Глава 26 ПРАВО СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Стаття 355. Поняття і види права спільної власності

1. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

2.  Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

3. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

4. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Під правом спільної власності слід розуміти право власності двох або декількох осіб на той самий об'єкт (ч. І ст.355 ЦК). Учасники спільної власності іменуються співвласниками. Об'єктом права спільної власності, як і будь-якого права власності, може бути індивідуально-визначена річ чи сукупність речей. Вони можуть бути подільними чи неподільними. Однак як об'єкт право спільної власності вони складають єдине ціле. Таким чином, для права спільної власності характерною є множинність суб'єктів і єдність об'єкта.

Інститут права спільної власності не має адекватної йому економічної форми власності. Норми цього інституту, як відзначено в літературі, можуть застосовуватися при регулюванні різних економічних форм власності (Гражданское право. — М.: 1998. — С.578.; Червоний Ю.С. Понятие и виды общей собственности по советскому праву. Вопросы государства и права развитого социалистического общества. Тезисы республиканской научной конференции 24-26 сентября. Харьков. 1975. — С.103). (Наприклад, фізичні особи, недержавні юридичні особи, держава й орган місцевого самоврядування, згідно договору про спільну діяльність спільно створюють і експлуатують спільний об'єкт (ст.ст. 1132, 1134 ЦК). Множинністю суб'єктів права спільної власності на той самий об'єкт викликана необхідність спеціального регулювання відносин спільної власності. Це необхідно, як відзначає Ю.К. Толстой, щоб погодити волі співвласників, забезпечити кожному з них врахування їхніх законних інтересів і інтересів оточуючих їх третіх осіб, належний стан спільного їхнього майна і т.д. (Гражданское право. Т.1. М., — 1999. — С.434).

Спільна власність являє собою різновид права власності, ускладнений множинністю суб'єктів. Право спільної власності є правовою формою об'єднання майна фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад з метою співробітництва і взаємодопомоги, об'єднання їхніх зусиль у досягненні певних цілей. Право спільної власності сприяє більш повній охороні інтересів суб'єктів цивільного права. Це право надає їм можливість спільно володіти, користуватися і розпоряджатися речами, дає їм можливість вести трудове і селянське господарство, мати малі підприємства, майстерні в різних сферах господарської діяльності, а також придбати в приватну власність речі, придбання яких в індивідуальному порядку є скрутним або недоцільним, з метою задоволення їхніх матеріальних і культурних потреб, здійснення підприємницької діяльності. Право спільної власності, як відзначає О.В. Дзера, відкриває кращі перспективи і для юридичних осіб, сприяє підвищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, заощадженню коштів і ресурсів (Право власності в Україні. — Київ: «Юрніком Інтер»: 2000. — С.304).

У радянський період цивільне законодавство не допускало існування спільної власності громадян і організацій, громадян і держави (ст.ст. 112 і 117 ЦК 1963 р.). Однак вже Закон СРСР «Про власність», що вступив у дію з 1 липня 1990 р., у п.4 ст.4 передбачав, що право спільної власності на одне і те ж майно може одночасно належати декільком особам, незалежно від форми власності.

У п. 2 і 3 Закону України «Про власність», що вступив в дію з 15 квітня 1991 року передбачається можливість виникнення права спільної власності громадян, юридичних осіб і держави. У зв'язку з установленням даного положення ст.117 ЦК 1963 р., що передбачала обов'язкове припинення протягом одного року спільної часткової власності держави і громадян, кооперативних і інших громадських організацій і громадян, Законом України від 16 грудня 1993 р. була виключена з ЦК 1963 р.

Особливістю суб'єктного складу правовідносин спільної власності є множинність її учасників. У зв'язку з цим правовідносини виникають не тільки між власником і невласником, але і між співвласниками. У літературі розрізняють зовнішні правовідносини спільної власності (між співвласниками з однієї сторони і невласниками — з іншої сторони) і внутрішні правовідносини спільної власності (між самими власниками) (див.: Линникова Н.Ю. Право общей долевой собственности граждан. Автореферат канд. диссертации. -- М., 1982. Червоний Ю.С. Понятие и виды общей собственности по советскому праву. Вопросы государства и права развитого социалистического общества. Харьков. 1975. -- С.102-103; Гражданское право. Т.1 — М.; 1999. — С.434; Мананкова Р.П. Правоотношения общей долевой собственности по советскому законодательству. Томск, 1977. — С.8).

Зовнішні правовідносини учасників спільної власності з третіми особами носять абсолютний характер, що виявляється в тому, що співвласників наділено суб'єктивним правом спільної власності, а зобов'язані особи, коло яких є необмеженим, зобов'язані утриматися від порушення права спільної власності. Особливістю тут є те, що уповноваженою стороною виступає не одна особа, а декілька. Внутрішні правовідносини спільної власності, тобто правовідносини між самими співвласниками за своєю структурою є відносними. Разом з тим внутрішні права й обов'язки співвласників по відношенню один до одного обумовлені наявністю самого права спільної власності, як «стиснутого» права, опосередковують ставлення до речі «як до своєї» і для їхнього виникнення не потрібно додаткових юридичних фактів. Тому, хоча внутрішні правовідносини спільної власності є за структурою відносними правовідносинами, вони не перестають бути правовідносинами власності. Разом з тим, внутрішні правовідносини між співвласниками можуть носити й обов'язковий характер — правовідносини, пов'язані з одержанням доходів від спільної речі і несенням витрат щодо утримування спільної речі.

