КНИГА ШОСТА СПАДКОВЕ ПРАВО ГЛАВА 84 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПАДКУВАННЯ

Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ, т.2

КНИГА ШОСТА СПАДКОВЕ ПРАВО

ГЛАВА 84 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПАДКУВАННЯ

Стаття 1216. Поняття спадкування

1. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

1. У зв'язку зі смертю фізичної особи значна частина її прав та обов'язків припиняється. Припиняються права і обов'язки публічного характеру, що не мають майнового змісту, припиняються майнові права та обов'язки, що мають майновий зміст, але нерозривно пов'язані з особою померлого. Але переважна більшість майнових прав та обов'язків у зв'язку зі смертю фізичної особи не припиняються, а переходять
в порядку правонаступництва (спадкування).

2. Момент переходу прав та обов'язків в порядку спадкування законом визначається як час відкриття спадщини. З цього моменту права та обов'язки спадкодавця належать спадкоємцеві (ч. 5 ст. 1268 ЦК). Це стосується і спадкування дітьми спадкоємця, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті. Справа в тому, що суб'єктивне право ніколи не існує без суб'єкта. Смерть управненої особи
позбавляє її цивільної правоздатності (ч. 4 ст. 25 ЦК). Після смерті цієї особи її права та обов'язки, що переходять в порядку спадкування, певний час залишаються в стані, коли їх суб'єкт є невизначеним. Визначення цього суб'єкта в порядку, який встановлено законодавством, означає, що він набув відповідних прав та прийняв на себе відповідні обов'язки з моменту смерті спадкодавця, оскільки цивільна правоздатність останнього припинилась як раз в цей момент (ч. 4 ст. 25 ЦК), а суб'єктивні цивільні права та обов'язки не можуть залишатись без суб'єкта.

3. Із ст. 1216 ЦК випливають найбільш загальні визначення понять спадкування, спадщини, спадкодавця, спадкоємця. Спадкування — це система правовідносин, в ме жах яких здійснюється перехід, у тому числі належне оформлення прав та обов'язків. Цей перехід може здійснюватись в найпростіших правових формах. Так, відповідно до ч. З ст. 1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК, він не заявив про відмову від спадщини. Тут бездіяльність особи, яка проживала разом із спадкодавцем (незалежно від волі цієї особи), визнається юридичним фактом, що тягне перехід спадщини до цієї особи. В інших випадках у процесі переходу спадщини до спадкоємця виникають складні правовідносини з участю спадкоємців, нотаріуса, суду, державної виконавчої служби.

Спадщина — це сукупність прав та обов'язків, що переходять у порядку спадкування.

Спадкодавець — це особа, яка померла та від якої до спадкоємців переходять її права та обов'язки.

Спадкоємці — це особи, до яких у порядку спадкування переходять права та обов'язки спадкодавця.

Стаття 1217. Види спадкування

1. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

1. Відповідно до ст. 1217 ЦК спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно з ч. З ст. 1277 ЦК відумерла спадщина також «переходить» (у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини). Проте такий перехід прав та обов'язків, що складають спадщину, не є спадкуванням, оскільки територіальні громади можуть бути спадкоємцями тільки за заповітом (ч. 2 ст. 1222 ЦК) і не можуть бути спадкоємцями за законом. Тому до відносин з приводу переходу в іду мерлого майна до територіальних громад положення книги шостої Цивільного кодексу «Спадкове право» можуть застосовуватись лише за аналогією (крім ч. З ст. 1277 ЦК, яка застосовується до правовідносин щодо в іду мерлого майна прямо).

Стаття 1218. Склад спадщини

1. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

1. Звертає на себе увагу та обставина, що в ст. 1218 ЦК, як і в ст. 1216 ЦК, не за начається на перехід у порядку спадкування цивільних прав та обов'язків. Зазначення в п. 4 ст. 1219 ЦК про право на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом, які не входять до складу спадщини, свідчить про те, що взагалі законодавець визнає такими, що входять до складу спадщини, усі праза та обов'язки,
які на момент відкриття спадщини належали спадкодавцеві і не припинилися внаслідок його смерті, незалежно від їх галузевої належності.

Цей висновок підтверджується абзацом четвертим ч. 12.3 ст. 12 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [123], із якого випливає, що податкові зобов'язання і податковий борг спадкуються. Спадкуються і вимоги спадкодавця до бюджетів та державних цільових фондів, що виникли внаслідок безпідставної або надмірної сплати чи безпідставного або надмірного стягнення податків та обов'язкових зборів. Відповідно до п. З частини першої ст. 37 Закону «Про виконавче провадження» [100] у разі смерті або оголошення померлим стягувача або боржника-сторони виконавчого провадження виконавче провадження підлягає закінченню тільки у випадках, якщо виконання обов'язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва. У решті випадків правонаступництво, в тому числі і в порядку спадкування, допускається.

2. Критерії, за допомогою яких здійснюється розмежування прав та обов'язків, що спадкуються, від тих прав та обов'язків (будь-якої галузевої належності), що не спадкуються, встановлені ст. 608 ЦК: обов'язки спадкуються, якщо вони можуть бути виконані іншою особою; права спадкуються, якщо вони не є нерозривно пов'язаними з особою управненого. До прав та обов'язків, що не є цивільними, ст. 608 ЦК має
застосовуватись за аналогією.

3. Питання про співвідношення ст. 1218 ЦК, з одного боку, і ст. 1219, 1225 — 1231 ЦК, що встановлюють особливості спадкування окремих видів майна, — з іншого боку, будуть розглядатися в коментарях до цих статей.

Стаття 1219. Права та обов'язки особи, які не входять до складу спадщини

1. Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.

1. Стаття 1218 ЦК встановлює загальне правило про належність до спадщини всіх прав та обов'язків, які на момент відкриття спадщини належали спадкодавцеві і не припинились внаслідок смерті. Стаття 1219 ЦК містить перелік тих прав та обов'язків, які вважаються нерозривно пов'язаними з особою спадкодавця, а тому не можуть входити до складу спадщини.

