Глава 24 НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Глава 24 НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Стаття 328. Підстави набуття права власності

1.  Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

2.  Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Право власності належить до таких суб'єктивних прав, які можуть виникнути лише при наявності визначеного юридичного факту або їх сукупності. Юридичний факт — це обставини реального життя, з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення права власності. Такі юридичні факти називаються підставами виникнення права власності. Всі юридичні факти прийнято поділяти на дії та події. Дії в свою чергу поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні дії поділяються на адміністративні акти, юридичні вчинки та правочини. Як свідчить практика, найчастіше право власності виникає саме з правочинів — правомірних дій суб'єктів цивільних правовідносин, націлених на виникнення, зміну або припинення відносин власності. Але право власності може виникати і з будь-яких інших юридичних фактів, що не заборонені законодавством. Всі підстави виникнення права власності традиційно поділяють на першопочаткові та похідні. Критерієм такої класифікації є критерій правонаступництва. Згідно з цим критерієм до першопочаткових способів виникнення права власності відносяться такі юридичні факти, що не мають у своїй основі правонаступництва (наприклад, набуття права власності на новостворену річ, привласнення загальнодоступних дарів природи тощо). А до похідних відносяться такі юридичні факти, що базуються на правонаступництві (спадкування, дарування, купівля-продаж тощо). (Див. статті цієї Глави та ком. до них).

Частина друга статті, що коментується, встановлює загальну презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто за загальним правилом право власності вважається таким, що набуте на законних підставах. Право власності може набуватися і на незаконних підставах — таких юридичних фактах, що протирічать закону (наприклад, право власності на майно, набуте незаконним добросовісним набувачем). Суд також при наявності певних юридичних фактів може визнати незаконним набуття права власності і за інших підстав (наприклад, коли право власності набувається в результаті укладення недійсного правочину).

 

Стаття 329. Набуття права власності юридичною особою публічного права

1. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом. На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК, якщо інше не встановлено законом (див. коментар до статей 81, 82 ЦК). Іншими словами, юридичні особи публічного права виникають в результаті відповідного розпорядження зазначених вище органів державної влади та самоврядування, які також створюють установчі документи такої юридичної особи та передають їй у власність визначене майно. Як правило, таким розпорядчим способом створюються державні (в тому числі казенні) підприємства та установи, а також комунальні (що належать територіальній громаді). Вказані вище органи передають у власність майно таким юридичним особам на підставі і в порядку, що передбачається Законом України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» Згідно із статтею 329 ЦК майно належить юридичним особам публічного права на праві власності.

Являючись суб'єктом права власності, юридичні особи публічного права можуть володіти, користуватися і розпоряджатися власним майном за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Тобто такі юридичні особи можуть займатися визначеною діяльністю, в тому ж числі виробничою, з метою отримання прибутку. Такий прибуток, або зароблене майно буде належати такій юридичній особі також на праві власності. Крім того, юридичні особи публічного права можуть набувати у власність майно на будь-яких інших підставах, що прямо не забороняються законом.

 

Стаття 330. Набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права

1. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 390 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

На практиці можливі ситуації, коли майно належить тій чи іншій особі на незаконних підставах, тобто на підставах, заборонених законом. Так, наприклад, особа, яка викрала річ, буде володіти нею на незаконних підставах. Таке володіння буде вважатися незаконним недобросовісним, тому що особа знає, що володіє річчю на незаконних підставах. Якщо володіння є незаконним недобросовісним, то такий володілець не має права відчужувати цю річ, хоча фактично може вчинити такі дії. В такому разі, особа, що придбала таку річ стає незаконним (оскільки річ була придбаною в особи, що не мала права її відчужувати), але добросовісним володільцем (якщо не знала і не могла знати, що купує річ не у власника чи іншої правомочної особи). Стаття, що коментується, встановлює загальні умови виникнення права власності у незаконного добросовісного володільця, але тільки в тих випадках, якщо відповідно до статті 390 ЦК, майно не може бути витребуване у нього. Відсилка в даному випадку до статті 390 ЦК здається неправильною, бо ця стаття закріплює порядок розрахунків при витребуванні майна з чужого незаконного володіння і нічого не говорить власне про витребування майна. Тому більш правильним і логічно виправданим було б посилатися в цій ситуації на статтю 388 ЦК, яка безпосередньо встановлює порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача. Згідно цієї статті власник має право витребувати майно від добросовісного набувача у всіх випадках, коли він набув його безвідплатно. А в тих випадках, коли такий набувач набув його за відплатним договором, власник може витребувати таке майно тільки якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У всіх інших випадках власник не має право витребувати таке набуте майно і на підставі статті, що коментується, у добросовісного набувача виникає право власності на таке майно.

