Глава 52 ПОНЯТТЯ ТА УМОВИ ДОГОВОРУ

Стаття 626. Поняття та види договору

1. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

2. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.

3. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

4.  До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

5. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Чільне місце у системі підстав виникнення цивільних прав і обов'язків (див. ст. 11 ЦК і коментар до неї) належить цивільно-правовому договору, який є основною правовою формою, що опосередковує рух цивільного обороту: переміщення матеріальних цінностей, виконання робіт, надання послуг тощо.

Частина перша статті, що коментується, визначає цивільно-правовий договір як домовленість (угоду) двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Отже, договір є правовою формою (засобом) узгодження волі двох чи декількох сторін, спрямованої на досягнення певного правового результату.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Категорії «правочин» і «договір» співвідносяться між собою як загальне і окреме: будь-який договір є правочином, але не всякий правочин є договором. Договорами є лише двочи багатосторонні правочини, тоді як до правочинів належать також і дії однієї особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків — односторонні правочини (див. ст. 202 ЦК і коментар до неї). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо дво - та багатосторонніх правочинів, передбачені главою 16 цього Кодексу.

Водночас, договір є й основною підставою виникнення зобов'язальних правовідносин і найбільш поширеним видом зобов'язальних правовідносин як таких (див. ст. 509 ЦК і коментар до неї) і, отже, на нього поширюються загальні положення щодо зобов'язань, встановлені розділом 1 книги 5 цього Кодексу.

Якщо у договорі одна сторона наділена лише правом вимоги до другої сторони, а інша -лише обов'язком відносно першої, то такий договір є одностороннім, тобто таким, що зобов'язує лише одну сторону. До односторонніх договорів належать переважно так звані реальні договори, тобто такі, що вважаються укладеними лише з моменту передачі речі або вчинення іншої певної дії (наприклад, договори довічного утримання, позики тощо) (див. коментар до ст.ст. 744, 1046 ЦК). Отже, в односторонньому договорі одна сторона є лише кредитором, а інша — лише боржником.

Більшість цивільно-правових договорів є двосторонніми, тобто такими, у яких кожна із сторін має як права, так і обов'язки відносно другої сторони. Так, наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцю певну річ і має право вимагати від покупця сплати покупної ціни, а покупець, навпаки, зобов'язаний сплатити продавцю визначену договором грошову суму і має право вимагати від нього передання речі. Таким чином, у двосторонніх договорах кожна зі сторін є водночас і кредитором і боржником: кредитором — відносно того, що вона має право вимагати від другої сторони, і боржником — відносно того, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони. Права і обов'язки сторін у двосторонніх договорах завжди взаємопов'язані між собою, є зустрічними: те, що для однієї сторони є обов'язком, складає зміст права вимоги другої сторони. Отже, поки одна сторона не виконає свій обов'язок, інша сторона не може реалізувати своє право.

Багатосторонніми називаються договори, що укладаються більш ніж двома сторонами. До багатосторонніх належить, наприклад, договір простого товариства (див. ст. 1132 ЦК і коментар до неї). Особливістю багатосторонніх договорів є те, що у них, як правило, відсутня зустрічність прав і обов'язків сторін. Обов'язки кожної сторони у таких договорах у більшості випадків спрямовані не на задоволення прав інших сторін, а на досягнення певної спільної мети. Загальні положення про договір, встановлені розділом 2 Книги 5 цього Кодексу застосовуються за умови, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Багатосторонні договори не слід змішувати з односторонніми чи двосторонніми договорами з множинністю осіб (див. коментар до ст. 510 ЦК). Так, наприклад, у договорі майнового найму (оренди) на стороні наймодавця, на стороні наймача або на обох сторонах може бути не по одній особі, а по дві чи більше осіб. Але від цього договір майнового найму не стає багатостороннім договором, оскільки сукупність осіб на кожній із сторін виступає як єдине ціле, як одна сторона.

Відплатним є договір, у якому обов'язку однієї сторони здійснити певні дії відповідає зустрічний обов'язок другої сторони щодо надання матеріального чи іншого блага. Відплатність у договорі може виражатися у передачі грошей, речей, наданні зустрічних послуг, виконання роботи тощо. У безвідплатному договорі обов'язок надання зустрічного виконання другою стороною відсутній.