2. Особисті немайнові права визнаються тісно пов'язаними з фізичною особою (ч. З ст. 269 ЦК). Тому вони не входять до складу спадщини. Відповідно до ч. 4 ст. 269 ЦК особистими немайновими правами особа володіє довічно. Це положення стосується особистих немайнових прав, які визнаються цивільними. Що стосується п. 1 ст. 1218 ЦК, то його чинність поширюється на всі особисті немайнові права (в тому числі і такі, що мають публічно-правовий зміст). Виключення особистих немайнових прав зі складу спадщини викликало необхідність у встановленні спеціальних правил, наприклад, про використання імені померлого в певних випадках лише за згодою близьких родичів (ч. 2 ст. 296 ЦК). Якщо ж спеціальні правила не встановлені, спадкоємці не отримують права на захист немайнових прав спадкодавця. Звичайно, ставити питання про спадкування особистих немайнових прав було б некоректним. Але ж захист честі та гідності померлого членами сім'ї та близькими родичами померлого зачіпає інтереси останніх. Тому ці особи можуть пред'явити позов на захист своїх інтересів, як це
передбачено ч. 1 ст. 16 ЦК (але вступити в судовий процес, який було відкрито за позовом померлого про захист особистих немайнових прав, зазначені особи не зможуть у зв'язку з відсутністю правонаступництва). Слід також звернути увагу, що захист інтересів членів сім'ї померлого можливий також з посиланням на п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яким визнається право особи на повагу до її сімейного життя. Це положення за своїм змістом є більш широким, ніж правила ст. 291 ЦК про право на сім'ю.

3. Відповідно до загального правила п. 2 ст. 1219 ЦК до складу спадщини не входить право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян. Доцільно звернути увагу на те, що в п. 2 ст. 1219 ЦК законодавець не дотримується класифікації юридичних осіб, яка дана ним у ст. 83 ЦК та відповідно до якої об'єднання громадян є лише одним із видів непідприємницьких товариств. Прямо передбачається можливість установлення іншого (можливості спадкування такого права) не тільки законом, а й установчими документами. Навіть із цим застереженням п. 2 ст. 1219 ЦК є занадто жорстким. Стосовно господарських товариств, створених однією особою (ч. 2 ст. 114 ЦК), це положення означає неможливість їх подальшого існування і необхідність їх припинення. Це завдає шкоди економіці країни. Проте до внесення змін до Цивільного кодексу п. 2 ст. 1219 ЦК не може не застосовуватись до таких товариств, як і до всіх інших. Частина 5 ст. 147 ЦК розширила можливості спадкування частки в статутному капіталі товариств з обмеженою відповідальністю. Якщо ст. 55 Закону «Про господарські товариства» [42] давала спадкоємцям переважне право на вступ до товариства, то відповідно до ч. 5 ст. 147 ЦК спадкується право на частку в статутному капіталі, а отже, і право на участь у товаристві. Лише статутом товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що перехід частки в статутному капіталі до спадкоємців допускається за згодою інших учасників товариства. Право на участь в акціонерних товариствах спадкується, оскільки спадкується право власності на акції.

Підстав для застосування п. 2 ст. 1219 ЦК до прав засновників приватних підприємств, які можуть створюватись відповідно до ст. 113 ГК [31], немає.

4. Варто звернути увагу на ту обставину, що в загальному положенні, яке сформульоване в абзаці першому ст. 1219 ЦК, зазначається про виключення із складу спадщини не тільки прав, а й обов'язків, які нерозривно пов'язані з особою спадкодавця. Але коли перелічуються окремі права, що не входять до складу спадщини, то в п. 1 — 4 цієї статті зазначаються лише права. Лише в п. 5 ст. 1219 ЦК йдеться не тільки про права, а й про обов'язки, що не входять до складу спадщини.

Стаття 1220. Відкриття спадщини

1. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

2. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

3. Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.

4. Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.

1. Юридичним фактом, який тягне відкриття спадщини, є смерть особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті. Проте в ст. 1218 ЦК йдеться про «момент відкриття спадщини». Таким моментом є момент спливу дня (доби), в який людина померла. Якщо людина оголошується померлою, то днем відкриття спадщини є день набрання законної сили рішенням суду про це. Суд може
оголосити особу померлою від дня вірогідної її смерті, якщо вона зникла безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями (ч. З ст. 46 ЦК).

2. Визначення в ст. 1220 ЦК часу відкриття спадщини як дня «смерті» (а не як «момента смерті», як у ч. 4 ст. 25 ЦК) передумовлює неможливість спадкування між особами, що померли в один день, одна за одною (за наявності права на спадкування). Тому ч. З ст. 1220 ЦК встановлює, що у разі смерті впродовж однієї доби осіб, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно й окремо
щодо кожної із цих осіб. При цьому зазначення в ч. З ст. 1220 ЦК про «добу» треба тлумачити в такий спосіб, щоб це не виключало дії ч. 2 ст. 1220 ЦК. Це буде можливим за умови, що термін «доба» буде тлумачитись як день (з нуля годин до двадцять четвертої години), а не як астрономічні двадцять чотири години, що відраховуються з будь-якого моменту. З тих самих міркувань і термін «одночасно» (ч. 4 ст. 1220 ЦК)
має тлумачитись як «в один день». Викладене погоджується з визначенням спадкоємців у ст. 1222 ЦК: такими можуть бути перш за все фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини.

3. Правило ч. 4 ст. 1220 ЦК про те, що особи вважаються такими, що померли одночасно, якщо вони померли під час спільної для них небезпеки, є лише припущенням. Зацікавлені особи вправі спростувати це припущення, надавши необхідні докази того, що одна із осіб померла одного дня, а інша — наступного чи пізніше.