Р.П. Мананкова вважає, що змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного із співвласників по володінню, користуванню і розпорядженню спільною річчю й обов'язок кожного з них не заважати іншим співвласникам володіти, користатися і розпоряджатися спільною річчю. З цим твердженням навряд чи можна погодитися, тому що в такому випадку обов'язки співвласників нічим не відрізняються від обов'язків третіх осіб. Частина 1 ст. 358 ЦК передбачає, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Частина 2 ст. 369 ЦК передбачає, що розпорядження майном, що знаходиться в спільній сумісній власності, здійснюється за спільною згодою всіх співвласників, яке передбачається, незалежно від того, ким з учасників вчинена угода щодо розпорядження майном. У зв'язку з цим більш правильним є твердження, відповідно до якого змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного із співвласників щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю й обов'язок кожного із співвласників погоджувати свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю з іншими співвласниками (Гражданский кодекс Украины. Научно-практический комментарий. — Харьков, «Одиссей», 2000. — С.189), тобто кожен із співвласників при здійсненні права спільної власності зобов'язаний не тільки до пасивної поведінки не перешкоджати один одному в здійсненні повноважень права спільної власності, але і до активної поведінки, змістом якої є право й обов'язок кожного із співвласників погоджувати свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном з іншими співвласниками.

Частина 2 ст. 355 ЦК розрізняє два види спільної власності: спільну власність двох або більш співвласників з визначенням часток кожного з них у праві власності — спільна часткова власність і спільна сумісна власність — власність двох або більш співвласників без визначення часток у праві власності. Спільна часткова і спільна сумісна власність відрізняються одна від одної особливостями внутрішніх правовідносин між співвласниками. При спільній частковій власності кожному із співвласників, як це зазначено в ч. І ст.356 ЦК, належить частка в праві власності на спільний об'єкт у цілому. Частки можуть бути рівними і нерівними, але завжди їхній розмір повинен бути точно визначений у вигляді дробу права власності (наприклад, 1/2, 1/3, 1/5 тощо) або в процентному відношенні. Кожний з учасників спільної часткової власності вправі вимагати виділу своєї частки в натурі, якщо це можливо, може відчужувати її, а у випадку смерті учасника, його частка в праві власності переходить у власність іншої особи в порядку спадкування. При спільній частковій власності, як відзначено в літературі, кожному із співвласників разом з іншими співвласниками належить право власності на спільну річ, частка в праві власності на спільну річ і правомочності в певних випадках у відношенні частки в праві власності на спільну річ, належить іншим співвласникам (Зимелева М.В.). Для права ж спільної сумісної власності, як зазначено в ч. І ст.368 ЦК, характерно, що розмір частки кожного зі співвласників не визначений. Це бездольова спільна власність.

Суб'єктами права спільної часткової власності, як зазначено в ч.2 ст.356 ЦК, можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава або територіальні громади в будь-якому їх сполученні. Інститут права спільної часткової власності може бути застосований до будь-яких економічних форм власності, що існують в Україні, тобто до відносин приватної власності, державній власності, комунальній власності. Спільна часткова власність може виникнути в силу будь-яких підстав, що допускаються законом. Вичерпного переліку підстави її виникнення закон не передбачає. Підставою виникнення права спільної часткової власності є юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення правовідносин спільної часткової власності. Право спільної часткової власності може виникнути в силу будь-яких підстав, що допускаються законом. Вичерпного переліку підстав її виникнення закон не передбачає. Підстави виникнення права спільної часткової власності можна розділити на первісні і похідні.

Первісними підставами виникнення права спільної часткової власності можуть бути наступні юридичні факти:

1) спільне створення двома або більше фізичними особами, непов'язаними сімейними відносинами, спільної речі або її переробка, або спільне створення спільної речі або її переробка фізичними або юридичними особами (ст.331 і 332 ЦК; ч.2 ст.17 Закону України «Про власність»;

2)  одержання плодів від спільної речі або доходів від спільного майна, якщо ці плоди або доходи не розділені між учасниками спільної часткової власності (ст.359 ЦК);

3)  спільне присвоєння декількома особами загальнодоступних дарів природи (збір ягід, лов риби, спільне придбання інших загальнодоступних дарів природи — ст. ЗЗЗ ЦК).

Похідними підставами виникнення права спільної часткової власності можуть бути наступні юридичні факти:

1) придбання за договором купівлі-продажу, міни, дарування, договору довічного утримування декількома особами неподільної речі;

2) угода подружжя (колишнього подружжя) про визначення розміру часток в спільній сумісній власності або рішення суду про визначення розміру часток неподільної речі, що належать подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності;

3) подружжя можуть у шлюбному договорі передбачити, що належне кожному з них роздільне майно або частина цього роздільного майна буде належати їм на праві спільної часткової власності. У шлюбному договорі вони можуть також передбачити, що майно, нажите в період шлюбу, або окремі предмети з цього майна будуть належати їм на праві спільної часткової власності;

4)  відчуження власником якої-небудь речі, частки в праві власності на цю річ;

5) спадкування за законом або за заповітом двома або декількома особами за умови прийняття спадщини цими особами і якщо успадковане майно не розділене між спадкоємцями.

Можливі й інші похідні підстави виникнення права спільної часткової власності, наприклад, у випадку приватизації квартири (будинку) члени сім'ї в письмовій угоді можуть передбачити, що приватизована квартира (будинок) буде належати їм на праві спільної часткової власності (п.2 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Однією з підстав виникнення права спільної часткової власності є виконання учасниками договору про спільну діяльність їхніх обов'язків за договором. Згідно договору про спільну діяльність учасники договору зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення будь-якої мети, що не суперечить закону (ч. І ст.1130 ЦК). Різновидом договору про спільну діяльність є договір простого товариства (ч.2 ст. 1132 ЦК). За договором простого товариства учасники беруть зобов'язання об'єднати свої внески і спільно діяти для одержання прибутку або досягнення іншої мети (ст.1132 ЦК).