Частиною 5 статті, що коментується, встановлюється важливе загальне правило, згідно з яким будь-який договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті самого договору. Так, наприклад, відповідно до ст. 946 ЦК, установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі, а, наприклад, договір дарування завжди є безвідплатним в силу самої суті цього договору.

Стаття 627. Свобода договору

1. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору є неодмінною умовою існування ринкової економіки і однією з основоположних засад приватноправового регулювання (див. ст. З ЦК і коментар до неї). Свобода договору — загальне поняття, що включає декілька аспектів.

По-перше, свобода договору передбачає свободу в укладенні договору, неприпустимість примусу щодо вступу у договірні відносини. В умовах планової системи господарювання переважна більшість так званих господарських договорів укладалися на виконання обов'язкових для однієї сторони чи обох сторін актів планування, якими не лише встановлювався обов'язок щодо укладення договору, але й, як правило, визначалися контрагенти майбутнього договору, вид договору і його умови. Ринкова економіка засновується на принципово інших засадах. Це означає, що учасники цивільного обороту мають право вільно, виходячи з власних інтересів, вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи не вступати. Як виняток з загального правила, обов'язок щодо вступу у договірні відносини може бути або прямо встановлений законодавством (наприклад, обов'язок щодо укладення публічних договорів (див. ст. 633 ЦК і коментар до неї)), або передбачений за домовленістю сторін (зокрема, у попередньому договорі (див. ст. 635 ЦК і коментар до неї)).

По-друге, свобода договору передбачає можливість вільного вибору особою, яка бажає укласти договір, майбутнього контрагента. Як виняток з цього правила, законом можуть встановлюватися певні обмеження щодо вибору контрагентів. Так, наприклад, якщо учасник товариства з обмеженою відповідальністю бажає продати належну йому частку у статутному капіталі товариства, його право на вільний вибір контрагента обмежене переважним правом купівлі, яке мають інші учасники цього товариства (див. ст. 147 ЦК і коментар до неї). Утім, слід враховувати, що реальне забезпечення права на вільний вибір контрагентів можливе лише в умовах демонополізації ринків різноманітних товарів, робіт і послуг, в умовах вільного розвитку конкуренції.

По-третє, свобода договору включає можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) договору, який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибором вправі укладати як договори, що передбачені цивільним законодавством (тобто врегульовані законодавством договірні форми), так і такі, які хоч і не передбачені цивільним законодавством, але не суперечать його загальним засадам (див. ст. 6 ЦК і коментар до неї). Це право є важливим для ефективного функціонування цивільного обороту, який знаходиться у безперервному розвитку і постійно породжує нові типи відносин між його учасниками, які не завжди можна або недоцільно підводити під відомі цивільному законодавству види договорів.

Укладаючи договори, передбачені актами цивільного законодавства, сторони мають право врегулювати в них також ті свої відносини, які цими актами не врегульовані (див. ст. 6 ЦК і коментар до неї). Якщо при цьому використовуються елементи інших відомих видів договорів, то такий комплексний договір називається змішаним (див. ст. 628 ЦК і коментар до неї).

По-четверте, свобода договору означає можливість сторін вільно визначати умови (зміст) договору, який вони укладають (див. ст. 628 ЦК і коментар до неї).

Але треба враховувати, що свобода договору у всіх її аспектах не може мати абсолютного характеру і навіть в умовах ринкової економіки неминуче підлягає тим чи іншим обмеженням, встановленим у публічних інтересах.

Стаття 628. Зміст договору

1.  Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

2. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо Інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Відповідно до принципу свободи договору (див. ст. 627 ЦК і коментар до неї), сторони договору на власний розсуд визначають його зміст і формують його конкретні умови, якщо тільки зміст якої-небудь умови імперативне не визначений законом чи іншими правовими актами.

Переважна більшість цивільно-правових норм, зокрема тих, що визначають умови договорів, мають диспозитивний характер, що означає що сторони в договорі можуть відступити від їх змісту і врегулювати свої відносини на власний розсуд (див. ст. 6 ЦК і коментар до неї). Так, наприклад, відповідно до ст. 668 ЦК, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом. Наведена норма має диспозитивний характер, оскільки передбачає можливість сторін визначити момент переходу ризику до покупця іншим чином, ніж це передбачено нею.

Імперативні норми — це норми, які є обов'язковими для сторін і не можуть змінюватися на їх розсуд.

