Печать

Глава 16 ПРАВОЧИНИ

Posted in Гражданское право - НПК Цивільний кодекс України (Є.О. Харитонов)

Глава 16 ПРАВОЧИНИ

Параграф 1. Загальні положення про правочини

Стаття 202. Поняття та види правочинів

1.  Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

2. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).

3.  Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.

Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

4.  Дво - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Положення коментованої статті стосовно того, що правочин — це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити поширювально у тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації тощо правовідносин. При цьому він може бути водночас і підставою припинення одних правовідносин та підставою виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж наймачем орендованого майна третій особі тягне припинення договору оренди та одночасно є підставою виникнення правовідносин відповідальності.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:

1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, котрі відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права;

2) правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління;

3) правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, котрі порушують цивільні права і тягнуть виникнення регулятивних відносин;

4)  воля в правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення не спрямоване спеціально на створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, котрі, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, слугують передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.

Ст. 203 ЦК розрізняє односторонні правочини і договори (двосторонні та багатосторонні правочини).

Одностороннім правочин визнається у разі, якщо для виникнення, припинення або іншої видозміни цивільних прав і обов'язків достатньо волевиявлення однієї сторони (наприклад, волевиявлення спадкодавця-заповідача при складанні заповіту). При цьому слід мати на увазі, що згадана «одна сторона» може бути представлена однією або кількома особами (ч. З ст. 202).

Двосторонній або багатосторонній правочин є договором. Договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (див. коментар до ст. 626 ЦК).

Прикладом двостороннього правочину може бути договір купівлі-продажу, оренди, дарування та ін. Прикладом багатостороннього правочину (багатостороннього договору) є договір про спільну діяльність (див. коментар до ст. 1130 ЦК). При цьому на кожній стороні як двостороннього, так і багатостороннього правочину може виступати кілька осіб.

Класифікація правочинів можлива і за іншими критеріями. Зокрема, розрізняють:

1) правочини реальні та консенсуальні.

Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків досить досягнення сторонами угоди з усіх істотних умов. З цього моменту правочин вважається укладеним і у його сторін виникають цивільні права і обов'язки. Таким договором є, наприклад, купівля-про-даж. Для реального правочину необхідна і домовленість сторін, і передача речі. Прикладом реальної угоди є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов'язки у сторін цього договору не виникають;

2) правочини сплатні та безоплатні.

У безоплатних угодах обов'язок здійснити матеріальні витрати має тільки одна зі сторін. Прикладом може бути договір дарування, в якому одна сторона безоплатно передає майно у власність іншій стороні. Сплатні правочини характерні наявністю зустрічного майнового еквівалента. Наприклад, в договорі купівлі-продажу одна сторона передає майно, але замість нього отримує його вартість;

3) правочини абстрактні та каузальні. Правочини, де вказано на підставі їхнього

укладення, називаються каузальними. До них належить більша частина договорів цивільного права. Абстрактними вважаються правочини, в яких не визначено підстав їхнього здійснення. Прикладом абстрактного правочину є видача векселя (див. коментар до ст. 198 ЦК);

4) правочини строкові та безстрокові.

У безстроковому правочині терміни та строки не застерігаються. Такий правочин, як правило, негайно набирає чинності і припиняється на вимогу однієї зі сторін (наприклад, договір оренди, укладений на невизначений термін). Строковим є правочин, у яких визначено момент виникнення у його сторін прав і обов'язків, тривалість їхнього існування, момент припинення тощо. Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або припинення прав і обов'язків пов'язується з настанням події, що має бути в майбутньому і щодо якої невідомо, настане вона чи ні (див. коментар до ст. 212 ЦК).

Можна назвати й інші види правочинів: легітарні (такі, що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом, але укладаються особами у результаті їхнього вільного волевиявлення), усні та письмові(див. коментар до ст. 205 ЦК), умовні та безумовні (див. коментар до ст. 212 ЦК), біржові (такі, що укладаються на біржах і відносно біржових товарів) і небіржові та ін.

 

Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину

1.  Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2.  Особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5.  Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, та неповнолітніх та непрацездатних дітей.

Умовами чинності правочинів є дотримання вимог:

1)  щодо змісту правочину. Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства, тобто фізичні та юридичні особи, повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлених у ЦК та інших актах цивільного законодавства (див. коментар до ст.ст. 12, 215, 216, 228 ЦК);

2) щодо цивільної дієздатності суб'єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності (див. коментар до ст.ст. 30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК). Порушення цієї вимоги тягне визнання правочину недійсним (див. коментар до ст.ст. 221-223, 227 ЦК);

3)  щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта (суб'єктів) правочину. Наявність правочину свідчить про єдність внутрішньої волі і волевиявлення суб'єкта (суб'єктів) правочину. Тому у випадку, коли воля суб'єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (мало місце насильство, особа знаходилася під впливом погрози, обману і т.д.), такі правочини визнаються недійсними (див. коментар до ст.ст. 229-233 ЦК);

4)  щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (простої або нотаріальної). Порушення вимог щодо форми правочину тягне за собою закону визнання його недійсним або настання інших наслідків (див. коментар до ст. 218-220 ЦК);

5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на настання правових наслідків, що обумовлені ним. Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним, як фіктивний, тобто, вчинений лише для виду (див. коментар до ст. 234 ЦК).

6)  щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, та неповнолітніх та непрацездатних дітей), то ці вимоги також охоплюються поняттям умов дійсності правочину, а їх порушення тягне визнання останнього недійсним (див. коментар до ст. 224 ЦК).

 

Стаття 204. Презумпція правомірності правочину

1. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин. Вона полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно.

Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права «Дозволено все, що прямо не заборонено законом», а також такі засади цивільного права, як свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (див. коментар до ст. З ЦК). Згідно з цими засадами припускається, що особа може, реалізуючи своє право свободи договору (а точніше - право свободи правочину) вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов'язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій в акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені.

Коментована стаття передбачає два шляхи спростування презумпції правомірності правочину:

1) визнання неправомірності, а отже і недійсності правочину прямим приписом закону.

У цьому випадку правочин є недійсним уже тому, що визначений, як такий у законі. Він неправомірний і не створює правових наслідків, будучи недійсним уже в момент вчинення, оскільки припис закону існує і забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціальне визнання його недійсним у судовому порядку не потребується. Але суд може визнати такий правочин дійсним (див. коментар до ст. 215 ЦК). Нікчемним є, наприклад, правочин, укладений з порушенням вимоги про обов'язкову нотаріальну форму (див. коментар до ст. 219);

2) визнання неправомірності, а отже, і недійсності правочину судом.

У цьому випадку презумпція правомірності правочину діє в момент укладення правочину, оскільки він не порушує заборони конкретної норми закону (або в момент укладення правочину порушення закону залишається прихованим, невідомим іншим особам). Проте, його правомірність може бути оспорена однією зі сторін або іншою заінтересованою особою, а відтак — правочин може бути визнаний судом недійсним. Однак варто звернути увагу на те, що й суд може визнати правочин недійсним на підставах, встановлених законом (див. коментар до ч. З ст. 215 ЦК). Тобто, і в цих випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за наявності припису закону, що забороняє такі дії. Втім, правом суду є виходити з того, що припис із забороною може міститися або у спеціальних нормах ЦК (ст. 222, 223, 225 та ін.), або випливати із правил 13 ЦК про межі здійснення цивільних прав (див. коментар до ст. 13).

Стаття 205. Форма правочину. Способи волевиявлення

1. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

2. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

3. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Форма правочину — це спосіб вираження волі осіб, які беруть у ньому участь. Коментована стаття передбачає можливість вияву волі (волевиявлення) як в усній, так і в письмовій формі (простій чи з нотаріальним посвідченням).

У простій письмовій формі правочин можна вчинити шляхом складання певного документу (договору, довіреності), підписаного особами, які беруть участь у правочині. Правочин також може бути вчинений шляхом обміну листами, телеграмами тощо, підписаними особами, які їх посилають.