Внесене учасниками договору майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена в результаті їхньої спільної діяльності продукція й отримані від такої діяльності плоди і доходи визнаються їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено законом або договором простого товариства (ч. І ст.1134 ЦК). Таким чином, виконання учасниками договору простого товариства їхніх обов'язків за договором може бути як первісною, так і похідною підставою виникнення права спільної часткової власності. У результаті виконання учасниками договору простого товариства їхніх обов'язків у них виникає право спільної часткової власності на створену в результаті їхньої спільної діяльності продукцію й отримані від такої діяльності плоди і доходи. Це є первісною підставою виникнення права спільної часткової власності. В учасників даного договору виникає також право спільної часткової власності на внесене ними майно, яким вони володіли на праві власності. Це є похідною підставою виникнення права спільної часткової власності.

Як зазначено в ч.4 ст.355 ЦК, спільна власність на майно є спільною частковою власністю осіб, крім випадків, коли договором або законом не передбачене виникнення спільної сумісної власності осіб, тобто, як відзначено в літературі, встановлена презумпція, відповідно до якої спільна власність у випадку її виникнення передбачається спільною частковою власністю (Гражданское право Украины, ч. І. — Харьков, 1996. — С.229; Гражданское право. Т.1. — М., 1999. — С.436. Гражданский кодекс Украины. Научно-практический комментарий. — Харьков, «Одиссей», 2000. — С.187).

Частиною 3 ст.368 ЦК і ч. І ст.60 СК передбачено, що спільною сумісною власністю є майно, придбане подружжям під час шлюбу, якщо інше не передбачено законом або шлюбним договором. Спільною сумісною власністю є майно, придбане в результаті спільної праці членів сім'ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними (ч. І ст.17 Закону України «Про власність», ч.4 ст.368 ЦК). Право спільної сумісної власності виникає також на майно осіб, що ведуть фермерське господарство, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними (ч.2 ст.18 Закону України «Про власність», ст.16 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»). На праві спільної сумісної власності може також належати членам сім'ї приватизована квартира (будинок) відповідно до письмової угоди всіх повнолітніх членів сім'ї, що проживають у даній квартирі (будинку). Члени сім'ї в письмовій угоді можуть передбачити й інше, що приватизована квартира (будинок) буде належати їм на праві спільної часткової власності (ч.2 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»). Таким чином, на відміну від підстав виникнення спільної часткової власності, законом перелічуються випадки виникнення спільної сумісної власності. Тому при виникненні спільної власності вона передбачається спільною частковою власністю, якщо інше не передбачено законом або договором.

Стаття 356. Право спільної часткової власності

1.  Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

2. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Право спільної часткової власності є основним видом права спільної власності. У ч. 4 ст. 355 ЦК зазначено, що спільна власність на майно є спільною частковою власністю осіб, крім випадків, коли законом або договором передбачене виникнення право спільної сумісної власності, тобто встановлена презумпція, відповідно до якої спільна власність у випадку її виникнення передбачається спільною частковою власністю. Суб'єктами спільної часткової власності можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права, тобто фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в будь-якому їхньому сполученні (ч. 2 ст. 356 ЦК). Для спільної часткової власності характерно, що кожному власнику належить певний розмір частки в праві власності на спільну річ. У літературі немає єдиної точки зору щодо питання про поняття частки в праві спільної власності. Одні автори під часткою в спільній власності розуміють не індивідуалізовану в натурі частку в праві власності на спільну річ (Зимелева М.В. та інші). Інші автори під часткою в спільній власності розуміють частку вартості спільної речі, але не частку в праві власності на спільну річ (Маркова М.Г.). Н.Ю.Линникова відзначає, що в праві спільної власності розуміється кількісний показник (виражений у вигляді дробу або відсотках) обсягу повноважень кожного власника у відношенні спільного об'єкта. У спільній частковій власності, вважає Р.П. Мананкова, кожному з власників належить певний розмір частки в праві власності

на спільне майно. Частка — це частина цілого. Це арифметичний показник співвідношення вартості оцінки внеску кожного власника і вартості всього майна (ця частка від розподілу цих вартостей). Н.Н. Мисник висловлює думку, що учаснику спільної власності належить частка в речі, як матеріальна, так і ідеальна. Частка матеріальна, тому що річ матеріальна. Частка ідеальна, тому що виділяється шляхом ідеального, уявного розподілу речі (Мисник Н.Н. Правовая природа общей собственности// Правоведение. -- 1993. - №1. - С.24 -34). Більш правильною слід вважати першу точку зору, відповідно до якої кожному учаснику часткової власності належить частка в праві власності на спільну річ. Таке поняття частки в праві спільної власності відповідає поняттю права спільної власності як «стиснутого» права власності. У визначенні частки в праві власності на спільну річ, як відзначає Ю.К. Толстой, підкреслюється, що право кожного власника не обмежується якоюсь конкретною частиною речі, а поширюється на всю річ. У цьому визначенні частки враховується, що права інших співвласників також поширюються на все майно в цілому, тобто підкреслюється характер спільної власності як власності багатосуб'єктної і вказується специфіка спільної часткової власності, тому що відзначається, що кожен власник має певний розмір частки в праві власності на спільну річ (Гражданское право. Т. 1. М.: 1999. — С.435). Реальної частки, тобто частки, відособленої в натурі, при спільній власності бути не може. Реальна частка виникає тільки у випадку поділу спільної власності або виділу частки в натурі в спільній власності. Не можна також погодитися з поняттям частки в спільній власності як частки вартості спільної речі. Об'єктом права власності є завжди індивідуально-визначена річ, а не частина вартості спільної речі. Поняття частки в спільній власності як частки в праві власності на спільну річ закріплене в ч. 1 ст. 356 ЦК.

Стаття 357. Визначення часток у праві спільної часткової власності.

1.  Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

2. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

3.  Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

4.  Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

5.  Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Частина 1 ст.357 ЦК передбачає презумпцію рівності часток у праві спільної часткової власності, що належать кожному зі співвласників. Разом з тим, якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не визначений законом або угодою, він визначається з урахуванням внеску придбання (виготовлення, спорудження) майна кожним зі співвласників. Однак у цьому випадку кожний зі співвласників у відповідності зі ст. ЗО ЦПК повинен довести розмір свого внеску. Якщо один зі співвласників за згодою інших співвласників зробив поліпшення в спільне майно своїми коштами і це поліпшення не можна відокремити, він має право на відповідне збільшення своєї частки в праві спільної часткової власності.