Отже, зміст договору становлять, по-перше, умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними і, по-друге, умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства або інших правових актів. Так, наприклад, зміст договору, укладеного на підставі обов'язкового для сторін (сторони) правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування має відповідати цьому акту (див. ст. 648 ЦК і коментар до неї).

Утім, у всякому разі в договорі обов'язково мають бути визначені його істотні умови, тобто ті умови, при відсутності яких договір не може вважатися укладеним. Крім істотних, зміст договору можуть складати також звичайні та випадкові умови (див. ст. 628 ЦК і коментар до неї).

Учасники цивільного обороту можуть укладати договори як передбачені, так і не передбачені цивільним законодавством (але такі, що не суперечать його загальним засадам), а також договори, зміст яких складають елементи різних відомих видів договорів. Такі договори називаються змішаними. Так, наприклад, в договір купівлі-продажу сторонами можуть бути включені умови щодо страхування предмету договору, його зберігання, перевезення, завантаження і вивантаження тощо. Отже, для того, що врегулювати всі ці відносини між двома сторонами не обов'язково укладати декілька різних договорів, а достатньо укласти один змішаний.

До змішаного договору у відповідних частинах застосовуються правила про ті договори, елементи яких в ньому містяться, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Стаття 629. Обов'язковість договору

1. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Всі умови договору — істотні, звичайні та випадкові — з моменту його укладення (див. ст. 640 ЦК і коментар до неї) стають однаково обов'язковими для виконання сторонами. В цьому полягає сенс цивільно-правового договору, як правової форми узгодження волі сторін, спрямованої на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Загальні вимоги щодо виконання зобов'язань, зокрема тих, що виникають з договорів, встановлені главою 48 цього Кодексу. Невиконання або неналежне виконання сторонами договору своїх обов'язків тягне наслідки, передбачені главою 51 ЦК. Відмова від договору (від виконання договору) можлива лише у випадках, передбачених самим договором або законом (див. ст. 651 ЦК і коментар до неї).

Стаття 630. Типові умови договору

1.  Договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку.

2. Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам статті 7 цього Кодексу.

Типові умови, як правило, розробляються тими чи іншими підприємницькими об'єднаннями на підставі узагальненого досвіду практики укладання і виконання договорів певного виду і можуть погоджуватися з основними споживачами і їх об'єднаннями. Типові умови полегшують укладання і виконання договорів, є певним орієнтиром для сторін при визначені ними своїх взаємовідносин і отримують широке застосування в умовах ринкової економіки, особливо, у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Типові умови можуть мати різну форму і різну назву, стосуватися договору в цілому або окремих його умов (наприклад, типові умови арбітражного застереження у сфері зовнішньоекономічних контрактів, типові умови форс-мажорного застереження тощо).

Відповідно до частини 1 статті, що коментується, типові умови є обов'язковими для сторін лише у випадку, якщо це встановлено самим договором.

Але треба враховувати, що типові умови (типові договори) у певних сферах відносин можуть розроблятися і затверджуватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Такі типові умови, будучи нормативними актами (додатками до нормативних актів), є обов'язковими для застосування учасниками певної сфери відносин, якщо в них прямо не передбачено інше, і, отже, на них не поширюється дія статті, що коментується.

Оскільки типові умови розробляються, як правило, на підставі узагальненої практики ділового обороту у певній сфері договірних відносин, можливість їх застосування не обмежується випадками, коли про це прямо зазначено у договорі. Такі типові умови можуть застосовуватися як звичаї ділового обороту, зокрема, для усунення можливих прогалин у регулюванні взаємовідносин сторін, для тлумачення договору тощо, але за умови, якщо вони відповідають вимогам ст. 7 цього Кодексу (див. вказану статтю і коментар до неї).

Стаття 631. Строк договору

1. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

2. Договір набирає чинності з моменту його укладення.

3.  Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

4.  Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Відповідно до частини 1 статті, що коментується, час, протягом якого сторони можуть здійснити передбачені договором права і виконати обов'язки складає строк договору (строк дії договору). Строк дії договору може або співпадати із строком виконання сторонами своїх обов'язків за договором (див. ст. 530 ЦК і коментар до неї), або бути більшим за нього, охоплювати його. Так, наприклад, в договорах часто зазначається, що вони діють до повного виконання сторонами взятих на себе обов'язків.

Загальні правила щодо визначення і обчислення строків встановлюються главою 18 цього Кодексу (див. ст.ст. 251—255 ЦК і коментар до них).

