ГЛАВА 82 ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ

Гражданское право - В.Г. Ротань та ін. Коментар до ЦКУ, т.2

ГЛАВА 82 ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ

§ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ

1. До набрання чинності Цивільним кодексом 2003 р. чітко розмежовувались поняття збитків і шкоди (майнової шкоди): перше із них використовувалось при позначенні одного із видів відповідальності за порушення зобов'язань, а друге — абсолютних прав (на речі, на об'єкти інтелектуальної власності, на майнові праві, на нематеріальні блага). При цьому термін «збитки» використовувався також для позначення одного із способів відшкодування майнової шкоди — відшкодування її шляхом відшкодування збитків. При прийнятті Цивільного кодексу 2003 р. законодавець не без підстав дійшов висновку про те, що категорія шкоди може використовуватись і стосовно порушення зобов'язань. Зокрема, малось на увазі, що закон не повинен перешкоджати відшкодуванню в натурі шкоди, завданої через невиконання чи неналежне виконання зобов'язання. Тому як загальне поняття, що позначає один із наслідків порушення зобов'язань і порушення абсолютних прав, у ст. 22 ЦК використовується поняття шкоди. А відшкодування збитків тепер вважається одним із способів відшкодування шкоди, завданої порушенням як зобов'язання, так і абсолютних прав.

2. Використання терміна «шкода» («майнова шкода») як загального, що позначає наслідки порушення як зобов'язань, так і абсолютних прав, обумовлене також деякою вульгаризацією термінології. Так, збитки можуть бути завдані через пошкодження майна особи. Цю термінологію вирішили спростити. У такий спосіб з'явилося поняття шкоди, завданої майну (ч. 4 ст. 22; ч. 2 ст. 1021 ЦК). Сказати «збитки, завдані
майну» було б неприйнятним, бо збитки є категорією, взятою із суспільних відносин, а поняття шкоди може стосуватись і суспільних відносин, і предмета, з приводу якого ці відносини виникли та існують.

3. Ідею визнання категорії шкоди загальною, що стосується порушення і зобов'язань, і абсолютних прав, законодавець послідовно провести не зміг. У ст. 623 ЦК, що поширюється виключно на випадки порушення зобов'язань, йдеться про відшкодування збитків, а шкода не згадується взагалі. Зазвичай ст. 623 ЦК інтерпретують так, що вона формулює спеціальні правила, які виключають застосування до випадків порушення
зобов'язань загальних правил ст. 22 ЦК про відшкодування шкоди.

Абстрактно розмірковуючи, можна стверджувати, що відповідні правила ст. 623 і ст. 22 ЦК співвідносяться як спеціальні і загальні, оскільки правила ст. 623 ЦК за змістом і гіпотези, і диспозиції є вужчими, ніж відповідні правила ст. 22 ЦК. Але якщо така кваліфікація названих правил (як загального і спеціального) робиться для наступного висновку про переважне застосування правил ст. 623 ЦК як спеціальних, то це буде помилкою. Відповідні правила ст. 22 і ст. 623 ЦК не є несумісними. Тому ст. 623 ЦК не виключає застосування відповідних правил ст. 22 ЦК. У статтях, що присвячені окремим видам зобов'язань, у відповідних випадках також використовується термін «збитки», що не виключає відшкодування в натурі шкоди, завданої порушенням зобов'язань, тобто застосування ст. 22 ЦК. І все ж законодавець і після того, як стосовно наслідків порушення зобов'язань став уживати термін «збитки», виявився непослідовним і став використовувати термін «шкода» стосовно порушення окремих видів зобов'язань. Тут не йдеться про випадки, коли законодавець спеціальними правилами про окремі види договорів відсилає до положень глави 82 ЦК (ст. 711, 721, 928 ЦК). Про відповідальність перевізника за шкоду («фактичну») йдеться у ч. 2 ст. 924 ЦК. Для норм інституту перевезення термін «шкода» є звичним (ст. 13 Закону «Про транспорт» [65]; ст. 23 Закону «Про залізничний транспорт» [77]. Новим є використання терміна «шкода» в інституті комісії (ст. 1021 ЦК).

4. У зв'язку з викладеним застосуванням терміна «шкода» стосовно порушення зобов'язань дещо утруднюється визначення сфери дії положень глави 82 Цивільного кодексу. За терміном «шкода» визначити сферу дії норм, що формулюються в главі 82 Цивільного кодексу, неможливо. Тож треба використовувати інший критерій. На нього вже непрямо зазначалося у коментарі до цієї статті: таким критерієм є поділ цивільних правовідносин і прав на абсолютні і відносні. Якщо через порушення відносних прав завдається шкода управненій особі, то застосовуються положення, що стосуються окремих видів зобов'язань, а також загальні положення про правові наслідки порушення зобов'язань, що формулюються в главі 51 Цивільного кодексу. Якщо ж шкода завдається через порушення абсолютних прав, то застосовуються законодавчі положення глави 82 Цивільного кодексу.

Залишається тільки розмежувати відносні та абсолютні правовідносини.

5. Викладене у попередньому пункті стосується і тих випадків, коли між певними особами існують зобов'язальні правовідносини і в результаті порушення зобов'язання настають наслідки, які законодавець визнав за необхідне підпорядкувати інституту відшкодування шкоди. Ідеться про шкоду, завдану товаром неналежної якості, переданим особі у власність на підставі договору купівлі-продажу (ст. 711 ЦК), про шкоду, завдану товарами, роботами, послугами неналежної якості (ст. 16 Закону «Про захист прав споживачів»), про шкоду, завдану товарами, які були передані за договором дарування та які мають особливі властивості, про які дарувальник не повідомив обдаровуваного, або недоліки (ч. 2 ст. 721 ЦК), про шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю пасажира (ст. 928 ЦК). У цих випадках порушенням зобов'язання порушуються не тільки зобов'язальні (відносні) права, а й абсолютні права. Проте, за загальним правилом, порушення абсолютних прав через порушення зобов'язання вважається таким, що не виходить за межі даного зобов'язання і може тягти застосування положень глави 82 Цивільного кодексу лише в порядку аналогії закону. Зокрема ці положення не підлягають застосуванню у разі порушення права власності через порушення зобов'язальних правовідносин щодо найму (оренди), підряду, перевезення, комісії, управління майном тощо. Слід також враховувати, що порушення абсолютних прав може виходити за межі існуючого між сторонами зобов'язання. У таких випадках існуюче зобов'язання не перешкоджає виникненню зобов'язання відшкодування шкоди.

6. До відносин відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я працівника чи смертю працівника в результаті нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, положення глави 82 Цивільного кодексу не застосовуються. Такі відносини регулюються Законом «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [112] та ст. 237^і КЗпП [17].

7. Термін «шкода» використовується в главі 82 Цивільного кодексу як родове поняття, що охоплює собою два види шкоди — майнову і моральну (моральна шкода визначається в п. 9 ч. 2 ст. 16 ЦК також як немайнова). Лише логічне тлумачення (врахування контексту) дає підставу для висновку, що під шкодою у певних випадках розуміється або тільки майнова шкода (як у ч. 2, 3, 4 ст. 1166 ЦК) або тільки
моральна шкода (як у п. 1, 2 ч. 2 ст. 1167 ЦК).

8. Зобов'язання відшкодування шкоди часто позначають як відповідальність. Це знайшло відображення і в заголовках ст. 1166, 1167 ЦК, в яких ідеться не про підстави виникнення зобов'язань відшкодування майнової і моральної шкоди, а про підстави відповідальності за завдану майнову і моральну шкоду. Можна було б стверджувати, що цивільно-правова відповідальність за майнову і моральну шкоду, завдану через
порушення абсолютних прав, реалізується в зобов'язаннях відшкодування шкоди. Але слід враховувати, що законодавець ухилився від визначення поняття цивільно-правової відповідальності навіть у главі 51 Цивільного кодексу, що присвячена, зокрема, відповідальності. У назві цієї глави («Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання») йдеться і про наслідки порушення
зобов'язання, і про відповідальність, що не дає будь-якої можливості для відмежування цивільно-правової відповідальності від інших наслідків порушення зобов'язання. За таких умов поняття цивільно-правової відповідальності значною мірою втрачає нормативне значення, принаймні для цілей тлумачення і застосування положень глави 82 Цивільного кодексу.

Разом з тим поняття цивільно-правової (цивільної) відповідальності зберігає певне нормативне значення. Так, у Законі «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» [142] йдеться про обмеження цивільної відповідальності за ядерну шкоду. Ці обмеження є загальними, тому вони стосуються і майнової, і моральної шкоди, а моральна шкода не може стягуватись понад граничні розмірі відповідальності за ядерну шкоду. Це стосується і інших випадків, коли законодавчими актами встановлюються обмеження цивільної відповідальності особи за завдану шкоду.

Стаття 1166. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду

1. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою,
яка її завдала.

2. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

3. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.

4. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

1. Хоч ст. 1166 ЦК і має заголовок «Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду», все ж основний зміст частини першої цієї статті складає логічно несуворе визначення поняття зобов'язання відшкодування шкоди (цивільно-правової відповідальності за завдану майнову шкоду). Це визначення за формою схоже з логічно несуворими визначеннями окремих видів договорів у підрозділі 1 «Договірні зобов'язання» розділу III «Окремі види зобов'язань» Книги п'ятої «Зобов'язальне право» Цивільного кодексу. Основний зміст цього визначення складають слова «майнова шкода... відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала». При тлумаченні цього законодавчого положення через його логічне перетворення виявляється правовий припис, який прямо випливає із нього та відповідно до якого особа, що завдала
майнової шкоди іншій особі, зобов'язана цю шкоду відшкодувати.

2. Сторони зобов'язання відшкодування шкоди відповідно до термінології ст. 509 ЦК, в якій наводиться визначення поняття зобов'язання, можна визначити як боржника і кредитора, хоч у главі 82 Цивільного кодексу законодавець і уникає того, щоб використовувати ці терміни. Боржником у таких зобов'язаннях є особа, яка зобов'язана відшкодувати шкоду. Зазвичай боржником є особа, яка завдала шкоди. Але в численних випадках обов'язок відшкодувати шкоду спеціальними правилами покладається на іншу особу. Ці спеціальні правила підлягають переважному застосуванню перед загальним правилом ч. 1 ст. 1166 ЦК, що покладає обов'язок відшкодувати шкоду на особу, яка її завдала. Тож і боржником може бути або особа, що завдала шкоди, або особа, на яку покладено обов'язок відшкодувати шкоду, або обидві ці особи.
Стосовно кредитора у зобов'язаннях відшкодування шкоди використовується термін «потерпілий» (наприклад, у ст. 1193, 1195 ЦК).

3. Відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК можуть бути: кредитором — юридична або фізична особа, а боржником — «особа», що завдала шкоди. При тлумаченні поняття «особа» слід враховувати, що у Цивільному кодексі під особами розуміються фізичні і юридичні особи (ч. 1 ст. 2 ЦК). Звідси висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого сторонами зобов'язань відшкодування шкоди не можуть бути держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади. Цей правовий припис частково спростовується спеціальними положеннями Цивільного кодексу, якими обов'язок відшкодувати шкоду покладається на державу (ст. 1173 — 1176). У решті слід зробити висновок про те, що правовідносини, які виникають унаслідок заподіяння шкоди державою, Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою або державі, Автономній Республіці Крим чи територіальній громаді, у частині мети зобов'язань відшкодування шкоди логічно є тотожними. Це підтверджується також положеннями ст. 167 — 169 ЦК, відповідно до яких держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Тому відповідні положення глави 82 Цивільного кодексу застосовуються до відносин з участю держави, Автономної Республіки Крим і територіальних громад усупереч правовому припису, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 1166 ЦК, виявляються при тлумаченні висновком від протилежного та який не допускає участі у правовідносинах, на які поширюється чинність положень глави 82 Цивільного кодексу, держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад.

Зазначення в ч. 1 ст. 1166 ЦК про те, що майнова шкода відшкодовується «особою, яка її завдала», не може бути витлумачене у такий спосіб, що це виключає дію спеціальних правил, які покладають обов'язок відшкодування шкоди, завданої однією особою, на іншу особу. Такі правила повинні визначатись спеціальними правилами і підлягати переважному застосуванню, коли б вони встановлювали обов'язок відшкодування не тільки майнової, як ч. 1 ст. 1166 ЦК, а одночасно і моральної шкоди.

4. Лінгвістичне тлумачення ч. 1 ст. 1166 ЦК приводить до висновку про те, що текст цього законодавчого положення поділяється на дві частини сполучником «а також». Тому слова «неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю» можна віднести тільки до слів «особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи» і не можна відносити до слів «шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи». Цей висновок підтверджується і тією обставиною, що формулювання ч. 1 ст. 1166 ЦК до слів «а також» і після цих слів до слова «відшкодовується» є повністю самостійними (внаслідок використання на початку кожного із цих формулювань слів «шкода відшкодовується» і відсутності слів, які б вживались в одному із цих формулювань, а стосувались — обох). Слово «майнова», з якого починається ч. 1 ст. 1166 ЦК, не можна віднести до слів «шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи». А висновок про те, що під «шкодою, завданою майну фізичної або юридичної особи» розуміється майнова шкода, слід зробити шляхом врахування заголовку ст. 1166 ЦК, де йдеться про майнову шкоду, та логічного тлумачення цього законодавчого положення: майну не можна завдати іншої шкоди, крім майнової.

Отже, слова «неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю» не можна віднести до слів «шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи». За таких умов виникає запитання про те, чи завжди неправомірність рішень, дій або бездіяльності, якими завдана шкода, є умовою виникнення зобов'язань відшкодування шкоди? Стосовно майнової шкоди, завданої «особистим немайновим права фізичної або юридичної особи», поставлене запитання вирішується в ч. 1 ст. 1166 ЦК: ця шкода відшкодовується за умови, що вона завдана рішеннями, діями чи бездіяльністю, що мають ознаку неправомірності. Стосовно майнової шкоди, завданої «майну», на поставлене запитання слід дати таку відповідь.