Правочин вважається вчиненим у письмовій формі з нотаріальним посвідченням, коли укладений документ завірений державним або приватним нотаріусом, а у місцях, де нема нотаріусу, іншою посадовою особою, уповноважену законом вчиняти нотаріальні угоди (ст. 40 Закону України «Про нотаріат»).

Частина 3 ст. 206 допускає можливість вираження волі в правочині шляхом мовчання. Мовчання має правове значення тільки у тому випадку, якщо законом або угодою сторін йому надане таке значення. Так, якщо орендар продовжує користуватися майном після спливу строку договору при відсутності заперечень з боку орендодавця, договір вважається поновленим на тих самих умовах на невизначений строк (див. коментар до ст. 764 ЦК). У цьому випадку подовження орендних відносин відбувається фактично шляхом мовчазної згоди сторін.

Стаття 206. Правочини, які можуть вчинятися усно

1.  Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

2.  Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з іншою стороною, має бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів.

3. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить положенням договору або закону.

За загальним правилом, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення. Характерною рисою таких правочинів є збіг у часі двох стадій їх розвитку — виникнення і припинення шляхом виконання. Звичайно у таких випадках ідеться про правочини, які укладаються на невелику суму, або з приводу яких рідко виникають спори. Це правочини фізичних осіб між собою на суму, що не перевищує двадцятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходу громадян. Усно може бути укладений правочин з будь-яким суб'єктним складом і незалежно від суми, що виконується безпосередньо під час його укладення, як, наприклад, договір купівлі-продажу за готівку. У цьому випадку будь-якій фізичній або юридичній особі, яка оплатила товари або послуги на підставі усного правочину з іншими юридичними або фізичними особами, за її бажанням має бути виданий документ, що підтверджує підстави і суму отриманих грошей. Проте не допускається усне вчинення правочинів, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (див. коментар до ст. 218 ЦК).

Частина 2 ст. 207 ЦК передбачає обов'язок організацій, які оплатили товари або послуги, вимагати від контрагента письмового підтвердження отриманої суми грошей та підстав для їх отримання. Правочини на виконання договору можуть за домовленістю сторін вчинятися в усній формі навіть тоді, коли за загальним правилом для самого договору передбачена письмова форма. Проте усні правочини на виконання письмового договору не допускаються, якщо це суперечить договору або закону.

Стаття 207. Вимоги до письмової форми правочину

1. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

2. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

3.  Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

4. Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Коментована стаття встановлює, що письмовою формою вважається фіксація змісту правочину в одному або кількох документах. Це може бути єдиний письмовий документ (договір), підписаний усіма учасниками правочину. Це може бути кілька документів, що складаються окремо, але відображають узгодження волі сторін — листи, телеграми тощо. Крім того, правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо воля сторін вчинена за допомогою телетайпного, електронного або інших технічних засобів зв'язку.

Обов'язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно вчиняють підпис на відповідному документі при укладенні правочину. Документи у правочині, сторонами якого є юридичні особи, підписуються особами, уповноваженими на це установчими документами (статутом, засновницьким договором) та скріплюються печаткою юридичної особи.

Частина 3 ст. 207 ЦК допускає використання при укладенні правочину факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису. Але допускається це лише тоді, коли такий порядок підпису: або передбачений законом; або сторонами заздалегідь досягнута згода, яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису.

За фізичну особу, котра внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших причин не може власноручно підписатися, правочин за її дорученням може підписати інша особа. Проте фізична особа, яка підписала правочин за того, хто його вчиняє, не вважається стороною правочину, а є лише виконавцем фізичної дії. Підпис особи, яка підписала правочин, що потребує нотаріальної форми, засвідчується нотаріусом, або посадовою особою, котра має право вчиняти нотаріальні дії. При цьому той, хто посвідчує підпис, має вказати причини, з яких текст правочину не був підписаний тією особою, що вчиняє правочин. Підпис особи, яка підписала правочин, що не потребує нотаріальної форми, може бути засвідчений відповідною посадовою особою (директором фірми, начальником відділу кадрів, керівником житло-во-експлуатаційної організації, ректором, деканом, головним лікарем і т.д.) за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка вчиняє правочин. У цьому випадку той, хто посвідчує підпис, не повинен вказувати причини, з яких текст правочину не був підписаний тією особою, що вчиняє правочин. Таке рішення пояснюється тим, що проста письмова форма застосовується щодо укладення правочинів, які мають менше значення, стосуються менш цінних речей, ніж ті, що посвідчуються нотаріально. Крім того, обов'язок вказувати причини, з яких текст правочину не був підписаний тією особою, що вчиняє правочин, покладається на нотаріуса та інших осіб, що мають право вчиняти нотаріальні дії, з тих міркувань, що вони повинні перевіряти відповідність правочинів, які посвідчують, вимогам закону (див. коментар до ст. 203 ЦК). Що ж стосується посадових осіб, які посвідчують підписи на правочині за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка вчиняє правочин, то на них обов'язок здійснення такого контролю закон не покладає.

 

Стаття 208. Правочини, які належить вчиняти у письмовій формі

1. У письмовій формі належить вчиняти:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

3)  правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Згідно із ст. 208 ЦК у простій письмовій формі мають укладатися правочини між юридичними особами; правочини між фізичною та юридичною особою (крім випадків, коли момент вчинення правочину збігається з виконанням (див.

коментар до ст. 206 ЦК); правочини фізичних осіб між собою, на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; інші правочини, для яких письмова форма передбачена законом. У документі має бути вказаний зміст правочину, його сторони, які повинні засвідчити документ своїм підписом (а якщо це юридичні особи, то ще й скріпити печаткою). Законодавчими актами та угодою сторін можуть встановлюватися додаткові вимоги, яким має відповідати укладений правочин (спеціальна форма тощо). У випадках, прямо вказаних у законі, або за погодженням сторін, недотримання простої письмової форми тягне недійсність правочину (див. коментар до ст. 218 ЦК). Зокрема, безпосередньо у ЦК передбачена обов'язковість дотримання простої письмової форми (під страхом нікчемності правочину) у випадках вчинення правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання (див. коментар до ст. 547 ЦК).

Стаття 209. Нотаріальне посвідчення правочину

1. Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

2. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

3. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

4. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

Для деяких правочинів ЦК та інші акти цивільного законодавства передбачають обов'язкове нотаріальне посвідчення відповідного документу, у вигляді якого цей правочин вчинений. Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце здійснення, наміри суб'єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини офіційно зафіксовані нотаріусом, і розглядаються як встановлені і достовірні.

У разі відсутності в населеному пункті нотаріуса, необхідні дії здійснюють уповноважені на це службові особи органів місцевого самоврядування. Крім того, у випадках, встановлених законом, до нотаріального посвідчення правочину прирівнюється його посвідчення певною посадовою особою: командиром військової частини, головним лікарем лікарні, капітаном морського судна тощо (див. коментар до ст.ст. 245, 1250, 1251 ЦК).

Необхідність вчинення правочину в нотаріальній формі, як правило, передбачена стосовно майна, що має значну цінність. Так, п. 27 інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України включає перелік правочинів, які підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. До них, зокрема, належать:

договори про відчуження (купівля-продаж, дарування, рента, довічне утримання) житлового будинку, іншої нерухомості (див. коментар до ст.ст. 657, 719, 732, 745 ЦК);

договори про заставу нерухомого майна транспортних засобів, космічних об'єктів (див. коментар до ст. 577 ЦК);

договори про відчуження земельних ділянок, які знаходяться в колективній або приватній власності;

договори купівлі-продажу майна державних підприємств (ст. 27 Закону «Про приватизацію майна державних підприємств»);

шлюбний договір (ст. 94 СК України);

заповіти (див. коментар до ст. 1247 ЦК);

спадковий договір (див. коментар до ст. 1304 ЦК);

довіреність на вчинення правочинів, які потребують обов'язкової нотаріальної форми, а також на здійснення дій відносно підприємств, закладів, організацій, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допускається інша форма довіреності (див. коментар до ст. 245 ЦК).

