Глава 9. Правочини

9.1. Поняття та види правочинів
9.2. Класифікація правочинів
9.3. Умови дійсності правочину
9.4. Форма правочину
9.5. Правові наслідки порушення форми правочину
9.6. Нікчемні правочини
9.7. Оспорювані правочини
9.8. Правові наслідки визнання правочину недійсним

9.1. Поняття та види правочинів

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.
Правочин — це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:
- це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;
- це правомірні дії, тобто вони вчиняються відповідно до закону;
- спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочині завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи в тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).

9.2. Класифікація правочинів

Відповідно до підстав класифікації розрізняють такі види правочинів.
Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потрібне для здійснення правочину:
- односторонні. Для їх вчинення достатньо волевиявлення однієї особи (наприклад, заповіт);
- двосторонні. Вимагається волевиявлення двох сторін (так, для укладення договору купівлі-продажу недостатньо бажання продавця продати річ, необхідно, щоб покупець виявив бажання її купити);
- багатосторонні, при укладенні яких виявляється воля трьох і більше сторін (наприклад, договір про спільну діяльність).
Двосторонні і багатосторонні правочини називаються договорами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).
Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї із сторін зустрічний обов'язок контрагента, правочини поділяють на:
- відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг — купівля-продаж, міна, підряд, комісія);
- безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається — договір дарування, безоплатного користування майном).
Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Водночас купівля-продаж, оренда — це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться на самостійні цивільні договори — договір дарування чи безоплатного користування майном.
Залежно від моменту укладення правочину розрізняють:
- консенсуальні правочини. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони в належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше. Так, сторони підписали договір поставки продукції, де зазначили, яка продукція і коли повинна поставлятися, її ціну, порядок розрахунків тощо. Якщо постачальник в погоджені строки не виконає своїх зобовязань, то замовник має право на відшкодування збитків і на стягнення передбаченої договором неустойки;
- реальні правочини. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити в належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договор позики, зберігання). Так, якщо сусід пообіцяв дати в борг гроші, а потім відмовився, не можна вимагати виконання договору, оскільки він ще не вважається укладеним.
Залежно від значення підстав правочину для його дійсності розрізняють правочини:
- каузальні (від лат. causa — причина);
- абстрактні.

9.3. Умови дійсності правочину

Під умовами дійсності правочину розуміють передбачені законом вимоги, яким повинен відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від виду правочину, його характеру, змісту, суб'єктного складу, об'єкта. Так, зрозуміло, що умови дійсності договору купівлі-продажу мисливської рушниці відрізнятимуться від договору купівлі-продажу буханця хліба чи пляшки молока, а передача на зберігання на елеватор 10 т зерна — від передачі на зберігання капелюха в гардеробі бібліотеки.
Водночас всі правочини, незважаючи на можливу специфіку, повинні відповідати певним загальним умовам дійсності.
Умови дійсності правочину є такими.
1. Суб'єктний склад. Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітній віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний в судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом.
2. Відповідність змісту правочину закону. Тобто умови правочину повинні відповідати вимогам як закону, так і підзаконних актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. Не вважатиметься дійсним і договір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України від 16 липня 1999 р. "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" передбачає лише безоплатне відчуження трансплантатів, за винятком крові та спинного мозку. В ч. 1 ст. 203 ЦК передбачено також, що зміст правочину не повинен суперечити моральним засадам суспільства.
Вважаю, що така норма за своїм характером є досить декларативною, оскільки підстави визнання правочину недійсним визначені в законі, і не завжди законні дії за своїм характером є моральними. Так, скажімо, якщо боржник не повертає борг, посилаючись на пропущений позивачем строку позовної давності, і суд відмовляє в задоволенні позову, то, звичайно, рішення суду є законним, але суспільна мораль навряд чи визнає його справедливим, як і дії боржника.
3. Відповідність форми правочину закону. Правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.
Так, зрозуміло, що довіреність на отримання заробітної плати повинна мати письмову форму, інакше бухгалтерія сторонній особі просто гроші не видасть, а відповідно, договір купівлі-продажу квартири повинен укладатися в нотаріальній формі, щоб уникнути можливих зловживань та шахрайства.
4. Єдність волі і волевиявлення сторін. Якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.
Наприклад, повертаючись ввечері додому через сквер Ви зустріли трьох хлопців, схожих на братів Кличко, які посміхаючись запропонували купити цеглину. В цьому випадку обставини укладення правочину — час, місце, суб'єктний склад договору певним чином вплинули на формування Вашого волевиявлення, тому такий правочин може бути визнано недійсним.
5. Здійсненність правочину. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