У науковій літературі підставою виникнення зобов'язань відшкодування шкоди визнають так званий генеральний делікт: завдання шкоди саме по собі є деліктом, якщо тільки спеціальними правилами за учасниками цивільних правовідносин не визнається право на завдання шкоди за певних умов. З правовою конструкцією генерального делікту слід погодитись. Разом з тим є потреба в уточненні нормативної підстави генерального (загального) делікту. Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Право особи, закріплене в ч. 1 ст. 12 ЦК, конкретизується в законодавчих актах. У Конституції України [1], Цивільному кодексі, інших законах встановлюються особисті немайнові права фізичної особи. Із цих конституційних і законодавчих положень непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого будь-яка особа зобов'язана не порушувати особисті немайнові права інших осіб. Із положення ч. 1 ст. 319 ЦК, що надає власникові право на власний розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном, в аналогічний спосіб випливає обов'язок будь-якої особи не завдавати шкоди зазначеним правам власника. Загальна заборона завдавати шкоди правам інтелектуальної власності випливає із ч. З ст. 418 ЦК, відповідно до якої право інтелектуальної власності є непорушним. Слід однак враховувати, що в ч. 1 ст. 1166 ЦК не йдеться про шкоду, завдану праву інтелектуальної власності. Це обумовлене тим, що шкода, завдана майновим правам інтелектуальної власності, охоплюється формулюванням «шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи», а завданням майнової шкоди особистим немайновим правам інтелектуальної власності охоплюється формулюванням «майнова шкода, завдана особистим немайновим правам». Завдання шкоди цивільним правам, таким чином, завжди є правопорушенням (крім встановлених винятків), оскільки порушує абсолютні права особи. Таке завдання шкоди і є тим генеральним (загальним) деліктом, який згадувався вище.

5. Із правила про обов'язок особи, що завдала майнової шкоди, відшкодувати її за умови неправомірності рішення, дії чи бездіяльності цієї особи, непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого шкода, завдана правомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, не відшкодовується. Виникає, однак, запитання про те, коли ж вони можуть бути визнані правомірними,
якщо є загальна заборона порушувати цивільні права осіб. Заборона порушувати цивільні права осіб як загальне правило не може застосовуватись всупереч спеціальним законодавчим правилам, які дають дозвіл на завдання шкоди. Дозвіл на завдання майнової шкоди випливає із ст. 19 і 1169 ЦК, що визнають за особою право на самозахист та звільняють від обов'язку відшкодувати шкоду, завдану при здійсненні права на самозахист. Із ст. 1170 ЦК випливає право Верховної Ради на прийняття закону, що припиняє право власності на майно (воно може бути здійснене з дотриманням вимог частини п'ятої ст. 41 Конституції). Є і інші правила, що допускають здійснення дій,
які урешті-решт завдають майнової шкоди особам. Ідеться, зокрема, про право відповідних органів і посадових осіб безперешкодно використовувати транспорті засоби, що належать юридичним і фізичним особам (п. 26 ст. 11 Закону «Про міліцію» [37]; п. 6 ст. 25 Закону «Про Службу безпеки України» [48]), про обмеження діяльності, в тому числі підприємницької особи як реакція на допущене нею порушення або і за відсутності порушення тощо.

6. Формулювання «шкода, завдана майну...» може бути задовільно інтерпретоване, якщо врахувати визначення майна, що наводиться в ст. 190 ЦК («Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки»). Важче піддається інтерпретації термін «майнова шкода, завдана... особистим немайновим правам...». На перший погляд це формулювання взагалі є нонсенсом, бо «особисті немайнові права... не мають економічного змісту» (ч. 2 ст. 269 ЦК). Це перше враження, очевидно, є правильним. І все ж суб'єкт, що здійснює тлумачення акта законодавства, повинен максимальною мірою прагнути зрозуміти думку правотворчого органу. Для цього слід порівняти ч. 1 ст. 1166 ЦК зі ст. 1162 ЦК. В обох цих законодавчих положеннях ідеться про «шкоду, завдану майну...». Поряд з цим у ст. 1162 ЦК йдеться про «шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи», а в ч. 1 ст. 1166 ЦК — про «майнову шкоду, завдану... особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи». Ці два формулювання значною мірою співпадають. Тому наведене формулювання ч. 1 ст. 1166 ЦК може бути інтерпретоване, зокрема, як майнова шкода, завдана порушенням таких особистих немайнових прав, як право на життя, право на здоров'я, що випливають із ст. З Конституції України. Доцільно було б також врахувати, що в ч. 2 ст. 721 ЦК також йдеться про «шкоду, завдану майну» і «шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю». Разом з тим помітно, що із двох наведених вище формулювань формулювання ч. 1 ст. 1166 ЦК за змістом є значно ширшим, бо воно стосується порушення будь-яких особистих немайнових прав (а не тільки права на життя та здоров'я) і не тільки фізичної, а й юридичної особи. Але практичне значення формулювання «майнова шкода, завдана... особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи» не слід переоцінювати, бо тут йдеться про майнову шкоду, тобто шкоду, завдану майну через порушення особистих немайнових прав. Урешті слід визнати, що формулюванням «шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи» охоплюється і те явище, яке визначається в ч. 1 ст. 1166 ЦК як «майнова шкода, завдана... особистим немайновим правам...».

7. Поняття шкоди в главі 82 Цивільного кодексу не визначається. Не визначається воно і в інших положеннях цивільного законодавства. В Юридичній енциклопедії майнова шкода визначається як «зменшення чи знищення майнового суб'єктивного права, охоронюваного законом інтересу чи майнового блага, що спричиняє втрати у потерпілого». У судовій практиці вважається за можливе при визначенні наявності та
обсягу шкоди, що завдана особі та підлягає відшкодуванню, керуватись визначенням збитків, що наводиться у ч. 2 ст. 22 ЦК (якщо шкода не відшкодовується в натурі).

8. До зобов'язань відшкодування шкоди застосовуються положення ч. З ст. 22 ЦК, відповідно до яких законом може бути передбачене відшкодування шкоди у меншому або більшому розмірі. Таке передбачається спеціальними правилами, які підлягають переважному застосуванню перед загальними правилами ст. 22 ЦК, хоча застереження, про яке йдеться та яке формулюється в ч. З ст. 22 ЦК, і не було
включене до цієї статті. Утім, застереження такого змісту стали для вітчизняного цивільного права звичними. Вони можуть набути реального юридичного значення стосовно пізніше прийнятих законодавчих актів за умови, що законодавець визнає себе пов'язаним положеннями частини другої ст. 6 і частини другої ст. 19 Конституції України, що приписують державним органам, у тому числі і єдиному органу законодавчої влади, підпорядковувати свою діяльність Конституції і законам. На цей час прийняття законів, що суперечать раніше прийнятим законам, без внесення змін до останніх стало повсякденним явищем, що позбавляє будь-якого сенсу включення до законів положень про можливість встановлення спеціальними законами певних особливих правил.

Обмеження розміру шкоду, що підлягає відшкодуванню, встановлені ст. 6 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» [142] (обмежується загальний розмір відповідальності оператора за ядерну шкоду за кожний ядерний інцидент, розмір відшкодування за кожного померлого, розмір відповідальності перед кожним потерпілим за шкоду, заподіяну ушкодженням здоров'я і розмір відповідальності перед кожним потерпілим за завдану майнову шкоду). Ці правила не виключають застосування спеціальних правил ст. 318 КТМ [23], якими встановлюється граничний розмір відповідальності оператора ядерного судна за ядерну шкоду, заподіяну внаслідок одного ядерного інциденту з даним судном.

Граничні розміри шкоди, що підлягає відшкодуванню судновласником, встановлені ст. 352 КТМ [23].

9. Про причинний зв'язок між рішеннями, діями, бездіяльністю особи, що завдала шкоди, та шкодою, див. коментар до ст. 623 ЦК.

10. У ч. 2 ст. 1166 ЦК у своєрідний спосіб формулюється така підстава (за термінологією заголовку ст. 1166 ЦК) чи умова відповідальності за завдану майнову шкоду (виникнення зобов'язання відшкодування шкоди) як вина. Установлюється, що особа звільняється від обов'язку відшкодувати шкоду, якщо доведе, що шкоди завдано не з її вини. Звідси непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого особа несе обов'язок відшкодувати майнову шкоду, якщо не доведе відсутність своєї вини. Ці негативні
наслідки дають підставу для висновку про те, що доведення відсутності вини є цивільно-процесуальним обов'язком особи, яка завдала шкоди. Із цієї процесуальної норми висновком від наступного правового явища до попереднього виявляється цивільно-правовий припис, згідно з яким особа, що завдала шкоди, несе обов'язок її відшкодування за умови наявності її вини. Це загальне правило, що не виключає встановлення спеціальних правил про виникнення зобов'язань відшкодування шкоди незалежно від вини. Цим загальним правилом охоплюється і завдання шкоди внаслідок дії непереборної сили, в тому числі і завдання шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я або смертю. І все ж законодавець передбачив можливість встановлення законом випадків, коли шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок непереборної сили, підлягає відшкодуванню.

11. При застосуванні ст. 1166 ЦК та інших положень чинного цивільного законодавства України слід враховувати положення ст. 56 Конституції [1] («Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень»), а також ту обставину, що всі правові приписи Конституції України, незалежно від того, встановлені вони прямо чи непрямо, незалежно від того, випливають вони із положень Конституції прямо чи непрямо, і незалежно від виду логічної операції, за допомогою якої ці правові приписи виявляються при тлумаченні, мають вищу юридичну силу порівняно із законами. Зокрема, із наведеного конституційного положення непрямо випливає і методом логічного доповнення його тексту виявляється правовий припис, відповідно до якого шкода у випадках, передбачених ст. 56 Конституції, відшкодовується незалежно від вини. Цей правовий припис підлягає переважному застосуванню перед законодавчими положеннями, які умовою виникнення зобов'язань відшкодування шкоди, у яких держава, Автономна Республіка Крим чи орган місцевого самоврядування несе обов'язок відшкодування шкоди, визнають вину органу державної влади,
органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Стаття 1167. Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду

1. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

2. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

1. Моральна шкода, про яку йдеться у ст. 1167 ЦК, має визначатись відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК. Обов'язок доведення її наявності покладається на особу, що вимагає її відшкодування. Це випливає із ч. 1 ст. 60 ЦПК [33]. Слід також враховувати, що відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Разом з тим слід враховувати, що доказом завдання моральної шкоди є уже сам факт
та особливості каліцтва, іншого ушкодженням здоров'я, факт знищення або пошкодження майна тощо.

2. У ч. 1 ст. 1167 ЦК зазначається на неправомірність рішення, дій або бездіяльності, якими завдано моральної шкоди, як підставу виникнення зобов'язань відшкодування моральної шкоди. Але слід враховувати, що в силу визнання за особою абсолютних майнових і немайнових прав будь-яке їх порушення є протиправним. Тому підставою виникнення зобов'язань відшкодування моральної шкоди не обов'язково має бути порушення конкретних правових приписів. Тут також підлягає застосуванню правова конструкція генерального (загального) делікту, про яку мова уже йшла вище.

3. Будь-яких особливостей причинного зв'язку між порушенням абсолютних прав, якого припустилася особа, що завдала моральної шкоди, та цією шкодою цивільне законодавство України не встановлює. Тому причинний зв'язок як одна із умов виникнення зобов'язань відшкодування моральної шкоди має встановлюватись у загальному порядку, про що йдеться у коментарі до ст. 623 ЦК.

4. Зазначення в ч. 1 ст. 1167 ЦК про те, що моральна шкода відшкодовується особою, яка її завдала, слід тлумачити з урахуванням абзацу другого п. З коментаря до попередньої статті.

5. На відміну від ч. 2 ст. 1166 ЦК, яка принцип вини закріплює непрямо (він не прямо випливає із цивільно-процесуального припису, що формулюється в цьому законодавчому положенні), ч. 1 ст. 1167 ЦК прямо зазначає на наявність вини як умову виникнення зобов'язання відшкодування моральної шкоди. Що стосується розподілу обов'язку доказування вини, то це питання цивільним законодавством не вирішується. Підстав для вирішення цього питання через застосування за аналогією відповідних правил ч. 1 ст. 614, ст. 617 або ч. 1 ст. 1166 ЦК немає, бо це питання є цивільно-процесуальним і вирішуватись воно має відповідно до загального правила ч. 1 ст. 60 ЦПК («Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу»), якщо з цього приводу не встановлено спеціального правила.

6. Частина друга ст. 1167 ЦК встановлює випадки, коли вина не визнається умовою виникнення зобов'язань відшкодування моральної шкоди та передбачає встановлення законом інших подібних випадків.

Якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, вина не є умовою виникнення зобов'язання відшкодування моральної шкоди. Це досить чітке законодавче положення, але незрозумілим є його співвідношення з ч. З ст. 1187 ЦК, яка звільняє особу, що здійснює діяльність, яка є джерелом підвищеної небезпеки, від обов'язку відшкодувати шкоду (майнову і моральну) тільки у випадках, коли шкоди завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Значення різниці у змісті цих законодавчих положень не слід перебільшувати. Оскільки у п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК зміст поняття непереборної сили значно розширено (див. коментар до цієї статті), випадку як реального цивільно-правового явища не стало. Тож не стало і реальної різниці у змісті п. 1 ч. 2 ст. 1167 і ч. 5 ст. 1187 ЦК у частині підстави виникнення зобов'язання щодо відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки. І все ж це не виключає необхідності показати співвідношення п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК і ч. 5 ст. 1187 ЦК. Ці два законодавчі положення не є несумісними. Тому питання про співвідношення між ними не може вирішуватись за правилом про переважне застосування спеціального закону. Частина 5 ст. 1187 ЦК встановлює, що непереборна сила і умисел потерпілого звільняють особу, діяльність якої створює підвищену небезпеку, від обов'язку відшкодувати шкоду, завдану такою діяльністю. Те саме встановлює і п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК, доповнюючи підстави, за яких не виникає обов'язок відшкодувати моральну шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, іншими випадками відсутності вини особи, діяльність якої створює підвищену небезпеку. Це можна пояснити іншими словами у такий спосіб. Із ч. 5 ст. 1187 ЦК як спеціального правила, що не є несумісним з положенням п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК, непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, згідно з яким у решті випадків особа, діяльність якої створює підвищену небезпеку, відповідає за завдану шкоду, в тому числі моральну. Але це правило не може застосовуватись усупереч правилу, яке формулюється в п. 1 ч. 2 ст. 1176 ЦК і яке в частині моральної шкоди є загальним. Це треба враховувати, якщо до Цивільного кодексу будуть внесені зміни, і поняття випадку, на яке прямо зазначається в ст. 614 ЦК, знову набуде цивільно-правового значення.

