особами відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦК розуміються тільки фізичні та юридичні особи. Як наслідок, визначаючи те, чи має відповідний суб’єкт повно­важення звернутися з вимогою застосування наслідків нікчемності правочину, слід зважати на положення Конституції України, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові осо­би зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спо­сіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19).

При цьому потрібно враховувати, що законами відповідним орга­нам надається лише право звертатися до суду з вимогою про визнання правочину недійним, а не про застосування наслідків недійсності. Зо­крема:

а) органи державної податкової служби подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними (п. 11 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»)^[40];

б) спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України мають право по­давати до суду позови про визнання недійсними угод (ч. 3 ст. 12 За­кону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організо­ваною злочинністю»)^[41];

в) Служба безпеки України, її органи і співробітники мають право подавати до суду позови про визнання недійсними угод у разі прове­дення заходів щодо боротьби з тероризмом і фінансуванням терорис­тичної діяльності (п. 4 ч. 2 ст. 25 Закону України «Про Службу безпеки України»)^[42];

г) орган приватизації (ч. 2 ст. 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»)^[43].

Тобто у випадку відсутності на законодавчому рівні права того чи іншого органу звертатися до суду з вимогою про застосування наслід­ків нікчемності правочину у задоволенні такої вимоги має бути від­мовлено.

Види нікчемних правочинів

Нікчемними ЦК та інші закони визнають такі правочини: 1) вчи­нені з порушенням їх форми — насамперед нотаріального посвідчен­ня (статті 219, 220 ЦК), а в окремих випадках — простої письмової форми; 2) вчинені без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК);

3)   які порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК); 4) вчинені мало­літніми особами (ст. 221 ЦК); 5) вчинені недієздатними особами (ч. 1 ст. 226 ЦК).

Нікчемність правочинів, вчинених із порушенням вимог до їх форми.

Порушення вимоги закону про нотаріальне посвідчення правочину завжди тягне за собою його нікчемність. Порушення ж простої пись­мової форми правочину тягне нікчемність правочину лише в окремих випадках, прямо зазначених у законі. Зокрема ЦК до них відносить недодержання письмової форми:

-   договору дарування, предметом якого є майнове право або якщо цим договором дарувальник зобов’язується передати дарунок у май­бутньому, тобто згодом, а не одночасно з укладенням договору (ч. 3 ст. 719 ЦК);

-   кредитного договору (ст. 1055 ЦК);

-   правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання, тобто про встановлення поруки, гарантії, неустойки, застави тощо (ст. 519 ЦК);

-   договору страхування (ч. 2 ст. 981 ЦК);

-   договору банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059 ЦК);

-   договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуаль­ної власності (ч. 2 ст. 1107 ЦК);

-   договору комерційної концесії (ч. 1 ст. 1118 ЦК).

Нікчемність правочинів, вчинених без дозволу органу опіки та

піклування.

Певні правочини мають вчинятися лише з дозволу органів опіки та піклування. Це правочини, що вчиняються:

-   опікуном від імені малолітньої або недієздатної особи або опіку­ном над майном особи, визнаної судом безвісно відсутньою, якщо йдеться про такі дії, як: 1) відмова від майнових прав підопічного; 2) видання письмових зобов’язань від імені підопічного; 3) укладення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) держав­ній реєстрації, у тому числі договори щодо поділу або обміну житло­вого будинку, квартири; 4) укладення договорів щодо іншого цінного майна (ч. 1 ст. 71 ЦК);

-    за згодою батьків або піклувальника неповнолітньою особою або особою, обмеженою судом у дієздатності (ч. 2 ст. 71, ч. 3 ст. 37,

ч. 4 ст. 32 ЦК, ч. 3 ст. 177 СК);

-    батьками малолітньої дитини щодо її майнових прав укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) держав­ній реєстрації, видавати письмові зобов’язання від імені дитини; від­мовлятися від майнових прав дитини (ч. 2 ст. 177 СК).

Недодержання цих приписів тягне за собою нікчемність правочинів, вчинених без дозволу органів опіки та піклування (ст. 224 ЦК).

Нікчемність правочинів, які порушують публічний порядок.

У відсутність законодавчого визначення публічного порядку роз- цінення правочину як такого, що вчинено з порушенням публічного порядку, є надто складним і далеко не завжди безспірним.

Правочин можна визначити таким, що порушує публічний порядок, якщо він спрямований на порушення публічно-правових нормативних актів держави, які визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави.

На відміну від положень ч. 1 ст. 203 ЦК України, яка передбачає, що правочин не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільно­го законодавства, тобто актам, які регламентують приватноправові відносини, при вчиненні правочину, що порушує публічний порядок, відбувається перш за все порушення вимог актів, що закріплюють окремі елементи публічного порядку, такі як, зокрема, Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміні­стративні правопорушення, що в цілому не виключає того, що одно­часно порушуються вимоги інших актів, що регламентують приватно­правові відносини.

Тому будь-які дії, що мають форму правочинів та порушують пу­блічний порядок (основи правопорядку) держави, є антигромадськими, тобто антисоціальними, направленим на досягнення мети, що супе­речить інтересам суспільства і держави.

У зв’язку з цим термін «публічний порядок» необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені у публічно-правових нормативних актах держави, які визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави.

Таким чином, правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний поря­док.

У статті 228 ЦК надається лише перелік дій, які законодавець роз­цінює як такі, що порушують публічний порядок, а саме: якщо право- чин був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, знищення чи ушкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територі­альної громади, незаконне заволодіння ним.

Правами і свободами людини і громадянина, закріпленими у Кон­ституції України, зокрема є: право на житло (ст. 47) та на недоторкан­ність житла (ст. 30); право на особисте і сімейне життя (ст. 32); свобо­да пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно зали­шати територію України (ст. 33); право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34); право на свобо­ду об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36); право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50) та ін.

У пункті 18 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику роз­гляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»^[44] вказу­ється, що такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або неза­конне володіння, користування, розпорядження об’ єктами права влас­ності українського народу — землею як основним національним ба­гатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); право- чини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об’єктів цивільного права тощо.

Всі інші правочини, спрямовані на порушення інших об’єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Для нікчемного за ст. 228 ЦК правочину очевидним є те, що особа, виражає свою волю на вчинення таких дій, які є суспільно небезпеч­ними, порушують норми публічного права, що виражається, як прави­ло, у вигляді злочину, адміністративно-правового порушення. Це може бути і порушення прав окремої особи, групи осіб або територіального утворення чи держави або Українського народу в цілому. Зазвичай такі дії цілеспрямовано порушують публічний порядок, тобто особа саме це має на меті, усвідомлює, що її дії насправді є не правочином, а сус­пільно небезпечним правопорушенням.

Спрямованість правочину, що порушує публічний порядок, визна­чається встановленням мети відповідного волевиявлення на момент його здійснення. При розгляді цієї категорії справ судом має бути вста­новлено, у чому конкретно полягало порушення публічного порядку, мету укладення правочину і хто зі сторін правочину мав умисел на досягнення цієї мети. Тобто для віднесення правочину до тих, що по­рушують публічний порядок, достатньо встановлення в особи, яка його здійснила, мети щодо настання неправомірних наслідків уже на стадії укладення договору, а не його виконання.

Безпосереднє настання неправомірних наслідків не є обов’язковим, а недійсність правочину в ст. 228 ЦК пов’язується лише з вірогідністю їх настання.

Не варто оминати увагою й такі особливості наслідків недійснос­ті правочинів, що суперечать публічному порядку, які було вчинено задля відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об’єктів цивільного права тощо. Адже ясно, що особі, яка продала викрадене майно, воно не може повертатися на підставі ст. 216 ЦК. Не має по­вертатися і майно, вилучене або обмежене в обігу особі, якій воно не може належати.

