Глава 82 ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ

Параграф 1. Загальні положення про відшкодування шкоди

Параграф 2. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю

Параграф 3. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

Параграф 1. Загальні положення про відшкодування шкоди

Стаття 1166. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду

1. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

2.  Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

3. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.

4. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Зміст глави 82 ЦК присвячений зобов'язанням, що виникають не з договорів, а із завдання шкоди (завдяки походженню із Римського цивільного права їх умовно називають деліктними). Разом з тим правила про деліктну відповідальність поширюються й на завдання шкоди особою, з якою у потерпілого укладено договір. Мова йде, зокрема, про відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) (див. коментар до ст.ст. 1209-1211 ЦК). Залежно від об'єкта завдання розрізняють деліктну відповідальність за завдання шкоди майну та деліктну відповідальність за завдання шкоди особі. У ст. 1166 ЦК міститься законодавче визначення деліктної відповідальності за шкоду, завдану майну, та підстави її виникнення. Так, для настання деліктної відповідальності необхідна наявність складу правопорушення, а саме:

а) наявність шкоди;

б)  протиправна поведінка заподіювача шкоди;

в)  причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача;

г) вина. Перераховані підстави визнаються загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обмежує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то мова йде про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень. Наприклад, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, володілець якого відповідає незалежно від наявності вини (див. коментар до ст. 1187 ЦК).

а) Шкода полягає у будь-якому знеціненні блага, що охороняється правом, а майнова шкода — у зменшенні майнової сфери потерпілого, що в свою чергу тягне за собою негативні майнові наслідки для правопорушника. За загальним правилом ч. 1 ст. 1166 ЦК шкода підлягає відшкодуванню: в повному обсязі, тобто відшкодовується як реальна шкода, тобто втрачене або пошкоджене майно в результаті протиправної поведінки правопорушника, так і упущена вигода (у разі завдання шкоди особою, яка є суб'єктом підприємницької діяльності); особою, яка безпосередньо завдала шкоду. На відміну від загального правила, у випадках, визначених законом: обов'язок відшкодувати завдану шкоду може бути покладено на особу, яка не є її заподіювачем (наприклад, шкода, завдана малолітньою особою відшкодовується її батьками (усиновителями) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітнього) (див. коментар до ст. 1178 ЦК); розмір відшкодування може бути зменшеним (наприклад, у разі завдання шкоди фізичною особою залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину) (див. коментар до ч. 4 ст. 1193 ЦК); розмір відшкодування може бути збільшеним (наприклад, при завданні шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я) (див. коментар до ст.ст. 1203, 1208 ЦК).

б) У ч. 1 ст. 1166 ЦК міститься пряма вказівка на протиправність поведінки заподіювача шкоди як обов'язкову підставу деліктної відповідальності. Протиправна поведінка в цивільних правовідносинах означає порушення особою вимог правової норми, що полягає в здійсненні заборонених дій або в утриманні від здійснення наказів правової норми діяти певним чином (бездіяльність). Деліктні зобов'язання ґрунтуються на принципі генерального делікту, згідно з яким кожному заборонено завдавати шкоду майну чи особі та будь-яке завдання шкоди іншому вважається протиправним, якщо особа не уповноважена на це. Наприклад, завдання шкоди особою у разі здійснення нею права на самозахист (див. коментар до ст. 1169 ЦК). Протиправна поведінка може мати дві форми — дію чи бездіяльність. Протиправною бездіяльністю є нездійснення дії, яка вимагається законом. Для покладення відповідальності на особу, яка не здійснила певні дії, необхідна наявність двох умов: наявність у особи обов'язку здійснити певні позитивні дії, що може випливати із прямої вказівки закону, договору, службових відносин, а також з випадків, створених самою особою; можливість їх здійснити за цих умов.

в)  Обов'язковою підставою деліктної відповідальності є також причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою, який характеризують наступні положення:

причинний зв'язок існує там, де є тимчасова послідовність явищ. Причина завжди передує

результату, а останній — це тільки та зміна в зовнішньому світі, яка створюється дією причин; причина з необхідністю породжує свій наслідок. Там, де зв'язок результату з дією, що йому передувала, випадковий, взагалі немає причинного зв'язку, а є проста послідовність подій; причина і наслідок мають значення відносно конкретного випадку; при виявленні причинно-наслідкових зв'язків у суспільних (в тому числі й правових) відносинах необхідно розрізняти суспільні та звичайні причини, тобто юридично-значиму причину, якою завжди є поведінка людини, та звичайний зв'язок подій, пов'язаний з результатом. При постановці питання про відповідальність звичайна низка подій (обставин) в кожному конкретному випадку повинна вивчатися з точки зору того, яке місце в ній займає людина, а саме, необхідно враховувати, насамперед, суспільні наслідки поведінки його учасників. У деяких випадках для покладення деліктної відповідальності необхідно встановити декілька причинних зв'язків. Наприклад, у разі завдання каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я фізичній особі необхідно встановити причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою і каліцтвом, а також між каліцтвом і втратою професійної чи загальної працездатності (див. коментар до ст. 1195 ЦК).

г) Суб'єктивною підставою деліктної відповідальності є вина, тобто психічне ставлення осудної особи, яка досягла певного віку, до вчиненого нею протиправного діяння, а також до наслідків. Згідно зі ст. 614 ЦК вина може проявлятися у формі умислу та необережності, зміст яких цивільне законодавство не розкриває. Діяти умисно означає передбачати і бажати настання шкоди або свідомо її допускати. Необережність відрізняється від умислу тим, що особа не передбачає можливість завдання шкоди при обов'язку її передбачити. У цивільному праві розрізняють грубу та просту необережність. Коли людина не дотримується високих вимог, пред'явлених до неї як особистості, що здійснює в даних умовах певний вид діяльності, вона допускає просту необережність. У тих випадках, коли особа не тільки не дотримується високих, а й мінімальних вимог уважності та обережності, які зрозумілі кожному, вона допускає грубу необережність.

Правила ч. 2 ст. 1166 ЦК передбачають наступне: а) вина заподіювача шкоди припускається, тобто обов'язок доведення відсутності вини заподіювача покладається на нього самого; до цього часу він вважається винним; б) обсяг відшкодування не залежить від завдання шкоди умисно чи необережно, тобто береться до уваги тільки наявність вини, а не її форма. Застосовуючи положення ст. 1166 ЦК, необхідно враховувати, що лише у випадках, передбачених законом, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану шкоду й за відсутності вини її заподіювача (наприклад, якщо шкоду завдано джерелом підвищеної відповідальності) (див. коментар до ст. 1187 ЦК).

Однією із підстав звільнення від деліктної відповідальності заподіювача шкоди є непереборна сила, тобто надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, яка повністю звільняє від відповідальності заподіювача шкоди за умови, що останній не міг її передбачити або передбачив, але не міг її відвернути, і, здійснюючи вплив на його діяльність, спричинила настання шкоди. В юридичній літературі до непереборної сили відносять явища суспільного характеру і вибухи епідемій, епізоотій; розмиви гребель та дамб, що мали місце в результаті недостатньої обґрунтованості розрахунків напору води і міцності будівельних конструкцій. Крім вищенаведеного, розірвання дипломатичних і торгових відносин також володіють ознаками, в окремих випадках, непереборної сили. До явищ суспільного характеру суди відносять війну як дію непереборної сили. Так, у випадку, коли ворожа бомба потрапить в будинок, де підприємство зберігає речі своїх клієнтів, в результаті чого речі загинуть, то перед нами факт непереборної сили. Але якщо робітники даного підприємства залишають без нагляду речі клієнтів і під час ворожого нападу речі зникають, при цьому будинок не зруйновано, то суд не допускає посилання на дію непереборної сили. Підприємство за таких умов мало можливість зберегти речі клієнтів, але не зберегло, тобто воно не здійснило свій обов'язок. Тобто для звільнення заподіювача шкоди від відповідальності необхідно довести, що війна чи військові дії позбавили заподіювача можливості запобігти шкоди. Непереборна сила відноситься до категорії відносних понять, оскільки те, що невідворотне при одному рівні розвитку науки і техніки, повністю відворотне за інших умов. Тому суд, визначаючи можливість віднесення явища до непереборної сили з'ясовує усі конкретні обставини завдання шкоди в даному випадку, зокрема, місце, час та інше. За загальним правилом непереборна сила повністю звільняє від відповідальності заподіювача шкоди тільки у разі відсутності його вини. Проте, зміст ч. З ст. 1166 ЦК передбачає, що шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, підлягає відшкодуванню у випадках, встановлених законом. Наприклад, авіаційні підприємства відповідають і за випадкове завдання шкоди членам екіпажу, в тому числі за шкоду, що виникла внаслідок непереборної сили (ст. 29 Повітряного кодексу України).

За загальним правилом шкода, завдана правомірними діями, не підлягає відшкодуванню. Так, у відшкодуванні завданої шкоди потерпілому може бути відмовлено у разі уповноваження особи на її завдання з наступних підстав:

а) при проханні чи згоді потерпілого, крім випадків завдання шкоди його життю та здоров'ю. Одним із аспектів цього питання є проблема евтаназії, тобто чи має юридичне та моральне право лікар позбавити страждань невиліковно хвору людину та з її згоди допомогти їй померти. Така поведінка лікаря є протиправною, і чинне кримінальне законодавство кваліфікує її як вбивство. Тому деліктна відповідальність буде, також, мати місце.

Від наведеного вище необхідно відрізняти випадки завдання шкоди в умовах правомірного ризику, коли потерпілий дає свою згоду на вчинення дій, в результаті яких йому може бути завдана шкода. Наприклад, згода працівника (службовця) на виконання небезпечних робіт в рамках трудового договору (контракту), наприклад, випробувачі літаків. Але якщо в зазначених умовах буде завдано шкоди внаслідок порушення адміністрацією чинних норм або правил, то відповідальність буде визначатись за загальними правилами. Аналогічний характер має і згода хворого та його родичів на проведення операції або застосування нових методів лікування, які не виключають можливості настання несприятливих наслідків;

б) у разі здійснення особою права на самозахист, якщо не були перевищені його межі (див. коментар до ст. 1169 ЦК).

Проте в ч. 4 ст. 1166 ЦК передбачається можливість відшкодування шкоди, завданої правомірними діями у випадках, встановлених цим Кодексом та законом. Наприклад, у разі завдання шкоди при виконанні обов'язків і здійсненні прав (прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно (див. коментар до ст. 1170 ЦК); виконання наказу; у разі крайньої необхідності (див. коментар до ст. 1171 ЦК).

Стаття 1167. Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду

1.  Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

2.  Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1)  якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Правильне застосування ст. 1167 ЦК можливе лише з врахуванням норм ст. 23 ЦК (див. коментар до неї).

Відповідно до загальних підстав деліктної відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправна поведінка заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправною поведінкою заподіювача та вина.

Визначення моральної шкоди міститься у ст. 23 ЦК та в Постанові Пленуму Верховного Суду № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди». Так під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, завданих фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Зокрема, під немайновою шкодою, завданою юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності (п. 3).

Протиправна поведінка особи, яка завдала моральної шкоди, може полягати у: завданні каліцтва або іншого ушкодження здоров'я; протиправної поведінки щодо членів сім'ї чи близьких родичів потерпілого; знищенні чи пошкодженні майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Також обов'язковою підставою для деліктної відповідальності за завдання моральної шкоди є встановлення причинного зв'язку між шкодою і протиправною поведінкою особи.

Моральна шкода відшкодовується лише за наявності вини особи, яка завдала шкоди. Про необхідність врахування вини закріплюється також в законах України «Про туризм» (ст.ст. 21, 33), «Про інформацію» (ст. 49), «Про наукову і науково-технічну експертизу» (ст. 35) та ін. Проте особа (фізична або юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання завдана не з її вини.

У разі завдання моральної шкоди неправомірно вчиненими діями кількох осіб, розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожної з них. При цьому, якщо неподільну моральну шкоду завдано спільно, тобто взаємопов'язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром, діями винних осіб, вони несуть перед потерпілим солідарну відповідальність (див. коментар до ст. 1190 ЦК).

При завданні особі моральної шкоди, обов'язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була завдана потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Відповідно до ст. 1193 ЦК, розмір відшкодування моральної шкоди може бути зменшений судом з урахуванням ступеня вини потерпілого та матеріального становища відповідача (фізичної особи).

До вимог про відшкодування моральної шкоди за ст. 268 ЦК позовна давність не поширюється, оскільки вони випливають із порушення особистих немайнових прав. Однак із загального правила є винятки, передбачені законом: а) у разі поширення недостовірної інформації, що не відповідає дійсності і порочить честь, гідність чи ділову репутацію фізичної або юридичної особи, поміщеної у засобах масової інформації, застосовується строк позовної давності в один рік (див. коментар до ст. 258 ЦК); б) про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених контрактом, укладеним між власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом та працівником, або в разі завдання працівникові моральної шкоди внаслідок небезпечних чи шкідливих умов праці, — тримісячний строк.

Відповідальність особи, яка завдала шкоди без вини, може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.

У частині 2 ст. 1167 ЦК передбачені випадки відшкодування моральної шкоди незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи: а) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; б) якщо шкоди завдано фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду; в) в інших випадках, встановлених законом.

Так, незалежно від вини моральна шкода відшкодовується, якщо шкода завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, її відшкодування здійснюється за правилами ст. 1187 ЦК. Однак, якщо шкода завдана життю або здоров'ю фізичної особи володільцями джерел підвищеної небезпеки внаслідок їх взаємодії, то моральна шкода відшкодовується залежно від ступеня їх вини за правилами ст. 1188 ЦК. Також, якщо шкода завдана майну фізичної особи, то права на відшкодування моральної шкоди без вини у потерпілого не виникає.

Безвинна відповідальність за завдання моральної шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду обмежена випадками незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт. Відшкодування моральної шкоди проводиться в порядку, визначеному ст. 1176 ЦК.

Стаття 1168. Відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи

1. Моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів.

2. Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружиш), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.

Правила ст. 1168 ЦК передбачають способи відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (поняття «каліцтво» та «інше ушкодження здоров'я» див. коментар до ст. 1195 ЦК). До них закон відносить: а) одноразове відшкодування; б) здійснення щомісячних платежів. Вибір способу відшкодування моральної шкоди належить потерпілій особі, яка із власних міркувань доцільності того чи іншого способу відшкодування здійснює свій вибір. Однак, кінцеве рішення щодо способу відшкодування моральної шкоди приймає суд, враховуючи встановлений розмір відшкодування, матеріальне і сімейне положення потерпілого та матеріальне положення особи, яка завдала шкоди.

За змістом ст. 1167 ЦК та інших норм законодавства, що регулюють ці правовідносини, завдана моральна шкода відшкодовується фізичній або юридичній особі, права якої були порушені неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю інших осіб. Щодо питання допустимості відшкодування моральної шкоди, що завдана смертю близької людини, ЦК виходить з того, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю. Тобто особи, які мають право на відшкодування моральної шкоди, можуть звернутися до суду з позовною заявою про її відшкодування.

Відповідно до ст. 137 ЦПК у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її завдано позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Стаття 1169. Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист

1.  Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується.

2. Якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію.

Одним із способів самозахисту права є необхідна оборона. Самозахист права, відповідно до ст. 19 ЦК, відноситься до форм захисту цивільних прав від порушень і протиправних посягань шляхом застосування протидії.

На відміну від крайньої необхідності (визначення якої дається в ст. 1171 ЦК) зміст необхідної оборони повністю не розкривається. Ознаки необхідної оборони містяться у ст. 36 КК. Так, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом завдання тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Сутність необхідної оборони полягає у правомірному завданні шкоди особі, яка здійснює суспільне небезпечне посягання, особою, яка реалізує своє право на захист інтересів, що охороняються, від суспільне небезпечних посягань, тому питання про відповідальність відпадає.

Аналізуючи ч. 1 ст. 1169 ЦК та норми чинного кримінального і адміністративного законодавства, можна виділити наступні ознаки необхідної оборони: а) необхідна оборона пов'язана з безумовним правом особи на самозахист своїх цивільних прав та обов'язків; б) необхідна оборона здійснюється через зазіхання на особу чи майно заподіювача шкоди; в) необхідна оборона можлива лише у разі зазіхання людини, а не тварин, юридичних осіб та інших неживих предметів; г) зазіхання повинно бути реальним, а не удаваним; ґ) застосування необхідної оборони можливе як при захисті власного здоров'я, життя, майна, так і здоров'я, життя, майна інших осіб, зокрема, суспільства, держави; д) необхідна оборона може мати місце лише відносно неправомірних зазіхань. Захист допускається і щодо необережних або навіть невинних дій особи, якщо ними створюється реальна загроза завдання шкоди інтересам, що охороняються. Наприклад, правомірною буде необхідна оборона від суспільно небезпечних дій особи, яка, виконуючи злочинний наказ, не усвідомлює його злочинного характеру; правомірним буде завдання шкоди особі, яка знищує чуже майно, помилково вважаючи його своїм.

Однією із важливих умов правомірності захисту є умова про недопустимість перевищення меж необхідної оборони. Перевищенням цих меж визнається невідповідність захисних мір характеру і небезпеці посягання. Перевищення меж необхідної оборони є неправомірною дією — комуляцією двох правопорушень — кримінального та цивільного. Підставою для покладення обов'язку відшкодувати шкоду є цивільне правопорушення. Проте розмір відшкодування не може визначатися без урахування того, що шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого. Шкода в даному випадку відшкодовується згідно правил ст. 1166 ЦК. Але відповідно до ст. 1193 ЦК, враховуючи вину потерпілого (нападаючої особи) та матеріальне становище особи, яка завдала шкоди, розмір відшкодування повинен бути зменшений або у відшкодуванні може бути відмовлено.

Інститут необхідної оборони має певні особливості застосування щодо окремих правовідносин. Наприклад, право кожного громадянина на необхідну оборону перетворюється для військовослужбовця в обов'язок на оборону в усіх тих випадках, коли має місце суспільно небезпечне посягання на державу, на встановлений в армії порядок несення військової служби, на військове майно, а також на самого військовослужбовця та третіх осіб. При цьому він зобов'язаний використовувати усі засоби впливу, не зупиняючись перед застосуванням сили та зброї.

У частині 2 ст. 1169 ЦК мова йде вже про шкоду, завдану у зв'язку із самозахистом третім особам. Так, якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію. У даному правилі відображається судова практика застосування інституту самозахисту.

Положення, закріплені в ст. 1169 ЦК, є загальними. Тому з ними пов'язані норми про спеціальні делікти. Тобто передбачена останніми відповідальність не настає, якщо шкода завдана у разі самозахисту.

Стаття 1170. Відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно

1. У разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі.

Протягом тривалого часу одним із способів припинення права власності вважалася націоналізація, тобто примусове вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Націоналізація проводилася на підставі прийнятих відповідних законодавчих актів (декретів), якими були націоналізовані, насамперед, земля, її надра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транспорт та інші найважливіші об'єкти. Наслідком проведення націоналізації було припинення права попередніх власників на майно (капіталістів, поміщиків, царської сім'ї, церкви) без відшкодування його вартості.

Сьогодні підхід до можливих випадків примусового вилучення майна фізичних та юридичних осіб в нашій державі корінним чином змінився. У ЦК та Законі України «Про власність» не передбачається безоплатного вилучення майна у фізичних та недержавних юридичних осіб у державну власність (крім конфіскації майна як санкції за правопорушення). Так, в ст. 41 Конституції України зазначається, що примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а в умовах воєнного чи надзвичайного стану — з наступним відшкодуванням їх вартості. Таким чином, встановлено конституційні гарантії неприпустимості безоплатного примусового вилучення об'єктів права приватної власності.