7. Питання відшкодування шкоди (як майнової, так і моральної), завданої фізичній особі органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури і суду внаслідок «її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт» вирішується ст. 1176 ЦК. За таких умов будь-якої потреби у включенні положення п. 2 ч. 2 ст. 1167 ЦК до Цивільного кодексу не було. Це законодавче положення не є несумісним з положеннями ст. 1176 ЦК чи ст. 1173 — 1175 ЦК. Воно не виключає застосування цих статей. Тим більше це не виключається, що п. З ч. 2 ст. 1167 ЦК передбачає встановлення законом інших випадків, коли моральна іпкЬДа відшкодовується за відсутності вини особи, яка цієї шкоди завдала.

Стаття 1168. Відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи

1. Моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів.

2. Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.

1. Структура статті, що коментується, є недостатньо логічною. Тут спочатку йдеться про порядок відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Як виняток із загального правила ч. 5 ст. 23 ЦК, яка передбачає відшкодування моральної шкоди одноразово (якщо інше не передбачено договором або законом), ч. 1 ст. 1168 ЦК встановлює, що моральна шкода, завдана каліцтвом,
іншим ушкодженням здоров'я, може відшкодовуватись не тільки одноразово, а й що місячно.

Приймаючи рішення про порядок відшкодування моральної шкоди, суд має керуватись засадами добросовісності, справедливості та розумності (п. 6 ст. З ЦК), що входять до змісту принципу верховенства права.

2. У другій частині ст. 1168 ЦК вирішується питання про те, які особи є стороною в зобов'язанні відшкодування моральної шкоди (кредиторами) у випадках, коли моральна шкода завдана смертю потерпілого. Право на відшкодування моральної шкоди в таких випадках мають чоловік (дружина), батьки (усиновлювачі), діти (усиновлені) померлого, а також особи, які проживали з фізичною особою, що померла, однією сім'єю. При цьому законодавством не встановлюються ні черговість реалізації права на відшкодування моральної шкоди, ні порядок визначення розміру відшкодування на всіх осіб, що мають на це право, або часток кожної із цих осіб. За таких умов слід дійти висновку про те, що кожна із осіб, що перелічені в ч. 2 ст. 1168 ЦК, має право на відшкодування моральної шкоди незалежно від реалізації права на відшкодування моральної шкоди іншими особами, що підпадають під дію цього законодавчого положення. Визначення розміру моральної шкоди, що підлягає відшкодуванню на користь кожної із цих осіб, буде непростою задачею суду, який при цьому зобов'язаний керуватися принципами добросовісності, справедливості та розумності (п. 6 ст. З ЦК).

3. Із ч. 2 ст. 1168 ЦК непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого особи, що не названі в цій частині, права на відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи, не мають. Але ж там правові приписи не можуть застосовуватись усупереч загальному правилу ч. 1 ст. 23 ЦК, яка визнає за будь-якою особою право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Тому особи, що не згадуються в ч. 2 ст. 1168 ЦК, можуть вимагати відшкодування моральної шкоди, завданої смертю потерпілого. Але їм буде важко довести як порушення їх прав, так і наявність моральної шкоди на їх боці.

Стаття 1169. Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист

1. Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується.

2. Якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію.

1. Чинність ст. 1169 ЦК поширюється на зобов'язання відшкодування і майнової, і моральної шкоди.

2. Завдання шкоди при здійсненні права на самозахист є правомірним, якщо при цьому управнена особа не виходить за межі самозахисту, встановлені ст. 19 ЦК. Тому ст. 1169 ЦК є лише певною конкретизацією положення ч. 4 ст. 1166 ЦК (що правда, чинність ст. 1169 ЦК виходить за межі ч. 4 ст. 1166 ЦК, оскільки поширюється і на зобов'язання відшкодування моральної шкоди).

3. Слова «якщо при цьому не були перевищені її межі» відносяться до слів «у стані необхідної оборони» і не відносяться до слів «шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань». Але і для здійснення права на самозахист від протиправних посягань за відсутності обставин необхідної оборони існують межі. Ці межі встановлені ст. 19 ЦК.

4. У ч. 2 ст. 1169 ЦК викладені два речення, що пов'язані контекстом. Тому обидва ці речення слід тлумачити у їх логічному зв'язку. Це означає, що шкода, завдана іншій особі при здійсненні права на самозахист, відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію, від якої здійснювався самозахист. І тільки у випадках, коли шкоди при здійсненні самозахисту завдано способами самозахисту, які заборонені законом та суперечать моральним засадам суспільства (тобто за умови, що особа при здійсненні самозахисту вийшла за межі ст. 19 ЦК), особа, що здійснювала самозахист, несе обов'язок відшкодування шкоди. Пред'явлення в таких випадках регресного позову особою, що здійснювала право на самозахист з порушенням вимог ч. 2 ст. 1169 та ст. 19 ЦК, до особи, від протиправних дій якої здійснювався самозахист, є можливим. Для цього є такі підстави, як протиправність цих дій, шкода на боці особи, що здійснювала самозахист. Є і причинний зв'язок між протиправними діями та цією шкодою, якщо тільки невиправдано і всупереч закону не звужувати зміст поняття причинного зв'язку. За наявності вини особи, що здійснювала протиправні дії, які стали підставою для самозахисту, будуть всі необхідні підстави для задоволення регресного позову.

Стаття 1170. Відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно

1. У разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі.

1. Ця стаття стосується тих випадків, коли особа відповідно до закону має право власності на майно, але воно (право власності) підлягає припиненню в силу закону, який набув чинності в період знаходження майна у власності особи. Закон, що припиняє право власності, може передбачати націоналізацію певних видів майна чи конкретних майнових комплексів, заборону на перебування певних видів майна у окремих видів суб'єктів цивільного права.

2. Підставою відшкодування шкоди відповідно до ст. 1170 ЦК є виключно прийняття закону, що припиняє право власності. Оскільки про правопорушення в таких випадках вести мову недоречно, не може ставитись і питання про вину як умову виникнення зобов'язання щодо відшкодування шкоди.

3. Суб'єктом, що є боржником у зобов'язанні щодо відшкодування шкоди на підставі ст. 1170 ЦК, є держава. Позов про відшкодування шкоди слід пред'являти до держави як до суб'єкта цивільного права та Державного казначейства, яке здійснює повноваження щодо управління коштами Державного бюджету.

Стаття 1171. Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності

1. Шкода, завдана особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала.

Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла.

2. Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди у стані крайньої необхідності, суд може покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоди, або зобов'язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі.

1. Цивільне законодавство не визнає права особи на завдання шкоди іншій особі у стані крайньої необхідності. Це дає підстави для висновку про те, що стан крайньої необхідності не виключає протиправності дій, якими особа, що перебуває у такому стані, завдає шкоди іншій особі. Не виключає крайня необхідність і вини особи, що діяла в стані крайньої необхідності. Тому ч. 1 ст. 1171 ЦК і покладає на особу, яка
діяла в стані крайньої необхідності, обов'язок відшкодувати шкоду, завдану іншій особі. Тобто тут повторюються загальні правила ст. 1166, 1167 ЦК, що покладають на особу обов'язок відшкодувати шкоду (майнову і моральну), завдану іншій особі.

2. Особі, що діяла в стані крайньої необхідності, надається право пред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої здійснені дії в стані крайньої необхідності. При вирішенні спору, що є предметом регресного позову, слід враховувати неповноту визначення крайньої необхідності в ч. 1 ст. 1171 ЦК. Тому зворотна вимога, про яку йдеться у другому абзаці ч. 1 ст. 1171 ЦК, з урахуванням визначення крайньої необхідності в ч. З ст. 39 КК [25], може бути задоволена лише в частині, в якій завдана шкода не перевищує відвернену. У частині такого перевищення завдана шкода не підпадає під дію ст. 1171 ЦК і може бути відшкодована лише на загальних підставах.

3. Частина друга ст. 1171 ЦК підлягає застосуванню з урахуванням принципів добросовісності, справедливості та розумності (п. 6 ст. З ЦК). Тому розподіл обов'язку відшкодувати третій особі шкоду, завдану в стані крайньої необхідності, є мало вірогідним. Такий розподіл є можливим, коли розмір завданої шкоди перевищує розмір відверненої шкоди. Але ж вище зазначалося на те, що в частині такого перевищення
завдана шкода не може бути кваліфікована як така, що завдана в стані крайньої необхідності. В інших випадках такий розподіл не відповідав би засадам справедливості, добросовісності та розумності.

4. Варіант повного або часткового звільнення особи, що діяла в стані крайньої необхідності, та особи, в інтересах якої були здійснені дії в такому стані, від обов'язку відшкодувати шкоду також є маловірогідним з огляду на засади добросовісності, справедливості та розумності, якщо тільки не йдеться про врахування матеріального становища особи, що завдала шкоди.

Стаття 1172. Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою

1. Юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

2. Замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника.

3. Підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їхнім учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.

1. Роботодавці — юридичні та фізичні особи є боржниками у зобов'язаннях щодо відшкодування шкоди, завданої їх працівниками під час «виконання ними трудових обов'язків». Критерієм для розмежування випадків, коли відповідальність за дії працівника несе роботодавець, від випадків, коли така відповідальність покладається безпосередньо на працівника, є виконання працівником трудових обов'язків у момент правопорушення. Подальше уточнення цього критерію може бути здійснене з урахуванням абзацу сімнадцятого Переліку обставин, за яких настає страховий випадок державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання [331]. Відповідно до цього абзацу за межі трудових відносин, в яких життя і здоров'я працівника підлягає обов'язковому державному страхуванню, виходять випадки ушкодження здоров'я або смерті при виясненні потерпілим особистих стосунків. Отже, за шкоду, заподіяну одним працівником іншому при виясненні ними особистих стосунків, відповідальність несе працівник — фізична особа, що заподіяла шкоду, хоча б при цьому обидва працівники не припиняли виконання трудових обов'язків. Ознака вияснення особистих стосунків підлягає використанню і стосовно випадків завдання шкоди іншій фізичній особі, що не знаходиться у трудових правовідносинах з тим самим роботодавцем. Слід враховувати, що ні ст. 8 ЦК, ні ст. 8 ЦПК [33] не допускають застосування до цивільних правовідносин підзаконних актів іншої галузевої належності: ст. 8 ЦК — тому, що не допускає застосування до цивільних відносин актів іншої галузевої належності, а ст. 8 ЦПК — тому, що не допускає застосування за аналогією підзаконних актів. Тому тлумачення формулювання «під час виконання... трудових... обов'язків» має здійснюватись з урахуванням засад добросовісності, справедливості та розумності. Розумно було б при тлумаченні наведеного формулювання врахувати згаданий вище Перелік.

Роботодавець несе відповідальність у вигляді відшкодування шкоди також у випадках, коли порушення, якого припустився працівник та яке завдало потерпілому майнової та моральної шкоди шляхом ушкодження здоров'я, не виходить за межі дисциплінарного проступку або, хоча і виходить за ці межі і кваліфікується як злочин або адміністративний проступок, але підпадає під дію статей Кримінального кодексу [25] чи Кодексу про адміністративні правопорушення [19], які встановлюють відповідальність за порушення, які одночасно є порушеннями трудових обов'язків. До таких злочинів та адміністративних проступків належать ті, які передбачені розділами X (злочини проти безпеки виробництва), XI (злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту) Кримінального кодексу, деякі із адміністративних проступків, що передбачені главами 5 (правопорушення в галузі життя і здоров'я населення), 8 (правопорушення в промисловості, будівництві), 9 (правопорушення в сільському господарстві, порушення ветеринарно-санітарних правил), 10 (правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку) тощо. Якщо працівник, не перериваючи виконання трудових обов'язків, здійснює дії, які виходять за межі його трудових обов'язків, та які завдають шкоди іншій особі, завдану шкоду слід кваліфікувати як таку, що завдана під час виконання трудових обов'язків. Якщо ж працівник припинив виконання трудових обов'язків, хоча б на нетривалий час, та здійснив дії, що виходять за межі його трудової функції, шкода, яка завдана такими діями, має кваліфікуватись як така, що завдана не під час виконання трудових обов'язків.

2. Можна вести дискусію на тему про доцільність законодавчого рішення, викладеного в ч. 2 ст. 1172 ЦК, але це не може вплинути на тлумачення та застосування цього рішення. Отже, в усіх випадках, коли підрядник, здійснюючи дії за завданням замовника, завдав шкоди третій особі, обов'язок відшкодувати шкоду несе замовник. Разом з тим підрядник має вважатись таким, що діяв за завданням замовника, лише
при безпосередньому виконанні ним роботи, передбаченої договором підряду. Якщо для прикладу взяти підрядника за договором будівельного підряду, то робота, яку він виконує, передбачається проектом, а не кошторисом, в якому враховуються всі витрати підрядника, зокрема на закупівлю та транспортування матеріалів, необхідних для виконання роботи. Звичайно, замовник на підставі загальних правил ст. 1166 ЦК має право пред'явити до підрядника вимогу про відшкодування йому шкоди, що виникла в результаті відшкодування ним (замовником) третій особі тієї шкоди, якої безпосередньо завдав цій особі підрядник.

3. Буквально ч. 2 ст. 1172 ЦК не допускає пред'явлення особою, якій шкоди завдав підрядник, що діяв за завданням замовника, вимоги про відшкодування шкоди безпосередньо до підрядника. Але виключати таку можливість не слід, зокрема у випадках неплатоспроможності замовника.

4. Частина 3 ст. 1172 ЦК поширюється на випадки завдання шкоди учасниками повних товариств або повними учасниками командитних товариств чи учасниками довірчих товариств третім особам при здійсненні ними підприємницької діяльності від імені зазначених видів товариств. Що стосується членів кооперативів, то вони як такі від імені кооперативу діяти не вправі, а шкода, якої вони заподіяли третім особам при виконанні ними трудових обов'язків, підлягає відшкодуванню на підставі ч. 1 ст. 1172 ЦК.