9.4. Форма правочину

Формою правочину є спосіб вираження волі його сторін. Форма правочину залежить від:
- суб'єктного складу правочину;
- предмета правочину;
- ціни правочину;
- строку, на який правочин укладається;
- конкретного виду правочину;
- прямих вказівок закону на форму конкретного правочину.
Чинне законодавство допускає укладення правочинів в усній, простій письмовій та письмовій нотаріальній формі. Особливим способом вираження волі є укладення договору шляхом вчинення конклюдентних дій, тобто дій, які свідчать про бажання однієї сторони укласти договір на умовах, запропонованих іншою стороною.
Наприклад, нам пропонують укласти договір перевезення пасажира метрополітеном, за яким ми можемо з 6 години ранку до 24 години ночі користуватися цим видом транспорту, випити склянку пива з автомату тощо. Якщо ми згодні укласти договір, від нас вимагається кинути жетон чи відповідну монету.
1. Усна (словесна) форма. Вона застосовується в усіх випадках, коли для левого виду правочину закон не передбачає іншої форми.
Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК усно можуть вчинятися право-чини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
2. Письмова форма. Вона полягає в тому, що правочин вчиняється шляхом фіксації його змісту за допомогою письмового тексту і підписання особами, які його вчинили. До письмової форми прирівнюється вираження волі сторін за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК).
Незважаючи на певну складність, письмова форма має і свої переваги:
- забезпечує чітке вираження волі учасників і її фіксацію;
- дозволяє в будь-який час ознайомитися з умовами правочину;
- є належним доказом при захисті інтересів потерпілої сторони.
Відповідно до ст. 208 ЦК у простій письмовій формі належить вчиняти:
- правочини між юридичними особами;
- правочини між фізичною та юридичною особою, крім тих, що повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;
- правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, що повністю виконуються сторонами в момент вчинення;
- інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
А саме:
- неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава (ст. 547 ЦК);
- договір купівлі-продажу товарів в кредит (ст. 694 ЦК);
- договір дарування майнового права, договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, дарування рухомих речей особливої цінності (ст. 719 ЦК);
- найм будівлі або іншої капітальної споруди (ст. 793 ЦК);
- найм транспортного засобу за участю юридичних осіб (ст. 799 ЦК);
- найм житла (ст. 911 ЦК);
- договір піднайму житла (ст. 91 ЖК);
- договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою (ст. 828 ЦК);
- договір транспортного експедирування (ст. 930 ЦК);
- договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання у майбутньому (ст. 937 ЦК);
- договір страхування (ст. 981 ЦК);
- договір управління майном (ст. 1031 ЦК);
- договір позики на суму понад 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 1047 ЦК);
- кредитний договір (ст. 1055 ЦК);
- договір банківського вкладу (ст. 1059 ЦК);
- договір комерційної концесії (ст. 1118 ЦК);
- договір про спільну діяльність (ст. 1131 ЦК) та деякі інші.
Обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають такі правочини:
- договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна (статті 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 ЦК);
- іпотечні договори, договори про заставу транспортних засобів, космічних об'єктів (ст. 18 Закону України від 5 липня 2003 р. "Про іпотеку", ст. 13 Закону України від 2 жовтня 1992 р. "Про заставу", ст. 577 ЦК);
- договори про спільну часткову власність на земельну ділянку, про купівлю-продаж земельних ділянок, про перехід права власності та про передачу права власності на земельні ділянки; про обмін земельними ділянками, які виділені єдиним масивом у натурі (на місцевості) власникам земельних ділянок (паїв) (статті 88, 128, 132, 142 ЗК, ст. 14 Закону України від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)");
- договори купівлі-продажу (приватизації) державного майна, відчуження приватизованого майна (ст. 72 Закону України від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна" (в
редакції Закону від 19 лютого 1997 р.), ст. 23 Закону України від 6 березня 1992 р. "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції Закону від 15
травня 1996 р.));
- договори про поділ майна, що є об'єктом права спільної власності подружжя; про надання утримання; про припинення права утримання взамін набуття права на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати; шлюбні договори; договори між подружжям про розмір та строки виплати аліментів на дитину; договори про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно (статті 69, 78, 89, 94, 104, 189, 190 СК);
- договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) на строк понад один рік (ст. 793 ЦК);
- договори найму та договір позички транспортних засобів за участю фізичної особи (статті 799, 828 ЦК);
- договори про створення акціонерних товариств, якщо товариства створюються фізичними особами (ст. 153 ЦК);
- договори управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК);
- заповіти (статті 1247, 1249 ЦК);
- договори про зміну черговості одержання права на спадщину (ст. 1259 ЦК);
- доручення на укладання правочинів, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо юридичних осіб, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допущена інша форма довіреності; довіреності, що видаються в порядку передоручення (ст. 245 ЦК), та інші правочини.
Необхідною умовою дійсності деяких правочинів є їх державна реєстрація. Такої реєстрації зокрема потребує договір купівлі-продажу нерухомого майна (ст. 657 ЦК).