Правочин, який посвідчується нотаріально, має відповідати вимогам, встановленим ст. 203 ЦК: зміст правочину не може суперечити нормам ЦК та іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усинов-лювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (див. коментар до ст. 203 ЦК). У випадку коли правочин не відповідає хоча б одній із перерахованих вимог, він не може бути визнаним укладеним з дотриманням встановленої нотаріальної форми.

За погодженням суб'єктів, які вчиняють правочин, нотаріальному посвідченню підлягає будь який правочин, навіть якщо ця вимога не є обов'язковою. Слід зазначити, що використання цієї можливості є цілком виправданим, оскільки перевірка змісту правочину нотаріусом уже сама по собі служить гарантією того, що цей зміст відповідає вимогам закону. До того ж, нотаріальне посвідчення правочину полегшує з'ясування обставин справи, якщо виникає спір щодо істотних умов правочину та їхнього тлумачення.

Стаття 210. Державна реєстрація правочину

1. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

2. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Реєстрації підлягають лише ті правочини, щодо яких така вимога прямо встановлена у законі. Наприклад, ст. 657 ЦК передбачає обов'язкову письмову форму з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією для договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (див. коментар до ст. 657 ЦК).

Реєстрація має дві головні мети. По-перше, проводиться облік цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце своєрідний додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його укладення тощо.

Правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчиненим лише з моменту його державної реєстрації (ч.І ст. 210 ЦК). Звідси випливає висновок, що при недотриманні вимоги стосовно реєстрації правочину, у тих випадках, коли така реєстрація визнана законом обов'язковою, такий правочин вважається неукладеним, а отже, не має юридичної сили. Ця вада правочину може бути усунена шляхом вчинення дій з його реєстрації. У цьому випадку виникає питання про момент, з якого такий правочин може вважатися укладеним: з моменту підписання, з моменту нотаріального посвідчення чи з моменту реєстрації? Аналіз змісту ст. 210 ЦК дає змогу дійти висновку, що цивільні права і обов'язки у сторін такого правочину можуть виникати тільки з моменту його реєстрації (дати внесення відповідного запису у документи, де фіксується реєстрація).

ЦК не встановлює конкретних правил реєстрації, правочинів, вказуючи натомість, що перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Стаття 211. Місце вчинення правочину

1. Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;

2) місце вчинення дво - або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до статті 647 цього Кодексу.

Одним із практично важливих (особливо при виникненні спору) є питання про місце вчинення правочинів. Зокрема, встановлення місця вчинення правочину може мати значення при визначенні підсудності спору, при визначенні місця оподаткування при укладенні правочину за участю іноземного елементу тощо.

Варто звернути увагу на те, що у коментованій статті розрізняються два випадки визначення місця вчинення правочину: 1) стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво - або багатостороннього правочину.

Стосовно одностороннього правочину правило про встановлення місця його вчинення безпосередньо сформульоване у ст. 211 ЦК: місцем вчинення є місце волевиявлення сторони. При цьому слід взяти до уваги, що волевиявлення можливе у різних формах: усній, письмовій, з нотаріальним посвідченням, з наступною державною реєстрацією (див. коментар до ст.ст. 207-210 ЦК). Відповідно форма волевиявлення може полегшувати або утруднювати встановлення місця вчинення правочину. Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочину в усній формі. Достатньо складно встановити і місце вчинення правочину у простій письмовій формі. Хіба що, у ньому самому може міститися вказівка на таке місце або воно може випливати зі змісту правочину. Наприклад, довіреність у простій письмовій формі може бути посвідченою посадовою особою за місцем перебування або проживання особи, котра видає довіреність (див. коментар до ст. 245 ЦК). Відтак, і місцем видачі довіреності буде вважатися місце, де засвідчено підпис того, хто її видав. Простіше встановити місце вчинення правочину, якщо він посвідчується нотаріально. Наприклад, місцем вчинення заповіту є місце, де він був складений і нотаріально посвідчений (див. коментар до ст. 1247-1248 ЦК).

Місце вчинення дво - або багатостороннього правочину (договору) визначається відповідно до правил ст. 647 ЦК. Ця норма передбачає, що договір є укладеним у місці проживання фізичної особи (див. коментар до ст. 29 ЦК) або за місцезнаходженням юридичної особи (див. коментар до ст. 93 ЦК), яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором (див., коментар до ст. 647 ЦК).

Складно встановити місце вчинення правочину, який підлягає державній реєстрації, у випадку, коли укладення договору відбулося в одному місці, а реєстрація — в іншому. Оскільки такий правочин набуває чинності з моменту його державної реєстрації (див. коментар до ст. 210 ЦК), то вирішальне значення мусить мати не місце волевиявлення чи місце проживання фізичної особи, або місцезнаходження юридичної особи, а місце державної реєстрації правочину. Адже до такої реєстрації правочин вважається таким, що не укладений взагалі.

 

 

Стаття 212. Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини

1.  Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

2.  Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна обставина).

3. Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.

4. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини, нерідко називають «умовними правочинами», маючи на увазі правочини, щодо яких виникнення, припинення або видозміни цивільних прав і обов'язків пов'язані з настанням певної події. При цьому вказана подія має відповідати двом вимогам: 1) вона ще тільки має настати в майбутньому; 2) щодо неї невідомо точно: настане вона чи ні.

Залежно від того, чи пов'язують сторони з нею виникнення, зміну, чи припинення правовідносин, умова може бути відкладальною або скасувальною.

Якщо настання умови тягне виникнення, зміну або інші видозміни цивільних прав і обов'язків, то це умова відкладальна. Значення її в тому, що у момент укладення правочину права та обов'язки сторін ще не виникають: їх виникнення відкладене до настання певної події. Наприклад, якщо здачу квартири в оренду пов'язують зі вступом сина до вищого навчального закладу, то має місце відкладальна умова.

Якщо настання умови тягне припинення цивільних прав і обов'язків, то це умова скасувальна. Наприклад, якщо квартиру здано в оренду до вступу сина до вищого навчального закладу, то має місце скасувальна умова.

Частинами третьою та четвертою коментованої статті передбачені засоби запобігання недобросовісному сприянню настання умови або створенню перешкод для настання умови з боку учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, що є умовою набрання чинності або припинення правочину недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Навпаки, якщо сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла настанню обставини, з якою пов'язують виникнення, припинення або видозміни правовідносин, то припускається, що ця обставина не настала. Таким чином, і в одному, і в другому випадку умова ніби захищається від «стороннього» впливу і їй повертаються властивості факту об'єктивної дійсності.

Стаття 213. Тлумачення змісту правочину

1.  Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

2. На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

4. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Правочин — це дія особи, яка відображає внутрішню волю останньої. Якщо волевиявлення виражене нечітко, можливе різне тлумачення волі сторін правочину. Тому виникає необхідність у встановленні особливих правил тлумачення волі сторони правочину.

Коментована стаття встановлює: 1) суб'єкти тлумачення правочину (ч.1-2 ст. 213); 2) правила тлумачення правочину (ч. 3-4 ст. 213).

Суб'єктами тлумачення правочину, передусім, є його сторона (сторони). Це цілком природно, оскільки саме вони найкраще знають, якою була їхня воля, що дійсно малося на увазі при укладенні правочину і що вони збиралися виразити через волевиявлення.

При вчиненні одностороннього правочину такого «автентичного» тлумачення, як правило, достатньо, і суперечок у більшості випадків не виникає. Хіба що інші особи, інтереси яких зачіпає односторонній правочин, можуть звернутися до суду, якщо доведуть, що особа, яка вчинила правочин, недобросовісно тлумачить його, зловживаючи своїм суб'єктивним цивільним правом (див. коментар до ст. 13 ЦК).

