Глава 48 ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Стаття 526. Загальні умови виконання зобов'язання
1. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Виконання зобов'язання — це здійснення боржником на користь кредитора обумовленої дії, яка складає предмет зобов'язання (або утримання від здіснення певної дії). При цьому дія (утримання від дії), як це випливає з статті, що коментується, повинна точно відповідати всім умовам договору, вимогам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а при їх відсутності — вимогам, що звичайно пред'являються, у тому числі звичаям ділового обігу, правилам ділової етики.
За своєю юридичною природою виконання зобов'язання є різновидом правочинів, більшою частиною односторонніх. (Докладніше, щодо правочину, див. коментар до глави 16 ЦК).
Виконання зобов'язання обумовленим в договорі, акті цивільного законодавства чи відповідними звичаями способом, предметом, у встановлений строк та в певному місці, належній особі та належною особою визнається належним. Належне виконання зобов'язання відповідно до ст. 599 ЦК є однією з підстав (одним із способів) припинення зобов'язання, тобто правоприпиняючим юридичним фактом.
Як і раніше, за ЦК 1963 р., законодавець не дає легального визначення терміну «виконання зобов'язання», як не має в ньому також «належного виконання», хоча у ст. 610 ЦК з'явилась дефініція «неналежного виконання». Як і в попередньому кодексі встановлені лише умови виконання зобов'язання: належним чином відповідно до умов договору, вимог цього Кодексу і т.ін.
Разом з тим аналіз глави 48 Кодексу показує, що даний термін завжди використовується у значенні виконання зобов'язання належним чином, ототожнюючи ці два поняття. Такий підхід уявляється не досить вірним, оскільки є протиріччям главі 50 ЦК «Припинення зобов'язання», яка чітко встановлює, що права та обов'язки сторін, які становлять зміст зобов'язання, припиняють своє існування тільки у випадку належного виконання зобов'язання, тим самим припускаючи відповідно до ст. 610 ЦК, що виконання може бути, а на практиці не рідко й буває, неналежним, що зобов'язання як таке, відповідно, не припиняє. Такий підхід, на нашу думку, до цієї проблеми робить ключове поняття
«належне виконання зобов'язання» (або термінологією Кодексу — «виконання зобов'язання належним чином») оціночною категорією пра-возастосовуючого суб'єкта та викликає необхідність звернення при її тлумаченні до тої чи іншої цивілістичної доктрини.
Слід зазначити, що новий цивільний кодекс розширив перелік умов, яким повинно відповідати виконання зобов'язання. Якщо за ЦК 1963 р. зобов'язання повинні були виконуватися, поряд з іншим, у відповідності із вказівками закону, то тепер вони виконуються у відповідності до актів цивільного законодавства, якими визнаються не тільки законні, але й підзаконні нормативно-правові акти: постанови Кабінету Міністрів України, Укази Президента України і т.ін. (Докладніше див. коментар до ст. 4 ЦК).
Виконання зобов'язання має свої принципи, які, на жаль, не знайшли законодавчого відбитка у Цивільному кодексі, а саме:
принцип належного виконання зобов'язання, сутність якого вже розкривалася раніше в коментарі до цієї статті. Стосовно договорів він ще має назву принцип договірної дисципліни;
принцип економічності виконання, який передбачає, що зобов'язання повинно бути виконано самим економічним для кредитора способом;
принцип ділової співпраці та взаємодопомоги учасників, згідно якого кожна із сторін повинна всіляко сприяти іншій стороні у виконанні нею обов'язків. На підставі цього принципу боржник вправі розраховувати на таке сприяння з боку кредитора, яке прямо не встановлено законом (актом цивільного законодавства) чи договором, однак без нього не можливо належне виконання зобов'язання боржником;
принцип реального виконання, сутність якого полягає в тому, що стягнення неустойки (штрафу, пені) та збитків не позбавляє боржника від виконання зобов'язання в натурі. (Докладніше — коментар до ст.ст. 552, 622 ЦК).
Звертає на себе увагу відсутність у ЦК статті, яка б, як це було раніше, закріплювала неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язання (ст. 162 ЦК 1963 р.). Натомість з'явились положення, згідно яких не допускається одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов (ст. 525 ЦК). Ця новела примушує не тільки боржника, а й кредитора дотримуватися умов зобов'язання, «пов'язує» зобов'язанням обидві сторони. Це є цілком обґрунтованим, оскільки боржник, не менш ніж кредитор, може бути заінтересованим у виконанні зобов'язання особою, сподіваючись, можливо, отримати від цього певні позитивні наслідки, які іноді можуть і не мати матеріального виразу. Крім того, нові правила повністю відповідають одному з головних принципів цивільного права — юридичної рівності суб'єктів цивільних правовідносин (докладніше див. коментар до ст. 525 ЦК).
Стаття 527. Виконання зобов'язання належними сторонами
1. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
2. Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.
Стаття, що коментується, містить в собі дуже важливі правила, які є новими для цивільного права України. А саме, відповідно до частини першої цієї статті всі зобов'язання за новим цивільним кодексом визнаються особистими, тобто такими, що пов'язані із особистістю боржника чи кредитора. Це випливає з того, що тепер, за загальним правилом, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання тільки особисто. Така норма була не знайома ЦК 1963 р., оскільки, виходячи з положень цього нормативно-правового акта, загальне правило було протилежним: визнання цивільно-правових відносин особистими тільки тоді, якщо це прямо передбачено законом.
Поява частини першої ст. 527 ЦК у цивільному законодавстві буде мати неабиякі практичні наслідки, наприклад, стосовно припинення зобов'язання смертю фізичної особи (ст. 608 ЦК). Якщо раніше для того, щоб припинити зобов'язання смертю фізичної особи, необхідно було встановити, що виконання зобов'язання не можливо було провести без особистої участі боржника, чи виконання було призначено особисто для кредитора (а таких випадків у цивільному праві закріплено зовсім небагато), тобто за загальним правилом воно не вважалось таким, що припинено, то тепер навпаки треба виходити з того, що зобов'язання є взагалі особистим, і воно припиняється, якщо інше не буде встановлено сторонами чи відвідними судовими органами з договору, закону, не випливає з суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу.
Крім того, ст. 527 ЦК набуває значення і для інституту представництва. Так, відповідно до ст. 238 ЦК представник не може вчиняти право-чину, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Оскільки поняття «вчинення правочину» вміщує в собі і укладення правочину, і його виконання (а тому й виконання зобов'язання), і прийняття виконання, і т.ін., то нині за загальним правилом представник не може виконувати зобов'язання, чи приймати виконання зобов'язання.
Низку аналогічних висновків можна зробити і відносно загальної неможливості заміни кредитора у зобов'язанні (ст. 515 ЦК), інших випадків, передбачених цивільним законодавством.
Частина друга ст. 527 ЦК закріплює положення, згідно якого сторони у зобов'язанні мають право вимагати доказів того, що зобов'язання виконується належним боржником (чи її представником), а виконання приймається належним кредитором (чи уповноваженою на це особою). Ця норма не була закріплена раніше у законодавстві, але все ж таки була звичайною для цивільного обігу.