У випадку, коли на праві спільної часткової власності особам належить житловий будинок, інша будівля, споруда, кожний із співвласників може зробити у встановленому порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує інших прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розмір часток співвласників у праві спільної часткової власності.

Поліпшення спільного майна, яке можна відокремити, належить на праві власності тому зі співвласників, що його зробив, якщо інше не встановлено угодою співвласників.

Стаття 358. Здійснення права спільної часткової власності.

1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

2.  Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною власністю.

3.  Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Зміст права спільної часткової власності складають належні співвласникам правомочності щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю. Отже, слід розрізняти зовнішні правовідносини спільної власності (між співвласниками і третіми особами) і внутрішні правовідносини спільної власності (між самими співвласниками). Зовнішні правовідносини спільної власності (як спільної часткової, так і спільної сумісної) є абсолютними правовідносинами. Внутрішні ж правовідносини спільної часткової власності за своєю структурою є відносними. Однак вони обумовлені наявністю самого права спільної власності як «стиснутого» права, забезпечують можливість власників безпосередньо впливати на річ. Для їхнього виникнення не потрібно додаткових юридичних фактів. Тому внутрішні правовідносини спільної власності є в основному речовими правовідносинами, хоча в окремих випадках, як буде показано, можуть носити й обов'язковий характер. Частина 1 ст.358 ЦК передбачає, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. У зв'язку з цим слід вважати, що змістом внутрішніх правовідносин спільної часткової власності є право кожного зі співвласників по володінню, користуванню і розпорядженню спільною річчю й обов'язок кожного зі співвласників погодити свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільною річчю з іншими співвласниками (Гражданский кодекс Украины. Научно-практический комментарий. -Харьков: ООО «Одиссей», 2000. — С.189). Учасники спільної часткової власності вправі визначити порядок користування спільною річчю (наприклад, установити черговість користування спільним катером чи спільним комп'ютером). Якщо об'єктом спільної власності є житловий будинок, установити, хто і яким приміщенням буде користатися. Більшість учасників спільної часткової власності не можуть нав'язати свою волю у відношенні здійснення повноважень щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном, меншості співвласників.

У праві спільної власності, як вважають Д.М. Генкін, М.Г. Маркова і В.Ф. Маслов необхідно розрізняти два види повноважень її учасників: а) правомочності співвласників із приводу всього спільного майна і б) правомочності кожного зі співвласників у відношенні приналежної йому частки. На думку М.В. Зимельової у праві спільної часткової власності варто розрізняти три види повноважень співвласників: а) правомочності у відношенні всього спільного майна в цілому; б) правомочності кожного зі співвласників у відношенні приналежної йому частки; в) правомочності кожного зі співвласників у відношенні часток інших співвласників. Більш правильною слід вважати точку зору М.В. Зимельової, тому що кожний з учасників спільної часткової власності має право переважної купівлі частки, що належить іншому учаснику у випадку продажу її сторонній особі (ч. 1 ст. 362 ЦК).

Учасники спільної часткової власності повинні погоджувати один з одним свою поведінку по володінню, користуванню і розпорядженню спільною річчю (ч. 1 ст. 358 ЦК). Учасники спільної часткової власності здійснюють правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню спільним майном за спільною згодою. Однак у випадку розбіжностей щодо здійснення повноважень по володінню і користуванню спільним майном це питання за позовом кожного з власників може вирішити суд. Якщо ж співвласники не дійдуть згоди з питання про здійснення повноважень стосовно розпорядження спільним майном, то спір, що виник, може бути вирішений судом.

По відношенню один до одного співвласники зобов'язані погоджувати свою поведінку по володінню, користуванню і розпорядженню спільною річчю й у зв'язку з цим утримуватися від дій, що можуть перешкодити реалізації іншими співвласниками їхній повноважень. Обов'язки співвласників можуть бути як пасивними, так і активними. Співвласники зобов'язані активно сприяти шляхом здійснення різних юридичних дій здійсненню іншими співвласниками повноважень щодо розпорядження своєю часткою (наприклад, за вимогою одного зі співвласників інші зобов'язані брати участь в укладанні договору про порядок володіння і користування спільним об'єктом, в укладанні договору про виділ частки).

Угода співвласників є двостороннім чи багатостороннім правочином (договором), у якому визначаються порядок і способи здійснення повноважень співвласниками. Для таких договорів законом не запропонована обов'язкова форма, тому вони можуть відбуватися в усній, письмовій чи нотаріальній формі. Однак, якщо договір між учасниками спільної часткової власності про порядок володіння і користування майном відповідно до часток учасників нотаріально засвідчений, то він є обов'язковим для особи, що згодом набуває частку в праві спільної власності на це майно (ч. 4 ст. 358 ЦК).

У праві спільної часткової власності слід розрізняти правомочності співвласників із приводу всього спільного майна, правомочності кожного зі співвласників у відношенні належної частки в праві власності і правомочності кожного зі співвласників у відношенні часток інших співвласників. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння і користування майном, що належить їм на праві спільної власності. У випадку відсутності такої домовленості, спір вирішується судом.

Здійснюючи правомочності у відношенні належної йому частки, кожен зі співвласників має право на надання в його володіння і користування тієї частини спільного майна в натурі, що відповідає його частині в праві спільної власності. У випадку неможливості такого надання кожен зі співвласників вправі вимагати від інших співвласників, які володіють, користуються спільним майном, відповідної компенсації (ч. З ст.359 ЦК).

