Глава 4 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ФІЗИЧНУ ОСОБУ

Стаття 24. Поняття фізичної особи

1. Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Коментар див. після ст. 25.

Стаття 25. Цивільна правоздатність фізичної особи

1. Здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільна правоздатність) мають усі фізичні особи.

2. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження.

У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.

3. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку.

4. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється в момент її смерті.

1. Фізичною особою визнається людина. При цьому з правової точки зору фізичними особами є не тільки громадяни України, а й іноземні громадяни, й особи без громадянства.

З народженням людини в неї виникають права й обов'язки. Однак для виникнення у людини прав і обов'язків недостатньо факту її народження. Необхідно враховувати, що фізична особа — це людина, яка має правоздатність.

2.  Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права й обов'язки (ч. 1 ст. 25 ЦК), яка визнається за всіма фізичними особами. Правоздатність виникає з моменту народження людини і припиняється її смертю. У зв'язку з цим деякі автори висловлюють думку, що правоздатність — це природна властивість людини (З.В. Ромовська, Т. С. Шкрум). Проте інші автори (В.М. Хвостов, С.М. Братусь, С.М. Корнєєв, О.А. Пушкін, Ю.С. Червоний) трактують правоздатність, як визнану об'єктивним правом здатність мати суб'єктивні права та обов'язки, наголошуючи на тому, що, хоча правоздатність нерозривно пов'язана з життям людини, вона є властивістю суспільно-юридичною властивістю. Кожному суспільству властиві свій характер і зміст правоздатності. Зміст цивільної правоздатності фізичних осіб нині ширший, ніж у радянський період. Так, у ст. 42 Конституції передбачене право кожної особи на заняття підприємницькою діяльністю, не забороненої законом. Ст. 41 Конституції передбачає можливість придбання права приватної власності. Ст. 54 Конституції передбачає право на заняття літературною, художньою, науковою і технічною творчістю, захист інтелектуальної власності. Фізичні особи можуть самостійно чи разом з іншими фізичними чи юридичними особами створювати підприємства і господарські товариства.

Існування правоздатності означає наявність певного правового зв'язку між державою й особою (держава визнає за особою правоздатність і гарантує її). Разом з тим, правоздатність слід відрізняти від суб'єктивного права. Правоздатність — загальна передумова, на підставі якої в особи, за наявності певних юридичних фактів, виникає конкретне суб'єктивне право. Вона є можливістю мати зазначені в законі права й обов'язки, тоді як суб'єктивне право — вже існуюче конкретне право, що належить визначеній особі.

Правоздатність є в особи завжди, а конкретного суб'єктивного права може й не бути. Наприклад, у зміст правоздатності фізичних осіб входить можливість придбати майно на праві приватної власності (ст. 41 Конституції України). Однак суб'єктивне право на конкретне майно виникає у неї лише за наявності певних юридичних фактів, наприклад, у результаті договору купівлі-продажу, спадкування майна тощо. Як правило, правоздатність реалізується в окремих конкретних суб'єктивних правах.

Від суб'єктивного права правоздатність відрізняється і тим, що вона не може бути передана іншій особі (див. ст. 21 Конституції України), тоді як більшість суб'єктивних прав можуть бути відчужені.

Для правоздатності фізичних осіб в Україні характерна юридична рівність. Зміст правоздатності громадян не залежить від раси, кольору шкіри, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання або інших ознак (ст. 24 Конституції України). Іноземці та особи без громадянства володіють

рівною з громадянами України правоздатністю (ст. 26 Конституції). Це положення відповідає ст. 2 Загальної декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю 00Н 10 грудня 1948 р.). Винятки можуть бути встановлені Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції України).

Рівність правоздатності не виключає різного обсягу суб'єктивних прав, що належать окремим особам, їх обсяг залежить від її роду діяльності, її здібностей, одержуваних особою доходів, сімейного стану.

Характерною рисою правоздатності є зв'язок прав і обов'язків. Ці обов'язки, як правило, пов'язані зі здійсненням прав (ч. 8 ст. 41 Конституції України), а також обов'язок не наносити шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні збитки, обов'язок дотримуватися Конституції України, законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.ст. 66 і 68 Конституції України).

Конституція України передбачає юридичні гарантії правоздатності. Це право на звертання до суду, звертання за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради по правах людини і після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні організації, членом чи учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України), а також право на самозахист (ч. З ст. 27 і ч. 5 ст. 55 Конституції України).

Частина 2 ст. 25 ЦК вказує, що цивільна правоздатність виникає в момент народження і передбачає, що у випадках, передбачених законом, охороняються інтереси дитини, що зачата, але ще не народилася. Однак з останнього положення не можна зробити висновку, що зачата, але не народжена дитина, є суб'єктом права. Із положення закону про виникнення правоздатності в момент народження людини не можна робити висновок, що в немовляти цивільна правоздатність виникає в повному обсязі. Так, для виникнення юридичної можливості для вступу в члени ЖБК необхідно, як правило, досягнення 18 років, а для виникнення юридичної можливості для вступу в члени сільськогосподарського кооперативу — досягнення 16 років.

Правоздатність фізичної особи припиняється її смертю. Поки людина жива — вона правоздатна, незалежно від стану здоров'я. Смерть є юридичним фактом. Зі смертю людини відкривається після неї спадщина (ст. 1220 ЦК), його утриманці здобувають право на пенсію. Для припинення правоздатності необхідна біологічна смерть особи.

Стаття 26. Обсяг цивільної правоздатності фізичної особи

1. Усі фізичні особи є рівними в здатності мати цивільні права та обов'язки.

2. Фізична особа має усі особисті немайнові права, установлені Конституцією України та цим Кодексом.

3.  Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншими законами.

4. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

5. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.

Під змістом цивільної правоздатності слід розуміти сукупність юридичних можливостей придбання конкретних особистих прав і обов'язків, які особа відповідно до чинного законодавства може мати.

Зміст цивільної правоздатності визначається у Конституції України, а також у частинах 2, 3, 4 і 5 ст. 26 ЦК. Із передбачених Конституцією України прав у зміст цивільної правоздатності входить можливість мати наступні права: право на гідність (ст. 28), право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29), право на свободу пересування і вибір місця проживання (ст. 33). У перерахованих випадках мова йде про особисті немайнові права, щодо яких норми Конституції є нормами прямої дії. У зміст цивільної правоздатності входять також право на таємницю листування (ст. 31), право на спростування недостовірної інформації і відшкодування матеріальної і моральної шкоди (ст. 32), право на об'єднання в громадські організації і політичні партії (ст. 36), право на мітинги, демонстрації (ст. 39), право на заняття літературною, художньою і технічною творчістю, захист інтелектуальної власності, захист авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54). У зміст цивільної правоздатності входять також і можливості придбання майнових прав, передбачених Конституцією України. Це можливість придбання права приватної власності на майно (ст. 41), права на заняття підприємницькою діяльністю (ст. 42), можливість придбання права на житло (ст. 47).