Інтерес викликає правило, яким встановлюється, що сторона, яка не звернулась з вимогою щодо доказів належності іншої сторони в зобов'язанні, несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги. Про який ризик наслідків тут йдеться? Уявляється, що виконання зобов'язання неналежному кредитору для боржника може викликати ризик порушення зобов'язання (глава 51 ЦК). Чим це регулюється?
Насамперед, ст. 241 ЦК, згідно якої право-чин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. На жаль, у новому цивільному кодексі відсутня стаття, яка б регламентувала правила щодо правочинів, вчинених від імені іншої особи особою, не уповноваженою на здійснення правочину (ст. 63 ЦК 1963 р.), але ж, мабуть, на підставі аналогії закону (частина перша ст. 8 ЦК), наслідки дій такої особи будуть таким ж, що передбачені ст. 241 ЦК.
Таким чином, при виконанні зобов'язання неналежному кредитору справжній кредитор ніякого задоволення від зобов'язання не отримує, тобто зобов'язання без подальшого схвалення кредитором вважається невиконаним, що викликає цивільно-правову відповідальність для боржника, на практиці неабияку за розміром.
При прийнятті виконання зобов'язання у неналежного боржника у кредитора виникає набагато меншій ризик, отже це може тягнути за собою лише наслідки безпідставного набуття майна (глава 83 ЦК).
Стаття 528. Виконання обов'язку боржника іншою особою
1. Виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою.
2. У разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам.
3. Інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні і застосовуються положення статей 512—519 цього Кодексу.
Покладення виконання зобов'язання на третю особу у науці цивільного права має назву «передоручення виконання». Раніше цей інститут регламентувався ст. 164 ЦК 1963 р. Оскільки правове регулювання відносин щодо виконання обов'язку боржника іншою особою зазнало неабияких змін, виділимо слідуючі характерні риси передоручення виконання у порівнянні із раніше діючими правилами:
якщо за ЦК 1963 р. покладення виконання зобов'язання на третю особу могло мати місце тільки, якщо зобов'язання мало договірний характер, то зараз передоручення виконання може бути у будь-якому зобов'язанні, навіть якщо воно не є договірним;
за нормами ЦК 1963 р. можливість передоручення виконання повинна була бути передбаченою відповідними правилами, відповідним договором між третьою особою та кредитором чи випливати з адміністративної підпорядкованості. Зараз воно може мати місце, якщо спеціально й не передбачено нормативно-правовими актами, договором чи звичаєм;
раніше передоручення виконання могло застосовуватися не залежно від того, чи носить зобов'язання особистий для боржника характер, чи ні. Якщо ж з закону, договору чи суті зобов'язання виникав обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто, кредитор міг не приймати виконання, запропоноване за боржника третьою особою. Тепер обов'язок виконання зобов'язання може бути покладений на третю особу тільки тоді, якщо він не є для боржника особистим;
як і за ЦК 1963 р. кредитор зобов'язаний прийняти виконання від третьої особи, якщо з актів цивільного законодавства, договору чи суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати його особисто.
У ЦК з'явились новели щодо інституту передоручення виконання, які привертають до себе увагу.
По-перше, як ми вже відмічали, виконання обов'язку боржника іншою особою можливо,
якщо воно не є особистим для боржника. Оскільки ст. 527 ЦК зобов'язання за загальним правилом визнаються особистими (докладніше див. коментар до вказаної статті), то й покладення виконання зобов'язання на третю особу за загальним правилом є неможливим.
По-друге, у ЦК цілком виправдано знайшли відбиток норми, які випливають з принципу реального виконання зобов'язання, а саме, у разі порушення зобов'язання іншою особою, на яку покладено виконання боржником, обов'язок боржник повинен виконати сам.
Між тим, правила щодо відповідальності боржника перед кредитором за невиконання чи неналежне виконання обов'язку боржника особами, на яких було покладено виконання (якщо відповідальність виконавця не була прямо передбачена договором чи законом), закріплені не в главі 48 «Виконання зобов'язання», а в главі 51 «Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання», зокрема у ст. 618 ЦК.
По-третє, виконання обов'язку боржника третьою особою стало можливим і без згоди самого боржника у разі небезпеки втратити цією особою права на майно боржника (права оренди, права застави тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно (частина третя статті, що коментується).
За загальним правилом належне виконання зобов'язання за боржника іншою особою припиняє таке зобов'язання. Але правові зв'язки між третьою особою та самим боржником продовжують своє існування у вигляді окремого правочину (скоріш за все, договору). Це випливає з тлумачення частини першої статті, що коментується, де вказано, що виконання обов'язку іншою особою можливо, якщо воно покладено на цю особу боржником (тобто за його волевиявленням), та з положень ст. 202 ЦК, де закріплено, що односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, передбачених законом, або за домовленістю з цими особами. Договір між третьою особою та боржником, на підставі якого здійснено виконання зобов'язання замість боржника, може бути як сплатним, так і безоплатним.
Зобов'язання, яке виконується за боржника іншою особою, не припиняється навіть при його належному виконанні, якщо таке виконання мало місце у відповідності до частини третьої цієї статті. При цьому відбувається заміна кредитора у зобов'язанні і застосовуються, як це вказано, положення статей 512-519 ЦК.
Стаття 529. Виконання зобов'язання частинами
1. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Виконання зобов'язання належним чином — один з елементів належного виконання зобов'язання.
Як і за ЦК 1963 р., в ЦК закріплена презумпція того, що виконання зобов'язання частинами є неналежним, а тому кредитор вправі від нього відмовитись, якщо інше не передбачено актом цивільного законодавства, договором чи не випливає з суті зобов'язання чи звичаїв ділового обігу. Повернення грошового боргу за загальним правилом повинно бути здійсненне відразу в повній сумі, якщо відстрочення не було заздалегідь обумовлено сторонами.
Слід враховувати, що кредитор вправі прийняти від боржника часткове виконання, якщо це відповідає його інтересам. Таким чином, можливість виконання зобов'язання по частинах залежить від розсуду кредитора, але при умові подільності самого предмета виконання. Неподільність предмета виконання тягне неприпустимість часткового виконання, навіть при наявності бажання кредитора.
Право кредитора на відмову від виконання частинами має значення при визначенні розміру відповідальності боржника за порушення зобов'язання. А саме: за прострочення виконання боржник відповідає і в тій частині, яка була запропонована ним, але відхилена кредитором як часткове виконання на підставі статті, що коментується.
Стаття 530. Строк (термін) виконання зобов'язання
1. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
2. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Виконання зобов'язання в належний строк (термін) — це поряд з іншими один з елементів належного виконання зобов'язання, що припиняє його існування.
Безумовним досягненням цивільного законодавства є введення дихотомії «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання». Відповідно до ст. 251 ЦК строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення, а термін — це певний момент у часі, із настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення (докладніше див. коментар до ст. 251 ЦК).