Стаття 1173. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

1. Із контексту ст. 1173 ЦК та з урахуванням визнання права власності держави у ст. 326 ЦК, права власності Автономної Республіки Крим у п. З ч. 1 ст. 138 Конституції Автономної Республіки Крим, визнання держави та Автономної Республіки Крим учасниками цивільних відносин (ч. 2 ст. 2 ЦК), які діють на рівних правах з іншими учасниками цивільних відносин (ч. 1 ст. 167; ч. 1 ст. 168 ЦК), випливає, що за шкоду, яка завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органів державної влади, відповідальність несе держава, а за шкоду, завдану органами влади Автономної Республіки Крим, відповідальність несе Автономна Республіка Крим. Відшкодування шкоди в порядку відповідальності держави за шкоду, заподіяну державними органами, здійснюється за рахунок Державного бюджету.

Відшкодування шкоди в порядку відповідальності за шкоду, заподіяну органами влади Автономної Республіки Крим, здійснюється за рахунок коштів бюджету Автономної Республіки Крим.

2. Стосовно відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням, дією або бездіяльністю органу місцевого самоврядування, встановлюється, що вона відшкодовується цим органом. Це інша правова конструкція, ніж та, що сформульована законодавцем стосовно відповідальності за шкоду, заподіяну органом державної влади чи органом влади Автономної Республіки Крим. Але є підстави стверджувати, що закон і в цьому випадку, покладаючи відповідальність безпосередньо на орган місцевого самоврядування, кінець кінцем не виключає відповідальності власника відповідних бюджетних коштів (коштів місцевого бюджету) — територіальної громади за незаконні рішення, дії чи бездіяльність органу місцевого самоврядування. Питання про покладення на орган місцевого самоврядування обов'язку відшкодувати шкоду, завдану органом місцевого самоврядування, має вирішуватись з урахуванням такого. У принципі, суб'єктами, що мають бути поставлені поряд з державою та Автономною Республікою Крим як суб'єкти, що відповідають за шкоду, завдану їх органами, є територіальні громади. Необхідність у визначенні якраз органів місцевого самоврядування як осіб, що відповідають за шкоду, завдану цими органами, зумовлена тим, що до органів місцевого самоврядування належать районні та обласні ради (абзац сьомий ст. 1 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [85]), за зобов'язаннями яких територіальні громади відповідати не можуть. Питання про відповідальність цих органів має вирішуватись з урахуванням того, що на рівні областей і районів за рахунок джерел, установлених Бюджетним кодексом та законами про Державний бюджет України на відповідний рік, також формуються бюджети.

Але ж виникає запитання про те, у який спосіб перейти від органу місцевого самоврядування, що має відповідати за завдану ним шкоду не тільки відповідно до ст. 1173 ЦК, а й згідно із ст. 56 Конституції України [1], до територіальної громади, що має відшкодувати шкоду за рахунок місцевого бюджету, або до районного чи обласного бюджетів, що згідно із ст. 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» здійснюють повноваження щодо володіння, користування і розпоряджання відповідними об'єктами права комунальної власності, до яких згідно із частиною першою названої статті належать і доходи місцевих бюджетів. Цей перехід має здійснюватись шляхом застосування закону за аналогією. Підставою для цього є та обставина, що, встановлюючи обов'язок органів місцевого самоврядування відшкодовувати шкоду, ні ст. 56 Конституції, ні ст* 1173 ЦК не вирішують питання про те, як же має бути відшкодована шкода у випадках, коли орган місцевого самоврядування не має коштів, достатніх для відшкодування. А такі випадки виникають нерідко, оскільки органи місцевого самоврядування є юридичними особами, що фінансуються із відповідних бюджетів. Тому слід дійти висновку про те, що до відносин щодо відшкодування шкоди, завданої органами місцевого самоврядування у разі відсутності у останніх коштів, слід застосовувати за аналогією положення ст. 1173 ЦК, які покладають обов'язок відшкодування шкоди на тих учасників цивільних відносин (державу і Автономну Республіку Крим), що є власниками відповідних бюджетних коштів.

Отже, за відсутності в органів місцевого самоврядування коштів, достатніх для відшкодування шкоди, обов'язок відшкодування шкоди слід покласти на власників відповідних бюджетних коштів та органи, що здійснюють розпоряджання ними. Тому в позовних заявах та рішеннях судів доцільно було б зазначати на стягнення коштів в порядку відшкодування шкоди з органів місцевого самоврядування, а суб-сидіарно — з відповідних (сільського, селищного, міського, районного, обласного) бюджетів.

3. Зазначення в ст. 1173 ЦК про відшкодування шкоди незалежно від вини відповідних органів є лише конкретизацією правового припису, який непрямо випливає із ст. 56 Конституції України та виявляється при тлумаченні методом логічного доповнення нормативного тексту. Тому слід враховувати, що правило про відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, незалежно від вини має юридичну силу конституційного положення.

Стаття 1174. Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

1. У ст. 1174 ЦК формулюється той самий принцип відповідальності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоуправління за шкоду, заподіяну посадовими або службовими особами цих органів при здійсненні ними (цими особами) своїх повноважень, який (принцип) у ч. 1 ст. 1172 ЦК сформульований стосовно роботодавців, які відповідають за шкоду, завдану їх
працівниками при виконанні трудових обов'язків. Але відповідальними за шкоду тут визначаються держава й Автономна Республіка Крим, а не державний орган чи орган влади Автономної Республіки Крим, що є стороною трудового договору, укладеного з посадовою чи службовою особою. Лише органи місцевого самоврядування називаються відповідальними за шкоду, заподіяну їх посадовими та службовими особами. Мається на увазі, що за шкоду, заподіяну посадовими та службовими особами сільських, селищних, міських рад, сільськими, селищними, міськими головами, відповідальність урешті несе територіальна громада. А за шкоду, завдану посадовими і службовими особами районних та обласних рад, відповідають ради, а за недостатності коштів має бути пред'явлений позов про стягнення відповідної грошової суми із районного чи обласного бюджету.

2. На відміну від ч. 1 ст. 1172 ЦК, відповідно до якої обов'язок юридичної особи відшкодувати шкоду, завдану її працівниками під час виконання ними трудових обов'язків, виникає за наявності вини працівника, яка має вважатись при цьому виною юридичної особи, ст. 1174 ЦК встановлює відповідальність органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування
незалежно від вини посадової чи службової особи, яка при здійсненні своїх повноважень завдала шкоди юридичній або фізичній особі незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю.

3. Оскільки ст. 1174 ЦК поширюється на зобов'язання щодо відшкодування шкоди, в яких боржником є орган державної влади, в цій статті також вказується на те, що таке зобов'язання виникає незалежно від вини посадової чи службової особи, яка при здійсненні своїх повноважень завдала фізичній або юридичній особі шкоди незаконним рішенням, дією або бездіяльністю.

Стаття 1175. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

1. Щодо відшкодування шкоди, заподіяної фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, застосовується та сама правова конструкція, що й стосовно відшкодування шкоди цими органами, якщо вона заподіяна іншим способом, ніж той, про який йдеться уст. 1175 ЦК. Відповідальність несуть ті самі суб'єкти незалежно від їх вини чи вини їх посадових або службових
осіб.

2. Стаття, що коментується, підлягає застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування визнається незаконним та скасовується, як це передбачено ч. 2 ст. 23 ЦК. У випадках коли закони чи інші правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним Судом України неконституційними та у зв'язку з цим втрачають чинність (частина друга ст. 152 Конституції України [1]), ст. 1175 ЦК застосовуватись не може. У таких випадках на підставі ч. З ст. 152 Конституції матеріальна і моральна шкода, завдана юридичним або фізичним особам застосуванням актів, що визнані неконституційними, відшкодовується державою. Конституційний Суд приймає рішення щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів та правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (п. 1 ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України» [78]). У зв'язку з підсудністю таких справ Конституційному Суду суди загальної юрисдикції не можуть розглядати спори щодо відповідності названих актів Конституції України (п. 1 ст. 2, ст. 17 КАС [34]), але вони можуть розглядати
справи про визнання незаконними і скасування на підставі ч. 2 ст. 21 ЦК указів Президента України, якщо вони суперечать закону, постанов чи розпоряджень Кабінету Міністрів, якщо вони суперечать закону чи указу Президента, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, якщо вони суперечать закону або виходять за межі повноважень і суперечать указам Президента України або постановам чи розпорядженням Кабінету Міністрів.

3. Виокремлення адміністративної юрисдикції, віднесення до підсудності адміністративних судів справ щодо визнання незаконними (нечинними) та скасування нормативних актів, прийнятих органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, виключає відшкодування шкоди, завданої такими органами у сфері нормотворчої діяльності, за відсутності
рішення адміністративного суду про визнання відповідного нормативно-правового акта незаконним (нечинним) та про його скасування.

Стаття 1176. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду

1. Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.

2. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

3. Якщо кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.

4. Фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права
на відшкодування шкоди.

5. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення
незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

6. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

7. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, встановлюється законом.

(Із змін, від 01.12.2005)

1. Тлумачення і застосування ст. 1176 ЦК є однією із найскладніших проблем реалізації положень Цивільного кодексу. При прийнятті Цивільного кодексу та привнесенні змін до ст. 1176 ЦК (Законом від 1 грудня 2005 р.) законодавець не виявив належної уваги до ст. 56 Конституції. Якби така увага була виявлена, то можна було б зрозуміти, що будь-які особливості відповідальності за шкоду, заподіяну органами
дізнання досудового слідства, прокуратури і суду, що обмежують право на відшкодування шкоди, будуть суперечити ст. 56 Конституції, а будь-які особливості порядку відшкодування частково будуть суперечити Конституції, а в решті — позбавлені будь-якої доцільності.

2. Проблема співвідношення між ст. 1176 ЦК і Законом «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» [66] (далі в межах коментаря до ст. 1176 ЦК — «Закон») має вирішуватись з урахуванням такого. Із контексту ст. 1176 ЦК випливає, що законодавець чітко розмежовує підстави і обсяг відповідальності за завдану шкоду (вони встановлюються ч. 1 — 6 ст. 1176 ЦК), з одного боку, і порядок відшкодування шкоди, — з іншого. Тому із ч. 6 ст. 1176 ЦК, що передбачає встановлення законом (таким на цей час є Закон «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду») порядку відшкодування шкоди, непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого законом не можуть вирішуватись питання, які відповідно до контексту ст. 1176 ЦК не охоплюються поняттям порядку відшкодування шкоди. Звичайно, це не заважає чинності пізніше прийнятих законів, які будуть суперечити ст. 1176 ЦК, у тому числі і її частині сьомій, але раніше прийняті закони не можуть застосовуватись, якщо вони є несумісними із ст. 1176 ЦК, у тому числі і з правовим приписом, який непрямо випливає із ч. 7 ст. 1176 ЦК та виявляється висновком від протилежного та на який зазначалося вище.

Викладене дає підставу для висновку про те, що як такі, що не суперечать ст. 1176 ЦК, підлягають застосуванню положення ст. З, 4 Закону, що конкретизують види майнової шкоди, які підлягають відшкодуванню, та передбачають відшкодування моральної шкоди. Разом з тим не підлягає застосуванню правовий припис, який непрямо випливає із п. 2 ст. З Закону, виявляється висновком від протилежного і відповідно до якого відшкодуванню не підлягають неотримані доходи, крім прибутку від частки у статутному фонді господарського товариства. Застосовується правило ч. 1 ст. 1176 ЦК, відповідно до якого шкода відшкодовується в повному обсязі, в тому числі і неотримані доходи. Не підлягає застосуванню і правовий припис, який непрямо випливає із частини четвертої ст. 4 Закону, виявляється висновком від протилежного і відповідно до якого не відшкодовується сума, на яку майно, вилучене у потерпілого, обезцінилось за період від його вилучення до повернення потерпілому (крім зниження його вартості внаслідок пошкодження).

3. Особливості, що встановлені ст. 1176 ЦК, стосуються шкоди, завданої діями, що перелічені у ч. 1 та ч. 5 цієї статті. У решті випадків шкода, заподіяна незаконними діями або бездіяльністю чи незаконними рішеннями органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Формулювання «на загальних підставах» використовується не тільки у ч. 6 ст. 1176 ЦК, а і в ч. 1 ст. 1180 ЦК, ст. 1185 ЦК, абзаці другому ч. 1 ст. 1186 ЦК. Але не можна стверджувати, що у ч. 6 ст. 1176 ЦК це формулювання вживається у тому самому розумінні, що й в інших перелічених статтях. Коли законодавець відсилає до загальних норм, то слід мати на увазі, що загальні норми бувають двох видів: 1) загальні, які стосовно будь-яких інших норм, що регулюють ті самі відносини, не можуть бути визнані спеціальними (загальні норми, стосовно яких немає норм більш загальних); 2) загальні норми у відношенні до спеціальних, які (загальні норми), у свою чергу, є спеціальними стосовно більш загальних норм. Стосовно ч. 1 ст. 1180 ЦК, ст. 1185, абзацу другого ч. 1 ст. 1186 ЦК загальними нормами є ті, що формулюються в ст. 1166, 1167 ЦК. Тут проблеми пошуку загальних норм не виникає, оскільки є очевидним, які норми мають на увазі, коли законодавець відсилає до загальних норм. Стосовно норм, що формулюються в ст. 1176 ЦК, загальними є норми, що формулюються в ст. 1173, 1174 ЦК. Стосовно цих останніх, які розглядаються як спеціальні, загальними є норми, що формулюються в ст. 1166 і 1167 ЦК. Логічним був би висновок про те, що, вказуючи на загальні підстави відшкодування шкоди в ч. 6 ст. 1176 ЦК, законодавець відсилає до загальних щодо цього законодавчого положення норм, що формулюються в ст. 1173, 1174 ЦК, а не тих норм, що є загальними щодо названих.