У зміст цивільної правоздатності входять і обов'язки. Це обов'язок належного використання права приватної власності (ст. 41 ч. 8), а також обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні ним збитки, обов'язок неухильно дотримуватися Конституції України, закони України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 66, 68). У зміст цивільної правоздатності входить також можливість здобувати право користування майном, успадковувати і заповідати майно, і мати інші майнові й особисті немайнові права.

Статті Конституції України про права, свободи й обов'язки людини і громадянина, як зазначено в ст. 22, не містять вичерпного переліку цих прав і свобод. Коло цих прав і свобод широке, і вичерпати його у законодавчій формулі неможливо. У зміст цивільної правоздатності входить можливість придбання і таких прав, які, хоч і не передбачені законом, але можуть виникати в силу загальних засад і змісту цивільного законодавства. У ч. 4 ст. 26 ЦК передбачено, що фізична особа може мати цивільні права, не передбачені Конституцією, Цивільним кодексом і іншими законами, якщо вони не суперечать законам України і моральним засадам суспільства. Разом з тим зміст цивільної правоздатності не є безмежним. Так, особа може займатися підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України).

У зміст цивільної правоздатності входять не суб'єктивні права та обов'язки, а тільки можливість їх придбання. Саме в цьому сенсі слід розуміти положення ст. 21 Конституції, відповідно до якої права і свободи є невідчужуваними, більшість же суб'єктивних прав можуть бути передані. Про це також свідчить зміст ст. 24 і 26 Конституції України. Кожне з цих прав - гарантована державою можливість придбання конкретного права, на основі якого при наявності визначених юридичних фактів виникає визначене суб'єктивне право. Наприклад, право на заняття підприємницькою діяльністю (ст. 42 Конституції України) входить у зміст цивільної правоздатності. Однак суб'єктивне право на заняття підприємницькою діяльністю виникає тільки за умови реєстрації цієї особи як суб'єкта підприємницької діяльності й одержання у випадках, передбачених законом, ліцензії.

Правоздатність не переходить у суб'єктивне право. Вона надає загальну абстрактну юридичну можливість придбання суб'єктивних прав і обов'язків, на основі якої при наявності визначених юридичних фактів виникають конкретні суб'єктивні права та обов'язки.

Гарантуючи правоздатність, держава встановлює, що угоди, спрямовані на обмеження правоздатності чи дієздатності, недійсні. Так, недійсним є заповіт, що зобов'язує спадкоємця не продавати або не дарувати успадковані речі, а також правочин, що зобов'язує особу не залишати заповіту. Такий правочин, що обмежує свободу заповіту, не має сили. Недійсним є й правочин, що зобов'язує особу проживати у конкретному місці або обирати визначену професію.

Недійсними слід визнати й адміністративні акти, що встановлюють не передбачені законом обмеження правоздатності або дієздатності осіб. Ст. 27 ЦК передбачає, що правочини, а також правовий акт Президента України, акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим й органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачене Конституцією України.

Обмеження правоздатності можливе лише у випадках і в порядку, визначених законом. За законодавством України фізична особа може бути частково обмежена у правоздатності, але не позбавлена правоздатності в цілому. При цьому цивільна правоздатність може обмежуватися тільки на певний строк. Обмеження правоздатності відбувається за вироком суду у випадках: а) осудження до позбавлення волі, тому що особа не буде мати права обирати рід занять і місце проживання, а також можливості здобувати право користування житловими приміщеннями на період позбавлення волі; б) позбавлення права займати визначені посади або займатися визначеною діяльністю.

Обмеження правоздатності відрізняється від примусового позбавлення окремих суб'єктивних прав. Так, конфіскація майна за вироком суду означає позбавлення особи права власності на конкретне майно, але не означає обмеження правоздатності. Особа не обмежується в юридичній можливості здобувати право приватної власності на майно. Разом з тим, в окремих випадках примусове позбавлення суб'єктивного права спричиняє обмеження правоздатності. Так, особа, позбавлена батьківських прав, не може бути усиновлювачем, опікуном або піклувальником (ч. З ст. 212, ст. 244 СК). Позбавлення деяких цивільних прав можливе й у порядку цивільного судочинства (наприклад, у відповідності із ст. 354 ЦК чи згідно ст. 164 СК).

Стаття 27. Запобігання обмеженню можливості фізичної особи мати цивільні права та обов'язки

1. Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

2.  Правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.

Правочини, що обмежують правоздатність чи дієздатність особи, є недійсними. Недійсними є також і адміністративні акти, що обмежують правоздатність особи. Правовий акт Президента України, акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також посадових і службових осіб не можуть обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.

Стаття 28. Ім'я фізичної особи

1.  Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.

2. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я), або діяти без зазначення імені.

3.  Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.

Кожна фізична особа має ознаки, які її індивідуалізують. Однією з найважливіших ознак фізичної особи, яка її індивідуалізує, є його ім'я. При здійсненні окремих прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) (ч. 2 ст. 28 ЦК). Право на ім'я — найважливіше немайнове право фізичної особи. Це право, як і інші немайнові права, невідчужуване. Згідно гл. 22 ЦК право на ім'я є одним з особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Ст. 294 ЦК передбачає право кожної фізичної особи на ім'я і право на транскрипційний запис свого прізвища й імені відповідно до національної традиції. У разі перекручування імені фізичної особи воно має бути виправлене. Якщо перекручування імені було допущено в документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручування імені було допущено в засобах масової інформації, воно повинно бути виправлене в тому ж засобі масової інформації.

Питання про прізвище дітей у ЦК регулюється ст. 295, у Сімейному кодексі ст. 145.

Фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище, ім'я. Особа, що досягла 14 років, може за згодою батьків або одного з них, з ким він проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище й ім'я, якщо це відповідає його інтересам. Порядок зміни прізвища, імені і по батькові громадян України в даний час регулюється Указом Президента України від 31 грудня 1991 р. «Про порядок зміни громадянами прізвищ, імен і по батькові» і положенням «Про порядок розгляду клопотання про зміну громадянами України прізвищ, імен і по батькові», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р.