4. Якщо ж особи, які б могли спадкувати одна після одної, померли в різні дні (один наприкінці одного дня, а інший — на початку наступного), хоча б з інтервалом в одну годину чи менше, особа, яка померла другою, є спадкоємцем, який не встиг прийняти спадщину (ст. 1276 ЦК). Наведемо приклад. У результаті автомобільної аварії один із подружжя помер відразу. Інший із них помер наступного дня. Один із подружжя, який помер відразу, не має спадкоємців першої черги, крім іншого із подружжя. Спадкоємці другої черги, які мали право спадкувати після одного із подружжя, який помер відразу, не можуть у цьому випадку спадкувати, оскільки все майно цієї особи спадку є інший із подружжя. Оскільки він не встиг прийняти спадщину, майно одного із подружжя, який помер першим, і майно іншого із подружжя спадкують спадкоємці останнього.

Стаття 1221. Місце відкриття спадщини

1. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

2. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

1. Для цілей спадкування суттєвого значення не має місце проживання фізичної особи — спадкодавця, як воно визначається в ст. 29 ЦК (житловий будинок, квартира, інше приміщення). Значення має місце проживання, як воно визначене в ст. З Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [168] (адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік). Місце відкриття спадщини має значення для визначення нотаріуса, який видає свідоцтво про право на спадщину (ст. 66 Закону «Про нотаріат» [57]), який вживає заходів до охорони спадкового майна (ст. 60 Закону «Про нотаріат»; ст. 1283
ЦК), для визначення органу місцевого самоврядування, який має право звернутись до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою (ст. 1277 ЦК) тощо.

2. У разі відсутності відомостей про місце проживання спадкодавця, місцем відкриття спадщини визнається місце знаходження нерухомого майна, яке належало спадкодавцеві на праві власності, або основної його частини. Основна частина нерухомого майна має визначатись відповідно до її оцінки органом, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно. Підстав для врахування ринкової вартості нерухомого майна в даному випадку немає, оскільки тут ідеться про суто формальні цілі визначення основної частини майна — визначення нотаріуса, який має здійснювати відповідні нотаріальні дії, визначення органу, що має звертатись до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою тощо. Викладене стосується і рухомого майна.

3. Відповідно до п. 187 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [434] місцем відкриття спадщини у разі смерті військовослужбовців строкової служби, а також осіб, які навчалися поза місцем свого постійного проживання, визнається те місце, де вони постійно проживали до призову на військову службу або до вступу на навчання. Це саме правило слід застосовувати за аналогією до осіб,
які померли в період відбування покарання у вигляді позбавлення волі.

Україна є учасником Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеної країнами Співдружності Незалежних Держав [13]. Відповідно до ст. 45 цієї Конвенції у випадках смерті спадкодавця, в тому числі громадянина України, застосовується законодавство про спадкування країни, на території якої спадкодавець мав останнє місце проживання. Лише спадкування нерухомого майна здійснюється відповідно до законодавства тієї країни, на території якої таке майно знаходиться. Подібні правила встановлені ст. 70 Закону «Про міжнародне приватне право» [184].

Стаття 1222. Спадкоємці

1. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

2. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (стаття 2 цього Кодексу).

1. У ст. 1222 ЦК визначаються особи, що мають спадкову правоздатність. На відміну від цієї статті, ст. 1223 ЦК встановлює юридичні факти, за яких виникає суб'єктивне право на спадкування у конкретної особи.

2. У ч. 1 ст. 1222 ЦК визнається право двох категорій фізичних осіб бути спадкоємцями за заповітом і за законом. Такими є фізичні особи, в тому числі і особи без громадянства, які є живими на час відкриття спадщини (ч. 2 ст. 1220 ЦК), а також особи, зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Останні — це не обов'язково діти спадкодавця.

3. Інші особи, крім зазначених у ч. 1 ст. 1222 ЦК, можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Такими є будь-які юридичні особи (приватного і публічного права), в тому числі іноземні, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Не виключається спадкування за заповітом іноземними державами, іншими організаціями, які є суб'єктами цивільного права інших країн та визнаються такими в Україні на засадах взаємності, міжнародними організаціями, цивільна правосуб'єктність яких визнається відповідно до законів та міжнародних договорів України.

Стаття 1223. Право на спадкування

1. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

2. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 — 1265 цього Кодексу.

3. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

1. Стаття 1223 ЦК визначає перший етап у розвитку права на спадкування — етап його виникнення на стороні спадкоємців. Про факт смерті спадкодавця тут не зазначається, оскільки про цей юридичний факт йдеться у попередніх статтях. Тому тут зазначається про заповіт як юридичний факт, що породжує право на спадкування. Далі зазначається про юридичні факти, необхідні для виникнення права на спадку
вання за відсутності заповіту.

2. Установлюється день виникнення права на спадкування. Цей день співпадає з часом відкриття спадщини, яким є день смерті фізичної особи — спадкодавця.

3. Особи, у яких виникає право на спадкування за законом, визначаються у ст. 1223 шляхом посилання на ст. 1261 — 1265 ЦК.

Стаття 1224. Усунення від права на спадкування

1. Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя.

Положення абзацу першого цієї частини не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за заповітом.

2. Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню
їхньої частки у спадщині.

3. Не мають права на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини.

Не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

4. Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу.

5. За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

6. Положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

1. Стаття 1224 ЦК встановлює юридичні факти, за яких можливі спадкоємці усуваються від права на спадкування, тобто позбавляються такого права. Усуваються від права спадкування за законом і за заповітом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця або будь-якого із можливих спадкоємців. Формулювання «умисне позбавлення життя», безумовно, охоплює собою злочини, які передбачені ст. 115
КК [25] (умисне вбивство), ст. 116 КК (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання), ст. 117 КК (умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини), ст. 118 КК (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) тощо.
Співвиконання злочинів, передбачених ст. 115 — 118 КК, також охоплюється формулюванням «умисне позбавлення життя». Не охоплюється цим формулюванням умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК). Тяжкість злочину може психологічно вплинути на суддів і спонукати кваліфікувати як «умисне позбавлення життя» співучасть в умисному вбивстві в ролі організатора,
підбурювача або пособника, хоча буквально організатор, підбурювач і пособник не позбавляють потерпілого життя.

