| ГЛАВА 85 СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ |
|
| Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ, т.2 |
|
ГЛАВА 85 СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ
Стаття 1233. Поняття заповіту 1. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. 1. У ст. 1233 ЦК наводиться визначення заповіту. Поняттям заповіту не охоплюється розпорядження, яке може дати банку (фінансовій установі) вкладник на випадок свої смерті. Але до цього розпорядження можуть застосовуватись за аналогією деякі положення Цивільного кодексу щодо заповіту. До умови договору особистого страхування, відповідно до якої страхувальник призначає особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, положення Цивільного кодексу про заповіт застосовуватись не можуть.
Стаття 1234. Право на заповіт 1. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. 2. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. 1. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Отже, таке право мають особи, які досягли вісімнадцяти років (повноліття), особи, які не досягли повноліття, але вступили в шлюб, який належне зареєстрований (ч. 1,2 ст. 34 ЦК). Право на заповіт мають також особи, які досягли шістнадцяти років, працюють за трудовим договором або записані батьком або матір'ю дитини, якщо їм надана повна цивільна дієздатність у порядку, встановленому ч. 2 ст. 35 ЦК. Таке право мають і особи, які досягли шістнадцяти років, які зареєстровані як підприємці і які набули повної цивільної дієздатності відповідно до ч. З ст. 35 ЦК. З іншого боку, не мають права на заповіт особи, визнані недієздатними (ст. 39 — 42 ЦК), і особи, цивільна дієздатність яких обмежена за рішенням суду. 2. Оскільки заповіт підлягає посвідченню нотаріусом (ч. З ст. 1247 ЦК), практично виключається порушення вимоги ч. 2 ст. 1234 ЦК про здійснення права на заповіт особисто. Але навіть пряме зазначення в ч. 2 ст. 1234 ЦК про заборону вчинення заповіту через представника не є підставою для визнання цього правочину нікчемним, оскільки ч. 2 ст. 1234 ЦК не встановлює прямо правила про нікчемність заповіту, Стаття 1235. Право заповідача на призначення спадкоємців 1. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. 2. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. 3. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини. 4. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах. 1. Заповідач є вільним у визначенні спадкоємців та їх кількості. Ними можуть бути будь-які учасники цивільних відносин (ст. 1222, ст. 2 ЦК). Те, що зазвичай заповіт складається на користь членів сім'ї, близьких родичів, не перешкоджає складанню заповітів на користь будь-яких суб'єктів цивільного права. Заповіт, як і будь-який правочин, не може суперечити моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК). Але на випадок ігнорування заповідачем інтересів осіб, які є відповідно до закону спадкоємцями за законом та які потребують соціального захисту, встановлюється право на обов'язкову долю у спадщини (ст. 1241 ЦК). Тому визнання заповіту недійсним з мотивів його суперечності моральним засадам суспільства можливе тільки в крайніх випадках. 2. Право заповідача позбавити осіб із числа спадкоємців за законом права на спадкування формулюється в ч. 2 ст. 1235 ЦК більш категорично, ніж право заповідача призначити спадкоємців. Право позбавити права на спадкування може стосуватись будь-якої особи із числа спадкоємців за законом і реалізація цього права не потребує зазначення причин. 3. Заповідач може скласти заповіт з порушенням права відповідних осіб на обов'язкову частку у спадщині. У цьому випадку заповіт у відповідній частині не є нікчемним. Він у цій частині є лише оспорюваним. Але відсутність рішення суду про визнання такого правочину недійсним не перешкоджає реалізації ч. 1 ст. 1241 ЦК, яка надає особам, які мають на це право, можливість спадку вати обов'язкову частку у спадщині 4. Позбавлення осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, права на спадкування в межах обов'язкової частки не допускається. Такий заповіт підлягає визнанню недійсним судом повністю або у відповідній частині. При вирішенні питання про недійсність заповіту, яким особи, що мають право на обов'язкову частку у спадщині, позбавлені права на спадкування, слід враховувати обставини, які існували 5. Позбавлення права на спадкування стосується лише особи, на яку вказано в заповіті. Воно не позбавляє права на спадкування осіб, які спад кують за правом представлення (ст. 1266 ЦК). Проте заповідач може зазначити в заповіті на позбавлення права на спадкування і цих осіб.