Відтак, ці випадки слід прирівняти до тих, коли особі не можна по­вертати все, що вона передала за недійсним правочином (абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК). У цьому разі настають наслідки, передбачені публічним законодав­ством, а саме — конфіскація майна як покарання за злочин, наприклад, крадіжку майна, яке було відчужене за правочином, що суперечить пу­блічному порядку. В кримінальній справі може подаватися й цивільний позов про повернення майна власнику (віндикаційний позов), задоволен­ня якого приведе до повернення викраденого майна його власнику. Якщо ж обидві сторони правочину діяли з умислом, ставлячи за мету досягнен­ня тих наслідків, які завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, то в разі виконання цього правочину обома сторонами стягується все одержане ними за цим правочином в дохід держави (ч. 3 ст. 228 ЦК).

Тобто всі ці особливості можуть мати місце і мають враховуватися при встановленні наслідків недійсності правочину, що порушує пу­блічний порядок.

Правочини, вчинені малолітніми особами.

Статтею 31 ЦК визначений обсяг цивільної дієздатності осіб, які не досягли чотирнадцяти років. Малолітні особи вправі самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Решта правочинів вчиняєть­ся від їх імені батьками або опікунами як законними представниками. Якщо в порушення цього припису ЦК малолітні особи самостійно вчинять правочин, він тим не менш може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним із них, з ким вона проживає, або опікуном. Схвалення припускається за мовчазною згодою законних представників малолітньої особи, які, дізнавшись про вчинений мало­літньою особою правочину, протягом одного місяця не заявили пре­тензії другій стороні.

Отже, для дійсності такого правочину слід, по-перше, переконатись в освіченні законних представників малолітньої особи про вчинення останньою правочину; по-друге, в їх пасивній поведінці, яка свідчить про їх позитивне ставлення до цього правочину; по-третє, в спливі місячного строку з моменту укладення правочину.

У противному випадку, тобто у разі відсутності схвалення право- чину, він є нікчемним. Виходить, що для цього достатньо звернення законних представників малолітньої особи до другої сторони правочину з вимогою про повернення нею одержаного за цим правочином або про незгоду з настанням у малолітньої особи обов’язків у майбутньому.

Правочини, вчинені недієздатними особами.

Згідно з частинами 2, 3 ст. 41 ЦК недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. У випадку вчинення недієздатною особою правочину всупереч забороні на це він є нікчем­ним. Тим не менш опікун може схвалити вчинений такою особою правочин, але якщо він дрібний побутовий. Це відбувається у порядку, встановленому статтею 221 ЦК, тобто так само, як і при вчиненні правочинів малолітніми особами: якщо протягом місяця від нього не надійде заперечень, правочин вважається схваленим. Однак ці запере­чення можна очікувати лише з моменту, коли опікун дізнався про вчинення правочину, а не з моменту його вчинення.

Оспорювані правочини

Недійсність правочину, вчиненого неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, передбачена ст. 222 ЦК. Основною причиною цього є відсутність згоди батьків на вчинення неповноліт­ньою особою правочину, що вимагається ч. 2 ст. 32 ЦК. При цьому йдеться про правочини: а) які не підпадають під ознаки дрібних по­бутових; б) полягають у розпорядженні своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; в) щодо здійснення своїх прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності; г) банківського вкладу (рахунка) та щодо розпорядження цим вкладом; д) спрямовані на участь в юри­дичній особі або її застування (ч. 1 ст. 32 ЦК).

Утім відсутність згоди батьків на вчинення неповнолітньою особою правочину не робить його нікчемним, як це буває при вчиненні мало­літньою особою правочину (ст. 221 ЦК). Правочин, вчинений неповно­літньою особою, є дійсним і може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, а може й, навпаки, заперечу­ватися ними. Згода законних представників неповнолітньої особи припускається і на момент вчинення правочину (крім правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна, коли згода потребує но­таріального посвідчення), і протягом місяця після того, як вони дізна­лися про вчинення цього правочину неповнолітньою особою. У разі непогодження батьків (усиновлювачів) або піклувальника з діями не­повнолітньої особи щодо вчинення нею правочину вони протягом місячного строку заявляють претензії другій стороні правочину. Термін «претензія», вживаний у ст. 221 ЦК, взагалі є невдалим, бо його сприй­няття поєднано, як правило, з діяльністю юридичних осіб, а також викликає чимало питань з приводу сутності цих претензій та їх впли­ву на позовну давність. Очевидно, що батьки (усиновлювачі) або піклувальник звертаються до другої сторони правочину з наміром по­вернути становище неповнолітньої особи в стан, який вона мала до вчинення правочину. Тобто про повернення їй майна, переданого нею за цим правочином, або коштів, сплачених нею, тощо. Якщо ці пре­тензії залишаються без задоволення, батьки (усиновлювачі) або піклу­вальник чи інші заінтересовані особи звертаються до суду з позовом про визнання цього правочину недійсним. При цьому на ці позови по­ширюється загальна позовна давність у три роки (ст. 257 ЦК) з момен­ту, коли батьки (усиновлювачі) або піклувальник дізналися або мали дізнатися про вчинення неповнолітньою особою правочину або про другу сторону цього правочину. Втім звернення батьків (усиновлюва- чів) або піклувальника до другої сторони правочину з претензією є по­трібним, інакше тривале їх мовчання (понад місяць) свідчитиме про їхню згоду з вчиненням неповнолітньою особою правочину.

Неоднозначним є й поводження суду при розгляді цих справ, оскіль­ки ст. 222 ЦК не містить вказівки на те, що суд може й відмовити у ви­знанні правочину, вчиненого неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, дійсним за наявності підстав на взірець з тими, що передбачені у ст. 223 ЦК.

Недійсність правочину, вчиненого фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності.

Фізична особа може бути обмежена в цивільній дієздатності за на­явності підстав, передбачених у частинах 1 та 2 ст. 36 ЦК. Наслідком обмеження особи в дієздатності є заборона вчинення нею правочинів, крім дрібних побутових, без згоди піклувальника (частини 2 та 3 ст. 37 ЦК). Так само, як і у випадку вчинення правочинів неповнолітньою осо­бою за межами її цивільної дієздатності, правочини, вчинені особою, обмеженою в дієздатності, можуть визнаватися судом недійсними. З позовом до суду звертається піклувальник. До звернення до суду з по­зовом про визнання правочину недійсним піклувальник протягом міся­ця з моменту, коли він дізнався про вчинення підопічним оспорюваного правочину, має звернутися до другої сторони цього правочину, тим самим заявивши про свою незгоду з діями особи, обмеженої в дієздатності.

Суд виносить рішення про недійсність правочину, вчиненого осо­бою, обмеженою в дієздатності, лише якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім’ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов’язаний утримувати (ч. 2 ст. 223 ЦК). Таке застереження пов’язано з тим, що обмеження в цивільній дієздатності свідчить не про покарання особи, якій в принципі не до­зволяється вчиняти юридично значущі дії, а про здійснення піклувальником контролю за ними. Тобто, якщо особа поводиться усвідомлено і її дії адекватні діям людини, здатної розуміти та оцінювати свої дії, не ураженої хворобою або залежністю від вживання різних речовин тощо, дійсність правочину може зберегтися. Суд може відмовити у по­зові про визнання правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздат­ності, недійсним лише у відсутність згоди піклувальника на його вчинення. Наприклад, якщо правочин вчинено у період стійкої ремісії психічного захворювання і відповідає інтересам особи, обмеженої в дієздатності, не порушує законних інтересів інших осіб.