2. Не мають права спадкування й особи, які вчинили замах на життя спадкодавця чи будь-кого із можливих спадкоємців. Оскільки поширювальне тлумачення актів цивільного законодавства було б протизаконним, замах тут треба розуміти буквально, як він визначається в ст. 15 КК [25]: замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дій чи бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено особою до кінця з причин, що не залежали від її волі. Поширювати чинність ч. 1 ст. 1224 ЦК на випадки, коли особа здійснила лише готування до злочину (ст. 14 КК), підстав немає. Немає підстав і для застосування за аналогією ч. 1 ст. 1224 ЦК до випадків, коли особа вчинила лише готування до злочину.

3. Слова «будь-кого із можливих спадкоємців» слід розуміти як осіб, що можуть бути спадкоємцями будь-якої черги, оскільки не виключається відмова від прийняття спадщини або неприйняття спадщини спадкоємцями попередньої черги, що може привести до отримання статусу спадкоємця родичами до шостого ступеня споріднення включно.

4. Абзац другий ч. 1 ст. 1224 ЦК застосовується до осіб, які вчинили замах на життя спадкодавця, або на життя будь-кого із можливих спадкоємців. До осіб, які позбавили життя будь-кого із спадкоємців, положення цього абзацу не може застосовуватись. Про те спадкодавець, який знав про вчинення особою дій, передбачених абзацом першим ч. 1 ст. 1224 ЦК, не позбавлений права скласти заповіт на користь такої особи. Якщо спадкодавець це зробив, знаючи про вчинення такою особою дій, зазначених в абзаці першому ч. 1 ст. 1224 ЦК, заповіт не може бути визнаний недійсним.

5. Усуваються від права спадкування і за законом, і за заповітом (у тому числі і відправ, що випливають із заповідального відказу) особи, які вчинили такі дії: 1) умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт; 2) умисно перешкоджали спадкодавцеві внести зміни до заповіту; 3) умисно перешкоджали спадкодавцеві скасувати заповіт. Але ці дії не самі по собі тягнуть усунення особи від права на спадкування, а лише
за умови, що вони (зазначені дії) знаходяться в причинному зв'язку з виникненням права на спадкування у такої особи, або у іншої особи чи із збільщенням їхньої частки у спадщини. Причинний зв'язок між умисними діями особи та зазначеними наслідками визначається у ч. 2 ст. 1224 ЦК словом «сприяв», тобто дії особи, яка усувається від права на спадкування, можуть бути лише однією із декількох причин, що потягли
наслідки, про які уже зазначалося.

6. Частина 3 ст. 1224 ЦК передбачає усунення від права спадкування за законом батьків, які позбавлені батьківських прав. Підстави позбавлення батьківських прав установлені ст. 164 Сімейного кодексу [28]. Позбавлення батьківських прав здійснюється за рішенням суду. Проте ст. 169 СК передбачає можливість поновлення батьківських прав. У разі поновлення батьківських прав до часу відкриття спадщини батьки мають право на спадкування за законом після своєї дитини. Спадкування за заповітом батьками, які позбавлені батьківських прав, після своєї дитини здійснюється на за гальних підставах (без обмежень).

7. Відповідно до абзацу другого ч. З ст. 1224 ЦК позбавляються права на спадкування за законом особи, які відповідно до закону несли обов'язки щодо утримання спадкодавця, але ухилялися від їх виконання. Із таких осіб у ч. З ст. 1224 ЦК прямозазначені тільки батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (в тому числі усиновлені). Інші особи, які несуть обов'язки щодо утримання членів сім'ї та родичів та можуть
бути спадкоємцями, визначаються в ст. 265, 266, 267 СК. Такими є баба, дід (щодо внуків), внуки, правнуки (щодо баби, діда, прабаби, прадіда), брати, сестри.

8. Факт ухилення від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця лише тоді є підставою для усунення особи від права на спадкування, якщо цей факт установлений судом. Факти ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків можуть бути встановлені обвинувальним вироком суду, винесеним на підставі ст. 164, 165 КК. Але це не єдиний спосіб установлення такого факту судом. Він може бути встановлений судом відповідно до ч. 2 ст. 256 ЦПК. Ухилення від виконання обов'язків щодо утримання членів сім'ї та родичів не може бути перешкодою для спадкування за заповітом.

9. Якщо особи перебувають в шлюбі, який відповідно до ст. 39 СК є недійсним, вони не можуть спадку вати одна після одної за законом. Не можуть спадкувати одна після одної за законом і особи, що перебували у шлюбі, який визнано недійсним за рішенням суду. При цьому рішення суду може набрати законної сили як до відкриття спадщини, так і після цього, в тому числі і після прийняття спадщини. Відповідно до ст. 40 СК суд повинен винести рішення про визнання шлюбу недійсним (за наявності обставин, передбачених цією статтею). За наявності обставин, передбачених ст. 41 СК, суд може визнати шлюб недійсним. Формулювання «суд може» не слід тлумачити так, що суд приймає рішення на свій розсуд. Такі формулювання стосовно суду означають обов'язок суду прийняти рішення з урахуванням обставин, які визначені законом через оціночні поняття (такими в ст. 41 СК є міра порушення шлюбом прав та інтересів особи, тривалість спільного проживання, характер взаємин подружжя, інші обставини, що мають істотне значення).

10. Якщо шлюб визнаний недійсним за рішенням суду, останній може визнати право одного із подружжя на спадкування лише того майна іншого подружжя, яке було нажите подружжям за час шлюбу, який визнано недійсним. Таке право за одним із подружжя, який пережив іншого, може бути визнане судом за умови, що можливий спадкоємець (один із подружжя, який пережив іншого) до реєстрації шлюбу не знав
і не міг знати про існування перешкод для шлюбу.