При тлумаченні двостороннього або стороннього правочину вірогідність розбіжностей у

трактуванні тих чи інших положень договору є набагато вищою: адже кожен із його учасників може мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевиявлення контрагента (контрагентів) за договором. Тому у цьому випадку тлумачення договору на вимогу однієї, обох або усіх сторін правочину рішення про тлумачення змісту правочину може постановити суд.

Правила тлумачення правочину (чч. 3-4 ст. 213 ЦК) мають застосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сторонами, так і при тлумаченні правочину судом. Але якщо при автентичному тлумаченні вказана норма має характер рекомендацій, то у випадку тлумачення змісту правочину судом застосування правил ч. З і 4 ст. 213 ЦК є обов'язковим.

Правила тлумачення правочину визначені законом за принципом «концентричних кіл», тобто, при неможливості витлумачити положення договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються все нові й нові критерії перевірки правильності того чи іншого трактування умов договору. Ця система «концентричних кіл» виглядає таким чином:

- по-перше, при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (буквальне, граматичне тлумачення);

— по-друге, у разі, коли буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);

- по третє, якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлумачення не дають змоги встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, використовуються будь-які обставини, що можуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійсній волі учасника (учасників) правочину: враховуються мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (комплексне тлумачення).

Стаття 214. Відмова від правочину

1.  Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

2.  Особи, які вчинили дво - або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть І в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

3.  Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

4. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.

Оскільки правочин є однією з головних підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, положення ст. 214 слід розглядати у комплексі з правилами, які містяться у главах, присвячених зобов'язанням взагалі і договірним зобов'язанням, зокрема (ст. 615, 651, 653,1149, 1153 та ін. ЦК).

Наслідки відмови від правочину залежать від того, чи є він одностороннім правочином, чи договором. Відмовитися від одностороннього правочину достатньо просто. Це пояснюється тим, що за особою, яка вчинила правочин, зберігається свобода волі, у тому числі, право відмовитися від одностороннього правочину, але за умови, що ця відмова не порушує права інших осіб (див. коментар до ст. 13 ЦК). Порушені відмовою від одностороннього правочину цивільні права іншої особи підлягають захисту згідно з правилами глави третьої ЦК (див. коментар до ст.ст. 16—23 ЦК). Відмова від договору допускається, як указує ч. 2 ст. 214 ЦК, за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом. Але слід враховувати, що згідно ст. 651 ЦК відмова від договору (розірвання договору) можлива й на інших підставах. Зокрема, у самому договорі можуть бути передбачені підстави, за яких договір може бути припинений і односторонньому порядку за ініціативою однієї зі сторін. Наприклад, у договорі може бути застережене право особи відмовитися від договору, якщо він не виконується відповідно до встановлених строків, боржник не виконує окремих умов договору тощо. У випадку розбіжностей оцінки достатності підстав для односторонньої відмови від договору спір вирішується судом (див. коментар до ст. 651 ЦК). Варто звернути увагу на те, що свобода відмови від договору, зберігається навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

Коментована стаття також передбачає процедурні (процесуальні) та матеріальні гарантії для всіх учасників відносин, пов'язаних з відмовою від правочину. Процедурною гарантією є вимога вчинення відмови від правочину у такій самій формі, в якій було вчинено правочин. На матеріальні гарантії цивільних прав учасників відносин, пов'язаних з відмовою від правочину, вказує ч. 4 ст. 214 ЦК, котра передбачає, що правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін. Отже сторони можуть самі визначити наслідки відмови від договору (це має місце, за звичай, у випадках припинення договору за взаємною згодою). У деяких випадках наслідки відмови визначаються безпосередньо у законі. Це, передусім, має місце при відмові від одностороннього правочину, а також у випадках, якщо у договорі, що припиняється (розривається), нема вказівки на наслідки його припинення (див. коментар до ст. 653 ЦК).

 



 

Параграф 2. Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону

 

 

Стаття 215. Недійсність правочину

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3.  Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Коментована стаття, визначаючи підстави недійсності правочину, вказує на необхідність дотримання в момент вчинення правочину вимог, які встановлені ст. 203 ЦК. Отже, можна вважати, що умови чинності правочину водночас є умовами його дійсності, які у загальному вигляді визначені у ст. 203 ЦК (див. коментар до ст. 203). Зокрема, умовами чинності (дійсності) правочину є такі вимоги:

1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3)  волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним;

6) мають бути дотримані спеціальні вимоги до укладення певних видів правочинів.

Порушення перелічених умов тягне за собою недійсність правочину. Виняток складають випадки недотримання вимоги щодо форми правочину, встановленої законом. Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не тягне недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування. Оскільки за допомогою свідчень свідків зробити це у випадку порушення письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази, аудіо-відеозаписи тощо (див. коментар до ст. 218 ЦК).

Коментована стаття розрізняє нікчемні та оспорювані правочини. Нікчемним (або, як ще кажуть, «абсолютно недійсним») визнається правочин, якщо його недійсність встановлена законом (ч. 2 ст. 215). Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у правовій нормі, то вони вважаються недійсними з моменту їхнього укладення, незалежно від пред'явлення позову та рішення суду, (іноді такі правочини називають «мертвонародженими»). Отже, у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за поданням сторін або зацікавлених осіб можуть бути визнанні судом дійсними. Це, наприклад, передбачена ч. 2 ст. 219 ЦК можливість визнання судом дійсним правочину, який укладений з порушенням нотаріальної форми (див. коментар до ст. 219 ЦК).

Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані, їх відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини припускають дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов'язки. Проте їхня дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Тобто, хоча безпосередньо правовою нормою їхня недійсність не передбачається, але, разом із тим, у сторони правочину або зацікавленої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою, що обмежена у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може визнати такий правочин недійсним, у разі, коли буде встановлено, що цей правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати (див. коментар до ст. 223 ЦК).

При розгляді питань про визнання правочинів недійсними згідно з роз'ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про визнання правочинів недійсними» від 28 квітня 1978 р. зі змінами від 25 грудня 1992 р. слід виходити з того, що визнання правочину недійсним можливе і в інших випадках порушення правочи-ном особистих або майнових прав суб'єктів цивільного права, навіть якщо для них не встановлені спеціальні правила визнання правочинів недійсними.

Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2.  Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

3.  Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

4.  Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Коментар див. після ст. 217.

Стаття 217. Правові наслідки недійсності окремих частин правочину

1. Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

1. За загальним правилом, встановленим ст. 216 ЦК, наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону (ст. 203 та ін. ЦК) і визнається недійсним, є двостороння реституція.

Двостороння реституція полягає у тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним, неможливо (наприклад, предметом правочину було користування майном, надання послуг тощо), то підлягає поверненню вартість того, що одержано. Тобто провадиться відшкодування одержаного за недійсним правочином у грошовій формі. Оцінка розміру відшкодування провадиться не за тими цінами, що існували на момент укладення правочину, і не тими, що були на момент подання позову, а за цінами, що існують на момент відшкодування. Якщо відшкодування провадиться добровільно, то таким моментом є момент розрахунків між сторонами. Якщо ж відшкодування провадиться на підставі рішення суду, то ціни визначаються на момент виконання судового рішення про відшкодування одержаного за правочином, який визнаний судом недійсним.

Двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який настає незалежно від наявності вини сторін правочину у тому, що правочин є недійсним. У тих випадках, коли визнанню правочину недійсним сприяла провина однієї зі сторін, двостороння реституція може супроводжуватися додатковими негативними наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні (сторонам) правочину або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (див. коментар до ст. 22, 23 ЦК).

Спеціальними нормами можуть бути встановлені особливі умови застосування вказаних вище загальних наслідків або особливі правові наслідки для окремих видів недійсних право-чинів (наприклад, підвищена або обмежена відповідальність однієї зі сторін тощо). Наприклад, щодо правочинів, здійснених внаслідок обману, додаткові майнові наслідки для винної сторони передбачені ч. 2 ст. 230, яка встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (див. коментар до ст. 22, 23, 230 ЦК).