Отже, формулювання ч. 6 ст. 1176 ЦК означає, що відповідальність несе держава за наявності підстав, установлених ст. 1166 ЦК, з урахуванням ст. 1173, 1174 ЦК, тобто незалежно від вини названих у цій частині органів чи посадових або службових осіб. Оскільки відповідно до ч. 6 ст. 1176 ЦК шкода відшкодовується на загальних підставах, в таких випадках не застосовується порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (до-судового) слідства, прокуратури або суду, який (порядок) відповідно до ч. 7 ст. 1176 ЦК має встановлюватись законом.

4. Відповідальність на загальних підставах відповідно до ч. 6 ст. 1176 ЦК настає, зокрема, у випадках, передбачених ст. 1 Закону [66]. Це такі дії: 1) незаконне проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконне накладення арешту на майно, незаконне відсторонення від роботи (посади), незаконне проведення інших процесуальних дій, що обмежують права фізичних осіб; 2)
незаконна конфіскація майна (крім випадків застосування кримінального покарання), незаконне накладення штрафу (крім випадків застосування кримінального покарання); 3) незаконне проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами «Про оперативно-розшукову діяльність» [47], «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [54] та іншими актами законодавства.

5. Відповідно до ч. 2 ст. 1176 ЦК зобов'язання щодо відшкодування шкоди виникає у разі: 1) постановлення судом виправдувального вироку; 2) скасування незаконного вироку суду; 3) закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства; 4) закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення. Але самі по собі ці обставини не є достатніми для виникнення зобов'язання щодо
відшкодування шкоди. Якщо не було незаконних дій чи рішень органів, зазначених у заголовку і тексті ст. 1176 ЦК, названі обставини не породжують зобов'язання щодо відшкодування шкоди. Так, п. 1 — 4 частини першої ст. 7 Кримінально-процесуального кодексу [16] передбачають можливість закриття провадження у справі у зв'язку з дійовим каяттям, примиренням обвинуваченого з потерпілим, застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації. Закриття провадження в кримінальній справі з таких підстав зазвичай означає, що притягнення до кримінальної відповідальності чи застосування запобіжних заходів було законне, а тому воно (закриття провадження) не тягне виникнення зобов'язання щодо відшкодування шкоди.

6. Із положення ч. З ст. 1176 ЦК про те, що право на відшкодування шкоди не виникає у разі закриття кримінальної справи на підставі закону про амністію або акта про помилування, не може бути підставою для спростування коментаря, викладеного в попередньому пункті, про те, що таке право не виникає також у разі закриття провадження у кримінальної справі з підстав, передбачених у п. 1 — 4 частини першої ст. 7 КПК.

7. Якщо особа перешкоджала з'ясуванню істини шляхом самообмови і цим сприяла прийняттю рішень чи здійсненню дій, які є підставою для відшкодування шкоди та передбачені ч. 1 ст. 1176 ЦК, ця особа не отримує права на відшкодування шкоди. При цьому термін «самообмова» має тлумачитись як дача показань чи інші дії, що здійснені свідомо з метою перешкодити встановленню істини. Якщо ж особа здійснила самообмову не власною волею, а під погрозою чи в результаті насильства, такі дії не можуть кваліфікуватись як самообмова.

8. Частина 5 ст. 1176 ЦК вкрай обмежує можливість відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі постановленням судом незаконного рішення у цивільній справі. Така шкода відшкодовується державою в повному обсязі, але тільки тоді, коли в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, встановлено склад злочину. Це має бути встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Слід, однак, враховувати, що ст. 1176 ЦК суперечить ст. 56 Конституції [1], а тому не може застосовуватись. Отже, у випадках, коли особі завдано шкоди (майнової та/або моральної) постанов ленням незаконного рішення у цивільній справі, шкода підлягає відшкодуванню, хоча б у діях судді (суддів) і не було встановлено склад злочину. Але скасування незаконного рішення слід визнати обов'язковою умовою відшкодування шкоди, бо законність рішення не може встановлюватись в інших процесуальних формах, ніж ті, що передбачені процесуальним законодавством. Лише рішення Європейського Суду з прав людини, яким визнається, що держава (Україна) порушила права людини через прийняття судового рішення, що суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є достатнім для висновку про те, що відповідне судове рішення є незаконним, а держава зобов'язана відшкодувати шкоду (майнову і моральну), завдану таким рішенням.

9. Із ч. 7 ст. 1176 ЦК випливає, що законом має бути встановлений порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. Цей порядок має поширюватись на всі види зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди цими органами: 1) на зобов'язання, що виникають незалежно від вини такого органу, його посадових і службових осіб (ч. 1 — 2 ст. 1176 ЦК); 2) на зобов'язання, що виникають внаслідок дій судді (суду), які вплинули на постановлення незаконного рішення суду у цивільній справі, якщо в діях судді (суддів) встановлено склад злочину за обвинувальним вироком, що набрав законної сили (ч. 5 ст. 1176 ЦК); 3) на зобов'язання, що виникають на загальних підставах (ч. 6 ст. 1176 ЦК). В останньому випадку законом, про який ідеться, не повинні встановлюватись особливості, що стосуються підстав відшкодування шкоди, оскільки ці підстави визначені у ч. 6 ст. 1176 ЦК як загальні.

10. Викладене в попередньому пункті коментаря означає, що в частині визначення порядку відшкодування зберігає чинність Закон «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» [66]. Але в частині, в якій цей Закон суперечить Конституції України, він не може визнаватись чинним. По-перше, припис звертатись із заявою
чи клопотанням про визначення розміру відшкодування до органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури, в результаті дій яких (у результаті дій посадових осіб яких) завдана шкода, обмежує доступ до правосуддя, суперечить п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [5]. Тому цей припис є нечинним. По-друге, звернення до цих органів з ініціативи потерпілого є можливим, але ж постанова, яка має бути винесена у місячний термін після такого звернення, не визнається Законом «Про виконавче провадження» [100] виконавчим документом, що підлягає виконанню державною виконавчою службою. По-третє, передбачається можливість оспорення в суді зазначеної постанови або безпосереднього звернення до суду, якщо шкода завдана незаконним вироком суду. Але ж і суд постановляє при цьому лише ухвалу про визначення розміру шкоди, а не про стягнення її за рахунок коштів Державного бюджету України чи за рахунок підприємств, установ, організацій, яким майно потерпілого було передане безоплатно. Така ухвала не може бути підставою для стягнення коштів з Державного бюджету чи юридичних осіб.

У зв'язку з цим слід зробити висновок про те, що відшкодування шкоди (майнової і моральної), завданої органами дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, здійснюється шляхом звернення фізичної особи з позовом. Відповідачем за таким позовом мають визнаватись держава Україна і Державне казначейство України, а третьою особою — орган, діями якого (діями працівників якого) особі завдано шкоди.

11. Позови про відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі незаконним засудженням, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, незаконним застосуванням взяття під варту як запобіжного заходу, незаконним накладенням адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт можуть пред'являтися позивачем за місцем його проживання або за місцем знаходження відповідача (ч. 4 ст. 110 ЦПК [33]). Сторони у таких спорах звільняються від сплати державного мита (п. 6 ст. 4 Декрету «Про державне мито» [206]).

12. Суперечить ст. 56 Конституції [1] і не може застосовуватись положення частини четвертої ст. 4 Закону, відповідно до якого у разі неможливості повернення в натурі потерпілому вилученого у нього майна, його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким це майно було передане. Конституція визнає, що відшкодування здійснюється державою. Положення частини четвертої ст. 4 Закону, що визнає переважним способом відшкодування шкоди повернення вилученого майна, формулює спеціальне правило, що зберегло чинність після набрання чинності Цивільним кодексом з урахуванням ч. 7 ст. 1176 ЦК.

13. Виконання рішення суду про стягнення майнової і моральної шкоди здійснюється органами Державної виконавчої служби в порядку, який уперше було встановлено ст. 47 Закону «Про Державний бюджет на 2004 рік» [168]. Постанова про відкриття виконавчого провадження надсилається Державному казначейству України. У постанові встановлюється строк для добровільного виконання рішення суду, який не може перевищувати семи днів (ст. 24 Закону «Про виконавче провадження»). У межах цього строку Державне казначейство України списує суму відшкодування з єдиного казначейського рахунка Державного бюджету України. Якщо сума, що списується, виходить за межі бюджетних призначень, подаються відповідні пропозиції щодо виділення коштів із резервного фонду Державного бюджету або про внесення змін до закону про Державний бюджет України. Ці правила, в основному, відтворюються в ст. 29 Закону «Про Державний бюджет України на 2009 рік» [198]. Отже, на цей час створено механізм, що забезпечує реальне відшкодування державою шкоди, заподіяної фізичній особі не
законними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.

14. До позовів про відшкодування шкоди відповідно до ст. 1176 ЦК застосовується загальний строк позовної давності.

15. Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» [358] було прийняте Міністерством юстиції, Генеральною прокуратурою, Міністерством фінансів за погодженням з Верховним Судом, Міністерством внутрішніх справ і Службою безпеки відповідно до повноваження, наданого
названим органам постановою Верховною Ради «Про введення в дію Закону «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» [222]. Тому немає підстав заперечувати чинність згаданого Положення. Разом з тим воно не може бути визнане чинним у частині, в якій воно суперечить Цивільному кодексу.

16. Будь-які обмеження права фізичних осіб на відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, які (обмеження) встановлені підзаконними актами, є нечинними. Це стосується, зокрема, п. З Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього
слідства, прокуратури і суду». Цим пунктом встановлено, що право на відшкодування шкоди фізичній особі, яка була засуджена судом, виникає у випадках повної його реабілітації. Якщо мали місце незаконні дії чи рішення, що зазначені у ч. 6 ст. 1176 ЦК і якщо ними завдано шкоди фізичній особі, ця шкода підлягає відшкодуванню, хоча повної реабілітації особи і не відбулося.

Стаття 1177. Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину

1. Майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.

2. Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом.

1. Стаття, що коментується, переважно не формулює норм прямої дії, які б регулювали відносини щодо відшкодування майнової шкоди, завданої фізичній особі внаслідок злочину. Установлено лише, що держава відшкодовує майнову шкоду, завдану майну фізичної особи злочином, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо така особа встановлена, але вона є неплатоспроможною. Інші умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи внаслідок злочину, мають визначатись законом. Зазначення при цьому про встановлення законом не тільки порядку, а й умов відшкодування шкоди виключає пряме застосування ст. 1177 ЦК до прийняття відповідного закону.

2. Порівняння ст. 1177 ЦК зі ст. 1207 ЦК дає підстави для висновку про те, що ст. 1177 ЦК застосовується тільки при завданні майнової шкоди майновим правам. При завданні майнової шкоди шляхом каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або внаслідок смерті особи, що потерпіла від злочину, застосовується ст. 1207 ЦК.

3. Особа, яка вчинила злочин, вважається не встановленою, коли слідчим винесено постанову про зупинення досудового слідства у кримінальній справі на підставі п. З частини першої ст. 206 Кримінально-процесуального кодексу України [16]. Особа, яка вчинила
злочин, вважається неплатоспроможною, якщо при прийнятті заходів забезпечення цивільного позову або при виконанні вироку у частині майнового стягнення виявляється, що у цієї особи відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, або якщо цього майна недостатньо для відшкодування шкоди в порядку виконання вироку суду.

4. Хоч ст. 1177 ЦК і не передбачає можливості пред'явлення державою, за рахунок якої фізичній особі відшкодована шкода, завдана злочином, регресного позову до особи, що вчинила злочин та завдала шкоди в такий спосіб, пред'явлення такого позову є можливим відповідно до загальних правил про відшкодування шкоди.

5. Стаття 1177 ЦК не виключає пред'явлення потерпілим від злочину вимоги до особи, що вчинила злочин та завдала майнової шкоди своїми злочинними діями, про відшкодування майнової шкоди. Але така вимога не може бути задоволена судом, якщо відшкодування шкоди здійснено державою.

Стаття 1178. Відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою

1. Шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, — якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.

2. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.

3. Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

4. Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов'язані здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, такі заклади та особа зобов'язані відшкодувати
шкоду у частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду.

5. Обов'язок осіб, визначених частиною першою цієї статті, відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття. Після досягнення повноліття особа може бути зобов'язана судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років життю або здоров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а особи, які визначені частиною першою цієї статті, є неплатоспроможними або померли.

1. Шкода, завдана малолітньою особою (такою відповідно до ч. 1 ст. 31 ЦК є особа, яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується батьками (усиновлювачами), опікуном, іншою особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи. До таких осіб, зокрема, належить патронажний вихователь (ст. 252 СК [28]).

2. Особа, яка відповідає за шкоду, завдану малолітньою особою, звільняється від такої відповідальності, якщо доведе, що завдана шкода не перебуває у причинному зв'язку з її діями чи бездіяльністю, що кваліфікуються як несумлінне здійснення виховання та нагляду або як ухилення її від здійснення виховання та нагляду. При цьому для звільнення від відповідальності особа має довести відсутність несумлінного
ставлення як до виховання, так і до нагляду (ухилення від здійснення виховання чи нагляду).

У ч. 1 слово «ними» («вони» в орудному відмінку) вжито помилково. Логічне тлумачення цього законодавчого положення дає підставу для висновку про те, що це слово повинне бути замінене на слово «їх» («вони» у родовому відмінку), а текст цієї частини слід доповнити словом «ними», яке слід поставити після слова «здійснені» і перед словом «або». Такі операції з нормативним текстом у процесі його тлумачення слід визнати припустимими з урахуванням загального невисокого техніко-юридичного рівня актів національного законодавства, в тому числі законів.

3. Частина 1 ст. 1178 ЦК перерозподіляє обов'язок доказування у справах про відшкодування відповідальними особами шкоди, завданої малолітніми дітьми. За загальним правилом кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 60 ЦПК [33]). У зв'язку з цим на позивачів у справах про відшкодування шкоди зазвичай покладається обов'язок
довести факт правопорушення, якого припустилася особа, яка завдала шкоди, наявність шкоди та причинного зв'язку між правопорушенням та шкодою. У силу презумпції вини особи, що завдала шкоди, обов'язок доведення відсутності вини несе ця особа. На виняток із цього загального правила ч. 1 ст. 1178 ЦК покладає на особу, відповідальну за шкоду, завдану малолітнім, обов'язок доводити відсутність не тільки її
вини, а і причинного зв'язку між її діями (бездіяльністю) та шкодою, яка причинена малолітньою особою.