Кожна фізична особа має право використовувати своє ім'я в усіх засобах своєї життєдіяльності. Право фізичної особи на ім'я, як і будь-яке цивільне право, підлягає захисту в порядку і способами, зазначеними у законі (ст. 275 і ст. 15 і 16 ЦК). Захист права фізичної особи на ім'я може здійснюватися шляхом визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновленні становища, які існували до порушення права, відшкодування моральної немайнової шкоди, визнання незаконним акта державного органа або органа влади Автономної Республіки Крим, органа місцевого самоврядування, в інших посадових і службових осіб (ст. 16 ЦК).

Стаття 29. Місце проживання фізичної особи

1.  Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, у якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів), або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

4. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків, (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

5.  Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

6.  Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Місцем проживання є місце, де фізична особа постійно чи переважно проживає. Воно повинно визначатися з достатньою точністю (вказівка міста або іншого населеного пункту, вулиці, номера будинку). Свобода вибору місця проживання входить у зміст цивільної правоздатності фізичної особи й є одним з конституційних прав людини (ст. 33 Конституції України). ЦК указує, що місцем проживання вважається житловий будинок, квартира, інше приміщення у відповідному населеному пункті,

де фізична особа постійно чи переважно проживає (ч. 1 ст. 29 ЦК). Особа, яка досягла 14 років, вільно вибирає собі місце проживання. Місцем проживання дитини у віці від 10 до 14 років вважається місце проживання його батьків, усиновлювачів, з ким вона проживає, опікуна, місце перебування навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, у якому вона проживає, якщо інше місце проживання не передбачено за згодою між дитиною і батьками, усиновлювачем, опікуном вирішується органами опіки і піклування і судом. Однак особа у віці від 10 до 14 років не може самостійно звернутися в суд, тому що вона не має процесуальної дієздатності (ст.ст. 101, 229 ЦПК). У цьому випадку, від її імені, позов можуть пред'явити органи опіки і піклування. Слід також зазначити, що зміст ч. З ст. 29 ЦК, що встановлює наведене положення, суперечить ст. 161 СК, яка передбачає, що якщо батьки проживають окремо, то від їхньої згоди залежить, з ким із них будуть проживати малолітні діти. У випадку недосягнення згоди, спір вирішується судом, з урахуванням інтересів дітей і їх бажань. Місцем проживання дитини, яка не досягла 10 років, вважається місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає, усиновлювачів, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, у якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи визнається місце проживання її опікуна або місце перебування відповідної організації, яка виконує функції опікуна (ч. 4, 5 ст. 29 ЦК). За місцем проживання провадиться реєстрація громадян, що є підставою для припущення про проживання особи в зазначеному будинку, квартирі.

Місце проживання має велике значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стійкості цивільних правовідносин. Так, знати місце проживання боржника, а у визначених випадках — кредитора, необхідно для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачене законом чи договором (ст. 532 ЦК). За місцем проживання визначається місце відкриття спадщини (ст. 1221 ЦК). Місце проживання має значення при визнанні особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст. 43, 46 ЦК).

Місце проживання, як правило, має значення і для встановлення підсудності цивільних справ (ст.ст. 125, 126, 127, 261 і ін. ЦПК).

Стаття 30. Цивільна дієздатність фізичної особи

1. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність в разі їх невиконання.

2. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.

Для того щоб фізична особа могла самостійно діяти в цивільному обороті, вона повинна мати цивільну дієздатність. Під цивільною дієздатністю розуміється здатність особи своїми діями здобувати для себе цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки. Поняття дієздатності містить у собі здатність не тільки здійснювати правомірні дії, а й нести відповідальність за свої дії. У поняття дієздатності слід включати правочиноздатність і деліктоздатність. У зміст дієздатності входить не тільки здатність особи своїми діями здобувати для себе цивільні права й обов'язки, а й здатність самостійно здійснювати свої цивільні права та обов'язки, а також здатність нести відповідальність за свої неправомірні дії. Частина 2 ст. ЗО ЦК передбачає: «Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями створювати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати і відповідати у випадку їх невиконання». Із поняттям цивільної дієздатності, як здатності особи своїми діями здобувати для себе цивільні права і цивільні обов'язки не згодна 3. В. Ромовська, яка вважає, що цивільну дієздатність слід визначати як психічну й інтелектуальну здатність громадянина усвідомлювати і керувати своїми діями, що породжують чи змінюють, припиняють цивільні права й обов'язки. З цією думкою навряд чи можна погодитися. Здатність людини усвідомлювати і керувати своїми діями є необхідною передумовою виникнення цивільної дієздатності, але не її поняттям. Для наявності в особи дієздатності необхідно, щоб особа мала нормальну і зрілу психіку. Дієздатність — це певна суспільно-юридична властивість. Зміст дієздатності тісно зв'язаний зі змістом правоздатності і певною мірою визначається нею. Це виражається в тім, що особа може своїми діями здобувати і здійснювати тільки ті права й обов'язки, можливість придбання яких входить у зміст правоздатності.

Основна ж відмінність цивільної дієздатності від цивільної правоздатності полягає в тім, що цивільна дієздатність означає здатність особи самостійно брати участь у цивільному обороті, тобто здобувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки своїми діями. Правоздатна особа, що не має дієздатності, також може здобувати цивільні права й обов'язки, але не своїми діями, а за допомогою дій своїх законних представників: батьків, усиновлювачів, опікунів (так, малолітній може одержати в спадщину майно, до складу якого входять не тільки права, а й борги). У малолітнього виникнуть права й обов'язки, але не пов'язані з його діями, а в результаті дій, наприклад, його батьків). Зі сказаного видно, що правоздатна особа може бути і недієздатною, недієздатна особа — завжди правоздатна. Наявність у особи дієздатності означає володіння свідомою і самостійною волею, тобто здатністю розумно бажати певних наслідків своєї дії, віддавати собі повний звіт у своїх діях і керувати ними. Тому дієздатність особи залежить від його віку і стану його психіки. Для наявності правоздатності ці фактори не мають значення. Для дієздатності необхідно, щоб особа мала нормальну і досить зрілу психіку.

Не можна погодитися з думкою, відповідно до якої дієздатність — це суб'єктивне право громадянина. Правоздатність і дієздатність особи не можуть бути обмеженими. Обмеженість дієздатності можлива тільки у випадку й у порядку, передбаченому законом (ч. 2 ст. ЗО ЦК).

Зміст цивільної дієздатності тісно пов'язані зі змістом цивільної дієздатності. Тому у випадку обмеження цивільної правоздатності настає і обмеження цивільної дієздатності. Разом з тим можливе обмеження цивільної дієздатності без обмеження цивільної правоздатності. Так, особа, що зловживає спиртними напоями і наркотичними засобами і тим ставить унаслідок себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона зобов'язана за законом утримувати, у скрутне матеріальне становище, може бути обмежена судом у дієздатності (ч. 2 ст. 36 ЦК).