Відповідно до частини другої статті, що коментується, договір набирає чинності (вступає в силу) і, отже, стає обов'язковим для сторін з моменту його укладання. Момент укладання договору визначається відповідно до правил ст. 640 цього Кодексу (див. коментар до вказаної статті).

Правило щодо визначення моменту набрання договором чинності має імперативний характер, у зв'язку з чим треба чітко розрізняти момент набрання договором чинності і строк (термін) виконання сторонами своїх обов'язків. Договір набуває чинності і пов'язує сторони правовим зв'язком з моменту його укладення, а строк (термін) виконання обов'язків за договором визначається сторонами на їх власний розсуд. Строк (термін) виконання обов'язків може визначатися шляхом вказівки на настання певної події, на здійснення певних дій, а може не визначатися взагалі або визначатися моментом вимоги.

Частина 3 статті, що коментується, передбачає право сторін надати договору зворотну силу, тобто поширити дію його умов на відносини, що виникли до моменту його укладання. Така ситуація може мати місце тоді, коли фактичні відносини між сторонами (щодо передачі майна, виконання робіт, надання послуг) виникли раніше їх юридичного оформлення.

Закінчення строку дії договору за загальним правилом припиняє права і обов'язки його сторін, але не звільняє сторони від відповідальності за порушення договору, яке мало місце під час його дії. Вимоги про відшкодування збитків, зумовлених порушенням договору, про стягнення неустойки тощо можуть бути пред'явлені незалежно від закінчення строку дії договору протягом встановлених для цих вимог строків позовної давності (див. ст.ст. 257, 258 ЦК і коментар до них). Це ж стосується і обов'язку щодо усунення недоліків товару або заміни товару з істотними недоліками (див. ст. 680 ЦК і коментар до неї).

Стаття 632. Ціна

1. Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

2. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

3.  Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

4. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Важливою умовою переважної більшості відплатних договорів є ціна. Для ринкової економіки характерним є вільне ціноутворення, коли ціни на товари, роботи та послуги складаються під впливом певних об'єктивних економічних факторів: попиту, пропозиції, конкуренції тощо і визначаються сторонами в договорі за домовленістю.

Але навіть в умовах ринкової економіки свобода ціноутворення не може бути абсолютною. Сторони в договорі мають право вільно встановлювати ціни (тарифи, ставки) на всі види продукції, товарів, робіт і послуг, за винятком тих, по яких згідно з законом здійснюється регулювання цін (тарифів, ставок) уповноваженими державними органами або органами місцевого самоврядування.

Фіксовані та регульовані ціни (тарифи, ставки) як правило встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне становище на ринку. Регулювання цін (тарифів, ставок) здійснюється у випадках, передбачених законом, або шляхом встановлення фіксованих цін (тарифів, ставок), або шляхом встановлення граничних рівнів цін (тарифів, ставок) чи граничних відхилень від фіксованих цін, тарифів і ставок.

Відповідно до частини 2 статті, що коментується, зміна ціни в процесі виконання договору можлива лише у випадках і на умовах, встановлених самим договором або законом. Так, наприклад, сторони в договорі майнового найму (оренди) вправі передбачити можливість перегляду розміру орендної плати на випадок інфляції, істотного погіршення стану орендованого майна тощо. Передбачаючи можливість зміни ціни, сторони, як правило, передбачають і порядок її зміни, наприклад, шляхом укладання сторонами додаткової угоди до договору.

Якщо необхідність зміни ціни в процесі виконання договору зумовлена істотною зміною обставин, то, у разі відсутності на це згоди сторін, ціна може бути змінена за рішенням суду в порядку, встановленому ст. 652 ЦК, при наявності необхідних для цього умов (див. ст. 652 ЦК і коментар до неї). Частина 3 статті, що коментується, в інтересах стабільності цивільного обороту встановлює правило щодо недопустимості зміни ціни в договорі після його виконання.

У випадку, коли ціна є істотною умовою договору (див. ст. 628 ЦК і коментар до неї), вона має бути обов'язково встановлена ним. Невизначеність ціни в цьому випадку є підставою для визнання договору неукладеним. Якщо ціна не є істотною умовою договору, вона може бути не визначена в ньому. Утім, невизначеність ціни у відплатному договорі не звільняє покупця (замовника) від обов'язку оплатити прийнятий ним товар (роботи, послуги). В цьому випадку ціна визначається виходячи із звичайних цін, що існували на відповідному ринку товарів, робіт або послуг на момент укладення договору. Отже, важливе значення при цьому набуває чітке визначення моменту і місця укладення договору (див. ст.ст. 640, 647 ЦК і коментар до них).