Таким чином, визначення у зобов'язанні періоду, на протязі якого воно підлягає виконанню, — це строк виконання. Належне виконання може здійснитися у будь-який момент в межах цього періоду. Згідно ст. 252 ЦК строк може бути визначеним роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.
У свою чергу вказівка на конкретну дату, із настанням якої пов'язано виконання зобов'язанні, — це термін виконання зобов'язання.
Частиною першою статті, що коментується, передбачено, що строк (термін) виконання зобов'язання може бути вказаний певною подією, яка неминуче має настати. Виходячи з положень ст.ст. 251, 252 ЦК, уявляється, що встановлення такої умови виконання зобов'язання стосується лише терміну виконання зобов'язання, а не його строку.
Новим для цивільного права України є положення, згідно якого виникнення прав та обов'язків сторін у зобов'язанні можуть бути пов'язані із настанням події, яка неминуче має настати. Пригадаємо, що в ст. 212 ЦК закріплені правила відносно правочинів, щодо яких правові наслідки пов'язуються із настанням певної обставини. Таке ж саме правило існувало і в ЦК 1963 р. (ст. 61). Але ж на відміну від ст. 530 ЦК, у статті 212 ЦК йде мова про обставини, щодо яких невідомо настануть вони, чи ні.
На жаль, цивільний кодекс не має чіткого визначення що ж таке «подія». У російському перекладі цей термін може мати два значення, що несуть юридичну вагу: «случай» та «событие». Аналіз статей ЦК, показує: у ньому використовуються обидва значення. У науці цивільного права і перше, і друге розуміння події зводяться до явищ реальної дійсності, що відбуваються незалежно від волі сторін, які учасники цивільних правовідносин не спроможні передбачити у зв'язку із раптовістю наставання (тобто подія за своїм значеннєвим навантаженням є поняттям близьким до випадку та непереборної сили, будучи між тим більш широким за об'ємом). У зв'язку з цим пов'язання терміну виконання зобов'язання із подією, яка неминуче (за оцінкою сторін) має настати, є не зрозумілим, адже єдина подія, яку можна охарактеризувати таким чином з певною мірою впевненості, це — смерть фізичної особи, яка, одначе, за загальним правилом припиняє зобов'язання як таке, тому не може тягнути його виконання (докладніше див. коментар до ст.ст. 527, 608 Кодексу).
Строк та терміни виконання зобов'язання згідно із частиною 3 ст. 251 ЦК можуть бути встановленими актами цивільного законодавства, правочинами чи рішенням суду. Раніше ст. 63 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік від 31 травня 1991 р. передбачалось, що строк виконання зобов'язання («термін виконання» ще не вживався) визначався законодавством або договором, а при неможливості визначити його таким способом зобов'язання підлягало виконанню в розумний строк після його виникнення. При цьому розумний строк визначався сутністю зобов'язання та звичаями комерційного обігу. Невключення «розумного строку виконання» в текст нормативного акта, що коментується, та введення рішення суду до переліку джерел, що можуть встановлювати строки (терміни) виконання, є досить привабливим, оскільки виключає можливість виникнення непорозумінь щодо тлумачення розумності строків.
Частина третя ст. 530 ЦК передбачає можливість існування зобов'язань, в яких строк (термін) виконання не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги (ст. 165 ЦК 1963 р.). Здається, що в обох цих видах зобов'язань у широкому розумінні все ж таки існує строк (а не термін) виконання зобов'язання, який починає спливати з моменту зажадання. Кредитор при цьому вправі вимагати виконання у будь-який час після виникнення зобов'язання.
Зобов'язання підлягає виконанню у такі строки (терміни):
якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) — у цей строк (термін);
якщо термін визначений вказівкою на подію, яка неминуче настане, — з настанням цієї події;
якщо строк не вказаний, чи визначений моментом пред'явлення вимоги — боржнику надається пільговий семиденний термін для виконання зобов'язання від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору чи актів цивільного законодавства. Звертаємо увагу, що негайне виконання при визначенні його строку за рішенням суду не передбачено, і якщо воно не стосується процесуальних питань виконання самого рішення, то діють правила щодо пільгового строку виконання зобов'язання.
Прострочення у виконанні зобов'язання може з'явитися як за провиною боржника (ст. 612 ЦК), так і за провиною кредитора (ст.ст. 545, 613 ЦК). Слід відмітити, що відповідальність за порушення зобов'язання у зв'язку з простроченням виконання настає для боржника за умови невиконання його в строк (а не «термін»), встановлений договором або законом (відсутні односторонні правочини, інші, крім закону, акти цивільного законодавства та рішення суду) (докладніше див. коментар до глави 51 ЦК).
Стаття 531. Дострокове виконання зобов'язання
1. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Статтею, що коментується, закріплена презумпція можливості дострокового виконання зобов'язання. В інтересах боржника передбачається його право виконати зобов'язання за своїм вибором: або у встановлений строк (термін), або достроково.
Раніше таке право боржника було закріплено в ст. 166 ЦК 1963, яка диференціювала дострокове виконання в залежності від суб'єктного складу зобов'язання. Передбачалось, що для юридичних осіб діяла презумпція заборони дострокового виконання, адже воно було можливим, якщо прямо передбачалось законом чи договором, та при наявності згоди кредитора.
Разом із загальними нормами щодо дострокового виконання зобов'язання, існують спеціальні, які встановлюють його загальну неможливість (тобто тільки при наявності згоди кредитора) для окремих видів зобов'язань. Виходячи із загальних засад цивільного права, застосуванню при цьому належать спеціальні норми, хоча цей принцип і не знайшов свого відбитка в новому Цивільному кодексі.
Стаття 532. Місце виконання зобов'язання
1. Місце виконання зобов'язання встановлюється у договорі.
Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено у договорі, виконання провадиться:
1) за зобов'язанням про передання нерухомого майна — за місцезнаходженням цього майна;
2) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майна) перевізникові;
3) за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;
4) за грошовим зобов'язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;
5) за іншим зобов'язанням — за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.
2. Зобов'язання може бути виконане в іншому місці, якщо це встановлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Виконання зобов'язання в належному місці — один з елементів належного виконання зобов'язання.
Встановлення місця виконання зобов'язання має значення не тільки для вирішення питання, де сторона — боржник повинна здійснити виконання, але й для деяких інших питань, пов'язаних з виконанням обов'язків. Зокрема, від місця виконання залежить вирішення питання про розподіл витрат на доставку предмету виконання.
Місце виконання встановлюється договором, актами цивільного законодавства, а також може випливати з суті зобов'язання або звичаїв ділового обігу. Пріоритет при встановленні місця виконання згідно положень пункту першого статті, що коментується, безумовно наданий договору.