11. Згідно з ч. 5 ст. 1224 ЦК від права на спадкування за законом може бути усунена особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, хоча б ця особа і не несла відповідно до закону обов'язку утримувати спадкодавця (особи, які такий обов'язок несуть, усуваються від спадкування за наявності відповідних умов згідно з абзацом другим ч. З ст. 1224 ЦК). Усунення від права на спадкування за законом відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК здійснюється за рішенням суду за умови, що спадкодавець перебував у безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво.

12. Частина 6 ст. 1224 ЦК поширює всі положення цієї статті на спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку у спадщину. Це положення означає, що на осіб, які мають обов'язкову частку у спадщині, поширюється чинність ч. 1 — 5 ст. 1224 ЦК. Що стосується правила про поширення ч. 6 ст. 1224 ЦК на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ, то воно не може поширюватись на відносини,
що регулюються ч. З — 5 ст. 1224 ЦК, оскільки в межах цих відносин здійснюється спадкування за законом, а правова конструкція заповідального відказу застосовується до відносин, в межах яких здійснюється спадкування за заповітом.

Стаття 1225. Спадкування права на земельну ділянку

1. Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.

2. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.

3. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

1. У ст. 1225 — 1231 ЦК законодавець повертається до врегулювання питань щодо окремих прав та обов'язків, що входять до складу спадщини, тобто повертається до матеріалу, початок викладення якого міститься вст. 1218 — 1219 ЦК.

2. Частиною 1 ст. 1225 ЦК підтверджується можливість спадкування земельної ділянки на загальних підставах. Спеціально підкреслюється, що на спадкоємців поширюється положення про можливість використання земель за цільовим призначенням, як це випливає із ст. 19 — 21 Земельного кодексу [27].

3. Якщо до спадкоємців переходить право власності на житловий будинок, іншу будівлю чи споруду, до них переходить і право на земельну ділянку, яке належало спадкодавцеві (звісно, йдеться про земельну ділянку, на якій розміщені названі нерухомі речі). Таким правом можуть бути право власності, право оренди, суперфіцій. Але спадкоємець, який в порядку спадкування набув права власності на житловий
будинок, іншу будівлю чи споруду, відповідно до обмежень, установлених Земельним кодексом, у відповідних випадках не може бути суб'єктом права власності на земельну ділянку, яке належало спадкодавцеві. У таких випадках ч. 5 ст. 120 ЗК встановлює, що при переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда. Але це право виникає за умови укладення договору оренди, крім випадків, коли спадкоємцем є юридична особа, яка може бути суб'єктом права постійного користування землею (ст. 92 ЦК).

4. Розмір земельної ділянки, що переходить до спадкоємців, які спадкують право власності на нерухоме майно, розташоване на цій ділянці, визначається в ч. З ст. 1224 ЦК як такий, що необхідний для обслуговування цього нерухомого майна. При встановленні такого розміру слід керуватися державними будівельними нормами. Решта земельної ділянки спадкується на загальних підставах, зокрема, за заповітом вона
може спадкуватись тією самою особою, до якої перейшло право на нерухоме майно.

Стаття 1226. Спадкування частки у праві спільної сумісної власності

1. Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

2. Суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

1. За відсутності встановлених законом особливостей частка у праві спільної сумісної власності підлягає спадкуванню на загальних підставах. Щоб усунути будь-які сумніви в цьому, законодавець у ч. 1 ст. 1226 ЦК формулює спеціальне правило про це. Оскільки при цьому виникає колізія між ч. 1 ст. 1226 ЦК та ч. 2 ст. 369 ЦК, відповідно до якої розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників (складення заповіту щодо об'єкта права спільної сумісної власності має кваліфікуватись як один із способів розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності), ч. 2 ст. 1226 ЦК визнає за суб'єктом права спільної сумісної власності право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до (і без) її визначення та виділу в натурі.

Стаття 1227. Право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві

1. Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності — входять до складу спадщини.

1. Смертю фізичної особи припиняється її право на отримання заробітної плати (оскільки припиняється трудова діяльність особи, що винагороджується заробітною платою), пенсії (оскільки пенсія нерозривно пов'язана з особою, якій вона призначена, і право на пенсію не може переходити до іншої особи на будь-якій підставі), аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю та в зв'язку з іншими обставинами, передбаченими Законом «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, зумовленими похованням» [125] (вони також нерозривно пов'язані з особою спадкодавця), інших соціальних виплат (на підставі законів «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [112], «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [114]), відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (на останнє прямо зазначається в п. З ст. 1219 ЦК). Але смертю фізичної особи не припиняється право на отримання тих грошових сум (у вигляді заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог, відшкодувань), які «належали спадкодавцеві».

2. Ці грошові суми відповідно до загального правила ст. 1227 ЦК до складу спадщини не включаються, а підлягають виплаті особам, зазначеним у цій статті або в інших (спеціальних) законах. Лише за відсутності таких осіб згадані суми включаються до складу спадщини.

3. При застосуванні ст. 1227 ЦК слід враховувати, що переважному застосуванню перед цією статтею підлягають правові норми, що сформульовані в спеціальних законах, хоча б вони і були прийняті до прийняття чи введення в дію Цивільного кодексу. Ці правові норми є непоодинокими. Лише Кодекс законів про працю не визначає долю належної працівникові заробітної плати та інших виплат, які належали працівникові, але не були виплачені у зв'язку зі смертю працівника. Тому у разі смерті працівника не отримана ним заробітна плата, яка належала працівникові, повинна виплачуватись відповідно до ст. 1227 ЦК. При цьому належними працівникові сумами заробітної плати
слід вважати ті, право на які випливає із документів обліку затрат праці (відрядних нарядів, табелів обліку робочого часу) та відповідних нормативних актів, в тому числі і локальних, зокрема тих, що встановлюють право працівників на премії.

4. Заробітна плата при цьому має розумітись так, як вона визначається ст. 2 Закону «Про оплату праці» [69], тобто це поняття охоплює собою всі види виплат, які здійснюються роботодавцем на користь працівників, зокрема компенсаційні виплати, виплати, які в науці визначаються як гарантійні.