Стаття 633. Публічний договір

1.  Публічним є договір, в якому одна сторона — підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

2.  Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

3.  Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом.

4.  Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

5.  Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

6.  Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

Одним з нових видів договорів у цивільному законодавстві України є публічний договір. Положення щодо публічного договору є винятком з загального принципу свободи договору, встановленого з метою захисту інтересів споживачів товарів (робіт, послуг) у певній сфері відносин. Договір, що укладається, може бути віднесений до числа публічних, якщо він відповідає сукупності встановлених частиною першою статті, що коментується, умов.

По-перше, сторона, яка реалізує товари (виконує роботу, надає послуги) має діяти як суб'єкт підприємницької діяльності. Це може бути юридична особа, що здійснює підприємницьку діяльність, або фізична особа, яка зареєстрована як підприємець у встановленому порядку.

По-друге, діяльність по реалізації товарів (виконанню робіт, наданню послуг) має носити публічний характер. Це означає, що вона пов'язана з обов'язком суб'єкта підприємницької діяльності продати товар (виконати роботу, надати послугу) кожному, хто до нього звернеться.

У статті, що коментується, наданий відкритий перелік сфер діяльності, що належать до публічних: роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо. Наведений перелік не є вичерпним. Деякі договори прямо названі публічними у підрозділі першому розділу 3 Книги 5 ЦК, зокрема, договір роздрібної купівлі-продажу (ст. 698), договір прокату (ст. 787), договір побутового підряду (ст. 865), договір зберігання на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування (ст. 936) тощо. Публічний характер інших договорів може випливати з їх суті.

Особливістю публічного договору і гарантією інтересів споживачів товарів (робіт, послуг) є рівність умов такого договору відносно всіх споживачів, за винятком тих, яким за законом надані відповідні пільги. Це означає, що суб'єкт підприємницької діяльності, який здійснює публічну діяльність, не має права свавільно змінювати ті чи інші умови договору щодо різних споживачів і ставити їх таким чином у нерівне становище.

Всі споживачі є рівними у своїх правах щодо укладення публічних договорів, і підприємець, що займається публічним видом діяльності, не має права надавати перевагу щодо укладення договору одному споживачеві перед іншим, за винятком випадків, передбачених законом. Так, наприклад, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» учасники бойових дій та особи, прирівняні до них, мають право на першочергове обслуговування підприємствами, установами та організаціями служби побуту, громадського харчування, житлово-комунального господарства, міжміського транспорту. Отже, цим особам має надаватися перевага в укладенні відповідних публічних договорів.

Відмова суб'єкта підприємницької діяльності від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг) є незаконною і надає споживачеві право звернутися до суду з вимогою щодо спонукання підприємця до укладення договору (див. ст. 649 ЦК і коментар до неї) і відшкодування завданих необгрунтованою відмовою збитків (див. ст. 22 ЦК і коментар до неї). При цьому, саме на підприємця має покладатися обов'язок доказування відсутності у нього можливості надати споживачеві товари, роботи або послуги. Так, наприклад, підприємство телефонного зв'язку у випадку його відмови від укладення із конкретним споживачем договору про надання послуг телефонного зв'язку може бути звільнено від відповідальності за умови, якщо воно доведе, що немає технічної можливості надати цьому споживачу зазначені послуги.

Умови публічного договору, що ставлять споживачів у нерівне становище (надають незаконні переваги одним споживачам перед іншими) або не відповідають встановленими актами цивільного законодавства обов'язковим умовам таких договорів, — є недійсними (нікчемними) (див. ст. 215 ЦК і коментар до неї). Утім, слід враховувати, що недійсність окремих умов договору не означає недійсності договору в цілому (див. ст. 217 ЦК і коментар до неї).

Стаття 634. Договір приєднання

1.  Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

2. Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

3.  Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.

Договір приєднання є новим договором для цивільного законодавства України. Визначальна особливість договору приєднання полягає в тому, що у розробці його умов приймає участь лише одна із сторін, а інша — позбавлена такої можливості.