Стаття 331. Набуття права власності на новостворене майно

1. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

2.  Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

3.  До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

4. За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною.

Стаття, що коментується, закріплює такий першопочатковий спосіб виникнення права власності, як виробництво, створення нової речі. Першопочатковим цей спосіб вважається тому, що при створенні нової речі відсутні відносини правонаступництва, бо взагалі в такому випадку право власності виникає на річ, яка раніше не існувала, тобто виникає на цю річ вперше. Виробництво — це один з найпоширеніших способів набуття права власності. Створення нової речі, як у промислових масштабах, так і в одиничному екземплярі, незалежно від форми власності, характеризує процес розширеного відтворення. Таким чином, виробнича діяльність може бути підставою виникнення будь-якої форми власності.

Власником вперше створеної речі стає особа, яка створила цю річ, якщо інше не встановлено законом або договором. Вперше виготовлена чи створена річ може бути як рухомою, так і нерухомою річчю. Тому слід розрізняти момент виникнення права власності на такі речі. Так право власності на створену рухому річ виникає з моменту закінчення такого створення чи вироблення речі. Для моменту виникнення права власності на нову нерухому річ встановлені додаткові особливості, що закріплюються в коментованій статті. Так частина друга передбачає, що за загальним правилом право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Тут же далі встановлюється, що якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Але ж стаття 182 ЦК прямо встановлює, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації, і не містить ніяких виключних ситуацій. Тобто виходить, що право власності на нерухоме майно не може виникати з моменту створення такого майна, бо вказана стаття 182 передбачає обов'язкову державну реєстрацію виникнення права власності на таке майно. Тому перший абзац частини другої статті, що коментується, протирічить третьому абзацу цієї ж частини і тому не може використовуватися. Це означає, що за загальним правилом право власності на новостворене нерухоме майно може виникати тільки з моменту державної реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість встановлюється законом (див. коментар до статті 182 ЦК). Другий абзац частини другої статті, що коментується, передбачає також момент виникнення права власності на нерухоме майно в тих випадках, коли після закінчення її створення договором чи законом передбачається прийняття такого майна до експлуатації. Вказана частина закріплює, що в такому випадку право власності виникає з моменту прийняття до експлуатації. Але ж вище вже вказувалося, що в зв'язку з тим, що все нерухоме майно підлягає державній реєстрації, то моментом виникнення права власності вважається момент державної реєстрації. Тому вказана суперечливість норм коментованої статті може потягнути труднощі правозастосування. А саме невизначеність моменту виникнення права власності щодо нерухомого майна, яке потребує і державної реєстрації і прийняття до експлуатації, а ці моменти не співпадають. Думаємо, що в такому випадку на підставі коментованої статті та статті 182 ЦК право власності повинно виникати з моменту державної реєстрації.

Частина третя коментованої статті націлена на захист права власності особи, якій належать матеріали, що використовуються для виготовлення нерухомої речі (житлового будинку, будівлі, споруди). Вона закріплює, що до завершення будівництва такі матеріали, як ті, що вже використані для будівництва, так і ті, що не були ще використані, належать власнику.

Частина четверта статті, що коментується, встановлює виключні випадки, коли суд може визнати право власності на недобудовану нерухому річ. Таке рішення про визнання права власності на незакінчену будівлю суд може винести за заявою зацікавленої особи і за умови, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною. Так як коментована стаття не визначає розмір такої «незначної частки», треба вважати, що в кожному конкретному випадку суд на свій розсуд оцінює, чи можна вважати ту чи іншу нерухому річ незакінченим будівництвом і відповідно виникає в особи право власності на матеріали чи на нерухому (незакінчену будівництвом) річ.

Стаття 332. Набуття права власності на перероблену річ

1.  Переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ.

2.  Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває права власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість.

3. Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду.

5.  Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором.