Зміст дієздатності фізичної особи залежить від віку особи і від стану її психіки. З урахуванням цих факторів закон розрізняє кілька видів дієздатності фізичних осіб. Залежно від віку особи розрізняють повну дієздатність (нею володіють здорові особи, які досягли 18 років і прирівнені до них категорії осіб), дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років і дієздатність осіб, що не досягли 14 років. Згідно з ЦК України, розрізняють повну дієздатність (нею володіють психічно здорові особи, які досягли 18 років і прирівнені до них категорії осіб), дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років (ст. 34 ЦК) і дієздатність осіб, що не досягли 14 років (ст. 33 ЦК). ЦК Російської Федерації, залежно від віку особи розрізняє повну дієздатність (ст. 21 ЦК РФ - нею володіють особи, що досягли 18 років і прирівнені до них категорії осіб), дієздатність особи у віці від 14 до 18 років (ст. 26 ЦК РФ), дієздатність особи у віці від 6 до 14 років і особи, які не досягли 6 років (ст. 28 ЦК РФ). Відповідно до німецького цивільного законодавства діти, молодші 7 років, infantes, абсолютно недієздатні (§104 № 1. §/828).

Стаття 31. Часткова цивільна дієздатність особи, яка не досягла чотирнадцяти років

1.  Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

2. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

З урахуванням вікового фактора закон розрізняє такі види дієздатності: а) повну дієздатність особи; б) дієздатність особи у віці від 14 до 18 років (ст. 32 ЦК); в) дієздатність осіб, що не досягли 14 років (ст. 31 ЦК).

Ст. 31 ЦК передбачає часткову дієздатність осіб, які не досягли 14 років (малолітніх).

Відповідно до правил ст. 31 ЦК особи, що не досягли 14 років, мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Під дрібними побутовими правочинами ст. 31 ЦК розуміє правочини, що задовольняють побутові потреби особи, стосуються предмета, що має невисоку вартість і відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітнього. Частина 2 ст. 31 ЦК також передбачає, що малолітні не відповідають за заподіяну ними шкоду. Ст. 1178 ЦК передбачає, що за шкоду, заподіяну особами, що не досягли 14 років, відповідають їх батьки (усиновлювачі), опікуни, навчальні, виховні й інші установи, якщо вони не доведуть, що шкоду було завдано не з їхньої вини.

Стаття 32. Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років

1. Крім правочинів, передбачених статтею 31 цього Кодексу, фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право:

1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися внеском,

внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

2. Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

На вчинення неповнолітньою особою пра-вочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова і нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

3. Неповнолітня особа може розпоряджатися коштами, що внесені іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

4. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути здобута від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

5. За наявністю достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.

Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його прийняття.

6. Порядок обмеження цивільної дієздатності неповнолітньої особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Більшим обсягом дієздатності, у порівнянні з дієздатністю осіб до 14 років, володіють неповнолітні у віці від 14 до 18 років. Ст. 32 ЦК передбачає неповну цивільну дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років. Ці особи, крім правочинів, що можуть вчиняти особи, які не досягли 14 років, можуть самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами; самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи доход, за винятком нерухомих речей і транспортних засобів. Право неповнолітніх, розпоряджатися своїм заробітком тісно пов'язане з їх правом за трудовим законодавством. Неповнолітні з 16 літнього віку, а у виняткових випадках — з 15 літнього віку, вправі влаштуватися на роботу (ст. 21 Закону України «Про охорону дитинства»). У трудових правовідносинах вони прирівнюються в правах до повнолітнього (ст. 194 КЗпП України). Особи у віці від 14 до 18 років можуть також самостійно здійснювати права автора творів науки, літератури, мистецтва, права на об'єкти промислової чи власності інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом.

Особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть бути учасниками і засновниками юридичних осіб, якщо це не заборонено законом чи установчими документами юридичної особи. Вони можуть самостійно вчиняти правочини, спрямовані на безкоштовне одержання майна у власність, за винятком транспортних засобів і нерухомого майна. Інші правочини особи у віці від 14 до 18 років можуть вчиняти за згодою своїх батьків (усиновлювачів), піклувальників. На здійснення неповнолітніми угод стосовно транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмово нотаріально засвідчена згода батьків (усиновлювачів), піклувальників. Неповнолітні за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників можуть розпоряджатися коштами, що внесли інші особи на їх ім'я в банківські (кредитні) установи. Разом з тим ч. 5 ст. 32 ЦК установлює, що при наявності достатніх основ суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органів опіки і піклування може обмежити або позбавити неповнолітніх права самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Суд може скасувати своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були основою для прийняття такого рішення.

Частина 7 ст. 32 ЦК також передбачає, що особи у віці від 14 до 18 років можуть бути обмежені судом у дієздатності в порядку, передбаченому ЦПК (гл. 34 ЦПК).

Стаття 33. Цивільна відповідальність неповнолітньої особи

1. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону.

2. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо в неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

3. Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану іншій особі, відповідно до статті 1179 цього Кодексу.

Відповідно до правил ст. 33 ЦК неповнолітній у випадку невиконання договору, укладеного ним самостійно, несе самостійну відповідальність. Неповнолітній сам відповідає за невиконання договору, укладеного ним за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників. Однак, якщо в неповнолітнього немає майна, достатнього для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть його батьки (усиновлювачі), піклувальники.

У випадку заподіяння шкоди неповнолітнім у віці від 14 до 18 років він відповідає на загальних підставах. Якщо в нього немає майна чи заробітку (доходу), достатнього для відшкодування шкоди, шкода повинна бути відшкодована цілком чи у частині, якої не вистачає, його батьками (усиновлювачами), піклувальниками. Якщо неповнолітня особа у момент вчинення шкоди перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частині, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. У випадку, якщо неповнолітня особа, що заподіяла шкоду, досягла повноліття, або в неї до досягнення повноліття з'явиться майно чи інші джерела доходу, достатні для відшкодування шкоди, обов'язок зазначених осіб із відшкодування заподіяної шкоди припиняється. Такі ж наслідки настають, якщо неповнолітня особа до досягнення повноліття стала власником майна, достатнього для відшкодування шкоди (ст. 1179 ЦК).

Стаття 34. Повна цивільна дієздатність

1.  Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).

2. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

У разі визнання шлюбу недієздатним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Залежно від стану психіки фізична особа може бути визнана недієздатною (ст. 39 ЦК) чи обмежено дієздатною (ст. 36 ЦК). У повному обсязі цивільна дієздатність виникає з 18 років, тобто з досягненням повноліття (ст. 34 ЦК). У випадках, коли закон допускає вступ у шлюб до досягнення 18 років, громадянин, що не досяг повноліття, здобуває дієздатність у повному обсязі з часу вступу в шлюб або записані матір'ю чи батьком дитини (ч. 1 ст. 35 ЦК). Ст. 22 СК встановлює шлюбний вік для чоловіків 18 років, для жінок — 17 років. Згідно зі ст. 23 СК за заявою особи, що досягла чотирнадцяти років, суд може надати йому право на шлюб, якщо це відповідає її інтересам (вагітність, народження дитини і т. п.). Особа, що придбала дієздатність у повному обсязі унаслідок вступу в шлюб до досягнення шлюбного віку, у випадку припинення шлюбу зберігає дієздатність у повному обсязі, навіть якщо вона до цього не досягла повноліття. Це положення передбачене в ч. 2 ст. 34 ЦК. Однак зазначене положення діє і досі. Це пояснюється тим, що при припиненні шлюбу він припиняється на майбутній час, а не анулюється. Тому ряд правових наслідків шлюбу зберігається. У випадку ж визнання шлюбу недійсним він вважається таким з дня його державної реєстрації (ст. 44 СК). Тому недійсний шлюб, як правило, не породжує правових наслідків. У випадку визнання шлюбу недійсним на підставах, не пов'язаних із протиправною поведінкою неповнолітнього, повна дієздатність, що була їм придбана, зберігається.

Стаття 35. Надання повної цивільної дієздатності

1.  Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

2.  Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

3.  Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.

За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

4. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки.

5.  У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Повна цивільна дієздатність може бути надана неповнолітній особі, що записана матір'ю, батьком дитини. Відповідно до правил статті 35 ЦК, повна цивільна дієздатність може бути також надана особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємництвом. Надання повної дієздатності здійснюється органом опіки і піклування при наявності письмової згоди батьків (усиновлювачів) чи піклувальника, а при відсутності такої згоди — судом. Якщо особа, яка досягла 16 років, бажає займатися підприємництвом, то при наявності згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органа опіки і піклування вона може бути зареєстрована як підприємець. Особа здобуває повну цивільну дієздатність з моменту державної реєстрації особи як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана особі,

поширюється на всі її цивільні права і обов'язки. Ст. 27 ЦК РФ таку підставу дострокового придбання повної дієздатності іменує емансипацією. У літературі необхідність встановлення такої норми пояснюється широким розвитком підприємницької діяльності, у тому числі серед осіб, які не досягли 18 років, і інтересами не тільки самих неповнолітніх, а й турботою про стійкість цивільного обороту, розвитку у неповнолітніх здібностей і навичок до участі в трудовій і підприємницькій діяльності (Гражданское право. Т. І., — М., 1998. — С. 127).

Стаття 36. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи

1. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

2. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

3. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

4.  Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Дієздатність, як і правоздатність фізичної особи, припиняється смертю. Разом із тим фізичні особи можуть бути визнані обмежено дієздатними (ст. 36, 37 ЦК) чи недієздатними (ст. 39-41 ЦК). Слід погодитися з думкою, відповідно до якої обмеження дієздатності можливе як стосовно цілком дієздатних осіб, так і щодо осіб, що досягли 14 років. Визнання особи недієздатною можливе стосовно цілком дієздатних осіб і осіб, які досягли 14 років. Ст. 36 ЦК, яка передбачає можливість обмеження дієздатності фізичних осіб не вказує вік фізичних осіб, що можуть бути обмежені в дієздатності. Більше того, ч. 5 ст. 32 ЦК передбачає можливість при наявності достатніх підстав обмежити особу, що досягла 14 років, у дієздатності.

Обмеження дієздатності фізичної особи мож-7ливе тільки по підставах і в порядку, передбаченому законом (гл. 34 ЦПК). Частина 2 ст. 36 ЦК передбачає, що суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Слід зазначити, що ч. 1 ст. 36 ЦК більш вдало визначає підстави для визнання фізичної особи обмежено дієздатною у порівнянні зі ст. 30 ЦК РФ. Ст. 30 ЦК РФ передбачає, що громадянин, який унаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами ставить свою сім'ю у скрутне матеріальне становище, може бути обмежений судом у дієздатності, тобто якщо громадянин проживає один (не має сім'ї), він не може бути обмежений у дієздатності. Ст. ЗО ЦК РФ не сприяє боротьбі з пияцтвом і зловживанням наркотичними речовинами. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» від 28 березня 1972 р. (зі змінами, внесеними постановами Пленуму від 29 листопада 1974 р., від 24 квітня 1981 р., від ЗО березня 1984 р., від 25 грудня 1992 р. і від 25 травня 1998 р.) підкреслено, що обмеження в дієздатності громадянина внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами спрямоване на боротьбу з пияцтвом і зловживанням спиртними напоями і має більше значення для попередження порушень суспільного порядку і виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім'ї, дотримання правил гуртожитку.

Стаття 37. Правові наслідки обмеження цивільної дієздатності фізичної особи

1. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, установлюється піклування.

2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.

3. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника.

Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

4.  Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпорядження ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

5.  Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Обмеження дієздатності фізичної особи провадиться в судовому порядку відповідно до гл. 34 ЦПК. Рішення суду про визнання особи обмежено дієздатним після набуття законної сили надсилається до органу опіки і піклування. Воно є підставою для призначення обмежено дієздатній особі піклувальника (ст. 260 ЦПК, ч. 1 ст. 37 ЦК).

Фізична особа, обмежена в дієздатності, може самостійно вчиняти тільки дрібні побутові правочини. Правочини по розпорядженню майном ця особа може вчиняти тільки за згодою піклувальника. Частина 4 ст. 37 ЦК передбачає, що одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, обмеженого в дієздатності, і розпорядження ними здійснюються піклувальником. Відмова піклувальника дати згоду на здійснення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, дієздатність якої обмежена, до органу опіки чи піклування, або суду.

Обмеження дієздатності фізичної особи не впливає на його деліктоздатність. Частина 5 ст. 37 ЦК передбачає, що особа, яка обмежена в дієздатності, самостійно відповідає за невиконання своїх договірних зобов'язань чи заподіяння шкоди.

Обмежена дієздатність фізичної особи відрізняється від дієздатності осіб у віці від 14 до 18 років за суб'єктом, обсягом дієздатності і за способом встановлення. Дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років виникає автоматично після досягнення ними відповідного віку. Обмеження ж дієздатності фізичної особи відбувається у судовому порядку на підставах, передбачених законом (ст. 36 ЦК). Особа, обмежена в дієздатності, може, як зазначено в законі, самостійно вчиняти тільки дрібні побутові правочини (ст. 37 ЦК). Таким чином, обсяг дієздатності зазначених осіб є набагато меншою за обсяг дієздатності осіб у віці від 14 до 18 років.