4. Ухилення від здійснення виховання та нагляду має тлумачитись як умисні дії чи бездіяльність. Несумлінне ставлення — це один із варіантів необережної вини. Це набагато менш жорсткий щодо відповідальної особи варіант вини, ніж той, який випливає із ч. 1 ст. 614 ЦК, відповідно до якої особа є невинуватою лише тоді, коли вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Сумлінне — це чесне, старанне, ретельне виконання своїх обов'язків.

Але ж сумлінне виконання обов'язків щодо виховання має поєднуватись з виконанням обов'язків щодо матеріального забезпечення (утримання) дітей та інших осіб, що передбачає трудову діяльність, яка теж вимагає сумлінного ставлення до виконання трудових обов'язків. За таких умов недостатня участь у вихованні дітей, викликана необхідністю належного виконання трудових обов'язків, роботою за сумісництвом з метою матеріального забезпечення сім'ї, не може кваліфікуватись як несумлінне ставлення до виховання малолітніх осіб або до нагляду за ними.

5. Закони, що стосуються закладів освіти та окремих їх видів, положення про окремі види навчальних закладів, нормативно-правові акти про охорону здоров'я не формулюють положень про обов'язок навчальних закладів або закладів охорони здоров'я здійснювати нагляд за малолітніми, що перебувають у таких закладах. Лише в Законі «Про дошкільну освіту» [134] та Положенні про дошкільний навчальний заклад [317] зазначається на здійснення дошкільними навчальними закладами «догляду» за дітьми, який (догляд), очевидно, включає до себе і нагляд. Формулюються також положення про обов'язок навчальних закладів забезпечувати безпечні та нешкідливі умови перебування в навчальному закладі, із яких (положень) випливає обов'язок навчального закладу здійснювати нагляд за малолітніми, який би виключав завдання шкоди іншим малолітнім. Проте із загальних положень, що формулюють обов'язки навчальних закладів та педагогічних працівників здійснювати виховну функцію, можна зробити висновок, що вони несуть обов'язок здійснювати нагляд за малолітніми, які знаходяться в навчальних закладах. Обов'язок здійснювати нагляд за малолітньою особою може встановлюватись також договором. Ідеться про цивільно-правовий договір, бо якщо батьки уклали трудовий договір (про найм особи на роботу та покладення на неї обов'язку здійснювати, зокрема, нагляд за малолітньою особою), то працівник несе відповідальність за заподіяну шкоду відповідно до норм трудового права.

6. Частина 3 ст. 1178 ЦК застосовується у випадках, коли функції опікуна стосовно малолітньої особи відповідно до ст. 66 ЦК виконує навчальний заклад, заклад охорони здоров'я або заклад соціального захисту населення.

7. Батьки і заклади (особи), про які йдеться у ч. 2 і 3 ст. 1178 ЦК, несуть обов'язок відшкодувати шкоду в частках, що визначені за домовленістю між ними або рішенням суду, якщо малолітня особа завдала шкоди як внаслідок винних дій чи бездіяльності батьків, так і внаслідок вини цих закладів. У силу букви ч. 4 ст. 1178 ЦК це правило поширюється на усиновлювачів і опікуна. Частина 4 ст. 1178 ЦК може бути поширена на іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи (ч. 1 ст. 1178 ЦК). Застосування ч. 4 ст. 1178 ЦК за аналогією до таких осіб обґрунтовується тим, що ч. 4 ст. 1178 ЦК встановлює лише порядок розподілу обов'язку відшкодувати шкоду між батьками (усиновлювачами), опікунами, з одного боку, та закладами і особами, зазначеними у ч. 2 ст. 1178 ЦК, — з іншого. Що
стосується обов'язку відшкодувати шкоду, то він установлений ч. 1 та 2 цієї статті, а ч. 1 ст. 1178 ЦК передбачає обов'язок відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не тільки батьків (усиновлювачів), опікунів, а й фізичних осіб, які на правових підставах здійснюють виховання малолітніх осіб.

8. Якщо до досягнення особою, яка у малолітньому віці завдала шкоди іншій особі, повноліття шкода не буде повністю відшкодована або якщо шкода відшкодовується на користь потерпілого у вигляді періодичних платежів, після досягнення малолітньою особою повноліття обов'язок осіб, вказаних у ч. 1 — 3 ст. 1178 ЦК, відшкодувати шкоду не припиняється. Як виняток із цього загального правила після досягнення
повноліття особою, яка, будучи малолітньою, завдала шкоди іншій особи, суд може покласти на особу, що досягла повноліття, обов'язок відшкодувати шкоду частково або в повному обсязі. Таке рішення суд може постановити за наявності одночасно таких умов: 1) особа завдала шкоди, будучи малолітньою, життю або здоров'ю потерпілого; 2) особа, що завдала шкоди в малолітньому віці та досягла повноліття, має достатні кошти для відшкодування шкоди; 3) відповідальні за шкоду батьки, усиновлювачі, опікуни, інші особи (ч. 1 ст. 1178 ЦК) є неплатоспроможними або померли.

Частиною п'ятою ст. 1178 ЦК встановлюється виняток із загального правила ч. 2 ст. 31 ЦК, відповідно до якого «малолітня особа не несе відповідальності за завдану шкоду». Отже, ч. 5 ст. 1178 ЦК визнає малолітніх осіб частково деліктоздатними.

Стаття 1179. Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою

1. Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.

2. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони
не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

3. Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли
вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

1. Неповнолітня особа відповідає за завдану шкоду самостійно на загальних підставах, тобто за наявності вини. При цьому також діє презумпція вини, яку неповнолітня особа має право спростувати.

2. Частина 2 ст. 1179 ЦК покладає субсидіарну відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітнім, на батьків (усиновлювачів), піклувальника. Умовами покладання на цих осіб субсидіарної відповідальності є: 1) відсутність у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування шкоди; 2) субсидіарно відповідальна особа не довела відсутності своєї вини. Частина 2 ст. 1179 ЦК не передбачає можливості покладення субсидіарної відповідальності на іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання неповнолітньої особи. Немає будь-яких підстав поширювати ч. 2 ст. 1179 ЦК на таких осіб за аналогією. Обсяг відповідальності субсидіарно зобов'язаної особи — частково або в повному обсязі.

3. Субсидіарна відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітньою особою, покладається на заклад, який здійснює щодо неї функції піклувальника. Незалежно від змісту спеціальних нормативно-правових актів, що можуть покладати на навчальні та інші заклади обов'язок здійснювати нагляд за неповнолітніми, ст. 1179 ЦК не допускає можливості покладення на такі заклади обов'язку відшкодування шкоди, за
вданої неповнолітніми під час, коли вони знаходились під наглядом такого закладу, крім випадків, коли такий заклад виконує функції піклувальника.

4. Обов'язок субсидіарно відповідальних осіб припиняється після досягнення особою, що завдала шкоди, повноліття. Цей обов'язок може бути припинений і раніше, якщо неповнолітня особа, що завдала шкоди, стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Стаття 1180. Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності

1. Шкода, завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах.

2. У разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди, повноліття.

1. У ст. 35 ЦК вживаються два терміни — надання і набуття (повної цивільної діє здатності). Теоретично розмірковуючи, можна було б стверджувати, що це два різних поняття. Дійсно у ч. 1 та 2 ст. 35 ЦК йдеться про надання фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, повної дієздатності за рішенням органу опіки та піклування або за рішенням суду. У абзаці другому ч. З ст. 35 ЦК йдеться про набуття особою, що досягла шістнадцяти років, повної цивільної дієздатності внаслідок її реєстрації як підприємця за наявності письмової згоди батьків (усиновлювача), піклувальника або органу опіки та піклування. Проте із абзацу першого ч. З, із ч. 4, 5 ст. 35 ЦК випливає, що категорія
надання повної цивільної дієздатності охоплює собою і її набуття. Але ж тут зроблено лише висновки із ст. 35 ЦК. Визначення набуття в ній не дається. А це дає змогу тлумачити це поняття з урахуванням інших положень Цивільного кодексу. Зокрема, в ст. 328 — 345 ЦК термін «набуття» вживається в широкому розумінні. Воно поширюється і на виникнення права власності за рішенням суду (ч. 4 ст. 344 ЦК). Викладене дає підстави стверджувати, що ст. 1180 ЦК поширюється на всі способи набуття особою, що досягла шістнадцяти років, повної дієздатності, в тому числі і на випадки надання особі повної цивільної дієздатності за рішенням органу опіки та піклування чи суду.

2. За загальним правилом після набуття повної цивільної дієздатності особа самостійно несе на загальних підставах відповідальність за шкоду, завдану після моменту набуття. Шкода, завдана такою особою у віці до чотирнадцяти років та після досягнення цього віку до набуття повної дієздатності, відшкодовується відповідно до ст. 1178, 1179 ЦК.

3. Але ч. 2 ст. 1180 ЦК не виключає повністю субсидіарної відповідальності батьків (усиновлювачів), піклувальника за шкоду, завдану неповнолітньою особою, яка набула повної дієздатності. Така відповідальність є можливою за наявності одночасно таких умов: 1) відсутність у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної діє здатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди; 2) субсидіарно
відповідальна особа свого часу дала згоду на набуття повної цивільної дієздатності неповнолітньою особою; 3) субсидіарно відповідальна особа не довела відсутності своєї вини.

Стаття 1181. Відшкодування шкоди, завданої кількома малолітніми особами

1. Шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.

2. Якщо в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.

1. Базові правила щодо відшкодування шкоди, завданої малолітніми, встановлені ст. 1178 ЦК. Стаття 1181 ЦК встановлює лише особливості відшкодування шкоди, якщо вона завдана кількома малолітніми особами. У таких випадках відповідальність іншої фізичної особи, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, не передбачена. Але на таких осіб ч. 1 ст. 1181 ЦК слід поширювати за аналогією,
оскільки ст. 1181 ЦК не виключає застосування ч. 1 ст. 1178 ЦК. Отже, у разі завдання шкоди кількома малолітніми особами відповідальними є батьки (усиновлювачі), опікуни, а також інша особа, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи. їх відповідальність є частковою (загальне правило ст. 1190 ЦК про солідарну відповідальність при спільному завданні шкоди кількома особами до цих відносин
не застосовується). Частка, що підлягає відшкодуванню кожною із відповідальних осіб, визначається за домовленістю між ними або судом.

2. Якщо за одного із малолітніх, які спільними діями завдали шкоди, відповідає заклад, що здійснює стосовно цієї особи функції опікуна, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду у частці, що визначається за рішенням суду. При цьому не передбачено визначення цієї частки за домовленістю сторін, очевидно, з тієї причини, що таким закладом зазвичай є юридична особа публічного права, що фінансується із
бюджету. Але ж треба відповісти на запитання про те, у який же спосіб із ст. 1181 ЦК випливає обов'язковість для сторін положення ч. 2 цієї статті, відповідно до якого розподіл обов'язку відшкодувати шкоду не може бути здійснений за домовленістю між батьками (усиновлювачами), опікуном, з одного боку, та відповідних закладів — з іншого. Обов'язковість ч. 2 ст. 1181 ЦК випливає із контексту цієї статті. Частини
перша та друга пов'язані контекстом. Тому зазначення в ч. 1 ст. 1181 ЦК про можливість розподілу відповідальності за завдану шкоду і відсутність такого зазначення в ч. 2 цієї статті означає, що із контексту ст. 1181 ЦК випливає заборонена розподіл відповідальності за домовленістю відповідних суб'єктів.

3. Стаття 1181 ЦК не встановлює порядку визначення частки шкоди, яка відшкодовується закладами, зазначеними у ч. З ст. 1178 ЦК, у випадках заподіяння шкоди декількома малолітніми особами. Але це не може бути перешкодою для відповідальності цих закладів. Частина 4 ст. 1178 ЦК застосовується до цих закладів як загальна норма, дія якої не виключається і стосовно відносин, про які йдеться у ст. 1181 ЦК.

Стаття 1182. Відшкодування шкоди, завданої кількома неповнолітніми особами

1. Шкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.

2. Якщо в момент завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.

1. Стаття, що коментується, встановлює порядок розподілу відповідальності за шкоду, заподіяну кількома неповнолітніми особами. Мається при цьому на увазі, що ст. 1182 ЦК встановлює особливості реалізації відповідальності неповнолітніх, передбаченої ст. 1179 ЦК, якщо шкода завдана кількома неповнолітніми особами. Отже, ст. 1182 ЦК не виключає застосування ст. 1179 ЦК. Зобов'язання щодо відшкодування шкоди, завданої спільними діями кількох неповнолітніх осіб, є частковим (загальне правило ст. 1190 ЦК про солідарну відповідальність за шкоду, заподіяну кількома особами до цих відносин не застосовується). Частки, які підлягають відшкодуванню кожним із неповнолітніх, визначаються за домовленістю між ними, а за відсутність такої домовленості — визначаються судом.

2. При застосуванні ч. 2 ст. 1182 ЦК слід враховувати, що вона не встановлює відповідальність закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, за шкоду, завдану такою особою, а лише передбачає порядок визначення частки шкоди, яку відшкодовує такий заклад, стосовно випадків, коли шкода завдана кількома неповнолітніми особами. Тому було б неправильним із ч. 2 ст. 1182 ЦК робити висновок про те, що вона прямо встановлює відповідальність такого закладу. У разі застосування порядку визначення частки, встановленого ч. 2 ст. 1182 ЦК, підставою відповідальності є ч. 2 ст. 1179 ЦК, яка визнає обов'язок закладу, що здійснює стосовно неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду, завдану такою особою, субсидіарним.

Стаття 1183. Відшкодування шкоди батьками, позбавленими батьківських прав

1. Батьки зобов'язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав, протягом трьох років після позбавлення їх батьківських прав, якщо вони не доведуть, що ця шкода не є наслідком невиконання ними своїх батьківських обов'язків.

