Глава 7 Юридична особа як суб’єкт цивільних правовідносин

§ 1. Сутність юридичної особи

§ 2. Поняття та ознаки юридичної особи

§ 3. Класифікація юридичних осіб

§ 4. Створення юридичної особи

§ 5. Індивідуалізація юридичної особи

§ 6. Цивільна правоздатність і цивільна дієздатність юридичної особи

§ 7. Органи юридичної особи

§ 8. Організаційно-правові форми юридичних осіб

§ 9. Філії та представництва

§ 10. Припинення юридичних осіб

§ 1. Сутність юридичної особи

До учасників цивільних правовідносин ст. 2 ЦК відносить юридич­них осіб. Що ж являє собою юридична особа? З’ясування цієї пробле­ми є однією з найскладніших у теоретичній юриспруденції. Хоча існує багато теорій, за допомогою яких правознавці намагалися дати відпо­відь на запитання: що ж становить сутність юридичної особи^[1]; вияви­ти її суттєві ознаки^[2], слід констатувати, що повною мірою їм це не вдалося. Пояснення вказаному лежить на поверхні і пов’язано з тим, що юридична особа залежно від тієї соціально-економічної формації, у якій вона функціонує, постійно трансформується, змінюючи свої основні функції. Свого часу на це звертав увагу А. Камінка, підкрес­люючи, що правовий інститут незалежно від того, якого розквіту він не досяг би у певний історичний момент, є лише однією з фаз у про­цесі послідовного розвитку охоплюваних ним відносин, результатом попереднього розвитку, що несе у собі зародок розвитку майбутніх видозмін^[3].

Інститут юридичної особи вводиться для того, щоб його норми закріпили організаційно-структурну, майнову і функціональну єдність відмінного від фізичної особи учасника цивільних правовідносин, встановили межі його цивільної правоздатності і дієздатності, визна­чили порядок створення і припинення, врегулювали також низку пи­тань, що загалом дають можливість визначити правове становище такого учасника.

Категорія юридичної особи доволі чітко визначає межі прав і від­повідальності будь-якої організації, забезпечуючи при встановленні з нею договірних відносин іншими учасниками цивільних відносин впевненість у тому, що вона має необхідну для цього правоздатність і дієздатність.

Інститут юридичної особи від самого початку ґрунтувався на само­стійності даного об’ єднання і неможливості його зведення до простої сукупності учасників і вкладеного ними майна^[4]. Якщо брати майнову сферу, то юридична особа виникла як форма задоволення суспільних потреб у механізмі централізації капіталу, потрібного для реалізації великих господарських проектів. У нематеріальній сфері поява юри­дичної особи пов’язувалася зовсім з іншою метою — із захистом інте­ресів окремих прошарків і верст населення. Виходячи з того, що юри­дична особа, перш за все, виконувала функцію централізації капіталу, правники при її характеристиці ставили на перше місце ознаку орга­нізаційної єдності такої особи, що на сьогодні знайшло своє підтвер­дження в доктрині цивільного права України.

Утім категоріальний склад теорії права не може бути незмінним, раз і назавжди даним. Він не тільки дедалі глибше відображує діалек­тику свого предмета, а й сам змінюється на цій підставі: до нього включаються нові правові категорії, змінюється зміст раніше сформу­льованих понять, виключаються, відпадають поняття, які себе вичер- пали^[5]. Теоретики права виділяють декілька варіантів таких змін: фор­мування нових правових категорій; уточнення, поглиблення і розвиток існуючих категорій; відгалуження від теорії права категорій, які не відповідають її логічному рівню; виключення застарілих категорій, що себе вичерпали.

Така категорія, як юридична особа, постійно трансформується. Можна вказати тільки на один з етапів цього процесу — зміну підходу до суб’єктного складу засновників, як до якісного його складу, коли спостерігається надання можливості юридичним особам поруч з фізич­ними виступати засновниками інших юридичних осіб, так і до кількіс­ного складу, коли визнається існування юридичних осіб, що засновують­ся однією особою. А звідси можна дійти висновку, що трансформація юридичної особи спричиняє зовсім іншу розстановку акцентів і у функ­ціях, і в ознаках, що притаманні їй за сучасних умов.

Таким чином, юридична особа як учасник цивільних правовідно­син, «живе» за певними законами, постійно удосконалюючись у зв’язку із зміною соціально-економічних формацій.

§ 2. Поняття та ознаки юридичної особи

Згідно зі ст. 80 ЦК юридична особа — організація, створена шляхом об’єднання осіб та/або майна, яка наділяється цивільною правоздат­ністю і дієздатністю, тобто може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести цивільні обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді.

Відомо, що поняття — цілісна сукупність суджень, ядром якої є судження про найбільш загальні й одночасно суттєві ознаки, що від­різняють досліджуваний об’єкт^[6]. Безумовно, дефініція не може охопи­ти предмет всебічно і з вичерпною повнотою. Вона лише стисло ха­рактеризує сутність предмета, встановлюючи його чіткі межі. Спробу­ємо проаналізувати легальне визначення поняття юридичної особи з тим, щоб виявити її суттєві ознаки. До речі, із цього питання у науці цивільного права завжди існували різні точки зору і точилися супе­речки^[7]. Тривають вони і сьогодні^[8].

Виходячи з легального визначення, слід дійти висновку, що юри­дична форма, у якій можуть створюватися й існувати юридичні особи, не змінилася. Незалежно від того, про які з них йдеться — приватного чи публічного права, підприємницькі або непідприємницькі, усі вони створюються у такій юридичній формі, як організація.

Термін «організація», що тут використовується, має двоєдине зна­чення. По-перше, це певним чином сформована структура, яка може створюватися об’єднанням осіб, капіталів, рішенням відповідних ор­ганів управління з певною метою — стати учасником цивільного обо­роту. При цьому організація, яка об’єднує окремі особи в єдину групу, необхідна, оскільки без цього неможливий її виступ зовні як єдності. Не має значення, чим це об’єднання досягається, які зв’язки склада­ються й існують між окремими його членами. З цього приводу ще Б. Єльяшевич указував: незалежно від того, буде це політична організа­ція, яка зросте на ґрунті публічного права, чи будь-яка єдність приватних осіб, що переслідують загальну культурну або іншу мету, чи створена товариським договором промислова асоціація — організації достатньо, щоб створити підґрунтя для наділення даної групи правами юридичної особи^[9]. По-друге, цим терміном підкреслюється, що структура певним чином є внутрішньо організованою. Те, що розрізняє види організацій, а також організаційно-правові форми, у яких можуть існувати ті чи інші юридичні особи, визначає потім спосіб їх внутрішнього устрою.

Таким чином, організаційна єдність — необхідна умова, що дає можливість волю засновників перетворити на волю юридичної особи, яка виступає як єдине ціле, а надалі знаходить свій вираз у чіткій вну­трішній структурі, у конкретному підпорядкуванні органів управління, у регламентації відносин між структурними підрозділами.

Але це не просто організація, а організація, яка визнана юридичною особою державою. Таким чином, характерною для юридичних осіб ознакою стає публічність їх виникнення і припинення. Саме ця ознака дозволяє відокремити організацію — юридичну особу від ор­ганізації, що не має статусу такої.

Хоча в легальному визначенні юридичної особи і не вказується на таку ознаку, як відокремленість майна, дефініція містить ознаки, що характеризують шлях виникнення юридичної особи, — об’єднання осіб та майна, або об’єднання (виділення) тільки майна. Тобто і у першому, і у другому випадках йдеться про обов’язковість відокремлення майна для створення нового суб’єкта права, хоча вона може відбуватися одно­часно з об’єднанням осіб (фізичних, юридичних тощо). До цього ж від­повідно до ст. 318 ЦК юридичні особи є суб’єктами права власності.

Зміна правового режиму майна приватних юридичних осіб обумов­лена переходом до ринкової економіки, що запровадило й інший підхід до вирішення питання про їх правоздатність. Юридичні особи при­ватного права мають загальну (універсальну) правоздатність (ч. 1 ст. 91 ЦК), а це означає, що вони повинні бути власниками майна^[10]. Таким чином, майнова відокремленість — одна з суттєвих ознак юридичної особи. Наявність відокремленого майна означає, що майно юридичної особи відокремлено від майна власників, які створили цю організацію, від держави, від інших суб’єктів цивільного права. Прак­тичне значення майнової відокремленості юридичної особи полягає у такому: по-перше, юридична особа стає суб’єктом права, що дозволяє їй виступати в цивільному обороті; по-друге, це тягне за собою розпо­діл відповідальності засновників і юридичної особи за своїми зобов ’язаннями.

Однією з ознак юридичної особи є й ознака її самостійної відпо­відальності. Юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями належним їй на праві власності (закріпленим за нею) майном, якщо інше не встановлене законодавством. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями останньої, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника). Утім особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юридична особа буде відповідати за зобов’язаннями її учасників (засновників), що пов’язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їх дій відповідним органом юридичної особи (ст. 96 ЦК).

Однією з ознак юридичної особи є її виступ в цивільному обороті від свого імені, що означає можливість саме для конкретної організації отримувати і здійснювати цивільні права і нести цивільні обов’ язки, а також виступати позивачем і відповідачем у суді. Але межі виступу в цивільному обороті залежать від мети створення юридичної особи і визначаються цілями її діяльності. Для підприємницьких юридичних осіб — це одержання прибутку з наступним його розподілом між учас­никами; для непідприємницьких — досягнення соціальних, благодійних, культурних, наукових цілей, задоволення духовних потреб людини, за­хист прав та законних інтересів тощо. Мета діяльності непідприємниць- кої юридичної особи має бути вказана в її установчому документі.

Незалежно від того, що деякі з вказаних ознак не знайшли свого закріплення у легальному визначенні, визнати організацію юридичною особою можливо лише за наявності сукупності вказаних ознак. Таким чином, ознаки юридичної особи — це імперативні вимоги до орга­нізації, дотримання яких дозволяє останній стати суб’єктом ци­вільних правовідносин.

Виходячи з наведеного, юридична особа — організація, що ви­знається державою як суб’єкт права, виступає у цивільному обо­роті від власного імені, має відокремлене майно, яке належить їй залежно від виду (приватна чи публічна) на праві власності або на іншому речовому праві, несе самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями.

§ 3. Класифікація юридичних осіб

Юридичні особи можуть класифікуватися за різними критеріями. Утім у будь-якому разі підстава класифікації повинна мати юридичне значення, тобто поділ відповідних організацій — юридичних осіб на різні групи залежно від особливостей їх правового становища.

Юридичні особи розрізняються за кількома видами.

Залежно від порядку їх створення вони поділяються на: юридич­них осіб приватного права та юридичних осіб публічного права (ч. 2 ст. 81 ЦК). Перші створюються за волевиявленням засновників на під­ставі установчих документів, другі — розпорядчим актом Президента^[11], органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого само­врядування (наприклад, органи державної і муніципальної влади й управління, державний вищий навчальний заклад, державна бібліо­тека тощо)^[12]. Однак цей поділ у жодному разі не відбивається на мож­ливості участі юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах, оскільки відповідно до ст. 82 ЦК на останніх поширюються по­ложення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом, тобто у цивільних відносинах вони прирівнюються до юридичних осіб при­ватного права.

Залежно від способу створення юридичні особи поділяються на: юридичних осіб, що створюються у нормативно-явочному порядку, та юридичних осіб, які створюються у розпорядчому порядку^[13].

Залежно від виду установчих документів юридичні особи поді­ляються на: юридичних осіб, установчим документом яких є статут; юридичних осіб, установчим документом котрих є засновницький до­говір; юридичних осіб, установчим документом яких є установчий акт; юридичних осіб, установчий документ котрих — одноособова заява (меморандум).

ЦК встановлює, що установчими документами для товариств, вклю­чаючи підприємницькі, і непідприємницькі, є затверджений учасниками статут або засновницький договір, укладений учасниками, якщо інше не передбачено спеціальним законом. Зокрема, для таких підприємниць­ких товариств, як товариства з обмеженою відповідальністю, акціонер­ні товариства, виробничі кооперативи, а також для непідприємницьких товариств, благодійних та релігійних організацій установчим докумен­том є статут; а для повного, командитного товариства та товариства з додатковою відповідальністю — засновницький договір. Якщо коман- дитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандумі, яка містить такі самі відомості, що й засновницький договір. Проте, якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один по­вний учасник, засновницький договір переоформлюється в одноособо­ву заяву, підписану повним учасником.

Для установ установчим документом є установчий акт, який може бути або індивідуальним, або спільним, виходячи з того, що установа може бути створена однією чи декількома особами. Законом встанов­лено, що установчий акт може міститися навіть і в заповіті (ч. 3 ст. 87 ЦК). До створення установи установчий акт може бути скасований засновником (засновниками).

За метою діяльності юридичні особи поділяються на: підприєм­ницькі та непідприємницькі товариства. Як вже вказувалося, підпри­ємницькі товариства мають основною метою одержання прибутку та розподіл його між учасниками. Фінансуються вони за рахунок вкладів учасників (господарські товариства), пайових внесків членів (вироб­ничі кооперативи) та доходів, які отримані у процесі підприємницької діяльності, а також інших джерел. Непідприємницькі товариства не мають за основну мету одержання прибутку для його наступного роз­поділу між учасниками і безпосередньо спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших потреб дестинаторів (третіх осіб, для задоволення потреб яких створюються дані юридичні особи) або сво­їх духовних чи інших інтересів. Діяльність цих юридичних осіб фінан­сується за рахунок майна, переданого засновниками, внесків членів, пожертвувань юридичних та фізичних осіб тощо. До них закон від­носить благодійні і недержавні пенсійні фонди^[14], благодійні і релігійні організації, творчі спілки, політичні партії тощо.

Залежно від прав, які засновники (учасники, члени) можуть мати щодо юридичної особи або її майна юридичні особи розподіляються на: юридичних осіб, щодо яких їх учасники мають корпоративні права—гос­подарські товариства^[15], кооперативи; юридичних осіб, щодо яких засновни­ки не мають майнових прав, але мають членські права — творчі спілки, релігійні та благодійні організації; юридичних осіб, на майно яких засно­вники мають інші речові права, — державні акціонерні товариства.

За правовим режимом майна всі юридичні особи поділяються на: юридичних осіб — власників майна (всі приватні юридичні особи), юридичних осіб — невласників майна, які, утім, мають на нього інше речове право (комунальні установи, казенні підприємства, державні акціонерні товариства). Невласники майна — це юридичні особи пу­блічного права. Для них майнова ознака має дещо формальний харак­тер, бо вони не є суб’єктами права власності, а тому не стають влас­никами майна, що їм передається засновниками^[16]. Запровадження кон­струкції юридичної особи публічного права — не власника обумовлю­ється тим, що державна та комунальна власність є цінністю не як такі, а лише у зв’язку з тим, що вони повинні використовуватися з метою задоволення потреб суспільства і держави в цілому. Тому не зовсім зрозумілою є поява в ЦК ст. 329, відповідно до якої передбачається, що юридична особа публічного права набуває право власності на май­но, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом, оскільки це суперечить ч. 3 ст. 81 ЦК, котрою передбачено: ЦК встановлює порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус тощо лише юридичних осіб приватного права (ч. 3 ст. 81).

Залежно від складу засновників юридичні особи поділяються на: юридичних осіб, засновниками яких може бути тільки держава, АРК, територіальні громади в особі компетентних органів (казенне підпри­ємство, комунальне підприємство); юридичних осіб, засновниками котрих можуть бути лише фізичні особи (релігійні організації, об’ єднання фізичних осіб, творчі спілки); юридичних осіб, засновни­ками яких можуть бути тільки юридичні особи (відкриті та корпора­тивні недержавні пенсійні фонди); юридичних осіб, засновниками котрих можуть бути будь-які особи, тобто і фізичні, і юридичні (гос­подарські товариства).

За кількісним складом засновників окремих організаційно- правових форм юридичні особи поділяються на: юридичних осіб, що створюються декількома особами (господарські товариства) і юри­дичних осіб, що створюються однією особою (товариства однієї осо­би — акціонерне, товариство з обмеженою або з додатковою відповідальністю)^[17]. Акціонерне товариство може бути створено однією особою чи може складатися з однієї особи (наприклад, у разі придбан­ня одним акціонером усіх акцій товариства). У цьому випадку законо­давець передбачив прямий порядок виникнення акціонерного товари­ства однієї особи. Відомості про це підлягають реєстрації і опубліку­ванню для загального відома. Але акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа (ст. 153 ЦК).

Товариство з обмеженою відповідальністю теж може бути засно­вано однією особою. При цьому особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника. До того ж, як і при створенні акціонерного товариства од­нією особою, передбачається обмеження, відповідно до якого товари­ство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником котрого є одна особа (ч. 2 ст. 141 ЦК).

Товариство з додатковою відповідальністю теж може бути створе­но однією особою (ч. 2 ст. 114 ЦК).

Таким чином, можна дійти висновку, що товариство однієї особи може виникати з волі одного засновника, який формує статутний фонд, а може скластися вже в процесі існування юридичної особи шляхом перетворення товариства, яке засновано на об’єднанні капіталів де­кількох осіб, у товариство, єдиним учасником якого залишиться тільки одна особа.

У зв’язку з появою товариств однієї особи постає питання: чи збе­рігаються стосовно цієї форми ознаки та функції, що були притаманні взагалі юридичній особі? Чи може йтися про те, що у цього товариства існує якась інша воля, ніж у засновника? У діючих господарських то­вариствах складається виважена система органів (загальні збори, ви­конавчий орган, ревізійна комісія), які перебувають у взаємодії. Що ж відбувається у товаристві однієї особи?