Правила ст. 1170 ЦК закріплюють обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану власникові майна у разі прийняття закону, що припиняє його право власності на нього. Так, до підстав припинення права власності у разі прийняття закону цивільне законодавство відносить: викуп пам'яток історії та культури (див. коментар до ст. 352 ЦК), викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю (див. коментар до ст. 350 ЦК), викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене (див. коментар до ст. 351 ЦК), реквізиція (див. коментар до ст. 353 ЦК).

Стаття повторює правила, що містяться у ст.ст. 350-353 ЦК, і повинна застосовуватися за наявністю загальних підстав деліктної відповідальності (див. коментар до ст. 1166 ЦК).

Стаття 1171. Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності

1. Шкода, завдана особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала.

Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла.

2. Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди у стані крайньої необхідності, суд може покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоди, або зобов'язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі.

Стаття, що коментується, містить визначення крайньої необхідності. З аналізу її змісту випливає наступне:

а) шкода при крайній необхідності завдається для усунення небезпеки, що загрожувала іншій фізичній або юридичні особі. Тобто заподіювач шкоди здійснює дії не лише в своїх інтересах, айв інтересах третіх осіб;

б) особа у стані крайньої необхідності завдає шкоди з метою усунення реальної небезпеки, тобто небезпеки, яка існувала в момент виникнення крайньої необхідності;

в)  небезпека інтересам, що охороняються законом, може бути створена природними явищами (повінню, землетрусом, заметіллю, похолоданням та іншим стихійним лихом), будь-якими діями чи бездіяльністю людей, технічними факторами (помилкою технічних пристроїв, їх виходом з ладу, порушенням роботи технічних, автоматизованих та інших систем, аваріями), фізіологічним (біологічним) станом інших людей (наприклад, необхідність надання термінової медичної допомоги особі, яка знаходиться в небезпечному для життя стані внаслідок аварії, різкого загострення хвороби), поведінкою тварин;

г) крайня необхідність відсутня, якщо шкода вже завдана (крім випадку часткового завдання шкоди, тобто, коли існує загроза її подальшого спричинення);

ґ) крайня необхідність має місце, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами.

На відміну від кримінального законодавства (ст. 39 КК), ст. 1171 ЦК не вимагає, щоб завдана шкода за розміром не перевищувала шкоду відвернену. Тобто для цивільно-правового регулювання важливо досягнення результату — усунення небезпеки.

Дії, здійснені у стані крайньої необхідності, визнаються суспільне корисними і правомірними. Проте на особу, яка завдала шкоди, покладається обов'язок її відшкодувати.

Законодавець наділяє особу, яка завдала шкоди, правом зворотної вимоги до третьої особи, в інтересах якої вона діяла.

Правила ч. 2 даної статті наділяють суд правом прийняття рішення щодо суб'єкта відшкодування. Так суд має право, враховуючи обставини завдання шкоди:

а) покласти обов'язок відшкодувати шкоду на третю особу (в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоди у стані крайньої необхідності). Згода третьої особи не має значення;

б) звільнити від відшкодування шкоди повністю як особу, яка її завдала, так і третю особу, в інтересах якої діяв заподіювач шкоди;

в)  звільнити перерахованих вище осіб від відшкодування шкоди частково. Покладення обов'язку відшкодувати шкоду на її заподіювача і особу, в інтересах якої він діяв, формує зобов'язання з дольовою множинністю на боці боржника. Воно підлягає виконанню згідно ст. 540 ЦК, проте з обумовленістю, що долі визначаються судом, тому можуть бути нерівними.

Завдання шкоди у стані крайньої необхідності слід відрізняти від завдання шкоди у стані необхідної оборони для досягнення мети цивільно-правового захисту, оскільки, незважаючи на правомірність даних дій, у першому випадку завдання шкоди породжує обов'язок по її відшкодуванню. Так:

а) при необхідній обороні завдана шкода не відшкодовується, якщо її межі не були перевищені; при крайній необхідності шкода, навпаки, підлягає відшкодуванню;

б) при необхідній обороні небезпека завжди виходить від нападника-людини, а при крайній необхідності — від нападника-людини, від тварин, від природних явищ тощо;

в) при необхідній обороні шкода завдається лише особі, яка здійснює суспільне небезпечне посягання; при крайній необхідності шкода може бути завдана як заподіювачу шкоди, так і третім особам;

г) у разі перевищення межі необхідної оборони шкода відшкодовується безпосереднім її заподіювачем, а при крайній необхідності можливе покладення відшкодування шкоди на третю особу, в інтересах якої діяв заподіювач;

ґ) при необхідній обороні шкода може бути завдана лише неправомірними діями потерпілого, а при крайній необхідності завдана шкода може бути результатом як дії, так і бездіяльності з боку потерпілого.

Стаття 1172. Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою

1. Юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

2. Замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника.

3. Підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їхнім учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.

За правилами ст. 1172 ЦК обов'язок відшкодувати шкоду покладається на особу, яка її не завдала.

Так передбачаються три випадки, коли такий обов'язок покладається: а) на юридичну або фізичну особу; б) на замовника в цивільно-правовому договорі; в) на підприємницькі товариства або кооперативи. Особою, яка завдала шкоди, відповідно є працівник, підрядник, учасник (член) підприємницького товариства або кооперативу.

Крім загальних підстав, необхідних для виникнення деліктної відповідальності за даною нормою необхідні спеціальні обов'язкові підстави: для першого випадку — виконання працівником своїх трудових (службових) обов'язків; у другому випадку — виконання підрядником завдання замовника; у третьому — здійснення підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.

Правовий зв'язок юридичної або фізичної особи з працівником втілюється у трудових відносинах та у відносинах служби (працівники Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України і військовослужбовців Збройних сил України та інших військових формувань) незалежно від характеру — постійні, тимчасові, сезонні або виконання іншої роботи за трудовим договором (ч. 1 п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»); замовника з підрядником у цивільно-правових відносинах; підприємницьких товариств, кооперативів з учасниками (членами) у відносинах членства.

Покладення обов'язку відшкодувати шкоду на юридичну або фізичну особу пояснюється тим, що працівник у даному випадку юридично втілює його волю. Тобто юридична або фізична особа реалізує свою цивільну праводієздатність, зокрема, деліктоздатність, через дії працівників. Отже, дії працівників юридичне сприймаються як дії самої юридичної або фізичної особи. Цим же пояснюється відповідальність замовника за шкоду, завдану підрядником, якщо при цьому останній діяв за завданням замовника, а також підприємницьких товариств або кооперативів за шкоду, завдану їх учасниками (членами) під час здійснення ними підприємницької або іншої діяльності. Так, учасники (члени), згідно ст. 116 ЦК, займаються підприємницькою діяльністю від Імені товариства, а члени кооперативу, відповідно ст. 163 ЦК, спільно здійснюють виробничу або іншу господарську діяльність, яка базується на їхній власній трудовій участі.

У разі завдання шкоди працівником, підрядником, учасником (членом) діями (хуліганство, бійки, пустощі тощо), які за своїм змістом не випливають з його трудового (службового) становища, не тягнуть відповідальності юридичної або фізичної особи. Відшкодування здійснює сама особа, яка завдала шкоди, на загальних підставах деліктної відповідальності (див. коментар до ст. 1166 ЦК).

Економічний результат такого підходу полягає в перенесенні ризику збитків, який виникає внаслідок відшкодування шкоди, на юридичну або фізичну особу, замовника, підприємницьке товариство або кооператив. Оскільки останні, відшкодувавши шкоду, мають ризик економічної неможливості отримання або неповного отримання від працівника, підрядника, учасника (члена) відшкодування власних збитків за зворотною вимогою, яка виникає у нього.

Отже, у разі судового спору відповідачем у таких справах є юридична або фізична особа, замовник, підприємницьке товариство або кооператив, а безпосередній заподіювач шкоди притягується як третя особа. Матеріальне становище останнього значення не має, оскільки відповідальність перед потерпілим для нього не настає. Закон передбачає можливість урахування матеріального становища тільки фізичної особи, яка завдала шкоди, коли суб'єкт відповідальності та особа, яка її завдала, співпадають.

Працівник, підрядник, учасник (член), які завдали шкоди, відповідають перед юридичною або фізичною особою, замовником, підприємницьким товариством або кооперативом у регресному порядку, якщо мають місце, передбачені ст. 1166 ЦК, підстави відповідальності. Розмір відшкодування визначається законодавством, яке регулює відносини працівника, підрядника та учасника (члена) підприємницького товариства або кооперативу.

Стаття 1173. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

У Конституції України (ст. 56) закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування; їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Стаття 1173 ЦК містить правила відшкодування шкоди, завданої органами влади або місцевого самоврядування, в яких реалізується їх деліктоздатність. Дані суб'єкти вступають у цивільні відносини через дії чи бездіяльність осіб, які формують дані органи та мають статус посадових або службових осіб.

Суб'єктами відповідальності за ст. 1173 ЦК є органи державної влади або місцевого самоврядування. Згідно ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до ст. 2 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування».

Стаття 1173 ЦК є спеціальною, оскільки передбачає певні особливості, відмінні від загальних правил деліктної відповідальності (див. коментар до ст. 1166 ЦК), а саме: а) наявність владно-адміністративного, тобто обов'язкового, одностороннього характеру дій органів державної влади, місцевого самоврядування; б) завдання шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених суб'єктів; в) настання відповідальності незалежно від вини цих органів.

Дії органів влади або місцевого самоврядування можуть бути у формі адміністративних актів (також нормативних), а також безпосередніх дій при застосуванні примусових заходів (примусове вилучення, застосування фізичної сили, зброї тощо). Проте такі дії повинні здійснюватись в межах відповідно їх компетенції. Дії, що виходять за зазначені межі, визнаються незаконними. Шкода може бути завдана також внаслідок бездіяльності, тобто нездійснення (чи відмова від здійснення) органом державної влади, місцевого самоврядування своїх обов'язків. Проте шкода, завдана під час господарської або технічної діяльності, яка не пов'язана безпосередньо з реалізацією ними своїх владних повноважень, підлягає відшкодуванню за загальними правилами.

При вирішенні питання про відшкодування шкоди, завданої незаконними адміністративними, нормативними актами необхідно та й доречно в судовому порядку вимагати визнання такого акта недійсним за правилами ст. 21 ЦК. Так, незаконним визнається правовий акт, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Право на відшкодування завданої шкоди, за правилами даної норми, може належати як фізичній особи, так і юридичній. Проте фізичні особи можуть вимагати за завдання шкоди у сфері владно-адміністративних відносин відшкодування моральної шкоди.

Завдана шкода відшкодовується не безпосередньо органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування, а за рахунок державного бюджету (див. коментар до ст. 174 ЦК), бюджету Автономної Республіки Крим (див. коментар до ст. 175 ЦК) та органів місцевого самоврядування (див. коментар до ст. 176 ЦК). Так правила ст. 77 Закону України «Про місцеве самоврядування» передбачають, що «шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету» (ч. 1).

Держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади, які відшкодували завдану шкоду потерпілому, мають право зворотної вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди (див. коментар до ст. 1191 ЦК).

Стаття 1174. Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Зміст ст. 1174 ЦК відповідає, також, вимогам ст. 56 Конституції України, що передбачає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових і службових осіб органів державної влади або місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень.

Посадовими особами, мова про яких іде в ст. 1174 ЦК, є не будь-які працівники державних органів та органів місцевого самоврядування, а лише ті, які віднесені до категорії посадових осіб Законом України від 16 грудня 1993 p. «Про державну службу» та Законом України від 21 травня 1997 р. «Про органи місцевого самоврядування». Так, відповідно до Закону України «Про державну службу», посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій (ст. 2). Посадовою особою, за Законом України «Про органи місцевого самоврядування», є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (ст. 1).

Для настання відповідальності, передбаченої ст. 1174 ЦК, необхідно, щоб посадова або службова особа завдала шкоди при здійсненні своїх повноважень, обсяг яких встановлюється відповідними правовими актами. Такі особи наділені правом в межах своєї компетенції давати як для громадян, так і для установ, незалежно від відомчої належності чи підлеглості, вказівки правового характеру, що підлягають обов'язковому виконанню, застосувати примусові заходи і щодо громадян, які безпосередньо не підпорядковані їм по службі. До них відносяться, зокрема, народні депутати України, місцевих рад народних депутатів, сільські, селищні, міські голови, судді, народні засідателі, прокурори, слідчі, оперативний склад служби безпеки, всі працівники міліції, інспектори державних інспекцій, а також військові коменданти, начальники гарнізонів, військовий патруль, вартові на посту та інші військовослужбовці при виконанні ними обов'язків по підтриманню громадського порядку, у тому числі й військовослужбовці конвойної служби та охорони місць позбавлення волі.

Відповідно до змісту ст. 1174 ЦК, обов'язок відшкодувати завдану шкоду перед потерпілим покладається не на посадову або службову особу, незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю якої завдано шкоди, а на органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим або органи місцевого самоврядування. Тобто вимоги про відшкодування шкоди до осіб, які безпосередньо її завдали, не повинні пред'являтися незалежно від їх вини. Тобто має місце відповідальність органів державної влади або місцевого самоврядування без вини.

Стаття 1175. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

У випадках прийняття нормативно-правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, що суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси фізичних або юридичних осіб, останні мають право звернутися до суду про визнання такого акта недійсним та його скасування (див. коментар до ст. 21 ЦК).

Правила ст. 1175 ЦК передбачають особливості відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта. Дана норма є спеціальною по відношенню до положень ст.ст. 1166, 1173 ЦК, оскільки в ній передбачені наступні особливості: а) шкода завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта; б) нормативно-правовий акт повинен бути визнаний судом незаконним і скасований; в) відповідальність настає незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Шкода, завдана в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування (див. коментар до ст.ст. 174-176, 1172 ЦК).

Стаття 1176. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду

1. Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.

2.  Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, виникає в разі постановлення судом виправдувального вироку, скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства, а також у разі закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.

3. Якщо кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.

4.  Фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.

5. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

6. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

7. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, встановлюється законом.

Правила ст. 1176 ЦК можна розглядати як спеціальні відносно загальних правил ст. 1173 ЦК, оскільки вони містять спеціальний склад і розраховані на випадки завдання шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади та їх посадових осіб. У них зосереджується увага на таких випадках, коли фізична особа найбільш уразлива і, відповідно, ризик завдання шкоди органами влади та їх посадовими особами найбільш вірогідний.

У частині 1 ст. 1176 ЦК міститься виключний перелік органів державної влади, а також виключний перелік їх незаконних рішень, дій чи бездіяльності, що спричинили завдання шкоди. Так до таких органів влади відносяться: а) органи дізнання; б) попереднього (досудового) слідства; в) прокуратура; г) суд.

Підлягає відшкодуванню тільки шкода, завдана фізичній особі внаслідок: незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Правила ст. 1176 ЦК застосовуються у разі завдання шкоди лише фізичній особі, зокрема, як особистої шкоди (обмеження волі, приниження честі, гідності людини згаданими незаконними діями), так і майнової (наприклад, при незаконній конфіскації). У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди за правилами загального правонаступництва переходить до спадкоємців. Якщо в результаті дій, зазначених в даній статті, шкоди завдано юридичній особі, наприклад, внаслідок арешту керівника підприємства, то вона юридичній особі відшкодовується згідно зі ст. 1173 ЦК.

Для перерахованих деліктів встановлюється відповідальність незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями (бездіяльністю) органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду підлягає відшкодуванню у повному обсязі. Вартість майна визначається за цінами, що діють на момент прийняття рішення про відшкодування шкоди. Згідно Закону України від 1 грудня 1994 р. «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», фізичній особі — потерпілому — відшкодовуються: а) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; б) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід держави судом, вилучене органами дізнання чи попереднього слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; в) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; г) суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги; ґ) моральна шкода.

Особа, звільнена з роботи (посади), має бути поновлена на колишній роботі (посаді), а в разі неможливості цього (ліквідація підприємства, установи, організації, скорочення посади, а також наявність інших передбачених законом підстав, що перешкоджають поновленню на роботі (посаді) — їй має бути надано державною  службою зайнятості іншу підходящу роботу. Термін перебування під вартою, термін відбування покарання, а також час, протягом якого особа не працювала у зв'язку з незаконним відстороненням від роботи (посади), зараховується як до загального трудового стажу, так і до стажу роботи за спеціальністю, стажу державної служби, безперервного стажу.

Місцеві органи влади і самоврядування зобов'язані повернути фізичній особі, яка втратила право користування жилим приміщенням внаслідок незаконного засудження, жиле приміщення, яке вона займала раніше, а якщо воно не збереглося в натурі, то позачергово надають їй у тому ж населеному пункті рівноцінне впорядковане жиле приміщення з урахуванням складу сім'ї та діючих норм жилої площі.

Якщо особа у зв'язку з незаконним засудженням була позбавлена військових або інших звань, а також державних нагород, їй поновлюються звання і повертаються нагороди.

Право на відшкодування шкоди у сфері правосуддя виникає за наявності наступних підстав: постановлення судом виправдувального вироку, скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства, закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення. Тобто право на відшкодування виникає лише у разі повної реабілітації особи.

Припинення справи на підставі нереабілітуючих обставин: амністія або акт про помилування не дає права на відшкодування шкоди згідно з ч. З ст. 1176 ЦК. Прийняття закону про амністію відноситься до компетенції Верховної Ради України (ч. З ст. 92 Конституції України). Так, за Законом України від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в Україні», амністія є повним або частковим звільненням від кримінальної відйовідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів. Порядок здійснення помилування, встановлений Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. Помилування — це акт глави держави, за яким певна особа (чи кількість осіб) повністю або частково звільняється від покарання, або до неї застосовується більш м'яке покарання, або ж з особи знімається судимість.

Відсутні підстави для відшкодування шкоди у сфері правосуддя також в наступних випадках: у разі дійового каяття (ст. 45 КК), примирення винного з потерпілим (ст. 46 КК), передачі особи на поруки (ст. 47 КК), у зв'язку із зміною обстановки (ст. 48 КК) та при наявності обставин, що виключають злочинність діяння (розділ VIII КК) та пом'якшують покарання (ст. 66 КК).

До підстав, за яких фізична особа втрачає право на відшкодування шкоди, ч. 4 ст. 1176 ЦК відносить: здійснення у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду самообмови, що перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Особливий порядок відшкодування шкоди закріплений у ч. 5 ст. 1176 ЦК відносно шкоди, завданої фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі. Для настання відповідальності за даною нормою необхідно встановити наявність в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду. Тобто обов'язковою підставою деліктної відповідальності є наявність вини.

Правила ч. 5 ст. 1176 ЦК застосовуються у разі завдання шкоди як фізичній особі, так і юридичній особі. Відповідно до загальних правил відшкодування шкоди, у даному випадку (ст. 1173 ЦК) шкода відшкодовується у повному обсязі державою.

Правила, передбачені ч. 1 ст. 1176 ЦК, не застосовуються до інших незаконних дій або бездіяльності чи незаконного рішення органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. Тобто шкода, завдана за інших обставин, відшкодовується згідно ч. 6 ст. 1176 ЦК на загальних підставах. Наприклад, відшкодування шкоди жертвам політичних репресій здійснюється на підставі Закону України від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв репресій в Україні». Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду встановлюється Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 6 березня 1996 р. «Про затвердження положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду».

Стаття 1177. Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину

1.  Майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.

2.  Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом.

Правила ст. 1177 ЦК передбачають покладення обов'язку відшкодувати шкоду, завдану майну фізичної особи внаслідок злочину, на державу. Особливість даної норми полягає в наявності спеціальних обставин, необхідних для виникнення такого обов'язку в держави: а) наявність тільки майнової шкоди; б) шкода завдана внаслідок вчинення злочину; в) потерпілим є фізична особа; г) не встановлено особу, яка вчинила злочин або вона є неплатоспроможною.