Стаття 38. Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена

1.  У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність.

2. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.

3.  Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності.

4.  Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Згідно зі ст. 38 ЦК і ч. З і 4 ст. 260 ЦПК відновлення цивільної дієздатності фізичної особи відбувається за рішенням суду, якщо в результаті видужання особи або поліпшення

психічного стану особи, в особи відновлена в повному обсязі здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

У випадку припинення особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами суд за заявою зацікавлених осіб, відновлює дієздатність. На підставі рішення суду встановлене над особою піклування припиняється. Порядок поновлення цивільної дієздатності визначається ЦПК. Частини 2 і 3 ст. 260 ЦПК передбачають, що скасування обмеження дієздатності особи здійснюється рішенням суду за заявою самої особи, обмеженою в дієздатності, членів її родини, профспілок та інших громадських організацій, прокурора, органів опіки і піклування, психіатричного лікувального закладу, а також за власною ініціативою суду. Рішення суду після вступу його в законну силу надсилається органу опіки і піклування. Воно є підставою для зняття встановленого над особою опіки чи піклування.

Стаття 39. Визнання фізичної особи недієздатною

1. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

2. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

3. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

Коментар див. після ст. 41.

Стаття 40. Момент визнання фізичної особи недієздатною

1.  Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

2. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Коментар див. після ст. 41.

Стаття 41. Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною

1. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.

2. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.

3. Правочини від імені недієздатної особи та в її інтересах вчиняє її опікун.

4. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун (стаття 1184 цього Кодексу).

1. Одним з факторів, що впливають на дієздатність фізичної особи, є стан її психіки. Частина 1. ст. 39 ЦК трохи інакше формулює підстави для визнання фізичної особи недієздатною. Згідно з ч. 1 ст. 39 ЦК, фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна розуміти значення своїх дій і (або) керувати ними. Таким чином, у ч. 1 ст. 39 ЦК розширений перелік підстав, унаслідок яких фізична особа, не здатна розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, може бути визнана недієздатною і зазначено, що для визнання фізичної особи недієздатною необхідний хронічний, стійкий психічний розлад. Недієздатними можуть бути визнані як повнолітні особи, так і особи у віці від 14 до 18 років. Порядок визнання фізичної особи недієздатною визначається гл. 34 ЦПК. Встановлення хронічної хвороби, недоумства, іншого важкого захворювання, що спричинили стійкий розлад психіки, належать до компетенції відповідних медичних закладів. Тому ст. 258 ЦПК передбачає, що суддя в порядку підготовки справи до розгляду при наявності достатніх даних про психічну хворобу або недоумства особи призначає для визначення її психічного стану судово-психіатричну експертизу. У п. З постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику по справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» від 28 березня 1972 р. (зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 29 листопада 1974 р., від 24 квітня 1981 р., від ЗО березня 1984 р., від 25 грудня 1992 р. і від 25 травня 1998 р.) зазначено, що даними про психічну хворобу можуть бути довідки про стан здоров'я, виписки з історії хвороби й інші документи, видані лікувально-профілактичними установами. Слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 60 ЦПК висновок експерта для суду не є обов'язковим. Суд оцінює висновок експерта разом із іншими доказами за своїм внутрішнім переконанням, керуючись законом (ст. 62 ЦПК). Незгода суду з висновком експерта повинна бути ним мотивована в рішенні або ухвалі (ч. 5 ст. 60 ЦПК).

У ЦК враховано, що порушення справи про визнання особи недієздатною може спричинити для неї моральні чи фізичні страждання. Тому ч. З ст. 39 ЦК передбачає, що якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога пред'явлена недобросовісно, без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими

діями завдану моральну шкоду, має право вимагати від заявника її відшкодування.

2. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набуття законної сили рішення суду. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи й інших доказів може визначити в рішенні день, з якого особа визнається недієздатною (ст. 40 ЦК).

3. У випадку визнання фізичної особи недієздатною над нею встановлюється опіка. Право-чини від її імені й у її інтересах вчиняє опікун. Недієздатна особа не може вчиняти ніяких правочинів. За шкоду, заподіяну недієздатною особою, відповідає її опікун (ст. 1184 ЦК).

Стаття 42. Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною

1.  За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану в неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

2.  Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

У випадку видужання чи значного поліпшення здоров'я фізичної особи, визнаної недієздатною, суд своїм рішенням відновлює його в дієздатності, якщо з урахуванням відповідного висновку судово-психіатричної експертизи дійде висновку, що в особи відновилася здатність розуміти значення своїх дій і керувати ними. На підставі рішення суду встановлена над особою опіка припиняється (ст. 42 ЦК, ч. З і 4 ст. 260 ЦПК). Слід зазначити, що в ст. 42 ЦК допущено неточність. У статті передбачено, що дієздатність фізичної особи відновлюється за позовом опікуна чи органа опіки і піклування. Справи про визнання особи обмежено дієздатною, про відновлення її у дієздатності — це справи не позовного провадження, а окремого провадження (гл. 34 ЦПК, гл. 25 проекту ЦПК України). Підставою для порушення такої справи є не пред'явлення позову, а подання заяви в суд.

Стаття 43. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою

1. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

2. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи, початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року.

3. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Тривала відсутність фізичної особи в місці її постійного проживання і тривала відсутність у місці її постійного проживання про неї відомостей, породжує невизначеність у правах і обов'язках цієї особи й інших осіб, що знаходяться з нею у правовідносинах. В усуненні подібної невизначеності зацікавлені насамперед близькі відсутнього особи, тому що до припинення такого стану вони не можуть здійснювати право спадкування майна, що належить відсутній особі, одержувати пенсію як утриманці, а також здійснювати окремі суб'єктивні права (наприклад, право на одержання аліментів, право на одержання страхової суми). Якщо у відсутнього є кредитори, то вони не можуть при таких обставинах одержати задоволення за своїми вимогами з його майна.

Інтереси держави вимагають забезпечення стійкості цивільних правовідносин. Для усунення невизначеності в цивільних правовідносинах, викликаної подібною невідомістю, цивільне право передбачає можливість визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою.

Питання про визнання громадянина безвісно відсутнім вирішується тільки в судовому порядку за місцем проживання заявника (див. гл. 35 ЦПК).

Суд може визнати фізичну особу безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці його постійного проживання немає відомостей у місці її перебування (ч. 1 ст. 43 ГК). Отже, для визнання особи безвісно відсутньою, насамперед, необхідно: а) відсутність особи в місці її постійного проживання, і б) неотримання протягом одного року відомостей про місце його перебування. Однак цих двох факторів ще недостатньо. Необхідно також, щоб невідомість місця перебування особи не можна було усунути за допомогою заходів, ужитих зацікавленими особами і державними органами.