9.5. Правові наслідки порушення форми правочину

За загальним правилом порушення встановленої законом форми правочину має наслідком не недійсність правочину, а неможливість посилання на свідчення свідків у суді (ст. 218 ЦК).
Тобто порушення письмової форми, наприклад, договору позики (нагадаємо, згідно зі ст. 1047 ЦК договір позики між фізичними особами на суму понад 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян повинен укладатися у письмовій формі), не має наслідком його недійсність, оскільки порядні люди незалежно від того, укладено такий договір в належній письмовій формі чи гроші "під чесне слово" позичили сусіди, товариші по роботі, знайома дівчина, свої зобов'язання виконують. Але якщо між кредитором і боржником виникне спір (наприклад, позичальник "забув", що брав гроші, вважає що "вже повернув" або помер, а його спадкоємці про борг нічого не знають, то в судовому засіданні кредитор може обґрунтовувати свої вимоги лише письмовими доказами, засобами аудіо- та відеозапису, іншими доказами, але не свідченнями свідків.
Порушення встановленої законом простої письмової форми правочину має наслідком його недійсність лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено законом.
Наприклад, ст. 547 ЦК передбачає, що правочини щодо забезпечення виконання зобов'язання (йдеться про такі виді забезпечення зобов'язання як порука, застава, гарантія, завдаток, притримання, неустойка) вчиняються у письмовій формі. А в ч. 2 цієї статті прямо передбачено, що такі правочини, вчинені з недодержанням письмової форми, є нікчемними. Тобто якщо при укладенні договору позики третя особа усно поручилася за боржника, такий договір поруки є нікчемним, оскільки порушена його обов'язкова письмова форма.
Недодержання вимоги закону про нотаріальну форму правочину (договору) має наслідком його нікчемність. Але із цього загального правила існує виняток. Правочин з порушенням обов'язкової нотаріальної форми може бути визнаний судом дійсним за умов: по-перше, якщо він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила; по-друге, нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (ч. 2 ст. 219 ЦК).
Договір з порушенням нотаріально посвідченої форми може бути визнаний судом дійсним у випадку, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх істотних умов договору і відбулося повне або часткове його виконання хоча б однією стороною, а сторона, на яку був покладений обов'язок нотаріально посвідчити договір, ухилилася від цього обов'язку. У такому випадку наступного нотаріальне оформлення правочину не вимагається (ч. 2 ст. 220 ЦК).

9.6. Нікчемні правочини

Нікчемним або абсолютно недійсним правочином є правочин, недійсність якого встановлена законом (ч. 1 ст. 215 ЦК).
Такий правочин не породжує передбачених законом правових наслідків і за загальним правилом визнання його недійсним в суді не вимагається, крім випадків, передбачених законом (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226 ЦК).
До абсолютно недійсних (нікчемних) відносять правочини:
1) вчинені з порушенням обов'язкової письмової та нотаріальної форми (статті 218—220);
2) вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, крім випадку, коли вчинення такого правочину згодом було схвалено батьками (усиновителями), опікуном (ст. 221);
3) вчинені без дозволу органу опіки та піклування у випадках, коли така згода є обов'язковою, крім випадку, якщо судом буде встановлено, що такий правочин відповідає інтересам підопічного (ст. 224). Наприклад, опікун відмовляється від майнових прав підопічного; видає письмові зобов'язання від його імені; укладає договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку;
4) вчинені недієздатною фізичною особою, крім випадку коли такий правочин схвалено опікуном чи доведено, що він вчинений на користь недієздатної особи (ст. 226);
5) що порушують публічний порядок, тобто правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини, знищення майна фізичної чи юридичної особи, держави, не законне заволодіння ним (ст. 228);
6) удавані. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ч. 1 ст. 235 ЦК). Тобто в цьому разі завжди має місце правочин, який сторони вчинили фактично, і правочин, який сторони вчинили формально-юридично з метою замаскувати справжній правочин. Наприклад, щоб позбавити колишню дружину (співвласника квартири) можливості скористатися правом переважної купівлі, колишній чоловік (продавець) маскує договір купівлі-продажу під договір дарування;
7) фіктивні правочини (ст. 234 ЦК). Фіктивний правочин — це правочин укладений без наміру створення правових наслідків, тобто правочин "про людське око". На відміну від загального правила, фіктивні правочини визнаються недійсними судом.