Встановлення даного правила має на меті захистити права та інтереси потерпілого, оскільки останній не завжди може розраховувати на швидке й повне відновлення за рішенням суду його порушених прав за різних обставин. Наприклад, відсутність у винного відповідних коштів; реальне їх стягнення із засудженого, що відбуває покарання, як правило, розтягується на довгі роки і буває нерегулярним; не встановлення особи, яка вчинила злочин, тощо. Надання матеріальної допомоги державою потерпілим від злочину є життєво необхідним, оскільки держава взяла на себе турботу про підтримання правопорядку та гарантування безпеки всіх членів суспільства. Відповідно до ст. З Конституції України, «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Тобто, якщо злочин мав місце, то усунення його наслідків, в тому числі шляхом відшкодування завданої потерпілому шкоди, є обов'язком держави.

У разі відшкодування майнової шкоди, завданої фізичній особі внаслідок злочину державою, остання, за ч. 1 ст. 1191 ЦК, має право зворотної вимоги до винної особи у вчиненні злочину. Таким чином, суми, виплачені потерпілому, повертаються до державного бюджету у вигляді відрахувань від заробітку засудженого, вартості конфіскованого в нього майна тощо. Держава виступає в якості гаранта відновлення майнових прав потерпілого.

Відповідно до ч. 2 ст. 1177 ЦК, умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом.

Стаття 1178. Відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою

1. Шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, — якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.

2. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.

3.  Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

4. Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов'язані здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, такі заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду у частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду.

5. Обов'язок осіб, визначених частиною першою цієї статті, відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття. Після досягнення повноліття особа може бути зобов'язана судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років  життю  або  здоров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а особи, які визначені частиною першою цієї статті, є неплатоспроможними або померли.

Правила ст. 1178 ЦК про відповідальність за шкоду, завдану фізичною особою віком до 14 років (малолітнім), ґрунтуються на ст. 31 ЦК, яка визначає їх дієздатність. Зміст даних правил становить психічна нездатність дітей цього віку, у зв'язку з чим, за незначним винятком, правочини за них укладають їх батьки або особи, які їх замінюють.

Малолітні особи визнаються неделіктоздатними і, відповідно, не можуть бути суб'єктами цивільної відповідальності. У ст. 1178 ЦК мова йде про завдання малолітніми шкоди майну, зокрема, упущену вигоду; здоров'ю; моральної шкоди. Вона може бути завдана як одній, так і декільком особам; як одним, так і групою малолітніх осіб. Майнова шкода може бути завдана і юридичній особі.

Особливість відповідальності за шкоду, завдану малолітніми, полягає в тому, що відповідальність за них покладається повністю на батьків або осіб, які їх заміняють у встановленому законом порядку. Так батьками вважаються особи, записані у свідоцтві про народження малолітнього. Крім того, не має значення чи записані вони батьками на підставі свідоцтва про одруження, чи після встановлення батьківства як в добровільному, так і в судовому порядку. Незалежно від того, чи розірвано шлюб, проживають разом чи окремо батько і мати, ступеня участі кожного з них у наданні матеріальної допомоги дитині тощо, обидва батьки відповідають за малолітніх за принципом рівної дольової відповідальності. Тобто вони несуть відповідальність за неналежне виконання своїх батьківських прав та обов'язків особистого характеру, які закріплені в главі 13 Сімейного кодексу України. Проте родичі дитини незалежно від ступеня спорідненості, які не мають права приймати участь у її вихованні, відповідальності за завдану шкоду не несуть.

Обов'язок відшкодувати завдану шкоду малолітнім може покладатися також на усиновлювачів, оскільки, згідно зі ст. 207 Сімейного кодексу України, вони після усиновлення набувають батьківських прав і обов'язків у повному обсязі незалежно від наявності запису їх в якості батьків у свідоцтві про народження.

Правила ст. 243 Сімейного кодексу України та ст. 58 ЦК передбачають можливість встановлення над дітьми, які залишилися без батьківського піклування, опіки. Права та обов'язки опікуна щодо малолітнього повністю співпадають з правами і обов'язками батьків (ст. 249 Сімейного кодексу України), тому на них покладається обов'язок відшкодувати завдану малолітнім шкоду. Проте, у разі встановлення опіки за життя батьків, не позбавлених батьківських прав, відповідальність за завдану підопічним шкоду можуть нести солідарно як батьки малолітнього, так і його опікун.

Законні представники малолітнього притягуються до відповідальності, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їх вини. Уперше в ч. 1 ст. 1178 ЦК дається визначення поняття вини даних осіб як «несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою». Щодо вини безпосередніх заподіювачів шкоди, то їх незрілий вік не дозволяє говорити про їх вину, незважаючи на те, що суб'єктивна сторона їх поведінки, мотиви (пограти, помститися тощо) можуть також враховуватися при її відшкодуванні.

Якщо за об'єктивними причинами один із батьків ніякої участі у вихованні не приймав, наприклад, внаслідок перешкоди у спілкуванні з дитиною, перебування на службі у Збройних силах України та інших військових формуваннях, на тривалому лікуванні, у місцях позбавлення волі тощо, говорити про наявність їх вини не можна, оскільки фактичний зв'язок із неповнолітнім був повністю припинений з незалежних від них обставин. Наявність таких обставин необхідно довести сторонам за допомогою листів, документів, письмових доказів тощо.

При відшкодуванні шкоди, завданої малолітнім, не виключається можливість укладення письмового договору між особою, зобов'язаною відшкодувати завдану шкоду, і потерпілим, чи проста домовленість між ними, що звільняє від необхідності звернення до суду.

В частині другій статті, що коментується, міститься перелік закладів, зобов'язаних здійснювати нагляд за малолітніми: навчальні заклади, заклади охорони здоров'я чи інші заклади, зокрема, приватні школи, спеціальні (кореляційні) навчальні заклади. Останні несуть відповідальність за шкоду, завдану малолітніми, якщо не доведуть відсутність своєї вини. Проте не може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану шкоду на заклади дошкільної освіти дітей (наприклад, будинок, центр дитячої творчості, станцію юних техніків, туристів, натуралістів, центр додаткової освіти дітей, традиційної культури, народних ремесел тощо). Тобто на заклад, де діти знаходяться лише незначний час.

Установа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, винної у її завданні, яка порушила вимоги педагогічного характеру, наслідком чого стала неправомірна поведінка дитини.

До осіб, зобов'язаних відповідати за шкоду, завдану малолітнім, відносять також осіб, які здійснюють виховання дитини на підставі патронатного договору (ст. 252 Сімейного кодексу України).

Згідно ст. 248 Сімейного кодексу України функції опікуна-вихователя малолітнього, який залишився без піклування батьків (внаслідок смерті батьків, позбавлення їх батьківських прав, визнання батьків недієздатними), можуть покладатися на дитячий заклад, зокрема, -адміністрацію, який зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану його підопічним. Проте у разі наявності у вихованця осіб, зобов'язаних здійснювати щодо нього виховання, які, однак, роблять це за допомогою дитячого закладу, то правила ч. З ст. 1178 ЦК у даному випадку не застосовуються.

У разі неможливості влаштувати малолітнього ні у сім'ю, ні у дитячий заклад, виконання обов'язків його опікуна покладається на органи опіки та піклування. Останні несуть відповідальність за шкоду, завдану такими малолітніми.

Різні критерії відповідальності законних представників (чч. 1, 3 ст. 1178 ЦК) і осіб, зобов'язаних здійснювати нагляд (ч. 2 ст. 1178 ЦК), свідчать про допустимість їх одночасної відповідальності. Якщо буде доведено, що малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов'язана здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, заклади та особи зобов'язані відшкодувати шкоду у частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду (ч. 4 ст. 1178 ЦК).

Принцип часткової відповідальності, також, повинен застосуватися у разі завдання шкоди декількома малолітніми, які походять від різних батьків і (або) знаходяться під опікою різних осіб (див. коментар до ст. 1181 ЦК).

Відповідальність осіб, зазначених у частинах 1, 2, 3 ст. 1178 ЦК, — це відповідальність за власну вину, їх обов'язок відшкодувати шкоду, завдану малолітнім, не припиняється у разі досягнення останнім повної дієздатності, у зв'язку з чим вони позбавлені права регресної вимоги до малолітнього при досягненні ним повної дієздатності.

Правила ч. 5 ст. 1178 ЦК передбачають, як виняток, з метою захисту інтересів потерпілого, можливість перенесення обов'язку відшкодувати шкоду на безпосереднього її заподіювача за наявності наступних обставин: а) шкода завдана життю або здоров'ю потерпілого; б) відповідальними за завдану шкоду є не юридичні особи, а батьки (усиновлювачі), опікуни та ін. громадяни; в) останні є неплатоспроможними або померли; г) особа, що завдала шкоди, має достатні для цього кошти.

З позовом про покладення такої відповідальності може звернутися як потерпілий, так і громадянин, відповідальний за дії малолітнього.

Суд має право відступити від загальних правил відшкодування шкоди, прийнявши рішення про її відшкодування як у повному обсязі, так і частково за рахунок особи, діями якої її завдано.

Стаття 1179. Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою

1.  Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.

2. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

3.  Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Дієздатність неповнолітніх віком від 14 до 18 років визначається ст. 32 ЦК, яка дещо обмежує їх можливості щодо здійснення прав і виконання обов'язків. Проте підлітки, які досягли 14 років, самостійно відповідають за завдану ними шкоду, є повністю деліктоздатними (ст. 33 ЦК), що тягне за собою можливість застосування до них повністю загальних положень ЦК щодо її відшкодування.

Правила про можливість притягнення неповнолітнього до цивільної відповідальності також закріплені у чинному кримінальному законодавстві. Так згідно ч. 2 п. 4 ст. 105 КК до неповнолітньої особи, яка досягла 15 років, має майно, кошти або заробіток, і скоїла злочин, можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру, зокрема, покладення на нього обов'язку відшкодування завданих майнових збитків.

Загальне правило про самостійну відповідальність неповнолітнього віком від 14 до 18 років за завдану ним шкоду має виняток - обов'язок батьків (усиновлювачів) або піклувальника відшкодувати завдану шкоду у разі відсутності у підлітка майна, достатнього для відшкодування, їх відповідальність носить додатковий (субсидіарний) характер. Тобто потерпілий спочатку пред'являє вимогу про відшкодування завданої шкоди до основного боржника — особи, яка завдала шкоди, а у разі незадоволення вимог у повному обсязі чи частково — до батьків (усиновлювачів) або піклувальника неповнолітнього. Субсидіарна відповідальність за неповнолітнього віком від 14 до 18 років покладається на обох батьків за принципом рівної дольової відповідальності незалежно від того, чи проживають вони разом, чи окремо.

Самостійний доход неповнолітнього може складатися із заробітної плати при постійній чи тимчасовій роботі, що регулюється положеннями трудового законодавства, доходу від підприємницької діяльності, відсотків від акцій, пенсії у разі втрати годувальника, аліментів тощо; власними коштами неповнолітнього можуть бути кошти на вкладах у банки, подаровані неповнолітньому чи одержані ним у спадок, тощо; власне майно — те, власником якого є неповнолітній (куплене ним, подароване чи залишене йому у спадок), в тому числі майно, що перебуває у спільній власності. Щодо поняття «достатнє» відносно майна неповнолітнього, то можливі наступні варіанти: а) у неповнолітнього взагалі нічого немає; б) він одержує так мало, що про самостійне відшкодування завданої ним шкоди мова йти не може. Тому ч. 2 ст. 1179 ЦК передбачає обов'язок батьків (усиновлювачів) або піклувальників відшкодувати завдану шкоду (майну, здоров'ю, моральну шкоду) або повністю, або у частці, якої не вистачає. Вибір одного з двох варіантів погашення боргу залежить від ступеня матеріального забезпечення неповнолітнього, а також від розміру завданої шкоди, мотиву поведінки, що спричинила завдання шкоди, ступеня вини як батьків (усиновлювачів) або піклувальників, так і самого заподіювача шкоди та потерпілого.

У разі відшкодування шкоди, завданої неповнолітнім, віком від 14 до 18 років, батьками (усиновлювачами) або піклувальником як у повному обсязі, так і у частці, якої не вистачає, останнім надається право довести, що шкоди було завдано не з їхньої вини (див. коментар до ч. 1 ст. 1178 ЦК).

Дещо інакше регламентує ч. 2 ст. 1179 ЦК обов'язок відшкодувати шкоду, завдану підлітком, позбавленим батьківського піклування, у зв'язку з чим він знаходиться у закладі, який за законом здійснює щодо нього функції піклувальника. Саме цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини. Надання закладу можливості відшкодувати шкоду не лише у повному обсязі, а й частково свідчить про те, що вихованець приймає участь у витратах. Відносно можливості закладу довести свою невинність, то вона визначається за правилами ч. З ст. 1178 ЦК (див. коментар до вказаної статті). Заклад має право зворотної вимоги (регресу) до особи, безпосереднім і професійним обов'язком якої було здійснення виховання неповнолітнього (педагога, вихователя та ін.). Проте й тут діє правило, закріплене ч. 5 ст. 1191 ЦК, що виключає можливість пред'явлення регресного позову до особи, яка завдала шкоди (див. коментар).

Якщо у разі завдання шкоди малолітнім про його вину мови взагалі не було, то вина підлітка не може не братися до уваги.

Якщо обов'язок відшкодувати шкоду, завдану малолітнім, не припиняється ні з досягненням ним повноліття, ні після того, як він став власником майна, достатнього для погашення боргу, то інакше регулюється це питання у разі завдання шкоди неповнолітнім віком від 14 до 18 років. Так обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється: а) після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття; б) коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Стаття 1180. Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності

1.  Шкода, завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах.

2. У разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди, повноліття.

Правила ст. 1180 ЦК регулюють питання відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності. Так шкода, завдана неповнолітньою особою, після набуття нею повної цивільної дієздатності відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах. Тобто на неї поширюються загальні правила відшкодування шкоди, оскільки у момент завдання шкоди вона діяла як особа, що володіє повною дієздатністю.

Підстави набуття неповнолітнім повної цивільної дієздатності закріплені в ст. 35 ЦК. Так повна цивільна дієздатність може бути надана: а) фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також такій, яка б) бажає займатися підприємницькою діяльністю; в) неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Для набуття неповнолітнім повної цивільної дієздатності необхідна наявність письмової згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди — рішення суду про надання такого права.

Для вирішення питання про покладення на неповнолітнього обов'язку відшкодувати завдану ним шкоду важливо встановити момент виникнення у нього повної цивільної дієздатності. Згідно з чч. 2, 3 ст. 35 ЦК фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту винесення рішення органу опіки та піклування, а також з моменту державної реєстрації особи, яка бажає займатися підприємницькою діяльністю як підприємця.

Загальне правило про самостійну відповідальність неповнолітнього після набуття ним повної цивільної дієздатності за завдану шкоду закріплене в ч. 1 ст. 1179 ЦК, також має виняток — обов'язок батьків (усиновлювачів) або піклувальника відшкодувати завдану шкоду у разі відсутності у підлітка майна, достатнього для відшкодування, їх відповідальність носить додатковий (субсидіарний) характер (див. коментар до ч. 2 ст. 1179).

У разі відшкодування шкоди, завданої неповнолітнім після набуття ним повної цивільної дієздатності, батьками (усиновлювачами) або піклувальником як у повному обсязі, так і у частці, якої не вистачає, останнім надається право довести, що шкоди було завдано не з їхньої вини (див. коментар до ч. 1 ст. 1178 ЦК). Правила ч. 2 ст. 1180 ЦК передбачають, що покладення обов'язку на батьків (усиновлювачів), піклувальника за шкоду, завдану неповнолітнім, має місце лише за умови надання останніми згоди на набуття ним повної цивільної дієздатності. Тобто, якщо неповнолітнім набуто повну цивільну дієздатність без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, а на підставі рішення суду, то останні звільняються від обов'язку відшкодувати завдану шкоду.

Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється лише після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття.

Стаття 1181. Відшкодування шкоди, завданої кількома малолітніми особами

1. Шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.

2.  Якщо в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.

Правила про відповідальність за шкоду, завдану малолітніми особами віком до 14 років, містяться в ст. 31 та ст. 1178 ЦК. Із змісту цих правил випливає покладення обов'язку відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, на батьків (усиновлювачів), опікуна чи на іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання малолітнього.

Шкода може бути завдана як одним малолітнім, так і групою осіб. Згідно ч. 1 ст. 1181 ЦК у разі завдання шкоди спільними діями кількох малолітніх осіб шкода відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду. Тобто у даному випадку застосовується принцип дольової відповідальності, оскільки батьки (усиновлювачі), опікуни не є особами, які безпосередньо завдали шкоди, незважаючи на створення своєю поведінкою (неналежне виховання, відсутність нагляду за дітьми тощо) необхідних передумов для завдання шкоди. У зв'язку з цим щодо них не застосовуються правила ст. 1190 ЦК, що передбачає солідарну відповідальність осіб, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди. Навпаки, діє загальне правило ст. 540 ЦК про дольовий характер зобов'язань з множинністю осіб. У даному разі частки (долі) відповідальності батьків (усиновлювачів), опікунів різних малолітніх осіб передбачаються рівними, крім випадку, коли один із них не доведе, що його вина в несумлінному здійсненні або ухиленні від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою є меншою. Ступінь вини самих малолітніх осіб, які завдали шкоди, на розмір відповідальності своїх батьків (усиновлювачів), опікунів не впливає у зв'язку з їх психічною незрілістю.

У разі відшкодування шкоди, завданої спільними діями кількох малолітніх осіб, їх батьками (усиновлювачами), опікунами ч. 1 ст. 1181 ЦК передбачає можливість її відшкодування у частці, яка визначається за простою домовленістю між ними. Проте відповідачам надається також право звернутися до суду для визначення частки відшкодування шкоди, завданої малолітніми, як відразу, так і, мабуть, у разі відсутності домовленості між ними.

Зміст ч. 2 ст. 1181 ЦК передбачає, що у разі завдання шкоди кількома малолітніми особами одна із них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, то цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду. Тобто у даному випадку застосовується також принцип дольової відповідальності (див. коментар до ч. 1 ст. 1181 ЦК).

При відшкодуванні шкоди, завданої кількома малолітніми особами, закладом, ч. 2 ст. 1181 ЦК закріплює можливість її відшкодування у частці, яка визначається виключно судом.

Стаття 1182. Відшкодування шкоди, завданої кількома неповнолітніми особами

1. Шкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.

2.  Якщо в момент завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.

Правила про відповідальність за шкоду, завдану неповнолітніми особами віком від 14 до 18 років, містяться в ст. 32 та ст. 1179 ЦК. Неповнолітні особи віком від 14 до 18 років є повністю деліктоздатними, тобто самостійно відповідають за завдану ними шкоду на загальних підставах. Проте, ч. 2 ст. 1179 ЦК передбачає можливість покладення обов'язку відшкодувати завдану шкоду на батьків (усиновлювачів), піклувальника у разі відсутності у неповнолітнього майна, достатнього для відшкодування, їх відповідальність носить додатковий (субсидіарний) характер (див. коментар до ч. 2 ст. 1179 ЦК).

Шкода може бути завдана також як одним неповнолітнім, так і групою осіб. Згідно ч. 1 статті, що коментується, у разі завдання шкоди спільними діями кількох неповнолітніх осіб шкода відшкодовується ними у частці, яка визначається за простою домовленістю між ними. Проте представнику неповнолітнього надається також право звернутися до суду для визначення частки відшкодування шкоди, завданої неповнолітніми, як одразу, так і, мабуть, у разі відсутності домовленості між ними.

Зміст ч. 2 ст. 1182 ЦК передбачає, що у разі завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна із них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, то цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду. Тобто у даному випадку застосовується також принцип дольової відповідальності (див. коментар до ст. 540 ЦК).