Оскільки дійсність чи недійсність нікчемного правочину визначається безпосередньо законом і не залежить від волі сторін, то наслідки його недійсності визначаються безпосередньо законом. При цьому правові наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Проте, суд із власної ініціативи, керуючись власними переконаннями і матеріалами справи, має право визначати, які саме наслідки недійсності нікчемного правочину будуть застосовуватися у кожному окремому випадку. При цьому пропозиції або бажання сторін не мають правового значення.

2. Ст. 217 ЦК враховує, що правочин за своїм змістом може знаходитися у різному співвідношенні з вимогами закону: деякі з умов правочину можуть відповідати вимогам закону, інші — ні. У зв'язку з цим встановлено два варіанти вирішення питання про юридичну долю правочину. Якщо вимогам закону суперечать істотні умови правочини, то він є або має бути визнаним судом недійсним у цілому. У тих випадках, коли закону суперечать неістотні умови правочини, без яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тій частині, яка відповідає закону).

Отже недійсність окремих частин правочину не виключає дії правочину взагалі лише у випадках, коли можна припустити, що правочин був би укладений і без включення її недійсних частин. Якщо підстав для такого припущення немає, то правочин визнається недійсним. Наприклад, правочин, вчинений із перевищенням повноважень, може бути визнаний судом дійсним у тій частині, яка відповідає повноваженням представника (див. коментар до ст. 241 ЦК).

 

Стаття 218. Правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину

1. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

2. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Загальне правило про наслідки недодержання вимоги щодо «простої» письмової форми правочину, тобто, такої, що не потребує нотаріального (або прирівняного до нього) посвідчення, полягає у встановленні презумпції дійсності такого правочину, якщо законом не передбачено спеціально, що недодержання письмової форми правочину тягне недійсність останнього.

Але порушення простої письмової форми все ж таки тягне певні негативні наслідки для його сторін. Вони полягають у тому, що у разі заперечення його учасниками факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Визнання існування правочину, встановлення його змісту може ґрунтуватися на письмових доказах, фіксації угоди засобами аудіо -, відеозапису, інших аналогічних доказах.

Для деяких видів правочинів спеціальним законом може передбачатися недійсність на випадок недодержання щодо них простої письмової форми. Наприклад, згідно зі ст. 546 ЦК, правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання (неустойка, порука, застава та ін.), вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним (див. коментар до ст. 546 ЦК).

Отже, для цих видів правочинів загальним правилом е визнання їх недійсними у випадку порушення вимоги щодо форми такого правочину. Проте із цього правила існує виняток. Якщо такий правочин укладений усно і одна зі сторін учинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним. Наприклад, домовленість щодо сплати неустойки на випадок невиконання договору була досягнута у вигляді додаткової угоди до основного договору і письмового оформлення не набула. Після порушення умов основного договору порушник сплатив штраф, але потім зажадав його повернення, посилаючись, що усна угода про неустойку є недійсною. Однак суд згідно з ч. 2 ст. 218 ЦК може визнати угоду про встановлення неустойки дійсною, оскільки сторони своїми діями (виконання та прийняття виконання) підтверджують наявність між ними правовідносин та свої права і обов'язки у цих правовідносинах.

 

Стаття 219. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину

1. У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

2. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Коментар див. після ст. 220.

 

Стаття 220. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору

1. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

2. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Ст. 219 та 220 ЦК встановлюють наслідки недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення правочинів. При цьому розрізняються дві ситуації: 1) порушення вимоги про нотаріальну форму одностороннього правочину; 2) порушення вимоги про нотаріальну форму дво- і багатостороннього правочину (договору).

1.  Правила про обов'язковість нотаріального посвідчення встановлені щодо окремих, найбільш значущих правочинів. Зокрема, обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають: заповіти (ст. 1247 ЦК); довіреність на здійснення правочинів, які потребують нотаріальної форми; довіреність, яка видається в порядку передоручення (ст. 245 ЦК); інші правочини, для яких законодавством передбачена обов'язкова нотаріальна форма (ст. 577 та ін. ЦК). Разом із тим, за бажанням особи нотаріально посвідченим може бути будь-який односторонній правочин.

У разі недотримання обов'язкової нотаріальної форми одностороннього правочину, такий правочин є нікчемним. Проте, за певних умов відсутність необхідного нотаріального посвідчення правочину може бути компенсована судовим рішенням. Частина 2 ст. 219 ЦК передбачає, що суд може визнати такий правочин дійсним за наступних умов: 1) якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила; 2) якщо нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від волі особи. При визнанні такого правочину дійсним суд також має перевірити чи підлягав цей правочин нотаріальному посвідченню і чи не містить цей правочин якихось умов, що суперечать закону (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про визнання правочинів недійсними» від 28 квітня 1978 р. зі змінами від 25 грудня 1992 р.).

2. Цивільне законодавство, зокрема, ЦК, інші закони, Інструкція про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України (п.27) містить також перелік договорів, що підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. До них, зокрема, належать: договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) житлового будинку та іншого нерухомого майна; договори про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, товарів в обігу або в переробці; договори про відчуження земельних ділянок, які знаходяться в колективній або приватній власності; договори купівлі-продажу майна державних підприємств; шлюбні контракти; інші договори, для яких чинним законодавством передбачена обов'язкова нотаріальна форма (див. коментар до ст. 209 ЦК).

Недодержання нотаріальної форми договору тягне його нікчемність, він не породжує тих прав і обов'язків, яких бажали сторони. Натомість настає двостороння реституція: сторона договору повертає іншій стороні усе отримане за таким договором, а при неможливості повернути отримане у натурі — відшкодувати його вартість у грошовій формі (див. коментар до ч.І ст. 216 ЦК).

Іноді нотаріальне посвідчення договору може бути компенсоване рішенням суду. Це можливо за дотримання таких вимог: 1) сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору; 2) така домовленість підтверджується письмовими доказами; 3) відбулося повне або часткове виконання договору; 4) одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення (ч.І ст. 220 ЦК). У разі позитивного рішення суду наступне нотаріальне посвідчення договору не потребується: судове рішення має тут «компенсаторне» значення. Звідси випливає, що це правило не може бути застосоване: якщо сторонами не було досягнуто домовленості щодо всіх істотних умов договору; якщо відсутні письмові докази того, що така угода мала місце; якщо не відбулося повне або часткове виконання договору. Крім того, має бути встановленим факт ухиляння іншої сторони від нотаріального посвідчення договору.

При визнанні договору дійсним (так само, як при визнанні дійсним будь-якого правочину такого роду), суд має перевірити чи підлягає цей договір нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідченим і чи не містить такий договір якихось протиправних умов (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про визнання правочинів недійсними» від 28 квітня 1978 р. зі змінами від 25 грудня 1992 р.).

 

 

Стаття 221. Правові наслідки вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності

1.  Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

2. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним.

На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.

3.  Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то вона зобов'язана повернути особам, вказаним у частині першій цієї статті, все те, що вона одержала за таким право-чином від малолітньої особи.

4. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

5.  Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у натурі. У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка.

6. У разі вчинення неповнолітньою особою правочину з малолітньою особою настають наслідки, встановлені частиною третьою статті 222 цього Кодексу.

Межі цивільної дієздатності (правочиноздатності) неповнолітніх, що не досягли чотирнадцяти років, обмежуються правом самостійно здійснювати дрібні побутові правочини (див. коментар до ч. І ст. 31 ЦК).

Ґрунтуючись на цьому, ч. 1 ст. 221 ЦК визначає наслідки порушення цієї вимоги. Зокрема, вона передбачає, що правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним із них — тим, з ким дитина проживає (якщо батьки живуть окремо), або опікуном.

Схвалення можливе як у активній (шляхом заяви про схвалення), так і в пасивній формі. Причому перевага у ЦК надається пасивному схваленню: правочин вважається схваленим, якщо батьки (усиновлювачі або опікун), дізнавшись про вчинення правочину малолітнім, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні.