Юридична особа — організація, існування якої законодавець не пов’язує, за загальним правилом, із визначеною кількістю людей, хоча іноді передбачає цю кількість як обов’язкову умову для створення певних видів юридичних осіб (наприклад, страхових компаній). При­чому незалежно від кількості засновників юридичної особи їх власний інтерес має вторинний характер, на перше місце завжди стає інтерес юридичної особи. Товариство однієї особи, як і будь-яка інша юридич­на особа, має також особливу волю, що відрізняється від волі засно­вника, і особливі інтереси. Хоча засновник фактично одноособово формує органи управління цього товариства, а може і сам увійти до складу таких органів (органу), що, безумовно, впливатиме на їх (його) діяльність, але вже на підставі того, що його воля реалізується крізь ці органи (орган), вона неодмінно у чомусь зміниться, тобто не буде збі­гатися в усьому з волею засновника, а значить перетвориться на само­стійну волю юридичної особи. Засновник даного товариства підпо­рядковує свою діяльність інтересам юридичної особи, меті її створен­ня, тобто реалізує інтерес саме юридичної особи.

За організаційними ознаками юридичні особи поділяються на прості і складні. Вбачається, що прості юридичні особи — це ті, що виникають на базі власності фізичних осіб, на основі власності фізич­них і юридичних осіб, на базі власності держави, коли учасник цивіль­них відносин відокремлює частку свого майна для створення юридич­ної особи. Складними є юридичні особи, які виникають при об’єднанні декількох юридичних осіб (об’єднання споживчої і промислової ко­операції, об’ єднання, що створюють об’ єднання фізичних осіб).

Залежно від наявності економічної залежності юридичні особи поділяються на: головну юридичну особу і залежну юридичну особу (залежне господарське товариство).

До недавнього часу вважали, що відносини залежності виникають між суб’єктами цивільного обороту лише на підставі укладення до­говорів і припиняються належним їх виконанням. За ринкових умов залежність може виникати і з інших підстав. Відносини економічної залежності юридичних осіб вже знайшли своє закріплення в законо­давстві багатьох країн світу, а юридично самостійні суб’єкти, пов’язані цими відносинами, отримали назву афілійованих осіб. Термін «афілі- йовані особи» (від англ. to affiliate, affiliation — приєднувати, пов’язувати) має багато значень, але всі вони визначають взаємовідно­сини між двома або більшим колом суб’єктів господарювання, які за­сновані на різних формах залежності та контролю^[18].

За умов переходу України до ринкової економіки в процесі концен­трації виробництва також спостерігається поява поміж самостійними юридичними особами відносин субординації, підпорядкування, тобто перетворення юридично самостійних суб’єктів права на економічно залежних суб’єктів. І у вказаних випадках у пригоді стає інститут юридичної особи. Про це свідчить поява у законодавстві Україні тер­мінів: «афілійовані», «пов’язані», «зв’язані», «залежні» юридичні особи, а у ЦК — залежного господарського товариства. Так, відповід­но до ст. 118 ЦК господарське товариство (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) вважається залежним, якщо іншому (головному) господарському товариству на­лежить двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства.

За особливостями правового положення юридичні особи поді­ляються на: національні (резидентів), які створені і діють відповідно до законодавства України; іноземні (нерезидентів), які створені за за­конодавством, відмінним від законодавства України, хоча здійснюють на території України у тому чи іншому обсязі господарську діяль­ність.

Наведена класифікація може існувати поряд з іншими, в основу яких можуть бути покладені інші критерії.

§ 4. Створення юридичної особи

Відповідно до чинного законодавства юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Тобто, хоча юридичні особи і засновуються за волевиявленням засновників, держава в інтересах усіх учасників цивільного обороту, в особі спеціально уповноважених органів здійснює нагляд за додержанням законодавства при створенні нових суб’єктів права. Це означає, що між рішенням засновників і створенням юридичної особи проходить певний строк, протягом якого не тільки засновники, а й державні органи здійснюють певні фактичні і юридичні дії. Виходячи з цього, створення юридичної особи — це багатостадійний процес, який закріплюється чинним законодавством і становить систему фактичних і юридичних дій засновників (учасників) та державних органів.

Засновниками юридичних осіб можуть бути фізичні особи при до­сягненні ними дієздатності, юридичні особи, а також держава, АРК та територіальні громади. Причому публічно-правові утворення, на від­міну від фізичних та юридичних осіб приватного права, можуть ство­рювати не тільки юридичні особи публічного права, а й юридичні особи приватного права (частини 2, 3 ст. 167, статті 168, 169 ЦК).

Встановити єдиний спосіб створення для всіх видів і організаційно- правових форм юридичних осіб неможливо. Розрізняються способи, що застосовуються при створенні публічних і приватних юридичних осіб, при створенні юридичних осіб, які виникають внаслідок злиття, приєднання, поділу, перетворення та виділу вже існуючих юридичних осіб. Разом з тим загальними ознаками, притаманними на сьогодні всім способам створення юридичних осіб, є те, що вони виникають за волею засновників і підлягають державній реєстрації.

Традиційно прийнято виділяти такі основні способи створення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний (явочно- нормативний, реєстраційний), дозвільний і договірний. Утім за умов ринкової економіки застосовуються тільки розпорядчий і нормативно- явочний способи. Якщо перший характерний для створення юридичних осіб публічного права^[19], то другий застосовується для створення юри­дичних осіб приватного права.

Нормативно-явочний спосіб виникнення юридичної особи означає, що остання створюється на тих умовах і за тими правилами, які вказані у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, а відповідний орган зобов’язаний зареєструвати організацію як юридич­ну особу при наявності не тільки прояву ініціативи з боку засновника (засновників), а й виконання останніми певних умов і додержання ними певних правил. Держава, застосовуючи таку форму як реєстрація, визнає організацію суб’єктом права, підтверджуючи факт створення юридичної особи видачею свідоцтва про державну реєстрацію.

Як вже вказувалося, у науці цивільного права виділяють також й інші способи створення юридичних осіб, зокрема дозвільний. Він передбачає наявність обов’язкового попереднього отримання дозволу від уповноваженого на те органу на створення юридичної особи (на­приклад, страхової компанії тощо). Проте навіть тоді, коли засновники прагнуть створити банківську установу або товариство, що буде зай­матися страховою діяльністю, і спочатку повинні отримати дозвіл від відповідних органів на це, не може йтися про дозвільний спосіб ство­рення, оскільки дозвіл не є підставою виникнення в організації стату­су юридичної особи. Це лише обов’язкова попередня умова, стадія, яку повинні пройти засновник для законного створення певної організаційно-правової форми особи, тобто дотриматися встановлено­го порядку. У подальшому створення юридичних осіб може здійсню­ватися одним з тих способів, які передбачені на сьогодні правовою системою України, або розпорядчим (так, у випадках, установлених законодавством, страховиком визнається державна організація), чи нормативно-явочним. Але у даному разі, хоча йдеться про вказаний спосіб, обсяг дій засновників зростає, бо встановлюється дещо інший порядок їх здійснення.

Привертає до себе увагу точка зору професора А. С. Довгерта, який вважає, що на сьогодні є лише один спосіб виникнення юридичних осіб: відокремлення майна, що може відбуватися як разом з об’єднанням осіб, так і без такого^[20]. Погодитися із цим важко, бо швидше за все тут може йтися не про спосіб виникнення юридичної особи, а про її сут­ність, про теорію цільового майна, яку поділяє автор.

Створення юридичної особи відбувається у певному порядку. По­рядок — це правила, за якими здійснюються юридичні або фактичні дії відповідних осіб. Так, фактичними діями засновників при створен­ні юридичної особи є розробка установчих документів, резервування її найменування, заповнення реєстраційної картки, внесення реєстра­ційного збору тощо. А державний реєстратор здійснює перевірку комплектності документів, які йому подаються, перевіряє повноту тих відомостей, що вказані в реєстраційній картці, перевіряє документи на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації. Вказані особи здійснюють також і юридичні дії.

Державна реєстрація — остання стадія, що завершує процес ство­рення юридичної особи, яка до цього існувала фактично, а з моменту державної реєстрації виникає юридично. Тобто це засвідчення факту створення юридичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. На сьогодні цей процес регулюється Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (далі — Закон)^[21]. Державна реєстрація проводиться державним реєстра­тором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі дер­жавній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи.

Те, що відповідно до Закону державній реєстрації підлягають всі юридичні особи незалежно від порядку створення, організаційно- правової форми, підпорядкування, тобто й публічні юридичні особи, момент виникнення яких за чинним раніше законодавством визначав­ся винесенням рішення про їх створення, у жодному разі не свідчить про те, що не може існувати ніяких особливостей при реєстрації пев­ного виду або організаційно-правової форми юридичної особи. Відпо­відно до ч. 2 ст. 3 вказаного Закону можуть встановлюватися особли­вості державної реєстрації об’ єднань громадян (у тому числі профе­сійних союзів), благодійних організацій, партій, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, банків, торгово- промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спі­лок, бірж, а також інших установ та організацій).

Таким чином, державна реєстрація — одна зі стадій виникнення будь-якого виду юридичних осіб незалежно від того, яким способом останні будуть створюватися. Засновники повинні юридично оформи­ти виникнення нового суб’єкта права, для чого і передбачається його реєстрація. Причому сам факт подачі засновником (засновниками) відповідних документів до органів реєстрації треба розцінювати лише як намір останнього (останніх) реалізувати суб’єктивне право, зокрема, на зайняття підприємницькою діяльністю у певній організаційно- правовій формі юридичної особи, на створення благодійної організації тощо, тобто бажання одержати визнання державою нового суб’єкта права, який буде відрізнятися від самого засновника і зможе стати учасником цивільного обороту. Звідси, відповідно до чинного законо­давства, державну реєстрацію слід розглядати як «універсальну» за­вершальну стадію порядку створення юридичної особи незалежно від встановленого законом способу її виникнення. Державна реєстрація призначена гарантувати відповідність тих вимог, які ставляться до юридичних осіб певного виду, їх реальним можливостям. Тобто йдеть­ся не про дозвільний, а про нормативно-явочний спосіб.

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації цієї юридичної особи. Відмова з інших мотивів не допускається. При цьому юридична особа може бути ліквідована на вимогу органу, що здійснює державну реєстрацію, а також учасника юридичної особи за рішенням суду про визнання недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути (п. 2 ч. 1 ст. 110 ЦК).

Юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної особи є її установчі документи, які повинні викладатися письмово і підписува­тися всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Вони є комплектом документів вста­новленої законом форми, згідно з яким досягається зовнішнє відокрем­лення юридичної особи від інших суб’єктів права за допомогою визна­чення найменування, місця знаходження, органів управління, мети діяльності тощо.

Стаття 88 ЦК імперативно встановлює ті вимоги, яким повинні від­повідати установчі документи, виходячи з того, що вони мають різну правову природу. Статут, на відміну від засновницького договору, не укла­дається між засновниками, а затверджується ними. Але статут так само, як і засновницький договір, визначає правове становище юридичної осо­би і регулює відносини між засновниками і юридичною особою, хоча і набуває юридичної сили лише з моменту реєстрації останньої.

Статут — це особливий локальний нормативний акт, положення якого обов’ язкові не тільки для юридичної особи, а й для її контраген­тів. Зміст статуту має відповідати вимогам закону, а саме містити такі дані: найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адресу, органи управління, їх компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, хоча додаткові ви­моги до статуту можуть встановлюватися і ЦК, і спеціальним законо­давством. Так, відповідно до ст. 154 ЦК статут акціонерного товариства має містити відомості: про розмір статутного капіталу; умови про ка­тегорії акцій, що випускаються акціонерним товариством, та їхню номінальну вартість і кількість; права акціонерів тощо.

Засновницький договір — це цивільно-правовий договір, за правилом, багатосторонній, правовою метою якого є створення нового учасника цивільного обороту — юридичної особи і котрий регулює відносини між засновниками у процесі створення і діяльності юридичної особи.

Засновницький договір є обов’язковим не тільки для засновників (учасників), а й для самої юридичної особи, на підставі якого вона діє. У даному договорі визначаються зобов’язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо цього, умови пере- дання товариству майна учасників тощо. Утім і ЦК, і спеціальне за­конодавство може встановити й додаткові вимоги. Так, відповідно до ст. 120 ЦК засновницький договір повного товариства повинен також містити дані про: розмір та склад складеного капіталу товариства; роз­мір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів. При цьому слід розрізняти засновницький договір, договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 142 ЦК) та договір про створення акціонерного товариства (ч. 2 ст. 153 ЦК). Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю та договір про створення акціонерного товариства укладається тільки у тому разі, коли вказані підприємницькі товариства створюються декількома особами. Вони не належать до установчих документів, а тому подання їх при здійснен­ні державної реєстрації не обов’язкове. Вказані договори теж цивільно- правові, але на відміну від засновницького договору мають зовсім іншу мету — визначення взаємовідносин, що виникають і продовжуються між засновниками до моменту державної реєстрації нового учасника цивільних правовідносин — товариства з обмеженою відповідальніс­тю або акціонерного товариства. За своєю правовою природою вони є договорами про сумісну діяльність, але мета їх зовсім інша — орга­нізувати засновників на створення юридичної особи.

Установчий акт (індивідуальний або спільний) — це односторонній або багатосторонній правочин (залежно від кількості осіб, що його укладають), спрямований на створення установи. У зазначеному уста­новчому документі вказуються: найменування установи, засновник (-ки), мета, майно, яке необхідне для досягнення цієї мети, структура управління, порядок і підстави припинення діяльності установи, доля майна, яке залишиться після цього.

ЦК дозволяє створення установи на підставі установчого акта, який міститься у заповіті. При цьому передбачається, що коли в такому уста­новчому акті відсутні окремі із вказаних положень, їх встановлює орган, який здійснює державну реєстрацію (ч. 3 ст. 88 ЦК). Такий підхід не є безспірним, оскільки якщо установчий акт не буде відповідати вимогам, які пред’являються щодо його змісту законом, то установа взагалі не повинна бути зареєстрована як юридична особа. Тому не можна вести мову про можливість виправлення певних недоробок в установчому акті ні з боку органу державної реєстрації, ні навіть з боку суду.

§ 5. Індивідуалізація юридичної особи

Кожна юридична особа індивідуальна, тому вона повинна мати своє місце знаходження та найменування, що дасть можливість відокреми­ти її від усіх інших організацій.

Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її дер­жавної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Вказівка в уста­новчому документі місцязнаходження зобов’язує юридичну особу (її органи) діяти в його межах. Для діяльності в інших місцях юридична особа може відкривати або філії, або представництва.

Оскільки юридична особа є суб’єктом цивільного обороту, то для того, щоб виступати у ньому від свого імені серед усіх інших суб’єктів, вона повинна мати певну назву — найменування. ЦК розрізняє такі поняття, як «найменування юридичної особи» і «комерційне (фірмове) найменування»^[22]. Найменування повинна мати будь-яка юридична осо­ба, воно вказується в її установчих документах і містить вказівку на організаційно-правову форму. Наприклад, найменування повного та командитного товариств мають містити, крім слів «повне товариство», «командитне товариство», також імена (найменування) або всіх учас­ників, або ім’ я (найменування) одного чи декількох учасників із до­данням слів «і компанія» (ч. 4 ст. 119; ч. 2 ст. 133 ЦК). Причому якщо у найменування командитного товариства включено ім’ я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства. Що ж стосується товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, акціонерних товариств, виробничих кооперативів, то вони повинні містити найме­нування з обов’язковою вказівкою також і назви, наприклад, певна оригінальна назва, власне ім’я, географічна назва тощо (ч. 3 ст. 140; ч. 3 ст. 151; ч. 3 ст. 152; ч. 3 ст. 163 ЦК).

Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності.

Найменування юридичної особи вноситься до Єдиного державно­го реєстру і зобов’язує останню діяти у цивільному обороті тільки під ним, а інші юридичні особи не мають права використовувати це на­йменування.

Юридична особа може мати крім повного найменування також і скорочене.

Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування (далі — фірмове найменування), яке може бути зареєстровано у порядку, передбаченому законом. Фір­мове найменування повинно: а) правдиво відбивати правовий статус юридичної особи і не вводити в оману інших учасників цивільного обороту (принцип дійсності); б) мати розрізняльні ознаки, які не при­пускали б можливості сплутати одне підприємницьке товариство з іншим (принцип виключності); в) може бути зареєстроване у поряд­ку, встановленому законом (принцип публічності).

У сучасних умовах фірмове найменування виконує декілька функ­цій: а) індивідуалізує певну юридичну особу як виробника продукції (робіт, послуг); б) виконує рекламну функцію; в) захищає володільця фірми, який повинен вказувати його на бланках, вивісках тощо.

Виходячи з того, що юридична особа, яка має фірмове наймену­вання, може бути учасницею багатьох правовідносин — адміністра­тивних, трудових, процесуальних тощо, то і в них їй належить висту­пати під фірмовим найменуванням.

Юридична особа — це правова форма, у якій існує реальна орга­нізація — суб’єкт права, яка потребує індивідуалізації з перших хвилин свого існування. Тому саме з отриманням прав юридичної особи у неї виникають особисті немайнові права, з урахуванням і права на найме­нування, що й забезпечуватиме її соціальне буття. Тому доцільно було б поповнити перелік особистих немайнових прав юридичної особи (а до них ЦК відносить право на недоторканність ділової репутації, на таємницю кореспонденції, інформацію тощо) також правом на найме­нування (стосовно підприємницьких товариств правом на фірмове найменування).