Отже, для визнання судом недійсним правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздатності, мають бути наявними кілька умов:

1) від­сутність згоди піклувальника на момент вчинення цього правочину;

2)  відмова схвалити цей правочин згодом;

3) направлення піклувальником другій стороні правочину претензії з повідомленням про незгоду з пра- вочином, вчиненим його підопічним;

4) у разі відмови адресата по­вернути одержане за цим правочином, відсутності відповіді на пре­тензію з боку піклувальника або навіть без очікування відповіді звер­нення до суду з позовом про визнання правочину недійсним;

5) супе­речність оспорюваного правочину інтересам підопічного, його сім’ї або утриманців, яких він має утримувати.

Недійсність правочину, вчиненого дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Стаття 225 ЦК може застосовуватися у випадках відсутності підстав для визнання особи недієздатною (ч. 1 ст. 39 ЦК), однак її дії в момент вчинення правочину свідчать про те, що вона перебувала у такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними. Це може бути тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння, фі­зична травма, сп’яніння тощо. При цьому не має значення те, як особа опинилася в такому стані — чи це відбулося природно (хвороба), чи особа сама себе ввела в стан несвідомості (прийняття алкоголю, нар­котиків), чи це зробив хтось навмисно.

Наявність такого стану на момент вчинення правочину доводиться висновком судово-психіатричної експертизи, яку призначає суд, а також іншими доказами. Якщо оспорюється заповіт, зміст якого може бути відомий лише після смерті особи, то стан заповідача має встановлю­ватися на момент його складання висновком посмертної судово- психіатричної експертизи.

Як правило, оспорюються правочини, які не посвідчуються нота­ріально, оскільки, посвідчуючи правочин, нотаріус має впевнитися в багатьох фактах: у тому, що перед ним не тільки саме та особа, яка виражає волю, а й що ця особа здатна сприймати значення своїх дій.

Стаття 225 ЦК розрахована лише на застосування стосовно визнан­ня недійсним правочину, вчиненого фізичною особою, адже лише вона може перебувати у стані, коли нею не усвідомлюється значення своїх дій. Для юридичної особи як штучного утворення таке неможливо. Проте від імені юридичної особи виступають особи фізичні (голова правління, директор тощо), які також можуть перебувати у подібних станах. Їхні ж дії вважаються діями юридичної особи, від імені якої вчиняється правочин. Очевидно, що у випадку виникнення спору суд має розширено тлумачити цю статтю.

З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 225 ЦК звертається або особа, яка вчинила правочин, не усвідомлюючи значення своїх дій, або в разі її смерті — інші особи, чиї цивільні пра­ва або інтереси порушені. Не виключаються випадки, коли психічний стан, у якому перебувала особа на момент вчинення правочину, згодом набуває постійного характеру, і особа визнається судом недієздатною. Тоді позов про визнання правочину недійсним може пред’ явити її опікун.

У статті 225 ЦК не зазначається можливість відмови суду у визнан­ні цього правочину недійсним, якщо він відповідає інтересам особи, яка не усвідомлювала значення своїх дій.

Недійсність правочину, якого не мала права вчиняти юридична особа, може мати своєю підставою різні порушення заборон, встанов­лених законом для юридичних осіб. Це можуть бути заборони вчиняти правочини: а) що виходять за межі, визначені законом для певних ви­дів юридичних осіб; б) без додержання порядку їх укладення; в) із порушенням законодавства про ліцензування. Однак звертає на себе увагу той факт, що зміст ст. 227 ЦК зводиться лише до зазначення про можливість оспорення правочину юридичної особи, вчиненого нею без відповідного дозволу (ліцензії), хоча назва цієї статті надає мож­ливість для застосування значно ширших підстав недійсності право- чинів.

Юридична особа, будучи наділена загальною правоздатністю (ст. 91 ЦК), може мати практично всі цивільні права та обов’ язки, як і фізич­на особа, а відтак — вона може їх безперешкодно набувати, укладаю­чи правочини, оскільки правочин є найпоширенішою підставою їх набуття (ч. 2 ст. 11 ЦК). Разом із тим спеціальне законодавство вста­новлює певні межі дій окремих видів юридичних осіб, зокрема це стосується фінансових установ, які можуть надавати одну або кілька фінансових послуг, що є виключним видом їхньої діяльності (ст. 1 За­кону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг»), у тому числі кредитних установ, банків (ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), кредитних спілок (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про кредитні спілки»), страховиків (ст. 2 Закону України «Про страхування»), товарних бірж (ст. 1 Закону Укра­їни «Про товарну біржу»); фондових бірж, торговців цінними папера­ми (ч. 1 ст. 16 та ст. 26 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок») та ін. Отже, порушення цих приписів може породити питання про визнання правочинів, укладених цими організаціями, недійсними на підставі ст. 227 ЦК як таких, які вони не мали права вчиняти.

Законом «Про акціонерні товариства» передбачений порядок укла­дення правочину, щодо якого є заінтересованість (ст. 71), без додер­жання якого він може бути визнаний недійсним (ст. 72). Аналогічно має вирішуватися питання в разі порушення приписів цього Закону про укладення значних правочинів (ст. 70).

Прямо можливість оспорення правочину юридичної особи, вчине­ної нею без відповідного дозволу (ліцензії), передбачена у ч. 1 ст. 227 ЦК. Такі дії юридичної особи мають розцінюватися як порушення ч. 3 ст. 91 ЦК. Законом України «Про ліцензування окремих видів під­приємницької діяльності» та іншими спеціальними законами перед­бачаються види діяльності, які вимагають отримання ліцензії, зокрема, це виробництво лікарських засобів та оптова, роздрібна торгівля ними; виготовлення бланків цінних паперів, документів строгої звітності; медична практика; будівельна, банківська діяльність, діяльність у сфе­рі електроенергетики, освіти, телекомунікацій тощо. Застосування ст. 227 ЦК для визнання правочину недійсним можливе в разі відсутнос­ті в юридичної особи ліцензії, якщо її взагалі не було отримано, або закінчився строк її дії, або її було відкликано.

Діяльність, яка підлягає ліцензуванню, здійснюється під контролем відповідних державних органів, тому за визнанням правочинів недій­сними на підставі ст. 227 ЦК до суду часто звертаються органи, до компетенції яких входить контроль за додержанням ліцензійного за­конодавства, або прокурор. Утім не позбавлені права звертатися до суду й інші зацікавлені особи.

Недійсність правочину, вчиненого під впливом помилки.

У частині 1 ст. 229 ЦК встановлено, що правочин може бути визна­ний судом недійсним, якщо його вчинено під впливом помилки, тобто помилкового уявлення особи щодо обставин, які мають істотне зна­чення.

З цього слідує, по-перше, що на волю особи не впливали ані сто­ронні особи, ані якісь причини, тобто не було деформації волі ззовні. Помилкове уявлення особи про певні обставини, що мають значення для правовідносин, які складаються внаслідок вчинення правочину, сформоване самою особою, її світоглядом, власними уявленнями та оцінками. На відміну від обману, помилка не є результатом навмисних дій іншого учасника правочину. Помилці може сприяти відсутність належної обачності, переоцінка учасником правочину свого досвіду чи можливостей.

Трапляється, що обидві сторони правочину його вчинили під впли­вом обману з боку третьої особи, яка діяла свідомо і, як правило, на власну користь. У цьому разі правочин може визнаватися недійсним на підставі ст. 229 ЦК.