Стаття, що коментується, вперше в національному законодавстві встановлює такий спосіб виникнення права власності як специфікація або переробка. Частина перша містить визначення специфікації, яке не повністю відображає зміст цього поняття. Так тут зазначається, що переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ. Таке визначення більше відображає сутність виробництва, бо саме при виробництві з одних речей створюються інші (нові) речі. Що ж стосується специфікації, то тут визначальною ознакою є не факт створення нової речі з інших речей або матеріалів, а той факт, що нова річ створюється в результаті докладання зусиль і праці однієї особи до матеріалів, що належать іншій особі. А виникнення права власності на таку перероблену річ залежить від добросовісності чи недобросовісності специфікатора, тобто особи, яка використала чужий матеріал для створення нової речі.

Частина друга встановлює наслідки специфікації недобросовісним специфікатором, тобто особою, яка самочинно (без дозволу та відома власника матеріалу) використала чужу річ (матеріал) для створення нової речі. Такий недобросовісний специфікатор не набуває право власності на новостворену річ, бо дії його є незаконними, він таким чином порушує право власності особи, якій належали матеріали, що були перероблені. Крім того недобросовісний специфікатор зобов'язаний відшкодувати власникові матеріалу його вартість, тобто повністю компенсувати йому завдану шкоду.

Третя частина коментованої статті встановлює загальне правило щодо виникнення права власності у разі переробки. Згідно з цим правилом право власності виникає у власника матеріалу, з якого створена нова річ, а не у специфікатора, якщо інше не встановлено законом або договором, а також якщо власник матеріалів бажає, щоб нова (перероблена) річ належала йому на праві власності. Справа в тому, що в деяких ситуаціях власникові матеріалу не потрібна нова (перероблена) річ і тому він має право відмовитися від неї і вимагати від специфікатора лише відшкодування завданої матеріальної шкоди. Дана стаття прямо не вказує, в кого ж в такій ситуації виникне право власності на таку нову річ. Думається, що в такій ситуації воно може виникати у специфікатора. Якщо ж власник матеріалів не відмовляється від нової речі, то в нього виникає право власності на неї. Крім того, як зазначалося вище, якщо нова річ створена недобросовісним специфікатором, то власник матеріалу може також вимагати відшкодування матеріальної шкоди, завданої самочинною переробкою матеріалу недобросовісним специфікатором.

Четверта частина закріплює умови, за наявності яких специфікатор може стати власником нової речі. Такою умовою є вартість переробки та виготовленої речі, які повинні істотно перевищувати вартість витрачених матеріалів. Ще однією умовою повинно бути бажання специфікатора, якщо ж він не хоче мати цю нову річ на праві власності, він може відмовитися від неї або передати у власність особі, якій належали матеріали. Таким чином, аналізуючи дану статтю, можна зробити висновок, що специфікатор набуває право власності на нову річ тільки в тому випадку, коли одночасно наявні три умови: 1) добросовісність специфікатора (до закінчення переробки він не знав й не міг знати, що використовує чужий матеріал для виготовлення нової речі). Ця умова передбачена частиною другою коментованої статті; 2) вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу; 3) бажання специфікатора щодо виникнення в нього права власності на нову річ. Якщо відсутня хоча б одна з трьох названих умов, право власності на нову річ виникає у власника матеріалів, або в іншої особи. Якщо ж наявні всі три умови і право власності виникає у специфікатора, то згідно з положеннями коментованої статті, він зобов'язаний відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду. Дане положення викликає зауваження, бо специфікатор не може відшкодовувати моральну шкоду, якщо цього не вимагає власник матеріалу. Тому більш логічним вважати в даному випадку, що власник матеріалу має право (а не специфікатор зобов'язаний) вимагати відшкодування моральної шкоди. Більш того, у визначеній ситуації (виникнення права власності на нову річ у специфікатора), більш правильним було б вимагати від специфікатора сплати в першу чергу матеріальної шкоди (вартості матеріалу тощо), а потім вже закріплювати можливість власника матеріалів вимагати відшкодування моральної шкоди.

Частина п'ята статті, що коментується встановлює наслідки виникнення права власності у власника матеріалів. Він зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором. Вартість переробки повинна визначатися специфікатором. У разі виникнення спору щодо вартості переробки, сторони можуть звернутися за його вирішенням в суд.