У разі відсутності схвалення дій малолітньої особи, правочини, які вчинені нею, є недійсними. Для визнання такого правочину недійсним, необхідно: 1) щоб хоча б однією з його сторін виступала особа, яка не досягла чотирнадцяти років; 2) щоб правочин виходив за межі дрібного побутового; 3) щоб було відсутнє схвалення дій малолітнього з боку осіб, вказаних у ч. 1 ст. 221 ЦК.

Наслідки визнання договору, вчиненого малолітнім, відрізняються залежно від того, хто є його контрагентом — особа з повною дієздатністю, особа частково дієздатна чи особа недієздатна.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то має місце двостороння реституція. При цьому фізична особа з повною цивільною дієздатністю зобов'язана повернути батькам (усино-влювачам) або опікуну малолітнього все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи. У свою чергу, батьки (усиновлю-вачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Поверненням у первісний стан відносини сторін вичерпуються у випадку, якщо дієздатна особа доведе, що не знала про вік другої сторони. Проте, якщо буде встановлено, що у момент вчинення правочину дієздатна особа знала або могла знати про вік другої сторони, то вона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину.

Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, ст. 221 ЦК передбачає двосторонню реституцію: кожна зі сторін правочину зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у натурі. При цьому наявність чи відсутність вини самого малолітнього, його батьків (усиновлювачів) або опікуна до уваги не береться — досить самого факту укладення та виконання такого правочину. Але вина батьків (усиновлювачів) або опікуна набуває юридичного значення у тому разі, коли повернення майна неможливе. Тоді відшкодування вартості майна, переданого за правочином одним малолітнім іншому, провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо суд встановить, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було його предметом, сприяла винна поведінка цих осіб.

Якщо неповнолітня особа вчинила правочин з малолітньою особою, то має місце двостороння реституція, але з можливістю субсидіарного залучення до участі у відшкодуванні збитків батьків (усиновлювачів) або піклувальника (див. коментар до ч. З ст. 222 ЦК).

На вимогу заінтересованої сторони правочин, вчинений малолітнім, може бути визнаний судом дійсним, але за умови, що він вчинений на користь малолітнього. Вимоги про визнання такого правочину дійсним можуть пред'являти батьки (усиновлювачі), опікуни, особи, що не досягла чотирнадцяти років, або дієздатна сторона правочину.

 

 

Стаття 222. Правові наслідки вчинення правочину неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності

1. Правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

2.  Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

3. Якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник зобов'язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

Особи у віці від 14 до 18 років цивільно-правові правочини можуть укладати, за загальним правилом, лише зі згоди своїх батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Однак у випадках, передбачених у законі, неповнолітні у віці від 14 до 18 років можуть здійснювати деякі цивільно-правові дії самостійно (укладати дрібні побутові правочини, робити внески у кредитні установи і розпоряджатися ними, укладати правочини, пов'язані з розпорядженням заробітною платою або стипендією вчиняти дії щодо здійснення авторських або винахідницьких прав (див. коментар до ст. 32 ЦК). Проте будь-який укладений неповнолітніми правочин може набути юридичного значення у випадку активного або пасивного схвалення його батьками (усиновлювачами) або піклувальником неповнолітнього (див. коментар до ст. 221 ЦК).

Відсутність згоди і наступного схвалення батьків (усиновлювачів), піклувальників правочину, укладеного неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, є підставою для визнання судом такого правочину недійсним за позовом заінтересованих осіб (батьків, усиновлювача, піклувальника). У випадку, якщо такий позов не пред'явлений, правочин є дійсним, оскільки фактично має місце схвалення його вказаними особами.

У разі визнання недійсним правочину, укладеного між неповнолітніми, настає двостороння реституція: кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник залучаються до субсидіарної відповідальності. Це означає, що вони зобов'язані відшкодувати завдані таким правочином збитки, якщо їхня винна поведінка сприяла вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

Якщо контрагентом неповнолітнього у пра-вочині була повнолітня особа, то у випадку визнання правочину недійсним настає двостороння реституція: сторони повертаються у стан, який існував до правочину. Крім того, якщо друга сторона правочину знала або мала знати про вік неповнолітнього і про відсутність згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника на здійснення такого правочину, то вона зобов'язана відшкодувати неповнолітньому збитки або втрату його майна.

Дія ст. 222 ЦК не поширюється на правочини, укладені неповнолітніми особами, яким дієздатність надана до досягнення вісімнадцятилітнього віку (див. коментар до ст. 35 ЦК).

 

 

Стаття 223. Правові наслідки вчинення правочину фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності

1. Правочин, який вчинила фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений ним у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

2. У разі відсутності такого схвалення право-чин за позовом піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати.

Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може вчиняти правочини за межами її цивільної дієздатності тільки зі згоди піклувальника або з наступним схваленням ним такого правочину (див. коментар до ст. 221 ЦК).

Правочини, вчинені фізичною особою, що обмежена у дієздатності, належать до оспорюваних, а отже, для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може визнати такий правочин недійсним, якщо буде встановлено наявність таких умов: 1) правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати; 2) відсутня згода піклувальника на вчинення такого правочину.

У разі визнання такого правочину недійсним настають загальні наслідки, передбачені для недійсних правочинів (див. коментар до ст. 21-6 ЦК).

 

 

Стаття 224. Правові наслідки вчинення правочину без дозволу органу опіки та піклування

1.  Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним.

2.  На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

Деякі правочини можуть вчинятися лише з дозволу органів опіки та піклування. Перелік таких органів, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, що потребують опіки та піклування, згідно зі ст. 56, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами (див. коментар до ст. 56, 71 ЦК). Зокрема, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі дії: відмовлятися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення таких правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування (див. коментар до ст. 71 ЦК). Якщо котрийсь із вказаних вище правочинів буде укладений без дозволу органу опіки та піклування, то він є нікчемним.

Згідно з ч.2 ст. 224 ЦК, на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування. Отже, для дійсності правочину необхідні такі умови: 1) відповідність правочину інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування; 2) звернення заінтересованої особи до суду з позовом; про визнання такого правочину дійсним; 3) рішення суду про визнання правочину дійсним. Заінтересованою особою може бути опікун, котрий уклав правочин за недієздатну особу; піклувальник, котрий дав згоду на укладення правочину; неповнолітня або обмежена у дієздатності особа; третя особа, з якою укладено правочин без дозволу органу опіки та піклування.

 

 

Стаття 225. Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

1. Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

2.  У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

3. Сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину.

Правила ст. 225 ЦК можуть застосовуватися за таких умов: 1) фізична особа є дієздатною; 2) у момент вчинення правочину ця фізична особа перебувала у такому стані, що не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Отже, йдеться про тимчасовий стан, при якому людина внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Правочин, укладений у такому стані, не відображає справжньої волі особи щодо встановлення, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Стан, при якому особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з трьох форм вияву — вольову, інтелектуальну і кумулятивну. Вольова форма виражається в тому, що особа, хоч і усвідомлює свої вчинки, більш або менш адекватно оцінює те, що відбувається навколо, але в той же час не може керувати своїми діями. Інтелектуальна форма вияву такого стану означає, що особа не розуміє значення своїх дій, хоча може керувати ними. При кумулятивній формі у людини відсутня здатність як розуміти значення своїх дій, так і керувати ними. Неспроможність дієздатної особи розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними може бути викликана різними обставинами: нервовим стресом, шоком від фізичної травми, алкогольним або наркотичним сп'янінням тощо. Прикладом правочину, укладеного громадянином, не здатним розуміти значення своїх дій, є правочин, коли громадянин, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, продає за безцінь дорогу річ.