Зазначені юридичні факти складають юридичний склад, необхідний для визнання особи безвісно відсутньою, і дають підстави тільки для висновку про неможливість рішення питання про життя або смерть особи, але не для застосування презумпції (припущення) життя або смерті.

У випадку неможливості встановити день одержання останніх відомостей про особу, початком безвісної відсутності особи вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були отримані останні відомості про відсутню особу, а при неможливості установити цей місяць — перше січня наступного року.

Поява фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, усуває неможливість рішення питання про її життя чи смерть, і тому рішення суду, засноване на такій неможливості, підлягає скасуванню.

Разом з тим, вирішуючи питання про визнання особи безвісно відсутньою, неправильно виходити і з презумпції смерті, тому що при цьому стирається межа між визнанням особи безвісно відсутньою і оголошенням її померлою і не можна пояснити розходження в тих правових наслідках, що настають у кожнім з таких випадків.

Неприпустиме визнання безвісно відсутньою особи, смерть якої не підлягає сумніву чи про яку відомо, що вона жива, але немає точних відомостей про місце її перебування (наприклад, особа ховається в зв'язку зі здійсненням злочину, небажанням платити аліменти і т. д.).

Стаття 44. Опіка над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідоме

1.  На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.

2. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визначення її безвісно відсутньою.

3.  Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном у її інтересах.

4.  За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вона за законом зобов'язана утримувати.

5.  Опіка над майном припиняється в разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

Коментар див. після ст. 45.

Стаття 45. Скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою

1. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи, скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Визнання особи безвісно відсутньою породжує певні правові наслідки. Над її майном встановлюється опіка (ч. 1 ст. 44 ЦК). Із цього майна видається утримання особам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати, і погашається заборгованість за іншими зобов'язаннями (ч. ч. З і 4 ст. 44 ЦК). На підставі заяви зацікавлених осіб або органа опіки і піклування нотаріус може призначити опікуна над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, до прийняття судом рішення про визнання її безвісно відсутньою (ч. 2 ст. 44 ЦК). Утриманці безвісно відсутнього здобувають право на одержання пенсії. Припиняються договір доручення (ч. 1 п. 2 ст. 1008 ЦК), учасником якого був безвісно відсутній, а також дія доручення, виданої ним чи йому (ч. 1 п. п. 6, 7 ст. 248 ЦК). Подружжя особи, визнаної безвісно відсутньою, має право розірвати з нею шлюб у спрощеному порядку (ч. 1 ст. 107 СК).

У випадку появи чи одержання відомостей про місце перебування особи, визнаної безвісно відсутньою, усувається невизначеність у питанні про її життя чи смерть. Тому суд скасовує рішення про визнання її безвісно відсутньою (ст. 45 ЦК). На підставі рішення суду скасовується встановлена над її майном опіка (ч. 5 ст. 44 ЦК).

Якщо шлюб з особою, яка визнана безвісно відсутньою, був розірваний, то у випадку її появи і скасування рішення суду про визнання її безвісно відсутньою, шлюб її з іншою особою може бути поновлений органами РАЦС за спільною заявою, осіб, які перебували у шлюбі за умови, що ніхто з них не перебуває в повторному шлюбі.

Стаття 46. Оголошення фізичної особи померлою

1.  Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців.

2.  Фізична особа, яка пропала безвісти в зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

3.  Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або в зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

4. Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Фізична особа може бути оголошена померлою, якщо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років. Як випливає зі змісту ч. 1 ст. 46 ЦК, для оголошення особи померлою попереднє визнання її безвісно відсутньою є необов'язковим. Тому, якщо пройшло три роки з дня одержання останніх відомостей про місце перебування цієї особи й є підстави припускати її смерть, то вона може бути відразу оголошена померлою.

Моментом, з якого обчислюються зазначені терміни (річний і трирічний) є день одержання останніх відомостей про відсутню особу. Якщо такий день установити неможливо, то початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були отримані останні відомості, а при неможливості установити місяць — 1 січня наступного року (ч. 2 ст. 43 ЦК).

Трирічний термін, необхідний для оголошення особи померлою, скорочується: а) до шести місяців, якщо особа пропала безвісти при обставинах, що загрожували смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку (наприклад, при зникненні літака, що летів над океаном), (ч. 1 ст. 46 ЦК). Термін обчислюється з дня нещасного випадку або з дня настання обставин, які загрожують особі смертельною небезпекою; б) до двох років, якщо особа пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями. Термін обчислюється з дня закінчення воєнних дій (ч. 2 ст. 46 ЦК). З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Особа оголошується померлою тільки в судовому порядку (ст. 46 ЦК, гл. 35 ЦПК). Часом смерті особи, оголошеної померлою, вважається день набуття законної сили рішення суду про оголошення особи померлою, якщо особа пропала безвісти при обставинах, які загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, або у зв'язку з воєнними діями, суд може оголосити її померлою від дня її вірогідної смерті (ч. З ст. 46 ЦК).

Оголошення особи померлою, засноване на презумпції її смерті, є юридичним фактом, що дає підставу для припущення про припинення цивільної правоздатності цієї особи. У випадку, коли фізична особа, яка оголошена померлою, у дійсності є живою, вона не позбавляється правоздатності, однак юридичні наслідки оголошення її померлою діють скрізь, де немає відомостей про те, що ця особа жива. Це пояснюється тим, що правоздатність є певною суспільною властивістю, пов'язаною із життям людини. Оголошення людини померлою засноване на презумпції її смерті. Тому передбачається, що її правоздатність припинилася.

Стаття 47. Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою

1.  Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті.

2.  Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини.

Нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону відчуження.

Виходячи з припущення про припинення правоздатності особи, закон у цьому випадку передбачає відкриття спадщини, припинення шлюбу, інших особистих і сімейних прав, а також зобов'язань, пов'язаних із особистістю. Частина 1 ст. 47 ЦК передбачає, що правові наслідки оголошення фізичної особи померлою, прирівнюються до правових наслідків, що настають у випадку смерті. Частина 1 ст. 1220 ЦК передбачає відкриття спадщини внаслідок смерті особи або оголошення її померлою судом. Однак спадкоємці особи, яка оголошена померлою, не мають право відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Нотаріус, що видав спадкоємцям посвідчення про право на спадщину на нерухоме майно, накладає заборону відчуження (ч. 2 ст. 47 ЦК).

Стаття 48. Правові наслідки появи фізичної особи, яка була оголошена померлою

1.  Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

2. Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна, якщо воно збереглося та безоплатно перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

3. Особа, до якої майно перейшло за відплатним договором, зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива.