При відшкодуванні шкоди, завданої кількома неповнолітніми особами, ч. 2 ст. 1182 ЦК закріплює можливість її відшкодування закладом у частці, яка визначається виключно судом.

Стаття 1183. Відшкодування шкоди батьками, позбавленими батьківських прав

1. Батьки зобов'язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав, протягом трьох років після позбавлення їх батьківських прав, якщо вони не доведуть, що ця шкода не є наслідком невиконання ними своїх батьківських обов'язків.

Правила ст. 1183 ЦК визначають відповідальність осіб, позбавлених батьківських прав, насамперед — права на виховання, зокрема, відповідальність за завдану дитиною шкоду. Підстави, порядок та наслідки позбавлення батьківських прав передбачені в ст.ст. 164-166 Сімейного кодексу України.

Для покладення відповідальності на батьків, позбавлених батьківських прав, необхідно встановити причинний зв'язок між неналежним виконанням батьком своїх обов'язків та поведінкою дитини, що спричинило завдання шкоди. Так неналежним виконанням батьківських обов'язків є безвідповідальне відношення до виховання своїх дітей у формі ухилення батьків від обов'язку піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, експлуатації своєї дитини, застосування фізичних та інших видів покарань, що принижують людську гідність дитини, а також аморальної, антигромадської поведінки батьків, що здійснює негативний вплив на дітей.

Оскільки батьки є відповідальними за протиправну поведінку, то позбавлення їх батьківських прав вважається їх додатковим обтяженням. Особи, позбавлені батьківських прав, втрачають не лише право на особисте виховання своїх дітей, а також всі інші права, що випливають із факту спорідненості з дитиною. Проте за ними зберігаються деякі обов'язки, як покарання за скоєне. Зокрема, обов'язок утримувати свою дитину (ч. 2 ст. 166 Сімейного кодексу України), а також відшкодувати шкоду, завдану їх неповнолітніми дітьми. Таким чином, на батьків покладається додатковий тягар за неналежне виховання своїх дітей, відсутність будь-якого нагляду за дитиною, турботи про її життєво необхідні потреби. Тобто мова завжди йде про наслідки неналежного виконання батьківських обов'язків, що спричинило завдання шкоди.

Покладення обов'язку на осіб, позбавлених батьківських права, відшкодувати шкоду, завдану їх неповнолітніми дітьми, є новим правилом. Поява даної норми свідчить саме про намір впливати на певну категорію батьків за допомогою цивільного законодавства.

Зміст ст. 1183 ЦК застосовується до випадків завдання шкоди як малолітніми, так і неповнолітніми особами незалежно від місця їх перебування після винесення рішення судом про позбавлення батьків їх батьківських прав (під опікою, піклуванням, у сім'ї — усиновлювачів або в дитячому закладі).

Батьки, позбавлені батьківських прав, несуть відповідальність за шкоду, завдану їх дітьми, якщо не доведуть відсутність своєї вини.

Відповідальність за шкоду, завдану дитиною, покладається на батьків лише протягом трьох років після позбавлення їх батьківських прав, з дати вступу судового рішення про позбавлення батьківських прав у законну силу. Таким чином, ст. 1183 ЦК поширює правила про позовну давність на вимоги, що випливають із сімейних відносин.

Батьки, позбавлені батьківських прав, відповідають за власну вину, тому вони не наділені правом пред'явити регресну вимогу до дитини як особи, що завдала шкоди.

Стаття 1184. Відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою

1.  Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності.

2.  Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством за наявності підстав, що встановлені в цивільному законодавстві (див. коментар до ст. 39 ЦК). Оскільки такими підставами є психічний розлад, внаслідок чого фізична особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, то у неї відсутні такі психічні якості, як воля і вина. Тому фізична особа, яка визнана недієздатною, втрачає деліктоздатність, тобто здатність відповідати за завдану шкоду.

Згідно ст. 41 ЦК (див. коментар до вказаної статті) правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє опікун. Тому обов'язок відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, покладається законом на його опікуна або заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею. Опікун та такий заклад відповідають за завдану шкоду за наявності своєї вини, що припускається. Тобто за неналежне виконання своїх обов'язків щодо здійснення нагляду за недієздатним, що спричинило завдання шкоди (див. Розділ III Закону України від 22 лютого 2000 р. «Про психіатричну допомогу»). Тому особи, які відшкодували шкоду, завдану недієздатним, не мають права звернутися із регресною вимогою до безпосереднього заподіювача шкоди. Якщо зобов'язання із відшкодування шкоди мають тривалий характер, то поновлення цивільної дієздатності фізичної особи не є підставою для заміни боржника в деліктному зобов'язанні, оскільки шкоди було завдано в момент, коли особа була недієздатною.

Для захисту інтересів потерпілого суд може постановити рішення про відшкодування шкоди за рахунок недієздатного заподіювача шкоди за наявності наступних обставин: а) смерть опікуна або відсутність у нього майна, достатнього для відшкодування шкоди; б) наявність такого майна у недієздатної особи; в) відшкодування шкоди за рахунок недієздатного заподіювача шкоди не погіршує його майнового становища, проте покриває нужду потерпілого.

Мова про відшкодування шкоди за рахунок майна недієздатного заподіювача шкоди може йти лише у разі її завдання каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого.

З позовом до суду, згідно ч. 2 ст. 1184 ЦК, можуть звернутися як потерпілий, так і опікун. Суд має право з врахуванням конкретних обставин покласти обов'язок відшкодувати шкоду частково або в повному обсязі за рахунок майна недієздатного заподіювача шкоди.

Стаття 1185. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена

1. Шкода, завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відшкодовується нею на загальних підставах.

Обмеження дієздатності фізичної особи має місце у випадках, передбачених ст. 36 ЦК, та в порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством. Метою такого обмеження є охорона законних прав та інтересів осіб, про яких громадянин зобов'язаний турбуватися згідно норм Сімейного кодексу України. Тому обмеження дієздатності фізичної особи спрямоване лише на здатність укладати правочини, проте ніяким чином не впливає на її деліктоздатність.

Правила статті, що коментується, про відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, повторюють зміст загальної норми ст. 37 ЦК, згідно якої особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за шкоду, завдану іншій особі.

Аналізуючи зміст коментованої статті, слід враховувати слідуюче:

а)  обмежити в цивільній дієздатності можна як повнолітніх осіб, так і неповнолітніх віком від 14 до 18 років, якщо вони працюють і зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами (див. коментар до ст. 36 ЦК);

б)  у разі завдання шкоди фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, суд не враховує чи шкоду завдано у стані алкогольного сп'яніння, чи ні: у будь-якому випадку мають місце наслідки, передбачені ст. 1185 ЦК;

в)  якщо особа, цивільна дієздатність якої обмежена, завдала шкоди спільно з іншими особами (дієздатними), то вони спільно несуть перед потерпілим солідарну відповідальність за правилами ст. 1190 ЦК.

Стаття 1186. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

1. Шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не відшкодовується. З урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоди, суд може постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі.

Якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.

2. Якщо шкоди було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв'язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді.

Нездатність фізичної особи усвідомлювати характер і значення своїх дій або керувати ними свідчить про відсутність її вини у завданні шкоди, тому згідно загального правила відшкодування шкоди, деліктоздатна особа за даної обставини не несе відповідальність за завдану шкоду.

Було б цілком несправедливо перекласти повністю ризик настання шкідливих наслідків на потерпілого, тому з урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоди, суд може постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі.

Проте із загального правила є винятки. Так завдання шкоди фізичною особою, яка сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо. Тобто дані обставини не свідчать про відсутність вини заподіювача шкоди, а, навпаки, є обтяжуючою обставиною. Тому у даному випадку особа, яка завдала шкоди, зобов'язана її відшкодувати на загальних підставах.

Також до обставин, що свідчать про відсутність вини особи, яка завдала шкоди, ч. 2 ст. 1186 ЦК відносить її психічний розлад або недоумство. Спеціальне врегулювання даної обставини ґрунтується на бездіяльності осіб, які зобов'язані були, згідно Закону України «Про психіатричну допомогу», вимагати у судовому порядку визнання такої особи недієздатною (див. коментар до ст. 39 ЦК). Тому суду надається право постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої такою особою, на її чоловіка (дружину), батьків, повнолітніх дітей. Проте правила даної норми передбачають вимоги, яким повинні відповідати дані особи на момент завдання шкоди: а) бути повнолітніми та працездатними; б) проживати разом з цією особою; в) знати про її психічний розлад або недоумство.

У разі завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК) має місце відповідальність без вини, тому правила ст. 1186 ЦК не поширюються на випадки завдання шкоди таким джерелом.

Стаття 1187. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

1. Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

2.  Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

3.  Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.

4.  Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

5. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Уперше на рівні Закону, в ст. 1187 ЦК, дається визначення джерела підвищеної небезпеки як «діяльності, пов'язаної з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо-і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для осіб, що цю діяльність здійснюють, та інших осіб».

Основні ознаки джерела підвищеної небезпеки також містяться у визначенні, яке на рівні керівних роз'яснень запропонував Пленум Верховного Суду України в постанові від 27 березня 1992 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»: «Джерелом підвищеної небезпеки слід вважати діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність завдання шкоди через неможливість повного контролю за нею людиною, а також діяльність по використанню, транспортуванню, збереженню предметів, речовин та інших об'єктів виробничого, господарського або іншого призначення, які мають такі ж самі властивості» (п.4). Наприклад, літак, автомобіль небезпечні неможливістю їх миттєвої зупинки, а будівництво — тією ж неможливістю зупинки техніки; предметами, піднятими на висоту, або заглибленими і заподіянням саме механічних ушкоджень (каліцтва). Законодавця цікавлять особливі, специфічні властивості об'єкта: ймовірність проявлення цих шкідливих властивостей навіть при максимальній уважності володільця джерела під час його експлуатації при врахуванні ним усіх відомих йому специфічних шкідливих проявів джерела; при зведенні ймовірності заподіяння шкоди вольовим зусиллям володільця джерела підвищеної небезпеки до можливого мінімуму. Джерело підвищеної небезпеки має місце там, де діяльність людини може заподіяти шкоду оточуючим за звичайних умов, коли шкідливість речі не може бути усунена повністю, незважаючи на найбільшу непередбачуваність зі сторони її власника.

Тобто найбільш характерними ознаками джерела підвищеної небезпеки є: а) неможливість повного контролю зі сторони людини; б) наявність шкідливих властивостей; в) велика ймовірність завдання шкоди.

У частині першій статті, що коментується, закріплено тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки: транспортні засоби, механізми та обладнання, хімічні, радіоактивні, вибухо- і вогненебезпечні та інші речовини, дикі звірі, службові собаки та собаки бійцівських порід тощо. (Вичерпний їх перелік навести неможливо у зв'язку з постійним розвитком науки та техніки). Саме у зв'язку з відсутністю виключного переліку на практиці виникає необхідність вирішення питання про те, що можна віднести до джерела підвищеної небезпеки, а що в цей перелік не включається. Тому суд, вирішуючи питання про можливість віднесення діяльності до джерела підвищеної небезпеки, з'ясовує наявність його характерних ознак.

Так судова практика визнає джерелом підвищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії у таких випадках, коли енергія використовувалася не в споживчих цілях, не в побуті, а на виробництві, на транспорті. Тому газопровід, електромережа в квартирі не визнаються джерелом підвищеної небезпеки, оскільки умови їх використання не створюють ніякої небезпеки для оточуючих.

Усі так звані засоби звичайного озброєння (танки, артилерія, ракети тощо) є джерелом підвищеної небезпеки. До цих джерел наука і практика відносять також і всі військово-транспортні засоби, як то: автомашини, самохідні установки та ін.

Одна й та сама річ (агрегат, комплексне обладнання тощо) може створювати різного роду підвищену небезпеку для оточуючих. Наприклад, до транспортних засобів відносяться також тролейбуси, трамваї та ін., що приводяться в рух електричною енергією. Цей вид транспорту володіє певними особливостями, оскільки його шкідливі властивості не тільки механічного характеру, але й також проявляються у можливості ураження електричним струмом.

До фізико-хімічних джерел підвищеної небезпеки відносять всі промислові або науково-дослідні агрегати і апаратуру, що створює радіоактивність в небезпечних дозах.

Із змісту ст. 1187 ЦК випливає, що всі домашні тварини, хоча б вони і не володіли непокірним норовом, не можуть бути віднесені до джерел підвищеної небезпеки, окрім службових собак та собак бійцівських порід. Проте дикі звірі є джерелом підвищеної небезпеки лише за умови їх знаходження у володінні людини.

Іноді позитивний висновок і можливість застосування ст. 1187 ЦК може бути пов'язаний не тільки з якісними, але й кількісними критеріями. Наприклад, зберігання каністри з бензином в гаражі власника автомашини підвищеної небезпеки для оточуючих не створює. Але зберігання горючих матеріалів у великих місткостях пов'язане з підвищеною небезпекою. Отрута і бактерициди у встановлених медициною кількостях використовуються для виготовлення ліків і лікування, тобто не є джерелом підвищеної небезпеки. Навпаки, діяльності громадян і організацій, пов'язаної з їх виробництвом, зберіганням у великих кількостях і переробкою, характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки.

Судова практика не визнає діяльність зі зброєю джерелом підвищеної небезпеки. Призначенням зброї є ураження живого об'єкта, техніки тощо, тобто саме в заподіянні іншим шкоди. Вважається, що устрій та механізм дії зброї добре відомий, коли її володілець дотримується правил поводження з нею, тому випадковий постріл не буде мати місця (одиничні випадки самопострілу зброї ще не є підставою для протилежного висновку). Так в Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 24 грудня 1965 р. за позовом Степанян зазначено, що мисливська зброя, пострілом з якої було вбито чоловіка позивачки, не є джерелом підвищеної небезпеки. Проте діяльність по організації стрільб є джерелом підвищеної небезпеки, оскільки зброя зосереджується в одному місці, і тому, незважаючи на знання устрою і механізму дії зброї та проведення інструктажу щодо заходів безпеки, виникає велика ймовірність заподіяння шкоди третім особам.

Особливість правил відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, полягає в наявності лише трьох підстав для виникнення відповідальності: а) наявність шкоди; б) протиправна дія заподіювача шкоди; в) наявність причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою. Вина заподіювача шкоди не вимагається. Тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (без вини). Відповідальність такої особи поширюється до межі непереборної сили. Тому її називають підвищеною.

Обов'язок відшкодувати завдану шкоду джерелом підвищеної небезпеки покладається на володільця джерела. Правила ч. 2 ст. 1187 ЦК передбачають, що володільцем джерела підвищеної небезпеки є «особа, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку». Тобто вказується на дві ознаки володільця джерела підвищеної небезпеки -- юридичну і матеріальну. Так, за юридичною ознакою володільцем визнається тільки та особа, яка володіє певним правом по відношенню до джерела підвищеної небезпеки. Таким правом може бути право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо. Згідно з матеріальною ознакою володільцем визнається той власник або інший титульний володілець джерела підвищеної небезпеки, який одночасно фактично його використовує, зберігає або утримує.

Не визнається володільцем джерела і не несе відповідальність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джерелом в силу виконання своїх трудових обов'язків перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Проте якщо громадянину було заборонено управляти джерелом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то дане діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і на нього буде покладено обов'язок відшкодовувати шкоду згідно ст. 1187 ЦК.

Якщо власник передає транспортний засіб іншій особі в технічне управління без належного правового оформлення, то суб'єктом відповідальності є власник транспортного засобу. Якщо ж особа керувала транспортним засобом по довіреності, то на неї покладається обов'язок відшкодувати завдану шкоду, а не на власника.

Щодо транспортних засобів, ЦК передбачає два види найма — найм транспортного засобу з екіпажем (ч. 2 ст. 798 ЦК) та найм без екіпажу (ч. 1 ст. 798 ЦК). Якщо в першому випадку відповідальність за завдану шкоду покладається на наймодавця (ст. 805 ЦК), то в другому — на наймача (ст. 804 ЦК).

Володілець джерела підвищеної небезпеки не є суб'єктом відповідальності за шкоду, якщо доведе, що дане джерело вибуло з його володіння внаслідок неправомірних дій інших осіб. Тобто згідно ч. З ст. 1187 ЦК особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.

Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, які мають істотне значення (ч. 4 ст. 1187 ЦК; див. п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 p.).

Володілець джерела підвищеної небезпеки може бути звільнений судом від відповідальності у двох випадках: якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок дії непереборної сили або умислу потерпілого. У першому випадку слід довести: а) наявність обставин непереборної сили; б) її надзвичайний характер; в) неможливість попередити за даних умов; г) причинний зв'язок між даною обставиною і завданою шкодою. У даному випадку ризик невідшкодування шкоди покладається на самого потерпілого.

До обставин, що звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності за завдання шкоди, ЦК також відносить умисел потерпілого. Наприклад, громадянин кидається під колеса автомашини, внаслідок чого йому завдано ушкодження здоров'я. Потерпілий передбачав і бажав настання шкідливих наслідків. За цих обставин відшкодування шкоди потерпілому з боку володільця джерела підвищеної небезпеки було б невиправданим.

Груба необережність потерпілого та матеріальне становище фізичної особи — володільця джерела підвищеної небезпеки є підставами зменшення розміру відшкодування (див. коментар до ст. 1193 ЦК).

Стаття 1188. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки

1. Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:

1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;

2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;

3)  за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

2. Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов'язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини.

У разі завдання шкоди кількома джерелами підвищеної небезпеки внаслідок їх взаємодії згідно ст. 1188 ЦК необхідно розрізняти завдання шкоди самим володільцям цих джерел та іншим особам.

У разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки їх володільцям питання про її відшкодування вирішується за принципом вини. Так за правилами ч. 1 ст. 1188 ЦК (див. також п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 p.), якщо шкоди завдано одній особі з вини іншої особи, то вона відшкодовується винною особою; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини усіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Положення ч. 2 ст. 1188 ЦК застосовуються у випадках завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки іншим особам. Тобто володільці цих джерел, які спільно завдали шкоди, несуть солідарну відповідальність незалежно від своєї вини (див. коментар до ст. 1190 ЦК). Підставами звільнення володільців джерел підвищеної небезпеки від обов'язку відшкодувати завдану шкоду іншим особам можуть бути дія непереборної сили або умисел самого потерпілого (ст. 1187 ЦК). Також при покладенні відповідальності на володільців джерел враховуються груба необережність самого потерпілого та матеріальне становище заподіювача шкоди — фізичної особи (ст. 1193 ЦК).

Стаття 1189. Відшкодування ядерної шкоди

1. Особливості відшкодування ядерної шкоди встановлюються законом.

Зміст ст. 1189 ЦК носить відсильний характер, оскільки закріплює положення про те, що «особливості відшкодування ядерної шкоди встановлюються законом».

Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду регулюються Законом України від 13 грудня 2001 р. «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення», а також Законом України від 8 лютого 1995 р. «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» і Віденською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду.

Дані законодавчі акти є основоположними у ядерному законодавстві України. Вони встановлюють пріоритет безпеки людини та навколишнього природного середовища, права і обов'язки громадян у сфері використання ядерної енергії, регулюють діяльність, пов'язану з використанням ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання, забезпечення відшкодування шкоди, зумовленої радіаційним впливом, встановлюють також правові основи міжнародних зобов'язань України щодо використання ядерної енергії.

Особливість правил про відшкодування ядерної шкоди полягає в тому, що для виникнення деліктної відповідальності необхідна наявність тільки трьох підстав: а) ядерної шкоди; б) ядерного інциденту; в) причинного зв'язку між ядерною шкодою та ядерним інцидентом. Наявність вини особи, яка завдала ядерної шкоди, не вимагається.

Згідно ст. 1 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», ядерною шкодою є втрата життя, будь-які ушкодження, завдані здоров'ю людини, або будь-яка втрата майна, або шкода, завдана майну, або будь-яка інша втрата чи шкода, що є результатом небезпечних властивостей ядерного матеріалу на ядерній установці або ядерного матеріалу, який надходить з ядерної установки чи надсилається до неї, крім шкоди, завданої самій установці або транспортному засобу, яким здійснювалося перевезення.