Спосіб укладення договору шляхом попереднього формулювання його умов у певній стандартизованій формі, звичайно, значно спрощує і полегшує процедуру укладення будь-якого договору, а у сфері певних відносин є навіть єдиним можливим способом. Такий спосіб укладення договорів є характерним, наприклад, для сфери масового побутового обслуговування населення, для відносин клієнтів з банками, страховими і транспортними організаціями, що традиційно використовують типові бланки (форми) договорів. Друга сторона у таких відносинах може лише приєднатися до попередньо встановлених стандартизованих умов, підписавши бланк відповідного договору.

Слід особливо підкреслити, що необхідною ознакою договору приєднання є не самий факт, що одна сторона не приймала участі у визначенні умов договору (так, наприклад, проект будь-якого договору може бути розроблений однією стороною, а інша вправі з ним погодитися), а відсутність можливості для цієї сторони приймати таку участь.

Визначення умов договору лише однією із сторін може мати наслідком його «однобічність», спрямованість на задоволення інтересів однієї сторони за рахунок інтересів другої (сторони, що приєдналася). У зв'язку з цим, частиною другою статті, що коментується, передбачені особливі підстави для розірвання договорів приєднання, які не можуть бути підставами для розірвання інших (звичайних) договорів. Ці підстави не є наслідком незаконності умов договору приєднання. Вони є засобом відновленні порушеного при укладанні договору балансу інтересів сторін, не дозволяючи одній стороні зловживати своїм правом щодо визначення умов, і компенсуючи другій стороні порушення принципу свободи договору щодо визначення умов договору.

Сторона, яка приєдналася, наділяється правом вимагати зміни або розірвання договору приєднання, навіть, при формальній законності його змісту, у випадку: 1) якщо внаслідок укладення договору вона позбавляється прав, які звичайно мала; 2) якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання; 3) якщо в договорі містяться інші умови, що є явно обтяжливими для сторони, яка приєдналася.

Зазначені вимоги можуть бути задоволені у випадку, якщо сторона, яка приєдналася, доведе, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б таких обтяжливих для себе умов, якби могла приймати участь у визначенні умов договору.

Право на розірвання договорів приєднання суттєво обмежене частиною 3 статті, що коментується, відносно тих осіб, які приєдналися до договору приєднання у зв'язку із здійсненням ними підприємницької діяльності. По-перше, підприємницька діяльність в силу своєї суті - це діяльність на власний ризик, і, отже, підприємець завжди несе певний ризик невигідності власних дій. По-друге, вже на стадії укладення договору підприємець як правило усвідомлює (чи має усвідомлювати), на яких умовах він його укладає, маючи можливість скористатися кваліфікованим захистом своїх інтересів. Виходячи з цього, підприємець, який приєднався до договору, може розірвати такий договір з підстав, передбачених ч. 2 статті, що коментується, лише за умови, якщо він не знав і не міг знати, на яких умовах він до нього приєднується.

Стаття 635. Попередній договір

1. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, — у письмовій формі.

2.  Сторона, яка необгрунтоване ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

3.  Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

4. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Для розвинутого цивільного обороту достатньо характерною є ситуація, коли укладенню договору передують тривалі переговори сторін. Оскільки такі переговори можуть бути пов'язані з витратами для однієї чи обох сторін, сторони можуть бути зацікавлені у встановленні певних гарантій щодо укладення договору в результаті цих переговорів. Функцію такої гарантії може виконувати попередній договір. Укладення попереднього договору може бути доцільним і в тих випадках, коли, наприклад, річ, яка буде предметом основного договору, ще не існує, або хоча і існує, але ще не належить на праві власності продавцю, або належить продавцю, але обтяжена правами на неї третіх осіб тощо.

Попередній договір містить умови, по-перше ті, що належать до його змісту і, по-друге, ті, що належать до змісту основного договору.

Як слідує з визначення попереднього договору, наданого у частині 1 статті, що коментується, обов'язковою (істотною) умовою попереднього договору є строк чи термін укладення основного договору (щодо визначення строку і терміну див. ст. 252 ЦК і коментар до неї). Якщо такий строк (термін) відсутній, угоду сторін слід вважати не попереднім договором, а договором (протоколом) про наміри (ч. 4 статті, що коментується).

Якщо попередній договір не містить, або містить не всі істотні умови основного договору, він має чітко визначати порядок їх наступного узгодження сторонами (якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства).

Для попереднього договору у всіх випадках обов'язковою є письмова форма. А у випадках, коли для основного договору встановлена нотаріальна форма, попередній договір також потребує нотаріального посвідчення.