Стаття 359. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності

1. Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Між учасниками права спільної часткової власності існують не тільки правовідносини власності, але і зобов'язальні правовідносини. Відповідно до цих зобов'язальних правовідносин плоди, продукція і доходи від використання майна, що належить особам на праві спільної часткової власності, входять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Стаття 360. Утримання майна, що є у спільній частковій власності

1. Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.

У зв'язку з зобов'язальними правовідносинами, що існують між співвласниками при праві спільної часткової власності, кожен із співвласників має право не тільки на доходи від спільного майна, але і зобов'язаний у відповідності зі своєю часткою в праві спільної часткової власності брати участь у витратах по управлінню, утриманню і збереженню спільного майна, в сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також відповідати перед третіми особами по зобов'язаннях, пов'язаних зі спільним майном. Зазначені правовідносини безпосередньо не обумовлені правом спільної часткової власності.

Для їхнього виникнення необхідні додаткові юридичні факти. Якщо хто-небудь з учасників права спільної часткової власності ухиляється від участі в спільних витратах, інші співвласники, що внесли за нього платежі по спільному майну, вправі стягнути з нього внесену частку витрат. У цьому випадку виникає зобов'язання з безпідставного збагачення (ст. 469 ЦК, 1963 р., ст.1212 ЦК). Учасники спільної часткової власності, як це випливає із змісту ст. 540 ЦК, несуть часткову відповідальність по спільних боргах.

Стаття 361. Право співвласника розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності

1. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Кожному учаснику спільної часткової власності належить частка в праві власності на спільне майно, відповідно до цього кожен співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою в праві спільної часткової власності. Відповідно до цього він має право на відчуження належної йому частки на спільне майно. Він може продати, дарувати, поміняти, заповісти, вимагати виділу в натурі належної йому частки в праві власності на спільне майно.

Стаття 362. Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності

1.  У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

2. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна — протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

3. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

4.  У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав

та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

До таких вимог застосовується позовна давність у один рік.

5. Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.

Кожний з учасників права спільної часткової власності має право самостійно розпоряджатися своєю часткою у праві спільної власності на річ. Однак при продажі своєї частки сторонній особі, він зв'язаний правом на цю частку інших власників. Тому продаж сторонній особі належної кожному з власників частки в праві спільної власності на спільну річ можливий тільки з дотриманням права переважної купівлі, яка належить іншим співвласникам (ст. 362 ЦК). При відчуженні належної кожному зі співвласників частки у праві спільної власності на річ шляхом дарування, міни, довічного утримання інші співвласники не мають переважного права на придбання відчужуваної частки. (За ЦК РФ право переважної купівлі застосовується і при відчуженні частки за договором міни (ч. 5 ст. 250 ЦК РФ). Це правило, як відзначає, Ю.К. Толстой, може застосовуватися тільки тоді, коли відчужувач обмінює свою частку на речі, визначені родовими ознаками. (Гражданское право, Т.1. — М.; 1999. — С. 440). Якщо частка у праві спільної часткової власності належить фізичній особі, то у випадку її смерті належна їй частка в праві спільної часткової власності переходить у порядку спадкування.

При відчуженні частки у праві спільної власності, що належить будь-якому зі співвласників, відбувається не відчуження частини майна в натурі, а частки в праві власності. Тому право спільної часткової власності не припиняється, а відбуваються зміни в суб'єктному складі цих правовідносин.

При продажу одним зі співвласників належної йому частки сторонній особі, інші учасники спільної часткової власності мають право переважної покупки. Вони мають право переважної купівлі за ціною, оголошеною для продажу, і при інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів (ч. 1 ст. 362 ЦК). Відповідно до цього права продавець зобов'язаний у письмовій формі сповістити інших учасників спільної власності про намір продати належну йому частку, вказавши ціну й інші умови, на яких він продає її (термін продажу, порядок сплати грошей тощо). Якщо хоча б один з учасників спільної часткової власності виразить бажання купити частку на зазначених продавцем умовах, то він не вправі продати цю частку сторонній особі. Якщо частку, що продається, бажають придбати декілька співвласників, то продавець може продати свою частку кожному з них за своїм вибором.

У випадку відмови інших співвласників від здійснення права переважної купівлі чи нездійснення цього права у відношенні нерухомого майна протягом одного місяця, а у відношенні рухомого майна протягом 10 днів з моменту одержання повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі. При продажу частки з порушенням права переважної покупки кожен з учасників спільної часткової власності протягом одного року з моменту, коли стало відомо чи повинно було стати відомо про порушення належного йому права переважної покупки, може звернутися в суд з позовом про переведення на нього прав і обов'язків покупця. При пред'явленні такого позову, договір купівлі-продажу не визнається недійсним, тому що якщо його визнати недійсним, то сторони повинні бути відновлені в первісний стан. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. «г» ст.16 постанови від 28 квітня 1978 р. № 3 «Про судову практику про визнання угод недійсними» зі змінами і доповненнями від 25 жовтня 1992 р. № 13 і від 25 травня 1998 р., саме по собі невиконання вимог ст. 114 ЦК УРСР 1963 р. при продажу частки сторонній особі не є підставою для визнання угоди недійсної. У даному випадку співвласник, у межах установленого законом терміну, вправі вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця по укладеній угоді.

У випадку задоволення позову, права й обов'язки покупця переходять до позивача. Такий позов є перетворювальним. При пред'явленні цього позову позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду суму, що за договором сплатив чи повинен сплатити покупець. Невиконання позивачем цієї вимоги може бути підставою для відмови в позові (п. «г» ст. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22.12.1995 р. «Про судову практику по справах по позовах про захист права приватної власності» зі змінами, встановленими постановою Пленуму Верховного Суду України № 15 від 25.05.1998 р.). Право переважної купівлі застосовується тільки при продажу одним зі співвласників своєї частки і не застосовується при продажу одним зі співвласників належної йому частки в праві спільної власності іншому співвласнику, а також не поширюється на випадки відчуження частки (за договором дарування, міни, довічного утримування), і при продажу частки з публічних торгів, тому що в останньому випадку частка продається тому, хто запропонує більш високу ціну. До вимоги власника про переведення на нього прав і обов'язків покупця, застосовується термін позовної давності в один рік ч. 4 ст. 362 ЦК.