5. Стаття 52 Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» [161] встановлює порядок виплати недоотриманої пенсії, що належала пенсіонерові, який помер. Із цієї статті та інших статей цього Закону випливає, що пенсією, яка «належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою», може бути тільки та пенсія, рішення про призначення (перерахунок) якої було прийняте органом Пенсійного
фонду до дня смерті особи (пенсіонера, спадкодавця). Якщо таке рішення прийняте, належною пенсіонерові визнається пенсія з дня, встановленого ст. 45 Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», по останнє число (включно) місяця, в якому пенсіонер помер.

Право на отримання належної пенсіонерові пенсії надається особам, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника (пенсіонера). Ці особи зазначені в ч. 2 ст. 36 Закону «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Нарівні з цими особами право отримання належної пенсіонерові і недоотриманої у зв'язку з його смертю пенсії мають батьки, чоловік (дружина), а також члени сім'ї, які проживали разом з пенсіонером на день його смерті. Ці особи мають право на отримання належної пенсіонерові (спадкодавцеві) пенсії незалежно від інших обставин (непрацездатності, знаходження на утриманні померлого).

У разі звернення з вимогою про виплату належної померлому пенсії кількох осіб належна кожній із них сума визначається шляхом ділення належної до виплати пенсії на кількість осіб, що звернулися з такою вимогою.

Звернення з вимогою про виплату пенсії, яка належала померлому пенсіонерові, має надійти до органу Пенсійного фонду не пізніше 12 місяців після смерті пенсіонера.

За відсутності такого звернення впродовж зазначеного строку належна до виплати пенсія включається до складу спадщини відповідно до ст. 1227 ЦК і спадкується на законних підставах.

Такі самі правила встановлені ст. 91 Закону «Про пенсійне забезпечення» [43]. Лише строк тривалістю 6 місяців, встановлений цією статтею, не може застосовуватись, оскільки пізніше прийнятий Закон «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлює більш тривалий (дванадцятимісячний) строк.

6. Стаття 37 Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [114] визначає коло осіб, яким виплачується матеріальне забезпечення відповідно до цього Закону, якщо воно не було отримане безробітним, який помер, так само, як і Закон «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Матеріальне забезпечення виплачується за умови, що звернення до відповідного центру зайнятості надійшло не пізніше шести місяців з дня смерті безробітного.

Належними безробітному слід вважати всі види матеріального забезпечення, передбачені цим Законом, якщо до дня смерті безробітного було прийняте рішення про призначення відповідного виду матеріального забезпечення.

7. Стосовно матеріального забезпечення, яке було призначене, але не було отримане у зв'язку зі смертю застрахованої особи, ч. 5 ст. 52 Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими похованням» [125] передбачає виплату цього забезпечення членам сім'ї, які проживали разом з померлим, або спадкоємцям. Оскільки тут не визначена черговість, застосуванню підлягає ст. 1227 ЦК: відповідні суми мають бути виплачені членам сім'ї. За їх відсутності ці суми включаються до складу спадщини. Останнє правило застосовується за аналогією до випадків, коли члени сім'ї не звертались із заявою про виплату матеріального забезпечення.

Відповідно до ч. 5 ст. 52 Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими народженням і похованням» виплата матеріального забезпечення здійснюється за умови, що воно було призначене до дня смерті застрахованої особи. Рішення про призначення матеріального забезпечення, передбаченого цим Законом, приймає комісія (уповноважений) з соціального страхування (ч. З ст. 50 названого Закону) в порядку, встановленому Положенням про комісію (уповноваженого) підприємства, установи, організації із загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням [457].

Підстав для виплати матеріального забезпечення, яке передбачене цим Законом та яке не було призначене, немає.

8. Закон «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності» [112] (частина одинадцята ст. 40), вирішує тільки питання про виплату страхових виплат, які належали застрахованому, але не були своєчасно виплачені з вини Фонду соціального страхування від нещасних випадків. У решті випадків виплата має здійснюватись відповідно до ст. 1227 ЦК. При цьому належними застрахованому суми слід розуміти як такі, що встановлені відповідним органом Фонду соціального страхування від нещасних випадків.

9. Статтю 1227 ЦК не слід тлумачити так, що відповідно до неї у зв'язку зі смертю управненої особи припиняється право цієї особи на виплати, на які померлий мав право, але воно не було належно оформлене чи оспорювалось. Ці права входять до складу спадщини відповідно до правил ст. 1218 ЦК і спадкуються в загальному порядку.

Стаття 1228. Спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі)

1. Вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі).

2. Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.

3. Заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього
майна спадкодавця.

1. Вклад у банку чи іншій фінансовій установі входить до складу спадщини. Це, зокрема, означає, що вклад враховується при визначенні обов'язкової частки у спадщині. Разом з тим стосовно вкладів у банках встановлені дві форми розпоряджання ними на випадок смерті: 1) шляхом складання заповіту; 2) шляхом видачі відповідного розпорядження банку (фінансовій установі). Частина 2 ст. 1228 ЦК встановлює, що
право на вклад входить до складу спадщини незалежно від першого чи другого способу розпорядження ним. Це дає підстави для висновку про те, що у разі спадкування вкладу відповідно до розпорядження спадкодавця застосовуються загальні правила про спадкування вкладу за заповітом.

2. Прирівнявши правові наслідки розпорядження спадкодавця банку (фінансовій установі) до правових наслідків заповіту, законодавець логічно передбачив, що заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує таке розпорядження, якщо в заповіті змінюється особа, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна
спадкодавця. Якщо ж розпорядження банку (фінансовій установі) спадкодавець дав після складення заповіту, заповіт до вкладу застосовуватись не може.

Стаття 1229. Спадкування права на одержання страхових виплат (страхового відшкодування)

1. Страхові виплати (страхове відшкодування) спадкуються на загальних підставах.

2. Якщо страхувальник у договорі особистого страхування призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі його смерті, це право не входить до складу спадщини.