 

 

Стаття 333. Привласнення загальнодоступних дарів природи

1. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

Привласнення загальнодоступних дарів природи можна віднести до першопочаткових способів виникнення права власності, бо право власності на ці речі не базується на правонаступництві. За загальним правилом особа, яка зібрала плоди, ягоди, лікарські рослини, зловила рибу, здобула тварину або інші загальнодоступні речі набуває право власності на ці речі. Єдиною умовою виникнення права власності в такому випадку є вимога щодо законності означених дій. Тобто всі вище означені дії повинні вчинятися відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника земельної ділянки. Це правило зумовлюється тим, що такі загальнодоступні речі — дари природи на момент їхнього збору або здобуття, як правило, належать якомусь власнику, наприклад, державі, чи територіальній громаді, чи іншому суб'єкту відносин власності. І лише вони відповідним чином можуть дозволити означені дії, причому в рамках, передбачених законом, і у межах здійснення цивільних прав та виконання цивільних обов'язків.

Стаття 334. Момент набуття права власності за договором

1.  Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

2.  Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.

До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

3. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

4.  Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Правильне визначення конкретного моменту виникнення в особи права власності має важливе теоретичне і практичне значення, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом способами. Крім того, з цього моменту набувач має право здійснювати правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження майном, на нього переходить тягар власності і ризик випадкової загибелі або псування майна. Цивільно-правовий договір є похідним способом виникнення права власності, оскільки разом з річчю до нового власника переходять також права і обов'язки попереднього власника стосовно цієї речі. Для виникнення права власності за цією підставою необхідно, щоб між набувачем майна та його відчужувачем був укладений договір, що відповідає вимогам закону. Так, якщо закон під страхом недійсності передбачає укладення договору в певній формі, то договір лише тоді служить підставою для виникнення права власності, коли він укладений в формі, яку вимагає закон.

Право власності завжди є правом на індивідуально-визначену річ. В силу цього на речі, визначені в договорі родовими ознаками (кількістю, вагою тощо), право власності від відчужувача до набувача не може перейти, принаймні доти, доки не відбудеться індивідуалізація речей, виділення їх з маси інших речей того ж роду. Така індивідуалізація найчастіше відбувається в момент передачі речі від відчужувача до набувача. Відносно індивідуально-визначених речей момент виникнення права власності визначається за «системою традиції» або передачі, згідно з якою таке право переходить на набувача в момент фактичної передачі йому відчужуваної речі.

Момент виникнення права власності у набувача визначений законодавцем диспозитивне. Законом або договором сторін може бути встановлений і інший момент (наприклад, момент укладення правочину, реєстрації передавального балансу тощо), в силу чого право власності може перейти до набувача або до, або після передачі речі. Разом з тим, за угодою сторін або згідно із законом момент переходу права власності може бути приурочений до якогось подальшого моменту, наприклад, до моменту повного погашення покупцем купівельної вартості речі.

Частина друга статті, що коментується, розкриває поняття «передання» (передачі) майна. Нею вважається фактичне вручення речі не тільки набувачеві, а й перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки, про яке, до речі, можуть домовитися сторони. Таким чином, під час знаходження в дорозі річ вже знаходиться у власності набувача. Це положення має імперативний характер. Однак воно не стосується нерухомого майна. Згідно із статтею 182 ЦК право власності на нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації такої речі, а не з моменту передачі. Тому моментом виникнення права власності на нерухому річ за договором стає момент державної реєстрації такої речі.

Законом встановлюються випадки, в яких нотаріальне посвідчення договору є обов'язковим. При укладенні таких договорів право власності виникає не з моменту передачі майна, а з моменту нотаріального посвідчення. Види цивільно-правових договорів, що потребують посвідчення, а також порядок такого посвідчення встановлюються Законом України «Про нотаріат», а також Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Чинне цивільне законодавство встановлює правило, згідно якого недотримання письмової нотаріальної форми договору тягне за собою його недійсність (дивись статтю 220 ЦК та коментар до неї). Однак з цього загального правила існують винятки. Так частина друга ЦК закріплює такий виняток. Він зводиться до того, що якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору і це підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але при цьому одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. В такому разі подальше нотаріальне посвідчення договору не вимагається, а право власності на майно, що передається за таким договором, виникає з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору не посвідченого нотаріально, дійсним.

Стаття 335. Набуття права власності на безхазяйну річ

1. Безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.

2.  Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

3.  Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених статтями 336, 338, 341 і 343 цього Кодексу.