Юридична охорона фірмового найменування має здійснюватися автоматично з моменту реєстрації юридичної особи. Це відповідає ст. 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності, згідно з якою «фірмове найменування охороняється у всіх країнах Європей­ського Союзу без обов’ язкової подачі заявки або реєстрації і незалеж­но від того, чи є воно частиною товарного знаку». Утім в Україні не існує механізму перевірки фірмового найменування на новизну, а тому ймовірність однакових назв дуже велика, що породжує плутанину в ідентифікації виробника. Тому доцільним було б уведення Реєстру фірмових найменувань, який став би першим ланцюжком у механізмі правової охорони їх володільців. Засновники (засновник) підприєм­ницького товариства стали б користувачами даних цього Реєстру і по­давали разом з установчими документами державному реєстратору довідку про відсутність аналогічного фірмового найменування, що гарантувало б додержання принципу виключності фірми.

Чинне законодавство не передбачає підстав припинення дії права на фірмове найменування, хоча, виходячи із сутності останнього, слід дійти висновку, що воно припиняється з ліквідацією юридичної особи. Що ж до додаткових підстав припинення права на фірмове наймену­вання, то, на нашу думку, їх слід поділити на декілька видів. Це може бути здійснено: а) з волі самого володільця фірмового найменування, коли він відмовляється від нього і замінює останній на нове; б) коли необхідність кардинальної зміни фірмового найменування пов’язана з припиненням юридичної особи у формі правонаступництва; в) коли є рішення суду про необхідність зміни фірмового найменування з при­чини невідповідності його вимогам законодавства.

І в інших країнах найменування юридичної особи має велике зна­чення. Наприклад, згідно із Законом про компанії (Англія), який одно­часно регулює питання створення і діяльності приватних і публічних компаній, у найменуванні обов’язково наприкінці робиться вказівка на вид компанії (приватна або публічна). Причому існує правило, відпо­відно до якого для виключення дублювання необхідно до моменту вибору найменування вивчити алфавітний покажчик назв, що зберіга­ється у Реєстратора компаній (так зване Реєстраційне бюро компаній). Якщо назва не відповідатиме державним стандартам, вона буде від­хилена.

У цивільному обороті потребують індивідуалізації не тільки самі юридичні особи, а й однорідні товари (продукція), послуги, робота, які вони випускають, надають, виконують. Із цією метою використовують: торговельні марки, позначення товару (послуги) географічним зазна­ченням тощо.

Торговельна марка — це будь-яке позначення або будь-яка комбі­нація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами (ст. 492 ЦК). Такими по­значеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображуваль­ні елементи, комбінації кольорів.

Властивості окремих товарів значною мірою можуть визначатися природними умовами тієї місцевості, де їх виробляють (наприклад, мінеральна вода «Моршинська», «Миргородська», «Трускавецька»). Під географічним позначенням розуміють назву країни, населеного пункту, місцевості або іншого географічного об’єкта, що використову­ється для позначення товару, особливі властивості якого виключно чи головним чином зумовлюються характерними для даного географічного об’єкта природними чи іншими чинниками або поєднанням при­родних умов і цих чинників. Юридичні особи, що виробляють такі товари, можуть зареєструвати право на географічне зазначення для позначення товару^[23].

§ 6. Цивільна правоздатність і цивільна дієздатність юридичної особи

Якщо до встановлення ринкових відносин цивільна правоздатність (далі — правоздатність) юридичної особи була спеціальною (обмеженою)^[24], то сьогодні спеціальну правоздатність мають, за загаль­ним правилом, юридичні особи публічного права.

Юридична особа приватного права відповідно до ст. 91 ЦК здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині, тобто вона здатна мати загальну (універсальну) правоздатність.

Виходячи з того, що саме від якості соціального середовища за­лежить побудова правового регулювання, дієвість систем регулювання, що використовуються в ході юридичного впливу, ЦК сприйняв тенден­цію до розширення обсягу правоздатності юридичної особи, врахову­ючи те, що в ринкових умовах застосування принципу спеціальної правоздатності не відповідає умовам підприємницької діяльності^[25].

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реє­стру запису про її припинення.

Але чи свідчить це про те, що всі без винятку юридичні особи при­ватного права повинні мати загальну (універсальну) правоздатність? Вважаємо що ні, бо, по-перше, існують підприємницькі товариства, які займаються виключними видами підприємницької діяльності (на­приклад, страховою, банківською, туристичною^[26]) і не можуть займа­тися ніякими іншими видами діяльності, тобто правоздатність у них залишається спеціальною.

По-друге, непідприємницькі юридичні особи, включаючи непід- приємницькі товариства і установи, створюються для досягнення певної мети, а значить надання їм загальної (універсальної) право­здатності не узгоджується з цільовим характером їх діяльності. Зо­крема, релігійні організації мають спеціальну правоздатність, що пов’ язана з метою їх діяльності, тобто із задоволенням релігійних та інших, пов’язаних із ними, потреб. Виходячи з цього, вказані юридич­ні особи повинні мати спеціальну (цільову) правоздатність.

Надання непідприємницьким організаціям можливості здійснення підприємницької діяльності зовсім не означає, що таким чином їх правоздатність має бути загальною (універсальною), бо, по-перше, не всі з них взагалі зможуть займатися підприємницькою діяльністю, а, по-друге, якщо це й відбудеться, то ця діяльність повинна, перш за все, узгоджуватися (підпорядковуватися) з метою створення такої юридич­ної особи, а прибуток від такої діяльності повинен спрямовуватися тільки на розвиток і функціонування цієї організації і не може бути розподіленим між її засновниками. До речі, це відповідає також тен­денції розвитку законодавства інших країн. Зокрема, щодо благодійних організацій законодавство більшості країн закріплює декілька правил стосовно здійснення ними підприємницької діяльності. По-перше, вона повинна провадитися тільки тоді, коли це не відволікає від основної мети цієї організації і є прямим наслідком здійснення благодійної ді­яльності. По-друге, вона повинна провадитися окремою структурою, яка перебуває у власності благодійної організації. По-третє, відносини між благодійною організацією і структурним підрозділом визначають­ся дуже повно й імперативно. Вважаємо, що при здійсненні підпри­ємницької діяльності такими організаціями виникає ніби «змішана» правоздатність, яка не тотожна спеціальній, бо юридична особа отри­мує додаткові спеціальні права та обов’ язки, але її не можна характе­ризувати і як загальну, бо вона обмежена певними рамками.

Слід виходити з того, що термін «правоздатність» юридичної осо­би підлягає поширеному тлумаченню, оскільки до його змісту входять і всі елементи дієздатності^[27]. Юридична особа стає правосуб’єктною з моменту свого створення, тобто в момент реєстрації стає не тільки правоздатною, а й дієздатною, і має можливість набувати цивільних прав та обов’ язків, здійснюючи їх через свої органи.

§ 7. Органи юридичної особи

Юридична особа — самостійний щодо своїх учасників суб’єкт цивільних правовідносин. Вона набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом.

Орган юридичної особи (далі — орган) — це юридична конструк­ція, що створюється правом з метою дати можливість сформувати і виразити волю юридичної особи, відстоювати її інтереси. Між юри­дичною особою і її органом правові відносини не виникають. Дії ор­гана — дії самої юридичної особи. Орган — це законний представник юридичної особи, оскільки його повноваження засновані на вказівках закону і можуть здійснюватися без довіреності. Тому його треба роз­глядати як інституціонально-функціонального представника юридич­ної особи. Інституціональність представництва органу виявляється у затвердженні на законодавчому рівні механізму набуття останньою цивільних прав та обов’язків безпосередньо через свої органи, вста­новлення не тільки можливості, а й необхідності формування відпо­відних органів останньої, їх склад, порядок створення, а також компе­тенції. Функціональність органу виявляється у здійсненні ним в інте­ресах останньої своїх повноважень у межах визначеної законом (ста­тутом) компетенції^[28].

Виходячи з наведеного, слід розмежовувати представництво як інститут цивільного права, введення якого пов’язано з необхідністю здійснювати юридичні дії за тих суб’єктів цивільного права — фізич­них чи юридичних осіб, які за певних обставин позбавлені здатності або можливості їх здійснювати самостійно, і як функціонального пред­ставника юридичної особи — орган, виходячи з особливості юридич­ної особи, яка полягає у тому, що вона, як самостійний суб’єкт права, бере участь у цивільному обороті тільки через цей орган (органи). Такий підхід притаманний сучасним законодавствам більшості розви­нутих країн Заходу^[29]. Законодавець України теж стоїть на цій позиції. У відносинах із третіми особами орган виступає від її імені і зобов’язаний діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і ро­зумно та не перевищувати своїх повноважень щодо представництва (ч. 3 ст. 94 ЦК). До представників закон відносить і членів органу юридичної особи (ч. 4 ст. 94).

Органи юридичної особи можуть бути:

за складом — колегіальними (правління, дирекція, рада) і одноосіб­ними (президент, директор). Колегіальні органи, за правилом, обира­ються, одноосібні — призначаються;

за призначенням — волеутворюючі та волевиявляючі (виконавчі). Зокрема, загальні збори є вищим органом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю^[30], але вони тільки формують волю останнього, а виражати її може або правління акціонерного то­вариства — колегіальний виконавчий орган, або одноосібний виконав­чий орган.

Юридична особа може мати як один орган (раду, правління), так одночасно й декілька органів (загальні збори акціонерів, наглядову раду, правління тощо). Порядок призначення або обрання органів управління, а також інші правила, що регламентують їх діяльність, встановлюються законами і установчим документом юридичної особи.

Разом з тим чинне законодавство закріпило не тільки можливість реалізації правосуб’єктності юридичної особи через систему органів останньої. ЦК передбачає, що юридична особа може набувати цивіль­ні права та обов’язки також і через своїх учасників у випадках, вста­новлених законом (ч. 2 ст. 94). Таким чином, законодавець мов би ле­галізує можливість учасників своїми діями набувати для юридичної особи певні права і обов’язки. Утім така можливість не може бути без­межною. Слід визнати правильним, що законодавець вказує на її межі — це може відбуватися виключно у випадках, передбачених за­коном. Пов’язується це з тим, що в системі юридичних осіб функціо­нують такі організації, в яких реалізація правосуб’єктності через сис­тему органів приведе до руйнації основних принципів їх функціону­вання. Так, повне товариство належить до господарських товариств, в основі яких лежить особистий момент, оскільки для нього характер­ним є поєднання особистої участі учасників і їх майна з метою здій­снення підприємницької діяльності від імені товариства. У цьому то­варистві учасники солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відпові­дальність за його зобов’язаннями усім майном, що їм належить, а звід­си, зацікавленість кожного з учасників у справах товариства, що мож­ливо лише за умови, якщо ведення цих справ буде здійснюватися ними самими. Кожний учасник має право діяти від імені повного товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам (ч. 1 ст. 122 ЦК України).

У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинен­ня кожного правочину є необхідною згода всіх учасників товариства, хоча засновницьким договором можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю їх голосів. Кожний учасник має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.

Якщо ведення справ доручено окремим учасникам, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ това­риства.

Відповідно до ст. 136 ЦК управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку, встановле­ному для повного товариства. З огляду на те, що вкладники до участі у цьому товаристві залучаються виключно з метою збільшення його складеного капіталу, вони відсторонюються від будь-якої участі у ве­денні справ останнього і, як наслідок, від представництва з його справ. Щодо цього вкладники не наділені жодними правами і не несуть жод­них обов’язків. Так, вони не мають права заперечувати проти дій пов­них учасників щодо управління діяльністю командитного товариства, хоча і мають право оспорювати такі дії, якщо ними порушуються умо­ви засновницького договору товариства або вони не відповідають за­кону. Проте вкладник може бути допущений до управління веденням справ цього товариства, але виключно тоді, коли йому буде видана до­віреність повними учасниками як особами, що здійснюють управління товариством.

Таким чином, можна констатувати, що чинне законодавство закрі­пило декілька моделей реалізації юридичною особою правосуб’єктності: або через систему своїх органів, залежно від виду юридичної особи, або через учасників (осіб) у випадках, установлених законом. Але не­залежно від того, яка б легальна модель реалізації правосуб’єктності юридичною особою не застосовувалася, закон вимагає і від органів, і від особи, яка відповідно до установчих документів чи закону ви­ступає від імені юридичної особи, здійснення повноважень таким чином, щоб це відповідало вимогам добросовісності і розумності. Цей припис спрямований не тільки на захист інтересів самої юридичної особи, а й інтересів її учасників. За допомогою таких категорій, як до­бросовісність і розумність, закон встановлює межі здійснення повно­важень зазначених інституціонально-функціональних представників, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку останніх.

Розумність і добросовісність дій зазначених осіб презюмуються (ч. 5 ст. 12 ЦК України). Вчинення правочину з перевищенням повно­важень не може створювати правових наслідків для особи, від імені якої він вчинений. Тому перевищення органом юридичної особи повно­важень, імперативно встановлених законом, тягне за собою визнання правочину недійсним за правилами статей 215-216 ЦК України.

Структурна побудова органів юридичної особи повністю залежить від виду останньої. За загальним правилом, органами управління то­вариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Винятки стосуються, перш за все, повних і командитних товариств, а також товариств, які мають спеціальну правоздатність. Так, органами корпоративних інвестиційних фондів, які провадять діяльність виключно із спільного інвестування, відпо­відно до Закону України «Про інститути спільного інвестування (па­йові та корпоративні інвестиційні фонди»)^[31] є загальні збори акціонерів та спостережна (наглядова) рада. Утворення інших органів у цих фон­дах заборонено (ст. 14). Проте управління активами цього фонду на підставі відповідного договору здійснює компанія з управління акти­вами. У відносинах із третіми особами зазначена компанія повинна діяти від імені та в інтересах корпоративного інвестиційного фонду на підставі договору про управління активами (ст. 11). Відповідно до За­кону України «Про кредитні спілки»^[32] органами управління кредитної спілки є загальні збори її членів, спостережна рада, ревізійна комісія, кредитний комітет та правління. Причому рішенням загальних зборів членів кредитної спілки можуть бути створені й інші органи управління. Кредитний комітет є спеціальним органом, відповідальним за організа­цію кредитної діяльності спілки. Він призначається спостережною ра­дою, підзвітний загальним зборам та спостережній раді і несе перед ними відповідальність за ефективність кредитної діяльності спілки.

В акціонерних товариствах може до того ж бути створена наглядо­ва рада, яка здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства (ч. 1 ст. 160 ЦК). Таким чином, на­глядова рада — це орган, який поєднує в собі і управлінські, і конт­рольні функції. Створення наглядової ради є обов’язковим в акціонер­них товариствах з кількістю акціонерів — власників простих акцій 10 осіб і більше. У товаристві з кількістю акціонерів — власників простих акцій 9 осіб і менше у разі відсутності наглядової ради її повноваження здійснюються загальними зборами (ч. 2 ст. 51 Закону України «Про акціонерні товариства»^[33]).

У структурі органів товариства виділяють вищий орган — загальні збори учасників як волеутворюючий орган, який визначає питання, пов’ язані з життєдіяльністю товариства на всіх етапах його існування аж до прийняття рішення про припинення діяльності (ч. 5 пп. «е», «ї» ст. 41, ч. 1 ст. 59, ч. 3 ст. 65 Закону України «Про господарські товариства»^[34], ч. 2 ст. 15 Закону України «Про кооперацію»^[35]). Відповідно до законодав­ства саме цей орган формує інші органи управління та органи контролю, зокрема ревізійну комісію, причому виконавчі органи підзвітні загальним зборам (ч. 5 пп. «в», «г» ст. 41, ч. 1 ст. 59, ч. 3 ст. 65 Закону України «Про господарські товариства», ч. 2 ст. 15 Закону України «Про кооперацію»). Щодо установчих зборів, то вони не є різновидом загальних зборів учасників, бо загальні збори — це орган управління товариством, а на момент скликання установчих зборів товариства як суб’єкта права ще не існує, тобто немає суб’єкта, в якому здійснюється управління.

Визнання загальних зборів учасників (акціонерів, членів) вищим органом управління товариства означає, що діяльність цього органу — спосіб здійснення товариством своєї дієздатності. Так, відповідно до

ч. 5 п. «д» ст. 41, ч. 1 ст. 59, ч. 3 ст. 65 Закону України «Про господар­ські товариства», ч. 1 пп. 11-12 ст. 33 Закону України «Про акціонерні товариства» загальні збори АТ, ТОВ, ТДВ затверджують річні резуль­тати діяльності цих товариств, порядок розподілу прибутку, строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів), а відповідно до ч. 1 ст. 59, ч. 3 ст. 65 Закону України «Про господарські товариства» загаль­ні збори ТОВ, ТДВ затверджують договори (правочини), укладені на суму, що перевищує вказану в статуті цих товариств. Відсутність такого рішення тягне за собою недійсність правочину.

Рішення загальних зборів учасників товариства — це особливий юри­дичний акт, який приймається у процесі реалізації вказаним органом своєї компетенції і спрямований на формування волі юридичної особи.

В окремих випадках закон дозволяє приймати рішення в товаристві не загальним зборам учасників, а іншому, спеціально створеному для цього органу. Так, відповідно до ч. 7 ст. 15 Закону України «Про ко­операцію» можливо, якщо це передбачається статутом кооперативу, скликання зборів уповноважених кооперативу. Це відбувається у разі, коли з організаційних причин, а саме через територіальне розміщення чи значну чисельність членів кооперативу проведення загальних зборів членів кооперативу неможливе. Кількість членів кооперативу, які мають право делегувати уповноважених, та порядок їх делегування визна­чаються статутом кооперативу.

З огляду на те, що ЦК закріпив можливість функціонування това­риств однієї особи, постає питання про можливість створення в них такого органу управління, як загальні збори учасників. Відповідь на це питання надана в Законі України «Про акціонерні товариства» від­носно акціонерних товариств однієї особи (ст. 49). Утім запропонова­ний підхід може бути поширено на всі товариства однієї особи. Повно­важення загальних зборів товариства однієї особи здійснюються учас­ником одноосібно. Рішення з питань, що належать до компетенції за­гальних зборів, оформляється учасником письмово (у формі наказу) та засвідчується печаткою товариства або нотаріально.