Не допускається передача права переважної покупки (ч. 5 ст. 362 ЦК).

Стаття 363. Момент переходу частки у праві спільної часткової власності до набувача за договором

1.  Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.

2.  Частка у праві спільної часткової власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, переходить до набувача відповідно до статті 334 цього Кодексу.

При відчуженні одним зі співвласників належної йому частки у праві спільної часткової власності, ця частка переходить до набувача за договором з моменту укладання договору, якщо інше не передбачено угодою сторін (ч. 1 ст. 363 ЦК). Якщо частка в праві спільної часткової власності переходить за договором, що підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, то вона переходить до набувача з моменту нотаріального посвідчення договору, а якщо договір підлягає державної реєстрації, то з моменту державної реєстрації договору (ч. 2 ст. 363 і ч. 4 ст. 334 ЦК).

Стаття 364. Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності

1. Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

2. Якщо виділ частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

3.  Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право спільної часткової власності є різновидом права власності. Тому воно може бути припинене з підстав, за якими може бути припинене будь-яке право власності (ст.346 ЦК), а також зі специфічних підстав, пов'язаних з тим, що для спільної власності характерна множинність уповноважених суб'єктів. Такими специфічними підставами припинення права спільної часткової власності є поділ майна, що знаходиться в спільній частковій власності, і виділ частки, що належить кожному зі співвласників, зі спільного майна (ст. 364 ЦК). Кожний з учасників права спільної часткової власності має певні правомочності у відношенні належної йому частки в праві власності на спільне майно. Відповідно до цього кожен зі співвласників може вимагати виділу своєї частки зі спільного майна.

Якщо виділ частки в натурі не допускається законом чи є неможливим, якщо спільну річ не можливо поділити без втрати її цільового призначення (ст.183 ЦК), співвласник, що виділяється, має право на виплату йому грошової чи надання йому іншої матеріальної компенсації вартості його частки іншими учасниками спільної часткової власності. Компенсація співвласнику, який бажає виділу, може бути надана тільки за його згодою. Розрахунки між співвласниками можливі і тоді, коли майно в натурі не може бути виділене в точній відповідності з належною кожному з них часткою. Виплата одному зі співвласників компенсації грошової вартості майна провадиться іншими співвласниками за згодою співвласника, якому виділено в натурі майно менше, ніж на яке він мав право відповідно до його частки в праві спільної часткової власності, а у випадку спору, розмір компенсації визначається судом. Договір про виділ частки нерухомого спільного майна в натурі укладається в писемній формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Стаття 365. Припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.

1. Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3)  спільне володіння і користування майном є неможливим;

4)  таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

2. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Правила статті, що коментується, допускають можливість припинення права одного зі співвласників на частку в спільному майні на підставі рішення суду за умови: якщо частка цього співвласника є незначною і не може бути виділена або річ є неподільною (ст.183 ЦК); спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не заподіє істотної шкоди інтересам співвласника і членам його сім'ї.

Слід зазначити, що в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 4.04.1991 р. №7 «Про судову практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на житловий будинок», зі змінами і доповненнями, передбаченими постановами Пленуму Верховного Суду України 25.12.1992 р. № 13 і від 25.05.1998 р. № 15 також передбачено, що в окремих випадках суд може, з огляду на конкретні обставини справи і при відсутності згоди власника, що виділяється, зобов'язати інших учасників спільної власності виплатити йому грошову компенсацію за належну йому частку з обов'язковим приведенням відповідних мотивів. Зокрема, це можливо, якщо частка в спільній власності на житловий будинок є незначною і не може бути виділена в натурі чи внаслідок особливих обставин спільне користування будинком неможливо, а власник у будинку не проживає і забезпечений іншою житловою площею (ч. 5 п. 6 постанови). Рішення про припинення права особи на частку у спільному майні суд постановляє тільки за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Стаття 366. Звернення стягнення на частку у майні, що є у спільній частковій власності

1.  Кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.

2. У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу.

У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов'язків спів-власника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку.

Припинення права спільної власності може бути також у випадку звернення стягнення на частку учасника права спільної часткової власності в спільному майні. Кредитор учасника права спільної часткової власності вправі вимагати виділу частки боржника в натурі для звернення на неї стягнення, при недостатності у боржника майна, на яке можна звернути стягнення. При неможливості виділу частки в натурі або, якщо проти цього заперечують інші учасники права спільної часткової власності, кредитор має право вимагати продажу боржником належної йому частки іншим співвласникам з направленням отриманих коштів на погашення боргу. У випадку відмови боржника від продажу своєї частки Іншим учасникам спільної часткової власності або при відмові інших співвласників від придбання частки боржника, кредитор вправі вимагати продажу частки боржника в праві спільній частковій власності сторонній особі, або переводу на нього прав і обов'язків співвласника-боржника з проведенням відповідних перерахунків. Таким чином, при зверненні стягнення на частку учасника спільної часткової власності відбувається виділ у натурі частки в праві спільної часткової власності, що належить власнику-боржнику, або відчуження цієї частки іншим особам. Тому в даному випадку правовідносини спільної часткової власності припиняються тільки для співвласника-боржника і зберігаються між іншими учасниками права спільної часткової власності. Якщо співвласників буде тільки двоє, правовідносини права спільної часткової власності припиняються.