Набуття права власності на безхазяйне майно є одним з первинних способів виникнення права власності. Право власності на таке майно згідно із статтею, що коментується, виникає у територіальної громади (частина друга цієї статті), або у фізичної особи (частина третя цієї статті). Частина перша статті, що коментується дає визначення безхазяйного майна, яким є річ, що не має власника або власник якої невідомий. Таким чином не може бути визнане безхазяйним майно, власник якого відомий, але в цей час невідомо, де він знаходиться, а також майно, яким користуються члени сім'ї, родичі власника чи яким управляють інші особи за дорученням власника. Майно громадянина, визнаного безвісно відсутнім, не може перейти у власність іншої особи, оскільки над таким майном за рішенням суду встановлюється опіка.

Частина друга статті, що коментується, визначає особливі правила щодо набуття права власності на безхазяйні нерухомі речі. Вони спочатку повинні бути взяті на облік за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони находяться. Значення цього акту скоріше за все зумовлюється тим, щоб по закінченні року з моменту взяття на облік визначене нерухоме майно могло б за рішенням суду перейти у комунальну власність. До рішення суду право власності залишається за особою, що залишила майно і ця особа може взяти його у володіння. Зазначене майно може набуватися в цей період і за набувальною давністю. Тобто в законі встановлений період часу, на протязі якого безхазяйна нерухома річ може

повернутися до власника або перейти до інших осіб за набувальною давністю. Тільки по закінченні визначеного періоду суд за позовом органу, правомочного управляти комунальним майном, визнає безхазяйне нерухоме майно комунальною власністю.

У порівнянні з раніше діючим законодавством, що передбачало адміністративно-правовий порядок обліку, оцінки, та реалізації майна визнаного безхазяйним за заявою фінансового органу, даний ЦК визначив, що основним способом виникнення права власності на безхазяйне рухоме майно є набувальна давність (дивись статтю 344 ЦК та коментар до неї). Даний ЦК передбачає спеціальні правила для набуття права власності на речі, від яких власник відмовився, або власник їх невідомий, або втратив на них право. До цих відносин не застосовуються правила, що закріплені в частині третій статті, що коментується.

 

Стаття 336. Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився

1. Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився (стаття 347 цього Кодексу), набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею.

Стаття, що коментується, передбачає можливість набуття у власність тільки рухомих речей і тільки таких, від яких відмовився власник. Згідно статті 347 ЦК особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про відмову від права власності. При цьому відмова від права власності повинна бути повною та очевидною. Така відмова є підставою припинення права власності в особи за її власним бажанням. Після відмови такою річчю може заволодіти будь-яка інша особа, яка і стає власником цієї речі з моменту заволодіння нею.

 

Стаття 337. Знахідка

1. Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.

Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ.

2. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

3.  Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали.

Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути продана особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Сума грошей, одержана від продажу знайденої речі, підлягає поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.

4. Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності.

ЦК встановлює нові правила щодо знахідки та порядку виникнення права власності щодо неї. Під знахідкою слід розуміти річ, яку власник або інший володар загубив, а інша особа — знайшла. При знахідці випадковість має місце як на стороні того, хто втратив, так і на стороні того, хто знайшов річ. Оскільки знахідка не є безхазяйною річчю, вона по можливості повинна бути повернена власнику або іншій особі, що загубила її. Для цього той, хто знайшов, повинен вчинити необхідні дії, передбачені в частині першій статті, що коментується.

Якщо особа, що загубила річ, невідома, то подальша доля цієї речі залежить від того місця, де вона була знайдена, та від її якостей.

Річ, що знайдена в приміщенні або на транспорті, повинна одразу передаватися особі, що представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Речі, що знайдені в інших місцях, наприклад, на вулиці, можуть зберігатися в особи, що їх знайшла, з обов'язковим повідомленням міліції або органу місцевого самоврядування, або передаватися на зберігання зазначеним органам. Ці органи можуть також передати річ на зберігання іншим особам. Вибір однієї з вказаних можливостей щодо зберігання речі належить особі, що знайшла річ.

Особа, що знайшла загублену річ, повинна забезпечити її схоронність. І хоча частина четверта статті, що коментується, покладає такий обов'язок лише на особу, що знайшла річ, очевидно, що і в разі передачі такої речі володільцю приміщення (транспортного засобу), а також в міліцію, органу місцевого самоврядування або третій особі, відповідальність за її втрату або пошкодження покладається саме на них. Розмір відповідальності особи, що зберігає річ, обмежується вартістю речі.