Традиційно доктрина цивільного права і цивільне законодавство відносять виконавчий орган до класичних органів товариства, який представляє останнє у цивільних правовідносинах. Незалежно від виду підприємницького товариства виконавчий орган, на відміну від загальних зборів учасників товариства, є волевиявляючим його органом, що здійснює функцію безпосереднього управління ним (ч. 1 ст. 161; ч. 2 ст. 145 ЦК; статті 17, 62 та 65 Закону України «Про господарські това­риства»; статті 58-61 Закону України «Про акціонерні товариства»; ст. 16 Закону України «Про кооперацію»).

Виконавчий орган товариства створюється за рішенням загальних зборів товариства із встановленням його компетенції і складу. Цей орган підзвітний у своїй діяльності загальним зборам учасників (акці­онерів) товариства, організовує виконання їх рішень і несе перед ними відповідальність за ефективність роботи товариства.

При вирішенні питань у межах своєї компетенції виконавчий орган юридичної особи діє самостійно і ніякий інший орган не має права давати йому юридично обов’язкові вказівки. Повноваження виконав­чого органу на вчинення правочинів визначаються відповідно до прин­ципу загальної правоздатності юридичної особи, тобто виконавчий орган може вчиняти будь-які правочини, які не заборонені законом. Проте слід враховувати, що підприємницькі товариства, які займають­ся виключними видами підприємницької діяльності (страховою, бан­ківською тощо) і не можуть займатися ніякими іншими видами діяль­ності, мають спеціальну правоздатність.

Не можна не звернути увагу на те, що ЦК передбачив можливість обрання виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю не лише із складу його учасників (ст. 145). Безумовно, це не «винахід» українського законодавця. Сучасне цивільне законодавство РФ знає такий інститут як керуюча компанія господарського товариства, який замінює виконавчий орган господарського товариства іншою юридичною особою або індивідуальним підприємцем (п. 3 ст. 103 ЦК РФ). У науко­вій літературі це пов’язують із тим, що однією з характерних ознак су­часності є відокремлення функції управління від капіталу^[36], а звідси не обов’ язковим є правило, згідно з яким управління повинно здійснюва­тись тільки тим органом, що формується у структурі юридичної особи, хоча існує й інша точка зору, яку можна назвати негативною. Представ­ники останньої вважають, що у зв’язку з тим, що юридична особа реа­лізує свою волю безпосередньо через свої органи, якщо таким органом стає за договором інша комерційна організація або індивідуальний під­приємець, юридична особа втрачає свою сутність^[37].

Виходячи з того, що законодавець України теж передбачив можли­вість обрання виконавчого органу товариства не лише зі складу його учасників, виникає питання: чи відбивається це на традиційних ознаках юридичної особи? На перший погляд складається враження, що ні, оскільки саме загальні збори учасників такого товариства приймають рішення про створення виконавчого органу — дирекції (директора) не зі складу його учасників. Утім, по-перше, це повинно відбуватися тільки тоді, коли утворити дирекцію або обрати одноосібного дирек­тора виключно зі складу учасників товариства неможливо, оскільки останні неспроможні належним чином виконувати свої обов’язки, від чого будуть страждати інтереси товариства, а звідси й інтереси його учасників. По-друге, приймаючи рішення з цього питання, загальні збори повинні знати: хто конкретно буде входити до складу виконав­чого органу, включаючи й осіб, які не є його членами, а для цього необ­хідно заздалегідь отримати інформацію про ділові якості таких осіб (особи), а також згоду від них на здійснення управління товариством. Саме тому в науковій літературі висловлена думка, що введення такої новели є передчасним.

Установа створюється за волевиявленням особи, яка стоїть поза нею або навіть вже перестала існувати, оскільки установчий акт про її створення може міститися і в заповіті. Виходячи з того, що управляти юридичною особою можна або шляхом створення в її структурі відпо­відних органів, або шляхом закріплення за учасниками останньої права своїми діями набувати для неї певні права і обов’ язки, щодо управління установою законодавець обирає перший шлях і встановлює, що в установі обов’язково створюється такий виконавчий орган, як правління, до якого застосовуються положення ст. 99 ЦК про виконав­чий орган товариства, хоча установчим актом може бути передбачено створення й інших органів управління установою із визначенням по­рядку їх формування і складу. На відміну від товариств закон забороняє засновникам установи брати участь в її управлінні як одноособово, так і через систему її органів. Таким чином, воля установи — це волевияв­лення її засновника (-ків), яке проводиться в життя її правлінням. Цим пояснюється те, що в установі немає волеутворюючого органу, а існує лише волевиявляючий (виконавчий) орган — правління.

Відповідно до закону повноваження органу, який діє від імені юридичної особи, можуть бути обмежені компетентними органами. Це стосується обмежень повноважень, перш за все, виконавчого органу юридичної особи, який на відміну від інших її органів представляє  юридичну особу в цивільному обороті, здійснюючи без довіреності від її імені дії, спрямовані на встановлення, зміну і припинення цивільних прав і обов’язків.

Але обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи у відносинах із третіми особами не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Інші органи юридичної особи, зокрема загальні збори або наглядова рада товари­ства беруть участь у набутті цивільних прав і обов’ язків товариством шляхом створення виконавчого органу і прийняття в межах своїх по­вноважень обов’язкових для останнього рішень, здійснюючи контроль за його діяльністю, наприклад, в АТ шляхом дачі згоди на вчинення значних правочинів, правочинів, щодо вчинення яких є заінтересова­ність, тощо (статті 70-71 Закону України «Про акціонерні товариства»).

Компетенція виконавчого органу юридичної особи може бути обмежена установчими документами порівняно з тим, як вона визна­чена законом, за умови якщо інше не передбачено самим законом. Так, відповідно до ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства» рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна або послуг, що є його предметом, становить від 10 до 25 від­сотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звіт­ності АТ, приймається наглядовою радою, а статутом АТ можуть бути визначені додаткові критерії для віднесення правочинів до категорії значних правочинів. Звідси для визнання дійсними правочинів, які вчинюються з третіми особами, необхідним є дотримання виконавчим органом такої вимоги, як дія в межах компетенції, яка визначається для нього не тільки законом, іншими нормативно-правовими актами, а й установчими документами.

ЦК України не містить норми, яка б передбачала наслідки обме­ження повноважень на здійснення правочину, хоча законодавство інших країн, зокрема РФ, досвід якої можна було б запозичити, передбачає, наприклад, що коли в статуті акціонерного товариства будуть визна­чені додаткові критерії для віднесення правочинів до категорії значних, а виконавчий орган товариства при вчиненні такого правочину не вра­хує цього і таким чином вийде за межі встановлених обмежень, то цей правочин буде вважатися оспорюваним і може бути визнаний судом недійсним за позовом юридичної особи, в інтересах якої і були вста­новлені обмеження, якщо вона докаже, що контрагент знав чи не міг не знати про це.

Можливість обмеження повноважень органу юридичної особи по­винна бути зазначена в законі і знайти своє закріплення в установчих документах юридичної особи, а позивач повинен доказати, що контр­агент знав або міг знати про такі обмеження (доказати факт ознайом­лення контрагента в момент підписання правочину з установчими документами юридичної особи, вказати на укладений із банком договір на розрахунково-касове обслуговування юридичної особи, що свідчить про те, що банк ознайомлений із статутними обмеженнями повнова­жень виконавчого органу юридичної особи, тощо).

Хоча існуюча система вимог до установчих документів юридичної особи, які подаються на реєстрацію до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, вимагає обов’язкового внесення відомостей щодо компетенції органів юридичної особи (ч. 1 ст. 88 ЦК, ч. 2 ст. 82 ГК, статті 4, 37, 51, 67, 65, 76 Закону України «Про господарські товариства», пункти 11 і 13 ч. 2 статей 13, 33, 52, 58—59 Закону України «Про акціонерні товариства»), включаючи і обмежен­ня повноважень щодо представництва юридичної особи (ч. 2 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізич­них осіб — підприємців»), на практиці все зводиться до того, що до Статуту (іншого установчого документа) вноситься тільки перелік питань, які охоплюються компетенцією її органів, що навряд чи зможе послужити юридичній особі в доведенні того, що третя особа знала про обмеження компетенції того чи іншого органу. Тому було б до­цільним, щоб Статут юридичної особи містив не перелік питань, які належать до компетенції її органів, зокрема виконавчого органу, як органу, який здійснює керівництво поточною діяльністю юридичної особи, а це означає здійснення значної кількості дій, які усі не можуть знайти відбиття в статуті, а містив норми, які б встановлювали обме­ження або заборону на здійснення органами юридичної особи тих чи інших дій, а також передбачали б основні їх права і обов’язки.

Проте ніхто не може заборонити юридичній особі, в інтересах якої були встановлені обмеження повноважень її органів, при вчиненні правочину з виходом за межі обмеження таких повноважень, схвалити в подальшому такий правочин шляхом прийняття виконання по ньому її уповноваженим органом.

Вищенаведене характеризує правовий статус органів юридичної особи, які, за загальним правилом, створюються і наділяються компе­тенцією на період діяльності юридичної особи. А як бути в тому ви­падку, коли юридична особа перебуває на стадії припинення своєї ді­яльності? Залишається компетенція органів юридичної особи незмін­ною чи вона змінюється і якою мірою?

Аналіз чинного законодавства свідчить про таке. Виконання функ­цій із припинення юридичної особи за рішенням учасників юридичної особи, суду або органу, що прийняв таке рішення, може бути покладе­но, по-перше, на орган юридичної особи (абз. 2 ч. 2 ст. 105 ЦК), і тоді компетенцією цього органу буде охоплюватися здійснення усіх заходів, спрямованих на припинення діяльності юридичної особи. По-друге, виконання функцій із припинення юридичної особи може бути покла­дено на призначену вищевказаними органами комісію з припинення юридичної особи (далі -комісія) (абз. 1 ч. 2 ст. 105 ЦК), до якої пере­йдуть повноваження щодо управління справами юридичної особи і якій буде надано право виступати в суді від імені юридичної особи, що припиняється (ч. 3 ст. 105 ЦК). Таким чином, комісія — це спеціальний орган юридичної особи, який призначається і наділяється певною компетенцією виключно з метою проведення процедури припинення юридичної особи або у формі ліквідації, або у формі правонаступни- цтва^[38]. Хоча відповіді на те, як співвідносяться поняття «управління справами юридичної особи» і «управління юридичної особи», законо­давство не дає, а судова практика пропонує різні варіанти рішення щодо цього, логічним є висновок, що комісія на зазначеній стадії заступає місце органів юридичної особи.

Підсумовуючи наведене, органи юридичної особи можна класифі­кувати залежно і від компетенції, якою вони наділяються на різних етапах функціонування юридичної особи, на основні (постійні) та спеціальні (тимчасові).

§ 8. Організаційно-правові форми юридичних осіб

Організаційно-правова форма юридичної особи — певний тип організації, в якій повинна створюватися і діяти юридична особа того чи іншого виду^[39]. ЦК встановлює організаційно-правові форми тільки для такого виду юридичних осіб, як юридичні особи приватно­го права (ч. 3 ст. 81). Відповідно до ст. 83 ЦК вони можуть створювтися у формі товариств, установ та в інших формах, установлених законом. Таким чином, лише законодавець може встановлювати організаційно-правові форми існування юридичних осіб приватного права. Уособлення юридичної особи кожної організаційно-правової форми знаходить своє відбиття в притаманному тільки цій формі уста­новчому документі.

Утім кожна з організаційно-правових форм юридичних осіб при­ватного права може мати свої види, особливості правового статусу яких теж встановлюються, за правилом, законом (ч. 3 ст. 83, ч. 2 ст. 85 ЦК). При цьому законодавець встановлює, що положення глави 7 ЦК «За­гальні положення про юридичну особу» застосовуються до всіх това­риств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом (ч. 4 ст. 83).

Таким чином, вид організаційно-правової форми юридичної особи — це тип організації, яка має сукупність конкретних ознак, що об’єктивно відрізняють її від інших юридичних осіб однієї організаційно-правової форми.

Розглянемо кожну з організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права. Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦК товариство — це ор­ганізація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Слід зауважити: дане легальне ви­значення не враховує, що такий вид товариства, як господарське това­риство — це організація, яка створюється не тільки об’ єднанням осіб, а й об’єднанням майна або, якщо мова йде про товариство однієї осо­би, — виключно виділенням майна.

Товариства поділяються на підприємницькі і непідприємницькі. Підприємницькі товариства — це юридичні особи, які створюються виключно як господарські товариства або виробничі кооперативи і здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (ст. 84 ЦК). Непідпри- ємницькі товариства — товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (ч. 1 ст. 85 ЦК). Таким чином, як системоутворюючий (кваліфікуючий) критерій для розрізнення юридичних осіб приватного права на підприємницькі і непідприємницькі у ЦК обраний функціональний критерій — здій­снення непідприємницької діяльності. Беззаперечно, із цим погодитись не можна, оскільки всі юридичні особи приватного права мають право займатися підприємницькою діяльністю в межах, установлених зако­ном. Тому єдиним системоутворюючим критерієм їх розрізнення слід вважати заборону розподілу прибутку на користь або учасників юри­дичної особи, або інших заздалегідь визначених осіб, зокрема, заснов­ників установ.

Розглянемо такий вид підприємницьких товариств, як господарське товариство. Господарське товариство — юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Назва­не товариство — родове поняття, яке об’єднує п’ять самостійних видів товариств: повне товариство, командитне, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство. Для них загальною ознакою є наявність статутного (складеного) капіталу, по­діленого на частки між учасниками. Учасником вказаних товариств можуть бути фізичні або юридичні особи. Обмеження щодо участі у господарських товариствах може бути встановлено законом.

Водночас кожний із видів господарського товариства має свої осо­бливі ознаки.

Повне товариство — товариство, учасники якого відповідно до за­сновницького договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідаль­ність за його зобов’ язаннями усім майном, що їм належить, на яке може бути звернене стягнення. Ця додаткова відповідальність виникає тоді, коли у повного товариства недостатньо майна для задоволення вимог кредиторів. Причому учасник відповідає за боргами товариства неза­лежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство, до моменту свого вибуття з останнього. Учасник, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відпо­відній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.

Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

Прибуток та збитки товариства розподіляються між його учас­никами пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників.

Командитне товариство — товариство, у якому разом з учасни­ками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’ язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі у діяльності товариства.

Правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідальність за зобов’ язаннями товариства тотожні правовому статусу учасників і відповідальності учасників повного товариства.

Особа може бути повним учасником тільки в одному командитно- му товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього ж товариства і не може бути учасником повного товариства.

Командитне товариство створюється і діє на підставі засновниць­кого договору, який підписується усіма повними учасниками. Заснов­ницький договір, окрім загальних умов, характерних для всіх това­риств, повинен містити умови: про розмір та склад складеного капіта­лу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учас­ників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладу вкладників.

Вкладник зобов’язаний зробити вклад до складеного капіталу, що посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві, та має певні права, включаючи право на одержання частини прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом), яка належить на його вклад; право вимоги першочергового повернен­ня вкладу у разі ліквідації товариства; право на ознайомлення з річни­ми звітами та балансами товариства (ст. 137 ЦК).

Командитне товариство ліквідується при вибутті всіх вкладників. Однак повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство.

У частині, яка не стосується правового положення вкладників, командитне товариство аналогічне повному товариству.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це засноване одним або декількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір котрих встановлюється статутом.

Статут товариства, крім відомостей, що повинні містити установчі документи інших господарських товариств, повинен містити відомос­ті: про розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компетенцію органів управління і порядок при­йняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному капіталі.

ЦК передбачає наявність спеціального закону, який повинен вста­новити мінімальний розмір статутного капіталу товариства та врегу­лювати максимальну кількість його учасників. При перевищенні цієї кількості товариство підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а зі спливом цього строку — ліквідації в судо­вому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до вста­новленої межі.

До моменту державної реєстрації товариства його учасники повин­ні сплатити не менше ніж п’ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.

Учасники товариства не відповідають за його зобов’язаннями і не­суть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це організація з фік­сованим складом учасників, тобто частки розподіляються в них серед відомого обмеженого кола осіб. Учасник такого товариства має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) в статут­ному капіталі одному або декільком його учасникам. Відчуження своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Слід зазначити, що ЦК допускає можливість звернення стягнення на частину майна товариства, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за особистими боргами останнього лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Звернення стягнення на всю частку учасника у статутному капіталі товариства припиняє його участь у товаристві.

Товариство з додатковою відповідальністю — це товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поді­лений на частки, розмір котрих визначений статутом.

Учасники такого товариства солідарно несуть додаткову (субсиді- арну) відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу.

У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідаль­ність за зобов’язаннями товариства розподіляється між іншими учас­никами товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі то­вариства.

До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються по­ложення про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом (ч. 4 ст. 151 ЦК).

Акціонерне товариство (далі — АТ) — товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номі­нальної вартості (ч. 1 ст. 152 ЦК)^[40]. Відповідно до Закону України «Про акціонерні товариства» останні за типом поділяються на публічні і при­ватні (ст. 5), що відповідає практиці регулювання відносин у праві Європейського Союзу. Кількісний склад акціонерів приватного акціо­нерного товариства не може перевищувати 100 акціонерів. Що ж до Закону України «Про господарські товариства», то останні поділялись ним на відкриті і закриті акціонерні товариства (ст. 25).

АТ може бути створено шляхом заснування або злиття, поділу, ви­ділу чи перетворення підприємницького (підприємницьких) товари­ства, державного (державних), комунального (комунальних) та інших підприємств у АТ.