По-друге, обставини, щодо яких помилялася особа, повинні мати істотне значення для тих правовідносин, до яких вступає особа. Най­частіше це стосується самої природи правочину, який вчиняється (на­приклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу). Часто в особи складається помилкове уявлення про права та обов ’язки сторін право- чину (наприклад, особа вважала, що вона має виконувати тільки дії щодо утримання другої сторони, вважаючи, що в цьому сутність спад­кового договору, а виявилося, що вона мусить здійснювати досить широке коло дій на вимогу відчужувача (ст. 1302 ЦК). Не виключають­ся й помилки щодо предмета правочину, наприклад, якості речі, яку уявили собі ціннішою, ніж вона є насправді. Ця помилка буде об’ єктивною у разі, скажімо, неочевидності хімічного складу речі або авторства картини чи дати її створення тощо. Хоча її застосування ви­магає використання аналогії.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають іс­нувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення право- чину, а не виникнути згодом. Водночас при з’ясуванні цього може статися, що природна властивість речі виявляється лише згодом і по­мітити неправильне уявлення щодо неї як предмета правочину мож­ливо лише через сплив певного часу. В будь-якому випадку особа по­винна довести, що вона вчинила правочин під впливом помилки і за правильного вірного уявлення про обставини, з яких вона помилялася, правочин би нею не укладався.

Не можна вести мову про помилку щодо якості предмета у разі неможливості використання речі або виникнення труднощів у її ви­користанні, яке сталося після виконання правочину і не пов’язане з поведінкою контрагента. Немає правового значення помилка в роз­рахунку одержання користі від вчиненого правочину. ВСУ вважає, що помилка внаслідок власного недбальства чи незнання закону однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним (п. 19 По­станови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»)^[45].

Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом. Це означає, що підстави вчинення правочину, які мали місце на момент його укладення, а згодом відпали, не можуть братися за основу для визнання правочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК. Наприклад, коли особа вважала, що переїде в інше місто на роботу, де їй надаватиметься житло, у зв’язку з чим вона про­дала свою квартиру, а нові житлові умови та характер роботи її не влаштували, вона не може посилатися на помилковість про уявлення обставин на момент укладення правочину купівлі-продажу.

З огляду на те, що тільки сторони можуть розцінювати і розгляда­ти свої власні дії крізь призму волі та того волевиявлення, що настало, саме вони можуть звернутися до суду з позовом про визнання право- чину недійсним як вчиненого внаслідок помилки.

Недійсність правочину, вчиненого під впливом обману (ст. 230 ЦК).

На відміну від помилки як підстави визнання правочину недійсним, обманом є навмисне цілеспрямоване введення особи в оману щодо фактів, які впливають на вчинення нею правочину. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досяг­нення цілі — вчинити правочин. Це відбувається або шляхом прихо­вування чи замовчення певних даних, або їх перекручення, або від­сутності адекватного реагування на неправильне сприйняття особою обставин щодо правочину. Як і у випадку визнання правочину, вчине­ного під впливом помилки, недійсним, ці обставини можуть стосува­тися предмета, його якості, прав та обов’язків, сутності правочину в цілому та тих правовідносин, які ним породжуються, тощо.

Отже, вчинення правочину під впливом обману обумовлене дефор­мацією волі, на яку вплинула протиправна поведінка іншої особи, спрямована на формування наміру в іншої особи вчинити правочин, спираючись на неправильне уявлення про його істотні умови. Тому недійсним на підставі ст. 230 ЦК може визнаватися лише дво- або багатосторонній правочин. ВСУ вважає, що відповідно до змісту ст. 230 ЦК ця стаття не повинна поширюватися на односторонні право- чини, зокрема на заповіт або довіреність^[46].

Розцінюватися як обман може досить різноманітна поведінка, на­приклад, навмисне подання невірної інформації про предмет право- чину не тільки словесної, а й доказової — підробка довідки про вартість речі, її сертифікацію, інгредієнти, виробника, гарантійне обслугову­вання. Це може бути приховування дійсного стану речі, наприклад, підфарбовані негідні столярні вироби, заклеєні новими шпалерами стіни житла, приховуючі цвіль, скріплені булавкою квіти тощо. Обман може полягати й в умовчанні про дефект виробу, скажімо, виготовлений підрядником. Перелічені дії можна охарактеризувати і як шахрайські, хоча ЦК не ставить за умову визнання в установленому порядку в діях другої сторони правочину злочину.

Зазначена у ст. 230 ЦК підстава визнання правочину недійсним має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, їй необхідно довести, по-перше, факти (обставини), які не від­повідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину. По-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином. По-третє, що невідповідність обставин дій­сності викликана навмисними діями другої сторони правочину. Якщо останнє довести не вдасться, не виключена можливість визнання пра- вочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК як вчиненого під впливом помилки.

Недійсність правочину, вчиненого під впливом насильства (ст. 231 ЦК), настає в разі наявності фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину.

Насильством є заподіяння особі фізичних або душевних страждань із метою примусити її укласти правочин. Насильство може виражати­ся як у фізичному, так і в психічному тиску на неї, щоб тим самим примусити її до вчинення правочину. Це може бути не лише двосто­ронній, а й односторонній чи багатосторонній правочин.

Насильство може бути наявним або лише погрозою його здійснен­ня. Тому зазвичай ідеться про фізичне та психічне насильство або про насильство та погрозу. Фізичне насильство являє собою небезпеку для людини як живої істоти, коли заподіюється шкода її плоті, органам, природним функціям організму через механічний, хімічний, фізичний або біологічний вплив на них.

Насильство викликає й страх настання невигідних для особи на­слідків. Воно виражається, як правило, в протиправних діях, які втім не завжди є злочинними. Наприклад, як насильство може бути розці­нений вплив на особу, яка перебуває у залежному становищі від другої сторони правочину. Втім відносини залежності між материнським та дочірнім товариствами не можуть автоматично обумовлювати недій­сність укладених дочірним товариством правочинів. Не всяке насиль­ство сполучено з протиправними діями. Так, погроза оприлюднити дійсні факти з життя особи, які вона не хотіла б доводити до широкого загалу і які стали відомі іншій особі не в результаті протиправного зібрання інформації, погроза позбавити спадщини тощо, тим не менше будуть підставою для застосування ст. 231 ЦК.

Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною майбутнього правочину, так і сторонньою особою щодо іншої сторони, її родичів чи близьких.

Недійсність правочину, вчиненого в результаті зловмисної до­мовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК).

Перш за все оспорюватися на цій підставі можуть лише двосторон­ні правочини. Для можливості застосування ст. 232 ЦК для визнання правочину недійсним він має укладатися між двома особами, одна з яких діє через представника. Ним може бути як законний представник (батько, опікун), так і особа, що діє на підставі довіреності або від імені юридичної особи (ч. 3 ст. 237 ЦК). Тобто суб’єктний склад цих правочинів характеризується обов’язковою наявністю представника однієї зі сторін. Цими сторонами можуть бути як фізичні, так і юри­дичні особи.

Головною вимогою до представника є його добросовісність та при­писи діяти в інтересах особи, яку він представляє. У частині 3 ст. 238 ЦК представнику прямо заборонено вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, яку він представляє. Одним із різновидів порушень представника може бути вступ у зловмисну домовленість з другою стороною правочину, пере­слідуючи власні інтереси і нехтуючи інтересами особи, яку він пред­ставляв. Це буває при укладенні представником договору купівлі- продажу майна за нижчою ціною, ніж він міг би виручити, домовившись із другою стороною правочину про сплату йому за це певної суми.

Отже, представника долають спокуси скористатися своїм станови­щем, вступити у змову з другою стороною правочину й одержати ви­году від його здійснення. Однак такої мотивації може й не бути, якщо представник діяв лише з метою завдати збитків довірителю. При цьо­му не має значення те, від кого виходила ініціатива увійти у змову — від представника чи від другої сторони правочину. Головне, що характе­ризує цей правочин — наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на здійснення дій усупереч інтересам осо­би, яку він представляє.

До умов задоволення позову про визнання правочину недійсним, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, належать такі: а) від імені однієї із сторін правочину має виступати представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають пред­ставники; б) зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою має відбуватися на підставі наявних повноважень представника;

в) умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; г) настан­ня несприятливих наслідків для особи, яку представляють; ґ) причин­ний зв’язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими на­слідками для особи, яку представляють.