Окреме правило встановлюється частиною третьою статті, що коментується, стосовно речей, які швидко псуються або витрати на зберігання яких є непропорційно великими порівняно з її вартістю. У випадку знайдення такої речі, особа, що її знайшла, має право продати таку річ з обов'язковим отриманням письмових доказів щодо вартості цієї речі. Сума грошей, що отримана від продажу знайденої речі, отримує правовий режим знахідки і відповідно до загальних правил повинна повертатися власнику речі.

 

 

Стаття 338. Набуття права власності на знахідку

1. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо:

1)  не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2)  власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

2. Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади.

3. Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації.

Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.

У разі невиявлення власника речі, особа, що знайшла річ, або володілець приміщення (транспортного засобу), якому річ передавалася, набувають право власності на знахідку після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування. При цьому для виникнення права власності в такому порядку необхідними є дві умови. По-перше, невиявлення власника або іншої особи, правомочної вимагати повернення речі. І, по-друге, відсутня заява власника або іншої правомочної особи до особи, що знайшла річ, органу міліції або місцевого самоврядування про повернення загубленої речі.

В деяких випадках особа, що знайшла річ, не може і не хоче її зберігати та набувати на неї право власності. В такому випадку вона повинна подати органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї. В такому разі право власності на таку річ виникатиме у територіальної громади.

Частина третя статті, що коментується, закріплює загальні положення щодо знахідки транспортного засобу та порядку набуття права власності на нього. Всі знайдені транспортні засоби повинні передаватися в органи міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації з метою виявлення власника (іншої правомочної особи) цього транспортного засобу. Якщо на протязі шести місяців власник транспортного засобу не знаходиться, органи міліції мають право продати його, а гроші покласти на окремий банківський рахунок. Якщо на протязі трьох років власник або інша правомочна особа не виявиться і не заявить свої вимоги про повернення загубленого майна, ці гроші поступають у власність територіальної громади. Якщо ж в цей період власник (правомочна особа) виявляться, то вони мають право вимагати повернення суми, що була отримана при продажі транспортного засобу.

 

Стаття 339. Право особи, яка знайшла загублену річ, на винагороду та відшкодування витрат, пов'язаних із знахідкою

1.  Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо).

2.  Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до двадцяти відсотків вартості речі.

3. Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки.

4.  Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.

На відміну від ЦК 1963 року, стаття, що коментується, надає право особі, що знайшла чужу річ, а також володільцям цієї речі отримувати як повне відшкодування всіх необхідних проведених витрат, пов'язаних із розшуком особи, що загубила річ, зберіганням, реалізацією знахідки, так і винагороду за її повернення.

Частина друга цієї статті закріплює максимальний розмір винагороди, яку має право вимагати особа, що знайшла річ, за її повернення. Тут встановлюється, що розмір такої винагороди може бути до двадцяти відсотків від вартості речі. Конкретний же розмір цієї винагороди і взагалі її отримання буде залежати від бажання особи, що знайшла річ і повертає її власникові. Крім того, якщо власник публічно

(в оголошенні, в засобах масової інформації, по телебаченню, радіо тощо) пообіцяв винагороду будь-якого розміру за його бажанням, то він повинен сплатити її саме у тому розмірі, який пообіцяв.

Обов'язок особи, що знайшла чужу річ, негайно повернути її власнику або заявити про знахідку у відповідні органи має імперативний характер. Невиконання цього обов'язку позбавляє цю особу права на отримання означеної вище винагороди.

Стаття 340. Бездоглядна домашня тварина

1.  Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездоглядної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.

2.   Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції або органові місцевого самоврядування.

3.  Особа, у якої залишена бездоглядна домашня тварина, відповідає за її загибель або пошкодження у межах її вартості лише у разі свого умислу або грубої необережності.