9.7. Оспорювані правочини

Оспорюваними (або відносно дійсними) є правочини, недійсність яких прямо не встановлена законом, але якщо заінтересована особа оспорює такий правочин, він може бути визнаний судом недійсним (ч. З ст. 215 ЦК).
На відміну від нікчемного, оспорюваний правочин в момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов'язки, а тому є дійсним. Проте порушення умов дійсності правочинів в момент вчинення зумовлює можливість оспорення їх заінтересованою особою і винесення судом рішення про його недійсність.
Розрізняють такі види оспорюваних (або заперечуваних) правочинів:
1) вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК). Неповнолітні віком від 14 до 18 років можуть укладати правочини, які виходять за межі дрібних побутових, лише за згодою батьків (піклувальників), інакше за позовом заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Наприклад:

ЗАЯВА

Наш син, Квакін Михайло Іванович, який народився 15 грудня 1990р., без нашого відома 23 лютого 2005р. уклав із своїм знайомим Перепелицею Максимом Кіндратовичем договір міни, обмінявши фотоапарат "ФЕД"(заводський номер Д №1917345) на боксерські рукавички та боксерську грушу. Оскільки укладений договір нами вважається недоцільним і невигідним, 25 лютого ми звернулися до Перепелиці М.К. з проханням повернути фотоапарат і отримати назад рукавички та грушу, але взаємопорозуміння не знайшли.
Узв 'язку з тим, що наш син Квакін Михайло Іванович без нашої згоди уклав договір міни, керуючись ч. 2 ст. 222 ЦК України,

ПРОСИМО:

1. Визнати укладений 23 лютого 2005 р. договір міни між Квакіним Михайлом Івановичем та Перепелицею Максимом Кіндратовичем недійсним.
2. Зобов 'язати Перепелицю Максима Кіндратовича повернути нам отриманий за договором міни фотоапарат ФЕД (заводський номер Д №1917345) і прийняти назад належні йому боксерські рукавички та боксерську грушу.

Підписи:
Квакін І.М.
Квакша О. С

2) вчинений фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК). Правочин, вчинений особою за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути або згодом схвалений або оспорений;
3) вчинений дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК). Це означає, що в силу різного роду обставин (хвороба, сп'яніння тощо) особа на момент укладення правочину могла не розуміти значення своїх дій. Такий правочин може бути визнаний недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені;
4) вчинений юридичною особою, який вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК). Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним;
5) вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК). Правочин може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка помилялась, лише у випадку помилки щодо обставин, які мають істотне значення. Це може бути помилка в праві (особа вважала, що їй майно дарують, а пізніше з'ясувалося, що продають), в предметі, змісті, суб'єктному складі тощо;
6) вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК). Обман може бути здійснено як шляхом вчинення активних дій (парфуми фастівські видають за французькі), так і шляхом бездіяльності (при огляді квартири, яка продається, власник не повідомив покупця, що поруч — аеропорт);
7) вчинений під впливом насильства (ст. 231 ЦК). Правочин може бути визнаний судом недійсним, якщо буде доведено, що воля особи була спотворена від впливом фізичного чи психічного тиску;
8) вчинений в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК). Суд може визнати правочин недійсним лише у випадку умисної змови представника однієї сторони з іншою;
9) вчинений під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК). Такі правочини інколи називають "кабальними", оскільки особа змушена була укласти правочин на вкрай невигідних для неї умовах у зв'язку з обставинами, які склалися (наприклад, змушена була за безцінь продавати речі, щоб терміново придбати дорогі ліки).

9.8. Правові наслідки визнання правочину недійсним

Правові наслідки визнання правочину недійсним пов'язані насамперед з правовою долею отриманого за правочином.
Загальне правило, яке визначає правову долю набутого сторонами за правочином (майна, грошей тощо), міститься в ст. 216 ЦК, де зазначено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення (одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Це правило в науці цивільного права називається двосторонньою реституцією, тобто кожна із сторін повертає все набуте за правочином.
Двостороння реституція як правовий наслідок визнання правочину недійсним передбачена при укладенні правочину:
- з малолітнім (ст. 221);
- з неповнолітнім (ст. 222);
- з недієздатним (ст. 226);
- з порушенням простої письмової форми (ст. 218);
- з порушенням нотаріальної форми (ст. 220);
- юридичною особою, укладати який вона не мала права (ст. 227);
- під впливом помилки (ст. 229);
- внаслідок збігу тяжких обставин (ст. 233 ЦК).
Крім того, коли недійсним правочином завдано збитків чи заподіяна моральна шкода другій стороні або третій особі, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Для наслідків деяких видів недійсних правочинів можуть застосовуватися інші правила: відшкодування збитків у подвійному розмірі та відшкодування моральної шкоди. Цей обов'язок покладається на сторону, яка примусила контрагента укласти правочин, застосувавши фізичне чи психічне насильство або обман (статті 230, 231 ЦК).