1. Право на отримання страхових виплат (страхового відшкодування) також спадку ється на загальних підставах. Але у разі зазначення в договорі особистого страхування особи, до якої має перейти право на одержання страхової виплати у разі смерті страхувальника, це право до складу спадщини не входить. При застосуванні ст. 1229 ЦК слід враховувати, що термін «особисте страхування» застосовується в ст. 4 Закону «Про страхування» [139] до страхування інтересів, пов'язаних з життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією.

До страхових виплат, що здійснюються в межах обов'язкового особистого страхування, на яке поширюється чинність ст. 7 Закону «Про страхування», ст. 1229 ЦК застосовуватись не може.

Пенсійні кошти, накопичені за час перебування фізичної особи в недержавному пенсійному фонді, спадкуються згідно з цивільним законодавством України і виплачуються в порядку, встановленому ст. 66 Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення» [160].

Стаття 1230. Спадкування права на відшкодування збитків, моральної шкоди та сплату неустойки

1. До спадкоємця переходить право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов'язаннях.

2. До спадкоємця переходить право на стягнення неустойки (штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя.

3. До спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя.

1. Мистецтво правозастосування, яке ґрунтується на інтуїції, дає підстави науковцям і юристам-практикам, в тому числі суддям, для висновку про те, що із видів прав, про які зазначається в ч. 1 — 3 ст. 1230 ЦК, спадкуються тільки ті права, які мають ознаки, на які вказується в цих частинах. За таких умов учасники авторського колективу не дійшли згоди стосовно правильного тлумачення ст. 1230 ЦК. Тому в подальшому висловлюється позиція керівника авторського колективу і відповідального редактора.

2. Твердження про те, що ст. 1218 і 1230 ЦК співвідносяться між собою як загальне та спеціальне положення, є правильним. Але ніхто і ніколи не звертав увагу на таке. Загальне правило, сформульоване в законі прямо, і правило, що непрямо випливає із нього та виявляється висновком від протилежного, мають однакову юридичну силу (підкреслимо, за умови, що більш загального правила немає). Спеціальне правило, що прямо встановлене законом, переважно застосовується перед загальним правилом. Правило, що непрямо випливає із спеціального закону та виявляється висновком від протилежного, переважно застосовуватись не може (крім випадків, коли правило
випливає із спеціального положення закону прямо — прямо із формулювання права випливає обов'язок і навпаки; право випливає із закону прямо за наявності зазначення на те, що особа має «тільки («лише») прямо зазначені в ньому права, або що диспозиція цієї норми діє «тільки («лише») в межах гіпотези, що сформульована прямо).

3. Відповідно до ч. 1 ст. 1230 ЦК до спадкоємця має переходити право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов'язаннях. Цим спеціальним положенням підтверджується загальне правило ст. 1218 ЦК про склад спадщини стосовно збитків, завданих у договірних зобов'язаннях. Із цього спеціального положення також непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого право на стягнення інших збитків (шкоди) до складу спадщини не включається. Але такі правові приписи не можуть застосовуватись усупереч загальному правилу ст. 1218 ЦК, відповідно до якого до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Немає будь-якого законодавчого положення, яке б передбачало припинення права на відшкодування шкоди, завданої поза договірними відносинами, у зв'язку із смертю потерпілого. Отже, таке право відповідно до ст. 1218 ЦК входить до складу спадщини. Аргументами проти цієї думки є твердження про те, що законодавець не встановлював би такого правила, яке закріплене в ч. 1 ст. 1230 ЦК, якби він не мав на увазі обмежити можливість спадкування збитків лише тими збитками, які завдані в договірних зобов'язаннях. Можливо, це так і є, але ж сформульований вище принцип тлумачення нормативно-правових актів, згідно з яким правило, що випливає непрямо із спеціального положення акта законодавства і виявляється при тлумаченні висновком від протилежного, не може застосовуватись всупереч загальному правилу, має методологічний характер. Якщо від нього відступити при тлумаченні ст. 1230 ЦК, то немає перешкод для того, щоб відступати від нього в інших випадках, в тому числі і в тих, коли інтуїція підказує не застосовувати правило, що прямо випливає із спеціального положення закону та виявляється при тлумаченні висновком від протилежного. Конкретно стосовно ч. 1 ст. 1230 ЦК слід також зауважити, що законодавець, якби він мав на меті виключити можливість спадкування права на стягнення збитків, завданих поза договірними зобов'язаннями, зазначив би, що спадкується право на стягнення «лише» («тільки») тих збитків, які завдані в договірних зобов'язаннях. Цього слова («лише» чи «тільки») немає в ч. 1, 2, 3 ст. 1230 ЦК. Посилання на відсутність цього слова внаслідок недоліків законодавчої техніки урівноважується твердженням про те, що недоліком законодавчої техніки є саме включення тексту, сформульованого в ст. 1230 ЦК, до цього Кодексу. До викладеного слід додати, що в ст. 1230 ЦК взагалі не висловлюється думка про неможливість спадкування права на відшкодування в натурі шкоди, завданої спадкодавцеві.

4. З урахуванням викладеного в попередньому пункті, слід визнати, що до спадкоємця переходить право на відшкодування шкоди (збитків), яке виникло у спадкодавця до відкриття спадщини (крім права не періодичні платежі, що виплачуються в порядку відшкодування втраченого заробітку (доходу), та на платежі, призначені особисто для потерпілого (спадкодавця), — відшкодування витрат на лікування, догляд тощо, оскільки такі права припиняються (ч. 2 ст. 608 ЦК) і не входять до складу спадщини.

5. З урахуванням викладеного в попередніх пунктах коментаря, слід зробити висновок про те, що ч. 2 ст. 1230 ЦК не є перешкодою для спадкування права на стягнення неустойки у зв'язку з невиконанням боржником спадкодавця своїх договірних зобов'язань, як присудженої судом спадкодавцю за його життя, так і не присудженої судом до відкриття спадщини.

6. З тих самих міркувань до спадкоємця переходить право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено спадкодавцеві за його життя, а також право на відшкодування моральної шкоди, яке виникло до відкриття спадщини, хоча воно і не було присуджено судом до відкриття спадщини.