Стаття 1236. Право заповідача на визначення обсягу спадщини, що має спадку-ватися за заповітом 1. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. 2. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. 3. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. 4. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини. 1. Заповідач вільний у розпорядженні своїм майном на випадок смерті. У заповіті він може розпорядитися як своїм майном, яке належить йому на момент складання заповіту, так і майном, право на яке у заповідача може виникнути в майбутньому (до часу відкриття спадщини). Заповіт може стосуватися всього майна, яке йому належить, або його частини. Він може стосуватись прав та обов'язків або тільки прав. В останньому випадку обов'язки до спадкоємців переходять у частках, які є пропорційними до одержаних ними прав. Якщо інше не випливає із змісту заповіту, він стосується всього складу спадщини на момент її відкриття. Стаття 1237. Право заповідача на заповідальний відказ 1. Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. 2. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. 1. Заповідальний відказ може бути зроблений заповідачем на користь будь-якої особи, яка може бути спадкоємцем (ст. 1222, ст. 2 ЦК). 2. Відказоодержувач, який не є спадкоємцем за заповітом або за законом, вправі відмовитись від заповідального відказу. Відказоодержувач, який є спадкоємцем, вправі відмовитись від заповідального відказу тільки шляхом відмови від прийняття спадщини без умов і застережень. 3. Обов'язки за заповідальним відказом можуть бути покладені на одного із спадкоємців за заповітом, на декількох або всіх спадкоємців за заповітом, до яких у порядку спадкування переходить майно, що є предметом заповідального відказу. Такі обов'язки не можуть бути покладені на спадкоємців за законом.
Стаття 1238. Предмет заповідального відказу 1. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини. 2. На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше. 3. Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. 4. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини. 1. У визначенні предмета заповідального відказу, що наводиться в ч. 1 ст. 1238 ЦК, слід звернути увагу на декілька нюансів: 1) цим предметом може бути передання у власність речі або майнового права. Майнове право за визначенням не може належати на праві власності чи за іншим речовим правом, як це випливає із ч. 1 ст. 1238 ЦК. Але ця недбалість, що виявилася у формулюванні ч. 1 ст. 1238 ЦК, не може бути підставою для висновку про те, що предметом заповідального відказу може бути тільки річ і що таким не може бути майнове право; 2) правова форма заповідального відказу відповідно до ч. 1 ст. 1238 ЦК може бути використана для передання речі у власність відказоодержувача. Проте для цього більш доцільно використовувати набагато простішу правову форму прямого призначення особи спадкоємцем та встановлення в заповіті речі, яка має бути успадкована цією особою відповідно до заповіту; 3) предмет заповідального відказу може входити і не входити до складу спадщини. Це означає, що заповідач певною мірою розпоряджається майном спадкоємця, яке не входить до складу спадщини. Але це не може оцінюватись як порушення цивільних прав спадкоємців, оскільки спадкоємець може відмовитись від прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1268 ЦК) і в такий спосіб захистити ті свої майнові права, які стали предметом заповідального відказу. Отже, заповідальним відказом відказоодержувачеві може бути надане будь-яке майнове право, в тому числі і таке, яке ніколи заповідачеві не належало; 4) предметом заповідального відказу може бути рухоме майно, а також будинок, квартира, інше нерухоме майно. Формулювання «інше... нерухоме майно» повинне тлумачитись як будь-яке нерухоме майно взагалі. 2. Межі прав відказоодержувача за заповідальним відказом визначаються заповітом (заповідальним відказом). Підстав поширювати правила про сервітут на зобов'язання, що виникають на підставі заповідального відказу, немає. Це твердження не спростовується посиланням у ч. З ст. 403 ЦК на заповіт. Зокрема, якщо на підставі заповідального відказу надається право користування житловим будинком, то не може застосовуватись правило ч. З ст. 405 ЦК, відповідно до якого суб'єкт сервітуту втрачає право користування житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік. Разом з тим заповітом може бути встановлено сервітут, в тому числі і стосовно того майна, яке може бути предметом заповідального відказу. За таких умов відмінність заповідального відказу від сервітуту у відповідних випадках є суто формальною: якщо в заповіті зазначається на заповідальний відказ, застосовується ст. 1238 ЦК, якщо на сервітут застосовуються ст. 1246, 401 — 406 ЦК. 3. Частина 2 ст. 1238 ЦК формулює положення, які стосуються заповідального відказу, за яким відказоодержувачеві надається право користуватися житловим будинком, квартирою, іншим нерухомим або рухомим майном, тобто будь-яким майном, стосовно якого можна вести мову про користування ним. Установлюється, що зміна власника цього майна не припиняє права відказоодержувача на використання цього майна. Відказоодержувач не може відчужувати право користування майном, отримане за заповідальним відказом, або передавати його в будь-який інший спосіб. Це право не може спадкуватись. Лише стосовно житлового будинку, квартири чи іншої будівлі встановлюється заборона на користування ними з боку членів сім'ї — на проживання цих осіб у будинку, квартирі, іншій будівлі. Проте заповітом може бути встановлено інше. 4. Якщо спадкоємець, незважаючи на обтяження спадщини заповідальним відказом, прийняв спадщину, його обов'язок виконати заповідальний відказ діє лише в межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього в порядку спадкування. При визначенні реальної вартості отриманого майна із вартості цього майна вираховується сума боргів спадкодавця, які припадають на майно, успадковане спадкоємцем, на якого покладено виконання заповідального відказу. 5. Право вимоги до спадкоємця виникає у відказоодержувача з часу відкриття спадщини. Якщо така вимога пред'явлена, але спадкоємець її не виконав, відказоодержувач отримує право на відшкодування збитків відповідно до норм зобов'язального права.