Бездоглядною визнається така домашня тварина, що вибула з володіння власника або особи, якій вона була передана у володіння, поза їх волею. Особливої уваги заслуговує той факт, що положення статті, що коментується, а також двох наступних статей ЦК не поширюються на диких тварин, навіть, якщо вони утримуються в домашніх умовах. Спеціальні правила, що стосуються бездоглядних домашніх тварин, пояснюються тим, що ЦК розглядає їх як особливі об'єкти права (див. статтю 180 ЦК та коментар до неї), що вимагають турботи, нагляду та сумлінного ставлення. Тому, хоча загальні правила про набуття права власності на бездоглядних домашніх тварин схожі з правилами про набуття права власності на знахідку (статті 337-339 ЦК), все ж таки між ними є і суттєві відмінності. Так особа, що затримала бездоглядну домашню тварину повинна на протязі трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, якщо одразу вона не змогла знайти власника цієї тварини та повернути її. Вказані органи зобов'язані вжити заходів щодо розшуку власника такої тварини.

Частина друга статті, що коментується, передбачає варіанти поведінки особи, що знайшла домашню тварину — вона може залишити її у себе на утриманні та в користуванні або передати іншій особі, яка може забезпечити необхідне утримання та догляд за такою твариною з додержанням ветеринарних правил, або передати її міліції або органу місцевого самоврядування. Останній варіант поведінки слід вважати неприйнятним, бо знаходження тварин в органах міліції або місцевого самоврядування неможливо собі навіть уявити. Тому краще б було встановити обов'язок зазначених органів розшукувати власника тварини, а самих тварин на цей час передавати особами, що мають для їх утримання та догляду необхідні умови.

Особа, в якої знаходиться чужа домашня тварина зобов'язана належним чином утримувати її. У разі загибелі або пошкодження (завдання шкоди здоров'ю тощо) домашньої тварини, особа, яка утримувала її, несе відповідальність у межах її вартості лише у разі умислу або грубої необережності. Випадковість звільняє таку особу від відповідальності.

 

Стаття 341. Набуття права власності на бездоглядну домашню тварину

1. Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців — щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.

2. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

Стаття, що коментується, встановлює загальні правила набуття права власності на бездоглядну домашню тварину. Так, в залежності від виду, до якого відноситься домашня тварина, встановлюється строк, після закінчення якого право власності переходить до особи, що знайшла тварину. Для робочої худоби (коні, буйволи тощо) та великої рогатої худоби (корови, бугаї тощо) такий строк становить шість місяців. Для інших видів домашніх тварин (собаки, кішки тощо) такий строк становить два місяці. Однак навіть по закінченні вказаних строків, право власності в особи, яку утримує тварину, буде виникати лише за наявності двох умов. По-перше, за цей час не виявлений власник цих тварин, по-друге, він не заявляє про своє право на них. Тобто, якщо пройшов вказаний вище строк і наявною є хоча б одна з названих умов — право власності на домашню тварину переходить до особи, що її знайшла.

В тих випадках, коли людина не може або не хоче утримувати знайдену тварину і відмовляється від набуття права власності на неї, ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої її було виявлено.

Стаття 342. Відшкодування витрат на утримання бездоглядної домашньої тварини та виплата винагороди

1.  У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням тварини, з вирахуванням вигод, здобутих від користування нею.

2.   Особа,  яка затримала бездоглядну домашню тварину, має право на винагороду відповідно до статті 339 цього Кодексу.

У разі своєчасного повернення домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, яка її утримувала, можуть вимагати від власника відшкодування завданих збитків, пов'язаних з утриманням тварини, її лікуванням, харчуванням, розшуком власника тощо. При цьому з цих сум вираховуються вигоди, здобуті від користування нею.

Частина друга статті, що коментується, має відсильний характер і вказує на необхідність при обчисленні винагороди за повернення домашньої тварини, користуватися правилами, що передбачаються в статті 339 ЦК (див. статтю та коментар до неї).

Стаття 343. Набуття права власності на скарб

1.  Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

2.  Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього.

Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

3.  У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.

4.  У разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.

Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двадцяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна.

5. Положення цієї статті не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов'язків.

Скарбом є навмисно закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності. Скарбом можуть бути не будь-яке сховане майно, а тільки гроші або інші цінні речі, тобто майно, що складає особливу цінність. На відміну від знахідки, при якій річ з володіння власника або іншої правомочної особи вибуває поза їх волею, скарбом можна вважати лише навмисно приховані цінності. Не можуть вважатися скарбом навмисно приховані цінності, власник яких відомий і не втратив на них право.