Представник, вчиняючи правочин, не виражає власну волю. Його завдання полягає в тому, щоб реалізувати волю особи, яку він пред­ставляє. Словосполучення «зловмисна домовленість» трактується як навмисні дії представника, який усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх на- стання^[47].

Недійсність правочину, вчиненого під впливом тяжкої обста­вини і на вкрай невигідних умовах.

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК за наявності двох умов: 1) мала місце тяжка обставина; 2) правочин укладено на вкрай невигідних умовах.

Такі правочини мають дефекти волі, оскільки особа потрапляє до таких обставин, коли змушена вчинити правочин на невигідних для себе умовах, який за звичайних обставин вона не укладала б. При цьому не має значення те, хто був ініціатором вчинення цього право- чину, адже нерідко ініціатива в його вчиненні виходить саме від особи, яка перебуває у складній життєвій ситуації.

У пункті 23 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику роз­гляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазна­чається, що тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім’ ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити жит­ло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або змен­шення яких необхідно укласти такий правочин. Тобто ці обставини змушують особу прийняти рішення про вчинення правочину, який би допоміг розв’язати нагальні проблеми. Часто це рішення особа виму­шена приймати терміново, або не маючи можливість зважити свої дії, або порадитися з кимось, чи перебуваючи у напруженому нервовому стані тощо. Тяжка обставина є оцінювальною категорією і має визна­чатися судом з урахуванням всіх обставин справи. Потерпілий, який оскаржує правочин, повинен довести, що за відсутності тяжких об­ставин він взагалі або на зазначених умовах не уклав би правочин.

Вкрай невигідними визнаються такі умови правочину, за якими особа опиняється у становищі, що принципово відрізняється від на­слідку вчинення аналогічного правочину у звичайній ситуації. Як правило, це знаходить свій прояв у надзвичайно низькій винагороді за передану за договором річ, виконану роботу або надану послугу, по­рівняно з ринковою вартістю відчужуваної речі або дійсною вартістю робіт чи послуг.

Обидві вказані умови мають бути необхідними і достатніми, тобто лише їх наявність у сукупності може служити підставою для визнання правочину недійсним за ст. 233 ЦК.

Надання судом оцінки дійсної ситуації, яка склалася, може мати численні нюанси, пов’язані як із специфікою правочину, що вчиняєть­ся, так і тонкою межею між підставою визнання його недійсним. Так, укладення договору довічного утримання (ст. 744 ЦК) обумовлено за­звичай тим, що особа похилого віку не здатна сама собі дати ладу. Нерідко вона опиняється в ситуації, коли гостро постає питання про її догляд, приміром, коли самотня літня особа мусить виписатися з лі­карні, а дома доглядати її нікому. Тобто такі договори, як правило, укладаються за тяжких обставин. Однак їх умови не мають бути неви­гідними для особи, а навпаки. Навіть те, що особа позбавляється сво­го нерухомого або іншого цінного майна, не свідчить про невигідність для неї цього договору, оскільки вона внаслідок його укладення на­буває більш цінне для себе — постійний догляд.

Кваліфікація недійсного правочину на підставі ст. 233 ЦК часто піддається сумніву тоді, коли при розгляді справи у суді з’ ясовується, що особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправ­ді уклала договір купівлі-продажу або дарування. Це пов’язано з тим, що правочини хоча й під впливом тяжкої обставини, які вимушують особу до їх вчинення, але укладаються добровільно, усвідомлено. Тобто в таких випадках немає обману або помилки. За доведеності ж обману з боку іншої сторони або помилки, тобто неправильного сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, цей правочин може визнаватися недійсним на під­ставі статтей 230 або 229 ЦК.

Недійсність фіктивного правочину.

Фіктивний правочин — це правочин без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися. Цей правочин не спрямований на ре­альне настання правових наслідків, що обумовлені ними (ч. 5 ст. 203 ЦК), тобто результату, що мав би наставати в дійсному правочині. Втім у фіктивних правочинах спостерігається і неузгодженість між волею і волевиявленням. Адже при їх вчиненні у сторін відсутня воля на те, що вони виразили зовні. Конструкція фіктивного правочину дозволяє поширювати її на будь-які правочини (односторонні, дво- чи багато­сторонні), хоча, зазвичай, застосовується щодо договорів.

Фіктивний правочин належить до оспорюваних правочинів^[48], і, ви­значаючи суб’єктів, які вправі його оспорювати, слід враховувати по­ложення ч. 3 ст. 215 ЦК, відповідно до якої це може бути сторона правочину або інша заінтересована особа. Наприклад, дружина звер­тається з позовом про визнання недійсним договору дарування авто­мобіля чоловіком, який начебто укладено. Насправді ж чоловік нама­гається вилучити автомобіль із сукупності спільного майна подружжя, щоб залишити його собі.

Фіктивний правочин вчинюється лише для виду, без наміру створи­ти ті правові наслідки, які логічно слідували б із цього правочину. Таким чином, має місце лише «імітація» правочину. Тому такий правочин завж­ди вчинюється умисно. В абзаці 1 п. 24 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачається, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину^[49].

Воля сторін правочину не адекватна волевиявленню (зовнішньому виразу), яке є лише прикриттям дійсної мети сторін. Намір уникнути наслідків правочину, який вони укладають, має бути у всіх учасників правочину. В противному разі (наприклад, якщо одна сторона створю­вала лише вигляд правочину, а друга вважала, що насправді настануть ті наслідки, яких вона прагне) стверджувати про фіктивність право- чину не можна^[50].

Як правило, фіктивний правочин не служить поштовхом для дій із здійснення його сторонами своїх прав та виконання обов’язків. Нато­мість саме по собі невиконання правочину сторонами ще не означає, що укладено фіктивний правочин.

У абзаці 2 п. 24 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вка­зується, що необхідно враховувати, що саме по собі невиконання пра­вочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Зокрема, якщо особа не оплатила грошові кошти за договором, які мала сплатити, або майно набувачеві не передавалося, не доводить факту фіктивності правочину. Головне, що властиве цьому правочину, це відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні на­слідки на момент його вчинення, що є однією із найважливіших ознак фіктивного правочину.

Мета його учасників, що, як правило, має протиправний характер (наприклад, приховання майна від конфіскації, або від поділу, або від звернення стягнення), для кваліфікації правочину як фіктивного не має значення.

Слід звернути увагу, що складно визначити наслідки визнання такого правочину фіктивним. В частині 3 ст. 234 ЦК поміщено лише загальний підхід, що такі правові наслідки встановлюються законами. В абзаці 2 п. 24 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивіль­них справ про визнання правочинів недійсними» передбачається, що якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого право­чину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

З огляду на те, що при фіктивному правочині має бути відсутнім намір створити юридичні наслідки на момент його вчинення, є немож­ливим виникнення будь-яких майнових наслідків і відповідно засто­сування двосторонньої реституції, оскільки такий правочин не може породжувати юридичних наслідків. Однак це не виключає можливос­ті покладення на сторону так званих «побічних» наслідків, зокрема пов’ язаних із реєстрацією права власності.

Окрім того, застосування такого правового наслідку, як заміна по­купця (зокрема визнання правочину в частині покупця недійсною, визнання договору фіктивним у частині покупця), унеможливлюється конструкцією фіктивного правочину, оскільки на підставі нього ви­ключається можливість передачі коштів та майна. У випадку, якщо буде встановлено таку передачу, неможливо вести мову про застосування положень ст. 234 ЦК.

Недійсність удаваного правочину.