Стаття 1231. Спадкування обов'язку відшкодувати майнову шкоду (збитки) та моральну шкоду, яка була завдана спадкодавцем

1. До спадкоємця переходить обов'язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем.

2. До спадкоємця переходить обов'язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя.

3. До спадкоємця переходить обов'язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця.

4. Майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину.

5. За позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ним у спадщину.

1. Висновок про включення до складу спадщини обов'язку відшкодувати будь-яку майнову шкоду, заподіяну спадкодавцем, прямо випливає із ст. 1218 ЦК. Части на 1 ст. 1231 ЦК нічого до цього не додає і нічого не віднімає. Отже, потреби у включенні ч. 1 ст. 1231 ЦК до тексту цього Кодексу не було. Проте законодавець пішов шляхом наближення прийомів викладення нормативного матеріалу до прийомів викладення лекцій, в яких лектор, щоб пояснити свою думку, після викладення певного положення наводить приклади, порівнює певне явище з суміжними тощо.

2. Відповідно до ч. 2 ст. 1231 ЦК до складу спадщини входить обов'язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцеві, яке (відшкодування) було присуджене судом зі спадкодавця за життя спадкодавця. Це правило не є перешкодою для переходу в порядку
спадкування на підставі ст. 1218 ЦК обов'язку відшкодування моральної шкоди, якщо до відкриття спадщини відшкодування моральної шкоди не було присуджено.

3. Зазначення в ч. З ст. 1231 ЦК про перехід до спадкоємця обов'язку сплатити неустойку, присуджену судом за життя спадкодавця, не виключає спадкування обов'язку сплатити неустойку, який виник до відкриття спадщини, якщо до відкриття спадщини неустойка не була присуджена судом.

4. Підстави зменшення розміру неустойки, яка стягується з боржника, за рішенням суду встановлюються ч. З ст. 551 ЦК. Підстави зменшення судом розміру збитків та неустойки встановлюються ч. 2 ст. 616 ЦК. На доповнення до цього ч. 5 ст. 1231 ЦК допускає можливість пред'явлення спадкоємцями позову про зменшення розміру неустойки, майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, хоч би до відкриття спадщини стягнення неустойки, майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди уже було присуджено судом. Підставою для зменшення є непомірно великий розмір неустойки, майнової шкоди (збитків), моральної шкоди порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане спадкоємцем у спадщину.

Порівняння ч. 5 ст. 1231 ЦК з ч. 4 цієї статті та ч. 1 ст. 1282 ЦК (систематичне тлумачення) дає підстави для висновку про те, що в ч. 5 ст. 1231 ЦК не йдеться про випадки, коли обсяг обов'язків, що перейшли до спадкоємця, перевищує вартість отриманого ним у спадщину майна. Частина 5 ст. 1231 ЦК застосовується тоді, коли повне виконання спадкоємцем обов'язків щодо сплати неустойки, відшкодування майнової шкоди (збитків), відшкодування моральної шкоди веде до втрати більшої частини майна, отриманого в спадщину. Для реалізації прав, що випливають із ч. 5 ст. 1231 ЦК, спадкоємці мають звернутись з позовом до суду. Пред'явлення позову на захист матеріального права, що встановлене ч. 5 ст. 1231 ЦК, не перешкоджає та обставина, що питання про спірні права та обов'язки раніше було предметом судового рішення, що набрало законної сили: законодавець не позбавлений повноваження встановити, що особа має захищати в суді шляхом звернення з позовом право, яке суперечить раніше прийнятому судовому рішенню, що набрало законної сили.

Стаття 1232. Обов'язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця

1. Спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.

2. Витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені не більш як за три роки до його смерті.

1. Під розумними витратами, які були зроблені одним із спадкоємців або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця, слід розуміти необхідні витрати та близькі до необхідних.

2. Обов'язок спадкоємців відшкодувати розумні витрати виходить за межі правовідносин щодо спадкування. Із факту їх здійснення та факту смерті спадкодавця виникає право одного із спадкоємців або іншої особи на відшкодування таких витрат за рахунок інших спадкоємців. Це право захищається в межах загальної позовної давності, встановленої ст. 257 ЦК (трьох років), яка починає перебіг з дня смерті
спадкодавця. Строк, установлений ч. 2 ст. 1232 ЦК, не є позовною давністю. Це строк, який використовується для визначення розміру збитків, що можуть бути стягнені із спадкоємців.

Стаття 1232¹. Спадкування прав та обов'язків за договором оренди житла з викупом

1. До спадкоємців переходять усі права та обов'язки за договором оренди житла з викупом, які мав спадкодавець.

2. Відмова спадкоємців від договору оренди житла з викупом здійснюється у порядку, встановленому статтею 1273 цього Кодексу.

3. Дострокове припинення договору оренди житла з викупом за ініціативою спадкоємців здійснюється у порядку, визначеному законом.

(Доповнено ст. 1232¹ Законом від 25.12.2008.)

1. Положення ч. 1 ст. 12321 ЦК нічого не додає до загальних правил ст. 1218 і 1219 ЦК: права та обов'язки за договором оренди житла з викупом спадкуються на загальних підставах.

2. Частина 2 ст. 1232¹ ЦК лише іншими словами повторює загальне правило про безумовний і беззастережний характер відмови від прийняття спадщини: права та обов'язки за договором оренди житла з викупом або спадкуються разом з рештою спадщини, або спадкоємець (спадкоємці) відмовляється від прийняття спадщини в цілому (в тому числі і від прав та обов'язків за договором оренди житла з викупом).

3. Установлення особливої правової форми відмови спадкоємців від договору оренди житла з викупом, передбаченої ч. 2 ст. 1232^і ЦК, не виключає застосування до відносин між спадкоємцями, з одного боку, та орендодавцем — з іншого, загальних правил про розірвання договорів (ст. 651 — 653 ЦК), правил про розірвання договорів оренди житла, передбачених ч. 2 ст. 825 ЦК.