Такий правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом фізичної особи, котра у момент вчинення правочину перебувала у стані, за якого не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. У разі смерті згаданої особи правочин може бути визнаний недійсним за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Такими заінтересованими особами можуть бути родичі цієї особи, її спадкоємці за заповітом, треті особи. Оскільки тимчасова нездатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними може бути початковою стадією важкого психічного захворювання, ч. 2 ст. 225 ЦК передбачає, що у разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною (див. коментар до ст.ст. 39—41) позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

Для того, щоб визначити стан фізичної особи у момент укладення правочину, суд призначає судово-психіатричну експертизу і виносить

рішення про визнання правочину недійсним, враховуючи при цьому як висновок судово-психіатричної експертизи, так і інші докази, котрі підтверджують перебування фізичної особи у момент укладення правочину у стані, за якого вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Правові наслідки визнання такого правочину недійсним можна поділити на основні і додаткові. Основними його наслідками є двостороння реституція (див. коментар до ст. 216 ЦК). Додатковими наслідками є те, що сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину (див. коментар до ст. 23 ЦК).

 


 

 

Стаття 226. Правові наслідки вчинення правочину недієздатною фізичною особою

1. Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, у порядку, встановленому статтею 221 цього Кодексу.

У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними.

2.  На вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

3.  Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування.

Опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином. Якщо майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла винна поведінка опікуна.

4. Дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від її імені та в її інтересах вчиняє призначений їй опікун (див. коментар до ст.ст. 39-41 ЦК). Тому всі вчинені недієздатною фізичною особою правочини є нікчемними. Разом з тим, правове значення діям недієздатної особи може бути надане опікуном або судом.

Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, або шляхом спеціальної заяви про схвалення дій підопічного), або у пасивній формі — не заявивши претензії другій стороні протягом одного місяця після того, як дізнається про вчинення правочину недієздатною особою (див. коментар до ст. 221 ЦК).

Суд може визнати юридичну силу за будь-яким правочином, вчиненим недієздатною фізичною особою. Для цього необхідною є наявність двох умов: 1) опікун звернувся до суду з позовом про визнання правочину дійсним; 2) правочин вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого недієздатною фізичною особою, є двостороння реституція. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення -- відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування. У свою чергу, опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за цим правочином. Якщо ж майно не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла його винна поведінка. Проте, у випадку, коли опікун доведе відсутність своєї вини у вчиненні правочині, відшкодування шкоди третій особі не відбудеться. Таке рішення є логічним, оскільки у цьому випадку на третю особу покладаються негативні наслідки її необачних дій.

Додаткові наслідки визнання правочину недійсним можуть настати для дієздатного учасника договору. Зокрема, дієздатна особа зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан. При цьому застосовуються загальні правила про відшкодування моральної шкоди (див. коментар до ст. 23 ЦК).

 

 

Стаття 227. Правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти

1. Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

2.  Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

Коментована стаття продовжує традицію обмеження так званих «протистатутних правочинів». Ст. 50 ЦК 1963 р. виходила з того, що кожна юридична особа має спеціальну правосуб'єктність, межі якої визначаються її статутом або спеціальним законодавчим актом, а тому правочини, вчинені за цими межами визнавалися недійсними. Проте ст. 227 ЦК переносить обмеження у іншу площину. Тепер правочиноздатність юридичної особи обмежується не її статутними цілями, а вимогою наявності у неї відповідного дозволу (ліцензії) на вчинення певного правочину або правочинів певного типу. Правочин, укладений без такого дозволу (безліцензійний правочин) може бути визнаний судом недійсним. При цьому наявність форми провини учасників правочину значення не має. Одною стороною такого недійсного правочину завжди є юридична особа, яка діє без відповідного дозволу (ліцензії). Другою стороною може бути будь-який суб'єкт цивільного права.

Основними наслідками визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція (див. коментар до ст. 216 ЦК).

Додаткові наслідки визнання безліцензійного правочину недійсним настають у випадках, коли юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину. У такому випадку недобросовісна юридична особа зобов'язана відшкодувати контрагенту за договором моральну шкоду, завдану безліцензійним правочином. Як випливає з ч. 2 ст. 227, у цьому випадку умовою відшкодування моральної шкоди є провина юридичної особи, що уклала безліцензійний правочин, оскільки введення в оману може бути лише свідомим (див. також коментар до ст. 23 ЦК).

 

 

Стаття 228. Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок

1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

2.  Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Стаття, яка коментується, визначає наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, котрі є серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси.

Частина 1 ст. 228 ЦК містить перелік об'єктів цивільних прав, які можуть бути порушені його вчиненням. До них, зокрема, належать: конституційні права і свободи людини і громадянина; майно фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади. При цьому, коли щодо конституційних прав і свобод людини і громадянина йдеться про порушення взагалі, то стосовно майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади характер правочину конкретизовано: тут ідеться про антисоціальність знищення, пошкодження майна або незаконне заволодіння ним.

Ст. 228 ЦК безпосередньо не вказує на вину як кваліфікуючу ознаку такого правочину. Проте з формулювання, яке вона містить: «правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення...» можна зробити висновок, що провина має враховуватися. Вона виражається у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які вчиняють такий правочин. При цьому не має значення, чи такий намір був у однієї сторони правочину, чи він мав місце в обох чи більше учасників договору. Суд, приймаючи рішення у такій справі, зобов'язаний вказати, у чому конкретно виразилася спрямованість правочину на порушення публічного порядку.

Згідно з ч.2 ст. 228, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним унаслідок безпосередньої вказівки закону і незалежно від наявності позову з боку його учасників чи інших осіб. Варто звернути увагу на зміну у підходах до вирішення питання про наслідки визнання такого правочину недійсним. Якщо ст. 49 ЦК 1963 р. передбачала стягнення отриманого за «антисоціальним» правочином у доход держави або односторонню реституцію для невинної сторони, то тепер наслідки правочину, який визнаний недійсним унаслідок порушення публічного порядку, визначаються загальними правилами (див. коментар до ст. 216 ЦК).

 

Стаття 229. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки

1.  Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

2.  У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Коментар див. після ст. 231.

Стаття 230. Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману

1. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

2. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Коментар див. після ст. 231.

 

Стаття 231. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства

1.  Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

2.  Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Статті 229-231 ЦК об'єднує те, що вони передбачають наслідки правочинів, укладених з так званими «вадами волі», тобто за умов, що перешкоджають вільному формуванню волі сторони, яка вчинила правочин, а отже тягнуть невідповідність волі і волевиявлення. Цими обставинами зумовлені і деякі спільні риси та особливості наслідків визнання таких правочинів недійсними.

1. Ст. 229 визначає правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки. Помилка — це спотворене уявлення особи про обставини, що дійсно мають місце. Як роз'ясняв Пленум Верховного Суду України у п. 11 постанови «У справах про визнання правочинів недійсними» від 28 квітня 1978 р. (зі змінами від 25 грудня 1992 р.) під помилкою треба розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета або інших істотних умов правочину, яке вплинуло на її волевиявлення і за відсутності якої за обставинами справи можна вважати, що правочин не був би укладеним.

Для визнання правочину недійсним необхідно, щоб помилка мала істотне значення для сторін правочину. Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК, істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. При цьому помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом. Питання, чи є помилка істотною, вирішується судом з урахуванням конкретних обставин справи виходячи з того, наскільки помилка є істотною і взагалі, і для учасника правочину.

Слід також ураховувати, що на відміну від обману, помилка не є результатом навмисних дій іншого учасника правочину, хоча, як і обман, зумовлює спотворене формування волі учасника правочину. Помилці може сприяти відсутність належної обачності, переоцінка свого досвіду чи можливостей учасниками правочину, дії третіх осіб тощо.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок помилки, є двостороння реституція (див. коментар до ст. 216 ЦК).

Додаткові негативні майнові наслідки полягають у розподілі збитків, які виникли при укладенні такого правочину, між його учасниками залежно від наявності їхньої вини. Якщо у визнанні правочину недійсним є винною особа, яка помилилася (проявила недбальство), то вона зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Якщо помилці своєю необережною поведінкою сприяла інша сторона, то остання зобов'язана відшкодувати тій, що помилилася, завдані їй збитки.