Ядерний інцидент — це будь-яка подія або ряд подій одного й того ж походження, що завдають ядерної шкоди, який може мати форму прояву, наприклад, радіаційної аварії (події, внаслідок якої втрачено контроль над ядерною установкою, джерелом іонізуючого випромінювання, і яка призводить або може призвести до радіаційного впливу на людей та навколишнє природне середовище, що перевищує допустимі межі, встановлені нормами, правилами і стандартами з безпеки).

Суб'єктом відповідальності за завдану ядерну шкоду є оператор ядерної установки. Так, на нього покладається відповідальність, якщо ця шкода завдана ядерним інцидентом на ядерній установці, а також під час перевезення ядерного матеріалу на ядерну установку оператора після прийняття ним від оператора іншої ядерної установки відповідальності за цей матеріал або під час його перевезення з ядерної установки оператора і відповідальність за який не була прийнята іншим оператором згідно з письмовою угодою.

Оператор ядерної установки звільняється від деліктної відповідальності, якщо ядерний інцидент виник безпосередньо як наслідок стихійного лиха виняткового характеру, збройного конфлікту, воєнних дій, громадянської війни або повстання. Якщо оператор доведе, що ядерна шкода виникла повністю або частково внаслідок грубої недбалості особи, якій завдана шкода, або внаслідок дії чи бездіяльності такої особи з наміром завдати шкоду, оператор за рішенням суду може звільнятися повністю або частково від обов'язку відшкодування шкоди, завданої такій особі.

Якщо ядерна шкода виникла за наявності вини декількох операторів, то вона відшкодовується ними частково. Проте якщо частка кожного з них у цій шкоді не може бути обґрунтовано визначена, ці оператори несуть солідарну відповідальність.

Коли ядерна шкода та неядерна шкода спричинені спільно ядерним інцидентом та подіями іншого характеру, то неядерна шкода, якщо вона не може бути обґрунтовано відокремлена від ядерної, вважається ядерною шкодою, спричиненою цим ядерним інцидентом.

Відповідальність за шкоду, спричинену Чорнобильською катастрофою, встановлюється Законом України від 28 лютого 1991 р. «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Ядерна шкода підлягає відшкодуванню виключно у формі грошової компенсації. Вона може бути відшкодована на підставі договору про відшкодування ядерної шкоди або рішення суду. Так договір про відшкодування ядерної шкоди укладається між оператором з потерпілим за участю страховика (іншого фінансового гаранта). Він потребує нотаріального посвідчення та повинен бути зареєстрований у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Укладаючи договір про відшкодування, потерпіла особа здійснює своє право на відшкодування ядерної шкоди.

У разі недосягнення згоди між сторонами спір про відшкодування ядерної шкоди вирішується судом.

Для встановлення факту ядерного інциденту, факту завдання ядерної шкоди та причинного зв'язку між ними обов'язково проводиться судова експертиза.

Відповідальність оператора за ядерну шкоду обмежується сумою, еквівалентною 50 мільйонам Спеціальних прав запозичення за кожний ядерний інцидент, де Спеціальні права запозичення означають розрахункову одиницю, визначену Міжнародним валютним фондом, яка використовується ним для здійснення власних операцій та угод. Так відповідальність за завдання смерті обмежується сумою, що дорівнює 2 000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, встановлених на момент судового рішення (укладення договору про відшкодування ядерної шкоди) за кожного померлого; за шкоду, завдану здоров'ю або майну особи, обмежується сумою, що дорівнює 5 000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, встановлених на момент судового рішення (укладення договору про відшкодування ядерної шкоди) перед кожним потерпілим, але не більше розміру фактичного завдання шкоди.

Фінансове забезпечення цивільної відповідальності за ядерну шкоду здійснюється оператором шляхом: а) страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду, яка може бути завдана внаслідок ядерного інциденту; б) отримання інших видів фінансового забезпечення, передбаченого законами України.

У разі відсутності в оператора майна, необхідного для відшкодування завданої ядерної шкоди, обов'язок її відшкодувати покладається на державу. Здійснивши відшкодування, держава набуває права зворотної вимоги (регресу), яке реалізується шляхом пред'явлення відповідного виконавчого документа до виконання на свою користь протягом п'яти років з моменту здійснення нею відшкодування.

Законом встановлюються спеціальні строки пред'явлення вимоги для відшкодування ядерної шкоди, яка завдана: а) майну або навколишньому природному середовищу — десять років з дня завдання шкоди; б) внаслідок ядерного інциденту, пов'язаного з ядерним матеріалом, який під час цього інциденту був викрадений, загублений, викинутий чи залишений без догляду — відраховується з дня цього інциденту, але не повинен перевищувати двадцяти років з дня крадіжки, втрати, викинення чи залишення без догляду. Проте право на відшкодування ядерної шкоди у зазначених випадках втрачає силу, якщо позов не подано протягом трьох років від дня, коли особа, якій завдано ядерної шкоди, знала або мала знати про таку шкоду і про оператора, який є відповідальним за цю шкоду, за умови, що встановлені періоди не будуть перевищені.

Право на подання позову про відшкодування ядерної шкоди, завданої життю і здоров'ю особи, не обмежується строком давності.

Відшкодування ядерної шкоди також включає кошти, які виплачуються з фондів соціального страхування та соціального забезпечення, фондів медичного страхування, а також кошти, які виплачуються у разі нещасного випадку на виробництві або на випадок професійних захворювань. Фонди, за рахунок яких здійснено відшкодування, та організації, які виплатили зазначені суми на відшкодування ядерної шкоди, мають право регресного позову до оператора.

Оператор має право регресу лише у двох випадках: а) якщо це право передбачено письмовою угодою; б) проти фізичної особи, яка діяла або не діяла з наміром завдати шкоди, якщо в результаті дії або бездіяльності цієї особи стався ядерний інцидент.

Стаття 1190. Відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами

1. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

2.  За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.

Спільною вважається шкода як неподільний результат неправомірних дій або бездіяльності двох і більше осіб. При цьому не обов'язково, щоб дії або бездіяльність, які завдали шкоди іншим особам, співпадали за часом. Дане правило поширюється на випадки, коли неможливо встановити, яка дія та в якій мірі спричинила настання такого наслідку. Проте причинний зв'язок між кожною дією окремо і наслідком повинен бути прямим, а не опосередкованим.

Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність за правилами ст. 543 ЦК. Тобто потерпілий має право вимагати відшкодування завданої шкоди частково або в повному обсязі як від усіх осіб, які спільними діями або бездіяльністю завдали шкоди, разом, так і від будь-кого з них окремо (ч. 1. ст. 543 ЦК). В останньому випадку виконання зобов'язання із відшкодування шкоди одним із її заподіювачів припиняє зобов'язання повністю або частково. У разі одержання відшкодування не в повному обсязі від одного із заподіювачів шкоди, потерпілий має право вимагати недоодержане від решти осіб, які завдали шкоди. Оскільки солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі, особи, які завдали шкоди, не звільняються від зобов'язання (ч. 2 п. 2 ст. 543 ЦК).

Особа, яка відшкодувала завдану шкоду повністю, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти заподіювачів у рівній частці за вираховуванням частки, яка припадає на нього за правилами ч. 1 ст. 544 ЦК.

Якщо один із заподіювачів шкоди не сплатив частки, належної особі, яка завдала шкоди і в повному обсязі виконала солідарний обов'язок, несплачене припадає на кожного з решти заподіювачів у рівній частці (ч. 2 ст. 543 ЦК). Тобто ризик невиконання одним із співборжників за регресною вимогою покладається порівну на решту боржників.

Суд має право притягнути осіб, які спільними діями або бездіяльністю завдали шкоди, до часткової відповідальності, замість солідарної, якщо подано відповідну заяву потерпілим. Частки відповідальності по відшкодуванню шкоди визначаються судом за правилами відповідно до ступеня їх вини.

Як солідарна, так і часткова відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, не виключає врахування вини потерпілого та матеріального становища осіб, які завдали шкоди (див. коментар до ст. 1193 ЦК).

Стаття 1191. Право зворотної вимоги до винної особи

1.  Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

2.  Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.

3. Держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили.

4. Батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад або особа, що зобов'язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою або неповнолітньою особою чи фізичною особою, яка визнана недієздатною, не мають права зворотної вимоги до цієї особи.

Право зворотної вимоги (регресу) — це вимога кредитора до боржника (особи, яка завдала шкоди) про повернення сплаченого за його вини відшкодування потерпілому.

За загальним правилом, на боржника за зворотною вимогою покладається обов'язок відшкодувати кредитору сплачений ним третій особі платіж у повному обсязі. Проте є винятки із даного правила. Наприклад, працівники за шкоду, завдану під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків, несуть відповідальність за нормами трудового законодавства, де передбачається можливість за певних обставин зменшити розмір відшкодування. Якщо ж шкоди завдано працівником не під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків, то відповідальність перед юридичною особою або фізичною особою на нього покладається за нормами цивільного законодавства, тобто в повному обсязі.

Право зворотної вимоги до боржника виникає з моменту відшкодування потерпілому шкоди, і з цього часу починається перебіг строку позовної давності. Суд не має права задовольнити регресний позов, якщо на момент винесення рішення позивач не відшкодував завдану шкоду.

Відповідно до змісту ч. 2 ст. 1191 ЦК, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину проти здоров'я громадян. Правила даної норми застосовуються за наявності наступних обставин: а) наявність особистої шкоди — ушкодження здоров'я; б) протиправна поведінка особи, яка завдала шкоди, містить ознаки злочину; в) відшкодування шкоди мало місце за рахунок держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади чи юридичних осіб. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до винної особи у розмірі коштів, витрачених на лікування потерпілого від злочину.

Якщо особа, яка завдала шкоди, відповідає за свої дії перед особою, яка відшкодувала шкоду за наявності вини, то діє презумпція її вини, згідно ч. 2 ст. 1166 ЦК. Проте ч. З ст. 1191 ЦК передбачає виняток, згідно якого застосовується презумпція невинуватості. Вона поширюється на зворотні вимоги держави у разі реалізації ними права на зворотну вимогу до посадової, службової особи органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили. Тобто дії посадової, службової особи зазначених органів повинні бути кваліфіковані як злочинні, а регулювання в цій галузі права ґрунтується на презумпції невинуватості.

Оскільки відповідальність за дії інших осіб за ст.ст. 1178-1184 ЦК можлива лише за наявності власної вини особи, яка притягується до відповідальності, то остання, відшкодувавши шкоду, не має права зворотної вимоги до особи, яка безпосередньо завдала шкоди. Наприклад, малолітні особи віком до 14 років і недієздатні фізичні особи є неделіктоздатними внаслідок відсутності вини, в правовому розумінні, в їх неправомірних діях. У випадках з неповнолітніми віком від 14 до 18 років субсидіарна відповідальність пов'язана з економічними причинами. Тобто неможливість самостійно задовольнити вимоги із відшкодування шкоди потерпілому логічно породжує неможливість задовольнити регресні вимоги.

Стаття 1192. Способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого

1. З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Стаття, що коментується, передбачає два способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого: а) в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити річ тощо); б) відшкодування завданих збитків (див. коментар до ст. 22 ЦК).

Згідно ст. 1192 ЦК потерпілому надається право вибору способу відшкодування шкоди як найбільш прийнятного для нього, однак кінцеве рішення залишається за судом.

Відшкодування шкоди шляхом покладення на відповідальну за неї особу обов'язку надати річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ, іншим шляхом відновити попереднє становище в натурі, застосовується, якщо за обставинами справи цей спосіб відшкодування шкоди можливий. Коли відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості на момент розгляду справи втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб виправити пошкоджену річ, усунути інші негативні наслідки неправомірних дій заподіювача шкоди.

Як при відшкодуванні шкоди в натурі, так і при відшкодуванні заподіяних збитків грішми потерпілому на його вимогу відшкодовується упущена вигода у зв'язку з завданням шкоди майну.

Постановлюючи рішення про стягнення на користь потерпілого відшкодування вартості майна, що не може використовуватись за призначенням, але має певну цінність, суд одночасно повинен обговорити питання про передачу цього майна після відшкодування збитків особі, відповідальній за шкоду.

Якщо для відновлення попереднього стану речі, що мала певну зношеність (наприклад, автомобіля), були використані нові вузли, деталі, комплектуючі частини іншої модифікації, що випускаються взамін знятих з виробництва однорідних виробів, особа, відповідальна за шкоду, не вправі вимагати врахування зношеності майна або меншої вартості пошкоджених частин попередньої модифікації. Зношеність пошкодженого майна враховується у випадках стягнення на користь потерпілого його вартості (при відшкодуванні збитків).

У тому разі, коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням кошти, збільшились ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких воно було присуджено, потерпілий з цих підстав може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання проводилося вже після збільшення цін і тарифів (див. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 березня 1992 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування завданої шкоди» п. 9).

Стаття 1193. Урахування вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди

1.  Шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується.

2.  Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.

3. Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 цього Кодексу, у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання.

4. Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину.

У статті, що коментується, містяться підстави, за яких деліктна відповідальність не має місця взагалі або її розмір зменшується порівняно із вимогою відшкодування шкоди в повному обсязі (див. коментар до ст. 1166 ЦК). До них відносять вину потерпілого та матеріальне становище фізичної особи, яка завдала шкоди.

Вина потерпілого — це психологічне ставлення потерпілого до своєї поведінки, яка, порушуючи норми об'єктивного права, тягне застосування певної санкції, що проявляється в зменшенні чи в позбавленні потерпілого права на відшкодування. У разі завдання шкоди враховуються тільки умисел та груба необережність потерпілого.

Згідно ч. 1 ст. 1193 ЦК умисел потерпілого відноситься до юридичного факту, за наявності якого особа, яка завдала шкоди, безумовно звільняється від обов'язку її відшкодувати. Діяти умисно означає передбачати і бажати настання шкоди або свідомо її допускати.

На відміну від кримінального законодавства, цивільне законодавство не поділяє умисел на прямий і непрямий, проте розрізняє грубу та просту необережність. Так коли людина не дотримується високих вимог, пред'явлених до неї як особистості, що здійснює за даних умов певний вид діяльності, вона допускає просту необережність; у тих випадках, коли особа не тільки не дотримується високих, а й мінімальних вимог уважності та обережності, які зрозумілі кожному, вона допускає грубу необережність. Згідно ч. 2 ст. 1193 ЦК на розмір відшкодування завданої шкоди впливає тільки груба необережність потерпілого (знаходження в нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху і т.п.).

Стаття 1193 ЦК передбачає два випадки, за яких може мати місце груба необережність потерпілого: а) наявність грубої необережності потерпілого з одночасною відсутністю вини особи, яка завдала шкоди, у разі настання відповідальності незалежно від вини; б) має місце як груба необережність потерпілого, так і вина особи, яка завдала шкоди.

Згідно з правилами ч. 2 ст. 1193 ЦК, суд, з врахуванням обставин справи, за наявності грубої необережності потерпілого, яка сприяла виникненню або збільшенню шкоди, може зменшити розмір відшкодування.

У ч. З ст. 1193 ЦК зазначені обставини, коли вина потерпілого не враховується. Тобто мова йде про відшкодування: а) додаткових витрат, передбачених ч. 1 ст. 1195 ЦК; б) завданої смертю годувальника; в) у разі відшкодування витрат на поховання.

У правилах ч. 4 ст. 1193 ЦК передбачається можливість врахування матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, і як наслідок — зменшення судом розміру відшкодування. Тобто дана норма застосовується тоді, коли: а) відповідачем за даних обставин може бути тільки фізична особа; б) відшкодування шкоди у повному розмірі неможливе або поставить відповідача в дуже скрутне матеріальне становище.

Стаття 1194. Відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність

1. Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Страхування цивільної відповідальності на випадок завдання шкоди, передбачене ЦК (див. коментар до ст. 980 ЦК), є однією із форм забезпечення виконання зобов'язань особою, яка її завдала. Однак, страхове відшкодування або страхова сума, що підлягає сплаті потерпілому, не завжди покриває завдану шкоду, оскільки межі відповідальності страховика встановлюються угодою між сторонами, а у разі обов'язкового страхування — Законом і ґрунтується на гіпотетичні (умовно передбачувані), а не фактичні розміри відповідальності. У ст. 1194 ЦК закріплюється обов'язок особи, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховим відшкодуванням.

Правила ст. 1194 ЦК застосовуються тільки у разі, коли особа застрахувала ризик своєї цивільної відповідальності за добровільним або обов'язковим страхуванням на користь третьої особи. Тобто дана норма не поширюється на випадки укладення договорів страхування майна, відповідальності за договором, підприємницького ризику, особистого страхування.

Так відповідно до Закону України від 7 вересня 1996 р. «Про страхування» (ст. 7) об'єктами обов'язкового страхування цивільної відповідальності, на які поширюються положення ст. 1194 ЦК, є: а) страхування відповідальності морського перевізника та виконавця робіт, пов'язаних із обслуговуванням морського транспорту, щодо відшкодування збитків, завданих третім особам; б) страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів; в) страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту;

г) страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яку може бути заподіяно пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежови-бухонебезпечні об'єкти та об'єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного та санітарно-епідеміологічного характеру; ґ) страхування цивільної відповідальності інвестора, в тому числі за шкоду, заподіяну довкіллю, здоров'ю людей; д) страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути заподіяно здоров'ю людини, власності та навколишньому природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів; е) страхування цивільної відповідальності суб'єктів космічної діяльності; є) страхування відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків при перевезенні небезпечних вантажів; ж) страхування професійної відповідальності осіб, діяльність яких може заподіяти шкоду третім особам, за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України; з) страхування відповідальності власників собак (за переліком порід, визначених Кабінетом Міністрів України) щодо шкоди, яка може бути заподіяна третім особам; й) страхування цивільної відповідальності громадян України, що мають у власності чи іншому законному володінні зброю, за шкоду, яка може бути заподіяна третій особі або її майну внаслідок володіння, зберігання чи використання цієї зброї; і) страхування відповідальності суб'єктів туристичної діяльності за шкоду, заподіяну життю чи здоров'ю туриста або його майну.

Окрім ЦК та Закону України «Про страхування», які здійснюють регулювання страхових зобов'язань в цілому, було прийнято ряд спеціальних нормативних актів щодо проведення страхування цивільної відповідальності. Наприклад, страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів здійснюється на підставі Положення про порядок і умови проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. Зокрема, для здійснення обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів за шкоду, завдану третім особам, створене моторне (транспортне) страхове агентство.

За загальним правилом особа, на користь якої здійснено страхування (потерпілий), не має права звернутися безпосередньо до страхувальника. Вимога про відшкодування шкоди пред'являється до страховика. Проте якщо страхового відшкодування (сплату якого проводить страховик) недостатньо, страхувальник (для повного відшкодування завданої ним шкоди) зобов'язаний сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Тобто ст. 1194 ЦК з метою захисту прав потерпілого встановлює додаткову (субсидіарну) відповідальність страхувальника.

Параграф 2. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю

Стаття 1195. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я

1. Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.

2. У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.

3. Шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв'язку з втратою здоров'я, або пенсії, яку вона одержувала до цього, а також інших доходів.

4. Договором або законом може бути збільшений обсяг і розмір відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.

Завдання шкоди життю та здоров'ю фізичної особи породжує відповідний обов'язок відшкодувати завдану шкоду. Однак порівняно із загальними підставами відшкодування завданої шкоди (див. коментар до ст.1166 ЦК України) даний вид деліктних зобов'язань наділений цілою низкою специфічних ознак.

