|
Глава 34. Кредитно-розрахункові відносини
34.1. Договір позики
34.2. Кредитний договір
34.3. Договір факторингу
34.4. Ліцензійний договір
34.5. Договір комерційної концесії
34.1. Договір позики
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками (тобто ті, які мають ознаки, властиві речам даного роду, та вимірюються числом, вагою, мірою, наприклад, бензин, зерно, цукор), а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (ч. 1 ст. 1046 ЦК).
Договір позики — це один із небагатьох реальних (оскільки вважається укладеним у момент передачі грошей чи речей, які визначені родовими ознаками) та односторонніх договорів (позикодавець має лише право, позичальник — лише обов'язок). Форма договору позики залежить від суб'єктного складу та суми грошей чи вартості речей, які надаються. Якщо позикодавцем виступає юридична особа, договір повинен укладатися в письмовій формі. В інших випадках письмова форма договору позики є обов'язковою, якщо його сума перевищує не менш як в 10 разів встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (на 1 березня 2005 р. — 17 гривень). Інколи в житті позикодавцю не завжди "зручно" дотримуватися передбаченої законом письмової форми договору. Гроші може позичати родич, сусід, начальник, близький приятель, кохана дівчина. Але необхідно пам'ятати, що при порушенні форми договору сторони позбавлені права посилатися на свідчення свідків на підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Тобто якщо позичальник "забуде" про борг чи помре, а письмові докази укладення договору відсутні, позикодавець позбавлений права посилатися на свідків і тому навряд чи зможе довести в суді, що в нього дійсно взяли гроші в борг.
Договір позики за загальним правилом є відплатним (тобто позикодавець має право на отримання від позичальника процентів за користування грошима), якщо інше не встановлено законом чи договором. Якщо розмір процентів договором не визначений, вони визначаються на рівні облікової ставки Національного банку України.
Водночас законодавець передбачає випадки, коли договір позики вважається безпроцентним:
1) коли він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності;
2) коли позичальнику передані речі, визначені родовими ознаками.
Позичальник повинен повернути гроші в обумовлений строк. Якщо договором строк повернення не встановлено або він визначений моментом пред'явлення вимоги, то позику необхідно повернути протягом 30 днів від дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо інше не передбачено договором.
У випадку коли позичальник своєчасно не поверне грошову позику, він зобов'язаний сплатити борг з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Якщо боржник виявиться недобросовісним, то позовна заява може мати такий вигляд.
В Червоноградський міськсуд
Позивач Мячиков Микола Сергійович,
проживає м.Червоноград, вул.Костьольна, З
Відповідач Ромашов Михайло Васильович,
проживає м.Червоноград, вул.Освіти, 24, кв.24
Позовна заява про повернення боргу
1 вересня 2004р. відповідач Ромашов Михайло Васильович взяв у мене в борг 1000 (одну тисячу) гривень і зобов 'язався їх повернути до 1 жовтня 2004 р., про що дав відповідну розписку. В зазначений строк відповідач борг не повернув. Мої неодноразові нагадування про добровільне повернення грошей розуміння в нього не знаходять. Від зустрічі зі мною боржник ухиляється.
Відповідно до статей 1049, 1050 Цивільного кодексу України Прошу:
1. Стягнути з відповідача Ромашова Михайла Васильовича на мою користь суму боргу із встановленим індексом інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми і видатки, пов 'язані зі сплатою державного мита.
1 квітня 2005 р. Підпис: Мячиков М.С.
34.2. Кредитний договір
Кредитний договір є різновидом договору позики, невипадково до кредитних відносин застосовуються положення договору позики, якщо інше не випливає із суті кредитного договору.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 ЦК).
Загальними принципами банківського кредитування є: а) забезпеченість кредиту; б) його строковість; в) оплатність; г) цільовий характер.
Для отримання кредиту позичальник звертається до банку з листом, заявкою, клопотанням тощо. Банк аналізує діяльність потенційного клієнта, визначає його кредитоспроможність (забезпеченість власними коштами, репутацію, оцінку продукції, яка ним виробляється, кон'юнктуру ринку) та приймає рішення про надання чи відмову в кредиті.
Кредити можуть бути забезпечені: а) заставою (майном, майновими правами, цінними паперами); б) гарантією іншого банку, фінансами чи майном третьої особи; в) порукою; г) свідоцтвом страхової компанії. Крім того, існують бланкові (не забезпечені) кредити. Вид і характер забезпечення безпосередньо впливає на розмір відсотків за користування кредитом.