Специфіка правового статусу АТ полягає в тому, що його статутний капітал формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та (або) юридичним особам, причому він не може бути меншим від суми, яка встановлюється законом.

АТ самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за зобов’язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства у межах вартості акцій, що їм належать. Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов’язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості на­лежних їм акцій. Утім особи, що створюють АТ, несуть солідарну відповідальність за зобов’ язаннями, що виникли до державної реєстра­ції товариства. Вони укладають між собою договір, який, як вже вка­зувалося, є не установчим документом товариства, а визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення.

Одним із видів підприємницьких товариств є виробничий ко­оператив, який являє собою добровільне об’єднання фізичних осіб на засадах членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності на засадах їх обов ’язкової трудової участі з метою одер­жання прибутку. Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначаються Законом України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 р.^[41]

Кооператив створюється його засновниками на добровільних за­садах на установчих зборах і діє на підставі статуту. Кількість членів кооперативу не може бути меншою ніж три особи. За напрямами ді­яльності виробничий кооператив може бути торговельно-закупівельним, транспортним, освітнім, туристичним, медичним тощо.

Виробничий кооператив відрізняється від господарських товариств такими ознаками: це — добровільне об’єднання суб’єктів цивільного права — фізичних осіб, які досягли 16-річного віку; діяльність коопе­ративу базується на засадах членства учасників; майнова відокремле­ність кооперативу базується на праві власності на об’ єднане його членами майно (вступні, пайові й інші обов’язкові внески); коопера­тив — єдиний власник цього майна. Член кооперативу не має права розпоряджатися кооперативним паєм.

Член виробничого кооперативу зобов’язаний внести до дня держав­ної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, — протягом року з дня його державної реє­страції, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу.

Виробничий кооператив не має права випускати акції.

Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідаль­ність за зобов’язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встанов­лених статутом кооперативу і законом. Член виробничого кооперативу має право на вихід із нього з виплатою вартості паю або видачею май­на, пропорційно розміру його паю, а також виплат, встановлених ста­тутом кооперативу. Такі ж наслідки передбачаються й при виключенні члена виробничого кооперативу. При ліквідації кооперативу члени останнього можуть одержати відповідну частку майна, що залишило­ся після ліквідації кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, відповідно до їх трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.

Установчим документом виробничого кооперативу є статут, що затверджується загальними зборами його членів і який повинен міс­тити, крім відомостей, які містять установчі документи інших підпри­ємницьких товариств, відомості: про розмір пайового внеску члена кооперативу та про їх відповідальність за порушення зобов’ язання щодо внесення пайових внесків; характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їх відповідальності за пору­шення зобов’язань щодо особистої трудової участі; порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови субсидіарної відпові­дальності його членів за зобов’ язаннями кооперативу; склад і компе­тенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень.

Органами управління виробничого кооперативу є загальні збори його членів і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Непідприємницькі товариства мають різні види, які відрізняють­ся один від одного особливостями організаційної структури, спосо­бами відокремлення майна та способами участі в цивільному обороті, відповідальністю. Утім, на відміну від підприємницьких товариств, щодо яких закон встановлює виключний перелік їх видів, непідпри- ємницькі товариства такого вичерпного переліку не мають.

Одним із видів непідприємницьких товариств є споживчі коопе­ративи, які функціонують сьогодні і на підставі Закону України «Про кооперацію», і Закону України «Про споживчу кооперацію» від 10 квіт­ня 1992 р.^[42], оскільки Законом України «Про кооперацію» не було вне­сено жодних змін до останнього. Обидва закони визначають правові, економічні та соціальні основи діяльності споживчої кооперації в Укра­їні, включаючи і діяльність споживчих товариств.

Споживчий кооператив (споживче товариство) — кооператив, який утворюється шляхом об’єднання фізичних та /або юридичних осіб України (вони діють через своїх представників) для організації торго­вельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів (ст. 2 Закону України «Про кооперацію»).

Майно кооперативу складається з пайових внесків його членів. Споживчий кооператив, на відміну від виробничого, хоча й займається господарською діяльністю, але вона не пов’язана з одержанням при­бутку. Прибуток спрямовується на задоволення певних потреб членів кооперативу. Крім того, члени споживчого кооперативу не повинні брати участі своєю працею у діяльності кооперативу і не несуть від­повідальності за його борги.

Кредитна спілка. Одним із видів непідприємницьких товариств є кредитні спілки, які діють на підставі Закону України «Про кредитні спілки» від 20 грудня 2001 р.^[43]

Кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізич­ними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на коопера­тивних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Виключним видом діяль­ності кредитної спілки є надання своїм членам фінансових послуг. Кредитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів. Чисельність її засновників (членів), а ними можуть бути виключно фізичні особи, не може бути менше ніж 50 осіб, яких відповідно до закону об’єднує хоча б одна з таких ознак: спільне місце роботи чи навчання або належність до однієї професійної спілки, об’єднання професійних спілок, іншої громадської чи релігійної організації або проживання у одному селі, селищі, місті, районі, області. Кредитна спілка — юридична особа, що діє на підставі статуту. Органами її управління є загальні збори членів, спостережна рада, правління, кре­дитний комітет. Останній орган є спеціальним. Він призначається спостережною радою, підзвітний загальним зборам і відповідає за організацію кредитної діяльності спілки.

Непідприємницькі товариства можуть функціонувати у формі об’єднань громадян, які є добровільними громадськими угрупован­нями, створеними на засадах єдності інтересів для спільної реалізації фізичними особами своїх прав і свобод.

Об’єднання громадян у свою чергу поділяються на політичні партії та громадські організації, які до 5 квітня 2001 р. створювалися і функціонували на підставі Закону України «Про об’ єднання громадян» від 16 червня 1992 р.^[44] 5 квітня 2001 р. прийнятий Закон України «Про по­літичні партії в Україні»^[45], який став спеціальним щодо Закону від 16 червня 1992 р., хоча обидва вони регулюють питання, пов’язані з член­ством у політичних партіях і порядком їх утворення, формуванням май­нової бази політичних партій тощо, але вирішують їх неоднаково.

Політична партія — це зареєстроване згідно із законом добро­вільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціо­нальної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприян­ня формуванню, вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України, які досягли 18 років, тобто які відповідно до Конституції мають право голосу на виборах, за винятком випадків, передбачених у законі. Зо­крема, членами політичних партій не можуть бути судді, працівники прокуратури, працівники органів внутрішніх справ, співробітники Служби безпеки України, військовослужбовці. Громадянин може пере­бувати одночасно лише в одній партії.

Політична партія діє на підставі статуту, який приймається на її установчому з’їзді (конференції). Вона є власником майна, яке форму­ється на законних підставах. При цьому закон забороняє фінансування політичних партій органами державної влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків, зазначених законом; державними та комунальними підприємствами, установами і організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які на­лежать нерезидентам; благодійними та релігійними організаціями; анонімними особами або під псевдонімом; іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

Громадська організація — це об’єднання громадян для задоволен­ня і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Засновниками цих організацій є громадяни. Так, членами об’ єднань громадян, окрім об’єднань молоді і дитячих об’єднань, можуть бути особи, які досягли 14-річного віку. Вони входять до їх складу на за­садах членства, але ніяких прав на майно організації не мають.

До громадських організацій належать професійні спілки, які на сьогодні функціонують на підставі Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р.^[46] Про­фесійна спілка (профспілка) — добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Професій­ні спілки створюються з метою здійснення представництва та захис­ту трудових, соціально-економічних прав та інтересів її членів. Проф­спілки діють на підставі статутів, які приймаються з’їздами, конфе­ренціями, установчими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня.

Благодійні організації. Загальні засади благодійництва, правове регулювання благодійної діяльності здійснюється на основі Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р.^[47]

Благодійна організація — недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності — безкорисливої діяльності, що не передбачає одержання прибутків, в інтересах сус­пільства або окремих категорій осіб.

Відповідно до вказаного Закону такі організації можуть створюва­тися як членська благодійна організація; благодійний фонд; благодійна установа; інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо).

Конкретний вид (організаційно-правова форма) вказаної організа­ції визначається засновниками (засновником), якими можуть бути фізичні особи, які досягли 18 років, а також юридичні особи.

Засновники, створивши благодійну організацію, передають у влас­ність останньої свої внески, які разом із внесками інших благодійників становитимуть майно організації, щодо якого остання має право здій­снювати будь-які правочини, що не суперечать її статутним цілям та законодавству. Майно благодійної організації може формуватися також за рахунок гуманітарної допомоги, що надходить в Україну, — коштів, матеріальних і нематеріальних активів, цінних паперів, які передають­ся (пересилаються), тощо^[48]. Засновники і благодійна організація не відповідають за зобов’язаннями одне одного.

Творчі спілки — добровільне об’єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мис­тецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту. Правовий статус названих спілок регулюється Законом України «Про професій­них творчих працівників та творчі спілки» від 7 жовтня 1997 р.^[49] Твор­ча спілка діє на засадах добровільного об’єднання її членів, які нале­жать до одного фахового напряму культури та мистецтва (музики, архітектури, дизайну, журналістики, кінематографії, композиторів, майстрів народного мистецтва, письменників, театральних діячів, фотохудожників, художників, кобзарів, рекламістів), самоврядування, взаємодопомоги і співробітництва, невтручання у творчий процес, вільного вибору форм і методів творчої діяльності, визнання автор­ських прав. У кожному фаховому напрямі може бути створено одне або більше добровільних творчих об’єднань.

Творчі спілки можуть мати всеукраїнський та регіональний (міс­цевий) статус. До всеукраїнських творчих спілок належать ті, діяль­ність яких поширюється на територію всієї України і котрі мають місцеві творчі осередки у більшості її областей. До регіональних (міс­цевих) творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці чи регіону.

Діяльність творчої спілки припиняється згідно з рішенням загаль­них зборів (з’ їзду, конференції) або на підставі рішення суду в разі порушення законодавства. У випадку ліквідації спілки майно, яке їй належало на праві власності, передається організації-правонаступнику, а коли вона відсутня, — реалізується в установленому законом поряд­ку. Кошти, отримані від реалізації майна, можуть бути використані лише на цілі, пов’язані з розвитком відповідної галузі культури та мистецтва.

Релігійні організації — найстаріші суб’єкти права, які стали під­ґрунтям для утворення окремої самостійної системи, в основі якої лежить релігійна віра фізичних осіб. На сьогодні — це функціональні види непідприємницьких юридичних осіб, які створюються з єдиною метою — задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і по­ширювати віру та діють на підставі конституційно-правового принци­пу відокремлення від держави й відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури.

Правовий статус релігійних організацій регулюється Законом Укра­їни «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі — Закон) від 23 квітня 1991 р.^[50] До таких організацій, а Закон закріплює їх вичерпний перелік, належать: релігійні громади, релігійні управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні (релігійні) навчальні заклади, а також об’ єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій (ст. 7 Закону). На інші орга­нізації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширю­ється.

Загальними ознаками релігійних організацій є: спільність інте­ресів громадян, які об’єднуються; добровільність об’єднання; від­сутність фіксованого членства; дія на підставі статутів; схожа систе­ма органів управління; тотожне спрямування коштів та майна після їх ліквідації.

Релігійні організації, за винятком об’єднань релігійних організацій^[51], мають всі ознаки юридичної особи: організаційну єдність; майнову відокремленість, самостійну цивільно-правову відповідальність; ви­ступ у цивільному обороті від свого імені. Проте, для релігійних орга­нізацій юридична особа — це лише одна з можливих форм участі в цивільному обороті. Так, на законодавчому рівні релігійним громадам дозволено діяти без державної реєстрації. Такі громади можна віднести до квазісуб’єктних утворень (релігійних груп), які повинні повідомля­ти державні органи про своє заснування^[52].

Закон не містить визначення поняття релігійної організації. Зроби­ти це дуже складно, оскільки існує безліч релігійних течій, які мають неоднаковий рівень розвитку, різні традиції, догматичні уявлення. За­кон не дає і понять окремих різновидів цих організацій, за винятком поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації віруючих громадян того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Таким чином, на рівні Закону визнається, що релігійна грома­да — основна форма організації віруючих.

Проте, враховуючи спрямованість діяльності окремих видів релі­гійних організацій, можна визначити кожну з них. Так, монастир — це релігійна організація, що створюється за рішенням релігійного об’єднання шляхом об’єднання фізичних осіб, які спільно проживають за особливими правилами і традиціями чернечого життя, з метою сво­го духовно-морального удосконалення. Релігійне братство — це ре­лігійна організація, яка утворюється для проведення релігійно просвітницької діяльності: поглиблення вивчення основ православної віри, виховання дітей та молоді на основах християнської моралі та культури. Місіонерське товариство (місія) — релігійна організація, заснована виключно релігійними управліннями (центрами) з метою поширення через місіонерську роботу певного віровчення серед на­селення, яке сповідує іншу віру.

Щодо духовних навчальних закладів, то їх лише умовно можна віднести до релігійних організацій, оскільки за своєю суттю — це установа, метою якої є здійснення освітньої діяльності з підготовки кадрів священнослужителів.

Кожний із різновидів релігійних організацій має складну правову природу, що обумовлено метою створення, порядком заснування та організаційною структурою.

Хоча всі релігійні організації створюються з метою задоволення релігійних потреб громадян, але кожний із видів забезпечує досягнен­ня цієї мети на своїй ділянці діяльності, що дає можливість класифі­кувати релігійні організації на культові — релігійні громади та монас­тирі і не культові — релігійні управління (центри), духовні навчальні заклади, релігійні братства.

Релігійні організації в цілому не можна підвести під жодну з організаційно-правових форм юридичної особи — товариство або установу. Так, релігійні громади, релігійні братства, місіонерські то­вариства (місії) формуються на засадах добровільності вступу до них учасників і нематеріальному інтересі з боку останніх, тобто мають ознаки товариства. Монастир має ознаки як непідприємницького то­вариства, так і установи, а релігійні управління (центри) та духовні навчальні заклади — ознаки установи.

Релігійні організації створюються у нормативно-явочному порядку, тобто на тих умовах і за тими правилами, які передбачені в Законі, а відповідний державний орган лише контролює дотримання закон­ності створення цього суб’єкта засновниками і реєструє його статут. Статути всіх цих організацій, за винятком релігійних об’ єднань, прий­маються на загальних зборах на підставі відповідного рішення релі­гійного управління (центру) про заснування цих організацій. Релігійні об’єднання приймають статути на своїх з’їздах (конференціях), при­чому це може бути або статут про управління релігійного об’ єднання (церкви), або статут управління (центру). Перший із них є внутрішнім документом і прав юридичної особи релігійному об’єднанню не дає. У ньому визначається ієрархічна та інституційна структура, а саме: порядок утворення, заснування або створення тих чи інших церковних структур, їх цілі, завдання, права, обов’язки, функції, а також взаємо­відносини між церковними структурами, підрозділами, їх підпорядко­ваність за канонами і традиціями церкви. На підставі цього документа вже приймається і реєструється цивільно-правовий статут релігійного управління (центру), а також окремо цивільно-правові статути кожно­го структурного підрозділу об’єднання. Якщо ж на з’їзді (конференції) приймається статут управління (центру), то після його реєстрації він і стає цивільно-правовим статутом, за яким релігійне управління (центр) набуває прав юридичної особи. Цей статут стає внутрішнім управлінським документом, за яким із відповідних структурних під­розділів (релігійна громада, братство, місія, монастир, духовний на­вчальний заклад) формується релігійне об’ єднання (церков).

Релігійні організації наділяються спеціальною правоздатністю, оскільки їх правомочності обумовлені виключно метою створення, а межі діяльності визначаються не тільки Законом, а й внутрішніми канонічними настановами. Звідси, здійснення правочинів, а також інших юридично-значущих дій має бути підпорядковано встановленій Законом і зафіксованій у Статуті меті, і не може їй суперечити. При цьому релігійні організації мають право здійснювати підприємницьку діяльність, якщо ця діяльність відповідає меті їх створення і сприяє її досягненню.

Щодо релігійних груп, то порівняно з релігійними організаціями вони мають обмежений обсяг правоздатності і наділяються лише правами на здійснення богослужінь та інших релігійних обрядів і церемоній.

Майно релігійних організацій має цільове призначення і повинно використовуватися виключно для досягнення статутних цілей, а також тих цілей, які за своїм характером спрямовані на досягнення релігійної мети. Чинне законодавство не враховує цієї особливості, але каноніч­не право чітко на це спрямовано, про що свідчать такі його положення, як контроль за використанням майна за призначенням з боку структур­них підрозділів центрами (управліннями) релігійних організацій; за­борона профанації священних сосудів, різницьких речей, які освячені застосуванням при відправленні богослужіння; заборона на заставу, а також на відчуження церковних речей шляхом продажу та дарування тощо. Таким чином, майнова правосуб’єктність релігійних організацій залежить не тільки від їх виду, а й від об’єктів церковного майна, що їм належить на праві власності, а також положень, що містяться в ка­нонічному праві і локальних актах цих організацій.

Діяльність релігійної організації може бути припинена у зв’язку з її ліквідацією, яка здійснюється відповідно до її власних настанов. У разі порушення такою організацією положень законодавства її ді­яльність може бути припинена за рішенням суду. Але це можливо лише у випадках діяльності названої організації, пов’язаної з посяганням на життя, здоров’я, свободу і гідність особи; систематичного порушення нею встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів тощо.

Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку — юри­дична особа, створена власниками для сприяння використанню їх власного майна та управління, утримання і використання неподільно­го та загального майна.