Положення коментованої статті є загальною нормою, що регулює відносини по відшкодуванню шкоди, яка завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі. Зокрема, в ч. 1 коментованої статті містяться загальні підстави відшкодування шкоди, завданої здоров'ю фізичної особи внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я.

Насамперед, чинне законодавство передбачає відповідальність за завдання шкоди здоров'ю фізичної особи каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Поняттям «каліцтво», в свою чергу, охоплюються дві основні категорії: травма та професійне ушкодження здоров'я.

Травма характеризується раптовим та, як правило, одноразовим зовнішнім впливом на організм, внаслідок чого йому завдається фізичне ушкодження, наприклад, удар, результатом якого є перелом кісток. Тоді як професійне захворювання характеризується як таке ушкодження здоров'я, що передбачено чинним законодавством (див. Постанова Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1662 «Про затвердження переліку професійних захворювань») та стало результатом не одноразового, а систематичного та тривалого впливу на організм людини шкідливих факторів, що є характерними для даного виду професії. Так, наприклад, хронічний бронхіт є професійним захворюванням осіб, які працюють на шахтах, рудниках, відкритих кар'єрах тощо.

Поняттям «інше ушкодження здоров'я» охоплюється будь-яке, не пов'язане з каліцтвом, пошкодження здоров'я, що наступило внаслідок так званого загального захворювання. При цьому, дане загальне захворювання не пов'язане ні із специфікою професії, ні з травматичним впливом на організм людини, а є видом ушкодження здоров'я внаслідок недотримання заподіювачем шкоди встановлених правил та норм, наприклад, коли внаслідок відключення опалення особа захворіла на гостре респіраторне захворювання.

Специфіка шкоди, яка завдана здоров'ю, полягає також і в тому, що вона не може бути відшкодована в натурі та оцінена в грошовому еквіваленті. І тому об'єктом відшкодування буде не зазначена шкода, а лише майнові втрати, що зазнала фізична особа, внаслідок завдання цієї шкоди. До таких втрат законодавець відносить: а) заробіток (дохід), втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності; б) додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Однак цей перелік є орієнтовним і у випадку, коли потерпілий має ще й інші втрати, які пов'язані з відповідним ушкодженням здоров'я, то він має право вимагати і їх відшкодування. Також потрібно зазначити, що у випадку завдання ушкодження здоров'ю фізичної особи, вона має право на відшкодування моральної шкоди, що завдана таким ушкодженням. Відшкодування моральної шкоди можливо на загальних підставах, що передбачені чинним законодавством (див. коментар до ст.1168 ЦК).

Протиправність діяння полягає в тому, що будь-яке діяння, яким завдається шкода здоров'ю фізичної особи, як правило, презюмується протиправним. Це зумовлюється тим, що життя та здоров'я фізичної особи визнаються вищою соціальною цінністю і не можуть бути пошкоджені, а правовідносини, які опосередковують відповідні блага, носять абсолютний характер. Однак в окремих випадках, що прямо передбачені в законі, шкода, яка завдається здоров'ю, є правомірною, наприклад, необхідна оборона. При цьому протиправним вважається також завдання шкоди життю та здоров'ю внаслідок неналежного виконання умов договору, наприклад, коли каліцтво чи інше ушкодження здоров'я або смерть завдаються внаслідок неналежного виконання договору перевезення (див. коментар до ст.1196 ЦК).

Певними особливостями наділений також і причинно-наслідковий зв'язок між протиправним діянням та завданою шкодою. У даних деліктних зобов'язаннях він носить складний характер, що зумовлено специфікою завданої шкоди. Тобто слід доводити наявність причин-но-наслідкового зв'язку не тільки між протиправним діянням та каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, але й причинно-наслідковий зв'язок між даними ушкодженнями здоров'я та зазначеними майновими втратами.

І накінець, певними особливостями наділена і вина заподіювача шкоди у даному деліктному зобов'язанні. Як і за загальними правилами, вина заподіювача презюмується, аж доки він не доведе свою невинність. Однак у випадках, коли ця шкода завдається незаконними діяннями органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування (ст.ст.1173-1175 ЦК), судових та правоохоронних органів (ст.1176 ЦК), джерелом підвищеної небезпеки (ст.1187 ЦК) та в деяких інших випадках, що прямо передбачені законом, то вона відшкодовується незалежно від вини особи, яка завдала цю шкоду. А в окремих випадках, що прямо передбачені законодавством, шкода, яка завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, також може підлягати відшкодуванню (ч.З ст.1166 ЦК). При цьому слід зауважити, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини заподіювача у випадках, коли вона завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (п.1 ч.2 ст.1167 ЦК), незаконних дій судових та правоохоронних органів (п.2 ч.2 ст.1167 ЦК) та в інших випадках, встановлених законом (п.З ч.2 ст.1167 ЦК).

Як вже зазначалось, що коментована стаття є загальною нормою та стосується усіх без винятку випадків завдання шкоди життю та здоров'ю. Однак, у випадках, коли шкода завдається від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання працівнику, який застрахований в порядку загальнообов'язкового державного соціального страхування, то виникає ціла низка специфічних ознак. Так, насамперед, окрім ЦК ці зобов'язання врегульовуються Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», Кодексом законів про працю України, Законом України «Про охорону праці» та іншими нормативно-правовими актами. Обов'язковому страхуванню від нещасного випадку підлягають: а) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту); б) учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних навичок; у період проходження виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємствах; в) особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві цих установ або інших підприємствах за спеціальними договорами. Крім того, добровільно можуть застрахуватися також священнослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах; особи, які забезпечують себе роботою самостійно; громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності.

Особливість у відшкодуванні цього делікту полягає в тому, що відповідальність відшкодувати відповідну шкоду покладається на певний фонд соціального страхування. І тільки у випадку, якщо сума страхових виплат не покриває завданої шкоди в повному обсязі, то страхувальник має право вимагати відшкодування шкоди в частці, якої не вистачає в заподіювача шкоди, чи особи, яка несе відповідальність за це завдання.

Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. скасували Правила відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р.

У ч. 2 коментованої статті закріплюється обов'язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала. Так розмір майнових втрат, що зазнала фізична особа внаслідок завдання цієї шкоди, законодавець визначає, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.

Згідно з ч. З даної статті підлягає відшкодуванню шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я без урахування пенсії, призначеної у зв'язку з втратою здоров'я, або пенсії, яку вона одержувала до цього, а також інших доходів. Вони вважаються засобами соціального захисту, завдяки яким держава реалізує свою соціальну функцію, тому такі відносини не є цивільно-правовими зобов'язаннями.

Збільшення обсягу та розміру відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, можливе за договором або законом (ч. 4 коментованої статті). Чинним законодавством передбачені такі найбільш: важливі випадки збільшення розміру обсягу та розміру відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я: а) якщо працездатність потерпілого знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди (див. коментар до ст.1203 ЦК України); б) у разі підвищення вартості життя (див. коментар до ч.І ст.1208 ЦК); в) у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати (див. коментар до ч.2 ст.1208 ЦК) тощо. Збільшення обсягу та розміру відшкодування шкоди можливе на підставі рішення суду.

Стаття 1196. Відшкодування шкоди, завданої фізичній особі під час виконання нею договірних зобов'язань

1. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов'язань (договір перевезення тощо), підлягає відшкодуванню на підставах, встановлених Статтями 1166 та 1187 цього Кодексу.

Правила коментованої статті застосовуються у разі, коли шкода завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов'язань. Під виконанням фізичною особою договірних зобов'язань слід розуміти виконання нею робіт або надання послуг за цивільно-правовим договором, що укладається з юридичною або фізичною особою, якщо ця особа діяла або повинна була діяти за завданням відповідної юридичної або фізичної особи та під її наглядом за безпекою проведення робіт або надання послуг. Завдана шкода за даних обставин підлягає відшкодуванню на підставах, встановлених статтями 1166 та 1187 ЦК (див. коментар до них).

Стаття 1197. Визначення заробітку (доходу), втраченого внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи, яка працювала за трудовим договором

1. Розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності.

Середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за бажанням потерпілого за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров'я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я. Якщо середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого є меншим від п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку (доходу) обчислюється виходячи з п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.

2. Для визначення розміру відшкодування у разі професійного захворювання може братися до уваги за бажанням потерпілого середньомісячний заробіток (дохід) за дванадцять або за три останні календарні місяці перед припиненням роботи, що було викликано каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.

3.  До втраченого заробітку (доходу) включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи громадян, у сумах, нарахованих до вирахування податку.

До втраченого заробітку (доходу) не включаються одноразові виплати, компенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога, допомога по вагітності та пологах тощо.

Якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, за його бажанням, виходячи з його заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості.

4.  Якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни.

При визначенні розміру заробітку (доходу), який втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, важливу роль відіграє той факт, чи знаходиться особа у трудових відносинах. Так, якщо каліцтво чи інше ушкодження здоров'я було завдане особі, яка працювала за трудовим договором, то розмір втраченого заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності (ч. 1 коментованої статті).

Під поняттям «професійна працездатність» слід розуміти здатність особи до виконання певної роботи, виконання якої потребує певної кваліфікації. Так, наприклад, у випадку, коли піаніст втратив великого пальця, то вважається, що він втратив свою професійну працездатність на 100%. Відсоток втрати професійної працездатності особи встановлюється медико-соціальною експертизою і на підставі цього особа визнається інвалідом І, II або III групи. Загальною працездатністю вважають здатність особи до виконання будь-якої некваліфікованої роботи взагалі, яка не потребує спеціальних знань та навичок. Відсоток втрати загальної працездатності особи встановлюється також медико-соціальною експертизою. Тобто на розмір втраченого заробітку (доходу) впливають:

а)  середній місячний заробіток потерпілого;

б) ступінь втрати професійної або загальної працездатності.

Середньомісячний заробіток (дохід) слід обчислювати шляхом поділу сукупного заробітку (доходу) за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров'я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я на, відповідно, 12 або 3. Пріоритетність у виборі найкращого співвідношення надається потерпілому. При цьому вказане співвідношення, яке і становитиме середньомісячний заробіток (дохід), не повинен бути менше п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.

Ще одним фактором, який впливає на розмір втраченого заробітку (доходу), є ступінь втрати професійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності. При цьому слід зауважити, що втрата працездатності може бути тимчасова або стійка (тривала).

Коли мова йде про тимчасову втрату працездатності, то вона повинна посвідчуватись листком тимчасової непрацездатності (лікарняним листком), який видається відповідним лікувальним закладом. Умови та порядок відшкодування такої шкоди встановлюються спеціальним законом (див. Закон України від 18 січня 2001 р. «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням»).

Стійка (тривала) втрата працездатності встановлюється медико-соціальними експертними комісіями Міністерства охорони здоров'я України (далі МСЕК). (Діяльність МСЕК та порядок проведення експертиз регламентуються на сьогодні: Про затвердження Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності: Постанова Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. та Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 p.). На підставі проведеної цими органами медико-соціальної експертизи встановлюється ступінь втрати професійної працездатності особи. І лише у випадку, коли втрати професійної працездатності немає, тоді відповідні комісії встановлюють ступінь втрати загальної працездатності, наприклад, коли програміст втратив ногу, то ступінь втрати ним професійної працездатності нульовий, і тому слід визначати ступінь втрати загальної працездатності, який в цьому випадку заподіяння каліцтва буде доволі високим. Ступінь втрати працездатності встановлюється у відсотках на підставі висновку МСЕК. Порядок відшкодування шкоди у випадку втрати працездатності від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання встановлюється спеціальним законом (див. Закон України від 23 вересня 1999 р. «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»).

Для загального обрахування розміру втраченого заробітку (доходу) слід визначити середньомісячний заробіток (дохід) фізичної особи та співвіднести його зі ступенем втрати професійної, а у випадку її відсутності — загальної працездатності. Наприклад, коли за трудовим договором особа отримувала впродовж останніх трьох місяців відповідно 720, 750 та 780 гривень і після цього їй було завдано каліцтво, що спричинило втрату професійної працездатності на 75%, то обрахувати розмір втраченого фізичною особою заробітку (доходу) слід таким чином:

(720+750+780) : 3 х 75% = 562 гривні 50 коп. щомісяця.

Однак визначена втрата заробітку (доходу) не є сталою величиною. Вона в залежності від різних факторів може змінюватись як в сторону зменшення, так і в сторону збільшення.

Ще одним видом видатків, які повинні бути відшкодовані потерпілому внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, є його додаткові витрати, які викликані необхідністю допомоги та догляду. Законодавець виходить з того, що додаткові витрати відшкодовуються в тому випадку, коли вони є обґрунтованими та доведеними, а також коли потерпілий реально потребує відповідних видів допомоги та догляду і не вправі претендувати на їх безкоштовне отримання. При цьому в ст.1195 ЦК передбачається лише орієнтовний перелік можливих додаткових витрат, до яких відносять витрати на: а) посилене харчування; б) санаторно-курортне лікування; в) придбання ліків; г) протезування; ґ) сторонній догляд.

Даний перелік не є вичерпним, і тому у випадку необхідності можуть бути відшкодовані також і витрати на придбання спеціальних транспортних засобів, підготовку до іншої професії тощо. При цьому особі можуть бути призначені як одна, так і декілька видів допомоги чи догляду. Відшкодуванню можуть підлягати навіть і додаткові витрати, які зможуть реально виникнути в майбутньому, наприклад, винайдення нового методу лікування. Однак в будь-якому випадку необхідність даних витрат повинна бути доведена відповідною лікарською експертизою (МСЕК) або судом. Порядок відшкодування додаткових витрат у випадку втрати працездатності від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання встановлюється спеціальним законом.

Що стосується сукупного заробітку (доходу), то до нього включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи громадян у сумах, нарахованих до вирахування податку, крім виплати одноразового характеру, не обумовлених діючою системою оплати праці, перелік яких затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 p., зокрема: одноразові виплати, компенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога, допомога по вагітності та пологах тощо.

Якщо середньомісячний заробіток обчислюється за 12 місяців, у заробіток включаються всі зазначені виплати, проведені в цей період, у тому числі і допомога по тимчасовій непрацездатності. У разі, коли за бажанням потерпілого береться заробіток за 3 календарних місяці, в загальний заробіток за 3 місяці включаються також річні винагороди (за підсумками роботи за рік, премії та інші виплати, які не завжди можуть бути зараховані на час проведення розрахунку) за минулий рік у частині, пропорційно періоду, який прийнято до розрахунку, тобто четверта частина річних виплат.

У випадку, коли потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за його бажанням або виходячи з його заробітку до звільнення, або виходячи із звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості. При цьому загальний розмір відшкодування для даної категорії осіб визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст.1195 ЦК).

Законодавець, окрім можливості визначити та відшкодувати реальний втрачений середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого, встановлює також можливість вимагати відшкодувати також і той заробіток (дохід), який він міг би отримувати в майбутньому. Так, якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), то при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни (ч. 4 коментованої статті).

Стаття 1198. Визначення доходу, втраченого внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи-підприємця

1. Розмір доходу фізичної особи-підприємця, втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, що підлягає відшкодуванню, визначається з її річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на дванадцять. Якщо ця особа отримувала дохід менш як дванадцять місяців, розмір її втраченого доходу визначається шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну кількість місяців.

2.  Розмір доходу від підприємницької діяльності, втраченого фізичною особою-підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, визначається на підставі даних органу державної податкової служби.

3. Розмір доходу, втраченого фізичною осо-бою-підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, обчислюється виходячи з розміру доходу, який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, у сумах, нарахованих до вирахування податків.

4. Розмір доходу, втраченого фізичною особою, яка самостійно забезпечує себе роботою (адвокатом, особою, зайнятою творчою діяльністю, та іншими), визначається у порядку, встановленому частинами першою — третьою цієї статті.

Певною специфікою наділене обрахування середньомісячного доходу фізичної особи-підприємця, втраченого ним внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я. Відповідно до ч. 1 даної статті розмір доходу фізичної особи-підприємця визначається з її річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на дванадцять. Проте, якщо ця особа отримувала дохід менш як дванадцять місяців, розмір її втраченого доходу визначається шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну кількість місяців.

Правила ч. 2 статті, що коментується, закріплюють, що розмір доходу від підприємницької діяльності, втраченого фізичною особою-підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, визначається на підставі даних органу державної податкової служби. Так, доходом фізичної особи-підприємця вважається сукупний чистий дохід, тобто різниця між валовим доходом (виручки у грошовій та натуральній формі) і документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов'язаними з одержанням доходу. Якщо ці витрати не можуть бути підтверджені документально, то вони враховуються податковими органами при проведенні остаточних розрахунків за нормами, визначеними Головною державною податковою

інспекцією України за погодженням з Міністерством економіки України та Державним комітетом України по сприянню малим підприємствам та підприємництву. До складу витрат належать також витрати, які включаються до складу валових витрат виробництва (обігу) або підлягають амортизації згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств». Крім того, до доходів фізичної особи-підприємця відносять прибуток — різницю між доходом, отриманим від продажу акцій (інших корпоративних прав) протягом року (див. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про прибутковий податок з громадян» та Інструкцію про прибутковий податок з громадян, затверджену наказом Головної державної податкової інспекції України від 21 квітня 1993 p.).

Важливою гарантією захисту інтересів потерпілого є й те, що розмір доходу, втраченого фізичною особою-підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, обчислюється виходячи з розміру доходу, який він мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, у сумах, нарахованих до вирахування податків.

Правила чч. 1,2,3 статті, що коментується, поширюються і на випадки завдання шкоди фізичній особі, яка самостійно забезпечує себе роботою (адвокат, особа, що зайнята творчою діяльністю тощо). Тобто розмір її втраченого доходу, внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, що підлягає відшкодуванню, визначається з річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на дванадцять. А коли ці особи отримували дохід менш як дванадцять місяців, то шляхом визначення співвідношення сукупної суми доходу та відповідної кількості місяців.

Розмір їх сукупного доходу обчислюється на підставі даних органу державної податкової служби у сумах, нарахованих до вирахування податків.

Стаття 1199. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я малолітньої або неповнолітньої особи

1. У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я малолітньої особи фізична або юридична особа, яка завдала цієї шкоди, зобов'язана відшкодувати витрати на її лікування, протезування, постійний догляд, посилене харчування тощо.

Після досягнення потерпілим чотирнадцяти років (учнем — вісімнадцяти років) юридична або фізична особа, яка завдала шкоди, зобов'язана відшкодувати потерпілому також шкоду, пов'язану із втратою або зменшенням його працездатності, виходячи з розміру встановленої законом мінімальної заробітної плати.

2.  Якщо на момент ушкодження здоров'я неповнолітня особа мала заробіток, шкода має бути відшкодована їй виходячи з розміру її заробітку, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.

3. Після початку трудової діяльності відповідно до одержаної кваліфікації потерпілий має право вимагати збільшення розміру відшкодування шкоди, пов'язаної із зменшенням його професійної працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, виходячи з розміру заробітної плати працівників його кваліфікації, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.

4. Якщо потерпілий не має професійної кваліфікації і після досягнення повноліття продовжує залишатися непрацездатним внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, завданого йому до повноліття, він має право вимагати відшкодування шкоди в обсязі не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.

Обсяг відшкодування шкоди, завданої малолітній або неповнолітній особі в частці відшкодування втраченого потерпілим заробітку (доходу), неможливо встановити виходячи із загальних критеріїв ст.1195 ЦК, оскільки малолітні та неповнолітні особи відносяться до категорії непрацездатних осіб, зокрема, малолітні віком до 14 років є абсолютно непрацездатні, а неповнолітні віком від 14 до 18 років - відносно непрацездатні. Тому законодавець по-різному підходить до визначення обсягу відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, залежно від відповідної вікової категорії, до якої відноситься потерпілий в момент завдання шкоди.