Стаття 1239. Втрата чинності заповідальним відказом 1. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини. 1. Оскільки заповідальний відказ має особистий характер, він втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що настала до відкриття
Стаття 1240. Право заповідача на покладення на спадкоємця інших обов'язків 1. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання. 2. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети. 1. За межі заповідального відказу виходить покладення на спадкоємця обов'язків, про які йдеться у ст. 1240 ЦК. Відповідно до ч. 1 цієї статті заповітом на спадкоємця може бути покладено обов'язок вчинити певні дії немайнового характеру. 2. Заповітом на спадкоємця може бути покладено обов'язок вчинити певні дії, спрямовані на досягнення суспільно корисної мети. У такому випадку суб'єкт, на користь якого мають бути здійснені спадкоємцем дії, не визначається. 3. Контроль за виконанням спадкоємцем обов'язків, передбачених ст. 1240 ЦК, здійснює виконавець заповіту (ч. 2 ст. 1290 ЦК).
Стаття 1241. Право на обов'язкову частку у спадщині 1. Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. 2. До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших 3. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку. (Із змін, від 03.11.2004) 1. Частина 1 ст. 1241 ЦК встановлює перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. До них належать: 1) малолітні — особи, які не досягли чотирнадцяти років (ч. 1 ст. 31 ЦК); 2) неповнолітні — особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 32 ЦК); 3) повнолітні непрацездатні особи — діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець), батьки померлого. Право на обов'язкову частку 2. Правильне застосування ст. 1241 ЦК передбачає визначення кола осіб, які належать до категорії повнолітніх непрацездатних осіб. Непрацездатними є особи, які на день відкриття спадщини досягли пенсійного віку (55 років — для жінок і 60 років — для чоловіків) або на цей самий день визнавались інвалідами (незалежно від групи інвалідності). 3. Для встановлення обов'язкової частки у спадщині визначається частка, яка б належала особі, що має право на обов'язкову частку у спадщині, у разі спадкування за законом. Половина цієї частки і складає обов'язкову частку у спадщині. Суд може зменшити розмір обов'язкової частки у спадщині з урахуванням відносин (недоброзичливих) між спадкоємцем та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. Такими може бути, зокрема, наявність у спадкоємця досить значних за розміром постійних доходів, значний обсяг спадщини. 4. До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки і вжитку, які спадкуються в порядку, визначеному ст. 1279 ЦК, вартість заповідального відказу на користь особи, що має право на обов'язкову частку у спадщині. Вартість інших речей та майнових прав зараховується до обов'язкової частки у спадщині лише за умови, що вони перейшли до цієї особи як до спадкоємця. 5. Слід звернути увагу на своєрідність формулювання «незалежно від змісту заповіту». Законодавець не зазначає на нікчемність (недійсність) умов заповіту, що порушують право на обов'язкову частку у спадщині. Отже, порушення заповітом права відповідних осіб на обов'язкову частку у спадщині є лише підставою для визнання заповіту у відповідній частині недійсним. Але і за відсутності рішення суду про визнання заповіту у відповідній частині недійсним особи, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, спадкують свою обов'язкову частку незалежно від змісту заповіту. Тобто за наявності заповіту, який порушує право на обов'язкову частку у спадщині та відсутності рішення суду про визнання заповіту у відповідній частині недійсним, захисту підлягає не право спадкування, що випливає із заповіту, а право на спадкування обов'язкової частки у спадщині, встановлене ст. 1241 ЦК. 6. Коли в ч. 1 ст. 1241 ЦК визначається обов'язкова частка у спадщині, то мається на увазі, що вона має бути чистою часткою, тобто не обтяженою боргами. Інша справа, що при визначенні розміру спадщини з метою встановлення розміру обов'язкової частки розмір спадщини також має бути зменшений на грошову суму, в яку оцінюються обов'язки, що входять до складу спадщини. Тому відповідно до ч. З ст. 1241 ЦК