У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна.

4. Якщо майно фізичної особи, яка була оголошена померлою і з'явилася, перейшло у власність держави, Автономної Республіки Крим або територіальної громади і було реалізоване ними, цій особі повертається сума, одержана від реалізації цього майна.

Припущення про смерть особи, оголошеної померлою, спростовується у випадку появи особи або виявленні її місця перебування.

Рішення про оголошення особи померлою скасовується судом за заявою цієї особи або іншої зацікавленої особи (ч. 1 ст. 48 ЦК). Нове рішення суду є підставою для анулювання запису про смерть у книзі реєстрації актів цивільного стану (ст. 265 ЦПК).

Шлюб особи, яка була оголошена померлою, у цьому випадку відновлюється, якщо інша особа, з якою особа, оголошена померлою, була в шлюбі, не вступила у новий шлюб (ч. 1 ст. 118 СК). Із цим положенням СК, запозиченим з ч. 1 ст. 42 КпШС РРФСР 1969 р. навряд чи можна погодитися. Воно суперечить ч. 1 ст. 51 Конституції України, що передбачає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка.

Особа, незалежно від часу своєї появи, може на підставі ч. 2 ст. 48 ЦК вимагати повернення від будь-якої іншої особи своє майно, якщо воно збереглося і безоплатно перейшло до неї після оголошення особи померлою. Так, особа вправі вимагати своє майно в спадкоємців, тому що воно перейшло до них безоплатно. Якщо спадкоємці подарували кому-небудь це майно, то особа, яка з'явилася, вправі вимагати його у відповідних фізичних чи юридичних осіб, оскільки дарування — безоплатний правочин. Частина 2 ст. 48 ЦК також передбачає, що не можна вимагати безоплатно придбане і збережене в наявності майно, придбане за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

Особи, до яких майно особи, оголошеної померлою, перейшло за відплатними договорами, зобов'язані повернути його, якщо буде доведено, що вони знали, що особа, оголошена померлою, жива (ч. З ст. 48 ЦК). Частина 3 ст. 48 ЦК також передбачає, що у випадку неможливості повернення майна в натурі особі, що була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна.

Частина 4 ст. 48 ЦК передбачає, що якщо майно фізичної особи, оголошеної померлою, перейшло до держави, Автономній Республіці

Крим або до територіальної громади, і було реалізовано ними, особі повертається сума, отримана від реалізації майна.

Від оголошення особи померлою слід відрізняти встановлення в судовому порядку факту смерті (п. 7 ст. 273 ЦПК). Необхідність у цьому виникає, коли є докази, що підтверджують смерть особи у певний час і при певних обставинах, а органи РАЦС відмовляють у реєстрації смерті. У цьому випадку не потрібно дотримувати термінів, передбачених для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою. Зацікавлені особи можуть у будь-який час звернутися з відповідною заявою в суд. Рішення суду про установлення факту смерті служить підставою для реєстрації смерті в органах РАЦС.

Стаття 49. Акти цивільного стану

1.  Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.

2.  Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо.

3.  Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.

4.  Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону.

Акти цивільного стану — це юридичні факти (події та дії), з якими закон пов'язує виникнення, зміну, припинення правового положення особи як суб'єкта прав і обов'язків. Ці факти підлягають реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану (РАЦС). Ст. 1 Закону України «Про органи реєстрації актів цивільного стану» від 24 грудня 1993р. (зі змінами, внесеними законом України від 11 січня 2000 р.) дає наступне визначення актів цивільного стану: «Акти цивільного стану — це засвідчені державою факти народження, смерті, шлюбу, розірвання шлюбу, установлення батьківства, зміни прізвища, імені, по батькові». Згідно з ч. 1 ст. 49 ЦК актами цивільного стану є події і дії, що нерозривно пов'язані з особою і започатковують, змінюють, доповнюють, припиняють його здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків. Частина 2 ст. 49 ЦК до актів цивільного стану особи відносить народження дитини, встановлення її походження, придбання громадянства, вихід із громадянства і його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження в дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. З цими фактами закон пов'язує правове положення особи в державі, у суспільстві і сім'ї. Частина З ст. 49 ЦК передбачає, що державної реєстрації підлягають народження фізичної особи, її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.

Із фактами народження і смерті особи пов'язується виникнення і припинення цивільної правоздатності, а з фактом народження, крім того — походження дітей від визначених батьків, виникнення права на ім'я і деякі інші права. З моменту народження обчислюється вік, необхідний для придбання часткової, а потім і повної дієздатності. З фактом смерті пов'язане і припинення дієздатності.

Через особливе значення цих фактів для цивільної, сімейної й іншої галузей права закон установив реєстрацію актів цивільного стану як у державних і суспільних інтересах, так і з метою охорони особистих і майнових прав громадян. Актові записи в органах РАЦС є безперечними доказами засвідчених ними фактів, поки вони не спростовані в судовому порядку (ч. 1 ст. 21 і ч. 1 ст. 27 СК).

Акти цивільного стану реєструються місцевими відділами РАЦС, а в сільській місцевості і селищах — виконавчими комітетами сільських і селищних Рад.

При реєстрації актів цивільного стану повинні бути подані документи, що підтверджують факти, які підлягають реєстрації, а також документи, що засвідчують особистість заявника. Про здійснення реєстрації акта цивільного стану заявникам видається відповідне свідчення. Заява про реєстрацію народження повинне бути зроблено не пізніше місяця з дня народження дитини, а у випадку народження мертвої дитини --не пізніше трьох діб з моменту пологів. Одночасно з реєстрацією народження дитини провадиться запис про її прізвище, ім'я і по батькові. Заява про реєстрацію смерті має бути зроблена не пізніше трьох діб з моменту настання смерті чи виявлення трупа.

Виправлення помилок і внесення змін у записі актів цивільного стану при відсутності суперечки і наявності достатніх підстав провадяться органами РАЦС. У випадку спорів або відмови органа РАЦС питання вирішується в судовому порядку. Первинні записи актів цивільного стану анулюються органами РАЦС на підставі рішення суду.

У випадку загибелі чи втрати актових записів вони можуть бути відновлені органами РАЦС при наявності інших документів і доказів, що підтверджують, що ці записи були зроблені. У випадку відмови органів РАЦС у відновленні актового запису, факт реєстрації встановлюється судом. П. 4 ст. 273 ЦПК і п. 4 ст.

269 проекту ЦПК установлюють, що суд розглядає справи про встановлення реєстрації усиновлення, шлюбу, розірвання шлюбу, народження і смерті. На підставі судового рішення органи РАЦС відновлюють утрачений актовий запис.