Виконання зобов'язання в іншому місці, ніж це встановлено договором чи частиною другою пункту першого ст. 532 ЦК — це право, а не обов'язок боржника, яким він може скористатися, якщо воно передбачено актами цивільного законодавства або випливає з суті зобов'язання або звичаїв ділового обігу
Цікавим здається визначення місця виконання зобов'язання із договору. Воно може проводитись двома шляхами: по-перше, згідно прямої вказівки на те, що виконання буде здійснено у певному місці. По-друге, для певних видів зобов'язань місце виконання може бути прямо не вказано як таке у договорі, але все ж таки визначатиметься з тексту цього правочину. Це стосується, наприклад, договорів купівлі-продажу та поставки. Виконання зобов'язання за цими договорами, тобто передача (поставка) майна (товарів) у власність покупцеві, якщо конкретне місце не вказано, буде здійснено відповідно:
якщо договір передбачає перевезення майна — в місці, вказаному в договорі як таке, де майно передається першому перевізнику для передачі покупцю;
в інших випадках — в місці, де відповідно до договору в момент його укладення знаходився продавець (якщо він є суб'єктом підприємницької діяльності).
Такі положення випливають з Віденської конвенції 00Н 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яка вступила в силу з 1 січня 1988 р. (а для України — зі лютого 1991 р.). Відповідно до Конституції України (ст. 9), Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р., ст. 10 ЦК згадана Конвенція є невід'ємною частиною законодавства України, тобто належить застосуванню стосовно відносин, які виникають на території нашої держави, крім того має вищу юридичну силу порівняно з законами України (окрім Конституції).
Якщо місце виконання зобов'язання не можливо визначити з договору, виконання повинно провадитись згідно із правилами абзацу другого частини першої статті, що коментується.
Порівняно із ЦК 1963 р. в новому Кодексі з'явились положення, які є незвичними для застосування при визначенні місця виконання зобов'язання, а саме:
за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, виконання — за місцем здавання товару (майна) перевізникові. Таке визначення місця виконання було відсутнє у ст. 167 ЦК 1963 р. Воно є схожим із тим, яке ми розглянули у попередній частині коментаря до цієї статті, але ж на відміну від нього у ЦК мова йдеться про зобов'язання, що виникає тільки на підставі договору перевезення, а не договорів купівлі-продажу чи поставки;
за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, виконання — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання. Дане положення теж було відсутнім у ЦК 1963 р.;
за грошовими зобов'язаннями, виконання - за місцем проживання фізичної особи — кредитора, або за місцем знаходження юридичної особи — кредитора на момент виникнення зобов'язання. Слід звернути увагу, що уточнення щодо визначення місця виконання знаходженням кредитора на момент виникнення зобов'язання, синтаксично відноситься тільки до зобов'язання, в якому кредитор -- це юридична особа. Це дає змогу вважати: якщо кредитором є фізична особа, боржник повинен виконати зобов'язання за місцем її проживання на момент виконання, навіть, якщо про зміну місця проживання, яка сталася за час існування зобов'язання, він не був повідомлений. Крім того, якщо кредитор — фізична особа не сповістив боржника про зміну місця проживання, всі витрати, пов'язані із зміною місця виконання зобов'язання, відносяться на самого боржника.
Раніше за ЦК 1963 р. виконання грошових зобов'язань, де боржником виступала юридична особа, провадились за місцем знаходження боржника.
Стаття 533. Валюта виконання грошового зобов'язання
1. Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
2. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
3. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
ЦК у розвиток ст. 99 Конституції України визнає, що виконання грошових зобов'язань на території нашої держави повинно здійснюватися в грошовій одиниці України -- гривнях. Гривня є законним платіжним засобом, який є обов'язковим для прийому по номінальній вартості в межах України (ст. 192 ЦК). Введення та емісія інших валют в Україні заборонена.
Поряд з тим, з моменту набрання чинності ЦК суб'єктам цивільного права надана можливість визначення у зобов'язанні грошових еквівалентів в іншій валюті. Це прогресивна новела українського законодавства, яка була продиктована економічним становищем України та практичними потребами її населення на момент прийняття Кодексу.
Раніше формування, встановлення та застосування цін в еквіваленті іноземній валюті категорично заборонялось на підставі ст. 168 ЦК 1963 р., Закону України «Про ціни та ціноутворення» від 3 грудня 1990 р., Постанови Кабінету Міністрів України «Про удосконалення порядку формування цін» від 18 грудня 1998 р., інших нормативно-правових актів і тягло за собою адміністративну і навіть кримінальну відповідальність.
За загальним правилом, якщо у зобов'язанні використовуються грошові еквіваленти в іноземній валюті, то виконуватися таке зобов'язання повинно в гривнях за офіційним курсом, встановленим Національним банком України на день платежу.
Використання іноземної валюти при здійсненні розрахунків на території України за загальним правилом забороняється. Це регламентується Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. Відповідно до вищенаведеного Декрету валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань. Використання ж готівкової чи безготівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України, окрім випадків, прямо передбачених діючим законодавством, наприклад, Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 26 березня 1998р.
Використання платіжних документів в іноземній валюті, зокрема, векселів, припускається, якщо такі документи були первісне видані резидентами України нерезидентам у встановлених діючим законодавством випадках і передані останніми резидентам, знов-таки у відповідності до вимог діючого законодавства (дивись Постанову Правління Національного банку України «Про розрахунки між резидентами по векселям, які виражені в іноземній валюті» від 14 червня 1999 р.). Оплата таких векселів повинна здійснюватися в валюті України по курсу Національного банку України на день оплати.
Форми розрахунків за зобов'язаннями (готівкова чи безготівкова) та порядок здійснення розрахунків встановлені главою 74 ЦК (докладніше див. коментар до вказаної глави).
Стаття 534. Черговість погашення вимог за грошовим зобов'язанням
1. У разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором:
1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання;
2) У другу чергу сплачуються проценти і неустойка;
3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.
Цивільний кодекс виділяє черговість задоволення вимог кредитора за грошовим зобов'язанням при недостатності суми платежу. Ця норма є новою для цивільного законодавства України, але безумовно необхідною для практики цивільного обігу.
Встановлення черговості для задоволення вимог кредитора позначає, що зарахування отриманої суми платежу до кожної відповідної черги вимог повністю припиняє обов'язок боржника щодо сплати відповідних вимог кредитора, але зобов'язання в частині, що залишались, є невиконаними. Тобто якщо отриманої від боржника суми вистачило тільки на покриття витрат кредитора на одержання виконання, обов'язок по сплаті процентів, неустойки та основної суми боргу вважається невиконаним, а зобов'язання — порушеним, із застосуванням до боржника відповідних санкцій. На практиці це має неабияке значення, оскільки майнові санкції (насамперед неустойка) за несплату (прострочення сплати) основної суми боргу є більшими, аніж за несплату (прострочення сплати) процентів (неустойка за несплату неустойки, зрозуміло, не нараховується).
Порядок обчислення неустойки регламентується § 2 глави 49 та главою 51 ЦК, процентів — ст.ст. 536, 625 ЦК (докладніше див. у відповідних коментарях до ЦК). Розмір витрат кредитора, пов'язаних з одержанням виконання, підлягає доказуванню кредитором по аналогії з іншими витратами, що включаються в склад збитків (ст.ст. 22, 623 ЦК). Застосування аналогії закону повинно проводитись на підставі пункту першого ст. 8 ЦК.