Правові та організаційні засади створення, функціонування, реор­ганізації та ліквідації вказаної юридичної особи визначаються Законом України «Про об’ єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29 листопада 2001 р.^[53] Об’єднання створюється для забезпечення і захисту прав його членів та дотримання їхніх обов’язків, належного утримання і використання неподільного та загального майна, забез­печення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством і установчими документами. Об’єднання створюється на установчих зборах власників жилих та нежилих при­міщень і діє на підставі статуту. Членом об’єднання може бути фізич­на та юридична особа, яка є власником квартири (квартир) або при­міщення (приміщень) у багатоквартирному будинку. Органами управ­ління об’єднання є загальні збори та правління. Для здійснення конт­ролю за фінансово-господарською діяльністю створюється ревізійна комісія.

В об’єднання можуть бути перетворені житлово-будівельні коопе­ративи за рішенням загальних зборів. З моменту прийняття такого рішення зазначені збори вважаються установчими зборами об’єднання. Участь в останніх можуть брати члени житлово-будівельного коопе­ративу, які повністю сплатили вартість жилих приміщень і належної частки у вартості нежилих приміщень та іншого майна і виявили таке бажання.

До непідприємницьких юридичних осіб належать і установи.

Установа — це організація, створена однією або декількома осо­бами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’ єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна (ч. 3 ст. 83 ЦК).

За сучасних умов установи, як правило, виконують соціально- культурні, управлінські та інші суспільно корисні функції, спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших немайнових потреб.

Установи не мають основною метою отримання прибутку, оскіль­ки відповідно до ст. 86 ЦК вони поряд зі своєю основною діяльністю можуть займатися й підприємницькою, якщо інше не встановлено за­коном і якщо дана діяльність відповідає меті, для якої вони створені, і сприяє її досягненню. Прибуток, який одержує установа від цієї ді­яльності, не може розподілятися між її засновниками, а має бути спря­мований на досягнення цілей, встановлених для неї засновником (-ками). Звідси, установа — це організаційно-правова форма непідпри- ємницьких юридичних осіб, яку умовно можна назвати формою за­стосування і призначення майна для досягнення ідеальних соціально значущих цілей, яка функціонує на принципах, що суттєво відрізня­ються від тих, які закладені в механізм функціонування іншої організаційно-правової форми — товариства^[54].

До ознак, які характеризують установу як самостійну організаційно- правову форму непідприємницької юридичної особи, належать: мета, яка має суспільно значущі цілі залежно від сфери діяльності й окрес­люється її засновником(-ами), яким може бути як фізична, так і юри­дична особа(-и); створення без наміру отримання прибутку, хоча мож­ливість здійснення підприємницької діяльності, яка щодо основної мети має підпорядкований характер, не виключається; наявність осо­бливого установчого документа — установчого акта; відсутність член­ства; особливий порядок формування майна, перелік якого наводиться в установчому акті й передача якого засновником (у разі його смерті — зобов’ язаною особою) здійснюється вже після державної реєстрації установи; цільове призначення майна; заборона на управління устано­ви засновником(-ами); заборона на розподіл прибутку між учасниками (засновниками); правовідносини участі, які виникають між установою та її учасниками і мають суто організаційний характер; особливий по­рядок зміни цілей діяльності установи, а також структури її органів управління.

З огляду на те, що на рівні ЦК неможливо врегулювати особливос­ті правового статусу всіх видів установ, в основі поділу яких на види лежить функціональний критерій, виникає потреба в регламентуванні їх діяльності на рівні спеціального законодавства.

Для створення установи необхідно бажання (волевиявлення) одно­го чи декількох осіб — її засновників, яке втілюється в установчому акті, і реєстрація установи в установленому законом порядку. Орган державної реєстрації легітимує своїм актом виникнення установи, що, як правило, повинна функціонувати безстроково.

При створенні установи вирізняються такі етапи: передреєстрацій- ний і післяреєстраційний. Це пов’ язано з тим, що майновий складник установи на момент визнання її юридичною особою існує тільки гіпо­тетично в установчому акті, оскільки майно передається останній лише після її державної реєстрації (ст. 102 ЦК). Таким чином, наповнення шляхом передачі майна такої ознаки установи, як її майнова відокрем­леність, винесено за межі процесу створення останньої. Утім з огляду на те, що майнова відокремленість — одна з основних ознак юридич­ної особи, майно має передаватися до державної реєстрації установи.

Майно установи має цільове призначення й повинно використову­ватися виключно для досягнення суспільно значущої цілі, визначеної її засновником (-ами). Цільове використання майна впливає на його оборотоздатність.

На правовий статус установи впливає конкретна мета, якої прагнув засновник(-ики). Проте ЦК передбачив можливість зміни такої мети. Це відбувається за заявою органу державної реєстрації, погодженої з органами управління установою, у судовому порядку. Мотиви звер­нення до суду мають виключний перелік: здійснення мети стає немож­ливим або досягнення останньої загрожує суспільним інтересам (ч. 1 ст. 103 ЦК). Суд у таких випадках повинен враховувати наміри заснов­ника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна передава­лися тим дестинаторам^[55], яким вони призначалися за наміром засно­вника.

Якщо від зміни мети залежить зміна структури управління устано­вою, то суд теж може це зробити. Проте зміна структури управління може відбуватися за рішенням суду і з інших поважних причин.

Установа може припинити діяльність у таких випадках: закінчення строку, на який вона була створена; прийняття засновником(-ами) рі­шення про це; прийняття аналогічного рішення відповідним державним органом, який здійснює державну реєстрацію, у випадках встановлених законом (неможливості досягнення суспільно значущої цілі, постав­леної перед установою, зокрема внаслідок недостатності майна; до­сягнення такої мети загрожує суспільним інтересам); ухилення від досягнення суспільно значущої цілі, передбаченої засновником(-ами); систематичного порушення установою законодавства у сфері здійснен­ня підприємницької діяльності; систематичного здійснення діяльності, що суперечить визначеній в установчому акті суспільно значущій меті, розподіл прибутку, отриманого від підприємницької діяльності, між учасниками (засновниками) тощо.

§ 9. Філії та представництва

Тенденція до постійного розширення території, на якій кожна з юри­дичних осіб прагне здійснювати певні дії (виконувати роботи, надавати послуги тощо), — закономірний процес. До того ж у кожної з них існує необхідність представляти і захищати свої інтереси далеко за межами свого місцезнаходження. Виходячи з вказаного, законодавець наділяє останніх правом створювати відокремлені (структурні) підрозділи, а саме філії і представництва. ЦК зберіг той підхід, що існував у раніше чинному законодавстві стосовно сутності філій та представництв юри­дичної особи, але встановив при цьому вичерпний перелік таких відо­кремлених підрозділів. Це тільки філії і представництва^[56].

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташо­ваний поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функ­цій (окремий цех, інше виробництво) (ч. 1 ст. 95 ЦК).

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представни­цтво і захист інтересів останньої (ч. 2 ст. 95 ЦК).

Філії та представництва не є юридичними особами, хоча мають і назву, і місцезнаходження, і навіть свої органи. Утім ці ознаки їх лише індивідуалізують, тобто дають можливість виділити серед інших струк­турних підрозділів тієї чи іншої юридичної особи. Філії та представ­ництва наділяються майном юридичної особи, що їх створила. На перший погляд може скластися враження, що таким чином відбуваєть­ся відокремлення майна юридичної особи і закріплення його за іншою організацією. Насправді це не так. Майно — власність юридичної осо­би і незалежно від його відокремлення залишається її власністю. На нього може бути звернене стягнення як за борги філій або представ­ництв, так і за борги самої юридичної особи, що їх створила. Факт наділення майном філії або представництва пов’язується лише з ве­денням бухгалтерського обліку: майно враховується на окремих балан­сах останніх.

Відсутність у філій та представництв цивільної правоздатності не дає можливості їм стати учасниками цивільних правовідносин, а їх намагання діяти від свого імені позбавлені цивільно-правового зна­чення. Філії та представництва діють на підставі затвердженого юри­дичною особою положення, яке встановлює зміст і порядок їх діяль­ності.

Керівник філії або представництва, призначений юридичною осо­бою, діє у межах виданої нею довіреності, завжди від імені та в інтере­сах останньої.

Відокремлені підрозділи юридичної особи не підлягають державній реєстрації, хоча дані про них включаються до Єдиного державного реєстру. Таким чином, юридична особа повинна повідомити держав­ного реєстратора про їх створення шляхом внесення додаткової інфор­мації до своєї реєстраційної картки.

Що стосується представництв та філій іноземних компаній в Укра­їні, то вони підлягають акредитації на її території у порядку, встанов­леному законом.

§ 10. Припинення юридичних осіб

Припинення юридичної особи можливо у двох формах — у фор­мі ліквідації або у формі правонаступництва (ст. 104 ЦК). Юридич­на особа є такою, що припинилася, з дня внесення до Єдиного держав­ного реєстру запису про її припинення.

Загальні засади припинення юридичної особи передбачаються статтями 104-112 ЦК. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, по-перше, зобов’язані негайно письмово повідомити про це орган державної реєстрації, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості, що юридична особа перебуває у процесі припинення; по-друге, при­значають за погодженням з органом державної реєстрації комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки припинення такої особи. Ви­конання функцій комісії з припинення юридичної особи можуть бути покладені на орган управління юридичною особою.

Припинення діяльності різних організаційно-правових форм та видів юридичних осіб відбувається у порядку, передбаченому спеці­альним законодавством.

Припинення юридичної особи у формі правонаступництва передбачає виникнення на основі юридичної особи однієї або біль­ше нових юридичних осіб. ЦК відмовився від терміна «реорганізація», замінивши по суті останній на його характеристику, бо правонаступ- ництво — це спосіб передання всього свого майна, прав та обов’язків однією юридичною особою іншим юридичним особам — правонаступникам, що може відбуватися у таких формах зміни статусу юридичної особи, як злиття, приєднання або поділ^[57].

ЦК не дає поняття правонаступництва, а визначає тільки існуючі її форми — злиття декількох юридичних осіб в одну юридичну особу; поділ однієї юридичної особи на декілька самостійних юридичних осіб; приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи; перетворення, тобто зміну організаційно-правової форми юри­дичної особи.

Припинення юридичної особи у формі правонаступництва здійсню­ється за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповно­важеного на це установчим документом, а у випадках, установлених законом, — за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Таким чином, припинення у формі правонаступництва передбачає добровільний і примусовий порядок припинення юридичної особи.

Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних ор­ганів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злит­тя або приєднання. Таку згоду відповідно до ст. 22 Закону України «Про захист економічної конкуренції» треба одержати від антимонопольних органів — Антимонопольного комітету України (далі — АКУ) чи ад­міністративної колегії АКУ, які контролюють появу юридичних осіб, що можуть зайняти домінуюче становище на товарному ринку. При порушенні цих вимог АКУ має право у судовому порядку вимагати визнання недійсним такого припинення юридичної особи.

При злитті двох або більше юридичних осіб вони припиняють свою діяльність, а замість них створюється нова юридична особа, до якої переходять всі права та обов’язки останніх.

При поділі на базі однієї юридичної особи, яка припиняє свою діяльність, утворюється дві або більше юридичних осіб. Усе майно юридичної особи на підставі роздільчого акта (балансу) поділяється на відповідні частки майна та відповідні права та обов’язки юридичної особи, що припиняє свою діяльність, і переходять до створених юри­дичних осіб.

При приєднанні однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи всі їх права і обов’ язки переходять до останньої одночасно з припиненням діяльності всіх юридичних осіб і виникнен­ням нової юридичної особи.

Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми. У разі перетворення до нової юридичної особи переходить усе майно, всі права та обов’язки попередньої юридичної особи^[58].

Окремо слід зупинитися на такому способі, як виділ. Відповідно до ст. 109 ЦК виділ — це перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов’ язків юридичної особи до однієї або кількох ство­рюваних нових юридичних осіб. Таким чином, при виділі юридична особа зберігає своє існування як вже нова юридична особа і частина її майна теж оформлюється як нова юридична особа (юридичні особи). Цей спосіб законодавець помістив серед норм, які регулюють порядок припинення діяльності юридичних осіб, хоча і не відніс його до таких форм правонаступництва, як злиття, приєднання, поділ, перетворення. На наш погляд, це технічний прийом, який застосовано, виходячи з того, що у даному випадку відбувається не тільки «переродження» юридичної особи, а й створення нових юридичних осіб (юридичної особи), про що прямо вказується в ч. 1 ст. 109 ЦК.

До виділу застосовуються за аналогією положення про припинен­ня юридичної особи у формі правонаступництва (частини 1, 2, 4 ст. 105; статті 106, 107 ЦК).

Ліквідація — це така форма припинення діяльності юридичної особи, яка не передбачає перехід прав і обов’язків у порядку право- наступництва до інших юридичних осіб, оскільки сама юридична особа, а звідси також її права і обов’язки ліквідуються. Незважаю­чи на те, що юридичні особи різних організаційно-правових форм та видів мають особливі підстави ліквідації, можна виділити загальні, більш-менш притаманні усім юридичним особам.

Законодавець розрізняє добровільний і примусовий порядок ліквідації. Добровільний порядок передбачає, що юридична особа припиняє свою діяльність за рішенням учасників або органу юридич­ної особи, уповноваженого на це установчим документом. Мотиви ініціативи учасників можуть бути різними. Зокрема, це може бути пов’язано із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, з досягненням мети, для якої її створено, а також із певними обставини, що не дають можливості функціонування юридичної осо­би в тій чи іншій організаційно-правовій формі. Наприклад, коли в повному товаристві залишається один учасник, воно ліквідується, якщо учасник протягом шести місяців з цього моменту не перетворить таке товариство в інше господарське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК). Якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідаль­ністю стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації (ст. 144 ЦК). Установчим документом юридичної особи можуть бути передбачені й інші підстави припинення її діяльності (наприклад, висновок за­сновників про недоцільність її існування). Спеціальні закони, які визначають правове становище тієї чи іншої форми юридичних осіб, містять особливі підстави їх ліквідації. Зокрема, особливості лікві­дації банків встановлюються Законом України «Про банки і банків­ську діяльність», пенсійних недержавних фондів — Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення» тощо.

Примусова ліквідація юридичної особи провадиться на підставі рішень суду. Це можливо, зокрема, при визнанні недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, установлених законом. З вимогою до суду про ліквідацію юридичної особи може звертатися орган державної реєстрації, а також учасник юридичної особи.

Для ліквідації юридичної особи органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію, створюється ліквідаційна комісія, встановлю­ються порядок і строки ліквідації. Суд може покласти обов’язки щодо ліквідації юридичної особи на учасників або орган, уповноважений приймати рішення про ліквідацію.

З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи, і вона виступає у суді від імені цієї юридичної особи. Порядок ліквідації юридичної особи вста­новлюється ст. 111 ЦК. Ліквідаційна комісія повідомляє про ліквідацію у пресі за місцем знаходження юридичної особи, про порядок і строки ліквідації, вживає необхідних заходів для стягнення дебіторської за­боргованості юридичної особи, виявлення її кредиторів та претензій останніх, провадить інвентаризацію і оцінку майна, складає проміжний ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію. У разі недо­статності в юридичної особи коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює продаж майна останньої і провадить розрахунки з кредиторами (задоволення вимог кредиторів відбуваєть­ся відповідно до ст. 112 ЦК). Тільки після цього складається ліквіда­ційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про її ліквідацію. Майно, що залиши­лося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної осо­би або законом.

Припинення юридичної особи у формі ліквідації через про­цедуру банкрутства. Ринкова економіка не може ефективно функці­онувати за відсутності законодавства, яке охороняло б цивільний обо­рот від наслідків неефективної роботи юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, що виявляється в невиконанні прийнятих останніми на себе зобов’язань, коли таке невиконання набуває стійко­го систематичного характеру. Виникає потреба офіційного визнання вказаного учасника неплатоспроможним боржником (банкрутом) і вжиття певних заходів, включаючи і ліквідацію.

Відповідно до чинного законодавства банкрутство — це визнана господарським судом (далі — судом) неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Ліквідація через процедуру банкрутства — припинення діяль­ності юридичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності, визнаної судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задо­волення судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Суб’єкт банкрутства — боржник, неспроможність якого викона­ти свої грошові зобов’язання встановлена судом.

Відповідно до того, що цивільне законодавство регулює діяльність юридичних осіб приватного права, як боржника слід розглядати під­приємницькі товариства (господарські товариства будь-якого виду або виробничий кооператив), які неспроможні виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом трьох мі­сяців після настання встановленого строку їх сплати. Боржниками не можуть бути відокремлені структурні підрозділи вказаних юридичних осіб — філії та представництва. Утім Законом України «Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»^[59] (далі — Закон) встановлено, що його положення застосовуються також до юридичних осіб приватного права, що діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фондів (ч. 4 ст. 3).

Неплатоспроможність — неспроможність вказаних юридичних осіб виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання (зобов’язання боржника заплатити кредитору певну суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством) перед кредиторами, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через віднов­лення платоспроможності.

Кредитор — це юридична або фізична особа, яка має у встановле­ному порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків та зборів. Кредитори поділяються на два види: конкурсні — кредитори, які виникли до порушення про­вадження у справі про банкрутство або визнані як конкурсні згідно з указаним Законом і зобов’язання яких не забезпечені заставою майна боржника, та поточні — ті кредитори, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

Умови та порядок визнання юридичної особи (боржника) банкру­том, повного або часткового задоволення вимог кредиторів та засто­сування судових процедур банкрутства: розпорядження майном борж­ника; мирової угоди; санації; ліквідаційної процедури встановлено Законом, який передбачає також й особливості банкрутства окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності (зокрема, страхових організацій, організацій — професійних учасників ринку цінних папе­рів, містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств, сільсько­господарських підприємств тощо).