В кредитному договорі сторони повинні визначити:
- суму кредиту;
- його мету;
- строк повернення;
- умови повернення;
- зобов'язання банку (відкрити рахунок позичальнику, забезпечити його консультаційними послугами тощо);
- зобов'язання позичальника (використовувати кредит за призначенням, забезпечити повернення кредиту та відсотків з користування, надавати бухгалтерський баланс та звітні документи тощо);
- права банку (перевіряти забезпеченість позики, а також заставних можливостей поручителей та гарантів, обмежити надання кредиту за недостатності його забезпеченості тощо).
Кредитний договір повинен укладатися в письмовій формі, порушення якої має наслідком його нікчемність.
Як випливає із визначення кредитного договору, він за своєю правовою природою належить до категорії консенсуальних договорів, тобто вважається укладеним з моменту досягнення всіх істотних умов договору в належній формі.
Оскільки одним із принципом кредитування є його від платність, позичальник зобов'язаний сплатити за користування кредитом встановлені договором відсотки, розмір яких визначається з урахуванням кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту та пропозиції, що склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки Національного банку України та інших чинників.
Позичальник відповідає за:
- нецільове використання кредиту;
- неповернення кредиту у встановлений строк;
- несплату відсотків за користування кредитом.
34.3. Договір факторингу
За договором факторингу одна сторона, банк або інша фінансова установа (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) — ч. 1 ст. 1077 ЦК.
Договір факторингу є іменним, двостороннім. Може бути як реальним (коли фактор передає клієнтові грошові кошти), так і консенсуальним (якщо фактор зобов'язується передати грошові кошти у розпорядження клієнта).
Сторони в договорі. Фактором можуть виступати банки, фінансові установи, суб'єкти підприємницької діяльності, а клієнтом — суб'єкти підприємницької діяльності, які можуть бути як юридичними, так і фізичними особами.
Фінансування під відступлення грошової вимоги (факторинг) — є новим інститутом у вітчизняному цивільному законодавстві. Термін "факторинг" є транскрипцією англійського слова factoring, під яким розуміють різновид договору на надання послуг, а під "фактором" — комісіонера або фінансового агента, які надають послуги. Договір факторингу отримав поширення наприкінці 50-х років в США. Факторинг грунтується на інституті загальної частини зобов'язального права — заміні кредитора в зобов'язанні (цесії). Тому крім спеціальних норм, які містяться в гл. 73 ЦК "Факторинг", відносини між сторонами можуть регулюватися і нормами загальної частини зобов'язального права, які регламентують порядок заміни кредитора в зобов'язанні.
Підприємства, які відступають свої грошові вимоги, намагаються прискорити обіг своїх грошових коштів шляхом дострокового отримання оплати за поставлену продукцію, виконану роботу, надані послуги.
Наприклад, клієнт відступає банку своє право вимагати від покупця оплати поставленої йому продукції, а банк сплачує за це клієнту гроші. Боржник, який отримує від клієнта письмове повідомлення про відступ від права грошової вимоги на користь банку, зобов'язаний здійснити платіж вже банку. Платіж боржнику банку звільняє боржника від зобов'язань перед клієнтом.
На відміну від Конвенції про міжнародний факторинг, чинне вітчизняне законодавство не передбачає так званого закритого факторингу, коли клієнт не повідомляє боржника про відступлення права грошової вимоги.
Як і при цесії, за договором факторингу клієнт відповідає перед банком за недійсність грошової вимоги, яку він відступає, але не відповідає за невиконання або неналежне виконання зобов'язання боржником, до якого ця вимога буде пред'явлена. Вимога вважається дійсною, якщо клієнту на момент її передачі невідомі обставини, які можуть звільнити боржника від її виконання.
Фактор набуває право на всі суми, які він може отримати від боржника, навіть якщо їх загальний розмір значно перевищить його витрати. Водночас ризик невиконання боржником зобов'язання також покладається на фактора.
Розмір винагороди, яку отримує фактор від клієнта за договором, складається з двох частин: безпосередньо винагорода за надану послугу та вартість кредитування, тобто винагорода за авансування до моменту оплати боржником. Винагорода може визначатися конкретною сумою, відсотками від суми вимоги або у вигляді різниці між сумою, яка становить право вимоги, і сумою, яку сплачує фактор клієнту.
На розмір винагороди впливають різні чинники: фінансовий та майновий стан боржника, характер вимоги, строк платежу, розмір облікової ставки Національного банку України за кредит тощо.