Стаття 535. Збільшення суми, що виплачується фізичній особі за грошовим зобов'язанням
1. У разі збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян сума, що виплачується за грошовим зобов'язанням фізичній особі (на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, за договором довічного утримання (догляду) та в інших випадках, встановлених договором або законом), пропорційно збільшується.
2. Якщо внаслідок виплати збільшеної суми сторона, яка зобов'язана провадити ці виплати, втрачає вигоди, на одержання яких вона могла розраховувати при укладенні договору, на вимогу цієї сторони договір може бути розірваний за рішенням суду.
Відповідно до статті, що коментується, виконання грошового зобов'язання, кредитором у якому виступає фізична особа, прямо залежить від розміру неоподаткованого податком мінімуму доходів громадян (на момент написання коментарю він дорівнює 17,00 гривням). При збільшенні розміру цієї встановленої державою величини прямо пропорційно збільшується предмет виконання. Разом з тим, слід враховувати, що настає це у випадках, перелічених у частині першій цієї статті, або в інших, встановлених договором чи законодавством. Тобто загальною є презумпція не збільшення суми, що виплачується фізичній особі за грошовим зобов'язанням.
Якщо виконання договірного грошового зобов'язання при умові збільшення суми, що підлягає виплаті, робить його невигідним для боржника, останній вправі звернутися до суду із позовом про розірвання договору. Відповідно до ст. 652 ЦК розірвання договору за визначених вище умов визнається таким, що сталося внаслідок істотної зміни обставин, тому суд, визначаючи наслідки такого розірвання, буде виходити з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку із виконанням цього договору. Згідно ст. 653 ЦК сторони не вправі будуть вимагати повернення того, що було виконане ними за грошовим зобов'язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлене договором.
Стаття 536. Проценти
1. За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.
2. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Цивільний кодекс України на відміну від ЦК 1963 р. (ст. 170) передбачає сплачування процентів за користування чужими грошима у розмірі, що встановлюється договором або актом цивільного законодавства. До набрання чинності даним нормативно-правовим актом отримувати прибуток (у вигляді процентів) за грошовими операціями могли тільки банки, кредитні спілки та інші фінансові установи при наявності відповідної ліцензії Національного банку України.
Норма щодо обов'язковості сплати процентів за користування чужими грошима носить диспозитивний характер тільки для відносин між фізичними особами, які можуть змінити її положення шляхом включення відповідних пунктів у договір, на підставі якого виникло грошове зобов'язання. Інші суб'єкти цивільного права змінить правила частини першої статті, що коментується, не в змозі, навіть якщо вони вступають у договірні стосунки із фізичними особами.
Редакція ст. 536 ЦК представляє інтерес з точки зору правової природи процентів, які розглядає як борг, а не відповідальність. Та обставина, що проценти за цією статтею є боргом, виражається, зокрема у відсутності зв'язку між можливістю їх стягнення та наявністю підстав юридичної відповідальності, а також в неприпустимості їх зменшення за вимогою боржника.
Поряд з тим ст. 625 ЦК передбачає проценти у якості санкції за порушення боржником грошового зобов'язання (за прострочення боржника) і встановлює їх у розмірі трьох процентів річних, якщо договором або актом цивільного законодавства не встановлений інший процент.
На практиці питання віднесення процентів до боргу чи до особливого виду майнової, цивільно-правової відповідальності набуває великого значення, адже несплата (прострочення сплати) боргу тягне за собою можливість стягнення з боржника неустойки (штрафу, пені) за порушення зобов'язання, тоді як штрафні санкції (у їх широкому розумінні) за несплату (прострочення сплати) майнових санкцій не застосовуються.
Певні труднощі можуть викликати правила ст. 534 ЦК у зв'язку з питанням, до якої черги погашення вимог кредитора відносяться проценти — до другої чи третьої? Як розуміються проценти у підпункті другому частини першої згаданої статті: як майнова санкція чи як борг?
Уявляється, що проценти за ст. 536 ЦК застосовуються все ж таки у розумінні боргу. Тому у договорі, на підставі якого виникає грошове зобов'язання, необхідно встановлювати розмір процентів за користування грошима, бо, якщо такий процент не буде вказаний актом цивільного законодавства, то на підставі частини першої статті, що коментується, розмір процентів за користування грошима можна вважати істотною умовою договору (таке правило з причин, що вказувались в коментарі, не стосується договорів між фізичними особами). За несплату цього проценту кредитор вправі стягнути з боржника неустойку як за порушення зобов'язання.
Крім цього у договорі сторони вправі вказати розмір процента як майнової санкції за прострочення виконання грошового зобов'язання. Причому, такий процент буде вважатися неустойкою (штрафом або пенею), оскільки як окремий несприятливий наслідок порушення зобов'язання проценти ст. 611 ЦК не передбачені (передбачена тільки неустойка), а дефініція неустойки, закріплена у § 2 глави 49 Кодексу, якраз дає нам змогу віднести до неї проценти (правильніше їх буде називати у такому разі «відсотки», хоча переклад цих термінів на російську мову буде ідентичним) як грошову суму, що сплачується боржником кредиторові у разі порушення зобов'язання. Відповідно до ст. 625 ЦК проценти як санкція будуть нараховуватись на всю прострочену суму боргу, тобто й включаючи суму, що склалася як проценти за користування грошима. У разі не закріплення розміру процентів як майнової санкції у договорі, боржник на вимогу кредитора повинен сплатити йому три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не передбачений іншим актом цивільного законодавства. Проценти на неустойку відповідно до ст. 550 ЦК не нараховуються.
Що ж до ст. 534 ЦК, то проценти необхідно включати до другої черги погашення вимог кредитора, незалежно від того, чи є ці проценти боргом, чи санкцією.
Стаття 537. Виконання зобов'язання внесенням боргу в депозит нотаріуса
1. Боржник має право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса в разі:
1) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов'язання;
2) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку;
3) відсутності представника недієздатного кредитора.
2. Нотаріус повідомляє кредитора у порядку, встановленому законом, про внесення боргу у депозит.
Внесення боргу (грошей або цінних паперів) в депозит нотаріуса — спеціальний спосіб виконання зобов'язання, який був перенесений у Цивільний кодекс зі ст. 177 ЦК 1963 р. з деякими доповненнями.
За загальним правилом виконання зобов'язання повинно проводитись безпосередньо кредитору або його повноважному представнику. Цьому можуть перешкоджати відсутність кредитора у місці виконання, ухилення кредитора від прийняття виконання та інші подібні обставини. Більшість з таких обставин тлумачиться як прострочення кредитора, наслідки якої передбачені ст. 613 ЦК (докладніше див. відповідний коментар до ст. 613 ЦК).