2. Обман має місце тоді, коли одна сторона навмисне вводить в оману іншу сторону правочину стосовно природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Окрім того, обман має місце тоді, коли сторона правочину заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або замовчує їхнє існування. Отже, для визнання правочину недійсним байдуже, чи здійснюються обманні дії в активній формі (повідомлення неправдивих відомостей) або ж виражаються у бездіяльності (навмисне замовчування обставин, знання яких може перешкодити здійсненню правочину). Обман має місце і тоді, коли неправильні відомості про обставини, що мають значення для укладення правочину, повідомляються третіми особами з відома або на прохання сторони правочину.

Основними наслідками правочину, визнаного недійсним внаслідок обману, є двостороння реституція: сторони поновлюється у попередньому становищі (див. коментар до ст. 216 ЦК).

Додаткові майнові наслідки для винної сторони передбачені ч. 2 ст. 230, яка встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з учиненням цього правочину (див. коментар до ст. 22, 23 ЦК).

3. Правочин, укладений під впливом насильства, є оспорюваним, оскільки воля учасника формувалася невільно. Під насильством мається на увазі психічний або фізичний тиск на особистість контрагента або його близьких з метою спонукання до здійснення правочину (побиття, катування, загроза вчинення таких дій у майбутньому). При цьому необов'язково, щоб насильство здійснювалося саме іншою стороною правочину. Достатньо, щоб він знав про насильство з боку інших осіб і використав цю обставину у своїх інтересах.

Основними наслідками визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція (див. коментар до ст. 216 ЦК).

Додатковими наслідками е те, що винна сторона, яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з учиненням цього правочину (див. коментар до ст.ст. 22, 23 ЦК). Такі самі наслідки настають для винної у застосуванні насильства іншої особи, якщо, навіть, результатами насильства скористалася не вона, а контрагент потерпілого від такого правочину.

 

Стаття 232. Правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною

1.  Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

2. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Правочин, укладений унаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, яку представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним, оскільки дії тут вчиняються не в її інтересах, що суперечить самій сутності представництва (див. коментар до ст. 237 ЦК).

Умовами застосування коментованої статті є: 1) укладення правочину через представника; 2) існування відносин добровільного представництва (це випливає з ч. 2 ст. 232, де йдеться про «довірителя», тобто суб'єкта добровільного представництва); 3) наявність зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною правочину. При цьому не має значення, чи переслідували учасники змови або одна з них корисливу мету, чи ні; 4) представник однієї сторони і друга сторона правочину діяли на свою користь, а отже, на шкоду довірителю.

Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція (див. коментар до ст. 216 ЦК).

Додатковими наслідками є те, що довіритель має право вимагати від свого представника і другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, завданих йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними (див. коментар до ст.ст. 22, 23 ЦК).

 

Стаття 233. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини

1. Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

2. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Правочин, укладений особою внаслідок впливу тяжких для обставин на вкрай невигідних умовах, є оспорюваним.

Для того, щоб суд задовольнив позов про визнання такого правочину недійсним, необхідна наявність двох умов:

1) особа вчиняє правочин під впливом тяжкої для неї обставини. Під тяжкими обставинами розуміють важке майнове становище особи, яке виражається у відсутності засобів, необхідних для нормального існування людини, наприклад, для придбання предметів першої необхідності (продуктів харчування, ліків тощо). Це може бути зумовлене не тільки станом самої фізичної особи, а й становищем його близьких (наприклад, хвороба дружини, батьків, дітей тощо);

2) умови правочину вкрай невигідні для цієї особи. При цьому поняття вкрай невигідних умов правочину охоплює два моменти: об'єктивний і суб'єктивний. Перший з них відображає нееквівалентність передачі майна (наприклад, квартиру продано за половину її реальної вартості), другий — очевидність цієї обставини для сторін правочину (хоча умисел другої сторони не є обов'язковим). Хто був ініціатором такого правочину (сам потерпілий чи друга сторона) при цьому значення не має.

Основні наслідки визнання такого правочину недійсним — двостороння реституція (див. коментар до ст. 216).

Додаткові наслідки полягають у тому, що на особу, яка скористалася тяжкою обставиною, покладається обов'язок відшкодувати другій стороні правочину збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з учиненням цього правочину (див. коментар до ст.ст. 22, 23 ЦК).

Стаття 234. Правові наслідки фіктивного правочину

1. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

2.  Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Коментар див. після ст. 235.

 

Стаття 235. Правові наслідки удаваного правочину

1. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

2. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Фіктивні й удавані правочини об'єднує те, що в обох випадках у сторін правочину відсутній намір створити ті правові наслідки, які задекларовані у правочині. Тобто волевиявлення учасників правочину не відповідає їх дійсній волі.

1. Із визначення фіктивного правочину, яке міститься у ч. 1 ст. 234 випливає, що його ознаками є: 1) наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; 2) відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які зумовлювалися у цьому правочині. Тобто має місце лише імітація правочину. У діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину — спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну цивільних правовідносин. Фіктивний правочин може бути укладений у протизаконних цілях (наприклад, фальшиве дарування майна — без наміру передати право власності іншій особі, але з метою приховати його від кредиторів) або без таких цілей. При цьому намір сторін зовнішньо завжди виглядає пристойно, оскільки вони у будь-якому разі декларують бажання правомірних наслідків.

Фіктивний правочин є нікчемним, оскільки особи, що вчиняють його, не мають на увазі і не бажають настання правових наслідків, які могли б виникнути внаслідок здійснення правочину такого типу.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Оскільки сторони ніяких дій щодо

здійснення фіктивного правочину не вчиняли, суд, як правило, у таких випадках виносить рішення тільки про визнання такого правочину недійсним, без застосування інших наслідків. Проте, якщо діями сторін правочину завдано матеріальної або моральної шкоди, то вона підлягає відшкодуванню за правилами ст.ст.216,22,23 ЦК (див. коментар до вказаних статей).

2. Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді мали на увазі (ч. 1 ст. 235). Отже, тут завжди має місце укладення двох правочинів: 1) реального правочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; 2) правочину, вчиненого для приховання реального правочину.

Удаваний правочин завжди нікчемний і сам по собі жодних юридичних наслідків не породжує. Сторони, здійснюючи удаваний правочин, маскують іншу юридичну дію, іншу мету, яку вони мали насправді на увазі (наприклад, правочин видачі довіреності на автомобіль з правом його продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля).

Реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами, що його стосуються. Якщо ж правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу (див. коментар до ст. 216 ЦК).

Стаття 236. Момент недійсності правочину

1.  Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Хоча у ч. І ст. 236, ніби, згадується два варіанти недійсності правочину: внаслідок безпосереднього припису закону (нікчемний правочин); внаслідок визнання правочину недійсним судом, але їх розрізнення практичного значення не має. І в першому, і в другому випадку правочин є недійсним з моменту його вчинення. Отже, значення має не те, у якому порядку і на якій підставі правочин було визнано недійсним, а момент вчинення правочину. Але слід мати на увазі, що відносно моменту вчинення правочину у ЦК загального правила не існує. Натомість окремі статі прямо або побіжно вказують на такий момент. Наприклад, ст. 210 ЦК передбачає, що правочин, який підлягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст. 212 ЦК правочини, укладені відкладальну або скасувальну вимогу, набувають чинності з моменту настання відповідної умови (див. коментар до ст.ст. 210, 212 ЦК). Крім того, момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому пра-вочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом вказівки на закінчення перебігу певного часу. Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний у самому правочині чи законі, а також не випливає з його змісту та сенсу, то припускається, що права і обов'язки у сторін виникають відразу після вчинення правочину (наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути достатньо сплатити покупну ціну і передати речі, щоб у покупця виникло право власності на продану річ).

Якщо за недійсним правочином права та обов'язки мали настати лише у майбутньому, правочин припиняється судом на майбутній час. Це пов'язане з тим, що на момент вчинення правочину і навіть на момент розгляду судом справи про визнання правочину недійсним правовідносини між сторонами ще не виникли.