Стаття 367. Поділ майна, що є у спільній частковій власності

1.  Майно, що є у спільній частковій власності може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

2. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

3. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Кожний з учасників права спільної часткової власності має певні правомочності у відношенні належної йому частки. У зв'язку з цим кожен співвласник може вимагати виділу своєї частки зі спільного майна. У тому випадку, коли таку вимогу висунуть усі співвласники або якщо учасників спільної часткової власності буде тільки двоє, настає поділ майна, що знаходиться в спільній частковій власності. Поділ спільного майна можливий за спільною згодою між усіма співвласниками, а у випадку недосягнення спільної згоди між співвласниками про поділ спільного майна, поділ цього майна відбувається за рішенням суду.

Поділ майна, що знаходиться в спільній частковій власності, потрібно відрізняти від виділу в натурі одному зі співвласників частки, що належить йому зі спільного майна. При поділі майно, що знаходиться в спільній частковій власності, поділяється між усіма співвласниками і правовідносини спільної власності припиняються. При виділі частки із спільного майна правовідносини спільної часткової власності зберігаються. Вони припиняються тільки для особи, частка якої виділяється. При недосягненні згоди між учасниками спільної часткової власності про умови і спосіб поділу спільного майна чи про умови виділу частки в натурі одному з них це питання може бути вирішене судом за позовом кожного зі співвласників.

Поділ майна, що знаходиться в спільній власності, допускається тільки в тому випадку, коли це можливо без нерозмірного збитку для призначення цього майна. Відповідно до цього, у п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4.10.91 р. «Про практику застосування законодавства, що регулює права власності громадян на житловий будинок», з доповненнями і змінами від 25.12.95 р. і від 25.05.98 р. зазначено, що поділ права спільної власності на житловий будинок можливий, якщо кожній зі сторін може бути виділена окрема частина будинку із самостійним виходом. При неможливості виділу частини будинку в натурі, суд вправі при пред'явленні про це позову установити порядок користування окремими приміщеннями. При цьому окремі підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені в спільному користуванні учасників спільної часткової власності. Порядок користування житловим будинком може бути встановлений і між учасниками права спільної сумісної власності. У випадку неможливості поділу будинку в натурі чи встановлення порядку користування будинком, власнику, який виділяється, за його згодою виплачується грошова компенсація. Розмір грошової компенсації визначається угодою сторін, а при відсутності такої угоди — судом по дійсній вартості будинку на час розгляду справи. Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, по якій він може бути проданий у даному населеному пункті. В окремих випадках суд може, з огляду на конкретні обставини справи і при відсутності згоди учасника, що виділяється, зобов'язати інших учасників спільної сумісної власності сплатити йому грошову компенсацію за належну йому частину, обов'язково вказавши при цьому відповідні мотиви. Зокрема це можливо, якщо частка учасника, що виділяється, є незначною і не може бути виділена в натурі, і учасник, що виділяється, у будинку не проживав і забезпечений іншою житловою площею. У випадку, якщо об'єктом права спільної власності є квартира, то вона може бути розділена в натурі за вимогою учасника (учасників) спільної власності, якщо сторонами виділяються ізольоване житлове й інше приміщення із самостійним виходом (п.14 постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22.12.1995 р. «Про судову практику по справах по позовах про захист права приватної власності» зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25.05.98 р. № 15).

Договір про поділ нерухомого майна, що належить особам на праві спільної часткової власності, укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч. З ст.367 ЦК).

Припинення права спільної часткової власності можливо не тільки при поділі майна, що

знаходиться в спільній частковій власності, І виділу частки, що належить кожному зі співвласників, із спільного майна, але й інших випадках здійснення правомочності розпорядження одним з співвласників чи декількома з них часткою в праві власності на загальне майно, що належить їм. Так, припинення права спільної часткової власності може бути:

1) при відчуженні частки одним із двох співвласників іншому;

2) при відчуженні часток всіма співвласниками одному з них;

3) при переході до одного з двох співвласників частки іншого в спадщину;

4)  при реалізації майна, що знаходиться в спільній частковій власності. При цьому отримана грошова сума розподіляється між співвласниками пропорційно розміру належної їм частки у праві спільної часткової власності.

У перерахованих випадках має місце одна зі спільних підстав припинення права власності — відчуження власником свого майна іншим особам (п.1) ч. І ст.346 ЦК) з урахуванням особливості права спільної власності, для якої характерною є множинність суб'єктів.

Стаття 368. Право спільної сумісної власності

1.  Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

2. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

3.  Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Як випливає зі змісту ст.355 ЦК, право спільної сумісної власності є одним з видів права спільної власності. Для нього, також як і для права спільної часткової власності, характерна множинність суб'єктів і єдність об'єкта. Тому в праві спільної сумісної власності, як і в праві спільної часткової власності, слід розрізняти зовнішні і внутрішні правовідносини. Разом з тим, право спільної сумісної власності відрізняється від права спільної часткової власності за підставами виникнення, характером внутрішніх правовідносин спільної власності, є розходження і при припиненні права спільної власності.

Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні і (чи) юридичні особи, держава, територіальна громада, якщо інше не встановлено законом.

Право спільної сумісної власності виникає на майно, придбане подружжям під час шлюбу (ч. З ст.368 ЦК, ч. І ст.60 СК). Спільною сумісною власністю є також майно, придбане в результаті спільної праці членів сім'ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними (п.1 ст.17 Закону України «Про власність», ч.4 ст. 368 ЦК). На праві спільної сумісної власності належить майно членам фермерського господарства, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними (ст.18 Закону України «Про власність, ст.16 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство). На праві спільної сумісної власності може також належати членам сім'ї приватизована квартира (будинок) відповідно до письмової угоди повнолітніх членів сім'ї, що проживають у даній квартирі (будинку). Члени сім'ї в письмовій угоді можуть передбачити й інше, що приватизована квартира (будинок) буде належати їм на праві спільної часткової власності (ч. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду). Таким чином, на відміну від підстав виникнення права спільної часткової власності, право спільної сумісної власності, виникає тільки у випадках, передбачених законом чи договором. Для права спільної сумісної власності, як зазначено в ч. 1 ст. 368 ЦК, характерно, що розмір частки в праві власності кожного зі співвласників не визначений. Розмір частки права власності на спільне майно встановлюється тільки у випадку поділу спільної сумісної власності чи виділу з неї. Це безчасткове право спільної власності. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні і (чи) юридичні особи, держава, територіальна громада, якщо інше не встановлено законом. Отже, ч. 4 ст. 355 ЦК установлює презумпцію права спільної часткової власності. Право спільної сумісної власності виникає лише у випадках, передбачених договором або законом (див. коментар до ст. 355 ЦК).