Оскільки прострочення кредитора чи відсутність його або уповноваженої ним особи (його представника), у тому числі, у місці виконання, не звільняє боржника від виконання зобов'язання, йому надається право (не обов'язок) внести належні з нього гроші або цінні папери у депозит приватного або державного нотаріуса при наявності випадків, передбачених частиною першою статті, що коментується. Тут боржник проводить виконання не кредитору, а нотаріусу, який самостійно повідомляє кредитора про отримане для нього виконання (а боржник вважається таким, що повністю виконав зобов'язання).
Слід відмітити, що перелік підстав, за якими виконання зобов'язання може проводитись нотаріусу, у ЦК зазнав деяких уточнень. Насамперед, це стосується пункту першого частини першої статті, що коментується. За новими правилами для виконання зобов'язання нотаріусу достатнім є відсутність кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання, а не загальна відсутність, як це було раніше за ЦК 1963 р. Тобто наявність у боржника відомостей щодо знаходження кредитора не за місцем виконання не перешкоджає йому здійснити виконання зобов'язання внесенням боргу в депозит нотаріуса.
Передача грошей або цінних паперів в депозит нотаріуса проводиться за місцем виконання зобов'язання (ст. 352 ЦК, ст. 85 Закону України «Про нотаріат» від 9 вересня 1993 р.).
Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 18 червня 1994 р. при виконанні зобов'язання внесенням боргу в депозит нотаріуса боржник складає заяву, де вказує відоме йому місцезнаходження кредитора та причини, за якими виконання не може бути проведене безпосередньо кредитору. У підтвердження внесення ним відповідних цінностей у депозит він отримує від нотаріуса квитанцію або надпис на документі, що встановлює заборгованість.
Повернення внесених в депозит грошей або цінних паперів припускається лише з письмової згоди особи, на користь якої був зроблений внесок, або за рішенням суду.
Гроші або цінні папери, що не були зажадані кредитором, зараховуються в доход держави.
Виконання зобов'язання способом, що передбачений ст. 537 ЦК, припиняє зобов'язання, незалежно від того, отримав кредитор внесені в депозит гроші (цінні папери), чи ні. На підставі цього ухилення кредитора від отримання цінностей, що знаходяться в депозиті, не можна розглядати як прострочення кредитора (ст. 613 ЦК), незважаючи на письмове повідомлення нотаріуса про наявність в депозиті грошей (цінних паперів).
Стаття 538. Зустрічне виконання зобов'язання
1. Виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання.
2. При зустрічному виконанні зобов'язання сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.
Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обов'язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону.
3. У разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.
4. Якщо зустрічне виконання обов'язку здійснено однією із сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов'язку, друга сторона повинна виконати свій обов'язок.
Зустрічне виконання зобов'язання нерозривно пов'язано з таким інститутом цивільного права як взаємні зобов'язання. У науці цивільного права під взаємними зобов'язаннями розуміють такі цивільно-правові відносини, де кожний учасник є кредитором і боржником одночасно. Іноді такі цивільно-правові відносини іменуються ще двостороннє зобов'язуючими, тим самим підкреслюючи їх відмінність від односторонніх зобов'язань. Насамперед, за взаємними зобов'язаннями перед сторонами і постають питання, як їх виконувати, хто повинен виконувати свій обов'язок першим і так далі. Адже в односторонніх зобов'язаннях питання про черговість їх виконання обома контрагентами не виникає, оскільки виконання — обов'язок тільки однієї сторони.
Виконанню взаємних зобов'язань у ЦК 1963 р. була присвячена ст. 171, згідно якої взаємні договірні зобов'язання, за загальним правилом, повинні були виконуватися одночасно, наприклад, передача купленої речі та сплата покупної вартості.
За ЦК правила виконання взаємних зобов'язань досить змінені. Це випливає з визначення зустрічного зобов'язання, закріпленого у частині першій статті, що коментується. А саме, презумпція зустрічного виконання, що мала місце у ЦК 1963 р., взагалі відсутня. На зміну їй прийшло загальне правило, що зустрічне виконання зобов'язання повинно здійснюватися тільки тоді, коли це обумовлено (передбачено) договором.
З визначення зустрічного виконання випливає також, що воно, як і раніше, передбачено тільки задля договірних зобов'язань (тобто таких, що виникають на підставі договору). Разом з тим, не є протиріччям загальним засадам та змісту цивільного права застосування правил ст. 538 ЦК по аналогії (ст. 8 ЦК) й до будь-яких інших взаємних зобов'язань, незалежно від підстав їх виникнення.
Відповідно до частини другої статті, що коментується, зустрічне виконання зобов'язань сторін повинно здійснюватися за загальним правилом одночасно. Інший порядок виконання може бути передбачений договором, актом цивільного законодавства, випливати із сутності зобов'язання або звичаїв ділового обігу. Зокрема, за договором схову, договором страхування, при придбанні товарів в кредит неможливість одночасного виконання випливає з сутності зобов'язань.
ЦК має нові положення щодо можливості односторонньої відмови від виконання зобов'язання частково або у повному обсязі з підстав, передбачених частиною третьою ст. 538 ЦК, а також щодо обов'язковості зустрічного виконання зобов'язання для однієї із сторін при його здійсненні іншою стороною (ч. 4 ст. 538 ЦК). Крім того, сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обов'язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону (абзац другий частини 2 ст. 538 ЦК) з тим, щоб остання мала змогу скористатися правом односторонньої відмови від виконання зобов'язання.
Стаття 539. Виконання альтернативного зобов'язання
1. Альтернативним є зобов'язання, в якому боржник зобов'язаний вчинити одну з двох або кількох дій. Боржник має право вибору предмета зобов'язання, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.
Цивільний кодекс України подібно до ст. 172 ЦК 1963 р. закріплює поняття альтернативного зобов'язання як такого, де боржник зобов'язаний вчинити одну з двох або кількох дій.
Зазвичайно предмет зобов'язання є цілком визначеною конкретною дією. Але ж мають місце й такі випадки, коли боржник зобов'язаний виконати для кредитора одну з кількох дій, передбачених законом або договором, наприклад, передати якусь річ або сплатити певну грошову суму. Право вибору за загальним правилом належить боржникові, що виконує зобов'язання, якщо інше не випливає із договору, акта цивільного законодавства, із суті зобов'язання або звичаїв комерційного обігу.
Так, за зобов'язаннями із завдання моральної шкоди боржник (особа, яка завдала моральної шкоди) зобов'язана відшкодувати її грішми, іншим майном або в інший спосіб (ст. 23 ЦК). Але ж при продажу товару неналежної якості наслідки обирає покупець-кредитор, який має право вимагати або заміни товару, або відмовитись від договору та повернення сплаченої за товар грошової суми, або відшкодування витрат на усунення недоліків товару, або безоплатного усунення недоліків товару у розумний строк, або пропорційного зменшення ціни (ст. 678 ЦК).
Здійснивши право вибору правомочна сторона кінцево визначає предмет зобов'язання.