Разом з тим ліквідація внаслідок банкрутства — виняткова міра, що, як правило, не дає можливості кредиторам задовольнити свої ви­моги у повному обсязі, виходячи з принципу, який при цьому діє, — справедливість і рівномірність розподілу майна боржника між усіма кредиторами. Відповідно до ст. 31 Закону існує шість черг задоволен­ня вимог кредиторів. Причому вимоги кожної наступної черги задо­вольняються у міру надходження на рахунок коштів від продажу май­на банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги. Кредитори ж конче зацікавлені у тому, щоб отримати борг у повному обсязі. А це можливо лише тоді, коли боржник функціонуватиме як учасник цивільного обороту. Звідси: ліквідація — не самоціль і їй обов’язково мають передувати певні запобіжні заходи, які становлять цілу систему. Наприклад, Закон відносить до останніх досудову сана­цію, яка є системою реорганізаційних організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати будь-яка особа з метою запобігання банкрутству боржника до початку порушення провадження у справі про банкрут­ство. Оздоровлення фінансово-господарського становища боржника може здійснюватися, наприклад, шляхом надання або фізичною, або юридичною особою (інвестором) фінансової допомоги у розмірі, до­статньому для погашення зобов’язань боржника перед кредиторами, що, у свою чергу, зобов’ язує боржника взяти на себе відповідні зобов’язання перед особами, які надали таку допомогу (ст. 3 Закону).

Тільки тоді, коли запобіжні заходи не спрацьовують, кредитор або боржник мають право на звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство (далі — заяви) (ч. 2 ст. 6 Закону). Проваджен­ня у справах про банкрутство регулюється розділом ІІ Закону.

Існують такі правила подачі заяви кредитором: вона може ґрун­туватися на об’ єднаній заборгованості боржника щодо різних зобов’язань перед ним; декілька кредиторів мають право об’єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою, а при проведенні процедур банкрутства їх інтереси буде представляти комі­тет кредиторів. Заява повинна відповідати певним вимогам, що вста­новлені ч. 1 ст. 7 Закону.

Боржник теж має право звернення до суду з відповідною заявою (ч. 2 ст. 6 Закону). Але він зобов’язаний це зробити у разі виникнення таких обставин: задоволення вимог одного або декількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’ язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами; орган боржника, уповно­важений прийняти рішення про його ліквідацію, прийняв рішення про звернення до суду із заявою боржника про порушення справи про бан­крутство; при ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства встановлена неможливість боржника задовольнити вимоги кредитора у повному обсязі (ч. 5 ст. 7 Закону). На боржникові лежить зобов’язання одночасно подати до суду план санації юридичної особи.

Справа про банкрутство порушується безпосередньо господар­ським судом за місцезнаходженням боржника, якщо безспірні вимо­ги кредитора (вимоги, визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника) до боржника сукупно становлять не менше трьохсот міні­мальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку (ч. 3 ст. 6 Закону).

Отримавши заяву, суддя може: прийняти її і порушити справу про банкрутство; відмовити в її прийнятті (наприклад, коли вимоги кредитора повністю забезпечені заставою (ч. 2 ст. 8 Закону) або по­вернути її без розгляду (ст. 9 Закону). Утім повернення заяви не пере­шкоджає повторному зверненню з нею до суду в загальному порядку після усунення допущеного порушення.

Якщо суддя приймає заяву, він виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутства ухвалу про порушення про­вадження у справі про банкрутство, у якій, зокрема, вказується: про введення процедури розпорядження майном боржника, про призна­чення розпорядника майна, про дату проведення підготовчого засідан­ня суду; введення мораторію на задоволення вимог кредиторів. У цій же ухвалі боржника може бути зобов’язано подати аудиторський ви­сновок або провести аудит. Із дня винесення даної ухвали рішення про реорганізацію (припинення діяльності боржника у формі правонаступ- ництва) чи ліквідацію приймаються у порядку, визначеному Законом (ч. 14 ст. 11).

До дати проведення підготовчого засідання боржник повинен: подати до суду та заявнику відзив на заяву, а також оголошення про порушення справи про банкрутство до офіційних друкованих орга­нів (газет «Голос України» або «Урядовий кур’єр»). З моменту цього оголошення починає спливати 30-денний строк подачі конкурсними кредиторами письмових заяв із вимогами до боржника, а також до­кументів, що їх підтверджують. Вимоги, пред’явлені після спливу цього строку, або не заявлені взагалі — не розглядаються і вважають­ся погашеними (ч. 1, ч. 2 ст. 14 Закону).

Кредитор має право: заявити додаткові майнові вимоги, а якщо попередні вимоги забезпечені заставою, заявити вимоги у частині, не забезпеченій нею, або на суму різниці між розміром вимоги та виручкою, яка може бути отримана при продажу предмета застави, якщо вартість останньої недостатня для повного задоволення вимог кредитора.

За результатами розгляду заяви кредитора та відзиву боржника у підготовчому засіданні виноситься ухвала, у якій визначаються: розмір вимог кредитора, дата складання розпорядником майна реєстру вимог кредиторів, дата попереднього засідання суду, дата скликання перших загальних зборів кредиторів, дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника чи про визнання його банкру­том і відкриття ліквідаційної процедури або припинення провадження у справі про банкрутство.

Суд виносить ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство у випадках, передбачених законом (зокрема, боржник не включений до Єдиного державного реєстру; боржник на цей час вже ліквідований; затверджено мирову угоду; боржник виконав усі зобов’язання перед кредиторами тощо) (ст. 40 Закону).

Процедура розпорядження майном. У цій процедурі суд має право за клопотанням сторін або учасників провадження у справі про банкрутство (сторони, арбітражний керуючий тощо) чи за своєю іні­ціативою вживати заходів щодо забезпечення вимог кредиторів, а саме:

заборонити укладати без згоди арбітражного керуючого угоди, зобов’язати боржника передати цінні папери, валютні цінності, інше майно на зберігання третім особам або вжити інших заходів для збе­реження майна боржника;

відсторонювати керівника боржника від посади та покласти ви­конання його обов’ язків на розпорядника майна, якщо керівник борж­ника перешкоджає діям розпорядника майна, а також вчиняє дії, які порушують права та законні інтереси боржника, кредиторів тощо.

Запроваджені заходи діють відповідно або до дня введення про­цедури санації і призначення її керуючого, або до винесення постано­ви про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної про­цедури з призначенням ліквідатора, або до затвердження судом миро­вої угоди, або до винесення ухвали про відмову у визнанні боржника банкрутом.

Як уже вказувалося, одночасно з порушенням провадження у спра­ві про банкрутство вводиться мораторій на задоволення вимог кре­диторів, тобто зупиняється виконання боржником усіх вимог креди­торів за зобов’язаннями, що виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, включаючи і ті, які виникли після порушен­ня справи, але віднесені до вимог конкурсних кредиторів; а також зу­пиняється дія будь-яких заходів, спрямованих на забезпечення при­мусового виконання таких вимог: забороняється стягнення на підста­ві виконавчих та інших документів, не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи не­належне виконання грошових зобов’язань тощо (частини 4-5 ст. 12 Закону). Утім дія мораторію не поширюється на відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю та життю фізичної особи, на виплату авторської винагороди тощо (ч. 6 ст. 12 Закону).

Дія мораторію припиняється з дня припинення провадження у спра­ві про банкрутство.

У процедурі розпорядження майном майнові інтереси кредиторів забезпечує розпорядник майна боржника, який призначається судом із числа осіб, зареєстрованих як арбітражні керуючі (ст. 3 Закону), за загальним правилом на строк не більш як шість місяців. Він наділя­ється певними правами та обов’язками. Призначення розпорядника майна не є підставою для припинення повноважень керівника чи ор­гану управління боржника, за деякими винятками (ч. 16 ст. 13 Закону). Розпорядник майна, як правило, не має права втручатися в оперативно- господарську діяльність боржника (частини 14 - 15 ст. 13 Закону). Разом з тим після його призначення органи управління боржника не мають права приймати рішення про: припинення боржника шляхом

правонаступництва або ліквідацію; створення юридичних осіб або про участь в інших юридичних особах; створення філій та представництв; виплату дивідендів; проведення боржником емісії цінних паперів; ви­хід зі складу учасників боржника юридичної особи; придбання у ак­ціонерів раніше випущених акцій боржника тощо (ч. 11 ст. 13 Закону). Певні дії можуть здійснюватися керівником, органом управління борж­ника за згодою розпорядника майна (частини 12-13 ст. 13 Закону).

Повноваження розпорядника майна припиняються з дня затвер­дження судом мирової угоди або призначення керуючого санацією або призначення ліквідатора, якщо інше не передбачено Законом.

Саме у цій процедурі створюється, як вже зазначалося, комітет кредиторів, котрий приймає рішення щодо: підготовки та укладення мирової угоди, продовження або скорочення строку процедури розпо­рядження майном боржника, звернення до суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкрит­тя ліквідаційної процедури, припинення повноважень розпорядника майна тощо (ч. 8 ст. 16 Закону).

Процедура санації боржника. Суд за клопотанням комітету креди­торів (ст. 16 Закону) у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією, яким може бути призначено особу, що виконувала повноваження розпорядника майна, чи керівника боржника, якщо на це є згода комітету кредиторів та (або) інвесторів.

Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців, хоча за клопотанням комітету кредиторів цей строк може бути продовжено ще до шести місяців або скорочено.

Із дня винесення ухвали про санацію: керівник боржника відсто­ронюється від посади, управління боржником переходить до керуючо­го санацією, за винятком, коли санація провадиться керівником борж­ника (ст. 53 Закону); припиняються повноваження органів управління боржника; арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в ме­жах процедури санації.

Права та обов’язки керуючого санацією передбачені в частинах

5,   6, 10, 11, 13 ст. 17 Закону. Зокрема, він може: розпоряджатися майном боржника, укладати від імені боржника мирову угоду, цивільно-правові, трудові та інші угоди, подавати заяви про визнання угод, укладених боржником, недійсними, відмовитися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство, невиконаних повністю або частково, якщо виконання договору завдає збитків боржнику або створює умови, що перешкоджають відновлен­ню платоспроможності боржника, тощо; здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості перед боржником. Керуючий санацією зобов’язаний розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації боржника тощо.

План санації за наявності інвесторів розробляється за їх участю і повинен передбачати строк відновлення платоспроможності боржни­ка. Заходами щодо відновлення платоспроможності можуть бути: ре­структуризація боржника; перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв, відстрочка та (або) розстрочка платежів чи прощення (списання) частини боргів, про що укладається мирова угода, ліквідація дебіторської заборгованості; продаж частини майна боржника; зобов’язання інвестора про погашення боргу тощо (ч. 2 ст. 18 Закону). Інвестор (інвестори) за умови виконання зобов’язань, передбачених планом санації, може набувати право власності на майно боржника відповідно до законодавства та плану санації (ч. 3 ст. 18 Закону).

Продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу про­вадиться на відкритих торгах, якщо інше не встановлено планом сана­ції, і передбачає відчуження всіх видів майна, призначеного для здій­снення підприємницької діяльності, включаючи приміщення, споруди, обладнання, сировину, продукцію, права вимоги, права на знаки (по­значення), що індивідуалізують боржника, його продукцію, інші права. Сума, одержана від продажу майна, включається до складу майнових активів боржника.

Якщо боржник за рахунок суми, вирученої від продажу майна як цілісного майнового комплексу, задовольняє вимоги кредиторів у пов­ному обсязі, провадження у справі про банкрутство підлягає припи­ненню судом за заявою керуючого санацією; якщо суми недостатньо — керуючий останньою пропонує кредиторам укласти мирову угоду. Якщо ж така угода не укладена — суд визнає боржника банкрутом та відкриває ліквідаційну процедуру (ст. 19 Закону).

З метою відновлення платоспроможності боржника та задоволен­ня вимог кредиторів план санації може передбачати продаж частини майна боржника на відкритих торгах. Майно боржника, щодо обігу якого встановлено обмеження, продається на закритих торгах, учасни­ками яких можуть бути тільки ті особи, котрі відповідно до законодавства можуть мати зазначене майно у власності чи на підставі іншого речового права.

Розрахунки з кредиторами, вимоги яких включені до реєстру, про­водяться керуючим санацією, починаючи з дати, зазначеної у затвер­дженому судом плані санації, у порядку черговості, яка встановлена ст. 31 Закону.

За п’ятнадцять днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового її припинення керуючий санацією зобов’язаний надати зборам кредиторів письмовий звіт, що має містити певні відо­мості (ч. 2 ст. 21 Закону), до якого додаються докази задоволення вимог конкурсних кредиторів згідно з реєстром. Крім цього керуючий сана­цією вносить на збори кредиторів: одну з пропозицій — стосовно прийняття рішення або про дострокове припинення процедури санації у зв’язку з відновленням платоспроможності боржника, або про до­строкове припинення процедури санації і укладення мирової угоди; чи про звернення до суду з клопотанням: про продовження процедури санації або про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Комітет кредиторів розглядає звіт керуючого санацією і за наслід­ками приймає відповідне рішення (ч. 5 ст. 21 Закону). Якщо комітет кредиторів прийняв рішення про припинення процедури санації у зв’язку з виконанням плану санації і відновленням платоспромож­ності боржника, звіт керуючого, за правилом, підлягає затвердженню судом.

Ліквідаційна процедура може бути відкрита тільки при наявності певних обставин, які зазначені у Законі: з ініціативи комітету кредиторів, коли останнім відхилено план санації керуючого санацією (ч. 5 ст. 18 Закону), за наслідками розгляду звіту керуючого санацією (ч. 5 ст. 21 Закону) та з ініціативи суду, якщо протягом шести місяців з дня вине­сення ухвали про санацію у суд не буде подано плану санації боржника (ч. 6 ст. 18); якщо зборами кредиторів не прийнято жодного рішення за наслідками розгляду звіту керуючого санацією або таке рішення не по­дано у суд (ч. 5 ст. 21 Закону); у разі відмови суду в затвердженні звіту керуючого санацією чи неподання такого звіту у встановлений строк (ч. 12 ст. 21 Закону); якщо розрахунки з кредиторами не проведені у стро­ки, передбачені планом санації (ч. 13 ст. 21 Закону).

У постанові про визнання боржника банкрутом (далі — постанова) суд відкриває ліквідаційну процедуру та призначає ліквідатора, яким може бути особа, що виконувала повноваження розпорядника майна або (та) керуючого санацією. На ліквідатора переходять права керів­ника (органів управління) юридичної особи — банкрута щодо управ­ління банкрутом та розпорядження його майном, а повноваження ке­рівника (органів управління) юридичної особи припиняються.

Ліквідатор виконує свої повноваження (ст. 25 Закону) до завершен­ня ліквідаційної процедури в порядку, передбаченому законодавством. На ньому, зокрема, лежить обов’язок опублікувати відомості про ви­знання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури в офі­ційних друкованих органах; він бере до свого відання майно боржника, вживає заходів до забезпечення його збереження; очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу; пред’являє до третіх осіб вимо­ги щодо повернення дебіторської заборгованості банкруту; заявляє про відмову від виконання договорів банкрута; вживає заходів, спрямова­них на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знахо­диться у третіх осіб; реалізує майно банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, тощо.

Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати 12 міся­ців.

Наслідки визнання боржника банкрутом. Із дня прийняття судом постанови підприємницька діяльність банкрута завершується закін­ченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можли­вості її продажу; строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута та зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) вважається таким, що настав; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій за всіма ви­дами заборгованості банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю; скасовується арешт, накладений на майно боржника, визна­ного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном та­кого боржника; вимоги за зобов’язаннями, що виникли під час про­ведення процедур банкрутства, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури тощо.

У ліквідаційному процесі формується ліквідаційна маса банкру­та (ст. 26 Закону), проводяться інвентаризація та оцінка майна банкру­та (ст. 29 Закону). Після цього ліквідатор розпочинає продаж цього майна, який оформляється договорами купівлі-продажу, що уклада­ються між ліквідатором та покупцем (ст. 30 Закону). Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів.

Після завершення всіх розрахунків із кредиторами ліквідатор подає до суду звіт та ліквідаційний баланс. Якщо за результатами такого балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи — банкрута. Копія цієї ухвали направляється органу, який здійснив державну реє­страцію юридичної особи-банкрута для виключення її з Єдиного дер­жавного реєстру.

Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кре­диторів, він вважається таким, що не має боргів, і може продовжувати свою підприємницьку діяльність. Суд може винести ухвалу про ліквіда­цію юридичної особи, що звільнилася від боргів, лише у разі, якщо у останньої залишилося майнових активів менше, ніж вимагається для її функціонування згідно із законодавством (наприклад, акціонерне то­вариство, товариство з обмеженою відповідальністю тощо).

Слід зазначити, що боржник і кредитор можуть укласти між собою мирову угоду, тобто домовитись стосовно відстрочки та (або) роз­строчки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника. Мирова угода оформляється угодою сторін (ст. 35 Закону) і може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство, але тільки щодо вимог, забезпечених заставою, а також вимог другої та наступних черг кредиторів.

Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів прий­мається комітетом кредиторів, а рішення від імені боржника — керів­ником боржника чи арбітражним керуючим.

Мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвер­дженню судом. Одностороння відмова від мирової угоди не допуска­ється.

За заявою будь-кого із кредиторів мирова угода може бути визна­на судом недійсною, якщо боржником подані недостовірні відомості про своє майно або виконання мирової угоди призведе боржника до банкрутства. Наслідком цього є поновлення провадження у справі про банкрутство. Водночас вимоги кредиторів, за якими зроблені розра­хунки, вважаються погашеними. Кредитори ж, чиї вимоги при їх задо­воленні обмежували права та законні інтереси інших осіб, зобов’язані повернути все отримане у порядку виконання мирової угоди.