Удаваним згідно з ч. 1 ст. 235 ЦК є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони зі вчиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, який покликаний маскувати волю осіб; дру­гий — справжній, від якого вони очікують правових наслідків.

Як правило, вчинення таких правочинів викликається певними обмеженнями, або ускладненою процедурою, встановленими законо­давством для певних правочинів, або фінансовою невигідністю, зай­вими тратами, які спіткають осіб, що хочуть досягти своєї мети, але цьому заважають ті чи інші перешкоди. Так, нерідко співвласник, який бажає продати свою частку без додержання правил ст. 362 ЦК про переважне право інших співвласників на її придбання, укладає договір дарування.

Удосконалення і гармонізація законодавства призводить до змен­шення випадків вчинення удаваних правочинів. Зокрема дозвіл без­перешкодно розпоряджатися своєю власністю, встановлений україн­ським законодавством з 1991 р., призвів до зникнення таких удаваних правочинів, як заповіт, який прикривав існуючу насправді домовленість про купівлю-продаж житлового будинку та земельної ділянки. Урів- нення ставок державного мита, яке підлягає сплаті при вчиненні різних правочинів, привело до втрати сенсу в підміні купівлі-продажу дару­ванням тощо. Поширеним залишається так звана «купівля автомобіля за довіреністю», коли видається довіреність на розпорядження авто­мобілем і управління ним із правом передоручення, чим прикриваєть­ся договір купівлі-продажу автомобіля. Якщо ж реалізується право передоручення, то може виникати декілька договорів купівлі-продажу, які прикриваються цим передоручення. Вчинення таких правочинів викликається й несвідомістю осіб, які «набувають» майно за цими правочинами, витратами щодо оподаткування придбаного майна, чого вони хочуть запобігти.

Разом із тим удаваний правочин не лише може бути визнаний не­дійсним, а й часто створює загрозу порушення прав особи, яка вступає до відповідних правовідносин. Адже складається істотне розходження у відносинах, які сторони мали на увазі, і які вони виразили зовні. Так, особа, яка видає довіреність на розпорядження автомобілем, що при­криває його купівлю-продаж, залишається власником автомобіля, а відтак — може його продати іншій особі, незважаючи на те, що роз­рахунки з повіреним було здійснено.

Специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він, існуючи «в парі» з іншим правочином, який прикриває, є завжди недійсним. Другий же правочин («прикритий») може бути як дійсним, так і не­дійсним, залежно від того, наскільки він відповідає вимогам дійснос­ті правочинів, що містяться в ст. 203 ЦК. Тобто прихований правочин завжди підлягає оцінці з точки зору відповідності його загальним умовам чинності правочину, і сам факт прикриття його іншим право- чином не може бути підставою визнання його недійсним.

В абзацах 2 та 3 п. 25 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову прак­тику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вказується, що, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та виріши­ти спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбаче­ні ст. 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний^[51].

Тобто єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як уда­ваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі норм, що регулюють цей правочин.

Не можна вважати наслідком удаваного правочину визнання його недійсним у частині суб’єкта. По-перше, у ст. 235 ЦК не передбачаєть­ся можливості застосовування інших правових наслідків, окрім по­ширення на правовідносин сторін норм, що регулюють прихований правочин. По-друге, кваліфікація правочину удаваним у частині не­можлива без врахування положень ст. 217 ЦК, якою передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Втім відносно недійсності в частині сторони правочину навіть гіпоте­тично неможливо припустити, що цей правочин був би вчинений.

Неоднозначно позначено в ст. 235 ЦК суб’єктний склад удаваного правочину. Вираз, що його «вчинено сторонами», породжує висновок, що він може бути лише дво- або багатостороннім правочином. Утім не виключається, що й односторонній правочин є удаваним (довіре­ність, заповіт). Однак це потребує обґрунтування і посилання відпо­відно на положення стосовно аналогії закону (ст. 8 ЦК).

§ 7. Правові наслідки недійсності правочину. Визнання нікчемного правочину дійсним

Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Це означає, що його вчинення не є підставою набуття тих прав та обов’язків, на що спрямовано правочин, зокрема, особа не стає власником майна, пере­даного їй за правочином, визнаним недійсним.

Наслідки недійсності правочину залежать від того, чи було його виконано. Якщо сторони не приступили до виконання правочину, то він і не підлягає виконанню, тобто жодна зі сторін не вправі вимагати його виконання. Якщо ж правочин вже виконано повністю або частко­во (передано майно, сплачені кошти), то наслідки є такими:

1)  повернення кожною зі сторін недійсного правочину другій сто­роні у натурі всього, що вона одержала на його виконання. Загально­прийнятим терміном цього наслідку є реституція, тобто поновлення сторін у первісному стані, в якому вони перебували до вчинення право- чину. Часто вживають термін «двостороння реституція», що підкрес­лює те, що обидві сторони повертають одержане ними за недійсним правочином одна одній;

2)  за неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержа­не полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі — відшкодування вартості того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Такі випадки мають місце в разі, якщо для правовідносин між сторонами правочину характерна відсутність уре­чевленого результату дій сторін, про повернення якого можна було б вести мову (наприклад, при послузі), або передача речі другій сто­роні не у власність, а в користування. В останньому випадку річ може залишатися у сторони правочину, тому йдеться не про її повернення, а про відшкодування сум, що становить плату за користування нею, рівно як і за надані послуги або виконані роботи;

3)  відшкодування збитків, завданих стороні правочину або третій особі, вчиненням недійсного правочину;

4)  відшкодування моральної шкоди стороні недійсного правочину або третій особі;

5)  інші правові наслідки, передбачені ЦК або іншими законами^[52].

При цьому слід мати на увазі таке.

По-перше, повернення сторін у первісний стан є загальним наслід­ком недійсності правочину і тому має настати завжди, тобто у всякому випадку недійсності правочинів — як нікчемних, так і визнаних не­дійсними судом. Відшкодування збитків і майнової шкоди може від­буватися лише за їх наявності та доведеності їх розміру.

По-друге, сторона правочину або інші заінтересовані особи звер­таються до суду з позовом про визнання правочину недійсним та за­стосування наслідків, передбачених ст. 216 ЦК. Якщо має місце ні­кчемний правочин, позовною вимогою є застосування наслідків не­дійсності правочину.

По-третє, трапляються непоодинокі випадки звернення до суду з позовом про недійсність правочину без вимоги застосування наслід­ків його недійсності (реституції); або позивач вимагає повернення йому одержаного другою стороною правочину; або недійсність правочину виявлено і встановлено судом при розгляданні іншої справи (про поділ майна між подружжям або при банкрутстві) — у всіх цих випадках суд може застосовувати реституцію (повернення обох сторін у первісний стан) із власної ініціативи згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК.

Існує думка про відсутність сенсу у виході суду за межі позовних вимог, адже якщо недійсний правочин не створює юридичних наслід­ків, то неважливо, у кого перебуває майно, бо право на нього не пере­йшло за недійсним правочином. За влучним виразом К. П. Побєдонос- цева, акт, нікчемний сам у собі, може бути прямо відкинутий усяким, до кого звернено вимогу за цим актом^[53].

Однак тоді складається ситуація, коли володіння (безпідставне) має одна особа, а право на це майно — інша. Іноді це влаштовує навіть самих сторін. Утім таке становище породжувало б проблеми із визна­ченням зобов’язаної особи щодо утримання майна, відповідальності власника у випадку заподіяння цим майном шкоди. У цих випадках дані державного реєстру про права на нерухоме майно не відповіда­тимуть дійсності, що негативно відіб’ється на цивільному обороті. Якщо допустити таке становище, це свідчитиме про підтримку право­порушень, адже правопорушення не може породити права, навіть якщо це не право власності, а право володіння.