Альтернативні зобов'язання слід відрізняти від факультативних зобов'язань. Вони мають місце тоді, коли боржник зобов'язаний здійснити на користь кредитора певну дію, а при неможливості — вправі замінити її виконання іншою, заздалегідь визначеною (у договорі). Наприклад, боржник зобов'язується передати кредитору певну річ, а при неможливості цього — відшкодувати її вартість грошима (або надати аналогічне майно). Можливість заміни виконання є правом боржника, а не кредитора.
Відмінність альтернативних та факультативних зобов'язань полягає також в наслідках такої, що настала випадково, неможливості виконання основних дій, що становлять їх предмет. В альтернативному зобов'язанні неможливість виконання одної з дій зберігає зобов'язання відносно можливостей, що залишились. В факультативному ж зобов'язанні випадкова неможливість виконання основної дії припиняє зобов'язання в цілому (оскільки кредитор не вправі вимагати заміни), а аналогічна можливість надання заміни взагалі не впливає на виконання основного боргу.
Стаття 540. Виконання зобов'язання, в якому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників
1. Якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
Стаття, що коментується, регулює ситуацію, коли у зобов'язанні приймають участь декілька осіб на боці боржника та (або) кредитора. ЦК зберігає в основному регулювання, яке мало місце у ЦК 1963 р.. Насамперед, це стосується норми, що закріплює презумпцію часткового зобов'язання зі множинністю осіб у будь-якому її варіанті.
В залежності від того, в якому розмірі кредитор вправі вимагати, а боржник повинен виконати зобов'язання, в науці цивільного права крім часткових зобов'язань виділяють також солідарні та субсидіарні зобов'язання зі множинністю осіб. Відповідно, всі ці види зобов'язань виникають у випадках, коли це прямо передбачено договором або актом цивільного законодавства (докладніше див., наприклад, коментар до ст.ст. 541-544 ЦК).
Зобов'язання із множинністю осіб слід відрізняти від зобов'язань із участю третіх осіб. При цьому треті особи, приймаючи участь у зобов'язанні, пов'язані правовідносинами тільки з одним з основних суб'єктів — з кредитором або боржником. До зобов'язань із участю третіх осіб відносяться регресні зобов'язання (по перекладанню боржником виконаного ним боргу на третю особу), а також договірні зобов'язання на користь третіх осіб (а не кредитора) та зобов'язання, що виконуються третіми особами (а не боржниками).
Частки у частковому зобов'язанні, як і за ЦК 1963 р., за загальним правилом припускаються рівними, якщо інше прямо не випливає із договору чи акта цивільного законодавства. Разом із тим, якщо в ст. 173 ЦК 1963 р. було закріплено, що в зобов'язанні, яке виникає на підставі дольового договору між юридичними особами, розмір частки повинен був бути встановленим в договорі (тобто невстановлення часток тягло за собою невизнання зобов'язання частковим), таке правило у ЦК цілком відсутнє. Тобто всі зобов'язання, незалежно від їх суб'єктного складу, визнаються частковими.
Виконання часткового зобов'язання передбачає, що боржник (або кожний з боржників)
не тільки зобов'язаний, але й вправі виконати свій обов'язок кредитору (кожному з кредиторів), а кредитор (кожний з кредиторів) відповідно — прийняти виконання, лише у відповідній частині. Виконання або прийняття виконання зобов'язання в цілому тягне за собою безпідставне збагачення із наслідками, передбаченими главою 83 ЦК.
Часткові зобов'язання можуть бути пасивними (множинність боржників), активними (множинність кредиторів) та зі змішаною множинністю.
Стаття 541. Солідарне зобов'язання
1. Солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
Солідарні зобов'язання (повний, цілий) є одним з найскладніших видів зобов'язань із множинністю осіб. Сутність їх полягає в тому, що кредитор (або будь-який з солідарних кредиторів при їх множинності) вправі вимагати виконання зобов'язання у будь-якого з солідарних боржників чи від них усіх сумісно (або боржника — при активній множинності) не тільки в частині боргу, як це має місце у часткових зобов'язаннях (див. коментар до ст. 540 ЦК), але й повністю.
Очевидно, що такі зобов'язання привабливі для кредитора (кредиторів), але ж значною мірою погіршують становище боржника (боржників). Тому солідарні зобов'язання виникають як виняток, який прямо передбачений договором чи актом цивільного законодавства. Отже, зобов'язання із множинністю осіб передбачаються дольовими (ст. 540 ЦК), якщо інше прямо не випливає з акта цивільного законодавства чи угоди сторін.
Солідарні зобов'язання зокрема виникають при неподільності предмета зобов'язання (наприклад, при відчуженні, належного подружжю, автомобіля), при відповідальності учасників повних товариств по загальних боргах товариства, а також при сумісному заподіянні шкоди декількома особами (наприклад, при вчиненні групового злочину).
Солідарні зобов'язання можуть бути пасивними, тобто при наявності єдиного солідарного обов'язку декількох боржників перед кредитором (докладніше див. коментар до ст. 543 ЦК), активними, тобто уявляти єдину солідарну вимогу декількох кредиторів до одного боржника (див. коментар до ст. 544 ЦК), або змішаними, що сполучають активні та пасивні солідарні зобов'язання, тобто мають множинність осіб як з боку кредитора, так і з боку боржника. Прикладом останніх може бути придбання майна одним подружжям у іншого, при якому кожний з учасників одночасно виступає у якості солідарного боржника (в зобов'язанні сплати покупної ціни), та в якості солідарного кредитора (в зобов'язанні передати продану річ). До таких зобов'язань відповідно застосовуються правила про активні та пасивні солідарні зобов'язання.
Якщо окремі учасники солідарних зобов'язань пов'язані один з одним додатковими відносинами, в яких не приймають участі інші суб'єкти, такі зобов'язання пов'язують тільки цих учасників. Наприклад, один з співборжників може домовитись з кредитором про відстрочення виконання чи один з співкредиторів може надати таке відстрочення боржнику. В цьому випадку інші співборжники не можуть посилатися на відстрочення, надану одному з них, а боржник не може протиставити заперечення про відстрочення, що було погоджено з одним з співкредиторів, любому іншому кредитору.
Солідарні зобов'язання слід відокремлювати від субсидіарних (додаткових, запасних) зобов'язань, які тепер знайшли свого законодавчого відбитка (ст. 619 ЦК). Суть таких зобов'язань полягає в тому, що договором чи актом цивільного законодавства може бути передбачено, що при незадоволенні вимог кредитора основним боржником воно може бути заявлено у невиконаній частині субсидіарному боржнику. Так, в силу прямої вказівки закону (ст. 1179 ЦК) шкода (майнова та моральна), завдана неповнолітньою особою у віці від 14 до 18 років, при відсутності у неї власного майна відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або піклувальниками.
Таким чинам, мова йдеться про участь у зобов'язанні додаткового, запасного боржника. Тому субсидіарні зобов'язання мають місце тільки при множинності осіб на боці боржника, тобто завжди пасивні. Від пасивних дольових чи солідарних зобов'язань вони відрізняються неможливістю для кредитора пред'явити вимогу про виконання відразу ж до субсидіарного боржника, минаючи основного.