Стаття 1242. Заповіт з умовою 1. Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини. 2. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства. 3. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало. 1. Як і будь-який правочин, заповіт може бути вчинено під умовою. Така умова може бути будь-якою мірою пов'язаною або не пов'язаною з поведінкою спадкоємця. Така умова лише не може суперечити закону і моральним засадам суспільства. За наявності такої суперечності умова визнається нікчемною, а особа, яка мала спадку-вати за наявності умови, спадку є відповідно до заповіту без врахування умови, що є нікчемною. Умова, під яку заповідач поставив право спадкоємця на спадкування, має існувати на час відкриття спадщини. Настання цієї умови пізніше, хоча б і в межах строку на прийняття спадщини, не дає права на спадкування за заповітом з умовою. Отже, народження дитини, здобуття освіти після відкриття спадщини не може бути умовою, в залежність від якої ставиться право на спадкування за заповітом, але ці ж обставини, якщо вони настали до відкриття спадщини, можуть обумовлювати право на спадкування за заповітом.
Стаття 1243. Заповіт подружжя 1. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. 2. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені 3. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. 4. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя. 1. Спільний заповіт подружжя може стосуватись лише майна, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Спільний заповіт є правовою формою, що покликана захистити інтереси того із подружжя, який пережив іншого, бо виключає спадкування частки спільного майна, яка належала померлому, іншими особами, в тому числі і тими, що мають право на обов'язкову частку у спадщині. Це — суттєво, оскільки за наявності, наприклад, однокімнатної квартири як єдиного житла у подружжя, спадкування після смерті одного із подружжя ставило б того із подружжя, який пережив іншого, у дуже скрутне становище (залежно від порядності інших спадкоємців). 2. За наявності спільного заповіту подружжя у разі смерті одного із подружжя його частка у спільній сумісній власності (не визначена і не виділена) переходить до іншого із подружжя. Але при цьому нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного в заповіті подружжя. 3. Подружжя вправі змінити або скасувати спільний заповіт відповідно до загальних правил ст. 57 Закону «Про нотаріат» [57]. Кожний із подружжя за життя їх обох вправі відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню і скасовує спільний заповіт подружжя. 4. У разі смерті останнього із подружжя майно, визначене в заповіті, спадкується відповідно до спільного заповіту подружжя. Решта майна спад кується на загальних підставах (за заповітом або за законом).
Стаття 1244. Підпризначення спадкоємця 1. Заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті (стаття 1242 цього Кодексу). 2. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа, визначена у статті 1222 цього Кодексу. 1. Заповідач має право призначити іншого спадкоємця, якщо зазначений у заповіті спадкоємець не спадкує. Причиною цього можуть бути: 1) смерть спадкоємця, призначеного в заповіті, до відкриття спадщини; 2) неприйняття спадщини таким спадкоємцем (ч. 1 ст. 1272 ЦЮ; 3) відмова спадкоємця, зазначеного в заповіті, від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК); 4) усунення такого спадкоємця від права на спадкування (ст. 1224 ЦК); 5) відсутність умов, зазначених у заповіті (ст. 1242 ЦК). Стаття 1245. Спадкування частини спадщини, що не охоплена заповітом 1. Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом. 1. Не охоплена заповітом частина спадщини спадкується на загальних підставах, у тому числі й спадкоємцями, які іншу частину спадщини спадкують за заповітом. Спадкування за заповітом не впливає на розмір частки спадщини, яку вони поряд з іншими спадкоємцями спадкують за законом. Стаття 1246. Встановлення сервітуту у заповіті 1. Спадкодавець має право встановити у заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб. 1. Як зазначалося в п. 1 коментаря до ст. 1238 ЦК стосовно земельної ділянки і природних ресурсів не може бути встановлено заповідальний відказ. Тому стосовно цих об'єктів заповідачем може бути встановлено сервітут. Що стосується іншого нерухомого майна (квартири, житлового будинку, іншої будівлі чи споруди), то воно може бути предметом і заповідального відказу, і сервітуту. Це суттєво, оскільки правовий режим заповідального відказу і сервітуту є різним. Які відносини виникли на підставі заповіту — відносини із заповідального відказу чи відносини з сервітуту, що визначається за суто формальною ознакою — залежно від того, яке із цих понять вживається в заповіті.