По-четверте, реституція являє собою взаємне повернення переда­ного за недійсним правочином. У випадку ж винесення судом рішення про повернення майна лише одній стороні правочину на її вимогу ми матимемо своєрідну односторонню реституцію. Своєрідність її у тому, що вона не відбиває розуміння, яке закладалося в це поняття за радян­ських часів, у які сформувалося уявлення про односторонню реститу­цію як певну санкцію, коли одній стороні правочину повертається майно, а з другої на користь держави стягується одержане за недійсним правочином.

По-п’яте, реституція може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони. Як тільки це майно переходить до третьої особи, може йтися не про реституцію, а про віндикацію. При цьому досить важливе значення має добросо­вісність набувача (статті 387, 388 ЦК).

Повернення сторін у первісний стан може супроводжуватися від­шкодуванням збитків, завданих недійсним правочином. Так, дієздатна сторона правочину, яка знала або повинна була знати про недієздат­ність, обмежену чи часткову дієздатність другої сторони, має відшко­дувати другій стороні або її законному представнику здійснені втрату або пошкодження її майна, а також ті витрати, які необхідні для його відновлення. Відшкодування моральної шкоди з боку дієздатної сто­рони правочину може вимагатися як стороною правочину (ч. 3 ст. 225 ЦК), так й іншою особою, наприклад, опікуном або членам сім’ї недіє­здатної особи, якщо дієздатна сторона правочину знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий стан (ч. 4 ст. 226 ЦК). У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов’язана відшко­дувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов’ язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Законом встановлений обов’язок сумлінного ставлення до вчинення та вико­нання правочину.

Особливості наслідків недійсності правочинів мають місце в разі їх вчинення особами з неповною дієздатністю. Так, повернення майна, переданого за правочином із недієздатною або малолітньою особою, здійснює її опікун або батьки (ч. 3 ст. 226 ЦК). У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їх винна поведінка (ч. 5 ст. 221 ЦК).

Особливі правові наслідки недійсності правочинів передбачені для тих випадків, коли правочин було визнано недійсним як вчинений під впливом насильства та обману, — сторона, яка застосовувала обман або насильство, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у по­двійному розмірі (ч. 2 ст. 230, ч. 2 ст. 231 ЦК).

Специфіку має вчинення фіктивного правочину: оскільки сторони не вчиняють жодних дій з його здійснення, суд лише приймає рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування будь-яких інших наслідків. Якщо ж на виконання правочину було передано май­но, то такий правочин не може визнаватися фіктивним. Жорстке пра­вило, яке забороняє сторонам досягати домовленості з приводу на­слідків недійсності нікчемного правочину, встановлене ч. 4 ст. 216 ЦК. Не містить правових наслідків недійсності публічного правочину ст. 228 ЦК, яка обмежується лише констатацією того, що такий право- чин є нікчемним. Водночас, враховуючи те, що цим правочином по­рушується публічний порядок, і дії осіб, які його вчинили, одночасно можливо розцінювати як злочин, настають наслідки, передбачені пу­блічним законодавством, зокрема, конфіскація майна.

У разі якщо недійсним визнано не правочин у цілому, а лише його частку, решта частин правочину залишається дійсними, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК).

У певних випадках нікчемний правочин може визнаватися дійсним. Це буває як за фактом наявності умов, передбачених законом, самих по собі, так і за рішенням суду. Так, правочин, вчинений малолітньою або недієздатною особою, вважається схваленим батьками (усиновлю- вачами) або опікуном у разі відсутності з їх боку претензій з приводу його вчинення протягом місяця з дня, коли вони дізнались про це (ч. 1 ст. 221, ч. 1 ст. 226 ЦК). Ці правочини можуть визнаватися судом дій­сними на вимогу заінтересованої особи/опікуна, якщо він вчинений на користь малолітньої або недієздатної особи (ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 226 ЦК). Суд може також винести рішення про дійсність нікчемного право- чину, вчиненого з порушенням вимог про його нотаріальне посвідчен­ня (ч. 2 ст. 219 ЦК, ч. 2 ст. 220 ЦК). В останньому випадку необхідною умовою є те, що односторонній правочин відповідав дійсній волі осо­би, яка його вчинила, а його нотаріальному посвідченню перешкоджа­ла обставина, яка не залежала від її волі. Якщо не було нотаріально посвідчено договір, оскільки одна сторона ухилялася від цього, хоча сторони й домовилися про всі його істотні умови і розпочали його ви­конання або навіть вже й виконали свої обов’язки, суд також може визнати цей договір дійсним.

^[1] Див.: Ойгензихт, В. А. Воля и волеизьявление (очерки теории, философии и пси- хологии права) [Текст] / В. А. Ойгензихт. - Душанбе : Дониш, 1983. - С. 24.

^[2] Див., наприклад : Советское гражданское право [Текст] : учебник : в 2 ч. / под ред. В. А. Рясенцева. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Юрид. лит., 1986. - Ч. 1. - С. 202.

^[3] Варто відмітити, що законодавець у ст. 202 ЦК при визначенні можливих учасників правочину оперує терміном «особи», тобто їх учасниками внаслідок зако­нодавчого припису можуть бути фізичні та юридичні особи (ст. 2 ЦК). Утім правочини можуть вчинятися й іншими учасниками цивільних відносин (державою, територіальними громадами, АРК), підставою участі яких у цивільних відносинах виступає глава 9 ЦК.

^[4] Див., наприклад : Гражданское право [Текст] : учебник : в 3 т. / под ред. А. П. Сер- геева, Ю. К. Толстого. - Изд. 2-е, перераб. и доп. - М. : ПБОЮЛ Л. В. Рожников, 2000. - Т. 2. - С. 657.

^[5] Див., наприклад : Иоффе, О. С. Обязательственное право [Текст] / О. С. Иоффе // Избранньїе трудьі : в 4 т. - СПб. : Юрид. центр Пресс, 2004. - Т. ІІІ. - С. 735.

^[6] Белов, В. А. Гражданское право: Общая и Особенная часть [Текст] : учебник /В. А. Белов. - М. : Центр ЮрИнфоР, 2003. - С. 167-167; Новікова, В. В. Безоплатні до­говори у цивільному праві України [Текст] / В. В. Новікова. - Х. : Ксилон, 2008. - С. 50.

^[7] Причому варто звернути увагу на умовність цієї класифікації, оскільки вона дозволяє розподілити тільки ті правочини, що не підлягають нотаріальному по­свідченню, оскільки якщо правочин підлягає нотаріальному посвідченню, то він вважається укладеним відповідно з моменту такого посвідчення.

^[8] Окрім цього законодавством передбачені спеціальні можливості щодо визнання недійсними правочинів із заінтересованістю укладених фізичною особою - підприємцем (ч. 9 ст. 47 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом»).

^[9] Про акціонерні товариства [Текст] : Закон України від 17 верес. 2008 р. № 514-VI // Офіц. вісн. України. - 2008. - № 81. - Ст. 2727.

^[10] Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом [Електронний ресурс] : Закон України від 14 трав. 1992 р. № 2343-XII // Офіц. сайт Верхов. Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov. ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

^[11] Про товарну біржу [Електронний ресурс] : Закон України від 10 груд. 1991 р. № 1956-XII // Офіц. сайт Верхов. Ради України. Законодавство України. - Режим до­ступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

^[12] Про цінні папери та фондовий ринок [Текст] : Закон України від 23 лют. 2006 р. № 3480-IV // Відом. Верхов. Ради України. - 2006. - № 31. - Ст. 268.

^[13] Податковий кодекс України від 02 груд. 2010 р. № 2755-VI // Голос України. - 2010. - № 229-230. - 4 груд.

^[14] Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів не­дійсними [Електронний ресурс] : Постанова Пленуму Верхов. Суду України від 06.11.2009 р. № 9 // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.5.5.