34.4. Ліцензійний договір
Ліцензійний договір належить до категорії договорів, які надають можливість розпоряджатися правами інтелектуальної власності.
За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цивільного законодавства (ч. 1 ст. 1109 ЦК).
Сторонами договору є ліцензіар (власник запатентованого або незапатентованого винаходу) та ліцензіат (особа, яка за договором отримала право використовувати винахід).
Предметом ліцензійного договору є об'єкти права інтелектуальної власності — винахід, промисловий зразок, комерційна таємниця тощо. Не можуть бути предметом договору права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними.
У ліцензійному договорі визначаються: вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.
Умови ліцензійного договору не повинні порушувати вимог антимонопольного та конкурентного законодавства. Так, ліцензіар не може, наприклад, диктувати ліцензіату ціни на продукцію, яку той буде випускати, забороняти укладання договору з певними категоріями осіб тощо.
Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору.
Залежно від об'єкта права інтелектуальної власності можуть видаватися виключна, одинична або невиключна ліцензія.
Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату, виключає можливість ліцензіара використовувати об'єкт права інтелектуальної власності та видавати іншим особам ліцензії на використання цього об'єкта.
Одинична — видається лише одному ліцензіату та виключає можливість видачі іншим особам ліцензій, водночас ліцензіар має право використовувати цей об'єкт.
Невиключна — дозволяє ліцензіару використовувати об'єкт права інтелектуальної власності та видавати ліцензії на використання цього об'єкта іншим особам.
Ліцензія, на відміну від патенту, може видаватися не лише на всі можливі способи використання розробки, а й на деякі з них, наприклад, лише на використання розробки або лише на її продаж.
Строк ліцензійного договору не може перевищувати строк чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності.
Ліцензійний договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору такий договір є нікчемним.
34.5. Договір комерційної концесії
До прийняття ЦК 2003 p. цей договір не був раніше відомий ні радянському, ні українському законодавцю, оскільки його поява зумовлена розвитком ринкових відносин в економіці.За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг (ст. 1115 ЦК).
Назва цього договору співзвучна договору концесії, який регулюється Законом України від 16 липня 1999 р. "Про концесії" та гл. 40 ГК.
В господарському законодавстві під концесією розуміють надання уповноваженим органом державної влади суб'єктам господарювання права на створення (будівництво) або експлуатацію об'єкта концесії. Договір концесії був досить поширеним за часів НЕПу, коли радянська влада на умовах поділу продукції надавала зарубіжним компаніям право розробляти природні копалини, добувати нафту тощо. В ЦК поняття концесії набуло дещо іншого змісту.
Договір комерційної концесії є досить поширеним в економічно розвинутих країнах, де діяльність такого роду називається "франчайзингом". Франчайзингове підприємство — це підприємство, яке діє на підставі договору комерційної концесії. Мета його — сприяти розширенню ринку товарів та послуг. Тобто договір комерційної концесії укладається з метою створення мережі ресторанів, магазинів, готелів тощо, які виступають на ринку під відомою споживачу назвою фірми правоволодільця.
Саме завдяки договору комерційної концесії українцям стала відома така фірма як "Макдональд".
Договір комерційної концесії є двостороннім, консенсуальним та оплатним. Сторонами договору можуть бути юридичні та фізичні особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності.
Предмет договору комерційної концесії — комплекс виключних прав на фірмове найменування, торгівельну марку, товарний знак, комерційний досвід, ділову репутацію тощо.
Договір комерційної концесії укладається у письмовій формі та підлягає державній реєстрації. Порушення форми договору має наслідком його нікчемність.
Обов'язкова умова цього договору — виплата винагороди правоволодільцю. Винагорода, як правило, складається з двох частин: плати за приєднання до фірмової мережі правоволо-дільця і сплати періодичних платежів, які можуть визначатися як у твердій сумі, так і в процентах до обігу (товарів, робіт, послуг).
Серед обов'язків правоволодільця зазначимо такі:
- передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної концесії;
- надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників;
- забезпечити державну реєстрацію договору.
Обов'язки користувача:
- використовувати торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі способом;
- забезпечити відповідність якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) відповідно до договору, якості аналогічних товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) правоволодільцем;
- не розголошувати секрети виробництва правоволодільця, іншу одержану від нього конфіденційну інформацію тощо.
Користувач не має права вводити в оману споживача, тому повинен інформувати його, що торгівля товаром чи інша діяльність здійснюється ним на підставі договору комерційної концесії.
|