Стаття 1247. Загальні вимоги до форми заповіту 1. Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. 2. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. 3. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251 — 1252 цього Кодексу. 1. Заповіт вчиняється в письмовій формі. Він має бути підписаний особисто заповідачем. У випадках коли особа не може особисто підписати заповіт, він може бути підписаний іншою особою з додержанням вимог, встановлених ч. 4 ст. 207 ЦК. 2. Заповіт підлягає посвідченню нотаріусом або іншою посадовою особою із числа осіб, зазначених у ст. 1251, 1252 ЦК. При цьому діють обмеження, встановлені ст. 9 Закону «Про нотаріат» (стосовно кола осіб, заповіти яких або щодо яких може посвідчувати нотаріус чи інша посадова особа, уповноважена на вчинення нотаріальних дій). 3. Відповідно до ч. 1 ст. 1247 ЦК у заповіті зазначається місце (місто, селище, село) та час його складання. Для правильного визначення наслідків порушення цієї вимоги треба встановити, відноситься зазначення місця та часу вчинення правочину до змісту правочину чи до його форми. Оскільки правочин визначається як дія особи, спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків (ч. 1 ст. 202 ЦК), 4. Поряд з розумінням місця вчинення заповіту, яке викладене в попередньому пункті коментаря, в ст. 41 Закону «Про нотаріат» [57] використовується поняття місця вчинення нотаріальних дій. Тут місце вчинення нотаріальних дій розуміється перш за все як можливість вибору нотаріуса, який посвідчує правочин. Заповіт може посвідчити будь-який нотаріус незалежно від місця проживання заповідача чи від місця знаходження майна, якого заповіт стосується. Ще одне розуміння місця вчинення заповіту — це приміщення, де він посвідчується. Як і інші нотаріальні дії, посвідчення заповіту вчиняється в приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, у державному нотаріальному архіві. Якщо посвідчення заповіту нотаріусом здійснюється поза зазначеним приміщенням за наявності підстав для цього (частина друга ст. 41 Закону «Про нотаріат»), повинно дотримуватись правило про те, що нотаріус може здійснювати нотаріальні дії тільки в межах нотаріального округу. У цьому випадку у посвідчу вальному написі та в реєстрі зазначається на місце посвідчення заповіту (вдома, за місцезнаходженням юридичної особи тощо) (п. 11 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434]).
Стаття 1248. Посвідчення заповіту нотаріусом 1. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. 2. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу). 1. Стаття 1248 ЦК формулює деякі правила, що стосуються порядку посвідчення заповіту нотаріусом. Заповіт може бути власноручно написаний заповідачем. Нотаріусу також надається право на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно. Не передбачається можливості написання заповіту будь-якою іншою особою. Допускається, щоб заповіт був надрукований за допомогою загальноприйнятих технічних засобів заповідачем або нотаріусом. Частина друга ст. 45 Закону «Про нотаріат» приписує лише, щоб документи, які посвідчуються нотаріусами, підписувались відповідними особами у присутності нотаріуса. Але допускається, щоб документ, який підлягає нотаріальному посвідченню, був підписаний у відсутності нотаріуса, якщо особа підтвердить, що документ підписаний нею. 2. Якщо заповіт написано власноручно нотаріусом зі слів заповідача або надруковано нотаріусом, він має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач внаслідок фізичних вад не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись при свідках (ст. 1253 ЦК).