Аналіз частини 2 статті, що коментується, дозволяє зробити висновок, що у випадку, коли одна із сторін попереднього договору необґрунтовано (без поважних причин) ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право звернутися з вимогою, по-перше, про спонукання до укладення договору і, по-друге, про відшкодування збитків, завданих простроченням укладення основного договору, якщо інше не встановлене самим попереднім договором або актами цивільного законодавства. У випадку, якщо внаслідок ухилення (прострочення) однієї із сторін друга сторона втратила інтерес щодо укладення основного договору, вона відповідно до ст. 612 цього Кодексу (див. вказану статтю і коментар до неї) може відмовитися від укладення основного договору і вимагати відшкодування збитків (див. ст. 623 ЦК і коментар до неї).

У випадку, якщо протягом встановленого попереднім договором строку (у термін) основний договір не укладений, і спір не переданий для вирішення його судом, або жодна із сторін не направила іншій стороні пропозицію щодо його укладення, зобов'язання, встановлені попереднім договором, припиняються.

Попередній договір слід відрізняти від договору (протоколу) про наміри, який є лише формою фіксації намірів сторін щодо наступного співробітництва і не тягне виникнення зобов'язання щодо укладення у майбутньому договору.

Стаття 636. Договір на користь третьої особи

1. Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.

2.  Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

3.  З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

Відповідно до ст. 511 ЦК, зобов'язання не створює обов'язків для третьої особи, але у випадках, встановлених договором, воно може породжувати для третьої особи права щодо боржника та(або) кредитора.

Договір, який встановлює обов'язок боржника виконати певну дію (або ряд певних дій) на користь третьої особи називається договором на користь третьої особи. Третьою особою може бути як особа, яка чітко названа у договорі, так і не названа договором особа.

Особа, яка укладає договір на користь третьої особи діє в інтересах останньої, але не за її дорученням. Саме тому особою, на користь якої укладається договір може бути і недієздатна особа. Цим договір на користь третьої особи відрізняється від договору, що укладається представником від імені іншої особи, яка в силу представництва і стає стороною цього договору.

Договір на користь третьої особи відрізняється також від відступлення права вимоги -цесії (ст. 512 ЦК). За угодою про відступлення права вимоги первісний кредитор переносить на іншу особу (нового кредитора) зобов'язальне правовідношення, що раніше виникло для нього з тієї чи іншої підстави відносно певного боржника. В силу договору на користь третьої особи право цієї третьої особи виникає безпосередньо з договору, укладеного між двома іншими особами.

Виконання договору на користь третьої може вимагати як сама особа, яка його уклала, так і особа, яка не приймала участі у його укладанні, на користь якої обумовлено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. Так, наприклад, на користь третьої особи може бути укладений договір страхування (див. ст. 985 ЦК і коментар до неї). В цьому випадку вимагати виконання договору за певних умов може як сам страхувальник, так і зазначена в договорі третя особа.

Виникнення права вимоги для особи, яка не приймає участі в договорі, — це та риса, що відрізняє договір на користь третьої особи від договору про виконання третій особі. За цим останнім договором третя особа отримує виконання і, отже, вигоду від виконання договору, але вимагати виконання у разі ухилення від нього боржника така третя особа не має права.

Боржник за договором на користь третьої особи може висувати проти вимоги цієї особи будь-які заперечення, що витікають з договору, які він міг би висунути, якби ця вимога була пред'явлена не третьою особою, а кредитором, який уклав договір.

За загальним правилом, договір може бути змінений або припинений за згодою його сторін (див. ст. 651 ЦК і коментар до неї). Частина 3 статті, що коментується, встановлює виняток з загального правила, відповідно до якого сторони договору на користь третьої особи не можуть розірвати або змінити договір без згоди цієї особи з моменту вираження нею наміру скористатися своїм правом, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо інше не випливає із суті договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи може не лише вимагати його виконання, але й сама скористатися заснованим на ньому правом, за умови, якщо третя особа від цього права відмовилася.

Стаття 637. Тлумачення умов договору

1. Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу.

2. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

Тлумачення договорів здійснюється відповідно до загальних правил, встановлених для тлумачення правочинів (див. ст. 213 ЦК і коментар до неї).

Як специфічний засіб тлумачення договорів можуть використовуватися типові умови (типові договори) (див. ст. 630 ЦК і коментар до неї), навіть у тому випадку, коли сам договір не містить посилання на них.