Стаття 542. Солідарна вимога кредиторів
1. У разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі.
До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд.
2. Боржник не має права висувати проти вимоги одного із солідарних кредиторів заперечення, що грунтуються на таких відносинах боржника з іншими солідарними кредиторами, в яких цей кредитор не бере участі.
3. Виконання боржником свого обов'язку одному із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє боржника від виконання решті солідарних кредиторів.
4. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними.
Цивільне правовідношення, що містить єдину солідарну вимогу декількох кредиторів до одного боржника, має назву активне солідарне зобов'язання. У цьому разі будь-який з кредиторів вправі пред'явити боржникові відповідну вимогу в повному обсязі. Повне належне виконання зобов'язання боржником одному з солідарних кредиторів припиняє його та звільняє боржника від виконання решті солідарних кредиторів.
Подібно до ст. 176 ЦК 1963 р., за ЦК кредитор, що отримав виконання, повинен відшкодувати іншим співкредиторам належні їм частки (за загальним правилом вони є рівними, якщо інше не встановлено договором). Таким чином, між солідарними кредиторами виникає часткове зобов'язання, правила виконання якого передбачені ст. 539 ЦК.
Правила частини четвертої статті, що коментується, не застосовуються, коли це випливає із характеру відносин між співкредиторами, наприклад, коли солідарні кредитори є подружжям, яким майно належить на праві сумісної власності.
ЦК вміщує в собі дві новели щодо питань, присвячених солідарності кредиторів у зобов'язанні. По-перше, спеціальна частина у ст. 542 ЦК забороняє боржнику висувати проти вимоги одного із солідарних кредиторів заперечення, підставою до яких є відносини цього боржника з іншими кредиторами, де даний кредитор не приймав участі.
По-друге, захищаючи інтереси боржника при солідарності на боці кредиторів, йому надається право до того, як хоча б один з співкредиторів пред'явить свою вимогу, виконати зобов'язання будь-якому з солідарних кредиторів. Таке виконання визнається належним та припиняє зобов'язання.
Стаття 543. Солідарний обов'язок боржників
1. У разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
2. Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників.
Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі.
3. Солідарний боржник не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, що ґрунтуються на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участі.
4. Виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.
При єдиному солідарному обов'язку декількох боржників перед кредитором (пасивне солідарне зобов'язання), останній вправі вимагати виконання від будь-якого боржника (або від усіх них сумісно), причому не тільки в частині боргу, айв повному обсязі. Подібно до ст. 175 ЦК 1963 р., недоотримане з одного з солідарних боржників у такому ж порядку може бути витребуване кредитором від решти співборжників.
Однією з гарантій захисту інтересів кредитора у солідарному зобов'язанні є те, що солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки зобов'язання не буде виконано повністю. Іншою гарантією інтересів кредитора є заборона боржнику висувати проти вимог кредитора заперечення, що мають підґрунтям відносини кредитора з іншими боржниками, тобто відношення, в яких даний боржник не приймає участі.
При повному виконанні солідарного зобов'язання одним з співборжників воно вважається припиненим, а решта боржників звільняється від виконання кредитору. Замість цього між ними та боржником, що виконав зобов'язання, виникає часткове зобов'язання (ст. 539 ЦК), в якому останній займає місце кредитора. Тоді вже він вправі вимагати виконання з колишніх співборжників (в рівних частках, якщо інше не встановлено договором чи актом цивільного законодавства, за вирахуванням тієї частки, що припадає на нього самого) (докладніше див. коментар до ст. 544 ЦК).
Стаття 544. Право боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу
1. Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.
2. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, належну солідарному боржникові, який у повному обсязі виконав солідарний обов'язок, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці.
Стаття, що коментується, є новелою у цивільному законодавстві України. Згідно її норм, наслідком виконання солідарного зобов'язання одним з співборжників, є не тільки звільнення всіх інших від виконання кредитору, передбачене ст. 544 ЦК (що, до речі, було закріплено й у ст. 175 ЦК 1963 р.), а й також виникнення до боржників у того, хто виконав зобов'язання, регресної (зворотної) вимоги, при цьому в рівних частках, за вирахуванням тієї, котра припадає на нього самого.
Таким чином, належне повне виконання солідарного обов'язку одним з співборжників породжує виникнення часткового зобов'язання між ним та колишнім солідарними боржниками.
Раніше за ЦК 1963 р. регресне стягнення у випадку повного виконання солідарного зобов'язання одним з співборжників уявлялось досить складним, адже жодних правових підстав, окрім певної судової практики, задля цього не існувало.
У випадку, коли один з співборжників не виконав зобов'язання перед тим, хто звернувся із регресною вимогою, у силу вступає принцип дольової відповідальності, який має на увазі, що за таку особу в рівній частці відповідають решта солідарних боржників. Таке положення теж є новим для цивільного права України, адже відповідні норми, які б їх закріплювали, у ЦК 1963 р. були відсутні, а тому притягнути колишніх солідарних боржників до відповідальності за невиконання регресної вимоги з приводу повного виконання зобов'язання було не можливим.
Стаття 545. Підтвердження виконання зобов'язання
1. Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.
2. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
3. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
4. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Оскільки виконання зобов'язання повинно проводитись за ініціативою, перш за все, боржника, який зобов'язаний докладати всіляких зусиль для його здійснення, а невиконання зобов'язання презюмується, доки не доведено інше, боржник має гарантувати себе для подальшого захисту своїх інтересів шляхом отримання відповідного підтвердження належного виконання зобов'язання.
Відповідно до статті, що коментується підтвердженням належного виконання зобов'язання (яке відповідно до ст. 599 ЦК припиняє його існування як такого), незалежно від того, чи оформлено воно у письмовій формі, чи ні, є розписка кредитора про одержання виконання частково або в повному обсязі. Крім того, підтвердженням виконання належним чином може бути також борговий документ, наявність якого у боржника підтверджує виконання, навіть без поміток про це кредитора або його окремої розписки.
Складання розписки про одержання виконання — обов'язок кредитору, який виникає на вимогу боржника. У той самий час повернення боржникові відповідного боргового документа (при його наявності) — безумовний обов'язок кредитора. При неможливості повернення такого документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає боржнику (знов-таки на вимогу останнього).
Документ, що підтверджує виконання зобов'язання, може бути складений у довільній формі, але ж в деяких випадках його реквізити встановлюються нормативними актами про відповідні види договорів (наприклад, про договір поставки, перевезення і т.ін.).
Якщо кредитор відмовляється документально завірити виконання зобов'язання (повернути борговий документ чи видати розписку), боржник має право затримати виконання зобов'язання, доки кредитор не змінить своєї позиції. Оскільки затримка виконання у цьому випадку виникла з вини кредитора, він вважається таким, що прострочив, що тягне за собою настання низки певних негативних для нього наслідків (див. ст. 613 ЦК і коментар до неї).
|