Стаття 1249. Посвідчення нотаріусом секретних заповітів 1. Секретним є заповіт, який посвідчуеться нотаріусом без ознайомлення з його змістом. 2. Особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує. 1. Секретний заповіт — це нове явище в цивільному праві України. У принципі, потреби у встановленні правової конструкції секретного заповіту не було, оскільки є правила про таємницю заповіту (ст. 1255 ЦК), про додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій (ст. 8 Закону «Про нотаріат»). Але законодавець врахував реальний стан справ стосовно дотримання вимог закону у сучасному українському суспільстві і на додаток до положень про таємницю заповітів передбачив правову конструкцію секретного заповіту. 2. Секретним є такий заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Для забезпечення секретності заповіту заповідач подає його нотаріусу для посвідчення в заклеєному конверті. На конверті має міститись підпис заповідача. Наявність підпису заповідача на конверті є підставою для визнання заповіту дійсним, при тому, що його текст і не був підписаний заповідачем. Відсутність у тексті секретного заповіту зазначення місця і дати його складення (ч. 1 ст. 1247 ЦК) не може бути достатньою підставою для визнання заповіту недійсним. Нарешті, зміст секретного заповіту має визначатись відповідно до ст. 1256 ЦК. 3. Посвідчення секретного заповіту здійснюється нотаріусом шляхом проставлення на конверті посвідчу вального напису, який скріплюється печаткою. Після цього нотаріус у присутності заповідача поміщає конверт із секретним заповітом в інший конверт та опечатує його. 4. Секретний заповіт може бути посвідчений тільки нотаріусом. Неможливість посвідчення секретного заповіту посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування прямо випливає із ст. 1251 ЦК. Консульські установи вправі посвідчувати заповіти (ст. 38 Закону «Про нотаріат»). Це право консульських установ не включає права посвідчувати заповіти секретні. Стосовно посадових, службових осіб, які зазначені в ст. 1252 ЦК, обмеження щодо посвідчення секретних заповітів встановлені ст. 40 Закону «Про нотаріат».
Стаття 1250. Оголошення нотаріусом секретного заповіту 1. Одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації. 2. У присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст. 3. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту. 1. Стаття 1250 ЦК встановлює порядок оголошення змісту секретного заповіту. День оголошення нотаріус визначає після одержання інформації про відкриття спадщини. Якщо нотаріусу відоме місце проживання членів сім'ї та родичів спадкодавця, він повідомляє їм про день оголошення заповіту. В іншому випадку повідомлення про цей день робиться в засобах масової інформації. 2. Секретний заповіт оголошується в присутності заінтересованих осіб, яких нотаріус повідомляв про день оголошення. Відсутність будь-якого із цих осіб не перешкоджає оголошенню заповіту. Але відсутність усіх заінтересованих осіб виключає оголошення секретного заповіту. Очевидно, в таких випадках треба призначити нову дату оголошення секретного заповіту та повторно сповістити про день оголошення заповіту. 3. На оголошенні секретного заповіту мають бути присутні два свідки. Такими не можуть бути заінтересовані особи. Про оголошення секретного заповіту складається протокол, в якому записується весь зміст заповіту. Протокол підписується нотаріусом та свідками.
Стаття 1251. Посвідчення заповіту посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування 1. Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування. 1. Посадові та службові особи, яким надається право посвідчувати заповіти, визначаються рішенням виконавчого комітету відповідної ради (п. 2.1 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України [248]). Таке повноваження може бути надане лише особам, які обіймають посаду у виконкомі відповідної ради. Ці посадові особи вправі посвідчувати заповіти незалежно від місця проживання заповідача і від місця знаходження його майна, в тому числі нерухомого. 2. Посвідчення заповіту посадовою, службовою особою місцевої ради визнається нотаріальною дією, а заповіт, посвідчений такою особою, є видом нотаріально посвідченого заповіту.