Відповідно до ч. 1 коментованої статті малолітньому потерпілому відшкодовуються лише витрати, завдані ушкодженням здоров'я, а саме: на його лікування, протезування, постійний догляд, посилене харчування тощо. Зрозуміло, що коли каліцтво чи інше ушкодження здоров'я завдано малолітньому, то мова про відшкодування втраченого заробітку (доходу) йти не може, оскільки ця особа не може мати певний заробіток, і їй можуть бути відшкодовані тільки додаткові витрати. Отже, відповідальність за шкоду, завдану ушкодженням здоров'я малолітньої особи, настає на загальних підставах, передбачених ст.ст. 1166, 1172, 1195 ЦК.

Спеціальною підставою для наступної зміни розміру відшкодування є досягнення малолітньою особою 14 років (учнем --18 років), оскільки така особа вже має право реалізувати свої здібності до праці та може мати власний заробіток. Тому в п. 2 ч. 1 коментованої статті передбачена можливість відшкодування шкоди, пов'язаної із втратою або зменшенням його працездатності, виходячи з розміру встановленої законом мінімальної заробітної плати, оскільки припускається, що такі особи до моменту нещасного випадку не мали спеціальності або кваліфікації.

По-іншому питання вирішуватиметься у випадку, коли потерпілою особою буде неповнолітня особа, яка на момент ушкодження здоров'я мала заробіток. У цьому випадку, завдана шкода має бути відшкодована їй виходячи з розміру її заробітку (ч. 2 коментованої статті). Важливою гарантією захисту інтересів потерпілого-неповнолітнього, відповідно до даної статті, є відшкодування завданої шкоди виходячи з розміру його заробітку, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.

Принцип збільшення розміру відшкодування шкоди малолітньому або неповнолітньому потерпілому після початку трудової діяльності закріплений в ч. З коментованої статті. Так потерпілий після початку трудової діяльності відповідно до одержаної кваліфікації має право вимагати збільшення розміру відшкодування шкоди, пов'язаної із зменшенням його професійної працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я. При цьому форма оплати потерпілого визначається виходячи з розміру заробітної плати працівників його кваліфікації, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.

Зміст ч. 4 ст.1199 ЦК закріплює нову гарантію захисту інтересів потерпілого. Мова йде про потерпілого, який не має професійної кваліфікації і після досягнення повноліття продовжує залишатися непрацездатним внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, завданого йому до повноліття. Він має право вимагати відшкодування шкоди в обсязі не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.

Стаття 1200. Відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого

1. У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.

Шкода відшкодовується:

1) дитині — до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту — до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років);

2) чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, — довічно;

3) інвалідам — на строк їх інвалідності;

4) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім'ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони

не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, — до досягнення ними чотирнадцяти років;

5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, — протягом п'яти років після його смерті.

2.  Особам, визначеним у пунктах 1—5 частини першої цієї статті, шкода відшкодовується у розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди. До складу доходів потерпілого також включаються пенсія, суми, що належали йому за договором довічного утримання (догляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував.

3. Особам, які втратили годувальника, шкода відшкодовується в повному обсязі без урахування пенсії, призначеної їм внаслідок втрати годувальника, та інших доходів.

4.  Розмір відшкодування, обчислений для кожного з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає подальшому перерахункові, крім таких випадків: народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника; призначення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого.

Розмір відшкодування може бути збільшений законом.

Ще одним різновидом даних деліктних зобов'язань є завдання шкоди життю фізичної особи, тобто завдання смерті потерпілому. Специфіка цього делікту полягає в тому, що результатом шкоди, завданої життю фізичної особи, є її смерть, тому остання не може виступати суб'єктом деліктних правовідносин, оскільки із смертю людини припиняється її право - та дієздатність. У таких правовідносинах не може бути й правонаступництва у зв'язку з особистим характером права вимоги. Відповідно, причинний зв'язок встановлюється через факт смерті фізичної особи (причина), результатом чого є майнові втрати інших осіб (наслідок). Такий підхід вважається винятком із загального правила прямого причинного зв'язку в фактичному складі.

Згідно ч. 1 статті, що коментується, у випадку смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.

Законодавець визначає виключний перелік непрацездатних осіб, які були на утриманні померлого потерпілого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також строк, впродовж якого вони мають право отримувати відповідне відшкодування шкоди, яка завдана смертю їх утримувача (годувальника). До таких уповноважених осіб абз.2 ч. 1 коментованої статті, зокрема, відносить: а) дитину, яка має право на відшкодування шкоди до досягнення нею вісімнадцяти років, а у випадку, коли дитина є учнем або студентом — до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років; б) чоловік, дружина, батьки (усиновлювачі), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, отримують зазначене відшкодування довічно; в) інваліда, якого потерпілий зобов'язаний був утримувати, відшкодування виплачується впродовж строку його інвалідності; г) одного з батьків (усиновлювачів) або другого з подружжя чи іншого з членів сім'ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, відшкодування виплачується до досягнення останніми чотирнадцяти років; ґ) іншу непрацездатну особу, яка була на утриманні потерпілого, відшкодування виплачується протягом п'яти років після його смерті.

Щодо права дружини померлого на відшкодування шкоди, завданої втратою годувальника, то воно зберігається за нею також у випадку реєстрації нового шлюбу. За дітьми це право зберігається і при усиновленні їх у майбутньому або коли в майбутньому до досягнення зазначеного віку вони стали інвалідами (підп. «б» п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»).

Право на одержання відшкодування у зв'язку з втратою годувальника виникає і у тому разі, коли останній помер внаслідок одержаної травми (що підтверджено висновком лікарської експертизи) через деякий період після призначення суми відшкодування або встановлення групи інвалідності у зв'язку з даним каліцтвом (підп. «в» п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України).

Крім того, непрацездатні члени сім'ї загиблого, які мали самостійний заробіток або одержували пенсію на час його смерті, можуть бути визнані утриманцями померлого, якщо частка заробітку останнього, що припадала на кожного з них, була основним і постійним джерелом їх існування (підп. «г» п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України).

Зазначеним особам, відповідно до ч. 2 коментованої статті, впродовж вказаного строку відшкодовується шкода у розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди. Середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого розраховується за аналогічними правилами, які встановлені для відшкодування шкоди, що завдана каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я (див. коментар до ст.1197 ЦК).

Новим є положення про те, що до складу доходів потерпілого також включаються пенсія, суми, що належали йому за договором довічного утримання (догляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував.

Непрацездатним особам, які не знаходились на його утриманні, але мали право на відшкодування, його розмір визначається сумами, що стягувались за рішенням суду (за заявою потерпілого), а при їх відсутності — встановлюється судом з врахуванням матеріального стану непрацездатних осіб і можливості потерпілого до смерті надавати їм допомогу.

Якщо право на відшкодування одночасно мають непрацездатні особи, які перебували, і ті, що не перебували на утриманні померлого, то спочатку визначається розмір відшкодування для осіб, які не перебували на утриманні померлого, після чого визначається розмір відшкодування для решти непрацездатних.

Окрім розміру середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого особи, яким завдано шкоди смертю годувальника, мають право вимагати відшкодування моральної шкоди, що пов'язана із смертю годувальника (див. коментар до ч.2 ст.1168 ЦК) та витрат на поховання та на спорудження надгробного пам'ятника особі, яка зробила ці витрати (див. коментар до ст.1201 ЦК). Зазначені витрати не зараховуються до суми відшкодування шкоди і відшкодовуються окремо. При цьому, моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується лише її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.

Визначений сукупний розмір відшкодування не може бути зменшений навіть у випадку, коли заподіянню смерті сприяла вина потерпілого (ч.З ст.1193 ЦК). І лише залежно від матеріального становища потерпілого (крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину) суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, що завдана фізичною особою (ч.4 ст.1193 ЦК).

Однак слід зауважити, що до розміру відшкодування, який виплачується уповноваженим особам внаслідок смерті годувальника, не зараховується розмір пенсії, призначеної внаслідок втрати годувальника, та інші їхні доходи (ч.З ст.1200 ЦК). Тобто в даній статті повторюється правило про недопустимість зарахування будь-яких видів пенсій за рахунок відшкодування шкоди.

Визначений кінцевий розмір відшкодування, обчислений для кожної з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає подальшому перерахункові, крім випадків: а) народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника; б) призначення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого (ч.4 ст.1200 ЦК). У цьому разі частка заробітку, що припадає на кожного з них, визначається, виходячи з фактичного числа утриманців потерпілого, а також непрацездатних осіб, які не були на його утриманні, але мали на це право.

На відміну від зменшення, збільшення розміру відшкодування шкоди, що завдана смертю годувальника, може відбуватись на підставі, що прямо передбачена законом (абз.2 ч.4 ст.1200 ЦК). До таких випадків чинне законодавство відносить: а) підвищення вартості життя (див. коментар до ч.І ст.1208 ЦК); б) збільшення розміру мінімальної заробітної плати (див. коментар до ч.2 ст.1208 ЦК) тощо. Збільшення обсягу та розміру відшкодування шкоди можливе на підставі рішення суду.

Стаття 1201. Відшкодування витрат на поховання

1. Особа, яка завдала шкоди смертю потерпілого, зобов'язана відшкодувати особі, яка зробила необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам'ятника, ці витрати.

Допомога на поховання, одержана фізичною особою, яка зробила ці витрати, до суми відшкодування шкоди не зараховується.

Правила статті, що коментується, закріплюють обов'язок особи, яка завдала шкоди смертю потерпілого, відшкодувати необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам'ятника особі, яка зробила ці витрати. Кредитором у даному випадку може бути будь-яка особа, як фізична, так і юридична, яка зробила ці витрати та надала відповідні докази. При цьому, розмір відшкодування не залежить від допомоги на поховання, що надана фізичним особам, які здійснили поховання. Це пов'язано із соціальною природою такої допомоги (див. Закон України від 18 січня 2001 р. «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням»). Витрати на виготовлення пам'ятників і огорож визначаються, виходячи з їх фактичної вартості, але не вище граничної вартості стандартних пам'ятників і огорож в даній місцевості (п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»).

Однак, слід зауважити, що допомога на поховання, одержана фізичною особою, яка зробила ці витрати, до суми відшкодування шкоди, яка відшкодовується внаслідок смерті фізичної особи, не зараховується.

Стаття 1202. Порядок відшкодування шкоди

1. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, здійснюється щомісячними платежами.

За наявності обставин, які мають істотне значення, та з урахуванням матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, сума відшкодування може бути виплачена одноразово, але не більш як за три роки наперед.

2.  Стягнення додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 цього Кодексу, може бути здійснене наперед у межах строків, встановлених на основі висновку відповідної лікарської експертизи, а також у разі необхідності попередньої оплати послуг і майна (придбання путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів тощо).

Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, за загальним правилом, здійснюється щомісячними платежами. Цей принцип виходить з того, що особа, яка повинна відшкодовувати дану шкоду, отримує свій заробіток (доходи) переважно в помісячному режимі. Проте за наявності обставин, які мають істотне значення, та з урахуванням матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, сума відшкодування може бути виплачена одноразово, але не більш як за три роки наперед (абз. 2 ч.І коментованої статті). Для здійснення відшкодування одноразово необхідна наявність наступних умов: а) таке рішення може прийняти тільки суд; б) суд має право задовольнити таку вимогу тільки за наявності обставин, які мають істотне значення (наприклад, поїздка боржника за кордон на постійне місце проживання або на тривалий строк, скрутне матеріальне положення потерпілого, який має на утриманні дітей та потребує одержання одноразової суми для покриття необхідних витрат, тощо); в) матеріальне становище фізичної особи, яка завдала шкоди, робить можливою виплату такого відшкодування. Щодо останньої умови здійснення одноразового відшкодування, то враховується матеріальне становище як фізичної, так і юридичної особи (вона зобов'язана надати суду докази свого матеріального становища). Суд може врахувати також зацікавленість відповідача у виплаті грошової суми одноразово та з'ясувати намір відповідача відносно перспективи одержання разового відшкодування.

У частині 1 коментованої статті мова йде про одноразове відшкодування завданої шкоди за рахунок майбутніх платежів. Однак, це не свідчить про те, що потерпілий втрачає право на відшкодування в майбутньому щомісячних платежів, якщо за висновком МСЕК він буде мати на них право. Тому в своєму рішенні суд визначає суму відшкодування одноразово, але не більш як за три роки наперед. Таким чином, має місце зарахування сплачених за три роки сум за рахунок щомісячних платежів. Якщо ж за висновком МСЕК втрата працездатності визначена на один рік, то при стягненні одноразово суми за рік право на щомісячні платежі припиняється. Воно може бути встановлено судом тільки за новим висновком МСЕК на майбутній період.

Окрім цього, законодавець встановлює можливість відшкодовувати моральну шкоду, яка завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів (ч.І ст.1168 ЦК). В окремих випадках, до яких відноситься стягнення додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо, то таке відшкодування може бути здійснене наперед у межах строків, встановлених на основі висновку відповідної лікарської експертизи, а також у разі необхідності попередньої оплати послуг і майна (придбання путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів тощо).

Особливий порядок відшкодування передбачений Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». Такі виплати гарантують усім застрахованим громадянам забезпечення прав у страхуванні від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання як у вигляді одноразової допомоги, так і в сплаті щомісяця грошових сум.

Стаття 1203. Збільшення розміру відшкодування шкоди на вимогу потерпілого у разі зміни стану його працездатності

1. Потерпілий має право на збільшення розміру відшкодування шкоди, якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди.

Оскільки все ж таки виплати по відшкодуванню шкоди, яка завдана каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я або смертю, носять переважно строковий характер, то і слід зважати й на те, що за цей період може відбутися й ціла низка змін з таким особистим немайновим благом фізичної особи, як здоров'я. Так, воно, зокрема, може покращитись, внаслідок чого працездатність збільшиться чи відновиться (див. коментар до ст.1204 ЦК), або ж погіршитись, що потягне за собою зменшення або припинення працездатності. І тому в цих випадках повинна йти мова про зміну розміру відшкодовуваних платежів. Так потерпілий має право на збільшення розміру відшкодування шкоди, якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди. Збільшення розміру відшкодування шкоди може мати місце тільки за вимогою зацікавленої особи як в добровільному порядку, так і у разі виникнення спору — судом. Підставою такого звернення потерпілого може бути зниження його працездатності порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди. Однак, причинно-наслідковий зв'язок між такими змінами здоров'я повинен співпасти з таким зв'язком за первісним юридичним складом, на підставі якого виникло таке зобов'язання. Процес встановлення всіх цих обставин аналогічний тому, який передбачений для визначення втрати працездатності взагалі.

Стаття 1204. Зменшення розміру відшкодування шкоди на вимогу особи, яка завдала шкоди

1. Особа, на яку покладено обов'язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я потерпілого, має право вимагати зменшення розміру відшкодування шкоди, якщо працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, яка була в нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди.

Стаття, що коментується, передбачає обов'язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я потерпілого, має право вимагати зменшення розміру відшкодування шкоди, якщо працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, яка була в нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди. Зменшення розміру відшкодування шкоди може мати місце тільки за вимогою зацікавленої особи, на яку покладено обов'язок її відшкодувати. Підставою такого звернення боржника може бути підвищення працездатності потерпілого порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди. Процес встановлення всіх цих обставин аналогічний тому, який передбачений для визначення втрати працездатності взагалі. За аналогічних обставин може бути змінений розмір відшкодування шкоди в залежності від майнового становища особи, яка завдала шкоди життю чи здоров'ю фізичної особи, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину. Підставою для зменшення

розміру відшкодування за даних умов може бути: а) визнання боржника інвалідом; б) досягнення ним пенсійного віку; в) завдання шкоди неумисними діями. У тому разі, якщо при настанні інвалідності або досягнення пенсійного віку матеріальне становище боржника не погіршилося (він продовжує працювати і одержує заробітну плату, достатню для відшкодування шкоди в попередньому розмірі), то підстав для зменшення розміру відшкодування немає.

Стаття 1205. Відшкодування шкоди у разі припинення юридичної особи, зобов'язаної відшкодувати шкоду

1. У разі припинення юридичної особи, зобов'язаної відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, і встановлення її правонаступників виплата щомісячних платежів покладається на її правонаступників.

У цьому разі вимоги про збільшення розміру відшкодування шкоди пред'являються до її правонаступників.

2.  У разі ліквідації юридичної особи платежі, належні потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 цього Кодексу, мають бути капіталізовані для виплати їх потерпілому або цим особам у порядку, встановленому законом або іншим нормативно-правовим актом.

У разі відсутності в юридичної особи, що ліквідується, коштів для капіталізації платежів, які підлягають сплаті, обов'язок щодо їх капіталізації покладається на ліквідаційну комісію на підставі рішення суду за позовом потерпілого.

Певною специфікою наділений, також, порядок відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, за яке зобов'язаним суб'єктом є юридична особа, яка припиняє свою діяльність. У цьому випадку слід виділяти дві обставини: а) коли припинення юридичної особи відбувається шляхом реорганізації; б) коли припинення юридичної особи відбувається шляхом ліквідації. У випадку припинення юридичної особи, зобов'язаної відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, шляхом реорганізації — виплата щомісячних платежів покладається на її правонаступників, які стають зобов'язаними суб'єктами за всіма видами вимог, в тому числі і по вимогах про збільшення розміру відшкодування шкоди. Слід враховувати наступне: а) при злитті та приєднанні обов'язки по відшкодуванню шкоди однієї юридичної особи (яка завдала шкоди) переходять до створеної відповідно до передавального акту (ч.2 ст.107 ЦК ); б) при поділі юридичної особи, відповідальної за завдану шкоду, обов'язок по її відшкодуванню переходить відповідно до розподільчого балансу (ч.2 ст.107 ЦК ); в) при виділі юридичної особи переходить обов'язок відшкодувати завдану шкоду до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб за розподільчим балансом (ст.108 ЦК ); г) при перетворенні юридичної особи однієї організаційно-правової форми в юридичну особу іншої форми не відбувається взагалі її припинення. Однак, якщо обов'язок по відшкодуванню завданої шкоди перейшов до декількох юридичних осіб, то вони несуть солідарну відповідальність (див. коментар до ст.544 ЦК ). Згідно з ч. 2 коментованої статті у разі ліквідації юридичної особи платежі, належні потерпілому або особам, які мають право на отримання такого відшкодування внаслідок смерті годувальника, мають бути капіталізовані (тобто узагальнені в єдину суму за весь прогнозований строк виплат) для виплати їх потерпілому або зазначеним особам. Це правило, також, закріплено в п.1 ч.І ст.112 ЦК. Так, у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів у першу чергу задовольняються щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом. Важливою гарантією захисту інтересів потерпілого є право потерпілого звернутися з позовом до суду у разі відсутності у юридичної особи, що ліквідується, коштів для капіталізації платежів, які підлягають сплаті, з вимогою зобов'язати ліквідаційну комісію забезпечити капіталізацію необхідних коштів для відшкодування завданої шкоди.

Стаття 1206. Відшкодування витрат на лікування особи, яка потерпіла від злочину

1. Особа, яка вчинила злочин, зобов'язана відшкодувати витрати закладові охорони здоров'я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.

2. Якщо злочин вчинено малолітньою або неповнолітньою особою, витрати на лікування потерпілого відшкодовуються особами, визначеними статтями 1178 і 1179 цього Кодексу.

3.  Якщо лікування проводилося закладом охорони здоров'я, що є у державній власності, у власності Автономної Республіки Крим або територіальної громади, кошти на відшкодування витрат на лікування зараховуються до відповідного бюджету.