Мирова угода може бути розірвана за рішенням суду у разі: неви­конання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів; провадження боржником дій, які завдають збитків правам та законним інтересам кредиторів.

У разі визнання мирової угоди недійсною або її розірвання вимоги кредиторів, щодо яких були надані відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) боргів, відновлюються у повному розмірі у незадоволеній частині.

^[1] Див.: Герваген, Л. Л. Развитие учения о юридическом лице [Текст] / Л. Л. Герва- ген. - СПб., 1888; Ельяшевич, Б. Юридическое лицо. Его происхождение и функции в римском частном праве [Текст] / Б. Ельяшевич. - СПб., 1910; Братусь, С. Н. Юриди- ческие лица в советском гражданском праве [Текст] / С. Н. Братусь. - М., 1947; Гри- банов, В. П. Юридические лица [Текст] / В. П. Грибанов. - М., 1961; Хохлов, Е. Б. Понятие юридического лица: история и современная трактовка [Текст] / Е. Б. Хохлов,

B.  В. Бородин // Гос-во и право. - 1993. - 9. - С. 152-159; Суханов, Е. А. Юридические лица как участники гражданских правоотношений [Текст] / Е. А. Суханов // Граждан­ское право : учебник : в 2 т. / отв. ред. Е. А. Суханов. - М., 1998. - Т. 1; Суворов, Н. С.Об юридических лицах по римскому праву [Текст] / Н. С. Суворов. - М., 2000; Бори­сова, В. І. Теорії юридичної особи: історія та сучасність [Текст] / В. І. Борисова // Вісн. Акад. прав. наук України. - 2001. - № 4. - С. 117-130.

^[2] Див.: Вильнянский, С. И. Лекции по советскому гражданскому праву [Текст] /C.  И. Вильнянский. - Харьков, 1958.

^[3] Каминка, А. И. Акционерньїе компании. Юридическое исследование [Текст] /А. И. Каминка. - СПб., 1902. - Т. 1.

^[4] Див.: Асосков, А. В. Правовьіе формьі участия юридических лиц в междуна- родном коммерческом обороте [Текст] / А. В. Асосков. - М. : Статут, 2003. - С. 318.

^[5] Див.: Васильев, А. М. Правовьіе категории. Методологические аспекти разработки системьі категории теории права [Текст] / А. М. Васильев. - М. : Юрид., 1976. - С. 136.

^[6] Див.: Кондаков, Н. И. Логический словарь-справочник [Текст] / Н. И. Кондаков. - М. : Наука, 1975.- С. 156.

^[7] Див.: Генкин, Д М. Об юридических лицах в проекте ГК СССР [Текст] / Д. М. Ген- кин // Труди 1-й научной сессии ВИЮН. - М., 1940. - С. 291-303; Маслов, В. Ф. Правовое регулирование хозяйственной деятельности в условиях социализма [Текст] /В. Ф. Маслов, А. А. Пушкин, И. Ф. Прокопенко // Сов. государство и право. - 1980. - № 1. - С. 15; Советское гражданское право [Текст] : учеб. пособие / под ред. О. А. Кра- савчикова. - Свердловск : Изд-во Сверд. юрид. ин-та, 1976. Вьіп. 1. - 175 с.

^[8] Див.: Кравчук, В. Сутнісні ознаки юридичної особи [Текст] / В. Кравчук // Пред- принимательство, хоз-во и право. - 1999. - № 7. - С. 30-32; Борисова, В. І. Понятие и признаки юридического лица [Текст] / В. І. Борисова // Проблеми законності : Респ. міжвід. наук. зб. - 2000. - № 45. - С. 48-57; Примак, В. Визначальна ознака юридичної особи [Текст] / В. Примак // Юрид. вісн. України. - 2002. - 26 жовт. - 1 листоп. - С. 13; Кузнєцова, Н. С. Цивільне право України [Текст] : підручник - Кн. 1. - С. 109-110; Кучеренко, І. М. Цивільне право України [Текст] : акад курс : підручник. - Т. 1. За­гальна частина / І. М. Кучеренко. - К. : Вид. Дім «Ін Юре», 2003. - С. 167-168.

^[9] Ельяшевич, Б. В. Юридическое лицо, его происхождение и функции [Текст] / Б. В. Ельяшевич. - СПб., 1910. - С. 449.

^[10] Юридичні особи публічного права (державні установи, державні господарські товариства) мають спеціальну правоздатність, а звідси - володіють майном на іншому речовому праві.

^[11] Див.: Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України : Указ Президента України від 30 груд. 1997 р. (із наст, змінами і доп.) // Офіц. вісн. України. -1998. - № 2. - С. 47.

^[12] Див. більш докладно: Борисова, В. І. До проблеми участі публічних юридичних осіб у цивільних правовідносинах [Текст] / В. І. Борисова // Трансформація ринкових відносин в Україні: організаційно-правові та економічні проблеми : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., Одеса, 15 трав. 2003 р. - Одеса : Астропринт, 2003. - С. 7-11.

^[13] Дане питання докладніше буде розглянуто у § 4 цієї глави.

^[14] Див.: Про недержавне пенсійне забезпечення [Текст] : Закон України від 9 лип.

2003  р. // Юрид. вісн. України. - 2003. - 20-26 вер. № 38.

^[15] Ця точка зору поділяється не всіма правниками, зокрема, Т. В. Боднар вважає, що у вказаних юридичних осіб виникають зобов’язальні права (див.: Цивільне право України [Текст] : підручник. - С. 347, 353).

^[16] Іншу точку зору висловлено О. М. Калітенко (див.: Цивільний кодекс України [Текст] : коментар. - Х. : ТОВ Одіссей, 2003. - С. 222-223), яка вважає, що і публічні юридичні особи - власники майна. Із цим важко погодитися. До того ж обґрунтування, що нею наводиться, не може бути взято до уваги. Закон України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» від 3 березня 1998 р. регулює відносини, пов’язані з передачею об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад, а також об’єктів права комунальної власності у державну власність. Мова йде не про створення юридичних осіб публічного права, а лише про трансформування державної власності у комунальну і навпаки. Але комунальна власність не є приватною власністю.

^[17] Більш детально про це див.: Борисова, В. І. До проблеми товариства однієї осо­би [Текст] / В. І. Борисова // Проблеми законності. - 2001. - № 50. - С. 72-81.

^[18] Див.: Борисова, В. І. Про залежність юридичних осіб [Текст] / В. І. Борисова // Вісн. Акад. прав. наук. України - 2000. - № 44. - С. 62-59.

^[19] Сутність розпорядчого способу полягає у тому, що рішення про створення юри­дичної особи приймається одним або декількома власниками майна або уповноваже­ними на це органами, які затверджують її статут і звертаються до державного реєстра­тора. Як вже вказувалося, в Україні у такий спосіб на підставі розпорядчого акта Президента, органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого само­врядування створюються юридичні особи публічного права (абз. 3 ч. 2 ст. 80 ЦК), що відповідає практиці законодавства багатьох країн світу. Це, безумовно, не може свід­чити про те, що рішення про створення юридичної особи публічного права в Україні не може бути прийнято сумісно декількома органами державної влади. При цьому слід виходити з того, що рішення про створення юридичної особи публічного права у ви­гляді розпорядчого акта - це, безумовно, адміністративний акт, але за своєю сутністю він нічим не відрізняється від рішення фізичних або юридичних осіб створити юри­дичну особу приватного права. Зайвий раз про це свідчить і правило про державну реєстрацію юридичних осіб публічного права. Такий підхід до визначення правової природи розпорядчого акта запропонований О. В. Дзерою (див.: Цивільне право Укра­їни [Текст] : підручник : у 2 кн. / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін. ; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К. : Юрінком Інтер, 2002. - С. 390).

^[20] Див.: Довгерт, А. С. Концепція та види юридичних осіб у проекті Цивільного кодексу України [Текст] // Кодифікація приватного (цивільного) права України / за ред. А. Довгерта. - К. : Укр. центр правн. студій, - 2000. - С. 132.

^[21] Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців : затв. Верхов. Радою України від 15 трав. 2003 р. // Юрид. вісн. України. - 2003. - 12-18 лип. № 28 (420).

^[22] Більш докладно про це див.: Борисова, В. І. До проблеми співвідношення по­

^[23] Щодо питань індивідуалізації юридичної особи та її продукції, тобто наймену­вання торговельної марки та географічного позначення, див. главу 28 розділу VI, цього підручника.

^[24] Слід зазначити, що принцип спеціальності (principe de la specialite) виник в ад­міністративній, державній практиці Франції тільки на початку Х1Х ст. До цього мо­менту юридичні особи мали загальну правоздатність.

^[25] Відомо, що однією з найбільш суттєвих якісних відмінностей між ринковою економікою і плановим господарством є те, що перша для суб’єктів - учасників ци­вільного обороту створює постійне «поле активності», а друге орієнтовано у своїй більшості на обмеження активності цих суб’єктів межами команд.

^[26] Відповідно до ст. 3 Закону України «Про туризм» для юридичних осіб (турис­тичних операторів) діяльність з організації та забезпечення створення туристичного продукту, реалізації та надання туристичних послуг є виключною (див.: «Про туризм» [Текст] : Закон України) // Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 31. - Ст. 241 (з наст. змінами і допов.).

^[27] Див.: Климкин, С. И. Реализация правоспособности юридического лица через его органьї [Текст] / С. И. Климкин // Цивилистические записки : межвуз. сб. науч. тр. - М. : Статут, 2001. - С. 158.

^[28] Більш докладно про це див. : Борисова, В. І. Питання управління юридичними особами і їх вирішення за чинним законодавством України [Текст] / В. І. Борисова // Право України. - 2009. - № 5. - С. 113-120; Вона ж. Органи управління юридичної особи як її інституціонально-функціональні представники [Текст] / В. І. Борисова // Право України. - 2006. - № 6. - С. 97-102;

^[29] Див.: Степанов, Д. Компания, управляющая хозяйственньїм обществом [Текст] / Д. Степанов // Хоз-во и право. - 2000. - № 10. - С. 62-63; Тьшель, А. Курс междуна- родного торгового права [Текст] / А. Тьшель, Я. Функ, В. Хвалей. - Минск : Амалфея,1999. - С. 291.

^[30] Термін «вищий орган» (головний, керівний) - це не правова категорія, це лише оцінка з боку законодавця того, що орган має виключну компетенцію рішення найголовніших питань функціонування юридичної особи.

^[31] Прийнятий 15 берез. 2001 р. (Відом. Верхов. Ради України. - 2001. - № 21. - Ст. 103).

^[32] Прийнятий 20 груд. 2001 р. (Юрид. вісн. України. - 2002. - 26 січ. - 1 лют. (№ 4)).

^[33] Прийнятий 17 верес. 2008 р. (Відом. Верхов. Ради України. - 2008. - № 50-51. - Ст. 384).

^[34] Прийнятий 19 верес. 1991 р. (Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 49. - Ст. 682).

^[35] Прийнятий 10 лип. 2003 р. (Відом. Верхов. Ради України. - 2004. - № 5. - Ст. 35).

^[36] Див.: Степанов, Д. Компания, управляющая хозяйственньїм обществом [Текст] / Д. Степанов // Хоз-во и право. - 2000. - № 10. - С. 63-64.

^[37] Див.: Зинченко, С. Спорньїе вопросьі правового статуса органов управления общества с ограниченной ответственностью [Текст] / С. Зинченко, С. Казачинский, О. Зинченко // Хоз-во и право. - 1999. - № 7. - С. 43.

^[38] Докладніше компетенція ліквідаційної комісії буде розглянута у § 10 цієї глави підручника.

^[39] Див.: Гражданское право Украиньї [Текст] : учеб. для вузов системи МВД Украиньї] : в 2 ч. / А. А. Пушкин, В. М. Самойленко, Р. Б. Шишка и др. ; под ред. А. А. Пушкина, В. М. Самойленко. - Харьков : Основа, 1996. - Ч. 1. - С. 137.

^[40] Закон України «Про акціонерні товариства» визначив останнє як господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями (ст. 3).

^[41] Уряд. кур’єр. - 2003. - 27 серп. (№ 158).

^[42] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 30. - Ст. 414.

^[43] Там само. - 2002. - № 15. - Ст. 101 (з наст. змінами і допов.).

^[44] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 34. - Ст. 504.

^[45] Там само. - 2001. - № 23. - Ст. 118.

^[46] Відом. Верхов. Ради України. - 1999. - № 45. - Ст. 397 (з наст, змінами і допов.).

^[47] Орієнтир. - 1997. - № 1.

^[48] Про гуманітарну допомогу, що надходить в Україну [Текст] : Указ Президента від 4 лип. 1998 р. // Уряд. кур’єр. - 1998. - № 129-130.

^[49] Відом. Верхов. Ради України. - 1997. - № 52. - Ст. 312.

^[50] Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 25. - Ст. 283 (з наступ. допов. та змінами).

Слід зазначити, що в сучасних умовах зміни в державно-конфесійних відносинах призвели до необхідності окрім загальної нормативно-правової форми регламентації діяльності релігійних організацій використовувати ще й договірну форму регулюван­ня зазначених відносин, а саме угод про співробітництво в галузях освіти, кримінально- виправної системи, культурного життя, які укладаються релігійними організаціямиі державою в особі відповідних органів, включаючи й органи місцевого самовряду­вання.

^[51] Такі релігійні об’єднання в Україні, як Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ МП), Українська Греко-католицька Церква (УГКЦ), не є суб’єктами права, вони представляються сво­їми центрами (управліннями), а це означає, що правосуб’єктністю наділяється не ре­лігійне об’єднання в цілому, а центральний виконавчо-розпорядчий орган - релігійний центр (управління), який утворюється на з’їзді (конференції) релігійних об’єднань (церков) і діє за статутом, який приймається на такому з’їзді (конференції). З моменту реєстрації статуту цей орган здійснює керівництво підпорядкованими йому релігій­ними організаціями, які входять до складу релігійного об’єднання. Церква не є «організацією» в прямому розумінні цього слова і повною мірою за своєю природою не може інтегруватися в суспільно-державний механізм

^[52] Це не стосується сект, в яких відсутність організаційної і канонічної підпо­рядкованості релігійним об’єднанням не дає можливості віднести їх до релігійних груп. Секта - це спільнота, що відокремилася від пануючої (традиційної) церкви, зосередивши увагу на окремих частинах віровчення.

^[53] Уряд. кур’єр. - 2001. - 30 січ. (№ 19).

^[54] Проте в сучасних умовах законодавець занадто широко використовує термін «установа». У низці випадків останній застосовується без урахування змін, які відбулися в класифікації організаційно-правових форм юридичних осіб в умовах пере­ходу до ринкової економіки. Інакше кажучи, спостерігається нехтування одним із за­гальних положень цивільного права, відповідно до якого юридична особа може існувати лише в одній організаційно-правовій формі: у формі товариства або устано­ви, якщо інша організаційно-правова форма не буде зазначена в законі. І в першу чергу це стосується фінансових і кредитних інститутів.

^[55] Дестинатори - це вигодонабувачі, які не беруть участі в заснуванні і управлінні установою і яким за наміром засновників, виходячи з мети установи, передаються вигоди від використання майна установи (п. 6 Інформаційного листа ВГСУ від 07.04.2008 р. № 02-08/211).¹ Проте не всі нормативно-правові акти приведені у відповідність до положень ЦК. Так, Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» до відокремлених підрозділів юридичних осіб, окрім представництв

[56] філій, відносить і інші підрозділи, не уточнюючи які (ст. 1).

^[57] До речі, нові ЦК РФ, Білорусі та Казахстану зберегли такий спосіб припинення юридичної особи, як реорганізація, що може відбуватися у формах злиття, приєднан­ня, поділу, виділу та перетворення.

^[58] Даний спосіб масово застосовувався в процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. Сьогодні він використовується у Порядку повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинен­ня або розірвання договору оренди (див.: Порядок повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання до­говору оренди, затверджений наказом Фонду державного майна України 7 серпня 1997 р. (діє сьогодні зі змінами та доповненнями)).

^[59] Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 31. - Ст. 440 (з наст, змінами і допов).

Питання для самоконтролю

1. Що становить сутність юридичної особи?
2. Назвіть теорії виникнення юридичної особи і розкрийте їх суть.
3. Дайте визначення поняття юридичної особи і розкрийте основні ознаки цієї категорії.
4. Які класифікації юридичних осіб вам відомі?
5. Які способи виникнення юридичних осіб вам відомі і які з них застосовуються за умов ринкової економіки?
6. Охарактеризуйте порядок створення юридичної особи як багатостадійний процес.
7. Що становить юридичну підставу діяльності юридичної особи?
8. Як співвідносяться статут юридичної особи, засновницький договір і індивідуальний установчий акт?
9. Як відбувається індивідуалізація юридичної особи?
10. Охарактеризуйте цивільну правоздатність і цивільну діє­здатність юридичної особи.
11. Як здійснюється управління юридичною особою?
12. Які орга­ни можуть створюватися в окремих формах (видах) юридич­ної особи?
13. Розкрийте компетенцію органів управління юри­дичних осіб.
14. Назвіть особливості управління установою.
15. Дайте визначення поняття організаційно-правової форми юридичної особи і охарактеризуйте її види.
16. Який системоутворюючий (кваліфікуючий) критерій обра­ний ЦК для поділу юридичних осіб приватного права на підприємницькі і непідприємницькі?
17. Дайте визначення поняття підприємницького товариства, назвіть його види і охарактеризуйте кожен із них.
18. Дайте визначення поняття непідприємницької юридичної особи.
19. Чи містить ЦК вичерпний перелік таких юридичних осіб?
20. Які відокремлені (структурні) підрозділи може створювати юридична особа і які функції вони виконують?
21. У яких формах відбувається припинення юридичних осіб?