Стаття 1252. Посвідчення заповіту іншою посадовою, службовою особою 1. Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів. 2. Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна. 3. Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції. 4. Заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу. 5. Заповіт особи, яка тримається в установі виконання покарань, може бути посвідчений начальником такої установи. 6. Заповіт особи, яка тримається у слідчому ізоляторі, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора. 7. Заповіти осіб, зазначених у частинах першій — шостій цієї статті, посвідчуються при свідках. 8. До заповітів, посвідчених посадовими, службовими особами, застосовуються положення статті 1247 цього Кодексу. 9. Заповіти, посвідчені посадовими, службовими особами, визначеними у частинах першій — шостій цієї статті, прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами. (Із змін від 14.04.2009) 1. Заповіти, посвідчені посадовими, службовими особами, зазначеними в ст. 1252 ЦК, не вважаються посвідченими нотаріально. Заповіти, посвідчені такими особами, лише прирівнюються до нотаріально посвідчених (ст. 40 Закону «Про нотаріат» [57]; ч. 9 ст. 1252 ЦК). Кабінетом Міністрів затверджений Порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених [252]. Посадові особи, зазначені в ст. 1252 ЦК, зобов'язані один примірник заповітів, які ними посвідчуються, негайно передати у державний нотаріальний архів або нотаріусу за місцем постійного проживання заповідача. Капітани морських суден зобов'язані передати один примірник заповіту начальникові порту України, а в іноземному порту — консулові України. 2. Посадові, службові особи, зазначені в ст. 1252 ЦК, посвідчують заповіти присвідках. Порушення цієї вимоги є підставою для визнання заповіту недійсним за рішенням суду.
Стаття 1253. Посвідчення заповіту при свідках 1. На бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. 2. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою. 3. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. 4. Свідками не можуть бути: 1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; 2) спадкоємці за заповітом; 3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; 4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. 5. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. 6. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків. 1. Текст ст. 1253 ЦК дає підстави для висновку про те, що при свідках не може посвідчуватись секретний заповіт: положення цієї статті неможливо пристосувати до порядку посвідчення секретного заповіту. Відповідно до ст. 1248, 1252, 1253 ЦК посвідчення заповіту при свідках може бути обов'язковим відповідно до закону (ст. 1248, 1252 ЦК), а може здійснюватись на вимогу заповідача (ч. 1 ст. 1253 ЦК). Стаття 1254. Право заповідача на скасування та зміну заповіту 1. Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт. 2. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. 3. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. 4. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу. 5. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни. 6. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто. 7. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту. 1. Заповідач необмежений управі скасувати заповіт, внести до нього зміни, в тому числі і шляхом складання нового заповіту. Загальні положення про правочини (ст. 202 — 214 ЦК) не формулюють загальних правил про скасування чи зміну правочинів узагалі та односторонніх правочинів зокрема. Підстав вважати скасування заповіту різновидом відмови від правочину та поширювати чинність ст. 214 ЦК на скасування заповіту немає. Отже, скасування заповіту та його зміна є спеціальними правовими конструкціями. Родовим поняттям щодо понять скасування та зміни заповіту є тільки поняття правочину, оскільки скасування правочину також є правочином. 2. Скасування заповіту, його зміна, в тому числі і шляхом складання нового заповіту, вчиняються в порядку, встановленому для заповітів. Проте слід враховувати, що відповідно до абзацу третього п. 168 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434] нотаріально посвідчується справжність підпису на заяві про скасування або зміну заповіту. Тим часом, відповідно до частини першої ст. 78 Закону «Про нотаріат» [57] справжність підпису на документах може засвідчуватись, якщо документ не має характеру угоди (тобто правочину). За наявності цієї суперечності слід керуватись законом, а не підзаконним актом. Цей висновок має практичне значення для діяльності нотаріуса. У цьому випадку він має посвідчувати правочин, спрямований на зміну або скасування заповіту, а не відповідний підпис, і додержуватись правил про посвідчення правочинів, а не правил про посвідчення підписів. 3. На скасування та зміну заповіту поширюється загальне правило ст. 41 Закону «Про нотаріат», відповідно до якого нотаріальні дії за винятками, встановленими цією статтею, можуть здійснюватись будь-яким нотаріусом (а не тільки тим, який посвідчував заповіт, який скасовується чи змінюється). 4. Кожний новий заповіт скасовує попередній заповіт і не відновлює той заповіт, який було складено і посвідчено до заповіту, який тут названо попереднім. Визнання заповіту недійсним також не відновлює чинності попереднього заповіту, за винятком випадків, коли недійсним визнано заповіт у зв'язку з тим, що заповідач як дієздатна особа в момент вчинення правочину не усвідомлював значення своїх дій та (або)
Стаття 1255. Таємниця заповіту 1. Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту. 1. Заборона нотаріусу, іншим посадовим, службовим особам, які посвідчують заповіт, свідкам, фізичній особі, яка підписує заповіт замість заповідача (частина четверта ст. 207, ст. 1247 ЦК), розголошувати відомості щодо складення заповіту та його змісту, щодо скасування та зміни заповіту не доповнюється адекватними мірами відповідальності. Тому законодавець вводить нову для вітчизняного цивільного права правову конструкцію секретного заповіту.