^[15] Більш детально див. § 4 глави 11.

^[16] Про охорону дитинства [Текст] : Закон України від 26 квіт. 2001 р. № 2402-III // Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 30. - Ст. 142.

^[17] Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей: Закон України від 02 черв. 2006 р. № 2623-IV [Електронний ресурс] // Система інформаційно- правового забезпечення «ЛІГА: ЗАКОН ПРЕМІУМ». Версія: 8.2.2.

^[18] Цивільний процесуальний кодекс України [Текст] : від 18 берез. 2004 р. № 1618-IV // Відом. Верхов. Ради України. - 2004. - № 40-41, 42. - Ст. 492.

^[19] Див., наприклад : Ромовська, З. В. Українське цивільне право: Загальна частина. [Текст] : акад курс : підручник / З. В. Ромовська. - К. : Атіка, 2005. - С. 360-361.

^[20] Див.: Советское гражданское право [Текст] : учебник : в 2 ч. / под ред. В. Ф. Мас- лова и А. А. Пушкина. - 2-е изд., перераб. и доп. - Киев : Вища шк., 1983. - Ч. 1. -С. 210.

^[21] Кодекс торговельного мореплавства України [Текст] : від 23 трав. 1995 р. № 176/95-ВР // Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 47-52. - Ст. 349.

^[22] Про внесення змін до Закону України «Про авторське право і суміжні права» [Текст] : Закон України від 11 лип. 2001 р. № 2627-III // Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 43. - Ст. 214.

^[23] Про інформацію [Текст] : Закон України від 2 жовт. 1992 р. № 2657-XII // Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 48. - Ст. 650.

^[24] Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва [Текст] : Закон України від 23 груд. 2004 р. № 2286-IV // Відом. Верхов. Ради України. - 2005. - № 6. - Ст. 136.

^[25] Про внесення змін до Закону України «Про туризм» [Текст] : Закон України від 18 листоп. 2003 р. № 1282-IV // Відом. Верхов. Ради України. - 2004. - № 13. - Ст. 180.

^[26] Про електронні документи та електронний документообіг [Текст] : Закон України від 22 трав. 2003 р. № 851-IV // Відом. Верхов. Ради України. - 2003. - № 36. - Ст. 275.

^[27] Про цінні папери та фондовий ринок [Текст] : Закон України від 23 лют. 2006 р. № 3480-IV // Відом. Верхов. Ради України. - 2006. - № 31. - Ст. 268.

^[28] Про електронний цифровий підпис [Текст] : Закон України від 22 трав. 2003 р. № 852-IV // Офіц. вісн. України. - 2003. - № 25. - Ст. 1175.

^[29] Див., напр.: Цивільний кодекс України [Текст] : наук.-практ. комент. / за ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. - К. : Істина, 2004. - С. 161; Цивіль­ний кодекс України [Текст] : наук.-практ. комент. : у 2 ч. / за заг. ред. Я. М. Шевченко. - К. : Вид. дім «Ін Юре», 2004. - Ч. 1. - С. 291.

^[30] Про нотаріат [Текст] : Закон України від 2 верес. 1993 р. № 3425-XII // Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 39. - Ст. 383.

^[31] Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [Текст] : наказ М-ва юстиції України від 3 берез. 2004 р. № 20/5 // Офіц. вісн. України. - 2004. - № 10. - Ст. 639.

^[32] Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконав­чих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України [Електрон­ний ресурс] : наказ М-ва юстиції України від 25 серп. 1994 р. № 22/5 // Система інформаційно-правового забезпечення «ЛІГА: ЗАКОН ENTERPRISE». Версія: 8.1.5.

^[33] Положення про порядок вчинення нотаріальних дій в дипломатичних представ­ництвах та консульських установах України [Текст] : наказ М-ва юстиції України, М-ва закордон. справ України від 27 груд. 2004 р. № 142/5/310 // Офіц. вісн. України. - 2004. - № 52. - Ст. 3492.

^[34] Порядок посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріаль­но посвідчених [Текст] : Постанова Каб. Міністрів України від 6 лип. 2006 р. № 940 // Офіц. вісн. України. - 2006. - № 27. - Ст. 1966.

^[35] Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» [Текст] : Закон України від 25 груд. 2008 р. № 809-Vi // Офіц. вісн. України. - 2009. - № 1. - Ст. 13.

^[36] Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України [Текст] : Закон України від 11 лют. 2010 р. № 1878-V! // Голос України. - 2010. - 16 берез. (№ 46).

^[37] Див.: Агарков, М. М. Понятие сделки по советскому гражданскому праву [Текст] / М. М. Агарков // Сов. государство и право. - 1946. - № 3-4. - С. 48.

^[38] Див.: Новицкий, И. Б. Сделки. Исковая давность [Текст] / И. Б. Новицкий. - М. : Госюриздат, 1954. - С. 22.

^[39] Див.: Советское гражданское право [Текст] Т. І. - М. : Госюриздат, 1950. - С. 210.

^[40] Про державну податкову службу в Україні [Електронний ресурс] : Закон України від 4 груд. лип. 1990 р. № 1058-IV // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.5.5.

^[41] Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю [Елек­тронний ресурс] : Закон України від 30 черв. 1993 р. № 3341-XII // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.5.5.

^[42] Про Службу безпеки України [Електронний ресурс] : Закон України від 25 берез. 1992 р. № 2229-XII // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.5.5.

^[43] Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) [Електронний ресурс] : Закон України від 5 берез. 1992 р. № 2171-XII // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.5.5.

^[44] Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів не­дійсними [Електронний ресурс] : Постанова Пленуму Верхов. Суду України від

06.11.2009 р. № 9 // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.5.5.

^[45] Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів не­дійсними [Електронний ресурс] : Постанова Пленуму Верхов. Суду України від

06.11.2009  р. № 9 // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.5.5.

^[46] Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсни­ми [Текст] : Узагальнення Верхов. Суду України від 24.11.2008 р. // Вісн. Верхов. Суду України. - 2009. - № 1. - С. 22.

^[47] Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними [Текст] : Узагальнення Верхов. Суду України від 24.11.2008 р. // Вісн. Верхов. Суду України. - 2009. - № 1. - С. 22.

^[48] Хоча в науково-практичній літературі висловлена й інша точка зору щодо його нікчемності, однак видається, що вона не відповідає положенням ЦК щодо недійсності правочинів. (див.: Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар [Текст] - Вид. 3-тє, переробл. та допов. / за заг. ред. Є. О. Харитонова. - Х. : Одіссей, 2007. - С. 235).

^[49] Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів не­дійсними [Електронний ресурс] : Постанова Пленуму Верхов. Суду України від

06.11.2009 р. № 9 // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.5.5.

^[50] Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними [Електронний ресурс] : Узагальнення Верхов. Суду України від 24.11.2008 р. // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.5.5.

^[51] Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів не­дійсними [Електронний ресурс] : Постанова Пленуму Верхов. Суду України від

06.11.2009  р. № 9 // БД «НАУ - ЕКСПЕРТ». Версія: 9.5.5.5.

^[52] Одним із таких наслідків є стягнення в дохід держави одержаного сторонами правочину, що порушує публічний порядок, при наявності в них умислу або інші ва­ріації, передбачені ч. 3 ст. 228 ЦК.

^[53] Победоносцев, К. Курс гражданского права [Текст] / К. Победоносцев. - СПб., 1880. - Ч. III. - С. 32.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте поняття правочину та його ознаки.
2. Наведіть відмінності правочину від інших юридичних фак­тів.
3. Види правочинів.
4. Умови дійсності правочину.
5. Форма правочину, її види.
6. Державна реєстрація правочину та її значення.
7. Нікчемні правочини.
8. Оспорювані правочини.
9. Правові наслідки недійсності правочину.