1. Батьки, позбавлені батьківських прав, звільняються від обов'язків щодо виховання дитини (п. 1 ч. 1 ст. 166 Сімейного кодексу [28]). Це мало б звільняти таких батьків і від відповідальності за шкоду, заподіяну їх малолітніми чи неповнолітніми дітьми. Але законодавець виходить із того, що, за загальним правилом, шкода, заподіяна малолітніми або неповнолітніми особами впродовж трьох років після позбавлення
батьків батьківських прав, перебуває у причинному зв'язку з попереднім несумлінним здійсненням батьками виховання дітей чи ухиленням їх відвиховання. Тому батьки, позбавлені батьківських прав, несуть відповідальність за шкоду, завдану їх малолітніми або неповнолітніми дітьми, якщо не доведуть, що завдана шкода не перебуває у причинному зв'язку з невиконанням ними батьківських обов'язків.

2. Стаття 1183 ЦК виходить із розуміння причинного зв'язку як такого, що має вельми широкий зміст, і є підставою для твердження про те, що визначати наявність чи відсутність причинного зв'язку слід на підставі концепції необхідної умови (condition sine qua non). Отже, причинний зв'язок між невиконанням батьками батьківських обов'язків та шкодою, заподіяною малолітньою чи неповнолітньою особою цих батьків,
слід вважати наявним завжди, коли виключення невиконання чи неналежного виконання батьківських обов'язків із загального ланцюга причинно-наслідкових зв'язків виключає настання шкоди. Якщо ж таке виключення не виключає настання шкоди, слід зробити висновок про відсутність причинного зв'язку. Стаття, що коментується, свідчить про невідповідність закону судової практики та тих наукових концепцій, які
обмежено тлумачать категорію причинного зв'язку.

3. Слід також звернути увагу на те, що ст. 1183 ЦК перерозподіляє обов'язок доказування на користь потерпілого (позивача) в такий самий спосіб, про який ідеться у п. З коментаря до ст. 1178 ЦК.

Стаття 1184. Відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою

1. Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності.

2. Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.

1. Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном. Якщо недієздатна особа перебувала у закладі, який зобов'язаний був здійснювати догляд за такою особою, обов'язок відшкодування шкоди несе цей заклад. Будь-які відхилення від цих правил не допускаються.

2. Поновлення цивільної дієздатності особи не припиняє обов'язку опікуна або відповідного закладу відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою. Разом з тим допускається постановлення судом за позовом потерпілого чи осіб, на яких покладено обов'язок відшкодування шкоди, рішення про відшкодування частково або в повному обсязі шкоди особою, яка завдала її в період, коли вона була недієздатною та дієздатність якої поновлена, за наявності одночасно таких умов: 1) опікун особи, яка завдала шкоду в період недієздатності, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди; 2) особа, яка завдала шкоди в період недієздатності та
дієздатність якої поновлена, має таке майно; 3) шкода завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.

Стаття 1185. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена

1. Шкода, завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відшкодовується нею на загальних підставах.

1. Цивільне законодавство не встановлює будь-яких особливостей відшкодування шкоди, завданої особами, цивільна дієздатність яких обмежена. Тому вони несуть обов'язок відшкодувати завдану ними шкоду на загальних підставах. Це прямо підтверджується ст. 1185 ЦК.

Стаття 1186. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

1. Шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не відшкодовується. З урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоди, суд може постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі.

Якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.

2. Якщо шкоди було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв'язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною),
батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді.

1. У ст. 1186 ЦК йдеться про відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не була визнана у встановленому судом порядку (ст. 39 ЦК; ст. 236 — 241 ЦПК [21]) недієздатною, але в момент заподіяння шкоди не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати. У таких випадках шкода, за загальним правилом, не відшкодовується.

2. Проте суд може постановити рішення про відшкодування шкоди особою, яка не визнана недієздатною, але в момент завдання шкоди не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати. Таке рішення суду має бути обґрунтоване посиланнями на матеріальне становище потерпілого та особи, яка завдала шкоди.

3. На загальних підставах відшкодовується шкода фізичною особою, яка сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати, та завдала шкоди іншій особі в такому стані. «На загальних підставах» — це означає лише наявність ознак вини в діях, які призвели до втрати здатності усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а не в діях, що завдали шкоди.

4. Частина 2 ст. 1186 ЦК передбачає можливість покладення обов'язку відшкодувати шкоду, завдану фізичною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, на чоловіка (дружину), батьків, повнолітніх дітей такої особи за умови, що нездатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними обумовлена психічним розладом або недоумством.

Стаття 1187. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

1. Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та
інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

2. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом,
використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

3. Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.

4. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

5. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

1. Порівняно з раніше чинним Цивільним кодексом ч. 1 ст. 1187 ЦК значно розширює зміст поняття джерела підвищеної небезпеки. Таким джерелом тепер визнається діяльність, пов'язана з: 1) використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів (будь-яких), механізмів, обладнання; 2) використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин (під іншими тут мають розумітися речовини, що можуть бути поставлені поряд з тими речовинами, які названі прямо); 3) утриманням хижих звірів, службових собак та собак бійцівських порід; 4) нарешті у ч. 1 ст. 1187 ЦК зазначається «тощо». Це означає, що джерелом підвищеної небезпеки слід визнати й іншу діяльність, що може бути поставлена поряд з названими видами діяльності. Так, створення та використання відповідно до закону водоймища, яке за певних умов може нанести шкоди не тільки окремим, а й багатьом особам (наприклад, внаслідок руйнування гідротехнічних споруд), не може бути поставлене поряд з переліченими у ч. 1 ст. 1184 ЦК видами діяльності, а тому не може визнаватися джерелом підвищеної небезпеки. Не може бути визнане таким джерелом і утримання великої рогатої худоби. Утримання ліній електропередач, навпаки, може бути поставлене поряд з видами діяльності, що називаються у ч. 1 ст. 1187 ЦК, а тому має бути віднесене до джерел підвищеної небезпеки.

2. Особою, відповідальною за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є особа, яка володіє таким джерелом на відповідній правовій підставі. Тут у ч. 2 ст. 1187 ЦК під джерелом підвищеної небезпеки вже розуміється не діяльність, як у ч. 1 цієї статті, а об'єкт. Правовою підставою володіння, яке є критерієм визначення особи, відповідальної за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, може бути будь-яка правова підстава, що передбачена чи допускається актами цивільного законодавства. Це будь-яке речове право — право власності, право господарського відання, право оперативного управління, право володіння як таке, що виникло з підстав, що передбачені законом (договір найму, підряду, перевезення, комісії, управління майном тощо), так і таке, що виникло з інших підстав, але захищається законом відповідно до ст. 397 — 400 ЦК. Наявність довіреності, із якої випливає право управління транспортним засобом, також є достатньою для висновку про те, що володільцем цього джерела підвищеної небезпеки є особа, на ім'я якої видана довіреність, незалежно від того, який договір став підставою видачі довіреності (договір найму, позички тощо). Проте видача довіреності особі, яка прийнята на роботу за трудовим договором з умовою про виконання обов'язків водія транспортного засобу, не означає, що володільцем транспортного засобу став найманий працівник, а не роботодавець-власник чи наймач цього засобу перестав бути його володільцем.

3. Виконання особою — володільцем транспортного засобу робіт на замовлення іншої особи, в тому числі і на безоплатній основі, не впливає на дію загального правила, відповідно до якого за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, відповідає володілець цього джерела, якщо тільки у зв'язку з виконанням робіт транспортний засіб не передавався замовником, наприклад, за договором найму транспортного засобу з екіпажем чи без нього.

4. Зазначення у ч. З ст. 1187 ЦК на те, що особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом і завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання чи утримання, зобов'язана відшкодувати цю шкоду на загальних підставах, означає, що така особа несе відповідальність за завдану шкоду, як і особа, яка володіє джерелом підвищеної небезпеки на правовій підставі. Тлумачення ч. З ст. 1187 ЦК у такий спосіб, що особа, яка незаконно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду на загальних підставах, установлених ст. 1166 ЦК без урахування спеціального положення ч. 5 ст. 1187 ЦК, було б неправильним, оскільки порушує логічну низку загальних і спеціальних правил: ст. 1166, 1167 ЦК (формулюють загальні правила про підстави виникнення зобов'язань відшкодування шкоди) — ч. 5 ст. 1187 ЦК (формулює спеціальне стосовно ст. 1166, 1167 ЦК правило, яке є загальним стосовно ч. З ст. 1187 ЦК) — ч. З ст. 1187 ЦК (формулює спеціальне стосовно ч. 5 ст. 1187 ЦК правило).

5. Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом чи іншим джерелом підвищеної небезпеки, може нести обов'язок відшкодувати шкоду, завдану використанням, зберіганням чи утриманням такого об'єкта, спільно з особою, яка володіє таким об'єктом на правовій підставі. Ці особи несуть обов'язок відшкодувати шкоду спільно, якщо неправомірному заволодінню об'єктом підвищеної небезпеки сприяла недбалість власника (законного володільця) такого об'єкта. У таких випадках за особою — законним володільцем джерела підвищеної небезпеки слід визнати право на регресну вимогу до особи, яка незаконно заволоділа таким джерелом.

6. Відповідальність особи, що неправомірно заволоділа транспортним засобом, і власника (законного володільця) такого об'єкта є частковою. Ці частки визначаються за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення. Це правило ч. 4 ст. 1187 ЦК не перешкоджає домовленості осіб, які відповідно до цієї частини несуть обов'язок відшкодувати шкоду спільно, про визначення часток, в яких вони будуть відшкодувати шкоду. Але така домовленість не може мати обов'язкового значення для потерпілого, який зберігає право звернутись до суду з позовом про відшкодування шкоди до осіб, які зобов'язані відшкодувати її спільно, та про визначення часток,
в яких кожна із осіб, що відповідає за завдану шкоду, має її відшкодувати.

7. Обов'язок відшкодувати шкоду відповідно до ч. З ст. 1187 ЦК особи несуть незалежно від вини особи, що неправомірно заволоділа транспортним засобом. Проте завдання шкоди внаслідок дії непереборної сили звільняє осіб, відповідальних за шкоду, від обов'язку її відшкодування. Слід при цьому враховувати, що п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК значно розширює коло явищ, які охоплюються поняттям непереборної сили порівняно з раніше чинним Цивільним кодексом. Непереборною силою визнаються будь-які обставини, що мають ознаки надзвичайності чи невідворотності, а не обидві ознаки одночасно, як це було передбачено ст. 78 ЦК 1963 р. Розширення змісту поняття непереборної сили відповідно звузило сферу відповідальності особи, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

8. Умисел потерпілого також звільняє особу, відповідальну за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, від обов'язку відшкодування шкоди. У ч. 5 ст. 1187 ЦК мається на увазі умисел потерпілого на завдання шкоди. Якщо ж особа умисно, наприклад, порушила правила дорожнього руху і свідомо не допускала завдання їй шкоди джерелом підвищеної небезпеки, підстав для звільнення особи, відповідальної
за шкоду, від обов'язку відшкодувати шкоду немає, оскільки за таких обставин немає умислу (прямого чи непрямого) на завдання шкоди.

9. Цивільний кодекс не допускає звільнення особи, відповідальної за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, від обов'язку відшкодувати шкоду у зв'язку з і необережністю (в тому числі й грубою) потерпілого. Допускається лише зменшення розміру відшкодування на підставі ст. 1193 ЦК. Покладення на потерпілого обов'язку відшкодувати шкоду, завдану джерелу підвищеної небезпеки, якщо ця шкода виникла внаслідок умислу потерпілого, законом спеціально не передбачено. Разом з тим умисел потерпілого на завдання шкоди собі чи джерелу підвищеної небезпеки породжує обов'язок потерпілого відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки третім особам чи джерелу підвищеної небезпеки безпосередньо.

Стаття 1188. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки

1. Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:

1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;

2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;

3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

2. Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов'язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини.

1. Стаття 1188 ЦК конкретизує загальні правила про відшкодування шкоди стосовно випадків завдання шкоди в результаті взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки. У відносинах між володільцями джерел підвищеної небезпеки застосовується принцип вини. У відносинах між володільцями кількох джерел підвищеної небезпеки, якими було завдано шкоди, з однієї сторони, та третіми особами, яким володільці джерел підвищеної небезпеки спільно завдали шкоди, діє принцип відповідальності незалежно від вини. Навіть завдання шкоди внаслідок дії непереборної сили не звільняє осіб, які спільно завдали шкоди, від відповідальності.

Стаття 1189. Відшкодування ядерної шкоди

1. Особливості відшкодування ядерної шкоди встановлюються законом.

1. Ядерна шкода визначається як втрата життя, будь-які ушкодження, завдані здоров'ю людини, або будь-яка втрата майна, або шкода, або будь-яка інша втрата чи шкода, що є результатом небезпечних властивостей ядерного матеріалу на ядерній установці або ядерного матеріалу, який надходить з ядерної установки чи надсилається до неї, крім шкоди, заподіяної самій установці або транспортному засобу, яким здійснюється перевезення ядерного матеріалу (ст. 1 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» [67]). При цьому до категорії ядерної належить і шкода, спричинена спільно з ядерним інцидентом подіями іншого характеру, якщо вона не може бути обґрунтовано відокремлена від ядерної (ст. 74 цього Закону).

2. Відповідно до ст. 72 зазначеного Закону жодна особа, крім оператора ядерної установки, не несе відповідальності за ядерну шкоду, якщо інше не встановлено законом. Відповідальність оператора за ядерну шкоду визначається як абсолютна, тобто настає незалежно від його вини. Стаття 73 зазначеного Закону встановлює, що оператор звільняється від відповідальності за ядерну шкоду лише у випадках, коли така
шкода є безпосереднім наслідком стихійного лиха виняткового характеру, збройного конфлікту, воєнних дій, громадянської війни або повстання.

3. Відповідальність оператора за ядерну шкоду обмежується сумою, еквівалентною 150 мільйонам спеціальних одиниць запозичення (СДР) — розрахунковою одиницею, встановленою Міжнародним валютним фондом для використання при здійсненні операцій з участю цього Фонду (ч. 1 ст. б Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» [142]). Граничний обсяг відповідальності встановлений також стосовно: 1) кожного випадку заподіяння смерті (2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на день винесення судового рішення чи укладення договору про відшкодування ядерної шкоди); 2) кожного потерпілого, здоров'ю якого
заподіяно шкоду (5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але не більше розміру фактично заподіяної шкоди); 3) кожної особи, якій заподіяно ядерну шкоду (5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але не більше розміру фактично заподіяної шкоди). У зв'язку з тим, що податкове законодавство більше не використовує категорію неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, в усіх випадках, коли в законодавстві використовується цей термін, застосовується сума 17 грн., крім випадків використання цього поняття в Кримінальному кодексі [25] та Кодексі про адміністративні правопорушення [19] (ч. 22.5 ст. 25 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154]).