Стаття 1256. Тлумачення заповіту 1. Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. 2. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до статті 213 цього Кодексу. 1. За наявності згоди між спадкоємцями вони вправі здійснити тлумачення заповіту. При цьому спадкоємці мають дотримуватись правил тлумачення правочинів, установлених ст. 213 ЦК. При порушенні цих правил, а також у всіх випадках, коли під видом тлумачення до заповіту внесено зміни, будь-який спадкоємець вправі оспорити в суді тлумачення заповіту, хоча б воно було здійснено за згодою всіх спадкоємців. 2. У разі недосягнення між спадкоємцями згоди стосовно тлумачення заповіту будь-який із спадкоємців, один або декілька із них вправі звернутися до суду з позовною заявою про тлумачення заповіту.
Стаття 1257. Недійсність заповіту 1. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. 2. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. 3. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. 4. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах. 1. Заповіт є правочином. Тому до нього застосовуються загальні положення про правочини (ст. 202 — 214 ЦК) та положення про недійсність правочинів (ст. 215 — 236 ЦК). Разом з тим у ст. 1257 ЦК формулюються спеціальні правила щодо підстав нікчемності заповіту, щодо підстав оспорюваності заповіту, щодо можливості визнання недійсним лише частини заповіту та долю решти умов заповіту і щодо наслідків недійсності заповіту. Положення всіх чотирьох частин ст. 1257 ЦК формулюють спеціальні правила порівняно з правилами ст. 215 — 236 ЦК. Тому із ст. 1257 ЦК не можна виводити та застосовувати такі правила: 1) про те, що не є нікчемними заповіти, які складені особою, яка мала на це право, та які складені з додержанням вимог до їх форми та порядку посвідчення. Це питання має вирішуватись відповідно до загальних положень про недійсність правочинів; 2) про те, що заповіт не може кваліфікуватись як оспорюваний та визнаватись судом недійсним, крім випадків, коли волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Зокрема, суд може визнати недійсним правочин, який за змістом суперечить актам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 203 ЦК). Такі правила виводити із ч. 1 та 2 ст. 1257 ЦК та застосовувати не можна, оскільки застосуванню в цих випадках підлягають положення ст. 215 — 236 ЦК про недійсність правочинів. 2. Слід звернути увагу на положення ч. 1 ст. 1257 ЦК про те, що підставою нікчемності заповіту є порушення вимоги про його посвідчення (нотаріального чи такого, що прирівнюється до нотаріального), які (вимоги) включають вимоги до порядку посвідчення (зокрема, вимоги про його посвідчення при свідках, як це передбачено ч. 2 ст. 1253 ЦК). 3. Частина 4 ст. 1257 ЦК встановлює такий наслідок недійсності заповіту, як отримання спадкоємцями за законом права на спадкування на загальних підставах. Із цього спеціального правила не можна виводити правила про те, що ч. 4 ст. 1257 ЦК виключає застосування ч. 4 ст. 1254 ЦК (про те, що визнання заповіту недійсним на підставі ст. 225 і 231 ЦК відновлює чинність попереднього заповіту), ст. 216 ЦК 4. Позов про визнання заповіту недійсним на підставі ст. 225 ЦК та інших статей цього Кодексу може бути пред'явлений упродовж загальної позовної давності (ст. 257 ЦК), яка обчислюється з дня, коли особа дізналась про складення заповіту, який порушує її право, а на підставі ст. 231 ЦК — упродовж п'яти років (ч. З ст. 258 ЦК). В останньому випадку позовна давність починає перебіг з дня припинення насильства (ч. 2 ст. 261 ЦК). До вимог про застосування наслідків нікчемного заповіту (ч. 1 ст. 1257 ЦК) застосовується позовна давність у десять років (ч. 1 ст. 258 ЦК). 5. Судова практика опрацювала таку правову позицію, відповідно до якої спеціальні правила ст. 1257 ЦК виключають застосування загального правила ч. 2 ст. 219 ЦК. Ця правова позиція не враховує, що загальні правила для того і формулюються, щоб їх застосовували до всіх відповідних правовідносин. Вони не можуть застосовуватись тільки у разі логічної несумісності із спеціальними правилами. У даному випадку такої несумісності немає. Тому ч. 2 ст. 218 ЦК може застосовуватись до заповітів. |