Стаття 369. Здійснення права спільної сумісної власності

1.  Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

2. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Право спільної сумісної власності є безчастковим (бездольовим) правом спільної власності. Тому кожен з учасників спільної сумісної власності не має права на частку в праві власності на спільну річ і не має повноважень у відношенні часток інших співвласників на спільну річ. Кожен зі співвласників при праві спільної сумісної власності має стиснуте право власності на спільну річ, що обмежено аналогічним правом іншого співвласника. Через це учасники права спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними, разом володіють і користуються всім спільним майном. Розпорядження майном, що належить учасникам права спільної сумісної власності, здійснюється за спільною згодою всіх співвласників, яка передбачається, незалежно від того, ким з учасників спільної власності вчиняється правочин щодо розпорядження спільним майном. Якщо правочин вимагає нотаріального посвідчення чи державної реєстрації, згода інших учасників спільної сумісної власності повинна бути нотаріально засвідчена. Співвласники можуть уповноважити одного зі співвласників на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном може здійснювати кожний з учасників спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. Вчинений правочин одним зі співвласників щодо розпорядження спільним майном, може бути визнаний судом недійсним за вимогою інших співвласників чи одного з них у випадку відсутності у співвласника, що здійснив правочин, необхідних повноважень, а також якщо порушені умови дійсності правочинів (частини 1-5 ст. 203 ЦК, ч.4 ст. 369 ЦК). У тих випадках, коли один з учасників права спільної сумісної власності здійснив правочин з розпорядження спільним майном, на здійснення якого не треба нотаріально засвідченої згоди інших співвласників, тобто має місце презумпція згоди інших співвласників, слід вважати, що питання про дійсність такого правочину повинно бути вирішено у залежності від добросовісності іншої сторони правочину. Правочин може бути визнано недійсним, якщо буде доведено, що інша сторона у правочині діяла недобросовісно, тобто знала чи повинна була знати про відсутність згоди на здійснення такого правочину інших співвласників чи одного з них.

Стаття 370. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності

1.  Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

2.  У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

3.  Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

При праві спільної сумісної власності розмір частки кожного зі співвласників не визначений. Разом з тим, кожний зі співвласників має право на виділ частки з майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, у натурі. При виділі частки одного зі співвласників необхідно попередньо визначити розмір частки в праві спільної сумісної власності, що належить цьому співвласникові. Вважається, що частки кожного зі співвласників рівні, якщо інакше не встановлено договором між ними, законом або рішенням суду. Після визначення розміру частки у праві спільної сумісної власності, яка належить співвласникові, який вимагає виділу частки, виділ частки відбувається в тім же порядку, що і при виділі частки при праві спільної часткової власності (див. коментар до ст. 364 ЦК).

Стаття 371. Звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності

1.  Кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

2.  Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, для звернення стягнення на неї здійснюється у порядку, встановленому статтею 366 цього Кодексу.

У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 20 «Про судову практику у справах про захист права приватної власності» зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25.05.1998 р. № 15 зазначено, що у відповідності зі ст. 7 Закону «Про власність», власник відповідає за своїми обов'язками всім майном, на яке може бути звернене стягнення за вимогою кредитора, у тому числі часткою в спільній власності. Тому кредитор співвласника майна, що належить йому на праві спільної сумісної власності, у випадку, якщо у боржника не вистачає Іншого майна, на яке можна звернути стягнення, може пред'явити позов про виділ зі спільного майна частки цього співвласника в натурі для звернення стягнення на неї. При пред'явленні такого позову необхідно спочатку визначити розмір частки в праві спільної сумісної власності, що належить співвласникові, до якого пред'явлений позов. Після визначення розміру частки виділ частки відбувається в тім же порядку, що і при виділі частки в праві спільної часткової власності (див. коментар до ст. 366 ЦК). При зверненні стягнення на частку учасника права спільної сумісної власності відбувається виділ у натурі частки в праві спільної сумісної власності, що належить боржнику, або відчуження цієї частки іншим особам. Тому в даному випадку правовідносини права спільної сумісної власності припиняються тільки для співвласника-боржника і зберігаються між іншими учасниками права спільної сумісної власності. Якщо співвласників буде тільки двоє, правовідносини права спільної сумісної власності припиняються.

Стаття 372. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності

1. Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.

2. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

3.  У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

4. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Припинення права спільної сумісної власності на окремі об'єкти чи на все майно в цілому можливо внаслідок як спільних підстав для припинення права власності (ст. 346 ЦК), так і по специфічним підставам припинення спільної власності — поділу і виділу.

При праві спільної сумісної власності кожному співвласникові належить стиснуте право власності на спільне майно. Тому майно, що є об'єктом права їх спільної сумісної власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. При поділі майна між учасниками права спільної сумісної власності, а також при виділі частки одного зі співвласників необхідно попередньо визначити розмір частки кожного зі співвласників у праві власності на спільне майно.

При поділі майна, що належить учасникам права спільної сумісної власності, вважається рівність часток у праві власності, що належать учасникам права спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено законом, домовленістю сторін або не встановлено судом, коли для цього є підстави, передбачені законом (ч. 2 ст.372 ЦК). Порядок поділу права спільної сумісної власності і виділу з неї частки визначається за тими ж принципами, за якими відбувається поділ майна, що знаходиться в спільній частковій власності (ч. З ст. 367 ЦК). Договір про поділ нерухомого майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності, укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.