Спеціально зазначається про те, що судові витрати не враховуються у складі збитків і підлягають виплаті додатково до суми відшкодування.

4. Ядерна шкода відшкодовується виключно у формі грошової компенсації (ч. 2 ст. 4 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення»).

5. На оператора покладається обов'язок мати фінансове забезпечення для покриття його відповідальності за ядерну шкоду в межах 150 млн СДР. Якщо виконавчий документ про відшкодування ядерної шкоди було повернуто стягувачеві у зв'язку з відсутністю майна у боржника, кошти для відшкодування ядерної шкоди надає держава відповідно до порядку, встановленого ст. 10 названого Закону. Це один із небагатьох
випадків, коли не тільки декларується відповідальність держави, а й установлюється механізм такої відповідальності.

Стаття 1190. Відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами

1. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

2. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.

1. Цивільне законодавство не визначає поняття завдання шкоди спільними діями або бездіяльністю. Очевидно, до спільних належать такі дії або бездіяльність, без яких настання шкідливих наслідків було б неможливо або можливо, але розмір цих наслідків був би меншим. Тобто до спільних належать ті дії або бездіяльність, що перебувають у причинному зв'язку з шкодою за концепцією conditio sine qua non.
Отже, до спільних належать дії всіх співучасників завдання шкоди, як вони визначаються в ст. 26 — 27 КК.

2. За загальним правилом ч. 1 ст. 1190 ЦК при заподіянні шкоди спільними діями або бездіяльністю кількох осіб виникає солідарне зобов'язання щодо відшкодування шкоди. Це загальне правило не застосовується до випадків, коли спеціальними правилами встановлюється часткова відповідальність за заподіяну шкоду (ч. 4 ст. 1178; ч. 1 ст. 1181; ч. 1 ст. 1182; п. З ч. 1 ст. 1188 ЦК).

3. Частина 2 ст. 1190 ЦК може бути витлумачена у два способи: 1) як надання суду права перетворити за заявою потерпілого солідарне зобов'язання в часткове; 2) як збереження зобов'язання боржників перед потерпілим свого характеру як солідарного з наступним розподілом цього зобов'язання між боржниками не в рівних частках, як це передбачається загальним правилом ст. 544 ЦК, а в частках, що визначаються судом. Перший варіант є більш близьким до букви ч. 2 ст. 1190 ЦК і більшою мірою відповідає природі приватного права, хоч майновим інтересам потерпілого перетворення солідарного зобов'язання в часткове і не відповідає. Другий варіант був би дещо більш далеким від змісту ч. 2 ст. 1190 ЦК. Крім того, він означав би нічим не виправдане втручання потерпілого у правовідносини між боржниками.

Стаття 1191. Право зворотної вимоги до винної особи

1. Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

2. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.

3. Держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину
за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили.

4. Батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад або особа, що зобов'язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою або неповнолітньою особою чи фізичною особою, яка визнана недієздатною, не мають права зворотної вимоги до цієї особи.

1. При тлумаченні ст. 1191 ЦК слід враховувати, що вона належить до категорії тих, які викладені сумбурно (логічно непослідовно): у частині першій формулюється загальне правило про право зворотної вимоги, а в частинах третій та четвертій ідеться про обмеження та позбавлення права зворотної вимоги. Але частиною другою логічна послідовність викладення нормативного матеріалу переривається положенням про
розмір права зворотної вимоги. При цьому вказується і на осіб, яким надається правозворотної вимоги про відшкодування витрат на лікування фізичної особи, що потерпіла від злочину. У включенні до ст. 1191 ЦК положень частини другої не було будь-якої необхідності, бо всі відповідні питання задовільно вирішуються в ст. 1207 ЦК.

Із контексту сумбурних (логічно непослідовних) статей не можна робити висновки про випливання правових приписів. Тому із ч. 2 ст. 1191 ЦК не можна робити висновок про те, що в решті випадків держава, Автономна Республіка Крим, юридичні особи не мають права зворотної вимоги. Названі учасники цивільних відносин, як і фізичні особи, завжди мають право зворотної вимоги, якщо тільки цьому не перешкоджають спеціальні правила.

2. Право зворотної вимоги має роботодавець (за термінологією чинного Кодексу законів про працю — власник або уповноважений ним орган) до працівника, якщо працівник при виконанні трудових обов'язків завдав шкоди третій особі, яка (шкода) була відшкодована роботодавцем.

Держава, що відшкодувала шкоду, завдану її органами, посадовими чи службовими особами, має право на відшкодування шкоди за рахунок винних посадових чи службових осіб (працівників) відповідно до законодавства про працю. Це і мається на увазі, коли стосовно посадових осіб у частини третій ст. 49 Закону «Про місцеві державні адміністрації» [99] зазначається про те, що держава має право зворотної вимоги до посадових осіб у розмірах і порядку, визначених законодавством. Законодавство про працю (ст. 130 — 138 КЗпП [17]) застосовується також до випадків відшкодування Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування шкоди, заподіяної їх посадовими або службовими особами.

Зазначення в частині третій ст. 5 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [63] про те, що «працівники органів державної податкової служби несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями або бездіяльністю в межах, встановлених законом», не може тлумачитись як відповідальність цих осіб безпосередньо перед потерпілим, бо безпосередньо перед ними відповідає держава (частина третя ст. 13 Закону «Про державну податкову службу в Україні»). Аналогічне формулювання в частині тринадцятій ст. 5 Закону «Про міліцію» [37] також не може тлумачитись як безпосередня відповідальність працівників міліції, оскільки за завдану ними шкоду відповідає держава (частина третя ст. 25 Закону «Про міліцію»).

3. Розмір зворотної вимоги роботодавців до працівників визначається законодавством про працю. При цьому працівник несе, як правило, обмежену матеріальну відповідальність відповідно до ст. 132 КЗпП (в межах середнього місячного заробітку за кожен випадок завдання шкоди). Лише в випадках, передбачених ст. 134 КЗпП, розмір зворотної вимоги може досягати розміру повної матеріальної відповідальності. Але в будь-якому випадку зворотна вимога до працівника не може включати вимогу про відшкодування неотриманих доходів: по-перше, сутність зворотної вимоги, яку пред'являє роботодавець, що відшкодував шкоду, завдану працівником при виконанні трудових обов'язків,
виключає включення до неї не отриманого роботодавцем прибутку; по-друге, ст. 130 КЗпП виключає стягнення роботодавцем з працівника неотриманих доходів.

4. Зворотна вимога може бути пред'явлена володільцем джерела підвищеної небезпеки, який відшкодував шкоду, завдану таким джерелом, коли ним управляла інша особа, що отримала таке право від володільця, але при цьому не набула статусу володільця джерела підвищеної небезпеки. Не виключається і пред'явлення зворотної вимоги володільцем джерела підвищеної небезпеки до особи, яка неправомірно
заволоділа транспортним засобом, в частині, в якій суд поклав відшкодування шкоди на володільця джерела підвищеної небезпеки відповідно до ч. 4 ст. 1187 ЦК.

5. Право зворотної вимоги має замовник, який відповідно до ч. 2 ст. 1172 ЦК відшкодував шкоду, завдану підрядником, що діяв за завданням замовника.

6. Держава має право зворотної вимоги до осіб, які завдали майнової шкоди через вчинення злочину (ст. 1177 ЦК) чи завдали майнової та (або) моральної шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 1207 ЦК), якщо така шкода була відшкодована державою.

7. Із контексту ст. 1191 ЦК випливає, що як зворотні кваліфікуються вимоги держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, юридичної особи, що здійснювала лікування потерпілого від злочину, до особи, яка скоїла злочин, про відшкодування витрат на лікування потерпілого від цього злочину. Відшкодування здійснюється на користь зазначеної юридичної особи — закладу охорони здоров'я
(ч. 1 ст. 1206 ЦК), а у випадках, коли лікування здійснювалось у закладі, що є у власності держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, відшкодування здійснюється на користь відповідного бюджету. Якщо лікування потерпілого здійснювалось за рахунок його власних коштів, право на відшкодування шкоди у вигляді цих витрат за рахунок особи, яка скоїла злочин, має безпосередньо потерпілий,
а не заклад охорони здоров'я, в якому здійснювалось лікування.

8. Відповідно до ст. 993 ЦК страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, отримує в межах фактичних витрат право вимоги, яке страхувальник або інша особа, яка отримала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за збитки. Таке право не надається Фонду соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.

Стаття 1192. Способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого

1. З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

1. Стаття 1192 ЦК передбачає два способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого. Перший із них — це відшкодування шкоди в натурі (передання речі того ж роду і такої ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо). Другий спосіб відшкодування шкоди — відшкодування завданих збитків у повному обсязі.

2. Суд при вирішенні цивільно-правового спору визначає спосіб відшкодування шкоди за вибором потерпілого. Щоправда, при цьому мають враховуватись і обставини справи. Але ці обставини не мають першочергового значення. Вони можуть враховуватись у тих випадках, коли вибраний потерпілим спосіб відшкодування шкоди є явно недоцільним.

3. Враження про те, що між положенням абзацу першого ст. 1192 ЦК, що передбачає відшкодування шкоди в повному обсязі, та абзацом другим цієї статті, що передбачає визначення розміру збитків відповідно до реальної вартості втраченого майна, існує суперечність, що має вирішуватись на користь правила абзацу другого ст. 1192 ЦК, складається лише при першому прочитанні цієї статті. Поглиблення в її зміст дає підстави стверджувати, що в абзаці першому формулюється матеріально-правовий припис, що передбачає відшкодування шкоди в повному обсязі, а в абзаці другому формулюється процедурне правило, що встановлює певний фрагмент порядку визначення розміру збитків, які підлягають відшкодуванню (якщо шкода полягає у втраті майна і суд вибрав такий спосіб відшкодування шкоди, як відшкодування збитків, то розмір збитків слід визначати відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт). Отже, абзац другий ст. 1192 ЦК не перешкоджає відшкодуванню збитків у повному обсязі, тобто в обсязі, що визначається ч. 2 ст. 22 ЦК.

4. На відносини щодо відшкодування шкоди поширюється чинність ст. 623 ЦК. Але переважному застосуванню при визначенні розміру збитків, які підлягають стягненню в порядку відшкодування шкоди, підлягає ст. 1192 ЦК. Це означає, зокрема, що можливе визначення розміру збитків за цінами на момент виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі, хоча б такі роботи виконувались після набрання
законної сили рішенням суду про стягнення в порядку відшкодування шкоди грошової суми, яка складає вартість робіт. У таких випадках потерпілий після виконання робіт вправі звернутись до суду з позовом про стягнення різниці між сумою, яка була сплачена за виконання робіт, та присудженою раніше судом сумою. Проте такий позов не може бути задоволений, якщо потерпілий безпідставно зволікав з виконанням робіт, і в період зволікання підвищились ціни на матеріали і роботи.

5. У разі відшкодування шкоди потерпілий не повинен отримати будь-які доходи, відшкодовується тільки втрачене. Понад втрачене потерпілий не повинен отримати нічого. Тому ушкоджена і не придатна для застосування річ, вартість якої стягується з боржника в порядку відшкодування шкоди, має бути передана потерпілим боржникові, якщо вона має хоч би щонайменшу цінність. Разом з тим ціна нових вузлів,
деталей, комплектуючих частин, які необхідні для полагодження пошкодженої речі, при визначенні розміру збитків має відшкодовуватись без врахування того, що вони ставляться замість тих, які частково були зношені та стали непридатними внаслідок правопорушення, якого припустився боржник.

Стаття 1193. Урахування вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди

1. Шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується.

2. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.

3. Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 цього Кодексу, у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання.

4. Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину.

1. Частини 1 і 2 ст. 1193 ЦК вирішують питання, які в заголовку цієї статті позначені як урахування вини потерпілого. На виняток із правил ч. 1 і 2 ст. 1193 ЦК в ч. З цієї статті визначається, в яких випадках вина потерпілого не враховується. Отже, чинність ч. З ст. 1193 ЦК поширюється не тільки на випадки грубої необережності потерпілого, а й на випадки, коли шкода потерпілому завдана внаслідок його умислу,
якщо одночасно шкода перебуває в причинному зв'язку з винними діями іншої особи. Це означає, що умисел потерпілого не враховується у разі, коли у зв'язку із завданням шкоди винними діями правопорушника здійснюються відшкодування, передбачені ч. Зет. 1193 ЦК.

2. Частина 2 ст. 1193 ЦК застосовується у випадках, коли шкода стала наслідком дій чи бездіяльності потерпілого, яким притаманна ознака грубої необережності. Зокрема, ч. 2 ст. 1193 ЦК застосовується при завданні шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК). При визначенні розміру зменшення відшкодування враховується ступінь вини потерпілого, який припустився грубої необережності. Якщо особа, яка завдала шкоди, також є винною у завданні шкоди, враховується ступінь вини цієї особи. Формулювання ст. 454 ЦК 1963 p., що за змістом відповідає ч. 2 ст. 1193 ЦК 2003 p., тлумачилось так, що поняття грубої необережності не охоплює собою просту необачність, а виявляється, зокрема, в нетверезому стані, нехтуванні правилами безпеки руху тощо.

3. Не враховується вина потерпілого, в тому числі й умисел, при відшкодуванні додаткових витрат (ці витрати чітко визначаються в ч. 1 ст. 1195 ЦК), шкоди, завданої смертю годувальника (ст. 1200 ЦК), та у разі відшкодування витрат на поховання (ст. 1201 ЦК).

Стаття 1194. Відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність

1. Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

1. Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, не звільняється повністю від відповідальності перед потерпілим. Якщо страхова виплата є недостатньою для повного відшкодування шкоди, різниця між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою відшкодовується особою, яка завдала шкоду. Законодавством про обов'язкове страхування відповідальності зазвичай встановлюється граничний розмір страхової виплати (страхового відшкодування).