По зрівнянню з раніше діючим законодавством, стаття, що коментується, закріплює нові положення щодо долі скарбу. Якщо раніше скарб вважався власністю держави, то тепер він поступає у власність особи, якій належить майно, де був схований скарб, та особи, що його знайшла.

Виняток складають речі, що відносяться до пам'яток історії та культури. Виключного переліку таких речей в законі немає. Тому питання у разі виникнення спору повинно вирішуватися в судовому порядку на підставі наукової експертизи. В таких випадках власник майна, де був знайдений скарб, та особа, що знайшла його, мають право на винагороду, розмір якої встановлюється в частині четвертій коментованої статті. Винагороду сплачує державний фінансовий орган.

Особа, що знайшла скарб в чужому майні, стає учасником спільної часткової власності на скарб чи на винагороду. Частки можуть бути встановлені угодою сторін. У разі спору вони вважаються рівними. Спільна власність не виникає, якщо розкопки або пошук цінностей відбувалися без згоди власника майна, в якому знаходився скарб. Право на скарб в такому випадку має лише власник майна, а не особа, що знайшла скарб.

Попередні правила стосуються скарбів, що виявлені випадково. Але вони не застосовуються, коли метою розкопок та пошуку було виявлення скарбу. В таких випадках винагорода осіб, що проводили зазначені роботи, визначається угодою сторін або трудовим договором.

 

 

Стаття 344. Набувальна давність

1. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

2. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

3.  Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності.

Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває надувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування.

4. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Інститут набувальної давності вперше введений в національне законодавство даним ЦК. Цей інститут має своєю метою надати існуючим фактичним відносинам юридичного значення, слугує усталеності права та цивільного обігу. Треба вважати, що якщо власник майна тривалий час не виявляв наміру визнати річ своєю, то він погодився з її втратою, і при відсутності презумпції права державної власності, слід визнати цю річ власністю фактичного добросовісного володільця. Тобто інститут набувальної давності захищає права справжнього володільця проти попереднього.

Цей спосіб набуття права власності відноситься до перпіопочаткових, бо права набувача не базуються на попередній власності та відносинах правонаступництва, а базуються на сукупності обставин, зазначених в частині першій статті, що коментується. А саме, тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном, як своїм власним. Тривалість володіння припускає, що повинен закінчитися передбачений в законі строк, що розрізняється в залежності від виду речі (рухомої чи нерухомої), яка знаходиться у володінні. Строк цей передбачається для нерухомого майна у десять років, для рухомого — п'ять. При цьому давнісний володілець може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Добросовісне володіння припускає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно. Тому встановлення добросовісності залежить від підстав набуття майна. Необхідними умовами для набуття права власності за набувальною давністю є також відкритість та безперервність володіння. Володілець повинен володіти річчю відкрито, без таємниць. В іншому випадку виникають сумніви як щодо його добросовісності, так і до інших вимог, що потребує закон. Безперервність означає, що на протязі означеного в законі строку володілець не вчиняв дій, що свідчили б про визнання ним обов'язку повернути річ власнику, а також йому не пред'являвся правомочною особою позов про повернення майна.

Частина третя статті, що коментується, передбачає виникнення права власності за набувальною давністю у випадках, коли особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення. В такому разі строк набувальної давності збільшується: на нерухоме майно — п'ятнадцять років, а на рухоме — п'ять. При цьому строк набувальної давності починає текти не з моменту заволодіння майном, а з моменту закінчення строку позовної давності. Частина четверта встановлює обов'язковий судовий порядок набуття права власності за набувальною давністю на такі коштовні речі, як нерухоме майно, транспортні засоби та цінні папери.

 

 

Стаття 345. Набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності

1. Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

2.  Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Приватизація — це відчуження майна, що перебуває у державній чи комунальній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України. Приватизація є похідним способом виникнення права власності, бо разом з майном до осіб, що приватизували майно, переходять відповідні права та обов'язки.

Чинне цивільне законодавство містить великий перелік законодавчих актів щодо порядку проведення приватизації. До них відносяться: Закон України «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 року (у редакції Закону від 19 лютого 1997 р.); Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 6 березня 1992 року (у редакції Закону від 15 травня 1996 року); Закон України «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 року; Державна програма приватизації, що приймається щорічно, а також інші нормативні акти Кабінету Міністрів України, Президента України, а також відомчі нормативні акти, що прийняті Фондом державного майна України самостійно чи разом з іншими органами.