Стаття, що коментується, закріпляє обов'язок особи, яка вчинила злочин, відшкодувати витрати закладові охорони здоров я на лікування потерпілого від цього злочину. Таким чином, законодавець наділяє такий заклад правом зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від злочину (див. коментар до ч.2 ст.1191 ЦК). Підставами звільнення від обов'язку відшкодувати витрати є завдання шкоди внаслідок: а) перевищення меж необхідної оборони (див. коментар до ст.1169 ЦК); б) знаходження у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого (див. коментар до ст.1186 ЦК України). Тобто мова йде про можливість покладення обов'язку відшкодувати витрати закладові охорони здоров'я на лікування потерпілого тільки на особу, яка умисно вчинила злочин. Якщо злочин вчинено малолітньою особою (яка не досягла 14 років), то витрати на лікування потерпілого відшкодовуються її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює її виховання, які є відповідальними особами за завдану нею шкоду, що є наслідком несумлінного здійснення або ухилення від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою (див. коментар до ст.1178 ЦК). У випадку завдання шкоди неповнолітньою особою (у віці від 14 до 18 років) обов'язок відшкодувати витрати на лікування потерпілого покладається на дану особу, яка вже самостійно на загальних підставах відповідає за вчинене правопорушення (див. коментар до ч.І ст.1179 ЦК). Однак, у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування витрат на лікування потерпілого, ці витрати відшкодовуються в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами), або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати витрати на лікування потерпілого в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоду було завдано не з його вини (див. коментар до ч.2 ст.1179 ЦК).

У частині 3 статті, що коментується, визначається доля коштів на відшкодування витрат на лікування потерпілого, одержаних закладом охорони здоров'я від особи, яка зобов'язана була їх відшкодувати. Так, якщо лікування проводилося закладом охорони здоров'я, що є у державній власності, у власності Автономної Республіки Крим або територіальної громади, кошти на відшкодування витрат на лікування зараховуються до відповідного бюджету.

Стаття 1207. Обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину

1. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 цього Кодексу, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.

2. Умови та порядок відшкодування державою шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, встановлюються законом.

Правила статті, що коментується, передбачають можливість покладення обов'язку відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок злочину, на державу. Особливість даної норми полягає в наявності спеціальних обставин, необхідних для виникнення такого обов'язку в державі:

а) наявність тільки особистої шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичній особі;

б) шкода завдана внаслідок вчинення злочину;

в) не встановлено особу, яка вчинила злочин або вона є неплатоспроможною.

Закріплення даного правила має на меті захистити права та інтереси потерпілого (насамперед, право на життя та право на здоров'я), оскільки останній не завжди може розраховувати на швидке й повне відновлення за рішенням суду його порушених прав за різних обставин. Наприклад, необхідність надання негайної медичної допомоги потерпілому; відсутність у винного відповідних коштів; реальне їх стягнення із засудженого, що відбуває покарання, як правило, розтягується на довгі роки і буває нерегулярним; не встановлення особи, яка вчинила злочин тощо. Надання матеріальної допомоги державою потерпілим від злочину є життєво необхідним, оскільки держава взяла на себе турботу про підтримання правопорядку та гарантування безпеки всіх членів суспільства. Тобто, якщо злочин мав місце, то усунення його наслідків, в тому числі шляхом відшкодування завданої потерпілому шкоди, є обов'язком держави. У разі відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок злочину, державою, остання, за ч.2 ст.1191 ЦК, має право зворотної вимоги до винної особи у вчиненні злочину. Таким чином, суми, виплачені потерпілому, повертаються до державного бюджету у вигляді відрахувань від заробітку засудженого, вартості конфіскованого в нього майна тощо. Держава виступає в якості гаранта відновлення особистих прав потерпілого.

Відповідно до ч.2 статті, що коментується, умови та порядок відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються спеціальним законом.

Стаття 1208. Збільшення розміру відшкодування шкоди у зв'язку з підвищенням вартості життя і збільшенням розміру мінімальної заробітної плати

1.  За заявою потерпілого у разі підвищення вартості життя розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, підлягає індексації на підставі рішення суду.

2.  За заявою потерпілого у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, підлягає відповідному збільшенню на підставі рішення суду.

Зобов'язання із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи є грошовими тривалими в часі зобов'язаннями, тому їх розмір відшкодувань може змінюватися у зв'язку з процесами інфляції в економіці. Оскільки платежі за такими зобов'язаннями призначені на утримання фізичної особи, вони повинні збільшуватися в тій же пропорції, в якій підвищується вартість життя. Сьогодні в цих цілях використовується критерій заробітної плати, а індексом є розмір мінімальної заробітної плати, який щороку встановлюється Верховною Радою України. Такий показник використовується в різних цілях, зокрема, для оцінки рівня життя населення з метою виконання державою своєї соціальної функції. Окрім цього, рівень життя визначається також встановленим у державі мінімальним споживчим рівнем. І тому законодавець надає можливість вимагати підвищення розміру відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю у випадках: а) підвищення вартості життя (ч. 1 ст.1208 ЦК); б) збільшення розміру мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 1208 ЦК). При цьому в першому випадку матиме місце індексація, а в другому — відповідне збільшення вказаної суми. Однак і в першому, і в другому випадках це питання вирішуватиметься судом на підставі заяви потерпілого.

Параграф 3. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

Стаття 1209. Підстави відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

1.  Продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них.

Відшкодування шкоди не залежить від їхньої вини, а також від того, чи перебував потерпілий з ними у договірних відносинах.

2.  Продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) звільняються від відшкодування шкоди, якщо вони доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг).

Згідно зі ст. З Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі, які перебувають на території України, під час придбання товарів для задоволення своїх побутових потреб мають право на: державний захист своїх прав; гарантований рівень споживання; належну якість товарів, торговельного та інших видів обслуговування; безпеку товарів; необхідну, доступну й достовірну інформацію про кількість, якість та асортимент товарів; об'єднання в громадські організації, а також відшкодування збитків, завданих товарами неналежної якості, а також завданої небезпечними для життя і здоров'я товарами у випадках, передбачених законодавством.

Статтею, що коментується, закріплюються види шкоди, що підлягає відшкодуванню внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), коло осіб, які наділені правом вимагати відшкодування такої шкоди, а також встановлюються спеціальні підстави для виникнення деліктної відповідальності. За даних обставин підлягають відшкодуванню як шкода, завдана життю і здоров'ю фізичної особи, так і майнова шкода, завдана фізичній або юридичній особі. Також, відповідно до ст. 23 ЦК, а також ст. З Закону України від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів», до видів відшкодування відноситься й моральна шкода.

Необхідно зазначити, що згідно із Законом України «Про захист прав споживачів», споживачем може бути лише громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.

Право на відшкодування завданої шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) належить фізичним і юридичним особам незалежно від того, чи знаходилися вони в договірних відносинах з продавцем, виготовлювачем товару, виконавцем робіт (послуг), і зберігається протягом встановленого строку придатності, а якщо його не встановлено, -- протягом десяти років з часу виготовлення товару (прийняття роботи, послуги). Проте шкода, завдана споживачеві будь-якими діями третіх осіб, підлягає відшкодуванню на загальних підставах, а не на підставі Закону.

Згідно з ч. 1 ст. 1209 ЦК підставами відповідальності за завдану шкоду є: наявність шкоди, протиправна поведінка та причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою. На відміну від загальних правил ст. 1166 ЦК, де суб'єктивною підставою відповідальності є наявність вини особи, яка завдала шкоди, то за даних обставин відповідальність настає незалежно від її вини. Шкода, як підстава відповідальності, — це збитки, завдані майну фізичної або юридичної особи внаслідок його пошкодження, знищення, псування або особі — внаслідок втрати заробітку із-за каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або утримання внаслідок смерті годувальника. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру, яких фізична або юридична особа зазнала внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, що настали через незаконні винні дії продавця, виготовлювача, виконавця або через їх бездіяльність. Протиправна поведінка може полягати: а) в порушенні вимог щодо якості товарів, робіт (послуг), тобто внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг); б) в наданні недостовірної або недостатньої інформації про товари, роботи (послуги). Згідно зі ст. 12 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач має право вимагати від продавця (виготовлювача, виконавця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативно-правових актів та нормативних документів, умовам договорів, а також інформації про товар (роботу, послугу), яку надає продавець (виготовлювач, виконавець). Вимоги до товару (роботи, послуги) щодо його безпеки для життя, здоров'я і майна споживачів, а також навколишнього природного середовища встановлюються нормативними документами. Закон розрізняє конструктивні, технічні, рецептурні та інші недоліки товарів, робіт (послуг). Так конструктивні недоліки містяться в самих виробах і новизні, на підставі чого товар було вироблено; рецептурні недоліки спричинені порушенням об'єму, співвідношення тих чи інших компонентів виробу; технічні — це порушення технології виробництва.

Таким чином, шкода, завдана життю, здоров'ю або майну фізичної особи, або майну юридичної особи товарами (роботами, послугами), що містять конструктивні, виробничі, рецептурні або інші недоліки, підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законодавством не передбачено більш високої міри відповідальності (див. ст. 17 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Правила ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» закріплюють право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх свідомого і компетентного вибору. Так, інформація про товари (роботи, послуги) повинна містити: назву товару; зазначення нормативних документів, вимогам яких повинні відповідати вітчизняні товари (роботи, послуги); дані про основні властивості товарів (робіт, послуг), а щодо продуктів харчування — про склад (включаючи перелік використаної у процесі їх виготовлення сировини, в тому числі харчових добавок), номінальну кількість (масу, об'єм тощо), харчову та енергетичну цінність, умови використання та застереження щодо вживання їх окремими категоріями споживачів, а також іншу інформацію, що поширюється на конкретний продукт; відомості про вміст шкідливих для здоров'я речовин порівняно з вимогами нормативно-правових актів та нормативних документів і протипоказання щодо застосування; позначку про застосування генної інженерії під час виготовлення товарів; дані про ціну (тариф), умови та правила придбання товарів (виконання робіт, надання послуг); дату виготовлення; відомості про умови зберігання; гарантійні зобов'язання виробника (виконавця); правила та умови ефективного і безпечного використання товарів (робіт, послуг); термін придатності (служби) товарів (робіт, послуг), відомості про необхідні дії споживача після його закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій; найменування та адресу виробника (виконавця, продавця) і підприємства, яке здійснює його функції щодо прийняття претензій від споживача, а також проводить ремонт (див. також коментар до ст. 700 ЦК). Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Надання інформації у технічній документації, на етикетці тощо іноземною мовою без перекладу в зазначеному вище обсязі слід розцінювати як відсутність необхідної інформації. Згідно п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12 квітня 1996 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Таким чином, якщо

надання недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про товар (роботи, послуги) та про виготовлювача (виконавця, продавця) спричинило завдання шкоди життю, здоров'ю або майну фізичної особи або майну юридичної особи — вона має право пред'явити продавцю (виготовлювачу, виконавцю) вимоги про відшкодування завданої шкоди у повному обсязі, а також про відшкодування збитків, завданих природним об'єктам, що перебувають у її володінні на праві власності або інших підставах, передбачених законом чи договором (див. ч. 4 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»). Збитки, завдані споживачеві товарами (роботою, послугами), придбаними в результаті недобросовісної реклами, підлягають відшкодуванню винною особою у повному обсязі.

За загальним правилом, обов'язок довести наявність недоліку, зокрема, з наданням висновку експертизи, покладається на потерпілого. Проте якщо на товар встановлено гарантійний строк і шкода завдана протягом його дії, то має місце презумпція неналежної якості. Тобто повинен довести належну якість переданого товару виготовлювач або продавець. Аналогічно вирішується дане питання і відносно виконання робіт (надання послуг).

Довести факт недостовірної або недостатньої інформації має потерпілий, враховуючи, що відповідна інформація була йому надана (наприклад, письмова інформація в інструкції з використання). Проте, в ч. 1 ст. 1209 ЦК відсутня вказівка на факт ненадання інформації про використання товару, робіт (послуг), оскільки, мабуть, неможливо довести відсутність надання такої інформації в будь-якому випадку.

Необхідною підставою відшкодування шкоди, завданої недоліками товарів, робіт (послуг), є встановлення причинного зв'язку між шкодою та протиправною поведінкою. Тобто слід довести, що шкода є результатом прояву конструктивного, технологічного, рецептурного та іншого недоліку, неналежної якості підрядних робіт (послуг) тощо. Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню в повному обсязі (див. коментар до ст.ст. 1166, 1210 ЦК). Способи відшкодування шкоди, завданої майну (в натурі або відшкодування завданих збитків), визначаються за правилами ст. 1192 ЦК. Шкода, завдана життю або здоров'ю фізичної особи, завжди відшкодовується в грошовій формі.

У частині 2 ст. 1209 ЦК передбачаються два випадки звільнення продавця, виготовлювача товару, виконавця робіт (послуг) від обов'язку відшкодування завданої шкоди: а) дія непереборної сили; б) порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг) (див. ст. 17 Закону України «Про захист прав споживачів»). Поняття непереборної сили міститься в ст. 619 ЦК (див. коментар до ст.ст. 619, 1166 ЦК). У ч. З ст. 16 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачається, що якщо для безпечного використання товарів (робіт, послуг), їх зберігання, транспортування та утилізації необхідно додержуватися спеціальних правил, виготовлювач (виконавець) зобов'язаний розробити такі правила та довести їх до продавця або споживача, а продавець — до споживача. Тому порушенням правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг) є недотримання або неналежне дотримання встановлених правил. Згідно п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду № 5, якщо споживач, незважаючи на своєчасне і обґрунтоване попередження з боку виконавця про особливі властивості речі (матеріалу), що можуть потягти за собою її втрату чи пошкодження, не змінив своїх вказівок про спосіб виконання роботи (послуги) або не усунув обставин, що загрожували якості її виконання, суд може звільнити виконавця від відповідальності за повну чи часткову втрату (пошкодження) прийнятої від споживача речі (матеріалу).

Із змісту ч. 2 ст. 1209 ЦК випливає, що порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг) повинно бути винним. Тобто враховується вина потерпілого у формі умислу або грубої необережності (див. коментар до ст. 1193 ЦК). Обов'язок довести наявність підстав звільнення від відшкодування шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) покладається на продавця, виготовлювача товару, виконавця робіт (послуг). Виконавець не може бути звільнений від відповідальності з тих підстав, наприклад, що рівень його наукових знань не дав йому змоги виявити особливі властивості речі, прийнятої ним від споживача для виконання роботи або надання послуг. Також продавець не звільняється від відповідальності у разі неотримання від виготовлювача (імпортера) інформації про товар.

Стаття 1210. Особи, зобов'язані відшкодовувати шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

1.  Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, підлягає відшкодуванню, за вибором потерпілого, продавцем або виготовлювачем товару.

2.  Шкода, завдана внаслідок недоліків робіт (послуг), підлягає відшкодуванню їх виконавцем.

3. Шкода, завдана внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товаром, підлягає відшкодуванню відповідно до частини першої цієї статті.

Стаття, що коментується, встановлює осіб, до яких потерпілий має право пред'явити свої вимоги про відшкодування шкоди. Законодавець в ч. 1 ст. 1210 ЦК надає йому право вибору у разі завдання шкоди внаслідок недоліків товару, тобто потерпілий має право пред'явити вимогу про відшкодування шкоди як до продавця товару, так і до виготовлювача. Проте правом одночасної вимоги (як до продавця, так і до виготовлювача товару) потерпілий не наділений. Згідно ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», виготовлювачем є підприємство, установа, організація або громадянин-підприємець, які виробляють товари для реалізації; продавцем вважається підприємство, установа, організація або громадянин-підприємець, які реалізують товари за допомогою договору купівлі-продажу.

Із змісту ч. 2 ст. 1210 ЦК випливає, що мова йде тільки про відшкодування шкоди, завданої недоліками робіт (послуг). У даному випадку право вибору потерпілого обмежене: вимога повинна пред'являтися тільки до виконавця робіт (послуг). Так виконавцем може бути підприємство, установа, організація або громадянин-підприємець, які виконують роботи або надають послуги (ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів»). Частина 3 ст. 1210 ЦК передбачає можливість відшкодування шкоди, завданої внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товарами. Так у разі завдання шкоди внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товаром, шкода підлягає відшкодуванню за вибором потерпілого продавцем або виготовлювачем товару. Проте у разі завдання шкоди внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування результатом робіт (послуг), то шкода підлягає відшкодуванню їх виконавцем.

Стаття 1211. Строки відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

1.  Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню, якщо її завдано протягом встановлених строків придатності товару, роботи (послуги), а якщо вони не встановлені, — протягом десяти років від дня виготовлення товару, виконання роботи (надання послуги).

2.  Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню також якщо:

1) на порушення вимог закону не встановлено строку придатності товару, роботи (послуги);

2) особу не було попереджено про необхідні дії після спливу строку придатності і про можливі наслідки в разі невиконання цих дій.

За правилами ч. 1 ст. 1211 ЦК шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню, якщо її завдано протягом встановлених строків придатності (див. коментар до ст. 679 ЦК). Згідно ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» строком придатності є термін, встановлений виготовлювачем товару, протягом якого органолептичні, фізико-хімічні, медико-біологічні та інші показники товару в разі дотримання відповідних умов зберігання повинні відповідати вимогам нормативних документів. Строк придатності встановлюється для лікарських засобів, харчових продуктів, виробів побутової хімії, парфумерно-косметичних та інших товарів, споживчі властивості яких можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна і навколишнього природного середовища. Тобто використання товарів (наслідків робіт) понад визначений термін є небезпечним для життя, здоров'я, майна фізичної особи і навколишнього природного середовища або може завдати шкоди майну юридичної особи. Ці вимоги поширюються як на весь виріб у цілому, так і на окремі його частини. Він зазначається на етикетках, упаковці або в інших документах, що додаються до них при продажу, і вважається гарантійним терміном, тобто терміном, протягом якого виготовлювач (виконавець) забезпечує нормальну роботу (застосування, використання) товару (робіт, послуг), в тому числі комплектуючих виробів, який встановлюється законодавством або нормативними документами, а в разі їх відсутності — договором. Строк придатності обчислюється від дати виготовлення, яка також має бути вказана на етикетці або в інших документах і визначається або часом, протягом якого товар є придатним для використання, або датою, до настання якої товар є придатним для використання. Продаж товарів, строк придатності яких минув, забороняється. Тобто строк придатності відноситься до абсолютно визначених цивільно-правових строків.

Положення ч. 1 ст. 1211 ЦК застосовується, якщо встановлення строку придатності товару не є обов'язком виготовлювача. Так, якщо виготовлювач встановив строк придатності, то відповідальність за шкоду настає в цей термін; якщо строк придатності не визначений, то шкода відшкодовується протягом десяти років від дня виготовлення товару, виконання роботи (надання послуги).

Частина 2 ст. 1211 ЦК передбачає два випадки, коли шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню незалежно від моменту її завдання: а) якщо виготовлювач не встановив строку придатності товару, роботи (послуг) на порушення вимог закону; б) якщо виготовлювач встановив строк придатності, однак не попередив споживача про необхідні дії після спливу строку придатності

І про можливі наслідки в разі невиконання цих Дій.

Згідно ст. 13 Закону України «Про захист прав споживачів», продаж товарів, строк придатності яких не зазначений або зазначений з порушенням вимог нормативних документів, а також товарів, строк придатності яких минув, забороняється. Проте якщо шкода такими товарами, роботами (послугами) була завдана, то вона підлягає відшкодуванню незалежно від моменту її завдання.

Виготовлювач (виконавець, продавець) повинен попередити фізичну або юридичну особу про наявність строку придатності товару (наслідків роботи) або його частини, обов'язкові умови використання та можливі наслідки у разі їх невиконання, а також про необхідні дії після закінчення цього терміну (див. ч. 2 ст. 16 Закону України «Про захист прав споживачів»). Відповідно останні мають право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), яка включає, зокрема, інформацію про строк придатності товару, роботи (послуг). Тому ненадання інформації про необхідні дії після спливу строку придатності і про можливі наслідки в разі невиконання цих дій не є підставою для звільнення від відповідальності. Також шкода підлягає відшкодуванню і в тому випадку, якщо вона була завдана після закінчення строку придатності за даних обставин.